Головна

ОСНОВНІ НОВЕЛИ ЧЕТВЕРТОЇ КНИГИ
ЦИВІЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ
О. Підопригора ©
Навокаховська філія
Відкритого міжнародного університету
розвитку людини "Україна"
пр. Перемоги, 8 79400, м. Нова Каховка Херсонської обл.,Україна
тел. (05549) 4-26-26
пр. Перемоги, 8 79400, м. Нова Каховка Херсонської обл.,Україна
тел. (05549) 4-26-26

У статті розглянуті основні новели, введені до нового Цивільного кодексу України щодо права інтелектуальної власності. Наводяться певні критичні зауваження щодо неузгодженості чинних законодавчих актів України.

Ключові слова: право інтелектуальної власності; новий Цивільний кодекс; об’єкти та суб’єкти права інтелектуальної власності.

За часів існування у складі СРСР Україна успадкувала не досить досконале до умов ринкової економіки цивільне законодавство взагалі та у галузі інтелектуальної власності зокрема. Україна, як правонаступниця СРСР, країна-учасниця міжнародних конвенцій і угод у галузі права інтелектуальної власності, ухвалила низку законодавчих актів, що регулювали відносини у сфері інтелектуальної творчості.

Проте навіть такого широкого масиву законодавчих актів (понад 30 законів) не є достатньо для регулювання зобов’язань щодо права інтелектуальної власності, які виникають в Україні відповідно до Угоди про партнерство і співробітництво між Україною і Європейською Спільнотою та їхніми державами-членами. Постало питання про відповідну кодифікацію законодавства про інтелектуальну власність.

Інтеграція України у світовий ринок у системі Всесвітньої Торговельної Організації також зумовила необхідність приведення національного законодавства відповідно до стандартів і норм, що містять міжнародні договори (Угода з торговельних аспектів прав інтелектуальної власності, Генеральна Угода з тарифів і торгівлі тощо).

Саме ці чинники і були покладені в основу при прийнятті нового Цивільного кодексу України та його Книги четвертої "Право інтелектуальної власності". І хоча цей кодекс має певні недоліки щодо регулювання права інтелектуальної власності, особливо з урахуванням гармонізації національного законодавства до міжнародно-правових норм, в цілому він є досить прогресивним та своєчасним (якщо не сказати – навіть дуже очікуваним).

Книга "Право інтелектуальної власності" максимально наблизила систему правової охорони інтелектуальної творчості в Україні до світових стандартів.

Новий Цивільний кодекс передусім визначив об’єктами права інтелектуальної власності результати творчої діяльності, замінивши термін "виключне право" на "право інтелектуальної власності". Проте таке виділення поняття "право інтелектуальної власності" відмежувало його від загального поняття "права власності", що, на наш погляд, не є дуже доречним, особливо з огляду на те, що законодавство України про інтелектуальну власність визнає результати творчої, інтелектуальної діяльності об’єктами права власності без обмежень чи винятків.

Цивільний же кодекс України чітко відділив право інтелектуальної власності від права власності на річ та зазначив, що вони не залежать одне від одного (ст.419 ЦК). Перехід права на об’єкти права інтелектуальної власності не означає переходу права на річ і навпаки. При цьому зауважимо, що коли йдеться про право власності на річ, то слід мати на увазі право власності на матеріальний носій інтелектуальної власності.

В новому Цивільному кодексі України закладено нові інститути права інтелектуальної власності, які досі Цивільний кодекс УРСР 1963 р. не знав. Це – суміжні права (причому коло об’єктів суміжних прав також розширюється у зв’язку з виникненням нових технологій в сфері виконання, відтворення шляхом відео- та аудіозапису на певному матеріальному носії, трансляції передачі (програми) на відстань в ефір по кабелю, дроту, оптичного волокна або через супутник), права на селекційні досягнення, на комерційну таємницю, комерційне найменування, торговельну марку та географічне зазначення.

Позитивним моментом нового Цивільного кодексу є також і те, що законодавець не визначає розміри та порядок виплати винагороди за використання об’єктів інтелектуальної власності. Всі ці питання віднесені до договірних відносин між володільцем права інтелектуальної власності та її користувачем. Це ще раз підкреслює особливість нового ЦК та його головну засаду – свободу договору. Крім того, тільки володілець права інтелектуальної власності може володіти, користуватися та розпоряджатися об’єктом права інтелектуальної власності на свій розсуд, інші ж особи можуть це робити лише на підставі договору та у межах, визначених ним.

Законодавець у новому Цивільному кодексі, перелічуючи об’єкти права інтелектуальної власності, не поділив їх на певні, давно вже встановлені групи – авторське право і суміжні права, право промислової власності та засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг. Напевно, такий поділ у Цивільному кодексі і не був дуже доречним, тому що тоді в окремих розділах були б неминучі повтори – наприклад щодо суб’єктивних прав володільців об’єктів права інтелектуальної власності.

Новий кодекс передбачив також і більш дієвий захист прав суб’єктів інтелектуальної власності. Усі спори вирішуються в судовому порядку, що дає можливість ґрунтовно та повно вирішити справу, визначити розмір збитків, що завдані незаконним використанням об’єкта інтелектуальної власності. Зрозуміло, що більш ефективний захист суб’єктів інтелектуальної власності відбудеться після судової реформи, яка передбачає створення спеціалізованих, у тому числі і патентних, судів, в яких працюватимуть фахівці в галузі права інтелектуальної власності.

На наш погляд, позитивним є також і той факт, що законодавець вніс до переліку об’єктів права інтелектуальної власності такі "забуті" об’єкти, як відкриття, раціоналізаторські пропозиції. Законодавець правомірно зазначив, що за автором наукового відкриття неможливо закріпити будь-яке виключне право – такі встановлені відкриттям певні закономірності, явища й властивості матеріального світу є надбанням всього людства. Проте автор має право надати науковому відкриттю своє ім’я або спеціальну назву. На наш погляд, у цьому випадку варто було б також зазначати і країну, громадянином якої є автор наукового відкриття. Це б також підносило престиж тих країн, де живуть і працюють такі висококваліфіковані фахівці – відкривачі.

Що ж до раціоналізаторських пропозицій, то їх також невиправдано не враховували у чинному законодавстві про інтелектуальну власність, вважаючи не досить важливими для науково-технічного прогресу. Проте нинішні законотворці все ж зрозуміли важливість такої нової та корисної для підприємства, організації чи установи пропозиції, що містить технологічне (технічне) або організаційне рішення у будь-якій сфері її діяльності. Ні для кого не секрет, що саме такі рішення в багатьох випадках є основним стрижнем, фундаментом для розвитку науково-технічного прогресу, технологій виробництва, конструкцій виробу, складу матеріалу. Об’єктом раціоналізаторської пропозиції може бути не лише матеріальна річ, а й певний технічний процес. На жаль, ЦК мало уваги приділив заохоченню, матеріальному стимулюванню раціоналізаторів, зазначивши лише, що вони мають право на добросовісне заохочення від юридичної особи, якій ця пропозиція подана (ст.484 ЦК).

Абсолютною новацією стало також визнання об’єктом інтелектуальної власності комерційну таємницю. І хоча вона має найбільшу універсальність серед інших об’єктів інтелектуальної власності і найважчий процес її охорони, все ж такі відомості можуть і повинні бути об’єктами права інтелектуальної власності і підпадати під усі гарантії правового захисту. Комерційна таємниця не потребує офіційного визнання її охороноспроможності, державної реєстрації та виконання інших формальностей, проте це не виключає її захисту та стягнення збитків за незаконне її використання іншими особами. На жаль, законодавець не роз’яснив, як саме це слід було б зробити.

З редакції ст.420 ЦК слід зробити висновок, що перелік об’єктів права інтелектуальної власності не є вичерпним, і це абсолютно правильно, оскільки прогрес не стоїть на місці і майже чи не щодня ми отримуємо нові результати творчої діяльності, які не можливо віднести до вже визначених об’єктів права інтелектуальної власності. Але, на наш погляд, акцент, що такий перелік не є вичерпним, слід було б зробити чіткіше, хоча б такою класичною формулою, як – "а також інші результати творчої діяльності". Це особливо принципово, якщо згадати, що перелік об’єктів права інтелектуальної власності, порушення яких карається кримінальним кодексом, є вичерпним і в ньому перелічені далеко не всі результати творчості, які визначені об’єктами права інтелектуальної власності за цивільним законодавством (ст.177 КК). Наприклад, топографії інтегральних мікросхем, які є предметом злочину, у цивільному кодексі визначені як "компонування інтегральної мікросхеми", а такий об’єкт, як породи тварин, взагалі не увійшов до переліку предметів злочину "Порушення прав на об’єкти промислової власності". Невже ці селекційні досягнення менш важливі і не потребують однакового захисту із сортами рослин?

Те ж саме слід сказати і про кваліфіковане зазначення походження товару, що може бути предметом згадуваного злочину – в цивільному кодексі такого визначення ми вже не знайдемо, оскільки в главі 45 ЦК мова йде про право інтелектуальної власності на географічне зазначення (без визначення – просте чи кваліфіковане зазначення та кого або чого).

Такі ж зауваження варто зробити і щодо нечіткості термінології відповідно у ст.229 КК – незаконне використання чужого знака для товарів чи послуг, фірмового (зареєстрованого) найменування, маркування товару. У главах же цивільного кодексу (гл.43, 44) мова йде про торговельну марку та комерційне найменування.

Всі ці неузгодженості можна пояснити неодночасним прийняттям обох законодавчих актів, а також тим, що в Україні є низка спеціальних законів щодо охорони інтелектуальної власності, які відповідно й мають такі ж назви об’єктів права інтелектуальної власності як і в згадуваних статтях кримінального кодексу України, відтак, по-перше, виникає питання – який сенс був у зміні термінології, яка вже установилась. Це по-перше. А, по-друге, наприклад, законодавчого акта щодо фірмового (зареєстрованого) найменування Україна досі не мала, а отже, і не має визначення, що ж це є таке у відповідному спеціальному законі. В актах господарського законодавства йдеться про найменування (назву) юридичної особи, а вже аж ніяк не про фірмове її найменування. Відповідно, немає предмета злочину – немає і складу його. Навіщо ж тоді говорити про посилення правового захисту від порушень прав на об’єкти інтелектуальної власності, якщо й досі законодавець не дав чіткої відповіді на тлумачення основних понять щодо предмета злочину – об’єкта права інтелектуальної власності в основних законах і, передусім, у новому Цивільному кодексі України. Іноді здається, що такий стан речей комусь вигідний – адже протягом певного часу (і гадаємо досить тривалого), відповідних змін у згадувані законодавчі акти внесено не буде.



© Підопригора О., 2004

 

 

Право користування чужим майном (сервітути) за новим законодавством України
В. Мартин
©
Львівський національний університет імені Івана Франка
вул. Університетська, 1, 790000 Львів, Україна

У статті дана правова характеристика прав користування чужим майном (сервітутів), які набули законодавчого визнання у новому Цивільному кодексі України, та аналізуються їхні особливості. Автор дає визначення земельних та особистих сервітутів як різновиду обмежених речових прав на чуже майно, висвітлює підстави їх встановлення та припинення.

Ключові слова: право користування чужим майном, сервітути, земельні сервітути, особисті сервітути.

Сервітути (servitutes) – речові права, які забезпечують особі безпосереднє користування чужою річчю і нерозривно пов’язані з певною земельною ділянкою (земельні сервітути) або конкретною особою (особисті сервітути) – дуже давній інститут приватного права.

На думку проф. О.А. Підопригори, сервітути як права на чужу річ виникли з відносин землекористування у ті далекі часи, коли була общинна власність на землю [14, с.121,124].

Земельні ділянки відрізняються за розмірами, місцем розташування, доступністю, наявністю або відсутністю природних ресурсів [9, c.252] та з точки зору придатності для господарського використання і, як правило, вони не є рівноцінними. Відтак з самого початку виникнення відокремлених господарств шляхом поділу общинної, родової чи сімейної власності виявляється, що одне господарство може існувати тільки використовуючи ресурси іншого [15, с.207].

Володільці земельних ділянок, які мали певні переваги щодо їхнього господарського використання (наявністю водойм, пасовищ, корисних копалин тощо), стали обмежувати користування цими вигодами власників сусідніх, "обділених" земельних ділянок, що досить часто вело до їх виведення з господарського обороту. Це зумовило пошук механізмів, які б полегшили або й зовсім усунули недоліки таких ділянок землі за рахунок сусідніх [1, с.319-320].

Здатність сервітутів заповнювати вади однієї земельної ділянки за рахунок іншої зробили їх зручним і ефективним засобом задоволення майнових потреб однієї особи завдяки майна іншої [14, c.126].

Г.Ф. Шершенєвич вважає, що виникнення сервітутів зумовив розпад общинного землеволодіння та виникнення дрібної поземельної власності. Без сервітутів, як зазначає автор, дрібна поземельна власність була б поставлена у безвихідне становище, і земля втратила б своє економічне значення. Сервітути дають змогу усунути природну обмеженість одних земельних ділянок щодо природних багатств за рахунок інших і тим підвищують їхню цінність [22, с.228]. Завдяки сервітуту панівна земельна ділянка стає економічно вигіднішою і в цілому більш цінною, а для службової ділянки встановлення сервітуту означає "обмеження і зменшення цінності" [3, с.294-295]. Тому вирішальним чинником у встановленні земельного сервітуту була і залишається певна потреба панівної ділянки, а не її власника. І, навпаки, велика поземельна власність, забезпечена на великому просторі різноманітними угіддями та вигодами, в яких лише може мати потребу сільськогосподарське виробництво, як зазначає Г.Ф. Шершенєвич, дає мало підстав для розвитку servitudes [22, с.228].

Невигоди власників "обділених"ділянок могли бути зменшені, а то й зовсім усунені шляхом укладення договору між власниками сусідніх земельних ділянок, проте, як зауважують О.А. Підопригора та О.А. Пушкін, врегулювання цих питань договором не усувало усіх посталих проблем [1, с.319-320].

Наприклад, у римському праві договір мав особистісний характер і міг зобов’язувати лише тих осіб, які його укладали. С.Дністрянський відзначає, що римляни "вважали обов’язок певного довжника до даної чинитьби сущною частиною понятя (зобов’язання – В.М.), так що головна вага спочивала на індивідуальности і тотожности особистого відношеня між певним вірителем і певним довжником". І далі: "Ходило перед всїм о те, аби довжник А. сповнив свій облїґацийний обовязок супротив вірителя Б, та цїле правне відношенє замикало ся тільки між А і Б, на котрих обмежувало ся vinculum iuris. Тому зміна осіб даного зобовязаня є в римскім праві причиною його погасненя" [4, с.6-7]. Якщо змінювався власник однієї з земельних ділянок, то договір втрачав свою силу.

Кожна із сторін договору могла у будь-який час в односторонньому порядку відмовитись від зобов’язання, а власник міг відмовитись від укладення договору на наступний строк [14, с.121-122]. Відтак договір не міг стати надійним інструментом, який би вирішив проблеми "обділених" земельних ділянок та гарантував стабільність поземельних відносин. Потрібен був надійніший і стабільніший спосіб, який і був знайдений у формі сервітутів [1, с.320] – servitutes praediorum.

З часом правовий режим сервітутів виходить за межі землекористування і поширюється на інші (крім землі) види майна, а відтак з’являються особисті сервітути – servitutes personarum [14, с.124].

У радянський період сервітути, як і інші відомі "права на чужі речі", були вилучені з цивільного права. Земля перебувала у виключній державній власності та майже була вилучена з цивільного обороту, а її правове регулювання здійснювалося нормами земельного та адміністративного права. Усі питання землевідведення та землекористування вирішувалися, як правило, в адміністративному порядку органами державної влади та управління і тому особливої потреби у сервітутах не виникало.

Із здобуттям незалежності та зміною економічного курсу в Україні виникли умови для відродження речових прав на чуже майно.

Першим кроком на шляху визнання інституту сервітутів у цивільному законодавстві України у ст.4 (п.6) Закону України від 7 лютого 1991 року "Про власність" закріплено положення про те, що "власника може бути зобов’язано допустити обмежене користування його майном іншими особами", але належне правове регулювання сервітути (права користування чужим майном) набули лише у новому ЦК України та Земельному кодексі.

ЦК України передбачає два види сервітутів (прав користування чужим майном) – земельні та особисті.

Земельний сервітут – це право власника або землекористувача однієї земельної ділянки на обмежене платне (або безоплатне) користування чужою земельною ділянкою.

Земельні сервітути дають можливість підвищити господарську придатність "панівної" земельної ділянки, забезпечити інтереси власників та землеволодільців невеликих земельних ділянок, а тому як інститут цивільного права допомагають вирішувати надзвичайно важливі економічні та соціальні питання.

Як влучно зауважує проф. В.І. Сінайский, земельні сервітути дають змогу послабити гострі сторони проведення в життя принципу приватної власності [18, с.257]. Власник, який володіє усією повнотою прав на належне йому на праві власності майно, здійснюючи свої права, має поважати права та інтереси інших власників і, якщо цього вимагають інтереси останніх, повинен поступатися частиною своїх прав на їхню користь.

Користування чужим майном, яке надає сервітут, може виявлятися у можливості проходу чи проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв’язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо. Приблизний, проте далеко не вичерпний перелік основних найпоширеніших видів земельних сервітуту дає Земельний кодекс України. Згідно зі ст.99 Земельного кодексу, власники або землекористувачі земельних ділянок можуть вимагати встановлення таких земельних сервітутів: а) право проходу та проїзду на велосипеді; б) право проїзду на транспортному засобі по прокладеному шляху; в) право прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв’язку, трубопроводів, інших лінійних комунікацій; г) право прокладати на свою земельну ділянку водопровід із чужої природної водойми або через чужу земельну ділянку; ґ) право відводу води зі своєї земельної ділянки на сусідню або через сусідню земельну ділянку; д) право забору води з природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право проходу до природної водойми; е) право напувати свою худобу із природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право прогону худоби до природної водойми; є) право прогону худоби наявним шляхом; ж) право встановлення будівельних риштувань і складування будівельних матеріалів з метою ремонту будівель та споруд, а також інші земельні сервітути.

Здебільшого, земельні сервітути встановлюються між сусідніми земельними ділянками, проте сервітут може бути встановлений і на використання земельної ділянки, яка безпосередньо не межує з "панівною". Наприклад, для газофікації садиби громадянина А. необхідно провести газопровід не лише через сусідню земельну ділянку, але й через кілька інших земельних ділянок, які належать трьом громадянам, земельні ділянки яких безпосередньо не межують з ділянкою А. Але оскільки в інший спосіб газифікувати садибу А. неможливо, її власник вправі вимагати встановлення сервітуту на використання земельних ділянок цих трьох громадян (проведення газопроводу через їхні земельні ділянки та його експлуатацію).

Об’єктом сервітутного користування може бути не лише земельна ділянка, але й інше нерухоме майно. У римському праві, яке знало велику кількість подібного роду сервітутів, пов’язаних з землекористуванням міською землею (jura praediorum urbanorum), найпоширенішими були такі: право споруджувати покрівлю або навіс, вторгаючись при цьому в повітряний простір сусіда – servitus protegendi; право "спирати колоду" на чужу стіну – servitus tigna immitendi; право прибудовувати будівлю до чужої стіни або спирати її на чужу опору – servitus oneris ferendi; право стоку дощової води – servitus stillicidii; право спуску води – servitus fluminis; право проведення каналу для нечистот – servitus cloacae; право вимагати усунення перешкод, які можуть зіпсувати краєвид – servitus ne prоspecitui offendatur; право вимагати, аби не були забудовані вікна – servitus neluminibus officiatur; право зведення будови не вище встановленої висоти – servitus altius non tollendi та ін. [14, с.125-126].

Особисті сервітути – це обмежені речові права, які уповноважують конкретну особу на безпосереднє користування чужим майном і в такий спосіб задовольняють певні її потреби. Згідно з ЦК України, вони встановлються в тому разі, коли потреби цієї особи "не можуть бути задоволені іншим способом" (п.1 ст.401 ЦК).

Відомий український цивіліст О.Огоновський називає сервітути "служебностями": "річеві права на уживанє чужої річи зовемо служебностями"[11, с.115; 12, с.291]. Термін "служебність" вдало передає головну суть відносин, які складаються унаслідок установлення сервітуту: земельна ділянка з певними перевагами (службова) "служить" іншій – "обділеній", яку називають "панівною"; спадкоємець, який прийняв спадщину, обтяжену правом користування іншої особи, повинен терпіти певні незручності – його майно "служить" управненій на користування особі.

Відтак сервітут – право, яке уповноважує особу на користування чужим майном, є правом речовим, тобто правом, яке дає особі "певну власть" над річчю [12, с.293].

"Влада", яку надає сервітут, є самостійною, "незалежною від конкретних контрагентів, від учинення останніми активних чи пасивних дій" [10, с.621]. Тому щоб одержати від речі економічну вигоду, яку вона може дати, управненому не доводиться звертатися до іншої особи (осіб) за дозволом, допомогою чи сприянням. Як права речові, "безпосередні", сервітути можуть здійснюватися особою без участі інших осіб. Вони "створюють певний юридичний зв’язок між особою і річчю" [15, с.207], тоді як зобов’язання, які опосередковують відносини користування чужим майном "мають на меті створити певну пов’язаність волі боржника, змусити його до певної поведінки в інтересах кредитора" [15, с.244].

Оскільки сервітут – право, яке дає управненому певну владу над самою річчю, то власник службової речі особисто не зобов’язаний до ніяких позитивних вчинків в користь сторони "служебничо управненої" (servitus in faciendo consistere nequit) [12, с.293].

Як відзначає В.М. Хвостов, сервітут може зобов’язати володільця службової речі до того, щоб він щось не робив (non facere), або щоб він "терпів" вплив на його річ (pati), проте в жодному випадку не до вчинення певної позитивної дії (facere) [19, с.300].

Пасивність, "бездіяльність" власника, обтяженого сервітутом майна, В.І. Сінайський вважає найістотнішою рисою, яка характеризує сервітутне право. Якщо ж власник зобов’язаний що-небудь зробити, то, зазначає автор, у такому випадку немає сервітуту [18, с.256]. Отож "право на позитивні дії володільця речі було б не правом на річ, а правом зобов’язальним" [19, с.300].

В.М. Хвостов зауважує, що римляни настільки послідовно проводили цю головну думку, що не покладали на власника службової речі навіть обов’язку ремонтувати її, підтримувати у стані, придатному до використання. Цей обов’язок, за загальним правилом, покладали на суб’єкта сервітутного права.

Однією з властивостей сервітутів, яка характерна усім речовим правам, є їхня здатність йти слідом за "долею" речі ("принцип слідування"). Річ, щодо якої встановлено сервітут, може переходити від однієї особи до іншої на підставі різних передбачених законом правових підстав (договору купівлі-продажу, дарування, довічного утримання, спадкування тощо), а речове право управненої особи на цю річ залишається непорушним і не залежить від волі власника та усіх майбутніх власників речі.

Як право на використання чужої речі кожен сервітут звужує об’єм правомочностей власника щодо належного йому майна, "обмежує природну свободу власності"[17, с.7]. Ф.К. Савіньї зазначає, що обмеження природної свободи чи то особи, чи власності може допускатися і охоронятися юридичними інститутами, проте не більше як дійсні потреби цивільного обороту [17, с.7]. Саме тому, зазначає автор, щоб не обтяжувати без потреби власність безпідставним свавіллям окремих осіб, існування сервітутів обмежується вузькими рамками. Встановлення сервітутів, приміром, не може ґрунтуватися лише на побажаннях окремих осіб, які нічим необґрунтовані.

Важливою ознакою, яка характеризує правову природу речових прав, зокрема сервітутів, є їх безстроковий,"довічний"характер.

Сервітути – права речові, а суть речових прав вказує на те, що вони, за словами С.Дністрянського, "призначені на довший час, та тривалість і сталість є їх характерною ціхою" [4, с.9-10]. На думку С.Дністрянського, "в довгім існуванні речових прав лежить їх головна сила і головна мета" [4,с.10].

Раз набута власність має тенденцію існувати постійно та довічно [4, с.9] ("все і у всю будучність" – за С.Дністрянським). Тривалість земельних сервітутів як прав речових виявляється у тому, що вони зв’язані з річчю і не залежать від волі її власника. Особисті сервітути мають коротший час існування, але всеж таки тривають звичайно через ціле життя управненої особи [4, с.9].

У римському праві, як відзначає О.А. Підопригора, земельні сервітути не обмежувалися строками, а особисті сервітути, як правило, були довічними або встановлювалися на строк існування юридичної особи [14, с.126]. Щодо ЦК України, то ст.403 (пункт 2) передбачає можливість встановлення сервітутів "на певний строк або без визначення строку". Подібну норму містить і Земельний кодекс України, у ст.98 (пункт 2) якого зазначається, що "земельні сервітути можуть бути постійними і строковими". Це положення піддає критиці В.С. Шахов, на думку якого вигода, що надається земельним сервітутом повинна мати постійний, а не випадковий характер. Автор вважає, що пов’язувати встановлення і припинення земельного сервітуту з певним календарним строком є не зовсім коректно [9, с.252].

Як право користування чужою річчю кожен сервітут обтяжує, "обмежує" власність, а з економічного погляду обмеження власності не є бажане [12,с.295]. Тому уже римському праву відоме положення, яке зобов’язує здійснювати сервітут у спосіб якнайменше обтяжливий [12, с.295]. Сільський сервітут слід було використовувати civiliter, тобто якомога ощадливіше, бережливіше стосовно власника службової ділянки [3, с.295].

Відоме римському праву положення знайшло своє закріплення у ЗК України, згідно із ст.98 (п.4) якого земельний сервітут повинен здійснюватись "способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений", і є однією з норм, які визначають межі здійснення сервітутів.

Як зазначає О.Огоновський, забезпечення свободи власника потребує, щоб сервітутне обтяження власності не виходило за межі індивідуального інтересу сторони управненої сервітутом і тому сервітутам надано характер прав "строго індивідуальних" та невідчужуваних ("непозбуваємих" – за О.Огоновським) [12, с.295].

За римським приватним правом сервітути могли переходити до іншої особи тільки разом з передаванням земельної ділянки, а той, хто володів сервітутним правом користування, не міг ні здати це право у найм [13, с.475], ні створити щодо нього новий сервітут, ні ще більше обмежене речове право [3, с.294].

Тому земельний сервітут є невіддільним від земельної ділянки, яку він обтяжує, особистий сервітут – невіддільним від особи, якій він належить, вони не можуть бути ні самостійними об’єктами відчуження, ні передачі іншій особі.

В результаті обтяження належної власнику речі (майна) сервітутом об’єм його прав щодо належного майна звужується, вартість майна, як правило, зменшується. Тому власник та землекористувачі земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, мають право вимагати від осіб, в інтересах яких встановлено земельний сервітут, плату за його встановлення (якщо інше не передбачено законом), користувач може бути зобов’язаний вносити плату за користування чужим майном (ст.403 п.3 ЦК).

Власник земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, має право на відшкодування збитків, завданих встановленням земельного сервітуту (п.4. ст.101 ЗК України).

Згідно із ст.402 ЦК України, "сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду".

Оскільки в результаті встановлення сервітуту особа набуває право на чужу річ, то виникнення такого права, як відзначає О.Огоновський, не може залежати від "простої самоволі набувця", і нормальною підставою його встановлення "буде воля обох інтересантів" [12, с.302].

Г.Ф. Шершеневич відзначає, що усюди, де розвинено сервітутне право, головною підставою їхнього встановлення є воля власника службової ділянки, яка може виражатися у формі договору або заповіту [22, с.229]. Головною і найпоширенішою підставою встановлення сервітуту є договори і за цивільним правом України. Такі договори повинні відповідати не тільки загальним положенням договірного права, але й спеціальним вимогам глави 32 ЦК України. Вони мають низку специфічних особливостей, а проте, належної правової регламентації у ЦК не набули.

Договори, за якими встановлюється сервітутне користування, виступають правовим засобом встановлення обмежених речових прав на майно, а тому у юридичній літературі їх іноді називають "договорами речовими".

У договорі про встановлення сервітуту сторони повинні чітко визначити предмет договору, тобто обсяг повноважень щодо користування майном, які надаються набувачеві сервітуту (вид користування, його кількісні та якісні характеристики та ін). У договорі про встановлення сервітуту може бути визначений строк, на який встановлюється сервітут, та розмір оплати за користування чужим майном, проте ці умови не є обов’язковими і їхня відсутність не впливає на дійсність договору.

Згідно зі ст.402 (ч.2) ЦК, договір про встановлення земельного сервітуту підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно. Наведене положення не узгоджується з нормою ст.100 (ч.3) Земельного кодексу України, яка передбачає державну реєстрацію земельних сервітутів.

Оскільки реєстрації потребує не договір, який є підставою встановлення сервітуту, а речове право користування чужим майном, яке ним встановлюється, то положення ст.402 ЦК України слід уточнити. Це можна зробити виклавши абзац 2 п.2 ст.402 ЦК у такій редакції: "Право користування чужим майном (сервітут), яке встановлюється договором, підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законом для державної реєстрації прав на нерухоме майно. Право користування чужим майном (сервітут) виникає з моменту його державної реєстрації."

Указом Президента України від 17 лютого 2003 року "Про заходи щодо створення єдиної системи державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державного земельного кадастру" (Із змінами, внесеними згідно з Указом Президента N 1039/2003 від 15.09.2003) функції з державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них, договорів оренди земельних ділянок та ведення Державного реєстру прав на землю та нерухоме майно покладено на Державний комітет України по земельних ресурсах.

Якщо власник не погоджується на встановлення сервітуту або сторони не можуть домовитись про умови його встановлення, то сервітут може бути встановлено у судовому порядку.

Вирішуючи справу про встановлення сервітуту, який "обтяжить"майно власника та звузить зміст права власності, суд повинен з’ясувати потреби позивача, які зумовлюють необхідність встановлення сервітуту та можливість їх задоволення іншим способом. Суд вправі встановити сервітут на майно власника (володільця) поза його волею лише у тому випадку, коли позивачем буде доведено, що його потреби "не можуть бути задоволені іншим способом".

Одним із передбачених законом способів встановлення сервітуту є заповіт – "особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті". Згідно зі ст.1247 ЦК, спадкоємець вправі встановити у заповіті сервітут щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб.

Право користування чужим майном (сервітут), згідно з ЦК України може бути встановлене законом. Це законодавче положення ст.402 (п.1) ЦК потребує уточнення, оскільки закон лише визнає та регулює сервітути, але не створює їх.

Як відзначає С.Дністрянський, "право in abstrakcto мусить мати свою основу у законі", однак "права in concreto не можуть безпосередньо випливати з закону, лише посередньо", виникнення прав закон "прив’язує до правної події"[5, с.200].

У ЦК України та інших законодавчих актах лише названі підстави та коло осіб, які можуть набувати право користування чужим майном, визначено зміст цього права, а правовою підставою виникнення сервітутних прав є конкретний юридичний факт – фактична життєва обставина, з якою законодавець пов’язує виникненя сервітутних прав та обов’язків.

У чинному законодавстві зазначені численні випадки, коли законодавець надає певним категоріям осіб право користуватися чужим майном. Зокрема, Закон України від 26 квітня 2001 року "Про охорону дитинства" закріпляє за дітьми, які є членами сім’ї наймача або власника житлового приміщення право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем та зобов’язує органи опіки та піклування здійснювати контроль за додержанням батьками майнових та житлових прав дітей при відчуженні житлових приміщень та купівлі нового житла (ст.18).

Згідно із ст.405 (п.1) ЦК України, члени сім’ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Подібного змісту положення містить і Житловий кодекс України 1984 року. Стаття 156 ЖК надає право членам сім’ї власника житлового будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, право користуватися цим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їхньому вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. Якщо немає угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім’ї про безоплатне користування житловим приміщенням плата, за користування житловим приміщенням у будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, встановлюється угодою сторін.

У законодавствах зарубіжних країн відомі й інші підстави встановлення сервітутів.

Як відзначає О.Огоновський, крім "умов речевих, може і засидженнє бути основою набутя служебности (сервітуту. – В.М.)"[12, с.303]. Тривале фактичне здійснення права користування чужим майном (сервітутів) може стати підставою його правового визнання "в користь дбалого посідача (володільця права. – В.М.), а в некористь властителя (власника. – В.М.) недбалого" [12, с.303].

Відомо, що встановлення сервітутів за давністю знало римське приватне право. На початку республіки сервітут міг бути придбаний за давністю – користування у продовж двох років приводило до встановлення права на нього. Проте це право швидко скасували. У класичний період знову почали встановлювати сервітути за давністю, проте були встановлені інші строки – 10 років між "присутніми" і 20 років між "відсутніми"[14, с.127].

Знала набуття сервітутів шляхом "засидження" Загальна книга законів цивільних Австрійської імперії 1811 року, яка тривалий час діяла на землях Західної України [7; 12, с.303], та законодавство Російської імперії [22, с.230].

Такий спосіб набуття сервітутів відомий у багатьох сучасних країнах [2, с.234].

Зауважимо, що Проект Цивільного кодексу України (у редакції від 20 березня 1996 року (п.2 ст.391) [20, с.104] та Проект від 25 серпня 1996 року (п.2 ст.413) [21, с.148] серед інших підстав також допускав встановлення сервітутів за "давністю користування", проте у новому Цивільному кодексі України така підстава встановлення сервітутів закріплення не набула.

Отож сервітут – це таке речове право, яке надає уповноваженій особі право на річ не у всіх відношеннях, а лише у певному обсягу правомочності щодо користування нею (право проходу, право проїзду тощо), що дає змогу задовольнити певні конкретні потреби управненому. Сервітут – це право обмеженого користування чужим майном певною мірою [8, с.26]. Змістом сервітутного права, яким володіє управнена особа є певний вид та об’єм повноважень щодо користування чужим майном, які сервітут надає конкретній особі чи власнику панівної земельної ділянки з метою задоволення певних конкретних потреб управненого.

Зміст та вид сервітутного користування бувають дуже різними і визначаються при його встановленні. Можливість встановлення сервітутів договором та заповітом створює умови для виникнення сервітутів, зміст та вид права користувача у яких може бути визначений не чітко. У таких випадках зміст правочину, яким встановлено сервітут, витлумачуватиметься судом за правилами ст.213 ЦК України.

Підстави припинення сервітутів встановлює ст.406 ЦК України та ст.102 Земельного кодексу України.

Сервітут є правом на чужу річ ("iura in re аliena"), а тому він не може обтяжувати річ на користь особи, яка є її власником. Коли особа, яка володіє сервітутом, набуває право власності на майно, яке її сервітут обтяжує, то цей сервітут припиняється в силу поєднання (злиття) обох прав (ст.406 п.1). Підставою виникнення подібної ситуації може бути договір, прийняття спадщини тощо. У римському праві цю підставу передає відомий вислів nemini (nulli) res sua servit [16, с.203].

Сервітут може бути припинено шляхом відмови від права особою, в інтересах якої він був встановлений. Коли сервітут встановлювався на певний строк, то наслідком спливу цього строку буде його припинення.

Оскільки встановлення сервітуту може бути пов’язано з певними особливими чи надзвичайними обставинами, то з припинням цих обставин припиняється і сервітут.

Можливі випадки припинення сервітутів у порядку погашувальної давності. Якщо управнена особа не користується правом, яке надає їй сервітут протягом трьох років підряд, її право припиняється – погашається. Необхідною умовою такого припинення сервітутного права є невикористання управненою особою свого права упродовж трох років підряд. Стаття 405 ЦК встановлює загальний трирічний строк для погашення сервітутного права, проте у законодавстві можуть встановлюватись спеціальні строки припинення сервітутів. Зокрема, згідно із ст.405 ЦК, член сім’ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі його відсутності і невикористання свого права без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Підставою припинення особистого сервітуту, у тому числі особистих земельних сервітутів, є смерть управненої особи, на користь якої було встановлено цей сервітут. Особисті сервітути встановлюються на користь конкретної особи і призначені забезпечити їй певні можливості, які в даній ситуації не можуть бути їй забезпечені в інший спосіб. Тому право, яке надає особистий сервітут має особистісний характер і не може переходити в порядку правонаступництва. Зі смертю особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут на чуже майно сервітутне право припиняється.

За наявності обставин, які мають істотне значення сервітут, може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна.

Підстави припинення земельних сервітутів встановлює Земельний кодекс України. Згідно з ЗК, дія земельного сервітуту підлягає припиненню у випадках: поєднання в одній особі суб’єкта права земельного сервітуту, в інтересах якого він встановлений, та власника земельної ділянки; відмови особи, в інтересах якої встановлено земельний сервітут; рішення суду про скасування земельного сервітуту; закінчення терміну, на який було встановлено земельний сервітут; невикористання земельного сервітуту протягом трьох років; порушення власником сервітуту умов користування сервітутом.

На вимогу власника земельної ділянки, щодо якої встановлено земельний сервітут, дія цього сервітуту може бути припинена у судовому порядку: 1) у випадках припинення підстав його встановлення; 2) коли встановлений земельний сервітут унеможливлює використання земельної ділянки, яку він "обт’яжує", за її цільовим призначенням.

––––––––––––––––––––

1. Гражданское право Украины /Под ред. А.А. Пушкина, В.М. Самойленко/. Харьков: Основи,1996. – Ч.1.

2. Гражданское и торговое право капиталистических государств. – М.: Международные отношения,1993.

3. Милан Бартошек. Римское право (понятия, термины, определения). – М.: Юрид. лит., 1989.

4. С.Дністрянський. Австрийське право обліґацийне. Львів: НТШ, 1901. – Вип.І.

5. С.Дністрянський. Австрийське право обліґацийне. Львів: НТШ, 1902. – Вип.2.

6. С.Дністрянський. Річеве право. Прага, 1923

7. С. Дністрянський. Цивільне право. – Відень, 1919.

8. А.Довгерт.Система приватного права та структура нового Цивільного кодексу України //Українське право. – 1997. – Число 1.

9. Земельний кодекс України. Коментар. – Харків, 2002.

10. О.С. Йоффе. Избранные труды по гражданскому праву. – М: Статут,2000.

11. О.Огоновський. Австрийске общее право приватне. – Львів.1880.

12. О.Огоновський. Систем австрийского права приватного. Науки загальні і право річеве. – Львів: 1897. – Т.1.

13. Памятники римского права. – М.: Зерцало, 1997.

14. О.А. Підопригора. Основи римського приватного права. – К.: Вища шк. 1995.

15. И.А. Покровский. Основные проблемы гражданского права. – М.: Статут, 1998.

16. Римское частное право: Учебник под ред. И.Б.Новицкого и И.С.Перетерского. – М.: Новый юрист, 1997.

17. Ф.К. Савиньи. Обязательственное право. – М., 1876.

18. В.И. Синайский. Русское гражданское право. – М.: Статут, 2002.

19. В.М. Хвостов. Система римского права:Учебник. – М.: Спартак, 1996.

20. Цивільний кодекс України. Проект (20 березня 1996 року). – К.,1996.

21. Цивільний кодекс України. Проект (25 серпня 1996 року) // Українське право. – 1996. – 2(4).

22. Г.Ф.Шершеневич:Учебник русского гражданского права. – М.: Спаркс, 1995.



© Мартин В., 2004

 

РЕПРОДУКТИВНІ ПРАВА ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ:
ПОНЯТТЯ, СИСТЕМА, ОСОБЛИВОСТІ ЗДІЙСНЕННЯ
Р. Стефанчук
©
Хмельницький інститут регіонального управління та права,
вул. Театральна, буд. 8, 29000 Хмельницький, Україна
тел./факс: (0382) 76-57-95 е-mail: ruslan@hirup.km.ua

В статті аналізуються репродуктивні права фізичних осіб, їх поняття як особистих немайнових прав, закріплення у чинному законодавстві України, а також загальні засади реалізації та захисту. Досліджуються окремі види репродуктивних прав, зокрема, право на профілактику та лікування безпліддя, штучне запліднення, імплантацію зародку, кріоконсервацію репродуктивних клітин, сурогатне материнство, використання контрацепції, стерилізацію, штучне переривання вагітності тощо.

Ключові слова: особисті немайнові права фізичних осіб, репродуктивні права, планування сім’ї, право на штучне запліднення (in vitro), право на імплантацію зародку, право на стерилізацію, на штучне переривання вагітності (аборт).

Зміна суспільних пріоритетів, яка відбулась у зв’язку із відходом України від соціалістичного минулого та прагненням інтегруватись до єдиного європейського простору, ставить перед нами проблему гармонізації та адаптації національного галузевого законодавства до загальноєвропейських стандартів. Стрижнем цього реформування повинна стати людина та непорушність і правова гарантія її прав, свобод та охоронюваних законом інтересів. Особливу увагу в цьому процесі слід приділяти саме фундаментальним правам людини і громадянина, до яких, зокрема, відносять право на життя, здоров’я, честь та гідність, свободу й особисту недоторканність. І одними із таких фундаментальних прав особи є її репродуктивні права.

Актуальність питання правового закріплення репродуктивних прав та гарантій їх здійснення полягає також і в тому, що на сьогодні в Україні протягом останніх десяти років чисельність населення України зменшилася майже на чотири з половиною мільйони осіб (з 52 до 47,5 млн), різко знизилася народжуваність, зросла смертність, зокрема смертність людей працездатного віку. Все це спричиняє випереджаюче скорочення працездатного населення, небезпечне зменшення трудового і демовідтворювального потенціалу, що загрожує сповзанням України в деградаційну спіраль, за якою робоча сила вибуває і не відтворюється. На демографічній ситуації в країні негативно позначається наростання міграційних процесів – від’їзд багатьох громадян України на постійне проживання до інших держав, а також пошук мільйонами людей роботи за кордоном [16].

Проте з огляду на надзвичайну актуальність цієї проблеми, треба констатувати, що питання репродуктивних прав на сьогодні в юридичній літературі практично не порушується. Окремі його аспекти досліджувались у вітчизняній та зарубіжній юридичній літературі такими авторами, як С. Алексєєв, П. Рабінович, О. Лукашева, З. Ромовська, М. Малєїна, Л. Красавчикова, М. Апраніч, О. Баллаєва, Т. Дробишевська, Г. Романовський, Л. Красицька, О. Хазова. Однак у переважній більшості випадків, репродуктивні права розглядаються або в контексті права на життя, або в контексті права на здоров’я, або ж у розумінні його як загального конституційного права. Відтак метою цієї статті є визначення поняття репродуктивних прав як особистих немайнових прав фізичної особи, а також визначення їхнього місця в системі особистих немайнових прав та розкриття особливостей їхньої реалізації та цивільно-правового захисту.

На міжнародному рівні питанню легального закріплення репродуктивних прав фізичної особи надається суттєве значення. Вперше поняття репродуктивних прав було закріплено в п.7.2. Програми дій Міжнародної конференції по народонаселенню та розвитку (Каїр, 5-13 вересня 1994 р.) [17] та набуло подальшого розвитку у п.95 Платформи дій (Platform of Action), що була затверджена за результатами Четвертої Всесвітньої конференції по становищу жінок (Пекін, 4-15 вересня 1995 р.) [10]. В цьому акті зафіксовано, що репродуктивні права ґрунтуються на визнанні основного права:

а) усіх подружніх пар та окремих осіб вільно приймати відповідальне рішення відносно кількості своїх дітей, інтервалів між їхнім народженням та часом їх народження;

б) на необхідні для цього інформацію і засоби;

в) на досягнення максимально високого рівня сексуального та репродуктивного здоров’я, включаючи право приймати рішення з питань, що стосуються репродуктивної поведінки в умовах відсутності дискримінації, примушування та насилля.

Певним чином детерміновані репродуктивні права і в законодавстві зарубіжних країн. Так у Законі Киргизької Республіки "Про репродуктивні права громадян" [7] у ст.1 визначається, що під "репродуктивними правами" слід розуміти права громадян на охорону їхнього репродуктивного здоров’я та вільне прийняття рішень стосовно народження чи відмови від народження дитини у шлюбі чи поза ним, а також на медико-соціальну, інформаційну та консультативну допомогу у цій сфері. Подібні визначення містяться і в Законі Казахської Республіки "Про репродуктивні права людини та гарантії їх здійснення" [8] та в Законі Республіки Молдова "Про охорону репродуктивного здоров’я та планування сім’ї" [9]. Відповідні законопроекти з цього приводу розроблені в Російській Федерації та Вірменії. Певні кроки щодо покращення правового регулювання відносин у сфері реалізації репродуктивної функції зроблені і в Україні [14; 12], однак у чинному законодавстві і досі не закріплено поняття репродуктивних прав.

Немає єдиного тлумачення поняття репродуктивних прав і в юридичній літературі. Зокрема, О. Хазова, поділяючи підхід, що закріплений у Пекінській платформі дій, вважає, що репродуктивні права є комплексним інститутом, сукупністю повноважень, які мають надгалузевий характер [3, с.123]. При цьому, зазначає автор, репродуктивні права включають в себе передбачені у Пекінській платформі дій повноваження та знаходять своє втілення у праві на недоторканність приватного життя, права на отримання інформації та права на охорону здоров’я [21, с.16]. Натомість Г. Романовський вважає, що таке розуміння репродуктивних прав є досить обмеженим і розуміють репродуктивні права дещо ширше, аніж різновид права на охорону здоров’я. Більш правильним, на його думку, є розуміння репродуктивних повноважень як забезпечення права на життя і їх "реліктовою природою" буде саме право на життя [18, с.133]. Інколи в юридичній літературі репродуктивні права трактують крізь призму правового регулювання репродуктивної поведінки, які зумовлені диференціацією людей за статтю та існуючою у суспільстві гендерною ієрархією. Під репродуктивною поведінкою ж розуміють соціально інституціоналізовані переваги та обмеження, які зафіксовані правом та виражені у санкціонованих державою нормах і правилах поведінки людей і закріплені у юридичних актах [1, с.10].

На нашу думку, репродуктивні права беззаперечно є комплексною сукупністю можливостей фізичної особи, що спрямовані на забезпечення репродуктивної функції людини щодо відтворення собі подібних. Однак розуміння репродуктивних прав виключно як складової права на охорону здоров’я також вважаємо досить вузьким розумінням, оскільки таким правам властива і низка позитивних повноважень. Водночас вважаємо, що і тлумачення репродуктивних прав тільки як складової права на життя, також є недопустимим, оскільки право на життя має свою чітко визначену структуру щодо володіння та користування життям для задоволення власних потреб та інтересів [19]. І навіть попри те, що тією чи іншою мірою репродуктивні права забезпечують право на життя, вони не є тотожними, оскільки в такому випадку відсутність у особи можливостей здійснення репродуктивних прав трактувалася б як порушення права на життя, що є нелогічним. Окрім цього, ці права відмежовуються за об’єктом. Так, якщо об’єктом права на життя є особисте немайнове благо – життя особи носія цього права, то об’єктом репродуктивних прав є здійснення репродуктивної функції, що спрямоване на зачаття життя інших осіб. Тому репродуктивні права треба розглядати як систему відокремлених особистих немайнових прав фізичних осіб, що забезпечують її природне існування та спрямовані на здійснення репродуктивної функції фізичних осіб.

До системи репродуктивних прав як особистих немайнових прав фізичної особи слід було б віднести:

1) право на репродуктивний вибір;

2) право на репродуктивне здоров’я;

3) право на інформацію про репродуктивні права;

4) право на таємницю реалізації репродуктивних прав;

5) право на захист репродуктивних прав.

Право на репродуктивний вибір вміщує в себе можливість фізичних осіб приймати рішення стосовно кількості дітей та часу їх народження в шлюбі чи поза ним, інтервали між їхнім народженням, а також інші повноваження, пов’язані із плануванням сім’ї.

Розглядаючи питання права на репродуктивне здоров’я, слід визначитись з особистим немайновим благом репродуктивного здоров’я, під яким, відповідно до нормативів Всесвітньої організації охорони здоров’я (далі – ВООЗ), розуміють стан повного фізичного, розумового та соціального благополуччя, а не просто відсутність хвороб та недуг у всіх питаннях, що стосуються репродуктивної системи та її функцій і процесів (п.7.2 Каїрської Програми дій та п.94 Пекінської платформи дій). Однак така галузева калька загального розуміння здоров’я вже піддавалась у юридичній літературі відповідній критиці [20] внаслідок своєї ідеальної абсолютності та юридичної непридатності. Тому, на нашу думку, більш правильним було б розуміти під поняттям репродуктивне здоров’я певний стан організму фізичної особи, який визначається низкою кількісних та якісних показників і характеризує її здатність до репродуктивного відтворення. Водночас фізична особа, реалізуючи своє право на репродуктивне здоров’я, може:

1) володіти репродуктивним здоров’ям, дотримуватись певної поведінки, яка б свідчила, що ця особа є носієм конкретно визначеного репродуктивного здоров’я;

2) користуватись своїм репродуктивним здоров’ям, тобто використовувати своє репродуктивне здоров’я, в тому числі і шляхом укладення відповідних правочинів, наприклад, щодо сурогатного материнства чи донорства статевих клітин;

3) розпоряджатись своїм репродуктивним здоров’ям, тобто вчиняти діяння, спрямовані на відновлення, підтримання, поліпшення (підвищення) чи погіршення (зниження) стану репродуктивного здоров’я шляхом відповідних медичних маніпуляцій, аж до припинення репродуктивної функції. Розпоряджатися репродуктивним здоров’ям можна шляхом таких, передбачених законом можливостей: а) профілактики та лікування безпліддя; б) штучного запліднення; в) перенесення зародку в організм жінки (імплантації ембріону); г) відкладеного батьківства (зберігання статевих клітин шляхом їхньої кріоконсервації); д) використання контрацепції; е) стерилізації; є) штучного переривання вагітності.

Беззаперечно, що в короткій статті неможливо детально описати кожну із зазначених можливостей на розпорядження репродуктивним здоров’ям –питанням правового забезпечення кожної з них може бути присвячене окреме дослідження, тому ми зупинимось на концептуальних засадах правового регулювання розпорядження репродуктивним здоров’ям. Як уже було зазначено, наявність у фізичної особи повноваження щодо розпорядження власним репродуктивним здоров’ям свідчить про її можливість здійснювати певні передбачені законом діяння щодо відновлення, підтримання, поліпшення (підвищення) чи погіршення (зниження) стану власного репродуктивного здоров’я, аж до припинення репродуктивної функції.

До першої категорії повноважень, які спрямовані на підтримання чи відновлення репродуктивної функції фізичних осіб, які її вже втратили, відноситься можливість здійснювати профілактику та лікування безпліддя. Відповідно до стандартів ВООЗ, безпліддя (ненавмисна бездітність) розглядається саме як хвороба, право на зцілення якої відноситься до одних з найважливіших прав людини [5, с.43]. Вважаємо, що право на профілактику та лікування безпліддя може реалізовуватись за вільною згодою інформованої дієздатної фізичної особи, шляхом здійснення відповідних медичних маніпуляцій, у тому числі і з застосуванням сучасних допоміжних репродуктивних технологій, у акредитованих закладах охорони здоров’я.

Однак, окрім профілактики безпліддя, підтримання репродуктивної функції може здійснюватись також і шляхом так званого "відкладеного батьківства", коли фізичні особи кріоконсервують свої репродуктивні клітини для їх подальшого використання у майбутньому. Однак на сьогодні чинне законодавство передбачає лише можливість кріоконсервації сперми, залишаючи поза правовим регулюванням кріоконсервації гонад, ооцитів, яйцеклітин, зигот, ранніх ембріонів тощо, чим суттєво обмежують можливість реалізації цього права в повному обсязі. При тім здійснення кріокосервації репродуктивних клітин повинно відбуватись унаслідок вільного волевиявлення дієздатної фізичної особи, що досягла шлюбного віку в порядку та на умовах, що встановлені Міністерством охорони здоров’я України (далі – МОЗ). Реалізація такого права може бути пов’язана з укладенням відповідного правочину, в тому числі і на відплатній основі. Однак зазначена відплатність не впливає на визначення цього права як особистого немайнового, оскільки плата здійснюється за надання відповідних медичних послуг і не є економіко-грошовою оцінкою такого права. Вважаємо, що у випадках, коли фізична особа здійснює трудові функції, що пов’язані з ризиком втрати репродуктивної функції, виконуючи професійні, службові, військові чи інші обов’язки, то надання послуг з кріоконсервації репродуктивних клітин повинно здійснюватись за рахунок держави.

Інша група можливостей спрямована на покращення репродуктивної функції фізичних осіб, тобто покликана сприяти здійсненню ними репродуктивної функції у випадку стерильності чоловіка чи жінки, а також субфертильності (зниженої плідності) подружжя в цілому. До цих репродуктивних можливостей слід відносити штучне запліднення та перенесення зародку в організм жінки (імплантація ембріону).

Можливість на здійснення штучного запліднення (in vitro) передбачена у п.7 ст.281 ЦК України, а також у ст.48 Основ законодавства України про охорону здоров’я. Здійснення штучного запліднення відбувається за проханням повнолітньої жінки на підставах та в порядку, встановленими МОЗ [13], за умови наявності письмової згоди подружжя, забезпечення анонімності донора та збереження лікарської таємниці. Штучне запліднення жінки здійснюється методом інсемінації жінок спермою чоловіка (донора).

Похідним від штучного запліднення (in vitro) є перенесення зародку в організм жінки (імплантація ембріону). Здійснення імплантації ембріону також відбувається за проханням повнолітньої жінки на підставах та в порядку, встановленими МОЗ, за умови наявності письмової згоди подружжя, забезпечення анонімності донора та збереження лікарської таємниці. Перенесення зародку в організм матері здійснюється методом екстракорпорального запліднення та перенесення ембріона (ембріонів) у порожнину матки. Однак, враховуючи певні морально-етичні, психологічні, релігійні та інші аспекти цього питання, окремі автори вважають, що цим правом не може бути наділена кожна жінка, і воно повинно бути обмежено для одиноких жінок та вдів [6, с.166-167]. Інші ж переконані, що цей метод може бути застосований і жінками, які не перебувають у зареєстрованому шлюбу, однак лише у випадку їхнього безпліддя [4, с.7].

Решта повноважень щодо розпорядження репродуктивним здоров’ям фізичної особи спрямовані на зниження чи припинення репродуктивної функції. До них, зокрема, слід відносити використання контрацепції, стерилізація та штучне переривання вагітності (аборт).

Можливість використання контрацепції на сьогодні у чинному законодавстві не врегульована. Однак ми вважаємо, що під цим слід розуміти можливість фізичної особи використовувати будь-який з методів контрацепції чи відмовитись від їх використання, а також вимагати надання медико-соціальної допомоги за індивідуальним підбором прийнятних методів контрацепції, з урахуванням статі, стану здоров’я, віку, індивідуальних особливостей та інших ознак. На сьогодні виділяють такі методи контрацепції: а) традиційні (бар’єрні (механічні), сперміциди (хімічні); ритмічні (біологічні); перервані статеві зносини); б) сучасні (гормональна контрацепція; внутрішньоматкова контрацепція); в) особливі (добровільна хірургічна стерилізація) [2, с.21].

Як видно, одним із методів контрацепції є добровільна хірургічна стерилізація. Однак у правовому розумінні стерилізація є окремою правовою можливістю фізичної особи, яка прямо передбачена у п.5 ст.281 ЦК України та ст.49 Основ законодавства України про охорону здоров’я. Його відмінність від контрацепції полягає в тому, що стерилізація має на меті як призупинення, так і безвідновне припинення репродуктивної функції, тоді як контрацепція репродуктивну функцію не припиняє. Застосування методів стерилізації може здійснюватися за власним бажанням або добровільною згодою пацієнта в акредитованих закладах охорони здоров’я за медичними показаннями та в порядку, що встановлюються МОЗ [11]. При цьому стерилізація недієздатної фізичної особи за наявності медичних та соціальних показань може бути проведена лише за згодою її опікуна з додержанням вимог, встановлених законом. Однак, на нашу думку, з огляду на невідворотність наслідків стерилізації, що полягають, як правило, у подальшій неможливості відновити репродуктивну функцію особи, вважаємо, що проводити стерилізацію недієздатній особі слід лише за рішенням органів опіки та піклування або суду.

Якщо описані вище методи були спрямовані на зниження репродуктивної функції шляхом попередження вагітності, то повноваження на штучне переривання вагітності (аборт) спрямоване на припинення репродуктивної функції, що вже розпочалась. Право на штучне переривання вагітності (аборт) передбачено у п.6 ст.281 ЦК України та ст.50 Основ законодавства України про охорону здоров’я. На правовому рівні виділяють два види штучного переривання вагітності:

а) при вагітності строком до 12 тижнів операція штучного переривання вагітності (аборт) може бути проведена за бажанням жінки у акредитованих закладах охорони здоров’я;

б) при вагітності строком від 12 до 28 тижнів операція штучного переривання вагітності (аборт) може бути проведена в окремих випадках за соціальними і медичними показаннями і в порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України [15].

Окремо законодавець у ст.134 КК України виділяє також і так званий "незаконний аборт", який здійснює особа, що не має спеціальної медичної освіти або який спричинив тривалий розлад здоров’я, безплідність чи смерть потерпілої.

Правом на штучне переривання вагітності наділена лише жінка. Законодавець залишає юридично байдужою волю чоловіка щодо завершення реалізації своєї репродуктивної функції, вочевидь пов’язуючи це з тим, що здійснення аборту є тісно пов’язаним з правом жінки на здоров’я. Штучне переривання вагітності здійснюється одним із затверджених МОЗ методом (медикаментозним, вакуум-аспірації тощо). На нашу думку, чинне законодавство є невиправдано ліберальним щодо можливостей здійснення абортів, що і призводить до їх непомірно великої кількості. Безперечно, що наше суспільство ще поки не готове до заборони абортів. Однак для того, щоб проведення аборту справді визначалось як крайня міра, а не загальне правило, нам видається за доцільне: а) зменшити з 28 до 22 тижнів максимальний строк, коли можна здійснювати штучне переривання вагітності, що відповідатиме триместровому циклу розвитку плоду; б) унеможливити проведення абортів за соціальними показниками.

Розглядаючи право на репродуктивне здоров’я, слід зазначити, що його потрібно відмежовувати від права на сексуальне здоров’я, яке також знаходить своє закріплення у Пекінській платформі дій. Річ у тім, що, будучи взаємопов’язаними, право на сексуальне здоров’я спрямоване на покращення життя та особистих відносин, а не тільки надання консультативних та медичних послуг, пов’язаних із репродуктивною функцією та захворюваннями, що передаються статевим шляхом, і не має на меті здійснення репродуктивної функції. Саме тому право на сексуальне здоров’я не може бути включене в структуру репродуктивних прав фізичних осіб.

Тісно пов’язане з правом на репродуктивне здоров’я також і право на інформацію про репродуктивні права фізичних осіб. До основних з них, на нашу думку, треба віднести:

а) право на достовірну, повну та доступну для сприйняття інформацію про стан свого репродуктивного здоров’я;

б) право на здобуття інформації про безпечні, ефективні, доступні та прийнятні допоміжні репродуктивні технології та методи планування сім’ї, їхні переваги і недоліки;

в) право на здобуття інформації про методи профілактики, діагностики, лікування та медико-соціальної реабілітації репродуктивного здоров’я осіб;

г) право на здобуття інформації про умови отримання висококваліфікованих послуг щодо забезпечення та охорони репродуктивного здоров’я.

Право на таємницю реалізації репродуктивних прав як одна із складових загальних репродуктивних прав забезпечує фізичній особі, яка вже реалізувала свої репродуктивні права на конфіденційність інформації про це. Фізична особа має право самостійно визначати коло осіб, яких вона ознайомлюватиме з інформацією про реалізацію нею репродуктивних прав, а також вимагати від цих осіб та від інших осіб, яким ця інформація стала відома, в тому числі і у зв’язку із виконанням службових обов’язків, нерозголошення такої інформації.

Важливим аспектом репродуктивних прав фізичних осіб є можливість їх ефективного захисту у випадку порушення, оспорення чи невизнання цих прав. Право на захист репродуктивних прав фізичних осіб може здійснюватись як шляхом застосування загальних способів захисту (Розділ 3 ЦК України) так і спеціальних способів захисту, наприклад спростування неправдивої інформації про стан репродуктивного здоров’я фізичних осіб.

Отже, з огляду на вищевикладене відзначимо, що на сьогодні визріла нагальна потреба єдиного та одноманітного регулювання суспільних відносин, що стосуються репродуктивної функції фізичної особи. Як нам видається, таке регулювання повинне відбуватись на законодавчому рівні. Однак також треба зважати на те, що ця сфера суспільних відносин є доволі особистісною, навіть інтимною. Тому здійснення регулювання та охорона таких відносин повинні здійснюватись досить коректно, щоб не порушувати основних фундаментальних прав фізичної особи. Особлива роль в цьому відводитиметься регулюванню саме приватної сфери життєдіяльності фізичних осіб шляхом закріпленням за особами особистих немайнових репродуктивних прав, які в своїй сукупності становитимуть певну систему. І від того, наскільки чітко будуть закріплені за фізичними особами ці права, залежатиме можливість їх ефективної реалізації та захисту. З розвитком науково-технічного прогресу збільшується кількість допоміжних репродуктивних технологій, що і повинно сприяти правовому осмисленню вказаних процесів. Відтак саме в цьому напрямі нами вбачаються подальші можливі наукові розвідки у дослідженні цієї проблеми.

––––––––––––––––––––

1. Баллаева Е.А. Гендерная экспертиза законодательства РФ: репродуктивные права женщин в России. – М., 1998.

2. Венциковський Б.М., Товстановська В.О. Контрацепція: порівняння та перспективи // Нова медицина. – 2002. – №4.

3. Гендерная экспертиза российского законодательства / Отв. ред. Л.Н.Завадская. – М., 2001.

4. Григорович Е.В. Искусственное оплодотворение и имплантация эмбриона человека (семейно-правовой аспект): Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08; 12.00.03 / Юридический институт МВД России. – М., 1999.

5. Дахно Ф.В. Безплідність – це хвороба, право на зцілення якої є одним із найважливіших прав людини // Нова медицина. – 2002. – №4.

6. Дргонец Я., Холлендер П. Современная медицина и право. – М., 1991.

7. О репродуктивных правах граждан: Закон Кыргызской республики от 20.12.1999 г. // http://www.med.kg/Low/reproduction.shtml?m=125&sm=125109

8. О репродуктивных правах человека и гарантиях их осуществления: Закон Республики Казахстан от 22.12.2003 г. // http://base.zakon.kz/doc/?uid=37DBD12D-34DB-4976-9717-5E4C27A8900B&doc_id=1035510

9. Об охране репродуктивного здоровья и планирования семьи: Закон Республики Молдова от 24.05.2001 г. // Мониторул Офичиал ал Р.Молдова Nr. 90-91 от 02.08.2001 г.

10. Платформа дій Четвертої Всесвітньої конференції по становищу жінок (Пекін, 4-15 вересня 1995 р.) // http://www.owl.ru/win/pecin/oglavl.htm

11. Про застосування методів стерилізації громадян: Наказ Міністерства охорони здоров’я України від 06.07.1994 р. №121 // DB Ліга:Еліт 7.4.2 – REG396.LHT

12. Про затвердження плану реалізації заходів щодо забезпечення виконання Національної програми "Репродуктивне здоров’я 2001 – 2005": Наказ Міністерства охорони здоров’я України та Академії медичних наук України від 28.04.2001 р. №159/27 // DB Ліга:Еліт 7.4.2 – MOZ1169.LHT

13. Про затвердження Умов та порядку застосування штучного запліднення та імплантації ембріона (ембріонів) та методів їх проведення: Наказ Міністерства охорони здоров’я України від 04.12.1997 р. №24 // ОВУ. – 1997. – №10. – С.181.

14. Про Національну програму "Репродуктивне здоров’я 2001-2005": Указ Президента України від 26.03.2001 р. №203/2001 // ОВУ. –2001. – №13. – Ст.531.

15. Про порядок штучного переривання вагітності від 12 до 28 тижнів: Постанова Кабінету Міністрів України від 12.11.1993 р. №926 // ЗПУ. – 1994. – №4. – Ст.75.

16. Про Рекомендації парламентських слухань "Демографічна криза в Україні: її причини та наслідки": Постанова Верховної Ради України від 05.06.2003 р. // ВВРУ. – 2003. – №46. – Ст.370.

17. Програма дій Міжнародної конференції по народонаселенню та розвитку (Каїр, 5-13 вересня 1994 р.) // http://www.un.minsk.by/ru/unfpa/rescenter/conference/unfpa-confer7.html

18. Романовский Г.Б. Гносеология права на жизнь. – СПб., 2003.

19. Стефанчук Р.О. Право на життя як особисте немайнове право фізичних осіб // Право України. – 2003. – №11.

20. Стефанчук Р.О., Зелінський А.М. Право на здоров’я як особисте немайнове право фізичних осіб // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. – 2003. – №2(6).

21. Хазова О.А. Репродуктивные права в России: пределы законодательного регулирования // Конституционное право: восточноевропейское обозрение. – 2000. – №4.

 



© Стефанчук Р., 2004

 

Відшкодування завданої шкоди малолітнім та неповнолітнім як форма захисту порушених майнових прав
Ж. Чорна©
Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

Відшкодування шкоди, завданої малолітнім та неповнолітнім складається із щомісячних платежів, компенсації додаткових витрат, одноразової допомоги, відшкодування витрат на поховання, відшкодування моральної шкоди.

При відшкодуванні шкоди, завданої неповнолітнім, враховується вина останніх.

Ключові слова: відшкодування шкоди, завданої малолітнім та неповнолітнім, підстави відшкодування шкоди, розмір шкоди.

Життя, здоров’я, працездатність є тими найсуттєвішими благами особи, які дають їй можливість повноцінно працювати і приймати активну участь в громадському житті. Вони охороняються нормами різних галузей права. Істотна роль по захисту матеріальних інтересів осіб, які втратили працездатність чи годувальника, належить і цивільному праву, зокрема нормам, які регламентують зобов’язання, які виникають внаслідок завдання шкоди особі, спрямованих на попередження нещасних випадків і на компенсацію шкоди, яка виникає у випадку пошкодження здоров’я.

Звичайно, дана проблема не є новою для цивільного законодавства. Нею займалися такі видатні вчені-цивілісти як Свердлов Г.М., Флейшиц Є.А., Кузнєцова Л.Г., Шевченко Я.Н., Орлов В.С. та інші.

Метою нашого дослідження є аналіз норм нового цивільного законодавства та судової практики з даної теми.

Що стосується проблеми захисту інтересів дітей, то вона знаходить свій вираз в цивільно-правових питаннях, які пов’язані із відшкодуванням шкоди, як завданої дітьми іншим особам, так і шкоди, завданої дітям. До таких питань можна віднести:

1) про юридичне значення поведінки самого малолітнього чи неповнолітнього при відшкодуванні завданої йому шкоди;

2) про значення вини осіб, зобов’язаних здійснювати нагляд за малолітніми чи неповнолітніми при відшкодуванні завданої дітям шкоди;

3) про відшкодування шкоди малолітнім чи неповнолітнім при втраті годувальника;

4) про те, з яких виплат складається відшкодування шкоди, коли шкода завдається здоров’ю малолітнього чи неповнолітнього [6, с.120].

Підставою виникнення права на відшкодування шкоди, завданої малолітньому чи неповнолітньому, є протиправна поведінка особи, яка порушує суб’єктивні права дитини, що тягне за собою настання негативних наслідків майнового чи немайнового характеру або створює загрозу настання таких наслідків. Таким чином, підстава відповідальності внаслідок завдання шкоди і підстава застосування способу захисту співпадають. Потерпілий набуває права на відшкодування шкоди у випадку порушення його майнових чи немайнових прав. Право на відшкодування шкоди слід розуміти як юридичну можливість малолітнього чи неповнолітнього вимагати від зобов’язаної особи, в тому числі шляхом звернення до уповноваженого органу держави, повного відновлення порушеного майнового чи особистого немайнового права, компенсації понесених або майбутніх витрат і можливості задоволення цих вимог.

Під шкодою, завданою життю або здоров’ю дитини, розуміють негативні наслідки у вигляді пошкодження чи розладу здоров’я (каліцтво, хвороба, в тому числі і професійна, психічний розлад), фізичні і моральні страждання; смерть годувальника, смерть самої дитини, а також зменшення пов’язаних із життям та здоров’ям матеріальних благ; втрату заробітку (повністю або частково), додаткові витрати на лікування, харчування (ч.1 ст.1199 нового ЦК України).

При відшкодуванні шкоди, завданої здоровю дитини, до уваги береться, як правило, фізична (тілесна) шкода і майнові втрати. Разом з тим, протиправні дії завдають не лише тілесної шкоди, а також можуть викликати недоліки розумового, морального і затримку психічного розвитку. Тому при пошкодженні здоровя дитини необхідним є проведення судово-медичних і психолого-психіатричних експертиз. Вони дозволять визначити рівень інтелектуальної, моральної, фізичної шкоди і період часу, необхідний для відновлення стану повного фізичного і іншого благополуччя дитини. В залежності від цих обставин суд може визначити розмір майнової компенсації, який буде складатися із всіх витрат на відновлення здоров’я, повну реабілітацію малолітнього чи неповнолітнього. З цього приводу наведемо приклад із практики. 29 грудня 1998 року під час гри у баскетбол в спортивному залі однієї із загальноосвітніх шкіл м. Хмельницького між учнями школи К.С. і П.С. виникла бійка, яка була припинена викладачем. Після закінчення гри в роздягальні П.С. побив К.С., завдавши йому тілесні ушкодження, що відносяться до категорії легких, які потягнули за собою короткочасний розлад здоров’я та втрату працездатності. К.В. звернулася за позовом до суду в інтересах неповнолітнього сина К.С. до П.С., П.А., П.Г. про відшкодування шкоди, завданої здоровю К.С. Свої вимоги вона мотивувала тим, що П.С. заподіяв її синові умисні тілесні ушкодження у вигляді струсу головного мозку, пухлини в області ока, подряпин слизової губ, травматичної ампутації двох зубів. К.С. на протязі 10 днів знаходився на стаціонарному лікуванні в Хмельницькій дитячій лікарні. Крім матеріальної шкоди вона просила стягнути і моральну шкоду. Позов було задоволено частково. З П.С. на користь К.В. в інтересах К.С. суд вирішив стягнути матеріальну шкоду в розмірі 2680 грн. 85 коп., моральну в розмірі 600 грн. Обовязок по відшкодуванню шкоди до досягнення повноліття П.С. покласти на його батьків П.А. і П.Р. [5].

В даному прикладі зміст права на відшкодування шкоди складають правомочності малолітнього чи неповнолітнього як потерпілого. Крім права на відшкодування шкоди вони можуть мати право вимагати повного відшкодування шкоди; право звернутися до компетентних органів держави з вимогою про відшкодування шкоди; право на задоволення вимог, шляхом відшкодування понесених витрат; сплати одноразових чи (або) щомісячних платежів, додаткових виплат; у випадку смерті годувальника однією із правомочностей може стати визнання утриманцем.

Реалізувати більшість правомочностей, які складають зміст цього права малолітній чи неповнолітній власними діями не може, оскільки немає належного об’єму дієздатності. В таких випадках в реалізації цього права приймають участь батьки (законні представники). Батьки зобов’язані звернутися з вимогою про відшкодування шкоди до зобов’язаної особи, а у випадку відмови у задоволенні вимоги – в суд. Самостійно дитина може реалізувати таке право лише після досягнення 18 років (за винятком набуття повної цивільної дієздатності відповідно до ст.35 ЦК України). В тому випадку, коли батьки не виконують цей обовязок, з вимогою в суд може звернутися представник дитини, який призначається органом опіки та піклування або орган (організація) на яких покладено обовязок по захисту прав малолітніх та неповнолітніх (наприклад, прокуратура).

Шкода здоровю неповнолітнього може бути завдана як при виконанні ним договірних зобовязань так і при відсутності таких зобовязань. Для правильного вирішення спору необхідно визначити обєм і види відшкодування шкоди, завданої здоровю малолітнього чи неповнолітнього; викликаного смертю годувальника; завдану життю дитини.

В свою чергу об’єм і види відшкодування шкоди, яка завдана здоров’ю, життю неповнолітнього або виникла у зв’язку із смертю годувальника, визначається віком дитини, наявністю або відсутністю трудових чи інших договірних зобов’язань, розміром заробітної плати, яку отримував чи міг би отримувати неповнолітній або розміром місячної оплати праці, ступенем непрацездатності, наявністю утриманців і іншими умовами.

Що ж до пошкодження здоров’я малолітньої особи, яка не має заробітку на час заподіяння шкоди, тобто, знаходиться на утриманні у своїх батьків, особа, яка завдала цієї шкоди, зобов’язана відшкодувати витрати на лікування, протезування, постійний догляд, посилене харчування (п.1 ч.1 ст.1199 ЦК України). Зрозумілим є те, що до певного періоду вказані витрати будуть відшкодовуватися потерпілому його батьками. Згодом, відповідно до п.4 ст.512 ЦК України може відбутися зміна кредитора у зобов’язанні, внаслідок виконання обов’язку боржника третьою особою. Тобто батьки дитини можуть звернутися в суд з позовом про відшкодування зазначеної шкоди до особи, яка завдала цієї шкоди їхній дитині. І хоча потерпілим буде залишатися малолітній – шкода буде відшкодовуватися його батькам.

Цікавим є питання про те, чи повинна враховуватись поведінка самого малолітнього при відшкодуванні завданої йому шкоди. Думаємо, що відповідь на це питання нам може дати ч.1, 2 ст.1193 ЦК України, в якій зазначено, що, якщо шкода завдана потерпілому внаслідок його умислу, то вона не відшкодовується. Якщо груба необережність потерпілого сприяла виникненню або збільшенню шкоди, то залежно від ступеня вини потерпілого (а в разі вини особи, яка завдала шкоди, – також в залежності від ступеня її вини) розмір відшкодування зменшується, якщо інше не встановлено законом. Разом з тим інша норма закону говорить про те, що малолітній ще не досяг того рівня усвідомлення своїх дій, коли б він міг належним чином сприймати наслідки своєї протиправної поведінки. Малолітній не несе відповідальність за шкоду, завдану іншим особам, а тому на нього не може бути покладена відповідальність і за дії, які завдають шкоди йому самому. Наведемо приклад із практики. Р.Н. звернулася до суду з позовом до Державного управління екології та природних ресурсів в Хмельницькій області про відшкодування матеріальних і моральних збитків. В обґрунтування своїх позовних вимог позивачка посилалася на те, що 14 липня 2001 року в м. Хмельницькому сталася дорожньо-транспортна пригода, в результаті якої водій автомобіля ВАЗ (автомобіль належав вказаному управлінню) С.М. вчинив наїзд на Р.І., 1993 року народження, яка перетинала проїзну частину дороги у невстановленому місці. Внаслідок наїзду Р.Г. отримала тілесні ушкодження у вигляді перелому кісток лівої гомілки. Позивачка просила стягнути з Державного управління екології та природних ресурсів 105 грн., які вона витратила на лікування дитини, 800 грн., які позивачка не змогла отримати не працюючи за наймом протягом півтора місяця, оскільки здійснювала нагляд за дитиною, 1200 грн. моральних збитків, які отримала позивачка та її малолітня дочка внаслідок дорожньо-транспортної пригоди. Суд вирішив позов задовольнити частково в сумі 1560 грн. 80 коп. Стягнути з Державного управління екології та природних ресурсів в Хмельницькій області на користь Р.Н. матеріальні збитки в сумі 60 грн. 80 коп. і моральні збитки в сумі 1500 грн. [5]. На нашу думку суд правильно оцінив всі обставини справи і не врахував вину малолітньої особи, оскільки діти у такому віці не здатні повністю розуміти значення своїх дій та настання можливих негативних наслідків.

Що ж до неповнолітніх, то особа віком від 14 до 18 років самостійно відповідає за шкоду, яку вона завдає іншим особам і немає ніяких підстав звільняти її від шкоди, коли така шкода завдана її власними діями. Інакше кажучи, якщо в тій шкоді, яку зазнав неповнолітній є доля його власної вини, то ніхто не повинен нести тягар цієї вини крім нього самого.

Ще одним спірним і не врегульованим залишається питання про те, чи повинна враховуватись вина осіб, які зобовязані здійснювати нагляд за малолітніми при відшкодуванні шкоди останнім.

Якщо погодитись з висновком про те, що у випадку пошкодження здоров’я малолітнього та неповнолітнього, потерпілими в цивільно-правовому смислі є батьки, то питання про врахування вини батьків у відсутності нагляду не викликає сумнівів. Так, праву дитини на відшкодування майнової шкоди кореспондує обовязок батьків по вихованню і утриманню неповнолітніх дітей. Якщо останні неналежним чином виконують цей обов’язок, вони відповідно до п.2 ч.1 ст.164 Сімейного кодексу України [2] можуть бути позбавлені батьківських прав. Зазначимо, що особи, позбавлені батьківських прав не звільняються від обов’язку по утриманню своєї дитини (ч.2 ст.166 СК України). За таких обставин, на нашу думку, потерпілий може отримати від батьків засоби на утримання відповідно до ст.1183 ЦК України. Тому ми пропонуємо внести зміни до зазначеної норми і викласти її в такій редакції: "Батьки зобов’язані відшкодувати шкоду, завдану дитиною, а також шкоду, завдану дитині, внаслідок неналежного виконання ними своїх батьківських обов’язків, щодо якої вони були позбавлені батьківських прав, протягом трьох років після позбавлення їх батьківських прав, якщо вони не доведуть, що ця шкода не є наслідком невиконання ними батьківських обов’язків".

По-іншому треба вирішувати питання в тому випадку, коли поруч із виною особи, яка завдала шкоди, виступає вина в неналежному здійсненні нагляду за дитино з боку осіб, які не є батьками дитини. В цьому випадку мова йде про осіб, не наділених по відношенню до малолітнього або неповнолітнього батьківськими правами та не повязаних з дитиною сімейними відносинами. Взаємовідносини таких осіб з дитиною у зв’язку із завданою дитині шкодою, повинні розглядатися на загальних підставах цивільного права. Якщо ж буде встановлено, що шкода завдана дитині не лише сторонньою особою, але й тією особою, яка зобов’язана здійснювати нагляд за неповнолітнім (при умові, що це не батьки), то може ставитися питання про майнову відповідальність такої особи перед дитиною поруч із стороннім завдавачем шкоди за принципом солідарної відповідальності.

Перейдемо до питання про захист інтересів малолітніх та неповнолітніх при матеріальному відшкодуванні шкоди, завданої смертю годувальника. Відповідно до п.20 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди" особами, які мають право на відшкодування такої шкоди є: діти, які не досягли 18 років, вихованці, учні, діти віком до 16 років; дитина (діти) потерпілого, яка народилася після його смерті. Розмір відшкодування шкоди визначається виходячи із вимог законодавства і виду відшкодування. При цьому дітям пенсії призначаються незалежно від того чи були вони на утриманні годувальника.

До складу доходів потерпілого включаються пенсія, суми, що належали йому за договором довічного утримання (догляду) та інші аналогічні платежі, які він одержував (ч.2 ст.1200 ЦК України). Треба також зазначити, що розмір відшкодування шкоди, завданої смертю годувальника не підлягає подальшому перерахунку крім випадку народження дитини, зачатої за життя і народженої після смерті годувальника.

До видів відшкодування шкоди, завданої смертю годувальника, відносять щомісячні платежі утриманцям, в тому числі дитині–одноразову допомогу, витрати на поховання, компенсацію моральної шкоди (ст.ст.1200, 1201 нового ЦК України).

Шкода, завдана працюючому неповнолітньому в разі втрати працездатності при виконанні ним трудових обовязків, проводиться відповідно до закону України "Про загально-обовязкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" [3;c.314]. Потерпілому виплачуються щомісячні платежі, компенсація додаткових витрат, одноразова допомога і компенсація моральної шкоди.

Якщо ж шкода завдана життю неповнолітнього віком від 14 до 18 років, то відшкодування складається із виплат щомісячних платежів утриманцям (дітям померлого неповнолітнього), одноразової допомоги (у тому випадку, коли неповнолітній працював), відшкодування витрат на поховання.

Ще одним цікавим питанням, що стосується відшкодування шкоди, завданої малолітньому чи неповнолітньому є питання про позовну давність у вказаних справах.

У відповідності до законодавства, якщо потерпілий без поважних причин не подав позову у випадках і в строки, вказані в законі, це може позбавити його права на отримання від суду примусового стягнення повязаного із відшкодуванням шкоди. Згідно із ст.257 нового ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Разом з тим, новелою в новому ЦК України є те, що розширено коло вимог, на які позовна давність не поширюється, а саме: на вимоги про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоровя або смертю (п.3 ч.1 ст.268 ЦК України); на вимогу страхувальника (застрахованої особи) до страховика про здійснення страхової виплати (страхового відшкодування) (п.5 ч.1 ст.268 ЦК України).

Отже, у разі, коли виникає потреба у відшкодуванні шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю малолітнього чи неповнолітнього, останній, його законні представники можуть подати позов у день, коли було встановлено ступінь втрати працездатності після поступлення на роботу, а при повній втраті працездатності – при досягненні повноліття.

Якщо шкода завдана здоров’ю малолітнього або неповнолітнього, який ще не працює, то наявність шкоди слід розуміти в смислі шкоди, яка має місце на момент нещасного випадку.

Отже, порядок відшкодування шкоди, завданої малолітнім та неповнолітнім, пов’язаним із ушкодженням здоров’я та втратою працездатності, встановлений законом в залежності від завданої шкоди і втраченого заробітку. Проаналізувавши діюче законодавство та новий Цивільний кодекс України, ми мали змогу переконатися, що існують деякі розбіжності в регулюванні правовідносин, пов’язаних із відшкодуванням шкоди, завданої малолітнім та неповнолітнім. Тому для правильного застосування даної норми в судовій практиці, та відповідно до нового цивільного законодавства, ми вважаємо доцільним, внести зміни до п.11 Постанови Пленуму Верховного Суду України №6 "Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди" [4;c.207], та з врахуванням вказаних критеріїв, визначити наступний порядок відшкодування шкоди, завданої малолітнім та неповнолітнім. Так, у разі ушкодження здоров’я малолітнього, особа, яка завдала шкоди, пов’язаної з ушкодженням здоров’я, зобов’язана відшкодувати витрати на лікування, протезування, постійний догляд, посилене харчування малолітнього.

При досягненні потерпілим 14 років повинна відшкодовуватись шкода, пов’язана із втратою чи зменшенням його працездатності, виходячи з розміру мінімальної заробітної плати, а після початку трудової діяльності потерпілого він має право вимагати збільшення розміру відшкодування шкоди, пов’язаної із зменшенням його професійної працездатності, виходячи із заробітної плати працівників його кваліфікації.

Якщо неповнолітній на момент ушкодження здоров’я мав заробіток, то шкода відшкодовується виходячи з розміру його заробітку, але не нижче розміру мінімальної заробітної плати.

Якщо ж потерпілий, не набув певної кваліфікації і після досягнення повноліття продовжує залишатись непрацездатним, внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров’я, яке мало місце до повноліття, йому відшкодовується шкода в розмірі мінімальної заробітної плати.

––––––––––––––––––––

1. Цивільний кодекс України: Офіційний текст / Міністерство юстиції України. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 464с.

2. Сімейний кодекс України / Законодавство України про сім’ю: Зб. нормат. актів. – К.: Юрінком Інтер, 2002. –384с.

3. "Про загально-обов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" Закон України від 14.10.1992 р., із відповідними змінами і доповненнями від 22.02.2001 р. / Законодавство України про працю. Збірник законодавчих і нормативних актів. – К.: Атіка, 2003. – 944с.

4. "Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди" Постанова Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р. №6. / Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України в цивільних справах та з загальних питань. – Х.: "Одіссей", 2002. – 400с.

5. Судові рішення з цивільних справ з архіву Хмельницького міського суду.

6. Свердлов Г.М. Охрана интересов детей в советском семейном и гражданском и праве. Издательство академии наук СССР. М., 1955. – 160с.



© Чорна Ж., 2004

 

Корпоративні відносини за новим цивільним законодавством: вирішені чи нові проблеми
О. Яворська
©
Львівський національний університет імені Івана Франка
вул. Університетська, 1, 79000, Львів, Україна

У статті розглянуті проблеми співвідношення положень Цивільного та Господарського кодексів України щодо регулювання корпоративних відносин. Аналізується питання розмежування відповідальності засновників та створеної ними юридичної особи.

Досліджується положення Цивільного та Господарського кодексів про порядок утворення, види господарських товариств (складеного) капіталу. Теоретичні дослідження спираються на судову практику розгляду корпоративних спорів.

Ключові слова: юридична особа, засновник, господарське товариство, підприємство, акціонерне товариство, підприємство, акціонерне товариство.

У Цивільному та Господарському кодексах закріплені нові ідеї, підходи правового регулювання корпоративних відносин. Проте окремі законодавчі положення кодексів щодо правового регулювання тих чи інших корпоративних відносин часто є суперечливими, а то і діаметрально протилежними. Корпоративні відносини і проблеми їх правового регулювання є предметом багатьох наукових дискусії, досліджень. Із введенням в дію нових Цивільного та Господарського кодексів існуючі проблеми не вичерпуються через явну суперечливість законодавчих положень цих актів. Науковий аналіз, порівняння, будь-які дослідження в цілому можуть лише підкреслити гостроту проблематики. Положення Цивільного та Господарського кодексів мають бути законодавчо узгоджені, в іншому випадку правозастосувальна діяльність опиниться у безвиході.

У пропонованій статті досліджуються окремі проблеми правового регулювання корпоративних відносин згідно з положеннями Цивільного та Господарського кодексів.

Цивільний кодекс України [1] істотно змінює правове розуміння суті юридичної особи. Не вдаючись до зайвої деталізації, юридичною особою згідно із ст.80 ЦК є організація створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридичні особи можуть створюватись у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом. Підприємство, яке на даний час є однією з організаційно-правових форм юридичної особи, за новим ЦК розглядається як єдиний майновий комплекс, що використовується для здійснення підприємницької діяльності, тобто, не як суб’єкт, а як об’єкт цивільних прав. Цей об’єкт є нерухомістю (ст.191 ЦК). Таким чином усувається двозначність у законодавчих визначеннях: ст.1 Закону "Про господарські товариства" [2]. Господарські товариства – це підприємства, установи організації, створені на засадах угоди юридичними особами і громадянами шляхом об’єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку, ст.2 Закону "Про підприємства" [3], в якій господарські товариства розглядаються як один із видів підприємств, ст.9 цього ж Закону з якої слідує, що підприємство є власністю осіб, що його заснували.

Підприємницькі товариства, тобто ті, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками, можуть створюватися як господарські товариства: повні, командитні, з обмеженою відповідальністю або з додатковою відповідальністю, акціонерні товариства або як виробничі кооперативи. Тобто новий ЦК передбачає ті ж самі види господарських товариств, які визначені чинним Законом "Про господарські товариства".

Одержало законодавче закріплення положення про шляхи створення юридичних осіб: шляхом об’єднання майна або шляхом об’єднання осіб або поєднання як особистої, так і майнової участі.

Інший підхід пропонується у Господарському кодексі.[4] Згідно із ст.62 ГК підприємство розглядається як самостійний суб’єкт господарювання, створений компетентним органам державної влади або органом місцевого самоврядування або іншими суб’єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому кодексом та іншими законами. Підприємство є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку із своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом. Господарськими ж товариствами визнаються підприємства або інші суб’єкти господарювання створені юридичними особами та/або громадянами шляхом об’єднання їх майна і участі у підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку. Фактично Господарський кодекс закріплює чинне сьогодні законодавче розуміння "підприємства", "господарського товариства" з певними елементами новизни.

Неоднозначність, нечіткість, суперечливість законодавчих понять призводить до підміни понять "суб’єкт", "об’єкт" у правозастосувальній діяльності. Для ілюстрації проаналізуємо конкретну судову справу. До одного з місцевих судів звернувся акціонерний комерційний банк "Х" з позовом до гр. К про стягнення 25000 тис. грн., обґрунтовуючи позовні вимоги таким чином: гр. К є одним із засновників ЗАТ "У". Згідно з установчим договором вніс до статутного фонду створеного товариства 25000 грн.; ЗАТ "У" уклало кредитний договір з АКБ "Х" на суму 100000 доларів США; сума кредиту підлягала поверненню у визначену дату згідно з кредитним договором; ЗАТ "У" кредит не повернуло, господарським судом було порушено справу про його банкрутство. Розглядаючи справу по суті, суд констатує, що згідно із ст.24 Закону України "Про господарські товариства" акціонери відповідають за зобов’язаннями товариства в межах належних їм акцій. Таким чином, відповідальність гр. К обмежується 25000 грн., що дорівнює вартості належних йому акцій. А тому позов підлягає задоволенню і з гр. К згідно із судовим рішенням підлягає стягненню сума у 25000 грн.

Істотних порушень законодавства при вирішенні цієї конкретної справи чимало. По-перше, суд взагалі не "побачив" за засновниками конкретного ними створеного суб’єкта – самостійну юридичну особу у формі ЗАТ "У". Здійснивши вклад у статутний фонд ЗАТ "У" згідно із ст.13 Закону "Про господарські товариства", засновники набувають певних прав щодо створеної ними юридичної особи. Ці права визначені ст.10 Закону "Про господарські товариства". Взаємовідносини між засновниками і ЗАТ носять зобов’язальний, а не речовий характер. По-друге, ЗАТ як юридична особа стало власником, переданих у статутний фонд коштів. По-третє, ЗАТ як самостійний суб’єкт права несе самостійну майнову відповідальність за своїми зобов’язаннями належним йому майном (ст.24 Закону "Про господарські товариства"). Ризик втрати коштів, що внесені до статутного фонду є інвестиційним ризиком акціонера. Втрата цих коштів не є засобом відповідальності акціонера за зобов’язаннями акціонерного товариства. Тому чинне законодавче положення ч.2 ст.24 Закону "Про господарські товариства" – акціонери відповідають за зобов’язаннями товариства тільки в межах належних їм акцій – є юридично неграмотним. Адже, з моменту державної реєстрації АТ як самостійний суб’єкт – юридична особа – несе відповідальність за своїми зобов’язаннями. Сенс створення юридичної особи у цивільному праві саме в розмежуванні майнової сфери засновників і юридичної особи, а відтак і в розмежуванні відповідальності та зменшенню (усуненню) ризиків втрати власного майна засновників в процесі здійснення підприємницької діяльності.

В проектах законів "Про акціонерні товариства" усунута юридична безграмотність положення про відповідальність акціонерів за зобов’язаннями товариства в межах належних їм акцій. Так за проектом закону, який був розроблений ДКЦПФР, акціонерне товариство не відповідає за зобов’язаннями акціонерів. Акціонери не відповідають за зобов’язаннями акціонерного товариства і несуть ризик збитків, пов’язаних з діяльністю товариств, тільки у межах належних їм акцій. Ще лаконічніший виклад за проектом Закону, розробленим Мусіякою В.Л. – акціонерне товариство несе відповідальність за своїми зобов’язаннями всім належним йому майном. Товариство не відповідає за зобов’язаннями своїх акціонерів. Акціонери не відповідають за зобов’язаннями товариств.

Отже, акціонерне товариство є юридичною особою, самостійним суб’єктом. Слід належно сприйняти певну фіктивність існування такого суб’єкта як юридична особа і не ототожнювати товариство та його акціонерів.

В наступному судовому рішенні теж обґрунтовується розуміння акціонерного товариства як певної сукупності майна, як об’єкта права.

Господарський суд першої інстанції задовольнив позов ЗАТ "Х" до ТзОВ "У" та ЗАТ "Z" про визнання недійсними внесення змін до реєстру власників іменних цінних паперів та перевід на позивача прав і обов’язків покупця цінних паперів.

ЗАТ "Z" на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу придбало частину акцій ЗАТ "Х". Реєстратор відповідно вніс зміни до реєстру власників іменних акцій ЗАТ "Z". У мотивувальній частині судового рішення зазначено, що АТ є однією з форм господарських товариств, які згідно із ст.2 Закону України "Про підприємства" є одним із видів підприємств. А згідно із ст.ст.2,9 цього ж Закону підприємства є власністю осіб, на майні яких вони є засновані. Таким чином у разі продажу акції. Таким чином у разі продажу акції відбувається продаж частки у спільній власності.

Отже, суд фактично розцінив акціонерне товариство як об’єкт права – спільне майно акціонерів на праві часткової власності. Позиція суду обґрунтована.......на чинне законодавство і первісного....є тлумачення "підприємства" як об’єкта права, а не як суб’єкта. Тобто, законодавча двозначність таким чином дає змогу виносити і такі рішення.

Оскільки господарські товариства утворюються шляхом об’єднання майна учасників, то, отже, робить висновок суд, господарські товариства є спільною власністю осіб, що об’єднали своє майно. Акція, яка засвідчує дольову участь у спільному статутному фонді АТ, тим самим засвідчує право учасника на частку у спільній частковій власності.

Юридичні особи залежно від порядку їх створення поділяють на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Для створення юридичних осіб приватного права засновники (учасники) розробляють установчі документи (засновницький договір, статут). Цивільний кодекс визначає правовий статус юридичних осіб приватного права. З введенням в дію нового ЦК втратить чинність одне із засадних положень власне про юридичну особу – про її спецільну праводієздатність. Згідно із ст.91 ЦК юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов’язки як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Обмеження цивільної правоздатності юридичної особи можливе лише за рішенням суду. Окремі види діяльності є підліцензійними. Разом з тим окремими законодавчими актами визначено правовий статус юридичних осіб, правоздатність яких носить виключний характер. Це, зокрема, страхові компанії (ст.Закону "Про страхування"), професійні учасники фондового ринку – торговці цінними паперами, зберігачі, депозитарії, реєстратори, інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди).

Цивільна дієздатність юридичної особи реалізується через її органи.

Цивільний кодекс визначає господарські товариства як юридичні особи, статутний (складений) капітал яких поділений на частки між учасниками. Вимоги до формування статутного капіталу законодавчо закріплені для товариств з обмеженою відповідальністю і для акціонерних товариств. Статутний капітал ТзОВ та ТзДВ складається з вартості вкладів його учасників. Цивільний кодекс не встановлює мінімального розміру статутного капіталу, проте його гарантійній та забезпечувальній функції надано належне законодавче закріплення. Якщо за чинним Законом "Про господарські товариства" формування статутного фонду у розмірі не менше як 30% загальної вартості розглядається як умова державної реєстрації товариства, а забезпечувальна функція трактується лише на теоретичному рівні, то в новому ЦК прямо передбачено (ст.144), що статутний капітал (як мінімальний розмір майна товариства) гарантує інтереси кредиторів. Гарантійна функція розкривається через таке законодавче положення: якщо після закінчення другого чи кожного наступного фінансового року вартість чистих активів товариства з обмеженою відповідальністю (аналогічно до товариства з додатковою відповідальністю) виявиться меншою від статутного капіталу, товариство зобов’язане оголосити про зменшення свого статутного капіталу і зареєструвати відповідні зміни до статуту в установленому порядку, у тому випадку, коли учасники не прийняли рішення про внесення додаткових вкладів. Якщо вартість чистих активів товариства стає меншою від визначених законом мінімального розміру статутного капіталу, товариство підлягає ліквідації. Зменшення статутного капіталу допускається після повідомлення усіх кредиторів товариства. В такому разі кредитори мають право вимагати дострокового припинення або виконання відповідних зобов’язань товариства та відшкодування їм збитків. Положення Цивільного кодексу в цій частині мають відсилочний характер. Тому врегулювання важливих процедурних моментів – строків і способів оголошення про зменшення статутного капіталу, строки реєстрації змін до статуту, ліквідаційна процедура щодо черговості задоволення вимог кредиторів, строків та способів повідомлення кредиторів про зменшення статутного фонду мають бути передбачені спеціальним законодавством.

Важливо, щоб такі нормативні акти, що мають бути прийняті в розвиток положень Цивільного кодексу, були прийняті вчасно і повною мірою регулювали ті питання, які кодексом не врегульовано.

Істотні новели передбачено при визначенні правового режиму статутного капіталу акціонерних товариств.

Згідно ст.155 ЦК, статутний капітал АТ утворюється з вартості вкладів акціонерів, внесених унаслідок придбання ними акцій. Мінімальний розмір статутного капіталу, який має бути встановлений законом, гарантує інтереси кредиторів АТ. Наслідки зменшення вартості чистих активів АТ нижче від розміру статутного капіталу або нижче від його мінімального розміру аналогічні, як для ТзОВ. У такому випадку акціонерне товариство зобов’язане оголосити про зменшення капіталу і зареєструвати відповідні зміни або товариство ліквідовується, якщо вартість чистих активів стає меншою від мінімального розміру статутного капіталу, встановленого законом. Отже, щодо акціонерних товариств теж має бути прийнято пакет законодавчих актів у розвиток положень нового Цивільного кодексу. Якщо чинне законодавство про акціонерні товариства зорієнтоване на їхнє формування шляхом "ініціативи зверху", то в ЦК зроблена спроба закріпити класичну модель створення акціонерних товариств шляхом "ініціативи знизу", тобто шляхом залучення коштів, а не створення АТ на базі готового державного майна шляхом його роздержавлення через акціонування. Згідно із ст.155 ЦК, при заснуванні АТ усі його акції мають бути розділені між засновниками.

Цивільний кодекс "умовчує" питання про види акціонерних товариств – відкрите чи закрите. Але механізм створення АТ, що пропонується у ст.155 ЦК свідчить про заснування саме закритого типу АТ. Відкрита підписка на акції АТ не проводиться до повної сплати статутного капіталу. Оголошення відкритої підписки, очевидно, є правом засновників. А тому створене як закрита корпорація таке акціонерне товариство може і ніколи не перетвориться у ВАТ. Не вдаючись до аналізу наукових дискусій про доцільність збереження такого виду АТ як закрите товариство, зазначу, що ЗАТ є специфічним "дослідницьким" породженням, яке з’явилося як необхідність у період роздержавлення економіки. З огляду на класичну модель створення акціонерних товариств неможливість широкого залучення вільних коштів ЗАТ на далеку перспективу економічної стабільності, можливо, і вичерпає себе як форма господарювання. Але на сьогодні ЗАТ як вид акціонерних товариств повинно мати "право на життя".

Господарський кодекс закріплює два види АТ: відкриті або закриті. Акції відкритого акціонерного товариства можуть розповсюджуватись шляхом відкритої підписки та купівлі-продажу на біржах. Акціонери такого товариства можуть відчужувати належні їм акції без згоди інших акціонерів та товариства. Акції закритого акціонерного товариства розповсюджуються між засновниками або серед заздалегідь визначеного кола осіб і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки, купуватися та продаватися на біржі. Акціонери ЗАТ мають переважне право на придбання акцій, що продаються іншими акціонерами товариства.

З певною деталізацією відтворена суть закритих і відкритих АТ в проектах Законів "Про акціонерні товариства". Зокрема, пропонується закріпити норму про максимальне число акціонерів ЗАТ – 100 осіб. Якщо кількість акціонерів-власників простих акцій ЗАТ перевищують 100, то наступні річні загальні збори повинні вирішити питання про зменшення кількості акціонерів за згодою акціонерів або про зміну типу товариства. В іншому випадку, за проектом Закону ДКЦПФР, будь-який акціонер або ж сама комісія мають право звернутися до суду з примушенням товариства до зміни типу.

Судова практика розгляду спорів про вихід акціонера із ЗАТ є суперечливою. В одних випадках суди керуються ст.28 Закону "Про господарські товариства" і відмовляють у задоволенні позовних вимог ЗАТ до акціонерів-продавців та обраних ними покупців про визнання договорів купівлі-продажу недійсними. В інших випадках суди керуються ст.114 чинного ЦК, але з різною мотивацією. Задовольняючи позивні вимоги ЗАТ, суди при ухваленні рішень трактують в одних випадках АТ як спільну часткову власність, акцію як цінний папір, що засвідчує право на частку у спільній частковій власності, а тому і застосовують положення ст.114 про привілеєву купівлю частки. Інші – визнають ЗАТ самостійним суб’єктом права власності і за браком механізму реалізації права на привілеєву купівлю акцій ЗАТ застосовують на підставі ч.3 ст.11 ЦПК України правила ст.114 ЦК 1963 р.

Перша позиція є неправомірною, оскільки акціонерний капітал ВАТ чи ЗАТ не є спільною частковою власністю. АТ є самостійним суб’єктом права власності. Друга позиція більш прийнятна, хоча вирішення таких спорів потребує чітких законодавчих позицій.

Складений капітал формується у повному та командитному товариствах, які діють на підставі засновницького договору. Засновницький договір підписується всіма учасниками повного товариства та повними учасниками командитного товариства. Розмір та склад складеного капіталу визначається положеннями засновницького договору на відміну від чітких законодавчих приписів при формуванні розміру статутного капіталу АТ, ТзОВ, ТзДВ. Однозначно, що складений капітал не має забезпечувальної чи гарантійної функції для кредиторів товариства, оскільки учасники повного товариства несуть солідарну відповідальність за зобов’язаннями товариства усім своїм майном, на яке може бути звернене стягнення. Аналогічно повні учасники командитного товариства солідарно відповідають за зобов’язаннями товариства усім своїм майном.

Цивільний кодекс допускає можливість заснування товариств з обмеженою та додатковою відповідальністю однією особою, хоча в законодавстві взагалі не відображена специфіка правового статусу товариства створеного однією особою. Зрозуміло, що в таких товариствах не можуть функціонувати загальні збори учасників як вищий орган, оскільки немає самих учасників, відтак виконавчий орган може бути сформований із сторонніх осіб (менеджер і відповідний апарат).

Які положення повинен містити статут товариства однієї особи? Фактично, товариство однієї особи є спробою вдосконалення законодавчого поняття "приватне підприємство – юридична особа". Товариство однієї особи вигідно відрізняється від абсолютної фікції "приватного підприємства" тим, що у ньому має бути сформований статутний капітал. Він гарантує інтереси кредиторів такого товариства і наповнює фікцію матеріальним субстратом.

Акціонерне товариство, за новим ЦК, теж може бути створене однією особою або може складатися з однієї особи у разі придбання нею усіх акцій товариства. Відомості про це підлягають реєстрації та опублікуванню для загального відома.

В будь-якому випадку товариства однієї особи мало чим відрізняються, хіба що мінімальним розміром статутного капіталу.

Господарське товариство як юридична особа є власником майна, переданого йому учасниками товариства у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу. Таке законодавче положення передбачене у ст.115 ЦК. Отже, за такого підходу нема жодних законодавчих підстав розглядати власність у господарських товариствах як спільну сумісну чи спільну часткову як таку, що передана у довірчу власність.

Разом з тим Цивільний кодекс передбачає право учасника господарського товариства здійснити відчуження часток у статутному (складеному) капіталі товариства (п.4 ч.1 ст.116 ЦК). Порядок відчуження має бути встановлений законом. Але якщо майно як вклад до статутного (складеного) капіталу є власністю товариства, то, очевидно, не може йти мова про відчуження частки у чужому майні (майні товариства). Учасник може передати своє право на частку, а не саму частку, іншим особам у встановленому порядку.

Відтак проаналізовані положення Цивільного та Господарського кодексів потребують законодавчого узгодження. Базові нормативні акти, які повинні були б вирішити проблеми, усунути прогалини правового регулювання ще більше ускладнили правову базу. Разом з тим на сьогодні необхідним є прийняття цілого накату законодавчих актів з окремих питань правового регулювання корпоративних відносин.

––––––––––––––––––––

1. Цивільний кодекс України. – К., 2003.

2. Закон України "Про господарські товариства" від 19 вересня 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – №49. – Ст.682 (із змінами і доповненнями).

3. Закон України "Про підприємства в Україні" від 27 березня 1991 р. // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1991. – №24. – Ст.272 (із змінами і доповненнями).

4. Господарський кодекс України. – К., 2003.

 



© Яворська О., 2004

 

Оперативні санкції в новому Цивільному кодексі
В. Коссак©
Львівський національний університет імені Івана Франка
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна
тел.(0322) 296-47-60

В умовах переходу до ринкової економіки і побудови громадянського суспільства важливе значення мають міри відповідальності. Серед них – заходи оперативного впливу. У статті розглядаються проблеми застосування оперативних санкцій. Обґрунтовуються пропозиції щодо вдосконалення порядку їхнього застосування.

Ключові слова: оперативні санкції, розірвання договору, відмова від договору, самозахист.

У межах захисту суб’єктивних прав учасників цивільних правовідносин законодавство надає управоможеній особі можливість застосувати до правопорушника оперативних санкцій юридичного характеру. Дефініцію заходам оперативного впливу визначив В.П. Грибанов, розуміючи під останніми "правові засоби правоохоронного характеру, що застосовуються до правопорушника цивільних прав та обов’язків безпосередньо самою управоможненою особою як стороною у цивільних правовідносинах без звернення за захистом права до компетентних державних органів" [1, с.133].

Цивільним кодексом України (ст.615) передбачено, що у разі порушення зобов’язання однією стороною, інша сторона має право частково або в повному обсязі відмовитися від зобов’язання, якщо це встановлено договором або законом. Внаслідок односторонньої відмови від зобов’язання частково або в повному обсязі відповідно змінюються умови зобов’язання або воно припиняється. Відтак оперативні санкції мають на меті охорону прав та інтересів управоможненої особи. Специфічний характер цих санкцій виявляється в тому, що вони застосовуються управоможненою особою тільки у випадку, коли зобов’язальна особа порушила свій договірний обов’язок. На відміну від таких цивільно-правових санкцій як неустойка (штраф, пеня), яким властивий компенсаційний характер, оперативні санкції мають превентивне, попереджувальне значення.

Особливість оперативних санкцій полягає у тому, що ці заходи мають характер односторонньої дії управоможеного суб’єкта цивільних відносин. Такі санкції застосовуються до правопорушника безпосередньо управоможеною особою. Але, з іншого боку з метою забезпечення правомірного застосування оперативних санкцій управоможеною особою закон надає право іншій стороні у випадку необґрунтованого застосування оспорити правильність їхнього застосування у судовій інстанції.

Розірвання договору як санкція у разі невиконання або неналежного виконання іншою стороною договірного зобов’язання практикується також у міжнародному приватному праві. Підставою розірвання є, як правило, істотне порушення договору. Порушення є істотним, якщо воно тягне за собою таку шкоду, внаслідок якої інша сторона, значною мірою позбавляється того, на що вона, відповідно до договору, вправі розраховувати (ч.2 ст.651 ЦК України). Водночас право вимагати розірвання договору, на нашу думку, може виникати за наявності інших обставин, які свідчать про істотне порушення стороною своїх обов’язків. Таким порушенням може бути використання предмета договору не за призначенням, передача іншим особам, порушення виконання робіт, надання послуг – все це впливає на досягнення договірних цілей.

Звідси видається доцільним доповнити ч.2 ст.651 ЦК положенням в такій редакції: "До істотних належать порушення стороною договору, внаслідок яких унеможливлюється досягнення мети договору." Доповнення такого змісту дасть підставу розірвати також договори безоплатного характеру у разі порушення стороною їхніх умов щодо цільового використання майнових ресурсів.

Можна констатувати, якщо розірвання договору здійснюється шляхом звернення управоможеної особи (сторони договору) до компетентного органу (суду), то на відміну від цього відмова від договору є способом, який втілюється в односторонньому порядку. Слід зауважити, що відмова від договору може бути віднесена до оперативних санкцій лише за умови, коли вона застосовується однією стороною договору у відповідь на порушення зобов’язання іншою стороною. Це слід враховувати у тих випадках, які не пов’язані із порушенням зобов’язання боржником наприклад, внаслідок неможливості виконання. Відмову від договору в такому разі слід розглядати лише як спосіб одностороннього припинення зобов’язання, а не як оперативну санкцію.

Тому необхідно визначити межі застосування такої оперативної санкції, як одностороння відмова від договору. Важливо визначити, що, відповідно до ст.162 ЦК 1963 року, одностороння відмова від зобов’язання і одностороння зміна умов договору не допускалися, за винятком випадків, передбачених законом. Отже, можна зробити висновок, що межі застосування такої санкції як відмова від договору визначаються випадками, які прямо передбачені законодавством. У ст.525 нового Цивільного кодексу України вже внесено положення про допустимість односторонньої відмови від зобов’язання або зміну його умов у випадках, передбачених угодою сторін. Це пояснюється тим, що договір укладається за ініціативою самих учасників цивільних відносин, оскільки погодження договору ґрунтується на добровільній згоді, а не є вимушеною, зумовленою певними обставинами. Отже, коли законом чи договором припускається одностороння відмова, то цей юридичний факт свідчить про автоматичне припинення чи зміну договору одною стороною при порушенні своїх обов’язків іншою.

Застосування оперативних санкцій управоможеною особою тягне за собою негативні наслідки для зобов’язаної особи. У новому Цивільному кодексі України широко застосовується термін "відмова від договору". Правовим наслідком відмови від договору є припинення правовідносин між сторонами. Односторонню відмову можна розглядати як засіб оперативного впливу.

Водночас необхідно з’ясувати співвідношення понять "розірвання договору" та "відмова від договору". На мою думку, підставами розірвання договірних зобов’язань диференціюються на такі види:

1) підстави, погоджені самими сторонами в договорі;

2) підстави форс-мажорного характеру;

3) у разі невиконання однією із сторін договірних зобов’язань;

4) інші підстави, визначені законом.

Отже, розірвання договору повинно здійснюватися з підстав, передбачених законом або договором (ст.652 ЦК).

Цивільний кодекс України (ст.19) передбачає серед способів захисту – самозахист, під яким розуміють застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства.

Способи самозахисту повинні відповідати змісту права, що порушено, а також наслідкам, спричиненим цим правопорушенням. Способи самозахисту можуть обиратися самою особою чи встановлюватися договором або актами цивільного законодавства.

На думку О.Г. Брателя, для реалізації права на самозахист досить наявності порушення права, тобто наявності продовжувального (незакінченого) порушення або реальної загрози порушення цивільного права. О.Г. Братель підкреслює, що самозахист є правомірним у разі явного посягання на цивільне право, яким особа володіє на законних підставах, якщо при його реалізації не було допущено явної невідповідності способів реалізації самозахисту, характерові та ступеня небезпеки посягання, а також не були перевищені межі дій, необхідних для забезпечення недоторканності права, припинення порушення [2,с.12].

Отже, оперативні санкції та заходи самозахисту дають можливість запобігти негативних наслідків, які тягне за собою невиконання або неналежне виконання договірних зобов’язань контрагентом договору, тобто функція оперативних санкцій зводиться більшою мірою до попередження таких негативних наслідків. Односторонні дії управоможеної особи при застосуванні у договірних відносинах оперативних санкцій тягнуть за собою настання негативних наслідків для сторони-порушника, проте водночас залишає цій стороні можливість оспорити ці санкції шляхом звернення до судової інстанції при необґрунтованому застосуванні їх управоможеною особою. Тобто, незважаючи на односторонній характер оперативних санкцій, юридично захищеними є обидві сторони договірних відносин у цивільних правовідносинах.

Слід пам’ятати, що попередити спричинення збитків легше, ніж компенсувати їх за допомогою застосування заходів цивільної відповідальності. З огляду не те, що в умовах зростання ринкової економіки існує велика свобода вибору контрагента у договірних відносинах, необхідно більшу увагу приділяти застосуванню у практиці оперативних санкцій. Право відмовитися від договору або змінити умови договору у разі невиконання або неналежного виконання своїх зобов’язань контрагентом – це ще одна альтернативна можливість уникнути збитків або інших негативних наслідків.

––––––––––––––––––––

1. Грибачов В.П. Осуществление и защита гражданских прав. – М: Статут, 2001.

2. Братель О.Г. Цивільно-правові наслідки надзвичайних ситуацій: Автореф. дис....канд. юрид. наук. – Харків, 2003.

 



© Коссак В., 2004

 

ВАЛЮТНІ ОПЕРАЦІЇ ЯК ОБ’ЄКТ ВАЛЮТНОГО КОНТРОЛЮ
С. Лучковська
©
Технологічний університет Поділля
вул. Інститутська, 11, 29016 Хмельницький, Україна
тел. (03822)4-14-37, факс 2-32-65

Стаття присвячена дослідженню валютних операцій як об’єкту валютного контролю. Досліджено різні критерії класифікації валютних операцій і пропоновано різні шляхи впровадження в національне законодавство централізованого регулювання валютного контролю.

Ключові слова: валютний контроль, валютні операції, валюта.

Валютні відносини визначають структуру сучасної економіки та зумовлюють її функціональні зв’язки. Вони характеризуються складною будовою, включаючи комплекс взаємопов’язаних елементів, одним із яких є валютний контроль за валютними операціями. Недосконалість правового регулювання організації та здійснення валютного контролю, а також недостатня увага вітчизняної юридичної наукової думки до аналізу проблем у цій галузі породжує необхідність дослідження валютного контролю як комплексного явища. Валютний контроль як складне комплексне явище має свою будову, що органічно вміщує в собі необхідні структурні елементи, одним із яких є його об’єкт.

На жаль, до цього часу основним нормативно-правовим актом, що має силу закону і закріплює засади валютного контролю, в тому числі визначає його окремі структурні елементи залишається Декрет Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" від 19 лютого 1993 року з наступними змінами і доповненнями. Саме цим актом визначений безпосередній об’єкт валютного контролю через закріплення сфери його поширення. Зокрема, п.1 ст.12 (Сфера валютного контролю) згаданого Декрету встановлює, що валютному контролю підлягають валютні операції за участю резидентів і нерезидентів [3].

Відповідно до п.2 ст.1 Декрету, до валютних операцій належать такі операції [3]:

- операції, пов’язані з переходом права власності на валютні цінності, за винятком операцій, що здійснюються між резидентами у валюті України;

- операції, пов’язані з використанням валютних цінностей в міжнародному обігу як засобу платежу, з передаванням заборгованостей та інших зобов’язань, предметом яких є валютні цінності;

- операції, пов’язані з ввезенням, переказуванням і пересиланням на територію України та вивезенням, переказуванням і пересиланням за її межі валютних цінностей.

Важливо зазначити, що чинне українське законодавство не регламентує розподіл валютних операцій на поточні валютні операції та валютні операції, пов’язані з рухом капіталу. У той же час така класифікація має важливе практичне значення. Передусім це зумовлено тим, що, відповідно до ст.8 Статуту Міжнародного валютного фонду (МВФ) країна, яка взяла на себе зобов’язання, передбачені цією статтею, не повинна обмежувати можливості використання своєї валюти або валюти інших членів МВФ для поточних платежів (хоча вона і правомірна визначати, в яких валютах резиденти отримують платежі із-за кордону, але ніяк не може обмежувати їхнього права надати перевагу національній валюті) [14]. Україна, приєднавшись 3 вересня 1992 р. до Угоди про Міжнародний валютний фонд [2], взяла на себе зазначені міжнародні зобов’язання. Отже, жорсткому валютному контролю насамперед мають підлягати валютні операції, пов’язані з рухом капіталу. Отже, потрібно законодавчо закріпити розмежування поточних валютних операцій та валютних операцій, пов’язаних з рухом капіталу, визначивши при цьому, які саме валютні операції належать до поточних і які до тих, що пов’язані з рухом капіталу.

У Проекті Закону України "Про валютне регулювання" від 23.05.1997 р. [4] пропонується віднести до поточних операцій такі операції:

1) переведення в Україну та з України іноземної валюти або валюти України для здійснення: розрахунків за експорт та імпорт товарів, виконання робіт та послуг, а також для здійснення розрахунків, пов’язаних з кредитуванням експортно-імпортних операцій на термін не більше як 90 днів; платежів зі страхування, не пов’язаного з перевезенням товарів та платежів, зумовлених оплатою комісійних винагород, послуг; розрахункових, конверсійних та інших операцій у зв’язку з подорожами за кордон та з-за кордону; переведень доходів (дивідендів, процентів тощо) від інвестицій та боргових зобов’язань або інших доходів; грошових переказів за рахунок особистих коштiв фiзичних осiб за неторговельними платежами; одностороннiх переведень пенсiй, алiментiв, державної допомоги, благодiйних внескiв, заробiтної плати працiвникам, якi виконують роботу за наймом за кордоном за укладеним контрактом, виплат та компенсацiй, у тому числі виплати, пов’язані з пошкодженням здоров’я та смертю фiзичних осiб, авторських гонорарiв, премiй, призiв, сум, що сплачуються на пiдставi вирокiв, постанов судових органiв, а також платежiв, пов’язаних з вiдшкодуванням витрат судовим, слiдчим арбiтражним, нотарiальним органам та iншим правоохоронним органам;

2) операцiї, якi здiйснюються на територiї України в iноземнiй валютi або у валютi України (якщо хоча б однiєю iз сторiн операцiї є нерезидент), і які не пов’язанi з рухом капiталу.

До валютних операцій, пов’язаних з рухом капіталу, згідно з вищезазначеним Проектом, належать такі операції: здійснення прямих інвестицій у вигляді валютних цінностей нерезидентами в Україну або резидентами за кордон; здійснення портфельних інвестицій нерезидентами в Україну або резидентами за кордон; операції, що здійснюються між резидентами та нерезидентами стосовно надання і одержання кредитів, крiм розрахунків за експорт та імпорт товарів, виконання робіт та послуг, а також розрахунків, пов’язаних з кредитуванням експортно-імпортних операцій на термін не більше як 90 днів; операції, пов`язані з рухом золотовалютних резервів Національного банку України; операції, пов`язані з банківськими металами; всі інші валютні операції, які не відносяться до поточних валютних операцій.

На підставі аналізу чинного законодавства виділяємо ще один критерій класифікації валютних операцій – об’єкт валютних операцій. Об’єктом валютних операцій є валютні цінності. На підставі п.1 та 2 ст.1 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання та валютного контролю" [3], що закріплює види валютних операцій та валютних цінностей, за вищезазначеним критерієм валютні операції поділяються:

1) валютні операції з валютою України (окрім операцій між резидентами у валюті України);

2) валютні операції з платіжними документами та іншими цінними паперами, вираженими у валюті України (окрім операцій з цими валютними цінностями між резидентами);

3) валютні операції з іноземною валютою;

4) валютні операції з платіжними документами та іншими цінними паперами, вираженими в іноземній валюті або банківських металах;

5) валютні операції з банківськими металами.

З цих положень Декрету випливає, що законодавство відносить до валютних цінностей валюту України. Такий підхід законодавця зумовлений тим, що на сьогодні валютні операцій між резидентами та нерезидентами у валюті України підлягають валютному регулюванню та валютному контролю. Зокрема, п.1 ст.7 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" закріплено, що здійснення розрахунків між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обороту у валюті України допускається за умови одержання індивідуальної ліцензії Національного банку України [3]. Підлягаючи таким чином валютному регулюванню, проведення таких операцій буде також і об’єктом валютного контролю, оскільки однією з основних функцій валютного контролю є саме контроль за відповідністю валютних операцій чинному законодавству, наявністю необхідних ліцензій [13]. Такий підхід законодавця щодо контролю розрахунків між резидентами та нерезидентами у валюті України спрямований на обмеження розрахунків у гривнях за українські товари, роботи, послуги. Метою таких заходів є наповнення внутрішнього валютного ринку вільноконвертованою іноземною валютою, оскільки частина валютної виручки українських резидентів підлягає обов’язковому продажу в Україні. Такий продаж гарантує пропозицію іноземної валюти на внутрішньому ринку та, відповідно, підтримує курс гривні.

Однак вважаємо, що така валютна політика є виправданою у критичній фінансовій ситуації. В якості довгострокової політики вона є безперспективною, оскільки замість зміцнення національної грошової одиниці лише посилює її залежність від іноземних валют. Один з виходів із такої ситуації запропонований економістами Росії, серед яких сьогодні існує точка зору, зокрема вперше висловлена В.К. Сенчаговим. На його думку, для посилення позиції національної грошової одиниці необхідно застосувати механізм підвищення попиту на неї, який може бути реалізований у розвинутих галузях економіки, де виробництво певною мірою стабільне і продукція користується попитом [7, с.6]. Наприклад, пропонується продавати нафту, газ, ліс на зовнішньому ринку за рублі. При цьому, згідно з цією позицією, у потенційних партнерів зросте інтерес до рубля, його накопиченню, а у випадку необхідності – до купівлі рублів в обмін на іноземну валюту. Як наслідок – на внутрішньому ринку з’являться додаткові кошти в іноземній валюті. Вважаємо за доцільне проаналізувати інфраструктуру національної економіки та вивчити можливості застосування запропонованого підходу.

Зауважимо, що законодавство більшості держав головно не обмежує для нерезидентів розрахунки в національній валюті на своїй території [6]. Така політика допомагає встановити пріоритет національної валюти поряд з іноземною, підвищує її стабільність та сприяє економічному розвитку держави.

Окрім того, в юридичній та економічній науках панує точка зору, згідно з якою національна валюта у широкому розумінні слова (як власне національна валюта, так і платіжні документи, фондові цінності в національній валюті) не розглядається як валютна цінність [9, 10, 15, 17, 19, 20]. Законодавство іноземних держав із питань валютного регулювання та валютного контролю також не відносить національну валюту до валютних цінностей, вилучаючи в такий спосіб її з переліку об’єктів валютних операцій [6].

Зазначимо, що у законодавстві України є неузгодженості правового регулювання об’єму поняття валютних цінностей. Зокрема, на відміну від Декрету України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" від 19.02.1993 р. Закон України "Про зовнішньоекономічну діяльність" від 16.01.1991 р. (ст.1) не визначає національну валюту як вид валютних цінностей, включаючи до них такі валютні цінності: іноземну валюту готівкою, платіжні документи в іноземній валюті, цінні папери в іноземній валюті, золото та інші дорогоцінні метали у вигляді зливків, пластин та монет, а також сертифікати, облігації, варанти та інші цінні папери, номінал яких виражено у золоті, коштовні камені [1].

На наш погляд, український законодавець при прийнятті Закону України "Про валютне регулювання" має врахувати зазначені економічні та юридичні аспекти при встановленні переліку об’єктів валютних операцій. Пропонуємо обмежити поняття валютна цінність об’єктами, що виконують функції платіжних засобів в іноземних державах, зокрема іноземною валютою, платіжними документами та цінними паперами, що містять зобов’язання, виражені в іноземній валюті.

Залежно від суб’єктного складу валютні операції відповідно до Декрету "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" класифікують на:

валютні операції резидентів, які своєю чергою поділяють на:

- валютні операції фізичних осіб, які мають постійне місце проживання на території України, у тому числі ті, що тимчасово перебувають за кордоном;

- валютні операції юридичних осіб, суб’єктів підприємницької діяльності, що не мають статусу юридичної особи (філії, представництва тощо), з місцезнаходженням на території України, які здійснюють свою діяльність на підставі законів України;

- валютні операції дипломатичних, консульських, торговельних та інших офіційних представництв України за кордоном, які мають імунітет і дипломатичні привілеї, а також філій та представництв підприємств і організацій України за кордоном, що не здійснюють підприємницької діяльності;

валютні операції нерезидентів, які поділяються на:

- валютні операції фізичних осіб, які мають постійне місце проживання за межами України, в тому числі ті, що тимчасово перебувають на території України;

- валютні операції юридичних осіб, суб’єктів підприємницької діяльності, що не мають статусу юридичної особи (філії, представництва тощо), з місцезнаходженням за межами України, які створені й діють відповідно до законодавства іноземної держави, у тому числі юридичні особи та інші суб’єкти підприємницької діяльності за участю юридичних осіб й інших суб’єктів підприємницької діяльності України;

- валютні операції розташованих на території України іноземних дипломатичних, консульських, торговельних та інших офіційних представництв, міжнародних організацій та їхніх філій, що мають імунітет і дипломатичні привілеї, а також представництв інших організацій і фірм, які не здійснюють підприємницької діяльності на підставі законів України.

Виходячи з цього, деякі вчені пропонують за колом суб’єктів класифікувати валютні операції на: операції фізичних осіб – резидентів; операції фізичних осіб – нерезидентів; операції юридичних осіб – резидентів; операції юридичних осіб – резидентів; операції суб’єктів підприємницької діяльності, що не мають статусу юридичної особи; операції представництв та міжнародних організацій [16].

На наш погляд, за суб’єктним складом валютні операції необхідно поділити на:

1) валютні операції між резидентами;

2) валютні операції між нерезидентами;

3) валютні операції між резидентами та нерезидентами.

Така класифікація є доцільною з огляду на особливості правового регулювання здійснення валютних операцій залежно від правового статусу всіх суб’єктів валютних операцій, що виступають їхніми безпосередніми учасниками.

В юридичній науці розрізняють деякі інші критерії розподілу валютних операцій на окремі види. Наприклад, А.В. Ємєлін виділяє такий критерій класифікації валютних операцій, як територія їх здійснення, поділяючи валютні операції на внутрішньоросійські, транскордонні та закордонні. До внутрішньоросійських операції А.В. Ємєлін відносить такі операції, в результаті здійснення яких валютні цінності залишаються на території Російської Федерації; до транскордонних – такі, в результаті здійснення яких валютні цінності ввозяться (вивозяться), переказуються або пересилаються з території або на територію Російської Федерації; до закордонних – операції, в результаті здійснення яких валютні цінності залишаються за межами території Російської Федерації [11].

З практичної точки зору з метою розгляду специфіки регулювання окремих видів валютних операцій доцільно групувати їх за такою змістовою ознакою, як територія здійснення, виділивши валютні операції на внутрішньому валютному ринку та транскордонні валютні операції, пов’язані з переміщенням валютних цінностей через державний кордон. До групи валютних операцій на внутрішньому валютному ринку України відносимо такі операції, як обов’язковий продаж частини валютної виручки, купівля-продаж іноземної валюти, використання іноземної валюти у внутрішніх розрахунках. Серед транскордонних валютних операцій виділяємо міжнародні перекази грошових коштів, пов’язані з розрахунками по зовнішньоторговельним, інвестиційним, фінансово-кредитним операціям, з оплатою прав на нерухомість, неторговельні платежі, а також переміщення валютних цінностей через кордон. На думку окремих фінансистів, саме транскордонні операції повинні підлягати жорсткому валютному контролю з метою захисту інтересів національної економіки та недопущенню відпливу фінансових потоків за межі держави та захисту інтересів національної економіки [12].

Визнаючи певну умовність такої класифікації, вважаємо її найбільш зручною та практичною. Треба зауважити, що приблизно за таким самим принципом побудовані й найбільш вдалі, з нашого погляду, збірники нормативно-правових актів із питань валютного регулювання та валютного контролю, укладені С.А. Суханіним та К.Б. Дуваліним з А.В. Петровим [8].

Згідно з таким критерієм, як форма розрахунків при здійсненні валютних операцій, їх слід розподіляти на такі групи:

1) валютні операції з готівковою валютою;

2) валютні операції з валютою, які здійснюються у безготівковій формі.

Залежно від того, підлягають ліцензуванню валютні операції чи ні та якому саме виду ліцензування, валютні операції, на нашу думку, можна класифікувати на:

1) валютні операції, на здійснення яких видаються генеральні ліцензії;

2) валютні операції, на здійснення яких видаються індивідуальні ліцензії;

3) валютні операції, що не підлягають ліцензуванню.

Вважаємо, що в якості особливого виду валютних операцій необхідно виділити державні валютні операції. Такі операції пов’язані з отриманням Україною кредитів від іноземних держав та міжнародних фінансових організацій, а також з погашенням зовнішнього державного боргу. Характерними рисами державних валютних операцій є складний суб’єктний склад, встановлення їхнього режиму спеціальними нормативно-правовими актами, здійснення контролю за їх проведенням з боку відповідних вищих органів державної влади.

Отже, об’єктом валютного контролю виступають валютні операції, чітка класифікація яких має важливе теоретичне й практичне значення. Необхідно виділити різні критерії розподілу валютних операцій на окремі групи, зокрема такі як: об’єкт, суб’єкт валютних операцій, зв’язок валютних операцій з рухом капіталу, територія здійснення валютних операцій, форми розрахунків при здійсненні валютних операцій, порядок ліцензування. Відсутність чіткого законодавчого визначення конкретних видів окремих валютних операцій може породжувати у сфері типології валютних операцій, а як наслідок, у процесі правозастосування – низку практичних проблем, вирішення яких залежить від оперативного вдосконалення валютного законодавства.

––––––––––––––––––––

1. Закон України "Про зовнішньоекономічну діяльність" від 16 квітні 1991 року // ВВР. – 1991. – №29. – Ст.377.

2. Закон України "Про вступ України до Міжнародного валютного фонду, Міжнародного банку реконструкції та розвитку, Міжнародної фінансової корпорації, Міжнародної асоціації розвитку та Багатостороннього агентства по гарантіях інвестицій" від 3 вересня 1992 р. // ВВР. – 1992. – №33. – Ст.474.

3. Декрет КМ України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" від 19 лютого 1993 року // ВВР. – 1993. – №17. – Ст.184.

4. Проект Закону України "Про валютне регулювання" від 23.05.1997 р.

5. Артемов Н.М. Валютный контроль. – М.: ООО "Профобразование", 2001.

6. Бегство капитала из России: условия и механизмы репатриации // Проблемы теории и практики управления. – 1999. – №4. – С.6.

7. Валютное законодательство РФ в 1997-1998 гг.: Сб. нормат. актов / Сост. К.Б. Дувалин, А.В. Петров. – М.: БДЦ, 1997.

8. Грачева Е.Ю., Соколова Э.Д. Финансовое право России. – М.: ТЕИС, 1997. – С.166 – 180.

9. Додонов В.Н., Крылова М.А., Шестаков А.В. Финансовое и банковское право. Словарь-справочник / Под ред. д.ю.н. О.Н. Горбуновой. – М.: ИНФРА-М, 1997.

10. Емелин А.В. Валютные операции и валютные сделки: понятие и классификация // Деньги и кредит. – 2000. – №4. – С.42 – 48.

11. Иванов Е.И., Ершов М.В. Валютная либерализация и национальная экономика // Деньги и кредит. – 2003. – №6. – С.44 – 47.

12. Кадькаленко С.Т. Валютний контроль // Фінансове право / (Алісов Є.О., Воронова Л.К., Кадькаленко С.Т. та ін.); Керівник авт. кол. і відп. ред. Л.К. Воронова. – Харків: Консум, 1999. – С.467 – 469.

13. Карманов Є.В. Банківське право. – Харків: Консум, 2000. – С.349 – 357.

14. Ковылев В.Т. Валютное регулирование: основные понятия // Финансовое право / Под ред. О.Н. Горбуновой. – М.: Юристъ, 1996. – С.323. – 329.

15. Кравченко Л.М., Шапошников О.О. Валютне регулювання і валютний контроль в Україні.

16. Новоселов В. И. Правовые основы валютного регулирования и валютного контроля // Финансовое право. Отв. ред. Н.И. Химичева. – М.: БЭК, 1995. – С.453 – 460.

17. О валютном регулировании и валютном контроле в РФ: Сб. нормат. актов / Сост. С.А. Суханин. – М.: ДЕ-ЮРЕ, 1993. – 512с.

18. Симионов Ю.Ф., Носко Б.П. Валютные отношения. – Ростов н/Д: Феникс, 2001.

19. Фінансово-правовий словник / Укл. В.В.Безугла, О.Д. Василик, Л.К. Воронова та ін. – К.: Вид-во "Киів. ун-т", 1993.

20. Ющенко В.А., Міщенко В.І. Валютне регулювання. – К.: Т-во "Знання", КОО, 1999.

 



© Лучковська С., 2004

 
Авторизація
Пошук