Головна

Процесуальні питання оскарження
рішень виборчих комісій по виборах
народних депутатів україни
Ю. Білоусов
©
Хмельницький інститут регіонального управління та права
вул. Театральна, 8, 29000 м. Хмельницький, Україна
тел. (0382) 76-57-95, e-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

Стаття присвячена аналізу стану та перспектив удосконалення правового регулювання судового порядку розгляду та вирішення справ, що стосуються оспорення рішень, дій чи бездіяльності виборчих комісій по виборах народних депутатів України, а також вирішення у судовому порядку інших правових питань з підготовки, організації, проведення та підбиття підсумків виборів. На підставі історико-правового та порівняльно-правового методів аналізу окреслюються пропозиції щодо оптимізації виборчого та процесуального законодавства у цій сфері.

Ключові слова: суд; процес; оскарження; скарга; виборча комісія; народний депутат України.

Відповідно до статті 71 Конституції України, вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. У цій конституційній нормі закріплюється принцип організації державної влади за допомогою опосередкованої демократії через формування представницьких органів. Велике значення у механізмі держави посідає Верховна Рада Україна – єдиний орган законодавчої влади в Україні. У процесі виборів народних депутатів України складається низка правовідносин, які мають, головно, владний характер (відносини субординації). Коло суб’єктів цих правовідносин надзвичайно широке, воно вміщує в себе не тільки усіх громадян України, наділених виборчими правами, а й інших учасників політичного життя країни. Зважаючи на це, належну увагу з боку законодавця треба приділити врегулюванню суспільних відносин, що виникають між суб’єктами виборчого процесу з приводу виборів народних депутатів України. Особливо це важливо тому, що дані правовідносини в силу своєї специфіки і вагомості змісту можуть набувати напруженого (спірного) характеру внаслідок неправомірної поведінки когось із суб’єктів виборчого процесу чи невизначеності обсягу їхніх прав та обов’язків.

Законодавством визначають низку правових гарантій забезпечення законності виборчого процесу, а також забезпечення здійснення виборчих прав, однак щодо їхньої правової регламентації у теорії та практиці є спірні моменти, які інколи утруднюють або взагалі унеможливлюють здійснення виборчого права. Серед них особливе місце посідають судові гарантії, які визначаються можливістю звернення до суду для вирішення важливих питань забезпечення законності та прозорості ходу виборів народних депутатів України.

Проблемність правового закріплення судових гарантій здійснення виборчого права по формуванню парламенту України зумовлюються також специфічністю питання та особливостями виборчого законодавства. Специфіка правовідносин, які складаються з приводу підготовки, організації, проведення та підбиття підсумків виборів народних депутатів України, полягає у тому, що вони надзвичайно заполітизовані, щодо них застосовуються різноманітні технології, в тому числі "брудні", у тому числі так званий "чорний PR" (від англ. – public relation (громадські зв’язки, зв’язки із громадськістю), великою політичною вагою результатів виборів. Особливість виборчого законодавства полягає передусім у відсутності у чинному законодавстві чіткого розмежування матеріально-правових, процедурних та процесуальних норм у царині регулювання виборів народних депутатів України. Адже, якщо у перших виборчих законах містились лише відсилочні норми до процесуального законодавства, то на сьогодні чинне виборче законодавство, особливо остання редакція Закону України "Про вибори народних депутатів України" [1] перенасичена нормами процедурного та процесуального характеру, що, на наш погляд, не сприяє стабільності правозастосовної практики.

Правові норми, які регулюють підстави та порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності виборчих комісій недостатньо досліджувалися і у юридичній літературі. Проблеми оскарження актів виборчих комісій по виборах народних депутатів України та забезпечення законності виборчого процесу досліджуються у працях О. Барабаша, С. Кальченка, О. Лавриновича, М. Ставнійчук, П. Шевчука та ін. Однак їх розглядають здебільшого з погляду конституційної (у нашому випадку – виборчої) процедури, дуже часто не враховуючи процесуальний аспект, тобто судовий порядок оскарження, особливості судового розгляду та вирішення справи за скаргою на рішення, дії чи бездіяльності виборчих комісій. Недостатня увага до проблем судового забезпечення законності у діяльності виборчих комісій підкреслюється і тим, що у працях деяких авторів, зокрема представників науки цивільного процесуального права, не завжди простежується трансформація законодавства у сфері оскарження актів виборчих комісій по виборах народних депутатів України [2, с.382-389; 3, с.153-159; 4, с.310-315].

Розгляд проблеми пов’язаний з аналізом сутності та змісту інших аналогічних правовідносин, які складаються з приводу організації та проведення виборів Президента України, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутатів місцевих рад та інших органів (осіб), які формуються на засадах прямого виборчого права. Також включає в себе розгляд універсального (загального) для усіх способів реалізації безпосередньої та опосередкованої демократії – формування таких, що відповідають дійсності, виборчих списків чи списків осіб, які мають право брати участь у референдумі. Дослідження випливає із загальної проблеми формування чіткого механізму визначення порядку розгляду та вирішення у суді справ адміністративної юрисдикції. Автор ставить за мету проаналізувати становлення законодавства у сфері судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності виборчих комісій по виборах народних депутатів України, а також визначити стан та перспективи удосконалення виборчого та процесуального законодавства у цій царині.

Становлення інституту оскарження актів виборчих комісій простежується ще з 20-х років ХХ ст., коли у процесуальному законодавстві, по суті декларативно, гарантувалась можливість виправлення похибок у списках виборців у судовому порядку (спочатку у складі справ окремого провадження, а згодом главою 30 ЦПК України 1963 року [5]). Оскарження фактичних дій виборчих комісій не застосовувалось, оскільки у судовому порядку могли оскаржуватися лише акти виборчих комісій, визначені законом, переліку яких фактично не існувало (ст.30 Закону СРСР "Про вибори народних депутатів СРСР" [6], ст.28 Закону Української РСР "Про вибори народних депутатів Української РСР") [7].

Більше судових гарантій судового захисту виборчого права знаходимо у подальших редакціях виборчих законів, в яких уже виділена окрема стаття (Закон України "Про вибори народних депутатів України" редакцій 18 листопада 1993 р. (ст.18) [8], 24 вересня 1997 р. (ст.15) [9], 18 жовтня 2001 р. (ст.29) [1]). Причому обсяг судової юрисдикції розширений за рахунок вирішення у судовому порядку низки правових питань, які мають істотне значення при реалізації виборчого права, особливо пасивного.

На розгляді Верховної Ради України перебувають проекти законів, які, зокрема, присвячені оскарженню актів виборчих комісій по виборах народних депутатів, у тому числі декілька варіантів нової редакції Закону України "Про вибори народних депутатів України". Однак вони різняться у визначенні підстав та порядку оскарження. Передусім застосовується традиційний спосіб із виділенням однієї статті загальних положень виборчого закону [10; 11]. На особливу увагу заслуговує проект від 9 грудня 2003 р. за №4285-2, у якому процедурі оскарження, в тому числі судової, відведено окремий розділ VII [12]. Правові норми з приводу оскарження актів виборчих комісій по виборах народних депутатів України містяться також у проектах Виборчого кодексу України (ст.23, 42) [13], Адміністративного процесуального кодексу України (ст.178) [14], а також спеціалізованого закону –Закону України "Про гарантії реалізації виборчих прав громадян" (ст.37-41, 71, 81 та ін.) [15].

Сьогодні порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності виборчих комісій визначається Конституцією України, виборчим (Закон України "Про вибори народних депутатів України" із урахуванням Рішення Конституційного Суду України від 3 липня 2003 року [16], Законом України "Про Центральну виборчу комісію" (ст 11) [17]) та цивільним процесуальним законодавством (глави 30-В, 30-Г ЦПК). При цьому стан процесуального законодавства часто не відповідає стану виборчого законодавства. Зокрема, остання редакція глави 30-В ЦПК України, викладена Законом України від 7 березня 2002 р. [18], вступила в силу з 5 квітня цього ж року. Наслідком такої неузгодженості та порушень вимог законотворчої юридичної техніки призвело до того, що положення цивільного процесуального законодавства не застосовувалися до основного циклу виборів 2002 року.

На наш погляд, на особливу увагу заслуговує зміст Рішення Конституційного Суду України від 26 лютого 1998 року у справі за конституційними поданнями народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України "Про вибори народних депутатів України" (справа про вибори народних депутатів України) [19]. Незважаючи на те, що назване рішення прийнято щодо нормативно-правового акта, який уже втратив чинність, воно є актуальним як певний стратегічний погляд на регулювання подібних правовідносин, безперечно, без набуття ознак правового прецеденту. Вищевикладене своєю чергою потребує детальнішого дослідження сутності рішень Конституційного Суду України, їхньої чинності, моменту вступу в силу та припинення чинності.

Судова практика показала, що кількість судових справ, які стосуються діяльності виборчих комісій по виборах народних депутатів України, зростає за геометричною прогресією, зважаючи на розширення юрисдикції суду щодо забезпечення законності виборчого процесу. Так, якщо у ході парламентських виборів 1998 р. судами було розглянуто 162 справи [20; 21], в тому числі 46 – за скаргами на постанови Центральної виборчої комісії, то під час проведення парламентських виборів у 2002 р. судами України розглянуто близько 1000 скарг та заяв. Унікальним є приклад того, що під час виборів у Мелітопольському виборчому окрузі №82 Мелітопольським районним та міським місцевими судами в день проведення виборів було розглянуто близько 250 справ [22].

Особливості щодо судового порядку розгляду та вирішення справи виявляються стосовно реалізації майже усіх процесуальних інститутів, а саме: підвідомчості та підсудності справ, підстав, порядку та строків звернення до суду, наслідків їх недотримання чи порушення, кола заінтересованих осіб, предмета судового дослідження (предмета доказування), строку судового розгляду та постановлення судового рішення, моменту вступу рішення в силу, можливості його апеляційного та касаційного оскарження. Найбільшими труднощами у правозастосовній практиці зумовлені, не в останню чергу, розбіжністю поглядів на окремі теоретичні положення з приводу оскарження актів виборчих комісій по виборах народних депутатів України. Передусім виділимо питання судової юрисдикції, в тому числі судового вирішення низки правових питань, можливості втручання суду у компетенцію виборчих комісій, моменту виникнення та особливостей так званого "виборчого спору". Наприклад, у рішеннях Верховного Суду зі скасування рішень нижчих судів неодноразово підкреслювалося, що визнання виборів недійсними або, навпаки, скасування рішення про визнання виборів недійсними, реєстрація кандидата обраним або, навпаки, скасування такого рішення, – не є компетенцією суду. Це – виняткова компетенція виборчої комісії. Суд може лише скасувати рішення виборчої комісії, якщо воно прийняте з порушенням закону, але не ухвалювати самостійного рішення у виборчому процесі. Це зумовило висловлення пропозиції про нормативне закріплення меж компетенції суду, меж судового рішення [20].

У судовій практиці саме питання, пов’язані із визнанням виборів недійсними, викликали найбільші труднощі. Наприклад, Рішенням Орджонікідзівського міського суду Дніпропетровської області від 10 квітня 1998 року задоволено скаргу Л. про визнання виборів в одномандатному виборчому окрузі №35 недійсними. Президія Дніпропетровського обласного суду за протестом заступника Голови Верховного Суду України рішення Орджонікідзівського міського суду скасувала і провадження у справі закрила у зв’язку з непідвідомчістю справи суду [23; 24, с.140-141]. Аналогічне рішення було прийнято судовою колегією у цивільних справах Верховного Суду України за скаргою У. про визнання недійсними виборів у одномандатному виборчому окрузі №106, хоча у цьому випадку, на відміну від попереднього, Центральна виборча комісія розглянула його скаргу і залишила її без задоволення, посилаючись на те, що порушень, які б вплинули на підсумки виборів у цьому окрузі, вона не встановила [25].

Труднощі у правозастосовній практиці, на наш погляд, зумовлені не тільки неоднозначністю положень виборчого законодавства, а й загальною проблемою визначення повноважень суду щодо вирішення спору, зокрема у сфері публічно-правових відносин. Тобто вирішення питання, чи має право суд при вирішенні справи тільки визнавати діяльність органу (особи) публічної влади неправомірною, що потребує подальшого виконання цього судового рішення органом (особою), щодо яких постановлено судове рішення. В теорії цивільного процесу думки науковців не збігаються. Так, на думку Н.Ю. Хаманєвої, визнання за судами "реформаційних" прав означало б визнання за судом нормотворчих прав, і це похитнуло б принципи розподілу компетенції між різними органами влади. Суд не бере на себе прийняття рішення по суті, а лише залишає рішення в силі або скасовує його і пропонує органу, службовій особі знову розглянути скаргу громадянина і вирішити питання по суті [26, c. 10-11; 27, c. 89]. Якщо б дотримуватись цієї позиції, значно б знизилась ефективність правосуддя, а рішення суду мало б рекомендаційний характер. Н.Ю. Хаманєва водночас вказує, що суду можна надавати право вирішувати по суті будь-які адміністративно-правові спори, проте тільки як крайня міра подолання бездіяльності, опору та тяганини з боку окремих органів і їх службових осіб та для досягнення процесуальної економії часу й енергії громадян та державних органів [26, c. 11]. Отже, все ж таки допускається таке "втручання" в компетенцію інших органів.

О.А. Мельников вказує, що залежно від характеру справи суду необхідно надати право визнавати рішення посадової особи або державного органу недійсним і передавати питання на новий розгляд у той же орган, можливо, навіть з вказівкою строку для такого розгляду [28, c. 74]. М.С. Малеїн визначає, що в рішенні суду (як загальне правило) не застосовується формула про відміну незаконного акта, але, задовольняючи відповідні позови громадян, суд тим самим визнає адміністративні акти недійсними, нікчемними, такими, що не мають юридичної сили; формально ж скасовується такий акт шляхом видання нового акта того ж або вищестоящого адміністративного органу [29, c. 75]. Такої ж позиції дотримується і Б.М. Юрков, який вказував, що суд наділений правом позбавлення акта юридичної сили, а не його скасування [30, c. 33].

О.П. Альохін дотримується позиції, за якою при оскарженні нормативного акта суд може визнати його незаконним відносно громадянина, який подав скаргу, але не вправі скасовувати оскаржуване рішення взагалі [31, c. 122]. Аналогічної думки дотримується і Г.В. Єрьоменко, яка вказує, що треба встановити право суду визнавати недійсними лише правові акти ненормативного характеру, а щодо актів нормативного характеру, то необхідно запровадити норму, яка б давала змогу визнавати нормативний акт недійсним лише для конкретного випадку порушення прав і за умови звернення за захистом прав у відповідні органи [32, c. 9].

Заперечуючи такі позиції, зауважимо, що природа суду та судової влади саме й полягає в захисті державних і громадських інтересів, прав, свобод та охоронюваних законом інтересів громадян і юридичних осіб. Вирішення конкретних спорів (трудових, цивільних, адміністративних тощо) не слід розглядати як втручання в компетенцію органів виконавчої влади. А принцип непоширення чинності правових актів на окремих членів суспільства суперечить рівності громадян перед законом, оскільки виявиться, що на юридично рівних суб’єктів права дія правових норм поширюється не однаковою мірою.

Цивільне процесуальне законодавство у загальних правилах провадження у справах, які виникають з адміністративно-правових відносин, встановлює, що суд при визнанні рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб’єкта владних повноважень неправомірними зобов’язує останніх поновити порушені, оспорені чи невизнані права способом, який визначається у резолютивній частині судового рішення (ст.2487 ЦПК України). У цьому випадку треба виходити із загальних правил визначення підвідомчості справ суду, за яким предметом судового розгляду та вирішення спору, а не реалізація повноважень інших органів. У разі ж виникнення спору особа, яка вважає свої права порушеними, може зажадати його судового захисту, і це право є непорушним за будь-яких обставин. Тому суд не вправі розглядати справи про визнання виборів народних депутатів України недійсними, оскільки це не входить до компетенції суду, однак у випадку виникнення спору, пов’язаного із неправомірною поведінкою Центральної чи окружної виборчих комісій щодо встановлення результатів виборів, він (спір), може стати предметом судового розгляду.

Новим для провадження у справах, що виникають з адміністративно-правових відносин, є судовий захист від "бездіяльності" [33, с.86-87]. Це наштовхує на висновок, що бездіяльність може відігравати роль юридичного факту у відносинах, які регулюються правом, у тому числі у правовідносинах відповідальності [34, с.125]. Однак у даному випадку залишається проблемним визначення її наявності, адже це впливає на визначення строку оскарження. З цього приводу заслуговують на увагу пропозиції, що днем вчинення бездіяльності вважається останній день строку, в який мала бути вчинена дія, передбачена законом [12, ст.83].

Новелою виборчого та цивільного процесуального законодавства є віднесення до судової юрисдикції справ за заявами про встановлення підстав для прийняття виборчими комісіями рішення про вилучення кандидата у депутати із зареєстрованого списку кандидатів у народні депутати від політичної партії, виборчого блоку партій, скасування рішення про реєстрацію кандидата у депутати в разі порушень виборчого законодавства України (ст.49 Закону України "Про вибори народних депутатів України"). Ці справи становлять виключну юрисдикцію суду. Однак за браком процесуальних норм розгляду та вирішення таких справ судом здебільшого застосовувався процесуальний порядок на зразок справ окремого провадження про встановлення фактів, які мають юридичне значення, що є порушенням цивільної процесуальної форми, оскільки, як відомо, справи цього провадження, на відміну від розглядуваних, здебільшого мають безспірний характер.

Формально можливість скасування реєстрації кандидата передбачалася всіма попередніми законами про вибори (1989 р., 1993 р., 1997 р.). Але в усіх попередніх виборах ця норма не застосовувалася за браком законодавчого визначення підстав застосування такої санкції (1989 р., 1993 р.) або вузького переліку цих підстав (1997 р.) [20].

Так, відповідно до ст.49 Закону України "Про вибори народних депутатів України", до юрисдикції суду віднесено встановлення судом факту підкупу виборців кандидатом у депутати, а також на його прохання або за його дорученням – іншою особою; встановлення судом, що організація, засновником, власником, членом керівного органу якої є кандидат у депутати, іншими, передбаченими законом особами, під час виборчого процесу надавала виборцям гроші чи безоплатно або на пільгових умовах товари, роботи, послуги, цінні папери, кредити, лотереї, інші матеріальні цінності; встановлення судом, що партія (блок) крім коштів свого виборчого фонду використовувала при фінансуванні передвиборної агітації інші кошти. Окремі роз’яснення з цього приводу дані Центральною виборчою комісією [37].

У такому випадку треба визначитися із можливістю судового розгляду цієї категорії справ, особливо зважаючи на те, що, відповідно до ст.157 Кримінального кодексу України, вважається злочином перешкоджання підкупом або іншим чином вільному здійсненню громадянином права обирати і бути обраним, факт підкупу повинен бути встановлений тільки обвинувальним вироком суду [35]. Під підкупом у диспозиції цієї статті розуміють схиляння особи шляхом надання чи обіцяння винагороди матеріального характеру (грошей, матеріальних цінностей або послуг) до вчинення певних дій, пов’язаних з реалізацією громадянином свого виборчого права, веденням передвиборної агітації (до голосування за або проти конкретного кандидата, зняття кандидатом своєї кандидатури з балотування, відмови члена виборчої комісії брати участь у роботі виборчої комісії, фальсифікації виборчих документів тощо) [36, с.376]. Тобто виявлена конкуренція норм про встановлення факту підкупу у порядку кримінальної та цивільної юрисдикції, перевагу в якій безперечно має кримінальна. Своєю чергою встановлення цього факту у порядку кримінальної юрисдикції нівелює доцільність зняття такого кандидата у народні депутати України, оскільки від виявлення факту кримінально караного діяння до вступу вироку у законну силу пройде чимало часу, що не сумірний з часовими рамками виборчих процедур.

Доцільним слід визнати зняття кандидатури з реєстрації через чітко встановлений виборчим законодавством механізм, наприклад, шляхом кількаразового попередження кандидата про порушення виборчого законодавства, яке може бути оскаржене до суду, а у подальшому вирішення у судовому порядку питання про зняття кандидата у народні депутати України з виборчих перегонів.

Отже, законодавством визначається два види підвідомчості (юрисдикції) щодо діяльності виборчих комісій – виключну та альтернативну. Виключна полягає у тому, що те чи інше питання, яке виникає з приводу організації та проведення виборів народних депутатів відноситься тільки до компетенції суду (виправлення похибок у списках виборців, встановлення фактів, що мають значення для виборчого процесу). І хоча ст.31 Закону України "Про вибори народних депутатів України" встановлено, що громадянин має право звернутися до дільничної виборчої комісії або безпосередньо до суду, у такому випадку не можна говорити про альтернативну підвідомчість (юрисдикцію), оскільки предметом судової діяльності не є визначення правомірності дій чи бездіяльності виборчої комісії по виборах народних депутатів України, а, радше, про встановлення факту порушення процедури складання виборчих списків. Альтернативна ж підвідомчість визначає право вибору учасника виборчого процесу способу юрисдикційного захисту суб’єктивного виборчого права.

Відтак з викладеного бачимо, що порядок розгляду та вирішення справ, пов’язаних із виборами народних депутатів України, у проекті Адміністративного процесуального кодексу України не відповідає потребам забезпечення законності та прозорості виборчого процесу, не уніфікує порядок розгляду та вирішення виборчих спорів [38], не усуває можливості виникнення правових курйозів під час проведення виборів одночасно за декількома виборчими законами, як це сталося у 2002 році [39].

Незважаючи на різноманітні підходи до визначення виду виборчої системи, яка застосовуватиметься в Україні, строку проведення виборів, у чинному виборчому та процесуальному законодавстві повинні бути встановлені єдині правила, які б гарантували забезпечення законності у ході організації, проведення та підведення підсумків виборів, захист прав та інтересів учасників виборчого процесу.

––––––––––––––––––––

1. Про вибори народних депутатів України: Закон України від 18 жовтня 2001 року // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – №51-52. – Ст.265

2. Штефан М.Й. Цивільний процес: Підручник для юрид. спеціальностей вищих закладів освіти. – К.: Ін Юре, 1997.

3. Тертышников В.И. Гражданский процесс: Курс лекций. – Харьков: Консум, 2001.

4. Цивільне процесуальне право України: Підручник / За ред. проф. В.В. Комарова. – Харків: Право, 1999.

5. Цивільний процесуальний кодекс Української РСР, прийнятий Верховною Радою Української 18 липня 1963 року // http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

6. Про вибори народних депутатів СРСР: Закон Союзу РСР від 1 грудня 1988 року // Відомості Верховної Ради СРСР. – 1988. – №49. – Ст.729.

7. Про вибори народних депутатів Української РСР: Закон Української РСР від 27 жовтня 1989 року // http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

8. Про вибори народних депутатів України: Закон України від 18 листопада 1993 року // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – №48. – Ст.455.

9. Про вибори народних депутатів України: Закон України від 24 вересня 1997 року // Відомості Верховної Ради України. – 1997. – №43. – Ст.280.

10. Про внесення змін до Закону України "Про вибори народних депутатів України": проект Закону України, внесений на розгляд Верховної Ради України (н.д.У. В.С. Гошовський, М.П. Солошенко та ін.) // Верховна Рада Україна. Сектор реєстрації законопроектів. Зареєстрований 27 листопада 2003 року за №4285.

11. Про внесення змін до Закону України "Про вибори народних депутатів України": проект Закону України, внесений на розгляд Верховної Ради України (н.д.У. Г. Калетнік, І. Кальніченко) // Верховна Рада Україна. Сектор реєстрації законопроектів. Зареєстрований 17 листопада 2003 року за №4285-1.

12. Про вибори народних депутатів України: проект Закону України, внесений на розгляд Верховної Ради України (н. д. У. С.М. Ларін, Р.В. Богатирьова, Л.Ф. Кириченко, В.М. Горбаль, В.Л. Мусіяка, В.Я. Майстришин) // Верховна Рада Україна. Сектор реєстрації законопроектів. Зареєстрований 9 грудня 2003 року за №4285-2.

13. Виборчий кодекс України: проект Закону України, внесений на розгляд Верховної Ради України (н. д. У. Є. Жовтяк) // Верховна Рада Україна. Сектор реєстрації законопроектів. Зареєстрований 10 вересня 2002 року за №2174.

14. Адміністративний процесуальний кодекс України: проект Закону України, внесений на розгляд Верховної Ради України (н. д. У. В. Мусіяка, В. Онопенко, Т. Стецьків, В. Стретович) // Верховна Рада України. Сектор реєстрації законопроектів. Зареєстрований 9 липня 2002 року за №1331.

15. Про гарантії виборчих прав громадян: проект Закону України, внесений на розгляд Верховної Ради України (Ключковський Ю.Б.) // Верховна Рада Україна. Сектор реєстрації законопроектів. Зареєстрований 8 жовтня 2003 року за №3434.

16. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянина Діяка Івана Васильовича та конституційним поданням 49 народних депутатів України про офіційне тлумачення положення частини шостої статті 29 Закону України "Про вибори народних депутатів України" (справа про строки оскарження порушень під час підрахунку голосів та встановлення результатів голосування) від 3 липня 2003 року // Офіційний вісник України. – 2003. – №29. – Ст.1485.

17. Про Центральну виборчу комісію: Закон України від 17 грудня 1997 року // Відомості Верховної Ради України. – 1998. – №5. – Ст.17.

18. Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України: Закон України від 7 березня 2002 року // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – №30. – Ст.209. Перше опублікування було в газеті "Урядовий кур’єр" за 4 квітня 2002 року.

19. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України "Про вибори народних депутатів України" (справа про вибори народних депутатів України) від 26 лютого 1998 року // Офіційний вісник України. – 1998. – №23. – Ст.850.

20. Барабаш О. Дотримання виборчого законодавства в Україні: правові механізми, проблеми, перспективи. Загальні засади юридичної відповідальності за порушення виборчого законодавства // Інтернет: www.vybory.ua.

21. Вісник Верховного Суду України. – 1999. – №1.

22. Піскун О. З виступу на семінарі "Проблеми вдосконалення процедури розгляду виборчих спорів" (11 грудня 2002 року) // Інтернет: www.vybory.ua.

23. Постанова президії Дніпропетровського обласного суду від 4 травня 1998 року // Право України. – 2000. – №2. – С.110.

24. Судові прецеденти щодо розгляду судами окремих категорій цивільних справ / Уклад. Т.Р. Цицора, К.С. Садовський. – Харків: Просвіта, 2000.

25. Архів Верховного Суду України. Ухвала судової колегії в цивільних справах Верховного Суду України від 2 вересня 1998 року.

26. Хаманева Н.Ю. Обжалование в суд действий и решений, нарушающих права и свободы граждан России // Государство и право. – 1993. – №11. – С.3-12.

27. Хаманева Н.Ю. Право жалобы граждан в европейских социалистических странах. – М.: Наука, 1984.

28. Мельников А.А. Право граждан обжаловать в суд действия должностных лиц // Советское государство и право. – 1978. – №11. – С.68-74.

29. Малеин Н.С. Гражданский закон и права личности в СССР. – М.: Юрид. литє, 1981.

30. Юрков Б.Н. Судебное обеспечение законности в деятельности административных органов. – Харьков: Вища шк., 1987.

31. Алехин А.П., Кармолицкий А.А., Козлов Ю.М. Административное право Российской Федерации: Учебник. – М.: Зерцало, 1997.

32. Єрьоменко Г.В. Цивільно-правові засоби захисту прав осіб від неправомірних актів влади і управління. Автореф. дис.... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Українська юридична академія. – Харків, 1994.

33. Международные нормы о правах человека и применение их судами Российской Федерации (практическое пособие). – М.: Права человека, 1996.

34. Ханнанов Р.А. Правовая природа бездействия и казуальность // Советское государство и право. – 1978. – №4. – С.124-128.

35. Кримінальний кодекс України, прийнятий Верховною Радою України 5 квітня 2001 року // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – №25-26. – Ст.131.

36. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року / За ред. М.І. Мельника та М.І. Хавронюка. – К.: Каннон, 2001.

37. Роз’яснення Центральної виборчої комісії щодо заборони надання виборцям грошей чи безоплатно або на пільгових умовах товарів, послуг, робіт, цінних паперів, кредитів, лотерей, інших матеріальних цінностей під час проведення передвиборної агітації у період виборчого процесу по виборах народних депутатів України 31 березня 2002 року, затверджене постановою Центральної виборчої комісії від 10 січня 2002 року №38 // Урядовий кур’єр. – 2002. – 23 січня.

38. Кальченко С. Деякі аспекти розгляду в судовому порядку справ, що стосуються виборів народних депутатів України // Інтернет: www.vybory.ua.

39. Ставнійчук М. Строки у виборчому процесі // Право України. – 2003. – №10. – С.21-28.

 



© Білоусов Ю., 2004

 

Процес становлення та функціонування Речника Громадянських Прав Республіки Польща
Н. Наулік
©
Тернопільська академія народного господарства
Юридичний інститут
вул. Микулинецька, 46 А, м. Тернопіль
natalia_naulik@mail.ru

У статті характеризується інститут омбудсмана у Польщі, висвітлені історичні аспекти виникнення цього інституту в світі і механізм захисту порушених прав людини і громадянина Речником Громадянських Прав у Польщі.

Ключові слова: омбудсман, права людини, звернення, порушення, захист прав.

У кожній демократичній державі людина, її права та свободи є найвищою соціальною цінністю, а відтак держава зобов’язана захищати права і свободи людини та громадянина. Для здійснення такого захисту в багатьох країнах світу функціонує інститут омбудсмана. В Україні – це інститут Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Омбудсман (швед. ombudsman – представник чиїх-небудь інтересів) – посадова особа, основне призначення якої полягає у здійсненні контролю за дотриманням прав людини органами влади і управління, громадськими організаціями, окремими особами [1, с.224].

У найрозвинутіших демократичних країнах інститут омбудсмана посідає важливе місце в системі органів, що здійснюють контроль за діяльністю апарату управління і ефективно захищає права і свободи людини та громадянина від незаконних дій адміністрації. Вперше його заснували у Швеції в 1809 р. на основі Документа про правління, який був прийнятий Риксдагом (парламентом). Відповідно до цього документа, контроль здійснював спеціальний парламентський комісар – омбудсман, який був зобов’язаний стежити за додержанням законодавчих актів парламенту органами державної влади і місцевого самоврядування, а також захищати права громадян від свавільних дій адміністрації.

На початку XX ст. цей інститут з’явився в інших країнах і на сьогоднішній у понад 90 країнах існує близько 150 різних органів і структур, які виконують функції омбудсмана [2, с.50]. Наприклад, ця інституція у 1919 р. з’вилась у Конституції Фінляндії, в 50-х роках – у Данії та Норвегії. За межами Скандинавського півострова інститут омбудсмана виник у другій половині 50-х років, зокрема в Німеччині була впроваджена посада Уповноваженого Бундестагу в справах військових, і, відповідно, сфера його повноважень поширювалась лише на охорону прав військових. У 60-х роках такий інститут виник у Великобританії, під назвою Парламентський Комісар в адміністративних справах. Протягом 70-80-х років інститут омбудсмана поширився в Європі (Франція, Португалія, Австрія, Іспанія, Голландія) та на інших континентах. З 1995 р. омбудсман функціонує в структурі Європейського Союзу. До його компетенції входить розгляд скарг громадян держав–учасниць, права яких порушені рішеннями чи діяльністю установ та органів ЄС.

В Україні інститут омбудсмана виник у 1997 р. і на сьогодні перебуває, головно, на стадії свого становлення. Маючи обмежені повноваження, які мають неімперативний, а здебільшого дорадчий характер, він може лише привернути увагу органів та посадових осіб державної влади та місцевого самоврядування до певних порушень прав людини. Водночас, омбудсман є одним з найефективніших інструментів захисту права громадян на "добре" управління.

Остаточне становлення в Україні інституту омбудсмана – Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини передбачає аналіз і узагальнення позитивного досвіду інших країн в організації та діяльності омбудсмана, зокрема Республіки Польща, де існує модель "сильного" омбудсмана, а також Польща є першою країною "соціалістичного табору", яка запровадила інститут омбудсмана. Деякі науковці зазначають цей факт, як вдалий експеримент функціонування відповідного інституту в соціалістичній системі управління [3, с.21].

Інститут Речника Громадянських Прав у Польщі з’явився в 1987 р., як нова, невідома традиційному польському устрою, інституція. Процес впровадження цього інституту у Польщі розпочався у квітні 1981 р., після прийняття Комітетом Правових Наук Польщі Концепції реформи судових органів і гарантії суддівської незалежності, в якій було сформовано постулат впровадження до польської правової і політичної системи інституції омбудсмана.

Основним політичним ініціатором впровадження в польське право інституту омбудсмана вважається патріотичний рух народного відродження (далі ПРНВ). Першим Конгресом ПРНВ у травні 1983 р. було прийнято ухвалу про призначення сеймового охоронця громадянських прав. У цьому документі містилось два важливих пункти:

- прийняття закону про Конституційний Трибунал;

- створення при Сеймі органу, який би захищав права громадян від бюрократичних зловживань (до компетенції якого входили б повноваження щодо захисту порушених прав громадян органами влади, але повноваження цього органу не повинні збігатися з повноваженнями судів як органів виміру справедливості, та прокуратури як публічного обвинувача). На аналогічних засадах пропонувалось впровадження "охоронців прав" у воєводствах.

З цього часу ідея призначення польського еквівалента омбудсмана стала предметом не лише академічних дискусій, а й темою для політичних дебатів.

Протягом року при Крайовій Раді ПРНВ працювала спеціальна група, яка в червні 1985 р. підготувала проект концепції "Охоронця Громадянських Прав". У документі вперше з’являється пропозиція альтернативної назви "Речник Громадянських Прав". Однак, на спільному засіданні Сейму та Крайової Ради ПРНВ не вдалось дійти згоди щодо існування такого інституту у Польщі. В квітні 1986 р. Крайовою Радою ПРНВ підготовлена скорочена версія попередньої концепції та обидва документи подані для обговорення у ради воєводств ПРНВ і на університетські кафедри конституційного права. Паралельно Центральне Бюро Соціальних опитувань проводило соціологічне опитування щодо дотримання законності в Польщі, а також до анкети було внесено питання про створення у Польщі інституту омбудсмана. За результатами опитування 69% опитаних погодились із необхідністю створення такого інституту у Польській Республіці, що стало вагомим фактом для внесення питання про прийняття Закону про Речника Громадянських Прав в осередки політичних партій та підготовки проекту Закону. В анкеті, ставилося питання про доцільність створення інституту охоронця громадянських прав. За результатами опитування 39% опитаних визнали необхідним, майже 30% – корисним, і лише, 24% – не бачили потреби у створенні інституту омбудсмана у Польщі, 7% опитаних не визначилось із відповіддю на це питання [4, с.222].

Після оголошення результатів опитування до ПРНВ приєднались члени ПОРП (польської об’єднаної робітничої партії), які пропонували запровадження інститутів суспільних речників громадянських прав при народних радах воєводств.

Загалом існувало два варіанти створення даного інституту:

- призначення речників лише на локальному рівні (місцевому) рівні;

- створення загальнодержавного відомства речника громадянських прав, який буде підпорядкований або Сейму, або Державній Раді [4, с.224].

Ініціатори запровадження інституту омбудсмана у Польщі (ПРНВ) обстоювали ідею про створення речника, який мав бути не лише незалежним від усіх державних органів (за винятком Сейму), а й авторитетною постаттю, яка б вплив у суспільстві, гарантувала б захист прав, свобод та інтересів громадян.

Члени ПРНВ пропонували створення інституту омбудсмана на загальнодержавному рівні, який в процесі своєї діяльності визначав би потребу та порядок діяльності місцевих омбудсманів.

6 травня 1987 р., групою депутатів було внесено до Сейму проект Закону "Про Речника громадянських Республіки Польща". Вже 28 травня 1987 р. відбулись парламентські обговорення пропонованого проекту, після чого було внесено низку поправок і 15 липня 1987 р. Сеймом був ухвалений Закон про Речника Громадянських Прав, відповідно до якого Омбудсман визначався як самостійний державним орган, що охороняє права і свободи громадян, встановлені Конституцією Польщі та іншим законодавством [5, Art.1]. Згодом норми цього Закону були закріплені у Конституції Республіки Польща.

Омбудсман повинен охороняти права і свободи людини та одночасно здійснювати контроль з боку парламенту над державним апаратом, особливо над органами публічної адміністрації.

Речник Громадянських Прав у Польщі тісно пов’язаний з парламентом, однак повністю незалежний від інших державних органів. Захисник обирається Сеймом за згодою Сенату на 5 років [6, Art.209]. Порядок обрання врегульований Законом та Регламентами обох палат. Термін повноважень Речника встановлюється з дня складання ним перед Сеймом присяги, текст якої закріплений у Законі: "Присягаюся, що при виконанні покладених на мене обов’язків буду дотримуватися вірності Конституції, буду охороняти права та свободи громадян, керуючись нормами права, моральними принципами суспільного життя та справедливістю. Присягаюсь сумлінно та старанно виконувати покладені на мене обов’язки, берегти державну та службову таємницю" [5, Art.4]. Право дострокового припинення повноважень Речника, якщо він не бажає виконувати свої обов’язки, не може їх виконувати за станом здоров’я або порушив присягу має лише Сейм, який за поданням Маршалка Сейму виносить ухвалу [5, Art.7].

Тісний зв’язок Омбудсмана з Парламентом підкреслений його конституційним обов’язком щорічно інформувати Сейм та Сенат про порушення прав і свобод людини у Польщі. Звіт Речника є основою дебатів Парламенту про стан дотримання прав людини в країні. Зауважимо, що саме Сейм своєю постановою сприяє збереженню імунітету Омбудсмана від безпідставних обвинувачень та позбавлення волі. Підлеглість Речника законодавчій владі є однією із класичних рис цього інституту і, на думку професора Павла Сарнєчего, в цьому розумінні зближує польську концепцію Омбудсмана та її скандинавський прототип [7, с.438].

Особа, обрана Речником Громадянських Прав, не може зайняти посаду Глави держави [8, Art.103] чи мати депутатський мандат [8, Art.132], а також обіймати будь-яку посаду, окрім тих, що пов’язані із науковою чи викладацькою роботою [6, Art.209]. Гарантією самостійності та незалежності діяльності Речника є вилучення його належності до політичних партій чи інших організацій, а також діяльності, що суперечить статусу Омбудсмана.

Свої повноваження Речник виконує за допомогою бюро. Завдання та повноваження бюро встановлені статутом, який затверджує Маршалок Сейму за поданням Речника. Такий самий порядок призначення заступників Речника, яких може бути не більше як три. Омбудсман у Польщі також має право, за згодою Сейму, призначати своїх уповноважених на місцях. Недостатність нормативного врегулювання завдань та компетенції заступників і уповноважених на місцях дає змогу Речнику на власний розсуд вирішувати ці питання [5, Art.20].

Завдання Речника ґрунтуються на охороні основних прав людини, гарантованих Конституцією, законами, підзаконними актами, ратифікованими Польщею міжнародними договорами.

Сфера суб’єктивної компетенції Речника поширюється як на громадян Польщі, так і на іноземців та осіб без громадянства [5, Art.18]. Поза сферою компетенції Речника залишаються спори, що виникають із договірних відносин між фізичними особами, оскільки їх вирішення належить винятково до компетенції суду. Речник може вступати в той чи інший судовий процес лише тоді, коли виявлено порушення судової процедури, яке спричинило обмеження прав і свобод людини і громадянина.

Відповідно до ст.9 Закону, Речник розпочинає процес за зверненням громадян чи громадських організацій, а також за поданням органів самоврядування. Характерним є те, що подання позбавлені будь-яких формальностей, які спостерігаються у випадку судових чи адміністративних процесів. Омбудсман може розглядати усні скарги, хоч бажано, щоб вони були виражені у письмовій формі. Обов’язковою умовою подання є зазначення реквізитів сторін та змісту справи. Після ознайомлення із поданням Речник, залежно від обставин, або порушує справу, або вказує даній особі, до якого органу звернутися для позитивного вирішення справи.

Аналізуючи вищевикладене, зазначимо, що Речник Громадянських Прав у Польщі – це самостійний діючий орган, структурно і функціонально пов’язаний із Парламентом, незалежний від інших органів виконавчої та судової влади, який є основним гарантом захисту та здійснення державного контролю за захистом прав і свобод людини та громадянина; він "вписався" в діючу систему державних органів; активно сприяв багатьом перетворенням, що відбувалися в країні наприкінці 80-х років.

Оскільки, головною метою функціонування інституту омбудсмана в державі є ефективний захист прав і свобод людини та громадянина, сприяння закріпленню атмосфери довір’я між громадянами і державою, а ці фактори базуються на статусі, функціях, повноваженнях омбудсмана та правовій культурі суспільства, демократичності державної влади, то можна стверджувати, що за період функціонування інституту омбудсмана у Республіці Польща цієї мети досягнуто.

––––––––––––––––––––

1. Молдован В.В., Мелещенко В.Ф. Конституційне право: опорні конспкти: Навч. посібник для студентів юрид. вузів та факультетів. – К.: Юмана, 1996.

2. Зелецов А.Б. Контроль за деятельностью исполнительной власти в зарубежних странах: Учеб. пособие. – М.: Изд-во РУНД, 2002.

3. Карпачова Н.І. Стан дотримання та захист прав і свобод людини і громадянина в Україні. – Харків, 2001.

4. Sagan S. Prawo konstytucyjne RP. – W-wo Prawnicze Lexis Nexis. – Warszawa, 2003.

5. Ustawa o Rzeczniku Praw Obywatelskich z dnia 15 lipca 1987 r. / Konstytucja RP i inne teksty prawne. 2 wydanie. Wyd. C.H. Beck, 1999.

6. Konstytucja RP z dnia 2 kwietnia 1997 r. Komentarz / Wiesław Skrzydło. Kantor Wydawniczy ZAKAMYCZE S.C, 1998.

7. Prawo konstytucyjne RP. // pod. red. prof. Pawła Sarnechiego.4 wydanie. Wyd. C.H. Beck. Warszawa, 2002.

8. Konstytucja RP z dnia 2 kwietnia 1997 r./ Konstytucja RP i inne teksty prawne. 2 wydanie. Wyd. C.H. Beck, 1999.

 



© Наулік Н., 2004

 

КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ
МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ В УКРАЇНІ:
ПРОБЛЕМИ РЕАЛІЗАЦІЇ
О. Бориславська
©
Львівський національний університет імені Івана Франка
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна
e-mail: [email protected] lviv.ua

У статті розглядаються проблеми реалізації конституційно-правових засад місцевого самоврядування в Україні. Наголошується, що передумовою впровадження у життя задекларованих засад місцевого самоврядування є перебудова системи територіальної організації влади шляхом проведення реальної децентралізації влади.

Ключові слова: конституційно-правові засади, місцеве самоврядування, реалізація.

У кінці 90-х років ХХ ст. в Україні розпочалися засновані на Конституції 1996 р. державно-правові перетворення, які торкнулися багатьох сфер державного та суспільного життя. Важливим елементом таких перетворень стала муніципальна реформа, мета якої полягає у створенні повноцінного місцевого самоврядування, що є важливою ознакою демократичної правової держави.

У зв’язку з цим питання функціонування місцевого самоврядування викликають значний інтерес широкого кола спеціалістів, які представляють різні сфери правової науки. Оцінюючи сучасний стан місцевого самоврядування в Україні, більшість вітчизняних науковців та практиків відзначають низький рівень ефективності діючої в Україні системи місцевих органів влади. У своєму виступі на муніципальних слуханнях 26 вересня 2003 р. Президент України Леонід Кучма з цього приводу зазначив, що "становлення правових засад місцевого самоврядування відбувалося хаотично…, наслідком чого стало створення внутрішньо суперечливої і такої, що не відповідає сучасним європейським стандартам, системи територіальної організації влади" та наголосив на необхідності визначення "концептуальних засад нового етапу розвитку місцевого самоврядування"[1, с.4].

Враховуючи це, значної актуальності набули питання, пов’язані з аналізом існуючої системи конституційно-правових засад місцевого самоврядування в Україні та проблем їхньої реалізації, а також окресленням основних напрямів розвитку (вдосконалення).

Зауважимо, що проблеми функціонування місцевого самоврядування ґрунтовно розглядаються в українській юридичній науці. Цим питанням присвячено чимало публікацій останніх років багатьох українських вчених-конституціоналістів, зокрема М.О. Баймуратова, О.В. Батанова, В.І. Борденюка, П.Ф. Гураля, В.М. Кампо, О.О. Карлова, М.І. Корнієнка, В.В. Кравченка, М.П. Орзіха, М.О. Пухтинського, Ю.М. Тодики, О.Ф. Фрицького, В.І. Чушенка та інших. Проте поруше нами питання ще не було предметом окремого розгляду.

Передусім слід зазначити, що система конституційно-правових засад місцевого самоврядування, яка склалася в Україні на сьогодні, визначена Конституцією [2], Європейською хартією місцевого самоврядування [3] та Законом "Про місцеве самоврядування в Україні" [4]. Вона покликана забезпечити функціонування дієздатного, ефективного місцевого самоврядування, що є окремою формою народовладдя та водночас інструментом задоволення потреб населення України через створення необхідних умов для надання йому належного рівня громадських послуг. Та, на жаль, аналіз практики функціонування місцевого самоврядування в Україні свідчить про те, що задекларовані засади не завжди реалізуються на практиці.

Напрям розвитку місцевого самоврядування в Україні визначений курсом на інтеграцію України в Європу, основні параметри якого визначені Указами Президента України від 11.06.98 р. "Про затвердження Стратегії інтеграції України до ЄС" [5], від 14.09.2000 р. "Про програму інтеграції України до ЄС" [6], Постановою Верховної Ради України від 17.01.02 р. "Про рекомендації за підсумками парламентських слухань з питань реалізації державної політики інтеграції України до ЄС" [7].

У науковій літературі України з цього приводу неодноразово наголошувалося, що "політика місцевого і регіонального розвитку має базуватися на загальновизнаних європейських стандартах і засадах: децентралізації державного управління, деконцентрації владних повноважень, партнерства і кооперації зусиль місцевих органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, концентрації і раціонального використання ресурсного забезпечення, субсидіарності щодо надання державних і громадських послуг населенню" [8, с.277].

Це зумовлює необхідність гармонізації законодавства України із законодавством країн – членів ЄС, на чому наголошується в конституційно-правовій літературі [9, с.131], а також реалізації в Україні принципів, вироблених практикою функціонування місцевого самоврядування в цих державах. Ці принципи у найповнішому вигляді знайшли своє відображення в Європейській хартії місцевого самоврядування, проблеми реалізації норм якої в Україні виникли відразу ж після ратифікації її Верховною Радою України.

Складність реалізації принципів Хартії зумовлена тим, що, з одного боку, вони є нормами безпосередньо діючого права, а з іншого – їх впровадження в життя неможливе без деталізації у національному законодавстві України. Так, згідно із ст.9 Конституції України, Хартія є частиною національного законодавства України. Слід наголосити, що під час ратифікації Хартії Україна не внесла жодних застережень (хоча така можливість передбачена в особливих положеннях цього міжнародно-правового акта), а отже, взяла на себе обов’язок виконання усіх без винятку вміщених у ній норм. Незважаючи на це, ціла низка принципів Хартії не реалізуються в Україні, а деякі з них вступають у суперечність із конституційними засадами місцевого самоврядування, передбаченими національним законодавством.

Це стосується спеціально-дозвільного принципу діяльності органів та посадових осіб місцевого самоврядування, передбаченого ст.19 Конституції України, а також позбавлення можливості чинним національним законодавством районних та обласних рад мати свої власні виконавчі органи. З огляду на це наголосимо, що Конгрес місцевих та регіональних влад Європи на своїй V сесії, посилаючись на ст.3 параграфа 2 Європейської хартії місцевого самоврядування, рекомендував Україні надати обласним і районним радам законодавчу можливість мати свої власні адміністративні органи, підзвітні їм та відповідальні перед ними [10, п.15б].

Та проблема інституціалізації регіонального самоврядування в Україні, на наш погляд, не вичерпується вирішенням питання стосовно виконавчих органів районних та обласних рад. Реалізація низки конституційних засад місцевого самоврядування ускладнюється, а в окремих випадках і унеможливлюється через фактичну відсутність самоврядування в Україні на районному та обласному рівнях. У зв’язку з цим слід зазначити, що в конституційно-правовій літературі України висловлюється думка про те, що в контексті європейської інтеграції необхідно відходити від розуміння регіону виключно як адміністративно-територіальної одиниці субнаціонального рівня та враховувати ту обставину, що Комітет регіонів ще у 1994 році визначив регіон як територію, яка має очевидну єдність з географічної точки зору і населення якої намагається зберегти та розвивати свою самобутність з метою стимулювання культурного, економічного і соціального прогресу [11, с.43].

Цим шляхом іде практика багатьох європейських держав. У Польщі, наприклад, існують три види місцевих громад: "самоврядна громада" (існує в межах гміни), "локальна самоврядна громада" (в межах повіту) і "регіональна самоврядна громада" (у межах воєводства). Хоча один мешканець є членом кожної з перелічених видів громад, між ними, однак, немає жодної залежності чи підлеглості [12, с.11].

Одночасно підкреслимо, що Європейська хартія місцевого самоврядування говорить про місцеве самоврядування як про право органів місцевого самоврядування будь-якого територіального рівня (ст.3), що передбачає його запровадження і в штучних адміністративно-териоторіальних одиницях. Важливо, на наш погляд, враховувати й те, що Європейська хартія регіонального самоврядування, проект якої прийнятий Конгресом місцевих і регіональних влад Європи на четвертій сесії 5 червня 1997 р., закріплює принцип регіонального самоврядування як право і здатність найбільших територіальних утворень всередині держави брати на себе під свою власну відповідальність та в інтересах свого населення суттєву частину публічних справ згідно з принципом субсидіарності.

Проблема реалізації європейських принципів місцевого самоврядування в Україні є досить складною та глибокою і не може, на нашу думку, бути вирішена у сфері виключно самого місцевого самоврядування. Так, проголосивши в Конституції такі принципи основ конституційного ладу як народовладдя і визнання та гарантування місцевого самоврядування, на основі яких сформувалася система конституційно-правових засад місцевого самоврядування, Україна задекларувала перехід до побудови якісно нових відносин владарювання. Мова йде про перебудову відносин влади і управління на основі застосування нових для України підходів, які ґрунтуються на демократичній традиції країн Західної Європи. Та реально впровадити в життя ці принципи поки ще не вдалося.

На сьогодні, як справедливо вказує А. Ант, на Заході і в Україні існує "різне розуміння проблем місцевої демократії" [13, с.50]. Так європейська концепція місцевого самоврядування започаткована на принципах демократичного правління, що передбачає не конфронтацію між центральною владою і регіонами, а якнайоптимальніше між ними співіснування для найкращого забезпечення потреб населення. В Україні ж досі ще чітко не окреслена ніша місцевого самоврядування у системі влади України. Існуюча модель територіальної організації влади в Україні реалізується через систему "політичного та економічного двовладдя": діють призначені з центру державні адміністрації і обрані населенням місцеві органи влади. Фактично штучно створено "соціально шкідливу ситуацію конкуренції, коли обидві структури змагаються за і без того обмежені фінансові ресурси, за контроль над власністю" [14, с.13].

В Україні задекларовано визнання та гарантування місцевого самоврядування як форми народовладдя, але аналіз практики його функціонування свідчить про реальне його існування лише на деяких рівнях публічного управління. Так, якщо чинне законодавство загалом задовільно регулює правовий статус міст обласного значення, то проблеми повноважень та можливості їхнього фінансового забезпечення для міст районного значення, сіл і селищ залишаються невирішеними. Для цих суб’єктів місцевого самоврядування визначальним є практично повне домінування районних державних адміністрацій. В той час, коли на районному та обласному рівнях матеріально-фінансове забезпечення є порівняно достатнім, управління фактично здійснюється не місцевими самоврядними органами, а органами державної виконавчої влади (у зв’язку з відсутністю власних виконавчих органів рад). Представницька влада на цьому рівні фактично позбавлена важелів впливу на соціально-економічні процеси.

Існуюча в Україні модель місцевого самоврядування унеможливлює реалізацію багатьох принципів місцевого самоврядування, вироблених практикою західноєвропейських держав (зокрема таких, як субсидіарність; самостійність у вирішенні питань, віднесених до відання місцевого самоврядування; свобода ініціативи в межах закону). А відхід від неї тягне за собою зміни не лише у сфері місцевого самоврядування. Як слушно стверджує А.Матвієнко, "зміні підлягає сама глибоко порочна система організації влади" [15, с.25].

На наш погляд, передумовою впровадження в життя задекларованих засад місцевого самоврядування є перебудова системи організації влади і управління на дійсно демократичних засадах, що неминуче приведе до зміни існуючої моделі місцевого самоврядування. Найважливішим завданням у цьому плані є проведення реальної децентралізації влади, яку до сьогодні практично не вдалося здійснити у необхідній мірі. Стримуючим чинником цього процесу є "політичні, правові, психологічні стереотипи командно-адміністративного владарювання", які підтримуються за рахунок того, що "донедавна офіційна, а скоріше – неофіційна політична лінія характеризується централістським спрямуванням, намаганням усе вирішити і розподілити на рівні державному, урядовому. З одного боку, це наслідок об’єктивного процесу ствердження власної державності, з іншого, – суб’єктивна невіра в можливості демократизації суспільства "знизу" [16, с.42].

Серед науковців побутує думка, що самоврядування отримало потужний імпульс на початку 90-х років. Потім державна влада "пішла шляхом гіперцентралізації: Київ прагнув підкорити своєму диктату регіони, а регіони, в свою чергу, диктували волю обраним міським головам і місцевим радам…, що вилилося у численні випадки, коли надто "непокірних" міських голів просто усували – штучно влаштовуючи "переворот" на рівні ради" [17, с.10].

На існуючі в Україні проблеми з проведнням децентралізації влади вказав і Конгрес місцевих і регіональних влад Європи (КМРВЄ) у Рекомендації 102 (2001 р.), в якій, зокрема, зазначалося, що окремі політичні сили в Україні все ще проти будь-якої реформи, спрямованої на децентралізацію державної влади на основі принципу субсидіарності. Йшлося про необхідність чіткіше відмежувати повноваження місцевого самоврядування від регіонального та від органів державної виконавчої влади на місцях. Особливо наголошувалося на розширенні ініціативи органів місцевої влади, а також на необхідності законодавчого обґрунтування звільнення місцевих виборних представників [18, с.6].

В основі побудови нової моделі організації влади і управління, на наш погляд, має покладатись засада гармонізації інтересів держави, регіону, територіальної громади та особи. Зрівноважуючими у зв’язку інтересів держави і місцевого самоврядування повинні бути саме інтереси особи, для задоволення потреб якої першою чергою функціонують і держава, і місцеве самоврядування. Адже самоврядування в Європі і загалом на Заході цінують передусім тому, що воно є наочним підтвердженням дієвості прав і свобод у суспільстві. Це створить передумови для реалізації принципу субсидіарності, оскільки повноваження органів публічної влади в такому разі повинні розподілятися "знизу – доверху" – з урахуванням того, на якому рівні їх здійснення найоптимальніше забезпечить потреби населення.

Перехід до такої моделі організації влади і управління повинен здійснюватися через децентралізацію владних повноважень шляхом передачі значної частини управлінських функцій безпосередньо на місця: в територіальні громади та органи регіонального рівня місцевого самоврядування, яким повинна бути надана законодавча можливість створювати власні виконавчі органи. Водночас з перерозподілом повноважень повинен здійснюватися перерозподіл ресурсів між центром і органами місцевого самоврядування на користь останніх.

Важливо наголосити, що реалізація конституційно-правових засад місцевого самоврядування України зумовлює потребу у створенні відповідної системи законодавчих актів, які б забезпечили впровадження принципів місцевого самоврядування в життя. Сьогодні доводиться констатувати факт відсутності законодавчого вирішення багатьох важливих питань, що опосередковують реалізацію конституційних засад місцевого самоврядування. Поряд з цим існують проблеми реалізації засад місцевого самоврядування, зокрема такі, що пов’язані: а) зі становленням територіальних громад; б) з недосконалістю адміністративно-територіального устрою України; в) з декларативністю місцевого самоврядування на регіональному рівні; г) з конкуренцією компетенції місцевих органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування; д) із забезпеченням матеріально-фінансової основи місцевого самоврядування.

З метою вдосконалення правового регулювання місцевого самоврядування Кабінет Міністрів України розробив Концепцію Програми законодавчого забезпечення розвитку місцевого самоврядування, яка визначає основні засади майбутньої Програми. У ній, зокрема, зазначається, що законодавче забезпечення розвитку місцевого самоврядування повинно відповідати конституційним основам його організації та діяльності, а також принципам Європейської хартії місцевого самоврядування щодо організаційної, правової і фінансово-економічної самостійності територіальних громад [19,с.143]. Однак, на нашу думку, законодавче забезпечення місцевого самоврядування повинно не тільки відповідати переліченим принципам, але й бути спрямованим на їхню реалізацію.

Надзвичайно важливим у процесі прийняття вищезазначених законодавчих актів є застосування комплексного підходу, заснованого на розумінні конституційно-правових засад місцевого самоврядування України як системної цілісності, реалізація якої потребує прийняття кількох нормативно-правових актів, спрямованих на вирішення певної проблеми, одночасно – "в пакеті". Наприклад, проблема розмежування повноважень між органами місцевого самоврядування та органами державної виконавчої влади може бути вирішена у ході прийняття нових редакцій законів України про місцеве самоврядування, про місцеві державні адміністрації, закону про виконання органами місцевого самоврядування делегованих повноважень державної виконавчої влади. Прийняття Закону про територіальні громади (об’єднання територіальних громад) тісно пов’язане із законом про адміністративно-територіальний устрій України та ін.

Застосування окресленого підходу забезпечить можливість створення цілісної законодавчої бази місцевого самоврядування, що є необхідною умовою його подальшого розвитку. Комлексний підхід до законодавчого забезпечення місцевого самоврядування передбачає формулювання системи конституційно-правових засад місцевого самоврядування, яка повинна бути відображена у цих законодавчих актах. Ми вважаємо, що її повинні становити такі засади: 1) пріоритету прав і свобод людини при здійсненні місцевого самоврядування; 2) оптимального поєднання форм безпосередньої і представницької демократії у здійсненні місцевого самоврядування; 3) виборності органів та посадових осіб місцевого самоврядування; 4) відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування перед територіальними громадами; 5) організаційно-правової та матеріально-фінансової самостійності місцевого самоврядування; 6) законності; 7) гласності; 8) субсидіарності у наданні громадських послуг; 9) балансу та гармонізації інтересів місцевого самоврядування та держави; 10) повсюдності місцевого самоврядування; 11) поєднання колегіальності з відповідальністю органів та посадових осіб місцевого самоврядування за свою діяльність; 12) відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування перед органами державної виконавчої влади за здійснення делегованих повноважень державної виконавчої влади; 13) державної підтримки місцевого самоврядування; 14) гарантованості місцевого самоврядування; 15) судового захисту прав місцевого самоврядування.

––––––––––––––––––––

1. Шляхи розвитку місцевого самоврядування [Виступ Президента України Леоніда Кучми на муніципальних слуханнях 26 вересня 2003 р.]// Урядовий кур’єр. – 2003. – №182 – 30 верес.

2. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №30. – Ст.142.

3. Європейська Хартія місцевого самоврядування. Офіційний переклад // Бюллетень законодавства і юридичної практики України. – 2002. – №10: Місцеве самоврядування в Україні. – С.10-17.

4. Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні" // Відомості Верховної Ради України. – 1997. – №1-2. – Ст.95.

5. Указ Президента України від 11.06.98 р. №615/98 "Про затвердження Стратегії інтеграції України до ЄС" // Урядовий кур’єр. – 1998. – 4 лип.

6. Указ Президента України від 14.09.2000 р. №1072/2000 "Про програму інтеграції України до ЄС" // Урядовий кур’єр. – 2000. – 6 жовт.

7. Постанова Верховної Ради України від 17.01.02 р. №2999-ІІІ "Про рекомендації за підсумками парламентських слухань з питань реалізації державної політики інтеграції України до ЄС" // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – №3. – Ст.22.

8. Пухтинський М., Толстоухов А. Нова парадигма місцевого і регіонального розвитку // Муніципальний рух: новий етап розвитку. Матеріали VІІ Всеукраїнських муніципальних слухань "Муніципальний рух в Україні – 10 років розвитку" (6 – 8 вересня 2001 р., м. Бердянськ). – К.: Логос, 2002. – С.271-285.

9. Журавський В.С. Концепція гармонізації законодавства України із законодавством держав – членів ЄС // Правова держава: Щорічник наукових праць Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. Вип.13. – К., 2002. – 584с. – С.131-135.

10. Рекомендація №48 (1998) щодо місцевої та регіональної демократії в Україні. Конгрес місцевих та регіональних влад Європи. V сесія. Страсбург. 26-28 травня 1998 р. // Голос України. – 1998. – 16 черв.

11. Нижник Н.Р., Керецман В.Ю. Реалізація регіональної політики в контексті європейської інтеграції України // Правові проблеми реформування регіональної влади: Матеріали наук.-практ. конференції (м. Харків, 12.04.2002 р.) / За ред. проф. Ю.П. Битяка. – Харків: НДІ державного будівництва та місцевого самоврядування Академії Правових наук України, 2002. – 179с. – С.43-46.

12. Bronislaw Majgier. Samorzad terytorialny Polski i Ukrainy. Wybrane zagadnienia prawne. Stan prawny 1.x.1999. – Warzawa, 1999. – 40 s.

13. Ант А. Чи буде самоврядування в Україні європейським? // Віче. – 1998. – №10 (79). – С.48-60.

14. Домбровський О. Не "під себе", а задля розвитку громад // Урядовий кур’єр. –2003. – 9 квіт.

15. Матвієнко А. Змін потребує сама система організації влади // Віче. – 2002. – №9 (126). – С.23-25.

16. Лаврик В. Місцеве самоврядування в Україні: більше запитань, ніж відповідей // Право України. – 1999. – №7. – С.42-43.

17. Матвієнко А. Розумна регіональна політика та місцеве самоврядування – запорука гідного майбутнього // Голос України. –2003. – 15 квіт.

18. Нагребецька І. Підмурівки європейської демократії: погляд зі Страсбурга // Урядовий кур’єр. –2003. – 31 трав.

19. Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 2002. – №10: Місцеве самоврядування в Україні. – С.141 – 145.

 



© Бориславська О., 2004

 

КОНСТИТУЦІЙНІ ПРАВА І СВОБОДИ ЛЮДИНИ
В ПОГЛЯДАХ СТАНІСЛАВА ДНІСТРЯНСЬКОГО
А. Савчак
©
Львівський інститут внутрішніх справ
вул. Городоцька,26, 79000.Львів Україна

Cтаття присвячена аналізу поглядів С.С. Дністрянського на зміст конституційних прав і свобод людини, їх класифікацію та загальну характеристику, а також їхнього місця в нормативно-правовій системі конституційної держави першої чверті ХХ ст.

Ключові слова: права та свободи людини, рівність, принципи правового статусу особи, конституційні проекти ЗУНР.

Змістом будь-якої конституції є закріплені на загальнодемократичних засадах і принципах правове становище людини та організація публічної влади в державі [7, с.129]. Ще в п.16 французької Декларації прав людини і громадянина зазначалося, що "суспільство, в якому не забезпечено гарантії прав (людини. – А.С.) і не проведено розподіл влади, немає конституції" [1, с.129]. Правове становище людини в державі не лише входить у зміст будь-якої конституції, а й виступає центральним елементом конституціоналізму загалом. Не зосереджуючи уваги на змісті таких понять, як "конституція" та "констиуціоналізм", зауважимо лише, що права і свободи людини ще з ХVІІІ ст. стали одним із центральних інститутів перших конституцій, а згодом і основним елементом розуміння змісту конституціоналізму як такого [9, с.4; 7, с.126; 5, с.63]. Серед українських учених-правознавців, які приділили інституту прав і свобод людини значну увагу в своїх наукових дослідженнях, як одного з центральних конституційно-правових інститутів, був і професор Львівського та Українського Вільного у Празі Університетів Станіслав Северинович Дністрянський.

Серед праць Станіслава Дністрянського, які стосуються прав та свобод людини, насамперед звертають на себе увагу "Нові проекти української конституції" (1919), "Теорія конституції" (1920), "Нова держава" (1923) "Загальна наука права і політики"(1923), "Демократія та її майбутнє" (1934), а також два конституційні проекти – "Устрій Галицької Держави"(1918) та проект Конституції Західно-Української Народної Республіки (1920).

Конституція нової держави (держави після Першої світової війни – А.С.), на думку Станіслава Дністрянського, повинна закріпити своєрідний "конституційний мінімум" – необхідний набір відповідних нормативних положень. Серед обов’язкових "елементів" конституції вчений бачив: 1) положення, які визначають сталі основи конституційного ладу; 2) положення, які закріплюють суверенітет народу; 3) положення, які закріплюють загальновизнані права та свободи особи та громадянина; 4) положення, які визначають систему органів державної влади на основі принципу її поділу на окремі гілки ("три власти"); 5) положення, які встановлюють основи взаємовідносин органів центральної влади з органами місцевого самоврядування. Крім того, Станіслав Дністрянський окремо наголошує, що без закріплення в системі державних органів принципу розподілу влади на окремі гілки та забезпечення прав і свобод громадян як мінімум не може існувати конституція в її новітньому розумінні, а вище перелічені положення називає "загальними елементами конституції" [3, с.192-193].

Значну увагу конституційному статусу людини С.С. Дністрянський приділив у проекті Конституції Західно-Української Народної Республіки, що була розроблена ним на замовлення уряду Західно-Української Народної Республіки на еміграції в кінці 1920 року.

Проголошуючи серед засад конституційного ладу положення про Західно-Українську Народну Республіу як правову державу, визнаючи одним із центральних положення про те, що "правний лад основується на людях і народах", С. Дністрянський логічно стверджує, що "людина як така та й народи як такі мусять мати свої, державою запоручені права". Виходячи з цього, "права" як політико-правову категорію він поділяє на дві групи: 1) народні права (права народу); 2) людські та громадянські права, які своєю чергою поділяються на три категорії – "свобода", "рівність" та "охорона і старівля" [2, с.337].

Аналіз інституту прав, свобод і обов’язків людини у згаданих вище конституційних проектах С. Дністрянського свідчить про те, що в основу цього важливого конституційно-правового інституту вчений поклав як мінімум декілька фундаментальних принципів. Передусім, мова йде про "принцип рівності". Ще в конституційному проекті 1918 р. "Устрій Галицької Держави" С. Дністрянський зазначив так: "Усі горожани є рівні супроти права. Нема ніяких привілеїв місця, походження, родини, стану, особи". В проекті Конституції ЗУНР 1920 р. у цей принцип викладено повніше. Рівність особи і громадянина в державі вчений пропонує розглядати крізь призму декількох аспектів: по-перше, рівність між чоловіками і жінками; по-друге, рівність усіх людей перед законом, у тому числі щодо виконання встановлених державою обов’язків та "соціальних тягарів"; по-третє, рівність людей щодо правового захисту незалежно від громадянської належності.

Серед інших принципів, які, на думку С. Дністрянського, мали б бути покладені в основу інституту прав, свобод і обов’язків громадян, окремо виділяється принцип "єдності прав, свобод та обов’язків громадян", принцип не відчужуваності прав та свобод особи, принцип гарантованості прав і свобод особи з боку держави.

Конституційним проектом передбачений інститут громадянства. До основного закону держави (який мав би стати фундаментом окремого закону – Закону про громадянство Західно-Української Народної Республіки) вчений пропонує обов’язко воввести: положення про саму наявність інституту громадянства Західно-Української Народної Республіки; положення про те, що здійснення політичних прав можливе за наявності громадянства; положення про основні підстави набуття громадянства Західно-Української Народної Республіки, зокрема: проживання на території держави, народження, одруження, державна натуралізація (набуття громадянства).

Проект передбачав неможливість видавати громадян Західно-Української Народної Республіки іноземним державам з метою переслідування чи покарання.

С. Дністрянський і в наукових працях, і в самому конституційному проекті поняття "конституційна свобода" і "конституційне право" розглядає переважно як явища тотожні. Свободи він поділяв на такі категорії: "свободу натуральну, особисту, політичну та економічну", зазначаючи, що перші три категорії сконструйовані на загальноприйнятих конституційних принципах [2, с.337].

Першим і найбільшим за обсягом блоком прав і свобод виступають положення про ті конституційні свободи, які автор проекту називає "натуральними і особистими". Принципово важливим у цьому плані є наявність положення про те, що "кожна людина вільна від природи. Рабство або кріпацтво та здійснення влади, що ґрунтується на них, не дозволяються". Виходячи з цього положення, логічним і обґрунтованим є виклад положень про недоторканність особи, недоторканність житла, свободу поселення і пересування, таємницю особистого життя, а також свободу совісті та свободу наукової творчості.

Проектом проголошується свобода особистості, яка гарантується державою, і лише державна влада має право видавати розпорядження про обмеження або позбавлення особистої свободи. При цьому він зазначає, що держава може обмежити особисту свободу, здійснюючи лише свої "кримінально-правові та поліцейські повноваження". Важливим у цьому випадку є саме положення про визнання карною дією протизаконного позбавлення волі.

Положення про недоторканність житла викладені в §9 проекту. Право користування своїм житлом, а також службовим і торговельним приміщенням проголошується непорушним. Автор проекту зазначає, що це право не повинно мати якісь обмеження, воно повинно бути повним і безперешкодним. І тільки у випадку необхідності забезпечення громадського порядку та з метою забезпечення кримінального правосуддя допускається порушення права недоторканності житла. Відтак, законом мають бути чітко визначені обставини, за яких державні службовці з названих вище причин матимуть право порушувати право особи на недоторканність житла.

Важливим у забезпеченні особистої свободи громадян є положення про право (свободу) вільного поселення і пересування особи. Кожному громадянину гарантується право вільного поселення в будь-якому місці території держави, а також право вільного та повсюдного пересування. Припис говорить, що обмеження (заборона) в частині використання права вільного поселення в тому чи іншому населеному пункті допускається стосовно осіб, які внаслідок карно-правового вироку позбавлені громадянських прав. Право вільного та повсюдного пересування може бути обмежене тільки військовою повинністю. Трактуючи поняття конституційної свободи пересування, С. Дністрянський закладає також основи майбутнього належного регулювання процесів міграції в державі. Він зазначає, що праця еміграційної служби підлягає нагляду держави.

Щодо забезпечення таємниці особистого життя, то проект містить положення, яке гарантує збереження таємниці листів і телеграм. Певною мірою це торкається і положення про свободу совісті. Свободу совісті С.Дністрянський називає одним із найважливіших суб’єктивних прав людини. Реалізація громадянами свого конституційного права на свободу совісті не може нікого іншого обмежувати у здійсненні своїх особистих чи інших прав, так само як і звільняти від виконання громадянських обов’язків. Положення проекту прямо застерігають не допускати ситуації в державі, коли зайняття офіційних посад пов’язуватиметься з належністю до того чи іншого віросповідання. З метою реалізації цієї свободи автор проекту зазначає, що ніхто не може примушувати до виконання якоїсь релігійної дії або до участі в якомусь релігійному святкуванні, а саме вільне виконання релігійних обрядів гарантується державою за умови, якщо воно відбувається "в межах моральності та громадського порядку". У зв’язку з цим кожна релігійна громада упорядковує свої справи і керує ними самостійно, проте повинна підпорядковуватися загальним законам держави. Важливим у цьому блоці положень є положення про свободу наукової діяльності. Окрім загальної тези про те, що наука є вільною, проект зазначає, що свобода навчати і навчатися не може бути обмеженою, а державі належить право верховного управління та нагляду за народною освітою та вихованням.

С. Дністрянський значне місце в конституційних проектах відводить питанням правового положення національних меншин у Західно-Українській Народній Республіці. Вже в першому конституційному проекті 1918 року він зазначає, що "український народ виконує народну владу на своїй землі. Другим народам, що замешкують Галицьку Державу, з осібна польському, жидівському та німецькому, прислуговує народна самоуправа в згоді з самоозначенням українського народа" [2, с.166].Згодом, у Проекті 1920 р., ці положення були збережені і певним чином уточнені: "Український народ здійснює національну владу на своїй національній території. Іншим народам, які постійно проживають у Західній Україні, належить право на національне управління у відповідності до права на самовизначення українського народу. Тим самим, кожний народ, що постійно проживає в державі, є самостійний суб’єкт права і має самостійні національні права в школі, установах та в суспільному житті".

Належне вирішення проблеми правового положення національних меншин Дністрянський бачив тільки за умови забезпечення на найвищому рівні: по-перше, реальної, гарантованої участі представників національних меншин в організації і здійснення державної влади; по-друге, створення з боку держави можливостей вільно розвивати національну культуру та забезпечення збереження своєї національної самобутності поляків, євреїв, німців та інших національних меншостей Західно-Української Народної Республіки. В основі вирішення багатьох питань, що стосуються гарантованої присутності представників національних меншин в органах влади, С. Дністрянський пропонував виходити з встановлення так званого національного ключа: "Національне нормативне співвідношення 4:1:1 ґрунтується на пропорційному співвідношенні українського населення з польським населенням, з одного боку, і з іншими національностями, з іншого. Його слід дотримуватись у виборчій системі, в національних куріях і секціях та, по можливості, також при визначенні частки представників інших національностей в уряді" [7, с.184].

Політичні права і свободи, за С.С. Дністрянським, мали б вміщувати в себе свободу зборів, право на створення громадських спілок, право на подання скарг та заяв (право на петиції), свободу думки та слова, виборче право громадян. Так, відповідно до положень проекту, усі громадяни мають право на збори та на вільне об’єднання в громадські організації (спілки). Право на збори незалежне від жодної заяви чи дозволу. Тільки в окремих випадках збори громадян під відкритим небом можуть бути заборонені. До таких випадків учений, зокрема, відносить безпосередню загрозу суспільній безпеці. В частині реалізації конституційного права на створення громадянських організацій (спілок) закон передбачає, що спілки зобов’язані подавати свої статути у компетентний державний орган, і у випадку наявності в статуті чи у засобах діяльності спілки суперечностей з кримінальним законом державний орган має право заборонити або припинити діяльність таких спілок.

Кожна особа має право вільно і в будь-якій формі висловлювати свої думки та погляди. Однак вона зобов’язана нести відповідальність у разі зловживання цією свободою. Така відповідальність повинна бути передбачена законом. Забороняється обмеження свободи думки цензурою чи дозвільною (концесійною) системою. Друковані засоби масової інформації можуть бути заборонені тільки у випадках порушення кримінального законодавства.

Зміст виборчого права громадян ЗУНР – єдність права обирати і бути обраним – подано як суб’єктивне право особи брати участь у формуванні органів влади шляхом "загального, прямого і таємного голосування без різниці статі".

Важливим є положення §13 проекту про те, що "політична свобода громадян не може порушуватись державними установами, якщо політична мета окремого громадянина не протирічить політичній меті держави".

Досить широко подані у проекті і соціально-економічні права та свободи. В §22 та 23 проекту зазначено, що "державна влада не може перешкоджати здійсненню господарської свободи людини в справедливому розподілі товарів. Більше того, держава повинна взяти під захист економічно слабшого перед економічно сильнішим і вона вправі там, де важливі економічні цілі суспільства залишаються під сумнівом, обмежувати законами індивідуальну свободу дій окремих людей. Промисел однаково доступний всім людям. Свобода промислу гарантує можливість вільного розвитку природних здібностей людини в галузі природного господарства". Щодо статусу приватної власності уточнювалось, що "загальний економічний устрій спирається, як і раніше, на приватну власність... Як така вона підлягає правовим обмеженням. Приватна власність є предметом прогресивного оподаткування і законодавча влада має право не тільки обмежувати користування, але й право розпорядження приватною власністю, якщо цього вимагає виконання народногосподарських завдань держави". Важливу роль у реалізації громадянами Західно-Української Народної Республіки проголошених економічних свобод мало б відіграти конституційне положення про те, що "державна влада мусить також направляти конкуренцію на правильні шляхи".

Цілу група конституційних прав і свобод громадян була об’єднана вченим словосполученням "Охорона і старівля" ("старівля" – опіка, піклування. – А.С.). У ч.1 §30 проекту записано: "неповнолітні, душевно хворі, слабоумні та інші особи, які нездатні самостійно вирішувати свої справи, знаходяться під особливим піклуванням держави". Проектом проголошується також право кожного, хто вважає себе скривдженим, на правовий захист держави (§28).

Шлюб автор проекту розглядає як моногамний союз жінки і чоловіка, в основі якого лежить їхня взаємна згода. Полігамні шлюби іноземців визнаються відповідно до їхнього віросповідання (§29).

§36 та 37 конституційного проекту визначають загальні засади охорони праці в державі, зокрема: "кожна людська праця, чи то фізична чи то духовна, знаходиться під особливим захистом законів... Державна влада повинна підтримувати робітників як у збереженні їх здоров’я та працездатності, так і у прагненні до повної оплати результатів праці".

Серед конституційних обов’язків громадян та інших осіб на території Західно-Української Народної Республіки в проекті С.С. Дністрянського знаходимо обов’язок військової служби, обов’язок сплачувати податки, обов’язок дотримуватись законів держави, обов’язок відвідування початкових шкіл. Зокрема, усі громадяни чоловічої статі, які є військовозобов’язаними, підлягають виконанню обов’язку військової служби (ч.2. §27). Всі громадяни проголошуються рівними щодо сплати податків. "Податки і відрахування використовуються для загальнокорисних цілей, вони повинні розподілятися між оподаткованими особами у відповідності до результатів їх роботи". Законом встановлюється обов’язкова початкова освіта: "Відвідування початкових шкіл є загальним освітнім обов’язком".

Іноземці мали б користуватися більшістю особистих та соціально-економічних прав і свобод. Тільки реалізація політичних свобод проект потребує належності до громадянства Західно-Української Народної Республіки (§4). У ч.3 §25 проекту зазначається: "Іноземці користуються тим самим правовим захистом, як і населення держави, з умовою взаємності". Окремі положення вказують на особливості правового положення іноземців у Західно-Українській Народній Республіці. У випадку протизаконної діяльності на території держави компетентні органи Західно-Української Народної Республіки мають право висилати іноземців з території держави.

Підсумовуючи вище викладене доходимо до висновоку, що Проект Конституції ЗУНР 1920 С. Дністрянського, а також інші його праці того часу, значне місце приділяли статусу особи і громадянина, визначаючи їх центральним елементом нормативно-правової системи новітньої конституційної держави.

––––––––––––––––––––

1. Декларация прав человека и гражданина 1789 года. // Конституции и законодательные акты буржуазных государств (ХУІІ-ХІХ вв.): Сборник документов. – М.: Гос.изд-во юрид. лит., 1957.

2. Дністрянський С. Загальна наука права і політики. – Прага, 1923. – Т.1.

3. Дністрянський С. Теорія конституції // Стецюк П. Станіслав Дністрянський як конституціоналіст. – Львів, 1999. – С.186-208.

4. Конституція Західно-Української Народної Республіки (Проект, 1920 р.) // Стецюк П. Станіслав Дністрянський як конституціоналіст. – Львів, 1999. – С.161-185.

5. Степанов М.И. Права человека в концепции конституционализма. – М.: Институт государства и права, 1997.

6. Стецюк П. Станіслав Дністрянський як конституціоналіст. – Львів, 1999.

7. Стецюк П.Б. Основи теорії конституції та конституціоналізму. – Ч.1.: Посібник для студентів. – Львів: Астролябія, 2003.

8. Тодыка Ю.Н. Конституционное право Украины: отрасль права, наука, учебная дисциплина: Учебное пособие. – Харьков: "Фолио": "Райдер", – 1998.

9. Тодыка Ю.Н. Конституция Украины: проблемы теории и практики:.– Харьков: Факт, 2000.

 



© Савчак А., 2004

 

ПРО ДЕФІНІЦІЮ КАТЕГОРІЇ "КОНСТИТУЦІОНАЛІЗМ"
П. Стецюк
©
Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, 79000 м. Львів, Україна

У статті аналізуються різні підходи вчених щодо часу виникнення та розвитку явища конституціоналізму, визначення його змісту та структури як системного явища, а також зроблено спробу дати визначення категорії "сучасний український конституціоналізм".

Ключові слова: конституціоналізм, поняття та структура конституціоналізму, елементи системи сучасного конституціоналізму, сучасний український конституціоналізм.

Однією із актуальних проблем сучасної юридичної науки, в тому числі і науки конституційного права, є розвиток її понятійного апарату, удосконалення існуючих правових термінів, понять та категорій, введення у науковий та політико-правовий обіг нових дефініцій, обґрунтування їх доцільності, системності, змістового навантаження, нормативної природи тощо [1; 2; 3; 4, с.140-162]. Після розпаду у 1991 році СРСР та здобуття державної незалежності України вищезгадані проблеми повною мірою постали і в національній науці конституційного права, притім у дещо ускладнених формах. Це передусім зумовлено, з одного боку існуванням в СРСР тоталітарної політичної системи, з іншого – станом довготривалого бездержавного існування українського народу. Обидва ці чинники в своїй основі не могли позитивно впливати на стан розвитку конституційної термінології в Україні. Саме це, на наш погляд, деякою мірою стало причиною часткової відсутності національних (україномовних) відповідників певних політико-правових термінів та понять, наявністю вживання в конституційно-правовій практиці "русизмів" та не завжди обґрунтованого використання англо-, франко- чи німецько- мовних термінів, ускладненого процесу повноцінного повернення у науковий обіг раніше несумісних із тоталітарним режимом низки конституційно-правових понять та категорій, а також проблеми часткової підміни сутності та змісту уставлених у конституційному праві окремих понять та категорій ("бікамералізму", "парламентської республіки", "парламентаризму", "строковості у конституційному праві", "соціальної держави" тощо).

З іншого боку, у конституційному праві існує низка понять та категорій, які на сьогодні не мають однозначного визначення і відповідно – єдиного розуміння серед вчених-конституціоналістів. Це зумовлене насамперед як складністю, комплексним характером та багатоплановістю таких явищ, так і фактичним станом їхнього розвитку й вдосконалення. Однак це, як правило, не заважає вченим, а особливо політичним діячам, широко вживати ці поняття та категорії як у науковому обігу, так і в політико-правовій практиці. Разом з тим в окремих випадках таке використання цих термінів не завжди є вдалим, спостерігається не зовсім коректне поєднання даних категорій з іншими поняттями та ін. Серед таких явищ чільне місце посідає поняття "конституціоналізм". З цього приводу досить цікавим є висловлювання сучасного угорського конституціоналіста Андроша Шайо про те, що з визначенням поняття "конституціоналізму" склалася приблизно та сама ситуація, що й у відносинах Святого Августина з Богом, коли на запитання хто такий Бог, він (Августин) відповів: "Не можу дати Йому визначення, але знаю, що таке безбожництво" [5, с.24].

Тут, варто відразу ж зазначити, що ми поділяємо думку про відмінність у сучасній науці конституційного права між явищами "поняття" та "категорія". Позиція за якою "поняття" в науці конституційного права є "логічним узагальненням, яке відтворює найбільш значимі, стійкі властивості і ознаки, що становлять у сукупності якісну визначеність явищ і процесів конституційно-правової дійсності", а "категорія" є "логічним утворенням, що об’єднує знання про конституційно-правові явища і процеси на більш вищому, "надпонятійному" рівні"[4, с.142] – видається логічною та науково обґрунтованою. З огляду на вищевикладене "конституціоналізм", на наш погляд, слід віднести до рівня "категорій" науки конституційного права.

Конституціоналізм як політико-правова категорія та доктринальне вчення з’являється після виникнення і утвердження конституції держави в сучасному розумінні цього терміна (тобто не раніше ХVІІІ). Він є нерозривним і прямо похідним від конституції держави, хоч не завжди факт наявності конституції автоматично означає появу тої чи іншої моделі конституціоналізму як такого. Водночас для існування конституціоналізму не завжди обов’язковим є наявність конституції як безпосередньо писаного документа. З цього приводу слушною є думка Ю.М. Тодики про те, що в "Англії, наприклад, не має писаної конституції, але є конституціоналізм як система демократичних поглядів суспільства, політичної еліти, як строгий порядок, що базується на повазі прав і свобод людини" [6, с.126]. Безпосередньо сам термін "конституціоналізм", за твердженням американського дослідника права Гарольда Дж. Бермана, "було винайдено в кінці ХУІІІ – на початку ХІХ ст. для позначення головно американської доктрини верховенства писаної конституції" над іншими законами, що видавались у той час [7, с.370].

Змістову основу, саму суть конституціоналізму на думку В.М. Шаповала, виражає формула "конституційно-правова норма плюс (+) практика її реалізації" [8, с.126]. Звідси, на наш погляд, не зовсім логічними видаються окремі твердження про існування свого часу "античного", "середньовічного" чи "тоталітарного" конституціоналізму, оскільки ні античний світ, ні середньовіччя не знали конституції як такої, а в тоталітарній системі – конституція із засади речі не може існувати або перетворюється виключно у фіктивну річ. Отже, говорити про наявність конституційних норм, а тим більше про їхню реалізацію в таких випадках не доводиться. Проте варто зазначити, що саме у попередні часи (до виникнення конституції як такої), закладалися власне основи та умови як для появи самої конституції держави, утвердження конституційної держави в цілому, так і для виникнення та дальшого розвитку конституціоналізму як такого [9, с.12-19].

Сформовані у період боротьби з королівським абсолютизмом у Західній Європі ідеали конституціоналізму вкладалися первинно в два основних постулати: принцип обмеженого правління (держави існують тільки для забезпечення досягнення спеціально визначених цілей і діють у межах визначених конституцією повноважень) та верховенства права (насамперед як верховенство природного права), як заперечення традиційної доктрини королівського або парламентського абсолютного (не обмеженого) суверенітету [10, с.132-135; 11, с.229; 12, с.3-9; 13, с.11-12]. Згодом, характеризуючи конституціоналізм його перших часів існування (ХVІІ – ХVІІІ ст.), вчені, зокрема, підкреслювали, що на той час передусім цей термін означав "сам факт наявності Конституції і її активного впливу на політичне життя країни, верховенство і визначальну роль конституції (писаної чи не писаної) як основного закону в системі діючого законодавства, опосередкованість політичних відносин конституційно-правовим нормам, конституційну регламентацію державного ладу і політичного режиму, конституційне визнання прав і свобод особи, правового характеру взаємовідносин громадянина і держави" [11, с.4].

Згодом конституціоналізм став важливим чинником розвитку демократичних держав протягом усього ХХ століття. Як явище світової політичної та правової культури він остаточно сформувався при переході від традиційного до індустріального суспільства. Ідеї конституціоналізму, його теоретичне обгрунування, визначення сутності та змісту, передбачення дальших шляхів розвитку були в центрі уваги з тією чи іншою мірою зацікавленості у різні роки минулого століття. Значний вплив на їхній розвиток у середині ХХ ст. мали праці С.Х. Маклвейна "Конституціоналізм і світ, що змінюється" (1939) та "Конституціоналізм колишній і сучасний" (1940), С.Д. Фрієдріха "Конституційне правління і демократія" (1941) та "Конституційні причини держави" (1957), А.Д. Ліндсайса "Сучасна демократична держава" (1943), а також значно пізніші праці – серія статей Дж. Р. Пеннокона та Д.В. Чапмана "Конституціоналізм" (1979).

Політико-правова система конституціоналізму, будучи важливою інституційною і процедурною гарантією становлення, розвитку і функціонування інститутів громадянського суспільства, виступала і виступає як умова побудови правової держави [13, с.9-11]. Звідси у першій половині та в середині ХХ ст. конституціоналізм як суспільно-політичне явище і доктринальне вчення в країнах з недемократичними режимами (насамперед тоталітарними режимами – фашистським, націонал-соціалістичним, сталінсько-більшовицьким) не визнавався. Зокрема, у радянському державному праві того періоду чи в тогочасній радянській політичній науці насамперед з відомих ідеологічних причин явище конституціоналізму, як правило, або замовчувалось [14, с.64; 15, с.424; 16, с.51], або подавалось часткового чи свідомо неправдиво. При цьому майже завжди акцентувалось на негативній сутності цього явища та підкреслювалась його належність виключно буржуазному ладу. Наприклад, про "конституціоналізм" писали як про "реакційну течію в політиці і юридичній науці, що визнає конституційну монархію найкращою формою правління" [17, с.354].

Дещо змінилось на формальному рівні ставлення до явища конституціоналізму у радянській державно-правовій науці в кінці 70-х років минулого століття. Зокрема, зроблені спроби в науковий обіг ввести як окреме поняття термін "соціалістичний конституціоналізм" ("радянський соціалістичний конституціоналізм") [18, с.195-199; 19, с.230-232; 20]. Відповідно пропоновано розглядати "радянський конституціоналізм" як комплексне поняття, що вміщує в собі: по-перше, систему певних знань, поглядів (конституціоналізм як теорія, ідеологія, форма вираження об’єктивної дійсності); по-друге, суспільно-політичний рух (Головним питанням якого є конституція, досягнення на її основі певних класових цілей, задоволення класових інтересів); по-третє, певний стан суспільних відносин (який досягається в результаті точного дотримання конституційних приписів)[18, с.196]. При цьому елементами системи "радянського конституціоналізму" пропоновано розглядати "а) соціально-економічні політичні відносини, що утворюють фактичну конституцію радянського суспільства; б) діюче радянське конституційне законодавство; в) конституційно-правові відносини; г) конституційну правосвідомість радянських громадян і народу в цілому; д) конституційну законність; е) конституційний правопорядок" [19, с.231]. Однак ці ідеї та погляди, навіть у такому надто поверховому та достатньо віддаленому від класичного уявлення про конституціоналізм варіанті, так і не набули належного сприйняття в колишньому Радянському Союзі і фактично до початку горбачовської "перебудови" (друга пол. 80-х років ХХ ст.) радянська правова доктрина залишалася тоталітарною за сутністю та, відповідно, повною протилежністю доктрині конституціоналізму (не визнання розподілу влади, паламентаризму, місцевого самоврядування, примату прав людини, конституційної юстиції та ін.).

Конституціоналізм як такий сьогодні обіймає теорію конституції взагалі, історію і практику конституційного розвитку тієї або іншої країни, групи країн. Під конституціоналізмом часто розуміють особливу систему знань про фундаментальні політико-правові процеси демократії, їхню сутність, форми вираження, методи і міри реалізації. Образно кажучи, в конституціоналізмі часто бачили щось на взірець універсального принципу, який містить у собі низку таких оцінювальних критеріїв як – от: розподіл влади, права людини, конституційний контроль, принцип верховенства права.

В широкому (політологічному) розумінні конституціоналізм розглядають у трьох аспектах: як ідейно-політичну доктрину, як ідейно-політичний рух, як державно-правову практику. У вужчому (юридичному) розумінні до конституціоналізму підходять як до, по-перше, "державного правління обмеженого конституцією"; по-друге, "як вчення про конституцію в якості основного закону держави, закону який визначає взаємовідносини держави і суспільства"; по-третє, "як політичної системи, в основі якої лежать конституційні методи правління"[21, с.63; 22; 23, с.67; 24, с.30-31; 25, с.244].

До визначення якоїсь єдиної дефініції (єдиного, універсального поняття) конституціоналізму у сучасному конституційному праві вчені поки що не дійшли. Різні автори, зважаючи на ті чи інші підходи та особливості у розумінні конституціоналізму, а також на прихильність до тієї чи іншої школи права, у спеціальній літературі дають дещо відмінні одна від одної дефініції цієї категорії, так само як і не однаковий перелік елементів (складових частин) системи конституціоналізму. С.А. Авак’ян, спеціально підкреслюючи складність конституціоналізму як суспільно-політичної та державно-правової категорії, в основу конституціоналізму покладає ідеали конституційної демократії, наявність певних інститутів влади, політичний режим, що відповідає конституції, а також систему захисту цінностей демократії, прав і свобод людини та громадянина, конституційного ладу загалом. Він розглядає конститиціоналізм як суспільно-політичну, державно-правову системну категорію, елементи якої тільки в єдності можуть творити єдиний відлагоджений механізм. При цьому складниками (елементами) системи конституціоналізму бачить: 1) пануючі в суспільстві конституційні ідеї (доктрини) про цінність у державі та суспільстві права і закону, про цінність людини, її прав і свобод, честі і гідності, демократії прямої і представницької, участі народу у формувані органів влади, участі громадян в управлінні державою, ідеї та практичної реалізації розподілу влади, місцевого самоврядування і т.д.; 2) наявність належного нормативно-правового фундаменту (насамперед конституції держави, яка повинна на найвищому рівні – рівні Основного Закону закріпити всі необхідні для функціонування сучасної демократичної держави інститути); 3) наявність відповідного реально існуючого політичного режиму; цей режим має відповідати задекларованому в Основному Законі конституційному ладу; він повинен мати як реально існуючі інститути – прав і свобод людини, прямої демократії (вибори, референдуми), представницької демократії (парламент, органи місцевого самоврядування) та ін.; 4) систему захисту конституційного ладу і конституції тощо [26, с.304-305].

Дещо інакше тлумачить поняття конституціоналізму О.Ф. Скакун, а саме: як "систему ідей, концепцій (реалізованих чи нереалізованих), спрямованих на пошуки державно-правовових засобів, конструкцій і форм (розподіл влади, парламентаризм, виборча система, місцеве самоврядування), здатних запобігти узурпації публічної влади й безвідповідальності перед індивідами і суспільством [25, с.244]. Ю.О. Тіхоміров, визначаючи однозначно конституціоналізм складним явищем, відносить до елементів цього явища: конституційні ідеї і теорії, що відображають базові цінності суспільства; масову конституційну свідомість громадян, населення загалом і його окремих прошарків; конституційні норми, акти та інститути, як нормативно структуризований вираз двох вищеназваних елементів; конституційний порядок як процес і стан реалізації конституційних норм [27, с.88]. Ю.М. Тодика визначає конституціоналізм як систему "ефективно діючих конституційно-правових інститутів, направлених на забезпечення зв’язаності держави правом, реалізацію прав людини і громадянина, а також систему поглядів і переконань про конституцію, її соціальну сутність і призначення, про політико-правові цінності та їх втілення на практиці" [28, с.231]. В.М. Шаповал пропонує розглядати конституціоналізм як єдність та взаємозв’язок двох понять (визначень), а саме: 1) конституціоналізм як суспільно-політичний режим, за якого функціонують держава та її інститути, взаємні стосунки людини і держави. Цей режим є системою правових зв’язків між суспільством, державою та індивідом, що виникають у процесі реалізації норм конституції та інших джерел конституційного права...2) конституціоналізм як правову (конституційну) ідеологію, яка відображає і прогнозує розвиток відповідної нормотворчості та нормозастосування..." [29, с.289].

Інші автори, трактують конституціоналізм як "теорію і практику здійснення керівництва (в державі. – П.С.) на основі та у відповідності з конституцією,... як систему, в якій конституція виступає безпосередньо діючим правом", та відносять до складових сучасного конституціоналізму Основний Закон держави, конституційну теорію, конституційні відносини, конституційну законність і правопорядок, конституційну правосвідомість тощо [30, с.9; 31, с.192; 32, с.3]. В. Шевчук дотримується думки, що конституціоналізм передусім є "режим функціонування державної влади відповідно до Конституції" [10, с.140-141]. А.Г. Пархоменко визначає конституціоналізм як "рух до правової конституційної держави, в якому конституція закріплює основні принципи демократичного конституційного ладу: народовладдя; верховенство права в житті суспільства; зв’язаність держави у своїй діяльності правовими законами; розподіл влади; державний суверенітет; федералізм; політичний плюралізм; різні форми економічної діяльності; світський характер держави; самостійність місцевого самоврядування"[33, с.17].

Тією чи іншою мірою подібні висловлювання щодо поняття, змісту та сутності конституціоналізму присутні в працях інших зарубіжних учених-конституціоналістів та політологів, зокрема із країн так званого дальнього зарубіжжя. Приміром, класичним вважається висловлювання англійського вченого С. Маклвейна про те, що "конституціоналізм, або верховенство права, є юридичним обмеженням держави та повою протилежністю свавільному правлінню" [34, с.21]. Згаданий угорський вчений А. Шайо визначає конституціоналізм як обмеження державної влади в інтересах громадського (суспільного) спокою [5, с.24]. Е. Барендт говорить про конституціоналізм як про "віру в існування конституційних засобів щодо встановлення державних обмежень" [10, с.131]. Польський дослідник Мирослав Вирзиковські ототожнює поняття конституціоналізму із "новітньою концепцією конституційної правової держави" [35, с.70], а румунський конституціоналіст Богдан Янку розглядає це поняття як "самообмеження держави індивідуальними правами, розподіл влади і конституційний (судовий) контроль" [36, с.31].

Сучасний американський правознавець Л. Генкін виділяє декілька характерних ознак конституціоналізму,: а) конституціоналізм ґрунтується на суверенітеті народу, який проголошується Конституцією; її найвища юридична сила – результат волевиявлення народу; воля народу є основою легітимації діяльності держави; тільки народ приймає Конституцію, створює систему правління та відповідає за її належне функціонування; б) Конституція є найвищим правом, а не програмним політичним документом; будь-які дії держави мають відповідати Конституції та здійснюватись у межах конституційних обмежень; в) Конституція має встановлювати представницьке правління, яке відповідальне перед народом на підставі загального всенародного періодичного волевиявлення; г) принцип народного суверенітету не є виключною основою конституціоналізму, окрім нього, мають дістати юридичні гарантії принцип верховенства права, принцип державного правління на демократичних засадах, а також принцип обмеженого правління, поділу влади із системою стримувань та противаг; цивільний контроль за військовими силами, поліція здійснює свою діяльність на підставі закону, а суд контролює її діяльність; конституціонаізм передбачає незалежність суддів; д) наявність інституту конституційного контролю як судової гарантії Конституції; е) дія Конституції не може бути припинена або скасована; Конституція не може тлумачитися політичними органами та партіями; Конституція може бути змінена тільки за певною процедурою, яка відповідає встановленій конституційній моделі та забезпечує її жорсткість і верховенство стосовно інших правових актів; є) Конституції повинні гарантувати можливість певного маневру, який є необхідним для врахування конституційної традиції країни з метою конституціоналізації фундаментальних цінностей суспільства; ж) конституціоналізм потребує від держави гарантії та захисту конституційних прав і свобод, захищає особисті свободи від державного або іншого примусу [37, с.40-41].

Норвезький вчений-конституціоналіст Дж. Естер, торкаючись проблеми визначення сутності конституціоналізму, окрему увагу звертає на відмінність понять "конституція" і "конституціоналізм", підкреслюючи зокрема, що конституція це тільки писаний документ, тоді як конституціоналізм – це свого роду спосіб мислення (очікування та норма), за яким політика має бути спрямована згідно з писаними правилами або конвенціями, писаними та неписаними, які не можуть бути легко змінені [38, с.463]. Подібні думки знаходимо і у німецького дослідника Стефана Войта, за яким конституціоналізм передусім є нормативною концепцією, яку не можна змішувати з конституцією de facto [39, с.191-208].

Конституціоналізм, як і конституція та конституційна держава, є продуктом не якоїсь однієї нації чи народності. Вони, без сумніву, є витвором світової політичної та правової культури, насамперед європейської, а також явищем деякою мірою універсальними. Водночас у кожній демократичній державі (або державі, яка стала на шлях побудови демократичного суспільства), твориться певним чином своя національна модель конституціоналізму. Звичайно, фундамент, основу таких національних моделей становлять вироблені тривалою практикою функціонування конституційної держави певні конституційно-правові ідеї та доктрини (так звана "конституційна ідеологія"), проте в окремих демократичних державах об’єктивно існують і свої відмінності, свої особливості функціонування системи конституціоналізму. Це, на наш погляд, зумовлено низкою чинників, серед яких: історичні традиції народу в сфері державотворення; належність країни до тієї чи іншої системи права; рівень правової культури народу; рівень розвитку демократичності суспільства; особливості національного менталітету (світосприйняття). Тому сьогодні можна говорити як про європейський, так і про німецький, французький, польський чи російський конституціоналізм [13; 33; 36; 37; 40; 41; 42; 43; 44]. Н.О. Боброва, наприклад, визначає російський конституціоналізм як "єдність російської конституційної теорії, конституційного законодавства і конституційної практики, що поділяється на практику політичного конституційного процесу і практику дії, реалізації, гарантування і охорони конституційних норм, принципів та інститутів" [45, с.7].

В літературі, окрім поділу категорії "конституціоналізм" за так званим країнознавчим чи національним чинником, пропонуються й інші підходи щодо його класифікації. Так з позиції часових вимірів (розвиток у часі конституціоналізму), в окремих джерелах знаходимо поділ на "античний", "середньовічний" та "сучасний" конституціоналізм [34, с.21;]. І.О. Кравець, розкриваючи питання процесу розвитку російського конституціоналізму, говорить про: дворянський, або урядовий, конституціоналізм, октройований монархічний конституціоналізм (після 1905-1906 рр.), радянський конституціоналізм, перехідний конституціоналізм (після 1993 року) [13, с.20-22].Виявлено також, як свого роду пропозиції щодо типологізації цього явища словосполучення "номінальний і дійсний" конституціоналізм, "парламентський, дуалістичний, республіканський, народний, договірний та монархічний" конституціоналізм, [47, с.16], "революційний" конституціоналізм [48].

На підставі вищевикладеного, видається за можливе запропонувати таке визначення категорії "сучасний український конституціоналізм" як органічної єдності конституційної ідеології та побудованої на ній національної конституційної теорії, вітчизняного конституційного законодавства, конституційно-правової практики в Україні щодо прав і свобод людини, розподілу влади, парламентаризму, незалежного судочинства, конституційної юстиції, місцевого самоврядування, верховенства права, а також конституції та конституційної держави в цілому. З позицій часу (в часовій площині), категорію "український конституціоналізм", на наш погляд, можна розглядати щонайменше в двох часових позиціях: 1) український конституціоналізм періоду УНР-ЗУНР; 2) сучасний український конституціоналізм (після 1991 року).

––––––––––––––––––––

1. Тацій В., Тодика Ю.М. Проблеми розвитку науки конституційного права України //Право України. – 1994.– №10. – С.3-10.

2. Шаповал В. Перспективи розвитку науки конституційного права в Україні // Право України. – 1996. – №9. – С.49-52.

3. Панов М. Проблеми формування понятійного апарату юридичної науки: методологічні аспекти // Вісник АПрНУ. – №2(33) – 3(34). – С.54-67.

4. Богданова Н.А. Система науки конституционного права. – М.:Юристь, 2001.

5. Шайо А. Самоограничение власти (Краткий курс конституционализма) / Пер.с венг. – М.: Юристь, 2001.

6. Тодыка Ю.Н. Конституция Украины: проблемы теории и практики. – Харьков: Факт, 2000.

7. Берман Г.Дж. Западная традиция права: эпоха формирования / Пер. с англ. – 2-е изд. – М.: Изд-во Моск. ун-та: Издательская группа ИНФРА-М – НОРМА, 1998.

8. Шаповал В.М. Становлення конституціоналізму в Україні: проблеми теорії // Право України. – 1998. – С.25-29.

9. Стецюк П.Б. Основи теорії конституції та конституціоналізму. Посібник для студентів. – Львів: Астролябія, 2003. – Ч.1.

10. Шевчук Станіслав. Основи конституційної юриспруденції. – К.: Український центр правничих студій, 2001.

11. Тодыка Ю.Н. Конституционное право Украины: отрасль права, наука, учебная дисципліна. Учебное пособие. – Харьков: Фолио: Райдер, 1998.

12. История буржуазного конституционализма ХУІІ-ХУІІІ вв. – М.: Наука, 1983.

13. Кравець И.А. Формирование российского конституционализма (проблемы теории и практики). – М. – Новосибирск: ООО "Издательство ЮКЭА", 2003.

14. Большая советская энциклопедия. – М.: ОГИЗ, 1937. – Т. 34.

15. Большая советская энциклопедия. 2-е изд. – М.: БСЭ, 1953. – Т.22.

16. Большая советская энциклопедия 3-е изд. – М.: Советская энциклопедия, 1973. – Т.13.

17. Словник іншомовних слів / За ред. О.С. Мельничука. – К.: УРЕ, 1977.

18. Еременко Ю.П. Понятие и система социалистического конституционализма. // Правопорядок и правовой статус личности в развитом социалистическом обществе в свете Конституции СССР 1977 года (Вопросы теории государства и права, государственного и административного права). – Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1980.

19. Скуратов Ю.И. Советский конституционализм: понятие и структура. // Правопорядок и правовой статус личности в развитом социалистическом обществе в свете Конституции СССР 1977 года (Вопросы теории государства и права, государственного и административного права). – Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1980.

20. Мартиненко П.Ф. О понятии советского конституционализма и развитие его внешнеполитических аспектов в новых советских конституциях // Вестник Киев. ун-та. Юридические науки: Вып.20, 1979.

21. Степанов И.М. Права человека в концепции конституционализма. – М.: Институт государства и права, 1997.

22. Хенкен Луис. Элементы конституционализма // Конституционное право Восточно-Европейское обозрение, 1999. – №3.

23. Государственное право буржуазных и развивающихся стран: Учебник. – М., 1989.

24. Степанов М.И. Грани российского конституционализма (ХХ век) // Конституционный строй России. – М., 1992. – Вып.1.

25. Мала енциклопедія етнодержавознавства / НАН України. Ін-т держави і права ім. М.В. М.Корецького; Редкол.: Ю.І. Римаренко (відп.ред.) та ін. – К.: Довіра: Генеза, 1996.

26. Конституционное право. Энциклопедический словарь. / Ответственный редактор и руководитель авторского колектива – д-р юрид. наук, проф. С.А. Авакьян. – М.: Норма, 2000.

27. Тихомиров Ю.А. Конституция в правовой системе: взаимовлияние и противоречие // Конституция как фактор социальных изменений: Сб. докладов. – М.: Центр конституционных исследований Московского общественного фонда,1999.

28. Тодыка Ю.Н., Тодыка О.Ю. Конституционное право Украины: Учебное пособие. – Харьков: Райдер, 2003.

29. Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. – К.: Укр. енцикл. 2001. – Т.3: К-М.

30. Кампо В.М., Грінчак В.А., Заєць І.Я. Конституції країн парламентської демократії. – К.: НМК ВО, 1992.

31. Мелащенко В.Ф. Основи конституційного права України: Курс лекцій для студентів юридичних вузів і факультетів. – К.: Вентурі, 1995.

32. Скомороха В. Вплив конституційної юстиції на розвиток українського конституціоналізму // Право України, 2000. – №12. – С.3-8.

33. Пархоменко А.Г. Идеи российского конституционализма и их реализация в отечественном конституционном (государственном) праве. – М.: Мол. гвардия, 1998.

34. Mellwain C. Constitutionalism: ancient and modern. – Ithaca: Cornell Univ.Press, 1940.

35. Zasady podstawowe polskiej konstytucji / Red.W.Sokolewicz. – Warszawa, 1998.

36. Янку Б. Конституционализм и Конституция Румынии 1991 года // Конституционное право: восточноевропейское обозрение. – 1999. – №3 (28). – С.31-35.

37. Henkin L. New Birth of Constitutionalism: Genetis Influence and Genetis Defects. – Cordozo Law Review, 1991.

38. Elster Jon. Constitutionalism in Eastern Europe: An Introduction / University of Chicago Law Review, 1996. – №58.

39. Voigt, Stefan. Making Constitutions: Conditions for Maintaining the Rule of Law // CATO Journal. – Fall 1998. – Vol.18. – Issue 2. – P.191-208.

40. Русский конституционализм: от самодержавия к конституционно-парламентской монархии: Сб. документов / А.В. Гоголевский (вступительная статья, комментарии), Б.Н. Ковалев (комментарии, библиография). – М.: Гардарики, 2001.

41. Грудзинская-Гросс И. Истоки польского конституционализма // Конституционное право: восточноевропейское обозрение. – 1997.– №3 (20)/ 49(21). – С.31-35. – С.50.

42. Zagadnienia konstytucjonalizmu krajow Europy Srodkowo-Wschodniej / Pod redakc. Tadeusza Moldawy. Warszawa, 2003.

43. Современный немецкий конституционализм. – М., 1994.

44. Алебастрова И.А. Основы американского конституционализма. – М.: Юриспруденция, 2001.

45. Боброва Н.А. Конституционный строй и конституционализм в России – М.: ЮНИТИ-ДАНА, Закон и право, 2003.

46. Kern F. Kingship and Law in the Middle Ages. – Oxford Univ.Press, 1968.

47. Кравець И.А. Конституционализм и российская государственность вначале ХХ века: Учебное пособие. – М.: ИВЦ "Маркетинг"; Новосибирск: ООО ЮКЭА, 2000.

Мироненко О.М. Витоки українського революційного конституціоналізму 1917-1920 рр. Теоретико-методологічний аспект. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2002.



© Стецюк П., 2004

 

Традиції конституційного правосуддя Чехословаччини: деякі аспекти проблеми
І. Переш
©
Ужгородський національний університет
вул. Капітульна 26, 88000, м. Ужгород Україна
тел. (03122) 3-61-22
тел. (03122) 3-61-22

У статті досліджуються проблеми, що стосуються історії становлення, розвитку та діяльності інституту конституційного правосуддя Чехословаччини. Висвітлюються історичні аспекти конституційної юрисдикції зарубіжних країн.

Ключові слова: конституційний суд, розвиток, становлення конституційного правосуддя.

Вперше інститут конституційного судочинства був закладений у Конституції Чехословацької Республіки (ЧСР) від 29 лютого 1920 р. [1].

Це була принципово нова (австрійська) модель конституційного правосуддя, концепцію якого розробив австрійський вчений Г. Кельзен і яка полягала в тому, що, на відміну від американської моделі, конституційне правосуддя здійснювалось не судами загальної юрисдикції, а спеціалізованим органом – Конституційним Судом.

У Європі перший такий суд був утворений Австрії відповідно до Конституції 1920 року, однак унаслідок приєднання цієї країни до Німеччини у 1938 році він припинив свою діяльність. Ще більш короткою виявилась історія конституційного суду Іспанії, передбаченого Конституцією 1931 року і ліквідованого разом з нею франкістським режимом.

Щодо інших європейських країн, то в Федеративній Республіці Німеччині конституційний суд виник у 1951 р., в Італії у 1955 р., у Франції в 1959 р., у Бельгії у 1983 р., в Австрії відродився у 1945 р., а в Іспанії у 1980 р.

У ст.2 Конституції ЧСР 1920 року зазначалося, що Конституційний Суд здійснює контроль за відповідністю законів Чехословаччини та законів Сейму Підкарпатської Русі (автономного утворення) положенням Конституції та законам, які її змінюють чи доповнюють. Стаття 3 регулювала організацію Конституційного Суду, що складався з семи членів: двоє були делеговані з Верховного Суду, двоє з Вищого Адміністративного Суду, ще двох і голову Конституційного Суду призначав Президент Республіки. Строк повноважень суддів становив 10 років.

Детальніше правовий статус Конституційного Суду було врегульовано окремим законом "Про Конституційний Суд" від 9 березня 1920 року [2] та Регламентом Конституційного Суду від 29 серпня 1922 року [3]. Спеціальними інструкціями від 1925 та 1926 рр. був змінений порядок делегування суддів на посаду членів Конституційного Суду Вищим Адміністративним Судом та Верховним Судом [4].

Суддями та їхніми заступниками могли бути особи, які здобули вищу юридичну освіту, мали право голосу і досягли віку 45 років.

Перший Конституційний Суд Чехословаччини функціонував лише один термін, а його діяльність не була інтенсивною. Про це свідчить той факт, що за час своєї роботи він розглянув конституційність лише двох законів та декількох підзаконних нормативних актів.

Другий склад суду було сформовано лише в травні 1938 р., але згодом він припинив свою діяльність, оскільки Конституційним законом від 14 березня 1939 р. №1/1939 була проголошена самостійна Словацька Республіка.

21 липня 1939 була прийнята Конституція Словацької Республіки [5]. У §98 було закладено організацію Конституційного Сенату, який складався з Президентів Сенатів Верховного Суду та Вищого Адміністративного Суду, а його головою був перший Президент Верховного Суду. Конституційний Сенат вирішував питання про відповідність законів та постанов Конституції і конституційним законам.

Одне із головних завдань Національних зборів після лютого 1948, коли влада у країні зосередилась у руках комуністів, – розроблення та прийняття нової Конституції, що й було зроблено 9 травня 1948 р. [6].

Хоча більшість положень Конституції були розроблені до лютого 1948 року і містили низку демократичних засад, але реально їх не дотримувались, а такий інститут як Конституційний Суд був зовсім відсутній. Його повноваження були віднесені до Президії Національних зборів. Зокрема, відповідно до ст.65 Конституції, Президія займалася тлумаченням законів, вирішувала питання про відповідність законів Конституції та відповідність постанов уряду і міністрів законам, а за Конституцією від 11 липня 1960 року [7] ця функція була віднесена до компетенції Національних зборів.

Але оскільки Президія Національних Зборів у період між сесіями здійснювала всі повноваження вищого представницького органу, крім виборів Президента республіки та прийняття конституційних законів, то фактично функція конституційного контролю залишилась у компетенції Президії Національних Зборів [8].

27 жовтня 1968 р. був схвалений Конституційний закон №143/1968 "Про Чехословацьку федерацію", який набрав чинність 1 січня 1969 р. [9]. Для конституційного судочинства цей закон був надзвичайно важливим, оскільки передбачав утворення Конституційного Суду Чехословацької Соціалістичної Республіки як органу охорони конституційності.

Суб’єктами, які мали право звернутися до Конституційного Суду, були: палати Федеральних зборів, Президія Федеральних зборів, уряд Чехословацької Соціалістичної республіки або інший федеральний орган, Чеська Національна рада, її Президія, Словацька Національна рада, її Президія та уряд, суди, Генеральний прокурор, фізичні та юридичні особи [10].

Конституційний суд міг розпочати справу і за власною ініціативою. Отже, йому надавалося право здійснювати абстрактний та конкретний контроль за конституційністю нормативно-правових актів. Абстрактний контроль полягав у тому, що Конституційний Суд мав право розглянути будь-який нормативний акт, щодо якого виникають сумніви у його конституційності. Конкретний контроль – це розгляд Конституційним Судом питання про конституційність нормативного акту, яке виникає у зв’язку з судовим розглядом певної справи, предметом якої є захист конкретних інтересів.

Конституційний Суд складався з 12 членів: 8 суддів та 4 заступників. Щоб між двома республіками не виникали розбіжності при призначенні суддів, то 4 судді та 2 заступники обиралися Палатою Націй Чеської Соціалістичної республіки, а інші 4 судді та два заступники – Радою громадян Словацької Соціалістичної республіки. Свої рішення він повинен був ухвалювати в Сенатах.

Суддею Конституційного Суду міг бути громадянин Чехословаччини, який мав право голосу, вищу юридичну освіту, досяг 35 років і не менше як 10 років займався юридичною діяльністю. Судді обиралися Федеральними зборами строком на 7 років і не більше ніж на два строки підряд.

Детальніша процедура формування суду, його повноваження, розгляд справ перед ним повинні були регулюватися спеціальним законом Федеральних зборів Чехословаччини.

Крім того, передбачалося, що в Чеській та Словацькій республіках повинні створитися конституційні суди республік. Їхній статус та основи організації мали забезпечувати конституційні закони Національних рад. Проте всі ці положення так і не були реалізовані та існували тільки на папері.

Листопад 1989 р. та період після нього приніс Чехословацькій державі не тільки відсторонення від влади комуністичної партії, але й повернення до ідеї створення Конституційного Суду. Так 27 лютого 1991 р. Федеральні збори Чехословацької Федеративної республіки ухвалили конституційний Закон "Про Конституційний суд Чеської та Словацької Федеративної республіки [11]. Закон характеризував Конституційний Суд як судовий орган охорони конституційності. До його компетенції відповідно до ст.2 Закону, входило прийняття рішень:

- про відповідність законів Федеральних зборів, рішень Президії Федеральних зборів конституційним законам Федеральних зборів;

- про відповідність законів Федеральних зборів, конституційних та інших законів Чеської Національної Ради та Словацької Національної Ради міжнародним договорам про права та свободи людини і громадянина, які ратифіковані Чеською та Словацькою Федеративною республікою;

- про відповідність конституційних та інших законів Чеської Народної Ради і Словацької Національної Ради, законних рішень Президії Чеської Національної Ради та Словацької Народної Ради конституційним законам Федеральних зборів;

- про відповідність постанов уряду Чехословацької Федеративної республіки, нормативних актів федеральних міністерств, інших федеральних органів державної влади конституційним та іншим законам Федеральних зборів;

- про відповідність постанов урядів Чеської та Словацької республік, правових актів міністерств та інших органів державної влади Чеської і Словацької республік конституційним та іншим законам Федеральних зборів.

Конституційний суд мав право розглядати спори про компетенцію між органами однієї або обох республік, конституційні скарги про порушення органами державної влади основних прав та свобод людини і громадянина, а також справи щодо законності рішення про розпуск політичної партії або руху.

Конституційний закон "Про конституційний суд Чеської та Словацької Федеративної республіки" містив у собі норми, які стосувалися розгляду справ перед Конституційним Судом. Так, відповідно до ст.8, подання до Конституційного суду могли здійснювати Президент Чехословацької федеративної республіки, Федеральні збори, уряд ЧСФР, Чеська Національна Рада, Словацька Національна Рада, уряд Чеської республіки або інший центральний орган Чеської республіки, уряд Словацької республіки або інший центральний орган Словацької республіки, суд, Генеральний прокурор ЧСФР, Генеральний прокурор Словацької та Чеської республік, фізичні та юридичні особи.

Конституційний Суд складався з 12 суддів, які призначалися Президентом Республіки за згодою Федеральних зборів Чехословацької Федеративної Республіки, Чеської та Словацької Національних рад, строком на 7 років, так, щоб кожна республіка була представлена шістьма суддями.

Суддею Конституційного Суду міг бути громадянин, який мав бездоганну репутацію, право голосу, досяг 35 років та не менше як 10 років займався юридичною діяльністю. Голову суду та його заступника призначав Президент ЧСФР із суддів Конституційного Суду.

У жовтні 1991 р. Федеральні збори ЧСФР прийняли закон "Про організацію Конституційного Суду Чехословацької Федеративної Республіки та розгляд справ перед ним [12].

Конституційний Суд ЧСФР проіснував з 31.01.1992 р. по 31.12.1992 р. і припинив свою діяльність з розпадом ЧСФР. За час свого існування він розглянув понад тисячу справ, а практика розгляду і ухвала рішень була згодом запозичена новосформованими Конституційними Судами вже незалежних Чеської та Словацької республік.

Словацька Національна рада 2 грудня 1992 р. прийняла конституційний Закон "Про Конституційний Суд Словацької Республіки [13], а другого дня, 3 грудня 1992 р., прийняла Закон "Про організацію Конституційного Суду Словацької Республіки та розгляд справ перед ним [14]. Проте з проголошенням 1 січня 1993 р. самостійної Словацької республіки вони так і не набрали законної сили.

Якщо порівняти розвиток конституційного правосуддя Чехословаччини з іншими соціалістичними країнами того часу, то в Угорській Народній Республіці вперше Конституція 1972 року закріпила право здійснення контролю за дотриманням Конституції і скасування актів державних органів, які суперечать Конституції або порушують інтереси суспільства за Державними зборами. У ході конституційної реформи 1983 року інститут конституційного контролю був переданий новоствореній Конституційно-правовій Раді, яка здійснювала контроль за конституційністю всіх правових норм, директив та рішень Верховного Суду, правових актів членів уряду, генерального прокурора, керівників центральних відомств а також місцевих органів влади. Вона була наділена також правом тлумачення конституційних норм. Але обиралася Конституційно-правова Рада Державними Зборами у складі 11-17 осіб, більшість яких були депутатами зборів, а головою та секретарем Конституційно-правової Ради взагалі могли бути тільки депутати державних зборів.

У Польській Народній Республіці до 1985 р. контроль за конституційністю нормативних актів здійснювала Державна Рада і лише з 1986 р. був створений спеціалізований орган – Конституційний Суд, який, на відміну від органу конституційної юрисдикції Угорської Народної Республіки, хоч і обирався Сеймом, був незалежним органом конституційної юрисдикції. Він не вирішував питання про конституційність актів Сейму і Державної Ради, а лише мав право розглядати ці питання і повідомляти про це Сейм. Самостійно він ухвалював рішення лише про конституційність актів Ради Міністрів Республіки та інших підзаконних актів.

У Соціалістичній Федеративній Республіці Югославії конституційна юрисдикція виникла у 1963 р., і мала свої особливості, пов’язані з федеративним устроєм держави. Зокрема, у Югославії діяв не один, а система Конституційних Судів на чолі з Федеративним Конституційним Судом.

Отже, з викладеного бачимо, що орган конституційної юрисдикції Чехословаччини пройшов складний етап розвитку та становлення, починаючи з 1920 року, коли Чехословаччина стала другою країною в Європі після Австрії, де був створений спеціалізований орган конституційної юрисдикції, і закінчуючи 1993 роком, коли Чехословацька федерація припинила своє існування.

На різних етапах розвитку ставлення до органу конституційної юрисдикції у Чехословаччині змінювалось. У домюнхенській республіці цю функцію здійснював Конституційний Суд, у радянські часи – Президія Національних зборів та самі Національні збори, а згодом був знову утворений Конституційний Суд Чехословацької Соціалістичної Федеративної Республіки. Відтак, функція контролю за відповідністю законів та підзаконних нормативних актів Конституції була вилучена із компетенції парламенту і сконцентрована в спеціалізованому органі охорони конституційності – Конституційному Суді, який зосереджувався винятково на конституційно-правовій проблематиці розгляду справ і цим самим був невід’ємним органом демократичної держави, що здійснював захист основ державного ладу.

––––––––––––––––––––

1. Zákon kterým se uvozuje ú stavni l istina Československé republiky, z 29 února 1920 // Sbirka zákonú a narizeni státu Československého. – 1920. – 6 brezna. – C.255-267.

2. Zákon ústavnim soudé" z 9 brezna 1920 //Sbirka zákonú a narizeni státu Československého. – 1920. – 6 brezna. –C.370-371.

3. Jednaci rád ústavniho soudu, z 19 kvetna 1922 // Sbirka zákonú a narizeni státu Československého. –1922. – 24 sprna. – C.1075-1081.

4. Rozhodovacia činnost Ústavného súdu Slovenskej Republiky 1993 – 1997. – Bratisjava: KalligramC.20.

5. Ústavný zákon "O Ústave Slovenskej republiky", z 21 jula 1939 // Slovenský zákonnik – 1939. – 31 jula. – C.375-384.

6. Конституция Народной Республики Чехословакия, от 9 мая 1948 г. // Конституции Европейских стран народной демократии. – М., 1954 – С.35-86.

7. Конституция Чехословацкой Социалистической Республики 11 июля 1960 г.// Чехословацкая Социалистическая Республика: Конституция и законодательные акты. – М.: Прогресс 1987. – С.25-46.

8. Правовая охрана Конституции: Сборник обзоров. – М., 1991. – С.57.

9. Конституционный закон "О Чехословацкой федерации" от 27 октября 1968 г. // Чехословацкая Социалистическая Республика: Конституция и законодательные акты. – М.: Прогресс, 1987. – С.47-95.

10. Rozhodovacia činnost Ústavného súdu Slovenskej Republiky 1993 1997. – Bratislava,: Kalligram. – C.22.

11. Див: Ústavný zákon "O Ústavnom súde súdu Českej a Slovenskej Federatívnej Republiky" z 27 februára 1991 // Zbierka zákonú Československej Federatívnej Republiky. 1991.№91.

12. Див: Zákon "O organizácii Ústavného súdu Českej a Slovenskej Federatívnej Republiky a o konaní pred ním" zo 7 novembra 1991 // Zbierka zákonú Československej Federatívney Republiky. – 1991. – №491.

13. Див: Ústavný zákon Slovenskej národnej rady "O Ústavnom súde Slovenskej republiky" z 2 decembra 1991 // Zbierka zákonú Československej Federativney Republiky. – 1992. – №7.

14. Див: Zákon Slovenskej Národnej rady organizácii Ústavného súdu Slovenskej republiky a o konaní pred ním" z 3 decembra 1991 // Zbierka zákonu Československej Federativney Republiky. – 1992. – №8.

 



© Переш І., 2004

 

Правове регулювання господарської діяльності в першій Чехословацькій республіці (1918-1938 рр)
В. Гомонай
©
Ужгородський державний інститут інформатики, економіки і права
вул. Заньковецька 87 88000 м. Ужгород, Україна (0312) 61-25-35

 

 

 

 

Стаття присвячена проблемі правового регулювання господарської діяльності в першій Чехословацькій республіці. В ній автор досліджує еволюцію законодавства про господарську діяльність та проблеми його становлення, вказує на позитивні та негативні риси.

Ключові слова: правове регулювання, господарська діяльність, Чехословацька республіка.

В системі правового регулювання господарської діяльності в Україні є багато недоліків, які необхідно усунути. Частина цих недоліків пояснюється неврахуванням позитивного досвіду правового регулювання в зарубіжних державах на різних етапах їхнього розвитку.

Якщо ми визнаємо об’єктивну обумовленість і практичну прийнятність зближення систем правового регулювання господарської діяльності, то, очевидно, необхідно детально вивчити хід цього процесу, свідомо сприяти проявам його позитивних сторін і попередженню негативних проявів та наслідків.

В умовах розбудови української незалежної держави надзвичайно актуальним є дослідження проблеми нормативно-правового регулювання господарської діяльності в країнах Центральної Європи в 20-30-х роках ХХ ст. З-поміж країн названого географічного простору на особливу увагу заслуговує досвід господарського комплексу та його відповідного юридичного забезпечення в умовах першої Чехословацької республіки. Привертають значну увагу дослідження комплексу питань, які в Чехословаччині були успішно розв’язані. Важливим є механізм вирішення низки важливих господарських проблем. Закономірним є те, що запропоновані свого часу чехословацькими політиками та правниками шляхи розв’язання гострих проблем актуальні і на сучасному етапі. Своєрідні моделі розбудови комплексу господарських питань та якісне правове забезпечення цього процесу можуть бути з успіхом використані в українських умовах.

Було б помилкою запозичувати чужий досвід – адже необхідно враховувати національні особливості та критичний підхід до вивчення їхнього історико-правового досвіду.

Важливо зауважити, що правове регулювання господарської діяльності в першій Чехословацькій республіці не було предметом комплексного дослідження. З цієї проблеми є дослідження як чехословацьких, так і вітчизняних вчених, однак ці праці мають оглядовий характер і висвітлюються однобічно або ж охоплюють певний період існування Чехословацької республіки, з історичного погляду, або ж написані з класових позицій. Серед праць вітчизняних дослідників відмітимо праці Ю. Бисаги, М. Болдижара, В. Лемака, І. Мельникової та чехословацьких дослідників К. Maлего, В. Ванечка, К. Готвальда, К. Лаца, Р. Фоустку, К. Kізлінка.

Автором пропонованої статті зроблено спробу усунути прогалину в дослідженні правового регулювання господарської діяльності на основі праць чехосовацьких та вітчизняних дослідників і нормативно-правової бази.

Відразу після виникнення, перша Чехословацька республіка (виникла в жовтні 1918 році внаслідок розпаду Австро-Угорщини – В.Г.) була змушена подолати наслідки воєнних років і одночасно вирішувати проблеми, пов’язані з розпадом Австро-Угорщини, яку треба вважати не лише як одну єдину державу, але й економічне ціле. Для відновлення виробництва та забезпечення ефективного функціонування економіки необхідно було докласти чимало зусиль [1].

Серед законодавчих актів, прийнятих у Чехословаччині у перший період її існування, значна частина стосувалася управління економікою, організації господарського життя. З метою регулювання економічної ситуації в новій державі були видані перші правові документи.

До 1921 року діяла картково-розподільча система на продукти харчування і на деякі предмети першої потреби. Стосунки у виробництві й обслуговуванні починають помітно поліпшуватись у 1920-1921 р., коли зросла кількість виробленої продукції і відпала потреба у картковій системі, як засобу регуляції [2].

Період з 1918 по 1938 рік посідає своєрідне місце в розвитку законодавства Чехословаччини і відзначається низкою характерних рис.

За цей час державні органи Чехословацької республіки прийняли велику кількість нормативно-правових актів. Проте більшість з них у подальшому зазнала значних змін. Підтвердження цього – об’ємні збірники законів і розпоряджень Чехословацької республіки того часу. Нові закони та інші акти приймали з великою інтенсивністю, однак при цьому більша частина законодавства за своїм змістом не була принципово новою.

Всі важливі кодекси періоду Габсбурської монархії залишалося чинним законодавством [3].

У галузі торговельного права на чеських землях діяв торговельний кодекс 1863 року, в Словаччині та Підкарпатській Русі – угорський торговельний кодекс з 1875 року. Щоправда окрім того, діяли численні приписи, які регулювали процес господарювання [4].

В Чехословаччині багато говорили та писали про потреби реформ, уніфікації права по всій республіці [3, с.442].

Проблемою залишалося й те, що усі джерела права були написані німецькою чи угорською мовами, знання яких дедалі більше обмежувалось.

Зазначимо, що законотворчий процес у початковий період першої Чехословацької республіки проходив досить інтенсивно. Необхідно було стежити за тим, щоб нові закони відповідали потребам життя, щоб вони не призводили до помилок у трактуванні, відповідали міжнародним стандартам і були виконані на високому технічному рівні.

Зрозуміло, ці вимоги було набагато простіше висловити ніж здійснювати. Не слід забувати, що це були перші дні самостійності Чехословацької республіки і відчувався брак досвіду у вирішенні багатьох проблем. З самого початку існування першої Чехословацької республіки в збірнику законів і розпоряджень Чехословацької республіки було опубліковано важливі закони, які ввійшли у життя за досить складних умов початку державно-правового процесу. Мабуть, через це перші закони Чехословацької держави не завжди відповідали вищенаведеним критеріям, інколи містили помилки, були недопрацьовані.

Характерна риса тогочасного законодавства – перенесення ряду повноважень законодавчих органів на органи виконавчі. В цьому аспекті треба відзначити нормативні акти, які уповноважували виконавчі органи ухвалювати рішення в справах господарських.

Відповідно до законодавства, виконавча влада повинна була регулювати незвичайні внутрішні та зовнішні господарські відносини, займатися регулюванням цін, обігом товарів та їхнім споживанням, регулюванням кредитних відносин, діяльністю державних підприємств. Ці повноваження не поширювалися на податки та обмін [5, с.107].

Згадаємо закон "Про передачу всієї повноти влади уряду", за яким уряд набув право видавати закони без схвалення парламенту. Парламент послідовно та неухильно відштовхували на другорядну роль, у той час як уряд виходив на авансцену, прибираючи управління державою до своїх рук [3, с.453].

Аналіз законів свідчить, що вже на ранньому етапі свого існування Чехословацька держава намагалася створити правові основи, які б гарантували розвиток таких економічних складових демократичного суспільства, як ринок, підприємництво, приватна власність, регуляція і саморегуляція, гарантування державних інтересів в економіці.

Невдовзі після прийняття тимчасової Конституції було внесено до неї зміни, які стосувалися розширення кількості членів Народних Зборів. Аналізуючи мотиви внесення змін та доповнень до тимчасової Конституції, на перше місце треба поставити хаос у правовій практиці і паралельне існування старих та нових правових норм. Питання існування старих правових норм у той час у Чехословаччині стояло дуже гостро. Маємо всі підстави твердити, що за таких обставин перша зміна тимчасової конституції покликана була оживити механізм правового регулювання в країні. Вважаємо, що збільшення кількості депутатів парламенту повинно було сприяти усуненню недоліків правової теорії та практики. Зазначимо, що депутатам потрібно було вирішувати комплекс важливих проблем, серед яких особливе місце відводили господарським – цій "ахіллесовій п’яті" майже всіх держав світу.

Важливо відзначити, що тимчасовою Конституцією було заборонено міністрам брати участь в управлінських та контрольних органах акціонерних товариств і товариствах з обмеженою відповідальністю. Очевидно, це зумовлювало об’єктивність міністрів у розв’язуванні господарських проблем.

Нормативні акти, які були ухвалені після проголошення Чехословацької республіки стосувалися всіх галузей права і створювали систему права, яка регулювала процес зародження та розвитку інститутів держави та права.

Отже, відразу після створення першої Чехословацької республіки було вжито низку заходів щодо пожвавлення правового регулювання господарської діяльності, серед яких назвемо такі:

- прийняття надзвичайно великої кількості законів та розпоряджень за період існування республіки;

- пожвавлення механізму правового регулювання в державі через збільшення чисельності членів парламенту;

- конституційне закріплення заборони міністрам брати участь в управлінських та контрольних органах товариств;

- проведення роботи з прийняття нових цивільного та торговельного кодексів;

- усунення правового дуалізму в державі;

- перенесення ряду повноважень законодавчих органів на органи виконавчі.

На нашу думку, позитивний досвід у правовому регулюванні господарської діяльності першої Чехословацької республіки доцільно використати в Україні, оскільки конкретні проблеми сучасності можуть бути розв’язані тими засобами, які застосовувалися цією державою, але з урахуванням національних особливостей та критичного підходу до вивчення їхнього історико-правового досвіду.

––––––––––––––––––––

1. Malý K. Dejiny českeho a československeho prava na uzemi do roku 1945. – Рraha, 2000. – S.572.

2. Бисага Ю. Створення підвалин державно-правової політики Чехословаччини в 20-х роках ХХ ст. – Ужгород, 1997. – C.148.

3. Ванечек В. История государства и права Чехословакии. – М., 1981. – C.502.

4. Kizlink K. Obchod. Karel Kizlink. Obchod // Slovnik verejneho prava československeho. – Brno, 1923. – S.1002-1009.

5. Dejiny statu a prava na uzemi Československa v obdobi kapitalizmu (1918-1945). – Bratislava, 1973. – S.781.

 



© Гомонай В., 2004

 
Авторизація
Пошук