Головна

Громадські роботи як вид покарання
за кримінальним правом України
Б. Кирись©
Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

У статті розглянуто поняття громадських робіт, визначаються та аналізуються ознаки, що його характеризують, з’ясовуються підстави і умови застосування цього покарання. Сформульовані пропозиції щодо вдосконалення ст.56 КК, присвяченій даному виду покарання.

Ключові слова: кримінальне право України, покарання, громадські роботи.

Значною перешкодою на шляху становлення України як демократичної, соціальної, правової держави є злочинність. Криміногенна ситуація в державі, вказується у Постанові Верховної Ради України від 23 березня 2000 р. "Про дотримання правоохоронними органами України конституційних гарантій законності в забезпеченні прав і свобод людини", "за рівнем, змістом та негативними наслідками є складною, напруженою, загрожує національній безпеці України, гарантованим Конституцією України правам людини на життя, здоров¢я, власність" [1. – 2000. – №24. – Ст.193].

Важливу роль у боротьбі із злочинністю відіграє покарання, у тому числі і такий його вид як громадські роботи. Однак стан дослідження у літературі цього покарання не можна визнати задовільним. Ґрунтовних праць, спеціально присвячених громадським роботам, немає. У наявній же літературі воно розглядається фрагментарно і у загальних рисах, без необхідної глибини і повноти, що, зрозуміло, не може сприяти правильному його застосуванню. З огляду на це до питань, що потребують першочергового з’ясування, належать, зокрема, такі: виявлення і розкриття змісту ознак, що характеризують громадські роботи; з’ясування підстав та умов їхнього застосування; вироблення пропозицій щодо вдосконалення ст.56 КК, присвяченій цьому виду покарання. Розв’язання зазначених проблем, як видається, сприятиме правильному і ефективному використанню громадських робіт та підвищенню якості законодавчої регламентації питань, пов’язаних з їх встановленням і застосуванням.

Громадські роботи запровадив у вітчизняну систему покарань КК України 2001 р.

Відповідно до ч.1 ст.56 цього Кодексу, назване покарання полягає "у виконанні засудженим у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування".

Дане покарання, як це випливає з наведеного вище тексту закону, передбачає виконання засудженим визначених йому суспільно корисних робіт. Такий характер цих робіт означає, що вони, по-перше, здійснюються не на користь потерпілого чи будь-якої іншої особи, а в інтересах суспільства (громади) і, по-друге, мають соціальну, а не економічну спрямованість.

Види суспільно корисних робіт, які належить виконувати особам, засудженим до розглядуваного покарання, визначають органи місцевого самоврядування. Аналіз прийнятих ними з даного приводу рішень свідчить, що до цих робіт віднесені посильні для виконання засудженими види фізичної праці, які не потребують спеціальної кваліфікації чи професійної підготовки. Це, зокрема, роботи, що стосуються благоустрою та озеленення територій населених пунктів, зон відпочинку і туризму; підсобні роботи на будівництві та ремонті житла і об’єктів соціальної сфери (дитячих дошкільних закладів, спортивних майданчиків, закладів культури і охорони здоров’я, будинків для осіб похилого віку та інвалідів тощо), доріг і тротуарів, водопровідних, каналізаційних, газових споруд та комунікацій; вантажно-розвантажувальні роботи; допоміжні роботи при відбудові та реставрації історико-архітектурних пам’яток і заповідників; виконання робіт по забезпеченню діяльності підприємств, організацій і установ соціальної інфраструктури міста чи села (наприклад, сільськогосподарські роботи (весняно-польові роботи, сінокосіння, збирання врожаю) на користь лікарні, будинку для осіб похилого віку та інвалідів, дитячого будинку, перебирання, розфасування та складування заготовлених для цих закладів овочів і фруктів).

Громадські роботи призначаються:

а) повнолітнім особам – на строк від 60 до 240 годин (ч.2 ст.56 КК);

б) особам у віці від 16 до 18 років – на строк від 30 до 120 годин (ч.1 ст.100 КК). До осіб, які не досягли 16 років, це покарання не застосовується. Необхідно мати на увазі також те, що оскільки мінімальний і максимальний строк, на який можуть застосовуватися громадські роботи, залежить від досягнутого особою віку саме на момент постановлення вироку щодо неї, а не на час вчинення нею злочину, то дане покарання призначається повнолітньому засудженому у розмірі від 60 до 240 годин і тоді, коли він скоїв злочин у віці до 18 років (у тому числі і до досягнення ним 16 років).

У санкціях, що передбачають громадські роботи, вони встановлені на строк: до 120 годин (ч.1 ст.303 КК), до 200 годин (ч.1 ст.125, ч.1 ст.126, ч.1 ст.226 КК), до 240 годин (ст.132, ч.1 ст.137, ст.145 КК), від 100 до 200 годин (ч.1 ст.213, ч.1 ст.225 КК), від 100 до 240 годин (ч.1 ст.134 КК), від 150 до 240 годин (ст.123, 124, ч.2 ст.125, ст.128 КК).

Громадські роботи відбувають:

а) повнолітні засуджені – не більш як 4 години на день (ч.2 ст.56 КК);

б) засуджені у віці до 18 років – не більш як 2 години на день (ч.1 ст.100 КК). Оскільки денна тривалість виконання громадських робіт залежить від віку злочинця саме на момент їх відбування, а не на час призначення, то після досягнення ним 18 років вони відбуваються вже у розмірі не більш як 4 годин на день навіть і тоді, коли він почав відбувати це покарання ще як неповнолітній. Інакше кажучи, засудженим у віці до 18 років призначені йому громадські роботи виконуються не більш як 2 години на день, а після досягнення ним повноліття – не більш як 4 години на день. У строк відбування даного покарання зараховується лише час, протягом якого засуджений фактично працював за визначеним місцем роботи. Це означає, що тривалість громадських робіт не включає у себе час, що витрачається на дорогу, прийом їжі тощо.

Визначені засудженому суспільно корисні роботи виконуються ним особисто і безоплатно.

Згідно з ч.1 ст.56 КК засуджений повинен виконувати призначені йому суспільно корисні роботи у вільний від роботи чи навчання час. Натомість ч.1 ст.829 Виправно-трудового кодексу України (далі – ВТК) вказує, що він має робити це у вільний від основної роботи чи навчання час. Про те, що суспільно корисні роботи підлягають виконанню у вільний саме від основної роботи чи навчання час, написано і у ч.1 ст.36 прийнятого 11 липня 2003 р. Кримінально-виконавчого кодексу України (далі – КВК), який набере чинності з 1 січня 2004 р. і замінить собою діючий ВТК. Так коли ж усе-таки засуджений повинен виконувати визначені йому суспільно корисні роботи?

Відповідаючи на поставлене запитання, необхідно мати на увазі наступне. Визначення змісту як покарання взагалі, так і кожного окремого його виду – це виключна компетенція КК. Кримінально-виконавче ж законодавство регламентує лише порядок і умови виконання та відбування встановлених КК покарань. Встановлення часу виконання суспільно корисних робіт є визначенням одного з елементів змісту даного виду покарання, а не регламентацією порядку і умов його виконання та відбування, а тому і вирішуватися це питання повинно КК, а не ВТК. Розкриваючи поняття аналізованого покарання, ч.1 ст.56 КК вказує, що воно полягає у виконанні засудженим у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільно корисних робіт. Отже, згідно з КК дані роботи виконуються засудженим у вільний від усякої (а не лише від основної) роботи чи навчання час. ВТК ж (а за ним і КВК), вказуючи, що "громадські роботи полягають у виконанні засудженим у вільний від основної роботи чи навчання час безоплатних суспільно корисних робіт", змінив зміст цього виду покарання, чого він робити не вправі.

Разом з цим потрібно відзначити, що визначення часу виконання суспільно корисних робіт, яке міститься у ч.1 ст.56 КК, задовільним визнано бути не може. По-перше, положення про те, що призначені засудженому суспільно корисні роботи виконуються ним у вільний від будь-якої (усякої) роботи чи навчання час, утруднює і навіть унеможливлює застосування розглядуваного покарання до осіб, які працюють за сумісництвом чи цивільно-правовими угодами або виконують надурочні роботи, працюють і навчаються, отримують стаціонарно (очно) освіту одночасно у двох навчальних закладах. Тому закладену у ч.1 ст.829 ВТК ідею, що визначені засудженому суспільно корисні роботи він повинен виконувати у вільний саме від основного заняття час, слід визнати правильною. По-друге, положення про те, що суспільно корисні роботи виконуються засудженим у вільний від роботи чи навчання час, є доволі невизначеним (неконкретним) і по суті. Справді, що слід розуміти у контексті ч.1 ст.56 КК під роботою – лише роботу за трудовим договором чи будь-який не заборонений законодавством вид діяльності? Не зовсім ясно, що мається на увазі і під навчанням. У зв’язку з цим видається, що для найменування діяльності, у вільний від якої час мають виконуватися суспільно корисні роботи, необхідно послуговуватися терміном, значення якого легально (нормативно) визначено. Ним може бути термін "зайнятість".

Відповідно до ч.1 ст.1 Закону України від 1 березня 1991 р. із змінами від 18 грудня 1991 р., 17 листопада 1992 р., 14 жовтня 1994 р., 22 грудня 1995 р., 14 лютого 1996 р., 17 грудня 1996 р., 21 листопада 1997 р., 11 грудня 1998 р., 8 червня 2000 р., 21 грудня 2000 р., 26 квітня 2001 р., 7 лютого 2002 р., 3 квітня 2003 р. "Про зайнятість населення", "зайнятість – це діяльність громадян, пов’язана із задоволенням особистих та суспільних потреб і така, що, як правило, приносить їм доход у грошовій або іншій формі" [2, 1991. – №14. – Ст.170; 1, 1992. – №. 12. – Ст.169; 1993. – №2. – Ст.3; 1994. – №. 45. – Ст.408; 1996. – №3. – Ст.11; 1996. – №9. – Ст.42; 1997. – №8 – Ст.62; 1998. – №11-12. – Ст.44; 1999. – №4. – Ст.33; 2000. – №38. – Ст.318; 2001. – №9. – Ст.38; 2001. – №27. – Ст.133; 2002. – №29. – Ст.194; 2003. – №27. – Ст.209]. В Україні до зайнятого населення, як вказано у ч.3 ст.1 цього Закону, належать законно проживаючі на її території:

- громадяни, які працюють за наймом на умовах повного або неповного робочого дня (тижня) на підприємствах, в установах і організаціях, незалежно від форм власності, у міжнародних та іноземних організаціях в Україні та за кордоном;

- громадяни, які самостійно забезпечують себе роботою, включаючи підприємців, осіб, зайнятих індивідуальною трудовою діяльністю, творчою діяльністю, члени кооперативів, фермери та члени їх сімей, що беруть участь у виробництві;

- громадяни, які обрані, призначені або затверджені на оплачувану посаду в органах державної влади, управління та громадських об’єднаннях;

- громадяни, які проходять службу в Збройних Силах України, Службі безпеки України, Державній прикордонній службі України, військах внутрішньої та конвойної охорони і Цивільної оборони України, органах внутрішніх справ України, інших військових формуваннях, створених відповідно до законодавства України, альтернативну (невійськову) службу;

- громадяни, які проходять професійну підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації з відривом від виробництва; навчаються в денних загальноосвітніх школах і вищих навчальних закладах;

- працюючі громадяни інших країн, які тимчасово перебувають в Україні і виконують функції, не пов’язані із забезпеченням діяльності посольств і місій. Законодавством України, зазначено у ч.4 цієї статті, можуть передбачатися й інші категорії зайнятого населення.

Наведене, як видається, дає підставу зробити висновок, що діяльністю, у вільний від якої час засуджений повинен виконувати визначені йому суспільно корисні роботи, більш правильно було б визнавати основний вид його зайнятості. З огляду на це, у ч.1 ст.56 КК слова "роботи чи навчання" доцільно замінити словами "основного виду зайнятості".

У зв’язку з тим, що розглядуване покарання передбачає реальну здатність і можливість засудженого виконати визначені йому роботи, закон встановлює обмеження щодо його застосування. Відповідно до ч.3 ст.56 і ч.1 ст.100 КК, громадські роботи не призначаються: 1) особам, визнаним інвалідами І або ІІ групи; 2) вагітним жінкам; 3) особам, які досягли пенсійного віку; 4) військовослужбовцям строкової служби; 5) особам, що не досягли 16 років. Висновок про те, що громадські роботи не застосовуються також до осіб, котрі не досягли 16 років, прямо випливає із змісту ч.1 ст.100 КК, яка встановлює, що дане покарання може бути призначене лише неповнолітнім у віці від 16 до 18 років. Виходячи ж з того, що ч.3 ст.56 КК повинна вичерпно визначати коло осіб, до яких громадські роботи не застосовуються, її слід доповнити положенням про те, що цей вид покарання не призначається також особам, які не досягли 16 років.

Як, однак, бути тоді, коли зазначені у ч.3 ст.56 КК обставини, що перешкоджають застосуванню громадських робіт (інвалідність, пенсійний вік, вагітність), настали після засудження особи до даного виду покарання? КК жодних постанов з цього приводу не містить. У той же час ч.3 ст.8210 ВТК вказує, що стосовно засудженої до громадських робіт "особи, яка після винесення вироку визнана інвалідом першої або другої групи або досягла пенсійного віку, а також вагітної жінки кримінально-виконавча інспекція направляє до суду подання про звільнення її від подальшого відбування покарання". Таке вирішення поставленого вище запитання задовільним визнане бути не може.

По-перше, відповідно до ч.1 ст.74 КК, визначення (встановлення) підстав звільнення від відбування покарання, крім звільнення від відбування покарання на підставі закону про амністію чи акта про помилування,це прерогатива даного Кодексу, а не будь-якого іншого законодавства. Однак КК такої підстави для звільнення від відбування громадських робіт як неможливість їх виконання засудженою особою внаслідок визнання її інвалідом першої або другої групи, досягнення нею пенсійного віку чи вагітності не передбачає. У ч.3 ст.8210 ВТК, отже, йде мова про такий вид звільнення від відбування покарання, який чинному КК невідомий.

По-друге, сам по собі факт неможливості виконання засудженим того чи іншого виду покарання не може бути безумовною підставою для звільнення від його відбування. Таке звільнення допустиме лише у разі неможливості виконання найменш суворого з передбачених системою покарань виду покарання або настання обставин, які унеможливлюють відбування будь-якого виду покарання. У решті ж випадків покарання, виконання якого засудженим стало неможливим, повинно підлягати заміні на менш суворий вид покарання. Саме так, до прикладу, вирішено це питання стосовно виправних робіт. У ч.3 ст.57 КК вказано, що засудженим до цього виду покарання особам, які стали непрацездатними після постановлення вироку, суд може замінити виправні роботи штрафом із розрахунку трьох встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за один місяць виправних робіт. Зважаючи на місце громадських робіт у системі покарань, вони могли б замінюватись штрафом. При цьому можна виходити з встановленого ч.4 ст.53 КК співвідношення між цими видами покарань, згідно з яким десяти годинам громадських робіт відповідає один встановлений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

З огляду на наведене, ст.56 КК доцільно доповнити ч.4 приблизно такого змісту: "Особам, які після постановлення вироку визнані інвалідами першої або другої групи чи досягли пенсійного віку та жінкам, що стали вагітними, суд заміняє громадські роботи штрафом із розрахунку один встановлений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів громадян за десять годин громадських робіт".

Громадські роботи є покаранням, що передбачає його реальне виконання. Тому до засуджених до них осіб не застосовується звільнення від відбування покарання з випробуванням (ст.75, 79, 104 КК), умовно-дострокове звільнення від відбування покарання (ст.81, 107 КК), а також заміна невідбутої частини покарання більш м’яким покаранням (ст.82 КК).

Громадські роботи є основним видом покарання (ч.1 ст.52 КК). Вони можуть застосовуватись у випадку:

1) коли їх передбачає санкція статті (частини статті), за якою засуджується особа. Необхідно відзначити, що КК послуговується цим покаранням досить рідко. На сьогодні воно встановлене лише у 14 санкціях. Усі делікти, за які передбачені громадські роботи, є злочинами невеликої тяжкості. Це покарання встановлене за вчинення 10 видів злочинів проти життя та здоров’я особи (умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне у стані сильного душевного хвилювання (ст.123 КК), умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищення меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця (ст.124 КК), умисне легке тілесне ушкодження (ч.1 і 2 ст.125 КК), побої і мордування (ч.1 ст.126 КК), необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст.128 КК), розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст.132 КК), незаконне проведення аборту (ч.1 ст.134 КК), неналежне виконання обов’язків щодо охорони життя та здоров’я дітей (ч.1 ст.137 КК), незаконне розголошення лікарської таємниці (ст.145 КК), 3 видів злочинів у сфері господарської діяльності (порушення порядку здійснення операцій з металобрухтом (ч.1 ст.213 КК), обман покупців та замовників (ч.1 ст.225 КК), фальсифікація засобів вимірювання (ч.1 ст.226 КК) і 1 вид злочину проти громадського порядку та моральності (проституція або примушування чи втягнення до заняття проституцією (ч.1 ст.303 КК). В усіх санкціях громадські роботи передбачені в альтернативі з іншими видами покарань – штрафом (ч.1 ст.213, ч.1 ст.303 КК), штрафом і виправними роботами (ч.1 ст.125, ч.1 ст.126, ч.1 ст.225 КК), штрафом і позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (ч.1 ст.137 КК), виправними роботами і обмеженням волі (ст.132, ч.1 ст.134 КК), штрафом, позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю і виправними роботами (ст.145 КК), штрафом, виправними роботами і арештом (ч.1 ст.226 КК), виправними роботами, арештом і обмеженням волі (ст.124, ч.2 ст.125 КК), виправними роботами і обмеженням волі (ст.128 КК), виправними роботами, обмеженням волі і позбавленням волі (ст.123 КК);

2) заміни ними несплаченої суми штрафу у разі неможливості його сплати (ч.4 ст.53 КК);

3) призначення їх на підставі ст.69 КК як більш м’якого покарання, ніж передбачено законом за вчинений особою злочин;

4) заміни ними як більш м’яким покаранням призначеного особі більш суворого виду покарання, якого або уже не передбачає санкція статті (частини статті) Особливої частини КК, за котрою вона засуджена, або якщо він скасований взагалі (ч.3 ст.74 КК);

5) заміни ними як більш м’яким покаранням невідбутої засудженим частини покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі (ст.82 КК);

6) заміни ними як більш м’яким покаранням призначеного звільненим від відбування покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі жінкам, які стали вагітними або народили дітей під час відбування покарання після досягнення дитиною трирічного віку або в разі її смерті (ч.4 ст.83 КК);

7) заміни ними як більш м’яким покаранням призначеного засудженому покарання на підставі акта про помилування (ст.85 КК).

У деяких публікаціях, посилаючись на ст.85 КК, вказується, що громадські роботи можуть застосовуватись також у разі заміни ними як більш м’яким покаранням призначеного особі покарання "на підставі закону про амністію" [3, с.273]. Дійсно, у ст.85 КК вказано, що законом про амністію призначене засудженому покарання може бути замінене більш м’яким покаранням. Але кожний закон про амністію повинен відповідати вимогам базового (визначального, основоположного) з цього питання нормативно-правового акта – Закону України від 1 жовтня 1999 р. із змінами від 19 грудня 1996 р. і 18 травня 2000 р. "Про застосування амністії в Україні" [1, 1996 – №48. – Ст.263; 1997. – №9. – Ст.69; 2000. – №35. – Ст.281]. Останній же встановлює, що "закон про амністію не може передбачати заміну одного покарання іншим" (ч.2 ст.2). Наведене, таким чином, свідчить, що на сьогодні законом про амністію призначене засудженому покарання будь-яким іншим покаранням, у тому числі і громадськими роботами, замінене бути не може. Практично така заміна зможе мати місце лише тоді, коли це дозволятиме Закон України від 1 жовтня 1996 р. "Про застосування амністії в Україні".

За даними судової статистики у 2002 р. громадські роботи було застосовано до 1794 осіб, або до 0,9% від усіх засуджених [4, 2003№3. – С.49], у І півріччі 2003 р. – до 1419 осіб, або до 1,4% від усіх засуджених [4, 2003№5. – С.32].

Порядок і умови виконання покарання у виді громадських робіт регламентує розділ ІІІ-Б (глава 13-Б) ВТК. Норми цього розділу, зокрема, встановлюють, що це покарання відбувається за місцем проживання засудженого. Контроль за його виконанням покладається на кримінально-виконавчу інспекцію, а проведення індивідуально-профілактичної роботи – на органи внутрішніх справ. Засуджені до громадських робіт зобов’язані виконувати встановлений порядок та умови відбування цього покарання, сумлінно ставитися до праці, працювати на вказаних для них об’єктах і відпрацьовувати визначений судом строк цих робіт, з’являтися за викликом та періодично на реєстрацію до кримінально-виконавчої інспекції, повідомляти її про зміну місця проживання, не виїжджати без її дозволу за межі України. За порушення особою порядку та умов відбування даного покарання, а також порушення громадського порядку, за яке її було притягнуто до адміністративної відповідальності, до неї може бути застосоване стягнення у виді письмового попередження про притягнення до кримінальної відповідальності.

Ухилення від відбування громадських робіт карається за ст.389 КК. Згідно з ч.3 ст.8213 ВТК, ухиленням від відбування цього покарання визнається:

- невиконання засудженим встановлених обов’язків, порушення порядку та умов відбування покарання, а також притягнення до адміністративної відповідальності за правопорушення, які були вчинені після письмового попередження;

- більше двох разів протягом місяця невихід на громадські роботи без поважних причин, а також допущення більше двох порушень трудової дисципліни протягом місяця, поява на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп’яніння.

І наостанок про назву розглядуваного покарання. Вона, як і найменування будь-якого іншого покарання, повинна, по-перше, вказувати, що мова йде про покарання (тобто про стягнення, захід державного примусу, кару) і, по-друге, у концентрованому (стислому) вигляді відображати його зміст. Не важко зауважити, що нинішнє його назва цим вимогам не відповідає, бо словосполучення "громадські роботи" вказує лише і тільки на те, що ми маємо справу з працею на користь (в інтересах) громади (суспільства), але аж ніяк не з покаранням. Більше того, вислів "громадські роботи" взагалі асоціюється з добровільною безоплатною працею на суспільство, громаду, колектив або добродійну чи гуманітарну організацію. Не треба також забувати, що громадськими роботами може називатись і різновид добровільної оплачуваної праці. Наприклад, ст.23 уже згадуваного закону "Про зайнятість населення" передбачає організацію для забезпечення тимчасової зайнятості населення, передусім осіб, зареєстрованих як безробітні, оплачуваних громадських робіт. Враховуючи наведене, видається, що досліджуваний вид покарання більш правильно було б називати "примусові безоплатні роботи на користь суспільства". Можна іменувати його і дещо коротше – "примусові безоплатні роботи".

Розглянуті питання, рівно ж як і висловлені пропозиції щодо вдосконалення ст.56 КК, видається, сприятимуть правильному і ефективному застосуванню громадських робіт на практиці. Визначення ж самої ефективності громадських робіт і їхньої ролі у запобіганні вчиненню злочинів – це наступний етап у дослідженні комплексу питань, що торкаються цього покарання.

––––––––––––––––––––

1. Відомості Верховної Ради України.

2. Відомості Верховної Ради УРСР.

3. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України: У 2 ч. /Під заг. ред. Потебенька М.О., Гончаренка В.Г. Загальна частина. – К.: Форум, 2001.

4. Вісник Верховного Суду України.

 



© Кирись Б., 2004

 

Транскордонний злочин
як вид міжнародного злочину
В. Навроцький
©
Львівський інститут внутрішніх справ при НАВС України
вул. Городоцька, 26, 79007 м. Львів, Україна
тел. (0322)72-27-23 е-mail: navrotsky_vo@mail.ru

Проведено класифікацію міжнародних злочинів, виділено транскордонний злочин як їхній вид. Виділені ознаки та види транскордонних злочинів.

Ключові слова: Міжнародний злочин, транскордонний злочин, класифікація злочинів.

Поділ поняття міжнародного злочину як складова визначення його об’єму. Аналіз поняття міжнародного злочину пов’язаний з визначенням його об’єму, який своєю чергою розкривається через його поділ. При цьому поняття міжнародного злочину, яке є видовим щодо понять "злочин", "міжнародне правопорушення" виступає як родове відносно поняття тих злочинів, які є видами міжнародних злочинів. Шляхом поділу родове поняття міжнародного злочину розподіляється серед членів поділу – видових понять, виділяються види, з яких складається це поняття, з’являється можливість з’ясувати ознаки, що характеризують окремі види міжнародних злочинів. Тому поділ аналізованого поняття є важливим етапом на шляху встановлення того, що ж являють собою транскордонні злочини.

Принагідно відзначимо, що сукупність, яка підлягає поділу, досить об’ємна. На думку В.Н. Кудрявцева, злочинність міжнародного характеру налічує близько 30-40 видів злочинних діянь [1, с.95].

Найпростішим, і, відповідно, найточнішим і логічно бездоганним є так званий дихотомічний поділ – двочленний поділ поняття міжнародних злочинів на дві частини, коли об’єм поняття ділиться на два суперечливих поняття (А та не-А). Наприклад, міжнародні злочини, відповідальність за які встановлена лише нормами національного законодавства а також ті, відповідальність за які не встановлена нормами національного законодавства. Такий поділ завжди пропорційний (тобто сума об’ємів видових понять рівна об’єму поділеного родового поняття), члени поділу виключають один одного (не мають спільних елементів, не пересікаються), поділ здійснюється лише на одній підставі і є безперервним. Тому при його здійсненні повністю дотримуються правил поділу понять. Виходячи з цього, слід намагатися міжнародні злочини ділити цим способом, утворені ж одиниці знову ділити "надвоє" і т.д.

Існуючі класифікації міжнародних злочинів Передумовою проведення класифікації міжнародних злочинів є аналіз того, як це питання вирішувалося в літературі раніше. Насамперед відзначимо, що йдеться про теоретичні класифікації. Адже в жодних нормативно-правових актах, як міжнародних, так і внутрішньодержавних, класифікація таких злочинів не проводиться. В ст.6 Статуту Нюрнберзького Міжнародного Військового Трибуналу проведена класифікація лише частини міжнародних злочинів – злочинів проти людства. Погляди ж, висловлені з цього приводу в кримінально-правовій літературі, досить різноманітні. Щоправда, називаючи види міжнародних злочинів, автори часто не вказують критеріїв їх виділення, не дотримуються логічних правил поділу понять. Якщо згадати ще й про термінологічну неузгодженість у найменуваннях окремих груп міжнародних злочинів, то осмислити те, яке посягання відноситься до якої групи, чому (на якій підставі) проведена класифікація, в чому її практичне значення, часто не так і просто.

Чи не найбільшу увагу класифікації міжнародних злочинів приділив І.І. Карпець. Він указував, що злочини, які заподіюють шкоду міждержавному спілкуванню і міждержавним інтересам, повинні бути поділені за ступенем їхньої небезпеки і тяжкості; крім того їх класифікація, на думку цього вченого, залежить від домовленостей з конкретних проблем боротьби зі злочинністю [2, c.31]. Охарактеризувавши конкретні посягання, проаналізувавши існуючі на той час нормативні акти міжнародно-правового характеру, цей вчений врешті-решт виділив два види таких злочинів:

1) міжнародні злочини – найтяжчі посягання проти всього людства, передбачені Статутом Нюрнберзького Міжнародного Військового Трибуналу та іншими міжнародно-правовими актами;

2) злочини міжнародного характеру – спрямовані проти добросусідських відносин між окремими державами і народами. Такі посягання пропонувалося поділити ще на чотири групи:

- злочини, які посягають на мирне співробітництво і нормальне здійснення міждержавних відносин (тероризм, угон літаків, незаконне радіомовлення);

- злочини, які заподіюють шкоду міжнародному економічному і соціально-культурному розвитку (посяганню проти оточуючого людину середовища, злочини проти національно-культурної спадщини народів, контрабанда, нелегальна еміграція, поширення наркотиків, підробка грошей і цінних паперів);

- злочини, які заподіюють шкоду особі, майну і моральним цінностям (торгівля людьми, піратство, поширення порнографії та низка інших злочинів, з яких є міжнародні угоди і конвенції);

- інші злочини міжнародного характеру (злочини на борту повітряного судна, пошкодження підводного кабелю, неподання допомоги на морі).

Що ж до злочинів, передбачених національним правом і ускладнених наявністю в них "іноземного елементу", то І.І. Карпець не відніс їх до злочинів міжнародного характеру, обґрунтовуючи це тим, що вони не зачіпають міждержавні інтереси, оцінка їх далеко не однозначна в різних державах [2, с.32-33, с.48-49, 52-53].

Запропонована класифікація викликає цілий низку зауважень. Особливу увагу привертає те, що споріднені злочини пропонується віднести до різних класифікаційних груп. Важко погодитися і з тим, що так звані "злочини з іноземним елементом" не віднесені до міжнародних злочинів, а також з наведеною з цього приводу аргументацією.

Викладу позиції І.І. Карпеця приділена така значна увага ще й тому, що вона мала значний вплив на подальше вирішення питання про класифікацію міжнародних злочинів у працях теоретиків кримінального права. Принаймні, обґрунтований ним поділ міжнародних злочинів на найнебезпечніші (які посягають на інтереси всього людства) і злочини міжнародного характеру "прижився" в літературі. Стосовно ж позиції, згідно з якою злочини з "іноземним елементом" не відносяться до сфери міжнародного кримінального права, то вона не знайшла підтримки.

Як уже відзначалося, такі злочини в сучасній літературі переважно розглядаються як вид міжнародних злочинів або злочинів міжнародного характеру. Тому тепер злочини, які є предметом міжнародного кримінального права, прийнято ділити або на дві групи – 1) власне міжнародні злочини і 2) злочини міжнародного характеру (причому до останніх відносять і передбачені національним кримінальним правом злочини з "іноземним елементом"[3, с.53, 67; 4, с.56]), або ж на три групи: 1) міжнародні злочини (злочини проти людства); 2) злочини міжнародного характеру; 3) "злочини з іноземним елементом" (раніше такої позиції дотримувався і автор) [5, с.37-41].

При цьому до кожної із зазначених груп здебільшого відносять такі посягання:

Міжнародні злочини. Їх іменують ще злочинами проти людства – це посягання на суверенітет народів, міжнародний мир, на саме існування держави і нації. Вони вчиняються в ході агресивної війни чи готування до неї. До числа міжнародних злочинів звичайно відносять ті, які передбачені Статутом Нюрнберзького Міжнародного Військового Трибуналу. В цьому акті злочини проти людства поділені на три групи:

1) злочини проти миру;

2) військові злочини (злочини проти законів та звичаїв ведення війни);

3) злочини проти людськості.

В кожну із названих груп були включені окремі посягання. В наступні роки перелік видів злочинів проти людства був розширений у зв’язку з укладенням низки міжнародно-правових документів.

Злочини міжнародного характеру. Це посягання на нормальні добросусідські взаємовідносини між державами і народами. Вони звичайно вчиняються в мирний час, проте провокують конфлікти, породжують міжнародну напруженість. Залежно від характеру конкретних посягань вони можуть заподіювати шкоду як національним інтересам, так і інтересам інших держав, усієї міжнародної спільноти. Необхідність встановлення відповідальності за такі злочини проголошується в міжнародних конвенціях і договорах, випливає із загальновизнаних звичаїв міждержавних стосунків, а конкретні норми, які визначають злочинність і караність посягань, закріплені в національному законодавстві. Серед злочинів міжнародного характеру також виділяють окремі групи посягань. Загальновизнаної їх класифікації не існує. В навчальних цілях може бути запропонований поділ злочинів міжнародного характеру на групи залежно від характеру об’єкта посягань:

1) посягання проти представників іноземних держав та міжнародних організацій;

2) посягання на права людини;

3) посягання на історичні та культурні цінності народів, суспільну мораль;

4) транскордонні забруднення природного середовища;

5) посягання на безпеку транспорту;

6) поширення наркотизму;

7) посягання в сфері економіки:

"Злочини з іноземним елементом". Під цими злочинами розуміють загальнокримінальні злочини, для боротьби з якими потрібна співпраця з правоохоронними органами зарубіжних держав. З питань боротьби з такими посяганнями, як правило, немає міжнародних багатосторонніх угод, існують двосторонні договори, зокрема з питань видачі злочинців. У той же час є й підстави вважати "злочини з іноземним елементом" різновидом міжнародних злочинів:

- вони, як правило, не посягають на об’єкт кримінально-правової охорони, передбачений національним законодавством або ж порушують його побіжно. Тому держави, на території яких вчиняються такі злочини чи де переховуються злочинці, часто не мають конкретної зацікавленості в їхньому переслідуванні;

- з такими злочинами важко, а часто й неможливо вести боротьбу національними кримінально-правовими засобами, оскільки це зачіпає суверенітет інших держав, які не визнають "принципу довгої руки", тобто не допускають дії зарубіжних правоохоронних органів, юрисдикцію іноземних держав на своїй території;

- при віднесенні певних злочинів до міжнародних чи до злочинів міжнародного характеру вирішальне значення має не формальний момент – наявність міжнародної конвенції, а характер заподіюваної шкоди;

- існує історичний досвід кримінально-правової регламентації необхідності боротьби з такими злочинами (існуючі в КК України 1960 р. ст.64,92);

- сучасна криміногенна обстановка потребує переслідування таких злочинів такою мірою, як і будь-яких інших, а можливо, навіть й приділення їм першочергової уваги.

Критерії класифікації міжнародних злочинів. Подальший аналіз питання про поділ міжнародних злочинів на види пов’язаний з встановленням підстав (критеріїв) їхньої класифікації. Такі злочини можуть бути класифіковані за різноманітними ознаками. Видається, що найбільше значення має класифікація за об’єктом посягання. Власне, вона і є найбільш розробленою в літературі, що вже відзначалося. Похідною від неї є класифікація, яка проводиться з урахуванням характеру протиправності діяння. Можливі і доцільні класифікації за окремими ознаками складу злочину, зокрема за суб’єктом, суб’єктивною стороною. Виходячи з проголошеної вище тези про пріоритет дихотомічного поділу, спробуємо класифікувати міжнародні злочини за названими критеріями.

Видається, що за об’єктом міжнародні злочини можуть бути поділені на

- злочини, які посягають на інтереси міжнародної спільноти в цілому, на мир і безпеку існування людства. Саме такі злочини, які підкреслюється в теорії, і є міжнародними в строгому значенні цього терміна [4, c.54];

- злочини, які не посягають на мир і безпеку всього людства, протепорушують основи добросусідства між державами; зачіпають інтереси крім держави, де вчинено посягання, ще й інтереси інших держав. Як уже відзначалося, саме такі посягання в наш час є найбільш поширеними з усіх міжнародних (в широкому розумінні цього терміна) злочинів, характер таких злочинів дедалі частіше набувають передбачені внутрішнім законодавством діяння, які прийнято відносити до загальнокримінальних злочинів. Ці злочини і прийнято іменувати злочинами міжнародного характеру.

Міжнародні злочини (як ті, що посягають на мир і безпеку людства, так і злочини міжнародного характеру) доцільно також поділити залежно від того, як заподіяна ними шкода співвідноситься з порушеннями об’єкта, що охороняється національним кримінальним законодавством на посягання:

- шкода від яких "локалізується" і юридичні наслідки настають у межах національних кордонів окремих держав (в зв’язку з чим для протидії їм достатнє використання лише національних правових засобів). Це має місце за умови, що протиправність посягання передбачена КК держави, де воно вчинене;

- які мають транскордонний характер, тобто їх юридичні наслідки виходять за межі території держави, де вчинено діяння (що зумовлює використання у разі їхнього кримінального переслідування правових засобів інших держав – звернення до нормативно-правових актів інших держав; використання правоположень національного законодавства, які стосуються вчинення злочинів за кордоном тощо). Саме застосування норм про такого роду посягання викликає найбільші складнощі у правозастосовній практиці.

За характером протиправності міжнародні злочини можуть бути поділені на такі дві групи:

- протиправність яких встановлена лише міжнародно-правовими актами (і які, відповідно, не "продубльовані" в КК окремих держав);

- протиправність яких встановлена актами внутрішнього законодавства.

- Серед останніх своєю чергою можуть бути виділені:

- злочини, передбачені лише національними КК;

- злочини, протиправність яких встановлена одночасно і міжнародно-правовими актами і прийнятими на їхній основі нормами національних КК, тобто ті, які мають змішану протиправність.

За суб’єктом серед міжнародних злочинів можна виділити:

- ті, відповідальність за які несе лише держава або організації;

- ті, відповідальність за які не несе держава або організації і, відповідно, суб’єктом яких можуть виступати лише фізичні особи.

Враховуючи, що вітчизняне кримінальне право міцно дотримується концепції, згідно з якою кримінальній відповідальності підлягають лише фізичні особи, злочини першої з вказаних вище груп можуть мати місце лише у випадках, передбачених деякими міжнародно-правовими договорами, статутами міжнародних кримінальних трибуналів і застосовуватися такі норми можуть лише іноземними (там, де це допускає законодавство) та міжнародними юрисдикційними органами.

Звісно, що перелік підстав поділу міжнародних злочинів далеко не обмежується наведеними. Залежно від цілей дослідження, вони можуть бути класифіковані і за іншими критеріями.

Поняття транскордонних злочинів. Проведене ж вище з’ясування об’єму поняття міжнародних злочинів дає можливість виділити серед них групу посягань, які відзначаються певною специфікою, відрізняються, з одного боку, від інших міжнародних злочинів, а з іншого – від інших злочинів, передбачених національним кримінальним законодавством. Це злочини, які характеризуються такими позитивними (наявність яких потрібно встановити, щоб віднести певний злочин до даної групи) і негативними (лише у разі відсутності яких діяння включається в аналізовану групу) ознаками:

- вони є міжнародними, оскільки їх вчинення зачіпає інтереси щонайменше двох держав;

- протиправність встановлена нормами національного кримінального законодавства, тобто в Особливій частині КК є норма, яка передбачає відповідальність за дане посягання;

- їхні юридичні наслідки виходять за межі нашої держави;

- суб’єктом таких злочинів виступають лише фізичні особи (виділення цієї ознаки має значення щодо тих злочинів, протиправність яких одночасно передбачена і міжнародно-правовим актом, який допускає кримінальну відповідальність юридичних осіб);

- такі злочини не зачіпають інтереси лише третіх держав. Їхнє кримінальне переслідування має відповідати завданням, які стоять перед КК України, щодо таких злочинів можливе застосування кримінального законодавства України з урахуванням меж його дії у просторі та за колом осіб.

Очевидно, що такі злочини повинні характеризуватися і загальними ознаками, якими характеризується поняття злочину за кримінальним правом нашої держави. Відповідальність за них настає за наявності всіх обов’язкових ознак складу злочину.

Вказані злочини пропонується називати транскордонними, що дає можливість підкреслити специфіку їхньої суспільної небезпеки, зверне увагу на необхідність керуватися щодо них специфічними принципами кримінальної відповідальності, враховувати інші особливості.

Види транскордонних злочинів. Вище відзначалося, що характер транскордонного злочину може набути чи не будь-яке посягання, передбачене нормами кримінального законодавства окремих держав. Відтак, проблематично здійснити вичерпний перелік таких злочинів, виділивши з Особливої частини КК норми, які передбачають лише транскордонні злочини.

З метою ж уточнення меж дослідження питань кримінально-правової протидії транскордонним злочинам в Україні до них пропонується віднести:

1) посягання, які вчиняються на території кількох держав;

2) злочини, які вчиняються громадянами однієї держави на території іншої держави проти своїх співгромадян;

3) злочини, які вчиняються громадянами однієї держави на території іншої держави проти інтересів закордонної держави;

4) злочини, які вчиняються в Україні проти інтересів іноземних держав;

5) злочини, після вчинення яких винні переховуються від правосуддя на території іншої держави;

6) вчинені за кордоном злочини проти інтересів іншої держави.

Короткі висновки. Завершуючи виклад поняття міжнародних злочинів і транскордонних як їх виду можна констатувати:

- міжнародний злочин як вид злочину наділений усіма ознаками злочину, є діянням суспільно небезпечним, протиправним, винним і кримінально караним;

- поняття міжнародного злочину є родовим, яке включає в себе низку видових понять;

- транскордонні злочини являють собою один із видів міжнародних злочинів, наділені усіма їхніми ознаками та відзначаються рядом специфічних рис.

Ще раз підкреслимо, що виділення транскордонних злочинів зумовлено наявністю в КК України спеціальних норм, які визначають особливості відповідальності за такі посягання. З’ясування поняття транскордонних злочинів є передумовою вирішення конкретних проблем, які виникають у ході їхнього застосування.

––––––––––––––––––––

1. Глобализация общей, организованной и коррупционной преступности: Материалы "Круглого стола" (состоявшегося в г. Москве 16 марта 2001 г.). // Государство и право. – 2001. – №12. – С.89-107.

2. Карпе И.И. Преступления международного характера. – М.: Юрид. лит., 1979. – 264с.

3. Панов В.П. Международное уголовное право: Учеб. пособие. – М.: ИНФРА-М, 1997. – 320с.

4. Международное уголовное право: Учеб. пособие – 2-е изд., перераб. и дополн. / Под общей ред. В.Н. Кудрявцева. – М.: Наука. – 1999. – 264с.

5. Навроцький В. Особлива частина міжнародного кримінального права // Військові злочини. Особлива частина міжнародного кримінального права: Лекції. – Львів, 1997. – С.33-44.

 



© Навроцький В., 2004

 

правовий режим майна, що використовується фермерським господарством
М. Ващишин©
Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна
тел.
. (0322) 96-47-97

У статті аналізуються зміни, які відбулися в правовому режимі майна фермерських господарств з прийняттям Закону України "Про фермерське господарство" від 19 червня 2003 р. Окрема увага зосереджена на розмежуванні понять: складений капітал членів фермерського господарства, власність фермерського господарства як юридичної особи і цілісний майновий комплекс фермерського господарства.

Ключові слова: фермерське господарство, складений капітал, цілісний майновий комплекс.

Розвиток багатоукладності агарної економіки України зумовив зміни правового статусу існуючих і виникнення нових сільськогосподарських товаровиробників, серед яких особливе місце посідають фермерські господарства (далі – ФГ). Правовий режим майна ФГ законодавчо встановлювався з врахуванням родинно-сімейного характеру членських фермерських відносин і пройшов еволюційний шлях розвитку від права спільної сумісної власності членів ФГ до права власності самого господарства як юридичної особи.

З прийняттям нового Закону України "Про фермерське господарство" від 19 червня 2003 р. [1] проблема вдосконалення майнових правовідносин у ФГ не втратила своєї актуальності, оскільки цей закон, усунувши існуючі досі недоліки правового режиму майна ФГ, містить низку норм, які допускають двояке їх тлумачення або суперечать цивільному законодавству.

На недоліки правового регулювання майнових відносин у селянському (фермерському) господарстві звертали увагу у своїх аграрно-правових дослідженнях Т.П. Проценко [2], Н.І. Титова [3], О.О. Погрібний [4], М.С. Долинська [5] та інші вчені, однак предметом їхнього аналізу був попередній Закон України "Про селянське (фермерське) господарство" від 22 червня 1993 р. [6]. Серед представників російської аграрно-правової науки відзначимо вагомий внесок В.В. Устюкової [7] у дослідження проблеми правового режиму майна фермерських господарств у Російській Федерації, проте російське законодавство, яке регулює ці відносини, вже значною мірою відрізняється від відповідного українського.

Метою нашого дослідження є аналіз законодавчих положень, які визначають правовий режим майна у фермерському господарстві, порівняльна характеристика відповідних норм діючого і попереднього фермерського закону щодо правового регулювання фермерських майнових відносин і формулювання пропозицій для вдосконалення фермерського законодавства.

Закон України "Про фермерське господарство" від 19 червня 2003 року запровадив зміни в правовому режимі майна, яке використовується фермерськими господарствами. Попереднім Законом України "Про селянське (фермерське) господарство" від 22 червня 1993 року було передбачено, що майно осіб, які ведуть селянське (фермерське) господарство, тобто членів СФГ, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не передбачено угодою між ними.

Право спільної сумісної власності членів фермерського господарства суперечило правовому статусу самого СФГ як юридичної особи, оскільки за господарством не визнавалося право мати відокремлене майно, а саме ця ознака є однією з визначальних для всіх юридичних осіб. Очевидно, саме тому в законі "Про селянське (фермерське) господарство" зазначалося, що СФГ "набуває статусу юридичної особи", а не є "юридичною особою", як це зараз закріплено в нині діючому законі "Про фермерське господарство".

У попередньому Законі України "Про селянське (фермерське) господарство" суперечливою була не лише форма власності на майно, але і той перелік майнових об’єктів, які могли перебувати у спільній сумісній власності членів фермерського господарства, враховуючи те, що членами господарства могли бути не лише члени однієї сім’ї, але й інші родичі, часом і досить далекої спорідненості, які не проживали разом. Тому недоречним видається віднесення до об’єктів спільної сумісної членів фермерського господарства житлових будинків, квартир, а тим більше предметів домашнього господарства та предметів особистого користування.

Цього законодавчого недоліку вже позбавлений Закон України "Про фермерське господарство", і у переліку майнових об’єктів, які можуть перебувати у власності ФГ, закріплене лише те майно, яке необхідне йому для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Загалом, фермерський закон 2003 року значно досконаліший від попереднього Закону України "Про селянське (фермерське) господарство". До позитивних новел Закону України "Про фермерське господарство" відносимо такі:

- фермерське господарство є юридичною особою, яка діє на підставі Статуту;

- фермерське господарство є суб’єктом права власності на землю і на майно;

- частина майна, яке використовується у процесі фермерської господарської діяльності, залишається у власності членів господарства, які передали його на визначений у Статуті термін до складеного капіталу ФГ.

Складений капітал є зручною правовою конструкцією частини майна, яке використовується фермерським господарством. Важливим є те, що не відбувається переходу права власності від окремих членів господарства до всіх членів господарства (у спільну сумісну власність) чи до статутного фонду фермерського господарства. Отже, для члена ФГ зникає загроза втрати свого майна (чи його частини) у випадку виходу інших членів зі складу господарства і необхідності виділення йому рівної частки зі спільної сумісної власності чи банкрутства господарства і включення відокремленого майна юридичної особи до ліквідаційної маси. Правова конструкція складеного капіталу, введена у правове поле фермерських відносин, вигідно відрізняється від права спільної сумісної власності членів ФГ і має певні переваги навіть порівняно з правом власності фермерського господарства як юридичної особи.

Підсумовуючи юридичні ознаки складеного капіталу ФГ, можна запропонувати таке його визначення: складений капітал – це сукупність майнових об’єктів, переданих членами фермерського господарства у безоплатне тимчасове користування фермерському господарству на визначений у Статуті термін для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

На відміну від фермерського законодавства України, в якому спостерігається тенденція до зміцнення правового статусу фермерського господарства як юридичної особи, у законодавстві Російської Федерації відбулося перетворення ФГ в індивідуальну підприємницьку діяльність голови ФГ без створення юридичної особи (ст.23) [8].

Хоча Цивільний кодекс Російської Федерації визнає підприємцем лише голову ФГ, однак в аграрно-правовій літературі висловлюються інші думки. Так, зокрема, З.С. Беляєва стверджує, що "фермерське господарство – сукупний підприємець" [8, ст.55], а В.В. Устюкова зазначає, якщо фермерське господарство вважати сімейно-трудовим об’єднанням, а за діючим в Російській Федерації законодавством і дрібногруповим партнерським об’єднанням осіб, що спільно здійснюють сільськогосподарську діяльність, то підприємцями є всі його члени [7, ст.31].

З метою збереження цілісності майнового комплексу ФГ, російським законодавством встановлені обмеження щодо поділу земельної ділянки і засобів виробництва, що належать селянському (фермерському) господарству у випадку виходу одного члена з господарства. Вибуваючий з фермерського господарства має право лише на отримання грошової компенсації, пропорційної його частці в спільній власності на це майна. Відповідно до ст.258 ЦК РФ, поділ майна селянського (фермерського) господарства може відбуватися лише у разі припинення діяльності господарства у зв’язку з виходом з нього всіх його членів чи з інших підстав [8].

Закон України "Про фермерське господарство" не містить подібної превентивної норми, яка б запобігала "дробленню" майна ФГ і сприяла б забезпеченню стійкості, стабільності діяльності фермерських господарств. Обмежувальна норма повинна бути встановлена навіть зважаючи на те, що вагомим джерелом формування майна ФГ є кошти Українського державного фонду підтримки фермерських господарств, які спрямовуються на розвиток і зміцнення фермерства в Україні, а не на підтримку осіб, які припиняють членство у ФГ.

Попереднім Законом України "Про селянське (фермерське) господарство" було передбачено, що земельні ділянки громадян, які ведуть СФГ, поділу не підлягають. Нині діючий закон "Про фермерське господарство" встановлює заборону поділу земельної ділянки лише у випадку спадкування двома або більше спадкоємцями, якщо в результаті їхнього поділу утвориться хоча б одна земельна ділянка менше від мінімального розміру, встановленого для даного регіону. Згідно з Постановою Кабінету Міністрів України "Про затвердження мінімальних розмірів земельних ділянок, які утворюють в результаті поділу земельної ділянки фермерського господарства, що успадковується", від 10 грудня 2003 року в усіх областях західної України цей розмір становить 2 гектари [9].

За умов існування спільної сумісної власності членів СФГ, варто було б погодитися з професором О.О. Погрібним, який висловлювався про доцільність встановлення у законодавстві норми про можливість відкриття спадщини на це майно лише в разі смерті останнього члена селянського (фермерського) господарства [4, с.100]. Однак сьогодні така норма вже не є актуальною з огляду на зміни в правовому режимі майна ФГ, зокрема визнанні самого господарства суб’єктом права власності на майно і на землю.

Проте, Закон України "Про фермерське господарство", окрім уже зазначених позитивних новел, має й низку недоліків. Зокрема, спостерігається непослідовність законодавця у трактуванні поняття "фермерське господарство". Наприклад у ст.1 цього закону ФГ визнається формою підприємницької діяльності – юридичною особою, тобто суб’єктом права, а у ст.22 ФГ розглядається як об’єкт майнових прав – цілісний майновий комплекс.

Крім того, структура цілісного майнового комплексу фермерського господарства вміщує майно, передане до складеного капіталу, не розподілений прибуток, майнові та інші зобов’язання (п.1 ст.22 Закону України "Про фермерське господарство"). Знову закон суперечить сам собі – адже ст.19 і 20 цього закону окремо містять перелік майна, яке може бути у власності фермерського господарства, і майна, яке передається членами господарства до його складеного капіталу, а, розглядаючи ФГ як майновий комплекс, закон не включає до його складу майно, яке перебуває у власності фермерського господарства як юридичної особи.

На наш погляд, доцільно чітко розмежовувати три поняття: майно фермерського господарства як юридичної особи, складений капітал членів фермерського господарства і цілісний майновий комплекс ФГ. Так до складу майна, власником якого є фермерське господарство як юридична особа входять ті майнові об’єкти, які придбані чи отримані самим господарством як самостійним суб’єктом (придбані на запозичені кошти, або виручені в результаті реалізації власновиробленої сільськогосподарської чи іншої продукції, або отримані на безоплатній основі за рахунок Українського державного фонду підтримки фермерських господарств чи з інших джерел). Важливо зазначити, що саме в межах цього майна, яке є власністю фермерського господарства, нестиме відповідальність за своїми зобов’язаннями саме господарство як юридична особа. Тому необхідно внести зміни до п.10 ст.50 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 30 червня 1999 року [10], і викласти його в такій редакції: "У разі визнання господарським судом фермерського господарства банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури до складу ліквідаційної маси фермерського господарства включається майно, яке перебуває у власності фермерського господарства, а також право оренди земельної ділянки та інші майнові права, які належать фермерському господарству і мають грошову оцінку".

Законом України "Про фермерське господарство" передбачено, що звернення стягнення на земельні ділянки, передані у власність для ведення фермерського господарства, допускається у випадках, коли у фермерського господарства відсутнє інше майно, на яке може бути звернено стягнення (п.2 ст.21 закону). Варто було би уточнити, які саме земельні ділянки має на увазі законодавець, адже, відповідно до п.1 ст.12 Закону України "Про фермерське господарство", землі фермерського господарства можуть складатися із земельних ділянок, власниками яких є саме господарство, його члени, а також із орендованих земельних ділянок. Однак ст.7 цього закону регламентує порядок надання (передачі) земельних ділянок у власність для ведення ФГ лише громадянам – членам господарства, а не господарству як юридичній особі.

ФГ може стати суб’єктом права власності на землю лише з моменту державної реєстрації і придбати земельну ділянку виключно на підставі цивільно-правових угод, а щодо такої процедури не прийнято вживати термін "надання у власність для ведення фермерського господарства". Ймовірно, що йдеться про земельні ділянки, передані безоплатно у приватну власність членам ФГ із земель, раніше переданих їм у користування, у розмірі земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, розташованого на території відповідної ради. Таке "наділення землею" здійснюється в адміністративному порядку, однак є підставою для виникнення у члена ФГ права приватної власності на землю.

Земельний кодекс України [11] серед підстав припинення права власності на земельну ділянку передбачає звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора (п.2 ст.140 Земельного кодексу), а п.1 ст.143 Земельного кодексу уточнює, що примусове звернення стягнень на земельну ділянку відбувається лише по зобов’язанням власника цієї земельної ділянки. Враховуючи це, доходимо висновку, що на вимогу кредитора може бути звернено стягнення на земельну ділянку, яка є власністю самого ФГ, а не членів цього господарства.

Земельні ділянки, транспортні засоби, сільськогосподарська техніка, інвентар, інші засоби виробництва, грошові засоби, які є власністю окремих членів фермерського господарства, майнові права передаються ними до складеного капіталу ФГ і використовуються для ведення товарного сільськогосподарського виробництва на термін, визначений у Статуті. Ці майнові об’єкти і майнові права не переходять у власність ФГ як юридичної особи, однак у результаті їхнього використання ФГ отримує дохід, який вже стає його власністю.

Зважаючи на суб’єктну характеристику складеного капіталу ФГ, строковий і поворотний характер вкладів членів ФГ для його формування, вважаємо за помилку включення його до складу цілісного майнового комплексу фермерського господарства. На наш погляд, до цілісного майнового комплексу фермерського господарства повинно входити усе майно, яке є власністю господарства як юридичної особи і його майнові та інші права й зобов’язання. Це майно може бути відчужене за рішенням членів фермерського господарства на підставі цивільно-правових угод, а п.2 ст.22 Закону України "Про фермерське господарство" чітко визначає тих суб’єктів, які вправі його придбати.

Придбати цілісний майновий комплекс фермерського господарства можуть лише громадяни України, що мають право на створення фермерського господарства, або юридичні особи України для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Таке обмеження кола набувачів майна фермерського господарства повинно створити умови для збереження цільового використання цього майна в новоствореному фермерському господарстві або в іншому сільськогосподарському підприємстві.

Відповідно до п.3 ст.22 Закону України "Про фермерське господарство," громадяни, які придбали майно фермерського господарства як цілісного майнового комплексу на підставі цивільно-правової угоди, "подають у встановленому порядку статут фермерського господарства на державну реєстрацію". Ця норма не витримує критики – адже державній реєстрації підлягає не Статут, а фермерське господарство як юридична особа і крім Статуту для державної реєстрації ФГ подаються інші засновницькі документи, реєстраційна картка встановленого зразка, копія документа, що засвідчує наявність у громадянина на праві власності чи оренди земельної ділянки сільськогосподарського призначення, а також документ, що посвідчує внесення плати за державну реєстрацію фермерського господарства.

Крім того, треба пам’ятати, що право на створення фермерського господарства мають дієздатні громадяни України, які пройшли професійний відбір на право створення фермерського господарства (п.1 ст.5 Закону України "Про фермерське господарство"), і тому цілісний майновий комплекс фермерського господарства може бути відчужений лише громадянам України, які мають позитивний висновок професійної комісії з питань створення фермерських господарств, що свідчить про наявність у цієї особи достатнього досвіду роботи у сільському господарстві або необхідної сільськогосподарської кваліфікації. Враховуючи юридичні ознаки цілісного майнового комплексу ФГ, є підстави зробити висновок про його тотожність із майном ФГ як юридичної особи, тому немає потреби в його окремому правовому регулюванні.

Підсумовуючи проведені дослідження деяких аспектів правового режиму майна, що використовується фермерськими господарствами, виділимо його основні положення у вигляді висновків.

1. Правова регламентація майнових відносин фермерських господарств здійснюється нормами Закону України "Про фермерське господарство", а не Цивільного кодексу України.

2. З прийняттям Закону України "Про фермерське господарство" відбулися такі зміни в правовому режимі майна, яке використовується фермерським господарством:

- на відміну від права спільної сумісної власності членів ФГ запроваджено право власності фермерського господарства як юридичної особи;

- з переліку майнових об’єктів, які використовуються в процесі господарської діяльності ФГ, вилучені предмети особистого користування та домашнього господарства.

3. У структурі правового режиму майна, яке використовується фермерським господарством, виділимо два елементи:

майно, власником якого є фермерське господарство (відокремлене майно юридичної особи);

майнові об’єкти, які передаються членами фермерського господарства до складеного капіталу фермерського господарства на визначений у Статуті термін.

4. Оскільки фермерське господарство є юридичною особою і суб’єктом права, то помилково ототожнювати його із цілісним майновим комплексом – об’єктом майнових правовідносин.

5. Недоцільним є законодавче закріплення і окреме правове регулювання цілісного майнового комплексу фермерського господарства, адже в процесі діяльності фермерського господарства цілісний майновий комплекс фактично складається із складеного капіталу членів фермерського господарства і майна фермерського господарства як юридичної особи, однак не має самостійного юридичного значення, а на момент відчуження цілісний майновий комплекс збігається із відокремленим майном фермерського господарства.

6. Зміна правового режиму майна фермерського господарства потребує внесення адекватних змін до законів, окремі норми яких також регулюють фермерські майнові відносини. Першою чергою це стосується Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", в якому варто передбачити, що до ліквідаційної маси фермерського господарства вилучається лише те майно, яке є власністю фермерського господарства як юридичної особи, а звернення стягнення на земельні ділянки, надані у власність для ведення фермерського господарства, допускається у випадках, коли у фермерському господарстві немає іншого майна, на яке може бути звернено стягнення.

––––––––––––––––––––

1. Закон України "Про фермерське господарство" від 19 червня 2003 р. // Офіційний вісник України. – 2003. – №29. – 1 серп.

2. Проценко Т.П. Правовий режим майна селянських (фермерських) господарств в Україні. Автореф. дис. канд. юрид. наук. – Львів, 1999.

3. Титова Н. Фермерство в Україні: основні правові засади. Питання та відповіді. – Львів: Атлас, 1998.

4. Погрібний О.О. Селянські господарства і оренда. Організаційно-правові питання. – К.: Урожай, 1992.

5. Долинська М.С. Правові засади створення та діяльності селянських (фермерських) господарств в Україні: Автореф. дис. канд. юрид. наук. – Львів, 1999.

6. Закон України "Про селянське (фермерське) господарство" від 22 червня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – №32.

7. Устюкова В.В. Гражданско-правовое регулирование создания и функционирования крестьянских (фермерских) хозяйств как суб’ектов предпринимательской деятельности // Предпринимательская деятельность в сельском хозяйстве России. Правовые вопросы. – М., 1998, – С.22-38.

8. Гражданский кодекс Российской Федерации. Часть первая. Научно-практический комментарий. – М., 1996 (Автор комментария – З.С. Беляева).

9. Постанова Кабінету Міністрів України "Про затвердження мінімальних розмірів земельних ділянок, які утворюються в результаті поділу земельної ділянки фермерського господарства, що успадковується" від 10 грудня 2003 р. №1908.

10. Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 30 червня 1999 р. – К.: Школа, 2003.

11. Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 р. – К.: Атіка, 2001.

 



© Ващишин М., 2004

 

Про деякі аспекти співвідношення
земельного та цивільного законодавства
В. Федорович©
Львівський національний університет імені Івана Франка
вул. Університетська, 1, 79000, м. Львів, Україна

У статті розкривається співвідношення цивільного та земельного законодавства в сфері регулювання земельних відносин. Особлива увага приділяється співвідношенню цивільно-правового та земельно-правового регулювання у сфері права власності та інших речових прав на землю.

Ключові слова: цивільне право, земельне право, співвідношення, Цивільний кодекс, Земельний кодекс.

Ліквідація монополії власності держави на землю в Україні, визнання земельних ділянок нерухомим майном та включення їх у сферу цивільно-правового обігу привели до істотної зміни змісту земельних відносин. Відтак цілком по-новому постає питання про співвідношення земельно-правового та цивільно-правового регулювання земельних відносин, уточнення сфер застосування цивільного та земельного права.

Питання про визначення місця земельного права у системі права України та його співвідношення із цивільним правом набуло особливої актуальності у зв’язку з прийняттям і набранням чинності нової редакції Земельного кодексу України (надалі ЗК) [1] та нового Цивільного кодексу України (надалі ЦК) [2]. Ця проблема є дискусійною, про що свідчать численні погляди на цю проблему як в українських, так і в російських наукових правових виданнях. Цьому питанню присвячені праці Ф.Х. Адіханова [3], Н.А. Сиродоєва [4], І.А. Іконицької [5], О.І. Крассова [6], Н.І. Титової [7], М.В. Шульги [8] та багатьох інших. Крім того, питання про співвідношення земельного та цивільного права висвітлюються практично у кожному підручнику із земельного чи цивільного права [9, с.35-37; 10, с.14-16; 11, с.17-18].

Проте поки що прогалини у дослідженнях цієї проблеми залишаються, особливо пов’язані із дією земельно-правових положень нового ЦК України.

У радянський період в умовах виключної власності держави на землю та регулювання земельних відносин тільки імперативним методом земельне право було правом публічним. Тому питання про співвідношення цивільного та земельного права вирішувалося однозначно і серед науковців серйозних суперечок з цього приводу не виникало. Земельні відносини фактично були виведені із сфери дії цивільного права. Згідно із ст.2 ЦК УРСР від 18 липня 1963 року [12], земельні відносини регулювалися винятково земельним законодавством. При цьому землі вилучалися із цивільно-правового обігу, а угоди із земельними ділянками визнавалися недійсними на підставі ст.49 ЦК України, оскільки порушували право державної власності на землю.

Зв’язок земельного права із цивільним обмежувався головно у сфері визнання недійсними угод із земельними ділянками та відшкодування збитків, заподіяних землекористувачам шляхом вилучення земель для державних чи громадських потреб [див.: 13, с.26].

В радянській земельно-правовій літературі домінувала думка, що виділення земельного права як самостійної галузі права було зумовлено націоналізацією земель та встановлення виключної власності держави на них [див.: 14, с.3]. В основу відособлення земельного права як галузі права було покладено не специфічний предмет правового регулювання, а форму власності на землю. Тому цілком правомірною є думка В.В. Петрова, що власність на землю не може бути визначальною в характеристиці суті земельних відносин [15, с.31].

У сучасний період, в умовах різноманітності форм власності та користування землями, визнання земель нерухомим майном в теоретичних дослідженнях вчених у галузі цивільного права обґрунтовується пріоритет цієї галузі права при регулюванні земельних відносин, а земельному праву залишається та частина земельних відносин, яка може бути внесена в систему публічного права. Представники ж земельно-правової науки здебільшого відстоюють пріоритет норм земельного права у регулюванні земельних відносин. Зміст цієї дискусії детально викладений на сторінках різних наукових видань [3, с.32-35; 4, с.28-29; 8, с.51-53].

Новий Цивільний кодекс України, на перший погляд, теж визнає пріоритет земельного права у регулюванні земельних відносин, закріпивши у ст.9, що положення ЦК не застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сфері використання природних ресурсів та охорони довкілля. Разом з тим із змісту інших положень ЦК можна зробити висновок, що земля виведена за межі поняття "природні ресурси". ЦК охоплює немало статей та положень, що мають причетність до регулювання земельних відносин. Зокрема, ст.181 ЦК відносить земельні ділянки до нерухомих речей; глава 27 закріплює основні положення права власності на землю; глави 32-34 встановлюють права на користування чужими земельними ділянками (сервітут, емфітевзис, суперфіцій). Проте це зовсім не означає, що земельне право як галузь права перестало існувати, а земельні відносини втратили свою специфіку.

Положення ст.14 Конституції України про те, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави [16, с.7], передбачає передусім публічно-правовий підхід до регулювання відповідних відносин. У цій же статті Конституції (ч.2) гарантується право власності на землю, яке набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Йдеться не про окремі норми ЦК України, а про спеціальне земельне законодавство, передусім ЗК України.

Звичайно ж, слід визнати факт, що сьогодні земельні відносини регулюються як земельним, так і цивільним правом. У цій ситуації, як правильно зазначає І.А. Іконицька, необхідно не тільки в науковому, а й у практичному плані знайти нішу і для цивільного, і для земельного законодавства в цілісній системі регулювання земельних відносин [5, с.28].

Ця проблема повинна вирішуватися з урахуванням специфіки земельних відносин, яка залежить від особливостей землі як об’єкта правового регулювання. Це дає можливість правильно визначити співвідношення земельного та цивільного права, а не говорити про штучне поглинання цивільним правом земельного.

В земельно-правовій літературі детально проаналізовано особливості земель як об’єкта правового регулювання [7; 8, с.9-25] і зроблено висновок, що специфіка земельних відносин не може бути повною мірою врахована цивільним правом в силу універсальності предмета його регламентації [7, с.11].

Не можна не погодитися із М.В. Шульгою, який зазначив, що земельне право виходить з того, що земля – передусім фактор екологічний (частина навколишнього природного середовища), і тому суб’єкти земельного права володіють не тільки правами, але й несуть відповідні екологічні обов’язки: охороняти землю, раціонально та ефективно її використовувати, підвищувати родючість, не допускати погіршення екологічної обстановки, використовувати землі відповідно до їхнього цільового призначення та ін. Саме екологічними чинниками зумовлені й певні обмеження в земельних правах [8, с.54].

Крім того, на думку О.І. Крассова, особливості землі як об’єкта правового регулювання визначає відмінність методів і принципів правового регулювання, що застосовуються у цивільному і земельному праві. У цивільному праві домінуюче значення має свобода волевиявлення суб’єктів цивільних правовідносин, а земельне право виходить із наявності у суб’єкта права власності на землю не тільки права, а й обов’язку використовувати землю відповідно до її цільового призначення. Отже, зроблено висновок, що цивільне право ґрунтується на забезпеченні свободи майнових прав суб’єктів, а земельне право – на забезпеченні раціонального використання та охорони земель як основи життя та діяльності людей [17, с.41-42].

Треба мати на увазі, що дискусії ведуться головно про співвідношення цивільного та земельного права здебільшого у сфері земельних відносин, що побудовані на засадах рівності, тобто передусім у сфері власності та інших речових прав на землю та обігу земельних ділянок.

Поширеною в цьому аспекті є думка, що норми цивільного права мають загальний характер стосовно регулювання земельних відносин, а земельно-правові норми – спеціальний. Ю.Г. Жаріков зазначає, що співвідношення норм цивільного та земельного права виявляється як відношення загального до особливого, де загальною є норма цивільного права, а спеціальною – норма земельного права. За наявності спеціальної норми закону загальна норма не може застосовуватися. Завершуючи свою думку, Ю.Г. Жаріков робить висновок, про пріоритет норм земельного законодавства, коли йдеться про регулювання земельних відносин, споріднених з цивільними правовідносинами [18].

Такої ж думки дотримується і О.І. Крассов, вважаючи, що цивільне законодавство визначає загальні положення, які стосуються права власності та інших речових прав на земельні ділянки, а у земельному законодавстві виражена відповідна специфіка, зумовлена особливостями землі як природного об’єкта [17, с.29].

Така позиція частково знайшла своє підтвердження у ЦК та ЗК України. У ЦК України є глава 27 "Право власності на землю (земельну ділянку)", в якій переважно повторені відповідні положення Земельного кодексу. Разом з тим, якщо б такої специфіки не існувало, потреби у такій главі ЦК не виникло б.

Крім того, низка статей ЦК містить бланкетні норми, що визначають сферу регулювання відносин з приводу землі, нормами земельного законодавства. Наприклад, відповідно до п.4 ст.374 ЦК, права та обов’язки суб’єктів права власності на землю (земельну ділянку) встановлюються законом; ст.378 ЦК вказує, що право власності особи на земельну ділянку може бути припинене за рішенням суду у випадках, встановлених законом.

У ст.375 ЦК України закріплено один з найважливіших принципів земельного права – використання земельної ділянки за її цільовим призначенням. Однак виділення категорій земель відповідно до їх цільового призначення, процедура встановлення та зміни цільового призначення земельних ділянок – прерогатива земельного законодавства.

Аналогічний підхід до розв’язання цього питання спостерігається і в окремих положеннях Земельного кодексу України. Так у п.2 ст.131 ЗК міститься правило, відповідно до якого укладення цивільно-правових угод здійснюється згідно з Цивільним кодексом України з урахуванням вимог ЗК України.

Треба враховувати також, що сьогодні право власності на земельну ділянку частіше виникає не на підставі цивільно-правових угод, а адміністративно-правовим шляхом. Така процедура регулюється нормами земельного, а не цивільного права.

І.А. Іконицька також вважає, що при регулюванні відносин земельної власності та інших речових прав на землю необхідно використовувати понятійний апарат, основні принципи і норми, що містяться у цивільному законодавстві. На її ж думку, у земельному законодавстві повинна бути відображена специфіка правового регулювання земельних відносин, яка випливає з того факту, що земля є не тільки об’єктом нерухомості, а й важливим природним ресурсом. Цей фактор зумовлює як встановлення суворих правил використання такого виду нерухомості, так і можливі обмеження земельного обігу, підпорядкування його певним правилам [5, с.29].

Цікавою є думка з цього приводу Ф.Х. Адіханова, який вважає, що регулювання відносин, в яких земля є об’єктом права власності чи інших речових прав, перебуває як би у спільному віданні цивільного і земельного права, заперечуючи тим самим загальний характер цивільно-правових норм стосовно земельних [3, с.36]. Проте така позиція потребує додаткової аргументації.

Сьогодні в юридичній літературі знаходимо твердження, що у зв’язку з визнанням земельних ділянок нерухомим майном відповідна частина земельних відносин набула майнового характеру [19, с.10]. Проте така постановка питання видається не зовсім переконливою. Тут необхідно погодитися з Н.А. Сиродоєвим, який зазначає, що "у всіх випадках, навіть в якості об’єкта нерухомого майна, земля повністю не підпадає під цивільно-правове регулювання, завжди зберігаючи специфіку. Спроби розірвати земельні відносини на врегульовані цивільним та земельним правом непродуктивні" [4, с.35]. Дотримується такої ж позиції і І.А. Іконицька, яка підкреслює, що "реальне використання і охорона земель неможливі без раціонального використання та охорони окремих земельних ділянок, які є нерухомим майном. Тому регулювання відносин, пов’язаних з використанням та охороною земель, є ніщо інше, як встановлення певних правил по використанню відповідного нерухомого майна" [5, с.26].

За будь-якого підходу до класифікації та правового регулювання земельних відносин не треба забувати, що земля є частиною природи, існує та розвивається незалежно від бажань чи рішень людей, за законами природи, які не підвладні людині. Як би ми землю не називали, які б юридичні визначення не давали, вона від цього не перестає бути частиною природи. Підтвердження цього є і в українському праві. Зокрема, Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища" (1991) [20] до об’єктів навколишнього природного середовища відносить землю поряд з іншими елементами природи – надрами, водами, лісами, тваринним світом. І цілком справедливо зазначає І.О. Краснова: "Ставши нерухомою річчю, землі не перестала бути частиною природи, в той час як залишаючись частиною природи, об’єктом екологічних відносин, вона може і не бути нерухомою річчю, і тим самим вибути із сфери регулювання цивільного права" [21, с.20].

Отже, рішення про визнання земель нерухомістю є абсолютно суб’єктивним і не відображає будь-яких об’єктивних законів розвитку природи.

Унаслідок включення до ЦК України значної кількості норм, що визначають особливості права власності та інших речових прав на землю, виникає питання про їхню галузеву належність. Адже окремі галузі (наприклад, земельне право) права охоплюють не тільки сукупність правових норм, які містяться у спеціалізованих нормативно-правових актах галузевої належності (наприклад, ЗК), але й норми, що входять в інші нормативно-правові акти (наприклад, ЦК). Тому загальновизнаним є факт, що поняття "галузь права" і "галузь законодавства" не завжди збігаються. В законодавстві однієї галузі права можуть бути норми іншої галузі права.

Виходячи з вищевикладеного, можна говорити про земельно-правовий характер цілої низки норм ЦК України і про належність їх до земельного права як галузі права.

Залежно від питомої ваги земельно-правових норм у нормативно-правових актах, джерела земельного права поділяють на дві групи. До першої групи входять нормативно-правові акти, всі або переважна більшість норм яких спрямована на регулювання земельних відносин (спеціалізовані земельні нормативно-правові акти). Другу групу джерел земельного права становлять акти інших галузей законодавства, які містять певну кількість земельно-правових норм [9, с.69]. Отже, джерела земельного права можна трактувати у вузькому (перша група) і широкому (друга група) аспектах (значеннях). На цій підставі Цивільний кодекс України відносимо до джерел земельного права в широкому значенні цього поняття.

Відносинами у сфері права власності та інших речових прав на землі земельні відносини не вичерпуються. Крім них, у системі земельних відносин важливе місце посідають питання, пов’язані з наданням землі, оформленням прав на неї, обліком, здійсненням контролю за використанням земель, проведення землеустрою, ведення державного земельного кадастру, охороною земель, вирішенням земельних спорів, відповідальністю за порушення земельного законодавства, розподілом земель по категоріях і особливостями використання земель окремих категорій та ін. Отож, земельне право регулює досить значну специфічну сферу суспільних відносин.

Правове регулювання відповідних суспільних відносин не може бути здійснено в межах Цивільного кодексу і цивільного права в цілому, оскільки це не тільки специфічна галузь суспільних відносин, але й сфера переважно публічного права. Об’єднуючим елементом вказаних відносин є те, що їхнім матеріальним об’єктом є земля. Саме вищеперелічені відносини становлять основну частину суспільних відносин, що є предметом правового регулювання земельного права.

З усього викладеного можна зробити такі висновки:

1. У сучасний період предмет правового регулювання земельного права значно розширився шляхом введення до нього нових видів земельних суспільних відносин.

Визнання земель нерухомим майном не позбавляє їх специфіки об’єкта природи і зумовлює необхідність її врахування у правовому регулюванні.

2. У зв’язку з віднесенням Цивільним кодексом України земельних ділянок до нерухомого майна постає питання про співвідношення цивільного та земельного законодавства.

3. У сфері відносин права власності та інших речових прав на землі цивільне право співвідноситься із земельним як загальне з особливим; земельне право як самостійна галузь права є основним регулятором земельних відносин і цивільним правом не поглинається.

4. Вся інша сфера земельних відносин є публічно-правовою і регулюється винятково нормами земельного права.

5. У зв’язку з введенням до Цивільного кодексу значної кількості норм, що визначають особливості права власності та інших речових прав на землю, Цивільний кодекс можна вважати джерелом земельного права у широкому розумінні цього поняття.

––––––––––––––––––––

1. Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 р. – К.: Атіка, 2001.

2. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. – К.: Атіка, 2003.

3. Адиханов Ф.Х. Соотношение норм гражданского права и норм земельного права в регулировании земельных отношений в условиях рынка земли // Государство и право. – 2001. – №3. – С.32-39.

4. Сыродоев Н.А. О соотношении земельного и гражданского законодательства // Государство и право. – 2001. – №4. – С.28-35.

5. Иконицкая И.А. Земельное право Российской Федерации: теории и тенденции развития. – М., 1999. – 127с.

6. Крассов О.И. Право частной собственности на землю. – М.: Юристъ, 2000. – 379с.

7. Титова Н.І. Землі як об’єкт правового регулювання // Право України. – 1998. – №4. – С.10-15.

8. Шульга Н.В. Актуальные правовые проблемы земельных отношений в современных условиях. – Харьков: Консум, 1998. – 224с.

9. Земельне право / За ред. В.І. Семчика та П.Ф. Кулинича. – К.: ІнЮре, 2001. – 424с.

10. Земельне право: Підручник / За ред. Погрібного О.О. та Каракаша І.І. – К.: Істина, 2003. – 448с.

11. Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. / За ред. О.В. Дзери та Н.С. Кузнєцової. – К.: Юрінком Інтер, 2002.

12. Цивільний кодекс України від 18 липня 1963 р. – Ужгород: ІВА, 1998.

13. Советское земельное право / Под ред. В.С. Шелестова. – Харьков: Выща школа, 1981. – 232с.

14. Общая теория советского земельного права. – М.: Наука, 1983.

15. Петров В.В. Форма земельной собственности и предмет земельного права // Вестник Московского университета. – Серия "Право", 1992. – №5. – С.30-32.

16. Конституція України. – К.: Преса України, 1997. – 80с.

17. Крассов О.И. Земельное право: Учебник. – М.: Юристъ, 2000. – 624с.

18. Жариков Ю.Г. Разграничение сферы действия земельного и гражданского законодательства при регулировании земельных отношений // Государство и право. – 1996. – №2.

19. Земельное право: Учебник для вузов / Отв. ред. С.А. Добролюбов. – М.: Норма-М-Инфра, 1999. – 400с.

20. Відомості Верховної Ради України. – 1991. – №41.

21. Краснова О.И. Земельное право: Элементарный курс. – М.: Юристъ, 2001. – 240с.

 



© Федорович В., 2004

 

Проблеми законодавчого закріплення
поняття непрацездатності
С. Синчук
©
Львівський національний університет імені Івана Франка
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна
тел. (0322) 296-47-97

У статті розглянуті поняття, правова природа, особливості та види непрацездатності як соціального ризику. Обґрунтовується необхідність законодавчого закріплення поняття непрацездатності. Основними видами непрацездатності названо повну (старість), стійку (інвалідність) та тимчасову непрацездатність.

Ключові слова: непрацездатність, старість, тимчасова непрацездатність, інвалідність, соціальний ризик, непрацездатні громадяни.

Термін непрацездатність є не новим як для соціального законодавства, так і для науки права соціального забезпечення. Свого часу саме інтенсивне використання цього поняття як у міжнародній, так і в національній практиці дало змогу сформулювати теорію непрацездатності визначення сфери соціально-забезпечувальних відносин. Авторами цієї концепції були В.С. Андрєєв [1, с.21], Я.М. Фогель [2, с.45, 50, 61-64]. Відповідно до теорії непрацездатності, відносини соціального забезпечення – це відносини щодо надання допомоги за рахунок суспільних фондів лише непрацездатним громадянам. І хоча сама концепція непрацездатності є дещо застарілою в сучасних умовах – адже вона не зовсім повно визначає систему соціально-забезпечувальних відносин, – проблема законодавчого закріплення поняття непрацездатності залишається актуальною й сьогодні.

Теоретичне обґрунтування інституту непрацездатності у праві соціального забезпечення було предметом дослідження багатьох учених. Адже всі науковці-правознавці (як радянського, так і сучасного періоду), які формували теорію права соціального забезпечення не могли оминути юридичний факт, який зумовлював динаміку переважної більшості соціально-забезпечувальних правовідносин. Зокрема, тією чи іншою мірою проблеми непрацездатності у своїх працях торкалися К.С. Батигін, А.Д. Зайкін, А.Н. Єгоров, Н.Б. Болотіна, Я.І. Безугла, В.М. Андріїв, Б.І Сташків, О.Є. Мачульська, Е.Г. Тучкова, К.С. Гусов. А проте цілісного наукового дослідження цього інституту немає і сьогодні.

Термін непрацездатність вживається в сучасному законодавстві під час визначення суб’єктів права на певний вид соціального забезпечення. Однак застосовуючи саме поняття, законодавець не виявляє послідовності. В одних випадках – про застосування терміна слід лише здогадуватись. Наведемо таке положення законодавства: 1) "страховим випадком, який дає право особі на страхові виплати, відповідно до Закону України "Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві", є нещасний випадок на виробництві або професійне захворювання, що спричинили застрахованому професійно зумовлену фізичну чи психічну травму за обставин, передбачених вказаним законом" (ст.13); 2) "нещасним випадком вважається обмежена в часі подія або раптовий вплив на працівника небезпечного виробничого фактора чи середовища, що сталися у процесі виконання ним трудових обов’язків, унаслідок яких заподіяно шкоду здоров’ю або настала смерть" (ст.14).

Аналізуючи ці положення закону, бачимо, що страхові виплати надаються застрахованим особам лише якщо такий нещасний випадок чи професійне захворювання призвели до непрацездатності особи. І вже вид непрацездатності зумовить вид страхової виплати потерпілому.

В інших випадках, хоч і вживається сам термін, однак він несе абсолютно неоднакове змістовне навантаження. Так ст.1 Закону України "Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування" закріплює визначення поняття "непрацездатні громадяни": особи, які досягли встановленого законом пенсійного віку або визнані інвалідами, у тому числі діти-інваліди, а також особи, які мають право не пенсію у зв’язку з втратою годувальника.

Пенсія у зв’язку з втратою годувальника призначається непрацездатним членам сім’ї померлого годувальника, які були на його утриманні (ст.36 Закону України "Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування"). Такими непрацездатними членами сім’ї вважаються: 1) чоловік (дружина), батько, мати, якщо вони є інвалідами або досягли пенсійного віку; 2) діти (у тому числі діти, які народилися до спливу 10 місяців з дня смерті годувальника) померлого годувальника, які не досягли 18 років або старші за цей вік, якщо вони стали інвалідами до досягнення 18 років. Діти, які навчаються за денною формою навчання у вищих навчальних закладах I-IV рівнів акредитації та професійно-технічних навчальних закладах, до закінчення такими дітьми навчальних закладів, але не довше ніж до досягнення ними 23 років, та діти-сироти – до досягнення ними 23 років незалежно від того, навчаються вони чи ні; 3) чоловік (дружина), а в разі їхньої відсутності – один з батьків або брат чи сестра, дідусь чи бабуся померлого годувальника незалежно від віку і працездатності, якщо він (вона) не працюють і зайняті доглядом за дитиною (дітьми) померлого годувальника до досягнення нею (ними) 8 років.

До членів сім’ї, які вважаються такими, що були на утриманні померлого годувальника, відносять перелічених осіб, якщо вони: 1) були на повному утриманні померлого годувальника; 2) одержували від померлого годувальника допомогу, що була для них постійним і основним джерелом засобів до існування. Члени сім’ї померлого годувальника, для яких його допомога була постійним і основним джерелом засобів до існування, але які й самі одержували пенсію, мають право, за бажанням, перейти на пенсію у зв’язку з втратою годувальника.

Дещо інший перелік зазначено в Законі України "Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності".

Відповідно до ч.2 ст.33 вказаного Закону України, непрацездатними особами, які мають право на щомісячні страхові виплати потерпілого є: 1) діти, які не досягли 16 років; діти з 16 до 18 років, які не працюють, або старші за цей вік, але через вади фізичного або розумового розвитку самі не спроможні заробляти; діти, які є учнями, студентами (курсантами, слухачами, стажистами) денної форми навчання – до закінчення навчання, але не більш як до досягнення ними 23 років; 2) жінки, які досягли 55 років, і чоловіки, які досягли 60 років, якщо вони не працюють; 3) інваліди – члени сім’ї потерпілого на час інвалідності; 4) неповнолітні діти, на утримання яких померлий виплачував або був зобов’язаний виплачувати аліменти; 5) непрацездатні особи, які не перебували на утриманні померлого, але мають на це право; 6) дружина (чоловік) або один з батьків померлого чи інший член сім’ї, якщо він не працює та доглядає дітей, братів, сестер або онуків потерпілого, які не досягли 8-річного віку.

Трактуючи поняття непрацездатності, необхідно звернути увагу на два аспекти, що визначають його зміст та правову природу: медичний та соціальний.

Медичний аспект характеризує стан здоров’я особи. Непрацездатність з медичного погляду – це соціально-фізіологічний стан людини, який визначається її об’єктивною втратою чи зменшенням природних функцій організму або зниженням кваліфікації, значним зменшенням обсягу чи припиненням трудової діяльності.

Зміст та вид непрацездатності визначається законодавчо закріпленими обставинами, які зумовлюють її настання. Непрацездатність може бути наслідком різних за природою юридичних фактів:

1) загальносоціальних: притаманні кожній людині, оскільки зумовлені її фізіологічною та соціальною природою (наприклад, старість, вагітність та пологи, травма, не пов’язана з виробництвом та ін.);

2) професійних: є наслідком чи пов’язані з трудовою діяльністю, яку виконувала особа (нещасний випадок на виробництві, професійне захворювання);

3) публічних: є наслідком економічних, технічних, соціальних подій у конкретній державі (техногенні катастрофи, військові конфлікти тощо)

На нашу думку, потрібно розрізняти об’єктивно-фізіологічну непрацездатність, тобто за станом здоров’я чи в разі неповноліття, та об’єктивно-юридичну, – коли закон дозволяє вже не працювати незалежно від того, може чи не може особа виконувати певну трудову діяльність.

Непрацездатність можна класифікувати також на реальну та презюмовану. Реальна відображається у відсотках втрати працездатності та визначається МСЕК. Презюмована непрацездатність настає в разі досягнення законодавчо визначеного віку. Презумпція вікової непрацездатності лежить в основі пенсії за віком; презумпція втрати професійної працездатності лежить в основі призначення пенсії за вислугу років, а також пенсії за віком, яка призначається на пільгових умовах.

За тривалістю непрацездатність можна розділити на: постійну, стійку, тимчасову.

Юридичним фактом, який презюмує постійну непрацездатність особи, є старість (пенсійний вік).

Конституція України закріплює право громадян на соціальний захист у разі старості (ч.2 ст.46). А проте медична наука не знайшла критерію правильного нормування чи припинення праці відповідно до фізіологічного стану і біологічної активності людини.

Дослідження доводять, що ступінь старіння (відповідно, рівень здоров’я) суттєво залежить від соціальних чинників – різниці у рівні і якості життя міського і сільського населення, належності до певної соціальної групи, від чого залежить спосіб життя, характер та інтенсивність праці, ставлення до свого здоров’я, особливості харчування та ін. Характерно, зокрема, що в західному регіоні України люди старіють повільніше, ніж у центральному і південному регіонах, що, можливо, зумовлено наявністю популяції довгожителів, меншим ступенем забруднення навколишнього середовища, в тому числі і радіаційного [3, с.392-400].

Фізіологічний та медико-біологічний стан визначається індивідуальними темпами старіння організму, психологічний – самооцінкою особи. Отож старість – це природний стан організму, який часто не збігається з календарним віком особи. Саме тому виникнення у особи права на соціальне забезпечення пов’язують із настанням такого юридичного факту як пенсійний вік: для чоловіків – 60 р., для жінок – 55 р.

Підготовка пенсійної реформи викликала дискусії щодо можливості підвищення вікового рівня трудової непрацездатності. Економісти шукають в цьому протидію тенденції до посилення диспропорції у співвідношенні працівник-пенсіонер (у 1996 році на 1000 чол. працездатного віку було 405 пенсіонерів, а за прогнозами на 2026 р. буде 561)[4], посилаючись і на те, що таким шляхом іде більшість зарубіжних держав [5]. Так останнім часом у деяких державах помітна тенденція до підвищення пенсійного віку: в Німеччині – до 65 років, незалежно від статі; в Італії – чоловікам до 65 р., жінкам – до 60 р.; у США – до 67 років, у Франції очікується, що до 2041 р. пенсійний вік підвищиться з 60 років до 61-62 рр. [6]. Програма пенсійної реформи України не передбачає підвищення пенсійного віку, а ґрунтується на принципі матеріального заохочення виходу на пенсію у пізнішому віці.

Іншим видом непрацездатності є стійка, яка традиційно в законодавстві визначається поняттям інвалідність. Виходячи із змісту ст.2 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", можна запропонувати таке визначення інвалідності: це – соціальна недостатність, зумовлена стійкою (повною чи частковою) непрацездатністю особи, яка визначає необхідність її (цієї особи) матеріального соціального забезпечення.

Можна виділити дві ознаки, які характеризують та визначають інвалідність як вид непрацездатності:

Перша характеризує зміст та ступінь обмеження життєдіяльності людини. До основних категорій життєдіяльності потрібно віднести:

1) здатність до самообслуговування: самостійно забезпечувати основні фізіологічні потреби, виконувати щоденну побутову діяльність та зберігати навики особистої гігієни;

2) здатність до самостійного пересування: самостійно пересуватись у просторі, переборювати перепони, зберігати рівновагу тіла в рамках виконання побутової, суспільної, професійної діяльності;

3) здатність до навчання: сприймати та відтворювати знання (загальноосвітні, професійні та ін.), оволодівати навиками та уміннями (соціальними, побутовими, культурними);

4) здатність до орієнтації: визначатись у просторі та часі;

5) здатність до спілкування: встановлювати контакти з людьми шляхом сприйняття, переробки та передачі інформації;

6) здатність контролювати свою поведінку: усвідомлення себе та адекватно поводитись з урахуванням соціально-правових норм.

Стійкий характер інвалідності підтверджується положеннями законодавства. Так, особа направляється для огляду у МСЕК лише при наявності стійкого чи необоротного характеру захворювання, або ж, якщо вона була звільнена від роботи протягом чотирьох місяців з дня настання тимчасової непрацездатності чи протягом п’яти місяців у зв’язку з одним і тим самим захворюванням за останні дванадцять місяців, а при захворюванні на туберкульоз – протягом десяти місяців з дня настання непрацездатності [7].

Друга ознака інвалідності характеризує ступінь професійної працездатності особи. Під професійною працездатністю потрібно розуміти здатність працівника виконувати трудову діяльність за своєю професією та кваліфікацією чи за іншою адекватною професією.

Ступінь обмеження життєдіяльності людини, причину, час настання, групу інвалідності визначає медико-соціальна експертиза, яка проводиться на підставі порядку організації та проведення медико-соціальної експертизи втрати працездатності (затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 04.04.1994). Залежно від ступеня втрати здоров’я встановлюють три групи інвалідності.

Причина інвалідності визначає вид соціального забезпечення, умови та порядок його надання. Причинами інвалідності можуть бути: нещасний випадок на виробництві; професійне захворювання; загальне захворювання чи травма, не пов’язана з виробництвом. Законодавством України можуть бути встановлені інші причини інвалідності.

Під тимчасовою непрацездатністю розуміємо неспроможність особи здійснювати трудову діяльність унаслідок короткотривалих обставин об’єктивного характеру.

Юридичні факти, що зумовлюють тимчасову непрацездатність громадянина, можна розділити на три групи.

Перша група визначає фізичну нездатність особи виконувати трудові обов’язки. До неї відносяться: хвороба особи (загального або професійного захворювання); травма як пов’язана, так і не пов’язана з нещасним випадком на виробництві; вагітність та пологи.

Друга – визначає неможливість виконувати роботу через необхідність догляду за іншим членом сім’ї, а саме: за хворою дитиною; за хворим членом сім’ї; за дитиною віком до трьох років або дитиною-інвалідом віком до 16 років у разі хвороби матері або іншої особи, яка доглядає за цією дитиною; за дитиною до трьох років.

Третя група визначається обставинами, викликаними певними діями державних органів. Сюди відносять тимчасову непрацездатність унаслідок карантину, накладеного органами санітарно-епідеміологічної служби.

Соціальний аспект поняття непрацездатності вказує на нездатність особи матеріально забезпечити себе та членів своєї сім’ї на рівні, визначеному достатнім для проживання людини (прожиткового мінімуму) в державі.

Медичний та соціальний аспекти тлумачення поняття непрацездатності визначають її зміст як соціального ризику. Як соціальний ризик непрацездатність наділена такими ознаками:

1) має виключно об’єктивний характер (настає незалежно від волі особи та не може бути усунена нею самостійно через зовнішні чинники, а не з будь-яких суб’єктивних причин);

2) обмежує (чи порушує) життєдіяльність людини та зумовлює її соціальну незабезпеченість;

3) закріплена національним законодавством як обставина, внаслідок настання якої особа може потребувати допомоги держави чи суспільства;

4) є потенційно закономірною для кожної людини, оскільки обов’язково або, як правило, трапляється або може трапитись за певних обставин.

Підсумовуючи викладене, можна запропонувати таке визначення непрацездатності:

Непрацездатність – це соціально-фізіологічний стан людини, який визначається її об’єктивною втратою чи зменшенням природних функцій організму або зниженням кваліфікації, значним зменшенням обсягу чи припиненням трудової діяльності, у разі настання якого особа втрачає засоби до існування та потребує матеріального соціального забезпечення.

––––––––––––––––––––

1. Андреев В.С. Право социального обеспечения в СССР. – М., 1980. – 312с.

2. Фогель Я.М. Право на пенсию и его гарантии. – М.: Юрид. лит., 1972.

3. Григоров Ю.Г., Козловская С.Г., Семесько Г.М., Повороднюк В.В., Кузнецова С.М. Особенности старения населения различных регионов Украины. // Проблемы старения и долголетия. – 1994. – №3-4. – С.392-400.

4. Максимчук В. Пенсійна реформа України // Профспілкова газета. – 1997. – №35 (358).

5. Соловьева Л. Социальное обеспечение в западных странах: проблемы 90-х годов // Мировая экономика и международные отношений. – 1993. – №12. – С.114-119.

6. Трудовое и социальное право зарубежных стран: основные институты // Под ред. Э.Б. Френкеля. – М.: Юристъ, 2002. – С.580-651.

7. Порядок організації та проведення медико-соціальної експертизи втрати працездатності – затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 04.04.1994 // Зібрання постанов Уряду України. – 1994. – №8. – Ст.190.

 



© Синчук С., 2004

 

Загальнообов’язкове державне
соціальне страхування як організаційно-правова форма соціального забезпечення
С. Куземська
©
Львівський національний університет імені Івана Франка
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

Загальнообов’язкове державне соціальне страхування розглядається як одна із основних організаційно-правових форм соціального забезпечення. Визначаються особливості соціального страхування, деякі характерні ознаки соціально-страхових відносин. Здійснюється аналіз видів соціального забезпечення (пенсій, допомог та послуг), які реалізуються в системі державного соціального страхування України.

Ключові слова: організаційно-правові форми та види соціального забезпечення, загальнообов’язкове державне соціальне страхування, соціально-страхові відносини, соціальний ризик.

Суспільні відносини з приводу матеріального забезпечення чи надання послуг громадянам у випадках настання соціальних ризиків характеризуються великою різноманітністю. Це пояснюється, по-перше, значною кількістю суб’єктів цих відносин – адже майже всі громадяни України є реальними або потенційними одержувачами соціального забезпечення. По-друге, складним є механізм здійснення забезпечення громадян у разі того чи іншого соціального ризику.

Аналіз системи соціального забезпечення дає можливість стверджувати важливий вплив на неї правотворчої діяльності. Є чимало прикладів, коли правові норми породжують певні суспільні відносини, проте не здійснюють правову фіксацію вже існуючих. Власне, це є специфічною ознакою всіх соціально-забезпечувальних відносин, які існують у вигляді конкретних правовідносин. Протягом останніх років відбувається активне реформування соціального забезпечення України з огляду на нові соціально-економічні умови. Першим документом, який визначив головні напрями проведення змін у соціальному забезпеченні, є Концепція соціального забезпечення населення України, затверджена Постановою Верховної Ради країни від 21 грудня 1993 року. Концепція окреслила загальну будову, принципи та структурні частини соціального забезпечення. Незважаючи на ненормативність цього акту, з впевненістю можна стверджувати, що всі нормативно правові документи в галузі соціального забезпечення, що приймались після 1993 року, відповідають змісту Концепції. Зокрема, держава залишає за собою забезпечення за рахунок бюджетних коштів лише мінімально гарантованого рівня медичного, культурного, побутового і соціального обслуговування населення і передусім найменш соціально захищених громадян. А реалізації та фінансування переважної більшості видів соціального забезпечення перекладається на систему загальнообов’язкового державного соціального страхування. Саме соціальне страхування є джерелом матеріального забезпечення громадян у разі безробіття, тимчасової непрацездатності, нещасного випадку, втрати годувальника, а також у старості, тобто переважної більшості соціальних ризиків.

Отже, однією із основних організаційно-правових форм соціального забезпечення, тобто способом його організації та здійснення, визнається загальнообов’язкове державне соціальне страхування. Це одна із форм, за допомогою якої держава виконує функцію соціального забезпечення. Більше того, Конституція України визначає загальнообов’язкове державне соціальне страхування однією з гарантій права особи на соціальний захист.

Загальнообов’язкове державне соціальне страхування – це форма реалізації застрахованими громадянами права на матеріальне забезпечення у випадках втрати заробітку чи іншого джерела засобів до існування у зв’язку із тимчасовою втратою працездатності, старістю, безробіттям, втратою годувальника й інших передбачених законом випадках, а також на медичну допомогу та інші послуги за рахунок коштів страхових фондів [2, с.8].

Будь-який вид страхування за своїм змістом є колективним явищем [1, c.18] і ґрунтується на принципі розподілу збитків, які виникають в однієї застрахованої особи внаслідок настання страхового випадку між усіма учасниками страхування. Соціальне страхування з цього погляду не є винятком, проте має декілька суттєвих особливостей (специфіка страхового випадку, обов’язкова участь усіх найманих працівників у страхуванні, розподіл обов’язку сплати страхових внесків між роботодавцями та застрахованими особами, виключно цільове використання коштів страхових фондів, статус нормативно-правових документів, які приймаються страховими фондами та ін.), які не дають можливості розглядати його лише в контексті цивільного особистого страхування. Соціальне страхування можна характеризувати за певними ознаками, зокрема: за об’єктом страхування; колом осіб, охоплених страхуванням; територією, на яку воно поширюється; характером організації страхових заходів [1, c.22-24].

Головною метою соціального страхування є відшкодування втраченого заробітку або/та необхідність у додатковій матеріальній підтримці, тобто забезпечення належного матеріального добробуту населення. В сучасному суспільстві матеріальне забезпечення особи залежить від її заробітку чи доходу. Для їх одержання необхідними є наявність працездатності та можливості реалізувати себе на ринку праці. Працездатність може залежати від хвороби, інвалідності, старості, нещасного випадку, вагітності, необхідності догляду за хворим членом сім’ї. Отже, поняття непрацездатності охоплює декілька видів соціальних ризиків. Відтак будь-кому, хто живе за рахунок продажу своєї робочої сили, загрожують дві небезпеки: з одного боку, втрата працездатності, з іншого– безробіття. В обох випадках особа опиняється перед загрозою втрати заробітку (доходу) [1, c.20]. Саме цей ризик і є специфічним об’єктом, притаманним тільки соціальному страхуванню. Перелік соціальних ризиків завжди визначений в законодавчому порядку.

Інша важлива ознака – широке коло осіб, залучених до соціального страхування. Система соціального страхування охоплює громадян, іноземців, осіб без громадянства, які працюють на умовах трудового договору (контракту), цивільного договору найму, займаються підприємницькою діяльністю, самі себе забезпечують роботою. Можна стверджувати, що соціальне страхування охоплює переважну більшість працездатного населення держави. Жодний інший вид страхування не передбачає залучення такої великої кількості учасників. Важливо, що умови та порядок здійснення соціального страхування визначені лише законом.

Особливістю характеру організації страхових заходів є те, що участь у тому чи іншому виді соціального страхування має примусовий характер, а не добровільний, як у цивільному особистому страхуванні. Акт волевиявлення фізичної особи чи роботодавця про бажання брати участь у певному виді страхування не потрібний. Наявність статусу роботодавця або найманого працівника автоматично зумовлює участь у загальнообов’язковому соціальному страхуванні.

Соціальне страхування функціонує на загальнодержавному рівні в межах єдиної системи, яка складається з п’яти видів страхування. Спеціально уповноваженими органами, які здійснюють керівництво та управління окремими видами соціального страхування, є цільові, позабюджетні, централізовані некомерційні страхові фонди.

Прийняття Основ законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у 1998 році, а згодом і законів про страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, на випадок безробіття, у зв’язку із тимчасовою втратою працездатності та витрат, зумовлених народженням та похованням, а також закону про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування ініціювало виникнення цілого комплексу нових правовідносин, які мають певні характерні ознаки. Окремими з цих особливостей є: по-перше, ці відносини, як правило, є, недоговірними, їх виникнення, зміна чи припинення визначаються в нормативному порядку. Правовий статус суб’єктів, обсяг прав та обов’язків визначається нормативно-правовими документами. По-друге, суб’єктами названих соціально-страхових правовідносин є застраховані особи, а у передбачених законом випадках також члени їхніх сімей, страхувальник та страхових. Кожен з них має певні права та обов’язки, проте, необхідно зазначити, що основним суб’єктом цих правовідносин є застрахована особа. Вся система соціального страхування створена і функціонує з метою здійснення захисту застрахованої особи в разі настання страхового ризику. По-третє, в системі соціального страхування забезпечуються лише певні соціальні ризики, які наперед відомі, передбачувані і неодмінно або здебільшого, трапляються у людей в певний час і за певних обставин, а саме: загальносоціальні – притаманні кожній людині і зумовлені її фізіологічною природою (старість, хвороба, вагітність та пологи та ін.), та професійні, які є наслідком професійної діяльності людини або пов’язані з нею (нещасний випадок на виробництві, професійне захворювання, безробіття) [3, с.56]. Загалом, соціально-страхові відносини можна поділити на: 1) правовідносини з приводу акумуляції коштів на потреби соціального забезпечення; 2) правовідносини з приводу розподілу цих коштів на фінансування певних видів соціальних виплат та послуг.

Соціально страхові відносини можна також класифікувати за критерієм страхового випадку, внаслідок якого вони виникають. Відтак розрізняють такі види страхування: пенсійне; у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням; на випадок безробіття; від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, що спричинили втрату працездатності, та медичне. Незважаючи на чітке розмежування і створення п’яти окремих програм соціального страхування, для всієї системи створено єдиний юридичний механізм її регулювання. Це знаходить своє відображення в єдиних принципах права. Так загальнообов’язкове державне соціальне страхування громадян України здійснюється за принципами: законодавчого визначення умов та порядку здійснення соціального страхування; обов’язкової участі осіб, які працюють на умовах трудового договору, осіб, які самі себе забезпечують роботою, громадян – суб’єктів підприємницької діяльності; солідарності та субсидіювання; обов’язковості фінансування страховими фондами витрат, пов’язаних із наданням матеріального забезпечення та соціальних послуг; цільового використання коштів. Єдиним є також метод правового регулювання правовідносин з усіх видів соціального страхування, який характеризується за певними ознаками: підстава виникнення, зміни чи припинення правовідносин (комплексний юридичний факт), правове становище суб’єктів (немає ані відносин рівності сторін, ані відносин влади та підпорядкування), характер встановлення прав та обов’язків (недоговірний).

У межах державного соціального страхування забезпечується надання різних видів соціального забезпечення: пенсій, допомог та послуг. Обсяг матеріального забезпечення особи залежить від того, в яких видах загальнообов’язкового державного соціального страхування особа бере участь. Тому право на отримання певного виду пенсії чи допомоги обмежується рамками конкретного виду соціального страхування.

Без сумніву, пенсійні виплати в системі соціального забезпечення посідають чи не найважливіше місце. Однак з огляду на аналіз чинного законодавства пенсійне забезпечення втратило свою єдність, яка була притаманна йому в умовах радянської системи соціального забезпечення. Загалом, сучасне пенсійне забезпечення має складну структуру. Пенсійне забезпечення може здійснюватись за рахунок коштів соціального страхування, причому як обов’язкового (із солідарної та накопичувальної систем), так і добровільного (всі види страхових пенсій) та коштів державного бюджету (пенсії державним службовцям, соціальні пенсії та ін.). Крім того, регулювання страхових пенсійних відносин здійснюється в межах різних видів соціального страхування. Так призначення пенсії залежно від статусу застрахованої особи та страхового ризику може здійснюватись із різних страхових фондів. Страхова пенсія за віком фінансується за рахунок пенсійного страхування, а пенсія в разі інвалідності призначається з Пенсійного Фонду, якщо причиною інвалідності є загальне захворювання, або з Фонду страхування від нещасного випадку на виробництві, якщо інвалідність настала внаслідок професійного захворювання. Крім того, існують певні відмінності в умовах здійснення різних видів страхування. Якщо у пенсійному страхуванні активну участь бере як застрахована особа, так і роботодавець, то у страхуванні від нещасного випадку на виробництві, за загальним правилом, сплата страхових внесків є обов’язком лише роботодавця.

Інший вид соціального забезпечення, який необхідно розглядати також беручи до уваги організаційно-правову форму, є допомога. Як відомо, соціальна допомога – це періодична або одноразова грошова виплата, метою призначення якої є компенсація втраченого заробітку або додаткова підтримка громадян у випадку настання соціального ризику за рахунок коштів соціальних страхових коштів або державного бюджету. Саме за джерелом фінансування соціальні допомоги поділяють на страхові та не страхові. Окремі види допомог можуть бути лише страховими, наприклад допомога по безробіттю, страхова виплата в разі нещасного випадку на виробництві, допомога по тимчасовій непрацездатності у зв’язку із хворобою. Законодавство передбачає перелік допомог, які за своєю юридичною природою є нестраховими, наприклад допомога малозабезпеченим, допомога інвалідам з дитинства та дітям інвалідам віком до 16 років, допомога на дітей, які перебувають під опікою та піклуванням, житлові субсидії. Однак існують певні види допомог, які залежно від статусу їхнього одержувача можуть бути як страховими, так і державними. Саме такими є допомога по вагітності і пологам, допомога по догляду за дитиною до досягнення нею 3 років, допомога на поховання. Зокрема, застрахованим особам допомога по вагітності і пологам призначається з Фонду страхування у зв’язку із тимчасовою непрацездатністю, а незастрахованим – за рахунок коштів державного бюджету. Допомога на поховання безробітного виплачується з Фонду страхування від безробіття; найманого працівника, чи члена його сім’ї – за рахунок коштів Фонду страхування від тимчасової втрати працездатності.

Крім вищезазначених видів соціального забезпечення, у межах соціального страхування здійснюється реалізація права громадян на отримання певних видів соціальних послуг. Наприклад, Законом про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття передбачено надання послуг безробітним з професійної підготовки або перепідготовки, підвищення кваліфікації чи профорієнтації; пошуку підходящої роботи та сприяння працевлаштуванню. Законом про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування до числа соціальних послуг віднесено допомогу на поховання пенсіонера. Великий перелік послуг передбачено для застрахованих осіб, потерпілих від нещасного випадку на виробництві чи професійного захворювання, зокрема організація цілеспрямованого та ефективного лікування потерпілого та ін.

––––––––––––––––––––

1. Вигдорчик Н.А. Теория и практика социального страхования. Теоретические основы социального страхования. – М., 1923.

2. Мачульская Е.Е. Право социального обеспечения. – М., 1999.

3. Синчук С.М. Теорія соціального ризику за правом соціального забезпечення // Право України. – 2003. – №3.

 



© Куземська С., 2004

 

Поняття суб’єктів права
соціального забезпечення
О. Кульчицька©
Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна
e-mail
: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

В даній статті автор розкриває поняття суб’єктів права соціального забезпечення шляхом аналізу різних підходів до його розуміння. Визначено ознаки, якими повинна володіти особа для того, щоб стати суб’єктом права. Наведено аргументи на користь включення правового статусу до складу правосуб’єктності.

Ключові слова: суб’єкт права, суб’єкт правовідносин, правосуб’єктність, правовий статус.

На сьогоднішній день в Україні триває реформа системи соціального забезпечення: впроваджуються нові види та організаційно-правові форми соціального забезпечення громадян. В зв’язку з цим в сфері соціального забезпечення з’являються нові суб’єкти (страхові організації, недержавні пенсійні фонди), змінюється роль тих суб’єктів, які вже давно функціонують в цій сфері (Пенсійний фонд України, державні органи та уповноважені державою організації).

Реформа законодавства про соціальне забезпечення в Україні спрямована на зміну підходу до реалізації права на соціальне забезпечення громадян. Законодавець покладає основну відповідальність за реалізацію цього права вже не на державу, а на самих громадян. Держава в сучасних ринкових умовах повинна забезпечувати лише гарантії для реалізації цього права.

У світлі всіх цих змін відсутність наукових досліджень сучасного характеру щодо правового становища суб’єктів права соціального забезпечення створює додаткові труднощі в переосмисленні теоретичної бази даної галузі права. Питанням теорії права соціального забезпечення присвячено роботи представників сучасної науки права соціального забезпечення України Н.Б. Болотіної, С.М. Синчук, Н.М. Стаховської, Б.І. Сташківа. Однак дослідженню проблеми суб’єктів права соціального забезпечення в їхніх роботах, на нашу думку, приділяється недостатня увага. Тому в даній статті зроблено спробу усунути деякі прогалини в дослідженні поняття суб’єктів права соціального забезпечення.

У сучасній теорії права немає єдиного розуміння поняття суб’єктів права. Визначення даного поняття, сформульовані різними вченими, в цілому відображають два основні підходи до його розуміння. Представники першого напряму при визначенні поняття суб’єктів права основний наголос роблять на їх можливості вступу в правовідносини. В такому розумінні поняття "суб’єкт права" ототожнюється з поняттям "суб’єкт правовідносин". Л.І. Спірідонов [1, с.183], зокрема, визначає суб’єкта права як особу, яка згідно із законом визнана здатною вступати у правовідносини та набувати права та обов’язки, а І.М. Якушев [2, с.7] визнає таким суб’єктом особу, яка вже є або може бути учасником правовідносин.

Представники другого підходу [12, с.481; 13, с.11] визначають суб’єктів права як осіб, які виступають носіями передбачених законом прав та обов’язків. В основу даного визначення покладено таку ознаку суб’єктів права як здатність до правоволодіння. Для того, щоб з’ясувати, яке з визначень найбільш правильно та повно розкриває поняття суб’єктів права, нам необхідно з’ясувати, якими ознаками характеризується дане поняття.

В основі першого підходу до розуміння суб’єктів права лежить усвідомлення того, що прагнення забезпечити собі гідні умови існування та розвитку у суспільстві зумовлює наявність у кожної особи певних потреб та інтересів. Сучасна держава, прагнучи стати правовою та соціальною, передбачає можливості для максимального задоволення цих потреб. Для цього вона визнає приналежність особі відповідних прав, реалізація яких надає їй можливість задовольнити свої потреби та інтереси. Висловлена в науковій літературі [3, с.419] думка про те, що в сучасному суспільстві одним із основних легітимних способів реалізації інтересів та намірів в межах існуючого правопорядку та законності є правовідносини, на нашу думку, є беззаперечною. Адже саме правовідносини виступають основною формою реалізації належних особі прав.

В зв’язку з цим логічним є висновок про те, що ще до вступу в правовідносини особа повинна мати відповідні права, які вона буде реалізовувати в конкретних правовідносинах. Зрозуміло, що не можна вести мову про ті права, які виникають в особи в результаті участі в правовідносинах. Маємо на увазі ті невідчужувані, непорушні права, які належать кожній людині від народження – основні права людини. Підтримуючи в цілому природничий підхід до розуміння цих прав, важко спростувати сформульовану в науковій літературі думку про те, що "сам факт багатоманітності праворозуміння свідчить про те, що з точки зору змісту "в чистому вигляді" як таких, безумовно об’єктивних і загальноприйнятих прав і свобод людини не існує" [3, Т. 1, с.417]. Тому в даному контексті більш правильно буде вести мову про т.зв. конституційні права (однак термін "конституційні" не повністю охоплює зміст даного поняття, оскільки ми маємо на увазі не тільки основні права людини, які встановлені в Конституції, а й ті, що встановлені в законах держави). В такий спосіб основні права людини отримують законодавче закріплення та гарантії захисту з боку держави. Сукупність таких прав складає, на думку багатьох науковців [3, Т. 3, с.103; 5, с.373; 6, с.142; 7, с.35], один із основних елементів правового статусу особи, який можна визначити як сукупність прав, свобод і обов’язків особи, які закріплені в законодавстві.

Без сумніву, така позиція не є основною. Зокрема, П.М. Рабінович під правовим статусом особи розуміє комплекс її суб’єктивних прав та юридичних обов’язків [11, с.69]. Якщо порівнювати дане визначення з попереднім, то можна прийти до висновку, що воно є більш широким. Адже суб’єктивними визнаються не лише ті права, які особа набуває в зв’язку з участю в правовідносинах. Суб’єктивними також є конституційні права та обов’язки в силу того, що вони належать конкретній особі, конкретному суб’єкту.

В цьому зв’язку доречно згадати про те, що в літературі [4, с.413; 11, с.69] виділяють три види правового статусу: загальний, спеціальний та індивідуальний. Загальний правовий статус включає основні права та обов’язки осіб, які закріплені в Конституції та законах, тому він є однаковим і рівним для всіх громадян даної держави. Спеціальний правовий статус характеризує приналежність особи до певної соціальної групи, в зв’язку з чим вона на підставі закону наділяється додатковими правами та обов’язками. Індивідуальний правовий статус включає права та обов’язки конкретної особи, якими вона володіє в конкретно визначений період часу.

Очевидно, що визначаючи правовий статус як сукупність прав і обов’язків особи, які закріплені в Конституції та законах держави, вчені беруть за основу поняття загального правового статусу. Натомість ті, що включають до правового статусу всі суб’єктивні права та юридичні обов’язки, обґрунтовують такий підхід поняттям індивідуального правового статусу. Однак включення в загальне визначення правового статусу всіх суб’єктивних прав та обов’язків перетворює це поняття в нестабільну та невизначену категорію. Адже кількість та обсяг суб’єктивних прав конкретної особи постійно змінюється, тому їх включення до складу загального правового статусу є недоцільним. Оскільки ми ведемо мову про визначення загального поняття суб’єктів права соціального забезпечення, то нас цікавить правовий статус, який є загальним і рівним для всіх осіб. В протилежному випадку ми змушені були враховувати індивідуальні особливості кожного суб’єкта. Тому ми розглядаємо правовий статус як сукупність закріплених в Конституції та законах основних прав і обов’язків осіб.

Наявність правового статусу як сукупності основних прав та обов’язків особи передбачає її здатність до правоволодіння та правореалізації. Сукупність цих здатностей складає поняття правосуб’єктності. В теорії права є різні підходи до співвідношення цих двох понять. Одні науковці включають правосуб’єктність до складу правового статусу [4, с.412; 6, с.142; 9, с.502]; інші навпаки вважають, що правосуб’єктність є ширшим поняттям, яке включає в себе правовий статус [5, с.373]. Для того, щоб визначити, яке з цих двох понять є ширшим потрібно визначити їх зміст.

В сучасних підручниках з теорії права визначення поняття правосуб’єктності є досить дискусійним. Однак можна виділити два найбільш поширених погляди: 1) правосуб’єктність – це можливість особи бути суб’єктом правовідносин [8, c. 340, 9, c 343]; 2) правосуб’єктність – це можливість бути суб’єктом права [10, c. 234]. Для того, щоб з’ясувати, яке з цих визначень найбільш повно розкриває зміст даного поняття необхідно визначити структуру правосуб’єктності. В цьому відношенні найменш суперечок викликає твердження про те, що до складу правосуб’єктності входять правоздатність (як здатність мати права та нести обов’язки) та дієздатність (як здатність реалізовувати свої права та обов’язки самостійними діями). В структурі правосуб’єктності виділяють ще деліктоздатність як здатність нести відповідальність за свої дії. Однак відповідальність – це вид юридичного обов’язку, тому деліктоздатність – це фактично різновид дієздатності як здатності реалізовувати свої обов’язки. Тому про цю здатність як про окремий елемент правосуб’єктності можна вести мову лише в тих випадках, коли в певній галузі права існують особливості щодо відповідальності осіб. В праві соціального забезпечення такі особливості відсутні, тому в структурі галузевої правосуб’єктності ми не виділяємо деліктоздатність як окремий елемент.

Ті вчені, які включають правосуб’єктність до складу правового статусу, обґрунтовують таку думку тим, що правосуб’єктність є передумовою набуття правового статусу. На їхню думку, щоб мати ті права та обов’язки, які складають основу правового статусу, особа повинна володіти здатністю мати права та обов’язки. В цілому поділяючи дану точку зору, ми не погоджуємось з тим, що на підставі такого твердження правомірно включати правосуб’єктність до складу правового статусу. Розглядаючи останній як сукупність закріплених в Конституції та законах основних прав і обов’язків, ми приходимо до висновку, що основною умовою наявності правового статусу виступає не правоздатність, а наявність відповідних правових норм, в яких ці права та обов’язки отримують своє закріплення.

Беззаперечним є той факт, що для вступу в правовідносини особа повинна володіти певними властивостями. Зрозуміло, що однієї здатності мати права та нести обов’язки (правоздатності) для цього недостатньо, особа повинна мати ті права, які вона буде реалізовувати в цих правовідносинах, а також здатність реалізовувати ці права та обов’язки. Тому для того, щоб стати суб’єктом правовідносин особа повинна володіти, крім правоздатності, ще дієздатністю і правовим статусом. Якщо ми визнаємо правосуб’єктність обов’язковою передумовою правовідносин, ми повинні включити до її складу правоздатність, дієздатність та правовий статус, без наявності яких особа не може вступити в правовідносини. Тому ми підтримуємо тих вчених, які обґрунтовують саме такий склад правосуб’єктності та визначають її як можливість особи бути суб’єктом правовідносин.

Визначивши правосуб’єктність як можливість особи бути суб’єктом правовідносин, ми включаємо до першого підходу також і тих вчених, які визначають суб’єктів права як осіб, які володіють правосуб’єктністю (О.Ф. Скакун [4, с.384], В.С. Нерсесянц). Так, В.С. Нерсесянц [5, с.373] визнає суб’єктами права осіб чи організації, в яких закон визнає наявність особливої юридичної властивості правосуб’єктності, яка дає можливість вступати у різні правовідносини з іншими особами та організаціями.

Отже, визначення поняття "суб’єкт права", яке пропонують представники першого напряму, передбачає наявність у суб’єкта права такої ознаки як правосуб’єктність. Оскільки саме правосуб’єктність як сукупність трьох елементів (правоздатність, правовий статус, дієздатність) є основною передумовою вступу особи в правовідносини.

Дане визначення можна визнати аргументованим, якщо розглядати поняття "суб’єкт права" і "суб’єкт правовідносин" як тотожні. На нашу думку, ці два поняття не є тотожними. В науковій літературі це питання часто піднімається і найбільш переконливим аргументом на користь даного твердження є те, що не всі суб’єкти права є суб’єктами правовідносин. Як ми вже зазначали вище, для того, щоб стати суб’єктом правовідносин, особі повинна володіти правоздатністю, правовим статусом та дієздатністю, тобто правосуб’єктністю. Якщо правоздатністю та правовим статусом наділені всі особи від народження та протягом всього життя не можуть від них відмовитися, то дієздатністю наділені не всі особи та не в однаковій мірі. Тому визначаючи суб’єктів права як осіб, які наділені правосуб’єктністю, ми виключимо з цього кола недієздатних осіб, що призвело б до значного звуження змісту даного поняття.

Отже, саме дієздатність є тією ознакою, наявність якої перетворює суб’єкта права в суб’єкта правовідносин. Тому, на нашу думку, для того, щоб стати суб’єктом права, особі достатньо мати правоздатність та правовий статус.Наявність цих двох ознак покладено в основу другого підходу до визначення поняття суб’єктів права. Носії передбачених законом прав та обов’язків повинні володіти такими правами та обов’язками, тобто володіти загальним правовим статусом. Основною ж умовою володіння правовим статусом є правоздатність. Тому суб’єктом права визнається особа, яка володіє правоздатністю та правовим статусом. Коли така особа набуває дієздатність, то вона, звичайно, залишається суб’єктом права, але вже може стати суб’єктом правовідносин.

Аналізуючи поняття суб’єктів права, слід зазначити, що ми ведемо мову про два основні підходи до його розуміння. В науковій літературі наводять й інші визначення даного поняття. Так, автори академічного курсу "Загальна теорія держави і права" [3, Т. 3, с.443] визначають суб’єктів права як осіб, які наділені державою здатністю бути носіями юридичних прав та обов’язків. Така здатність очевидно передбачає наявність правоздатності. Але, по-перше, держава не наділяє осіб правоздатністю, а лише визнає її приналежність. По-друге, всі особи є правоздатними в повній мірі від народження, а тому суб’єктом права за цим визначення може бути фактично будь-яка особа. Однак таким чином поняття суб’єктів прав втрачає визначеність. Тому ми вважаємо, що визначення суб’єктів права як осіб, які виступають носіями передбачених законом прав і обов’язків, найбільш правильно та повно розкриває зміст даного поняття. Саме таке визначення слід, на нашу думку, покласти в основу визначення поняття суб’єктів права соціального забезпечення.

Отже, під суб’єктом права соціального забезпечення слід розуміти осіб, які виступають носіями передбачених законом прав та обов’язків у сфері соціального забезпечення. Для того, щоб стати суб’єктом даної галузі права (як і будь-якої іншої), особа повинна володіти правоздатністю та правовим статусом.

––––––––––––––––––––

1. Спиридонов Л.И. Теория государства и права. – М.: Проспект, 1999. – с.183.

2. Якушев І.М. Суб’єкти трудового права: Автореф. дис... канд. юр. наук: 12.00.05 – Х., 2000. – с.7.

3. Общая теория государства и права. Академический курс в 3-х томах. Изд. 2-е, перераб. и доп. Отв. ред. проф. М.Н. Марченко. – М.: ИКД "Зерцало-М", 2002. – С.419.

4. Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник для вузов / Университет внутренних дел – Х.: фирма "Консум", 2000. – с.384.

5. Проблемы общей теории права и государства: Учебник для юридических вузов / Под ред. В.С. Нерсесянца. – М.: Издательство НОРМА, 2001. – с.373.

6. Алексеев С.С. Общая теория права. В двух томах. Т. ІІ – М., Юридическая литература, 1982. – 360с.

7. Общая теория прав человека / Е.А. Лукашева, В.А. Карташкин, Н.С. Колесова и др.: РАН, Институт государства и права. – М.: Норма, 1996. – 520с.

8. Загальна теорія держави і права / за ред. М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченка, О.В. Петришина. – Харків: Право, 2002. – 432с.

9. Теория государства и права. Учебник для юридических вузов и факультетов. Под ред. В.М. Корельского, В.Д. Перевалова. – М.: Издательская группа НОРМА-ИНФРА. – 1999. – 570с.

10. Общая теория права и государства: Учебник / Под ред. В.В. Лазарева. – М., Юристъ, 1999. – 520с.

11. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави: Навч. Посібник. Вид. 6-е – Х.: Консум, 2002. – 160с.

12. Теория государства и права. Курс лекций / Под ред. Н.И. Матузова, А.В. Малько. – М., 1997. – 672с.

13. Гранат Н.Л. Правовые отношения // "Юрист". – 1998. – №10. – С.9-14.

 



© Кульчицька О., 2004

 
Авторизація
Пошук