Головна

ПРО ПОНЯТТЯ “ПРОТИЗАКОННЕ НАСИЛЬСТВО”,

“ТЯЖКА ОБРАЗА” ТА “СИСТЕМАТИЧНЕ ЗНУЩАННЯ”

В СКЛАДАХ ЗЛОЧИНІВ, ПЕРЕДБАЧЕНИХ

В СТ.116 ТА СТ.123 КК УКРАЇНИ

В. Бурдін

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

тел. 296-44-82

 

 

 

Стаття присвячена дослідженню проблем кримінальної відповідальності за

злочини, вчинені в стані сильного душевного хвилювання, що було викликане

протиправною чи аморальною поведінкою потерпілого. На основі дослідження різних

наукових поглядів автор намагався дати власне бачення розуміння “протизаконного

насильства”, “тяжкої образи” та “систематичного знущання”.

Ключові слова: злочин, кримінальна відповідальність, стан сильного душевного

хвилювання.

В КК України 2001 р. про стан сильного душевного хвилювання вказується в ч. 4

ст. 36, ч. 3 ст. 39, п. 7 ст. 66, ст. 116, ст. 123 КК України. При цьому в ст. 116 КК

України виникнення такого стану пов’язується тільки з протизаконним насильством,

тяжкою образою або систематичним знущанням з боку потерпілого, а в ст. 123 КК

України лише з протизаконним насильством чи тяжкою образою з боку потерпілого.

В юридичній літературі немає єдності поглядів з приводу того, що саме треба

розуміти під термінами “протизаконне насильство”, “тяжка образа” та “систематичне

знущання”. Ці питання в своїх працях детально досліджували А.В. Байлов,

С.В. Бородін, Л.А. Остапенко, О.М. Попов, Б.В. Сідоров, О.Д. Сітковська,

В.В. Сташис, Т.Г. Шавгулідзе та багато інших вчених. Разом з тим багато проблем і

на сьогоднізалишаються спірними. До таких питань можна віднести такі:

1) чи охоплюється поняттям “насильства” тільки протиправний фізичний вплив

на особу?

2) що входить в зміст поняття “погроза”, якщо погрозу відносити до насильства?

3) чи повинно бути таке насильство кримінально-протиправним і чи повинно

воно бути протиправним взагалі? Окремі вчені вважають, що поняттям насильства охоплюється тільки

протиправний фізичний вплив на особу. Обгрунтовують вони свою точку зору тим,

що терміни “насильство” та “погроза” окремо використовуються законодавцем при

формулюванні деяких складів злочину. Це і дає підстави розглядати їх як окремі

поняття, а під поняттям “насильство” розуміти лише протиправний фізичний вплив

на особу [1, с. 85-86; 2, с. 24]. Проте більшість науковців все ж таки визнають, що під

насильством треба розуміти як протиправний фізичний, так і протиправний

психічний вплив на особу [3, с. 184-185; 4, с. 21-23; 5, с. 63; 6, с. 90; 7, с. 10]. Таку ж

позицію щодо розуміння насильства висловив і Пленум Верховного Суду України в

п. 23 постанови від 7 лютого 2003 р. № 2 “Про судову практику в справах про

злочини протижиття та здоров’я особи”. Розуміння фізичного насильства практично не викликає дискусій в літературі.

Так, під фізичним насильством розуміють будь-який фізичний вплив на людину, що

може спричинити біль, тілесні ушкодження або смерть. До такого насильства можна

віднести: побої, заподіяння тілесних ушкоджень, позбавлення або обмеження волі,

вбивство, зв’язування, згвалтування, викрадення людини тощо [7, с. 10]. Проте

розуміння психічного насильства, зокрема змісту погроз, є досить дискусійним в

науці кримінального права. Так, окремі науковці вважають, що зміст психічного

насильства вичерпується погрозою заподіяти фізичне насильство [8, с. 51]. Інші

вважають, що психічне насильство – це реальна погроза спричинити не тільки

фізичну, але й майнову чи моральну шкоду [6, с. 90; 3, с. 184-185]. Найбільш повно за

змістом, на наш погляд, визначення психічного насильства подає А.В. Байлов. На

його думку, це вчинений у будь-якій формі поза (або проти) волі та свідомості

потерпілого протиправний психічний вплив на нього. Цей вид насильства охоплює

погрози: завдати фізичної шкоди (вбивством, тілесним ушкодженням тощо),

заподіяти майнову шкоду (знищенням або пошкодженням майна), нанести моральну

шкоду (розповсюдженням відомостей, що ганьблять особу або його родичів, та ін.)

[7, с. 10]. Щоправда, тяжко погодитися з тим, що цей вид насильства може

відбуватися поза волею та свідомістю особи. Адже якщо погроза – це психічний

вплив на особу, то він повинен передбачати усвідомлення його адресатом.

Мабуть, в першу чергу, для того, щоб з’ясувати зміст того чи іншого поняття в

конкретному випадку, зміст якого не розкривається самим законодавцем, необхідно

використати метод системного аналізу. Тобто спробувати визначити його зміст з

урахуванням того, який зміст вкладається в це поняття законодавцем в інших

випадках. Так, наприклад, не роз’яснюється, що саме треба розуміти під насильством

в ст. 116, ст. 123, ч. 2 ст. 365, ч. 2 ст. 373, ч. 2 ст. 424, ч. 2 ст. 431, ч. 1 ст. 446 КК

України. В ч. 1 ст. 160, ч. 2 ст. 161 КК України не конкретизовано не тільки зміст

насильства, але й зміст погроз. Отже, для того, щоб вирішити питання про те, що

розуміється під насильством, та що охоплюється поняттям погрози, необхідно

звернутися до системного аналізу КК України. Як ми вже зазначали, в окремих випадках законодавець використовує поняття

насильства не розкриваючи при цьому його зміст. Звернення до окремих статей КК

України дає підстави зробити висновок, що в цих випадках поняття насильство

використовується як родове поняття, що охоплює як фізичне, так і психічне

насильство. Такий висновок випливає, зокрема із ч. 2 ст. 180 КК України, де окремо

вказується про “фізичне” та “психічне насильство”, а такожіз ч. 1 ст. 152 КК України

та ч. 1 ст. 153 КК України, в яких йдеться лише про “фізичне насильство”. Таким

чином, з аналізу наведених статей можна зробити висновок про те, що законодавець

в окремих випадках обумовлює вид насильства – фізичне чи психічне, в усіх інших

випадках воно використовується ним як родове поняття, що охоплює як фізичне, так

і психічне насильство. Разом з тим аналіз деяких інших статей КК України дозволяє

зробити протилежний висновок. Так, в ч. 1 ст. 160, ч. 2 ст. 161 КК України

законодавець окремо вказує на застосування “погрози” або “насильства”, в назвах

ст. 345, 346, 350, 377, 398, 405 КК України також окремо йдеться про “погрозу” або

“насильство”. В ч. 2 ст. 162, ст. 174, ч. 1 ст. 228, ч. 1 ст. 303, ч. 3 ст. 342, ч. 2 ст. 393

КК України вказується на “насильство або погрозу його застосування”, в ч. 1 ст. 189,

ч. 1 ст. 206, ч. 1 ст. 345, ч. 1 ст. 355, ч. 1 ст. 377, ст. 386, ч. 1 ст. 398 КК України мова

йде про “погрозу насильством”. Зрозуміло, що і в таких випадках поняттям насильства не охоплюється погроза, адже не можна погрожувати погрозою. Отже, із

аналізу названих статей випливає висновок про те, що поняттям насильство

охоплюється лише протизаконний фізичний вплив на особу.

В окремих випадках, на наш погляд, законодавець поступає зовсім непослідовно.

Так, в ч. 1 ст. 345, ч. 1 ст. 377, ст. 386, ч. 1 ст. 398 КК України йдеться про “погрозу

вбивством або насильством”. Таким чином, із аналізу названих статей можна зробити

висновок, що поняттям насильства не охоплюється заподіяння смерті іншій особі.

Проте видається, що не потребує особливого доведення те, що як би ми не тлумачили

поняття насильства, але протиправне винне заподіяння смерті іншій особі – найбільш

яскравий приклад насильства над особою. Отже, позиція законодавця в наведених

випадках є незрозумілою.

Неоднозначно вирішується питання і про зміст погрози в тих випадках, коли його

не визначено самим законодавцем. В різних випадках законодавець по-різному

конкретизує зміст погроз:

− в ч. 1 ст. 345, ч. 1 ст. 377, ч. 1 ст. 398 КК України йдеться про погрозу

“вбивством, насильством, знищенням чи пошкодженням майна”;

− в ст. 386 КК України – про погрозу “вбивством, насильством, знищенням

майна”;

− в ч. 1 ст. 206, ч. 1 ст. 355 КК України – про погрозу “насильством, знищенням

чи пошкодженням майна”; − в ч. 1 ст. 152, ч. 1 ст. 153 КК України – про погрозу “фізичним насильством”;

− в ст. 129 КК України окремо встановлено кримінальну відповідальність за

погрозу вбивством;

− в ст. 195 КК України йдеться про погрозу “знищення чужого майна шляхом

підпалу, вибуху або іншим загальнонебезпечним способом”;

− в ч. 2 ст. 206, ч. 2 ст. 355 КК України – про погрозу “вбивством чи

заподіянням тяжких тілесних ушкоджень”;

− в ч. 2 ст. 147 КК України – про погрозу “знищення людей”;

− в ч. 2 ст. 154 КК України – про погрозу “знищенням, пошкодженням або

вилученням майна або розголошенням відомостей, які ганьблять потерпілу

особу чи його (її) близьких родичів”;

− в ст. 266 КК України – про погрозу “вчинити викрадення або використати

радіоактивні матеріали”;

− в ч. 1 ст. 280 КК України – про погрозу “вбивством, заподіянням тяжких

тілесних ушкоджень або знищенням майна”;

− в ч. 1 ст. 189 КК України – про погрозу “насильством, обмеженням прав,

свобод або законних інтересів, пошкодженням чи знищенням майна, або

розголошенням відомостей, які потерпілий чи його близькі родичі бажають

зберегти в таємниці”;

− в ч. 2 ст. 189 КК України – про погрозу “вбивством, заподіянням тяжких

тілесних ушкоджень”;

− в ч. 1 ст. 346 КК України – про погрозу “вбивством, заподіянням шкоди

здоров’ю, знищенням або пошкодженням майна, викраденням або

позбавленням волі”; − в ч. 1 ст. 350 КК України – про погрозу “вбивством, заподіянням тяжких

тілесних ушкоджень, знищенням чи пошкодженням майна

загальнонебезпечним способом”;

− в ч. 1 ст. 405 КК України – про погрозу “вбивством, заподіянням тяжких

тілесних ушкоджень чи побоїв або знищенням чи пошкодженням майна”;

− в ч. 2 ст. 186, ч. 3 ст. 189, ч. 2 ст. 308, ч. 2 ст. 312 КК України – про погрозу

“насильством, яке не є небезпечним дляжиття чи здоров’я”;

− в ч. 1 ст. 187 КК України – про погрозу “насильством, яке є небезпечним для

життя чи здоров’я”.

З урахуванням викладеного, видається, що безпідставно обмежувати зміст

поняття “психічне насильство” в розглядуваних складах злочинів лише погрозою

заподіяти протиправний фізичний вплив. Таке обмежене розуміння змісту цього

поняття не відповідає закону, який не містить жодних застережень щодо можливості

віднесення до психічного насильства і інші види погроз. З цього приводу правильною

треба визнати позицію Пленуму Верховного Суду України в п. 23 постанови від

7 лютого 2003 р. № 2 “Про судову практику в справах про злочини проти життя та

здоров’я особи”, де вказується, що психічне насильство може полягати у погрозі

заподіяти фізичну, моральну або майнову шкоду. Більшість науковців при визначенні поняття насильства як обставини, що може

обумовити виникнення стану сильного душевного хвилювання, звертають увагу на

те, що таке насильство, як про це вказує сам законодавець, повинно бути

протизаконним [3, с. 184-185; 5, с. 63]. При цьому наголошується, що правомірне

застосування фізичного чи психічного насильства, наприклад, при здійсненні

представником влади законних дій, які необхідно пов’язані іззаподіянням насильства

(наприклад, при затриманні небезпечного злочинця), також може обумовити

виникнення стану сильного душевного хвилювання, проте в такому випадку такий

стан не може бути підставою для пом’якшення відповідальності винного [9, с. 25].

Нам видається, що правильно по суті вирішують питання про те, чи повинно бути

насильство протиправним і чи повинно воно бути обов’язково кримінально-

протиправним, А.В. Байлов та Л.В. Сердюк, які взагалі пропонують відмовитися від

вказівки на протизаконність насильства. На їхню думку, в юридичному значенні

поняття “насильство” слід розглядати тільки як протизаконне. Не може бути

законного насильства. Поняття “насильство” вже містить у собі ознаку

протизаконності [7, с. 4-5; 10, с. 13].

Наведений аналіз підходів до розуміння змісту поняття насильства, що може

обумовити виникнення стану сильного душевного хвилювання, в складах злочинів,

що передбачені в ст. 116 та ст. 123 КК України, дозволив зробити такі висновки:

− по-перше, на сьогодні використовуючи тільки метод системного аналізу

кримінально-правових норм неможливо дати відповідь на питання про те, чи

охоплюється поняттям насильства тільки протиправний фізичний, або також

і протиправний психічний вплив на особу;

− по-друге, при вирішенні питання про зміст поняття “насильство”, яке

вживається в ст. 116 та ст. 123 КК України, необхідно враховувати те, що

терміном “насильство” законодавець в більшості випадків позначає таку

ознаку об’єктивної сторони складу злочину як спосіб вчинення злочину, але в

названих статтях це не ознака складу злочину. Цим терміном позначається поведінка потерпілого, що знаходиться за межами складу злочину, а це

означає, що і при тлумаченні змісту поняття, що ним позначається, повинні

враховуватися інші фактори. Перш за все, суб’єктивне сприйняття винною

особою такої поведінки потерпілого, а також здатність такої поведінки

обумовлювати виникнення стану сильного душевного хвилювання у винного.

Правильною в цьому відношенні треба визнати позицію тих науковців, які

вказують на те, що основною вимогою, яка пред’являється до насильства у

складах злочинів, передбачених в ст. 116 та ст. 123 КК України, є здатність

такого насильства викликати стан сильного душевного хвилювання

[11, с. 259];

− по-третє, треба визнати, що законодавець, використовуючи поняття

насильства в ст. 116 та ст. 123 КК України, суттєво і, наш погляд,

безпідставно обмежує коло обставин, які можуть обумовити виникнення

стану сильного душевного хвилювання. Так, Пленум Верховного Суду

України в п. 23 постанови від 7 лютого 2003 р. № 2 “Про судову практику в

справах про злочини проти життя та здоров’я особи” вказує, що поняттям

насильства охоплюється погроза заподіяти фізичну, майнову або моральну

шкоду, але чомусь саме заподіяння майнової чи моральної шкоди поняттям

насильства не охоплюється. Така ж позиція простежується і в літературі.

Навіть ті науковці, які під насильством розуміють як протиправний фізичний

та психічний вплив на людину, не відносять до нього знищення чи

пошкодження майна [2, с. 290-291]. І лише окремі науковці, розширюючи

зміст поняття психічне насильство, вважають, що ним охоплюється, і сам

факт розголошення неправдивих відомостей про особу [12, с. 208]; − по-четверте, навіть за максимально широкого розуміння змісту поняття

насильства, коли ним будуть охоплюватися будь-які агресивні діяння, в тому

числі і знищення чи пошкодження майна, цим поняттям, на думку більшості

вчених, все одно не буде охоплюватися розголошення відомостей, які певні

особи бажають зберегти в таємниці (реалізація погрози заподіяти моральну

шкоду). Проте якщо лише сам факт погрози розголосити такі відомості може

обумовити виникнення стану сильного душевного хвилювання, то очевидно,

що і безпосереднє розголошення таких відомостей тим більше може

обумовити виникнення такого стану;

− по-п’яте, видається, що термін “насильство” для позначення протиправної

поведінки потерпілого вживається законодавцем в названих складах злочинів

невдало. Його цілком можна замінити на інший термін, що буде позначати

поняття більш широке за змістом, яке буде охоплювати найрізноманітніші

форми прояву протиправної поведінки потерпілого, включаючи і різного

роду погрози, і реалізацію цих погроз – “протиправна поведінка”.

Розуміння змісту поняття “тяжка образа” також викликає окремі питання, які не

знаходять свого однозначного вирішення. В науковій літературі з приводу цієї

обставини спірним залишається проблема критеріїв віднесення образи до тяжкої. Чи

потрібно при цьому брати до уваги лише об’єктивну тяжкість образи, чи необхідно,

навпаки, вирішувати це питання з урахуванням лише суб’єктивного сприйняття

винним образи або поєднувати ці два підходи?

В одному з перших Науково-практичних коментарів КК УРСР вказувалося, що

суд повинен вирішувати питання про тяжкість образи виходячи не з індивідуальних характеристик кожної особи, а керуючись при цьому певними об’єктивними

критеріями, наприклад “соціалістичною правосвідомістю” [13, с. 247]. Згодом в

науковій літературі почали звертати увагу на той факт, що сприйняття образи є дуже

індивідуальним, а отже вирішувати питання про тяжкість образи не беручи при

цьому до уваги суб’єктивне сприйняття її винним неправильно [6, с. 92]. Проте,

визнаючи необхідність врахування як об’єктивних, так і суб’єктивних факторів, різні

науковці роблять акцент на більшій важливості врахування чи то суб’єктивних, чи то

об’єктивних факторів. Так, В.І. Борисов, В.М. Куц, С.В. Бородін, О.М. Попов

вважають, що при визначенні ступеня тяжкості образи треба брати до уваги не тільки

індивідуальні особливості особи, але й вирішувати це питання з позицій суспільної

свідомості, враховуючи загальноприйнятий еталон поведінки в суспільстві. При

цьому перебільшення значення індивідуальних особливостей особи винного, на їхню

думку, може призвести до втрати цього загальноприйнятого еталона поведінки

[9, с. 25; 3, с. 186; 14, с. 120]. Дотримуючись цієї точки зору, В. Козаченко та

І. Курченко стверджують, що використання так званого “лагерного” жаргону в

процесі спілкування не повинно визнаватися підставою для виникнення стану

сильного душевного хвилювання [15, с. 21]. Це положення викликає такі

заперечення: − по-перше, таке застереження не тільки не випливає із закону, а навпаки,

суперечить йому;

− по-друге, визначальним при вирішенні цього питання очевидно, що повинна

бути не форма спілкування, а його суб’єктивне сприйняття. Оскільки в

іншому випадку і використання для образи мови глухонімих між тими, хто її

розуміє, також може бути поставлено під сумнів, адже вона також не є

загальноприйнятою формою спілкування і незрозуміла для більшості.

Інші науковці, зокрема Т.Г. Шавгулідзе, вважають, що при вирішенні питання

про те чи була образа тяжкою, перш за все, треба виходити саме з суб’єктивних

моментів сприйняття особою такої образи. Адже значення образи для кожної людини

залежить від її індивідуальних (психологічних, фізичних та емоційних)

особливостей: хворобливий фізичний і психічний стан, вагітність, тип темпераменту,

приналежність до певних соціальних груп тощо [16, с. 136].

Нам видається, що позиція тих науковців, які вважають, що при вирішенні

питання про тяжкість образи до уваги обов’язково треба брати її об’єктивний зміст,

так чи інакше призводить до того, що в окремих випадках суб’єктивне сприйняття

образи буде нівелюватися. Адже застосування об’єктивного критерію при вирішенні

цього питання завжди буде базуватися на певному сумніві в тому, що не зважаючи на

те, що у конкретної особи на поведінку потерпілого виник стан сильного душевного

хвилювання, але в іншої особи такий стан міг і не виникнути. Справа в тому, що тут

необхідно брати до уваги те, що причина завжди рівна своєму наслідкові – немає

маленьких причин, які б спричиняли великі наслідки, і навпаки. Тобто, коли вже

образа обумовила виникнення стану сильного душевного хвилювання, то очевидно,

що для цієї конкретної особи вона була тяжкою, не зважаючи на те, що більшість

інших осіб на неї могли зреагувати по-іншому. Шукати об’єктивний критерій

тяжкості образи означає, що є певний перелік образ, які у всіх і кожного або

принаймні у більшості обумовлять виникнення такого стану. В цьому відношенні не

зовсім правильною видається думка О.М. Попова, який вказує на те, що необхідність

врахування психоемоційних особливостей винного у відриві від оцінки дій потерпілого може призвести до багатьох помилок, коли один лише погляд може

обумовити виникнення у винної особи стан сильного душевного хвилювання

[14, с. 120]. Справа в тому, що образа – це завжди протиправна та аморальна

поведінка і саме з такою поведінкою пов’язується законодавцем можливість

виникнення стану сильного душевного хвилювання.

В цьому відношенні, на наш погляд, правильно вирішується розглядуване

питання тими науковцями, які вважають за необхідне визначальне значення надавати

саме суб’єктивним факторам. Адже в одних випадках у однієї людини протиправна

поведінка іншої особи може викликати стан сильного душевного хвилювання, а в

іншої така сама поведінка викличе лише просте емоційне збудження – все залежить

тільки від індивідуальних особливостей конкретної особи. Іноді слова можуть

вимовлятися ввічливим тоном, проте в них може вкладатися особливий образливий

зміст, який зрозумілий лише тій людині, якій ці слова адресовані [17, с. 7]. Як

зазначає О.Д. Сітковська, в літературі найбільш поширеним є визначення тяжкої

образи як грубого приниження честі та гідності особи, при цьому підкреслюється, що

“менш тяжка образа” не повинна викликати особливо хворобливої реакції. Проте, на

її думку, обидва ці положення мають один спільний недолік: вони не враховують

суб’єктивного фактору, значимості ситуації для суб’єкта. З психологічної точки зору

відсутня пряма залежність між об’єктивною тяжкістю образи та суб’єктивним її

сприйняттям, розмірами зворотної реакції людини. Отже, приводом для афективної

розрядки може бути навіть самий незначний привід, в тому числі, звичайно, і “менш

тяжка образа” [18, с. 39]. Треба також погодитися з А.Н. Мурзіновим, який вважає, що при вирішенні

питання про тяжкість образи треба брати до уваги, перш за все, не стільки об’єктивні

її властивості, скільки ступінь її впливу на людину, здатність викликати у неї сильне

душевне хвилювання. Ступінь же цього впливу залежить скоріше від суб’єктивних

властивостей конкретної особи, ніж від об’єктивних властивостей образи. Честь та

гідність – поняття дуже індивідуальні, нерозривно пов’язані із особливостями носіїв

цих властивостей. Одні і ті ж слова та дії можуть неоднаково сприйматися різними

людьми. В одному випадку вони здатні глибоко вразити людину, а в іншому

розглядаються як нормальна форма спілкування. Незайвим буде нагадати, що коли

була передбачена кримінальна відповідальність за образу (ст. 126 КК 1960 р.), то ця

категорія справ була віднесена до справ приватного обвинувачення – коли при

вирішенні питання про злочинність діяння вирішальне значення мала думка

потерпілого. Така процедура, на думку А.Н. Мурзінова, дозволяла найбільш чітко

виміряти суспільну небезпеку діяння, враховуючи різні нюанси, які доступні для

сприйняття лише потерпілого, оскільки для точного визначення понять честі та

гідності величезне значення має відношення людини до себе, тобто її самооцінка

[19, с. 44]. Враховуючи те, що встановити об’єктивний критерій визначення тяжкості

образи неможливо, адже встановлення такого критерію буде заперечувати і

нівелювати в окремих випадках індивідуальні особливості сприйняття образи

конкретною особою, окремі науковці пропонують замінити термін “тяжка образа” на

“образа” [7, с. 4].

В ст. 116 КК України вказується на нову обставину, яка може обумовити

виникнення стану сильного душевного хвилювання, – систематичне знущання. Перш

ніж проаналізувати зміст цього поняття, необхідно відзначити, що неможливо

пояснити, чому законодавець вважає, що стан сильного душевного хвилювання як обставина, що перетворює основний склад умисного вбивства в привілейований

склад злочину, може бути обумовлений систематичним знущанням і чому відсутня

вказівка на систематичне знущання в ст. 123 КК України, що передбачає кримінальну

відповідальність за умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне в стані сильного

душевного хвилювання. Зміст цієї обставини так само як і зміст двох попередньо

розглянутих неоднозначно тлумачиться науковцями. Пленум Верховного Суду

України з цього приводу взагалі не дає жодних роз’яснень, що певною мірою

ускладнює практику.

Вчені по-різному підходять до розуміння систематичного знущання. Окремі

науковці роблять акцент на кількості діянь. Так, А.В. Байлов вважає, що під поняттям

“систематичне знущання” мається на увазі вчинення певних дій (понад тричі), що

багаторазово супроводжуються умисним заподіянням потерпілому психічних або

моральних страждань з приниженням людської гідності незалежно від форми їх

здійснення [7, с. 11]. Такої ж думки дотримується і Л.А. Остапенко [20, с. 9]. Інші,

зокрема О.М. Попов, вважають, що знущання може бути тривалим чи одноактним чи

навіть одномоментним проявом поведінки. Головним є те, що такі діяння завжди

поєднані з умисним спричиненням потерпілому психічних, моральних страждань, з

приниженням його людської гідності. Знущання, на його думку, – це умисне

спричинення психічних, моральних страждань незалежно від форми їх заподіяння та

тривалості [4, с. 34].обставина, що перетворює основний склад умисного вбивства в привілейований

склад злочину, може бути обумовлений систематичним знущанням і чому відсутня

вказівка на систематичне знущання в ст. 123 КК України, що передбачає кримінальну

відповідальність за умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне в стані сильного

душевного хвилювання. Зміст цієї обставини так само як і зміст двох попередньо

розглянутих неоднозначно тлумачиться науковцями. Пленум Верховного Суду

України з цього приводу взагалі не дає жодних роз’яснень, що певною мірою

ускладнює практику.

Вчені по-різному підходять до розуміння систематичного знущання. Окремі

науковці роблять акцент на кількості діянь. Так, А.В. Байлов вважає, що під поняттям

“систематичне знущання” мається на увазі вчинення певних дій (понад тричі), що

багаторазово супроводжуються умисним заподіянням потерпілому психічних або

моральних страждань з приниженням людської гідності незалежно від форми їх

здійснення [7, с. 11]. Такої ж думки дотримується і Л.А. Остапенко [20, с. 9]. Інші,

зокрема О.М. Попов, вважають, що знущання може бути тривалим чи одноактним чи

навіть одномоментним проявом поведінки. Головним є те, що такі діяння завжди

поєднані з умисним спричиненням потерпілому психічних, моральних страждань, з

приниженням його людської гідності. Знущання, на його думку, – це умисне

спричинення психічних, моральних страждань незалежно від форми їх заподіяння та

тривалості [4, с. 34].Використання законодавцем розглянутих обставин, що можуть обумовити

виникнення стану сильного душевного хвилювання в зазначених складах злочинів, як

видається, є вкрай невдалим. Окремі з них є оціночними поняттями, зміст яких

навряд чи може бути чітко визначений; інші, як було показано вище, також

викликають труднощі при з’ясуванні їхнього змісту. З урахуванням викладеного

видається правильною позиція тих науковців, які пропонують відмовитися від

казуального переліку цих обставин і ввести замість цього переліку родові поняття,

які би охоплювали усі можливі прояви протиправної чи аморальної поведінки.

Термінами, що позначають ці поняття, можуть бути – “протиправна поведінка” та

“аморальна поведінка” [3, с. 187; 14, с. 137]. Зазначена пропозиція є правильною ще і

з тих причин, що вона враховує, що виникнення стану сильного душевного

хвилювання повністю залежить він суб’єктивного сприйняття винним поведінки

потерпілого. І навряд чи можливо казуально описати всі випадки протиправної чи

аморальної поведінки, які можуть обумовити виникнення такого стану. Їхній

зовнішній опис законодавцем в даному випадку не має вирішального значення. З

цього приводу треба відзначити, що в п. 7 ст. 66 КК України законодавець не дає

казуального переліку обставин, які можуть обумовити виникнення стану сильного

душевного хвилювання як обставини, що пом’якшує покарання, зазначаючи, що

такий стан можуть обумовити будь-які неправомірні чи аморальні дії потерпілого.

Такий підхід законодавця до визначення причин виникнення такого стану треба

визнати правильним з тим застереженням, що стан сильного душевного хвилювання

може обумовити не тільки активна, але й пасивна поведінка – бездіяльність. З

урахуванням викладеного можна запропонувати в ст. 116 та ст. 123 КК України

замість переліку обставин, які можуть обумовити виникнення стану сильного

душевного хвилювання, передбачити вказівку на те, що такий стан може обумовити

будь-яка “протиправна чи аморальна поведінка потерпілого” 1. Загородников Н.И. Преступления против здоровья. – М.: Госюриздат, 1969. – 278 с.

2. Шарапов Р.Д. Физическое насилие в уголовном праве. – СПб.: Изд-во “Юридический

центр Пресс”, 2001. – 298 с.

3. Бородин С.В. Преступления противжизни. – М.: Юристъ, 1999. – 356 с.

4. Попов А.Н. Преступление, совершенное в состоянии аффекта (ст.ст. 107, 113 УК РФ).

– СПб., 2001. – 132 с.

5. Сидоров Б.В. Аффект. Его уголовноправовое и криминологическое значение.

(Социально-психологическое и правовое исследование). – Казань: Изд-во Казан. у-та,

1978. – 159 с.

6. Сташис В.В. Ответственность за умышленное убийство, совершенное в состоянии

сильного душевного волнения // Проблемы социалистической законности. Вып. І,

Харьков: 1976. – С. 89-96.

7. Байлов А.В. Кримінальна відповідальність за посягання на життя та здоров’я особи,

вчинені в стані сильного душевного хвилювання.- Автреф. дисерт… к. ю. н. – Х.,

2004. – 20 с.

8. Уголовное право России. Учебник для вузов. В 2-х томах. Т. 2. Особенная часть. Под

ред д.ю.н., профессора А.Н. Игнатова и д.ю.н., профессора Ю.А. Красикова. – М.:

Издательская группа НОРМА-ИНФРА. М., 1998. – 808 с.

9. Борисов В.И., Куц В.Н. Преступления против жизни и здоровья: вопросы

квалификации. – Харьков: НПКФ “Консум”, 1995. – 104 с.

10. Сердюк Л.В. Насилие: криминологическое и уголовно-правовое исследование. Под

ред. Заслуженного деятеля науки РФ, д.ю.н., проф. Щербы С.П. – М.: ООО Изд-во

“Юрлитинформ”, 2002. – 384с.

11. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. 3-тє вид., переробл.

та доповн. / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – К.: Атіка, 2004. – 1056 с.

12. Петин И.А. Механизм преступного насилия. – СПб.: Изд-во Р. Асланова

“Юридический центр Пресс”, 2004. – 343 с.

13. Уголовный кодекс Украинской ССР. Научно-практический комментарий. Под общей

ред. Председателя Верховного Суда Украинской ССР В.И. Зайчука. – К.: Изд-во

полит. лит Украины, 1969. – 588 с.

14. Попов А.Н. Преступления против личности при смягчающих обстоятельствах. – СПб.:

Изд-во “Юридический центр Пресс”, 2001. – 465 с.

15. Козаченко И., Курченко В. Квалификация преступлений, совершаемых в состоянии

сильного душевного волнения // Советская юстиция. – 1991. – № 11. – С. 19-21.

16. Шавгулидзе Т.Г. Аффект и уголовная ответственность. – Тбилиси: Изд-во

“Мецниереба”, 1973. – 216 с.

17. Рогачевский Л.А. Эмоции и преступления. – Л.: Знание, 1984. – 32 с.

18. Ситковская О.Д. Аффект: криминально-психологическое исследование. – М.: ООО

Изд-во «Юрлитинформ», 2001. – 240 с.

19. Мурзинов А.Н. Уголовно-правовое значение аффекта // Проблемы уголовно-правовой

борьбы с преступностью. – М., 1989. – С. 37-49.

20. Остапенко Л.А. Кримінально-правова характеристика умисних вбивств при

пом’якшуючих обставинах (статті 116, 117, 118 КК України). – Автреф. дисерт…

к.ю.н. – К., 2003. – 18 с.

 

СПІВВІДНОШЕННЯ СУМІЖНИХ СКЛАДІВ ЗЛОЧИНІВ І

СКЛАДІВ ЗЛОЧИНІВ, ПЕРЕДБАЧЕНИХ

КОНКУРУЮЧИМИ НОРМАМИ

Л. Брич

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

Доведено, що склади злочинів із спільними ознаками можуть мати такі типи

співвідношення: склади злочинів є суміжними, склади злочинів, передбачені

конкуруючими нормами.

Ключові слова: суміжні склади злочинів, конкуренція загальної і спеціальної

кримінально-правових норм, конкуренція кримінально-правових норм, як частини і

цілого, конкуренція спеціальних кримінально-правових норм.

У кримінально-правовій літературі констатується, що КК містить багато груп

складів злочинів, які мають тотожні за змістом ознаки [9, с. 126]1

. Ця обставина

обумовлює необхідність розмежовувати їх у ході кримінально-правової кваліфікації.

Для того, щоб знати, які правила при цьому застосовувати, потрібно визначити, яке

співвідношення між собою мають склади злочинів, у яких виявлені спільні ознаки.

Таке співвідношення може виразитися у тому, що:

1) склади злочинів є суміжними;

2) склади злочинів, передбачені нормами, що перебувають у конкуренції;

3) склади злочинів утворюють сукупність Існує істотна різниця між правилами кваліфікації за конкуренції кримінально-

правових норм і правилами розмежування суміжних складів злочинів, а також у

моменті виникнення конкуренції кримінально-правових норм і суміжності складів

злочинів. Також можна виявити випадки так званої постійної сукупності, коли

вчинення одного злочину неминуче супроводжується (поєднується) вчиненням

іншого злочину, що потребує відповідної кваліфікації.

Тому теоретично важливою і практично значимою є проблема встановлення

співвідношення явища суміжності з іншими подібними кримінально-правовими

явищами, зокрема таким як конкуренція кримінально-правових норм. Проблема

полягає в тому, що ці явища мають багато подібностей. Перш за все, в тому, що і

суміжні склади злочинів і ті, які передбачені конкуруючими нормами, мають ознаки,

що збігаються за змістом. По-друге, що в кожному конкретному випадку має бути

застосована одна з норм, що передбачають ці склади злочинів. По-третє, що

проблема вибору норми постає щодо кваліфікації одного діяння.

Співвідношення ж таких кримінально-правових явищ, як суміжність і сукупність

складів злочинів потребує окремого дослідження.

 

1

Сказане стосується якКримінального кодексу України (далі – КК, якщо інше не обумовлене в

тексті), так і кримінальних кодексів інших держав.

Аналіз кримінально-правової літератури приводить до висновку, що більшість

авторів, які досліджують різні аспекти проблеми застосування кримінального закону,

як загальні, так і щодо окремих злочинів, на проблему співвідношення суміжних

складів злочинів та складів злочинів, передбачених конкуруючими нормами взагалі

не звертають уваги, не аналізують доцільність або безпідставність ведення мови про

таке співвідношення [10, с. 176-179]. Часто автори взагалі не піднімають проблему

розмежування досліджуваних ними складів злочинів [4, 13, 24, 25]. Пишучи про

розмежування конкретних складів злочинів, автори, в переважній більшості випадків,

не встановлюють характеру співвідношення складів злочинів, про розмежування

яких ведуть мову. Тому розмежування виглядає позбавленим будь-яких

закономірностей.

У кримінально-правовій літературі більше звертається увага на відмінності

конкуренції кримінально-правових норм і сукупності [10, с. 176; 11, с. 528], ніж на

відмінності конкуренції кримінально-правових норм і явища суміжності складів

злочинів. Б.А. Курінов, Т.А. Костарєва, розглядаючи проблему конкуренції

кримінально-правових норм наголошували на тому, як важливо, ні в якому разі, не

плутати конкуренцію норм із сукупністю злочинів, особливо ідеальною [10, с. 176;

21, с. 342]. Водночас, навіть не піднімали питання про можливість якоїсь відмінності

міжсуміжними складами злочинів та тими, що передбачені конкуруючими нормами В роботах, присвячених проблемам кримінально-правової кваліфікації, у яких, в

тій чи іншій мірі, зачіпаються питання розмежування складів злочинів можна

прослідкувати два підходи. Перший полягає в тому, що автори, досліджуючи

проблему розмежування складів злочинів, часто не звертають увагу, що вона не

однозначна, ототожнюють суміжні склади із складами, передбаченими

конкуруючими нормами. Ці автори не заперечують наявність відмінності між

розглядуваними явищами, не обстоюють позицію щодо їх тотожності. Вони, не

помічаючи проблеми, просто не роблять різниці між суміжними складами злочинів і

складами, передбаченими конкуруючими нормами. Такий підхід спостерігається у

роботах Т.А. Костарєвої [21, c. 332, 342], В.І. Малихіна [12, c. 31], Є.В. Фесенка

[22, c. 114] і майже всіх авторів, які свою увагу зосереджували на розмежуванні

тільки конкретних складів злочинів [5, с. 13; 8, с. 5, 11; 16, с. 140-193; 19, c. 12].

Так, В.І. Малихін не виділяє окремо розмежування за наявності конкуренції норм

і розмежування суміжних складів злочинів. Однак з тих прикладів, які наводить цей

автор, видно, що він дотримується однакових підходів до першого і другого виду

розмежування. Зокрема, коли говорить про розмежування за об’єктом злочину, як

приклад наводить співвідношення необережного вбивства і порушення правил

безпеки і експлуатації транспортних засобів – складів злочинів, які за КК РРФСР

1960 р. були передбачені нормами, що перебували у конкуренції загальної і

спеціальної. У параграфі, присвяченому розмежуванню за об’єктивною стороною

злочину, місце час, обстановку вчинення злочину називає ознаками, що дозволяють

«відмежувати кваліфіковані склади від основних» [12, с. 31]. Як відомо, норма про

основний та норма про кваліфікований склад злочину у більшості випадків

співвідносяться як загальна і спеціальна, у деяких випадках – як частина і ціле.

Т.А. Костарєва визначала суміжні склади злочинів як склади, які мають всі

загальні, крім однієї, ознаки, тобто ті, які відрізняються лише за однією ознакою.

Ґрунтуючись на такому розумінні суміжних складів злочинів, до цієї категорії вона

відносить як основний склад будь-якого злочину й відповідні кваліфіковані, особливо кваліфіковані та привілейовані склади, та, як видно з наведених прикладів,

інші склади злочинів, передбачені конкуруючими нормами, а також інші склади

злочинів, що мають всі спільні, крім однієї, ознаки. У кримінальному законі кількість

суміжних складів дуже значна, – пише вона. Всі кваліфіковані, особливо

кваліфіковані і привілейовані склади злочинів відрізняються від основного складу

однією ознакою ..., тобто, по суті, є суміжними, – вважає ця авторка [21, с. 332]. Далі

у роботі зустрічається твердження, що одним із самих поширених випадків

конкуренції загальної і спеціальної норм є конкуренція основного і кваліфікованого

(чи привілейованого) складів одного виду злочину [21, с. 342].

Є.В. Фесенко також не розрізняє види розмежування складів злочинів. Він

критикує В.Н. Кудрявцева за його розуміння поняття суміжних складів злочинів, як

таких, «які мають інші, крім вини та суб’єкта загальні ознаки». Мотивуючи свою

позицію, він вказує, що «хуліганство і деякі злочини проти особи не мають жодної

(за винятком ознак суб’єкта) загальної ознаки. Однак, проблема їх розмежування –

одна з найскладніших» [22, с. 114]. Але основний склад хуліганства (ч. 1 ст. 296 КК

України) і склади деяких злочинів проти життя та здоров’я особи, зокрема про

умисні легкі тілесні ушкодження обох видів (ч. 1 і 2 ст. 125 КК України), передбачені

нормами, що співвідносяться як «ціле» і «частина». Таким чином цей вчений

ототожнює суміжні склади злочинів і склади злочинів, передбачені нормами, що

перебувають у конкуренції Інший підхід полягає у визнанні відмінності між суміжними складами

злочинів і складами, передбаченими конкуруючими нормами. А також того, що

правила подолання конкуренції кримінально-правових норм відрізняються від правил

розмежування суміжних складів злочинів. Ця думка виражена у роботах

П.П. Андрушка [17, c. 346], Є.В. Благова [2, с. 16], Л.В. Іногамової-Хегай [7, c. 172-

178], В.Н. Кудрявцева [9, c. 215], О.К. Маріна [15, c. 69-70], С.Ф. Сауляк [18, с. 7, 14,

20], А.Н. Трайніна [20, c. 188], К.С. Хахуліної [23, с. 90-91].

На відмінність суміжних складів злочинів від родових і спеціальних (напевно,

маються на увазі склади злочинів, передбаченізагальними і спеціальними нормами –

Л.Б.) звертав увагу ще А.Н. Трайнін, вказуючи, що на відміну від складів родових і

спеціальних, суміжні склади – це, по-суті, різні склади, але близькі внаслідок

близькості окремих елементів1

цих складів. Такими він вважав диверсію і

шкідництво, бандитизм і груповий розбій, халатність і безгосподарність. Цей вчений

наголошував, що недостатньо чітке розрізнення суміжних складів злочинів та

складів, передбачених конкуруючими нормами, нерідко виступає джерелом судових

помилок [20, с. 188].

Позиція В.Н.Кудрявцева з цього питання не є чіткою. В.Н. Кудрявцев у главі, яка

присвячена «розмежуванню злочинів», своєї роботи «Общая теория квалификации

преступлений» також спеціально не виокремлює проблему розмежування суміжних

складів злочинів і проблему розмежування складів злочинів, передбачених нормами,

що перебувають у конкуренції. Запропоновані ним «програми розмежування»

однакові як для суміжних складів, так і для передбачених конкуруючими нормами.

Але у главі, присвяченій конкуренції норм, він розглядає проблему: чим

Як відомо, А.Н. Трайнін елементами називав те, що зараз прийнято називати ознаками складу

злочину

відрізняється співвідношення «конкуруючих складів» від співвідношення суміжних

складів злочинів [9, с. 215]. Він вказує, що суміжні склади злочинів відрізняються

між собою за однією чи кількома ознаками. Це означає, що один із суміжних складів

злочинів має ознаку, яка відсутня в іншому, але при цьому інший склад наділений

ознакою, що відсутня в першому. Як приклад наводить таку пару ознак, як таємне

викрадення при крадіжці і відкрите викрадення як ознаку грабежу. Стосовно

конкуруючих норм, далі пише цей автор, тільки одна з них має ознаки, що відсутні в

іншій. Він звертає увагу на можливість перевести «конкуруючі норми в суміжні

склади», якщо внести зміни, доповнивши одну з них негативними ознаками, яких не

вистачало. Так, зловживання службовими повноваженнями (ст. 285) можна

поповнити такими ознаками, як: «без підлогу документів», «за винятком випадків

отримання хабара», тобто вказівками на відсутність ознак усіх спеціальних норм

[9, с. 215]. С.Ф. Сауляк стверджує про відмінність конкуренції кримінально-правових норм і

схожих з нею явищ, що виникають, передусім, у кваліфікації злочинів, до яких вона

відносить суміжні склади злочинів [18, c. 7]. Ця теза, заявлена серед положень, що

виносяться на захист, послідовно відстоюється нею у інших частинах автореферату

кандидатської дисертації. Далі у роботі ця авторка обґрунтовує, що необхідність

виявлення співвідношення конкуренції з іншими зв’язками кримінально-правових

норм, серед них – розмежування суміжних складів, має методологічний, практичний і

теоретичний аспекти. С.Ф. Сауляк вважає, що конкуренцію кримінально-правових

норм відрізняють від суміжних складів обсяг регулювання (поняття конкуренції

більш широке, ніж поняття суміжних складів), а також неможливість утворювати

ідеальну сукупність злочинів [18, с. 20]. З тим, як ця авторка бачить суть відмінності

між розглядуваними явищами, навряд чи можна погодитися. Суміжність і

конкуренція є явищами одного порядку. Одне поняття не є більш широким, ніж інше.

У кожного з них – своя сфера застосування. Стосовно другоїз названих С.Ф. Сауляк

відмінностей, то, виходячи із суті ознак суміжних складів злочинів, зокрема,

розмежувальних, можна стверджувати, що вони роблять неможливою ідеальну

сукупність діянь, що містять суміжні склади злочинів. Крім того, навряд чи названі

С.Ф. Сауляк обставини можна вважати критеріями, за якими відрізняються суміжні

склади злочинів від складів, передбачених конкуруючими нормами. Відрізняти між

собою явища можна за властивими їм рисами. Прояви, які знаходяться за межами

цих явищ, не можуть слугувати критеріями, за якими можна відрізнити порівнювані

явища.

На те, що подолання конкуренції кримінально-правових норм відбувається за

іншими правилами, ніж розмежування суміжних складів злочинів, вказують

К.С. Хахуліна [23, с. 90-91] та О.К. Марін [15, с. 69-70].

О.К. Марін при цьому зробив доречне зауваження щодо термінології, якою

послуговується В.Н. Кудрявцев, вказавши, що „питання про співвідношення

конкуренції кримінально-правових норм із співвідношенням суміжних складів

злочинів ставити недоцільно”. Він пропонує вести мову про „співвідношення складів

злочинів, що містяться в конкуруючих нормах та суміжних складах злочинів, або

співвідношення норм, які містять суміжні склади злочинів із конкуренцією

кримінально-правових норм” [15, с. 69-70]. Іншими словами, говорити можна про

співвідношення норм з нормами, або складів злочинів із складами злочинів, оскільки

порівнювати можна лише явища порівнювані – ті, які мають одну природу. Таке зауваження є слушним й з огляду на те, що інші автори слідом за В.Н. Кудрявцевим,

зокрема Л.В. Іногамова-Хегай, порівнюють явища, про порівняння яких не можна

вести мову [7, с. 174].

Проте позиція О.К. Маріна дещо не послідовна. Він вважає, що якщо у

конкретному випадку між нормами, що містять суміжні склади злочинів, виникла

конкуренція, то в процесі кваліфікації потрібно застосовувати правила подолання

конкуренції, якщо ж конкуренція не виникла, то – правила розмежування суміжних

складів злочинів. „В більшості правозастосовних ситуацій, – далі пише цей автор,

конкуренції між нормами із суміжними складами злочинів взагалі не може

виникнути, оскільки теоретичне співвідношення їхніх ознак у конкретній практичній

ситуації не може змінитися. Не можна, наприклад, викрасти один і той самий

предмет таємно і відкрито, шляхом розбійного нападу та шахрайства, вбити одну й ту

саму людину умисно і через необережність і т. д.” [15, с. 69-70]. Суперечливість його

позиції вбачаю в тому, що цей автор стверджує, що між нормами, які передбачають

суміжні склади злочинів, не може виникнути конкуренції у більшості випадків.

Насправді ж явища конкуренції та суміжності є такими, які не пересікаються. І не в

більшості, а в усіх випадках між нормами, що передбачають суміжні склади злочинів

не може виникати конкуренція. Сам О.К. Марін у наведеній вище цитаті це

проілюстрував. А от реальну сукупність вони утворювати можуть.

Л.В. Іногамова-Хегай наголошує, що від вияснення питання про те, чи мають

місце „конкуруючі чи суміжні норми” залежить правильна кваліфікація суспільно-

небезпечного діяння [7, с. 173]. Для кваліфікації злочину, – пише ця авторка, –

значення має правильне встановлення конкуруючих або суміжних норм. У разі

конкуренції завжди застосовується пріоритетна конкуруюча норма, а за наявності

суміжних норм – одна з них, коли ознаки, що не збігаються, мають протилежний або

взаємовиключний характер, або має місце ідеальна сукупність злочинів із сумісними

незбіжними ознаками.  Є.В. Благов також розрізняє кваліфікацію суміжних складів і кваліфікацію

складів, передбачених конкуруючими нормами. Він пише, що важливо розділяти

суміжні склади злочинів і склади, що знаходяться у іншому співвідношенні між

собою [1, с. 134]. В своїх роботах виділяє два окремих параграфи, але на тому, в чому

полягають ці відмінності увагу не акцентує. Пізніше у авторефераті докторської

дисертації цей автор суміжними називає ті склади злочинів, які мають загальні (ті що

повторюються, збігаються) ознаки, а також в кожному з них міститься хоча б одна

ознака, відсутня в іншому. За наявності конкуренції складів злочинів тільки в одному

з них є ознака, відсутня в іншому – пише цей автор [2, с. 16].

Цей вчений у авторефераті докторської дисертації спеціально не вказує, що він

розрізняє ці явища, не наводить ознак, за якими їх можна розрізнити. Але, оскільки

дає їм різні визначення, і розглядає у окремих параграфах дисертації, то очевидним є,

що для Є.В. Благова суміжні склади злочинів і склади, передбачені конкуруючими

нормами – поняття не тотожні. Більше того, він протиставляє розмежування

суміжних складів злочинів і кваліфікацію за наявності конкуренції кримінально-

правових норм. Пишучи про розмежування за об’єктом, аналізує приклад, який

наводить В.Н. Кудрявцев як приклад розмежування суміжних складів злочинів –

заподіяння смертіз необережності та порушення правил охорони праці, що потягло з

необережності смерть людини (ст. 109 і ч. 2 ст. 143 КК РФ), ілюструючи

непослідовність позиції В.Н. Кудрявцева, оскільки наведена пара складів злочинів не  характеризується ознаками, сформульованими самим В.Н. Кудявцевим як ознаки

суміжних складів злочинів. Є.В. Благов погоджується з Л.В. Іногамовою-Хегай, що в

даному випадку має місце конкуренція частини і цілого. „Значить, розмежування тут

для кримінально-правової оцінки діяння виключене, потрібно підключати інші

правила кваліфікації злочинів” [1, с. 127-128]. Не даючи визначення поняттю

розмежування складів злочинів, сказаним Є.В. Благов фактично протиставив

розмежування складів злочинів і кваліфікацію за наявності конкуренції кримінально-

правових норм. Це, очевидно, означає, що в усіх випадках, коли цей автор пише про

розмежування складів злочинів, мова йде про розмежування саме суміжних складів

злочинів.

Визнання факту відмінності міжтакими юридичними явищами як суміжні склади

злочинів і склади злочинів, що передбачені конкуруючими нормами демонструє

П.П. Андрушко. Цей автор характеризуючи співвідношення конкретних складів

злочинів пише: „Кримінальним кодексом безпосередньо передбачена

відповідальність за здійснення певних видів діяльності: незаконна лікувальна

діяльність (див. ст.138), інші види діяльності (ст. 2031

, ч. 1 ст. 204, ч. 2 ст. 204, ч. 3

ст. 204, ст. 215, 216, 224, 234, 263, 300, 301, 303, 321 та ін.). Перераховані та деякі

інші види діяльності, відповідальність за здійснення яких передбачена безпосередньо

КК, можуть мати, а можуть і не мати ознак діяльності господарської. У зв’язку з цим

склади злочинів, якими передбачена відповідальність за вчинення таких діянь є не

спеціальними щодо ст. 203, а суміжними складами злочинів” [17, с. 346]. Тут слід

звернути увагу на те, що П.П. Андрушко дещо спрощено підходить до критеріїв, за

якими встановлюється відмінність між суміжними складами злочинів та складами,

передбаченими конкуруючими нормами. Можна припустити, що Б.М. Лєонтьєв та І.М. Тяжкова також розрізняють

суміжні склади злочинів і ті, що передбачені конкуруючими нормами. Ці автори у

одному з підручників з кримінального права демонструють своєрідний підхід до

проблеми розмежування складів злочинів. Вони констатують наявність проблем для

практики, пов’язаних з розмежуванням конкуренції кримінально-правових норм і

сукупності [11, с. 528]. На відмінностях же конкуренції кримінально-правових норм і

явища суміжності складів злочинів ці автори свою увагу не зупиняють.

Поряд з конкуренцією загальної і спеціальної норм, Б.М. Лєонтьєв та

І.М. Тяжкова визнають такий вид конкуренції кримінально-правових норм як

конкуренція спеціальних норм. Вони констатують, що цей вид конкуренції

найчастіше має місце у випадках, коли законодавець передбачає відповідальність за

одне й те саме діяння у різних статях залежно від наявності обтяжуючих чи

пом’якшуючих обставин [11, c. 529]. Водночас, названі вчені заперечують такий вид

конкуренції, як конкуренція частини і цілого. На прикладі розбою ізаподіяння шкоди

здоров’ю, своє заперечення мотивують тим, що в цих випадках потрібно говорити не

про конкуренцію норм, а про спосіб вчинення злочину. Протиставляють

(розрізняють) конкуренцію кримінально-правових норм та розмежування складів

злочинів, мабуть поширюючи поняття розмежування лише щодо суміжних складів

злочинів, бо термін „суміжні склади злочинів” не використовують. Водночас, для

ілюстрації свого висновку, наведені в приклад норми, що на мою думку,

передбачають суміжні між собою склади злочинів (про відповідальність за посягання

на життя державного чи громадського діяча (ст. 277 КК РФ), особи, яка здійснює

правосуддя чи попереднє розслідування (ст. 295 КК РФ), працівника правоохоронного органу (ст. 317 КК РФ)), до тих, які можуть конкурувати міжсобою

як спеціальні, не відносять. Ці норми між собою не конкурують, – пишуть ці автори,

так як посягають на різні правоохоронювані інтереси. Разом з тим, вказують ці

автори, вони є спеціальними стосовно умисного вбивства особи у зв’язку із

здійсненням нею службової діяльності (п. б ч. 2 ст. 105 КК РФ) і мають перевагу у

застосуванні.

Суть їхньої позиції відображена у такому положенні: „ У тих випадках, коли ряд

ознак кількох передбачених кримінальним законом суспільно-небезпечних діянь

збігаються, а склади відрізняються тільки якимось одним елементом, потрібно

говорити не про конкуренцію статей, а про розмежування складів і правильну

кваліфікацію вчиненого” [11, с. 531].

Проте, автори, які констатують наявність відмінності між явищами суміжності і

конкуренції, суть цієї відмінності або не розглядають взагалі, або розглядають

фрагментарно. У кримінально-правовій літературі не названі, й тим більше, не

систематизовані критерії, за якими можна відрізнити суміжні склади злочинів від

складів, передбачених конкуруючими нормами. Незважаючи на єдність в основному,

багато висновків цих авторів викликають заперечення.

Порівняння між собою спільних ознак складів злочинів, а також тих ознак, зміст

яких не збігається, у складах злочинів, що порівнюються, дозволяє дійти висновку,

що співвідношення складів злочинів, які мають спільні ознаки може мати такі

варіанти: склади злочинів є суміжними; склади злочинів, передбачені нормами,

що перебувають у конкуренції як загальна і спеціальна; склади злочинів,

передбачені нормами, що перебувають у конкуренції як частина і ціле; склади

злочинів, передбачені нормами, що конкурують між собою як спеціальні.

Встановити, як співвідносяться склади злочинів, що підлягають розмежуванню,

можна за такими критеріями: − за характером співвідношення норм, якими передбачені ці склади злочинів;

− за характером співвідношення спільних ознак цих складів злочинів;

− за характером співвідношення ознак, зміст яких не співпадає у складах

злочинів, про які йде мова.

Так, як відомо, співвідношення конкуруючих норм характеризується їх

підпорядкуванням одна одній: загальна спеціальній підпорядковується за об’ємом

[7, с. 38; 9, с. 213], частина цілій підпорядковується за змістом [7, с. 39; 9, с. 225].

Розкриваючи зміст співвідношення норм, що конкурують як частина і ціле,

Л.В. Іногамова-Хегай писала, що за такого відношення (підпорядкування за змістом)

одна норма характеризується певними, властивими тільки їй у такій сукупності,

істотними ознаками (частина), а інша включає ці ознаки і має ще ознаку (ознаки),

відсутню в першій нормі (ціле). У цьому виді конкуренції зміст однієї норми

(частина) повністю охоплюється змістом іншої (ціле), і при цьому перша не є

узагальненою нормою для другої [7, с. 39, 40].

У норм, що передбачають суміжні склади злочинів, немає підпорядкування ні за

змістом, ніза обсягом, вони автономні.

Відмінність співвідношення спільних ознак у складах злочинів, що передбачені

нормами, які перебувають у конкуренції частини і цілого, та у суміжних складах

злочинів полягає в тому, що сукупність ознак, які є спільними для складів злочинів, що передбачені конкуруючими, як частина і ціле, нормами, становить частину ознак

„цілого” складу злочину і водночас утворюють самостійний склад злочину.

Для співвідношення спільних ознак складів злочинів, передбачених нормами, що

конкурують як загальна і спеціальна, характерним є те, що всі ознаки складу злочину,

названі в загальній нормі, містяться й у спеціальній нормі. З цього приводу у

кримінально-правовій літературі спостерігається єдність поглядів. Ще Б.А. Курінов

писав, що в спеціальній нормі повинні бути всі риси (ознаки) загальної норми

[10, с. 177]. Характеризуючи співвідношення загальної і спеціальної норм

Л.В. Іногамова-Хегай також зазначала, що спеціальна норма має всі істотні ознаки

загальної норми і конкретизує одну або кілька з них [7, с. 38]. О.К. Марін уточнював,

що „ознаки складу злочину, передбачені в загальній нормі, повинні бути відображені

у нормі спеціальній...” [15, с. 174].

Тобто і в цій ситуації спільна для обох складів злочинів сукупність ознак

утворює окремий склад злочину. В даному випадку, передбачений загальною

нормою. Так, «Зловживання владою або службовим становищем» (ст. 364 КК) може

перебувати у співвідношенні загальної і спеціальної норм із нормою «Зловживання

військовою службовою особою владою або службовим становищем» (ст. 423 КК).

Спільними у цьому випадку є всі ознаки складу злочину, передбаченого загальною

нормою.

Таке співвідношення не характерне для спільних ознак суміжних складів

злочинів. В цьому випадку одна чи кілька спільних, для пари складів злочинів, ознак

повністю або частково збігаються за змістом, але кожна така сукупність спільних

ознак не утворює і не може утворити самостійного складу злочину. Класичним

прикладом суміжних складів злочинів є умисне вбивство (ч. 1 ст. 115 КК) і вбивство

через необережність (ч. 1 ст. 119 КК). Ці склади злочинів мають усі спільні ознаки,

крім однієї – форми вини. Якщо розглядати відокремлено сукупність спільних ознак

цих складів злочинів, то стає очевидним, що така сукупність не може утворити

окремого складу злочину. Адже відсутній обов’язковий елемент – вина у відповідній

формі Говорячи про відмінність „конкуруючих норм від суміжних” Л.В. Іногамова-

Хегай пише, що конкуруюча норма про злочин (спеціальна чи ціле) завжди містить

всі ознаки, які є в іншій нормі (спеціальній чи частині), і ознаку, що відсутня в ній, а

інша норма не містить в собі ознаки, що відсутня у першій нормі. „Суміжні норми”,

вказує цей вчений, характеризуються тим, що вони за однією або декількома

ознаками відрізняються при збіганні інших [7, с. 171]. Уточнюючи В.Н. Кудрявцева

та Л.В. Іногамову-Хегай, потрібно вказати, що кожен із суміжних складів злочинів не

просто містить ознаку, яка відсутня в іншому, але він і не може містити цю іншу

ознаку, через несумісність їх змісту.

Особливість співвідношення ознак, зміст яких не однаковий, у складах злочинів,

передбачених нормами, що конкурують, як ціле та частина, полягає у тому, що

складений склад злочину має додаткові ознаки, яких не має склад злочину, що

співвідноситься з ним як частина. Але останній не має ознак, відповідних цим

додатковим ознакам складеного складу злочину. Наприклад, склад хуліганства (ч. 1

ст. 296 КК) і склади умисного легкого тілесного ушкодження (ч. 1 і 2 ст. 125 КК),

передбачені нормами, що можуть конкурувати, як ціле і частина. Їхніми спільними

ознаками є ознаки, що формують той чи інший склад умисного легкого тілесного

ушкодження. Склад хуліганства (ч. 1 ст. 296 КК), на відміну від складу умисного легкого тілесного ушкодження (ч. 1 або 2 ст. 125 КК) характеризується іншим

суспільно небезпечним діянням, яким є грубе порушення громадського порядку, що

супроводжується особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом, та мотивом, яким є

явна неповага до суспільства.

За характером співвідношення ознак, зміст яких не збігається, також можна

відрізнити суміжні склади і склади злочинів, передбачені нормами, що перебувають у

конкуренціїзагальної і спеціальної норм. Склади злочинів, передбачені нормами, що

перебувають у конкуренції такого виду, мають спільні ознаки, але не можуть мати

розмежувальних ознак. Ознаки, за якими розрізняються норми, що перебувають у

співвідношенні загальної і спеціальної норм, можна назвати специфічними. Вони

деталізують, конкретизують [15, с. 175], розвивають зміст ознак загальної норми, але

не виключають можливість наявності цих ознак у конкретно вчиненому діянні, не

протиставляються їм. Деталізувати певні ознаки загальної норми у спеціальній

можна, за словами О.К. Маріна, шляхом „вміщення у норму, крім основних

(обов’язкових) ознак елементів складу злочину, так званих факультативних ознак, які

тільки для спеціальної норми стають обов’язковими. Це можуть бути ознаки

спеціального суб’єкта (ст. 117 КК ...), потерпілого (ст. 443 КК ...), конкретизація

об’єктивної сторони шляхом зазначення способу вчинення злочину, знарядь

вчинення злочину і т. д.” [15, с. 175].  Розмежувальні ознаки суміжних складів злочинів завжди мають пару у іншому із

суміжних складів злочинів іза змістом є несумісними одна з одною. Наприклад, такі

суміжні склади злочинів як крадіжка (ч. 1 ст. 185 КК) і грабіж (ч. 1 ст. 186 КК)

відрізняються за способом вчинення злочину. Одне й те ж викрадення чужого майна

не може бути вчинене таємно і водночас відкрито. А у такій парі суміжних складів

злочинів, як самовільне залишення військової частини або місця служби (ст. 407 КК)

і дезертирство (ст. 408 КК), розмежувальною ознакою є названа у ч. 1 ст. 408 КК

мета – ухилитися від військової служби. Якщо ж самовільне залишення військової

частини або місця служби вчинене без вказаної мети, то вчинене може бути

кваліфіковане за відповідною частиною ст. 407 КК. Специфічні ж ознаки складу

злочину, передбаченого спеціальною нормою, на відміну від розмежувальних ознак

суміжних складів злочинів, не мають відповідної ознаки у загальній нормі, яка б їх

виключала.

Таким чином, доведено, що суміжні склади злочинів від складів злочинів,

передбачених кримінально-правовими нормами, що конкурують, як загальна і

спеціальна, чи як частина і ціле можна відрізнити за кількома, наведеними вище

критеріями.

Співвідношення суміжних складів злочинів із складами, передбаченими

конкуруючими спеціальними нормами має певні особливості порівняно із

співвідношенням суміжних складів злочинів із складами, передбаченими нормами,

що перебувають між собою у конкуренції інших видів. Зокрема, існує більше

подібностей між певною категорією суміжних складів злочинів із тими, які

передбачені конкуруючими спеціальними нормами. Тому вважаю за потрібне окремо

розглянути це питання. Ця проблема потребує окремого дослідження ще й тому, що

навіть автори, які у своїх роботах констатують наявність різниці між суміжними

складами злочинів і тими, які передбачені конкуруючими нормами, не виявляють

єдності поглядів щодо місця у цьому співвідношенні складів злочинів, передбачених

конкуруючими спеціальними нормами Щодо цієї проблеми у кримінально-правовій літературі можна простежити три

підходи.

Перший підхід полягає в тому, що більшість авторів, досліджуючи проблеми

застосування кримінального закону, кримінально-правової кваліфікації, зокрема

конкуренції кримінально-правових норм, виділяючи самостійним видом конкуренції

конкуренцію спеціальних норм, не піднімали питання про їх співвідношення із

суміжними складами злочинів [3, 100-106; 10, с. 176-179].

Другий підхід полягає у ототожненні суміжних складів злочинів і

передбачених конкуруючими спеціальними нормами. Так, Є.В. Благов

[1, с. 116-134] та Л.В. Іногамова-Хегай [7, с. 36-50] склади злочинів, які у

кримінально-правовій літературі прийнято вважати такими, що передбачені

конкуруючими спеціальними нормами, відносять до суміжних. А такого виду

конкуренції кримінально-правових норм, як конкуренція спеціальних норм між

собою, не визнають взагалі [2, с. 16]. Л.В. Іногамова-Хегай не систематизує критерії, за якими можна відрізнити

суміжні склади злочинів від складів, передбачених конкуруючими нормами й не

вступає в дискусію з приводу приналежності складів злочинів, передбачених

конкуруючими, як спеціальні, нормами до категорії суміжних. Вона, називаючи їх в

одних випадках суміжними нормами, у інших – суміжними злочинами, з не

збіжними, сумісними ознаками просто розглядає як приклади суміжності. Про такий

вид конкуренції, як конкуренція спеціальних норм взагалі мову не веде. Але

наведений нею приблизний перелік пар складів злочинів, які вона відносить до

суміжних, свідчить, що ця авторка суміжними складами злочинів вважає, як ті склади

злочинів, що мають поряд із спільними розмежувальні ознаки, так і ті, які у

кримінально-правовій науці прийнято вважати передбаченими конкуруючими, як

спеціальні, нормами. Такий підхід, напевно, обумовлений тим, що Л.В. Іногамова-

Хегай, виходячи з тих методологічних засад, згідно з якими конкуренція

кримінально-правових норм є проявом колізії в праві, взагалі не визнає такого виду

конкуренції кримінально-правових норм, як конкуренція кількох спеціальних норм

[7, с. 36-50]. Між тим, існування конкуренції спеціальних норм визнається практично

всіма науковцями, які досліджували проблему конкуренції кримінально-правових

норм [3, с. 104; 10, с. 176-179; 11, с. 529-530; 15, с. 140; 18, с. 19; 21, с. 344-346].

Якщо Л.В. Іногамова-Хегай взагалі ігнорує такий вид конкуренції як конкуренція

спеціальних норм, то Є.В. Благов звертає увагу на існуючу у кримінально-правовій

літературі позицію, яка полягає у визнанні конкуренції спеціальних норм

самостійним видом конкуренції норм у кримінальному праві. Ця позиція у теорії

кримінального права на сьогодні є домінуючою. Заперечуючи доцільність виділення

такого виду конкуренції, він пише, що „в таку конкуренцію переважно вводиться те,

що або ґрунтується на зовсім іншому співвідношенні кримінально-правових норм,

або взагалі не відноситься до їх конкуренції” [1, с. 166], а також, що ніякого

самостійного значення конкуренція спеціальних норм для кримінального права не

має [1, с. 170]. А вже у авторефераті докторської дисертації стверджує, що є

конкуренція загальної і спеціальної норм, а також частини і цілого. Водночас

відзначає, що інші види конкуренції під-час кваліфікації злочинів у кримінальному

праві відсутні [2, с. 16]. Склади злочинів, передбачені нормами, що конкурують між

собою як спеціальні, цей вчений відносить до суміжних. Це випливає як з його

міркувань, так із тих прикладів, які наводить цей автор [1, с. 120]. Розглядаючи співвідношення між нормами, що передбачають кваліфіковані та

особливо кваліфіковані склади одного злочину – випадки, які у кримінально-правовій

літературі традиційно відносять до конкуренції спеціальних норм, Є.В. Благов

виділяє дві ситуації. У першій ситуації допускає можливість конкуренції, як він пише

„частин статті Особливої частини, за умови, коли вчинено одне діяння, відповідні

кваліфікуючі обставини якого передбачені ознаками зразу кількох частин однієї й тієї

ж статті”. Але відносить таку ситуацію до проявів конкуренціїзагальної і спеціальної

норм. Стосовно другої ситуації – „за інших умов конкуренції декількох пунктів (чи

частин) статті, що передбачає ознаки, які посилюють відповідальність” конкуренцію

вважає не можливою. В цьому випадку, далі пише цей автор, оскільки кожний із

кваліфікованих складів містить ознаку, що відсутня в іншому, „означає не

конкуренцію, а суміжні склади злочинів”.

Розглянутий підхід викликає заперечення з таких міркувань.

По-перше, автор не показав відмінність між двома ситуаціями, в одній з яких

конкуренція можлива, у іншій – ні. Умови, за яких, на його думку, конкуренція

„частин статті Особливої частини можлива”, автор назвав. Говорячи про інші умови,

коли конкуренція не можлива, автор їх не конкретизував. Тому залишається

незрозумілим, в чому – в яких умовах полягає відмінність у ситуаціях, коли

допускається конкуренція, а коли – ні. Як на мій погляд, то мова йде про одну і ту ж

ситуацію, оскільки інших бути не може По-друге, неможливо погодитись із висновком цього автора, що співвідношення

норм про кваліфіковані та особливо кваліфіковані склади одного злочину,

передбачені різними частинами однієї й тієї самої статті Особливої частини,

характеризується як конкуренція загальної і спеціальної норм. Адже для такого виду

конкуренції властивим є певне співвідношення спільних ознак таких норм.

Загальновідомо, що спеціальна норма містить всі ознаки загальної норми в повному

обсязі. Таке співвідношення має місце між нормами про основний склад та кожен

кваліфікований склад цього злочину. Але його немає й не може бути між нормами,

кожна з яких передбачає кваліфікований склад одного й того самого злочину. Жодна

з них не охоплює іншу в усьому комплекті ознак останньої. Повністю співпадають у

цих норм лише ознаки основного складу. Кожна з них містить специфічні ознаки, які

не збігаються.

По-третє, називаючи кваліфіковані склади злочинів, передбачені у різних

частинах однієї й тієї самої статті Особливої частини суміжними [1, с. 166-167], цей

вчений демонструє спрощений підхід до поняття суміжних складів злочинів, й

зокрема до такої сформульованої В.Н. Кудрявцевим їхньої ознаки, як те, що кожен із

суміжних складів злочинів містить ознаку, що відсутня в іншому. Очевидно, що під

наявністю таких ознак, як одним з критеріїв виділення суміжних складів злочинів

повинна розумітись наявність не будь-яких інших ознак. Це мають бути конкретні

ознаки, що відносяться до однієї й тієї ж ознаки складу злочину і є несумісними за

змістом. Інакше склади злочинів відрізнити – розмежувати буде неможливо. Крім

того, наявність розмежувальних ознак, а мова йде саме про них – не достатній

критерій, щоб виділити суміжні склади злочинів.

По-четверте, аргумент автора, висунутий ним для заперечення існування

конкуренції спеціальних норм, який полягає в твердженні, що немає правил

подолання такого виду конкуренції [1, с. 168], може бути спростований тим, що ці

правила існують. Вони не закріплені у законі, але майже одностайно підтримуються у літературі [3, с. 103-106; 10, с. 177-179; 11, с. 529-530, 18, с. 19], і застосовуються

судовою практикою, зокрема закріплені в ряді постанов Пленуму Верховного Суду

як РФ, так і України. Наприклад, у абз.3 п.8 постанови Пленуму Верховного Суду

України „Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я

особи” від 7 лютого 2003 р. сказано: „Умисне вбивство, вчинене у стані сильного

душевного хвилювання (ст. 116 КК) або матір’ю своєї новонародженої дитини

(ст. 117 КК), або при перевищенні меж необхідної оборони чи в разі перевищення

заходів, необхідних для затримання злочинця (ст. 118 КК), кваліфікується тільки за

цими статтями КК, навіть якщо воно мало ознаки особливої жорстокості”. Ці правила

ґрунтуються на принципах кримінального права та принципах кримінально-правової

кваліфікації.

По-п’яте, твердження Є.В. Благова, спрямоване на обґрунтування позиції, згідно

з якою норми про кваліфікований та особливо кваліфікований склад злочину можуть

мати співвідношення загальної і спеціальної, яке полягає в тому, що ознаки особливо

кваліфікуючі, охоплюють кваліфікуючі ознаки, які стосуються однієї обставини

[1, с. 166-167], можна спростувати прикладом співвідношення кваліфікуючої та

особливо кваліфікуючої ознак зґвалтування, які стосуються віку потерпілої особи,

відповідно неповнолітньої та малолітньої. В цьому випадку особливо кваліфікуюча

ознака не охоплює кваліфікуючу, бо є вужчою за обсягом Третя позиція представлена О.К. Маріним. Він ґрунтовно доводить доцільність

виділення поряд із конкуренцією загальної і спеціальної норм, „частини” і „цілого”, й

такого виду конкуренції, як конкуренція спеціальних норм, і не ототожнює цей вид

конкуренції і з суміжністю складів злочинів. Цей вчений називає і розкриває

родові і видові ознаки цього кримінально-правового явища. Разом з тим, припускає

думку про можливість виникнення конкуренції між нормами, що містять суміжні

склади злочинів [15, с. 69-70], що робить його позицію суперечливою.

Питання про те, як відрізняється цей вид конкуренції від конкуренціїзагальної та

спеціальної норм та конкуренції кримінально-правових норм, як частини і цілого,

досить повно висвітлений у кримінально-правовій літературі [15, с. 141-149]. Зараз

же потрібно встановити, чи існують критерії, за якими склади злочинів, передбачені

конкуруючими як спеціальні нормами, відрізняються від суміжних складів злочинів.

Для того, щоб довести нетотожність складів злочинів, передбачених

конкуруючими спеціальними нормами і суміжних складів злочинів потрібно: по-

перше, встановити наявність ознак, які поєднують конкуренцію спеціальних

кримінально-правових норм з іншими видами конкуренції в кримінальному праві;

по-друге, підтвердити наявність критеріїв, за якими склади злочинів, передбачені

конкуруючими, як спеціальні, нормами, відрізняються від суміжних складів злочинів.

Стосовно першого із поставлених завдань, то за основу можна взяти дослідження

О.К. Маріна, який довів, що цьому виду конкуренції властиві всі родові ознаки такої

нетипової ситуації правозастосування, якою є конкуренція кримінально-правових

норм [15, с. 148]. А саме:

1) одне й те ж суспільно небезпечне діяння підпадає під ознаки кількох (стосовно

цього виду конкуренції, як мінімум, трьох: двох спеціальних та однієї загальної)

кримінально-правових норм;

2) конкуруючі норми одночасно претендують на застосування у певному

конкретному випадку. Сказане означає, що кожна із конкуруючих норм має потенційну можливість бути застосованою у вирішенні конкретного випадку, тобто є

формально та фактично чинними. Розкриваючи зміст цієї ознаки, О.К. Марін

зазначає, що правові норми, які перебувають у конкуренції, діють паралельно,

функціонують одночасно і не виключають одна одну [15, c. 49].

3) між конкуруючими нормами існує функціональний зв’язок [15, c. 52].

Функціональний зв’язок, на думку О.К. Маріна, виявляється, з одного боку, у тому,

що коли на момент остаточної кваліфікації буде відмінена одна з конкуруючих норм,

застосована може бути інша, а з другого – в ситуації, коли при оцінці вчиненого

діяння застосована одна з конкуруючих норм, застосування іншої – неприпустиме.

Цей вчений услід за Куріновим Б.А. відкидає можливість кваліфікації вчиненого за

сукупністю норм, які, у даному випадку, знаходяться у відношенні конкуренції

[15, c. 49].

На наявність між конкуруючими нормами глибокого взаємозв’язку у свій час

вказував Б.А. Курінов. Він писав, що якби одна із конкуруючих норм до моменту

застосування була відмінена, то кожен конкретний випадок міг би бути

кваліфікований за іншою з конкуруючих норм [10, с. 176]. Думаю, що таке

твердження є неточним. Воно справджується лише в односторонньому порядку.

Тобто тією нормою, яка може бути застосована замість відміненої норми, є лише

загальна норма замість спеціальної, норма-„частина” замість норми-„ціле”, і аж ніяк

не навпаки. Стосовно конкуренції спеціальних норм цей зв’язок дещо інший. У разі

відміни однієї із спеціальних норм її може замінити у кваліфікації інша спеціальна

норма.Всі ці властивості характерні для норм, що передбачають склади злочинів з

відмінними, але сумісними, а тому нейтральними ознаками, які Л.В. Іногамова-Хегай

вважає різновидом суміжних складів злочинів. Загальновідомо, що одне й те ж

видове явище не може одночасно відноситись до різних за своєю природою родових

явищ.

Наявність тотожних істотних ознак, характерних для конкуренції спеціальних

кримінально-правових норм і явища конкуренції кримінально-правових норм, як

родового для всіх видів конкуренції, означає, що й склади злочинів, передбачені

конкуруючими спеціальними нормами, мають ознаки, які об’єднують їх із складами

злочинів, передбаченими нормами, що перебувають між собою у конкуренції інших

видів.

Тепер потрібно розглянути відмінність складів злочинів, передбачених

конкуруючими спеціальними нормами від суміжних складів злочинів за тими

критеріями, за якими визначались відмінності суміжних складів злочинів від складів,

передбачених конкуруючими нормами інших видів. А саме:

− за характером співвідношення норм, якими передбачені ці склади злочинів;

− за характером співвідношення спільних ознак цих складів злочинів;

− за характером співвідношення ознак, зміст яких не збігається у складах

злочинів, про які йде мова.

Конструкції складів злочинів, які Л.В. Іногамова-Хегай відносить до суміжних з

відмінними несумісними, а тому не співпадаючими ознаками, мають більше істотних

відмінностей із складами злочинів, які, на думку цієї вченої, також є суміжними, але

із відмінними сумісними ознаками, ніжподібностей. Певна подібність полягає у характері співвідношення норм. На відміну від норм,

що конкурують як загальна та спеціальна, а також як частина і ціле, норми,

конкуруючі між собою як спеціальні не підпорядковуються одна одній, ніза змістом,

ні за об’ємом [15, c. 148-149]. Разом з тим, на відміну від норм, що передбачають

суміжні склади злочинів, які є автономними одна щодо одної, конкуруючі норми не

позбавлені певного підпорядкування. Вони підпорядковуються за змістом спільній

для них загальній нормі.

В результаті аналізу Особливої частини КК можна виявити особливу категорію

складів злочинів, які є суміжними один з одним, й водночас, норми про які є

спеціальними нормами відносно до загальної норми, передбаченої у п. 8 ч. 2 ст. 115

КК. Так, норма про умисне вбивство особи чи її близького родича у зв’язку з

виконанням цією особою службового або громадського обов’язку (п. 8 ч. 2 ст. 115 КК

України) співвідноситься із нормами про посягання на життя державного чи

громадського діяча (ст. 112 КК), працівника правоохоронного органу чи його

близьких родичів, члена громадського формування з охорони громадського порядку і

державного кордону або військовослужбовця (ст. 348 КК), судді, народного

засідателя чи присяжного або їх близьких родичів (ст. 379 КК), захисника чи

представника особи або їх близьких родичів (ст. 400 КК), представника іноземної

держави або іншої особи, яка має міжнародний захист (ст. 443 КК), як загальна і

спеціальні. Передбачаючи суміжні склади злочинів, ці норми характеризуються

таким самим співвідношенням між собою, як спеціальні норми. Вони також

підпорядковуються за змістом спільній для них загальній нормі. Цей приклад

означає, що такий критерій розрізнення суміжних складів злочинів від складів,

передбачених конкуруючими спеціальними нормами, як характер співвідношення

норм, що містять ці склади злочинів, не має універсального характеру. Характер співвідношення спільних ознак у складів злочинів, передбачених

конкуруючими спеціальними нормами подібний до співвідношення цих ознак у

складів, передбачених загальною та спеціальною нормами. Спільна для обох складів

злочинів сукупність ознак, утворює окремий склад злочину – основний склад,

передбачений загальною нормою. Наприклад, всі кваліфіковані склади крадіжки

(ст. 185 КК України), передбачені нормами, що, за певних обставин, можуть

конкурувати між собою як спеціальні норми. Об’єднуючим для них є основний склад

злочину. Загальновідомо, що кожен із кваліфікованих складів містить усі ознаки

основного. Спільні ознаки суміжних складів злочинів можуть не утворювати

окремого складу злочину. Спільними ознаками таких суміжних складів злочинів як

крадіжка (ч. 1 ст. 185 КК України) і грабіж (ч. 1 ст. 186 КК України) є предмет – чуже

майно, суспільно небезпечне діяння – викрадення, суспільно небезпечні наслідки –

шкода, заподіяна власнику майна у значному розмірі, форма та вид вини – прямий

умисел, мотив – корисливий. Названі ознаки в сукупності не утворюють

самостійного складу злочину. Адже однією з обов’язкових ознак кожної з форм

розкрадання є певний спосіб вчинення злочину. Суміжні склади злочинів, на відміну

від передбачених конкуруючими спеціальними нормами, для співвідношення яких

властивою є наявність сукупності спільних ознак, які водночас є ознаками, що

утворюють основний склад злочину, можуть мати й кілька, й одну спільну ознаку.

Але навіть, якщо суміжні склади злочинів мають кілька спільних ознак, останні не

утворюють такої конструкції, як самостійний склад злочину. Знову ж таки ця відмінність не характерна для співвідношення спільних ознак

суміжних складів злочинів, передбачених нормами, що є спеціальними відносно до

норми, встановленої у п. 8 ч. 2 ст. 115 КК. Значить і цей критерій не може бути

застосований до всіх без винятку ситуацій, коли потрібно виявити відмінність між

суміжними складами злочинів і складами, передбаченими у конкуруючих

спеціальних нормах.

За характером співвідношення ознак, зміст яких не збігається, також можна

відрізнити суміжні склади злочинів від складів передбачених нормами, що

конкурують як дві спеціальні. Ці ознаки у складах злочинів, передбачених

конкуруючими нормами, хоч і відрізняються за змістом, але є сумісними, не

виключають одна одну. Ознаки можуть бути сумісними у одному злочині лише тоді,

коли вони стосуються характеристики різних сторін одного й того ж явища або

різних явищ (різних ознак складу злочину). Наявність таких ознак, як правило,

визначає склади злочинів, що передбачені конкуруючими між собою, як спеціальні,

нормами. Розмежувальні ж ознаки суміжних складів злочинів несумісні за змістом.

Це можна продемонструвати на такому простому прикладі. Один і той самий

предмет не може одночасно бути і круглим, і квадратним. Ознаки, що

характеризують геометричну форму предмета в цьому випадку є несумісними в

одному предметі. Одночасно вони можуть бути властиві лише різним предметам. Але

один і той самий предмет одночасно може бути і круглим, і червоним. Ці ознаки

(круглий і червоний) між собою сумісні. Геометрична форма і колір – різні якості.

Вони одночасно можуть характеризувати один і той самий предмет. Тому вони за

змістом сумісні в цьому предметі.  Конкуренція має місце, коли вчинено одне діяння, яке передбачене кількома

кримінально-правовими нормами, але застосована може бути тільки одна з них.

Конкуренції двох спеціальних норм, які Л.В. Іногамова-Хегай відносить до суміжних

складів із відмінними нейтральними ознаками, якраз і притаманна ця властивість.

Зовсім інша природа складів злочинів з відмінними несумісними (розмежувальними)

ознаками. Одне й те ж діяння ніколи не може одночасно охоплюватись обома такими

складами якраз через несумісність їхніх відмінних ознак. З цієї ж причини нормою

про один із суміжних складів злочину не можна замінити норму про інший суміжний

склад злочину, у разі її виключення із КК. Наявність несумісних ознак виключає

можливість застосування цих норм до одного й того ж випадку. Тому ідеальна

сукупність таких злочинів – неможлива.

Так, однією з ознак, що відрізняє склади злочинів, суспільно небезпечне діяння у

яких полягає у посяганні на життя (ст.ст. 112, 348, 379, 400, 443 КК), є потерпілий,

зокрема його правовий статус. В більшості випадків законодавство України містить

перепони для суміщення однією особою правового статусу, який характеризує

кожного з потерпілих у названих складах злочинів. Наприклад, одна й та ж особа не

може поєднувати звання Президента України, який названий серед потерпілих у

складі посягання на життя державного чи громадського діяча (ст. 112 КК) і

представника іноземної держави, посягання на життя якого карається за ст. 443 КК.

Правовий статус потерпілого є розмежувальною ознакою у названих складах

злочинів. Ще однією розмежувальною ознакою аналізованих складів злочинів є

мотив вчинення злочину – злочин вчиняється у зв’язку з відповідною професійною

діяльністю потерпілого. І навіть у тих окремих випадках, коли правовий статус

потерпілого виступає спільною ознакою наведених складів злочинів, наприклад,  Генеральний прокурор України (ст. 112 КК) і працівник правоохоронного органу

(ст. 348 КК); голова чи суддя Верховного Суду України, або вищих спеціалізованих

судів України (ст. 112 КК) і суддя (ст. 379 КК), розмежування можливе за мотивом

вчинення злочину. Посягання на життя названих потерпілих, передбачене ст. 112 КК,

вчиняється у зв’язку з їх державною діяльністю. Посягання на життя працівника

правоохоронного органу (ст. 348 КК) вчиняється у зв’язку з виконанням цим

працівником службових обов’язків; посягання на життя судді (ст. 379 КК) вчиняється

у зв’язку з діяльністю, пов’язаною із здійсненням правосуддя. Саме через

несумісність змісту ознак, за якими відрізняються ці склади злочинів, є підстави

вважати ці ознаки розмежувальними, а склади злочинів – відносити до суміжних.

Ситуація ж, коли одне діяння передбачене кількома нормами з відмінними

сумісними ознаками, традиційно вирішується за правилами подолання конкуренції

спеціальних кримінально-правових норм. Наприклад, умисне вбивство при

перевищенні межнеобхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для

затримання злочинця (ст. 118 КК України) і умисне вбивство, вчинене в стані

сильного душевного хвилювання (ст. 116 КК України). Ознаки, за якими

відрізняються ці склади злочинів, у першому з наведених складів характеризують

обстановку вчинення злочину, в другому – емоційний стан суб’єкта. Реально вчинене

діяння може одночасно характеризуватись обома з цих ознак.

У більшості випадків, як спеціальні норми, конкурують між собою ті, які

передбачають кваліфікуючі ознаки одного злочину, що поміщені у різних частинах

однієї й тієїжстатті Висновок Л.В. Іногамової-Хегай про можливість ідеальної сукупності злочинів,

що відрізняються за ознаками, на її думку, сумісними за змістом, не узгоджується з

принципом недопустимості подвійного ставлення у вину. Наведений нею на

підтвердження свого висновку приклад із судової практики ілюструє хибність

твердження про наявність у вчиненому ідеальної сукупності злочинів. Для того, щоб

не бути голослівним потрібно навести використаний цією авторкою приклад, в

якому, на її думку, має місце ідеальна сукупність „за діянням у вигляді насильства”.

С. і К., проникнувши в квартиру власника приватного магазину М., застосувавши

насильство, небезпечне для життя і здоров’я, пред’явили вимогу про передачу їм

трьох тисяч доларів США. М. Віддав одну тисячу і сказав, що дома більше нема

готівки. Злочинці погрожуючи, так побити М., що „той ходити не зможе”,

висунули вимогу решту валюти передати їм через день у визначеному місці. Винних

засудили за розбій, вчинений за попередньою змовою групою осіб, з проникненням в

житло і за вимагання, поєднане з насильством, небезпечним для життя і здоровя

потерпілого.

По цій справі Л.В. Іногамова-Хегай робить висновок, що насильство, застосоване

до М., є спільною дією для розбою і вимагання, тому правильно суд угледів в

поведінці винних їх сукупність [7, c. 175-176].

З такими висновками однозначно погодитися не можна. З наведеного прикладу

видно, що у діях винних дійсно мав місце закінчений склад розбою, який був

вчинений шляхом відповідного насильства. Але очевидним є й те, що після

закінчення розбою був вчинений інший злочин – вимагання. Способом же цього

злочину стало не насильство, як про це вказав суд, а слідом за ним Л.В. Іногамова-

Хегай, а погроза застосуванням відповідного насильства. Сукупність злочинів тут

дійсно має місце, але не ідеальна, а реальна. Подібна до наведеної справа мала місце і у судовій практиці України.

«К. і Д. та інші (всього вісім осіб) з метою вимагання індивідуального майна

громадян у 1996 р. створили злочинне угруповання. З цього часу й розпочали розшук

осіб, які мали значні валютні кошти та майно. Одержавши інформацію про те, щоК.І.

займається підприємницькою діяльністю, злочинці вирішили здійснити напад на

нього в його є помешканні. 10 травня 1997 р. члени групи: І., Ш., Т. проникли в

квартиру потерпілого і, застосувавши фізичне та психічне насильство, почали

вимагати в нього 10 тис. доларів США. Згодом сюди прибув К. з собакою, яку

нацькував на потерпілого з цією метою. Під дією застосованого насильства К.І.

погодився виконати вимоги нападників, пообіцявши їм зібрати необхідну суму у

своїх друзів та знайомих. Майже два місяці злочинці незаконно утримували

потерпілого під своїм контролем у його квартирі. Діючи погоджено, вони

відпрацювали чіткий графік чергувань, під час яких знущалися над ним,

застосовуючи тортури та погрожуючи розправою. Внаслідок таких дій потерпілий

втратив орієнтацію в часі та просторі”. Фабула цієї справи дослівно відтворена мною

так, як вона була викладена у одній із публікацій [6, c. 54-57]. Напевно, як видно із

назви цієї публікації, автори мали своїм завданням, оцінити вчинене з точки зору

наявності ознак організованої групи, тому не акцентували свою увагу на інших,

важливих для кваліфікації вчиненого, моментах. Автори також не навели ту

кримінально-правову оцінку, яку дав діям винних суд. Для того, щоб оцінити

вчинене на предмет того, чи має місце тут сукупність вимагання і розбою, потрібно

мати інформацію про те, чи в першому епізоді цієї справи висувалася вимога про

негайну передачу майна. Якщо така вимога мала місце, то можна констатувати

наявність реальної сукупності таких злочинів як розбій і вимагання. Якщо вимога

про негайну передачу майна злочинцями не висувалась, то тоді у вчиненому немає

реальної сукупності розбою і вимагання. Безумовно, наведене не дає повної

кримінально-правової характеристики вчиненого, але це не є завданням цього

дослідження.  Таким чином, аналіз показав, що стосовно розрізнення суміжних складів

злочинів і складів, передбачених спеціальними конкуруючими нормами такі критерії,

як характер співвідношення норм, якими передбачені ці склади злочинів та характер

співвідношення спільних ознак цих складів злочинів не застосовні. Такий же

критерій як характер співвідношення ознак, зміст яких не співпадає у складах

злочинів, залишився неспростовним. Він є єдиним універсальним критерієм, за яким

можна відрізнити суміжні склади злочинів від складів, передбачених конкуруючими

нормами, незалежно від виду конкуренції.

На основі попереднього висновку можна зробити ще один висновок про те, що

існують види розмежування складів злочинів. Це такі:

− розмежування складів злочинів, передбачених нормами, що перебувають у

конкуренції.

− розмежування суміжних складів злочинів.

В першому випадку подальше розмежування відбувається за правилами

подолання конкуренції кримінально-правових норм, залежно від її виду. Тут слід

зазначити, що конкуренція виникає у конкретному випадку застосування права.

Існування двох норм, що мають ознаки конкуруючих є лише передумовою

конкуренції [14, c. 454-460]. А суміжність складів злочинів є явищем статичним.

Склади є суміжними з моменту поміщення їх уКК.  Подолання конкуренції кримінально-правових норм незалежно від конкретного

випадку і тих конкретних норм, співвідношення між якими потрібно вирішити,

відбувається за правилом: пріоритет має спеціальна норма над загальною, і норма

про „ціле” над нормою про „частину”. Правила подолання конкуренції кількох

спеціальних норм встановленізалежно від різновиду такої конкуренції.

Думаю, що цей висновок не суперечить позиції О.К.Маріна, який вважаючи, що

«наявність у кримінальному законі кількох норм з одним предметом регулювання є

не конкуренцією правових норм, а лише передумовою її виникнення», стверджував

про відсутність пріоритету на застосування будь-якої з норм, поки не буде

встановлено вчинення одного суспільно-небезпечного посягання [15, с. 46-47].

Очевидно, що цей автор правий у тому, що поки не почалося застосування

кримінального закону до визначеного випадку, відсутній пріоритет якоїсь конкретної

норми. Але абстрактний пріоритет спеціальної норми над загальною, цілого над

частиною має місце завжди. Яка ж із конкретних конкуруючих норм буде

застосовуватися, залежить від її ролі у конкуренції в конкретному випадку.

Л.В. Іногамова-Хегай вказувала, що за конкуренції завжди застосовується

пріоритетна конкуруюча норма [7, с. 178]. Підтвердження сказаному знаходимо у КК

РФ 1996 р., де у ч. 3 ст. 17 закріплене типове правило подолання конкуренції

загальної і спеціальної норм безвідносно до конкретної ситуації правозастосування.

Таких заздалегідь встановлених переваг не має жодна з норм, що передбачають

суміжні склади злочинів. Яка з цих норм буде застосовуватися вирішується у

кожному конкретному випадку залежно від того, як будуть встановлені і оцінені

фактичні обставини справи.

І в цьому, на мою думку, полягає головна потреба виділяти види розмежування –

встановлювати характер співвідношення складів злочинів для практичної діяльності

в галузізастосування права.

Дослідження співвідношення суміжних складів злочинів і складів злочинів,

передбачених конкуруючими нормами дає можливість глибше дослідити природу

суміжних складів злочинів, сформулювати поняття цього кримінально-правового

явища. На підставі проведеного аналізу можна обґрунтувати пропозиції стосовно

вдосконалення кримінального закону та сформулювати загальні правила

розмежування складів злочинів.

1. Благов Е.В. Применение уголовного права (теория и практика). – СПб.: Юридический

центр Пресс. – 2004. – 505 с.

2. Благов Е.В. Теория применения уголовного права. Автореферат дис. на соискание

ученой степени доктора юрид. наук. – Санкт-Петербург, 2005. – 32 с.

3. Бурчак Ф.Г. Квалификация пре ступлений. Изд. Второе, дополн. – Киев: Изд-во

полит. литер. Украины, 1985. – 120 с.

4. Гізімчук С.В. Кримінальна відповідальність за порушення правил, норм та стандартів,

що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху (ст.2155

КК України). Харків,

1999. – 16 с.

5. Гороховська О.В. Кримінальна відповідальність за вбивство через необережність.

Автореферат дисер. на здобуття наукового ступеня канд. юрид. наук. – Київ, 2002. –

16 с. 6. Єфремов С.О. Редька А.І. Деякі питання кваліфікації злочинів, вчинених

організованою групою // Вісник Верховного Суду України. – 2001. – № 4. – С. 54-57.

7. Иногамова-Хегай Л.В. Конкуренция норм уголовного права. – Москва: Изд-во «Щит-

М», 1999. – 288 с.

8. Короткевич М.Є. Кваліфікація зайняття забороненими видами господарської

діяльності. Автореферат дисер. на здобуття наукового ступеня канд. юрид. наук. –

Львів, 2006. – 16 с.

9. Кудрявцев В.Н. Общая теория квалификации преступлений. – Москва: ЮРИСТЪ. –

1999. – 304 с.

10. Куринов Б.А. Научные основы квалификации преступлений. Москва: Изд-во

Московского университета, 1984. – 181 с.

11. Курс уголовного права. Общая часть. Учебник для вузов. Под ред. доктора юрид.

наук, проф. Н.Ф. Кузнецовой, к.ю.н., доц. И.М. Тяжковой. Т. 1. – Москва: Зерцало,

1999. – 592 с.

12. Малыхин В.И. Квалификация преступлений. Теоретические вопросы: учебное

пособие к спецкурсу. – Куйбышев, 1987. – 99 с.

13. Мамчур В.М. Кримінальна відповідальність за умисне вбивство особи або її

близького родича у зв’язку з виконанням цією особою службового або громадського

обов’язку. Автореферат дисер. на здобуття наукового ступеня канд. юрид. наук. –

Київ: Київ. ун-т ім. Т. Шевченка, 2002. – 20 с.

14. Марін О. Причини виникнення та існування конкуренції кримінально-правових норм

//Вісник Львівського університету. Серія юридична. Випуск 36. – Львів: Львівський

національний університет імені Івана Франка, 2001. – С. 454-460.

15. Марін О.К. Кваліфікація злочинів при конкуренції кримінально-правових норм. –

Київ: Атіка. – 2003. – 224 с.

16. Мойсик В.Р. Проблеми кримінальної відповідальності за шахрайство з фінансовими

ресурсами. Дисертація на здобуття наукового ступеня канд. юрид. наук. – Київ, 2002.

– 222 с

17. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України (за заг. ред.

Гончаренка В.Г., Андрушка П.П.). Книга друга. Особлива частина. – Київ: Форум. –

2005. – У трьох книгах. – 672 с.

18. Сауляк С.Ф. Проблема конкуренции уголовно-правовых норм. Автореферат дисс. на

соискание ученой степени канд. юрид. наук. – Москва, 1990. – 22 с.

19. Сухов Ю.М. Ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів:

проблеми відмежування від суміжних злочинів та кваліфікації за сукупністю.

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня канд. юрид. наук. – Київ. –

2000. – 16 с.

20. Трайнин А.Н. Общее учение о составе преступления. // Избранные труды /

Составление, вступительная статья докт. юрид. наук, профессора Н.Ф. Кузнецовой. –

СПб.: Изд-во «Юридический центр Пресс», 2004. – 898 с.

21. Уголовное право России. Учебник для вузов в 2-х томах. Т. 1. Общая часть. Отв. ред.

– д-р юрид. наук, проф. А.Н. Игнатов, д-р юрид. наук, проф. Ю.А. Красиков. – М.:

НОРМА – ИНФРА-М., 1997. – 639 с.

22. Фесенко Є.В. Злочини проти громадської безпеки та проти здоров’я населення:

питання розмежування. //Проблеми відповідальності за злочини проти громадської

безпеки за новим Кримінальним кодексом України. Матеріали міжнародного

науково-практичного семінару 1-2 жовтня 2002 року, м. Харків. – Харків. – 2003. –

С. 114-116.23. Хахулина К.С. Конкуренция уголовно-правовых норм и ее преодоление в процессе их

применения. Диссертация на соискание ученой степени канд. юрид. наук. – Казань:

Казанский гос. ун-т им. В.И. Ульянова-Ленина. – 1984. – 192 с.

24. Хусейн Абдель Махді Мах’д Бані Ісса. Відповідальність за злочини проти життя за

кримінальним правом Йорданії: історія та сучасність. Автореферат дисерт. на

здобуття наукового ступеня канд. юрид. наук – Одеса, 1998. – 19 с.

25. Чеботарьова Г.В. Кримінально-правові проблеми трансплантації органів і тканин

людини та донорства крові. Автореферат дисерт. на здобуття наукового ступеня канд.

юрид. наук. Київ, 2003. – 16 с.

 

ДОБРОСУСІДСТВО ЯК ІНСТИТУТ ЗЕМЕЛЬНОГО ПРАВА

УКРАЇНИ

В. Федорович

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

тел. (0322) 96-47-97

 

 

 

 

У статті охарактеризовано такий інститут земельного права України як

добросусідство. Визначено його зміст та значення для регулювання земельних

відносин.

Ключові слова: добросусідство; інститут права; земельне право.

Проведення земельної реформи в Україні, радикальні зміни відносин земельної

власностізумовлюють необхідність теоретичного переосмислення багатьох понять та

категорій земельного права, істотного вдосконалення земельного законодавства.

Прикладом оновлення цього законодавства є чинний Земельний кодекс України

від 25 жовтня 2001 р, в якому не тільки змінено значну частину традиційних

інститутів земельного права, а й з’явилося чимало нових.

Одним з нововведень Земельного кодексу України 2001 р. є інститут

добросусідства. Дотримання правил добросусідства є головним обов’язком власників

землі та землекористувачів (ст.ст. 91, 96 ЗК України). Про важливість такого

інституту земельного права свідчить поява у Земельному кодексі України спеціальної

Глави 17 “Добросусідство”.

Питання добросусідства як земельно-правового інституту через свою новизну

поки-що не стали предметом самостійного наукового дослідження, хоч, без сумніву,

цього заслуговують.

Поняття “добросусідський” трактується як “властивий, характерний для добрих

сусідів; дружній (про стосунки між сусідами)”. Добросусідство, передусім, є

категорією морально-етичною, де мораль формує еталони і стандарти поведінки, що

становлять ціннісно-нормативну орієнтацію суспільства, виступає мірилом свободи

індивіда, визначає її межі [1, с. 112, 118]. Останні кілька десятиліть характеризуються

щораз більшим зближенням права та моралі, відображенням у правових нормах

моральних засад суспільства. У процесі спільного регулювання суспільних відносин

виникає якісно нове явище – морально-правове регулювання, прикладом якого є

інститут добросусідства у земельному праві Це явище характерне не лише для приватного права. Зокрема одним із принципів

міжнародного права, на якому будуються відносини між державами, є принцип

добросусідства, зміст якого зумовлений тими ж засадами. Наприклад, між Україною

та сусідніми державами (тими, що межують з територією нашої держави) укладено

низку договорів, у яких йдеться про дружні стосунки, добросусідство та

співробітництво між державами. Під добросусідством, керуючись аналізом

відповідних договорів і угод, розуміють дотримання у міжнародних відносинах

принципів взаємної поваги, суверенної рівності, територіальної цілісності держав,

невтручання у внутрішні справи, мирного врегулювання спорів, відсутність

територіальних претензій, відмови від застосування сили і надання своєї території для агресії проти держави, з якою укладено відповідну угоду. Тобто йдеться про

добрі стосунки міждержавами-сусідами.

Повертаючись до відносин добросусідства у земельному праві, треба зазначити,

що вони мають давню історію. Ще римське приватне право відносило їх до сфери

правового регулювання. Наприклад добросусідство розглядалося як один із видів

обмеження права власності. Спочатку звичаєве право і закон, а в подальшому і

преторське право у багатьох відношеннях звузили вільну реалізацію права власності,

керуючись “загальним благом” та інтересами окремих осіб, переважно сусідів.

Законами XII таблиць були введені певні обмеження власності, зокрема власник

земельної ділянки зобов’язаний був допускати на свою ділянку протягом дня сусіда

для збирання плодів, що падали з дерев, які росли на земельній ділянці сусіда; також

власник земельної ділянки мав право зрізати гілки дерев сусіда, якізвисали над його

ділянкою до 15 футів, або зрубати дерево, що переростало на його ділянку, якщо

цього не робив сусід; дерева на висоті 6 футів (180 см) повинні були обрізати їхні

власники, щоб крони не затіняли сусідньої ділянки і не завдавали шкоди посівам.

Згодом до цих обмежень додалося багато інших. Наприклад, власник не міг

споруджувати на своїй ділянці будівлю, яка б перешкоджала припливу повітря до

ділянки сусіда, повинен був терпіти стік води з сусідньої земельної ділянки

розташованої вище, дим і кіптяву, що поширилась унаслідок дозволеної

господарської діяльності (на полі, на городі) [2, с. 134-135; 3, с. 171-172; 4, с. 123].

Отож виникло питання про критерій терпимості щодо діяльності сусіда, вільного в

межах свого володіння. Такий критерій визначався через поняття “нормальної

діяльності” власника [5, с. 383-384]. Зокрема наприклад польові роботи і пов’язані з

ними шуми, що створював від сусід, прирівнювалися до природних явищ і тому не

можна було ставити питання про порушення прав власника сусідньої земельної

ділянки. Зміст критерію терпимості залежав від діяльності сусіда та змінювався із

розвитком суспільства і техніки.  Отже обмеження права власності на землю належало до правомочностей

власника і не зачіпало сутності інституту власності. Окремі повноваження власника

обмежувалися в інтересах сусідів на підставі т. зв. сусідського права (ius vicinitatis).

Таке обмеження права власності в інтересах сусідів було відоме і в

дореволюційній Росії, де діяло т. зв. “сусідське право”, нормами якого регулювалися

відносини між власниками суміжних земельних ділянок і міських будівель. Воно

визначало межі повноважень власника, які закінчувалися там, де починалися права

іншого власника, спільне володіння об’єктами, що були розміщені на межі суміжних

володінь.

Як бачимо, право власності (в тому числі і на земельні ділянки) розглядалося і

розглядається як найбільш повне за змістом речове право, що забезпечує його

суб’єктові безпосереднє панування над майном. Проте таке право майже ніколи не

здійснювалося в повному обсязі правомочностей, можливому з урахуванням природи

і користі землі. У разі обмеження прав громадян законодавство на сучасному етапі

ґрунтується на теорії соціальної функції власності, яка останнім часом набуває дедалі

більшого поширення як в Україні, так і в інших державах. Приватну власність

пов’язують з функцією служіння суспільним інтересам [6, с. 47].

Цивільний кодекс України закріпив положення, згідно з яким власник володіє,

користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Закон надає йому

право здійснювати щодо цього майна будь-які дії, які не суперечать закону. Під час здійснення своїх прав та виконання обов’язків власник зобов’язаний дотримуватися

моральних засад суспільства. Отож норма права та моральні засади суспільства

визнаються межею реалізації права власності. Відповідні обмеження знайшли своє

закріплення і в Конституції України, відповідно до ст. 13 якої “власність зобов’язує”

та “не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству”, а ст. 41 визначає,

що використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам і гідності

громадян, інтересам суспільства тощо.

У контексті земельного права та права власності на землю такими моральними

засадами суспільства, яких повинні дотримуватися власники та користувачі

земельних ділянок, є зокрема, правила добросусідства, недотримання яких

передбачає можливість державно-правового впливу на порушника, що зумовлено

визнанням державою загальнообов’язковості такої моральної норми, тісним зв’язком

моралі, звичаїв і права.

Земельний кодекс України 1990 р. (у редакції від 13 березня 1992 р.) детально не

врегульовував питання добросусідства. Лише ст. 40 ЗК, яка визначала обов’язки

власників іземлекористувачів, встановлювала їхнім обов’язком не порушувати права

власників і землекористувачів інших земельних ділянок, додержувати правил

добросусідства під час використання своїх земельних ділянок.

Фактично добросусідство розглядалося як морально-етичний принцип, з

дотриманням якого повинні будуватися відносини між власниками та

землекористувачами сусідніх земельних ділянок. Видається, що саме з врахуванням

цього Земельний кодекс встановлював і спеціальний порядок розгляду спорів щодо

суміжного землекористування громадян, який давав змогу врегулювати спір та

погодити його сторони без звернення до суду, зберегти добросусідські відносини.

Такі справи розглядалися погоджувальними комісіями, що діяли при відповідних

місцевих радах (ст. 107 ЗК України в редакції від 13 березня 1992 p.) Паралельно із тим, санкціонувавши моральну норму, ЗК України визначив

приблизний перелік дій, які повинні були вчиняти та від вчинення яких мали

утримуватися власники та користувачі суміжних земельних ділянок з метою

дотримання правил добросусідства, а саме: дозволяти власникам і користувачам

земельних ділянок прохід до доріг загального користування, а також для

спорудження або ремонту межових знаків та споруд; не чинити перешкод у

проведенні до суміжної земельної ділянки необхідних комунікацій; вживати заходів

до недопущення можливості стоку дощових і стічних вод, потрапляння

отрутохімікатів та мінеральних добрив на суміжну земельну ділянку тощо.

На відміну від попереднього, нині чинний Земельний кодекс України містить

окрему главу 17 “Добросусідство”, норми якої спрямовані на забезпечення такого

використання землі, за якого власникам і землекористувачам сусідніх земельних

ділянок завдавалося б найменше незручностей. При цьому сучасний інститут

добросусідства, на відміну від колишнього дореволюційного сусідського права, не

дає сусідам жодних самостійних прав на чужу земельну ділянку, які сьогодні є

предметом самостійного правового регулювання глави 16 ЗК України “Право

земельного сервітуту”.

Добросусідство (у земельних відносинах) можна визначити як правила

поведінки, які регулюють відносини між власниками чи користувачами суміжних

земельних ділянок. Їхній зміст полягає в обов’язку власників та користувачів обирати

такі способи використання своїх земельних ділянок відповідно до їхнього цільового призначення, при яких не будуть порушуватися морально-етичні норми, властиві

добросусідським стосункам, і при яких власникам і землекористувачам сусідніх

земельних ділянок завдаватиметься найменше незручностей [7, с. 261]. Згідно з ч. 1

ст. 103 ЗК України такими незручностями є затінення, задимлення, неприємнізапахи,

шумове забруднення. Ця норма має бути витлумачена більш ширше, доступніше

оскільки наведений вище перелік не є вичерпним.

При цьому таке використання своєї земельної ділянки не повинно

унеможливлювати власникам та користувачам сусідньої земельної ділянки

використання її у своїх цілях відповідно до цільового призначення. Для цього ч. 2

ст. 103 ЗК України визначає межі допустимого негативного впливу на сусідню

земельну ділянку через визначення поняття неприпустимого впливу.

Правила добросусідства стосуються, зокрема, таких питань як:

− обов’язок власників землі та землекористувачів уникати шкідливого впливу

на сусідню ділянку;

− визначення та відновлення спільних меж; спільне використання межових

споруд;

− використання дерев, які стоять на межіземельних ділянок. Відповідно до ст. 104 ЗК України власники та землекористувачі сусідніх

земельних ділянок мають право вимагати припинення діяльності, що ведеться на

сусідній земельній ділянці, здійснення якої може призвести до шкідливого впливу на

здоров’я людей, тварин, повітря, земельні ділянки тощо. Тобто йдеться про

екологічно небезпечну діяльність. Для визначення її такою достатньо факту

наявності екологічного ризику, тобто ймовірності заподіяння екологічної шкоди.

Видається правильним, що ця стаття підлягає поширеному тлумаченню і діяльність

може бути визнана екологічно небезпечною не лише тоді, коли є ймовірність

виникнення шкоди, але і тоді, коли вона заподіюється [8, с. 324]. Такий шкідливий

вплив може супроводжувати не лише протиправну, а й правомірну діяльність.

Стаття 105 ЗК України передбачає ситуації фізичного впливу на сусідню

земельну ділянку, зумовленого розростанням гілок і коренів дерев, кущів з однієї

ділянки на іншу. Якщо це є перепоною у використанніземельної ділянки за цільовим

призначенням, то її власникам та землекористувачам надається право відрізати

корені дерев та кущів, їхні гілки без будь-якого узгодження чи повідомлення

власника чи користувача сусідньої земельної ділянки. Проте робити це можна лише

на своїй земельній ділянці. Тому цілком правильним є рішення Апеляційного суду

Львівської обл. по справі про відшкодування моральної шкоди за знищення плодових

дерев. Місцевим судом Жидачівського району Львівської обл. гр. П. було відмовлено

у задоволенні позову до гр. З. Колегія суддів Апеляційного суду встановила, що

відповідач гр. З. 26.10.2002 р. без згоди позивача знищив на його земельній ділянці

два плодових дерева слив, а 24.11.2002 р. ще дві яблуні, які, за словами відповідача,

затінювали городину на його земельній ділянці. Такі дії рішенням Апеляційного суду

були визнані неправомірними відповідно до ст. 105 ЗК України, оскільки відповідач

не мав права вирубувати дерева на земельній ділянці відповідача.

При цьому зазначимо, що пошкодження коренів дерев, чагарників, гілок не

вважається екологічним правопорушенням, оскільки ст. 105 ЗК України відносить ці

дії до правомірних, і за їхнє вчинення особа не може бути притягнута до юридичної

відповідальності. Такі дії громадян є нічим іншим, як реалізація передбаченого ст. 19  Цивільного кодексу України права на самозахист своїх прав, що трактується як

застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать

моральним засадам суспільства.

Передумовою існування добросусідських відносин між володільцями суміжних

земельних ділянок і запобігання можливим конфліктам між ними є чітке визначення

меж ділянок [9, с. 119]. Це досягається за допомогою законодавчо встановленого

обов’язку власника сусідньої земельної ділянки сприяти своєму сусідові у

встановленні чітких меж, а також відновленню межових знаків, коли вони зникли,

перемістились або стали невиразними (ч. 1 ст. 106 ЗК України). Закономірним є те,

що обов’язки щодо визначення спільних меж покладених лише на власників

земельних ділянок. Зазначене вище сприяння може проявлятися по-різному: як у

матеріальному вигляді (наприклад допомога у відновленні межових знаків), так і у

вигляді інформаційного сприяння встановленню місця попереднього розташування

межових знаків [8, с. 327]. Витрати на встановлення цих меж власники відповідно до

ч. 3 ст. 106 ЗКнесуть у рівних частинах, якщо інше не встановлено угодою міжними.

ЗК України не встановлює форму такої угоди, тому можна зробити висновок, що така

угода може бути як усною, так і письмовою. Проте з метою уникнення ускладнень в

процесі доказування такі угоди звичайно краще укладати в письмовій формі. Ст. 107

ЗК України регламентується порядок відновлення спільних меж. ЗК України наділяє власників сусідніх земельних ділянок правом спільного

використання межових споруд, о крім випадків, коли зовнішні ознаки вказують на те,

що споруда належить лише одному з сусідів. В останньому випадку сусід не власник

має право їх використовувати лише за згодою власника і у визначеному ним порядку.

У будь-якому випадку таке використання має відповідати природі межового знака, не

призводити до його руйнування чи пошкодження. Відповідно до ст. 108 ЗК земельні

ділянки можуть бути відокремлені рослинною смугою, стежкою, рівчаком, каналом,

стіною, парканом або іншою спорудою (межові споруди). Ліквідація межової

споруди, що спільно використовується, чи її заміна на іншу в односторонньому

порядку без взаємного волевиявлення сторін заборонена принаймні до ти, поки один

із власників зацікавлений в існуванні такої споруди. Поряд із тим, ЗК України

встановлює обов’язок сусідів у таких випадках утримувати межові споруди в

належному стані, витрати на це вони несуть у рівних частках, якщо є співвласниками

такої споруди або відповідний розмір встановлено угодою міжними.

ЗК встановлює також спеціальні правила використання дерев, які стоять на межі

сусідніх земельних ділянок та їхніх плодів власниками таких ділянок (ст. 109 ЗК).

По-перше, вони мають право використовувати їх у рівних частинах. По-друге, кожен

із сусідів-власників має право вимагати ліквідації дерев, що ростуть на спільній межі,

якщо інше не передбачено угодою сторін чи не визначено законодавством. При

цьому витрати між сусідами розподіляються в рівних частинах, якщо інше не

встановлено угодою між ними. Всі витрати покладаються на одного з сусідів, який

вимагає ліквідації у тому випадку, якщо інший сусід відмовляється від свого права на

дерева. По-третє, цією ж статтею визначена заборона ліквідації дерев (кущів), якщо

вони слугують межовими знаками і не можуть бути замінені іншими межовими

знаками (ч. 3 ст. 109). При цьому це не єдина заборона на ліквідацію таких дерев.

Зокрема, вони не можуть бути ліквідовані, якщо підлягають особливій охороні з

певних підстав (Закон України “Про природно-заповідний фонд” тощо). Закріплення інституту добросусідства у земельному законодавстві України

свідчить про дедалі більше зближення права та моралі, відображення у правових

нормах моральних засад суспільства.

––––––––––––––––––––

1. Теория государства и права. Учебник для юридических вузов и факультетов / Под

ред. В.М. Корельского, В.Д. Перевалова. – М.: НОРМА-ИНФРА, 1999. – С. 112, 118.

2. Орач Є.М., Тищик Б.Й. Основи римського приватного права: Курс лекцій. – К.:

Юрінком Інтер, 2000.

3. Римское частное право: Учеб / Под ред. И.Б. Новицкого, И.С. Перетерского. – М.:

Юриспруденція, 1999.

4. Черниловский З.М. Римское частное право. – М.: Новый юрист, 1997.

5. Дождев Д.В. Римское частное право: Учеб для вузов / Под ред. В.С. Нерсесянца. – 2-е

изд., изм. и доп. – М.: НОРМА-ИНФРА, 1999.

6. Пейчев К. Обмеження права власності на земельні ділянки: окремі питання // Право

України. – 2002. – № 8.

7. Земельний кодекс України. Коментар / За ред. А.П. Гетьмана, М.В. Шульги – Х.:

Одіссей, 2002.

8. Земельний Кодекс України: Науково-практичний коментар / За ред. B.I. Семчика. –

К.: ІнЮре, 2003.

9. Земельне право України: Підручник / За ред. О.О. Погрібного, І.І. Каракаша – К.:

Істина, 2003.

 

ЗЕМЛІ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПРИЗНАЧЕННЯ

ЯК ОБ’ЄКТ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

О. Баран

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

 

У статті досліджено питання правового режиму земель сільськогосподарського

призначення та проаналізовано теоретичні аспекти цільового призначення конкретних

земельних ділянок цих земель.

Ключові слова: землі сільськогосподарського призначення, правовий режим, права

громадян.

Проведення земельної реформи, перехід до ринкових відносин, законодавче

закріплення багатоманітності форм власності і розширення можливостей

використання земель сільськогосподарського призначення зумовило необхідність

перегляду низки теоретичних позицій стосовно правового режиму земель

сільськогосподарського призначення та правового положення суб’єктів прав на них.

Сьогодні ці питання є актуальними і стають предметом багатьох наукових

досліджень представниками різних галузей права. Однак земля, незалежно від того,

об’єктом яких відносин вона стає, одночасно є й природним об’єктом з визначеними

біохімічними та фізичними властивостями [1, c. 49]. Тому й загальні риси речових

прав [2, с. 193] поширюються на землю із суттєвими обмеженнями, особливо коли це

стосується земельних ділянок сільськогосподарського призначення, для яких

встановлено особливий правовий режим використання.

Правовий режим земель сільськогосподарського призначення є найбільш

неоднорідним та багатогранним, порівняно з правовим режимом інших категорій

земель. Питання правового режиму земель загалом і їх окремих категорій досліджено

в працях Г.А. Аксьоненка, Л.С. Дембо, Б.В. Єрофєєва, І.О. Іконіцької, М.І. Краснова,

М.І. Козиря, О.С.Є.Н. Колотінської, Г.Д. Клюкіна, А.П. Павлова, І.В. Павлова,

В.В. Петрова, В.Л. Мунтяна, І.Є. Середи, Н.В. Стороженка, Я.Я. Страутманіса,

Н.А. Сиродоєва, Н.Т. Осіпова, Н.І. Титової, Л.П. Фоміної, Ю.С. Шемшученка,

Н.В. Яковлєва та ін.

Найбільш повне дослідження правового режиму земель сільськогосподарського

призначення, в контексті орних земель, належить В.В. Янчуку, який під їх правовим

режимом розуміє встановлений системою правових норм оптимальний і єдиний

порядок необхідної поведінки суб’єктів земельних правовідносин, спрямований на

дотримання винятково цільового, раціонального і по-господарськи бережливого

використання орних земель, що наділені специфічними і властивими лише їм

ознаками (системність обробітку ґрунтів, використання під посіви

сільськогосподарських культур і т.д.) [3, с. 11]. За умов проведення земельної та аграрної реформ правовий режим земель

сільськогосподарського призначення став значно багатшим, змінилися його

юридичні акценти. Як зазначає Н.І. Титова, ці землі стали не лише об’єктом

вкладення праці, а й капіталу через те, що виникли різноманітні форми власності на

них, у тому числі і приватна власність. Крім цього, ціземлі вперше було включено в

сферу підприємництва, тобто діяльності, що безпосередньо пов’язана з

цілеспрямованим одержанням прибутку [4, с. 6].

Традиційно прийнято вважати, що земля в сільському господарстві функціонує в

двох якостях: як територіальна умова і як основний засіб виробництва. Згідно із

ст. 22 ЗК України [5] землями сільськогосподарського призначення визнаються ті, які

надані для виробництва сільськогосподарської продукції, розміщення відповідної

виробничої інфраструктури або землі, призначені для цих цілей. Вони не є

однорідними за своїми агрофізичними властивостями та характером використання,

адже не будь-які землі підлягають сільськогосподарському використанню, а лише

придатні для цих цілей і навпаки, не будь-які придатні для сільськогосподарських

потреб землі можуть використовуватися як землі сільськогосподарського

призначення. Так, в заповідних зонах не може проводитись товарна

сільськогосподарська діяльність. Тому Земельний кодекс України, на відміну від

земельних кодексів 1971 та 1990 рр., у визначенні структури сільськогосподарського

земельного фонду країни виділив такий критерій, як вид сільськогосподарських

угідь. За цим критерієм землі сільськогосподарського призначення поділяються на

сільськогосподарські та несільськогосподарські угіддя.

Згідно із ст. 22 ЗК України до сільськогосподарських угідь відносять землі, які

використовуються як основний засіб сільськогосподарського виробництва. Такими

угіддями є: 1) рілля, тобто землі, які регулярно розорюються з метою створення

агротехнічних умов для вирощування на них сільськогосподарських культур;

2) земельні ділянки під багаторічними насадженнями – сільськогосподарські

угіддя, на яких вирощуються плодові насадження деревного або кущового типу, що

плодоносять протягом тривалого періоду (сади, виноградники, хмільники тощо);

3) сіножаті – сільськогосподарські угіддя, на яких вирощується трав’яниста

рослинність, що використовується для відгодівлі худоби;

4) пасовища – сільськогосподарські угіддя, на яких вирощується трав’яниста

рослинність з метою випасання худоби;

5) перелоги – сільськогосподарські угіддя, як правило, рілля, які тимчасово

виведені з активного сільськогосподарського обробітку (розорювання) з метою

природного відновлення родючостіґрунтів.

До земель сільськогосподарського призначення належать також землі, які

використовуються не як безпосередній основний засіб сільськогосподарського

виробництва, а як просторова база для розміщення об’єктів, технологічно тісно

пов’язаних із веденням сільськогосподарського виробництва (господарські шляхи і

прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім віднесених до

земель лісового фонду, землі під господарськими будівлями і дворами), а також

деградовані землі, які тимчасово виведені із активного сільськогосподарського

обробітку з метою використання комплексу заходів щодо штучного відновлення

родючостіґрунтів. Такіземлі не є сільськогосподарськими угіддями [6, с. 80-81]. Сьогодні об’єктом земельних правовідносин фактично є кожний вид (підвид)

земель сільськогосподарського призначення. В.В. Янчук ще у 1982 р. виділив

самостійним об’єктом земельних правовідносин орніземлі [3, с. 17].

З огляду на це, в юридичній літературі останнім часом з’явилися нові, детальніші

класифікаціїземельних ділянок сільськогосподарського призначення, а саме:

1) за визначеним господарським використанням виділяють:

а) сільськогосподарські угіддя, такі як рілля, пасовища, луки, сінокоси, земельні

ділянки під багаторічними насадженнями, що використовуються в сільському

господарстві як основний засіб виробництва [7, с. 389-402];

б) несільськогосподарські угіддя, до яких відносять ділянки землі під

сільськогосподарськими об’єктами, і ті, що потребують окультурення з метою

наступного залучення до складу продуктивних земель [8, с. 205].

Випадки різного виду господарського землекористування на одній і тій же

категорії земель в юридичній літературі позначаються поняттям „змішаного режиму

землекористування” [9, с. 7]. 2) за безпосереднім фактичним використанням земельних ділянок

сільськогосподарського призначення у літературі Ю.Г. Жаріков та Г.О. Аксеньонок

увели поняття так званих „земель сільськогосподарського виробництва” [9, с. 7].

3) за характером сільськогосподарського виробництва виділяють земельні

ділянки, надані громадянам у власність для ведення особистого селянського

господарства, садівництва, товарного сільськогосподарського виробництва тощо [10].

На жаль ЗК України не конкретизував того, що слід розуміти під цільовим

призначенням земельної ділянки, а лише зазначив про наявність такої ознаки.

Цільове призначення земельних ділянок, наданих громадянам у власність,

зазначається в державних актах про право власності на земельну ділянку. З цією

метою до форми бланків цього державного акта введено графу "Цільове призначення

(використання) земельної ділянки" (форма бланку затверджена Постановою Кабінету

Міністрів України "Про затвердження форм державного акта на право власності на

земельну ділянку та державного акта на право постійного користування земельною

ділянкою" від 2 квітня 2002 р. № 449 [11]). Цільове призначення земельної ділянки,

яка надана в оренду, визначається в договорі оренди. Згідно з Законом України "Про

оренду землі" [12], до істотних умов договору оренди земельної ділянки належить

цільове призначення, умови використання й збереження якостіземель.

Колишня редакція ЗК України також містила норми про мету використання

земельних ділянок, наданих громадянам. Крім того, законодавством було

встановлено відповідальність за використання конкретної земельної ділянки не за її

цільовим призначенням.

Сьогодні цільове призначення земельної ділянки в значній частині визначається

не стільки приналежністю до категорії земель, скільки результатами планування і

зонування території. Тому, в земельно-правовій літературі цільове призначення

конкретноїземельної ділянки визначають як встановлену компетентним органом при

її наданні межу експлуатації (використання) земельної ділянки для конкретного

призначення відповідно із затвердженими планами розвитку території і зонування

земель, а такожправовим режимом відповідної категоріїземель [10, c. 37].

Практика допоміжного використання земельних ділянок сільськогосподарського

призначення, що набула значного поширення, здійснюється в межах цільового призначення тієї категоріїземель, до якої вони входять. Акти планування ізонування

території в жодному разі не можуть змінювати основного цільового призначення

сільськогосподарських земель, а мають підпорядковуватися „спеціальному порядку

використання земель, що встановлений законодавством для найбільш цінної категорії

земельного фонду України”, тобто правовому режиму земель цієї категорії. Лише в

такому розумінні можна погодитись із запропонованим визначенням цільового

призначення конкретноїземельної ділянки.

Правовий режим різних земель сільськогосподарського призначення

неоднорідний. У зв’язку з цим в літературі виділяють загальні, особливі і спеціальні

форми використання земель сільськогосподарського призначення

[13, с. 340; 14, с. 142]. Їх слід розмежовувати залежно від цінності земельних ділянок

та потреб збереження ґрунтової родючості земель і їх кількості, що є загальною

метою правового режиму земель сільськогосподарського призначення [15, с. 270].

Досягнення цієї мети, звичайно ж знаходиться за межами суб’єктивного права, але є

передумовою закладених у ньому правомочностей суб’єктів земельних відносин.

Це дозволяє погодитись з тим, що для змісту правового режиму важливий не

лише особливий порядок правового регулювання, але й його наслідки. Тому,

характеризуючи загальний правовий режим, слід підтримати Н.І. Титову, яка розуміє

його як наслідок правового регулювання суспільних земельних відносин на основі

врахування природних і соціальних особливостей земель (як їхнього об’єкта), що

забезпечує інтереси суб’єктів цих відносин та спеціальний порядок використання цих

земель. В цьому контексті правовий режим земель є такою сукупністю правових

норм, які встановили основні засади і певний порядок землекористування різних

видів [4, с. 65].

Врахування особливостей правового режиму земель сільськогосподарського

призначення та цільового призначення окремих земельних ділянок має важливе

практичне значення при визначенні характеру та обсягу прав громадян України на

них.

Залежно від об’єкта, права громадян на земельні ділянки сільськогосподарського

призначення є різними та відповідають меті їх дійсного використання, що орієнтує

насамперед на відповідальне ставлення до їх цільового використання всіма

суб’єктами. 1. Адиханов Ф.Х. Теоретические проблемы правовой охраны земель

сельскохозяйственного назначения. – Томск: Изд-во Томского ун-та, 1989. – 272 с.

2. Покровский И.А. Основные проблемы гражданского права. – М., 1998. – С. 193.

3. Янчук В.В. Правовой режим пахотных угодий (на материалах УССР): Автореф.

дисс… канд. юрид. наук. – М., 1982.

4. Землі сільськогосподарського використання: права громадян України. Наук.-навч.

посіб. / За ред. докт. юрид. наук, проф. Н.І. Титової. – Львів: ПАІС, 2005. – 368 с.

5. Земельний кодекс України // Урядовий кур'єр. – 2001. – 15 листопада.

6. Кулинич П.Ф. Аграрна реформа та проблеми правового регулювання земельних

відносин / Організаційно-правові питання аграрної реформи в Україні: Монографія /

Кол. авторів. За ред. В. І. Семчика. – К.: Інститут держави і права ім. В. М. Корецького

НАН України, 2003. – с. 80-817. Гуревський В.К. Правове становище земель сільськогосподарського призначення //

Актуальні проблеми політики. Зб. наук. праць. – 2000. – № 9. – С. 398-402.

8. Земельное право: Учебник для вузов. – М.: НОРМА-ИНФА, 1999. – 400 с.

9. Гречко В.В. Правовий режим земель сільськогосподарського призначення (текст

лекції). – Х., 1973. – 35 с.

10. Луняченко А.В. Правовий режим земель сільськогосподарського призначення, що

належать громадянам на праві власності: Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.06 –

Одеса, 2002.

11. Постанова Кабінету Міністрів України "Про затвердження форм державного акта на

право власності на земельну ділянку та державного акта на право постійного

користування земельною ділянкою" від 2 квітня 2002 р. № 449 // Офіційний вісник

України від 19 квітня 2002 р., № 14. – Ст. 221.

12. Закон України "Про оренду землі" в редакції від 2 жовтня 2003 р. // Відомості

Верховної Ради України. – 2004. – № 10. – Ст. 102.

13. Ерофеев Б.В. Земельное право: Учебник для высших учеб. зав. – М.: МЦУПЛ, 1999. –

С. 340.

14. Осокин Н.Н. Правовой режим земель сельскохозяйственного назначения // Земельное

право России: Учебник по специальности «Правоведение» / Под ред. В.В. Петрова. –

М.: Стоглавъ, 1995. – С. 142.

15. Крассов О.И. Земельное право: Учебник. – М.: Юристъ, 2000. – С. 270.

 

ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО СТАТУСУ

СОЦІАЛЬНИХ СТРАХОВИХ ФОНДІВ

О. Кульчицька

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

тел. (032) 296-47-97

 

 

 

 

 

У статті розглянуто поняття, правова природа та особливості стійкої

непрацездатності. Автор обґрунтовує необхідність законодавчого закріплення поняття

непрацездатності та її видів. Ознаками стійкої непрацездатності, на думку автора, є:

визначається передбаченими у законодавстві обставинами, встановлюється

уповноваженими державою органами, характеризується об’єктивною втратою чи

зменшенням природних функцій організму або припиненням трудової діяльності,

триваючим характером захворювань.

Ключові слова: непрацездатність, стійка непрацездатність, професійна

непрацезданість, інвалідність.

Загальноприйнятим терміном, який означає один із видів непрацездатності

громадян за законодавством України вчені називають стійку непрацездатність.

Однак, хоча сам термін досить часто трапляється в науковій літературі як юридичний

факт, що зумовлює виникнення певного правового статусу особи та надає їй (особі)

право на той чи інший вид соціального забезпечення, теоретичного визначення цього

поняття, його ознак, змістовного навантаження, так і не запропоновано у галузевій

науковій літературі. І це не дивно, адже використання досліджуваного нами терміна у

законодавстві є також непослідовним та не завжди логічним. Зокрема, аналіз ст. 46

Конституції України свідчить, що при визначенні видів непрацездатності як підстави

виникнення права на соціальний захист, законодавець також не використовує

єдиного підходу: (“...право на соціальний захист, що включає право на забезпечення

їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності...”). В одному

випадку застосовують якісні характеристики непрацездатності (повнота та

частковість), в іншому – кількісні (тимчасовість). Очевидно, залишається лише

презюмувати, що кількісною чи тривалісною ознакою повної та часткової втрати

працездатності є стійкість її характеру, а отже, йдеться про стійку втрату

працездатності.

Триваючий характер інвалідності як соціального ризику дає підстави

характеризувати її як стійку втрату працездатності. Саме тому у правовій літературі

поняття “стійка непрацездатність” та “інвалідність” досить часто використовують як

синоніми [1], хоч це і не зовсім правильно, оскільки інвалідність є лише одним із

видів стійкої непрацездатності. Тож спробуємо з’ясувати, що потрібно розуміти під

стійкою втратою працездатності, і як, зрештою, її трактує законодавець?

У контексті нашого дослідження заслуговує на увагу глибокий та детальний

аналіз поняття непрацездатності.

Термін непрацездатність є не новим, як для соціального законодавства, так і для

науки права соціального забезпечення. Свого часу саме інтенсивне використання

цього поняття у міжнародній та в національній практиці дало змогу сформулювати

теорію непрацездатності визначення сфери соціально-забезпечувальних відносин. Авторами цієї концепції були В.С. Андрєєв [2], Я.М. Фогель [3]. Згодом теоретичне

обґрунтування інституту непрацездатності у праві соціального забезпечення стало

предметом дослідження багатьох учених. Адже всі науковці-правознавці

(радянського та сучасного періоду), які формували теорію права соціального

забезпечення, не могли оминути юридичний факт, що зумовлював динаміку

переважної більшості соціально-забезпечувальних правовідносин. Тією чи іншою

мірою, проблеми непрацездатності у своїх дослідженнях торкались К.С. Батигін,

А.Д. Зайкін, А.Н. Єгоров, Н.Б. Болотіна, Я.І. Безугла, В.М. Андріїв, Б.І Сташків,

О.Є. Мачульська, Е.Г. Тучкова, К.С. Гусов.

Термін непрацездатність наявний у сучасному законодавстві при визначенні

суб’єктів права на певний вид соціального забезпечення. Однак, застосовуючи саме

поняття, законодавець не дотримується послідовності.

В одних випадках – про застосування терміна можна лише здогадуватись.

Наприклад, наведемо положення законодавства: 1) страховим випадком, який дає

право особі на страхові виплати, відповідно до Закону України “Про

загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на

виробництві”, є нещасний випадок на виробництві або професійне захворювання, що

спричинили застрахованому професійно зумовлену фізичну чи психічну травму за

обставин, передбачених вказаним законом (ст. 13); 2) нещасним випадком вважається

обмежена в часі подія або раптовий вплив на працівника небезпечного виробничого

фактора чи середовища, що сталися у процесі виконання ним трудових обов’язків,

внаслідок яких заподіяно шкоду здоров’ю або настала смерть (ст. 14).

Аналізуючи положення закону, бачимо, що страхові виплати надаються

застрахованим особам лише якщо такий нещасний випадок чи професійне

захворювання призвели до непрацездатності особи. І вже вид непрацездатності

зумовлює вид страхової виплати потерпілому  В інших випадках, хоч і вживається сам термін, однак він несе неоднакове

змістовне навантаження. Зокрема, ст. 1 Закону України “Про загальнообов’язкове

державне пенсійне страхування” закріплює визначення поняття “непрацездатні

громадяни”: особи, які досягли встановленого законом пенсійного віку або визнані

інвалідами, у тому числі діти-інваліди, а також особи, які мають право на пенсію у

зв’язку з втратою годувальника.

Пенсію у зв'язку з втратою годувальника призначають непрацездатним членам

сім’ї померлого годувальника, які були на його утриманні (ст. 36 Закону України

“Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”). Такими

непрацездатними членами сім’ї вважаються: 1) чоловік (дружина), батько, мати,

якщо вони є інвалідами або досягли пенсійного віку; 2) діти (у тому числі діти, які

народилися до спливу 10 місяців з дня смерті годувальника) померлого

годувальника, які не досягли 18 років або старші цього віку, якщо вони стали

інвалідами до досягнення 18 років. Діти, які навчаються за денною формою навчання

у вищих навчальних закладах I-IV рівнів акредитації та професійно-технічних

навчальних закладах, до закінчення такими дітьми навчальних закладів, але не довше

ніж до досягнення ними 23 років, та діти-сироти – до досягнення ними 23 років

незалежно від того, навчаються вони чи ні; 3) чоловік (дружина), а в разі їхньої

відсутності – один з батьків або брат чи сестра, дідусь чи бабуся померлого

годувальника незалежно від віку і працездатності, якщо він (вона) не працюють і зайняті доглядом за дитиною (дітьми) померлого годувальника до досягнення нею

(ними) 8 років.

До членів сім’ї, які вважаються такими, що були на утриманні померлого

годувальника, належать перелічені особи, якщо вони: 1) були на повному утриманні

померлого годувальника; 2) одержували від померлого годувальника допомогу, що

була для них постійним і основним джерелом засобів до існування. Члени сім’ї

померлого годувальника, для яких його допомога була постійним і основним

джерелом засобів до існування, але які й самі одержували пенсію, мають право, за

бажанням, перейти на пенсію у зв’язку з втратою годувальника.

Дещо інший перелік міститься в Законі України “Про загальнообов’язкове

державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та

професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності”.

Відповідно до ч. 2 ст. 33 цього Закону непрацездатними особами, які мають

право на щомісячні страхові виплати потерпілого є: 1) діти, які не досягли 16 років;

діти з 16 до 18 років, які не працюють, або старші за цей вік, але через вади

фізичного або розумового розвитку самі не спроможні заробляти; діти, які є учнями,

студентами (курсантами, слухачами, стажистами) денної форми навчання – до

закінчення навчання, але не більш як до досягнення ними 23 років; 2) жінки, які

досягли 55 років, і чоловіки, які досягли 60 років, якщо вони не працюють;

3) інваліди – члени сім'ї потерпілого на час інвалідності; 4) неповнолітні діти, на

утримання яких померлий виплачував або був зобов’язаний виплачувати аліменти;

5) непрацездатні особи, які не перебували на утриманні померлого, але мають на це

право; 6) дружина (чоловік) або один з батьків померлого чи інший член сім’ї, якщо

він не працює та доглядає дітей, братів, сестер або онуків потерпілого, які не досягли

8-річного віку Законодавче визначення непрацездатних громадян вперше було закріплено у

Законі України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”.

Відповідно до ч. 12 ст. 1 цього Закону, непрацездатними громадянами є особи, які

досягли встановленого законом пенсійного віку або визнані інвалідами, у тому числі

діти-інваліди, а також особи, які мають право на пенсію у зв’язку з втратою

годувальника відповідно до цього Закону. Таке визначення поняття непрацездатності

шляхом закріплення обставин, які зумовлюють її виникнення, вочевидь, не зовсім

повно відображає змістовне навантаження досліджуваного нами поняття, а отже,

необхідним є додатковий аналіз кожного юридичного факту, який зумовлює

виникнення цієї непрацездатності. Як видається, такий підхід законодавця до

визначення поняття непрацездатності не зовсім бездоганний та потребує наукових

досліджень у цій сфері.

Словник української мови поняття непрацездатність визначає як “стан за

значенням непрацездатний”. Непрацездатний, своєю чергою, – “той, хто через

старість, хворобу і т. ін. утратив здатність працювати” [4].

При визначенні поняття непрацездатності потрібно звернути увагу на два

аспекти, що визначають його зміст та правову природу: медичний та соціальний.

Медичний аспект характеризує стан здоров’я особи. Непрацездатність з

медичного погляду – це соціально-фізіологічний стан людини, який визначається її

об’єктивною втратою чи зменшенням природних функцій організму або зниженням кваліфікації, значним зменшенням обсягу чи припиненням трудової діяльності [5].

Тому у медичному аспекті розрізняють:

1. об’єктивно-фізіологічний стан людини, який характеризується втратою чи

зменшенням природних функцій організму або зниженням кваліфікації, значним

зменшенням обсягу чи припиненням трудової діяльності;

2. об’єктивно-юридичний стан людини, тобто, коли закон дозволяє вже не

працювати незалежно від того, може чи не може особа виконувати певну трудову

діяльність.

Зміст та вид непрацездатності визначається законодавчо закріпленими

обставинами, які зумовлюють її настання. Непрацездатність може бути наслідком

різних за природою юридичних фактів: чи то загальносоціальних (притаманних

кожній людині, оскільки вони зумовлені її фізіологічною та соціальною природою),

чи – професійних (пов’язаних з трудовою діяльністю, яку виконувала особа), а чи –

публічних (економічні, технічні, соціальні події у конкретній державі).

Соціальний аспект поняття непрацездатності свідчить про нездатність цієї особи

матеріально забезпечити себе та членів своєї сім’ї на рівні, визначеному достатнім

для проживання людини (прожиткового мінімуму) в державі.

Медичний та соціальний аспекти поняття непрацездатності визначають їїзміст як

соціального ризику, що дає право особі на певний вид соціального забезпечення за

законодавством України. Стійка непрацездатність є видом непрацездатності, а отже для неї характерні всі

ознаки, які визначають зміст непрацездатності як соціального ризику.

Характеризуючи власне стійку непрацездатність, потрібно наголосити робиться на

довготривалий характер непрацездатності особи. Зокрема, при визначенні стійкої

непрацездатності у Малій медичній енциклопедії використано порівняльний метод

дослідження: “на відміну від тимчасової непрацездатності, розрізняють довготривалу

або постійну непрацездатність, коли трудові функції втрачені або знижені на

тривалий час або назавжди” [6].

На підставі аналізу законодавства спробуємо виділити ознаки, характерні для

стійкої непрацездатності.

Першою ознакою, на нашу думку, є те, що її визначають виключно

передбаченими у законодавстві обставинами.

Юридичними фактами, що визначають момент настання стійкої втрати

працездатності особи є: 1) встановлення групи інвалідності; 2) встановлення групи

інвалідності та ступеня втрати професійної працездатності; 3) встановлення ступеня

втрати професійної працездатності. Розглянемо їх детальніше.

Найпоширенішим юридичним фактом, що зумовлює стійку непрацездатність, є

інвалідність.

Згідно з Конвенцією МОП № 102 “Про мінімальні норми соціального

забезпечення” інвалідність визначається як нездатність у встановленому ступені

займатися будь-якою діяльністю, що дає прибуток, коли ця нездатність є постійною

або не усувається до моменту припинення виплати допомоги по хворобі .

Європейський кодекс соціального забезпечення дає таке поняття інвалідності:

“неспроможність визначеного ступеня займатися будь-якою прибутковою

діяльністю, якщо така неспроможність імовірно буде постійною чи

продовжуватиметься після припинення допомоги по хворобі”. Дещо по-іншому до цього ставиться Конвенція МОП № 128 “Про допомоги по

інвалідності, по старості і у зв’язку з втратою годувальника”. Згідно з цією

Конвенцією інвалідність – це нездатність, в установленій мірі, займатися будь-якою

оплачуваною діяльністю, коли припускається, що ця нездатність буде постійною або

коли вона не усувається до моменту закінчення установленого періоду тимчасової

або початкової непрацездатності.

Резолюція 3447 Генеральної Асамблеї ООН, якою прийнятаДекларація про права

інвалідів, проголошує, що термін “інвалід” означає будь-яку особу, яка не може

самостійно забезпечити повністю чи частково потреби нормального особистого і/або

соціального життя через недолік, чи то вроджений, чи ні, його або її фізичних чи

розумових здібностей.

Аналізуючи національне законодавство, можна виділити дві ознаки, які

визначають сучасне розуміння поняття інвалідності.

Перша характеризує зміст та ступінь обмеження життєдіяльності людини, яка не

пов’язана з трудовою діяльністю людини.

До основних категорій життєдіяльності людини законодавством віднесено:

здатність до самообслуговування (можливість ефективно виконувати повсякденну

побутову діяльність і задовольняти потреби без допомоги інших осіб); здатність до

пересування (можливість вільно пересуватися у своєму оточенні); здатність до

орієнтації (можливість самостійно орієнтуватися у просторі та часі, мати уяву про

навколишні предмети); здатність до спілкування (можливість контактувати зіншими

людьми та підтримувати суспільні взаємозв’язки); здатність контролювати свою

поведінку (можливість вести себе відповідно до морально-етичних і правових

нормам суспільного середовища); здатність до навчання (можливість сприймати,

засвоювати та накопичувати знання, формувати навики і уміння у цілеспрямованому

процесі навчання); можливість до професійного навчання (здатність до оволодіння

теоретичними знаннями і практичними навичками та уміннями певної професії);

здатність до трудової діяльності (сукупність фізичних та духовних можливостей

людини, яка визначається станом здоров’я, що дозволяє йому займатися різного роду

трудовою діяльністю) Обмеження життєдіяльності – це неможливість виконувати повсякденну

діяльність способом та в обсязі, звичайних для людини, що створює перешкоди у

соціальному середовищі, ставить її в незручне становище порівняно зі здоровими і

проявляється частковою або повною втратою здатності до самообслуговування,

пересування, орієнтації, спілкування, навчання, контролю за поведінкою, а також

значним обмеженням обсягу трудової діяльності, зниженням кваліфікації і

призводить до соціальної дезадаптації.

Відхилення від норми діяльності людини визначає ступінь обмеження її

життєдіяльності, який характеризується однією або поєднанням декількох зазначених

найважливіших її критеріїв. У законодавстві виділяють три ступені: 1) помірно

виражене обмеження життєдіяльності зумовлене такими порушеннями функцій

органів і систем організму, що призводять до помірного обмеження можливості

навчання, спілкування, орієнтації, контролю за своєю поведінкою, пересування,

самообслуговування, участі у трудовій діяльності; 2) виражене обмеження

життєдіяльності зумовлене порушенням функцій органів та систем організму, що

полягає у вираженому порушенні можливості навчання, спілкування, орієнтації,

контролю за своєю поведінкою, пересування, самообслуговування, участі у трудовій діяльності; 3) значне обмеження життєдіяльності виникає внаслідок значних

порушень функцій органів чи систем організму, що призводить до неможливості або

значного порушення здатності чи можливості навчання, спілкування, орієнтації,

контролю за своєю поведінкою, пересування, самообслуговування, участі у трудовій

діяльності, та супроводжується необхідністю в сторонньому догляді (сторонній

допомозі).

Друга ознака інвалідності характеризує ступінь професійної працездатності

особи як здатності людини якісно виконувати роботу, що передбачена конкретною

професією, яка дає змогу реалізувати трудову зайнятість у певній сфері виробництва

відповідно до вимог змісту і обсягу виробничого навантаження, установленого

режиму роботи та умов виробничого середовища.

Параметрами оцінки професійної працездатності є її збереження або втрата,

можливість особи займатися трудовою діяльністю за іншою професією, яка за

кваліфікацією дорівнює попередній, оцінка допустимого обсягу роботи у своїй

професії і посаді, можливість особи до трудової зайнятості в звичайних або

спеціально створених умовах. Порушення професійної працездатності може бути первинним, коли інші

категорії життєдіяльності не порушені, або вторинним на підставі обмеження

життєдіяльності.

Отож, інвалідність – це стійкий розлад функцій організму, який призводить до

повної або часткової (значної) втрати професійної працездатності чи до суттєвих

обмеженьжиттєдіяльності особи.

Що ж до втрати професійної працездатності особи, то, в одному випадку, така

втрата може бути складовим елементом інвалідності як стану особи, в іншому ж –

встановлюється у особи первинно, не впливаючи на інші критерії життєдіяльності

особи. В цьому випадку втрата працездатності є окремим видом стійкої

непрацездатності та визначається у відсотках професійної працездатності, яку особа

мала до ушкодження здоров’я.

Наступною ознакою досліджуваного нами поняття є те, що стійка

непрацездатність встановлюється уповноваженими на це державою органами –

медико-соціальними експертними комісіями самостійно або за участі представників

Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві.

Інвалідність у повнолітніх осіб визначають за допомогою експертного

обстеження медико-соціальними експертними комісіями, підпорядкованими

Республіканському в Автономній Республіці Крим, обласним та міським в містах

Києві та Севастополі центрам (бюро) медико-соціальної експертизи.

Рішення про інвалідність ґрунтується на оцінці комплексу клініко-

функціональних, соціально-педагогічних, соціально-побутових та професійних

чинників. При цьому враховують характер захворювання, ступінь вираження

порушених функцій організму, в тому числі тих, що значно впливають на професійну

діяльність, ефективність лікування та реабілітаційних заходів, стан компенсаторно-

адаптаційних можливостей організму, клінічний та трудовий прогноз, здатність до

соціальної адаптації, потребу в різних видах реабілітації та соціальної допомоги,

особисті установки, конкретні умови і зміст праці, освіту та професійну підготовку,

вік, необхідність і можливість працевлаштування. Відповідно до Положення про медико-соціальну експертизу, затвердженого

постановою Кабінету Міністрів України від 22 лютого 1992 р. № 83, медико-

соціальна експертиза повинна здійснюватись після повного та всебічного медичного

обстеження, проведення необхідних досліджень, визначення клініко-

функціонального діагнозу, соціально-психологічного стану, професійно-трудового

прогнозу, отримання результатів відновного лікування, соціально-трудової

реабілітації та інших даних, що підтверджують стійкий або незворотний характер

захворювання.

Ступінь втрати професійної працездатності потерпілого від нещасного випадку

на виробництві чи професійного захворювання встановлює МСЕК за участю Фонду

соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних

захворювань України.

У разі встановлення втрати професійної працездатності МСЕК керується

постановами Кабінету Міністрів України від 22.02.1992 р. № 83 “Про затвердження

Положення про медико-соціальну експертизу і Положення про індивідуальну

програму реабілітації та адаптації інваліда”, від 04.04.1994 р. № 221 “Про

затвердження Порядку організації та проведення медико-соціальної експертизи

втрати працездатності” та наказом Міністерства охорони здоров'я України від

22.11.1995 р. № 212 “Про затвердження Порядку встановлення медико-соціальними

експертними комісіями ступеня втрати професійної працездатності у відсотках

працівникам, яким заподіяно ушкодження здоров’я, пов’язане з виконанням

трудових обов’язків”. Ще однією ознакою, що свідчить про стійкий характер непрацездатності, є

тривалість захворювання, яка передує підтвердженню стійкої втрати працездатності.

Зокрема, скерування хворого до МСЕК з метою його огляду здійснюють ЛКК

лікувально-профілактичних закладів за місцем проживання або лікування за

наявності стійкого чи незворотного характеру захворювання, а також у тому разі,

коли хворий був звільнений від роботи протягом чотирьох місяців від дня настання

тимчасової непрацездатності чи протягом п’яти місяців у зв’язку з одним і тим самим

захворюванням за останні дванадцять місяців, а у разізахворювання на туберкульоз –

протягом десяти місяців від дня настання непрацездатності.

Ще однією ознакою стійкої непрацездатності є те, що тривалість її визначає

МСЕК.

Стійкою втратою працездатності вважають будь-яку її втрату, визначену медико-

соціальними експертними комісіями на обумовлений термін або безстроково.

У випадку нестійких, зворотних морфологічних змін і порушень функцій органів

і систем організму, інвалідність встановлюється на певний визначений термін.

Періодичний огляд інвалідів проводиться через 1-3 роки.

Законодавством передбачено три випадки, коли інвалідність встановлюють без

зазначення терміну переогляду: 1) чоловікам старше шістдесяти років і жінкам

старше п’ятдесяти п’яти років; 2) інвалідам, у яких строк переогляду настає у

чоловіків після досягнення шістдесяти років, у жінок – п’ятдесяти п’яти років; 3) при

анатомічних дефектах і прирівняних до них станах (закріплених у розділі 4 Інструкції

про встановлення груп інвалідності), стійких необоротних морфологічних змінах та

порушеннях функцій органів і систем організму, неефективності реабілітаційних

заходів, неможливості відновлення соціальної адаптації, несприятливому прогнозі динаміки працездатності з урахуванням реальних соціально-економічних обставин у

районі проживання інваліда.

Звичайно, встановлення групи інвалідності на визначений термін (чи

безстроково) не позбавляє особу права пройти освідування у МСЕК достроково.

Переогляд інвалідів раніше від зазначених строків, а також громадян, інвалідність

яким встановлено без зазначення строку переогляду, проводять у разі зміни стану

здоров’я і працездатності або у випадку виявлення фактів зловживань чи помилок,

допущених у встановленні групи інвалідності.

Підсумовуючи запропонуємо наступне визначення стійкої непрацездатності: це

соціально-фізіологічний стан людини, який визначається виключно передбаченими у

законодавстві обставинами (інвалідність та/або ступінь професійної втрати

працездатності); встановлюється уповноваженими на це державою органами –

медико-соціальними експертними комісіями; характеризується об’єктивною втратою

чи зменшенням природних функцій організму або зниженням кваліфікації, значним

зменшенням обсягу чи припиненням трудової діяльності, а також триваючим

характером цих захворювань; зумовлює нездатність особи матеріально забезпечити

себе та членів своєї сім’ї на рівні, визначеному достатнім для проживання людини

(прожиткового мінімуму) в державі.

1. Гарасимів Т.З. Словник термінів до навчальних курсів “Трудове право” та “Право

соціального забезпечення України”. – Дрогобич: Відродження, 2003. – С. 98.

2. Андреев В.С. Право социального обеспечения вСССР. – М., 1980. – С. 21.

3. Фогель Я.М. Право на пенсию и его гарантии. – М.: Юридическая литература, 1972. –

С. 45, 50.

4. Словник української мови. // Під ред. В.О. Винник, В.В. Жайворонок, Л.О. Родніна,

Т.К. Черторизька – Т. 5. – С. 366.

5. Синчук С.М. Теорія соціального ризику за правом соціального забезпечення // Право

України. – 2003. – № 3. – С. 55.

6. Малая медицинская энциклопедия // Отв. ред. В.Х. Василенко – Издательство

“Советская энциклопедия”. – Москва. – 1967. – Т. 6. – С. 568

 

СОЦІАЛЬНА СПРЯМОВАНІСТЬ ТРУДОВОГО ПРАВА

УКРАЇНИ

О. Жолнович

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

тел.(0322) 96-47-97

 

 

 

 

 

До класичного варіанта поділу системи права на приватне й публічне в сучасний

період не зовсім вписується трудове право та деякі галузі вітчизняного права. Саме

тому у статті обґрунтовується соціальна спрямованість трудового права,

простежуються етапи його розвитку, наголошується на необхідності віднесення його до

соціального права, яке разом з приватним та публічним правом зайняло чільне місце у

системі права держав соціальної орієнтації.

Ключові слова: трудове право, соціальне право, соціально-трудові відносини.

Проблема формування соціального права в Україні є новою і практично не

дослідженою. У наукових працях Н.Б. Болотіної, Г.І. Чанишевої, П.М. Рабіновича,

О. Банчука, О. Панасюка, О.І. Процевського, О.В. Бермічевої, І.В. Яковюка,

П.Д. Пилипенка, В.В. Жернакова, О.В. Скрипнюка було зроблено спробу окреслити

сферу та предмет соціального права та сформувати його визначення. Серед

російських вчених цю тему досліджуютьЮ.А. Тіхоміров, М.І. Лепіхов та ін.

Розвиток соціальної сфери розпочався у зв’язку з необхідністю охорони інтересів

найманих працівників та формуванням внаслідок цього трудового права, яке

утворилося, в результаті швидкого росту промисловості, що заснована на

застосуванні найманої праці і досить активного втручання держави в регулювання

трудових відносин. Трудове право з самого початку стало поєднувати в собі приватні

та публічні інтереси. Довший час науковці не могли визначитися із правовою

природою трудового права, наголошуючи на його подвійній спрямованості Механізм правового регулювання праці ґрунтується в основному на

приватноправових засадах. Трудовий, як і колективний, договір є результатом

взаємодії самостійних суб’єктів, воля яких не обмежена ні волею контрагента, ні

волею будь-якої третьої сторони. Вони є юридичною формою, яка закріплює

узгодження волевиявлень, взаємний компроміс сторін, рівність яких презюмується.

Водночас методи правового регулювання, характерні для публічного права,

також широко використовуються при забезпеченні трудових відносин. Варто

погодитися з Є.Б. Хохловим, який вважає, що публічно-правовий аспект трудового

права проявляється не в законодавчій діяльності держави, а в її діяльності і

діяльності її агентів, що здійснюється в рамках конкретних відносин. Можна назвати

численні акти прямого й опосередкованого впливу держави на ринок праці,

діяльність держави по нагляду за охороною праці, також юрисдикційну діяльність

держави, зазначає автор, можна передбачити, що участь органів держави в

колективних переговорах і в якості сторони у колективних угодах надає цим угодам

властивості публічно-правового акту [1, c. 64].

Публічний інтерес, на думку Н.Б. Болотіної, це визнаний державою і

забезпечений правом інтерес соціальної спільності. Публічність у трудовому праві,

вважає автор, полягає в особливій ролі держави, яка на законодавчому рівні встановлює мінімальні загальнообов’язкові соціальні стандарти у сфері праці; норми

підвищеного соціального захисту для окремих категорій працівників (пільги для

неповнолітніх, осіб зі зниженою працездатністю, у зв’язку з материнством); є

гарантом отримання соціальних прав людини у сфері праці, передбачених

міжнародно-правовими актами, згода на обов’язковість яких дана Верховною Радою

України; а також у наявності й функціонуванні державних підприємств, установ,

організацій, котрі діють як роботодавці і забезпечують робочі місця; в обов’язку

держави здійснювати діяльність щодо бронювання і створення робочих місць та

фінансування програм стосовно зайнятості й професійного навчання населення

[2, c. 15].

З розвитком демократичних засад та визнанням людини найвищою соціальною

цінністю дедалі більше галузей права починають поєднувати в собі приватні та

публічні засади. Сьогодні до таких змішаних галузей можна віднести поряд з

трудовим екологічне, житлове, освітянське, медичне право, право соціального

забезпечення. Ці галузі, вважає Р.З. Лівшиць, є типовими для соціального блоку, а

економічні та соціальні засади тут протистоять між собою як платність та

безоплатність. Платнізасади економні та зручні для держави. Безоплатні – обтяжливі

для неї, але необхідні для незабезпечених та соціально незахищених верств

населення [3, c. 139].

Цілком закономірно, що у сучасний період поряд з приватним і публічним

правом з’являється нова правова спільність – соціальне право.

Поява цього, як пише Ю.А. Тіхоміров, „третього партнера” у системі права є

цілком закономірним і об’єктивним явищем. Адже „соціальне” стає „публічним”

через те, що світове співтовариство, суспільство і держава беруть на себе

зобов’язання гарантувати громадянам реалізацію стандартів їх особистих прав на

освіту, здоров’я, безпечне для життя і здоров’я довкілля тощо, маючи на меті

добровільну згоду громадян скористатися цими гарантіями без втручання в особисту

сферу [4, c. 26]. Соціальне право почало формуватися, як уже зазначалося, з кінця XIX ст. з

утворення робітничого права, а згодом і трудового права. Проте О. Банчук вважає,

що ця теорія виникла ще в кінці XІV ст. і досягла піку свого розвитку в період з кінця

XIX – початку XX ст. Він досліджує погляди українських вчених

М.М. Шпилевського та Є.В. Спекторського, які зробили вагомий внесок у розвиток

цієї теорії. М.М. Шпилевський, наприклад, під соціальним правом розумів

поліцейське право, а критерієм розмежування публічного і приватного називав

„суттєві елементи співжиття”. Тобто для автора критеріями були не певні відносини,

а об’єкти як складові частини суспільних відносин. Такими „суттєвими елементами

співжиття” у М. Шпилевського є влада, майно, особа. Тому державне право, у

розумінні автора, є правом на владу; цивільне право – правом на майно, а соціальне

право – правом на розвиток і охорону особистості. Ще один український науковець

Є.В. Спекторський, який займався проблематикою соціального права у 1916–

1917 рр., називав соціальним правом систему, яка увібрала в себе певні норми

публічного і приватного права, що стосуються становища окремої особи, принципам

якої має підпорядковуватися як система публічного, так і система приватного права.

Соціальне право вчений ставив на перше місце в системі права, а публічне і

приватне, на його думку, повинні підпорядковуватися соціальному праву, його

нормам і принципам [5, c. 119] З наведеного можна зробити висновок, що концепція існування соціального

права не є безпідставною і протягом всього історичного розвитку вона формувалася

та утверджувалася в теорії права.

Для того, щоб з’ясувати, що ж таке соціальне право, необхідно визначитись із

самим терміном „соціальний”.

За тлумачним словником з української мови „соціальний” (від лат. socialis)

означає суспільний, пов’язаний з життям і відносинами (стосунками) людей у

суспільстві [6, c. 306]. Відомий теоретик соціальної справедливості Ф.А. Хайєк

вважав, що первинний зміст терміна „соціальний” стосується або характеризує

структуру та функціонування суспільства і є аналогічним до таких словосполучень,

як „національний”, ”племінний” або „організаційний” [7, c. 114]. Натомість свого

часу Л. Дюгі неоднозначність терміна „соціальний” пояснював тим, що немає будь-

якого іншого слова, яке б підкреслювало та відбивало особливості юридичної

системи, заснованої на ідеї суспільного правила, з яким пов’язується поведінка

окремого індивіда. Він наголошував, що йдеться про правило, засноване на

суспільній природі людини [8, c. 12].

Сприймаючи розуміння соціальності як комплексного поняття, яке об’єднує в

собі багато аспектів, можна погодитися з О.І. Процевським, який зазначає, що

Україна висунула як мету й ідеал соціальної держави соціальну справедливість,

право на свободу, особисту недоторканість, рівність усіх людей у своїй гідності та

правах [9, c. 85]. З метою забезпечення цих принципів Конституція України визнала

людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпеку найвищою

соціальною цінністю (ст. 3), закріпивши на найвищому рівні головні засади

соціального права З розвитком громадянського суспільства соціальна функція держави, яка ще

донедавна була майже невидимою, виступає на передній план і стає пріоритетною. В

Українській державі вона пройшла довгий і непростий шлях – від майже

абсолютного заперечення її існування за радянського періоду, до законодавчого

закріплення як пріоритетного напряму діяльності держави в ст. 1 Конституції

України.

Досліджуючи соціальну функцію нашої держави, О.В. Бермічева називає її

основним напрямом діяльності держави, який слугує забезпеченню соціального

захисту, соціального забезпечення, охорони здоров’я та нормальні умови життя для

всього населення і (передусім для тих категорій громадян, які через різні обставини

та об’єктивні умови не можуть повноцінно працювати), а також пов’язаний з

виділенням необхідних коштів на освіту, відпочинок, будівництво доріг, житла,

роботу транспорту і зв’язку тощо [10, c. 9]. Погоджуючись із таким визначенням,

варто зауважити, що ця функція заснована на соціальних правах людей, котрі є

об’єктивними, життєво необхідними правами на сучасному етапі розвитку

суспільства. І хоча вичерпного переліку цих прав немає, хочеться зауважити, що його

і не може бути, оскільки усвідомлення своїх соціальних прав залежить від рівня

розвитку громадянського суспільства, стану його духовності, а тому перелік таких

прав постійно розширюється.

П.М. Рабінович та О. Панкевич визначають соціальні права, як можливості

людини забезпечити своє існування та розвиток із соціальних джерел завдяки

соціальному утриманству, тобто на основі застосовуваного за певних умов (при

настанні так званих соціальних ризиків) державними чи недержавними організаціями соціально-аліментарного методу регулювання [11, c. 105]. Загалом таку конструкцію

можна сприйняти, однак дане визначення дещо звужує обсяг соціальних прав. Тому,

видається, що перелік, поданий О.В. Бермічевою є більш повним. Вона зокрема

відносить до них поряд з правом на соціальний захист, правом на житло, правом на

достатній життєвий рівень та правом на охорону здоров’я такі права, як право на

працю, на відпочинок, на страйк, на освіту, на доступ до культурних цінностей, на

безпечне довкілля, а також на сім’ю та на свободу світогляду і віросповідання

[10, c. 9]. На основі цих прав та для їхнього забезпечення і виокремилося соціальне

право у послідовності, поданій Н.Б. Болотіною: соціальні права людини – соціальна

держава – соціальна сфера – соціальна функція – соціальна політика – соціальне

право [12, c. 26].

Аби кінцево упевнитись щодо об’єктивності існування соціального права,

потрібно визначити його місце в системі права України. Зважаючи на історичний

процес виокремлення цього права, його зміст та сферу правового регулювання,

видається недопустимим перенесення соціального права (за аналогією з

міжнародною системою права) у національну систему права як галузі права, так, як

окремо це пропонує зробити та ж Н.Б. Болотіна [12, c. 24-28]. За нею услід

І.В. Яковюк визначає соціальне право як систему правових норм, за допомогою яких

здійснюється правове регулювання соціального захисту, наголошуючи, що воно є

самостійною галуззю права [13, c. 13]. Соціальне право не можна звужувати до галузі права, навіть якщо у деяких

європейських країнах така галузь існує. І якщо у міжнародному праві про нього

пишуть як про своєрідну галузь права, хочеться тим не менше зазначити, що на

цьому рівні соціальне право є декларацією принципів та гарантій забезпечення

здійснення соціально-економічних прав людини. Воно передається як своєрідна

модель, „конституція” для держав. На національному рівні для виконання цих

декларацій соціальне право розгалужується, ускладнюється і за обсягом та

наповненням ніяк не може дорівнювати міжнародному соціальному праву. В

українській системі права соціальну спрямованість мають, як вже зазначалося, такі

галузі, як трудове право, право соціального забезпечення, освітянське, медичне,

житлове, екологічне право та деякі інші. Ці самостійні галузі права виникли

об’єктивно, разом з історично-доведеною потребою повно та детально врегулювати

суспільні відносини, що становлять їх предмет. І зараз знову звужувати їхній обсяг

до рамок підгалузей та інститутів видається поверненням у минуле. Тому метою

соціального права є об’єднання зазначених галузей права у певну правову спільність

на рівніз приватним та публічним правом, як ще одна правова сфера в системі права

України. Такої ж думки, як вже зазначалося, дотримується Ю.А. Тіхоміров [4, c. 26].

Підтримує його і П.Д. Пилипенко, який пише, що соціальне право це не окрема

галузь у системі права, а своєрідна правова спільність, яка об’єднує в собі низку

самостійних галузей права для яких визначальним чинником є забезпечення

соціального захисту громадян, що внаслідок об’єктивних обставин потребують

допомоги держави, як основного соціального гаранта [14, c. 99].

Центральною галуззю соціального права треба вважати трудове право. На

переконання Н.Б. Болотіної, про особливу роль трудового права свідчить і динаміка

розвитку міжнародного соціального права. Право соціального захисту на

міжнародному рівні спочатку виникло як міжнародне робітниче право, яке згодом

отримало назву “міжнародного трудового права” [12, c. 25] Україна, визнавши себе соціальною державою, закріпила в Основному Законі –

Конституції України перелік соціальних прав людини і громадянина: право громадян

на працю, належні, безпечні й здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від

визначеноїзаконом (ст. 43), на соціальний захист, що включає право на забезпечення

їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати

годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в

інших випадках, передбачених законом (ст. 46), право на житло (ст. 47), право на

достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї (ст. 48), право на охорону здоров’я,

медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49) тощо.

Розвиток і деталізацію ці права і гарантії отримують у трудовому праві, яке є

стрижнем соціального права, його витоком і, звичайно ж, його складовою.

З’явившись наприкінці XIX ст. з потреби згладити гострі соціальні конфлікти між

роботодавцями, якіз метою отримання прибутку намагалися надмірно експлуатувати

своїх працівників, встановлюючи при цьому низькі зарплати, та найманими

працівниками, трудове право і сьогодні не втратило свого соціального значення. Як

пише І.Я. Кисельов, у наш час суспільство ще не зовсім здатне допустити суттєвого

розширення дії принципу свободи договору в трудових відносинах. Цьому

перешкоджають і відсутність історичного досвіду, і відсутність доброякісного ринку

праці, який ще належить „цивілізувати”, і традиції в суспільній свідомості, яка

пропонує активний патронат держави в соціальній сфері суспільства, тому на період

становлення ринкового господарювання в нашій країні трудове право має містити в

собі значний блок норм імперативного характеру, які так чи інакше обмежують

свободу ринкових відносин в галузі праці [15, c. 238]. У цьому контексті варто погодитися з пропозицією Г.І. Чанишевої, яка вважає,

що серед галузевих функцій трудового права потрібно виділити передусім соціальну

функцію, яка традиційно пов’язується з охороною здоров’я та безпеки на

виробництві. При цьому соціальна функція, стверджує дослідниця, не замикається

лише на цьому, а пов’язується з необхідністю більш повного визнання, дотримання

та захисту прав людини у сфері праці. Йдеться про закріплення і забезпечення не

лише індивідуальних, а й колективних трудових прав відповідно до міжнародних

трудових стандартів (актами ООН, МОП, Ради Європи, Європейського союзу).

Трудове право поряд із забезпеченням охорони праці має виконувати не менш

важливу місію – бути гарантом здійснення широкого комплексу соціально-

економічних прав і свобод, якими наділено людину – учасника процесу праці. Ці

права і свободи разом з політичними, громадянськими та іншими визнані світовим

товариством основою цивілізованості будь-якої держави [16, c. 143].

Разом із встановленням та забезпеченням здійснення прав і гарантій працівників

варто не забувати про проблему співвідношення соціальної та виробничої функцій.

Виходячи з пріоритету прав і інтересів працівника над інтересами виробництва, не

можна не враховувати інтереси роботодавця. Як зазначає П.Д. Пилипенко, трудове

право, незважаючи на його соціальну природу, не може не захищати інтересів іншої

сторони у трудових відносинах. Інакше воно або ж вступить у колізію з іншим

законодавством, насамперед з законодавством про власність і про підприємництво,

або ті ж самі власники-роботодавці змушені будуть ігнорувати трудове

законодавство і шукати інших правових шляхів для використання робочої сили, поза

тими, що передбачені цим законодавством [17, c. 68-78]. О. Панасюк звертає увагу на

обставини, що тенденція захисту працівників має й зворотний бік. Великі зобов’язання держави щодо підтримки працівника є нереальним, не виконуваним та

відповідно істотним негативним чинником усіх сфер суспільного життя. Він пише

про недостатність розгляду соціальності у захисному контексті, оскільки на другий

план відходить риса солідарності у трудових відносинах. Захист необхідно

розглядати із погляду на інтереси всіх учасників трудових відносин: „самозахист”

працівника, захист інтересів роботодавця, захист інтересів держави (як інтересу

суспільства) [17, с. 120].

Отже, трудове право є соціальним за своєю суттю, оскільки в системі права

України становить центральну галузь соціального права. Останнє є відносно

самостійною правовою спільністю, яка виокремилась наприкінці минулого століття

внаслідок посилення соціальної функції держав. Соціальне право у системі права

перебуває на перетині приватного і публічного права, забезпечуючи взаємодію усіх

правових норм та інститутів з метою задоволення приватних, публічних і соціальних

інтересів у державно-організованому суспільстві.

1. Хохлов Е.Б. Субъективное трудовое право в системе права. // Правоведение. – 1996. –

№ 2. – С. 58-69.

2. Чанишева Г., Болотіна Н. Окремі теоретичні проблеми сучасного трудового права

України ( до постановки питання). // Право України – 1999. – № 9. – С. 13-19.

3. Лившиц Р.З. Теория права: Учеб. – 2-е изд. – М.: Издательство БЕК, 2001. – 224 с. –

С. 139.

4. ТихомировЮ.А. Публичное право: Учеб. – М., Из-во БЕК, 1995. – С. 126.

5. Банчук О. Погляди українських представників теорії соціального права на проблему

розмежування публічного і приватного права. // Право України. – 2005. – № 2. –

С. 118. – 120 с.

6. Новий тлумачний словник української мови. У 4-х т. – Т. 4. – К., 1999. – С. 306.

7. Хайєк Ф.А. Право, законодавство та свобода. Нове викладення широких принципів

справедливості та політичної економії: В 3-х т. Т. 2.: Міраж соціальної

справедливості. – К. – С. 114.

8. ДюгиЛ. Общие преобразования гражданського права. – М., 1919. – С. 72.

9. Процевський О. Про предмет трудового права України // Право України. – 2001. –

№ 12. – С.81-86.

10. Бермічева О.В. Соціальна функція держави в Україні: Автореф. дис. канд. юрид. наук.

– Харків. – 2002. – С. 15.

11. Рабінович П., Панкевич О. Соціальне право: деякі питання загальної теорії. // Право

України. – 2003. – № 1. – С. 105-109.

12. Болотіна Н. Соціальне право України: окремі теоретичні проблеми формування та

розвитку // Право України. – 2000. – № 12. – С. 24-28.

13. Яковюк І.В. Соціальна держава: питання теорії і шляхи її становлння. Автореф. канд.

дис.– Х.: 2000. – С. 15.

14. Пилипенко П.Д. Право соціального забезпечення у системі соціального права // Право

України. – 2004. – № 10. – С. 97-100.

15. Киселев И.Я. Трудовое право России. Историко-правовое исследование. Учеб. пособ.

– М.: Издательство НОРМА (Издательская группа НОРМА – ИНФРА М), 2001. –

С. 384.

16. Чанишева Г.І. Система функцій сучасного трудового права //Вісник Одеського

інституту внутрішніх справ. Науковий журнал. Щоквартальник. – 2000. – № 2. –

С. 141-145.

17. Пилипенко П.Д. Проблеми теорії трудового права: Монографія. – Львів, 1999. –

С. 68-78.

18. Панасюк О. Про соціальний аспект трудових відносин //Право України – 2004. – № 4.

– С. 116-120.

 

ПОНЯТТЯ ПРАВОВИХ ПРОЦЕДУР У ТРУДОВОМУ ПРАВІ

В. Бурак

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

тел. (0322) 96-47-97

 

 

 

 

 

У статті розглянено проблеми дефініції правової процедури у

загальнотеоретичному розумінні, а також правових процедур у трудовому праві.

Розглянуто ознаки правових процедур у трудовому праві, а також особливості

прийняття рішень, як окремої стадії виконання правової процедури. Зроблено висновок

про те, що процедура у трудовому праві слугує для реалізації матеріального

(основного) правовідношення, а також про те, що вона може бути урегульована за

домовленістю між суб’єктами трудового правовідношення.

Ключові слова: правові процедури, процедури у трудовому праві, трудові

правовідносини.

Поняття і значення правових процедур останнім часом активно досліджується в

теорії права, а також і в деяких галузевих юридичних науках. Дослідження цього

поняття дає змогу краще зрозуміти механізм застосування правових норм у

трудовому праві, а отже і механізм захисту трудових прав працівників.

В теорії права проблему правових процедур досліджували В.М. Горшенев,

В.М. Протасов, О.Г. Лук’янова. Серед представників науки трудового права правові

процедури досліджували російські науковці С.В. Передерін і В.М. Скобелкін і

розглядали їх як складову частину механізму захисту трудових прав працівників.

Серед українських науковців проблеми процедурних і процесуальних правовідносин

частково торкалися О.І. Процевський, П.Д. Пилипенко. Однак в Україні немає

комплексних досліджень поняття і видів правових процедур у трудовому праві, а

такожїх значення для застосування норм трудового права.

У науковій літературі дуже часто ототожнюють поняття „процедура” і „процес”.

Окремі науковці розглядають процес в широкому розумінні цього поняття, що

включає в себе і процедуру [4, с. 87; 7, с. 27]. Деякі автори вважають, що термін

„процедура” ширший ніж процес. Наприклад, В.К. Субботенко підкреслює, що

процес є однією з форм юридичної процедури [8, с. 8]. Таких самих поглядів

дотримується і С.С. Алексєєв, який пропонує як родове поняття вважати юридичну

процедуру з подальшим розподілом її на процесуальні, процедурно-процесуальні та

процедурні форми регулятивної діяльності [1, с. 286]. Інша група авторів розглядає

поняття „процедура” і „процес” як рівнозначні [6, с. 25; 3, с. 4-6]. Великий тлумачний

словник сучасної української мови (ВТС СУМ) подає таке визначення поняття

„процедура” – офіційно встановлений чи узвичаєний порядок здійснення, виконання

або оформлення чого-небудь [2, с. 997]. Що ж стосується поняття процес, то у ВТС СУМ його трактують як сукупність

послідовних дій, засобів спрямованих на досягнення певного наслідку. Інше

розуміння поняття процесу стосується процесу судового розгляду цивільних чи

кримінальних справ [2, с. 997]. Як бачимо, Великий тлумачний словник сучасної

української мови такожфактично ототожнює поняття „процедура” і „процес”.

Юридична енциклопедія визначає процедуру як порядок, наступність,

послідовність у вчиненні відповідних дій для досягнення певного результату

[11, с. 185-186].

Видається, що визначення процедури в юридичній енциклопедії є логічнішим,

оскільки тут є вказівка на порядок і послідовність дій, а також визначено мету

процедури – досягнення правового результату.

Юридична енциклопедія містить таку дефініцію юридичної процедури –

урегульований законом, іншими нормативно-правовими актами порядок, який

складається з послідовних дій і спрямований на досягнення правового результату

[11, с. 186]. Результатом правової процедури є застосування правової норми.

Усі наведені словники виділяють дві ознаки процедури – порядок здійснення чи

виконання дій певними суб’єктами; цей порядок наперед визначений.

Щодо правових процедур, то вони здійснюються суб’єктами правовідносин, які

наділені відповідними повноваженнями. Що ж стосується другої ознаки, то

процедура повинна бути урегульована законодавством. Під правовими процедурами у трудовому праві можна розуміти урегульований

порядок дій із застосування норм трудового права. Зокрема, під час при вирішення

індивідуального трудового спору норми трудового права застосовуються комісією з

трудових спорів або судом. У разі укладення чи припинення трудового договору

правові норми застосовує роботодавець як суб’єкт трудового право відношення,

наділений відповідними повноваженнями. Суд застосує правові норми лише у тому

випадку, коли працівник звернеться до нього за захистом порушеного суб’єктивного

права. У всіх цих випадках йдеться про застосування матеріальних норм трудового

права за допомогою урегульованих законодавством або на його основі процедур.

Правові процедури виникають, реалізуються і припиняють своє існування

протягом всієї трудової діяльності працівника. У деяких випадках правові процедури

у трудовому праві можуть виникати і до укладення трудового договору (під час

пошуку роботи за допомогою органів працевлаштування) і продовжують діяти і по

його припиненні (у випадку порушення роботодавцем законодавства про оплату

праці).

Правовій процедурі у трудовому праві притаманні такі ознаки:

а) метою процедури є досягнення конкретного результату. Цим результатом є

правильне застосування правової норми;

б) вона складається з певних етапів, які спрямовують поведінку суб’єкта на

досягнення результату, передбаченого правовою нормою.

Такими етапами є:

– з’ясування характеру процедури для реалізації конкретної норми і дослідження

фактичних обставин;

– аналіз правової норми, яка підлягає застосуванню; – прийняття рішення, яке проявляється у фактичній поведінці суб’єкта трудових

правовідносин;

в) правова процедура у трудовому праві має службовий характер, оскільки є

засобом реалізації матеріальної норми. За допомогою процедури застосовуються

матеріальні норми трудового права, а також реалізуються основні для неї матеріальні

правовідносини;

г) процедура носить вольовий характер, котрий вміщує два компоненти: волі

суспільства, вираженої у відповідній моделі правомірної поведінки та волі суб’єкта,

який здійснює процедуру.

д) в реалізації процедури часто беруть участь профспілки у вигляді виборних

органів, утворених відповідно до їх статутів;

е) правова процедура урегульована правовою нормою трудового права.

Особливістю процедур у трудовому праві є те, що частина з них встановлена як

централізованим законодавством, так і на локальному рівні. Значна частина

матеріальних процедур у трудовому праві регулюється на локальному рівні на

підставі норм конститутивного характеру (типові і рекомендаційні норми). Як

підкреслює Р.І. Кондратьєв, прийняття законодавцем уповноважувальних норм в

кінцевому підсумку зумовлено чинниками об’єктивного порядку. Оптимальне

правове опосередкування конкретних суспільних відносин може бути досягнуте

лише за допомогою локальних норм [5, с. 13-14]. Тобто локальне регулювання дає

змогу врахувати специфіку матеріальних відносин на підприємстві, що сприяє

ефективності правового регулювання суспільних відносин. Окремі ж процедури можуть регулюватися в договірному порядку. Наприклад,

процедура утворення примирної комісії під час вирішення колективного трудового

спору визначається сторонами самостійно. Однак процедура може бути врегульована

за погодженням між суб’єктами правовідношення лише у тому випадку, коли немає

законодавчої норми, яка її встановлює, а також якщо централізована норма дає змогу

сторонам самостійно встановити відповідну процедуру. Зокрема, Закон України „Про

колективні договори й угоди” надає право сторонам самостійно визначати порядок і

строки колективних переговорів по укладенню колективного договору.

Серед ознак правової процедури у трудовому праві важливо виділити також її

ієрархічність. Ієрархічність процедури пояснюється тим, що одна процедурна норма

деталізує іншу, одне процедурне правовідношення забезпечує процес реалізації

іншого. Процедура у трудовому праві є реалізацією одної правової норми. Вона

також може слугувати основою для реалізації іншої процедури. Наприклад,

процедурі вирішення колективного трудового спору примирною комісією передує

процедура утворення самої комісії. При цьому сторони повинні самостійно

домовитися про кількість членів примирної комісії, самостійно делегувати своїх

членів до неї, а також домовитися про гарантії і матеріальне забезпечення членів

примирної комісії.

Ієрархічність процедури також означає, що вона може складатися з декількох

елементарних процедур, які не є самостійними, але слугують для реалізації основної

процедури.

Порядок укладення трудового договору умовно можна поділити на декілька

етапів:  1. звернення особи до роботодавця з пропозицією про укладення трудового

договору;

2. розгляд заяви роботодавцем і прийняття ним рішення;

3. видання наказу або розпорядження про зарахування працівника на роботу;

4. оформлення трудової книжки [10, с. 180].

На першому етапі працівник, попередньо переговоривши з роботодавцем,

з’ясовує наявність чи відсутність вакантних посад. Після цього він подає заяву з

проханням прийняти його на роботу. До заяви потрібно додати необхідні документи

про освіту, про стан здоров’я тощо. При цьому необхідно зазначити, що заборонено

вимагати від особи документи, пред’явлення яких не передбачено чинним

законодавством.

Останнім часом до вже традиційних вимог на цьому етапі додалися ще й

прохання до претендента на посаду додати резюме про себе. Тут він зазначає

відомості про свою попередню трудову діяльність, а також власні побажання щодо

посади, на яку він претендує. У багатьох випадках роботодавець влаштовує усну

співбесіду з претендентом на відповідну посаду, так зване інтерв’ю.

У статті 24 КЗпП України визначено правило, за яким укладення трудового

договору оформляється наказом чи розпорядженням роботодавця про зарахування

працівника на роботу. Законодавство не встановлює обов’язкових вимог до наказу чи розпорядження

щодо прийому на роботу. Однак, аналізуючи відповідні правила, можна дійти

висновку про існування деяких обов’язкових елементів цього документа.

Зокрема, у наказі чи розпорядженні потрібно зазначити: хто приймається на

роботу; трудову функцію працівника, визначити розмір заробітної плати; термін

початку роботи. Якщо укладено строковий трудовий договір, то необхідно

встановити строк, на який укладено договір. Згідно із ст. 26 КЗпП України у наказі

потрібно застерегти умови про випробування, якщо таке обумовлено сторонами із

зазначенням його тривалості. Також мають бути відображені й інші факультативні

умови трудового договору. Наказ також має містити номер і дату його видання.

Працівник зобов’язаний ознайомитися з наказом під розписку. У випадку відмови

працівника від ознайомлення з наказом про прийом на роботу, про це складають акт.

Ієрархічність процедури має правове значення. Адже у випадку порушення

послідовності елементарних процедур, основна процедура може бути визнана

незаконною. Наприклад, для того, щоб оголосити страйк потрібно дотриматися таких

умов: 1) сформулювати вимоги, викласти їх письмово і скерувати до роботодавця;

2) у разі відхилення вимог роботодавцем колективний трудовий спір повинен пройти

примирну стадію; 3) має бути дотриманий порядок прийняття рішення про

оголошення страйку; 4) завчасно попередити роботодавця про початок страйку. При

недотриманні названих умов страйк у судовому порядку може бути визнаний

незаконним.

У деяких випадках сьогодні встановлений порядок проведення процедури є

невиправданим і тому має бути змінений. Наприклад, правила внутрішнього

трудового розпорядку відповідно до ст. 142 КЗпП України затверджує трудовий

колектив за поданням роботодавця і виборного профспілкового органу. Така

процедура обмежує права роботодавця із встановлення внутрішнього трудового

розпорядку. Доцільніше було б відповідні правила затверджувати за домовленістю між роботодавцем і виборним профспілковим органом, або іншим уповноваженим

найманими працівниками органом.

Оскільки завданням процедури є застосування матеріальної норми трудового

права, то вона має завершуватися рішенням по справі і його документальним

оформленням. Зокрема, у час ухвалення рішення про накладення дисциплінарного

стягнення на працівника роботодавець самостійно, в межах, дозволених законом,

обирає вид стягнення, враховуючи попередню роботу працівника, його особу, а

також тяжкість вчиненого проступку. Документальним оформленням рішення є

видання наказу чи розпорядження про накладення дисциплінарного стягнення. На

цій стадії необхідною умовою процедури є ознайомлення працівника із наказом чи

розпорядженням про накладення дисциплінарного стягнення. У випадку відмови

працівника ознайомитися із наказом, про це складають відповідний акт.

У теорії права акти застосування права визначаються як правові акти

компетентних органів або посадових осіб, виданих на основі юридичних фактів і

норм права, які визначають права, обов’язки або міру відповідальності конкретних

осіб [9, с. 386].

Правозастосовчі акти у трудовому праві мають певну специфіку. Зокрема, їх

видають компетентні органи, або посадові особи. У трудовому праві такі акти може

видавати суб’єкт трудового правовідношення, який наділений цими

повноваженнями. Такими суб’єктами можуть бути як органи, які розглядають

трудові спори, так і сам роботодавець.

Ще однією особливістю таких актів є те, що вони можуть прийматися

роботодавцем самостійно, наприклад, рішення про накладення дисциплінарного

стягнення, або за погодженням з відповідним органом. Наприклад, рішення про

звільнення працівника роботодавець у випадках передбачених трудовим

законодавством, повинен погодити з виборним профспілковим органом тієї

організації, членом якої є працівник. Щодо рішень органів, які розглядають трудові

спори, то їх приймають колегіально.Рішення, які приймають в результаті процедури застосування матеріальних норм,

є індивідуальними. Вони адресовані конкретним суб’єктам.

В теорії права панує думка, що реалізація правозастосовчих актів забезпечується

через державний примус. Якщо йдеться про виконання рішень суду чи комісії з

трудових спорів, то тут відбувається державне виконання їхніх рішень державною

виконавчою службою. Що ж стосується виконання рішень примирних органів, які

розглядають колективні трудові спори, то обов’язок по їх виконанню покладається на

самі сторони, тобто тут немає державного примусу. Щось схоже простежуємо у разі

накладення дисциплінарного стягнення на працівника, або під час розірвання з ним

трудового договору. Тут також немає державного примусу, оскільки

„дисциплінарною” владою наділений сам роботодавець.

Залежно від характеру основного правовідношення, для реалізації якого слугує

процедура, виділимо такі види правових процедур: матеріальні, правотворчі і

процесуальні.

Отже, можна стверджувати, що правовою процедурою у трудовому праві є

врегульована діяльність суб’єктів трудових правовідносин із застосування норм

трудового права. Процедурі у трудовому праві притаманні певні особливості:

службовий характер, ієрархічність, вольовий характер, наявність окремих етапів, урегульованість нормами трудового права. Метою правової процедури є

застосування норм трудового права. Процедура завершується прийняттям рішення,

особливості якого такі: рішення приймається суб’єктом трудового правовідношення,

одноособово, колегіально, або за погодженням зіншими суб’єктами.

––––––––––––––––––––

1. Алексеев С.С. Общая теория права: В 2-х т. – Свердловск, 1972. – Т. 2.

2. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Укладач і головний редактор

В.Т. Бусел. – К., Ірпінь: ВТ „Перун”, 2004.

3. Горшенев В.М. Методологические проблемы теории юридического процесса в

условиях развитого социализма // В кн.: Юридические гарантии применения права и

режим социалистической законности. – Ярославль, 1976.

4. Каминская В.И. Демократические основы советского социалистического правосудия.

– М.: Наука, 1965.

5. Кондратьєв Р.І. Локальні норми права. – Хмельницький, 2001.

6. Лучин О.В. Процессуальные нормы в советском государственном праве. – М.: Юрид.

л-ра, 1976.

7. Рабінович П.М. Поняття процесуального права та його місце в структурі права

України // Адвокат. – 2004. – № 8. – С. 27.

8. Субботенко В.К. Процедурные правоотношения в социальном обеспечении. – Томск,

1980.

9. Теория государства и права: Учеб. / Под ред. В.М. Корельского и В.Д. Перевалова. –

М.: НОРМА-ИНФРА*М, 1998.

10. Трудове право України: Академічний курс. Підручник / За ред. П.Д. Пилипенка. – К.:

Концерн „Видавничий Дім „ІнЮре””, 2004.

11. Юридична енциклопедія: В 6-ти т. / Ю.С. Шемшученко та ін. – К.: Українська

енциклопедія, 2003. – Т. 5.

 
Авторизація
Пошук