Головна
Контроль за законністю дій і рішень
органів досудового розслідування
як самостійна функція суду
М. Гузела©
Львівський національний університет імені Івана Франка
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

 

 

На підставі аналізу норм міжнародного та національного законодавства, а також спеціальної літератури узагальнені основні напрями розвитку інституту судового контролю за досудовим розслідуванням кримінальних справ. Особливу увагу звернуто на суть судового контролю як самостійної функції суду. В загальних рисах проаналізовано основні види судового контролю за досудовим розслідуванням кримінальним справ в кримінальному процесі України.

Ключові слова: контроль суду; функції суду; досудове розслідування.

Конституцією України суд наділяється значенням основного гаранта, що забезпечує захист прав, свобод і законних інтересів людини та громадянина. Саме на суд як на орган судової влади суспільство покладає особливу відповідальність за правильне застосування законів, за утвердження режиму законності в державі.

Визнання, дотримання і захист прав людини та громадянина –це обов’язок держави, який може бути реалізований передусім через діяльність судової влади. При цьому необхідно виходити з закріпленого Конституцією України правового статусу людини та громадянина, обмеження якого законом і судом можливе лише в тій частині, в якій це необхідно для встановлення істини в кримінальній справі і для здійснення покарання [2, с.49-50; 13, с.6].

Принцип пріоритету прав і свобод людини адресований усім гілкам державної влади і зобов’язує останніх до його дотримання. Однак саме суд, не будучи залежним від кожної гілки влади і володіючи конституційними гарантіями цієї незалежності, виступає як універсальний засіб захисту прав і свобод громадянина [2, с.16].

Цей вид влади відрізняється від законодавчої і виконавчої чотирма аспектами. По-перше, судова влада виявляє свою "ініціативу" опосередковано, тобто діє у відповідь на заяви, скарги, клопотання, матеріали кримінальної справи, що надійшли на Її розгляд. Судовий процес може розпочати особа, права якої порушені, або держава в особі прокурора. По-друге, судова діяльність підлягає більш жорстким правилам. Судді зобов’язані діяти в суворій відповідності з процедурою, встановленою відповідними нормами процесуальних кодексів. Причому порушення процедурних прав, як правило, тягне за собою порушення законних прав та інтересів учасників процесу. По-третє, остаточне судове рішення, що набрало законної сили, має загальнообов’язкову силу для всіх громадян, установ і службових осіб будь-якого рівня. По-четверте, судова діяльність здійснюється, як правило, за умови гласності.

Отже, судова влада – це вид державної влади, яку здійснюють відповідні органи – суди.

Винятковість судової влади полягає у тому, що насамперед вона має свою чітко окреслену компетенцію – здійснення правосуддя. Жодний інший орган державної влади і управління не має права взяти на себе компетенцію судової влади. Імперативнo сформульоване положення ст.124 Конституції України ("Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається") не залишає з цього приводу будь-яких сумнівів. Але, крім здійснення правосуддя, судова влада має й низку інших повноважень, що належать їй і реалізуються нею. До таких повноважень належить контроль за законністю та обґрунтованістю рішень і дій державних органів, посадових та службових осіб у разі їх оскарження до суду; контроль за законністю та обґрунтованістю арештів та проведення дій, пов’язаних з обмеженням конституційних прав громадян, передбачених статтями 29, 30, 31 Конституції України [5, с.7-8].

Власне Конституція України 1996 року істотно розширила повноваження судової влади, наділивши її функцією контролю за процесуальними діями досудового слідства шляхом як розгляду скарг учасників кримінального процесу на рішення органів досудового розслідування (дізнання і досудового слідства), так і надання дозволу на проведення певних слідчих дій у ході розслідування кримінальної справи.

Відповідно до п.3 ст.2 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (прийнятий 16 грудня 1966 р. і ратифікований Україною 19 жовтня 1973 р.), кожна держава зобов’язана забезпечити будь-якій особі, яка перебуває у межах її території та під її юрисдикцією, ефективний засіб правового захисту у випадку порушення її прав і свобод. Право на захист для особи, яка його потребує, повинно бути забезпечено державою, її компетентними судовими, виконавчими чи законодавчими органами влади. Серед засобів захисту суб’єктивних прав та свобод людини і громадянина головна роль належить суду. Саме виходячи з цього ст.55 Конституції України передбачено, що права та свободи людини і громадянина захищаються судом. Суть такого захисту полягає в тому, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових та службових осіб. Оскільки рішення суду обов’язкові для виконання і з набранням чинності мають силу закону, отже, в такий спосіб було створено реальний механізм відповідальності держави перед людиною за свою діяльність, здійснення нею обов’язку утвердження і забезпечення прав та свобод людини. Судове рішення стає способом захисту від некомпетентності, недобросовісності або упередженості відповідних посадових осіб. Судовий захист прав і свобод людини здійснюється в порядку конституційного, цивільного, адміністративного та кримінального судочинства.

Виходячи із закріплених у ст.21 та 22 Конституції гарантій охорони прав і свобод людини, держава зобов’язана забезпечити кожному можливість обстоювати свої права у суперечці з будь-якими органами і службовими та посадовими особами, у тому числі тими, які здійснюють розслідування в кримінальних справах.

Судам підвідомчі будь-які звернення фізичної особи щодо захисту своїх прав і свобод. І тому суд не може відмовити у правосудді, якщо певна особа вважає, що її права та свободи порушено чи порушуються, або створено чи створюються перешкоди для їхньої реалізації, або спостерігається інше ущемлення прав і свобод. Однак кожна скарга має свій предмет оскарження і свої особливості, а тому повинна розглядатись відповідно до правил, встановлених для цього предмета оскарження та його особливостей [7, с.50].

Отже, після прийняття нової Конституції України (1996) та внесення змін і доповнень до чинного законодавства (в тому числі і до кримінально-процесуального) судова форма захисту прав і свобод, а також охоронюваних законом інтересів людини та громадянина стала основною. Право на судовий захист – одне з конституційних прав людини та громадянина, і, на відміну від інших прав, воно є гарантією решти прав та свобод. У цьому полягає його особливість і соціальна цінність. Захист прав і свобод людини не може бути надійним без надання зацікавленим особам можливості оскаржити до суду окремі процесуальні дії (бездіяльність) та рішення посадових осіб, які здійснюють попереднє розслідування справи. Реалізувати цю можливість особа може саме в суді, оскільки він є незалежним, не має відомчих інтересів у питаннях боротьби зі злочинністю і тому є найбільш надійним гарантом прав особи, яка потрапила до сфери кримінального судочинства. Під контролем суду повніше забезпечується додержання законів, при цьому досудове слідство стає прозорішим, прогнозованим [8, с.39]. Отож конституційні положення про те, що: людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави (ст.3); права і свободи людини і громадянина захищаються судом; кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ст.55); юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ч.2 ст.124) та інші значно підвищують роль суду, яку він повинен відігравати у суспільстві та державі, покладають на нього особливо важливе завдання захисту прав і свобод людини.

Проголосивши Україну демократичною і правовою державою, Конституція України закріпила також положення (в ст.9), згідно з яким чинні міжнародні договори України є складовою частиною її правової системи ("частиною національного законодавства України").

Комплекс прав і свобод людини, їх правові гарантії захищеності на сьогодні в Україні в цілому відповідають міжнародним стандартам, передусім Загальній декларації прав людини, проголошеній Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., Міжнародному пакту про економічні, соціальні та культурні права, Міжнародному пакту про громадянські і політичні права та Факультативному протоколу до нього, прийнятим 16 грудня 1966 р. Цей комплекс прав і свобод відповідає також Європейській конвенції про захист прав людини і основних свобод від 14 листопада 1950 р. і Протоколам №2, 3, 8 і 11 до неї, ратифікованим Україною [10].

Загальна декларація проголошує права людини-громадянина, які виражають рівність перед законом усіх суб’єктів права. Ця рівність повинна виявлятися передусім у судових процесах, гарантіях рівноправності перед державними інстанціями або щодо них з боку суспільства. У Загальній декларації сказано, що у випадку порушення основних прав людині слід звернутися до суду цієї держави; людину не можна безпідставно заарештувати або взяти під варту; у кожної людини є право на те, щоб її справа розглядалася незалежним і неупередженим судом.

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права виділяє три основні напрями здійснення судового контролю за дотриманням прав, гарантованих цим міжнародно-правовим актом, а саме:

1. Право на справедливий суд, яке має два значення: право доступу в суд для визначення юридичних прав та обов’язків людини і право на справедливий суд, яке означає, що суд, до якого людина може звернутися, мусить відповідати певним стандартам у сфері прав людини в частині його устрою та функціонування.

2. Забезпечення встановлених Пактом деяких прав і свобод (наприклад, права на свободу від свавільного втручання в особисте та сімейне життя) досягається також певними гарантіями процедурного характеру. Наприклад, вимога про те, що будь-яка заарештована чи затримана за кримінальним обвинуваченням особа повинна бути негайно доставлена до судді або іншої посадової особи, яка має право здійснювати судову владу, причому доставляти необхідно незалежно від вимоги цієї особи (п.1 ст.9 Пакту). Згідно з практикою Європейського Суду, це положення поширюється на всі випадки обмеження свободи: затримання, арешт, порушення кримінальної справи, поміщення особи на стаціонарне лікування у зв’язку з психічним захворюванням та інші випадки. [9, c.125-130]

3. Держави-учасники повинні забезпечити будь-якому громадянину, чиї права і свободи порушені, "ефективний захист незалежно від того, чи були ці порушення вчинені офіційними особами". Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини, яка стала частиною законодавства України, закріпила ряд принципових положень, які мають особливе значення щодо питань захисту прав людини та громадянина. Це, зокрема:

1. Права людини й основні свободи є природними та належать кожному від народження; з огляду на це вони визнаються невід’ємними і невідчужуваними. У такому контексті обов’язок держави полягає в закріпленні цих правових норм у національному законодавстві та у створенні умов для їхнього забезпечення.

2. Визначені Конвенцією права та свободи гарантовані кожному, хто перебуває під юрисдикцією держави – члена Ради Європи (ст.1). Відповідно Конвенція диктує державам необхідність створення внутрішньої системи ефективних засобів і механізмів захисту прав людини й основних свобод (ст.13 і 14).

3. Кожен, кого позбавлено волі внаслідок арешту або затримання, має право на звернення до суду, який негайно ухвалює рішення щодо законності його затримання і рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.

4. Офіційна влада держав – членів Ради Європи зобов’язана дотримуватися законності і норм права. Тільки на рівні закону встановлюються обмеження прав і свобод, що відповідають принципам демократичного суспільства. Жодний підзаконний акт не може обмежувати права людини.

Аналіз наведених міжнародно-правових актів, як і внутрішнього законодавства (Конституції України і КПК України) дає підставу для висновку, що захист основних прав і свобод людини і громадянина в Україні, в тому числі і шляхом здійснення контролю судом за їхнім дотриманням, досяг рівня міжнародних стандартів.

Відповідно до ст.124 Конституції України, функцію правосуддя у нашій державі здійснюють виключно суди. Разом з тим Основний закон покладає на суд обов’язок здійснити контроль за законністю та обґрунтованістю застосування органами досудового розслідування тримання під вартою як тимчасового запобіжного заходу (ст.29), проведення ними огляду чи обшуку у житлі чи іншому володінні особи (ст.30), перегляд кореспонденції чи прослуховування телефонних розмов (ст.31). Суд також вправі розглядати будь-які скарги на дії і рішення органів, що ведуть кримінальний процес, визначаючи при цьому законність і обґрунтованість цих дій. Відтак цілком логічно постає запитання: чи зазначену діяльність суду необхідно розглядати як здійснення ним правосуддя, чи ця діяльність є суттю окремої від правосуддя функції – контрольної функції суду у кримінальному судочинстві?

У вітчизняній правовій літературі чіткої і однозначної відповіді на це питання поки що немає, хоч низка авторів схильні вважати цю діяльність самостійною функцією судової влади. Наприклад, Ю.М. Грошевий, розкриваючи зміст (суть) судової влади та правосуддя у кримінальних справах, зазначає: "Судова влада має свої функції. До них належать правосуддя і контроль.[5, c.11]

Конституція України розглядає судовий контроль за законністю у сфері кримінального судочинства як функцію судової влади" [5, c.13]. Правда, автор при цьому не розкриває суті цієї функції.

Аналогічної думки притримується і А.Р. Туманянц у своєму дисертаційному дослідженні, а згодом і в опублікованій науковій праці. При цьому автор вважає, що контрольну функцію суду у кримінальному судочинстві складає "захист конституційних прав громадян шляхом контролю та перевірки застосування заходів примусу, пов’язаних з обмеженням цих прав" [12, с.8-9; 13, c.19-20].

Слід погодитися з думкою тих авторів, які вважають, що здійснення судом контролю за законністю і обґрунтованістю дій і рішень органів досудового розслідування є самостійною функцією судової влади, яку здійснюють виключно суди. Зрозуміло, що правосуддя, як основна функція судової влади, та судовий контроль мають багато спільного. Спільне між ними виявляється у: а) спільних правовідносинах, що складаються у сфері функціонування судової влади, де найбільш чітко виявляються охоронні та регулятивні функції держави; б) принципах та особливому процесуальному суворо регламентованому законом порядку (процесуальній формі) здійснення правосуддя і судового контролю; в) формі реалізації правосуддя та судового контролю – постановлення судом відповідного судового рішення (вироку, постанови, ухвали).

Проте поряд із загальними рисами є також і суттєві відмінності. Найперше це: а) неоднакові форми державної діяльності, де знаходить свою реалізацію судова влада; б) неоднакове їхнє функціональне призначення. Адже при здійсненні правосуддя найяскравіше вираженою є регулятивна функція держави, тоді як при виконанні судового контролю судовими органами реалізується контрольна діяльність держави та виконується охоронна функція.

Аналізуючи контрольну діяльність суду на підставі норм Конституції України та Кримінально-процесуального кодексу, виділимо такі ознаки, якими характеризується, саме контрольна функція суду:

1) при здійсненні контрольної діяльності не вирішується питання про винність або невинність особи, притягнутої до кримінальної відповідальності;

2) основним предметом цієї діяльності є перевірка правомірності застосування до осіб заходів процесуального примусу, які обмежують конституційний принцип недоторканості особи;

3) суд здійснює перевірку рішень органів досудового слідства, пов’язаних із закінченням провадження у справі в цілому на досудових стадіях процесу. Оскільки діюча раніше система передбачала право на оскарження рішень про відмову в порушенні кримінальної справи та закриття справи прокурору, який є суб’єктом досудового слідства, розгляд скарг з цих питань судом створює гарантії законності й обґрунтованості рішень, що ним приймаються.

Відтак, норми передусім чинної Конституції України дають підставу для виділення в діяльності судової влади, крім виключної функції правосуддя, ще й контрольну функцію в кримінальному процесі. Йдеться про окрему, самостійну, функцію суду, змістом якої є захист конституційних прав громадян шляхом контролю та перевірки застосування заходів процесуального примусу, пов’язаних з обмеженням цих прав.

Спираючись на дане у юридичній літературі Російської Федерації поняття судового контролю взагалі, зокрема Н.М. Чепурновою [14, c.59], можна дати наступне визначення поняття судового контролю у кримінальному судочинстві: судовий контроль – це закріплена в Конституції України та кримінально-процесуальному законодавстві діяльність суду, яка реалізується ним у встановленій законом процесуальній формі і спрямована на забезпечення законності дій та рішень органів і посадових осіб, що здійснюють досудове розслідування кримінальної справи.

Значення судового контролю в кримінальному процесі як засобу захисту прав, свобод і законних інтересів особи, полягає ось у чому:

1) наданням можливості для звернення обвинуваченому, потерпілому або іншому учаснику кримінального процесу до незалежного і незацікавленого у результатах розгляду суду зі скаргою на дії слідчого чи прокурора, що являє собою важливу гарантію прав та свобод людини від необґрунтованого їх порушення і відіграє роль стримуючого органи слідства фактора;

2) судовий контроль забезпечує громадянам доступність судового захисту (доступу до правосуддя) під час попереднього розслідування, що означає можливість швидкого та ефективного відновлення порушеного права;

3) судовий контроль дає можливість запровадити на попередньому слідстві деякі елементи змагальності.

Отже, в системі юридичних гарантій захисту прав і свобод людини і громадянина судовий контроль набуває особливого значення, що підтверджено багатьма правниками [3, c.44-45; 11, с.30; 13, с.20].

––––––––––––––––––––

1. Бойко В. Нова Конституція та судова влада//Право України. – 1997, – №1. С.16.

2. Дмитриев Ю.А., Черемных Г.Г. Судебная вдасть в механизме разделения властей й защите прав й свобод человека // Государство й право. – 1997. – №8. С.49-50.

3. Клочков В. Удосконалювати інститут судового контролю за законністю та обґрунтованістю обрання запобіжного заходу – ув’язнення // Право України. – 1996 – – №5. С.44-45.

4. Конституція України. – Київ. 1996.

5. Кримінальний процес України / За ред. Ю.М.Грошевого та В.М. Хотенця. – Харків: "Право", 2000.

6. Кримінально-процесуальний кодекс України. – Київ. – 2003.

7. Маляренко В.Т. Про оскарження дій (бездіяльності) та процесуальних рішень органів дізнання, слідчого і прокурора // Вісник Верховного Суду України. – 2001. – №5, с.50.

8. Маляренко В.Т., Пилипчук П.П. Про межі судового контролю за додержанням прав і свобод людини в стадії попереднього розслідування кримінальної" справи // Вісник Верховного Суду України. – 2001. – №2. С.39.

9. Рішення Конституційного Суду України у справі щодо офіційного тлумачення ст.2,23, 31, 47, 48 Закону України "Про інформацію" та ст.12 Закону України "Про прокуратуру" (справа К.Г.Устименка) від 30 жовтня 1997 р.//Офіц. вісник України. – 1997. – №46. – С.126-130.

10. Офіційний вісник України. – 1997. – №46. – С.126-130.

11. Права людини. Міжнародні договори України. – К.: Наукова думка, 1992.

12. Репешко П. Практичні проблеми розгляду судом скарги на санкцію прокурора на арешт // Право України. – 1996. – №4. С.30.

13. Туманянц А.Р. Судовий контроль за законністю і обґрунтованістю процесуальних рішень органів досудового слідства. Автореф. дис. канд. юрид. наук. – Харків: 1998, с.8-9.

14. Туманянц А.Р. Контрольні функції суду у сфері кримінального судочинства. – Харків, "Основа". 2000,с.6, с.19-20.

15. Чепурнова Н.М. Судебный контроль в Российской Федерации: проблеми методологии, теории й государственно-правовой практики. – Ростов-на-Дону, 1999, с.59.

 



© Гузела М., 2004

 
Досудове слідство: сучасність і перспективи
С. Писарчук©
Львівський національний університет імені Івана Франка
вул.Університетська, 1 79000 м.Львів, Україна

 

 

У статті розглядається питання про стан досудового слідства на сучасному етапі і в перспективі. Стаття містить пропозиції щодо удосконалення та покращення якості досудового слідства в Україні.

Ключові слова: досудове слідство, якість слідства

Проблеми досудового слідства в силу їхнього великого практичного значення завжди перебували в центрі уваги процесуалістів. За замислом авторів судової реформи під час розробки нового кримінально-процесуального законодавства акцент робився скоріше на судове, ніж на досудове провадження. Актуальність і гострота численних складних проблем у ході здійснення слідчої діяльності викликають в наш час напружену дискусію про те, яким бути на сучасному етапі українському досудовому слідстві.

Зауважимо, що існуюча процедура досудового слідства зберігає притаманні тоталітарному режиму риси відомчого та прокурорського розслідування і не дає можливості ефективно захистити права учасників судочинства, вжити належних заходів з притягнення до кримінальної відповідальності винних у вчиненні злочинів осіб та уникнути безпідставного притягнення до неї невинних.

Останнім часом стан криміногенної обстановки в Україні викликає серйозне занепокоєння серед широких кіл громадськості і працівників державних органів усіх гілок влади. Не знижуються темпи зростання тяжких злочинів, вчинюваних проти громадян, держави і правоохоронних органів.

Заходи, які вживаються правоохоронними органами, не завжди є адекватними, цілеспрямованими діям злочинців.

За таких прав виникає потреба у здійсненні загальнодержавних заходів, спрямованих на вдосконалення різних галузей права, у тому числі кримінально-процесуального законодавства, правового забезпечення діяльності правоохоронних органів, насамперед досудового слідства.

Прокурорсько-слідча і судова статистика, правозастосовна практика свідчать про тенденцію до збільшення кількості справ, які повертаються судами на додаткове розслідування. Серед причин цього можна вказати на низьку якість досудового слідства, недостатній рівень фахової підготовки слідчих.

Як свідчать статистичні дані, за 2002 рік питома вага неповнолітніх, засуджених за окремі види злочинів, мають тенденцію до зростання. Особливо збільшується кількість злочинів, які вчиняються неповнолітніми проти власності, у сфері господарської діяльності, у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їхніх аналогів або прекурсорів та інших злочинів проти здоров¢я населення, а також статевої недоторканності особи.

Якість досудового слідства у справах про злочини неповнолітніх і далі залишається низькою. Саме з цієї прични треба повернутися до спеціалізації слідчих органів внутрішніх справ, на яких, відповідно до статті 112 КПК, покладено обов`язок провадження досудового слідства в усіх справах про злочини неповнолітніх.

Слідчим передусім потрібно підвищити якість розслідування, дотримуватись вимог закону щодо забезпечення неповнолітнім права на захист, виключити з практики випадки допиту неповнолітніх як свідків, стосовно яких проводиться досудове слідство. Розслідування таких справ треба доручати найкваліфікованішим та найдосвідченішим слідчим. Велику роль повинен відігравати також прокурорський нагляд за додержаннями органами досудового слідства законності під час розслідування справ про злочини неповнолітніх.

В 2002 р. судами відповідно до ст.246, 249-1 КПК, повернуто прокурорам для проведення додаткового розслідування 944 кримінальні справи стосовно неповнолітніх.

Як свідчить судова практика, головними причинами цього є неповнота досудового слідства, усунення якої вимагає проведення слідчих або розшукових дій, та істотне порушення процесуальних прав неповнолітніх, зокрема порушення права обвинуваченого на захист. Тому відсутність спеціалізованих відділів в органах прокуратури щодо здійснення нагляду за розслідуванням справ про злочини неповнолітніх, який був раніше, також суттєво впливає на якість матеріалів, що надходять у суди.

В судових процесах у справах неповнолітніх повинні брати участь досвідчені прокурори, які пройшли спеціальну підготовку і мають досвід у провадженні таких справ.

Адже діяльність досудового слідства, прокуратури і суду щодо розслідування та розгляду справ стосовно непоновлітніх у своєму спрямуванні повинна мати не тільки виховне, але й запобіжне значення.

Треба також зазначити, що у чинному Кримінально-процесуальному законодавстві простежується дисбаланс прав учасників процесу. Так права підозрюваного, обвинуваченого і захисника чітко закріплені і гарантовані. Діяльність же слідчого і дізнавача обмежена жорсткими рамками. Саме з цієї прични необхідно прийняти Закон України "Про статус слідчого", в якому більш чітко закріпити його процесуальне положення і передбачити систему відповідних гарантій, його діяльності. За чинним КПК, слідчий не захищений ні перед прокурором, ні перед судом. Обєктом прокурорського нагляду повинна стати не діяльність слідчого взагалі, а законність його процесуальних дій і прийнятих ним рішень. Виклик слідчого до суду і його допит e судовому засіданні є не що інше, як посягання на його процесуальну незалежність, тому що суд і учасники судового розгляду прагнуть при цьому з`ясувати мотиви, якими керувався слідчий в своїх діях, та інші обставини, що вплинули на його внутрішнє переконання. Відтак слідчий повинен давати показання щодо себе і виправдовувати свої дії і рішення. Тому, на нашу думку, в новому КПК України слід ввести норму, яка б забороняла допит слідчого як свідка у справі, яку він розслідував. Слідчий не повинен звітуватись перед підсудним, його захисником про роботу, яку він провів у справі, відповідати на запитання підсудного, його захисника, потерпілого, законного представника та інших учасників процесу. Слідчий зібрав докази на підставі закону, дав їм оцінку і надав ці докази суду. Обґрунтованість висновків слідчого перевірив прокурор перед тим, як скерувати справу до суду. Питання довіри до слідчого не можуть обговорюватись і вирішуватись у рамках його допиту як свідка у справі, яку він розслідував як посадова особа і учасник процесу зі сторони обвинувачення.

Чинний КПК закріплює рівність сторін обвинувачення і захисту перед судом та принцип змагальності. Про яку рівність прав може йти мова, якщо допит в якості свідка, захисника прямо заборонений законом (ст..69 КПК), а допит слідчого в якості свідка набрав поширеного явища.

У звязку з цим необхідно в ст.69 КПК внести зміни перелік вказаних там осіб доповнити представниками сторони обвинувачення, які здійснювали збір доказів чи підтримували обвинувачення в суді. Тоді можна буде вести мову про рівність сторін обвинувачення та захисту в кримінальному процесі. В законі потрібно передбачити заходи впливу, які вправі застосувати слідчий до порушників порядку в процесі проведення слідчих дій, їх відповідальність у вигляді штрафів за злісне ухилення від явки на виклик слідчого і за відмову від виконання своїх процесуальних обов`язків як особи, участь якої в проведенні слідчої дії є обов`язковою.

На часі вирішення питання про удосконалення існуючих форм і методів прокурорського нагляду за слідчою діяльністю і з цією метою слід запровадити механізм відстоювання слідчим у судовому порядку своїх прав за незалежну оцінку доказів, на розслідування прийнятої до свого провадження кримінальної справи і прийняття у ній процесуальних рішень.

З метою подальшого вдосконалення слідчої роботи і підвищення її ефективності необхідно законом також визначити професійні вимоги до слідчого, оскільки процесуальна самостійність і незалежність слідчих повинна забезпечуватись і їхніми особистими якостями. В кримінальному процесі слідчий є однією з важливих фігур, тому за своєю кваліфікацією, рівнем освіти, діловими і моральними якостями він повинен знаходитись поряд з прокурором, суддею, адвокатом. Саме втановлення таких жорстких вимог до слідчих позитивно вплине на якість досудового слідства і популярність професії слідчого. Слідчі підрозділи повинні займатись розслідуванням, як правило, тяжких злочинів, а всі інші необхідно передати органам дізнання. Саме це повинно позитивно вплинути на високу якість слідства особливо, коли розслідуються злочини з підвищеною суспільною небезпекою.

Відомо, що результати роботи слідчого в розкритті і розслідуванні злочинів значною мірою залежать від правильної взаємодії з органами, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність. На жаль, процесуальні аспекти такої взаємодії в законодавчому плані відпрацьовані недостатньо. Необхідно доповнити статтю 114 КПК положеннями про те, що взаємодію організовує і спрямовує слідчий, якому належить виняткове право на вибір конкретних форм взаємодії як процесуального, так і не процесуального характеру. Форми такої взаємодії реалізуються не тільки за ініціативою, а й під безпосереднім контролем слідчого.

Отже, є нагальна потреба надати слідчому також право на дачу органу дізнання вказівок про виконання конкретних оперативно-розшукових заходів, які він вважає за доцільне провести у конкретній слідчій ситуації.

На практиці органи дізнання не знайомлять слідчого з усіма оперативними матеріалами, зібраними в кримінальній справі, яка знаходиться в провадженні у слідчого. Таке положення не може вважатися правильним, оскільки воно пов`язане із втратою значного обсягу інформації, яка могла би бути корисною для слідчого. Деталі, які оперативні працівники вважають не суттєвими для слідчого, що досконало знає кримінальну справу, можуть бути досить важливими. Крім того, без ознайомлення з первинними матеріалами слідчому важко зробити в повному обсязі висновок про те, чи правильно формально проведено оперативно-розшукові заходи, особливо, коли йдеться про відсутність позитивного результату, а також чи вживалися такі заходи взагалі. Саме тому на наш погляд, у кримінально-процесуальному законодавстві слід закріпити право слідчого на безпосереднє ознайомлення з усіма оперативними матеріалами, зібраними органами дізнання в кримінальній справі, яку він розслідує.

Слідча робота дає кінцеві результати при забезпеченні цього виду діяльності, режиму обмеженої гласності. У разі порушення таємниці слідства вона стає безрезультативною і непотрібною, тобто втрачає всякий сенс. Ось чому велика кількість багатоепізодних і перспективних кримінальних справ про організовані злочинні угруповання, про вбивства на замовлення останніми роками не були доведені до суду. Вирішення питання про співвідношення гласності та конфіденційності (таємниці) слідства вимагає об`єднання спеціальних зусиль законодавця, вчених і практичних працівників.

Отже, вирішення цих та інших проблем на законодавчому рівні сприятиме значному покращенню досудового слідства, а це своєю чергою позитивно вплине на ефективність слідчої роботи. Необхідно використати всі можливості для його подальшого зміцнення та удосконалення.

 



© Писарчук С., 2004

 

Щодо деяких питань підвищення
рівня спеціальної профілактики
в місцях позбавлення волі
О. Колб©
Волинський державний університет імені Лесі Українки
вул. Винниченка, 30, 43000 м. Луцьк, Волинська обл., Україна

В статті зроблена спроба науково обґрунтувати пропозиції щодо підвищення рівня так званої спеціальної профілактики злочинності, яку здійснюють уповноважені державою правоохоронні органи, включаючи систему виконання покарань України.

Ключові слова: спеціальна профілактика, засуджені до позбавлення волі, кримінально-виконавча система, банк даних про особу злочинця.

Актуальність даної теми викликана нагальними проблемами боротьби зі злочинністю в кримінально-виконавчих установах (КВУ) України та завданнями підвищення рівня взаємодії правоохоронних органів з питань обміну інформацією відносно особи злочинця. Як показує практика, саме ці обставини зумовлюють низький стан профілактики злочинності у місцях позбавлення волі.

Проблема ця не нова, і над її вирішенням плідно працюють такі вчені: М.О. Алексєєв, М.М. Гернет, О.М. Джужа, А.Ф. Зелінський, І.В. Каретніков, А.С. Мієлін, С.Ю. Лукашевич, В.Ф. Пірожков, А.Х. Степанюк, Г.Ф. Хохряков та ін.

У пропонованій статті автор зробив спробу обґрунтувати необхідність створення єдиного банку даних про особу злочинця з моменту вчинення нею суспільно небезпечного діяння до зняття або погашення судимості. На практиці цей прогрес, як показують результати досліджень, має хаотичний, безсистемний характер, спричинений відсутністю координуючих зусиль з боку правоохоронних структур, що задіяні в процесі встановлення осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочину, та при виконанні покарань и ре соціалізації колишніх засуджених.

Метою дослідження є розробка системи науково підтверджених пропозицій щодо підвищення рівня спеціальної профілактики злочинності в Україні та к КВУ зокрема.

Як видається, серед цих пропозицій заслуговують на увагу такі:

1. Головним заходом у цьому аспекті, на наш погляд, є розширення у законодавчому порядку переліку альтернативних до позбавлення волі покарань.

Про необхідність здійснення такого заходу свідчить як офіційна статистика призначення альтернативних до позбавлення волі покарань, так і відповідна практика їхнього застосування за кордоном.

Зокрема, у 2002 році в Україні до громадських робіт було засуджено лише 1794 особи або 0,9% у структурі всіх засуджених до різних видів покарань (194212 тис.); штрафу – 10510 осіб (5,4%); виправних робіт – 4390 (2,3%) [1]. Крім цього, звільнено від покарання з випробуванням 100192 засуджених (51,6%).

Це, на наш погляд, пояснюється двома основними, на наш погляд, пояснюється двома основними причинами:

- відсутністю практики застосування альтернативних покарань згідно з КК 2001 р. і наукових досліджень з цієї проблематики та ефективності їх застосування;

- стереотипи, які склалися як у науці, так і серед суддів щодо неможливості виправлення засудженого без ізоляції від суспільства.

Водночас міжнародна практика має досить вагомі аргументи щодо необхідності дедалі більшого застосування альтернативних відносно позбавлення волі покарань.

Так у наших найближчих сусідніх державах (Польщі, Чехії, Словаччині) успішно пройшла період формування апробація, яка полягає у встановленні нагляду за злочинцем, який залишається в суспільстві, проте судом на нього накладені певні зобов’язання й обмеження. Правила вимагають від нього відвідувати денні центри апробації, періодично зустрічатися з наглядовим офіцером, брати участь у певних різновидах діяльності, передбачених положенням про апробацію, дотримуватися законослухняної поведінки [2]. У Швеції існує чотири основних види покарань: штраф, апробація, комбінація апробації зі штрафом та ув’язнення. При цьому 70% із передбачених покарань у судовій практиці становлять штрафи [3].

На більш широке застосування альтернативних покарань орієнтують і деякі міжнародно-правові акти, а саме:

1. Резолюція 76(10) "Про деякі заходи покарання, альтернативні позбавленню волі", яка прийнята Комітетом міністрів Ради Європи 9 березня 1976 року.

У підпункті "с" п.2 цієї резолюції зазначено: "Розглянути можливість введення різних покарань (таких. як вилучення водійських прав) разом з конфіскацією як альтернатив заміни вироку, пов’язаного з позбавленням волі." У підпункті "в" п.З – "розглянути доцільність відстрочки вироку після встановлення вини, щоб застосовані санкції брали до уваги поведінку злочинців після засудження" [4].

До речі, інститут відстрочки виконання вироку КК 2001 року в Україні скасований. Про негативні наслідки цієї дії законодавця досить аргументовано висловилися В. Маляренко [5], А. Гель і А. Мацко [6], інші вчені та практики.

2. Рекомендація R(99) "Про переповнення тюрем і зростання кількості ув’язнених".

У п.15 резолюції є положення: "Для забезпечення громадських санкцій і заходів, які могли б застосовуватися замість позбавлення волі, необхідно передбачити таке:

- відстрочку вироку на певних умовах;

- пробацію як незалежну санкцію, яка накладається без покарання у вигляді позбавлення волі;

- суворий нагляд;

- громадські роботи – безоплатні роботи на користь суспільства;

- затримання у вигляді застави (контракти для певних категорій злочинців);

- медіація (посередництво) між порушником і жертвою (компенсація жертві);

- обмеження свободи пересування шляхом, наприклад, обов’язку дотримуватись комендантської години або електронного моніторингу" [7].

3. Рекомендація №(2000) 22 "Про вдосконалення застосування Європейських правил відносно громадських санкцій і заходів впливу".

У п.2 рекомендації зазначено: "3 метою сприяння використання інших, ніж тюремне ув’язнення, санкцій і заходів впливу, особливо там, де розробляються нові закони, законодавець повинен передбачити для певної категорії правопорушників застосування, першою чергою, тих заходів, які не пов’язані з позбавлення волі" [8].

4. Резолюція 45/110 Генеральної Асамблеї, яка затвердила "Правила ООН відносно заходів, не пов’язаних з тюремним ув’язненням" ("Токійські правила").

У підпункті 8.2 ч.8 додатку до резолюції запропоновані такі альтернативи щодо позбавлення волі:

а)   усні санкції: такі як зауваження, засудження і попередження;

б) умовне звільнення від відповідальності;

в) пораження в громадянських правах;

г) економічні санкції та грошові покарання: такі як разові штрафи і поденні штрафи;

ґ) конфіскація чи рішення (постанова) про позбавлення права власності на майно;

д) повернення майна жертві чи постанова про компенсацію;

е)   умовне покарання чи покарання з відстрочкою;

є) умовне звільнення з ув’язнення і судовий нагляд;

ж) постанова про виконання суспільно корисних робіт;

з) направлення у виправну установу з обов’язковою щоденною присутністю;

и) домашній арешт;

і) будь-який вид поводження, не пов’язаний з тюремним ув’язненням;

к) будь-яке поєднання перерахованих вище заходів" [9].

2. Немаловажним кроком, спрямованим на попередження злочинності, могло б бути, на нашу думку, створення фонду постпенітенціарної допомоги для засуджених, які звільняються з КВУ, за рахунок відрахувань з їхнього прибутку у розмірі 10% від загальної суми заробітку.

Згідно з офіційними даними на стадії досудового слідства і дізнання, а також у суді до постановлення вироку відшкодовується менше як 50% суми збитків, визначених судом [10].

Іншу частину завданої шкоди повинні відшкодовувати засуджені, але їх заробітки у місцях позбавлення волі не тільки не дають змоги це робити, але й не покривають витрати на їхнє утримання в колоніях [11]. У такій ситуації "карати" потерпілих двічі, а саме це закріплено в ст.157 КВК України, яка зобов’язує державу (тобто тих, хто платить податки, – жертв злочину) видавати одноразову допомогу для осіб, які звільняються з місць позбавлення волі, є кроком негуманним, несправедливим та алогічним.

У ст.115 Виправно-трудового кодексу України (ВТК) передбачена правова база для існування спеціального фонду з надання допомоги засудженим, які звільняються з колоній. Порядок використання цих коштів та умови визначаються нормативно-правовими актами Державного департаменту України з питань виконання покарань (ДДУПВП).

Відповідно до вимог Єврейських в’язничних правил (ЄВП), обов’язок щодо надання допомоги особам, що звільняються з місць позбавлення волі, покладається на соціальні служби та установи, які надають допомогу звільненим у справі соціальної реінтеграції (п.89) [12].

Створення спеціального фонду для допомоги особам, які звільняються з арештних домів і колоній, передбачене ст.193 КВК Білорусі [13]. В КВК Польщі (відділ 12) цей обов’язок покладається на судового куратора чи інші суб’єкти (спілки, фундації, організації тощо – ст.38), які залучені до виконання покарань [14]. У росіян цю функцію здійснює Уряд (ст.181 КВК) [15].

3. Основу профілактики злочинності, без сумніву, повинна складати інформація про особу злочинця, у тому числі ув’язнених під варту та засуджених.

Збір інформації щодо осіб, яких тримають в установах кримінально-виконавчої системи України, зумовлюється такими обставинами:

- необхідністю реалізації завдань щодо виконання покарань, індивідуальної та загальної превенції (ст.1 ВТК, ст.1 КВК України);

- потребою класифікації та розміщення ув’язнених і засуджених (ст.7 Закону України від 30.06.1993 р. "Про попереднє ув’язнення", ст.21 ВТК, ст.ст.86, 91, 92 КВК);

- потребою у створенні реальної програми ресоціалізації засуджених та забезпечення умов їх посткримінальної поведінки після звільнення з місцьпозбавлення волі;

- реалізацією функцій, що закріплені у Законі України від 18.02.1992 р. "Про оперативно-розшукову діяльність";

- вирішенням інших проблем, що випливають з повсякденної діяльності СІЗО та колоній (встановлення адміністративного нагляду за засудженими, звільненими з місць позбавлення волі, умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, клопотання про помилування, дострокове зняття судимості та ін. [16].

Така інформація є в інформаційно-пошукових картках (ІПК) органів дізнання, досудового слідства, профілактичних обліках кримінальної міліції у справах неповнолітніх, справах оперативно-розшукової спрямованості усіх правоохоронних органів та ін.

Інші державні органи можуть дати відомості на ув’язнених та засуджених у таких формах: а) характеристика; б) профілактичні обліки (школи, профтехучилища, служби у справах неповнолітніх та ін.); в) медицинський епікриз щодо психічних аномалій тощо (наркодиспансери, психіатричні установи); г) інші, які передбачають ведення профілактичних обліків (на державних службовців – у всіх кадрових апаратах органів державної влади; на всіх працівників – службами охорони (відомчої чи будь-якої іншої).

Правовою основою цієї діяльності є ст.32 Конституції України та Закон України "Про інформацію", у яких закріплено положення про те, що збір конфіденційної інформації відносно особи можна здійснювати лише у випадках, передбачених законом і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. При цьому відповідальність за збирання, зберігання, використання та поширення відомостей про особу покладається на орган чи службову особу, які мали право займатися такою діяльністю.

Відповідно до ст.04 КВК України, таке право надано оперативним підрозділам органів і установ виконання покарань, проте не створений механізм його реалізації, оскільки ні за формою, ні за змістом не зобов’язує інші правоохоронні органи направляти усю відому їм інформацію на ув’язненого або засудженого через відсутність міжвідомчої Інструкції з цих питань.

Цікавою у зв’язку з цим є ст.14 КВК Польщі, у якій закріплено таке положення: "0рган, який виконує рішення, може розпорядитися про збір інформації на засудженого, зокрема через розвідку оточуючого середовища, вчинювану судовим куратором".

4. Для ефективного вирішення завдань спеціального попередження злочинності, на наш погляд, треба створити при кримінально-виконавчих установах діагностичні центри з вивчення особистості засуджених та ввести у їхній склад відповідних спеціалістів інших органів: педагогів, медиків, психіатрів, учених та ін.

Відповідно до вимог ст.91, 95 КВК України, засуджені, які прибувають у КВУ, піддаються медичному обстеженню, первинній психодіагностиці, психолого-педагогічному, кримінологічному та кримінально-правовому вивченню. Ці функції покладено на адміністрацію колоній. Проте реальний стан кадрового забезпечення органів і установ виконання покарань (постійний дефіцит кандидатур на вакантні місця становить до 7% щорічно до штатної чисельності персоналу) [17] та відсутність певних спеціалістів у конкретній колонії не дають можливості належно "діагностувати" засудженого. Це завдання могли б успішно виконувати відповідні спеціалісти інших відомств (зокрема, освіти і науки, охорони здоров’я). У таких умовах логічно було б ДДУПВП спільно з іншими зацікавленими відомствами створити спільну Інструкцію з означених вище питань.

У параграфі 3 ст.83 КВК Польщі ця проблема розв’язується так: "Міністр юстиції, за згодою Міністра охорони здоров’я та громадської опіки, шляхом видання, розпорядження створює діагностичні заклади..., визначає засади організації та умови здійснення досліджень у цих закладах".

5. З метою підвищення рівня індивідуальної профілактики злочинності дозволити засудженим мати своїх законних представників при вирішенні проблем, що виникають у ході виконання покарання.

У ч.2 ст.8 КВК України формально це право засуджених закріплено. Більше того, в ч.15 ст.134 КВК зазначено, що при накладенні стягнення на засудженого адміністрація колонії надає йому можливість у встановленому порядку повідомити про це близьких родичів, адвоката або інших фахівців у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи.

Гадаємо, що необхідно цю норму права відобразити у правових актах, які видаються службовими особами адміністрації КВУ: у постановах і наказах начальника колонії або особи, яка виконує його обов’язки, та заступників начальника. Відповідні застереження слід, на нашу думку, внести і у Правила внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ (ПВРВТУ) чи до Статуту виконання покарань, який планується прийняти замість Правил). Вказана норма-застереження, на наш погляд, повинна мати зміст ч.15 ст.134 КВК України і у письмовій формі її треба доводити до відома засудженого при накладенні дисциплінарного стягнення. Це повною мірою слід застосовувати при ухваленні інших рішень, що стосуються обмежень прав і законних інтересів засудженого (наприклад, у разі притягненні засудженого до матеріальної відповідальності ст.ст.136-137 КВК та ін.).

Як висновок зазначимо, що без активного залучення до процесу попередження злочинності засуджених та раціонального використання усіх можливостей правоохоронних органів піднести рівень спеціальної профілактики у найкоротші строки навряд чи вдасться.

––––––––––––––––––––

1. Див.: Статистика судимості та призначення мір кримінального покарання // Вісник Верховного Суду України. – 2003. – №4 (38). – С.36-41.

2. Див.: Беца О. Про створення служби пробації в Україні // Інформаційний бюлетень "Аспект". – Донецьк: "Донецький меморіал". – 2002. – №1 (6). – С.7-9.

3. Див.: Мендель М. Пенітенціарні системи деяких Європейських країн // Аспект. –Донецьк, 2001. – 1(2). – С.19-22.

4. Див.: О некоторых мерах наказаний, альтернативных лишений свободы: Резолюція (76) 10: принята Комитетом Министров Совета Европы 9 марта 1976 года // Аспект. – 2003. – №(9). – С.60.

5. Див.: Маляренко В.Т. Про соціальну зумовленість і справедливість покарання // Вісник Верховного Суду України. – 2002. – №З (31). – С.32-44.

6. Див.: Гель А., Мацько А. Новий Кримінальний кодекс – нові проблеми // Аспект. – 2001. – №4 (5). – С.4-6.

7. Див.: Рекомендация Р (99)22 "О переполненности тюрем и росте числа заключенных": Принята Комитетом Министров 30.09.1999г. на 681-й встрече заместителей Министров // Аспект". – 2000. – №1. – С.50-60.

8. Див.: Рекомендация №(2000) 22 "Об усовершенствовании применения Европейских правил относительно общественных санкций и мер воздействия": Принята Комитетом Министров 20.09.2000г. // Аспект. – 2001. – №4 (5). – С.52-55.

9. Див.: Резолюция 54/110 Генеральной Ассамблеи "Правила ООН в отношении мер, не связанных с тюремным заключением (Токийские правила)": Принята на 68 пленарном заседании 14.12.1990г. // Аспект. – 2002. – №1 (6). – С.48-58.

10. Аналіз роботи судів загальної юрисдикції в 2001 р. за даними судової статистики // Вісник Верховного Суду України. – 2002. – №4(32) – С.25.

11. Див.: Рудник В. Соціально-економічні проблеми застосування позбавлення волі в Україні // Право України. – 2001. – №8. – С.96-99.

12. Див.: Європейські в’язничні правила: Рекомендація №R (87) 3 Комітету Міністрів держав-членів: Ухвалена на 404-му засіданні заступників міністрів Комітету Міністрів 12.02.1987 р. // Оцінка, шляхи подальшого реформування в’язничної системи України. – К., 1999. – С.189-2 10.

13. Див.: Уголовно-исполнительный Кодекс республики Беларусь. – Минск: Национальный центр правовой информации Республики Беларусь, 2000.

14. Див.: Роль і вплив кримінального та кримінально-виконавчого законодавства Польщі у реформуванні правового поля України: Методичні рекомендації // Укладачі О.Г. Колб, А.Б.Косило, О.М.Юхимюк. – Луцьк, 2001.

15. Див.: Уголовно-исполнительный Кодекс Российской Федерации. М.: ООО "Витрем", 2001.

16. Див.: Колб О.Г., Наливайко В.С., Зарадюк З.В. та ін. Стан спеціального попередження злочинності та рівень правової культури її суб’єктів. Проблеми співвідношення та взаємодії: Навчально-методичні рекомендації. – Луцьк, 2003.

17. Див.:Льовочкін В.А. Кримінально-виконавча система України: Рік 2001 // Аспект. – 2002. – №1 (6). – С.6.

 



© Колб О., 2004

 

ПОЛІТИЧНІ ПРИЧИНИ ТА УМОВИ
ЕКОНОМІЧНОї ЗЛОЧИННОСТІ В УКРАїНІ
У ПЕРІОД ПЕРЕХОДУ ДО РИНКОВОї ЕКОНОМІКИ
А. Бойко©
Львівський національний університет імені ІванаФранка
вул. Університетська, 1, 79000Львів, Україна

У статті дана кримінологічна характеристика політичних причин та умов економічної злочинності в Україні у період переходу до ринкової економіки. Значна увага приділена особливостям трансформації політичних інститутів у перехідний період та їхній вплив на стан і характер економічної злочинності.

Ключові слова: кримінологія, економічна злочинність, політичні причини та умови економічної злочинності.

Ефективна протидія та запобігання економічній злочинності залежать від встановлення чинників, які сприяють її поширенню. Сучасна економічна злочинність в Україні детермінована загальними чинниками, характерними для цивілізованих країнах з розвинутим ринком, і особливими, наявність яких зумовлена специфікою перехідного стану як системи господарювання, так і політичної, включаючи рівень зрілості політичного режиму.

У кримінологічній науковій літературі питання про характер взаємозв’язку таких соціальних інституцій, як політичний режим і економіка та їхній вплив на економічну злочинність у період переходу від командно-адміністративної суспільно-економічної системи до системи ринкового типу тільки починають аналізувати. Відтак розглянемо хоча б ключові аспекти, що характеризують взаємозалежність політичного режиму, господарської системи, економічної злочинності і корупції відповідно до сучасних умов перехідного періоду, окреслити окремі контури, що показують найбільш значущі закономірності і суперечності, які можуть становити інтерес для кримінологічного аналізу.

Аналізуючи політичні чинники, які впливають на стан економічної злочинності, найперше звернемо увагу, на те, що у перехідний період, як правило, успішний перехід до соціально орієнтованої ринкової економіки і локалізація рівня економічної злочинності багато в чому залежать від характеру й спрямованості реформування політичної системи. Політика в період переходу до іншої соціальної системи має безсумнівну перевагу над економікою. Проте вплив політики на ринкові перетворення є більш складним і суперечливим, ніж це видається на перший погляд. Практика реформування підтверджує, що політичний вибір і воля нової влади визначають загальну спрямованість і етапи змін в економіці. При цьому успішне впровадження реформ переважно залежить від якості самих політичних рішень, наявності правильно обраних пріоритетів.

Прощаючись з минулим і приступивши до демонтажу адміністративно-командної економічної системи, нова влада не мала чіткого уявлення про те, як в реальності здійснюватиметься цей перехід. О.Т. Богомолов з цього приводу справедливо зазначив, що аж занадто раптово розвалився Радянський Союз з його нібито міцними суспільними інститутами, щоб можна було заздалегідь продумати концепцію і зважити наслідки наступних змін [1, с.5].

Тож загальним орієнтиром було обрано реформування суспільства на засадах демократії і створення економіки ринкового типу. Але щоб приступити до ринкових реформ, потрібний був політичний імпульс, який міг виходити тільки від влади. Політиці на цьому етапі належало вирішальне слово. Проте на початках реформ влада була надто пасивна, щоб створити передумови для успішного реформування суспільства, і, щоправда, не дуже замислювалась над тим, що у світі існує багато різновидів демократії і ринкової економіки і що далеко не всі з них створюють умови для подальшого соціально-економічного прогресу. Ніхто з владних мужів не ставив запитання, який саме тип демократичного устрою і ринкової економіки найбільше міг би відповідати особливостям нашої країни.

Державна влада у період першої фази перетворень і далі діяла за інерцією, були реалізовані тільки незначні і нерадикальні зміни. По суті, пострадянська Верховна Рада України поставила високий бар’єр на шляху ефективних економічних і політичних реформ. І одним з недоліків було саме те, що при формуванні державної машини, ми не спромоглися провести демократизацію її інститутів, не змогли уникнути послаблення і забезпечити її дієздатність та авторитет. Л. Бальцерович правомірно стверджує, що демократія, хоч і не може підмінити значення капіталізму для економіки, а проте відіграє величезну позаекономічну роль: вона гарантує у сучасних умовах найвищий рівень суспільної легітимності тих, у чиїх руках влада, а також повною мірою поважає гідність тих, ким влада управляє [2, с.148].

Неефективність економічної політики на початку реформ спричинила дуже високий рівень інфляції і, як наслідок, різке зубожіння більшості населення, катастрофічний спад виробництва і безпрецедентну соціальну диференціацію, що призвело до швидкого розчарування частини політичної еліти і населення в обраному курсі.

Саме труднощі і нестабільний стан суспільства на початку перехідного періоду почали схиляти багатьох політичних діячів і значної частини населення до ідеї підтримання порядку за допомогою "твердої руки". На їхню думку, демократія на етапі переходу до ринку, коли необхідні непопулярні рішення, перешкоджає становленню економічних реформ. Звідси і прийняття Закону України від 18 листопада 1992 року "Про тимчасове делегування Кабінету Міністрів України повноважень видавати декрети в сфері законодавчого регулювання", і наділення Президента України досить широкими повноваженнями за Конституцією України 1996 року. Ці кроки і обґрунтовувались необхідністю прискорити проведення реформ в Україні.

Як правило, концентрація влади в одних руках чи в середині вузької олігархічної групи (влади імущих) багаторазово збільшують ймовірність помилкових рішень. Тим більше, що структура політичної влади і управління спростилась. Наприклад, з’явилися зовнішні атрибути демократії: багатопартійність, всенародні президентські і парламентські вибори, розширились межі свободи слова, проте суть політичних режимів як авторитарної форми правління багато в чому залишилась.

Збереглись, зокрема старі інститути держави, у тому числі міліція і служба безпеки, які ще більшою мірою обюрократились і корумпувались. Законодавча влада залишалась ще слабка, нерозвинута, і адміністрація президента докладала всіх зусиль, щоб підпорядкувати чи, при потребі, маніпулювати нею. ЗМІ почали жорсткіше контролювати влада, чи фінансово-бюрократичними групами. Все це, з одного боку, полегшувало підтримання необхідного порядку і регулювання ходу економічних реформ, а з іншого – створювало перешкоди на їхньому шляху, перешкоджало виробленню нової політики і ринкового мислення.

У результаті саме такого розвитку подій державна влада сформувалась шляхом злиття представників другого і третього ешелонів колишньої партійної номенклатури з вихідцями із ліберальної інтелігенції, яка набула або політичний або фінансовий капітал, а також зі ставлеників народженого крупного фінансово-промислового капіталу. Назвати демократичною таку політичну систему можна тільки дуже умовно. Скоріше за все, це – олігархічна форма державного правління з високим ступенем криміналізації, що має тенденцію сповзання в одну з форм авторитаризму. Силові і радикальні способи проведення політики, ігнорування елементарних морально-етичних норм, постійне замазування непорядних учинків – все це не сумісно з практикою функціонування вільних демократичних суспільств і соціально орієнтованої ринкової економіки.

За роки, що сплинули, демократія, на жаль, не вкоренилася у суспільній свідомості і в суспільному житті. Не вдалося створити відносно міцні державні інститути, забезпечити розподіл і баланс між різними гілками державної влади, гарантувати свободу слова.

Уряд так і не став центром виконавчої влади, йому не належить головна роль у повсякденному управлінні країною, тому і покладати на нього основну відповідальність за стан справ не виправдано. Компетенція уряду обмежена діяльністю Адміністрації Президента. Президент, а не парламент більшою мірою контролює уряд.

Проте складність перехідного періоду потребує активної діяльності різних гілок державної влади за дії механізмів, які б збалансовували і оптимізували їхній вплив на проведення реформ. Адже ті ринкові механізми і інститути, які у країнах Заходу формувались і удосконалювались протягом сторіч, в Україні створювались у короткі строки. Через це вони не є органічним продуктом тривалого природно-історичного процесу, а виникають у результаті, за словами О.Т. Богомолова, "соціальної інженерії", найважливіша діюча особа якої – держава [1, с.44].

Оскільки соціальна орієнтація ринкового господарства, необхідна для збереження суспільного спокою і злагоди, багато у чому визначається державним впливом, то слід було б посилити роль держави у перерозподілі національного доходу. У перехідний період повинна підвищуватись питома вага бюджетних асигнувань на задоволення загальнонаціональних потреб, а особливо вирішення соціальних проблем. І в силу інерції центральної командної економіки та специфіки політичного розвитку держава в особі її органів влади зберігає достатньо широкі можливості управляти економічною діяльністю на макро- і мікрорівнях.

На превеликий жаль, в реальній дійсності здатність державної влади управляти багатьма економічними процесами виявилась не такою ефективною, як цього хотілось би. Держава не виконує належно багатьох з тих функцій, без яких неможливий цивілізований ринок і економічне зростання. Серед них можна назвати створення конкурентного середовища, дотримання законів, проведення ефективної політики доходів і соціальної захищеності, структурної політики, захисту вітчизняного ринку і підтримку підприємництва. Замість цього державна влада перетворилась в інструмент поділу між "своїми", лояльним до влади представникам чиновницького і бізнесового світу, колишньої "загальнонародної" власності, бюджетних і кредитних ресурсів, "вибивання" податків, наділення привілеями. У цих сферах державне втручання перейшло всі межі.

Найбільша проблема, напевно, полягає в тому, що ринкові реформи в Україні розпочато при повній неготовності держави створити умови для їхнього (реформ) нормального перебігу. До недавнього часу державна влада у реформуванні політичних, і не тільки політичних, інститутів постійно і систематично відставала від реального перебігу змін в економіці.

В Україні, так і не вдалось забезпечити головного – політичної стабільності і діючих законів. Реформи супроводжуються безперервними політичними катаклізмами. Складається враження, що головне завдання правлячої влади не політична і соціальна стабільність, а подальше перебування при владі.

В літературі вже висловлювалась думка, що особлива роль у придушенні паростків свободи економічної поведінки в легальному секторі господарювання і наступною криміналізацією економічних відносин, на жаль, належить діючій владі. Це знайшло своє відображення у фактично безконтрольному (з боку суспільства) розпорядженні засобами виробництва у процесі роздержавлення і приватизації, роздаванні різного роду податкових, митних та інших пільг і привілеїв, що дають незаконні переваги на ринку окремим ("своїм") економічним структурам та організаціям, сприяння процесам монополізації, в приватизації економічно ефективних гігантів індустрії й навіть цілих високоприбуткових галузей, що в цивілізованому світі вважається нерозумним з боку уряду і держави [3, с.288].

Все це формувало викривлену систему цінностей і відтак спрямування на збагачення будь-якими засобами і в найкоротші терміни; переконаність, що більшість працівників суду, прокуратури, міліції і служби безпеки служать не праву, а політикам і можуть бути підкуплені, а абсолютна більшість службовців органів влади і управління не тільки можуть бути підкуплені, але й прагнуть цього; оцінка злочинів проти нових економічних форм як відновлення соціальної справедливості; переконаність у м’якості законів, упевненість в неефективності діяльності міліції, податкової адміністрації; мотиви заздрощів і агресивності у ставленні до всіх, кому пощастило у житті, невпевненості у завтрашньому дні створювали атмосферу загальної вседозволеності та беззаконня.

Процесам криміналізації, крім того, відчутно сприяють цілеспрямовані дії самого злочинного світу і корумпованої частини чиновників. Скориставшись перехідною ситуацією в економіці, наявністю організаційно-економічного і правового хаосу в регулюванні ринкових відносин, що формувалися, цей тіньовий альянс використовує економічні злочини (породжуючи безпрецедентне зростання їхньої кількості) в якості головного "інструмента" у боротьбі за прискорення досягнення своїх стратегічних корпоративних цілей.

Весь цей негатив, без сумніву, – результат недостатньої ефективності у реформуванні передусім політичних інститутів.

Якщо загалом оцінювати роль політики у перехідний період, то ситуація є такою: у сфері безпосереднього регулювання спостерігається дефіцит політики, дефіцит державного втручання, а в сфері опосередкованого впливу – надмірний вплив політики, до того ж негативний. І однією з головних пружин нестабільності залишається гостра боротьба політичних груп за вплив на економіку, на хід економічних реформ, а для ефективних реформ необхідна суспільна згода відносно найважливіших цілей і методів економічних перетворень і, відповідно, пошук компромісів між владою і опозицією, відмова від нав’язування суспільству зверху рішень, яких воно не сприймає. Для цього потрібно, щоб владні структури і засоби масової інформації стали активними провідниками демократичних і моральних начал у політичному житті, були зразком справжньої громадянської відповідальності. На жаль, "наведення ладу у владі" розуміється як ліквідація одних і створення інших відомств чи як перестановка у верхніх ешелонах правлячих структур. Ці випробувані прийоми, запозичені із недавнього минулого, нерідко підмінюють більш радикальні заходи з підвищення авторитету і ролі держави у проведенні ринкових перетворень.

Цілком правомірна є висловлена в літературі думка, що необхідно опрацьовувати питання, пов’язані з упорядкуванням діяльності парламентської та позапарламентської опозиції. Це передбачає розроблення механізмів використання потенціалу політичної опозиції для визначення стратегії суспільного розвитку, пошук оптимального співвідношення політичної боротьби та співробітництва [4, с.36]. І найважливішим, напевно, є формування відкритого суспільства. Тож, мав рацію Шарль Планкарт, стверджуючи: "Ідеології, метою яких є створення ідеальної держави, втрачають силу, а вчення про відкрите суспільство, в якому кожна людина сприймається такою, яка вона є, набувають дедалі більшого поширення" [5, с.12].

––––––––––––––––––––

1. Богомолов О.Т. Реформы в зеркале международных сравнений. – М.: ОАО "Экономика", 1998.

2. Бальцерович Л. Социализм, капитализм, трансформация: Очерки на рубеже эпох / Пер. с польск. – М.: Наука, 1999.

3. Политический режим и преступность / Под ред. В.Н. Бурлакова, Ю.Н. Волкова, В.П. Сальникова. – СПб.: Юрид. центр Пресс, 2001.

4. Стратегії розвитку України: теорія і практика / За ред. О.С. Власика. – К.: НІСД, 2002.

5. Державні фінанси в умовах демократії: Вступ до фінансової науки / Пер. з нім. С.І. Терещенка; Передмова та наук. ред. В.М. Федосова. – К.: Либідь, 2000.

 



© Бойко А., 2004

 

Проблема кримінально-правової кваліфікації незаконного використання електроенергії
Н. Антонюк
©
Львівський національний університет імені Івана Франка
вул. Університетська, 1, 79000 м. Львів, Україна
тел. (0322) 74-00-80. е-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

У статті розглянуто проблеми кримінально-правової кваліфікації незаконного використання електроенергії. На підставі теорії цивільного і кримінального права пропоновано підхід до вирішення цього питання. Висловлено думку про можливість віднести електроенергію до майна в цілому.

Ключові слова: електроенергія, заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою, предмет крадіжки, майно, річ, уречевленість.

Проблема кримінально-правової кваліфікації незаконного використання електроенергії до сьогодні залишається дискусійною. Неоднакове розуміння суті електроенергії, юридичних особливостей права власності на неї, призводять до виникнення протилежних підходів до кримінально-правової кваліфікації її незаконного використання. Деякі вчені відстоюють позицію, відповідно до якої кваліфікувати незаконне використання електроенергії потрібно за статтею кримінального кодексу, що передбачає відповідальність за крадіжку [1, ст.48; 2, ст.6; 3, ст.64; 4, ст.16; 5, ст.44]. Інші ж науковці вважають, що енергію не можна вважати предметом крадіжки, а отже, і незаконне використання її кваліфікувати за цією статтею, вказуючи на доцільність кваліфікації за статтею, що встановлює відповідальність за заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою [6, ст.19; 7, ст.5; 8, ст.9; 9, ст.41;10, ст.62;11, ст.49; 12, ст.45; 13, ст.72; 14, ст.128-132].

Актуальність правильного вирішення цього питання покликана забезпечити правильність, "чистоту" кваліфікації, і, як наслідок, правильне призначення покарання.

Чинний Кримінальний кодекс України не містить окремої статті, яка встановлює відповідальність за незаконне використання електричної та інших видів енергії (далі – енергія). Не можна стверджувати, що виділення такої окремої статті було б схвалено і сприйнято науковцями як єдино правильне. Проте, застосовуючи норми кримінального закону, на практиці не було б різних підходів до питання кримінально-правової кваліфікації незаконного використання електроенергії. Наприклад, нерідко діяння щодо незаконного використання енергії кваліфікують за різними статтями Кримінального кодексу України: як крадіжку або як заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою [35; 36].

Виходячи з різних підходів до кримінально-правової кваліфікації незаконного використання електроенергії, видається доцільним звернутися до названої проблеми, і на підставі аналізу відповідних наукових праць, аналізу теорії цивільного та кримінального права, сформулювати пропозиції та рекомендації щодо правильного вирішення цього питання.

Однакового законодавчого підходу до вирішення питання про кримінально-правову оцінку незаконного використання електроенергії немає і в інших державах. Зокрема, в Японії електроенергія розглядається як майно, а діяння з її незаконного використання кваліфікуються як крадіжка (ст.245) [15, ст.147]; в Литовській республіці електроенергію розглядають як засіб, який має економічну цінність, а незаконне використання кваліфікують за спеціальною статтею – "Незаконне використання енергії і послуг зв’язку" (ст.179) [16, ст.275-276]; в Німеччині – як розкрадання електричної енергії (ст.248с) [17], Молдові – розкрадання або незаконне використання електроенергії (ст.194) [18, ст.162], Туреччині – як крадіжку (ст.491) [19], в Австрії – як розкрадання електричної енергії (ст.132) [20, ст.62-63], Російській Федерації – як заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою (ст.165) [21, ст.70]; Франції – як крадіжку (ст.311-2) [22, ст.280]; Швейцарії – як незаконне використання електроенергії (ст.142) [23, ст.53-54], Латвійській республіці – як самовільне використання електричної енергії, теплової енергії і газу (ст.182) [24, ст.189], в Естонській республіці – як самовільне споживання газу, рідкого палива або енергії через мережу (ст.145-2) [25, ст.139]. Слід звернути увагу на наявність прямої вказівки у кримінальних кодексах більшості держав на те, як кваліфікувати діяння з незаконного використання енергії.

Розглянемо підхід до кримінально-правової кваліфікації незаконного використання електроенергії як крадіжки. Думка про те, що незаконне використання електроенергії – крадіжка, ґрунтується на аргументуванні того, що електрична та інші види енергії, наділені всіма ознаками предмета крадіжки, енергія перебуває у фондах господарюючих суб’єктів, а незаконне використання її веде до зменшення цих фондів.

У теорії кримінального права загальноприйнятим є розуміння під предметом крадіжки майна, якому притаманні специфічні ознаки фізичного, економічного та юридичного характеру.

М. Гельфер, вказуючи на наявність у енергії всіх прикмет предмета крадіжки зазначав, що вона здатна задовольняти матеріальні та духовні потреби суспільства і окремої особи, у виробництво енергії вкладена праця, вона має певну економічну цінність і перебуває в наявних фондах держави [1, ст.48]. Проте, як справедливо зауважив А. Бойцов, "аналізуючи властивості такої "речі" як електрична енергія, М. Гельфер обійшов мовчанням її фізичну природу" [14, ст.130].

Зупинимося на підходах до розуміння фізичних ознак предмета крадіжки. Деякі вчені під фізичними ознаками предмета крадіжки розуміють властивість предмета завдяки своїй матеріальній субстанції бути чуттєвим для сприйняття [7, ст.110]. Інші стверджують, що "матеріальність", тобто особлива фізична природа предмета, жодного значення для визнання чи невизнання об’єкта предметом крадіжки не мають, якщо цивільне право відносить цей об’єкт до категорії об’єктів права власності [2, ст.5]. Видається, що найточнішим є розуміння під фізичною ознакою предмета крадіжки "визнання чогось майном та наявності можливості вилучити, привласнити, спожити … чи пошкодити це майно" [26, ст.125].

Науковці, торкаючись питання можливості віднесення енергії до предмета крадіжки, зосереджують увагу на тому що у енергії немає фізичних ознак предмета крадіжки, тобто "уречевленості". На нашу думку, не торкаючись питання "матеріальності", передусім треба з’ясувати, що розуміє цивільне право під поняттям "майно", та чи є енергія майном. Лише після вирішення цього питання можна досліджувати наявність або брак у майна необхідних ознак предмета такого злочину як крадіжка.

Визначаючи поняття майно низка науковців виходять з економічного розуміння цього терміна. Зокрема, Б.С. Нікіфоров розглядає майно як сукупність речей зовнішнього світу, що мають якості економічної і господарської корисності [27, ст.60-61]; на думку В.А. Романцова, під майном як предметом злочинів проти власності слід розуміти благо, яке має матеріальну цінність [28, ст.56]. Ми вважаємо, що, визначаючи поняття майна в сенсі предмета крадіжки, слід виходити не з економічного, а з правового розуміння цього поняття, оскільки правове трактування поняття майно може не збігатись з його економічним трактуванням.

Поняття майно – найперше цивільно-правова категорія. Тому для визначення змісту цього поняття слід звернутися до теорії цивільного права. Під майном у цивільному праві розуміють окрему річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки [29, ст.68]. Зрозуміло, що до майнових прав і обов’язків енергія не належить. Щодо віднесення її до категорії речей, то зазначимо, що поняття річ охоплюються всі предмети матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права й обов’язки [29, ст.66]. Водночас в теорії цивільного права виділяють критерії, яким повинні відповідати блага, щоб бути віднесеними до категорії речей: речі – це предмети зовнішнього світу, які мають матеріальну (тілесну) субстанцію, тобто існують як фізичні тіла: в твердому, рідкому чи газоподібному стані [30, ст.58] та відокремлені від природного середовища [31, ст.12]. Отож цивільне право пов’язує можливість визнання чогось річчю з властивістю "уречевленості," "тілесності."

Електрична енергія становить собою рух електронів по провіднику струму, що здатні приводити в дію різноманітні електричні прилади. Енергія – це властивість матерії, здатність виконувати корисну роботу, забезпечувати виконання різних технологічних операцій. Вона є фізичним явищем і немає тілесної субстанції. Термін електроенергія використовують для визначення кількості енергії, що передається електростанцією в електричну мережу і яку одержує споживач.

Споживання енергії є невіддільним від її виробництва, оскільки окремо від енергетичних потужностей не існує. Це випливає з розуміння і функціонування цілої енергосистеми, яка становить собою сукупність енергетичних ресурсів, методів їхнього, одержання, перетворення, розподілу, використання, а також технічних засобів і організаційних комплексів, що забезпечують постачання споживачам відповідних видів енергії. В. Навроцький зазначає: "При самовільному безоплатному використанні енергії винний не звертає на свою користь якісь матеріальні об’єкти, не відділяє їх від інших наявних у власника цінностей, а лише використовує властивість енергетичних потужностей виробляти енергію…" [12, ст.46].

Теплова енергія є результатом збільшення руху молекул рідини, яка міститься в обігрівальному приладі.

Відтак річчю є матеріальне, тілесне благо, а енергія є фізичним явищем і немає тілесної субстанції, тому вона не відноситься до складу речей, а, як наслідок, і до майна.

Проте щодо визначення фактичного підходу до розуміння енергії в цивільному праві України недостатньо зупинитися лише на визначенні майна та речі, оскільки деякі науковці досліджуючи питання є енергія майном чи ні, виходять з природи договорів, предметом яких є енергія. Тому необхідно охарактеризувати договір на постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу, який безпосередньо торкається особливостей енергії, що виникають у цивільному обороті.

Договір на постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу є різновидом договорів купівлі-продажу [32, ст.322-353], оскільки розміщений у главі 54 ЦК України – "Купівля – продаж". Та й законодавець прямо вказує на необхідність застосування під час укладення цього договору норм про купівлю – продаж.

Зрозуміло, що енергія є предметом договору на постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу. Проте законодавець в ст.714 ЦК України жодного разу не вживає термін майно або річ, обмежуючись поняттям ресурси. Звернення до розуміння предмета договору купівлі-продажу, різновидом якого, як зазначалося вище, є розглядуваний договір, приводить до визнання предметом договору купівлі – продажу майна (товару) (29, ст.204-205). Однак ототожнення майна і товару є неможливим, оскільки поняття товар є значно ширшим, ніж поняття майно. Зокрема, товар – це будь-яка продукція, послуги, роботи, права інтелектуальної власності та інші немайнові права призначені для продажу (оплатної передачі) [33].

Виходячи з викладеного та враховуючи розуміння законодавцем майна, речей як предметів матеріального світу, видається, що законодавець розуміє енергію в сенсі предмета договору на постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу як товару. До такого висновку приходять й інші дослідники природи "енергії". Приміром, М.В. Фролов зазначає, що розміщення норм про постачання електроенергії серед договорів купівлі – продажу пояснюється тим, що такий договір містить у собі всі ознаки договірних зобов’язань купівлі-продажу: одна сторона передає іншій за плату визначений товар (енергію) [30, ст.59].

Розуміння енергії як товару не нове. В Законі України "Про електроенергетику" від 16 жовтня 1997 року, енергія визначається як електрична чи теплова енергія, що виробляється на об’єктах електроенергетики і є товарною продукцією, призначеною для купівлі-продажу (ст.1).

Видається, що визнання енергії товаром не викликає сумніву. Проте не слід ототожнювати поняття майно та товар, оскільки це різні правові категорії, які мають різний зміст і співвідносяться як частина й ціле.

Підтвердженням викладеного є й те, що "у жодному випадку до складу майна не включаються нематеріальні об’єкти цивільних прав..." [37, ст.113], до яких і відноситься електроенергія.

Отож, енергія не є річчю, оскільки не має "тілесної" субстанції, що є обов’язковим для визнання річчю у цивільному праві, а відтак, вона не є і майном.

Правові категорії треба трактувати однаково у всіх галузях права. Підходи до розуміння майна в цивільному і кримінальному праві повинні бути тотожними. Тому в кримінальному праві вести мову про енергію як майно немає смислу.

Неможливе і відображення енергії в фондах господарюючих суб’єктів (йдеться про відображення в бухгалтерських та інших документах переліку майна, що є на балансі). Підтвердженням цього передусім є невіднесення енергії до категорії майна. Окрім цього, як правильно зазначає В. Навроцький, енергія по своїй суті не може бути відображена в фондах, оскільки окремо від енергетичних потужностей не існує [11, ст.49]. Неможливість існування електроенергії поза енергетичною системою тягне за собою висновок про неможливість відображення її в фондах господарюючих суб’єктів. Відповідно незаконне використання енергії не може вести до зменшення фондів господарюючих суб’єктів.

На нашу думку, кваліфікувати незаконне використання електроенергії за статтею, яка передбачає відповідальність за крадіжку не можна, оскільки енергія не є майном, річчю, вона не має "матеріальної" суті, а предметом крадіжки, відповідно до теорії кримінального права, може бути лише майно.

Розглянемо кваліфікацію незаконного використання енергії за ст.192 КК України, тобто як заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою.

Предметом такого злочину є майно, яке мало потрапити в фонди господарюючих суб’єктів, проте не потрапило туди через злочинну поведінку суб’єкта злочину; майно, яке незаконно експлуатується винним.

А.І. Бойцов вказує: "Близько примикає до даного різновиду злочинних дій і незаконне користування матеріальними благами, позбавленими фізичних ознак, необхідних для визнання скоєного розкраданням..." [14, ст.733]. Зокрема, електроенергія як об’єкт права власності, проте не майно, оскільки немає окремої норми, яка б передбачала відповідальність за її незаконне використання, теж сьогодні відноситься до предмета заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою.

Енергія – благо, яке не відноситься до речей, а тому посягання на нього не може кваліфікуватися за статтями про крадіжку, грабіж, розбій, шахрайство та іншими статтями, предметом яких є майно; відповідальність за посягання на це благо як об’єкт майнових відносин окремо законодавцем не передбачена. Тож і кваліфікуємо за статтею, яка, на думку П.С. Яні, є "резервною", і застосовується тоді, коли будь-яку статтю, що передбачає відповідальність за злочини проти власності, застосувати неможливо [7, ст.5,6,59].

З урахуванням розвитку ринкової економіки і залученням в господарський оборот нових предметів, які виступають об’єктами права власності, необхідно приділити більшу увагу питанням кримінально-правового захисту права власності не лише на речі (rec corporales), але й на інші об’єкти майнових відносин (rec incorporales) [21, ст.11]. Головне, щоб ці об’єкти (блага) мали справжню економічну вартість, визнавались об’єктом економічного обороту, мали товарну форму і вартісне вираження. Саме до таких благ – інших об’єктів майнових відносин, і належить електроенергія.

Сьогодні на розгляді у Комітеті Верховної Ради України з питань паливно-енергетичного комплексу, ядерної політики та ядерної безпеки перебуває проект Закону України "Про внесення змін до деяких законів України у зв’язку з прийняттям Закону України "Про електроенергетику" (№реєстрації 0971 від 14.05.2002 р.). Цей проект не приведено у відповідність з новим КК України. Відповідно до положень названого проекту, пропонується доповнення Кримінального кодексу України статтею "Порушення правил користування енергією", яка передбачає відповідальність за самовільне використання електричної та інших видів енергії без приладів обліку або внаслідок їхнього умисного пошкодження.

На підставі викладеного, враховуючи зміни в цивільному обороті, в необхідності дієвого захисту всіх об’єктів права власності, видається доцільним і логічним доповнення Кримінального кодексу України статтею, яка б прямо передбачала відповідальність за незаконне використання електричної та інших видів енергії. Таке доповнення дало б змогу б привести кримінальне законодавство у відповідність з рівнем розвитку цивільних відносин і визначити предметом нового складу злочину об’єкт власності, який не є майном, річчю (rec incorporales) – енергію.

––––––––––––––––––––

1. Тельфер М. О квалификации незаконного пользования электрической и другой энергией. / Социалистическая законность, – 1983, – №8.

2. Хабаров А.В. Преступления против собственности. – Тюмень: Изд-во Тюмен. ун-та, 1999.

3. Гельфер М.Г. Ответственность за преступления против социалистической собственности по законодательству зарубежных социалистических стран. Горький, 1979.

4. Григорьева Л.В. Уголовная ответственность за мошенничество. – Саратов, 1999.

5. Кузнєцов В. Кримінально-правова боротьба з крадіжками електроенергії. Предпринимательство, хозяйство и право. – 1999. – 11.

6. Матмуратов Б.Д. Проблемные вопросы уголовной ответственности за хищение социалистического имущества путем мошенничества и смежные с ним преступления: Автореф. дис…. канд. юрид. наук. – К.,1988.

7. Яни П.С. Посягательства на собственность. – М., 1998.

8. Яни П.С. Мошенничество и иные преступления против собственности: уголовная ответственность. – М., ЗАО Бизнес-школа "Интел-Синтез", 2002.

9. Борзенков Г.Н. преступления против собственности в новом Уголовном кодексе РФ. / Юридический мир. – 1997. – Июнь-июль.

10. Верина Г.В. Преступления против собственности; проблемы квалификации и наказания. – Саратов, 2001.

11. Навроцкий В. Уголовная ответственность за незаконное пользование электрической и другими видами энергии. / Социалистическая законность, 1984. – №2.

12. Навроцький В. Чи можна вкрасти електороенергію? / Предпринимательство, хозяйство и право, – 2000, – №8.

13. Векленко В.В. Квалификация хищений. – Омск, 2001.

14. Бойцов А.И. Преступления против собственности. – СПб: Юридический центр Пресс, 2002.

15. Уголовный кодекс Японии. СПб: Юридический центр Пресс, 2002.

16. Уголовный кодекс Литовской республики. – СПб: Юридический центр Пресс, 2002.

17. Уголовный кодекс федеративной республики Германии. – СПб: Юридический центр Пресс, 2003.

18. Уголовный кодекс республики Молдова. – СПб: Юридический центр Пресс, 2003.

19. Уголовный кодекс Турции. – СПб: Юридический центр Пресс, 2002.

20. Уголовный кодекс Австрии. – М., Зерцало, 2001.

21. Уголовный кодекс Российской Федерации. – М.: Профессиональные юридические системы "Кодекс" 2004.

22. Уголовный кодекс Франции. – СПб: Юридический центр Пресс, 2002.

23. Уголовный кодекс Швейцарии. – М.: Зерцало, 2001.

24. Уголовный кодекс Латвийской республики. – СПб: Юридический центр Пресс, 2001.

25. Уголовный кодекс Эстонской республики. – СПб: Юридический центр Пресс, 2001.

26. Кримінальне право. Особлива частина. – Київ; Харків: Юрінком Інтер – Право, 2002.

27. Никифоров Б.С. Борьба с мошенническими посягательствами на социалистическую и личную собственность по советскому уголовному праву. М., 1952.

28. Романцов В.А. Уголовная ответственность за причинение имущественного ущерба путем обмана или злоупотребления доверием. Дис.... канд. юрид. наук. – СПб, 1997.

29. Цивільний кодекс України. – К.: Атіка, 2004.

30. Фролов М.В. Имущество как предмет хищения: единство и дифференциация гражданско – правового и уголовно – правового элементов понятия: Дис. … канд. юрид. наук. – Екатеринбург, 2002.

31. Тенчов Э.С. Охрана собственности – институт уголовного права: социальная обусловленность, структура, функционирование: Автореф. дис. … д-ра юрид. наук. – М., 1990.

32. Зобов’язальне право. – К.: Юрінком Інтер, 1998.

33. Закон України "Про зовнішньоекономічну діяльність" (ст.1) від 16 квітня 1991 року.

34. Безверхов А.Г. Имущественные преступления. Автореф. дис….д-ра юрид. наук. – Ижевск, 2002.

35. За кражу электроэнергии отправляют в тюрьму http://dn.kiev.ua/disasters/ukraine/tur_elek_0910. html.

36. За кражу электричества сесть в тюрьму может даже рядовой гражданин Корреспондент. Net. 14 июня, 2002.

37. Цивільне право України. Академічний курс. Загальна частина. // За заг. ред. Я.М. Шевченко – К., 2003. – Т.1.

 



© Антонюк Н., 2004

 

Кримінальна відповідальність за злочини, вчинені в стані сп’яніння (історичний аспект)
В. Бурдін©
Львівський національний університет імені Івана Франка
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна
тел.(032-2) 296-44-82

Стаття присвячена дослідженню окремих проблем кримінальної відповідальності за злочини, вчинені в стані сп’яніння. Аналізуються різні законодавчі підходи до вирішення цього питання на різних історичних етапах. Зроблені узагальнення та поділ на групи законодавчих підходів, що стосуються кримінальної відповідальності за злочини, вчинені в стані сп’яніння.

Ключові слова: злочин, кримінальна відповідальність, стан сп’яніння.

Сьогодні положення про те, що особа, яка вчинила злочин у стані сп’яніння, незалежно від його ступеня, підлягає кримінальній відповідальності, на перший погляд, не викликає сумнівів. Зокрема, в ст.21 чинного КК України встановлено, що особа, яка вчинила злочин у стані сп’яніння внаслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів або інших одурманюючих речовин, підлягає кримінальній відповідальності. Однак таке законодавче рішення не можна вважати досконалим та беззаперечним. У юридичній літературі відомі різні підходи до обґрунтування кримінальної відповідальності за злочини, вчинені в стані сп’яніння. Ці проблеми детально досліджували Б.С. Бєйсєнов, А.О. Габіані, О.О. Кістяківський, Н.С. Лєйкіна, М.С. Таганцев. Проте, незважаючи на численні праці, присвячені цій проблемі, багато питань і далі залишаються спірними. Це, зокрема, такі питання: 1) можливість притягнення до кримінальної відповідальності осіб, які вчинили злочини у стані повного сп’яніння, яке не давало можливості усвідомлювати свої діяння або керувати ними; 2) чи у всіх випадках учинення злочину в стані сп’яніння повинно обтяжувати відповідальність; 3) можливість в окремих випадках визнавати стан сп’яніння обставиною, що пом’якшуватиме відповідальність. Вирішення вказаних проблем потребує застосування історичного методу дослідження. Вивчення історичного методу дослідження дозволяє виділити окремі законодавчі періоди в підходах до регулювання кримінальної відповідальності за злочини, вчинені в стані сп’яніння, з метою можливого запозичення в чинний КК України позитивного історичного досвіду. Адже такий підхід до кримінальної відповідальності за злочини, вчинені в стані сп’яніння, який закріплюється в КК України 2001 р., простежується далеко не на всіх етапах розвитку кримінального законодавства.

Так у римському праві сп’яніння вважалося обставиною, яка зменшувала осудність та покарання, але повністю не виключала їх. За канонічним правом, стан сп’яніння визнавався обставиною, яка унеможливлювала осудність, але доведення себе до стану сп’яніння визнавалося і каралося як злочин sui generis. За давньоруським правом, вбивство, вчинене в стані сп’яніння, каралося значно м’якше, ніж звичайне вбивство [1, с.457]. Руська правда хоч і розмежовувала вбивство при розбої та вбивство "в піру", – в останньому випадку передбачалося м’якше покарання, проте навіть повне сп’яніння не було причиною безвідповідальнотсі [2, с.130]. На думку М.С. Таганцева в Руському праві відбулася зміна підходів щодо впливу стану сп’яніння на кримінальну відповідальність: давньоруського підходу виявленого в Новоуказаних статтях та в Уложенні Олексія Михайловича, який до стану сп’яніння ставився поблажливо, та більш пізній, більш суворий підхід, який знайшов свій вираз у законодавстві Петра І, незважаючи на панування в ті часі безмірного п’янства [3, с.467-468]. В Соборному Уложенні стан сп’яніння визнавався обставиною, що пом’якшує покарання (ст.71-74 гл.ХХІ). У Військовому статуті в артикулі 43 вказувалося, що стан сп’яніння не тільки не заперечує кримінальну відповідальність, але й обтяжує покарання. Щоправда, ця лінія проводилася не завжди послідовно. Зокрема, згідно з артикулом 3, у випадку вчинення богохульства стан сп’яніння не визнавався обставиною, що обтяжує покарання [4, с.322, 329, 331]. В окремих випадках поява в стані сп’яніння визнавалася і каралася як злочин sui generis. Наприклад, артикули 11, 12 визнавали злочином появу в п’яному стані офіцера чи рядового під час молитви; відповідно до артикулу 43, злочином визнавалася також "поява військовослужбовця в стані сп’яніння, коли місто було взято приступом, але до повного знешкодження опору та розселення солдат по квартирах та до отримання дозволу на грабіж" [4, с.330-331].

В Уставі благочиння 1782 р. в ст.214 взагалі було заборонено п’янство. В ч.1 ст.256 встановлена відповідальність за появу в стані повного сп’яніння на вулиці чи іншому публічному місці, коли особа була п’яною до нестями. За вчинення такого діяння особу добу утримували на хлібі та воді. Крім того, в ч.2 ст.256 було встановлено відповідальність за такі діяння: 1) доведення себе до стану сп’яніння, коли особа знає про свою схильність вчиняти різного роду правопорушення в такому стані; 2) за безперервне п’янство; 3) за перебування особи в стані сп’яніння більшу частину року. Устав у ч.3 ст.256 проводив різницю між станом сп’яніння, коли особа мала намір згодом вчинити злочин в такому стані, та сп’янінням без такого наміру [5, с.377]. Ця ж різниця зазначалась і в Зводі законів 1832 року. В другому випадку вказувалося, що хоч стан сп’яніння і не може виправдовувати підсудного і він повинен підлягати тому покаранню, яке передбачене за вчинений злочин, але покарання пом’якшується порівняно з тим, що передбачено за даний злочин. У першому випадку стан сп’яніння посилював покарання і не міг виправдовувати винного [2, с.131].

Подібно вирішувалося питання про кримінальну відповідальність за злочини, вчинені в стані сп’яніння, і в Уложенні про покарання кримінальні та виправні 1845 р. Зокрема, щодо сп’яніння в ст.112 містилося спеціальне положення, де розрізняли умисне та неумисне сп’яніння. Під умисним сп’янінням закон розумів ті випадки, коли винний довів себе до такого стану саме з метою вчинення злочину. В цьому випадку завжди призначалося максимальне покарання, передбачене за даний злочин. Щодо неумисного сп’яніння, то закон вказував, що міра покарання в таких випадках призначається з урахуванням інших супроводжуючих злочин обставин. Іншими словами, таке сп’яніння саме по собі не впливало на міру покарання [6, с.196]. Редактори Уложення взагалі пропонували карати такі діяння як злочини, вчинені з необережності, але ця пропозиція не була прийнята [3, с.468-469].

Проте в Особливій частині Уложення відступає від загального правила про визнання стану сп’яніння обставиною, що обтяжує відповідальність. В окремих випадках стан сп’яніння є обставиною, що пом’якшує відповідальність. Це зокрема, стосується щодо релігійних злочинів (ст.180, 182, 211, 215, 217, 234), заочних образ Імператора та членів Правлячого Дому (ст.246, 248), злочинів проти поряду управління (ст.276, 282, 286) [7, с.500]. Треба відзначити, що Уложення, як і попередні акти, нічого не вказувало про ступінь сп’яніння. Тобто невирішеним залишалося питання, чи стосувалися ці правила всіх без винятку стадій сп’яніння, особливо тієї стадії, яка називається повним сп’янінням, коли особа не в стані усвідомлювати своїх діянь або керувати ними? Відсутність прямої вказівки в законі, на думку М.С. Таганцева, не виключало права присяжних негативно відповісти на запитання про наявність вини підсудного, коли по справі буде констатоване повне сп’яніння, незалежно від того, чи було воно з наміром, чи ні [3, с.468].

Судова практика неоднозначно підходила до вирішення цього питання. Привертає увагу, зокрема справа 1848 р. про військового старшину Яковлєва, який обвинувачувався у нанесенні Прокопенкову смертельного поранення. Яковлєв страждав періодичними запоями, що супроводжувалися галюцинаціями. Поранення було нанесено саме після п’ятиденного запою, коли у обвинуваченого з’явилися галюцинації. Незважаючи на це, обер-прокурор другого відділення шостого департамента сената вказував, що Яковлєв не може бути визнаний неосудним, оскільки у нього не було виявлено ні безумства, ні іншого психічного розладу. Крім того, за законодавством, п’янство в жодному разі не може звільняти від відповідальності. Керуючий міністерством юстиції зауважив, що хоч з обставин справи і видно, що Яковлєв вчинив злочин унаслідок розладу уяви, проте його діяння не може підпадати під ознаки неосудності, оскільки це було б небезпечним з урахуванням громадської моральності, правосуддя та самої громадської безпеки. З такою думкою погодилася і Державна Рада. Проте згодом Сенат вказав, що в тих випадках, коли п’янство призводить до ознак хвороби, що супроводжуються втратою пам’яті та розладами свідомості, вчинене у такому стані діяння не може бути поставлено у вину [2, с.134-135].

Статут про покарання, що застосовуються мировими суддями, не містив особливих положень про кримінальну відповідальність за злочини, вчинені в стані сп’яніння. Проте поява в стані сп’яніння в окремих випадках визнавалася і каралася як злочин sui generis. Так, згідно зі ст.42, злочином визнавалася поява в публічному місці "п’яним до нестями або в неподобному від сп’яніння вигляді" [8, с.400]. Саме в Статуті вперше простежується часткове покладення відповідальності за діяння, які можуть бути вчинені в стані сп’яніння, на продавців алкогольних напоїв. Так, згідно зі ст.127, у випадку залишення без належної уваги п’яного, який без очевидної небезпеки не міг залишатися без сторонньої допомоги, продавці розважальних закладів притягувалися до кримінальної відповідальності [8, с.410].

Уголовне уложення 1903 р. не містило спеціальних положень, які б стосувалися кримінальної відповідальності за злочини, вчинені в стані сп’яніння. Це, на думку М.Д. Сергієвського, давало підстави розглядати стан сп’яніння за всіма правилами про неосудність. Отже, стан повного сп’яніння, відповідно до Уложення 1903 р., унеможливлював осудність [9, с.239]. Крім того, Уложення 1903 р. і далі визнавало стан сп’яніння щодо окремих злочинів обставиною, що пом’якшувала відповідальність. Мова йшла про релігійні (ст.73, 74, 76, 79) та політичні (ст.103, 106) злочини [9, с.240].

У післяреволюційний період питання про кримінальну відповідальність за злочини, вчинені в стані сп’яніння, також не знаходило свого однозначного вирішення. Постановою Ради Кузнецького уєздного комісаріата 1918 р. визнавалося злочином поява в п’яному вигляді на вулицях та в публічних місцях. В селі Чинята Змеїногородського повіту жителі розробили народний статут покарань за злочини, вчинені жителями волості. До переліку злочинів було віднесено і появу на вулиці в п’яному вигляді [10, с.104, 111]. Проте на загальнодержавному рівні спершу з п’янством та його наслідками намагалися боротися шляхом заборони продажу та купівлі спиртних напоїв. Зокрема, Тимчасовий робітничо-селянський уряд України 14 січня 1919 р. видав декрет "Про спиртні напої". Згідно з цим декретом, будь-який продаж, а також купівля спиртних напоїв були заборонені. Особи, які скуповували в будь-якій кількості будь-які спиртні напої міцністю понад 1,5о, притягувалися до кримінальної відповідальності [11, с.19-20]. Згодом і на загальнодержавному рівні законодавець вирішив встановити кримінальну відповідальність за появу в п’яному вигляді.

Визнання злочином появу в п’яному вигляді в громадських місцях дістало найбільш чітке юридичне закріплення у Постанові РНК РРФСР від 19 грудня 1919 р. "Про заборону на території РРФСР виготовлення та продажу спирту, міцних напоїв та речовин, що містять спирт, але які не відносяться до напоїв". У ст.11 цієї постанови було встановлено: "За появу в публічному місці в стані сп’яніння до винних застосовується позбавлення волі з примусовими роботами на строк не менше як один рік" [12, с.24]. Згодом і на території України була прийнята аналогічна постанова. Так Постановою РНК від 20 серпня 1920 р. "Про заборону на території УРСР виготовлення та продаж спирту, міцних напоїв та речовин, що містять спирт, але які не відносяться до напоїв" була встановлена заборона виготовлення (без дозволу), продаж, передача, придбання, зберігання, пронесення та перевезення незаконно виготовленого спирту. Крім того, відповідно до п.11 за розпиття незаконно виготовлених та незаконно отриманих міцних напоїв у громадських місцях, в будь-яких установах, а також за допущення такого розпиття та за появу в громадських місцях у стані сп’яніння, було передбачено покарання у вигляді позбавлення волі з примусовими роботами на строк не менше як один рік [11, с.190-193].

Відповідно до п.14 Керівних начал з кримінального права, суду та покаранню не підлягали особи, які вчинили діяння в стані душевної хвороби або в такому стані, коли вони не усвідомлювали своїх діянь [11, с.186]. Проте Керівні начала не містили жодних положень, які б стосувалися кримінальної відповідальності за злочини, вчинені в стані сп’яніння. Така позиція законодавця по-різному оцінювалася вченими, коли мова йшла про кримінальну відповідальність за злочини, вчинені в стані повного сп’яніння. Б.С. Бєйсєнов, вважав, що, згідно зі ст.14 Керівних начал, особи, які вчинили суспільно небезпечні діяння в стані глибокого сп’яніння, повинні визнаватися неосудними. Проте вони підлягали кримінальній відповідальності, відповідно до ст.11 зазначеної постанови, за доведення себе до такого стану [13, с.76]. А.О. Габіані та І.І. Горелік вважають, що хоч Керівні начала 1919 р. нічого не вказували про стан сп’яніння, але оскільки вже сама поява в громадському місці в п’яному вигляді визнавалася злочином, то тим більше і вчинення злочину в стані сп’яніння, на їхню думку, також повинно тягти за собою кримінальну відповідальність, при цьому стан сп’яніння повинен враховуватися як обтяжуюча обставина [12, с.24; 14, с.62].

КК РРСФР 1922 р. у ст.17 містив положення про неосудність, проте у примітці до цієї статті вказував, що вона не поширюється на осіб, які привели себе у стан сп’яніння з метою вчинення злочину [15, с.117-118]. Аналогічно вирішувалося це питання і в КК УРСР 1922 р. Наприклад, у ст.17 встановлено, що покаранню не підлягають особи, що вчинили злочини в стані хронічної душевної хвороби чи тимчасового розладу душевної діяльності або взагалі в такому стані, коли особа, яка його вчинила, не могла усвідомити своїх діянь. При цьому вказувалося, що дія цієї статті не поширюється на осіб, які привели себе в стан сп’яніння для вчинення злочину [11, с.454]. Хоч перші радянські Кримінальні кодекси відмовлялися від диференційоваого підходу до вирішення питання про кримінальну відповідальність за злочини, вчинені у стані сп’яніння, проте саме в КК 1922 р. на законодавчому рівні було визнано, що стан сп’яніння може в окремих випадках позбавляти особу здатності усвідомлювати свої діяння або керувати ними. Основні начала кримінального законодавства СРСР та Союзних Республік 1924 р. не містили жодних положень про значення стану сп’яніння для кримінальної відповідальності [15, с.200-201].

Проте вже КК РРФСР 1926 р. інакше вирішував питання про кримінальну відповідальність осіб, які вчинили злочини у стані сп’яніння. Наприклад, у примітці до ст.11, яка містила положення про неосудність, вказувалося, що вона не поширюється на осіб, які вчинили злочини у стані сп’яніння. Застереження про мету такого сп’яніння – для вчинення злочину – було відсутнє [15, с.258]. Разом з тим КК УРСР 1927 р. і далі містив таке ж застереження, як і в КК УРСР 1922 р. Зокрема, в ст.10 вказувалося, що заходи соціального захисту судово-виправного характеру не могли бути застосовані до осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння в стані хронічної душевної хвороби чи тимчасового розладу душевної діяльності, чи в іншому хворобливому стані, якщо ці особи не могли усвідомлювати своїх діянь чи керувати ними. У примітці до цієї статті вказувалося, що заходи соціального захисту судово-виправного характеру застосовуються до осіб, які для вчинення суспільно небезпечного діяння привели себе в стан сп’яніння, за якого вони тимчасово не могли усвідомлювати свої діяння чи керувати ними [16]. Проте, як зазначають Б.С. Бєйсєнов, А.О. Габі ані, незважаючи на це, судова практика проігнорувала це положення і особи, які вчинили злочини у стані сп’яніння будь-якого ступеня, притягалися до кримінальної відповідальності [13, с.78; 14, с.63].

Основи кримінального законодавства Союза РСР та Союзних Республік 1954 р. у ст.12 вказували, що особа, яка вчинила злочин у стані сп’яніння, не звільняється від кримінальної відповідальності [17]. Таке ж положення було закріплено в ч.1 ст.14 КК УРСР 1960 р. [18].

Незважаючи на досить суворий підхід у радянський період до вирішення питання про кримінальну відповідальність осіб, які вчинили злочини у стані сп’яніння, такий стан не завжди визнавали обставиною, що обтяжує відповідальність. Ні Керівні начала 1919 р., ні КК УРСР 1922 р., 1927 р., ні Основні начала 1924 р., ні Основи 1954 р. не відносили стан сп’яніння до обставин, що обтяжують відповідальність чи покарання. КК УРСР 1960 р. в першій своїй редакції в п.11 ст.41 до обставин, що обтяжують відповідальність, відносив учинення особою, яка була у стані сп’яніння, злочину, коли він був пов’язаний із використанням джерела підвищеної небезпеки. Проте згодом указом Президії Верховної Ради УРСР від 12 грудня 1969 р. пункт 11 ст.41 виклали в такій редакції: "Вчинення злочину особою, яка перебуває в стані сп’яніння. Суд вправі, залежно від характеру злочину, не визнати цю обставину обтяжуючою відповідальність" [19].

Отже, у ставленні законодавця до осіб, які вчинили злочини у стані сп’яніння, простежується зміна таких підходів:

1. Поміркований підхід, коли стан сп’яніння розглядали як обставину, що пом’якшує або виключає кримінальну відповідальність. Він закріплений в Соборному уложенні, Керівних началах 1919 р.

2. Посилення кримінальної відповідальності за злочини, вчинені в стані сп’яніння, коли такий стан не тільки не унеможливлював, але й в окремих випадках обтяжував відповідальність. Цей підхід спершу був закріплений в законодавстві Петра І, а згодом знаходить свій вираз в КК РРСФР 1926 р., Основах 1954 р., згодом в КК УРСР 1960 р. та в КК України 2001 р.

3. Змішаний підхід, який простежується в Уставі благочиння 1782 р, Зводі законів 1832 р., Уложенні 1845 р, коли в одних випадках стан сп’яніння був обставиною, яка пом’якшувала чи виключала відповідальність, а в інших випадках обтяжувала її. Цей підхід, як було показано вище, частково знайшов своє закріплення і в КК УРСР 1922 р., 1927 р.

Відтак, на різних етапах розвитку кримінального законодавства законодавче вирішення питання про кримінальну відповідальність за злочини, вчинені у стані сп’яніння, не було однозначним. У чинному КК України законодавець керується підходом, який був започаткований ще законодавством Петра І, і відомий своїм репресивним ставленням до осіб, які вчинили злочини у стані сп’яніння.

На наш погляд, за сучасних умов розвитку суспільства таке вирішення цього питання є не зовсім правомірним. Адже коли говорити про алкогольне сп’яніння, то, збільшуючи випуск та продаж спиртного, а також збільшуючи умови для різного роду надходжень, що пов’язані з його виготовленням та продажем, держава повинна займати більш лояльну позицію у ставленні до осіб, які вчинили злочини у стані хоча б такого сп’яніння. Крім того, на сьогодні видається правильною точка зору західних вчених, які свого часу аргументували "дозвільну" позицію щодо нормального вживання алкоголю та інших одурманюючих речовин, виходячи з філософської концепції повної суверенності індивідів стосовно вибору ними форм життєдіяльності. Кожна людина вільна здійснювати будь-який спосіб життя, який відповідає її суб’єктивним установкам допоки це не порушуватиме прав інших осіб. І навряд чи сам факт уживання психоактивних речовин завжди свідчить про підвищену суспільну небезпеку особи чи вчиненого діяння. Видається, що було б більш правильним, якщо б законодавець, вирішуючи питання про кримінальну відповідальність за злочини, вчинені у стані сп’яніння, застосовував диференційований підхід, як це простежуємо на певних етапах розвитку кримінального законодавства.

––––––––––––––––––––

1. Кистяковский А.О. Элементарный учебник общего уголовного права с подробным изложением начал русского уголовного законодательства. Часть общая. – К., 1882. – 945с.

2. Таганцев Н.С. Курс русского уголовного права. Часть общая. – СПб., 1874. – Кн.1. – 292с.

3. Таганцев Н.С. Русское уголовное право. Лекции. Часть общая. – СПб., 1902. – Том 1. – 815с.

4. Российское законодательство Х-ХХ веков: В 9 т. – М.: Юрид. лит., 1986. – Т.4. – 511с.

5. Российское законодательство Х-ХХ веков: В 9 т. – М.: Юрид. лит., 1988. – Т.5. – 467с.

6. Российское законодательство Х-ХХ веков: В 9 т. – М.: Юрид. лит, 1988. – Т.6. – 431с.

7. Таганцев Н.С. Лекции по русскому уголовному праву. Часть общая. – СПб., 1888. – Вып.2. – 974с.

8. Российское законодательство Х-ХХ веков: В 9 т. – М.: Юрид. лит., 1988. – Т.8. – 564с.

9. Сергеевский Н.Д. Русское уголовное право. Часть общая. – СПб., 1913. – 398с.

10. История советского уголовного права. – М.: Юриздат, 1948. Цит. за: Горелик В.И. Значение состояния опьянения при совершении общественно-опасного действия. (Законодательство, судебная практика) // Вопросы уголовного права и процеса: Сб. ст. – Вып.№1. Серия юрид. – Минск: Изд-во Белгоруниверситета им. В.И. Ленина. 1958, – С.23-35.

11. Михайленко П.П. Борьба с преступностью в Украинской ССР., 1917-1925 гг. – К.: Мин. охраны общественного порядка УССР. Высшая шк, 1966. – Т.1. – 832с.

12. Горелик В.И. Значение состояния опьянения при совершении общественно-опасного действия (Законодательство, судебная практика) // Вопросы уголовного права и процеса: Сб. ст. Вып. №1. Серия юрид. – Минск: Изд-во Белгоруниверситета им. В.И. Ленина. 1958. – С.23-35.

13. Бейсенов Б.С. Алкоголизм: уголовно-правовые и криминологические проблемы. – М.: Юрид. лит., 1981. – 200с.

14. Габиани А.А. Уголовная ответственность за преступления, совершенные в состоянии опьянения. – Тбилиси: Мецниереба, 1968. – 160с.

15. Сборник документов по истории уголовного законодательства СССР и РСФСР 1917-1925 гг. / Под ред. И.Т. Голякова. – М.: Госюриздат, 1953. – 463с.

16. Уголовный кодекс УССР. Официальный текст с изменениями на 1 февраля 1944 г. и с приложением постатейно-систематизированных материалов. – М.: Юрид. изд-во НКЮ СССР, 1944. – 96с.

17. Основы уголовного законодательства Союза ССР и Союзных Республик. – М.: 1960, Госюриздат. – 24с.

18. Кримінальний кодекс УРСР 1960 р. Офіційний текст із змінами та доповненнями за станом на 1 грудня 1962 року. – К.: Державне вид-во політ. літ., 1963. – 138с.

19. Указ Президії Верховної Ради УРСР від 12 грудня 1969 р. "Про внесення змін та доповнень до КК УРСР" // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1969. – №50. – Ст. 388.

 



© Бурдін В., 2004

 

 

Зміст та правове значення щирого каяття
як обставини, що пом’якшує покарання
Т. Іванюк©
Львівський національний університет імені Івана Франка
вул. Університетська, 1, 79000 м. Львів, Україна

У статті розкривається зміст та правове значення щирого каяття як обставини, яка пом’якшує покарання. Проводиться співвідношення щирого каяття із такими обставинами, що пом’якшують покарання, як з’явлення із зізнанням та активне сприяння розкриттю злочину, висвітлюються особливості їхнього врахування при призначенні покарання. Аналізується судова практика врахування цих обставин.

Ключові слова: обставини, які пом’якшують покарання, призначення покарання, з’явлення із зізнанням, щире каяття, активне сприяння розкриттю злочину.

Призначення покарання – це складний та важливий етап у діяльності суду. Від того наскільки справедливим і доцільним є призначене покарання, багато в чому залежить досягнення цілей покарання, закріплених у ч.2 ст.50 Кримінального кодексу України. Для впорядкування діяльності суду у цій сфері та додержання законності при призначенні покарання в ст.65 КК України встановлено загальні правила, якими повинен керуватися суд – загальні засади призначення покарання. Однією із таких засад передбачено обставини, які пом’якшують покарання. В ст.66 КК України міститься перелік цих обставин.

У п.1, 2 ч.1 ст.66 КК України закріплено обставини, які характеризують посткримінальну поведінку особи, яка вчинила злочин, тобто поведінку після вчинення злочину – з’явлення із зізнанням, щире каяття, активне сприяння розкриттю злочину, добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди. Така поведінка є позитивною, суспільно корисною, свідчить про усвідомлення винним протиправності вчиненого ним діяння, відтак знижує ступінь суспільної небезпечності особи винного. Держава, стимулюючи таку поведінку особи, закріплює в кримінальному законі заохочувальні норми.

В п.1 ч.1 ст.66 КК України встановлено три самостійні обставини, які пом’якшують покарання: з’явлення із зізнанням, щире каяття, активне сприяння розкриттю злочину. Врахування кожної з них при призначенні покарання, за наявності їх у справі, є обов’язковим для суду, незалежно від тяжкості вчиненого злочину та повторності його вчинення. Вказані форми посткримінальної поведінки особи свідчать про те, що в особі винного відбулися суттєві позитивні зміни соціальних орієнтацій, які знижують ступінь її соціальної небезпечності. Визнання даних обставин такими, що пом’якшують покарання, стимулює осіб, які вчинили злочин до критичної переоцінки своєї діяльності. Обставини, що розглядаються, не лише свідчать про позитивну перебудову свідомості особи, але й допомагають своєчасно розкрити злочин та не допустити подальшу можливість вчиняти злочини, а тому мають велике кримінально-правове значення.

Питання правової природи та значення щирого каяття як обставини, що пом’якшує покарання, досліджували такі вчені: Л.Л. Кругліков, Л.О. Долиненко, Г.І. Чечель, О.О. М’ясніков, М.К. Горя, Г.С. Гавєров та ін.

Мета статті – встановити правову природу та значення щирого каяття як обставини, що пом’якшує покарання, розкрити її співвідношення із такими обставинами, як з’явлення із зізнанням та активне сприяння розкриттю злочину, проаналізувати судову практику врахування щирого каяття при призначенні покарання.

З’явлення із зізнанням, щире каяття, активне сприяння розкриттю злочину – це обставини, тісно пов’язані між собою. Досить часто вони поєднуються: особа, яка з’являється із зізнанням, як правило, щиро розкаюється у вчиненому злочині та сприяє правоохоронним органам у розкритті злочину. Однак кожна з цих обставин має самостійне значення. Приміром, з’явлення із зізнанням може бути лише до набуття особою статусу підозрюваного або обвинуваченого, а щире каяття та активне сприяння розкриттю злочину можливе й на інших стадіях кримінального процесу. Крім того, з’явлення із зізнанням може бути викликане не щирим каяттям особи, а іншими мотивами, наприклад, коли особа вважає свою злочинну поведінку єдино правильною та можливою у ситуації, яка склалася на момент учинення злочину. Особа, яка з’являється із зізнанням, також може відмовитися від надання допомоги у розкритті вчиненого нею злочину, але це не применшує правового значення з’явлення із зізнанням, оскільки сам факт добровільної передачі себе правоохоронним органам свідчить про зниження ступеня суспільної небезпечності особи.

Щире каяття здебільшого завжди поєднане із активним сприянням розкриттю злочину, яке виступає формою зовнішнього прояву каяття. Однак активне сприяння розкриттю злочину може і не поєднуватись з щирим каяттям особи. Наприклад, особа бере участь у розкритті обставин учиненого злочинного діяння у відповідь на роз’яснення їй правового значення таких дій.

Близькість обставин, що розглядаються, часто призводить до того, що в науковій літературі, а також у судовій практиці їх змішують. Наприклад, деякі науковці вважають, що з’явлення із зізнанням матиме кримінально-правове значення обставини, яка пом’якшує покарання, лише у випадку, коли особа, яка з’явилась із зізнанням, щиро розкаялася та засуджує свою поведінку. Так само лише із щирим каяттям пов’язується активне сприяння особи правоохоронним органам у розкритті злочину [1, с.246; 2, с.27]. Окремі суди не вбачають у справі самостійної обставини, яка пом’якшує покарання "активне сприяння розкриттю злочину", вони вважають, що достатнім є вказівка у вироку на факт щирого каяття, яке включає сприяння розкриттю злочину. В інших випадках суди, встановивши у справі факт з’явлення із зізнанням, вказують у вироку також на щире каяття та активне сприяння розкриттю злочину, хоча їхня наявність не підтверджується матеріалами справи, сприймаючи, передбачені в п.1 ч.1 ст.66 КК України, обставини, які пом’якшують покарання як єдину обставину [3, с 10].

Кожна із обставин, що розглядаються, має самостійне кримінально-правове значення, і навіть якщо вони поєднуються у певній справі суд повинен визнавати наявність не однієї, а трьох обставин, які пом’якшують покарання, що значно впливає на ступінь пом’якшення призначеного покарання.

Щире каяття – це обставина, яка відображає психічний стан особи, котра вчинила злочин. Каяття передбачає глибокі внутрішні переживання особою того, що сталося, моральне засудження своєї злочинної поведінки, усвідомлення вини, почуття сорому, докорів сумління. Тобто щире каяття – це передусім морально-психологічне явище, яке виявляється у самозасудженні особою вчиненого нею злочину, його наслідків, прагненні усунути заподіяну шкоду та рішенні особи більше не вчиняти злочинів. Такий психічний стан особи може свідчити про позитивну перебудову свідомості особи та втрату або зниження ступеня її суспільної небезпечності, про реальну можливість виправлення цієї особи.

Виходячи із змісту терміна "щире каяття", для визнання наявності у справі даної обставини, яка пом’якшує покарання, суду необхідно встановити щирість висловлювань особи про те, що вона шкодує про вчинене, засуджує свою поведінку та бажає виправитися. Для цього щире каяття, як внутрішнє переживання особи, повинно віднайти свій зовнішній прояв. Висновувати про особу треба за її вчинками.

Основною формою прояву щирого каяття є повне визнання особою своєї вини та правдива розповідь про всі відомі їй обставини вчиненого злочину. Якщо особа приховує суттєві обставини вчиненого злочину, що значно ускладнює розкриття злочину, визнає свою вину лише частково для того, щоб уникнути справедливого покарання, її каяття не можна визнати щирим, справжнім. Однак бувають ситуації, коли особа під час або після вчинення злочину перебуває в такому психічному стані, коли вона неповністю контролює свою волю та свідомість (наприклад, вчинення злочину в стані афекту). У такому випадку особа може не розповісти про всі обставини вчиненого нею злочину, оскільки вони просто не відклалися в свідомості особи. Тому сам лише факт неповного викладу особою всіх обставин вчиненого нею злочину не може свідчити про нещирість каяття особи. Органи досудового слідства та суди повинні вжити усіх заходів для того, щоб встановити, чи справді особа перебуває у відповідному психічному стані, а відтак допомогти їй пригадати всі обставини вчиненого злочину.

Про щирість каяття особи свідчить її поведінка після вчинення злочину. Якщо особа сприяє розкриттю вчиненого нею злочину (викриває співучасників, видає знаряддя та засоби вчинення злочину, видає або допомагає у розшуку майна, здобутого злочинним шляхом, надає інші докази), добровільно відшкодовує завдані збитки або усуває заподіяну шкоду, такі дії об’єктивно підтверджують щире каяття особи. Проте досить часто злочинці після вчинення злочину вчиняють дії, спрямовані на приховування слідів злочину, розуміючи тяжкість можливих наслідків, зокрема приховування майна, здобутого злочинним шляхом, співучасників злочину, залякування потерпілих або їхніх рідних, щоб вони не викрили злочинців. Однак, коли всі розрахунки себе не виправдали і слідством встановлено справжні обставини вчиненого злочину, особа розуміє, що їй не уникнути викриття та покарання, і використовує останній, завчасно обміркований засіб – "щире каяття", яке розраховане на пом’якшення покарання [4, с.79].

Для того щоб встановити щирість каяття особи, необхідно виявити його причини та мотиви. Каяття може бути викликане такими почуттями як сором, докори сумління, усвідомлення відповідальності за вчинене, жалість до потерпілого, повага до норм моралі та права, позитивним впливом з боку близьких, небажанням втратити відносини та зв’язки з трудовим колективом, повагу друзів та рідних і острахом залишитися в подальшому у самотності. Каяття особи може бути викликане також страхом перед покаранням, постійним очікуванням бути викритим.

Винні особи в окремих випадках можуть симулювати щире каяття. Насправді ж, вони не засуджують свою протизаконну поведінку, а лише намагаються уникнути справедливого покарання. При цьому суди враховують таке "щире каяття" лише на підставі голослівної заяви підсудного, який об’єктивно нічим не підтвердив свого шкодування про вчинене. Наприклад, у вироку місцевого суду Франківського району м. Львова, яким П. було засуджено за ч.2 ст.186 КК України до чотирьох років позбавлення волі, вказано, що він щиро покаявся у вчиненому злочині, і суд визнає це обставиною, яка пом’якшує покарання. Однак, як видно із матеріалів справи, П. заявив про щире каяття у вчиненому лише в останньому слові підсудного. На досудовому слідстві та в судовому засіданні П. повністю своєї вини не визнавав, відмовлявся давати покази та брати участь у проведенні інших слідчих дій [5]. Інший приклад. Місцевим судом Франківського району м. Львова Л. було засуджено за ч.2 ст.185 КК України до двох років позбавлення волі. У вироку було вказано, що суд як обставину, яка пом’якшує покарання, врахував щире каяття Л. Однак, як видно із наявних у справі копій вироків, Л. був неодноразово судимий за вчинення злочинів проти власності і кожного разу каявся у вчиненому [5]. Такі обставини ставлять під сумнів щирість каяття підсудного.

В радянський кримінально-правовій літературі навіть висловлювались думки про те, що щире каяття не повинно визнаватися обставиною, яка пом’якшує покарання, "оскільки, сподіваючись на обов’язкове пом’якшення покарання, рецидивісту нічого не варто розкаятись у вчиненому у будь-якій формі" [6, с.52]. Однак щире каяття, коли воно є справжнім, свідчить про позитивні перебудови у свідомості особи та значно зменшує ступінь її суспільної небезпечності, а тому не можна відмовлятися від нього, як від обставини, яка пом’якшує покарання.

Факти неправдивого, несправжнього щирого каяття повинні викриватися органами слідства та судом. Тому дуже важливим є встановлення причин та мотивів щирого каяття, вивчення посткримінальної поведінки особи винного, яка може об’єктивно підтвердити щирість каяття особи. Встановлення фактів, що свідчать про щире каяття особи повинно бути зафіксоване в протоколах допитів та проведенні інших слідчих дій, в обвинувальному висновку і, головне, в мотивувальній частині вироку суду, коли суд, призначаючи покарання, посилається на щире каяття як на обставину, яка пом’якшує покарання.

Щире каяття тісно пов’язане із визнанням винним своєї вини. Як уже зазначалося, визнання вини, як правило, є основною формою прояву щирого каяття. Однак ці два поняття не можна ототожнювати. Безумовно, щире каяття неможливе без визнання винним своєї вини у вчиненні злочину. Проте одного лише визнання вини не достатньо, особа повинна розкрити обставини вчиненого нею злочину та своїми діями довести щире каяття. Крім того, визнання вини не завжди пов’язане із засудженням винним своєї злочинної поведінки. Особа може визнати вину під тиском беззаперечних доказів або показів інших співучасників, або визнати вину лише в частині тих обставин, які вже встановлено слідством, або, на думку підсудного, обов’язково буде встановлено, щоб відвести увагу суду від інших суттєвих обставин вчиненого злочину, або бере всю вину на себе, щоб відгородити від відповідальності інших співучасників злочину.

Як свідчить судова практика, суди часто самостійною обставиною, яка пом’якшує покарання, визнають "визнання винним своєї вини". Одні автори вважають таку практику неприпустимою, оскільки визнання винним вини є складовою щирого каяття і визнання її самостійною обставиною звужує зміст щирого каяття та веде до його викривлення [7, с.76]. Інші автори стверджують, що врахування судами "визнання винним своєї вини" як самостійної обставини, яка пом’якшує покарання, не суперечить закону, оскільки, згідно з ч.2 ст.66 КК України, суд може визнати такою, що пом’якшує покарання, будь-яку іншу, не зазначену в законі обставину [4, с.118]. Аналіз судової практики показує, що у 80% вивчених нами справ як обставину, яка пом’якшує покарання, судами було враховано "визнання винним своєї вини". Тому, на нашу думку, суди можуть визнавати самостійною обставиною, яка пом’якшує покарання, "визнання винним своєї вини" на підставі ч.2 ст.66 КК України, але лише у випадку, коли підсудний вичерпно та правдиво розповідає про всі обставини вчиненого злочину на досудовому слідстві та в суді, не намагаючись применшити своєї вини з метою уникнення справедливого покарання.

Щире каяття особи можливе на будь-якій стадії кримінального процесу, – як до порушення проти неї кримінальної справи (наприклад, при з’явленні із зізнанням), так і після її порушення, на досудовому слідстві або під час розгляду справи у суді. Для визнання щирого каяття обставиною, яка пом’якшує покарання, не має значення, на якій стадії воно відбулося, головне встановити фактори, які б свідчили про справжність, щирість каяття. Однак, якщо каяття відбувається на стадії судового розгляду кримінальної справи, встановити фактори, які б об’єктивно підтверджували його щирість, значно важче, ніж при з’явленні із зізнанням чи на досудовому слідстві. Стадія кримінального процесу, на якій має місце щире каяття, має значення для визначення ступеня впливу даної обставини на міру призначеного покарання. Чим раніше особа усвідомить суспільну небезпечність та протизаконність своєї поведінки, чим раніше у її свідомості відбудуться позитивні зміни, тим менший ступінь її суспільної небезпечності та більша імовірність її виправлення. Крім того, щире каяття особи на ранніх стадіях кримінального процесу сприяє розкриттю злочину.

В нині чинному Кримінальному кодексі Російської Федерації із переліку обставин, які пом’якшують покарання, вилучено щире каяття. О.О. М’ясніков вважає, що така законодавча новела є виправданою і пояснюється тим, що справжню щирість каяття винного досить важко встановити. Для цього слід вивчити поведінку винного за великий проміжок часу і в судовому засіданні це зробити майже неможливо. Непрямо щире каяття може виявитися у з’явленні із зізнанням, активному сприянні розкриттю злочину та інших діях. Однак, зазначає О.О. М’ясніков, ці обставини передбачено у переліку обставин, які пом’якшують покарання. Крім того, автор посилається на дослідження, проведене Ю.А. Красиковим, відповідно до якого 20% засуджених, яким щире каяття було враховано як обставина, яка пом’якшує покарання, знову вчиняли злочини після відбування покарання [8, с.71-72]. Справді, симулювання щирого каяття винним досить часто трапляється на практиці. Однак, як уже відзначалося, факти такого симулювання повинні і можуть бути встановлені слідством та судом. Щирість каяття встановлюється судом на підставі вивчення його поведінки після вчинення злочину, під час проведення досудового слідства та в судовому засіданні. Дані про таку поведінку можуть бути виявлені судом у матеріалах кримінальної справи, за допомогою допиту свідків, потерпілих, підсудних та встановлені у судовому засіданні. Наявність щирого каяття особи свідчить про суттєву перебудову у психіці особи винного, значне зменшення його суспільної небезпечності і повинно бути враховано судом при призначенні покарання. Крім того, з’явлення із зізнанням, активне сприяння розкриттю злочину можуть мати місце і без щирого каяття особи. Тому, на нашу думку, щире каяття повинно мати самостійне значення обставини, яка пом’якшує покарання.

Щире каяття є однією з найпоширеніших обставин, які пом’якшують покарання. Воно виявлене у 70% вивчених нами справ (150), у тому числі 59% справ по злочинах проти власності, 36,3% справ по злочинах проти особи, 80% – по злочинах у сфері обігу наркотичних засобів, 54,5% у справах про хуліганство [5]. Однак інколи суди, вказуючи на щире каяття як на обставину, яка пом’якшує покарання у мотивувальній частині вироку, фактично не враховують його при призначенні покарання. Наприклад, місцевим судом Франківського району м. Львова С. було засуджено за ч.1 ст.185 КК України до трьох років позбавлення волі. Як обставини, які пом’якшують покарання, у вироку названо щире каяття особи і сприяння у розкритті злочину. Обставин, які обтяжують покарання судом не встановлено. Однак суд призначив максимальне покарання, передбачене в санкції ч.1 ст.185 КК України, що свідчить про те, що вказані у вироку обставини, які пом’якшують покарання, при призначенні покарання ним враховано не було [5].

Отже, можна зробити висновок, що щире каяття це певний психічний стан особи винного, коли він усвідомлює суспільну небезпечність учиненого ним діяння, щиро шкодує про вчинене, засуджує свою поведінку та вирішує більше не вчиняти злочинів, що об’єктивно повинно підтверджуватися повним визнанням особою своєї вини та правдивим повідомленням про всі відомі йому обставини вчиненого злочину, а також позитивною посткримінальною поведінкою особи, якою, зокрема, може бути з’явлення із зізнанням, або вчинення дій, спрямованих на сприяння розкриттю злочину, або відшкодування завданих збитків чи усунення заподіяної шкоди.

––––––––––––––––––––

1. Зубкова В.И. Уголовное наказание и его социальная роль: теория и практика: Монография. – М.: Норма, 2002. – 304с.

2. Советское уголовное право. Часть общая: В 18 вып.– М.: Госюриздат, 1961. – Вып.12. – 71с.

3. Кругликов Л.Л. О некоторых обстоятельствах, признаваемых при назначении наказания смягчающими // Советская юстиция. – 1984. – №5. – С.10-11.

4. Горя Н.К. Назначение наказания по делам о насильственных преступлениях. – Кишинев: Штиница, 1991. – 156с.

5. Архів місцевого суду Франківського району м. Львова за 2002 рік.

6. Воробьев Г.К. К вопросу о значении сознания обвиняемого // Советская юстиция. – 1953. – №3. – С.52.

7. Кругликов Л.Л. Смягчающие и отягчающие обстоятельства в уголовном праве: Учебное пособие для студентов, изучающих спецкурс "Вопросы теории и практики назначения наказания". – Ярославль: Изд-во Яросл. ун-та, 1977. – 83с.

8. Мясников О.А. Смягчающие и отягчающие обстоятельства в теории, законодательстве и судебной практике. – М.: Юрлитинформ, 2002. – 235с.



© Іванюк Т., 2004

 
Авторизація
Пошук