Головна

Третейське судочинство
в міжвоєнній Польщі (1918-1939 рр.)
О. Липитчук
©
Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

 

 

 

 

У статті дана оцінка головних засад третейського судочинства та виявлено його значення в цивільному судочинстві міжвоєнної Польщі.

Ключові слова: міжвоєнна Польща, третейський суд.

Рівень правової культури суспільства значною мірою визначає цивільний процес, який має забезпечити додержання правового порядку, громадського устрою, захист приватних інтересів особи, гарантію її процесуальних прав. На сучасному етапі становлення української державності, коли відбувається утворення механізмів ринкового господарства, виникає потреба вивчення досвіду розвитку та функціонування цивільних процедур зарубіжних країн.

Особливого практичного значення набуває такий досвід щодо застосування таких цивільних процедур, які довели свою ефективність у вирішенні цивільних спорів, що здебільшого і стосувалися галузі промисловості та торговельних відносин. Таким специфічним процесом у міжвоєнній Польщі був третейський процес (polubowne postępowanie).

Використання цього досвіду ускладнюється тим, що він недостатньо вивчений та висвітлений в українській історіографії.

Третейські суди та інституції використовувалися упродовж усього міжвоєнного періоду в Польщі, однак на різних його етапах їхня діяльність визначалася різним законодавством. Польська республіка у 1918 р. успадкувала різні (російський, німецький та австрійський) цивільно-процесуальні кодекси країн-окупантів, які залишалися чинними впродовж 15 років [4, с.271]. Тому на різних територіях Польщі діяли відповідні норми третейського судочинства, які містили значні розбіжності у багатьох питаннях, зокрема: порядку і форми (письмової, усної) запису на третейський суд; характеру угоди, предмета спору; терміни запису та вирішення справи у третейському суді; визначення третейського судді та вимоги до нього; здійснення та порядок третейського процесу; прийняття рішення та його дійсність [див.: 3, 9]. Хоч у 1925 р. на колишній російській території третейське судочинство було врегульовано польським законом, який пристосував його до польських умов, однак така ситуація перетворювала цей процес у складну та заплутану систему норм [3, с.189].

"Закон про устрій загальних судів" 1928 р., згідно з яким була проведена судова реформа і встановлена єдина система загальних судів на всій території Польщі, формально закріплюючи виключну компетенцію судів у здійсненні правосуддя, водночас допускав "винятки" [1]. У ст.1 §3 "Закону "стверджувалося, що загальні суди не здійснюють правосуддя у справах, які призначаються спеціальними законами іншим судам або владам. В галузі цивільних справ обмеження загальних судів допускалося на користь третейського судочинства.

У 1930 р. був прийнятий новий польський цивільний процесуальний кодекс, який, згідно з розпорядженням Президента Польщі, став чинним з січня 1933 р. [2]. Третейське судочинство було врегульовано в окремій (ІІІ) книжці цього кодексу. В ній визначено основні засади, порядок здійснення третейського судочинства та вимоги щодо третейських суддів. Однак цивільний процесуальний кодекс врегулював діяльність тільки приватних третейських судів. Натомість діяльність публічних третейських судів та інституцій і надалі залишалася врегульованою окремими положеннями про постійні арбітражні суди, які утворювалися в торговельних та промислових палатах третейських судів для страхових закладів від нещасних випадків, гірничих братств, водних об’єднань, третейських комісій для вирішення спорів сільськогосподарських працівників та працедавців тощо [9, с.4; 10, с.533].

Приватний третейський суд створювався для розгляду конкретної справи. В ст.486 §1 цивільно-процесуального кодексу зазначалось, що сторони за своїм власним бажанням можуть укладати договір про те, щоб вирішувати спір у третейському суді (запис до третейського суду). Отже, сторонам прислуговувала засада диспозиційності в цивільному судочинстві, згідно з якою сторони були виключними розпорядниками своїх спорів та здійснювали вирішальний вплив на розгляд справи.

Ця стаття кодексу також визначала, що в третейському суді можна вирішувати спори, в яких сторони здатні самостійно брати зобов’язання. Попередні чинні в Польщі цивільно-процесуальні кодекси визначали справи, які не можна було вирішувати в третейських судах. Зокрема, до таких справ, за австрійським кодексом, відносили справи про дійсність шлюбу, за російським – справи про неповнолітніх; справи, пов’язані із злочином; про відшкодування у нещасних випадках [3, с.191-192].

Новий польський кодекс не визначав, які саме справи вилучалися із третейського судочинства. Деякі польські правники вважали це недоліком, оскільки брак такого положення викликав певні сумніви у вирішенні цього питання [6, с.872]. Частково це компенсувалося ст.509, 510 §4 процесуального кодексу, згідно з яким державний суд міг відмовити надати такому, зокрема, рішенню третейського суду правової сили, яке порушує громадянський порядок та добрі звичаї. Крім того, виходячи із змісту ст.486 §1 процесуального кодексу, до справ, які не підлягали розгляду в третейських судах відносили справи про розірвання шлюбу, про працю робітників, про працівників розумової праці, справи про страхування тощо. Адже в цих справах сторони не могли самостійно брати обов’язки, оскільки ці відносини врегульовувалися окремими законами.

Запис на третейський суд мав бути оформлений письмово і підписаний обидвома сторонами. Зміна та доповнення до запису мали відбуватися в тій самій формі. В ньому необхідно було докладно визначити предмет спору або юридичні стосунки, з привиду яких виникав спір або міг виникнути (ст.487 §1). Були визначені випадки, згідно з якими запис на третейський суд втрачав дійсність: якщо спливав строк, упродовж якого суд повинен був прийняти рішення; у разі письмового розірвання угоди; якщо третейський суддя зволікав із прийняттям рішення; якщо сторони не можуть визначити суддю; якщо визначений в записі суддя з будь-яких причин не може здійснювати свої обов’язки; якщо під час прийняття рішення не можна дійти згоди (ст.498). Рішення про недійсність запису на третейський суд приймав державний суд за поданням однієї із сторін.

Згідно із ст.486 §2 кодексу, допоки дійсною залишалася така угода, сторони не могли вирішувати спір у державному суді. Однак вимога ця не була обов’язковою і залежала від бажання сторін. Сторона могла відмовитися від права розгляду спору у третейському суді. Якщо така сторона не вступала у спір щодо суті справи, яка відносилась до третейського суду, то вона втрачала право скористатися цим судом. Державний суд міг не брати до уваги факт, що справа відносилась до третейського суду (хоча документи про це свідчили), однак здійснював це лише у випадку вимоги відповідача у визначений законом термін. Отже, сторони могли самі вирішувати, незважаючи на запис до третейського суду, чи скористатися цим судом, чи розглянути справу у державному суді [6, с.874].

Низка статей кодексу визначає вимоги щодо третейських суддів. Зокрема, третейського суддю (арбітра) сторони визначають або під час запису, або після його складання. Кожна сторона визначає одного суддю, а призначені сторонами судді обирають головуючого (суперарбітра) (ст.488).

Якщо запис не містить переліку суддів, то згідно зі ст.490 §1, 2, 3 цивільно-процесуального кодексу, сторона, яка визначилась із третейським суддею повідомляє про це іншу сторону і закликає, щоб та упродовж тижня визначила свого суддю і повідомила про свій вибір. Повідомлення про це здійснюється через нотаріуса або рекомендованим листом. Якщо до запису залучається третя сторона, то про це може повідомити її кожна із сторін у такий самий спосіб.

Законодавець намагається, щоб сторони виконали свої обов’язки щодо визначення суддів. Якщо сторони цього не спроможні зробити, то за поданням сторін це має здійснити державний суд. Таке втручання державного суду мало на меті якомога швидше сформувати третейський суд (ст.492 §1).

Контроль державного суду здійснюється і на інших стадіях процесу. Коли суддя не виконує своїх обов’язків у визначений термін, то, згідно із ст.495, державний суд на вимогу сторони закликає такого суддю їх виконати, а після закінчення терміну (без результату) усуває його. Водночас державний суд немає права примусити третейського суддю виконувати свої обов’язки. Звернення сторін до державного суду мало на меті мати підставу усунути такого суддю [6, с.877].

До державного суду могли звертатися ще в інших випадках. Згідно із ст.496, сторона могла вимагати встановити іншого суддю за умови, якщо невизначений в записі суддя помер, був звільнений, втратив здатність виконувати обов’язки третейського судді або з інших важливих причин не може виконувати обов’язки.

В кодексі немає положення про відповідальність третейського судді за шкоду, завдану сторонам невиконанням свого обов’язку. Однак це не означало, що третейський суддя міг самовільно і без наслідків усуватися від виконання свого обов’язку. Законодавець вважав, що справа відшкодування відноситься до кодексу зобов’язань (такий кодекс був прийнятий в міжвоєнній Польщі у 1934 р.) і суддя, який спричинив шкоду, мав відповідати на загальних засадах [6, с.878].

На практиці судді часто, приймаючи ухвали, визначали свою винагороду, хоча у запису про це не йшлося. Тому цивільний процесуальний кодекс у ст.490 постановив, що третейський суддя має право на винагороду за свої дії. Якщо немає такої угоди зі сторонами, то державний суд мав її визначити за поданням судді.

Третейським суддею могла бути фізична особа (спеціаліст у будь-якій галузі), яка вміла писати і читати, проте таким суддею не міг бути державний суддя (ст.489). Це положення викликало у деяких польських правників сумніви, оскільки досвід інших країн свідчив, що, наприклад, у Швейцарії можна було вирішувати спір, звернувшись і до третейського суду (апеляція не допускалася) або суддів, а в Німеччині третейським суддею міг бути і державний суддя [10, с.534].

Прибічники заборони участі державних суддів у третейських судах у міжвоєнній Польщі пояснювали це можливим впливом цих суддів як на сторони, так і на суддів-колег. Інші правники вважали, що ці доводи не є переконливими. Відомий цивіліст С. Червінський намагався довести, що участь державного судді у третейському суді не принижує його суддівської гідності, оскільки суддя міг отримувати гонорари і від інших видів діяльності. Він також вважав, що помилковим є побоювання в упередженості державного судді, оскільки в судовому процесі завжди одна із сторін є незадоволеною рішенням і звинувачує навіть увесь склад суддів в упередженості. І, врешті, кожний суддя має велику моральну сатисфакцію, якщо його рішення набуває законної сили [5].

Третейського суддю можна було вилучити із суду з тих причин, що і державного суддю (ст.493).

Цивільно-процесуальний кодекс унормував порядок процесу в третейському суді. Сторонам надавалося право самим визначати порядок процесу, проте якщо сторони цього не зробили, то порядок визначав сам суд (ст.501).

Інституції третейського суду відповідали особливі засади процесу в цих судах. Третейський суд міг прослухати сторони, свідків, спеціалістів, однак не мав права приймати від них присягу і застосувати примусові засоби. Виконання певних повноважень за зверненням цього суду здійснював гродський суд (ст.502, §1, 2). Отже, третейський суд у питаннях прийняття рішення мав однакові права з державним судом, однак застосування примусу держава зберігала як свою монополію.

Рішення третейського суду приймалося, згідно із ст.504, більшістю голосів (запис міг визначити інший варіант). Засада більшості застосовувалася тоді, коли суд складався з трьох суддів, хоча і в цьому випадку запис міг постановити про одноголосне прийняття рішення. Якщо склад суду був більше як троє суддів, то рішення приймалося більшістю голосів. Двоє суддів приймали рішення одноголосно. Порушення цих засад прийняття рішення було підставою для складання скарги.

Кожне рішення повинно було містити запис до третейського суду, місце і дату прийняття рішення, прізвище суддів, розгляд вимог сторін, а також докази (хоча сторони могли цього не вимагати від суддів). Таке рішення мало охоплювати всі претензії сторін. Часто на практиці прийняте рішення стосувалося тільки деяких претензій. Якщо не було рішень на всі вимоги сторін, то це вважалося порушенням запису, і в цьому випадку можна було подати скаргу [6, с.883].

Віддавши спір на розгляд третейського суду, сторони не мали права водночас подати цю справу до державного суду. Проте, якщо державний суд зволікав із вирішенням справи, то сторона могла віддати спір для розгляду у третейському суді, а справу у державному суді призупинити (ст.201). У випадку, коли третейський суд приймав рішення стосовно даної справи, то сторони вже не вправі були цей спір вирішувати у державному суді. І, навпаки, вирішена справа у державному суді не могла бути розглянута третейським судом [6, с.885].

Законодавець відібрав у третейського суду деякі повноваження, якими користувалися державні суди. Цей суд не був пов’язаний з матеріальним правом, а виносив рішення на підставі загальних засад чесності і практики чесної конкуренції. Найвищий суд досить ліберально трактував ці обмеження [8, с.233].

Процес в арбітражному суді був настільки неформальним, що не тільки не вимагалося вести протоколи засідань, але сторони могли навіть звільнити суд від обов’язку обґрунтування вироку. Рішення арбітражного суду підлягало виконанню після його реєстрації в державному суді, який надавав йому правову силу. Прийняте третейським судом рішення мало силу рішення державного суду (ст.508 §2). Отже, всі положення цивільного процесуального кодексу, які стосувалися рішень державних судів, належало застосовувати щодо рішень третейський судів. Рішення третейського суду мало такі ж наслідки, як і рішення державного суду, а відтак встановлювало юридичні стосунки як постійні і остаточні. Таке ж значення мала і угода, укладена в третейському суді і підписана сторонами та всіма третейськими суддями.

Згідно із ст.508 §1, рішення третейського суду не можна було оскаржити в апеляційному процесі. Це положення означало так звану засаду формальної правової сили. Сторона мала право подати тільки скаргу на прийняте рішення третейським судом, що не було інстанційним процесом. Оскільки процес в арбітражному суді був одноінстанційним, кодекс містив перелік процесуальних випадків, коли сторона могла внести до державного суду скаргу про скасування рішення арбітражного суду (ст.510). Такими випадками були: 1) якщо не було запису до третейського суду або він був недійсним чи втратив силу; 2) сторона була позбавлена захисту; 3) порушення положень про процес, а саме – про склад суду, голосування, вилучення суддів, прийняття рішення; 4) зміст рішення: розгляд вимог був незрозумілим, рішення виходило за межі запису, містило суперечності, не відповідало громадському порядку і добрим звичаям; 5) виникнення причини, яка була підставою для відновлення процесу. Це був єдиний засіб, що виконував апеляційну функцію [8, с.233].

Отже, держава залишала собі право контролю над третейськими судами і здійснювала це через державні суди шляхом надання правової сили їхнім рішенням та можливістю подання скарги на рішення цих судів. Такий контроль гарантував, щоб рішення третейських судів не порушували положень, які є обов’язковими.

У міжвоєнній Польщі часто користувалися третейським процесом у зв’язку із повільністю та вартістю цивільного процесу [7, с.7-8]. Особливо активно використовували арбітражне судочинство в періоди інфляції, коли швидкість процесу вирішувала реальну вартість грошових претензій [6, с.869]. Важливим було й те, що цей процес гарантував захист торговельних та промислових таємниць. Необов’язковість складання протоколу засідань та можливість звільнення арбітрів від обов’язку обґрунтування рішення давали змогу зберігати в таємниці обставини, які сторони не бажали розголошувати. Відомий польський цивіліст М. Аллєрганд, наводячи аргументи на користь цих судів, зазначав, що ці суди діють найчастіше у результаті повільності процесу в державних судах, а також з причин бажання сторін утримати в таємниці свої інтереси [див.: 8, с.234].

Цей процес сприяв не тільки збереженню торговельних таємниць, але й використовувався з метою обминути закон [11, с.288]. Це полегшувалося тим, що державні суди ліберально здійснювали свої контролюючі функції щодо змісту рішень, які приймалися третейськими судами [8, с.234].

Арбітражне судочинство найчастіше застосовувалося в торговельних справах, тому були утворені постійні арбітражні суди при торгово-промислових палатах [12, с.56].

Отже, відступ від звичайного цивільного процесу та використання особливого третейського судочинства здебільшого визначалися розвитком торгово-економічних відносин. Відтак застосування третейського судочинства зумовлювалося необхідністю врахування широких торговельних кіл та намаганням згладити недоліки звичайного цивільного процесу.

––––––––––––––––––––

1. Rozporządzenie Prezydenta Rzeczypospolitey z dnia 6 lutego 1928 r. Prawo o ustroju sądów powszechnych // DzURP, 1928. – Nr.12. – Poz.93.

2. Rozporządzenie Prezydenta Rzeczypospolitej z dnia 29 listopada 1930 r. Kodeks postępowania cywilnego // DzURP, 1930. – Nr.83. – Poz.651.

3. Allerhand M. Sąd polubowny w okresie przejściowym // Głos Prawa. – 1933. – Nr. 4. – S. 188-201.

4. Borkowska-Bagieńska E., Lesiński B. Historia prawa sądowego: zarys wykładu. – Poznań: Ars Boni et Aegni, 1995. – 287 s.

5. Czerwiński S. Kilka uwag o sądach polubownych // Głos Sądownictwa. – 1939. – nr.3. – S.201-203.

6. Fenichel Z. Sądy polubowne wedle kodeksu postępowania cywilnego // Polskie prawo prywatne i procesowe. – Kraków: Księgarnia Powszechna, 1936. – 934s.

7. Gołąb S. Organizacja sądów powszechnych. – Kraków: Drukarnia Pospieszana, 1938. – 127s.

8. Historia państwa i prawa Polski 1918-1939 / Pod red. F.Ryszki. – Warszawa: Państwowe Wydawnictwo Naukowe, 1968. – Cz.2. – 310 s.

9. Kuratowski R. Sądownictwo polubowne. – Warszawa: Nakładem Księgarnia F. Hoesicka, 1932. – 244s.

10. Płaza S. Historia prawa w Polsce na tle porównawczym: W 3 cz. – Kraków: Księgarnia Akademicka, 2001. – Cz.3. – Okres międzywojenny. – 762 s.

11. Siedlecki W. Fikcyjny proces cywilny // Państwo i Prawo. – 1955. – Zecz.2.

12. Włodyka S. Organizacja sądownictwa. – Kraków: Wydanie i nakład Uniwersytetu Jagiellońskiego, 1959. – 301s.



© Липитчук О., 2004

 

Судовий процес над членами уряду 
Руської Лемківської Республіки – джерело вивчення українських державотворчих процесів на Лемківщині (1918-1921 рр.)
І. Гловацький
©
Лвівський національний університет імені Івана Франка
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна
тел. (0322) 296-47-40

 

 

 

 


На матеріалах політичного судового процесу висвітлено маловідомі факти державотворчих процесів на Лемківщині, показано виникнення лемківських національних республік, організацію державного апарату та перші кроки здійснення правосуддя. Зроблено спробу дати правовий аналіз історичним і правовим умовам виникнення та нетривалої діяльності Руської Лемківської Республіки.

Ключові слова: процес, республіка, суд.

10 червня 1921 р. у Новому Санчі розпочався незвичайний політичний судовий процес над членами уряду Руської Лемківської Республіки. Очолював трибунал судовий радник Пшехоцький, "вотували", тобто допомагали йому судді Рихлік і Гжегорчик. Обвинувачення підтримував винятково шовіністично налаштований прокурор Пєхович. Захищали обвинувачених адвокати К. Черлюнчакевич, В. Загайкевич та Л. Ганкевич.

Польська влада ретельно готувалася до проведення цього судового процесу. Кореспондент газети повідомляв, що готель, в якому проживав він та адвокати обвинувачених, був під "особливою охороною шпиків (працівників карного розшуку польської поліції. – І.Г.)". До залу судового засідання впускали за предяленням спеціальних квитків, які видавали лише в руки поляків та поліції. Щоб заповнити слухачами зал судового засідання, влада залучила особовий склад поліцейської школи. Лемків у залі було дуже мало [1].

Незважаючи на заходи перестороги, вжиті польською владою, на самому початку судового засідання було заявлено клопотання прокурора про розгляд справи у закритому судовому засіданні. Рішучий протест проти цього клопотання обвинувачених та їхніх захисників переконало трибунал у безпідставності цього клопотання і воно було відхилене. Що ж було причиною такого занепокоєння польської влади цим процесом і в чому звинувачувались члени уряду Руської Лемківської Республіки? [2, с.178]

По кримінальній справі притягалися до кримінальної відповідальності за вчинення державної зради за ст.58 кримінального кодексу Австрії греко-католицький парох села Ізба Дмитро Хиляк, адвокат у Мушині, доктор прав Ярослав Качмарчик та селянин з Криниці-Села 74-річний Микола Громосяк.

Обвинувальний висновок проголошував: "5 грудня 1918 року після упадку центральних держав, відбулися за ініціативою обвинувачених у Фльоринці Грибівського повіту збори, на яких зібрані висловилися за те, що одною природною, розумною і корисною орієнтацією руського народу було і є стремління до з’єднання всіх руських просторів в один організм, що "руський народ, який замешкує територію Галичини по Сян, Попрад і Дунаєць, полудневі стоки Карпат і Буковину на північ від Серету висказує святочно волю належати до спільного політичного організму і протестує проти претензій поляків і мадярів до згаданих територій, а навіть їх частин і проти виконання суверенітету над руським народом".

Це ж саме стверджувалось і на других зборах, які відбулися 12 березня 1919 року у Фльоринці, також за ініціативою обвинувачених.

За думкою згаданих резолюцій, як це на слідстві пояснив о. Хиляк, вважається, що на Лемківщині сувереном є тільки руський народ, який не підлягає польському зверхництву. В такому дусі виступив з промовою о. Хиляк на зборах, прагнучи утвердити серед учасників переконання, що єдиним реальним постулатом (вимогою. – І.Г.) може бути відірвання Лемківщини від Польщі і з’єдинення зі совітською Росією.

Для здійснення і переведення цього постулату утворено після других зборів у Флоринці "Руський Уряд", у склад якого увійшли всі три обвинувачені. "Руський Уряд" виконував справді привласнену собі на Лемківщині владу…" [2, с.181].

Уже на початку судового розгляду справи виникла мовна проблема: на якій мові вести процес.[1]

Відроджена у 1918 році Друга Річ Посполита Польська, на відміну від Австро-Угорської імперії, виявляла свій окупаційний та шовіністичний характер і стосовно мовного законодавства.

Уже у так званому "Трактаті про охорону національних меншин" від 28 червня 1919 року, підписаному у Версалі між Польщею й державами Антанти, польська держава взяла на себе низку зобов’язань щодо національних меншин. Зокрема, вона зобов’язувалась, що жодний закон, розпорядження польської влади не суперечитиме правовим нормам цього трактату.

Стаття 7 вимагала від Польщі, аби всі мешканці держави, незалежно від раси, мови або релігій, були рівні перед законом і мали право користуватися всіма цивільними й політичними правами, у тому числі правом доступу до професій і посад. І, найголовніше, польський уряд мав ужити заходів до поліпшення умов застосування й використання рідної мови в судах. Трактат не розшифровував, що він мав на увазі під термінами "покращити, (поліпшити)" використання рідної мови.

Таке розпливчасте формулювання норми трактату щодо вживання рідної мови в судах національними меншинами викликало бурхливу дискусію у колах польських правників [4, с.81, 211-215, 495-497; 5, с.673-677], а на практиці це призводило до нехтування судами права українців на вільне користування рідною мовою.

На початку судового розгляду адвокат Л. Ганкевич звернувся до обвинуваченого на українській мові. Прокурор "мов ошпарений запротестував, що не розуміє цеє мови." Українські адвокати щодо прав української мови у судовому засіданні були категоричні. На щастя, головуючий виявився інтелігентною і виваженою людиною. Для того щоб спрямувати процес розгляду справи у необхідному напрямку, йому достатньо було сказати: "Обі мови (маючи на увазі польську та українську. – І.Г.) так подібні, що ми їх розуміємо" [6]. З цього випливало, що підсудні могли вільно давати показання на українській мові.

Загалом головуючий намагався вести процес у доброзичливій і спокійній атмосфері. Він навіть насмілився висловити певні свої сентименти підсудним: "Ви маєте дуже добрі ідеали, але ви, однак, утопіст, вам хочеться, щоб Лемківщина була центром уваги усього світу і була винятком в комплексі дуже складних світових питань" [1].

Підсудні своєї вини у вчиненні державної зради не визнали, хоча ствердили обставини створення Руської Лемківської Республіки. Основні доводи заперечення підставності обвинувачення полягали ось у чому:

1) Лемківщина є споконвічно складова частина Східної Галичини;

2) Польська влада на Лемківщині є тимчасовим військовим окупантом;

3) Кожен народ відповідно до 14 пунктів В.Вільсона вправі бути суверенним і незалежним;

4) Остаточне рішення про долю Лемківщини і Східної Галичини має вирішити Мирна Конференція у Парижі.

У своїй промові прокурор не лише проявив елементарне незнання історії та життя лемків, а з люттю виступив проти 14 пунктів В.Вільсона, постійно наголошуючи, що Лемківщина споконвіку була інтегральною частиною Польщі, при цьому посилався на Нестора літописця. В завершенні промови звернувся до присяжних: "Ви, польські патріоти, засудіть тих агітаторів, а руський люд піде з вами" [7, с.25].

Адвокати у своїх промовах піддали нищівній критиці шовіністичний і провокаційний виступ прокурора. Під враженням красномовних виступів адвокатів присяжні судді одноголосно заперечили наявність у діях підсудних злочину державної зради. Підсудних Д. Хиляка, Я. Качмарчика та М. Громосяка трибунал виправдав і звільнив з-під варти, де вони перебували шість місяців.

Матеріали цього політичного судового процесу дають можливість дійти цікавих історико-правових висновків щодо державотворчого процесу на Лемківщині у період визвольних змагань українського народу.

1. Історичні та правові умови виникнення Руської Лемківської Республіки.

Лемківщина споконвіку українська земля, як і Східна Галичина, з 1772 р. перебувала під окупацією Австрії, а згодом Австро-Угорщини. Периферичне розташування Лемківщини, брак української інтелігенції, за винятком священиків і незначної кількості учителів були причиною слабкого зв¢язку Лемківщини з Галичиною. Разом з тим притаманний Лемківщині консерватизм зберіг лемків від полонізації, хоча й утруднював поширення нових українських прогресивних течій [8, с.1276].

Лемківщина складалася із шести повітів, у яких компактно проживали українці: Сяноцького – 55, Кросненського – 25, Яслицького – 20, Горлицького – 40 і Новосандецького з 30% українського населення. Усього там проживало близько 350000 українців [9].

Український національний рух на Лемківщині пожвавішав у кінці ХІХ ст. Основними політичними течіями на Лемківщині були українофільство та москвофільство зі значною перевагою останнього. Москвофіли мали велику підтримку царської влади, починаючи з 1874 р. засновували товариства ім. М. Качковського, створили у всіх більших містах філії товариства, а в селах читальні, видаючи газети, журнали тощо. Так, якщо на території Лемківщини діяло 22 читальні "Просвіти," то москвофільських читалень ім. Качковського – 109.

Основне ідеологічне кредо, яке москвофільство намагалося прищепити лемкам, зводилось ось до чого:

1) Будь тем, кьмь сотворил тебе Господь, т. е. Русским хлопомь, а не яким-то украинцемь, радикаломь и т.д. – а не будуть из тебе другія народи сміятися и будуть тебе поважати…

6) Если тебе кто скажеть, що ти украинець или радикаль, то скажи: "ти сам дурной" [10, с.91].

Щоправда, і серед москвофільства були істинні патріоти національної ідеї, такі як Ладожинський, Лавровський та Кодуловський. Але їх було надто мало. Несміливі спроби української інтелігенції поширити свій вплив на Лемківщину, як правило, паралізувався заходами москвофільства. Разом з тим слушно наголошується в літературі, що українці дуже мало цікавилися життям лемків. Навіть у документах УНР і ЗУНР мало що можна знайти про Лемківщину [11, с.248].

У 1915 р. русофільська частина лемків зазнала численних репресій з боку австрійської влади, безліч арештів, концентраційний табір у Талєргофі [12, с.115]. З 120 сіл Лемківщини у Талєргоф було інтерновано понад 2000 в’язнів, з яких 200 померли від холоду і голоду [13, с.62]. Певна частина москвофілів покинула лемківські землі і пішла з відступаючими російськими військами.

Водночас зростали українські національні течії на Лемківщині.

Австрійська влада, а згодом і польська, у своїх інтересах використовували москвофільство проти українського національного руху на Лемківщині. У листі львівського воєводи до міністерства внутрішніх справ Польщі в 20-х роках повідомлялось: "Сьогоднішнє становище староруських партій є дуже сприятливим. У партії в дійсності перебуває багато старих діячів (перед тим воєводське управління взяло на облік всіх визначних діячів москвофільства), але які не втратили контактів з сільським населенням…" [10, с.91].

6 січня 1916 р. у Вашингтоні Американський Інститут Міжнародного Права прийняв "Декларацію Прав і Обов’язків Народів". Декларація чітко проголосила: "1) Усяка нація має право на існування... 2) Усяка нація має право на незалежність... 4) Усяка нація має право володіти територією в певних кордонах і здійснювати виключну владу над своєю територією..." [14, с.8].

Починаючи із січня 1917 р. і до кінця 1918 р., президент США В. Вільсон неодноразово формулював своє бачення майбутнього мирного врегулювання європейських справ. У результаті зявилися відомі "14 пунктів В. Вільсона", які лягли в основу принципів роботи Мирної Конференції у Парижі.

В них відзначалося: "п.10. Народи Австро-Угорщини, місце яких у Лізі Націй, ми хочемо бачити захищеними й забезпеченими, повинні отримати широку можливість автономного розвитку; п.13. Повинна бути створена незалежна польська держава, яка має включати в себе всі території з безспірно польським населенням..." [14, с.7].

На завершальному етапі Першої світової війни австро-угорський імператор Карл І видав 16 жовтня 1918 р. маніфест, погодившись на перетворення країни у федеративну державу. Коронні краї набули право створювати свої представницькі органи – національні ради.

18 жовтня 1918 року у Львові відбулися збори українських послів до австрійського парламенту, галицького й буковинського сеймів, в яких узяло участь також по три представники від усіх політичних партій, духовенства й студентства. На цих зборах було обрано Українську Національну Раду на чолі з Євгеном Петрушевичем. Вона негайно проголосила, що Галичина, Північна Буковина й Закарпаття, які "творять цілісну українську територію, уконституйовуються... як українська держава", щоправда, поки що у складі Австро-Угорщини [15, с.212].

Українці Галичини використали своє право на самовизначення. Адже за новими нормами міжнародного права народи "не могли передаватися, – за словами В. Вільсона, – як власність від володаря до володаря". І далі, В. Вільсон говорить, що народи і території "ніколи не повинні вимінюватися між урядами, як стадо або пішаки на шахівниці" [16, с.144].

Усі ці події були відомі і на Лемківщині. Часопис "Діло" першим повідомив лемків про національний зрив у Львові. Лемки вважали, що їм слід також створювати свої Національні Ради, а зі Східної Галичини надійде їм допомога. На всій Лемківщині українці майже в кожному селі провели віча. Виникають Команчанська Республіка, Лемківська Висліцька Республіка (Східно-Лемківська Республіка) та Руська Лемківська Республіка (Західно-Лемківська Республіка).

Ідеї В. Вільсона про право кожного народу на самовизначення сприймалися українським населенням цих територій як їхнє природне право визначати свою долю. У прийнятому 5 грудня 1918 р. маніфесті про створення Руської Лемківської Республіки зазначалося: "Сподіваючись, що мировий конгрес чинитиме точно за думкою засад Вільсона, руський народ б. Австрії віддає йому свій спір із польським і мадярським народом в справі усталення своїх політичних границь."

2. Структура органів влади Руської Лемківської Республіки.

Починаючи з перших чисел листопада 1918 року в західній частині Лемківщини відбувалися народні віча, на яких створювалися тимчасові органи – Руські Ради. Їхнім завданням було: 1) взяти на себе організаційно-розпорядчі функції на території села щодо надсилання своїх делегатів для участі в роботі загального віча до Флоринки, де мало бути проголошено створення Руської Лемківської Республіки; 2) організувати дотримання порядку на території села, у тому числі вживати заходів до створення народної міліції; 3) відображати зовнішні стосунки населення села, особливо з польською владою, 4) тимчасово виконувати судові функції у нескладних справах (вироки виносилися від імені Руської Ради); 5) виконувати інші адміністративні функції, наприклад учинення актових записів хрещення тощо.

Відразу ж після створення Руських Рад усі війти та учителі складали перед Радами присягу на вірність служіння своєму народові, оголошено усі камеральні (державні. – І.Г.) ліси народним багатством, проголошено цілковиту свободу совісті, в усіх книгах актових записів з’явився запис: "Руська Народна Республіка". Коли ж польська влада заборонила робити такий запис, то о. Хиляк змінив його так – "Руська земля" [1].

Такі Ради утворилися: у Криниці для Новосандецького повіту, у Гладишові для Горлицького, Яслицького й Короснянського, у Снітниці для Грибівського.

Обєднував усі Руські Ради Верховний Лемківський Союз у Горлицях, президентом якого було обрано Михайла Юрчакевича, пароха з Чорної, а секретарем кандидата адвокатури доктора прав Михайла Собіна [7, с.24].

Цей орган, щоправда, був, скоріше, формальною правовою інституцією для обговорення найважливіших політичних питань життя Лемківщини.

Найпомітнішу роль відігравала Руська Рада у Снітинці, де головою було обрано адвоката доктора прав Ярослава Качмарчика та секретарем кандидата в адвокатуру Захара Копистянського.

Руські Ради не поширювали свої повноваження лише на Сянік і Сяніччину, оскільки українці цих територій вважали, що вони нероздільно пов’язані з територією Східної Галичини.

На вічі було створено також Руський Уряд у складі адвоката Ярослава Качмарчика – президента, о. Дмитра Хиляка – міністра внутрішніх справ, війта Михайла Громосяка – міністра сільського господарства [17, с.90]. З часу створення Уряду М. Громосяк перебрав на себе фактично виконавчо-розпорядчі функції Рад.

Делегація Руського Уряду на чолі з Я. Качмарчиком їздила до Варшави для переговорів з премєром Є. Кочаровським. На одному із засідань Руський Уряд затвердив меморандум в адресу Мирної Конференції щодо майбутньої долі Лемківщини [17, с.90].

3. Автономіські ідеї українських лемків.

Не простим є питання щодо політичної орієнтації українців Лемківщини. Між русофілами та українофілами безумовно були істотні політичні суперечності відносно майбутнього цих земель. Разом з тим, якщо на початку проголошення Лемківської Республіки в усіх справах тон задавали русофіли, то згодом картина дещо змінилася. З матеріалів судового розгляду справи видно, що в подальших кроках Республіки мова вже фактично не йшла про приєднання цих земель до Росії, а лише до України або Чехії. Ось що говорив з цього приводу Я. Качмарчик: "Галицька Русь є складовою частиною малоруського чи українського племені. Лемківщина до ХІV ст. входила до Галицької Руси… Ми ніколи не перестали вважати себе частиною Галицької Руси…Обі партії руська і українська хотіли звільнення пригніченого народу" [18].

Адвокат С. Ванчицький уже після Другої світової війни, згадуючи про політичний процес над членами уряду Західної Лемківської Республіки, стверджував, що вже на вічі 5 грудня 1918 р. лемки висловилися за приєднання до ЗУНР. З цією місією Лемківська Республіка виряджала до Львова свою делегацію [19, с.47]. Це ж саме підтвердив і Лев Ганкевич у 1944 р.: "У листопаді 1918 р. Руський Уряд посилав делегацію до Української Національної Ради, котра просила про приєднання Лемківщини до Галичини і з нею до Києва" [20, с.114]. Що стосувалося Східної Лемківської республіки, то там переважали тенденції приєднання Лемківщини до Чехії. Навіть після розгрому польськими легіонерами цієї республіки рештки повстанців та міліції (жандармерії) перейшли кордон і залишилися у Чехії [19, с.47].

Реально оцінюючи неможливість приєднання Лемківщини до Росії, москвофіли згодилися на входження Лемківщини до ЗУНР або на правах автономії до Чехії. Разом з тим після захоплення поляками Львова 22 листопада 1918 р., приєднання Лемківщини до ЗУНР було маловірогідним. Ця обставина була вирішальною для Лемківської Республіки, щоб остаточно наважитися на пошуки шляхів до входження Лемківщини на правах автономії до Чехії. Цю думку підтримували москвофіли та українофіли. Але таке рішення визріло з кончої потреби, в якій опинилася Лемківська Республіка. Але усі спроби знайти підтримку цього плану у керівництва Чехії не привело до позитивного результату. Чехія не наважилася псувати взаємини з Польщею [6]. Важливо відзначити, що українське населення Лемківщини обох політичних спрямувань одноголосно висловилися проти входження до складу Польщі. Адвокат Л. Ганкевич уже під час другої світової війни у спогадах, описуючи свою розмову з колишнім своїм підзахисним Дмитром Хиляком, з яким вирішив попрощатися перед еміграцією на захід, ще раз наголошував, що споконвічною мрією лемківських українців було проживати в єдиній незалежній суверенній українській державі. "Вертайтеся щасливо з родиною, – сказав Л. Ганкевичу Д. Хиляк, – а як мене не буде, то вся Лемківщина буде з українцями, бо ми однієї землі діти" [20, с.114].

Фактично все українське населення Лемківщини з ентузіазмом сприйняли Лемківську Республіку. Лише окремі священики ставилися з деякою пересторогою, не маючи повного переконання намірів Республіки щодо церковної власності [6].

Отже, помилковими є твердження в літературі про те, що в роботі Руського Уряду, як і Лемківської Республіки, переважав вплив москвофілів, що відбивалося і на всій діяльності Республіки. Скоріше, навпаки, Руський Уряд складався з патріотично налаштованих лемків, які прагнули до створення незалежної української держави. Члени уряду були не лише великими патріотами свого народу, але й високоосвіченими на той час людьми. Досить лише сказати, що парох Дмитро Хиляк винятково добре знав Платона, Демосфена й Аристотеля, досконало знав латинську, старогрецьку мови. Підтвердженням цього може бути такий приклад. Папа римський Пій ХІ у 1926 р. перебував під час подорожі до Польщі у Новому Санчі. На урочистій церемонії зустрічі з папою лише католицькі священики один за одним висловлювали в його адресу привітання на латинській мові. Це вкрай гнітило присутнього там Дмитра Хиляка – адже папу вітали дві конфесії, у тому числі і греко-католицькі священики. Д. Хиляк звернувся до папи з промовою, яку розпочав на латинській мові. Але потім він сказав: "Ексцеленціє, Вас вітають два обряди, може позволите, що я звернуся в грецькій мові до Вас" [20, с.116]. Треба було бачите здивування всієї апостольської делегації та польських католицьких священиків, з яких ніхто не знав грецької, але робили вигляд, що добре розуміють, про що говорив креко-католицький священик [20, с.116].

І ще один приклад для підтвердження українського патріотизму члена Руського уряду Дмитра Хиляка. У 1944 р., коли його відвідав Лев Ганкевич, який виїжджав в еміграцію, Дмитро Хиляк вручив йому фотографію першого депутата лемків до галицького сейму в 1870-1880 рр. Теодора Риджа, яку, як скарб, багато років зберігав його батько і він для історії України. "Наша лемківська Русь є мала, – любив повторювати слова Теодора Риджа Дмитро Хиляк, – але вона є частиною великої Галицької Руси" [20, с.113].

Отже, з наведеного беззаперечно випливає, що керівниками Руської Лемківської Республіки були істинні українські патріоти, які вболівали за нею і прискорювали наближення української незалежної держави разом зі своїм народом.

Політичні суперечності в середині Руської Лемківської Республіки безумовно були, але у вирішальні моменти існування Республіки вони відходили на другий план, натомість об’єднувалися довкола національної ідеї. Коли в судовому засіданні головуючий звернув увагу Д. Хиляку на існування в Республіці та й в Уряді суперечностей, то на це Д. Хиляк дуже стисло й слушно відповів: "То наша домова (внутрішня. – І.Г.) справа."

Після політичного судового процесу в хаті старенького пароха Качмарчика зібралися москвофіли та українофіли, приїжджали посланці з усієї Лемківщини і "в найбільшій гармонії радили про долю Лемківщини" (виділено мною. – І.Г.) [7, с.26].

4. Підступність польської влади щодо існування та діяльності Руських Лемківської Республіки.

Характерно, що польське населення Лемківщини на диво лояльно поставилося до створення та існування Лемківської Республіки. "Ви маєте право, – говорили вони українцям, – бути свобідними, тільки тепер буде між нами границя, а нам добре було з вами. Де ж ми будемо купувати тепер волики, корови і вівці?"

У судовому засіданні свідки свідки-поляки стверджували: "Ми визнавали права лемків в ім¢я засади: рівні з рівними, вільні з вільними" [6].

Певний час на Лемківщині складалася дивна ситуація, подібна до двовладдя. Польська офіційна влада фактично у перші роки, не маючи достатньо сил для придушення визвольного руху лемків, погоджувалася з існуванням Руських Рад. Вона навіть давала для лемківської міліції зброю, часто зверталася польська військова влада по допомогу до Рад щодо підтримання спокою в регіоні [9]. Але це головно стосувалося Руської Лемківської Республіки (Західної Лемківської Республіки). Що ж до інших Республік Лемківщини, то вони змогли проіснувати лише декілька місяців. Польські легіонери жорстоко розправилися з революційним рухом лемків на цих територіях. Уже в грудні 1918 р. польські легіонери розпочинають розправлятися з Радами. 23 січня 1919 р. великий загін польських легіонерів напав на Вислік. Після жорстокої сутички Висліцька Республіка була розгромлена, легіонери вирушили на Команчанську Республіку. У битві загинуло декілька селян-міліціонерів і багато було заарештовано. Коменданта міліції Республіки після жахливих катувань поляки розстріляли [17, с.90].

Керівники Руської Лемківської Республіки не приховували від польської влади своїх прагнень відділитися від Польщі. Вони відразу ж після проголошення Республіки про прийняте рішення офіційно повідомили голову Польської Ліквідаційної Комісії у Кракові Лясоцького [1]. Обвинувачений Я. Качмарчик ствердив, що він особисто їздив у Варшаву до полковника Рибака у міністерство оборони у справі призову лемків до війська. Рибак чітко заявив, що призовні комісії не вправі брати лемків у військо, оскільки це забороняє версальський договір [7, с.23]. З цього можна зробити висновок, що певна частина польських діячів погоджувалася з тим, що на той час правове становище земель Східної Галичини та Лемківщини остаточно не було вирішено, а тому польська влада, будучи на цих землях окупантом, не вправі брати українців на службу у польській армії.

Відродження України на початку ХХІ ст. як держави соціально-демократичної орієнтації з визнанням міжнародно-правових стандартів захисту прав людини, інших принципових положень міжнародного гуманітарного права зобов’язує новітню українську державу як уособлення українського народу шукати у національній історії приклади, які стали дороговказом у виборі пріоритетів при формуванні внутрішніх моделей вищевказаних загальнолюдських вартостей і позитивного права, зокрема, як одного з найважливіших надбань кожного суспільства.

Неабияку роль у цьому процесі має відіграти осягнення шляху, який пройшла українська політична та правова думка упродовж усієї її еволюції. При цьому важливо висвітлити закономірності й особливості її розвитку, дотримуватися принципу наступності у нормотворенні. З повною відповідальністю можна стверджувати, що чимало теоретичних позицій українських правників минулого століття з поправкою на суспільно-політичні умови, в яких формулювалися дані наукові тези, принесли би більше користі сучасній українській правотворчості, аніж деякі західні запозичення [21, с.10].

Отже, матеріали політичного судового процесу над членами Руського Уряду є цінним джерелом до аналітичного й історико-правового осмислення життя українських лемків у період визвольних змагань. Крім того, вивчення особливостей юридичного становища українців на Лемківщині в часи Другої Речі Посполитої дає можливість простежити найважливіші віхи виникнення та розвитку української національної ідеї, етапи боротьби за своє національне та політичне визволення.

––––––––––––––––––––

1. Оправдательный приговор в деле "Лемковской Республики" // Прикарпатская Русь. – 1921. – №116. – 13 июня.

2. Домбчевський Р. За право мови. – Львів, 1935.

3. P. S. Uprawnienie mowy narodowej w sądownictwie. Lwów, 1866.

4. Kierski M. Ochrona praw mniejszości. – Poznań, 1933.

5. Niedziałkowski M. Ustawy t. zw. Kresowe // Palestra. – 1925. – №2.

6. По процесі в Новому Санчі // Вперед. – 1921. – №94. – 22 червня.

7. Ганкевич Лев. "Лемківська Республіка". Один забутий історичний процес // Життя і Право. – 1934. – Ч.1.

8. Енциклопедія українознавства. Словникова частина / За ред. В. Кубійовича. – К., 1996. – Т. 4.

9. Г[анкевич] Л[ев]. Лемківська Республіка // Вперед. – 1921. – №96. – 24 червня.

10. Лемківщина: У 2 т. – Львів, 1999. – Т. 1: Матеріальна культура.

11. Тарнович Юліан. Ілюстрована історія Лемківщини. – Львів, 1998.

12. Коковський Франц. Лемківські республіки // Історичний календар "Червоної калини" на 1935 рік. – Львів, 1934.

13. Красовський І. Лемки // Лемківський календар 1971. – Торонто, 1970.

14. Сен-Жерменский мирный договор / Пер. с франц.: Под ред. Ю. Кмошникова и А. Сабанина. – М., 1925.

15. Кульчицький В., Тищик Б. Історія держави і права України. – Львів, 2000.

16. Winiarski B. Wybòr źròdel do nauki prawa międzynarodowego. – W., 1938.

17. Красовський Іван, Когут Петро. Визвольні змагання на Лемківщині у 1918-1919 рр. // Лемківський календар на 1998 рік. – Львів, 1997.

18. Оправдательный приговор в деле "Лемковской Республики" // Прикарпатская Русь. – 1921. – №117. – 21 июня.

19. Ванчицький С. Лемківщина – самоцвіт України. Огляд українського суспільного життя на Лемківщині 1918-1944 // Лемківський календар. – Торонто, 1968.

20. Ганкевич Лев. Лемківська правда // Лемківський календар 1968. – Торонто, 1967.

Гловацький І.Ю. Українські адвокати у політичних судових процесах у Східній Галичині (1921-1939 рр.). – Львів, 2003.



© Гловацький І., 2004

[1] Австро-Угорська монархія, попри те, що була окупантом на землях Галичини, давала народам імперії широкі можливості для розвитку національної культури та рідної мови. Конституція Австро-Угорщини від 21 грудня 1867 року в ст. 19 проголошувала: “Всі народи держави рівноправні, й кожен народ має непорушне право берегти й розвивати свою національність та мову. Держава визнає рівноправність усіх вживаних у краї мов у школі, уряді та приватному житті” [2, с. 178]. У всіх судових і прокурорських органах українці могли вільно користуватися в усіх випадках, як усно, так і письмово, українською мовою. Усі слідчі, прокурорські і судові допити українців проводилися українською мовою. Законодавство Австрії, надаючи право користування українською мовою, виходило не з національної належності особи, а з факту, що українська мова була рідною мовою особи. Згідно з розпорядженням міністерства юстиції Австрії від 9 липня 1860 р., судочинство в суді мало проводитися мовою, в якій подано до суду прохання або усну заяву до протоколу. Якщо дві сторони у процесі користувалися різними мовами, то суд виносив ухвалу, якою встановлював мовою ведення розгляду справи мову сторони, яка скоріше звернулася з цим проханням [3, с. 5].

 

ПРАВОВІ ЗАСАДИ 
БУКОВИНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЗЛАГОДИ 1910 р.
М. Никифорак©
Чернівецький національний університет ім. Ю. Федьковича
вул. Коцюбинського, 2, 58012 Чернівці, Україна

 

 

 

 

 


Удосконалення вітчизняної системи самоврядування зумовлює актуальність історико-правових досліджень її минулого. Вони розкривають загальні тенденції розвитку органів самоврядування та їх взаємодії, специфіку прояву цих тенденцій в різних історичних регіонах України. Особливо це стосується багатонаціональної прикордонної Буковини.

Предметом окремого історико-правового аналізу буковинська виборча сеймова реформа 1910 р. ще не була. Мета пропонованої статті – розкрити причини, зміст та значення цієї реформи.

Ключові слова: самоврядування, органи самоврядування, тенденції розвитку.

У продовж майже 50 років порядок виборів до буковинського сейму залишався незмінним. По суті, "Крайова виборча ординація до сейму герцогства Буковини" від 26 лютого 1861 р. була доповнена лише законом від 13 травня 1876 р., який збільшив кількість послів сейму до 31, надавши мандат ще одному вірилісту – ректору університету Франца-Йосифа у Чернівцях.

Однак така тривала "стабільність", суть якої полягала у вигідній урядові консервації станового представництва, ще не означала того, що зміни були непотрібні, ні того, що їх у краї ніхто не бажав і не домагався. Потреба сеймової виборчої реформи на рубежі XIX – XX ст. стала цілком очевидною.

Одним із завдань було подолання куріальної нерівності на виборах. Якщо в курії великої посілості один депутат обирався від 14 чол., то в міській – від 35 тис., а в сільській – від 45 тис. Відповідно до соціально-економічного розвитку краю, першочерговим завданням було зменшення представництва поміщиків (за старим сеймовим порядком їм належала більша половина посольських мандатів) і збільшення представництва міст. Міське населення цього вимагало відповідно до свого оподаткування і ролі у виробництві. Якщо у 1862 р. на Буковині налічувалось 46662 фл. (93324 крони) промислового податку (це складало 7,24% загальної суми податків з краю), то у 1902 р. ця сума сягала вже 610519 крон (19,49% загальної суми податків). У 1861 р. на Буковині діяло 7961 торгове і промислове підприємство (174 підприємства на 10000 населення), а у 1904 р. – 17427 таких підприємств (252 підприємства на 10000 жителів) [1].

Корінної демократизації потребували і вибори від сільських громад. Першочерговим тут було запровадження прямих виборів. Щодо збільшення представництва селян, то про це ніхто по-справжньому не дбав, хоч у передреформеному сеймі селянство представляли тільки 2 депутати – українець Левицький і румун Бубурудзан. На засіданні сейму Левицький з цього приводу говорив: "До тепер є в Соймі лише двох представителів хліборобів, я і Бубурудзан. А позаяк хлібороби творять переважну частину населення Буковини, то належить їм безумовно більше мандатів" [2].

Проте радикальною проблемою, безперечно, був перегляд національного представництва у сеймі. За підсумками виборів початку XX ст. до сейму потрапляло 14-15 румунів, 7-8 німців та євреїв, 5 українців та 4 вірмено-поляки. Українцям належало в сеймі лише 16,6% мандатів, тоді як у складі населення – 41,2%. Зрозуміло, що таке представництво породжувало гострий національний антогонізм на виборах, конфліктні ситуації в сеймі, ускладнювало вирішення важливих питань крайового життя.

Після того як у 1896 р. в Австро-Угорщині фактично було введене загальне, хоча й не рівне (бо курії збереглися) виборче право на виборах до державної ради, питання про сеймову виборчу реформу понад 10 років не сходило з порядку денного буковинського сейму. Пропозиції про повну чи хоча б часткову зміну сеймового виборчого закону вносили О. Василько, Ю. Попович, Є. Гормузакі, Й. Ротт, Б. Штравхер та ін. В лютому 1897 р. на пропозицію депутатів Ротта, Смаль-Стоцького і Ціргофера сейм прийняв спеціальну постанову, в якій доручив крайовому виділу виробити проект закону про зміну порядку виборів до сейму і запропонувати його вже на наступній сесії [3].

Однак робота над законопроектом затягнулась. Реальна підготовка до сеймової виборчої реформи почалася лише з 1904 р., особливо активізувавшись у 1907 –1908 рр. у ході боротьби за загальне виборче право і після його введення. На першому засіданні п’ятої сесії десятого скликання 15 жовтня 1909 р. депутат Вольчинський від імені постійної сеймової комісії заявив про готовність проекту виборчої реформи і необхідність його якнайшвидшого прийняття (це був не перший проект, підготовлений комісією: з більш раннім варіантом не погодився Відень). На третьому – засіданні 16 жовтня 1909 р. сейм ¾ голосів (23 голосами проти 7) ухвалив у третьому читанні законопроект про виборчу сеймову реформу. "За" проголосували: Абрагамович, Бейян, Богосевич, Бубурудзан, Василько, Відман, Вольчинський, Гальбан, Гормузакі, Калитовський, Калінеску, Левицький, Лупу, Малик, А. Ончул, Т. Ончул, Пігуляк, Попович, Репта, Симонович, Смаль-Стоцький, Стефанович, Флондор. "Проти" – Адлер, Вейденфельд, Ландвер, Лангеман, Скедль, Штравхер, Тітінгер [4].

26 травня 1910 р. закон про новий виборчий сеймовий порядок і закон про зміну крайової конституції був санкціонований цісарем.

В основу нового виборчого порядку було покладено національне представництво, введення національних виборчих округів (національного кадастру). Ідея ця була в Австро-Угорщині не нова. Один із дослідників австрійського виборчого права Г. Стракош-Горсман писав, що представництво мандатів по окремих куріях і виборчих округах поліпшувалася іноді за рахунок взаємодії національних виборчих округів, які заслужили увагу у виборчій "геометрії", особливо в Богемії, де була зроблена перша спроба "кодифікації національної автономії" [5].

Спроби реформувати крайові конституції на ґрунті національної автономії були зроблені також у Тіролі, Істрії, Моравії, проте тільки в Моравії завершились успішно. Після річних переговорів у 1905 р. тут був досягнутий компроміс між німцями і чехами, закріплений чотирма законами. Спочатку на курії був поділений сейм, а потім – і виборці. В кожній громаді частина виборців належала до німецьких, а частина – до чеських виборчих округів [6].

Зрозуміло, що моравський досвід не міг бути невідомим постійній комісії, яка працювала над проектом реформи виборів до буковинського сейму. Був він відомим і для ширшого загалу. Ініціатором запровадження цього досвіду на Буковині часто називають румунського депутата сейму і державної ради Аурела Ончула [7]. Вихованець престижного віденського Терезіануму, він був добре освідомлений в загальноавстрійських справах. До того ж якийсь час А. Ончул обіймав посади повітового голови, генерального директора крайової страхової установи в Моравії [8].

Але якщо порівнювати буковинський проект виборчого закону з моравським виборчим порядком, то цілком очевидно, що постійною сеймовою комісією була здійснена незмірно більша робота. На Буковині мова йшла про національне розмежування не двох, а п’яти народностей. Це була найважливіша і найскладніша для розв’язання проблема Буковини.

Її планували вирішити шляхом введення національних виборчих округів (національного кадастру). Поділ виборчих округів – це стрижень підготовки реформи, "перша точка нарад" постійної комісії і сеймових дебатів [9]. Підкреслюючи значення введення національних округів, К. Гормузакі на засіданні сейму заявив: або реформа з національним кадастром, або жодної реформи [10].

Первісний варіант передбачав створення окремих румунської, української, німецької, єврейської і польської національних курій. Опоненти заперечували доцільність такого нововведення, мотивуючи це величезними технічними труднощами, оскільки доведеться вести рахунок угорців, липованів, допускати їхні мандати.

До міністерства внутрішніх справ був переданий проект єврейського депутата Б. Штравхера, який передбачав заснування окремої єврейської курії. В меморандумі одного із лідерів єврейської національної спілки в Австрії Якоба Кона зазначалось, що єврейські виборці майже в усіх коронних землях були об’єктом суперечок між партіями і що доцільно було б дати їм можливість виступити під окремим прапором.

Однак реакція міністра внутрішніх справ барона Гердтля була негативною. Уряд не погодився на осібну єврейську курію, висловивши тим самим, за словами депутата Відмана, позицію: "нема єврейського народу, є лише релігійна спільнота". Крайовий президент Бляйлебен під час сеймових дебатів як завжди дипломатично заявив, що не хоче бути третейським суддею в цьому питанні, але процитував К.Е. Францоза: "Єврейська нація на сході є..." [11].

Зрештою був знайдений компромісний варіант (остаточно він не влаштовував ні німців, ні євреїв, про що свідчать голоси проти законопроекту). Євреї погодились на те, що разом з німцями творитимуть один відділ національного кадастру, проте зажадали певного визначення своїх мандатів через територіальне відмежування в курії сільських громад і створення двомандатних міських округів. Загалом поділ мандатів, призначених для німців і євреїв, мав відбутися за обопільною згодою [12].

Що стосується угорців і липованів, які проживали в краї, то їм, як писала газета "Буковина", "було полишено вільну руку, значить вони можуть вписатися в катастер, в котрий хотять, хоч засадою має бути, що зобов’язані ступати за більшостию даної громади, або і цілого виборчого округа" [13].

Новий виборчий закон збільшив кількість депутатів сейму до 63 (в процесі підготовки проекту фігурували й цифри 56, 59).

Два мандати, як і раніше, було виділено для вірилістів – митрополита православної церкви Буковини і ректора університету у Чернівцях. У ході дебатів німецький депутат А. Скедль пропонував ввести ще один мандат віриліста – від католицької церкви Буковини. Свою пропозицію він аргументував так: митрополит має голос віриліста, консисторія має свій мандат, по мандату мало румунське і українське духовенство, а отже, і католицьке духовенство повинне отримати вірилісттичний голос для свого прелата. Однак ця пропозиція не знайшла підтримки. А голоси буковинської православної церкви в сеймі М. Василько пояснював її "колосальним історичним місцем". Православний релігійний фонд, за його словами, відіграв таку культурну місію в краї, як ніхто інший [14].

61 депутат сейму отримував мандат із виборів. Для виборів у курії великої посілості (13 мандатів) утворювалось VI виборчих кіл. I коло утворювали наділені правом голосу члени буковинської православної консисторії і представники монастирів у Драгомирні, Путні та Сучавиці; ІІ – румунське духовенство; ІІІ – українське духовенство; IV – румунські великі землевласники; V – вірмено-польські великі землевласники; шосте – великі землевласники інших національностей.

І, II і III кола обирали по одному депутату, IV і V – по 4, а VI – 2. Члени першого виборчого кола повинні були обирати депутата надсиланням бюлетеня за вимогою земельного голови (11). Депутати від II і III виборчих кіл обирались прямим голосуванням голососпроможних служителів православної церкви (12). Решту ж 10 депутатів від курії великої посілості обирали прямим голосуванням землевласників, віком старших за 24 роки, належних до австрійського громадянства, чий річний земельний податок становив 200 крон на рік (13).

В І колі виборцями були 10 духовних осіб, у ІІ колі було 297 виборців, у ІІІ – 78, у IV – 52, у V – 47, у VI – 61[15].

§3 виборчого закону 2 депутатські мандати було віддано торгово-промисловій палаті, члени якої утворювали окрему курію. Ці мандати були предметом досить гострих політичних торгів німців і євреїв.

Виборці сільських і міських громад, а також виборці загальної курії поділялись на румунські, українські, німецькі і єврейські, польські національні округи (§4).

Курія громад, відповідно до §5, розподілялась на національні виборчі округи так: з 1 по 10 – румунські, з 11 по 20 – українські, з 21 по 25 – німецькі і єврейські. Вся Буковина утворювала 26-й виборчий округ в курії громад, в якому обирали польського депутата. У 21 і 22 виборчому округах обирали по два депутати, в усіх інших – по одному (всього – 28).

Від загальної курії (§6) обиралось 18 депутатів. Ось як розподілялись національні виборчі округи тут: румунські – з 27 по 32, українські – з 33 по 38, німецькі і єврейські – з 39 по 42, польський – 43-й. У 39-му виборчому окрузі обирались 2 депутати, в решті – по одному.

В загальній курії голосували всі повнолітні члени громад (чоловічої статі) з піврічним цензом осілості, виборці всіх інших курій. Виборці однієї національності всіх громад, що перебували в одному виборчому окрузі, утворювали один виборчий клас і обирали свого посла окремо. Один виборець не міг голосувати у двох національних куріях.

Єдині вибори на основі нового крайового виборчого закону відбулися у 1911 р. 1 мандат припадав на 7919 осіб німецького населення, 9957 – румунського, 10683 – єврейського, 17517 – українського.

Після виборів конституювались національні курії в сеймі. Ось як виглядав склад новообраного сейму (по куріях) [17]:

1-ша курія: Діоніс Бейян, Теофіл Драчинський, Костянтин Гормузакі, Вартерес Прункул, Костянтин Попович-Нікуліца, Володимир Репта, Ніку Флондор, Іполит Тарнавський (голова курії – Д. Бейян, заст. – К. Гормузакі);

2-га курія: Христоф Абрагамович, Йозеф Блюм, Станіслав Гломбинський, Микола Гожицький, Станіслав Квятковський, Олександр Скібіневський, Каетан Стефанович, Янку Фішер (голова курії – К. Стефанович, заст. – О. Скібіневський);

3-тя курія: Еусебіо Попович, Георг Бонше, Ромул Реуц, Ніку Бланду, Николай Василовський, Аурел Цуркан, Дорі Попович, Михай Кісанович, Костянтин Ісопескул-Грекул, Модест Скалат, Флоря Лупу, Георг Сербу, Аурел Ончул, Теофіл Симонович, Іоанн Купаренку, Еусебіо Попович (голова курії – А. Ончул, заст. – К. Ісопескул);

4-та курія: Артур Малик, Омелян Попович, Теодот Галіп, Дмитро Бежан, Теодор Іваницький, Тодор Левицький, Марко Куреш, Георгій Лисан, Еротей Пігуляк, Антон Лукашевич, Ілля Семака, Микола Спинул, Микола Василько, Микола Гаврищук, Стефан Смаль-Стоцький, Микола Осадець (голова курії – О. Попович, заст. – А. Малик);

5-та курія: Ервін Ландвер, Антон Кешман, Едуард Грушка, Фріц Кіппер, Венцель Креган, Леон Кельнер, Артур Скедль, Йоганн Кромаєр (голова курії – А.Скедль, заст. – А.Кешман);

6-та курія: Соломон Рудах, Якоб Гехт, Мар Фокшанер, Ісидор Кац, Сало Вайсельбергер, Нойман Бендер, Бенно Штравхер (голова курії– Б. Штравхер, заст. – І. Кац).

У відсотковому відношенні вірилістам належало 3% мандатів, поміщикам – 21%, торгово-промисловій палаті – 3%, сільським громадам – 44%, містам – 29% [18]. Щодо національності, то українцям у новообраному сеймі належало 27% мандатів, румунам – 37%, німцям і євреям – 27%, полякам – 9% [19].

Безумовно, представництво українців у сеймі значно поліпшилось. За підсумками виборів українськими депутатами сейму стали: Василько, Смаль-Стоцький, Пігуляк, Семака, Спинул, Лукашевич, Малик, Левицький, Попович, Драчинський, Осадець, Іваницький, Куреш, Лисан, Бежан, Гаврищук, Галіп. 15 з них належали до націонал-демократів, один – до радикально-національної партії, один – до соціал-демократів. Усі вони (за винятком соціал-демократа Миколи Гаврищука) увійшли до українського депутатського клубу, очолюваного М. Васильком [20].

Заступником маршалка сейму був обраний Т. Драчинський, членами крайового виділу – Є. Пігуляк, О. Попович, а їх заступниками – Т. Галіп і І. Семака.

Загалом новий виборчий закон дещо демократизував виборчу систему: запровадив прямі вибори депутатів від сільських громад, таємне голосування, збільшив загальну кількість депутатів сейму. Водночас з погляду демократизації виборів новий виборчий закон не був досконалим, – деякою мірою ще відчувався вплив старої станової думки, яка була представлена церквою, землеволодінням, торгово-промисловою палатою. Через різні обмеження було позбавлено виборчих прав 150 тис. дорослого населення Буковини [21].

Але найбільше значення мала спроба буковинських політиків вирішити проблему національного представництва і національної злагоди в сеймі. Як писав відомий дослідник національних проблем в Австро-Угорщині Роберт А.Кан, "...національний договір між русинами, румунами, німцями, євреями, поляками і мадярами на Буковині не був результатом якоїсь особливо розумної реформи; він виник на основі умов однієї землі, яка виявилась більш плодотворною для розвитку національної терпимості..." [22]. Введення нового виборчого порядку як інституційної форми буковинського порозуміння було компромісом ad hoc (для даного випадку) [23] між п’ятьма національностями, жодна з яких не мала абсолютної переваги. Цей компроміс дав національностям певну автономію управління. Історія однак, відвела йому вкрай короткий час для доказу своїх переваг (тільки одну сесію сейму), оскільки з початком Першої світової війни парламентське життя на Буковині припинилося.

––––––––––––––––––––

1. Debatten zum Gesetz Nationalitätenausgleich von 1910 (X. Wahlperiode, V Session, I. Sitzung von 15.10. und 3. Sitzung von 16.10.1999). – Stenographische Protokolle des Bukoviner Landtages der fünften Session der zehnten Wahlperiode 1909/10. – Czeznowitz: Bukovinaer Vereinsdruckerei, 1910. – S.116.

2. Іbіd. – S.119.

3. Буковина. – 1897. – 23 лютого.

4. Stenographische Protokolle des Bukowiner Landtages der fünften Session der zehnten Wahlperiode 1909/10. – S.132.

5. G. Strakosch-Gorβmann. Allgemeine Wahlrecht in Österreich seit 1848. – Leipzig und Wien: Franz Deuticke, 1906. – S.35.

6. E. Bezmatzik. Das ősterreichische Nationalitätenrecht (Sonder – Abdruck aus des Verfassers ősterreichischen Verfassungsgezetzen). – Wien: Manzsche K. u. K. Hof -Verlags – und Universitäts – Buchhandlung, 1917. – S.888-893.

7. Див.: R. Wagner. Der Parlamentarismus und nationale Ausgleich in der ehemals österreichischen Bukowina. – Münhen: Verlag "Der Südostdeutschen", 1984. – S.92; Die Habsburgermonarchie 1848-1918. Bd. III. Die Veker des Reiches. І Teilband. – Wien, 1980. – S.618.

8. A.Wilhelm. Die Reichsrats – Abgeordneten des allgemeinen Wahlrechtes. Ausfürlichen Biographien. – Wien: Verlag von Moritz Perles. – S.70.

9. Буковина. – 1909. – 23 лип.

10. Bukowiner Nachrichten. – 1909. – 8. Oktober; Stenographische Protokolle des Bukowiner Landtages der fünften Session der zehnten Wahlperiode 1909/10. – S.121.

11. Stenographische Protokolle des Bukoviner Landtages der fünften Session der zehnten Wahlperiode 1909/10. – S.120.

12. Буковина. – 1909. – 28 лип.

13. Там само.

14. Stenographische Protokolle des Bukowiner Landtages der fünften Session der zehnten Wahlperiode 1909/10. – S.111-115.

15. Czernovitzer Zeitung. – 1911. – 1. Jamer.

16. Stenographische Protokolle des Bukowiner Landtages der fünften Session der zehnten Wahlperiode 1909/10. – S.122.

17. Ibid. S.V-VI.

18. Ботушанський В.М. Становище і класова боротьба селянства Північної Буковини в період імперіалізму (1900-1914). – К.: Наукова думка, 1975.– С.111.

19. Там само.

20. Жуковський А. Історія Буковини. Частина друга після 1774 р. – Чернівці: Вид. спілка "Час", 1993. – С.51.

21. Ботушанський В.М. Названа праця. – С.111.

22. Robert А. Капп. Das Nationalitätenproblem der Habsburgermonarchie. Erster Teilband. – Graz – Köln, 1964. – S.333.

23. Див.: Венк C. Династическая империя или многонациональное государство: размышления о наследии империи Габсбургов в национальном вопросе.Австро-Венгрия: опыт многонационального государства.Москва: Ин-т славяноведения и балканистики РАН, 1995. – С.17-18.



© Никифорак М., 2004

 

Утворення Верховного cуду США 
та становлення його компетенції
Б. Тищик ©
Львівський національний університет імені Івана Франка
вул. Університетська,1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

 


У статті досліджуються питання становлення, розвитку та компетенції федеральної судової системи США, зокрема, Верховного суду. Аналізуються відповідні правові акти, практика їхнього застосування. Зокрема, досліджується таке важливе питання, як встановлення права Верховного суду визначати конституційність законів та інших нормативних актів законодавчої і виконавчої властей, служити гарантом дотримання усіма самої Конституції, органом її тлумачення.

Ключові слова: Верховний суд США, конституційність нормативних актів.

У сучасній українській історико–правовій літературі конкретно з цієї темі наукових публікацій немає. Зарубіжні вчені, зокрема американські, польські, приділяють їй належну увагу.

Проблема правового становища Верховного суду США, становлення його компетенції у XVIII-XIX ст. є складовою частиною аналізу суті, ролі, та історії становлення вищих органів законодавчої, виконавчої та судової влади США. Тема має й практичне значення у плані судової реформи в Україні.

Судова система Сполучених Штатів Америки зрештою як і система американського права (подібна до англійського загального права – common law), ще й до сьогодні не з’ясована і зрозуміла, зокрема для європейців. Як відомо, вона ділиться на два головні структурні підрозділи – федеральну судову систему і судову систему штатів. Перший підрозділ очолює Верховний суд США. Правовою основою для його утворення, як і всієї федеральної судової системи, стали три нормативні акти: Конституція США 1787 р., Білль про права 1789 р. (перший цикл поправок до Конституції) та Закон про судоустрій 1789 р. Характерно, що хоч американські законодавці і брали за основу англійську судову систему, проте вони відкинули існуючий у Англії дуалізм права і судів (common law і eguity law), створивши єдину систему федеральних судів. Другий підрозділ стосується судової системи окремих штатів. Але це інша тема для дослідження.

Згідно з Конституцією США (ст.3), у якості найвищої судової влади у країні встановлено Верховний суд, а поряд з ним Конгрес мав "час від часу" встановлювати нижчі федеральні суди залежно від потреби [5, с.68]. Відтак Законом про судоустрій 1789 р. створено тринадцять окружних судів (District courts) та три апеляційні суди (Circuit courts) – один на декілька штатів. Верховний суд, відповідно до Закону, збирався на два щорічні засідання. До його складу входило шестеро суддів: голова і п’ятеро членів суду. Рішення Верховний суд ухвалювали колегіально за більшістю голосів при участі не менш як чотирьох суддів. Оскільки, згідно з Конституцією (ст.3, п.2) [5, с.68-69], усі кримінальні справи у федеральних судах мали розглядатися за участю лави присяжних, то це стосувалося і Верховного суду, проте тільки тоді, коли він діяв у якості першої інстанції (отже, суттю справи було встановлення фактів) і коли розглядалася справа, що стосувалася громадянина США.

У ст.VI (§2) Конституція визначала ієрархію джерел права у державі, яка зобов’язувала суддів при вирішенні справ і створювала важливі передумови для майбутньої діяльності Верховного суду. Отже, "верховне право" країни створювали такі джерела: Конституція США, закони країни, видані на її підставі, та усі договори, угоди, укладені від імені Сполучених Штатів Америки [5, с.70].

У 1789 р., коли на підставі Конституції став формуватися федеральний державний апарат, Президент Джордж Вашингтон визначив склад Верховного суду. Головою суду він призначив Джона Джея.[1] Членами суду призначено Р. Гаррісона, У. Гушінга, Д. Блайра, Д. Вільсона і Д. Рутледга [3, с.15]. Ці номінації затвердив Сенат. Однак у 1795 р. Д. Джей відмовився від посади голови суду, і Президент призначив на неї О. Ельсворта, сенатора від штату Коннектикут, завзятого федераліста. Проте у 1800 р. і він відмовився від посади на користь дипломатичної служби у Франції. Отож у 1800 р. тодішній (з 1796 р.) Президент Д.Адамс призначив головою суду Д. Маршалла, з яким пов’язана ціла епоха у федеральному судочинстві.

Справа у тому, що престиж Верховного суду у перші роки діяльності був низьким, в чому значну роль відіграли антифедералісти. Тим більше, що переважну більшість справ розглядали суди штатів: свою першу справу Верховний суд розглянув 1793 р. Щоправда, судді Верховного суду мали й інші обов’язки: згідно з Законом про судоустрій, двоє з них повинні були засідати під час сесій у складі кожного з п’яти апеляційних судів (плюс місцевий окружний суддя). Вони витрачали багато часу на постійні роз’їзди і тому часто подавали у відставку. У зв’язку з цим у 1793 р. конгрес ухвалив постанову, що у складі апеляційних судів засідатиме тільки один суддя Верховного суду. Зауважимо, Верховний суд не мав тоді навіть свого постійного приміщення – він тривалий час перебував в приміщенні Конгресу, де йому було виділено кілька кімнат. До того ж до 1800 р. президенту довелось аж тричі міняти голову суду. Про невисокий авторитет у ті часи Верховного суду свідчить такий факт: коли його перший голова Д. Джей 1795 р. подав у відставку, оскільки був обраний губернатором штату Нью-Йорк, то політичні кола країни і преса розцінювали цей вчинок як крок уперед, угору в його політичній кар’єрі [2, c.28-29].

З іншого боку, вже у другій половині 90-х років Верховний суд став зміцнювати засади американського федералізму, ухвалювати знаменні рішення. Приміром, ще в 1793 р., під час розгляду позову приватної особи проти штату Джорджія стало визначатися поняття США як єдиної держави єдиного народу, а не своєрідної ліги суверенних штатів. Вирішена на користь громадянина-позивача справа викликала великий резонанс у країні. Власті штатів тут же домоглися прийняття ХІ поправки до Конституції, яка, по суті, забороняла судам приймати до розгляду індивідуальні позови громадян до штатів [5, c.73].

У 1796 р., розглядаючи одну із справ, Верховний суд висунув твердження, що федеральні суди мають право визначати конституційність актів державних органів штатів, тобто визнавати їх неконституційними, якщо вони суперечать Конституції країни або актам Конгресу.

У 1798 р. Верховний суд, розглядаючи одну із справ у порядку апеляції, висунув ще одне важливе твердження: не тільки рішення властей штатів повинні відповідати Конституції, в іншому разі вони можуть бути визнані неконституційними, тобто втрачають правову силу, а й те ж саме стосується актів федеральних властей [2, с.50]. Тобто, спочатку дуже обережно, почала формуватися засада судового нагляду щодо встановлення конституційності (відповідно Конституції) нормативних актів федеральних властей.

На початку своєї діяльності Верховний суд (далі – ВС) твердо стояв на позиції невтручання в проблеми, які виходили поза визначену йому конституцією сферу діяльності. Наприклад, коли у 1793 р. президент Вашингтон запропонував ВС висловитись щодо дії на території США норм міжнародного права, то той відмовився висловити своє ставлення до цієї проблеми. Були й інші подібні випадки [1, c.18].

Всього з 1793 по 1800 рік. ВС розглянув 79 справ. Малоактивними були його голови: Д. Джей особисто підготував всього три рішення ВС, О. Ельсворт – 11. Саме через неактивну позицію голови ВС не було вирішено таке важливе питання, яке виникло у кінці 90-х років: чи поправки до Конституції, які схвалює Конгрес, повинні бути підписані ще й президентом (як і будь-які інші закони)? До речі, більшість членів ВС тоді стояла на позиції, що вилучення президента з процедури прийняття поправок є порушенням Конституції. З цього випливало й інше його право: можливість накладати вето на поправку. Отже, ВС тоді так і не прийняв з цієї проблеми якогось рішення. Мотиви цього не з’ясовані в американській літературі донині.

Федеральна адміністрація (в особі генерального прокурора Е. Рандольфа чи державного секретаря військових справ) іноді чинила спроби втрутитися в діяльність ВС, але той заперечив право представників виконавчої влади висувати будь-які вимоги чи давати вказівки органам судової влади.

В цілому перші 12 років функціонування ВС (до призначення його головою Д. Маршалла) були складним і неоднозначним періодом, коли взагалі викристалізовувалися основні засади, форми і методи діяльності, взаємовідносини нових федеральних властей США. При цьому становище ВС було найскладнішим, бо правові засади його діяльності, межі компетенції не були чітко визначені у Конституції. Цим, очевидно, і слід, головно, пояснювати невелику активність ВС у той час.

Ситуація, однак, докорінно змінилася, коли в січні 1801 р. президент Адамс головою суду призначив Джона Маршалла [4, с.16]. На цій посаді він перебував 34 роки, ставши однією з найпомітніших постатей американського політичного життя першої половини XIX ст. Поряд з ним помітну роль у цей час відіграли ще два члени ВС – Д. Стар і Б. Вашингтон (племінник першого президента США). До того ж слід урахувати, що з самого початку своєї діяльності Д. Маршалл, переконаний федераліст, вступив у конфронтацію з новообраним (у 1800 р.) президентом Т. Джеферсоном – таким же переконаним антифедералістом, який вважав, що США утворені волею суверенних штатів і цей суверенітет ні в чому не може порушуватись.

Конфронтація почалася зі спроб президента і пропрезидентської більшості Конгресу усунути зі складу ВС деяких суддів – федералістів, використавши процедуру імпічменту (наприклад, С. Хазе). Однак це не вдалось. Позиції ВС цей успіх зміцнив, унезалежнив від впливу президента і його адміністрації. Д. Маршалл, людина енергійна і рішуча, почав діяти значно впевненіше.

Зокрема, значно дієвішим став контроль ВС над законодавством штатів, що сприяло зміцненню держави і її конституційного устрою. У справі Флетчера проти Пека 1810 р. ВС вказав, що штат Джорджія порушив федеральну Конституцію, що є недопустимим, оскільки жоден штат не може бути визнаний суверенним аж настільки, щоб не допускати контролю над ним з боку союзу (держави). Штати, ствердив ВС, є членами союзу, а союз має своєю законодавчою основою Конституцію, яку всі штати ратифікували, – отже Конституція є найвищим законом країни, і вміщені у ній певні обмеження суверенітету штатів є обґрунтованими і необхідними.

У 1816 р. ще по одній справі (Мартіна проти Гунтерс Лізе) ВС ствердив, що має право розглядати апеляції на рішення судів штатів (що заперечував верховний суд Віргінії). Голова суду, який готував рішення, зайняв чітку позицію: штати не є незалежними державами, а є членами союзу, створеного волею американського народу. Тому федеральні державні органи, у тому числі ВС, є вищими щодо органів штатів [2, с.72]. Тим самим Маршалл проводить ідею встановлення судового нагляду (judicial review) над законодавством штатів.

Проте внаслідок цього виникла проблема чіткого визначення меж компетенції союзних органів: як далеко могла простягатись влада федеральних органів у тих випадках, де текст Конституції відкривав можливості для неоднозначної інтерпретації, що давало підстави для спорів і конфліктів. Маршалл належав, як зазначалось, до прихильників міцної федеральної влади, обстоював точку зору, що створення ефективних властей – законодавчої, виконавчої і судової – мало принципове значення для розвитку американської державності, зміцнення її міжнародного авторитету.

У справі Куллоха проти штату Меріленд (1819) ВС вперше чітко обґрунтував позицію щодо так званої, "само собою зрозумілої" компетенції федеральних властей, тобто такої, яка виразно в Конституції не зазначена, але випливає з її суті, духу (implieg powers). Ця засада у майбутньому стала підставою для щораз більшого розширення повноважень цих властей, особливо президента.

Спір, зокрема, виник з приводу того, що владні структури штату Меріленд наклали місцевий податок на відділення Федерального банку США у Балтіморі, а директор цього відділення Куллох відмовився його платити. Власті Меріленду звернулися у Верховний суд штату, який визнав їхні дії законними. Проте Верховний суд США скасував це рішення, мотивуючи тим, що виникнення Федерального банку та його філіалів у штатах є в інтересах всієї країни, і це повинно сприяти урядові у виконанні його завдань. Отже, слід вважати, що уряд має право створити таку інституцію, яка, до того ж, не повинна підпорядковуватись властям штатів, бо мова йде про суб’єкт (орган) федерації.

ВС під керівництвом Д. Маршалла відіграв також важливу роль у формуванні правових засад економіки, господарських процесів у країні. Тут можна для прикладу назвати справу Гіббонса проти Огдена (1824). ВС тут підкреслив пріоритет норм торговельного права федерації над нормами штатів. Маршалл використав цю справу для створення прецеденту щодо розширеного тлумачення Конституції стосовно компетенції Конгресу. Відтак, маршалл не побоявся виступити навіть проти політики тодішнього президента США Монро, прихильника антифедералістів (який, наприклад, наклав вето за закон Конгресу про будівництво (без згоди штатів) системи федеральних доріг у країні). Маршалл визнав таке право Конгресу обґрунтованим [2, с.81].

Верховний Суд став творитися і засади корпоративного права. Корпорації, яких на початку XIX ст. ще було обмаль, трактувалися державними органами і судами майже як особи фізичні (в особі їх керівників чи представників). ВС почав трактувати їх як особливий суб’єкт права, визнав за ними конституційно гарантоване право до укладення контрактів та їхнього правового захисту.

Проте визначальною подією для виникнення засади конституційного судівництва у США американські правознавці вважають 1803 рік, коли головою ВС Д. Маршаллом було оголошене рішення по справі Марборі проти Медісона. Це рішення, вважають, мало історичне, епохальне значення щодо визначення шляхів формування всього політичного устрою країни. Мається на увазі передусім те, що у рішенні ВС була сформульована і обґрунтована засада "judicial review" – тобто право на судовий розгляд конституційності нормативних актів державних властей.

Суддя Маршалл не був, правда, творцем цієї засади. Вона була відомою й до нього, однак не була достатньо обґрунтованою, чітко сформульованою і не мала достатнього поширення. Маршалл "лише" своєчасно її порушив, обґрунтував, увів у судову практику, і то в дуже відповідальний період, коли вирішувалась доля і шляхи розвитку молодої американської республіки.

Сполучені Штати тоді були ареною гострого політичного конфлікту, який вибухнув після закінчення у 1797 р. президентства Д. Вашингтона. Це був конфлікт між двома великими політичними особистостями (і могутніми групами їх прихильників), соратниками першого президента – А. Гамільтоном і Т. Джеферсоном.

Гамільтон був завзятим прихильником зміцнення федерації, її органів. Прихильники такого шляху державно – політичного розвитку США творили угруповання федералістів.

А. Джеферсон був таким же завзятим прихильником автономії, суверенітету штатів. Він очолював групу антифедералістів або республіканців (але їх не слід ототожнювати з майбутньою партією республіканців, яка виникне на кількадесять років по тому).

Президентом після Вашингтона, як зазначалось, у 1796 р. був обраний федераліст Адамс, але внутрішні конфлікти серед федералістів призвели до того, що наступним президентом став Т. Джеферсон (1800). Ще поки Адамс і попередній склад конгресу не здали своїх повноважень (це мало наступати 4 березня 1801 р.), був прийнятий (13 лютого) новий закон про судоустрій. Ним створено шість нових окружних апеляційних судів, зменшено завантаженість членів ВС у цих судах та ін. Адамс призначив, а сенат схвалив кандидатури суддів до цих судів (це зроблено 2 березня), але не всім їм встигли виготовити і вручити відповідні документи про призначення. Одним з таких суддів у штаті Меріленд був У. Марборі (відомий федераліст). Скориставшись цією обставиною, Джеферсон дав вказівку новому державному секретареві Д. Медісону не видавати на руки призначеним попереднім президентом суддям відповідних номінацій (документів). Підставою для цього було скасування новим складом Конгресу, де вже переважали антифедералісти, другого закону про судоустрій і повернення до попереднього (1789).

Федералісти звернулись зі скаргою до ВС, проте той, хоч і очолений федералістом Маршаллом, виніс об’єктивне рішення, що Конгрес має конституційне право формувати систему федерального судочинства, міняти її та ін. Це було важливе і відповідальне рішення, яке свідчило про особисту відвагу та принциповість голови суду. Воно тут же створило йому авторитет серед антифедералістів.

Але повернімось до справи "Марборі проти Медісона". Отож, новопризначений окружним суддею Уільям Марборі (до речі, великий землевласник і банкір) зі штату Меріленд, не встигнувши отримати від попередніх властей акт номінації, звернувся до ВС про видання судового наказу держсекретареві Медісону щодо вручення судді документа номінації. Справа набула загальнодержавного розголосу і ваги, бо Марборі не був єдиним суддею, якому не встигли (а тепер вже – не бажали) вручити номінації. З цього приводу виникло ще гостріше протистояння федералістів і антифедералістів. Конфлікт повинен був вирішити Верховний суд, де багато залежало від позиції голови.

Маршалл мав різні можливості – стати на той чи інший бік, міг визнати суд некомпетентним у цій справі, заявивши, що той не може втручатись в урядові справи, тощо. Власне, ВС й зайняв цю позицію, заявивши, що не може наказувати федеральним виконавчим властям чинити ті чи інші дії, не має для цього правової підстави, цього права не дає йому Конституція, якої ВС неухильно дотримується. Навпаки, він повинен і буде, до речі, стежити, щоб її дотримувалися й інші державні органи [2, с.98-99].

Отже, антифедералісти нібито й виграли цю справу, але це була сумнівна перемога, бо ВС підкреслив, що уде увесь час стоятиме на охороні Конституції, а отже, й федерації, її цілісності, її інтересів. Тобто Маршалл насправді вийшов з цієї проблеми як переможець, головний арбітр у справі застосування і тлумачення конституції.

Власне тому справа "Марборі проти Медісона" вважається переломним етапом у творенні американського конституціоналізму, реальної рівноваги трьох гілок влади Сполучених Штатів Америки – законодавчої (Конгрес), виконавчої (Президент), судової (Верховний суд).

Визначення Верховного суду як гаранта дотримання усіма органами, структурами, організаціями, особами конституції країни було, поза сумнівом, найбільшим досягненням й особистою заслугою Д. Маршалла й всього тогочасного складу Верховного суду. Щоправда, у своїй подальшій понад 30-річній діяльності[2] як голови суду Маршалл не мав практичної нагоди підтвердити свою позицію. Така нагода з’явилася у суду тільки у 1857 р. (справа "Dpeg Скот проти Сандфорда"), а потім практика оголошення законів чи інших нормативних актів конгресу та інших властей (які, на думку ВС, суперечили Конституції) неконституційними, набула поширення.

––––––––––––––––––––

1. David M. O’ Brien. Storm center the Supreme Court in American Politiks. – New York, 1986.

2. Grzegorz Gόrski. Sąd Najwyźszy Stanόw Zjednoczonych. – Toruń, 2002.

3. Караев Д.С. Американские суды, система и персонал. – М., 1972.

4. Филиппов С.В. Судебная система США. – М., 1980.

5. Хрестоматія з історії держави і права зарубіжних країн. / За ред. чл.-кор. АПН України В.Д. Гончаренка. – К.: ІнЮре, 1998. – Т. 2.



© Тищик Б., 2004

[1] Джон Джей нар. у 1745 р. Закінчив Колумбійський коледж, одночасно стажуючись в адвокатській конторі у Нью –Йорку. У 1767 р. став адвокатом. Учасник обох континентальних Конгресів, був дипломатом. У 1789 р. Конгрес обрав його державним секретарем закордонних справ, але він вибрав посаду голови Верховного суду.

[2] Д. Маршалл виконував функції голови верховного суду до 1835 р. 28 грудня 1835 р. президент Джексон призначив (а сенат схвалив) нового голову ВС. Ним став Р. Таней.

 

СТАТУТ МІСТА ЛЬВОВА 1870 РОКУ:
ЙОГО ЗМІСТ І ЗНАЧЕННЯ
В. Кульчицький©
Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

 

 

 


За часів австрійського панування на західноукраїнських землях великі міста, в тому числі Львів користувалися окремими статутами. У статті висвілюється порядок формування Львівської міської ради та її виконавчого органу – магістрату, а також антинародна діяльність цих органів.

Ключові слова: статут, виборче право, рада, магістрат.

14 жовтня 1870 р. австрійським урядом був виданий власний статут для міста Львова, який діяв до розпаду Австро-Угорщини в жовтні 1918 р. і застосовувався там після окупації західноукраїнських земель Польщею аж до 1933 р. Упродовж цього часу статут зазнав деяких змін законами від 11 квітня 1896 р. та від 25 травня 1909 р. Він налічував 114 статей і передавав управління містом до рук міської ради та магістрату [1, c.1-15].

Порядок діяльності Львівської міської ради визначався регламентом, який був нею затверджений 18 вересня 1872 р. (із змінами і доповненнями від 9 липня 1874 р., 20 травня 1875 р., 20 квітня 1876 р. і 5 червня 1878 р.).

До складу Львівської міської ради входило 100 депутатів, які спочатку обиралися строком на три роки, а з 1896 р. – на шість, але через кожні три роки в порядку жеребкування 50 депутатів віддавали свої місця заново обраним. Порядок виборів депутатів до міської ради регулювався спеціальною виборчою ординацією, яка була затверджена одночасно із статутом [2, c.16-20].

Активне виборче право надавалось жителям міста віком за досягненням 24 років і пасивне з 30, які сплачували не менше як 8 крон безпосередніх податків. Звільнялися від майнового цензу духовенство, всі службовці, адвокати, нотаріуси, лікарі, відповідальні редактори газет, професори вищих навчальних закладів, учителі початкових і середніх шкіл та офіцери у відставці. Позбавлялися виборчого права військовослужбовці, особи під опікою і робітники з одноденним або тижневим заробітком. У 1910 р. на порядку денному сесії галицького крайового сейму (створений 1861 р.) стояло питання про реформу виборів до Львівської міської ради. Передбачалося збільшення загальної кількості депутатів до 110, зниження майнового цензу і надання активного виборчого права жінкам. Проте цей проект крайового закону не схвалили. Навіть його обговорення не було доведено до кінця. Незважаючи на це, жінки Львова неодноразово вимагали надання їм виборчого права до міської ради. Особливо посилилася ця боротьба в останньому році існування Австро-Угорської монархії. Національний комітет польок 1 липня 1918 р. організував загальноміські збори жінок Львова, в яких взяло участь 80 жінок і 7 чоловіків. Учасники зборів у категоричній формі вимагали надання їм виборчих прав не лише до міської ради, але ї всіх інших виборних органів. На зборах від імені українських соціал-демократів виступив М. Ганкевич, який, як доносила дирекція поліції галицькому наміснику, "гаряче і рішуче висловився за повну рівноправність жінок, закликаючи їх, щоби не зупинилися на якихось дрібних поступках, а рішуче і настирливо домагалися для себе повних прав" [3, c.9].

У міській раді, як і в магістраті, засідали промисловці, великі купці, власники будинків, представники буржуазної інтелігенції.

В національному відношенні Львівська міська рада була польською. У 1892 р., наприклад, поряд з декількома представниками верхівки єврейського населення міста, до її складу входили лише 4 українці – директор української споживчої торговельної спілки "Народної торгівлі" В. Нагірний, професор університету І. Шараневич, учитель гімназії В. Шухевич і канонік Л. Туркевич. Отже, українці Львова, які становили тоді 17,08% всього населення міста [4, c.60], мали в 1892 р. лише 4% всіх мандатів міської ради. Під час наступних виборів до Львівської міської ради жоден українець не увійшов. В 1911 р. до міської ради знову не було обрано жодного українця, але Адміністративний Трибунал у Відні відтак скасував ці вибори "по причині ущемлення меншості (малося на увазі українське населення міста – В.К.) в її політичних представницьких правах" [5, c.154]. Проте нові вибори, що відбулися 16 січня 1913 р. майже жодних змін не принесли [6, c.192].

Населення міста, у тому числі і виборці, з недовірою ставилося як до складу, так і до діяльності міської ради. Цим і пояснюється те, що у виборах брало участь мало львів’ян. Так, у виборах 1877 р. голосувало лише 26,36% [7,c.5], а в 1880 р. – 44,97% всіх виборців [8, c.7].

Міська рада складалася з п’яти секцій. Перша секція в складі 11 депутатів займалася справами релігійних культів і опіки в місті. Друга налічувала 25 депутатів і відала майновими справами міста, а також торгівлею і промисловістю. Третя, також у складі 25 депутатів, займалася будівництвом і публічними роботами. Питання безпеки, порядку, охорони здоров’я, поліцейські і військові справи відносилися до компетенції четвертої секції, до якої обиралося 20 депутатів. П’ята секція налічувала 18 депутатів і вирішувала організаційні та освітні питання. Діяльність кожної секції зводилася до: а) розгляду пропозицій ради; б) вирішування справ, що відносилися до її компетенції; в) виконування функцій контролю.

Крім секцій, рада створювала комісії, які поділялися на постійні й тимчасові, причому до роботи в комісіях могли залучатися і не депутати, але лише особи з правом дорадчого голосу. Кількість комісій з п’яти в 1871 р. зросла до 76 в 1913 р. Кожний депутат міської ради був членом якоїсь комісії, а багатьом з них доводилось брати участь і в декількох комісіях.

У зв’язку з поділом Львова на 5 районів (Центральний, Галицький, Краківський, Жовківський, Личаківський) міська рада обирала з числа своїх депутатів спочатку 18, а з 1896 р. 25 делегатів строком на один рік, а згодом – на три роки, які від її імені виконували в районах функції уповноважених.

Виконавчим органом міської ради був магістрат, який складався з президента, одного, а згодом – двох віце-президентів, делегатів і радників магістрату. Загальна кількість працівників львівського магістрату становила в 1870 р. 362, а в 1895 році – 532 чол. [9, c.36]. Президент міста обирався радою на весь строк її повноважень, тобто на 6 років і затверджувався імператором. Віце-президенти і делегати обиралися радою строком на три роки, але всі вони могли переобиратися заново. Президент міста очолював і раду, і магістрат та виконував функції повітового старости, причому в деяких питаннях його повноваження були навіть ширшими, ніж повноваження повітового старости.

З розвитком капіталістичних відносин, зростанням Львова ускладювалися функції міського магістрату. Наприкінці ХІХ ст. він поділявся на 8 департаментів (міських маєтків і фінансів, промислових і торгових справ, місцевої поліції, санітарії й опіки та ін.).

В 1882 р. було створено новий департамент торгових і санітарних справ, а невдовзі – департаменти для справ обліку населення, статистичних справ і справ архівних. Отже, львівський магістрат складався на початку ХХ ст. з 12 департаментів.

У роки Першої світової війни кількість департаментів зросла до 17, що було тісно пов’язано з умовами воєнного часу. Після 10-місячного перебування у Львові російських військ 22 червня 1915 р. місто знову опинилося в руках Австрії. Галицьке намісництво своїм розпорядженням від 30 червня 1915 р. розпустило Львівську міську раду і управління містом передало урядовому комісарові і двом його заступникам. При урядовому комісарові була створена як дорадчий орган так звана Прибічна рада в складі призначених намісником 18 членів і 6 їхніх заступників [10, c.5]. Рада обирала свою президію, яка під головуванням урядового комісара контролювала роботу всіх департаментів.

Прибічна рада не користувалася авторитетом, і тому багатолюдне віче жителів львова, що відбулося 3 листопада 1917 р., висловило гострий протест і вимагало відновлення розпущеної міської ради [11, c.119]. Проте вона не була відновлена, але в січні 1918 р. намісник К. Гуйн призначив тимчасову міську раду в складі 100 членів і 30 їхніх заступників [12, c.132-133].

Міська рада і магістрат виконували подвійні функції. Вони, з одного боку, вирішували питання, що відносилися до їхньої власної компетенції самоврядування (управління маєтками і фінансами міста, торгівлею, школами та ін.), а з іншого – виконували так звані доручені їм справи (проведення виборів до крайового сейму і загальнодержавного рейхсрату, військові та інші питання), тобто виконували деякі функції державної адміністрації. Стосовно першої категорії справ вищестоящою інстанцією був крайовий комітет (виконавчий орган сейму), а другої – намісник. Проте влада намісника зводилася не лише до розгляду скарг на рішення міської ради та її магістрату по доручених справах – він міг у будь-який час розпустити раду.

Міська рада, її магістрат, як і весь апарат управління Галичиною, ретельно захищали існуючий порядок і всіма засобами підтримували інтереси заможних класів. Більшу частину прибуткового бюджету міста становили міські податки і додатки до них, які стягалися першою чергою з незаможної частин міського населення. Львівська міська рада та її магістрат були організовані на таких же бюрократичних основах, як і інші установи Австро-Угорської імперії, і унеможливлювали будь-яку участь в їхній роботі представників трудящих міста.

––––––––––––––––––––

1. ЛОДА (Львівський обласний державний архів). – Ф. 3. – Оп. 1. – Спр.119. –Арк. 1-15.

2. ЛОДА (Львівський обласний державний архів). – Ф. 3. – Оп. 1. – Спр.119. –Арк. 16-20.

3. ЛОДА (Львівський обласний державний архів). – Ф. 350. – Оп. 1. – Спр.4498. –Арк. 9.

4. Wiadomosci statystyczne o miescie Lwowie. – Lwow, 1892. – S. 60.

5. ЛЦДІА (Львівський центральний державний історичний архів). Ф.146. – Оп. 4. – Спр. 5173. – Арк. 154.

6. ЛЦДІА (Львівський центральний державний історичний архів). Ф.146. – Оп. 4. – Спр. 5173. – Арк. 192.

7. Dziennik rozporzadzen Magistratu mista Lwowa. – 1877. – 3. – S. 5.

8. Dziennik rozporzadzen Magistratu mista Lwowa. – 1880. – №4-5. – S. 7.

9. Lukas E., Dziubinski L. Magistrat mista Lwowa. – Lwow, 1896. – S. 36.

10. Sprawozdanie z czynnosci zarzadu mista Lwowa. – Lwow, 1917. – S. 5.

11. ЛЦДІА (Львівський центральний державний історичний архів). Ф.146. – Оп.4. – Спр. 5174. – Арк. 119.

12. ЛЦДІА (Львівський центральний державний історичний архів). Ф.146. – Оп.4. – Спр. 5173. – Арк. 132-133.

 



© Кульчицький В., 2004

 

Судові органи Російської імперії на Україні
за реформою 1864 року
Р. Савуляк
©
місцевий Червоноградський міський суд Львівської області
вул.Св.Володимира,15 м.Червоноград, Україна
тел.(03249) – 9-77-32

 

 

 

 

 

У статті досліджуються питання створення та функціонування на території України в другій половині ХІХ ст. судових органів Російської імперії. В результаті судової реформи 1864 року в український судоустрій були запроваджені важливі елементи правосуддя: суд присяжних засідателів і адвокатуру, реорганізована прокуратура. Реформа скоротила кількість судових інстанцій, було проголошено демократичні принципи судочинства такі як гласність, незалежність суду, змагальність судового процесу.

Ключові слова: суд, мирові суди, з’їзд мирових суддів, окружні суди, судові палати, присяжні засідателі.

Вивчення історії становлення та розвитку правоохоронних органів традиційно перебуває серед постійних завдань української юридичної науки. Актуальність історико–правових досліджень діяльності органів правосуддя істотно зростає на сучасному етапі розвитку української держави і суспільства. Особливо звернення до спадщини минулого зумовлено нагальними потребами реформування судової системи в Україні. Для належного правового забезпечення цього процесу, створення його наукових основ важливим є узагальнення історичного досвіду функціонування судової системи Російської імперії на українських землях упродовж ХІХ ст., коли в суспільстві відбувалися кардинальні зміни, тривали складні і суперечливі соціально–економічні та політико–правові процеси.

Досвід діяльності судових установ за реформою 1864 р., дослідження правових засад функціонування мирових судів, загальних судів, суду присяжних і адвокатури дають значний матеріал не тільки для наукових узагальнень, а й для визначення напрямів удосконалення судової системи в Україні.

Судова реформа, як і всі реформи 60-70-х років, ХІХ ст., була наслідком кризи російського суспільства. Зауважимо, що судова реформа в Російській імперії була більше нагальною, ніж селянська. Якщо більшість поміщиків не хотіли звільнення селян, то в реформі суду були зацікавлені всі, крім судових чиновників, які мали непоганий дохід від недосконалого судочинства і не бажали пристосовуватися до нових порядків. Прихильником судової реформи, як і реформи селянської, виступав передусім сам імператор Олександр ІІ, а також його брат Костянтин Михайлович, який дотримувався навіть більш радикальних на той час поглядів, ніж його брат.

Різні органи державної влади почали виявляти свою неспроможність до середини ХІХ ст., але жоден з них не перебував у такому незадовільному стані, як судова система. Дореформенний суд ґрунтувався на законодавстві Петра І і Катерини ІІ (в окремих випадках використовувалися навіть норми Соборного уложення 1646 року). Надзвичайно низька загальна грамотність суддів, не говорячи про грамотність юридичну, спричинила фактичне зосередження всього правосуддя в руках канцелярських чиновників і секретарів.

У колишній радянській історико–правовій літературі, за винятком розділу монографії професора М.Я. Чельцова-Бебутова [5], тривалий час не було спеціальних праць про судову реформу 1864 року.

Згодом з цієї проблеми були опубліковані дві монографії професора Б.В. Віленського [1, ст.2] в яких на великому фактичному матеріалі висвітлена підготовка судової реформи 1864 року в Росії, та монографія професора П.Ф. Щербини [4], в якій досліджена судова реформа 1864 року в Україні.

Певний інтерес мали також праці Т.Ф. Воробейкової і Я.Б. Дубровіної [3], що торкалися історії судових установ, поліції і тюремної системи Російської імперії. Проте характерною рисою більшості праць сучасних дослідників про судову реформу було намагання показати її негативні сторони. Однак, як видається, сьогодні слід ретельно розглянути насамперед прогресивні сторони Судових Статутів 1864 року.

Судові Статути 1864 року внесли у російський і український судоустрій важливі елементи проведення правосуддя: суд присяжних засідателів і адвокатуру, Статути скоротили кількість судових інстанцій, проголосили демократичні принципи судочинства, незалежності суду від адміністрації, гласність, змагальність і усність процесу, скасували систему формальних доказів і різницю підсудності за станами, запровадили інститут судових слідчих, деякі судові органи (мирова юстиція) стали виборними.

Порівняно із середньовіковими інститутами і принципами суду і процесу, що існували в Росії до 1864 року, запровадження нових інститутів і принципів, при всій їх обмеженості, було, безперечно, прогресивним фактом.

У результаті реформи судова система ділилася на дві частини:

- місцеві суди – мировий суд, з’їзд мирових суддів;

- загальні суди – окружний суд, судова палата.

Мировий суд був запроваджений для розгляду дрібних кримінальних і цивільних справ. Мирові суди знаходилися в повітах і містах. Повіт з існуючими на його території містами становив мировий округ, який поділявся на дільниці; в кожній з них правосуддя здійснював дільничний мировий суддя. Дільничні мирові судді були державними службовцями і забезпечувались високою платнею.

В окрузі існували також почесні мирові судді, які не мали визначеної дільниці і не отримували винагороди. Вони запрошувалися для поповнення окружного суду, коли там не вистачало членів, і проводили суд і розправу, коли обидві сторони просили їх про це. Збори почесних і дільничних суддів кожного округу являли собою вищу мирову інстанцію – з’їзд мирових суддів, в якому головував один із суддів, обраний ними із свого середовища. Мирові судді розглядали справи одноособово.

Мировий суддя розглядав такі цивільні справи:

- з позовів, які виникали з особистих зобов’язань і договорів ціною не вище як 500 крб;

- з позовів про винагороду за шкоду і збитки, якщо вони не перевищували 500 крб;

- з позовів про відновлення порушеного володіння та інші справи.

До найважливіших категорій кримінальних справ, які підлягали розглядові мировими суддями, відносили справи про правопорушення проти порядку управління, проти порядку і спокою, проти суспільного благоустрою, порушення статуту про паспорти, проступки проти особистої безпеки (зберігання зброї, пороху), про крадіжку(крадіжка предметів на суму не більше як 300 крб).

Мирові судді виносили вироки з такими мірами покарання, як догани, зауваження, грошові штрафи до 300 крб, арешт до трьох місяців, тюремне ув’язнення до одного року.

Апеляційною інстанцією до мирових суддів був з’їзд мирових суддів, який по апеляційних скаргах розглядав справи по суті. Вироки і рішення з’їзду мирових суддів вважалися остаточними і знову апеляції не підлягали. Однак вони могли бути оскаржені в касаційному порядку. Скарги сторін і протести прокурора на рішення і вироки з’їзду мирових суддів у касаційному порядку розглядалися касаційним департаментом Сенату.

Система загальних судів охоплювала: 1) окружні суди (один на декілька повітів); 2) судові палати, які були другою інстанцією, що розглядала апеляційні скарги на рішення і вироки окружних судів і 3) вищу інстанцію – Сенат.

Окружний суд був державним органом, який виконував не тільки судові, але й слідчі та нотаріальні функції.

Окружним судам у загальному порядку були підсудні всі справи, які перевищували компетенцію мирових суддів. Цивільні справи окружний суд розглядав у складі трьох постійних (коронних) суддів чиновників.

Кримінальні справи підлягали розглядові окружного суду в тому ж складі з участю присяжних засідателів. Справи про злочини і проступки, за які в законі були передбачені покарання, пов’язані з позбавленням усіх прав і переваг, розглядалися не інакше як за участю присяжних засідателів. Вироки в справах, розглянутих за участю присяжних засідателів, вважалися остаточними, апеляції не підлягали і могли бути оскаржені або опротестовані в касаційному порядку до Сенату.

Колегія (лава) присяжних засідателів складалася з 12 осіб, підібраних адміністративною і судовою владою. Функції присяжних полягали у рішенні питання про винність підсудного, функції коронного суду – у визначенні міри покарання.

Судові Статути встановлювали певні умови, необхідні для обрання присяжними засідателями: російське підданство, вік не менше як 25 і не більше як 70 років, проживання не менше ніж два роки в повіті, де проводилися обрання в присяжні засідателі. Не могли бути обраними в присяжні засідателі особи, які перебували під слідством і судом за злочини; особи, які мали судимість і відбували покарання в тюрмі; звільнені із служби за рішенням суду чи із духовного закладу за проступки; боржники; особи, які перебували під опікою за марнотратство; а також особи, які мали фізичні вади – сліпоту, глухоту, німоту, душевну хворобу; особи, які не володіли російською мовою.

Розробляючи Судові Статути, звертали увагу на розмір майнового цензу, яким повинна володіти особа, щоб мати право бути внесеною в списки присяжних засідателів. Розглядаючи питання про розмір майнового цензу, Державна рада відкинула як неприйнятну для Російської імперії англійську, французьку і бельгійську системи, які встановлювали ценз для присяжних засідателів від суми щорічного платежу податку в скарбницю держави. Ця неприйнятність пояснювалася тим, що в Росії існували стани і окремі особи, які були звільнені від платежу податків. Встановлено, що сума оцінки майна кандидата в присяжні засідателі, має бути високою [2, ст.170].

Під час судового слідства присяжні мали право оглядати сліди злочину і речові докази, а також мали право через голову суду задавати допитуваним запитання. Після закінчення судового слідства і дебатів суд ставив запитання, які належало вирішити присяжним засідателям: чи винний підсудний і якщо винен, то виявити обставини, що особливо збільшують або зменшують ступінь вини. Рішення присяжних (вердикт) ухвалювали по кожному питанню більшістю голосів. Вироки, винесені окружним судом з участю присяжних, а також усі вироки судової палати вважалися остаточними і могли бути скасовані тільки в касаційному порядку Сенатом.

Згідно з реформою 1864 року, в Україні загальні суди з присяжними засідателями спочатку були створені тільки в Полтавській, Херсонській, Катеринославській і Таврійських губерніях.

В інших губерніях України було дозволено створення тільки місцевих (мирових) судів і то через декілька років після прийняття реформи, наприклад у Чернігівській губернії з 1869 року, у Київській і Подільській – з 1871 року.

У цілому на Правобережній Україні (Київська, Волинська і Подільська губернії) загальні суди з присяжними засідателями розпочали свою діяльність з 29 червня 1880 року – саме в цей день було відкрито Київську судову палату і Київський, Уманський, Житомирський, Луцький та Кам’янець–Подільський окружні суди [4, ст.109].

Не зважаючи на відверто класовий характер суду присяжних, який існував в ХІХ ст. на українських землях, саме він був доступним елементом для громадськості і виявом певної самостійності.

Загальновідома низка процесів політичного характеру, в яких суд присяжних, всупереч бажанню прокурорів і суддів, виносив звинуваченим виправдувальний вердикт (справа Віри Засулич у Петербурзькому окружному суді в 1885 році та ін.). На жаль, проіснував суд присяжних у Російській імперії недовго. В 70-80-х роках ХІХ ст. царський уряд підготував так звану контрреформу, спрямовану на ліквідацію демократичних принципів у судочинстві, закладених в Судових Статутах 1864 року, в тому числі і принципів, на яких був заснований суд присяжних.

На сьогодні актуальним є питання участі у здійсненні правосуддя присяжних засідателів.

Відповідно до вимог Конституції України, Верховною Радою України 7 лютого 2002 року прийнято закон "Про судоустрій України", в якому передбачено участь присяжних засідателів при розгляді кримінальних справ по першій інстанції. Законом детально регламентовано порядок формування суду присяжних та вимоги до них. Однак поки що законодавцем не внесені відповідні зміни до КПК України, які б визначали коло кримінальних справ, що розглядаються в суді за участю присяжних засідателів.

––––––––––––––––––––

1. Виленский Б.В. Подготовка судебной реформы 20 ноября 1864 года в России. – Саратов, 1963.

2. Виленский Б.В. Судебная реформа и контрреформа в Росии. – Саратов,1969 – С.170.

3. Воробейкова Т.Ф., Дубровина Я.В. Преобразование административно-полицейского аппарата, суда и тюремной системы России во второй половине ХІХ – начале ХХ века. – К., 1973.

4. Щербина П.Ф. Судебная реформа на Правобережной Украине. – Л., 1974. – С.109.

5. Чельцов-Бебутов М.Я. Курс советского уголовного права. – М,1957. – Т.1.

6. Закон України "Про судоустрій України" від 7 лютого 2002 р. – №3018-ІІІ.

 



© Савуляк Р., 2004

 

Особливості правового становища шляхти
в Галичині (кінець XVIIIпочаток XIX ст.)
І. Настасяк©
Львівський національний університет імені Івана Франка
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

 


У статті аналізується правове становище галицької шляхти наприкінці XVIII ст. та зміни, яких воно зазнало внаслідок переходу Галичини під владу Австрії. Дана оцінка реформ австрійського імператора Йосифа ІІ, які значно обмежили шляхетські привілеї. Досліджуються питання поділу шляхти на стани: магнатів та лицарів, характеризується кожний стан. Значну увагу приділено проблемам регламентації правового статусу шляхти, підставам набуття та втрати шляхетських прав. Виявлені особливості феодальної повітової власності.

Ключові слова: шляхта, Галицька метрика, індигенат.

На сучасному етапі розвитку української держави проблема правового регулювання прав та обов’язків громадян є надзвичайно важливою. При цьому беруться до уваги міжнародні норми, загальнодержавні інтереси та історичні традиції. Перебування Галичини під владою інших держав, зокрема Австрії, наклало свій відбиток на становище різних верств її населення, надало йому певної специфіки. З огляду на це вивчення правового статусу окремих соціальних груп є цікавим як з наукового погляду, так і з точки зору практичного використання історичного досвіду.

Глибокий аналіз розвитку станових відносин в Галичині неможливий без вивчення архівних матеріалів, наукових праць вітчизняних та зарубіжних учених, в яких започатковано розв’язання цієї проблеми. Дослідження правового становища населення Галичини у зазначений період є важливим ще й тому, що ця тема попри своє часткове висвітлення все ще потребує доопрацювання.

Історико-правова наука, на жаль, ще не має у своєму розпорядженні достатньої кількості видань джерел, що стосуються правового становища різних соціальних груп у Галичині за часів австрійського панування. Тим важливішим є детальне опрацювання документів, які нам доступні. Відтак цікавим для дослідників є напівурядовий збірник юридичних норм, що публікувався у Львові і мав назву "Піллеріана" (за прізвищем друкаря). Він виходив щорічно та містив найважливіші правові приписи, які видавала Галицька губернія.

Окремі відомості про правовий статус галицької шляхти містяться у праці М. Тировича "Галичина від першого поділу до Весни Народів 1772-1849 рр.". У ній автор наводить фрагменти першоджерел, що стосуються цього питання, зокрема: періодики, спогадів очевидців, щоденників, офіційних видань австрійських властей.

Критичну оцінку галицьким становим відносинам і шляхетській політичній програмі дав чиновник Львівської губернії Ернест Богуміл Кортум у своїй книзі "Дворянський статут для Галіції або Дослідження рекламацій галицького дворянства польської нації австрійському уряду".

Об’єктивний аналіз політико-правового, суспільного, економічного становища шляхти зробив С. Гродицький у праці "Історія суспільно-політичного устрою Галичини 1772-1848", у якій значну увагу приділив підставам набуття та втрати шляхетських прав та громадянства.

Суттєве значення для дослідження історії шляхти в Галичині має також праця відомого польського вченого Г. Лепуцького "Колонізаційна діяльність Марії Терезії і Йосифа ІІ в Галичині у 1772-1790 рр.". У ній дана оцінка імператорським реформам, які внесли зміни до правового статусу шляхетського стану та обмежили його давні привілеї; висвітлюється проблема так званого подвійного обивательства.

Метою пропонованої статті є дослідження особливостей правового становища шляхти в Галичині наприкінці XVII- початку XIX ст; аналіз змін, яких воно зазнало після захоплення галицьких земель Австрією.

У 1772 р. Росія, Прусія та Австрія здійснили поділ Польщі,в результаті якого Галичина перейшла під владу багатонаціональної Габсбурзької імперії. Нова влада почала ретельно вивчати своє надбання. Одним з термінових заходів був перепис населення, який відкрив надзвичайну неоднорідність окремих станів і груп населення. На чолі суспільства стояла стотисячна шляхта. Науковці не раз зазначали, що ніде, крім Угорщини, не було такого численного дворянства, як у Галичині і Польщі.

Після переходу під австрійське підданство польська шляхта почала поступово втрачати свої давні привілеї, урівнюючись у правах з шляхтою австрійською. Цього слід було очікувати, оскільки остання не мала навіть частково таких великих повноважень, якими були наділені представники польського поміщицтва.

Головною відмінністю у їхньому правовому становищі було те, що шляхта у габсбурзьких краях не утворювала єдиного стану, поділяючись на магнатів та лицарів. Вона не здобула собі таких важливих прав та вольностей, як право особистої та майнової недоторканості, податкову незалежність, виняткове право на зайняття посади. Важливо також підкреслити, що в Австрії не існувало загальнодержавного шляхетства, а лише крайове, тобто, шляхта поділялася, зокрема, на австрійську, штирійську, карінтійську, угорську, чеську, силезьку [1, с.40].

Анексія Галичини спричинила те, що польська шляхта утворила в межах австрійської монархії ще одну окрему групу, а саме – крайову галицьку шляхту, до складу якої входили усі ті, хто міг у встановленому порядку довести своє шляхетство. Його треба було виводити з восьми батьківських та чотирьох материнських поколінь, з поданням родових гербів. Такий генеалогічний вивід вимагав також підтвердження з боку губернатора та трьох галицьких магнатів.

Уже перші документи, видані австрійською владою показали шляхті, що не може бути й мови про збереження її колишнього політико-правового становища. Під загрозою конфіскації землі було заборонено виїжджати з краю без пояснення на те причини, скасовано податкову незалежність. Політичне життя шляхти зупинилось, оскільки заборонялись усі публічні з’їзди, сеймики та наради. Більш заможній шляхті заборонили приватне володіння збройними силами. Зброю наказали скласти у найближчих фортецях "в депозит", а згодом обмежили навіть, повсюдний у Польщі звичай носіння шабель [2, с.10]. Не минало й місяця, щоб не вийшла якась нова заборона, а значна військова сила австрійської влади не дозволяла нехтувати її приписами.

Невдовзі після загарбання був ліквідований принцип формальної шляхетської рівності, який діяв у Польщі. Терезіанське сеймове розпорядження для Галичини у 1775 р. поділило шляхту на магнатів та лицарів. До стану магнатів автоматично зачислялися усі володарі титулів князів та графів. Проте їх у південній Польщі було дуже мало, оскільки заборона використання спадкових титулів діяла тут ще з 1638 р. Тоді було вирішено, що усі ті, хто обіймав сенаторські посади, тобто найвищі повітові посади (особливо посади воєвод, каштелянів та міських старост), на цій підставі могли претендувати на графські титули [3, с.184]. Власники нижчих повітових звань могли на тих самих умовах претендувати на титули баронів.

Та ж терезіанська сеймова інструкція від 1775 року "поділила" на стани і духовенство Галичини. Всіх архієпископів, єпископів та інфулатів римокатолицької та грекокатолицької церков зачислили до магнатів. Нижчі прелати та каноніки були віднесені до стану лицарів.

Наступним ударом для шляхетського стану було скасування політичних повноважень шляхти-голоти. Процес утворення прошарку безземельної шляхти, який у Польщі тривав вже давно, ще більше посилився в перші роки австрійського панування. У землеробській Галичині шляхетські елементи, які не мали земельних наділів, осідали на чужих землях (брали їх в аренду або перебували на двірській службі та виконували адміністративні функції на землях великої знаті)[4, с.22]. Просування по службі в державній адміністрації чи у війську було для них неможливим, тому їх чекало поступове зубожіння.

У 1775 році були ліквідовані колишні титулярні повітові служби і, натомість, утворені аналогічні австрійські титулярні посади окремо для магнатів, окремо для лицарів. Для магнатів утворили "найвищі крайові" посади: румістра, маршала, підкоморчого, кухмістра, ловчого, конюшого, майстра сокільництва, чесника, коморника аргентарії (білизни). Для лицарів утворили посади "крайові": архістольника, віцемаршала, віцеподкоморчого, мічника, підскарбового, віцекоморника аргентарії, крайового, хорунжого [1, с.43]. На практиці для означення цих посад вживалися німецькі та латинські терміни.

У 1782 році імператор Йосиф ІІ створив 40-й особовий відділ Галицької щляхетської гвардії під командуванням Адама Казимира Чарториського. Ця гвардія не стала. як дехто очікував, відділком галицької армії і була ліквідована у 1791 р. Замість цього уряд гарантував галицькій шляхті певну кількість місць у Військовій академії у Відні ("Wiener- Neustadt"). Згодом полякам відвели 33 місця у Надвірній гвардії, але туди приймали лише тих кандидатів, які прагнули присвятити себе службі в австрійській армії.

З плином часу темп реформ, які стосувалися правового становища шляхти, був сповільнений і постало питання про впорядкування нагромаджених приписів з цього питання. Однак кодифікація усіх шляхетських привілеїв була проведена в Галичині тільки у 1838 р. Почали розрізняти права крайової шляхти та права закордонної шляхти (до неї відносили шляхту інших держав та шляхту інших країв австрійської імперії). Перелік (реєстр) шляхетських прерогатив був у той час досить скромним, до них передусім належало право власності на табулярні землі і пов’язане з ним право використання праці підданих. Цей реєстр містив і такі привілеї: можливість звернення зі скаргами до привілейованого, шляхетського суду; звільнення від обов’язку військової служби; право клопотання про пребенди (дохід та майно, що надаються привілейованій частині католицького духовенства за виконання обов’язків, пов’язаних з займаною посадою), місця у фондових закладах, ордени Зоряного Хреста, Св. Щепана чи Золотого Руна (останній надавали тільки магнатам) та ін [5, с.45]. Проте не було у ньому жодних істотніх привілеїв політичного характеру.

Для того, щоб мати можливість користуватися цими правами, потрібно було спочатку виконати важливу формальну вимогу: кожен шляхтич мав бути вписаний до Метрики (списку усіх магнатських та лицарських родів). Таку метрику ввів у Галичині в 1782 р. становий відділ Галицького сейму за прикладом тих, що існували в інших краях австрійської корони.

Щоб отримати право бути вписаним до цього документа, кандидат повинен був довести, що він сам або його предки вже мали попередньо польське шляхетство. Для цього слід було подати витяги з судових книг, свідчення трьох місцевих магнатів, навіть згадки зі старих гербаріїв, що заміняли неіснуюче в Польщі глашатайство. Хто не домігся запису до Метрики протягом шести місяців, вважався чужоземцем. Цей термін, однак, виявився надто стислим, оскільки шляхта спочатку знехтувала відозвою влади, тому його декілька разів продовжували.

Чужоземна шляхта, що прагнула оселитися в Галіції повинна була отримати місцевий індигенат (громадянство). Право його надання мав місцевий сейм, але винятково стосовно осіб, які вже мали індигенат будь-якого з країв австрійської імперії. Натомість право надання індигенату чужоземцям належало виключно імператору, як і право нобілітації. Без згоди імператора австрійським підданим не можна було ні клопотати про нобілітацію в чужих державах, ні набувати закордонних почесних титулів [4, с.24].

Австрійське законодавство передбачало перелік підстав втрати шляхетських привілеїв, а саме: через незаконну еміграцію, коли емігрант не підкорився трикратній вимозі про повернення; у зв’язку з судовим вироком; через добровільний перехід до нижчого стану. Очевидно законодавець не брав до уваги випадки, коли так звана добровільність була спричинена економічним примусом. В Австрії не діяли приписи, які забороняли шляхті оселятись у містах та займатись торгівлею чи ремеслом, тому в Галичині скасували польські норми, які регулювали ці питання. Щодо жінок, то втрата ними шляхетських прав наступала після одруження з кріпосним. Як і в інших краях, в Галичині суворо каралось незаконне користування шляхетськими привілеями.

Монополія на феодальну повітову власність не підлягла суттєвим обмеженням, принаймні у цьому питанні загарбник не обдурив польську шляхту. Право володіння повітовими землями було визнане також за міщанами столичного міста Львова.

Австрійське законодавство присвятило багато уваги проблемі так званого подвійного громадянства, яке з’явилося після розподілів Польщі. Внаслідок механічно виконаного розмежування кордон перетинав велику кількість магнатських латифундій та земель середньої шляхти. З приводу цього виникло багато труднощів. Адже ця проблема торкалась не лише права власності, вона була пов’язана з питанням державної належності населення загарбаних земель.

У 1775 р. до трактату про розподіл земель між Польщею та Австрією додали документ, присвячений, власне, проблемі мішаного громадянства. Подвійними обивателями (sujets mixtes) вважалися усі поміщики, нерухома власність яких внаслідок розмежування опинилась по обидва боки кордону, і щодо яких не вдалося встановити постійного місця проживання. До категорії (мішаних підданих) зарахували також осіб, землі яких насправді знаходились на анексованій території, але які реально виконували певні функції на території Польщі і тому постійно перебували у Варшаві.

Австрійський уряд прагнув якомога швидшої ліквідації цієї невигідної для нього групи населення. Було встановлено семирічний термін, протягом якого вона мала продати свої маєтки на території однієї держави та оселитися в іншій: Австрії чи Польщі. Крім того, "sujets mixtes" були позбавлені права участі у галицькому сеймі, права займати місцеві посади. Однак Австрії не вдалося ліквідувати мішане підданство за такий короткий термін. Петербурзька конвенція від 26 січня 1797 року зобов’язала подвійних обивателів обрати собі одне підданство під страхом конфіскації земель. Але нові зміни кордонів у період наполеонівських воєн звели нанівець її приписи. Трактат між Австрією та Росією, підписаний 3 травня 1815 року під час Віденського Конгресу, встановив, що володіння повітовими землями на території різних держав становить "приватно-правову проблему"[6, с.57]. Кожен з таких землевласників повинен був протягом року задекларувати волю щодо прийняття однієї з двох можливих державних належностей. Якщо він цього не зробив, то автоматично отримував громадянство тієї держави, у якій проживав останнім часом. Відтак проблема мішаного громадянства була формально ліквідована.

Підсумовуючи викладене, можна зробити висновки, що загалом шляхта Галичини здавна становила таку різноманітність ступенів і ланок, що її не можна економічно визначити як один клас. Це була складна і суперечлива соціальна спільнота. Проте з переходом Галичини під владу Австрії відбулась реформація правового становища галицької шляхти, яке зазнало певних змін. Реформи австрійського імператора Йосифа ІІ значно обмежили шляхетські привілеї, був ліквідований принцип формальної шляхетської рівності, який діяв у Польщі, ускладнилося становище дрібної шляхти.

––––––––––––––––––––

1. Grodziski St. Historia usnroju spoleczno-politycznego Gаlicji 1772-1848.Wroclaw; Warszawa; Krakόw; Gdansk, 1971. – 303 s.

2. Pilleriana. – 1791. – №V. – 98s.

3. Pilleriana. – 1782. – №XLVІІ. – 203s.

4. Tyrowicz M. Galicija od pierwszego rozbioru do Wiosny Ludόw 1778-1849. Wybόr tekstόw zrόdlowych. – Krakόw; Wroclaw, 1956. – 335 s.

5. Pilleriana 1782. – №ХVІ. – 84s.

6. Lepucki H. Dziajalnosc kolonizacyjna Marii Terezy i Jazefa II w Galicji 1772-1790. – Lwow;Warszawa, 1938. – 57s.

 



© Настасяк І., 2004

 
Авторизація
Пошук