Головна

Трудовий договір в системі форм права України
Д. Лещух©
Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

Автор розглядає трудовий договір як форму права, якщо під правом розуміти міру можливої поведінки суб’єктів суспільних відносин. Однак у цілому трудовий договір виступає лише як форма реалізації права.

Ключові слова: трудовий договір, форма права.

Поряд з розумінням під формою трудового договору способу вираження волі його учасників, серед учених-трудовиків є думка, що трудовий договір також можна розглядати як форму (джерело) права.

Вивчення форми (або, за термінологією інших учених, джерела) права становить самостійний розділ юридичної науки. Ця проблема вже багато десятиліть хвилює вітчизняних та зарубіжних вчених, проте ще й досі не знайдено остаточного рішення навіть щодо визначення поняття "джерела права", не кажучи вже про конкретні різновиди джерел права. В радянській правовій теорії точилася дискусія щодо відповідності термінів, які означали поняття – "джерело права" чи "форма права". Не вдаючись до теоретичних диспутів, ми погоджуємося з тими вченими, які вживають згадані терміни в одному і тому ж значенні – зовнішньої форми вираження права.

В Україні проблема джерел права надзвичайно актуальна, особливо з огляду на прискорення процесу зближення правової системи України із правовими системами зарубіжних країн, зокрема з країнами Західної Європи. Проблемним і дуже важливим для України є також питання про нові джерела права, що з’явилися унаслідок вступу України до міжнародних організацій, які подібні за своїми правовими механізмами до Ради Європи та Європейського Союзу.

До джерел права у вітчизняній доктрині традиційно входять: правовий звичай; нормативний акт; судовий прецедент; договір нормативного змісту; принципи права; правові ідеї та доктрини. Однак, аналізуючи фахову літературу, можна констатувати, що для вітчизняного трудового права перелік його джерел не настільки широкий, а стосовно тих правових явищ, які все ж вважаються його джерелами, наявні спірні моменти щодо їхнього наукового розуміння та практичного застосування.

Загальноприйняте визначення джерел трудового права дав свого часу В.І. Смолярчук. Джерелами трудового права, на його думку, є способи виразу норми права, що ухвалюють компетентні органи держави за активної участі професійних спілок і призначені для регулювання умов праці робітників та службовців, а також відносини між органами держави і професійними спілками в процесі регулювання умов праці [1]. Таке визаначення будується на теорії юридичного позитивізму і не враховує усіх аспектів сучасних поглядів на право, а відтак видається дещо неповним.

Значну, але не єдину форму виразу норм трудового права, становлять нормативно-правові акти. Однак для цієї галузі права характерні й інші відомі світовій практиці види зовнішніх форм права (джерел) права. І це на думку П.Д. Пилипенка, є однією з особливостей, що відрізняє джерела трудового права від джерел деяких інших галузей права [2].

На підставі аналізу відповідного законодавства ряду зарубіжних країн І.Я. Кісельов виділяє такі форми (джерела) трудового права:

1) ратифіковані державою міжнародні конвенції;

2) трудове законодавство: закони, підзаконні акти (постанови уряду, особливо міністерства праці, та інших органів виконавчої влади);

3) колективні договори;

4) рішення судів та арбітражних органів;

5) правила внутрішнього трудового розпорядку, розроблені на підприємстві, та акти адміністрації;

6) звичаї;

7) трудові договори.

Трудовий договір розглядається як джерело трудового права у тих країнах (наприклад, у Данії, Туреччині), де трудове законодавство відіграє незначну роль, а більшість аспектів трудових відносин та умов праці визначається за згодою сторін договорів про працю, у тому числі і в індивідуальному трудовому договорі. Його сторони, за взаємною згодою, визначають свої права та обов’язки відповідно до принципу свободи договору і створюють норми, обов’язкові для учасників угоди [3].

З погляду юридичного позитивізму індивідуальний правовий договір можна вважати формою трудового права, якщо він є способом виразу норм права, тобто має нормативний зміст, який відповідає волі і бажанню сторін. Об’єктивована у трудовому договорі норма має бути загальнообов’язковою правовою нормою; трудовий договір має бути договором нормативним. Під правовою нормою розуміють формально-обов’язкове правило фізичної поведінки, яке має загальний характер, встановлюється або санкціонується державою з метою регулювання суспільних відносин і забезпечується її організаційною, виховною та примусовою діяльністю [4]. Ознаки загального характеру правової норми такі: а) регулює групу кількісно невизначених суспільних відносин; б) адресована колу неперсоніфікованих суб’єктів; в) діє в часі безперервно; г) не вичерпує свою обов’язковість певною кількістю застосувань; д) її чинність припиняється, скасовується за спеціальною процедурою. Очевидно, що норми, які містяться в трудовому договорі не мають ознак норм права.

Поряд із цим деякі дослідники висловлювали думку, що трудовий договір – це акт індивідуального регулювання, при укладенні якого сторони виконують і використовують правові норми про працю. На цій підставі трудовий договір вважали близьким до актів реалізації норм права або навіть їхнього застосування. Аналізуючи проблеми індивідуально-договірного регулювання трудових відносин, А.К. Безіна сформулювала висновок про те, що така діяльність не може бути віднесена до нормативного, в тому числі і локального регулювання, з одного боку, але в той же час – не є правозастосуванням. Індивідуально-правове регулювання автор відносить до спеціального виду діяльності з реалізації правових норм [5]. І справді, такий висновок був обґрунтованим і допомагав визначити специфіку та місце трудового договору в системі засобів правового регулювання. Ця теза А.К. Безіної виходить лише із позивістських поглядів на право.

У наш час помітно зміну підходів до визначення поняття права, включення у нього не лише позитивного права, але і суб’єктивних прав учасників суспільних відносин. Однак ці суб’єктивні права повинні бути не індивідуальними, а мати ознаки загального характеру. Так, Н.М. Пархоменко, зважаючи на те, що зараз зникає відмінність між природно-правовими та позитивістськими позиціями з точки зору форми права, стверджує, що форма права у будь-якому випадку повинна бути "засобом встановлення правових норм", а трудовий договір є лише формою реалізації норм права, який має відносно нормативний характер і полягає у тому, що умови, означені в договорі, в подальшому набувають юридичної сили та стають обов’язковими для виконання [6]. Але трудовий договір не може бути формою виразу права, оскільки він має персоніфікований, індивідуальний характер.

Слід погодитися із авторами "Курсу російського трудового права" [7], що трудовий договір можна розглядати як форму права лише у випадку, коли під правом розуміти міру (масштаб) можливої, допустимої поведінки суб’єктів суспільних відносин, яка визнається і санкціонується державою [8]. Однак такий підхід до форм права є характерним для англо-саксонської системи права, яка, на відміну від континентальної, відносить усі види договорів до форм права, а всі договори, в тому числі трудові, називає неформальним правом. Загальне судження американської юриспруденції – законодавча прерогатива належить народу. Люди встановлюють закони своїх взаємовідносин на підставі використання права укладати один з одним договори, які є одним із джерел права [9]. Цієї ж думки дотримуються деякі вітчизняні дослідники. Т.В. Кашаніна виділяє наявність у суспільстві трьох рівнів нормативності: загальнодержавного, локального, індивідуального [10]. Проте таке твердження призведе до того, що формами права у традиційному їх розумінні треба буде визнати і цивільно-правові договори.

Можна погодитись також з думкою авторів цього ж "Курсу …", що сукупність індивідуальних трудових договорів створює певну систему взаємодіючих прав та обов’язків. Причому не лише по "вертикалі" – працівник – роботодавець, а й по "горизонталі" – працівник – працівник. При цьому сукупність прав та обов’язків загального трудового процесу створює певний правовий режим, який визначає поведінку працівників. Однак це не свідчить про те, що конкретний трудовий договір є формою права, оскільки будь-яка сукупність договорів створюватиме наступний правовий режим.

Дійти таких висновків можна, якщо під формою права розуміти форми зовнішнього виразу та закріплення правових норм, що нерідко призводить до ототожнення понять права та правової норми. Але, як нам видається, помилкою було б зводити все право винятково до правових норм. Яку б роль ми не відводили у правових процесах правовим нормам: основну або навіть домінуючу, ми не можемо сказати, що зміст права вичерпується нормами. Отож, якщо право – це не лише норми, то, відповідно, форми права – це не лише форми права. Тому ми вкладаємо у поняття форми права інший зміст. Форма права – це форма правового результату, тобто правовий акт.

Сучасна теорія права відносить до правових актів акти правотворчості, акти правозастосування, акти тлумачення права, акти реалізації прав та обов’язків [11]. До загальних рис правових актів слід віднести: вольовий зміст, правову спрямованість волевиявлення, наявність зовнішньої форми виявлення. Будь-які правові акти передусім необхідно розглядати як дії суб’єктів права, спрямовані на встановлення правових результатів. Крім того, певні правові акти, а, точніше, – певні правові результати потребують документального оформлення. Такі акти (акти-документи) треба називати юридичними. Юридичні акти являють собою форми виразу та закріплення відповідних правових результатів. Акти реалізації прав та обов’язків самі по собі є правовими результатами. У цьому розумінні правовий акт виступає джерелом правових результатів, а отже, формою права.

У той же час правовий акт – це не просто волевиявлення суб’єкта права, це волевиявлення, вчинене у певній формі. Волевиявлення становить основу правового акта, однак сам акт є оформленим вираженням волевиявлення.

Виділяють дві форми вираження волевиявлення: 1) одностороннє волевиявлення суб’єкта права; 2) спільне волевиявлення певної кількості суб’єктів права. Відповідно існують односторонні та спільні правові акти. У випадку спільних правових актів між суб’єктами права виникає правовий зв’язок, який виявляється або ж у злитті декількох волевиявлень в одне волевиявлення (волезлиття), або ж в узгодженні волевиявлень (волеузгодження).

Специфіка спільних правових актів, що засновані на волеузгодженні, полягає у тому, що вони виражають не одноособове чи спільне волевиявлення, а певну кількість відособлених волевиявлень. Саме такі правові акти і є договорами.

Отож, якщо під формою права розуміти правовий акт, то будь-який, зокрема і трудовий, договір, виступає формою права.

Із всього вищесказаного можна зробити наступний висновок. Трудовий договір не є формою виразу права, якщо розуміти під останньою лише форму зовнішнього виразу та закріплення правових норм, оскільки він породжує індивідуальні права та обов’язки сторін – роботодавця і працівника в межах опосередкованих ним правовідносин; умови трудового договору визначають, у загальному випадку, поведінку двох субєктів, не мають загальнообов’язкового характеру та інших ознак загальності, які притаманні правовим нормам. Однак трудовий договір можна розглядати як форму реалізації права.

––––––––––––––––––––

1. Смолярчук В. И. Источники советского трудового права. – М., 1978. – С.21.

2. Пилипенко П. Д. Проблеми теорії трудового права. – Львів, 1999. – С.87-88.

3. Киселев И.Я. Зарубежное трудовое право. Учебник для вузов. – М.: Норма-Инфра, 1998. – С.16-17.

4. Рабінович П. М. Загальна теорія держави та права. – К., 2001. – С.123.

5. Безина А. К., Бикеев А. А., Сафина Д. А. Индивидуально-договорное регулирование труда рабочих и служащих. – Казань, 1984. – С.22-27.

6. Пархоменко Н. П. Договір у системі форм права України. – К., 2000. – С.42, 70-71.

7. Курс российского трудового права. – СПб, 1996. – Т. 1. – С.557-558.

8. Лившиц Р. З. Теория права. – М., 1994. – С.77-80.

9. Винсент О. Смысл американского федерализма. – М., 1993. – С.238-239.

10. Кашанина Т.В. Предпринимательство: Правовые основы. – М., 1994. – С.109.

11. Васильев Р.Ф. О понятии правового акта // Вестник МГУ. – Серия 11: "Право". – 1998. – №5. – С.25. – С.25.

 



© Лещух Д., 2004

 

Галузева належність правовідносин,
які виникають у зв’язку з вирішенням
трудових спорів
В. Бурак
©
Львівський національний університет імені Івана Франка
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

У статті розглянуті проблеми поняття правовідносин і поділ їх на матеріальні і процесуальні. Обґрунтовується думка про те, що під час вирішення трудових спорів виникають три види правовідносин залежно від того, якими правовими нормами вони врегульовані.

Пропоновано ті правовідносини, що виникають при вирішенні трудових спорів і які врегульовані нормами трудового права, називати трудовими процесуальними правовідносинами.

Ключові слова: трудові спори, трудові правовідносини.

У теорії трудових правовідносин виникає багато дискусійних проблем, суперечок, які роками не вирішуються. Поняттю і видам трудових правовідносин присвячені фундаментальні праці М.Г. Александрова, Л.Я. Гінцбурга, В.М. Скобелкіна, П.Д. Пилипенка та інших представників науки трудового права. У той же час не досліджувалися окремі види трудових правовідносин, наприклад правовідносини, які виникають у зв’язку з вирішенням трудових спорів. Недослідженими також залишаються підстави виникнення таких правовідносин, їхній суб’єктний склад і зміст. В межах однієї статті важко охопити всі ці питання, тому обмежимося тільки дослідженням галузевої належності цих правовідносин.

У загальній теорії права, як і в трудовому праві, переважає нормативістське визначення правовідносин як різновид суспільних відносин урегульованих правом. Однак суб’єкти вступають у правовідносини з метою реалізації чи захисту своїх прав або законних інтересів, або з приводу виконання обов’язків, що ігнорується у такому визначенні.

В науковій літературі висловлювалися й інші думки з приводу поняття правовідносин. Зокрема М.Н. Марченко розглядає правовідносини як специфічну форму взаємодії суб’єктів з метою реалізації інтересів і досягнення результату, передбаченого законом, а також іншими джерелами права [1]. Однак з таким трактуванням правовідносин погодитися важко. Не завжди метою правовідносин є досягнення передбаченого законом результату. Метою правовідносин, які виникають при вирішенні трудових спорів, є захист прав та охоронюваних законом інтересів або окремого найманого працівника, або колективу найманих працівників.

Тому точніше буде говорити про трудові правовідносини як про суспільні відносини, що виникають між суб’єктами трудового права з приводу реалізації прав чи законних інтересів, або виконання обов’язків, які урегульовані нормами трудового права.

Трудові правовідносини є різними за своїм характером, відтак їх поділяють на різні види.

Одним з таких видів є правовідносини по вирішенню трудових спорів. Однак і їх поділяють на окремі групи. Так, при зверненні до органів, які вирішують трудові спори, існують принаймні три самостійні групи правовідносин: у зв’язку із зверненням до відповідного органу; стосовно розгляду трудового спору між сторонами; стосовно виконання ухвалених рішень по трудовому спору.

Основою відносин, пов’язаних із розглядом трудових спорів, є діяльність органів, на які державою покладена функція вирішення цих спорів. Усі ці відносини урегульовані нормами права і характеризуються наявністю певних прав і юридичних обов’язків.

У науковій літературі висловлювалась пропозиція назвати такі правовідносини процедурно-трудовими [2]. Як видається, більш правомірно назвати їх трудовими процесуальними правовідносинами [3].

Трудові процесуальні правовідносини виникають між органом, який вирішує трудовий спір і учасником трудового спору. Кожний учасник спору, який бере участь у вирішенні спору, перебуває у процесуальних правовідносинах тільки з органом, який розглядає певний спір. Тобто цей орган чи особа наділені процесуальними правами й мають процесуальні обов’язки лише стосовно органу, який розглядає спір. Такими органами є суди, комісії по трудових спорах, примирні комісії, трудові арбітражі. Висловлюється дума про те, що процесуальні відносини можуть існувати і поза органом, який вирішує спір [4].

Особливістю органів, які вирішують трудові спори, є те, що вони за своїм характером і завданнями є різними. Зокрема, суди, які вирішують трудові спори, є юрисдикційними органами. Вони діють від імені держави. Інші органи є примирними. Такими органами є:

а) по індивідуальних трудових спорах – комісія по трудових спорах, яка обирається на зборах чи конференції трудового колективу;

б) по колективних трудових спорах – примирна комісія, яка утворюється за ініціативою будь-якої сторони і складається з однакової кількості представників сторін спору, та трудовий арбітраж, який утворюється за ініціативою однієї із сторін спору і складається із залучених сторонами фахівців, експертів й інших осіб.

Головним завданням цих органів є примирити сторони трудового спору. Примирні органи утворюються за взаємною домовленістю сторін спору. Винятком є комісія по трудових спорах, яка на сьогодні формується трудовим колективом. Однак, якщо її розглядати як примирний орган, то вона також повинна утворюватися за погодженням між роботодавцем і найманими працівниками. Якщо комісія по трудових спорах є постійно діючим органом, то примирні органи для вирішення колективних трудових спорів утворюються для вирішення конкретного спору.

Всі ці органи державою уповноважені розглядати трудові спори. Їхні рішення, за винятком рішення трудового арбітражу, обов’язкові для виконання і не потребують спеціального затвердження. За невиконання їхніх рішень наступають відповідні правові наслідки. Що ж до рішень трудового арбітражу, то вони є обов’язковими для виконання, якщо сторони про це попередньо домовились.

Важливо зазначити, що не всі процесуальні правовідносини, які виникають при вирішенні трудового спору, є трудовими процесуальними правовідносинами. Характер процесуальних правовідносин визначається законом, а також підставою його виникнення. Для різних органів, які розглядають трудовий спір, характер процесуальних правовідносин залежить від того, яким законом регулюється процес розгляду спору у ньому.

Так, якщо спір розглядається у досудовому порядку комісією по трудових спорах, примирною комісією чи трудовим арбітражем, то виникають трудові процесуальні правовідносини, оскільки процес розгляду спору регулюється законодавством про працю. У науковій літературі висловлюється думка, що всі правовідносини стосовно вирішення колективного трудового спору є правовідносинами соціального партнерства, а не процесуальними [5].

На стадії вирішення колективного спору примирною комісією і трудовим арбітражем існують спеціальні органи, які наділені повноваженнями вирішувати спір. Рішення примирної комісії є обов’язковим для сторін спору, а рішення трудового арбітражу є обов’язковим, якщо сторони спору про це попередньо домовляються під час його утворення. Сторони стосовно вказаних органів наділені певними правами та обов’язками. Порядок розгляду спору цими органами врегульований Законом України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)", а також відповідними актами Національної служби посередництва і примирення. Тому правовідносини по вирішенню колективних трудових спорів примирними комісіями і трудовими арбітражами є трудовими процесуальними правовідносинами.

При зверненні до суду, а також при розгляді індивідуальних трудових спорів у суді виникають цивільні процесуальні правовідносини, оскільки сам порядок звернення до суду, а також порядок судового розгляду трудових спорів і відносини, які при цьому виникають, регулюються нормами цивільно-процесуального права, за деякими винятками, встановленими нормами трудового права саме для трудових спорів. Однак винятки встановлені нормами трудового права ніякою мірою не впливають на правову природу цих правовідносин.

У тих випадках, коли трудовий спір вирішується вищестоящим органом, або Вищою радою юстиції чи кваліфікаційною комісією суддів, виникають адміністративно-процесуальні правовідносини, які врегульовані головно нормами адміністративного права.

У науковій літературі висловлено думку про те, що правовідносинам по примусовому виконанню рішень суду також притаманні особливості, які виділяють їх з цивільно-процесуальних правовідносин. Так С.Я. Фурса і С.В. Щербак обґрунтовують тезу про те, що правовідносинам, які виникають у виконавчому провадженні, притаманний адміністративно-правовий характер і тому вони пропонують відносити їх до категорії адміністративно-процесуальних [6].

Можна погодитися з думкою, що, виходячи із місця виконавчого провадження та виконуваної ним функції, правовідносини, які виникають при його здійсненні не є суто процесуальними. Однак їм не притаманний владний характер, який характеризує адміністративні правовідносини. Підставою виникнення правовідносин у виконавчому провадженні є звернення особи для примусового виконання рішення органу, який розглядав спір. У деяких випадках, передбачених законом "Про виконавче провадження" [7], виконавча служба зобов’язана самостійно, без звернення особи виконувати рішення суду. Особа також має право звернутися до суду із заявою про зміну способу виконання рішення суду. Тут простежуємо елементи диспозитивності, які притаманні цивільно-процесуальним правовідносинам. Викладене повною мірою стосується і примусового виконання рішень комісій по трудових спорах. Тому правовідносини стосовно виконання рішень суду і комісій по трудових спорах можна віднести до цивільно-процесуальних. Що ж до виконання рішень примирних органів, які утворюються для вирішення колективних трудових спорів, то закон "Про порядок вирішення колективних трудових спорів(конфліктів)" [8] передбачає лише добровільний порядок їх виконання. Ці правовідносини врегульовані нормами трудового права і тому їх можна вважати трудовими процесуальними правовідносинами.

Отже, при розгляді трудових спорів залежно від виду законодавства можуть виникати три види процесуальних правовідносин між юрисдикційними органами і сторонами спору: трудові процесуальні; цивільно-процесуальні; адміністративно-процесуальні.

Важливо зазначити, що вид процесуальних правовідносин не залежить від виду чи предмета спору. Так спір про виплату премії може вирішуватись КТС, а також і судом. Спочатку, розглядаючи спір в КТС, виникають трудові процесуальні правовідносини, а при розгляді у суді – цивільно-процесуальні.

З прийняттям Конституції України 1996 р. питома вага трудових процесуальних правовідносин у структурі процесуальних правовідносин по вирішенню трудових спорів значно знизилась, оскільки попередній розгляд трудового спору в КТС не є обов’язковим.

Трудові процесуальні правовідносини характеризуються такими ознаками:

- вони врегульовані нормами трудового права;

- одними із суб’єктів їх є примирні органи: КТС, примирна комісія, трудовий арбітраж;

- встановлені спеціальні строки звернення до цих органів і спеціальні строки розгляду цими органами спорів;

- особливий порядок виконання рішень по трудових спорах.

Трудові спори невід’ємні від трудових правовідносин. Ця обставина зумовлює досудовий і позасудовий порядок розгляду цих спорів. Трудові спори розглядаються в примирних органах і в органах трудових колективів. Ці органи діють безпосередньо на підприємстві, головним завданням яких є погодити позиції сторін спору.

Існують такі види трудових процесуальних правовідносин:

1) між КТС і кожною стороною спору;

2) між примирною комісією і кожною стороною спору;

3) між трудовим арбітражем і кожною стороною спору.

Суб’єктами трудових процесуальних правовідносин є сторони і органи, які розглядають трудовий спір у досудовому чи позасудовому порядку. Суб’єктом вказаних правовідносин працівник стає з моменту звернення до юрисдикційного органу для вирішення індивідуального трудового спору. Таким суб’єктом може бути і особа, яка не є працівником, наприклад, по спорах про відмову у прийнятті на роботу.

По колективних трудових спорах суб’єктом трудових процесуальних правовідносин є наймані працівники або їхні представницькі органи. Представництво у такому випадку виникає не на підставі закону чи довіреності, а на підставі рішення зборів чи конференції найманих працівників, про орган чи особу, яка представлятиме їхні інтереси. Суб’єктом також можуть бути виборні органи відповідної профспілкової організації, коли інтереси найманих працівників представляє профспілка чи об’єднання профспілок.

Змістом трудових процесуальних правовідносин є взаємні суб’єктивні права та юридичні обов’язки між відповідною стороною і органом, який вирішує цей спір.

Підставою виникнення трудових процесуальних правовідносин є юридичний факт, тобто дії або події з яким закон пов’язує виникнення, зміну або припинення трудових процесуальних правовідносин. У трудових процесуальних правовідносинах, як правило, виявляються складні юридичні факти. Наприклад, для того щоб виникли процесуальні правовідносини між найманими працівниками і примирною комісією треба, щоб сторони спочатку створили таку комісію, а потім передали їй матеріали, необхідні для розгляду спору. Однак у цьому випадку відсутні правовідносини стосовно звернення до вказаної комісії. У випадку, коли індивідуальний трудовий спір вирішується комісією по трудових спорах, то підставою виникнення процесуальних правовідносин є звернення у встановленому законом порядку до цієї комісії. Однак на відміну від цивільного процесу у цьому випадку відсутній акт прийому заяви до розгляду. Тут підставою виникнення правовідносин є простий юридичний факт.

Отже, можна стверджувати, що при вирішенні трудових спорів виникають різні види процесуальних правовідносин. Ті процесуальні правовідносини, які врегульовані нормами трудового права, є трудовими процесуальними правовідносинами. Вони характеризуються певними особливостями, які зумовлені специфічним становищем органів, що вирішують трудові спори, а також характером спору. Залежно від сторін і предмета трудового спору встановлений різний порядок його вирішення, що також можна віднести до особливостей трудових процесуальних правовідносин.

––––––––––––––––––––

1. Общая теория государства и права: Академ. курс в 2 томах / Под ред. М.Н. Марченко. – М.: Зерцало, 1998. – Т. 2. – С.278.

2. Пилипенко П.Д. Проблеми теорії трудового права. – Львів, 1999. – С.133.

3. Голощапов С.А., Толкунова В.Н. Трудовые споры в СССР. – М., 1974. – С.34.

4. Проблемы науки гражданского процессуального права. / Под ред. В.В. Комарова. – Харьков: Право, 2002. – С.110.

5. Пилипенко П.Д. Проблеми теорії трудового права. – Львів, 1999. – С.133.

6. Фурса С.Я., Щербак С.В. Виконавче провадження в Україні. – К.: Атіка, 2002. – С.50.

7. Закон України "Про виконавче провадження" від 21 квітня 1999 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – №24. – Ст.207.

8. Закон України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" від 3 березня 1998 р. // Відомості Верховної ради України. – 1998. – №34. – Ст.227.

 



© Бурак В., 2004

 

 

Провадження за скаргами на рішення,
прийняті стосовно релігійних організацій
О. Угриновська©
Львівський національний університет імені Івана Франка
вул. Університетська,1, 79000 Львів,Україна
тел.(032-2) 296-47-60

У статті досліджуються особливості провадження за скаргами на рішення прийнятими державними органами стосовно релігійних організацій, що розглядаються в порядку цивільного судочинства. Аналізуються прикладні проблеми підвідомчості цієї категорії справ та специфіка предмета оскарження.

Ключові слова: провадження, суб’єкт звернення, релігійна організація.

Релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру. Діючи відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, вони обирають, призначають і звільняють із посад, згідно із своїми статутами (положеннями).

Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об’єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні об’єднання представлені своїми центрами (управліннями) (ст.7 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації").

Статут (положення) релігійної організації, який відповідно до цивільного законодавства, визначає її правоздатність, підлягає реєстрації.

Статут (положення) релігійної організації приймається на загальних зборах віруючих громадян або на релігійних з’їздах, конференціях.

Статут (положення) релігійної організації повинен містити відомості про:

1) вид організації, її релігійну належність і місцезнаходження;

2) місце релігійної організації в організаційній структурі релігійного об’єднання;

3) майновий стан релігійної організації;

4) права релігійної організації на заснування підприємств, засобів масової інформації, інших релігійних організацій, створення навчальних закладів;

5) порядок внесення змін і доповнень до статуту (положення) релігійної організації;

6) порядок вирішення майнових та інших питань у разі припинення діяльності релігійної організації.

Статут (положення) може містити й інші відомості, пов’язані з особливостями діяльності певної релігійної організації.

Статут (положення) релігійної організації не повинен суперечити чинному законодавству.

Документи, які визначають віросповідну діяльність, вирішують інші внутрішні питання релігійної організації, не підлягають реєстрації в державних органах (ст.12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації").

Релігійна організація визнається юридичною особою з моменту реєстрації її статуту (положення) (ст.13 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації").

Для набуття релігійною громадою правоздатності юридичної особи громадяни в кількості не менш як десять чоловік, які утворили її і досягли 18-річного віку, подають заяву та статут (положення) на реєстрацію до обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а у Автономній Республіці Крим – до Уряду Республіки Крим.

Релігійні центри, управління, монастирі, релігійні братства, місії та духовні навчальні заклади подають на реєстрацію статут (положення) до державного органу України у справах релігій.

Орган, який здійснює реєстрацію, в місячний термін розглядає заяву, статут (положення) релігійної організації, приймає відповідне рішення і не пізніше як у десятиденний термін письмово повідомляє про нього заявникам.

У необхідних випадках орган, який здійснює реєстрацію статутів (положень) релігійних організацій, може зажадати висновок місцевої державної адміністрації, виконавчого комітету сільської, селищної, міської рад, а також спеціалістів. У цьому разі рішення про реєстрацію статутів (положень) релігійних організацій приймається у тримісячний термін.

Перевищення встановленого цим Законом терміну прийняття рішень про реєстрацію статутів (положень) релігійних організацій може бути оскаржено до суду.

Зміни й доповнення статутів (положень) релігійних організацій підлягають реєстрації в тому ж порядку і в ті ж терміни, що і реєстрація статутів (положень) (ст.14 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації").

У реєстрації статуту (положення) релігійної організації може бути відмовлено, якщо її статут (положення) або діяльність суперечать чинному законодавству.

Рішення про відмову у реєстрації статуту (положення) релігійної організації із зазначенням підстав відмови повідомляється заявникам письмово в десятиденний термін. Це рішення може бути оскаржено до суду.

Діяльність релігійної організації може бути припинено у зв’язку з її реорганізацією (поділом, злиттям, приєднанням) або ліквідацією.

Реорганізація або ліквідація релігійної організації здійснюється відповідно до її власних настанов. Реєстрація статутів (положень) новоутворених після реорганізації релігійних організацій здійснюється в порядку, встановленому ст.14 Закону (ст.16 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації").

У разі порушення релігійною організацією, що є юридичною особою, положень Закону та інших законодавчих актів України її діяльність може бути припинено також за рішенням суду.

У судовому порядку діяльність релігійної організації припиняється лише у випадках:

1) вчинення релігійною організацією дій, неприпустимість яких передбачена ст.3, 5 і 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації";

2) поєднання обрядової чи проповідницької діяльності релігійної організації з посяганнями на життя, здоров’я, свободу і гідність особи;

3) систематичного порушення релігійною організацією встановленого законодавством порядку проведення публічних релігійних заходів (богослужінь, обрядів, церемоній, походів тощо);

4) спонукання громадян до невиконання своїх конституційних обов’язків або дій, які супроводжуються грубими порушеннями громадського порядку чи посяганням на права і майно державних, громадських або релігійних організацій.

Суд розглядає справу про припинення діяльності релігійної організації порядком позовного провадження за заявою органу, уповноваженого здійснювати реєстрацію статуту конкретної релігійної організації або прокурора (ст.16 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації").

Релігійні організації мають право використовувати для своїх потреб будівлі і майно, що надаються їм на договірних засадах державними, громадськими організаціями або громадянами.

Культові будівлі і майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони перебувають, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Республіці Крим – за рішенням Уряду Республіки Крим (ст.17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації").

Культова будівля і майно, що є державною власністю, можуть передаватися у почергове користування двом або більше релігійним громадам за їхньою взаємною згодою. Якщо такої згоди немає, то державний орган визначає порядок користування культовою будівлею і майном шляхом укладення з кожною громадою окремого договору.

Рішення державних органів з питань володіння та користування культовими будівлями і майном можуть бути оскаржені до суду (ст.17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації").

При вирішенні справ за скаргами релігійних організацій слід мати на увазі, що правила ч.3 ст.17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (якщо немає взаємної згоди релігійних організацій на почергове користування культовою будівлею, то державний орган визначає порядок користування культовою будівлею шляхом укладення з кожною громадою окремого договору) застосовуються при вирішенні питання про передачу такої будівлі у користування декількох релігійних громад, які на неї претендують.

На випадки, коли культова будівля вже перебуває у правомірному користуванні однієї релігійної організації, ці правила не поширюються. В цьому разі, згідно з ч.3 ст.17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", договори про надання в користування релігійним організаціям культових та інших будівель і майна можуть бути розірвані або припинені у порядку і на підставах, передбачених цивільним законодавством України [1; С.155]. Зокрема, громада Російської Православної Вільної Церкви "Всіх Святих" м. Феодосії (далі – громада РПВЦ) звернулась до суду зі скаргою на постанову уряду Автономної Республіки Крим від 16 липня 1996 року №229 з питання користування культовою будівлею, вказуючи що після одержання громадою статусу юридичної особи її представники подали до зазначеного уряду заяву про надання в користування або у власність культової будівлі – Казанського собору у м. Феодосії – для проведення богослужінь, проте їм у цьому було відмовлено. Мотивами відмови було те що, згідно з зазначеною постановою, Казанський собор у м. Феодосії є власністю іншої юридичної особи – громади Казанського Храму Української Православної Церкви Московської Патріархії (далі громада УПЦ МП), статут якої зареєстровано постановою Ради Міністрів Кримської АРСР від 29 серпня 1991 року №195. Вважаючи, що цією відмовою порушено її право, громада РПВЦ просила суд вирішити питання про надання їй можливості спільно користуватись зазначеною культовою спорудою для почергового проведення богослужінь.

Рішенням Верховного суду Автономної республіки Крим від 15 травня 1997 року у задоволенні скарги було відмовлено.

Справа переглядалась у касаційному порядку.

Судова колегія у цивільних справах Верховного суду України визнала, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.

Відповідно до ч.3 ст.17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", культову будівлю і майно, що є державною власністю, можна передавати у почергове користування двом або більше релігійним громадам за їхньою взаємною згодою. Якщо такої згоди немає державний орган визнає порядок користування шляхом укладення з кожною громадою окремого договору.

Із матеріалів справи вбачається, що постановою Уряду Автономної Республіки Крим №229 Казанський собор у м. Феодосії повернуто у власність парафіяльній громаді Казанського собору УПЦ МП.

Статтею 29 Закону України "Про власність" культові будівлі віднесено до об’єктів права власності релігійних організацій, а ст.30 цього ж Закону передбачає право колективного власника самостійно володіти, користуватися і розпоряджатися належними йому об’єктами власності, тобто, якщо культова будівля перебуває у власності релігійної громади, почергове користування будівлею може здійснюватись лише за згодою її власника. При цьому таке користування може бути тимчасовим або постійним, відповідно до угоди, укладеної релігійною громадою з власником будівлі.

Згідно з протоколом від 4 березня 1996 року №3, збори парафіян Казанського собору прийняли ухвалу не давати згоди на проведення у ньому почергових богослужінь. За таких обставин суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні вимоги зобов’язати Уряд Автономної Республіки Крим визначити порядок користування Казанським собором у м. Феодосії для двох релігійних громад – РПВЦ і УПЦ МП м. Феодосії, оскільки остання є власником Казанського собору і заперечує проти почергового користування цією культовою спорудою.

Враховуючи викладене, судова колегія в цивільних справах Верховного суду України залишила рішення суду першої інстанції без змін [2; с.134-136]

Процесуальний порядок розгляду судами скарг на рішення, прийняті стосовно релігійних організацій, встановлений главою 31-Б ЦПК.

Отже, у судовому порядку можуть бути оскаржені рішення державних органів з питань:

- перевищення строку, встановленого для прийняття ухвал про реєстрацію статутів (положень) релігійних організацій;

- відмови у реєстрації статутів (положень) релігійних організацій;

- володіння та користування культовими будівлями та майном (ст.248-11 ЦПК).

Інші спори, які виникають між релігійними організаціями та органами державної влади, юридичними особами й окремими громадянами, вирішуються відповідно в господарському і загальному судах у порядку позовного провадження.

Заявниками, тобто суб’єктами права на звернення до суду, у цій категорії справ є громадяни – засновники релігійної організації у випадках відмови в реєстрації її статуту (положення), а також релігійна організація, права якої порушено.

За правилами підсудності, скарги на рішення місцевих державних органів подаються до апеляційного, Київського чи Севастопольського міського апеляційного суду, а на рішення державного органу України у справах релігій – до Верховного Суду України. Скарги на рішення державного органу у справах релігії Автономної Республіки Крим подаються до Верховного Суду Автономної Республіки Крим.

Скарга може бути подана у певний строк. Щодо звернень до суду він становить один місяць, обчислюваний із дня ухвалення рішення державним органом. Строк на оскарження перевищення строку для ухвалення рішень про реєстрацію статутів (положень) релігійних організацій починається з наступного дня після закінчення строку, встановленого для реєстрації чи внесення змін до реєстраційних документів.

Суд повинен розглянути скаргу в десятиденний строк у відкритому судовому засіданні за участю громадян-засновників чи їхніх представників або представників релігійної організації та представника державного органу, рішення якого оскаржується. Неявка в судове засідання зазначених осіб не перешкоджає розгляду скарги (ст.248-13 ЦПК).

Розглянувши справу і встановивши, що оскаржуване рішення прийняте з порушенням вимог закону, суд постановляє рішення, яким зобов’язує відповідний державний орган усунути допущене порушення. Якщо буде встановлено, що оскаржуване рішення прийнято відповідно до закону, суд постановляє рішення про відмову в задоволенні скарги. Рішення суду по скарзі надсилається до органу державної влади, що прийняв рішення, та заявникові (ст.248-14 ЦПК).

Рішення Верховного Суду Автономної Республіки Крим, апеляційного, Київського і Севастопольського міського апеляційних судів можуть бути оскаржені у касаційному порядку за загальними правилами.

Важливо звернути увагу на те, що оскаржити рішення державного органу в порядку, передбаченому Цивільно-процесуальним кодексом, можна лише тоді, коли воно стосується володіння та користування культовими будівлями та майном. Коли ж таке рішення стосується права власності на майно чи передачі майна у власність релігійній громаді, то ці рішення можуть бути визнані недійсними в порядку, визначеному Господарським кодексом. Необхідно обґрунтувати такий розподіл компетенції між судами, оскільки і в першому, і в другому випадках однією із сторін є зареєстрована в установленому законом порядку релігійна організація – юридична особа.

До введення в дію Закону "Про свободу совісті та релігійні організації" все майно церковних і релігійних громад було визнано державною власністю згідно із ст.366 Адміністративного кодексу Української РСР 1927 року. В зазначене законодавство не було внесено жодних змін, а тому держава в особі органів, передбачених у ст.17 Закону, визнавалася правомірним власником культових будівель і майна. При цьому під культовими будівлями та майном треба розуміти будівлі і речі, спеціально призначені для задоволення релігійних потреб громадян. Не можуть бути визнані культовими будівлями ті приміщення, які пристосовані для проживання священнослужителів та інших служителів культу, якщо вони не є невід’ємною частиною культової споруди і не розміщені на земельній ділянці, необхідній для обслуговування цієї споруди. Частини 2 і 3 ст.17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" встановлюють: "Культові будівлі й майно, які становлять державну власність, передаються організаціям, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішенням обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в республіці Крим – Уряду Республіки Крим.

Культова будівля і майно, що є державною власністю, можуть передаватися у почергове користування двом або більше релігійним громадам за їхньою взаємною згодою. За відсутності такої згоди державний орган визначає порядок користування культовою будівлею шляхом укладення з кожною громадою окремого договору. Отже, коли такі рішення стосуються володіння чи користування культовою будівлею чи майном, справа про оскарження такого рішення розглядається в порядку, передбаченому ЦПК, в разі, коли в справі йдеться про визнання недійсним рішення щодо передачі у власність, така справа розглядається господарським судом."

Розглянемо детальніше перший вид справ. У первісній редакції ч.10 ст.17 Закону "Про свободу совісті та релігійні організації", яка діяла до 30.05.1992 включно, передбачалося, що спори з питань володіння і користування культовими будівлями й майном вирішуються виконавчими комітетами відповідних Рад народних депутатів, а в Республіці Крим – урядом Криму, і що рішення цих органів можуть бути оскаржені до суду в порядку, передбаченому процесуальним законодавством України.

Відповідно до цього, судовому оскарженню підлягало рішення зазначених органів, яким вирішувався спір за участю релігійної організації щодо володіння й користування культовими будівлями та майном. Протягом часу дії названої норми в її первісній редакції у цивільно-процесуальному законодавстві не було визначено порядку розгляду судом скарг на ці рішення. За цих умов судами приймалися ухвали про відмову у прийнятті скарг релігійних громад з мотивів неврегульованості законодавством питання про порядок їхнього розгляду або за їх непідвідомчістю суду, оскільки оскаржувались не ухвали про вирішення спору заявника щодо володіння і користування культовими будівлями і майном, а загальні рішення про передачу культових будівель у користування релігійним громадам.

Закон України від 23.04.1992 р. "Про внесення змін до деяких законодавчих актів", який вступив у дію з 31.05.1992, вніс зміни до ст.17 Закону "Про свободу совісті і релігійні організації" і до ст.248-11, 248-12, 248-13, 248-14 ЦПК України. Відповідно до цих змін, релігійною організацією можуть бути оскаржені до апеляційного, Київського і Севастопольського міського апеляційних судів рішення державного органу з питань володіння та користування культовими будівлями та майном, а не спори з цих питань, як передбачалося раніше. Йдеться про оскарження рішення державного органу з будь-яких питань володіння і користування (культовими будівлями й майном), у тому числі:

- про передачу в безоплатне користування. Наприклад, розподілена культова будівля, що перебуває на балансі державного органу, за його рішенням передається у безоплатне користування одній із релігійних організацій, а інша релігійна організація оскаржує це рішення. Так до судової колегії у цивільних справах Львівського обласного суду була подана скарга релігійної громади УГКЦ с. Соломині Старосамбірського району Львівської області на рішення облвиконкому та Представника Президента про передачу церкви в безоплатне користування релігійній громаді УГКЦ;

- про почергове користування релігійними організаціями культовою будівлею (рішення, наприклад, оскаржується з тих мотивів, що одна з релігійних організацій уже має іншу культову будівлю і почергове користування не викликане дійсною необхідністю). Так, рішенням Львівського обласного суду від 19.10.1994 року завершено розгляд справи за скаргою релігійної громади УАПЦ с.Росохи Старосамбірського району Львівської області на розпорядження Представника Президента України у Львівській області №160 в частині передачі в користування церкви Пресвятої Богородиці. Цим розпорядженням установлювалося почергове користування церквою громадою УАПЦ та УГКЦ. Громада УАПЦ обґрунтовувала свою скаргу тим, що вона є численнішою і згоди на почергове користування не давала. Представники громади УГКЦ та облвиконкому проти скарги заперечили, посилаючись на те, що церква є єдиною культовою спорудою в селі, на користування якою претендують дві громади. Крім цього, державними органами пропонувалися різні варіанти вирішення конфлікту, проте громада УАПЦ на жоден з них не погодилася, а тому з урахуванням усіх обставин і було прийняте згадане розпорядження. Суд відмовив у задоволенні скарги, мотивуючи своє рішення тим, що коли немає згоди на почергове користування релігійними громадами культовою будівлею державний орган визначає порядок користування нею і майном шляхом укладення з кожною з громад окремого договору з визначенням порядку користування храмом. А тому підстав для визнання рішення незаконним немає;

- про передачу культової будівлі в користування іншій особі, а не релігійній організації, яка порушила клопотання про її передачу.

Знову ж таки зауважимо, що право релігійної організації на оскарження рішення державного органу з питань володіння і користування культовими будівлями та майном не поширюється на рішення цих органів про повернення (передачу) культових будівель і майна у власність релігійної організації, оскільки в цих випадках йдеться про розпорядження, а не про володіння й користування таким майном.

Разом з тим, якщо одночасно рішенням державного органу про передачу культової будівлі та майна у власність релігійної організації воно вилучається із правомірного володіння іншої релігійної організації, таке рішення також може бути оскаржене заінтересованою релігійною організацією до відповідного суду.

Законом від 23.04.1992 р. не обмежено можливість оскарження рішень у цих питаннях лише тими з них, які були прийняті після введення його в дію. Тому, як бачимо, у визначеному Законом порядку можуть оскаржуватися і рішення державного органу з питань володіння та користування культовими будівлями, що були прийняті до 31.05.1992.

Згідно із ст.248-12 ЦПК, на зазначені рішення суду скаргу може бути подано релігійною організацією до суду в місячний строк з дня прийняття рішення. Зазначений строк може бути поновлено на прохання заявника, якщо його було пропущено з поважних причин. Коли ж такого прохання не надійшло або в задоволенні його було відмовлено, скарга, відповідно до ст.85 ЦПК залишається без розгляду. Так релігійна громада УПЦ-КП с.Пиратин Радехівського району Львівської області, звернувшись зі скаргою на рішення державного органу про користування культовою будівлею, просила визнати розпорядження голови облдержадміністрації від 10.02.1997 незаконним, поновивши при цьому строк для звернення громади до суду, оскільки про наявність згаданого розпорядження громаді стало відомо лише 24.03.1997. Суд визнав порушений строк звернення до суду зі скаргою пропущеним з поважних причин.

Як визначає ст.7 Закону "Про свободу совісті та релігійні організації", релігійні організації діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і змінюють персонал згідно зі своїм статутом. Тому репрезентують релігійні організації лише повноважні представники, обрані чи призначені відповідно до статутних вимог релігійної організації.

Суддя, встановивши, що позовна заява підписана особою, яка не має повноважень на ведення справи, на підставі ст.136 ЦПК відмовляє у прийнятті заяви.

Розглянувши справу і встановивши, що оскаржуване рішення прийняте з порушенням вимог закону, суд постановляє рішення, яким зобов’язує відповідний державний орган усунути допущене порушення. Так у справі за скаргою релігійної громади УПЦ-КП с. Кошелів Жовківського району Львівської області на розпорядження голови Львівської обласної державної адміністрації №107 від 04.02.1998 р. з приводу користування культовою спорудою рішенням Львівського обласного суду від 5.11.1998 р. було постановлено таке: зазначене розпорядження голови Львівської обласної державної адміністрації "Про зупинення дії розпорядження Представника Президента України у Львівській області" визнати незаконним, зобов’язати Львівську обласну державну адміністрацію усунути допущені порушення та не чинити громаді УПЦ-КП с.Кошелів Жовківського району перешкод у користуванні церквою Введення в храм Пр.Богородиці с. Кошелів. Якщо ж буде встановлено, що оскаржуване рішення прийнято відповідно до закону, суд постановляє рішення про відмову в задоволенні скарги.

Рішення суду з приводу скарги надсилається до органу державної влади, що прийняв ухвалу, та заявникові (ст.248-14 ЦПК).

––––––––––––––––––––

1. Судові прецеденти щодо розгляду судами окремих категорій цивільних справ / Уклад. Т.Р. Цицора, К.С. Садовський. – Харків: Просвіта, 2000.

2. Рішення Верховного суду України: Щорічник. – К., 1998.

3. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1996 року №4 "Про застосування законодавства, що забезпечує незалежність суддів" // Вісник Верховного Суду України. – 1996. – №1.

4. Правові позиції щодо розгляду судами окремих категорій цивільних справ / Відп. ред. П.І.Шевчук. – К.: Юрінком Інтер, 1998.



© Угриновська О., 2004

 

Зміст ухвали суду апеляційної інстанції
О. Трач©
Львівський національний університет імені Івана Франка
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна
тел. (0322) 296-47-60

Зміст ухвали – це її структура, складові частини та їхні реквізити. Зміст ухвали суду апеляційної інстанції закріплений ст.313 ЦПК України. Ухвала суду апеляційної інстанції складається з 4 частин: вступної, описової, мотивувальної, резолютивної.

Ключові слова: суд апеляційної інстанції, ухвала суду апеляційної інстанції, зміст ухвали, частини, вступна частина, описова частина, мотивувальна частина, резолютивна частина.

Гарантією захисту прав та законних інтересів фізичних, юридичних осіб, держави, забезпечення законності та обґрунтованості рішень, ухвал суду першої інстанції, що не набрали чинності, є апеляційне провадження. Діяльність суду апеляційної інстанції щодо здійснення правосуддя різноманітна за своїм спрямуванням та змістом. Однак результатом такої діяльності завжди є судовий акт захисту права. За результатами розгляду справи суд апеляційної інстанції ухвалює рішення чи постановляє ухвалу.

Ухвала суду апеляційної інстанції, постановлена за результатами розгляду апеляційної скарги, апеляційного подання прокурора, якою вирішується питання про законність, обґрунтованість рішення чи ухвали суду першої інстанції (якщо остання підлягає оскарженню в апеляційному порядку), що не набрали чинності, повинна бути логічно послідовною, юридично обґрунтованою, а тому за змістом має відповідати встановленим вимогам. Цивільне процесуальне законодавство України, що визначає зміст ухвали суду апеляційної інстанції зокрема та апеляційного провадження взагалі, є досить новим. У зв’язку з цим низка питань, що стосуються змісту цієї постанови суду апеляційної інстанції, постановленої за результатами розгляду апеляційної скарги, апеляційного подання на рішення, ухвалу суду першої інстанції, потребують наукового дослідження та вирішення. Хоча діяльність суду апеляційної інстанції щодо викладення змісту вказаних ухвал містить певні напрацювання, однак судова практика, що склалася, ще не перевірена тривалим часом. За такий короткий термін ще не сформувалась єдина практика застосування правових норм, що визначають зміст зазначеної ухвали суду апеляційної інстанції. Проблемні питання, що стосуються змісту цього виду постанов суду апеляційної інстанції, не знайшли належного висвітлення і в сучасній науковій літературі. Зміст ухвали суду апеляційної інстанції розглядали Л.Є. Гузь [1, С.40], П.І. Шевчук, В.В. Кривенко [2, С.37-38; 3, С.22-24], М.Й. Штефан [4, С.595], В.А. Кройтор [5, С.402-404]. Однак дані дослідження не забезпечили повного розгляду цього складного питання.

Недостатнє дослідження змісту ухвали суду апеляційної інстанції, постановленої за результатами розгляду апеляційної скарги, апеляційного подання прокурора на рішення, ухвалу суду першої інстанції, що не набрали чинності, відсутність сталої судової практики, важливість для законотворчої та правозастосовчої діяльності свідчать про актуальність розгляду зазначеної проблематики. Отож дослідження проблемних питань, що стосуються змісту вказаної ухвали суду апеляційної інстанції, і буде складати ціль даної роботи. Для її досягнення визначені наступні завдання: аналіз норм діючого цивільного процесуального законодавства України, що визначають зміст ухвали суду апеляційної інстанції, постановленої за результатами розгляду апеляційної скарги, апеляційного подання прокурора на рішення, ухвали суду першої інстанції (якщо остання підлягає оскарженню в апеляційному порядку), що не набрали чинності; розгляд її частин; внесення пропозицій щодо вдосконалення законодавства.

Зміст – це єдність усіх основних елементів цілого, його якостей і зв’язків, що існує і виражається в формі і невід’ємне від неї [6, С.606].

Зміст ухвали – це її структура, елементи. Зміст ухвали суду апеляційної інстанції визначається ст.313 ЦПК України [7]. Вказана стаття містить перелік вимог, які ставляться до змісту ухвали, що постановляється за результатами розгляду апеляційної скарги, апеляційного подання прокурора на рішення (ч.1-3), ухвалу (ч.4) суду першої інстанції та викладаються в певному порядку.

Провівши аналіз зазначеної статті можна дійти висновку, що відповідні елементи змісту вказаної ухвали суду апеляційної інстанції, об’єднані найближчою метою, можна згрупувати. За елементами змісту ухвала суду апеляційної інстанції складається з вступної, описової, мотивувальної та резолютивної частин. Крім того, у самій статті, зокрема у п.9, вказується, що в ухвалі суду апеляційної інстанції зазначаються наслідки розгляду апеляційної скарги, апеляційного подання прокурора, які формулюються в резолютивній частині ухвали. Тобто ст.313 ЦПК України містить посилання на одну із частин. Тому у застосуванні вищевказаного поділу на частини немає сумніву. Такого ж поділу ухвали суду апеляційної інстанції на вказані частини дотримуються Л.Є. Гузь [1, С.40], П.І. Шевчук, В.В. Кривенко [2, С.37-38; 3, С.22-24], В.А. Кройтор [5, С.402-404].

Розглянемо зміст ухвали, що постановляється за результатами розгляду апеляційної скарги, апеляційного подання прокурора на рішення суду першої інстанції та встановлений ч.1-3 ст.313 ЦПК України шляхом аналізу її частин.

Вступна – це перша початкова частина ухвали суду апеляційної інстанції. Її утворюють п.1-4 ч.1 ст.313 ЦПК України. Так, в даній частині зазначається: 1) час і місце її постановлення; 2) назва суду, прізвище і ініціали головуючого та суддів; 3) прізвище та ініціали секретаря судового засідання; 4) особи, які беруть участь у справі.

На нашу думку норми, що регулюють вказану частину мають низку прогалин. Зокрема, першою вимогою має бути зазначення найменування документа – "Ухвала". За необхідне було б зазначити в даній частині й порядковий номер справи, що розглядається. Суттєвим недоліком є й те, що ця норма не містить вказівки щодо зазначення чи то відкритого, чи то закритого судового засідання.

Л.Є. Гузь зазначає, що у вступній частині ухвали суду апеляційної інстанції вказується за чиєю апеляційною скаргою, апеляційним поданням розглядається справа, який суд постановив рішення (ухвалу), що оскаржується і дата його постановлення [1, С.37].

Перелічені вище вимоги індивідуалізують ухвалу. Проте їхнє призначення цим не обмежується. Так, наприклад, вказівка на час постановлення ухвали суду апеляційної інстанції необхідна для визначення моменту набрання нею чинності; вказівка на склад суду необхідна для можливості перевірки його законності.

Наступною частиною ухвали суду апеляційної інстанції, постановленої за результатами розгляду апеляційної скарги, апеляційного подання прокурора на рішення суду першої інстанції, що не набрало чинності, є описова. Описова частина ухвали суду апеляційної інстанції, відповідно до п.5 ч.1 ст.313 ЦПК України, повина містити передусім зміст заявлених вимог, який має бути викладено у стислій, але вичерпній формі. Можливо, правильно було б сформулювати дану вимогу наступним чином:"В ухвалі суду апеляційної інстанції зазначається короткий зміст заявлених вимог особи, що подала апеляційну скаргу, апеляційне подання, поданих заперечень осіб, які беруть участь у справі". В цій частині ухвали зазначається посилання на рішення суду першої інстанції (п.6 ч.1 ст.313 ЦПК). Кінцевим елементом описової частини є зазначення в ній узагальнених доводів апеляційної скарги, апеляційного подання (п.7 ч.1 ст.313 ЦПК України), відповідно до яких рішення суду першої інстанції, що не набрало чинності, вважається особою, яка її подала, прокурором неправильним. Дана норма містить посилання лише на доводи апеляційної скарги, апеляційного подання, але нічого не зазначає про доводи осіб, які беруть участь у справі, у випадку подачі ними пояснень або заперечень у відповідності до ст.296 ЦПК. Адже ж вони за змістом та формою повинні відповідати вимогам, що ставляться до апеляційної скарги, апеляційного подання прокурора.

Заявлені вимоги, узагальнені доводи викладаються в тому вигляді як вони подавались особами, які беруть участь у справі, в апеляційній скарзі, апеляційному поданні, запереченні, поясненні. Отже, в описовій частині ухвали суду апеляційної інстанції викладається позиція осіб, які беруть участь у справі, стосовно законності, обґрунтованості оскаржуваного, опротестованого рішення суду першої інстанції.

Ухвала суду апеляційної інстанції повинна бути мотивованою. Вмотивованість є однією із найважливіших вимог, що ставляться до ухвал суду апеляційної інстанції. Мотивувальна частина зазначеної ухвали – це її аналітична частина, що слугує основою для висновків суду апеляційної інстанції щодо законності, обґрунтованості оскарженого, опротестованого рішення суду першої інстанції. Вона свідчить про якість перевірки рішення суду першої інстанції. Викладення мотивів, з яких видно як судом оцінені докази, чим керувався суд при вирішенні справи, чому суд дійшов саме такого висновку, має велике значення як для учасників процесу, так і для суду апеляційної інстанції та робить ухвалу суду переконливою.

П.8 ч.1 ст.313 ЦПК містить вимоги стосовно мотивувальної частини ухвали суду апеляційної інстанції. Зокрема, в ухвалі зазначаються мотиви, за якими суд апеляційної інстанції дійшов до свого висновку. Вони повинні бути ретельно аргументовані, спиратись на матеріали наявні в справі, нові факти чи засоби доказування, подані згідно п.5 ч.2 ст.293 ЦПК. Свої висновки він повинен порівняти з висновками, яких дійшов суд першої інстанції, що дозволяє з’ясувати питання про їхню правильність або неправильність.

Суд апеляційної інстанції зобов’язаний викласти в мотивувальній частині ухвали свої міркування щодо правильності застосування судом першої інстанції матеріальних та процесуальних норм [2, С.38]. Мотивувальна частина починається вказівкою на те, що суд перевірив, дослідив докази (у випадку подачі нових доказів), а також висновком суду щодо доводів і міркувань, викладених в апеляційній скарзі, апеляційному поданні прокурора. Після цього зазначаються підстави відхилення скарги, подання, скасування, зміни рішення.

Дійшовши висновку про необхідність відхилення апеляційної скарги, апеляційного подання прокурора, суд апеляційної інстанції не повинен залишити без уваги жодного доводу скарги, подання, що ставить під сумнів правильність рішення суду першої інстанції. Так, у відповідності до ч.2 ст.313 ЦПК при відхиленні апеляційної скарги, апеляційного подання прокурора суд апеляційної інстанції повинен в ухвалі зазначити конкретні обставини і факти, що спростовують їхні доводи.

Суд апеляційної інстанції може дійти висновку й щодо скасування рішення суду першої інстанції з: 1) направленням справи на новий розгляд; 2) закриттям провадження в справі або залишенням заяви без розгляду. Підстави для скасування рішення суду і передачі справи на новий розгляд встановлені ст.307 ЦПК України, ними є: розгляд справи неповноважним суддею, ухвалення чи підписання рішення не тим суддею, який розглядав справу, розгляд справи за відсутності будь-кого з осіб, які беруть участь у справі, не повідомлених про час і місце судового засідання, вирішення судом питання про права та обов’язки осіб, які не були притягнуті до участі в справі. Рішення суду підлягає скасуванню в апеляційному порядку з закриттям провадження у справі або залишенням заяви без розгляду з підстав, передбачених ст.ст.227, 229 ЦПК України. Зазначене положення не застосовується до випадків, коли після ухвалення рішення судом першої інстанції у справі, в якій фізична особа – сторона в спірних правовідносинах, померла після ухвалення рішення, внаслідок чого не може бути здійснено правонаступництво.

У відповідності до ч.3 ст.313 ЦПК України у разі скасування рішення суду першої інстанції і направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції в ухвалі зазначається, в чому полягає неправильність рішення.

Суд апеляційної інстанції може дійти й висновку про необхідність часткового задоволення апеляційної скарги чи апеляційного подання прокурора на рішення суду першої інстанції та часткової зміни рішення суду першої інстанції.

Суд апеляційної інстанції, викладаючи мотивувальну частину, повинен послатись на закон, яким він керувався при постановленні ухвали. Формулювання даної вимоги відрізняється від вимоги, що ставиться до змісту рішення суду апеляційної інстанції п.10 ч.1 ст.314 ЦПК, у відповідності до якого у ньому зазначається назва, стаття, її частина, абзац, пункт, підпункт закону, за яким вирішено справу, норми процесуального закону, яким суд керувався.

У резолютивній частині ухвали суду апеляційної інстанції, що є завершальною, cуд у точній відповідності до своїх повноважень, визначених ст.305 ЦПК, повинен сформулювати коротко і чітко свій кінцевий висновок щодо наслідків розгляду апеляційної скарги, апеляційного подання (п.9 ч.1 ст.313 ЦПК). Висновки суду повинні випливати із мотивувальної частини ухвали, узгоджуватись з нею та відповідними повноваженнями, наданими суду апеляційної інстанції. Текст резолютивної частини ухвали суду апеляційної інстанції повинен бути викладений в чіткій, лаконічній, імперативній формі. Як при скасуванні рішення, так і при залишенні його без зміни в резолютивній частині ухвали слід зазначити, рішення якого суду і в якій справі скасовується або залишається без змін.

У випадку часткового скасування рішення точно вказується, в якій частині воно скасовується, а в якій – залишається без зміни [2, С.38].

У резолютивній частині ухвали апеляційного суду має міститися вказівка на зміну розподілу або повернення судових витрат у випадках передбачених ч.5 ст.75 ЦПК. У відповідності до даної статті, якщо суд вищестоящої інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінить рішення, він, відповідно, змінює розподіл судових витрат. У разі скасування рішення і закриття провадження у справі чи залишення позову без розгляду суд, який скасував рішення, вирішує питання про повернення судових витрат, пов’язаних з подачею скарги.

Слід зазначити, що положення щодо зміни розподілу або повернення судових витрат не містяться у переліку вимог, що ставляться до змісту ухвали, тобто у ч.1-3 ст.313 ЦПК.

На нашу думку, однією з вимог, що ставляться до змісту ухвали суду апеляційної інстанції, зокрема її резолютивної частини, має бути зазначення в ній строку і порядку оскарження ухвали. Така вимога зазначена лише щодо змісту рішення суду апеляційної інстанції. Адже у відповідності до ст.320 ЦПК України, як рішення, так і ухвала суду апеляційної інстанції можуть бути оскаржені, опротестовані у касаційному порядку. Строки подачі касаційної скарги, касаційного подання і на рішення, і на ухвалу суду апеляційної інстанції однакові – протягом одного місяця з дня проголошення (ст.321 ЦПК України). Порядок подачі рішення та ухвали теж співпадають – через суд першої інстанції, в якому знаходиться справа. Така вимога, як бачимо, потребує закріплення на законодавчому рівні шляхом внесення відповідних доповнень.

Відтак ми розглянули зміст ухвали суду апеляційної інстанції, що постановляється за результатами розгляду апеляційної скарги, апеляційного подання на рішення суду першої інстанції, що не набрало чинності.

Стосовно змісту ухвали суду апеляційної інстанції, що постановляється за результатами розгляду апеляційної скарги, апеляційного подання прокурора на ухвалу суду першої інстанції, яка підлягає самостійному оскарженню, опротестуванню в суді апеляційної інстанції, то вимоги щодо нього визначаються ч.4 ст.313 ЦПК України. У відповідності до вказаної статті в ухвалі суду апеляційної інстанції, постановленій при розгляді скарги на ухвалу суду першої інстанції, зазначаються відомості, передбачені пунктами 1-4 частини першої статті 313 ЦПК, з посиланням на ухвалу суду першої інстанції. Незрозуміло, чому в цій ухвалі зазначаються лише відомості, передбачені пунктами 1-4 частини першої вищевказаної статті. Адже у будь-якому випадку ухвала суду апеляційної інстанції має містити мотиви, за якими суд дійшов до певного висновку, посилання на закон, і на кінець, наслідки розгляду апеляційної скарги, апеляційного подання.

Провівши аналіз змісту ухвали суду першої інстанції, ст.ст.305, 310, 312 ЦПК можна прийти до висновку, що не може бути зміст ухвали суду апеляційної інстанції, постановленої за результати розгляду скарги на ухвалу суду першої інстанції, таким, яким він визначається ч.4 ст.313 ЦПК. Очевидно, така редакція зазначеної норми є невірною і потребує внесення змін. До того ж часу при викладені даного питання слід застосовувати за аналогією п.1-9 ч.1 ст.313 ЦПК України. Тому усі вищерозглянуті положення встановлені ч.1 вказаної статті і в зв’язку з цим викладені щодо змісту вступної, описової, мотивувальної, резолютивної частин ухвали суду апеляційної інстанції, що постановляється за результатами розгляду апеляційної скарги, апеляційного подання прокурора на рішення суду першої інстанції, можуть бути застосовані щодо змісту ухвали суду апеляційної інстанції, що постановляється за результатами розгляду апеляційної скарги, апеляційного подання прокурора на ухвалу суду першої інстанції, звичайно, при цьому посилання треба робити на ухвалу суду першої інстанції.

Стосовно мотивувальної частини ухвали суду апеляційної інстанції, що постановляється за результатами розгляду апеляційної скарги, подання на ухвалу суду першої інстанції, то суд апеляційної інстанції повинен вказати підстави, в силу яких дійшов висновку про необхідність відхилення скарги, подання прокурора; зміни ухвали суду першої інстанції; скасування ухвали суду першої інстанції і направлення справи на новий розгляд; скасування ухвали суду першої інстанції і постановлення нової ухвали. Слід зазначити, що законодавець, визначивши у ст.305 ЦПК України таке повноваження суду апеляційної інстанції при розгляді скарги на ухвалу суду першої інстанції як зміну або скасування ухвали і вирішення питання по суті, зазначивши вищевказані підстави у п.2, 4 ч.1 ст.310 ЦПК, не закріпив у ст.312"Ухвала суду апеляційної інстанції" вказівки на постановлення судом апеляційної інстанції ухвали про зміну ухвали суду першої інстанції, про скасування ухвали першої інстанції і постановлення нової ухвали.

Отже, незважаючи на важливість ухвали суду апеляційної інстанції, постановленої за результатами розгляду апеляційної скарги, апеляційного подання на рішення, ухвалу суду першої інстанції, вимоги щодо її змісту цивільним процесуальним законодавством України регламентовані недостатньо. Стаття 313 ЦПК, що визначає зміст вказаної ухвали суду апеляційної інстанції містить прогалини та потребує доопрацювання. Проведене дослідження спонукає до розгляду інших постанов суду апеляційної інстанції. Тому подальші розвідки з даної проблематики вбачаються в детальному дослідженні змісту рішення суду апеляційної інстанції.

––––––––––––––––––––

1. Гузь Л.Е. Методические рекомендации по практическому применению апелляционного и кассационного производства в судебной практике в свете нового законодательства // Сборник "Харьков юридический". – 2001. – №7. – 64с.

2. Шевчук П.І., Кривенко В.В. Апеляційне провадження за новим цивільним процесуальним законодавством // Вісник Верховного Суду України. – 2001. – №4. – С.30-39.

3. Шевчук П.І., Кривенко В.В. Апеляційне і касаційне оскарження судових рішень (коментар цивільного процесуального законодавства). – К.: Видавничий Дім "Юридична книга", 2003. – 80с.

4. Штефан М.Й. Цивільний процес: Підручник для студ. юрид. спеціальностей вищих закладів освіти. – Вид. 2-ге, перероб. та доп. – К.: Видавничий Дім "Ін Юре", 2001. – 696 c.

5. Кройтор В.А. Защита прав и интересов в суде. Научно-практическое пособие. Издание третье (с изменениями и дополнениями). – Харьков: Эспада, 2002. – 528с.

6. Ожегов С.И. Словарь русского языка / Под ред. Н.Ю. Шведовой. – М.: Рус. яз, 1988. – 750с.

7. Цивільний процесуальний кодекс України. – К.: Атіка, 2003. – 144с.

 



© Трач О., 2004

 

НЕЗАЛЕЖНІСТЬ ТА БЕЗВІДКЛИЧНІСТЬ ГАРАНТІЇ
ЗА ЦИВІЛЬНИМ КОДЕКСОМ УКРАЇНИ
В. Слома
©
Юридичний інститут Тернопільської академії народного господарства
вул. Микулинецька, 46а, 46001 м. Тернопіль, Україна

Гарантія є самостійним способом забезпечення виконання зобов’язань. Важливими ознаками, які відрізняють її від інших способів забезпечення виконання зобов’язань, є її безвідкличність та незалежність від основного зобов’язання. Дослідження даних ознак має важливе значення для застосування гарантії у цивільних правовідносинах.

Ключові слова: гарантія, незалежність, способи забезпечення зобов’язання, кредитор, боржник.

Цивільний кодекс (ЦК) України виділив гарантію в спеціальний інститут, вихідні положення якого наближені до принципів регулювання банківської гарантії, що склались у міжнародній банківській практиці, і передусім в Уніфікованих правилах для гарантії на вимогу 1992 року, які активно використовуються практично у всіх країнах з розвинутою ринковою економікою.

Гарантія в цивільному законодавстві кваліфікувалась як різновид договору поруки. За новим ЦК України, гарантія з порукою має мало спільного. Вона є самостійним способом забезпечення виконання зобов’язань. Це зумовлено специфічними рисами гарантії, особливим суб’єктним складом відносин, які виникають під час видачі та виконанні гарантії, досить своєрідним змістом відповідних правових зв’язків.

Новели ЦК України щодо такого способу забезпечення виконання зобов’язань не були предметом глибокого наукового дослідження, тому важливим завданням доктрини цивільного права є аналіз і теоретичне обґрунтування цих нововведень, а також узагальнення практики їхнього застосування, виявлення недоліків у правовому регулюванні та їх усунення.

Метою статті є дослідження незалежності гарантії від основного зобов’язання та її безвідкличності як важливих ознак, що відрізняють гарантію від інших способів забезпечення виконання цивільно-правових зобов’язань.

Питання незалежності та безвідкличності банківської гарантії висвітлюються у працях російських вчених: М. Брагінського і В. Вітрянського [1], Б. Гонгало [2], Ю. Петровського [3], Л. Єфімової [4] та ін. Проте дослідження даних ознак гарантії базується на цивільному законодавстві Російської Федерації, яке має певні відмінності у порівнянні з ЦК України.

Аналіз гарантії як самостійного способу забезпечення виконання зобов’язань є досить складним і повинен здійснюватись виходячи із змісту конкретних норм ЦК України.

Однією з головних відмінних ознак гарантії, які виділяють її серед інших способів забезпечення виконання зобов’язань, є незалежність гарантії від основного зобов’язання. Зокрема, Ю.В. Петровський зазначає:"… враховуючи, що дана ознака є ключовою (можна навіть сказати виключною – тобто характерною зі всіх способів забезпечення зобов’язань тільки для гарантії) в сутності та призначенні гарантії як способу забезпечення виконання зобов’язань, вважаю можливим визначити незалежність банківської гарантії, як спеціальний принцип, властивий даному інституту цивільного права"[3, с.44].

Зауважимо, що принцип незалежності гарантійного зобов’язання значною мірою визначає специфіку змісту правовідносин, які виникають між суб’єктами гарантії.

Цей принцип знайшов своє законодавче закріплення у ст.562 ЦК України ("Незалежність гарантії від основного зобов’язання"), в якій вказується, що зобов’язання гаранта перед кредитором не залежить від основного зобов’язання (його припинення або недійсності), зокрема і тоді, коли в гарантії міститься посилання на основне зобов’язання.

Правильне розкриття змісту незалежності гарантії має певну теоретичну значимість і практичну цінність.

Проаналізувавши положення ст.562 ЦК України, можна зробити висновок, що від основного зобов’язання не залежить саме зобов’язання гаранта, а не вся гарантія, яка є складним за юридичним змістом правовідношенням.

Проте гарантія все ж зберігає певний зв’язок з основним договором. У міжнародному праві це виявляється у трьох формах.

По-перше, у змісті більшості банківських гарантій прямо вказується, з яким основним договором вона пов’язана. При видачі гарантії банк вказує відповідне основне зобов’язання (чи майбутній договір, який буде укладено).

По-друге, зв’язок має непрямий характер. Банківські гарантії побудовані на тому, що бенефіціар не має права поступатися правом вимоги іншій особі. В результаті цього банківська гарантія є непрямо пов’язаною з тим основним договором, стороною в якому є вказаний в ній бенефіціар.

Третій випадок – зв’язок, підтверджений рішенням суду. Практично у всіх країнах, які використовують новий тип банківської гарантії, існує судова практика, коли суди беруть до уваги особливості поведінки бенефіціарів як учасників основних договорів і на підставі встановлених фактів ухвалюють рішення, які тимчасово призупиняють виплату гарантами відповідних сум [5, с.57].

Фактичні обставини таких справ різноманітні. Проте спільне полягає в тому, що заява подається до суду раніше, ніж бенефіціар звернувся до гаранта з вимогою про виплату грошової суми. Найчастіше з подібною вимогою звертається принципал, який володіє інформацією про поведінку бенефіціара в основному договорі і, намагаючись попередити зловживання одержаною гарантією, він просить суд дозволити гаранту тимчасово утриматись від виплати.

У чому ж виявляється принцип незалежності зобов’язання гаранта?

Способи забезпечення виконання зобов’язань, передбачені ЦК України, надають кредитору додаткову можливість досягнути мети одержання ним належного за зобов’язанням. Будь-який із встановлених способів забезпечення призводить до того, що крім основного, забезпечуваного зобов’язання, виникає нове зобов’язання між сторонами за договором або між кредитором і третьою особою. Нове зобов’язання є додатковим до основного, тобто має акцесорний характер. Із цього випливає, що забезпечуватись будь-яким із встановлених способів може лише дійсна вимога. Недісність основного зобов’язання тягне за собою недійсність зобов’язання, яке його забезпечує [6, с.323].

Це положення не поширюється на гарантію відповідно до ст.562 ЦК України, зобов’язання гаранта перед кредитором не залежить від основного зобов’язання.

Незалежність гарантії від основного зобов’язання виявляється в тому, що вона:

1) не припиняється з припиненням основного зобов’язання і не змінюється з його зміною;

2) не визнається недійсною при визнанні недійсним основного забезпечуваного зобов’язання;

3) не дає гаранту права посилатися при пред’явленні до нього вимоги бенефіціаром на заперечення, які пов’язані з забезпечуваним зобов’язанням;

4) не ставить дійсність зобов’язання гаранта перед бенефіціаром у залежність від будь-яких вимог чи заперечень принципала, заснованих на відносинах принципала з гарантом чи бенефіціаром;

5) встановлює, що зобов’язання гаранта сплатити грошову суму повинно бути виконане при повторній вимозі бенефіціара навіть у тих випадках, коли зобов’язання, забезпечене банківською гарантією, повністю або в частині вже виконане, припинилось з інших підстав або є недійсним [3, с.46].

Отже, положення ч.3 ст.565 ЦК України остаточно закріпило правову силу гарантії, як найбільш надійного способу забезпечення виконання зобов’язань, її незалежність.

Підставою для відмови у задоволенні вимог кредитора можуть бути винятково підстави, пов’язані із недодержанням умов самої гарантії, що не мають жодної причетності до основного зобов’язання, а саме: невідповідність вимоги або доданих до неї документів умовам гарантії, подання вимоги поза строком дії гарантії [7, с.409].

Відповідно до ч.2 ст.265 ЦК України, гарант повинен негайно повідомити кредитора про відмову від задоволення його вимоги. Метою такого повідомлення є надання кредитору можливості усунути виявлені недоліки у вимозі, а також пред’явити нову вимогу у межах строку дії гарантії.

У ст.565 ЦК України не вказано, що гарант зобов’язаний повідомляти про підстави відмови. Проте у будь-якому випадку бенефіціар має право вимагати подібного пояснення, оскільки мова йде про відмову задовольнити належне йому право [8, с.91].

Відтак гарант, спираючись на положення даної статті, має право відстрочити виконання зобов’язання до одержання повторної вимоги бенефіціара.

Російські вчені-цивілісти зазначають, що принцип незалежності гарантії від основного зобов’язання в деяких випадках має відносний характер [4, с.52].

Як зазначає Ю.В. Петровський "суб’єктам банківської гарантії необхідно враховувати, що єдиним винятком із принципу незалежності банківської гарантії від основного зобов’язання може бути тільки встановлена судом (з урахуванням і залежно від фактичних обставин конкретної справи) недобросовісність вимоги (обман) з боку бенефіціара, що і дасть можливість кваліфікувати його дії як зловживання правом"[3, с.48]. Проте необхідною умовою є те, що обман має бути умисним, тобто бенефіціар у момент пред’явлення повторної вимоги повинен усвідомлювати обманний характер вчинюваних ним дій, які виявляються у пред’явленні гаранту повторної вимоги про сплату грошової суми за гарантією, незважаючи на одержання належного виконання від принципала за основним зобов’язанням.

Проблема обману в гарантійному зобов’язанні давно відома в міжнародній практиці і має свої підходи у вирішенні. Саме обман, якщо у банку наявні прямі докази вчинення бенефіціаром обманних дій, є єдиним винятком із принципу незалежності в закордонній банківській діяльності.

Застосування цього положення буде доцільним і у вітчизняній юридичній практиці. Це дасть змогу попередити зловживання кредиторами своїм правом, а також захистити гарантів від необґрунтованих вимог бенефіціарів.

Факт обману має встановлювати суд на підставі таких умов:

1) основне зобов’язання повинно бути припинено на підставі його належного виконання;

2) до пред’явлення повторної письмової вимоги про вчинення платежу за гарантією бенефіціару повинно бути відомо про припинення основного зобов’язання належним виконанням;

3) гарант повинен володіти доказами настання перших двох умов і мати можливість при потребі пред’явити їх під час розгляду спору судом [3, с.49-50].

Принцип незалежності гарантії від основного зобов’язання недостатньо досліджений у юридичній літературі. Викладені у ст.562 ЦК України положення є новелою цивільного права України, оскільки із змісту ст.194 ЦК 1963 року випливало, що гарантія припинялась із припиненням основного зобов’язання.

Ще однією важливою ознакою гарантії є її безвідкличність. Відповідно до ч.3 ст.561 ЦК України гарантія не може бути відкликана гарантом, якщо в ній не встановлено інше. Тому з моменту набрання нею чинності гарант стає зобов’язаною перед кредитором особою. Це означає, що коли гарант взяв на себе таке зобов’язання, то він вже не має можливості відкликати гарантію і має відповідати перед бенефіціаром у випадку неналежного виконання зобов’язання боржником (принципалом). Проте у тексті банківської гарантії гарант має право вказати, що дане гарантійне зобов’язання є відкличним. За таких обставин сформульоване вище загальне правило про безвідкличність гарантії не діє [9, с.310].

Оскільки положення про безвідкличність гарантії є диспозитивним, це дає право поділяти гарантії на відкличні та безвідкличні.

Право на відкликання гарантії може бути безумовним або може залежати від настання певних умов (наприклад, визнання принципала банкрутом, зміни змісту забезпечуваного зобов’язання). Право на відкликання гарантії повинно відповідати умовам угоди між принципалом та гарантом про видачу гарантії. Якщо гарант, який наділений правом відкликати гарантію, реалізує його, то з моменту одержання бенефіціаром письмового повідомлення гаранта про відкликання гарантії, зобов’язання гаранта, які випливають з неї, припиняються. Проте, якщо гарант не використав право на відкликання гарантії, а бенефіціар пред’явив до нього вимогу про виконання зобов’язання, яке випливає з гарантії, то гарант не має права її відкликати, оскільки право на відкликання припиняється фактом пред’влення вимоги бенефіціаром [8, с.89].

Отже, із вище викладеного випливає, що гарант має право відкликати гарантію тільки до моменту пред’явлення до нього вимоги бенефіціаром про виконання зобов’язання за гарантією. Відкликання гарантом гарантії, виданої на умовах безвідкличності, не припиняє зобов’язань гаранта за нею.

Застосування гарантії як способу забезпечення виконання зобов’язань завдяки високій ефективності забезпечувальної функції, спрямованої на захист інтересів кредитора у разі порушення зобов’язання боржником, має важливе значення у сучасному цивільному обороті. Проте для її правильного практичного використання необхідно на теоретичному рівні дослідити особливості гарантії, основні відмінності від інших способів забезпечення зобов’язань.

––––––––––––––––––––

1. Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. Общие положения. – М., 2000.

2. Гонгало Б.М. Общие положения об обеспечении обязательств и способах обеспечения обязательств. Цивилистические записки. – М., 2001.

3. Петровський Ю.В. О независимости банковской гарантии // Банковское право. – 2000. – №3. – С.44-50.

4. Ефимова Л. Банковская гарантия и договор // Хозяйство и право. – 2000. – №10. – С.50-59.

5. Рубанов А. Международная унификация правил о банковской гарантии и гражданский кодекс России // Хозяйство и право. – 2000. – №5. – С.56-67.

6. Гражданское право БССР. / Под ред. Чигира В.Ф. – Минск, 1975. – Т. 1.

7. Цивільний кодекс України: Коментар. – Харків: ТОВ "Одіссей", 2003.

8. Гражданское право: В 2 т. / Под ред. Суханова Е. А. – М.: Изд-во БЕК, 2003. Полутом І. – Том 2.

9. Свод хозяйственных договоров и документооборота предприятий с юридическим, арбитражным и налоговым комментарием. / Под. ред. Брызгалина А. В. – М., 2000. Т.1.

 



© Слома В., 2004

 

Сутність охорони творчої діяльності 
в сфері кабельного телебачення (методологічний підхід)
А. Сіренко
©
Київський державний педагогічний університет імені М. Драгоманова
вул. Б. Хмельницкого, 54 01030, м. Київ, Україна
тел. (044) 234-39-55

 

 

 

У статті звертається увага на поняття творчої діяльності, її значення для економічного розвитку країни. Крім основних визначень творчої діяльності, мова йде про значення та порядок охорони творчої діяльності у сфері кабельного телебачення.

Ключові слова: право інтелектуальної власності; творча діяльність; творчість; кабельне телебачення.

Зміна згідно ст.З Конституції України пріоритетів правової охорони, зокрема правового регулювання відносин інтелектуальної власності, і поява приватної ініціативи привели до нових якісних змін, зокрема безперервно збільшується кількість справ про порушення прав інтелектуальної власності [1]. Змінились акценти, зросло комерційне значення авторського права, особливо суміжних прав, з’явились нові технології поширення і використання майнових прав, у тому числі через кабельне телебачення. Усе це надало актуальності проблемі і зумовило необхідність посилення охорони цих прав на міжнародному і національному рівнях. Зросла потреба у теоретичних розробках механізму охорони і адекватних порушенням прав інтелектуальної власності способів захисту прав її суб’єктів та в практичних заходах з підготовки та перепідготовки відповідних фахівців.

Поява на ринку інтелектуального товару, зростання його значущості спричинило низку проблем із забезпеченням майнових прав авторів та інших володільців інтелектуальних прав. Відповідно виникла потреба врегулювати ці відносини нормами права в такий спосіб, щоб забезпечити права й законні інтереси авторів та інших володільців прав, швидко залучити їх у цивільний обіг, стимулювати експорт та імпорт нових технологій. Саме інтелектуальна діяльність та її результати будуть у подальшому визначатимуть ступінь і рівень розвитку громадянського суспільства.

Хоч українське законодавство про інтелектуальну власність розроблене з урахуванням вимог міжнародних конвенцій у сфері інтелектуальної власності і відповідає їхнім принципам, адаптовано до вимог ринкової економіки, однак свою охоронну та превентивну функцію на етапі переходу до ринкових відносин виконує недосконало. Причини цього – нерозвинута економіка, сліпе копіювання запозиченого досвіду, неготовність відстоювати свої суб’єктивні права й законні інтереси, судові перепони тощо. Внаслідок цього зросла кількість контрафактної продукції, що стало причиною конфронтації з володільцями інтелектуальних прав, творчими організаціями, суб’єктами шоу-бізнесу, державами. Це виявляється в економічних війнах, прийнятті санкцій, скороченні програм співробітництва, розмірів інвестицій тощо. Розмах контрафактів порушує законні права та інтереси володільців і держави, перешкоджає розвитку інтелектуального потенціалу суспільства, підриває авторитет країни, стимулює втрату людської складової інтелектуального потенціалу.

Аналіз останніх нормативних актів у сфері інтелектуальної власності переконує в тому, що більшою мірою домінують тактичні рішення. У зв’язку з цим у сфері відносин інтелектуальної власності домінує пріоритет закону, а не права, що надає законодавству нестабільність. Такий підхід суперечить вимогам Конституції України і потребує зміни, а перед тим – теоретичного обґрунтування. Отже, головна проблема, що потребує вирішення – забезпечення охорони прав суб’єктів авторського права та суміжних прав і реалізації свободи творчості та забезпечення реалізації майнових прав в умовах ринкової економіки.

Ця проблема зумовлена також міжнародними зобов’язаннями України та її намаганням вступити у світову організацію торгівлі, що неможливо без виконання Угоди по торгових аспектах інтелектуальної власності (ТРІПС). Це потребує приведення національного законодавства у відповідність із положеннями останньої чи виявлення можливості його узгодження із доктринами національних законодавств інших країн.

Проблеми права інтелектуальної власності досліджуються економістами, управлінцями, соціологами. Такі дослідження проводяться в країнах ближнього й дальнього зарубіжжя. Здебільшого вони присвячені виявленню особливостей правового режиму об’єктів права інтелектуальної власності. В той же час динамізм відносин інтелектуальної власності, поява нових її об’єктів, винайдення нових напрямів та способів їхнього застосування зумовили потребу врегулювати ці відносини на одній і тій же теоретичній платформі.

Огляд монографічних та інших праць з проблем правового регулювання творчості і її наслідків, поява прав інтелектуальної власності дають можливість виділити декілька їх груп: постановочного, дослідницького, пропрієтарного, державницького, прагматичного, гуманітарного та популістського характеру. Дослідженню феномена інтелектуальної власності присвячувалися праці дореволюційних російських цивілістів Г.Ф. Шершеневича та В.І. Пиленка. У радянській цивілістичній науці варто відзначити праці В.І. Серебровського, Б.С. Антимонова та К.А. Флейшиць, І.Е. Маміофи, В.Я. Йонаса, М.М. Богуславського, Е.П. Гаврилова, В.П. Шатрова, А.І. Йориша, В.П. Рассохіна, Ю.І. Свядосца, М.Н. Кузнєцова. Особливо варто відзначити роботи українських дослідників: Ю.Г. Матвєєва, Ч.Н. Азимова, О.А. Підопригори, В.І. Жукова, Е.Ф. Мельник, С.Д. Волошко, В.Л. Мусіяки, Н.М. Мироненко, В.І. Дахно, О.О. Підопригори та інших. Проте праць, що стосуються охорони інтелектуальної власності саме в сфері кабельного телебачення практично не існує. Можна лише згадати декілька статей Т. Васьковської [2] та Е.Е. Чуковської [3].

Проблема охорони права інтелектуальної власності і, передусім, її суб’єктів наприкінці XX і на початку XXI ст. загострилася з появою нових цифрових технологій, можливістю швидкого тиражування, відтворення і використання інтелектуальної власності, зміни її носія і засобів поширення (кабельний розподіл, супутникове мовлення тощо), зі зміною акцентів щодо промислової власності на авторське і особливо суміжне право, з появою програмних засобів забезпечення прав. Різко скоротився строк прояву економічних властивостей результатів творчої діяльності, зокрема в авторському праві і суміжних правах, де кінопродукція може користуватися популярністю лише короткий строк, а на зміну комп’ютерній програмі тут же створюються нові та досконаліші. Відповідно на більш якісному рівні зросло значення творчої особистості, готової швидко і ефективно вирішувати творчі проблеми і створювати інтелектуальний продукт, що користується попитом.

Основою інтелектуального капіталу як ресурсу, що характеризує знання, прогрес суб’єктів господарювання і їх здатність прогресувати, є саме людський капітал найдинамічніша і найвразливіша складова досягнення успіху [4]. Відтак творчість, що пронизана турботою про людину, її возвеличення, повинна бути належно захищена. Навпаки, для творчості, спрямованої проти людства, життя та здоров’я людини, необхідно вчиняти всякі перепони. Творча діяльність є запорукою інтелектуалізації суспільства, збільшення виробничих сил, появи нових товарів. Із розвитком технологій, появою нових носіїв інтелектуального продукту, нових механізмів його обігу на ринку охорона та захист інтелектуальної власності постали на першому плані та стали актуальнішими, для країн, що розвиваються, і зокрема тих, що переходять на засади ринкової економіки.

Перш ніж перейти до вирішення питання про охорону прав інтелектуальної власності, треба концептуально визначити, що ми маємо охороняти і захищати. Необхідно з’ясувати, від кого захищати; якими правовими засобами та коли; наскільки різні засоби такого захисту повинні співвідноситися між собою? Не менш важливо знайти відповідь і на запитання: чому та чию інтелектуальну власність, треба захищати та за чий рахунок?

Сьогодні ми живемо вже в іншому суспільстві та іншому вимірі його цінностей. Змінилось поняття права та його роль у суспільстві. Нарешті виникла проблема ефективного використання наявного творчого потенціалу країни. У наш час наявний творчий потенціал країни є вирішальною складовою інтелектуального ресурсу суспільства. Людський потенціал як сукупність знань, навичок, творчих здібностей, відповідність завданням і вимогам [5] часу (кампанії) відіграє провідну роль у розвитку суспільства поряд із структурним і споживчим капіталом. Якщо є особистості, здатні вирішувати на рівні фундаментальної науки проблему, то прогрес суспільства є забезпеченим.

Правовий механізм держави, з одного боку, визначально повинен регулювати відносини на користь людини, надавати їй можливість без спеціального дозволу реалізовувати належні права та правомірні інтереси, забезпечувати високий рівень охорони, а в разі порушення цих прав – своєчасний та ефективний захист. У цьому й полягає глобальне спрямування механізму охорони права на інтелектуальну діяльність. Інше питання – про засоби та їхню природу, ефективність. До того ж охорона права на свободу творчої діяльності є лише одним із напрямів охорони прав людини взагалі. Відтак простежується певний логічний взаємозв’язок: охорона прав людини взагалі – охорона приватних прав людини – охорона права на творчу діяльність – охорона прав на результати творчої діяльності. Ці права охороняються різними засобами, формами та на різних рівнях. Головне – формальне об’єктивне право, яке і є основою механізму правової охорони суб’єктивних прав та правомірних інтересів і практика його застосування.

Завдяки зусиллям міжнародних організацій з охорони інтелектуальної власності галузевий універсалізм правового регулювання виявляється і в праві інтелектуальної власності. Заступник Генерального директора ВОІВ пан Шозо Уємура підкреслює, що ми підхоплені хвилею глобалізації, і це зумовлює необхідність гармонізації законодавства про інтелектуальну власність [6] Універсалізація законодавства про інтелектуальну власність є пріоритетним напрямом міжнародної універсалізації і здійснюється на рівні окремих об’єднань держав, здебільшого – економічних союзів.

Виникає проблема пошуку єдиного нормативного акта, в рамках якого б максимально були врегульовані майнові й особисті немайнові відносини, що виникають унаслідок створення і використання результатів творчої діяльності та захисту прав її суб’єктів. На наш погляд, таким може і повинен бути ЦК України. Саме він на приватних засадах регулює майнові та особисті немайнові відносини між суб’єктами на користь самих суб’єктів і на засадах їх рівності.

Охорона творчої діяльності є початковою ланкою охорони права інтелектуальної власності й авторського права та суміжних прав зокрема. Всі ланки єдиного механізму охорони тісно взаємопов’язані і перебувають у логічно-причинному зв’язку. Сутність правової охорони полягає у необхідності забезпечення розкриття інтелектуального потенціалу людини та мотивації до творчої праці й вирішення актуальних фундаментальних проблем і прикладних завдань, що стоять перед суспільством взагалі та конкретним суб’єктом зокрема.

Природа охорони виявляється у здатності його механізму врегулювати суспільні відносини на користь носія суб’єктивного права і правомірного інтересу та забезпечити максимально наближене до диспозиції норми права саморегулювання цих відносин на практиці.

Відтак, охорона права на творчу діяльність є напрямом охорони прав людини взагалі і здійснюється різними засобами і способами. Однак головне – приватний механізм цієї охорони, що забезпечує можливість ураховувати у ньому інтерес творця. Він виявляється у створенні відповідних нормативних актів, спеціальних державних органів, відповідних програм освіти, в тому числі пропаганди засобів охорони та захисту прав інтелектуальної власності.

––––––––––––––––––––

1. Шишка Р.Б. Инвестиционное право Украины: Учеб пособие. –Х.: Эспада, 2000. – с.10.

2. Конституція України. Прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. –1996. – №30. – Ст.141.

3. Васьковська Т. Авторські та суміжні права в кабельному телебаченні // Інтелектуальний капітал. 2002. – №5. – С.17-19.

4. Чуковская Е.Е. Аудиовизуальный бизнес. Договорное регулирование. – К., 1999.

5. Бутняев В.В. К понятию механизма защиты субъективных прав // Субъективное право: Проблемы осуществления и защиты. – Владивосток, 1989. С.23-25; Зенин Н.М. Рынок и право интеллектуальной собственности // Вопросы изобретательства. – 1991. – №3. – С.21-25; Зинов В., Сафарян К. Интеллектуальный капитал как базовая характеристика стоимости бизнеса // Інтелектуальна власність. – №5-6 / 2001. – С.23-25.

6. Бірюков І. Предмет і метод приватного права // Право України. – 2002. –№3. – С.17.

7. Шишка Р.Б. Инвестиционное право Украины: Учеб пособие. – Харьков: Эспада, 2000. – С.10.



© Сіренко А., 2004

 

Cтимулювання творчості в галузі винаходів, корисних моделей та промислових зразків
В. Кукуруз
©
Національний університет внутрішніх справ
пл. Солом’янська, 1, 03035, м. Київ, Україна
тел. (044) 245-94-91

Стаття присвячена проблемам стимулювання творчості в галузі права інтелектуальної власності при створенні винаходів, корисних моделей та промислових зразків. У статті також йдеться про важливість докорінної перебудови правового забезпечення винахідництва.

Ключові слова: винаходи, корисні моделі, промислові зразки, право інтелектуальної власності, стимулювання.

Новий Цивільний кодекс України в 39 главі Четвертої книги об’єднав визначення правового режиму права інтелектуальної власності на винаходи, корисні моделі, промислові зразки. Це поєднання науково обґрунтоване і, отже, доцільне. Такий висновок ґрунтується на тому, що всі зазначені об’єкти права інтелектуальної власності є результатом творчості одного виду науково-технічної діяльності, який прийнято називати винахідництвом. Проте треба мати на увазі, що винахідництво – це одна лише ланка науково-технічного прогресу. По своїй суті, його можна визначити як процес розвитку техніки на основі наукових досягнень.

Рівень інтелектуальної, творчої діяльності зумовлює інтелектуальний потенціал країни, визначає напрями, зміст і рівень будь-якого виду суспільнокорисної діяльності. Інтелектуальна, творча діяльність у ХХІ ст.стає основним і вирішальним чинником соціально-економічного прогресу. Від рівня творчої діяльності залежатиме рівень суспільного виробництва. Успіхи суспільного виробництва визначає рівень матеріально-побутового життя народу.

На даному етапі гармонізація законодавства про охорону інтелектуальної власності відповідно до міжнародних норм, у тому числі норм Угоди ТРІПС, є важливим напрямом удосконалення механізму охорони інтелектуальної власності. Ще в 1998 р. затверджено концепцію адаптації законодавства України до законодавства ЄС, що передбачає поетапне приведення національного законодавства, у тому числі і про інтелектуальну власність, у відповідність з законодавством цих країн. Тобто мова йде про створення єдиного правового простору у сфері охорони права інтелектуальної власності. Україна в такому процесі бере активну участь і гармонізує своє законодавство як із законодавством СНД, так і інших країн.

У тій частині інтелектуальної діяльності, яку прийнято називати науково-технічним прогресом, рушійною силою є саме винахідництво в широкому значення цього слова [1]. Під цим поняттям треба розуміти усі види науково-технічної творчості та її результати. Звичайно, саме по собі винахідництво ще не стає рушійною силою науково-технічного прогресу. Науково-технічний рівень винахідництва передусім зумовлюється рівнем науково-теоретичної діяльності. Адже винахідництво завжди спирається на досягнення науки. Винахідництво є одним із способів реалізації результатів наукових досліджень. Це є лише одна ланка в ланцюгу науково-технічного прогресу, яка пов’язує науку з виробництвом та іншими видами суспільнокорисної діяльності [2]. Отже, винахідництво, з одного боку, спирається на науку та її досягнення, а з іншого – забезпечує виробництво та інші види суспільнокорисної діяльності новими засобами, знаряддями, способами, матеріалами тощо.

Зрозуміло, що не всі результати винахідницької діяльності вносять докорінні зміни у виробництво. Є винаходи, які тільки поліпшують рівень виробництва, але є й такі що, вносять революційні зміни у виробництво. Відтак, що винахідництво є рушійною силою, двигуном науково-технічного прогресу. Тому кожна країна створює найкращі умови для активізації винахідницької діяльності.

В умовах незалежності України винахідницька активність різко знизилася. Сьогодні в Україні винахідників і раціоналізаторів налічується лише 47 тис., що майже у 20 разів менше, ніж у 1991 році. Щорічно подається заявок лише на 7-8 тис. винаходів [3]. Це негативне явище пояснюється не лише загальним економічним станом України, а головно, відсутністю необхідних правових, економічних та інших матеріально-побутових умов для його успішного розвитку.

Зауважимо, що поняття сприяння винахідництву не відповідає поняттю стимулювання винахідницької діяльності. У першому випадку мова йде лише про діяльність щодо надання автору об’єкта інтелектуальної власності або власнику патенту допомоги в процесах створення, виявлення, оформлення прав і використання таких об’єктів. Проте воно є підґрунтям для ефективності розвитку науково-технічної творчості. Без такого сприяння не може бути й реалізації результатів творчості, зокрема і в галузі винахідництва. На жаль, законодавець не передбачив певних пільг для винахідників та інших творців, крім винагороди (якщо вона передбачена договором). Проте було б бажано згадати й інші пільги, які існували за часів Радянського Союзу (хоча це тепер і не досить популярно згадувати), наприклад:, додаткова відпустка, додаткова неоплачувана відпустка, відпустка в літній період, зменшена ставка оподаткування тощо. Зрозуміло, що в умовах ринкової економіки більшість з цих умов є не здійсненними, однак в деяких випадках, бажано було б у контракті зазначати особливі умови для винахідника у разі досягнення ним позитивного результату. При цьому також треба враховувати, що в багатьох випадках такий результат може бути визначений не відразу, а лише через певний (а іноді і тривалий) строк, про що також варто було б зазначати у договорі або у додатку до договору.

Для того, щоб надійно захистити ті права, якими не мають права володіти інші, необхідно мати спеціальний державний апарат. В основі такого захисту має бути патентування. Проте важливо пам’ятати і про такий надійний метод науково-технічного прогресу, як його стимулювання. Для цього також треба його надійно законодавчо підкріпити.

З метою поліпшення справ з винахідництвом у червні 2002 року Кабінет Міністрів України своїм розпорядженням затвердив Концепцію розвитку національної системи правової охорони інтелектуальної власності [4]. Концепція передбачає в головно удосконалення правової охорони права інтелектуальної власності за чинним законодавством України, однак радикальної перебудови цієї охорони вона не передбачає. Проте становище з винахідництвом в Україні потребує саме докорінної перебудови його правового забезпечення, з тим, щоб істотно підвищити рівень творчої винахідницької активності.

На нашу думку, одним з найефективніших способів стимулювання винахідництва було б законодавче визнання за винахідниками права інтелектуальної власності на створені ними об’єкти. Винахідники та інші творці об’єктів промислової власності мають бути впевнені в тому, що створене ними, незалежно від умов, місця та інших чинників, завжди визнаватиметься його власністю. Адже відомо, що за чинним законодавством України про інтелектуальну власність 90-95% зареєстрованих винаходів (корисних моделей) стають власністю роботодавців і лише 5-10% винаходів визнаються власністю винахідників. Отже, сучасний патент на винахід (корисну модель) України мало чим відрізняється від авторського свідоцтва радянських часів. Хоча буде більш справедливо сказати, що різниця, і досить істотна, є і вона не на користь винахідників. За авторським свідоцтвом винахідники наділялись більшими правами і пільгами, хоча за ними і не визнавалося право власності [5]. Патенти на винаходи, за чинним законодавством не надають їхнім власникам таких прав і пільг незалежно від того, службовий це винахід, чи ні. Винахідник службового винаходу взагалі ніякими майновими правами не наділяється. Законодавець вирішив, що винахіднику достатньо того, що він визнається автором свого винаходу. Від волі роботодавця залежить виплата винагороди за створення і використання винаходу. В більшості випадків винагорода за використання винаходу обмежується лише заробітною платою.

За такого ставлення закону до прав і інтересів винахідників навряд чи можна сподіватися високої винахідницької активності. Чи може винахідник бути зацікавлений у створенні нового об’єкта промислової власності, коли він знає, що здебільшого він не може розраховувати на якусь винагороду (крім зарплати) та інші матеріальні блага? Звичайно, підприємці, які зацікавлені в розвитку свого виробництва, будуть певною мірою стимулювати винахідницьку активність. При цьому не треба забувати, що роботодавець взагалі може покласти винахід "під сукно" як конфіденційну інформацію. Таке право йому надає закон.

Не вирішив цієї проблеми і новий ЦК України. Мають бути розроблені і законодавчо оформлені й інші стимули винахідницької, творчої діяльності. Видається доцільною і така форма стимулювання творчості, як встановлення законом заохочувальної винагороди за створення будь-якого об’єкта промислової власності. Адже за створення результату творчої діяльності чинне законодавство України про інтелектуальну власність не передбачає.

Ефективного стимулювання потребує не тільки винахідницька творчість. Само по собі створення винаходу чи будь-якого іншого об’єкта промислової власності позитивного ефекту для суспільства не приносить. Винахід треба втілити в конструкцію, спосіб (технологію) чи матеріал, тобто в нову техніку. Це, безперечно, потребує значних матеріально-фінансових вкладень, що не дуже подобається підприємцям. Витрати на впровадження винаходу можуть бути значні, а яка буде віддача від використання об’єкта промислової власності, поки що невідомо. Тому організація використання винаходу також потребує заохочення.

Стимулювання, і досить ефективного потребують і користувачі [6]. На сьогодні в Україні немає державного чи громадського органу, який мав би займатися організацією впровадження і використання об’єктів промислової власності. Цим мають займатися самі винахідники (їхні правонаступники) та роботодавці. Таке становище дуже гальмує використання об’єктів промислової власності. Як правило, роботодавець зацікавлений у створенні таких об’єктів права промислової власності, які можуть бути використані в його підприємницькій діяльності. Якщо внесена працівником пропозиція підприємницької діяльності роботодавця не стосується, то він взагалі не буде заявляти до Держпатенту інтелектуальної власності. В такому разі винахідник може дану пропозицію заявити від свого власного імені.

Якщо патент буде видано на ім’я винахідника, то в такому разі організація впровадження і використання об’єктів промислової власності лягає на плечі самого винахідника. Він має шукати користувачів і укладати з ними договір про використання об’єкта. Це справа не просто нелегка, вона потребує істотних витрат, яких, як правило, винахідники нести не можуть. Жодний інший орган чи організація в Україні справою впровадження та використання об’єктів промислової власності не займається.

В деяких офіційних матеріалах відзначається, що система правової охорони інтелектуальної власності перебуває в завершальній фазі формування і вже здатна виконувати свої функції. Зазначена система складається із 37 законів та понад 100 підзаконних актів. Водночас треба підкреслити, що сучасна система охорони права інтелектуальної власності не здатна забезпечити їй належну охорону. Про це свідчать дедалі зростаючі масштаби правопорушень у сфері інтелектуальної власності. Реальні тенденції щодо реєстрації та використання прав інтелектуальної власності залишаються суперечливими і не можуть забезпечити ефективне функціонування системи її охорони. Нестабільність умов для винахідницької та раціоналізаторської діяльності головно, погіршення матеріально-технічного і фінансового стану в інноваційній сфері, зумовила зменшення, порівняно з 1995 роком, чисельність винахідників, авторів промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій майже на третину, кількість підприємств, які беруть участь у створенні і використанні об’єктів промислової власності, – удвічі. Низькі стандарти захисту права інтелектуальної власності [7].

Низька винахідницька активність – ще одне свідчення неефективності системи правової охорони інтелектуальної власності. Одні чиновники, причетні до охорони інтелектуальної власності, прикрашують становище з охороною цієї власності, інші розкривають її реальний стан. Працівники Укрпатенту стверджують, що експертиза заявок на винаходи та інші об’єкти промислової власності не перевищує півтора – два роки. Президент України у своєму зверненні до Верховної Ради України наводить реальну картину. Розгляд зазначених заявок триває 4-5 років.

За сучасних технічних можливостей розгляд заявки навіть півтора-два роки це надто тривалий строк, якщо зважити на те, що моральний вік винаходу в сучасних умовах 8-10 років.

Незважаючи на не досить сприятливі умови для творчості, Україна все ж багата на винахідницький потенціал. В Україні створюються такі винаходи, які з погляду фахівців не вкладаються ні в які мислимі рамки. Фермер Іван Суслов розробив проект будівництва малої електростанції на зовсім інших теоретичних принципах, проте чиновники не мають бажання його визнавати, хоча така електростанція працює і дає енергію [8]. Науковці Київського національного університету ім. Тараса Шевченка одержали патент на новий спосіб механічної переробки старих шин [9]. Тому слід погодитися з прем’єр-міністром України п. В. Януковичем в тому, що зміцнити державу можна лише за умови переорієнтації на науково-технічну модель економічного зростання [10]. Шкода, що такі думки приходять з деяким запізненням.

Роль і значення для соціально-економічного прогресу полягає в тому, що винахідництво є засобом перетворення наукових досягнень в безпосередньо продуктивну силу. Воно є рушійною силою, двигуном науково-технічного прогресу. Винахідницька творчість та її активність визначають і зумовлюють стратегію і тактику соціально-економічного розвитку суспільства. Отже, винахідницька діяльність має бути визнана однією із найважливіших форм науково-технічної творчості.

––––––––––––––––––––

1. Підопригора О.О. Інтелектуальна власність. С.115.

2. Шишка Р.Б. Охорона права інтелектуальної власності. Авторсько-правовий аспект. – Харків, 2002. – С.120.

3. Шидловський А.К. Досвід та проблеми винахідництва і підтримка творчої діяльності в науці // Інтелектуальний капітал. – 2003. – №3. – С.3.

4. Жаров В., Максимова Н. Концепція розвитку національної системи правової охорони інтелектуальної власності: шляхи реалізації. // Інтелектуальна власність. – 2003. – №2. –С.3-6.

5. Шилов А.К. Досвід та проблеми винахідництва і підтримки творчої діяльності в науці. // Інтелектуальний капітал. – 2003. – №3. –С.3-12.

6. Послання Президента України до Верховної Ради України "Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2002 році". – К., 2003. – С.84.

7. Матеріали до дня Уряду//Урядовий кур’єр. – 2002 р. 10 груд.

8. Карпенко О. Лампочка Суслова // Сільські вісті. – 2002 р. 23 трав.

9. Бедюх О. Перемелиться – сировина буде // Київський університет. – 2002. – №6. – С.14.

10. Голос України. – 2003. – 23 трав.

 



© Кукуруз В., 2004

 
Авторизація
Пошук