Головна

Н. Раданович©

Проблеми забезпечення відповідності законодавства України європейській Конвенції про захист прав та основних свобод людини: загальнотеоретична характеристика

 

 

 

 

 

 

 

Стаття 33 європейської Конвенції про захист прав і основних свобод людини (далі – Конвенція) встановлює, що будь-яка Висока Договірна Сторона може передати на розгляд Європейського Суду з прав людини будь-яке, на її думку, порушення положень Конвенції та протоколів до неї іншою Високою Договірною Стороною. І, як свідчать підготовчі матеріали, таке порушення виникає з простого факту існування закону, який вводить, приписує чи дозволяє заходи, несумісні із гарантованими Конвенцією правами і свободами.

Щоб запобігти порушення Конвенції, необхідно національне законодавство привести у відповідність з вимогами Конвенції. Спробуємо дослідити можливі етапи, стадії, методи та способи такого встановлення відповідності.

Перший етап вбачається у розв’язанні питання щодо відповідності національного законодавства положенням Конвенції. В результаті виявляємо:

1. Суперечність національного права і Конвенції. Наприклад, аналіз Закону “Про попереднє ув’язнення”, проведений юристами Національної юридичної академії України дає підставу стверджувати, що цей закон не відповідає міжнародним стандартам прав людини, а саме статті 5 Конвенції.”В законі ніде не тільки не згадується про презумпцію невинуватості, але часто вона і не мається на увазі, тобто немає розмежування між обвинуваченим, підозрюваним і засудженим” [1, c.3];

2. Несуперечність національного права положенням Конвенції простежу­ється:

А. Коли є прогалина в національному праві, тобто законодавчо не врегульовано ті суспільні відносини, які потрапляють у сферу дії Конвенції (прогалина зумовлена дією Конвенції у внутрішньому правопорядку держави). Наприклад, п.е ст.5 Конвенції передбачає “законне затримання осіб з метою запобігання поширенню інфекційних захворювань”, що поки ще не врегульовано національним правом (Міністерство охорони здоров’я розробляло законопроект “Про захист населення від інфекційних хвороб”, але на сьогодні це питання ще залишається відкритим).

Б. Коли конвенційна норма виражена оціночним поняттям, а норма національного права – конкретним. Наприклад, положення ч.3 ст.5 Конвенції (“Кожна заарештована або затримана особа ... має право на судовий розгляд впродовж розумного строку...”) містить оціночне поняття – “розумний строк”, тоді як кримінально-процесуальне законодавство України передбачає конкретні строки тримання під вартою під час розслідування злочинів у кримінальних справах перед розглядом їх у суді – не більше ніж 2 місяці за загальним правилом. Цей строк може бути продовжено районним або прирівняним до нього прокурором до 3 місяців. В особливо складних справах цей строк може бути продовжено до 6 місяців з дня взяття під варту прокурорами Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя.Заступник Генерального Прокурора може продовжити цей строк до 12, а Генеральний прокурор – до18 місяців. Подальше продовження строку не допускається. Час ознайомлення обвинуваченого та його захисника з матеріалами кримінальної справи при обчисленні строку тримання під вартою як запобіжного заходу не враховується.

Отже, постає питання: чи відповідають строки, передбачені у КПК оціночному поняттю “розумного строку”, про який йдеться у ч.3 ст.5 Конвенції?

Щоб відповісти на це запитання, звернемося до прецедентної практики застосування даної конвенційної статті Європейським Судом з прав людини (далі – Суд). Суд накреслив сім критеріїв оцінки тривалості затримання: сам строк тримання під вартою, строк тримання залежно від типу порушення, від призначуваного за нього покарання, матеріальні, моральні та інші чинники впливу на особу ув’язненого, поведінка обвинуваченого щодо впливу на нього затримок будь-якого характеру, труднощі, пов’язані зі справою (наприклад, її заплутаність або велика кількість свідків), спосіб ведення слідства, поведінка судових органів під час розгляду клопотань про звільнення в період ведення слідства і судового розгляду [2, с.6].

Отже, вищенаведені критерії теж мають оціночний характер: у кожному конкретному випадку Суд вивчає відповідність і достатність мотивів, наведених державою для виправдання обмеження права на свободу, а також відповідність і достатність мотивів тривалості цієї процедури. Як зазначає Дж.Л.Мердок, “тлумачення ч.3 ст.5 до цього часу дає привід для суперечок”[2, с.8]. Тоді як у прецедентній практиці сформувалися певні критерії визначення “розумного строку”, КПК встановлює фіксовані проміжки часу. Їх аналіз у контексті описаних критеріїв визначення “розумного строку” не дає підстав говорити про очевидну суперечність між нормами КПК і ч.3 ст.5 Конвенції – швидше можна констатувати їх несуперечність.

В. Коли і конвенційна норма, і норма національного права виражені оціночними поняттями.Наприклад, п.в ч.3 ст.4 Конвенції зазначає, що термін “примусова чи обов’язкова праця” не вміщує “будь-яку службу військового характеру або, у разі відмови від неї за власними переконаннями, в країнах, де така відмова визнається, службу, призначену замість обов’язкової військової служби”. В Україні Закон “Про альтернативну службу” передбачає як альтернативну будь-яку роботу незалежно від її характеру і умов. За таких обставин можна говорити про видиму несуперечність національного закону положенням Конвенції.

Г. Коли конвенційна норма відсилає до національного закону. Тільки акт застосування національного закону, з яким не погоджується заявник, може привести до визнання невідповідності даного закону вимогам Конвенції. Так, згідно з ч.2 ст.10 Конвенції, здійснення права на свободу вираження своєї думки “може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, які передбачені законом”. У Законі України “Про державну таємницю” міститься “Перелік відомостей, що становлять державну таємницю”, п.4.5.1 якого перелічує злочини проти держави, а п.4.5.2 говорить і про інші злочини проти держави, тим самим законодавчо надаючи можливість службам безпеки для необмеженої влади над громадянами.

Порівнюючи ч.2 ст.10 Конвенції і закон України “Про державну таємницю”, зокрема п.4.5.1, 4.5.2 “Переліку відомостей, що становлять державну таємницю”, важко говорити про їх очевидну суперечність – лише в процесі застосування даного закону може бути виявлено порушення права особи на вираження своєї думки в контексті ст.10 Конвенції. Притому варто зауважити, що Суд, розглядаючи конкретну справу, іноді оцінює законодавство держави і практику його застосування. Наприклад, у рішенні по справі Класс Суд не знайшов порушення Конвенції і тим самим дав високу оцінку законодавству і практиці ФРН щодо їх відповідності європейським стандартам стосовно права на повагу особистого життя і кореспонденції. В інших рішеннях Суд прийшов до дещо інакших висновків, вважаючи, що законодавство Сполученого Королівства та Франції має прогалини і не містить достатніх гарантій проти зловживань втручанням у користування правом на повагу особистого життя і кореспонденції [3, с.132].

Ми виділили лише деякі можливі варіанти несуперечності національного права і Конвенції, які, з одного боку, не свідчать про суперечність національного права і Конвенції, а з іншого – також і не свідчать про їхню беззаперечну відповідність.

3. Відповідність національного права і Конвенції. У цьому випадку можна говорити про різновиди такої “відповідності” залежно від:

а) логічного обсягу національного нормативно-правового акта, який порівнюється із Конвенцією, розрізняють загальну (всі приписи нормативно-правового акта відповідають вимогам Конвенції) і часткову (деякі приписи або припис відповідають вимогам Конвенції);

б) методу встановлення відповідності – із залученням додаткових міжнародних або національних джерел (наприклад рішень Суду, національних нормативно-правових актів) і без залучення додаткових джерел;

в) обсягу конвенційних приписів є загальна (норма національного права збігається із нормою Конвенції, різновидом загальної відповідності, як видається, є тотожна відповідність, коли стаття Конвенції дослівно відтворена у національному нормативно-правовому акті) і конкретизована (норма націо­нального права збігається із нормою Конвенції в її інтерпретації у рішенні Суду).

Детальніше зупинимося на видах відповідності, досліджуючи проблеми приведення національного законодавства у відповідність з вимогами Конвенції.

Щоб вирішити питання щодо відповідності національного права вимогам Конвенції, необхідно визначитися з методом, яким ми для цього скористаємося. Як видно з викладеного, “діагноз” відповідності встановлюється шляхом порівняння і тлумачення норми Конвенції та відповідної норми (норм) національного права. Щоб глибше вникнути у зміст конвенційної норми, інколи доводиться використати рішення Суду стосовно її розуміння Судом. Аналогічно і з нормою національного права: для більш правильного її розуміння використовуємо інші статті нормативно-правових актів, як законних, так і підзаконних, а також Постанови Пленуму Верховного Суду України, рішення Конституційного Суду України. Наприклад, аналізуючи національне законодавство щодо його відповідності ч.3 ст.5 Конвенції (“Кожна особа, яка заарештована або затримана ... негайно доставляється до судді чи іншої посадової особи, уповноваженої законом здійснювати свої судові функції”) використовується ст.29 Конституції України, ст.236, 236 КПК України,ч.4 ст.13 Закону України “Про попереднє ув’язнення”, Постанова Пленуму Верховного Суду України від 30 вересня 1994 року “Про деякі питання, що виникають при застосуванні судами законодавства, яке передбачає оскарження до суду санкції прокурора на арешт”.

Отже, можна говорити про порівняльно-тлумачний метод вирішення питання щодо відповідності національного права положенням Конвенції та два його види:

- простий, коли порівнюється норма Конвенції і норма національного права без залучення додаткових джерел для їх тлумачення;

- складний, коли порівнюються норма Конвенції і норма національного права із залученням додаткових джерел їх тлумачення.

Визначившись з методом і можливими результатами вирішення питання щодо відповідності національного права положенням Конвенції, виділимо стадії, які притому простежуються:

1. Визначення тих конкретних норм Конвенції і національного права, які підлягатимуть порівнянню.

2. Залучення у разі потреби додаткових джерел для тлумачення відповідної норми (норм) Конвенції (рішень Суду та інших джерел).

3. Залучення додаткових національних джерел для тлумачення відповідної норми (норм) національного законодавства (законів, підзаконних актів, постанов Пленуму Верховного Суду України, рішень Конституційного Суду України та інших джерел).

4. Тлумачення конвенційної норми (норм).

5. Тлумачення норми (норм) національного права.

6. Визначення прийнятного критерію для вирішення питання щодо відповідності порівнюваних норм.

7. Порівняння результатів тлумачення на підставі обраного критерію.

8. Формулювання висновку щодо результатів порівняння

9. У разі невиявлення відповідності – визначення заходів, скерованих на її досягнення.

Ця стадія є початком другого етапу приведення національного законо­давства у відповідність з вимогами Конвенції, а саме, коли простежується суперечність (очевидна невідповідність) або несуперечність (можлива невідповід­ність) національного права вимогам Конвенції через прогалини у національному правовому регулюванні, задіюється імплементаційна правотворчість: прий­мається, доповнюється, змінюється або скасовується національний нормативно-правовий акт під впливом колізійної або такої, що вказує на прогалину норми Конвенції. Наприклад, на забезпечення відповідності національного права п.е ст.5 Конвенції (“законне тримання під вартою ... психічно хворих” “з метою поліпшення його стану...”) спрямовано розробку законопроекту “Про психіатричну допомогу” Міністерством охорони здоров’я України.

У цьому випадку варто виділити одну з важливих вимог, якої потрібно дотримуватися при імплементаційній правотворчості – вичерпності. Адже можна просто перенести конвенційну норму у національне право і таким способом досягти його відповідності з Конвенцією. Проте ефективніше відобразити цю норму з урахуванням її розуміння Судом, що дасть змогу правильно її застосовувати. Наприклад, вищенаведений п.е ст.5 Конвенції розгорнуто тлумачиться у рішенні по справі Вінтерверп. Зокрема, щоб затримання особи було визнано прийнятним відповідно до п.е ст.5, потрібно переконливо довести реальний розлад психіки, його інтенсивність і тривалість, щоб вважати законним поміщення і тримання особи у лікарні.

Ще одним способом приведення національного законодавства у відповідність із вимогами Конвенції бачиться імплементаційне правотлумачення, яке простежується при несуперечності (можливій невідповідності) норм національного права і Конвенції. Наприклад, відповідним тлумаченням Законів України “Про альтернативну службу”, “Про свободу совісті та релігійні організації” можна досягти їх повної відповідності з вимогами Конвенції.

Варто зазначити, що імплементаційне правотлумачення залежно від ролі в імплементаційному процесі поділяється на:

а) встановлююче (спрямоване на встановлення змісту норм Конвенції та національного права, порівнюваних між собою);

б) перетворювальне (спрямоване на досягнення відповідності національного права вимогам Конвенції).

І, врешті, додамо, що коли реалізація Конвенції у внутрішньому правопорядку держави може затримуватися очікуванням результатів імплементаційної правотворчості або імплементаційного правотлумачення, то потрібно керуватися принципом переваги норм міжнародного права в разі їх суперечності із внутрішнім правом. Отже, ми приходимо до імплементаційного правозастосування.

–––––––––––––––

1. Аналіз законодавства України на предмет відповідності європейським стандартам з прав людини / Права людини. Спецвипуск Харківської правозахисної групи. – 1996. – №8.

2. Мэрдок Дж. Л. Статья 5 Европейской Конвенции по Правам Человека. Защита Свободы и Неприкосновенности Личности. Русская версия. – Страсбург, 1994.

3. Энтин М. Л. Международные гарантии по правам человека: опыт Совета Европы. – М., 1997.



© Раданович Н., 2000

 

Парламентський контроль в Україні: проблеми нормативно-правового регулювання

В. Журавський©

МВС України, Національний університет внутрішніх справ,
Харків, вул. 50-річча СРСР, буд. 27,  61080

 

 

 

 

 

 

 

Невід’ємним правом парламенту у будь-якій демократичній країні є право на здійснення контрольної функції. Щоправда, національні конституції та закони встановлюють різний обсяг цієї функції.

В Україні проблема реалізації контрольної функції парламенту останнім часом набула надзвичайної гостроти. Правові та політичні суперечки, які щоразу виникають з приводу тих чи інших аспектів законодавчої та установчої функцій Верховної Ради України, хоч і не створюють значних перешкод для їхнього здійснення, проте постійна дискусія довкола контрольної функції парламенту супроводжується блокуванням законодавчих актів, які мають деталізувати відповідні конституційні норми. Внаслідок цього контрольна діяльність українського парламенту значною мірою зведена нанівець.

Під контрольною функцією треба розуміти  діяльність парламенту, пов’язану з  його безпосереднім чи опосередкованим контролем за діяльністю, рішеннями чи актами певних органів публічної влади та її посадових осіб. У законодавчих актах та в літературі склалась усталена традиція позначати контрольну функцію парламенту терміном “парламентський контроль”. Характер та ефективність парламентського контролю прямо залежать від обсягу контрольних повноважень парламенту.

У правовій доктрині під терміном контроль іноді розуміють таку систему відносин між органами публічної влади, за якої контролюючий орган має право скасовувати акти підконтрольного органу. У цьому випадку близький за змістом до контролю термін нагляд розуміють як відносини, за яких орган, що наглядає, може лише вказати піднаглядному органу на його помилку або ж зупинити дію відповідного акту, а виправляти такий акт має сам піднаглядний орган [1, с.84]. Згіздо з іншим розумінням цих термінів, контроль є перевірка діяльності підконтрольного органу контролюючим органом, а нагляд – постійне спостереження за діяльністю  піднаглядного органу [2, с. 84].

Існують різні класифікації парламентського контролю в Україні. Його поділяють на внутрішній (внутрішньопарламентський) і зовнішній [3, с.40-41]; на попередній, поточний та наступний [4, с.131]; на загальний та спеціальний [5]. Як видається, всю сферу парламентського контролю можна також поділити на контроль, що здійснюється:

- безпосередньо Верховною Радою України;

- спеціальними постійно діючими органами і посадовими особами;

- постійними чи тимчасовими робочими органами парламенту;

Окрім того, контрольну діяльність народних депутатів України теж слід вважати елементом парламентського контролю.

Конституційною основою парламентського контролю в Україні є п.33 ч.1 ст.85 Конституції України, який передбачає серед повноважень парламенту “здійснення парламентського контролю у межах, визначених цією Конституцією”. Конкретні контрольні повноваження парламенту зазначені у пунктах 4, 8, 10, 11,  13, 14, 17, 25, 28, 34 ч.1 ст.85, у статтях 87, 89, 96, 97, 98, 101, 111 Конституції України. Вони полягають у:

- контролі за виконанням Державного бюджету України, прийнятті рішення щодо звіту про його виконання;

- заслуховуванні щорічних та позачергових послань Президента України про внутрішнє і зовнішнє становище України;

- усуненні Президента України з поста в порядку особливої процедури (імпічменту), встановленому ст.111 Конституції;

- розгляді і прийнятті рішення щодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України;

- затвердженні рішень про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України, у здійсненні контролю за їхнім використанням;

- заслуховуванні щорічних доповідей Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні;

- висловленні недовіри Генеральному прокуророві України, що має наслідком його відставку з посади;

- достроковому    припиненні   повноважень   Верховної   Ради Автономної Республіки Крим за наявності висновку Конституційного Суду України про порушення нею Конституції України або законів України;

- прийнятті рішення про направлення  запиту  до  Президента України на вимогу народного депутата України, групи народних депутатів чи комітету Верховної Ради України, попередньо підтриману не менш як однією третиною від конституційного складу Верховної Ради України;

- розгляді питання про відповідальність Кабінету Міністрів України і можливості прийняти резолюцію недовіри Кабінету Міністрів України, що, згідно зі ст.115 Конституції, має наслідком його відставку.

Окрім цього, парламенту надано право обирати Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, формувати Рахункову палату, утворювати тимчасові слідчі комісії, які є підзвітними і підпорядкованими парламенту контрольними органами. Тому і ці повноваження Верховної Ради також слід віднести до контрольних.

Своєрідною складовою частиною контрольної функції парламенту є також і передбачене ст.86 Конституції право народного депутата України звертатись із запитами. Хоча це право належить не парламенту в цілому, а окремим парламентарям, однак  це не може бути підставою для його відокремлення від загальної сфери парламентського контролю. Право запиту надане народному депутатові не просто як народному представникові, а саме  як парламентареві, і метою надання цього права є забезпечення певного контролю за діяльністю зазначених у ст.86 суб’єктів  саме з боку члена парламенту, а не якоїсь абстрактної посадової особи. Тому норми Закону “Про статус народного депутата України” і Регламенту Верховної Ради України, які розвивають конституційні положення про депутатський запит, дають можливість зробити зміст депутатського запиту та відповіді на нього предметом обговорення у парламенті, а відтак процедурно оформлений депутатський запит як засіб контролю, здійснений усім парламентом, є цілком виправданими.

Перелік контрольних повноважень українського парламенту свідчить, що, виходячи із наведеного визначення контролю, їх не слід було б визнавати контрольними. Парламент не має права скасовувати рішення чи акти підконтрольних органів. Щоправда, у чотирьох випадках  (щодо Президента України, Кабінету Міністрів підконтрольного прокурора України та Верховної Ради Автономної Республіки Крим) парламент може ухвалити рішення, які мають наслідком звільнення, відставку чи розпуск підконтрольних органів чи посадових осіб. У випадках попереднього контролю (наприклад, при затвердженні рішень про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України) парламент іноді може, по суті, блокувати реалізацію рішення, яке не дістало його схвалення. Ці повноваження можна вважати достатньою заміною права на скасування рішень чи актів підконтрольних органів. Проте у багатьох випадках парламент позбавлений можливості правового впливу на підконтрольних суб’єктів. Безпосередній ефект контрольних повноважень парламенту у цих випадках є, скоріше, не правовим, а суспільно-політичним: саме оприлюднення – доведення до відома широкої громадськості інформації про недоліки у діяльності певного органу влади чи  посадової особи має спонукати їх до усунення цих недоліків, а тим, хто уповноважений застосовувати до таких органів чи посадових осіб заходів правового характеру – дати сигналізувати про назрілу потребу у них.

З процедурного погляду – парламентський контроль в Україні в одних випадках є періодичним здобуттям інформації, в інших – її збиранням або ж систематичним спостереженням за діяльністю певного органу. Отже, парламентський контроль  в українському його варіанті має в собі елементи як контролю, так і нагляду в їх теоретико-правовому значенні.

Формально-юридичною підставою для правильного розуміння меж парламентського контролю може служити, зокрема, та обставина, що Конституція не встановила жодних обмежень щодо предмета діяльності тимчасових слідчих комісій парламенту. Основним законом встановлено обмеження лише з точки зору суспільної важливості питань, які повинні розслідуватись комісіями – це мають бути питання, “що становлять суспільний інтерес”.

Також досить широко окреслено і сферу депутатських запитів: їхніми адресатами можуть бути органи Верховної Ради, Кабінет Міністрів України, керівники будь-яких інших органів державної влади чи місцевого самоврядування, керівники підприємств, установ і організацій, розташованих на території України незалежно від їхнього підпорядкування і форм власності. При цьому Конституція знову-таки не встановлює для депутатських запитів будь-яких обмежень щодо їхньої тематики.

Оскільки ж і предмет відання тимчасових слідчих комісій, і предмет  депутатських запитів є  складовою частиною загального предмета парламент­ського контролю, то цілком обґрунтованим можна вважати висновок про те, що парламентський контроль в тих чи інших його формах поширюється на будь-які питання діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій за винятком тих питань, які, згідно із положеннями Конституції чи законів, прямо вилучені з-під  контролю. Прикладом такого вилучення може служити, зокрема, чинне законодавство України про державну таємницю, яким відповідні питання фактично виведені з-під парламентського контролю. Проте обмеження, які випливають лише із законів України, парламент може змінити або й скасувати шляхом ухвалення відповідних змін і доповнень до цих законів.

Парламентський контроль не повинен набувати характеру втручання парламенту чи інших суб’єктів контролю у діяльність органів публічної влади, підприємств, установ, організацій чи їхніх посадових осіб. Саме такий висновок слід зробити за результатами розгляду Конституційним Судом  України двох справ щодо депутатських запитів народних депутатів України.  За підсумками розгляду цих справ Конституційний Суд у своїх рішеннях №4-рп/99 від 19.05.99р. та № 4-рп/2000 від 11.04.2000р. постановив, що народний депутат України не може, використовуючи своє право на депутатський запит, звертатись з пропозиціями до судів, до голів судів та до суддів стосовно конкретних судових справ, давати керівникам органів служби безпеки доручення щодо перевірки будь-якої інформації про окремих громадян, висувати прокурорам чи слідчим прокуратури вимоги, висловлювати пропозиції чи давати вказівки у конкретних справах тощо. Очевидно, у разі звернення до Конституційного Суду інших органів державної влади аналогічні обмеження могли б бути встановлені і щодо запитів, направлених на їхню адресу. Проте, не допускаючи можливість втручання законодавчої влади та її представників у діяльність судів, проку­ратури, органів слідства та органів Служби безпеки України, Конституційний Суд, однак, не поставив під сумнів саме право депутатів направляти запити до керівників цих державних органів, а отже,  і  обов’язок цих керівників належно реагувати на запити, зміст яких відповідає Конституції і законам України.

Головною складовою повноважень, якими парламент, відповідні органи та посадові особи наділені для здійснення парламентського  контролю, є повноваження щодо отримання ними необхідної для контролю інформації. Способи отримати таку інформацію є різні. Вони передбачаються конституцій­ними положеннями, які подекуди доповнюються нормами законів України. До числа таких способів можна віднести одержання від органів державної влади чи посадових осіб періодичних звітів, інформацій, заслуховування послань та доповідей у передбачених Конституцією чи законами випадках. Спеціальні органи парламентського контролю – Рахункова палата та Уповноважений Верховної Ради України з   прав людини – наділені також правом вимагати надання їм певної інформації, а у деяких випадках – правом безпосереднього ознайомлення з такою інформацією у підконтрольних органах.

Дещо проблематичними у сучасних умовах можуть видатись передбачені прийнятим у 1995 році чинним Законом України “Про комітети Верховної Ради України” контрольні повноваження комітетів парламенту. Проте, якщо передбачене ст. 5 та 8 цього Закону право комітетів на контроль за дотриманням та реалізацією Конституції та законів України, інших нормативних актів Верховної Ради України, за відповідністю підзаконних актів Конституції і законам України може стати полем для дискусії з погляду того, наскільки повно воно відповідає конституційним приписам, то правомірність і конституційність контрольних повноважень комітетів щодо уряду України та центральних органів виконавчої влади, які входять до системи урядових органів, не підлягає сумніву. Слід звернути особливу увагу на передбачене ст.10 Закону право парламентського комітету заслуховувати на своїх засіданнях Першого віце-прем’єр-міністра, віце-прем’єрів, міністрів України, керівників та посадових осіб державних комітетів, відомств, інших органів державної виконавчої влади, які на  пропозицію  комітету зобов’язані прибути на його засідання та дати роз’яснення щодо питань, які розглядаються цим комітетом  в  порядку  виконання   контрольних   повноважень.

Особливі способи отримання інформації в процесі парламентського контролю є періодичне проведення в парламенті  Дня уряду та парламентських слухань.

З огляду на те, що до повноважень парламенту віднесено здійснення контролю за діяльністю уряду з правом висловлення йому недовіри, цілком виправданим способом одержання парламентом інформації від уряду є пропозиція парламенту про надання урядом, окремими міністерствами, відомствами, їх керівниками чи посадовими особами спеціальної інформації з тих чи інших конкретних питань. Заперечення права парламенту на застосування такого способу не узгоджувалось би з характером та імперативністю парламентського контролю у цій сфері. Тут цілком доречно пригадати давній латинський афоризм: Qui dat finem, dat media ad finem necessaria (хто дає мету, дає й засоби, необхідні для її досягнення).  Якщо Конституція надає парламенту право відправляти уряд у відставку, то цілком логічно інтерпретувати її положення у тому сенсі, що із відповідних конституційних положень випливає необхідність адекватної поведінки уряду та його структур.

Після отримання інформації процес парламентського контролю переходить у стадію її аналізу. Зауважимо, що такий аналіз може здійснюватись з різних вихідних позицій. Зокрема, він може бути суто юридичним або ж ґрунтуватись на тих чи інших політичних постулатах чи вимогах до підконтрольних суб’єктів.    В літературі знаходимо думку, що контроль парламенту за діяльністю виконавчої влади найчастіше має політичний характер (хоч і здійснюється у юридичних формах), тоді як стосовно інших суб’єктів контролю він є суто юридичним [6, с.468-469]. Положення Конституції України не визначають підстав, з яких парламент може висловити недовіру уряду. Це означає,    що парламентський контроль щодо діяльності уряду, вивчення інформації про цю діяльність справді може набути як юридичного, так і суто політичного характеру. Сказане підтверджується і практикою: під час розгляду Верховною Радою України у квітні 2001 р. питання  про відповідальність уряду В. Ющенка до уряду висувались  винятково політичні претензії.

Конституція дає можливість політичного парламентського контролю і щодо діяльності Генерального прокурора України. В той же час застосування передбачених ст. 85 та 111 Конституції імперативних заходів контролю щодо Президента України та щодо Верховної Ради Автономної Республіки Крим може ґрунтуватись лише на фактах вчинення злочину, порушення Конституції або законів України,   тобто має суто юридичний характер.

Кінцевою (фінальною) стадією парламентського контролю, яка відбувається після отримання та аналізу інформації, є розгляд питання про застосування передбачених Конституцією заходів реагування парламенту. Втім ця стадія не відбувається автоматично:  для   розгляду відповідних питань, як правило, необхідні певні передумови. У деяких випадках, зокрема, у питанні про можливість імпічменту Президента України, ці передумови є настільки жорсткими, що маловірогідним стає навіть початок відповідної процедури.  Якщо ж парламент не має права на застосування щодо підконтрольного суб’єкту імперативних заходів, як фінальна стадія може виступати публічне обговорення відповідної інформації, її оприлюднення і доведення до відома широкої громадськості.

Парламентське розслідування, звичайно ж, є найбільш гострою формою парламентського контролю. Очевидно, що застосування такої форми не може бути звичайною практикою роботи парламенту: її доцільно застосовувати лише у надзвичайних випадках, наприклад у разі грубих порушень закону органами публічної влади вищого рівня або ж посадовими особами високого рангу, які утруднюють  чи роблять неможливими застосування звичайних форм пар­ла­мент­­ського контролю.   Проте Конституція України дає парламенту право ство­рю­вати слідчі комісії не лише у надзвичайних ситуаціях, але й у інших випадках, коли питання, що має бути предметом розслідування, є важливим для суспільства і держави і становить суспільний інтерес.

Тимчасові слідчі комісії мають стати дійовим інструментом парламентського контролю і у надзвичайних випадках іншого роду. Йдеться про ситуації, коли більшість парламенту, уряд та керівництво інших державних органів є політичними союзниками, а тому  керований цією більшістю парламент  не виявляє енергії та ініціативи при застосуванні звичайних форм парламент­ського контролю. Саме з урахуванням цього  конституційна норма передбачає утворення слідчих комісій за підтримки цього не більшістю, а однією третиною депутатів від конституційного складу парламенту. Отже, можливість утворення слідчих комісій є, окрім іншого, однією із  конституційних гарантій для діяльності меншості (опозиції) у парламенті.

Екстраординарний характер тимчасових слідчих комісій зумовлює  потребу у наданні їм повноважень, які б відповідали суті і значенню цієї форми парламентського контролю. Вказівку загального характеру  щодо повноважень тимчасових слідчих   комісій дає Конституція України, у ч.4 ст.89 якої форму   парламентського контролю, здійснювану цими комісіями, названо  “парламент­ським розслідуванням”.  Ця характеристика є обґрунтуванням планів публічно­часовим слідчим комісіям повноважень примусового характеру, що є природним для будь-якого розслідування, яке має проводитись державним органом.

Звичайно ж, права та повноваження тимчасових слідчих комісій парламенту не можуть повністю дублювати повноваження органів слідства чи органів правосуддя. Парламентське розслідування не є досудовим слідством, а тому було б недоречним надання тимчасовим слідчим комісіям повноважень на проведення таких заходів, як висунення чи пред’явлення обвинувачень, застосування запобіжних заходів, проведення обшуків,   накладення арешту на майно чи банківські рахунки та будь-яких інших заходів, що обмежують особисту чи майнову свободу громадян і організацій. Можливо, що положення прийнятого Закону і справді потребують коригування у цьому напрямку. Проте слідчим комісіям безумовно має бути надане право отримувати, знайомитись, а при необхідності і вилучати документи, що стосуються предмета розслідування або їх копії, а також викликати для дачі пояснень будь-яких осіб (за невеликими винятками, до числа яких можуть бути віднесені, зокрема, Президент України та, можливо, усі судді України), що   можуть повідомити комісії інформацію, яка стосується предмета розслідування. Комісія повинна мати також і повноваження щодо аналізу отриманої в такий спосіб інформації. Що ж до можливості паралельного розслідування, то, звичайно ж, законодавство має передбачати способи узгодження дій комісій та органів слідства, наприклад при потребі у вилученні одних і тих же документів. Проте загалом “паралельне” розслідування не може утворити особливих проблем правового характеру, оскільки мета, а значною мірою і засоби парламентського розслідування та попереднього (досудового) слідства чи дізнання є різними.

Отже, слід законодавчо встановити достатні гарантії для ефективного діяльності тимчасових слідчих комісій парламенту, для чого необхідно використати як власний досвід, так і прогресивний досвід інших країн, що, на жаль, відбувається ще не повною мірою.

––––––––––––––––––––

1. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. Общая часть. – 3-е изд. – М.: Изд-во БЕК, 2000. – С. 84. – Т. 1, 2.

2. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. Общая часть. Там же.

3. Шаповал В. М., Борденюк В. І., Журавльова Г. С. Парламентаризм і законодавчий процес в Україні. – К.: Вид-во УАДУ, 2000. –  С. 40-41.

4. Бойко Р. І. Питання вдосконалення парламентського контролю через Рахункову палату Верховної Ради України // Державно-правова реформа в Україні. Матеріали науково-практичної конференції. – К., 1997. – С. 131.

5. Див. ст. 5 проекту Закону України  “Про основні засади парламентського контролю в Україні”, внесеного народним депутатом України С.В.Ківаловим // З проектом (реєстр. №3472 від 12.07.99 р.) можна ознайомитись у базі даних “Електронний інформаційний бюлетень” Управління комп’ютеризованих систем Апарату Верховної Ради України

6. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. Общая часть. – С.468-469.

 



© Журавський В., 2001

 

Процесуальні гарантії прав і свобод особи, видачу якої вимагає іноземна держава

А. Маланюк©

Львівський національний університет імені Івана Франка
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

 

 

 

 

Останнім часом в українській правовій літературі дедалі більше приділяють увагу проблемам надання правової допомоги між державами. Це зумовлюється тим, що сучасна злочинність не знає територіальних кордонів, що диктує необхідність все більш тісного співробітництва держав у боротьбі з нею. Проте в контексті розгляду цієї проблематики недостатня увага приділяється питанню гарантій прав та свобод осіб при проведенні процесуальних дій уповноваженими державними органами в порядку надання правової допомоги у кримінальній справі. Адже гарантії є одним з найголовніших питань щодо проблеми правиль­ного застосування правових норм, законності та багатьох інших процесів правової діяльності, а в кримінальному процесі, як ні в жодному іншому, існує небезпека порушення основних прав і свобод людини, оскільки при розсліду­ванні і вирішенні кримінальних справ вирішується доля живої людини, залежить його добре ім’я, честь і свобода.

Гарантія – це “умови, що забузпечують успіх чого-небудь” [6, с.29]. Проте що ж розуміти під поняттям “кримінально-процесуальна гарантія”? Визначення цього поняття дано в працях багатьох процесуалістів. Наведемо лише деякі з них. Так, М.С.Строгович вказує, що процесуальні гарантії в кримінальних справах – це “такі, встановлені процесуальними законами, засоби і способи, які забезпечують правильність розслідування і вирішення кримінальних справ” [7, с.127]. Більш вдалим, видається, визначення, запропоноване М.М.Михеєнком, в якому конкретизується абстрактне поняття “правильність розслідування і вирішення кримінальних справ”. Кримінально-процесуальна гарантія, на думку цього вченого, – це “передбачені кримінально-процесуальним законом засоби забезпечення досягнення завдань кримінального судочинства і охорони прав і законних інтересів осіб, які беруть у ньому участь”[4, с.32].

На думку авторів підручника “Курс советского уголовного процесса” кримінально–процесуальна гарантія – “це система правових засобів забез­печення успішного вирішення завдань правосуддя і охорони законних інтересів всіх осіб, які беруть участь у справі, що передбачає суворе дотримання встановлених законом форм і принципів судочинства, закріплення прав учасників процесу і умов їх реалізаці, точне виконання обов’язків посадовими особами і органами, що здійснюють кримінально-процесуальну діяль­ність.” [2, с.215]

Не зупиняючись на детальному розгляді наведених визначень, все ж слід відзначити, що не дивлячись на наявність несуттєвих відмінностей, в них відображено домінуюче в науці кримінально-процесульного права положення, згідно якого процесуальні гарантії поділяються на гарантії правосуддя і гарантії прав та законних інтересів осіб, що беруть участь в кримінальному судочинстві. Особливе значення останніх полягає в тому, що вони спрямовані на охорону особи від незаконного вторгнення в сферу її прав.

Таким чином, кримінально-процесуальні гарантії прав та свобод особи є невід’ємною частиною встановлених у кримінальному судочинстві процесуаль­них гарантій, і тому більшість визначень цього “поняття” в юридичній літературі вкладають у нього однаковий зміст та включають основні постулати вищенаведених дефініцій. Так, М.С.Строгович вказує, що процесуальними гарантіями прав та свобод особи є “ті, встановлені законом засоби, за допомогою яких громадяни, що беруть участь у кримінальному процесі, можуть захищати свої права і інтереси”[7, с.127]. На думку В.Є. Юрченка під ними слід розуміти “встановлені законом певні правові засоби, за допомогою яких дані особи можуть реалізувати свої права і охороняти їх у випадку порушення” [8, с.55]. Наведені визначення дозволяють виділити ряд ознак, що характе­ризують гарантії прав та свобод особи в кримінальному процесі:

- це передбачена законом певна система правових засобів;

- ці засоби є процесуальними за своїм характером;

- вони спрямовані на забезпечення кожній особі можливостей реалізувати, передбачені законом права і свободи, і захистити їх у випадку порушення.

Призначення процесуальних гарантій прав і свобод осіб полягає не тільки в забезпеченні їх реалізації і охороні у всіх стадіях кримінального процесу, але й при здійсненні компетентними державними органами такого особливого виду кримінально-процесуальної діяльності, як надання правової допомоги на прохання іноземної держави. У цьому зв’язку важливим є встановлення ряду процесуальних гарантій, які не містяться в чинному КПК України. Розглядаючи процесуальні гарантії прав і свобод осіб при проведенні процесуальних дій в порядку надання правової допомоги необхідно вказати на той факт, що вони встановлюються як національним процесуальним законом, так і міжнародними нормативно-правовими актами (конвенціями, пактами, договорами і т.д.), і поряд з цим поєднуються одна з одною, утворюючи стійку систему, в якій гарантії тісно і нерозривно пов’язані між собою і забезпечують одна одну. Отже, процесуальні гарантії прав та свобод, якими користуються особи при наданні правової допомоги – це система процесуальних засобів, передбачених міжнародними нормативно-правовими актами та національним кримінально-процесуальним законодавством, що забезпечують кожній особі можливості реалізації і захисту її прав та інтересів в процесі надання правової допомоги.

Процесуальні засоби, за допомогою яких особи можуть здійснювати і захищати свої права, власне, і є цими гарантіями. Проте в юридичній літературі не має єдності поглядів на те що ж вважати такими засобами. Можна виділити ряд процесуальних засобів (гарантій), які визнаються більшістю вчених, зокрема: кримінально-процесуальна форма, принципи судочинства, процесуальні обов’язки суб’єктів кримінального процесу, система заходів процесуального примусу (процесуальна відповідальність) [2, с.216-218; 4, с.33; 7, с.127-136]. Деякі автори відносять до них також діяльність учасників судочинства, кримінально-процесуальну норму [2, с.216], кримінально-процесуальні права особи [2, с.218; 5, с.56-57]. Питання щодо процесуальних засобів необхідно розглядати в поєднанні з питанням поділу процесуальних гарантій на гарантії правосуддя і гарантії прав та свобод осіб в кримінальному процесі.

Гарантії правосуддя і гарантії прав та свобод осіб становлять собою цілісну систему взаємопов’язаних процесуальних гарантій, а тому всі вони в тій чи в іншій мірі спрямовані на досягнення завдань судочинства, серед яких насамперед є охорона та забезпечення прав і свобод всіх учасників кримінального процесу. Таким чином основні принципи кримінального процесу (як гласність, публічність, безпосередність, змагальність, рівність всіх учасників судового процесу перед судом і законом, презумпція невинуватості та інші), процесуальна форма, яка визначає порядок проведення попереднього розслідування кримі­нальної справи, з’ясування всіх суттєвих для неї обставин, збирання і перевірки доказів, порядок судового розгляду, прийняття рішень і т.д. також гарантують особам, інтереси яких зачіпаються при наданні правової допомоги між державами, можливості здійснення їх прав і спрямовані на протидію помилкам та порушенням з боку державних органів та їх посадових осіб. Крім цього остання характеризується певними особливостями провадження в кримінальній справі, яке пов’язане з наданням правової допомоги, що обумовлені встановленням міжнародними нормативно-правовими актами України порядку звернення з приводу надання правової допомоги, прийняття рішень з цих питань та їх виконання. Детально і точо визначена в міжнародних договорах процесуальна форма сприяє як попередженню порушень прав особи, так і усуненню вже допущених. Так, Договором між Україною та Китайською Народною Республікою про екстрадицію передбачено необхідний обсяг відомостей, що повинні міститися в документах, які складають прохання про видачу. Неналежна ж підготовка вказаних матеріалів наділяє Договірну Сторону правом залишити такий запит без виконання до отримання додаткової інформації. Такі випадки не є поодинокими, з 2365 звернень про надання правової допомоги, що надійшли від іноземних органів в 1998 р., 41 було повернуте без виконання, оскільки надані матеріали не відповідали вимогам договорів [1, с.60].

Надання правової допомоги у кримінальних справах охоплює виконання на прохоння іноземної держави ряду процесуальних дій, які передбачені міжнародними нормативно-правовими актами України. Особливе місце серед них відводиться окремому інституту правової допомоги – видачі осіб, які вчинили злочини (екстрадиції). Саме тому докладно зупинимось на розгляді гарантій прав і свобод осіб, щодо яких надходить клопотання про видачу, оскільки ,власне, вони є тими особами, до яких судом, прокуратурою, органами слідства застосовуються, у випадках передбачених міжнародно-правовими актами та національним законодавством, примусові заходи і доля яких залежить від вирішення питань, пов’язаних з наданням правової допомоги в кримінальній справі.

Стаття 25 Конституції України встановлює, що “громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі”. Цим фундаментальним положенням, що відображене і в міжнародно-правових договорах чи конвенціях, які ратифіковані Верховною Радою України, держава гарантує громадянам України свій захист від можливих неправомірних посягань на їх права з боку іноземної держави. Тут необхідно відзначити той факт, що таку позицію займають далеко не всі держави. Так, в державах, що відносяться до системи “загального права” за певних умов допускається також видача і власних громадян. Як приклад можна привести Договір про видачу між США та Аргентиною, в якому передбачається можливість видачі власних громадян, якщо запитувана держава визнає це доцільним[3, с.36]. Україна ж як і більшість держав “континентального права” йде шляхом створення для особи найсприятливіших умов для реалізації свого права на захист у кримінальному процесі.

Згідно з Договором укладеним між Україною і Литовською Республікою правовий статус власних громадян поширюється на осіб, яким в Україні надано право притулку. В цьому випадку держава бере на себе обов’язок забезпечити особам, яким вона надала свій захист, можливість уникнути упередженого ставлення з боку іноземної держави і вирішення справи безстороннім судом. Цей підхід знайшов своє відображення і в проекті КПК України, в якому в ст.552 зазначається, що у видачі має бути відмовлено, “коли, особа, якої стосується звернення про видачу, є громадянином України або користується в Україні правом притулку” [10].

З вищеназваним принципом тісно пов’язаний ще один інститут правової допомоги – перейняття кримінального переслідування. Так п.2 ст.6 ратифі­кова­ної Україною Європейської конвенції про видачу правопорушників встановлює: “Якщо запитувана Сторона не видає свого громадянина, вона на прохання запитуючої Сторони передає справу до своїх компетентних органів, для того щоб у разі необхідності можна було здійснити її розгляд” [12]. Таке ж положення міститься і в ряді двохсторонніх договорів, укладених Україною [15, ст.48; 16, с.54]. Договір укладений між Україною і Республікою Польща розширює межі дії цього положення, вводячи під його сферу дії також іноземців, які мають постійне місце проживання на території цих держав.

Необхідно звернути увагу і на ще одне положення, яке міститься в цьому Договорі: “ Договірні Сторони можуть подавати клопотання про перейняття кримінального переслідування також у зв’язку з такими порушеннями права, які згідно з законодавством запитуючої Договірної Сторони є злочином, а згідно з законодавством запитуваної Договірної Сторони – тільки проступком”[16, с.54]. Таким чином передбачається можливість притягнення особи до кримінальної відповідальності за вчинення діяння, яке згідно законодавства України розглядається лише як проступок. Проте це не тільки порушує надані особі права і свободи, але й не відповідає чинному кримінально-процесуальному законодавству України, зокрема ч.2 ст.94 КПК України, яка передбачає, що кримінальна справа щодо особи може бути порушена “тільки в тих випадках, коли є достатні дані, які вказують на наявність ознак злочину”. Отже, компетентні органи України не можуть прийняти до свого провадження порушену кримінальну справу, а також порушити її за клопотанням польської сторони, у зв’язку з відсутністю за українським законодавством у діях особи складу злочину. Наявність таких казусів переконливо свідчить про необхідність врегулювання проблеми надання правової допомоги на законодавчому рівні шляхом прийняття нового КПК України, проект якого містить положення, згідно яких відносини з приводу надання правової допомоги можливі лише стосовно таких правопорушень, які відповідно до законодавства запитуючої і запитуваної держав визнаються злочином.

Але повернемось до проблеми гарантування прав і свобод осіб при вирішенні питання про видачу особи. Оскільки надання правової допомоги передбачає проведення широкого кола процесуальних дій – допит обвину­вачених і підсудніх, проведення обшуку, експертиз, судового огляду, вилучення та передачу речових доказів і т.д., то важливе значення для особи має гарантування їй її невід’ємних прав.

Одним з найважливіших прав людини є право на свободу і особисту недоторканність. Отже, спробуємо з’ясувати як воно реалізується і охороняється при проведенні процесуальних дій в порядку надання правової допомоги. В п.1 ст.5 Європейської Конвенції про захист прав і основних свобод людини чітко визначаються випадки, за яких обмеження свободи особи не визнаються порушенням їх права. Зокрема звернемо увагу на пункт “f”, яким встановлено, що можливий “законний арешт або затримання людини, … стосовно якої вживаються заходи з метою депортації або екстрадиції”[13]. Але оскільки це суттєво обмежує особисту свободу людини, то у випадку надходження клопотання про видачу, яке передбачає взяття особи під варту, вона може використовувати для захисту свого права гарантії, які передбачені як у національному кримінально-процесуальному законодавстві, так і в ратифікованих Україною міжнародно-правових актах. До таких найважливіших гарантій цього права, згідно законодавства України і ратифікованих міжнародних договорів, відносяться наступні:

- орган дізнання, слідчий, прокурор, суд вправі вжити заходів для взяття під варту особу, яка підозрюється, обвинувачується у скоєнні злочину, за який може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі на строк більше одного року або інше більш тяжке покарання;

- взяття під варту особи, видача якої вимагається для виконання вироку щодо неї, можливе лише у випадку засудження її за цим вироком до позбавлення волі на строк більше шести місяців чи іншого тяжкого покарання (виняток можливий щодо запитів держав-учасниць Європейської конвенції про видачу правопорушників, яка зменшує вказаний строк до чотирьох місяців – чим погіршує правове становище вказаних осіб [12, cт 2.]);

- процесуальні права підозрюваного, обвинуваченого, підсуднього під час попереднього слідства, судового розгляду, у випадках позбавлення волі та обов’язки органів дізнання, слідчого, прокуратури, суду, що кореспондують цим правам:

а) право особи бути повідомленою зрозумілою для неї мовою про підстави її арешту і про будь-яке обвинувачення проти неї;

б) право на правову допомогу;

в) право оскарження до суду санкції прокурора на її арешт;

г) право на компенсацію в разі незаконності її арешту чи затримання та інші права;

якщо запитуюча сторона, на протязі 15-ти днів після встановленої дати видачі, не прийме особу, яка знаходиться під вартою, то в цьому випадку така особа повинна бути звільнена з-під варти;

- у випадку тимчасового затримання особи до надходження клопотання про видачу, вона повинна бути звільнена, якщо протягом 30 днів з дня взяття під варту від запитуючої сторони не надійде прохання про видачу. Згідно міжнародних договорів України цей строк може бути продовжений до 15 днів, проте проект КПК України вже не містить такого положення, що є суттєвим кроком уперед у справі захисту права особи на свободу і особисту недоторканність.

Європейською конвенцією про видачу правопорушників встановлено правило, що видача не може бути здійснена, якщо в державі, до якої направлено звернення про видачу, щодо тієї ж особи і з приводу того ж діяння уповноваженими органами було прийнято остаточне рішення відносно цієї особи. Значення цієї норми для особи важко переоцінити, вона охороняє її від небезпеки зазнати кримінального переслідування двічі за одне і те ж діяння. Проте в міжнародних нормативно-правових актах України не має однозначного підходу у вирішенні питання, які ж рішення уповноважених органів держави, що прийняті по кримінальній справі щодо певної особи, є підставою для відмови у її видачі. Так, Договір між Україною і Литовською республікою в ст.51 під такими рішеннями розуміє: вирок у кримінальній справі або постанову про закриття провадження по справі, що набрали законної сили [15]. Вказана вище Конвенція відносить сюди також і рішення про відмову в порушенні кримінальної справи [12, ст.9], а Конвенція про правову допомогу і правові відносини з цивільних, сімейних і кримінальних справ, підписана державами-членами СНД 22 лютого 1993 року, передбачає можливість розширення кола таких процесуальних актів, встановлюючи “іншу законну підставу” відмови у проведенні видачі [14, ст.57]. Така відмінність в підході до юридичної значимості тих чи інших процесуальних актів створює переваги для одних осіб і обмежує права інших, а тому вимагає єдиної уніфікованої норми, якою для України могла б стати ст.552 проекту КПК України, згідно якої у видачі може бути відмовлено якщо провадження в кримінальній справі “закінчено закриттям справи або постановленням вироку” [10]. Однак вона потребує доповнення положенням, яке у якості підстави для відмови у видачі передбачило б – постанову про відмову в порушенні кримінальої справи, що розширило б зміст даної процесуальної гарантії.

Розглянуті гарантії становлять лише невилику частину всього комплексу процесуальних гарантій, що надаються особам, про видачу яких отримано звернення від органів іноземної держави, охопити який загалом неможливо в цій статті, а тому ця проблема потребує подальшої її розробки в науці кримінально-процесуального права. В закінчення хочу привести слова одного з колишніх міністрів юстиції США Рамсея Кларка: “у людей, що не знають своїх прав мало переваг перед тими, які не мають ніяких прав. Якщо ми хочемо, щоб права володіли цінністю, необхідно, щоб про них знали, і щоб вони були захищені” [8, c.52]. А тому вирішення проблеми опублікування міжнародних нормативно-правових актів підсило б гарантованість прав та свобод людини в цій особливій сфері кримінально-процесуальної діяльності.

––––––––––––––––––––

1. Кравчук С. Міжнародна правова допомога в кримінальних справах // Право України. – 1999. – №12.

2. Курс советского уголовного процесса (Общая часть). – М., 1989.

3. Лукашук И.И., Наумов А.В. Выдача обвиняемых и осужденных в международном уголовном праве. Учебно-практическое пособие. – М., 1998.

4. Михеєнко М.М., Нор В.Т., Шибіко В.П. Кримінальний процес України. – К.,1999.

5. Ростовщиков И.В. Права личности в России: их обеспечение и защита органами внутренних дел. – Волгоград,1997.

6. Словник української мови: В 12 т. – К., 1971. Т.2..

7. Строгович М.С. Избранные труды: В 3 т., – М.,1992. – Т.2. Гарантии прав личности в уголовном судопроизводстве.

8. Юрченко В.Е. Гарантии прав потерпевшего в судебном разбирательстве. – Томск, 1977.

9. Конституція України.

10. Проект Кримінально-процесуального кодексу України.

11. Кримінально-процесуальний кодекс України.

12. Європейська конвенція про видачу правопорушників (1957).

13. Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини (1950).

14. Конвенція про правову допомогу і правові відносини з цивільних, сімейних і кримінальних справ (1994).

15. Договір між Україною і Литовською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 07.07.1993 року.

16. Договір між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 24.05.1993 року.

17. Договір між Україною та Китайською Народною Республікою про екстрадицію від 10.12.1998 року.



© Маланюк А., 2001

 

Допустимість використання криміналістичної гіпнології під час підготовки до допиту

І. Когутич©

Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

 

 

 

 

Під час розслідування кримінальних справ трапляються непоодинокі випадки, коли свідки-очевидці чи інші особи, які залучаються в сферу кри­мінального судочинства, схильні до співпраці зі слідством, хочуть повідо­мити відповідну інформацію, проте відчувають деякі труднощі, пов’язані з її прига­дуванням.

Йдеться про складні для відтворення в пам’яті обставини кримінальної справи, які сприймались свого часу потерпілим або свідком-очевидцем за несприятливих умов.

До таких умов передусім можна віднести відповідний стан особи в момент сприйняття нею інформації: неуважність, хворобливість, втому, переляк, алкогольне чи інше сп’яніння; швидкоплинність події; чинники протидії сприйняттю обстановки і обставин злочину та ін. Крім того деякі обставини події важко відтворювані, оскільки мисленні образи їх є ослаб­леними, знебарвленими або практично втратили інфор­маційний зміст внаслідок природного забування або амнезію, викликану травмуванням чи стресовим станом.

Обставини, що сприймались людиною за несприятливих умов, відобра­жаються і фіксуються в її пам’яті лише незначною мірою і переважно на підсвідомому рівні. Сучасний рівень психолого-психотерапевтичних знань робить принципово можливим оживлення пам’яті, вичленування із неї і репродукування слабко вираженої інформації шляхом розмови з її носієм, приведеним до стану гіпнотичного сну [3; 11, с.18-27; 14, с.98-112; 17, с.12-15; 18; 19].

На відміну від психологічною впливу на особу, яка не перебуває в стані сну, застосування психологічних реагентів щодо людини, приведеної в такий стан штучно, має за мету відновлення її пам’яті, ослабленої певними чин­никами.

Метод посилення ослаблених мисленних раніше сприйнятих образів, обставин і обстановки злочину та отримання інформації про них, дістав у криміналістиці назву репродуктивного (репродукційного) гіпнозу, або гіпнорепродукції [16, с.35-44; 9; 10, с.561-567].

Перші спроби застосування гіпнозу для отримання інформації від потерпілих і свідків у кримінальних справах, починаючи ще з середини ХІХ ст. простежуються в багатьох державах Європи у Франції, країнах Скандинавії. У США метод криміналістичної гіпнорепродукції почав інтен­сивно застосо­вува­тись у правоохоронній практиці з 60-х років ХХ ст. Саме криміналістами цієї держави були розроблені сучасні рекомендації щодо “Слідчого гіпнозу” [2, с.246-250].

З часом цей метод почав інтенсивно застосовуватись і правоохоронними органами Канади, Великобританії, Ізраїля, Австралії та ін. У слідчій практиці цих держав нерідко траплялись випадки, коли тяжкі та складні для розкриття й розслідування злочини були доведені до логічного завершення тільки і саме завдяки застосуванню гіпнорепродуктивного методу [15, с.236-241]*.

Гіпноз як винятковий захід, що потребує спеціалістів найвищої кваліфікації та складних дослідницьких процедур, використо­вувався й далі використовується на Заході у справах про погра­бування банків (із застосуванням зброї і з викраденням великих сум грошей), пов’язаних з кіднеппінгом, вимагательством, насильницькими злочинами, а також у деяких справах, що торкаються “білокомірцевої” злочинності. За допомогою гіпнозу створюється можливість прояснити прогалин у раніше даних показаннях, усунути наявні в них суперечності, неточності, а також недоречності, пов’язані з ненавмисною помилкою, мимовільними помилками сприйняття, відновлення, опи­сом мисленних образів. Одержані таким шляхом відомості важливі не тільки з метою виявлення і переслідування винних осіб, але й для зняття підозри з невинних осіб, їх реабілітації, а також в інтересах інших цілей розслідування.

У криміналістичній літературі радянського періоду “допит під гіпнозом” розці­нювався переважно у контексті “реакційної сутності буржуазної криміна­лістики”. Так М.С.Алексєєв ставив цей метод в один ряд з методами оккультних “наук” [1, с.33].

Як такий, що не відповідає критеріям допустимості, розцінював цей метод В.К.Лисиченко. Він стверджував, що в державах Заходу гіпноз застосо­вувався під час допитів особливо “стійких” (впертих) підозрюваних та обви­нувачених, і цим самим підкреслював його негативний характер [8, с.33].

Зрозуміло, що такі погляди були даниною часу, реквізитом епохи про­тистояння двох полярних політико-економічних систем, відповідною ознакою політизації суспільних наук, що тільки перешкоджало незалежній та неупередженій оцінці технічних засобів, тактичних прийомів та методів боротьби зі злочинністю, які були започатковані й розроблені в державах з несоціалістичним устроєм.

Незважаючи на безальтернативну критику допиту під гіпнозом з боку елітних вітчизняних криміналістів, розглядуваний метод продовжував удосконалюватись і завойовувати нових прихильників.

Випадки успішного використання гіпнорепродуктивного методу відомі і на території України. Опишемо такий випадок. Водій легкового автомобіля, обганяючи на великій швидкості інший, виїхав на зустрічну смугу і збив велосипедиста, 17-річного юнака, який на місці події помер, а винний водій втік. Водій автомобіля, який було обігнано і двоє його пасажирів повідомили тільки те, що їх обігнав автомобіль, можливо, марки “Волга” білого кольору. Така мінімальна інформація від трьох осіб, за достатньо сприятливих умов для сприйняття, змусила слідчого вдатись до співбесіди з цими очевидцями події у при­сутності спеціаліста у галузі гіпнозу. Ніхто із свідків проти цього не заперечував.

Перебуваючи у гіпнотичному стані один із свідків згадав: на кузові “Волги” лежали якісь предмети поздовжньої форми, накриті тканиною жовтого кольору і кінці їх виступали. У задньому оглядовому вікні авто­мобіля висіла іграшка чорно-білого кольору. У пам’яті опитуваного збе­реглась також перша літера держномера “М”. Така літера могла наштовхнути на думку, що “Волга” мала московську прописку. Виступаючі предмети асоціювались у свідомості з вудочками, а чорно-біла іграшка в задньому вікні – з зображенням пінгвіна.

У цьому випадку сеанс гіпнорепродукції був оформлений випискою спеціаліста, який його проводив. До матеріалів справи цей висновок не приєднувався, а був поміщений до наглядового провадження. Разом з тим одержані таким шляхом дані про автомобіль, який зник з місця події, відіграли важливу роль у його розшуку і під час допиту водія П., який визнав себе винним у дорожньо-транспортній події [5, с.38-40].

Про перспективу застосування методу гіпнорепродукції у слідчій прак­тиці свідчать матеріали анкетування практичних працівників, проведеного в 1997 році в Російській Федерації. В Україні таке опитування не проводилось і будь-яких даних з цього приводу немає. За даними ВНДІ МВС РФ, із 237 опитаних за спеціальними анкетами працівників внутрішніх справ на запитання про допустимість використання гіпнозу для отримання криміна­лістично значимої інформації 183 із 14 регіонів Росії відповіли позитивно. 38 респондентів утрималось і лише 16 поставились до методу гіпнозу негативно [5, с.8].

З метою впровадження в практику методу гіпнорепродукції для одержання інформації від учасників слідчих дій, щоб поліпшити можливості організації розкриття злочинів, необхідно узагальнити накопичений досвід застосування цього методу як у медичній практиці, так і в слідстві, і на підставі одержаних даних нормативно врегулювати порядок й умови його допустимості.

Гіпнорепродуктивний метод, як видається, відповідає всім критеріям допустимості, що пред’яляють до технічних і тактичних засобів кримі­нального процеса. Він, без сумніву, є науково обґрунтованим, що засвідчує багаторічна практика в багатьох державах і в різних сферах людської діяльності.

Такий метод жодною мірою не принижує людської гідності, тим більше, що він застосовується винятково за згодою відповідного суб’єкта. Здоров’ю людини гіпноз не шкодить, навпаки, він – корисний [18, с.118-125].

Скептики, намагаючись запевнити у зворотному, аргументують фактором втручання у свідомість іншої особи. Проте без втручання у свідомість людини, неможливо уявити собі жодну більш-менш серйозну тактику і, зокрема, допиту.

З цього привиду доречно зазначити, що в психолого-криміналістичній літературі вже давно переважає позиція, згідно з якою заперечення право­мірності втручання у свідомість допитуваної особи, правомірності психіч­ного впливу на неї є помилковою і безперспективною [6, 7, 12].

Але який критерій точності інформації, отриманої під гіпнозом? Видається, що для з’ясування допустимості у кримінальному судочинстві методу гіпнорепродукції це питання не є суттєвим. Добре відомо, що свідки й потерпілі, які дають у справі показання, часто помиляються, і на момент отримання цієї інформації ніхто не знає про відсоток помилковості їх свідчень. Разом з тим статус показань цих осіб безсуперечний: вони виступають процесуальними джерелами доказів. Отже, не ставиться під сумнів допустимість вико­ристання у доказувані показань допитуваних осіб тільки тому, що вони можуть містити помилкові або ж неправдиві відомості. Тут все зводиться до дотримання в цьому процесі відповідних процедур збирання, перевірки й оцінки доказів, одержаних із зазначених джерел.

Отже, інформація, добута із застосуванням гіпнорепродукції, як і будь-які інші показання свідків, підлягає оцінці за загальними правилами оцінки судових доказів з урахуванням і у взаємозв’язку з усіма матеріалами розслідуваної справи.

Актуальним є питання про оформлення акта гіпнорепродукції та значення його результатів. У цьому зв’язку слід наголосити, що, по-перше, відтворення інформації шляхом посилення недостатньо чітких мисленних образів гіпнорепродукційним методом потребує спеціальних знань. По-друге, цей процес отримання інформації є, по суті, дослідженням своєрідного об’єкта – потенційного носія повідомлень, що підлягають відшуканню. З погляду мети дослідження, тобто відновлення невідтворюваної і несприйнятної за звичних умов інформації, напрошується аналогія з кри­міналістичним дослідженням відновлення залитих чи знищених текстів у документах або ж з прочитанням нерозбірливих фонограм.

Отже, акт гіпнорепродукції – вид дослідження, яке схоже з багатьма іншими дослідженнями, що проводяться у межах розслідуваної кримінальної справи. Це означає, що воно може здійснюватись як на рівні первинного дослідження, здебільшого з оперативними цілями, так і у формі судової експертизи (судово-гіпнорепродуктивної) [3, с.186].

Експертне гіпнорепродуктивне дослідження відоме під назвою судово-психологічної експертизи за експериментально-сугестивним потенціюванням пам’яті [4; 18, с.182-184]*.

У юридичній літературі сеанс гіпнорепродукції проповано розглядати як сеанс опитування, результати якого слід оформляти “висновком експерта, котрий не має доказового значення” [5, с.8]. З цього випливає, що непроцесуальну дію (опитування) треба оформляти як дію процесуальну (судова експертиза). З цим важко погодитись, як не можна погодитись і з тим, що висновки за результатами судової експертизи певного виду (незалежно від змісту і завжди) у всіх без винятку випадках позбавлені доказового значення.

Відповідно до кримінально-процесуального закону судова експертиза у будь-якій галузі спеціальних знань, який встановлює певний доказовий факт, має значення засобу доказування.

Цілком очевидно, що для масового проведення такого виду дослідження треба організувати професійну підготовку достатньої кількості спе­ціалістів у галузі репродуктивного гіпнозу, створити для їхньої діяльності матеріально-технічні умови.

На думку спеціалістів, гіпнорепродукція неефективна щодо душевно­хворих; осіб, які перебувають у стані душевного розладу; наркоманів; людей, які регулярно вживають сильнодіючі ліки, а також тих, що перебувають у стані алкогольного, наркотичного чи токсичного сп’яніння.

На відміну від перевірки на поліграфі, яка є найбільш ефективною за умови якомога скоршого після вчинення злочину її проведення, поспіх з проведенням сеанса гіпнорепродукції недопустимий. Тобто, якщо при перевірці на поліграфі критичні реакції найбільш чітко виявляються в момент, коли досліджувана особа ще не вийшла з фази посткримінального збудження, отримання інформації від учасника чи свідка злочину з допомогою гіпнорепродуктивного методу легше провести після того, як він заспокоїться, коли його нервова система функціонуватиме у нормальному ритмі. Важливо знати, що відображені на підсвідомому рівні образи у пам’ятi людини зберігаються тривалий час – майже протягом цілого року.

Ініціатор чи замовник гіпнорепродуктивного дослідження, якими можуть виступати оперативні або інші працівники органів дізнання, або ж слідчий, повинні скласти письмовий запит чи винести постанову про призначення судово-гіпнорепродуктивної експертизи. Потрібно коротко викласти фабулу справи, підстави для дослідження, подати необхідні відомості про потенційного носія інформації (про стан його здоров’я і загальний стан на даний момент), а також вказати запитання, що підлягають з’ясуванню.

Безпосередньому гіпнорепродуктивному дослідженню обов’язково передує співбесіда з обслідуваною особою з метою викликати у суб’єкта сприятливе ставлення до очікуваної процедури. Під час бесіди спеціаліст з’ясовує психо-фізіологічний статус, стан здоров’я, загальний стан особи, і тільки він відповідно до результатів бесіди вирішує питання про можливість та доцільність гіпнореп­родукції. В разі позитивного висновку гіпнолог роз’яснює суб’єкту завдання майбутньої процедури, її нешкідли­вість для здоров’я, значення для розслідуваної справи отриманих відомостей на поставлені слідчим у постанові запитання та ін. Після бесіди спеціаліст доводить суб’єкта до гіпнотичного стану.

Повнота та якість отриманої під гіпнозом інформації залежить, передусім від застосованої гіпнологом методики. Її основним і безумовним правилом є абсолютна неупередженість, матеріальна незацікавленість спе­ціаліста в результатах гіпнорепро­дуктивного розпитування. Неприпус­тимо спонукати співрозмовника до бажаної відповіді, робити підказки чи психологічний тиск з метою отримання прийнятної для слідства інформації.

У довідці чи висновку експерта має бути зазначено: ким, де, коли, на підставі чого, у якій справі, з яких запитань, стосовно кого було проведено дослідження чи експертизу і яка інформація була отримана.

Добуті тактичні дані необхідно викладати з максимальною докладністю, у тій послідовності, з якою вони повідомлялися досліджуваною особою, пo можливості дослівно. Важливо зазначати ознаки впевненості або прояви невпевненості, з якими зроблені повідомлення, а також категоричність чи ймовірність відповідних тверджень. Гарантією достовірності результатів проведеного сеансу може виступати фіксація всього перебігу дослідження з допомогою звуко- чи відеозаписуючого апарата.

Інформація, добута із застосуванням гіпнорепродукції і процесуальним шляхом приєднана до матеріалів справи, може бути використана у процесі доказування. Однак для цього, зрозуміло, вона повинна бути опрацьована за загальними критеріями оцінки доказів та їх процесуальних джерел.

––––––––––––––––––––

1. Алексеев Н.С. Реакционная роль криминалистики в современных капиталистических государствах // Криминалистика / Под ред. И.Ф. Крылова. – Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1976.

2. Богомолова С. Когда и как ФБР использует гипноз // Записки криминалистов. –  М., 1995. Вып. 5.

3. Буль П.И. Основы психотерапии. – Л.: Медицина, 1974.

4. Варшавский К.М. Гипносуггестивная терапия. – Л.: Медицина, 1973.

5. Гримак Л.П. Возможности применения “следственного гипноза” для раскрытия преступлений. – М.: ВНИИ МВД РФ, 1997.

6. Доспулов Г.Г. Психология допроса на предварительном следствии. – М.: Юрид. л-ра., 1976.

7. Коновалова В.Е., Сербулов А.М. Тактика допроса при расследовании преступлении. – К.: РИО МВД УССР, 1978.

8. Лисиченко В.К. Реакционная роль криминалистики в капиталисти­ческих странах // Специализированный курс криминалистики. – К.: Изд-во Киевской ВШ МВД СССР, 1987.

9. Образцов В.А. Выявление и изобличение преступника. – М.: Юристъ, 1997.

10. Образцов В.А. Использование возможностей криминалистической гипнологии при подготовке допроса // Криминалистика: Учебник. – 2-е изд., перераб. и доп. / Под ред. В.А.Образцова. – М.: Юристъ, 1999.

11. Павлов Н.В., Поворинский Ю.А. К вопросу о заимодействии первой и второй сигнальных систем в сомнамбулической фазе гипноза // Журн. высш. нервн. деятельн. – М. – 1953. Т.3. Вып.3.

12. Порубов Н.И. Научные основы допроса на предварительном след­ствии. – 3-е изд., перераб. – М.: Высшая шк., 1978.

13. Психологічний словник // За ред. В.І.Войтка. – К.: Вища шк., 1982.

14. Рожнов В.Е. Гипнотерапия // Руководство по психотерапии. – М.: Медицина, 1974.

15. Савинов Н. Опыт собирания ориентирующей информации с помощью гипноза // Записки криминалистов. – М., 1995. – Вып. 5.

16. Селиванов Н.А. Получение информации с помощью гипноза // Посо­бие для следователя. Расследование преступлений повышенной обществен­ной опасности / Под ред. Н.А.Селиванова и А.И.Дворкина. 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Лига Разум, 1999.

17. Силин Л.Ф. К объективной оценке гипнотического сна // Казанский мед. журн. – 1970. №6.

18. Слободяник А. П. Психотерапия, внушение, гипноз. – 4-е изд., испр. и доп. – К.: 3доров’я, 1983.

19. Срезневский В.B. Гипноз и внушение. – Л.: Медицина, 1927.

 



© Когутич І., 2001

* У цьому зв’язку доречно згадати гучну свого часу в США кримінальну справу про кіднеппінг (масове викрадення дітей), блискуче розслідувану ФБР у 1977 році.

* Сугестологія – інтегративна галузь наукового дослідження, що вивчає психічні явища навіювання та самонавіювання.

 

Про межу здійснення представником
прав на досудовому слідстві

С. Писарчук©

Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

 

 

З огляду на зміст статтей 49, 50 і 51 КПК України, потерпілий, цивільний позивач і цивільний відповідач можуть мати представника в кримінальному процесі тільки після визнання їх такими відповідною постановою слідчого, судді або ухвалою суду. Представники, зазначені в ст.52 КПК, користуються процесуальними правами осіб, інтереси яких вони представляють.

Однак у слідчій і судовій практиці виникає питання щодо меж здійснення представником прав.

Саме обсяг повноважень представника встановлює межі його діяльності, зокрема на досудовому слідстві. Тому юридичне значення для особи, інтереси якої представляють, мають тільки такі дії представника, які здійснені на підставі даних йому повноважень. Дії, вчинені представником з перевищеням повноважень, слід вважати неправомірними і вони не повинні тягнути юридичних наслідків для особи, інтереси якої представляють. Наприклад, відмова від позову, заявлена представником цивільного позивача на досудовому слідстві, не повинна бути взята до уваги слідчим, якщо немає згоди на це самого цивільного позивача.

Після допуску до участі у справі представник на досудовому слідстві може вчиняти процесуальні дії в межах прав, наданих відповідно потерпілому, цивільному позивачу, цивільному відповідачу. Єдиним винятком із цього правила є неможливість реалізації потерпілим через свого представника права на дачу показань.

Чинний у кримінальному процесі принцип безпосередності, в силу якого слідчий зобов’язаний одержувати докази з першоджерел, а також сугубо особистий характер цього права зумовлює необхідність виконання його тільки самим потерпілим.

Межі здійснення процесуальних прав на досудовому слідстві є неоднаковими для представників, які виступають за угодою з особою, інтереси якої представляють, і для законних представників. Представник, який виступає за угодою, чинить самостійно від свого імені тільки деякі процесуальні дії. Зокрема, він вправі за власною ініціативою заявляти клопотання, подавати скарги, докази, брати участь в дослідженні обставин учиненого злочину в межах необхідних для захисту прав особи, інтереси якої він представляє. Однак представник не може здійснювати самостійно такі дії, які охороняються матеріальним законом або тягнуть для особи, інтереси якої представляють, матеріально-правові наслідки, а саме – повністю чи частково відмовитись від позову, змінити предмет позовних вимог і та ін. Такі дії називаються розпорядчими, тому що вони безпосередньо і суттєво зачіпляють інтереси особи, яку захищають і заради захисту якої представник бере участь у кримінальній справі.

Представник може здійснювати дії розпорядчого характеру тільки за умови, наявності спеціального письмового дозволу особи, інтереси якої представляє. Такий дозвіл повинен бути доведений до відома слідчого – тобто мати так зване особливе повноваження від особи інтереси якої він представляє.

Такого роду дії встановлені для представника, який бере участь у цивільному судочинстві (ст.115 ЦПК).

У кримінально-процесуальному законі подібної норми немає. Однак, взявши за основу зміст ст.115 ЦПК, можна визначити процесуальні дії, які представник вправі здійснювати на досудовому слідстві тільки з особистої згоди особи, інтереси якої він представляє. До них слід віднести заяву цивільного позивача про повну або часткову відмову від заявленої вимоги чи передачі повноважень іншій особі (передовір’я).

Згідно із ст.28 КПК, цивільний позов може бути заявлений як під час досудового слідства, так і в процесі судового розгляду справи в порядку цивільного судочинства.

Щодо законних представників, то з часу допуску їх до участі в справі на досудовому слідстві вони можуть користуватися процесуальними правами без спеціального дозволу зі сторони особи, інтереси якої вони захищають. При цьому ініціатива заявлених тих чи інших вимог, пов’язаних із захистом особистих і майнових прав та інтересів підопічного також виходить від законного представника. Йому не потрібно особливої згоди від особи, інтереси якої він захищає, щодо заявлення цивільного позову, чи зміну предмета, чи розміру позовних вимог тощо. Ці дії законний представник здійснює самостійно, від свого імені, і слідчий зобов’язаний оцінити їх як юридично значущі правомірні дії, оскільки вони скеровані на забезпечення інтересів учасника процесу, який не володіє повною дієздатністю.

Діяльність представників завжди повинна бути направлена тільки на охорону законних інтересів особи, яку він представляє.

Представник може брати на себе обов’язки відстоювати позицію особи, інтереси якої він представляє тільки в тому випадку, якщо вона заснована на законі і не суперечить встановленим у справі обставинам, відповідає меті і завданням правосуддя.

Якщо потерпілий відстоює свої незаконні претензії і з цією метою спотворює факти, допускає викривлення обставин справи, чим вводить свого представника в оману, то його не можна примусити діяти всупереч своїм переконанням і підтримувати незаконні вимоги довірителя. У цьому випадку представник повинен вказати своєму довірителю на незаконні посягання і неправомірну позицію у справі.

Якщо довіритель продовжує настоювати на підтриманні своїх неправомірних вимог, то представник повинен йому роз’яснити, що він може відмовитись від його послуг і захищати свої інтереси особисто або запросити для участі у справі іншого представника. Таке право представників повинно бути чітко регламентовано Кримінально-процесуальним Кодексом України.

Звичайно, довіритель має право в будь-який момент відмовитись від представника, але і представник вправі відмовитись від доручення.

З цього випливає, що позиція потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача на досудовому слідстві не завжди обов’язкова для їх представників, оскільки вони не можуть погоджуватись з усім тим, що вимагають від них довірителі. Разом з тим слід розуміти, що особи звертаючись по юридичну допомогу до представників, повинні мати впевненість у тому, що їхні інтереси будуть захищені відповідно до їх бажань.

Викладане дає підставу стверджувати, що обсяг повноважень представників має суттєве значення, оскільки при цьому встановлюється межа діяльності представника на досудовому слідстві, визначається юридична значимість цієї діяльності. Тільки дії представника, вчинені в межах даного йому повноваження, породжують правові наслідки для особи, інтереси якої він представляє.

 



© Писарчук С., 2001

 

Елементи криміналістичної
характеристики контрабанди

Я. Береський©

Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

 

 

 

Згідно з чинним кримінальним законодавством контрабандою (італ. contrabando) визнається переміщення товарів, валюти, цінностей та інших предметів через митний кордон України поза митним контролем або з приховуванням від митного контролю, вчинене у великих розмірах або групою осіб, які організувалися для зайняття контрабандою, а так само таке ж незаконне переміщення історичних і культурних цінностей, отруйних, сильнодіючих, радіоактивних, вибухових речовин, зброї та боєприпасів (крім гладкоствольної мисливської зброї та бойових припасів до неї) (8, ст.70).

Проведення дізнання з даної категорії справ відповідно до ст.101 КПК України покладається на митні органи, які зобов’язані за наявності законних приводів і достатніх підстав порушити кримінальну справу, провести в межах встановлених процесуальних строків невідкладні слідчі дії та передати справу за підслідністю слідчому Служби безпеки України (9, ст.112).

Ефективному розслідуванню контрабанди, успішному вирішенню оператив­них і слідчих завдань значною мірою сприяє вміле використання особою, яка проводить дізнання, та слідчим найновіших розробок криміналістичної науки щодо розслідування цього злочину в цілому і його криміналістичної характе­ристики зокрема. Криміналістична характеристика виступає як результат наукового аналізу типових ознак і особливостей контрабанди, упорядкована сукупність взаємозв’язаних узагальнених даних про неї, що полегшує її розслідування та розкриття і має практичне значення для вирішення задань боротьби з цим злочином. В основі елементів криміналістичної характеристики контрабанди лежать об”єктивні процеси вчинення і приховання даного злочину, які визначають закономірності відображення ознак вчиненого в реальній дійсності.

У зміст криміналістичної характеристики контрабанди, як і будь-якого іншого злочину, входять такі елементи:

1) типові слідчі ситуації;

2) способи вчинення і приховання контрабанди;

3) типові матеріальні сліди злочину та ймовірні місця їх знаходження;

4) характеристика особи злочинця [1, с.312].

Перелік можна продовжити, додавши до нього дані про специфіку предмета злочинного посягання, мету і мотиви контрабандної діяльності.

Коротко зупинимось на характеристиці названих елементів.

Одним з найважливіших елементів криміналістичної характеристики контрабанди є типова слідча ситуація, під якою слід розуміти сукупність інформаційних даних, якими володіє слідство на конкретному етапі розслідування. [7, с.159]. Найпоширенішим типовими слідчими ситуаціями, що виникають на первісному етапі розслідування контрабанди такі:

1) виявлення працівниками митних органів або прикордонної охорони предметів контрабанди і затримання транспортних засобів чи особи, яка намагалась перемістити ці предмети через митний кордон України;

2) затримання транспортних засобів, які перевозять через митний кордон “псевдотранзит”, тобто закордонна фірма-відправник направляє вантаж через територію нашої держави у третю країну, сплачуючи лише незначну суму за транзит [3]. Насправді вантаж за межі території України не вивозиться;

3) виявлення в процесі митного огляду рейсових або туристичних автобусів, поїздів, морських суден, іноді літаків предметів контрабанди, приналежність яких невідома і власника встановити не вдається;

4) затримання особи, яка на прохання друзів, знайомих, родичів перевозила через митний кордон замасковані предмети контрабанди під виглядом подарунків, сувенірів;

5) затримання і огляд на підставі наявної оперативної інформації конкретного транспортного засобу з контрабандним вантажем, оформлення якого проводилось на внутрішній митниці;

6) затримання прикордонниками або працівниками міліції осіб чи транспортного засобу при спробі переміщення предметів контрабанди через державний кордон поза межами знаходження митних органів з використанням польових та об’їздних доріг в умовах так званих “прозорих” кордонів з країнами колишнього Радянського Союзу – Білоруссю, Молдовою та Російською Федерацією.

Очевидно, що характер типової слідчої ситуації визначає алгоритм діяльності особи, яка проводить дізнання, і слідчого, завдання, які стоять перед ними, певну послідовність слідчих дій і оперативно-розшукових заходів.

Наступним важливим елементом криміналістичної характеристики даного злочину є спосіб учинення контрабанди.

Його слід розглядати як комплексне утворення, що охоплює способи придбання, зберігання, переміщення через кордон і збуту предметів контрабанди. Зупинимось на характеристиці тільки способів переміщення предметів контрабанди через митний кордон України, що має найбільш важливе значення для методики розслідування такого злочину.

Вивчення досвіду практичної діяльності митних органів свідчить про те, що способи переміщення предметів контрабанди можна звести до трьох основних груп.

До першої групи відносять способи переміщення контрабандних предметів особисто контрабандистом, який перетинає кордон на легальних підставах. При цьому він може вдатися до різноманітних дій з метою ускладнити їх виявлення працівниками митних органів.

1. Приховання предметів контрабанди в спеціально обладнаних або пристосованих схованках* у транспортних засобах (наприклад, у відгородженій спеціальною перегородкою частині паливного бака), в багажі (подвійне дно у валізі, дорожній сумці), одязі (наприклад, валюта поміщається під підкладку і зашивається), взутті (спеціальні порожнини в підборах), інших предметах (порожнина в ручці парасольки, спеціально підшитий пасок, використання для переміщення предметів контрабанди природних отворів тіла, органів людини та ін.) Так у гр. С., який їхав у Польщу на власному автомобілі ДАФ, під час огляду дорожньої сумки в її подвійному дні інспектор митного поста виявив 117000 німецьких марок, 1500 доларів США і 600 гривень [3, с.16].

Відомі випадки переміщення дорогоцінних каменів і монет із золота та платини, ювелірних виробів з дорогоцінних металів у консервних банках, у тюбиках з кремами та зубною пастою, продуктах харчування (в палках ковбаси, хлібобулочних виробах), в електроприладах і навіть у дитячих іграшках. Наприклад, інспекторами Мостиської митниці валюту виявлено у корпусі кишенькової електронної гри, у куполі закритої парасольки. [14, с.1, 8]. На вибір місця приховання предметів контрабанди в багатьох випадках впливають професійні навички злочинців, знання ними особливостей митного контролю. Зокрема, водії автомашин ховали предмети контрабанди в бензобаках, переобладнаному газовому балоні, запасних колесах, під акумулятором, у колінвалі, карбюраторі, навіть у домкраті [4, с.16], у спинках сидінь, під щитком приладів, під декоративним килимком, у медичній аптечці, в дверцятах.

На залізничному транспорті найпоширенішими місцями переховування предметів контрабанди є акумуляторні ящики, ніші для умивальника, порожнини під днищем вагона, розподільні коробки, ділянки стінок вагона, сидінь, оброблених декоративною обшивкою, міжстелевий простір тощо. Виявлення предметів контрабанди у таких місцях однозначно свідчить про причетність до їх переміщення працівників поїздної бригади. Практиці відомі випадки переміщення предметів контрабанди за внутрішньою обшивкою літаків, між шиною коліс і камерою, у порожнинах, штучно створених при складуванні лісоматріалів, металопрокату, контейнерів та ін. [ 13, с.16].

У цілому, за даними Державної Митної Служби України, близько 50% викритих контрабандистів приховували предмети контрабанди в старанно обладнаних схованках.

2. Введення в оману особи, яка проводить митний огляд, шляхом неправо­мірного використання або підробки документів, пред’явлення документів, отриманих незаконним шляхом, або таких, що містять неправдиві дані, які надають право переміщувати вантажі і предмети через кордон, або ж звільняють від митного контролю. Наприклад, товар поставляється в українську фірму, всі документи оформлені належним чином, однак під час перевірки з’ясовується, що вказана фірма такий товар не замовляла або ж взагалі припинила свою діяльність. Досить часто трапляються випадки, коли вантаж оформлений на реально існуючу фірму, що є суб’єктом зовнішньо-економічної діяльності, працівникам митних органів надаються всі необхідні документи, проте перевірка показувала, що документи ці підроблені. Факт підробки підтверджувався і керівництвом фірми-отримувача, і висновками призначеної техніко-криміналіс­тичної експертизи документів.

З використанням документів, які містять неправдиві відомості, працівникам митниці найчастіше доводиться стикатися при ввезенні на територію України лікеро-горілчаних виробів, цигарок, медикаментів. Останнім часом просте­жуєть­ся тенденція до зростання вивезення з України іноземної валюти, історичних та культурних цінностей. Валюта необхідна для купівлі товарів, які користуються попитом на нашому внутрішньому ринку, автотранспорту, інших товарів. Вона також осідає на рахунках в іноземних банках. Тому значного поширення набуло використання підроблених або незаконно отриманих в’їздних митних декларацій, що дають право на вивезення за кордон нібито раніше ввезеної валюти. Як правило, на таких підроблених деклараціях стоять особисті печатки працівників інших митниць, у зв’язку з чим досить проблематично визначити, чи вони достовірні і чи можуть бути законною підставою для переміщення валюти через кордон.

Все частіше митним органам пред’являють банківські дозволи на вивезення валюти. Порядок їхнього офіційного отримання надто спрощений. Як видається невідкладно треба було б вжити заходів, передусім на законодавчому рівні, з метою запобігти масовому вивезенню валюти на підставі таких дозволів за межі держави, відмиванню “тіньових” грошей, отриманих незаконним, злочинним шляхом.

3. Використання документів для перевезення не зазначених у них вантажів, або ж документів, які видані іншій особі. Так працівниками Рава-Руської митниці був затриманий вантажний автомобіль “Мерседес”, який, згідно з поданими документами віз у Німеччину 20 т металобрухту. Перевіряючи вантаж, виявили, що металобрухту було лише 13,5 т, а решта – 6,5 т – становили латунь та алюміній [4, с.1]. (До речі кольорові метали зараз є одним із найбільш поширених предметів контрабанди).

Під час митного огляду експортного спецвзуття, що мало прямувати автомашиною з Києва до Італії, в одному з ящиків у передній частині причепа замість задекларованого взуття були виявлені старанно загорнуті ковдрою та клейонкою старовинні гобелен та бюро з червоного дерева, які мали історичну та культурну цінність. За оцінкою експертів затримані речі можуть коштувати найменше 20 тис. американських доларів [2, с.1]. У багатьох випадках предмети контрабанди маскуються під об’єкти, які не вимагають декларування та обкладання митом.

4. Використання посадовою особою для перевезення контрабанди свого службового становища, що звільняє її від митного огляду.

Другу групу становлять способи переміщення предметів контрабанди особисто контрабандистом, який нелегально перетинає кордон поза місцем знаходження митних установ. Цей спосіб особливо поширений при переміщенні контрабандних товарів і предметів у країни, що входять до СНД.

До третьої групи віднесені способи переміщення предметів контрабанди без безпосередньої участі самого контрабандиста. Найбільш поширені з них такі:

1) приховування предметів контрабанди у спеціальних схованках на транспортних засобах міжнародного сполучення (так звана безгосподарна контрабанда). При цьому можливі такі варіанти: а) отримувач контрабанди заздалегідь знає, де знаходиться схованка; б) відправник і отримувач є однією особою; в)контрабандист, помістивши предмети контрабанди у тайник, сам перебуває на тому ж транспортному засобі і забирає ці предмети після закінчення митного огляду. У цьому випадку предмети він поміщає, як правило, не в купе (каюті), а у місцях загального користування.

2) пересилання предметів контрабанди в схованках, обладнаних у міжнародних поштових відправленнях (посилках, бандеролях);

3) переміщення предметів контрабанди з особами, які перетинають митний кордон на законних підставах (їдуть у відрядження, туристичну подорож, виїждають на постійне місце проживання за кордон). Їх просять перевезти посилку або сувенір для родичів чи знайомих і під час проведення митного контролю видати ці речі за свої. Такі особи можуть взагалі не знати, що перевозять контрабандні товари. Наприклад, громадянин В., який прямував із України в Словенію, 15.06.94 р. був затриманий на Чопській митниці при спробі приховати від митного контролю 9900 доларів США. Під час проведення митного огляду також було виявлено 7 вогнестрільних пристроїв у вигляді кулькових ручок. Щодо нього було порушено кримінальну справу за обвинуваченням у вчиненні злочинів, передбачених ст.17-70 та 222 КК України. На попередньому слідстві та у суді гр.В. показав, що, перебуваючи в червні 1994 р. у м. Києві, на прохання свого знайомого гр-на Словенії А. одержав від гр-на, якого він бачив вперше, 7 кулькових ручок для передачі після прибуття в Словенію гр-ну А. як сувеніри. Матеріалами попереднього слідства було встановлено, що гр. О. не знав про те, що ручки є вогнестрільними пристроями. У даному випадку його просто було використано для переміщення цих предметів контрабанди через митний кордон країни [15].

Типові матеріальні сліди контрабанди та ймовірні місця їх знаходження

Сліди знаходження предметів контрабанди можуть бути виявлені в спеціально обладнаних схованках на транспортних засобах, у багажі, одязі, взутті, в різних приміщеннях, де ці предмети зберігались. Особливу увагу під час проведення огляду таких місць потрібно звернути на пошук мікрослідів і мікрочастинок, які могли залишитись внаслідок зберігання предметів контрабанди. На окремих об’єктах, які використовували для зберігання контрабанди, можуть бути виявлені подряпини, що виникли під час їх відкривання для поміщення таких предметів. Слід також звертати увагу на відсутність бруду та пилу в тих місцях, де вони мали б бути (наприклад, на гвинтах, кришках, гайках, на піддоні автомашини), на свіжопофарбовані місця, залишки клею, липкої стрічки тощо. На об’єктах, які мають гладку поверхню, можуть залишитись сліди пальців рук осіб, причетних до переміщення предметів контрабанди. В документах, які використовували як підставу для переміщення предметів контрабанди, можна виявити сліди їх повної чи часткової підробки різноманітними способами та ін.

Дані про особу злочинця

У більшості випадків контрабандистами є люди молодого і середнього віку, переважно чоловіки 20-45 років, як громадяни України, так і іноземці. Найчастіше контрабандою займаються працівники міжнародних транспортних засобів, які здійснюють рейси через державний кордон України. Фактів учинення контрабанди особами, котрі не досягли віку, з якого настає кримінальна відповідальність за цей злочин, практично немає.

У слідчій практиці зустрічаються два основних типи контрабандистів: “ситуаційні” і “злісні”.

“Ситуаційний” контрабандист характеризується наявністю тимчасових відхилень від загальної позитивної установки особи. Він вчиняє злочин внаслідок ситуації, яка склалась, під впливом спокуси отримати матеріальні блага або бажання надати кому-небудь послугу.

“Злісний” контрабандист являє значну суспільну небезпеку, тому що відрізняється яскраво вираженою протиправною орієнтацією корисливого характеру. Він діє тільки з прямим умислом, за старанно розробленим планом, глибоко аналізує і враховує об’єктивні і суб’єктивні фактори і умови на кордоні, переслідує мету отримати від контрабанди максимальний прибуток (11, с.572).

Останнім часом спостерігається тенденція до зростання кількості випадків контрабанди, що вчиняються групами осіб, які спеціально організовуються щоб займатися контрабандою. Для організованої групи характерна певна згуртованість учасників і спрямованість умислу на неодноразове вчинення злочину, тобто на заняття контрабандою як промислом протягом тривалого часу. Причому не обов’язково, щоб фактичне переміщення предметів через митний кордон здійснювалось усіма членами групи. Окремі її учасники можуть безпосередньо не виконувати дій, які входять в об’єктивну сторону контрабанди, але повинні усвідомлювати, що своїми конкретними діями вони сприяють переміщенню через митний кордон України предметів контрабанди. Особливу небезпеку становлять випадки, коли до складу групи входять працівники митних органів, прикордонники контрольно-пропускних пунктів, працівники органів служби безпеки України, міліції, що дає можливість таким групам практично безперешкодно протягом тривалого часу займатися контрабандою. Такі випадки свого часу траплялися на Чопській, Бориспільській, Одеській та інших митницях. Очевидно, це торкається і справи, порушеної у зв’язку із затриманням працівниками спецпідрозділу СБУ “Альфа” 5 січня 1998 р. поблизу селища Шегіні п’ятьох громадян Польщі, які на чотирьох мікроавтобусах, перевозили продукти харчування. Вони взагалі не мали жодних документів ні на вантаж, ні про факт перетину державного кордону України [12, с.6]. Як видається, ці особи не змогли б безперешкодно потрапити на територію нашої держави без сприяння українських митників і прикордонників.

Підсумовуючи викладене, можна констатувати, що контрабанда є досить поширеним злочином, який завдає суттєвої шкоди економічним інтересам України. Успішна й ефективна боротьба з нею значною мірою залежить від умілого використання особою, яка проводить дізнання, і слідчим рекомендацій, прийомів та методів, розроблених криміналістичною наукою. Серед них важлива роль належить ученню про криміналістичну характеристику контра­банди, яка являє собою систематизований опис та пояснення криміналіс­тично значущого комплексу ознак даного злочину, що мають суттєве значення для його розслідування і розкриття [10, с.39].

––––––––––––––––––––

1. Белкин Р.С. Курс криминалистики. – М., 1997. – Т.3.

2. Бобенко І. Спецвзуття з гобеленом // Митна газета. – 1999. – 22 лист.

3. Вісті з митниць. Митний пост “Краковець” // Митна газета. – 1998. – №5.

4. Гупало Г. Замість металобрухту – кольорові метали // Митна газета. – 1997. – №6.

5. Гупало Г. Четверть віку на кордоні // Митна газета. – 1998. – №5.

6. Інтерв’ю заступника начальника управління по організації боротьби з контрабандою і порушенням митних правил Державної митної служби України Віталія Щербаня // Митна газета. – 1999. – 22 лис.

7. Коновалова В.Е., Шепитько В.Ю. Криминалистическая тактика: теории и тенденции. – Харьков, 1997.

8. Кримінальний кодекс України. Науково-практичний коментар. – К., 1997.

9. Кримінально-процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар. – К., 1997.

10. Криминалистика (под ред. В.А.Образцова). – М., 1995.

11. Криминалистика (под ред. Е.П.Ищенко). – М., 2000.

12. Мартинець С. Хто сказав, що наш кордон на замку? // Експрес. – 1998р. – №10. – 14-22 берез.

13. Расследование контрабанды. Практическое пособие / Под ред. К.Ф.Скворцова. – М., 1999.

14. Юнко Б. Наступ правопорушників витримають лише фахівці // Митна газета. – 1997. – №16.

15. Архів Ужгородського районного суду. Кримінальна справа №1-4/97.

 



© Береський Я., 2001

* Схованки – це створені з метою контрабанди на транспортних засобах, у багажі, в різних предметах побутового, господарського та іншого призначення місткості для поміщення і приховання в них товарів, валюти, цінностей, інших предметів і речовин від митного контролю з метою переміщення їх через митний кордон України.

 

РОЛЬ ПРОТОКОЛІВ СЛІДЧИХ ДІЙ
У ДОКАЗУВАННІ В КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВАХ

З. Гулкевич©

Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

 

 

 

 

Питання про роль протоколів слідчих дій у доказуванні тісно пов’язане з їх оцінкою, оскільки оцінка доказів – необхідна умова цілеспрямованого ведення попереднього і судового слідства, а також прийняття процесуальних рішень у конкретній кримінальній справі.

У літературі під оцінкою доказів розуміють встановлення їх достовірності, належності, допустимості та достатності для вирішення як окремих питань у справі, так і справи в цілому [1, с.99; 2, с.428; 3, с.123]. З огляду на специфічність умов формування протоколів як джерел доказів вони підлягають всебічній оцінці, яку проводять з моменту появи їх у справі й упродовж усього її розслідування та вирішення. Протокол слідчої дії являє собою письмовий акт (документ), в якому відповідно до вимогами КПК повинні бути викладенні і засвідчені відомості про факти, що мають значення для справи, тому оцінка його повинна охоплювати вивчення: а) процесуальних умов проведення слідчої дії і оформлення протоколу; б) зміст протоколу. В літературі зазначені елементи оцінки іноді називають зовнішньою і внутрішньою критикою документа [4, с.48‑49], або зовнішньою та внутрішньою формою документа [5, с.93].

Оцінка процесуальних умов проведення слідчої дії та оформлення протоколу передбачає перевірку: 1) коли, де, ким (прізвище, звання, посада) проведено слідчу дію і складено протокол; 2) чи дотримані вимоги норм КПК, які регулюють порядок проведення слідчої дії і складення протоколу; 3) відомостей про учасників слідчої дії, роз’яснення їм прав та обов’язків, 4) відомостей про засвідчення змісту протоколу і наявність відповідних підписів.

Оцінка змісту протоколу потребує перевірки відповідності зафіксованих у ньому фактичних даних обставинам події і логічної узгодженості з іншими встановленими даними, зазначення їх належності до розслідуваного злочину, вивчення повноти і всебічності з’ясованих фактів, особливостей термінології, стилю мови, виявлення помилок, неточностей в тексті. У процесі оцінки змісту протоколів повинні бути з’ясовані його фактична, логічна, граматична й ілюстративна сторони. Перевірка фактичної сторони змісту протоколу передбачає з’ясування умов формування його як джерела доказів, дотримання вимог КПК, які торкаються проведення і оформлення слідчої дії, повноти й точності опису слідів, явищ та інших встановлених відомостей про обставини події. Перевірка логічної і граматичної сторін змісту протоколу тісно пов’язана із з’ясуванням його повноти та обґрунтованості. Вона полягає у визначенні логічної послідовності опису ходу й результатів слідчої дії, виявленні суперечностей і неточностей, допущених помилок, невдалих зворотів мови та незрозумілих термінів, що утруднюють розуміння змісту протоколу.

Важливим складовим елементом протоколу є додатки (кіно- і фотозйомка, матеріали звукозапису, відеозапису, плани, схеми, зліпки та інші матеріали), які забезпечують наглядність і переконливість фіксації обставин місця події, виявлених слідів та предметів, одержаних показань та ін. Додатки виступають не тільки додатковими засобами фіксації, але й засобами технічного контролю обґрунтованості і достовірності результатів, одержаних у ході слідчої дії. Перевірка додатків дає можливість установити, чи дотримані процесуальні умови проведення слідчої дії, які виявлені сліди або ознаки об’єктів, чи відповідають вони опису в протоколі тощо.

Тільки після всебічної оцінки протоколів слідчих дій їх можна використовувати у справі для обґрунтування висновків і рішень, що приймаються слідчим та судом. Використання протоколів слідчих дій, як і їх оцінка, в кожній стадії процесу має свої особливості, зумовлені завданнями, які стоять перед кожною стадією, предметом доказування і тими процесуальними формами, в яких воно здійснюється.

У стадії порушення кримінальної справи всі одержані відомості використовуються для вирішення завдань, що стоять перед цією стадією. Оскільки кримінальна справа порушується тільки за наявності передбачених у законі приводів і підстав (ст.94 КПК), то для прийняття обґрунтованого рішення слід перевірити приводи і встановити достатню кількість данних, що вказують на наявність ознак злочину. З цією метою можуть використовуватися і окремі протоколи слідчих дій. Наприклад, до порушення кримінальної справи у невідкладних випадках може бути проведений огляд місця події (ст.190 КПК). Оскільки приводи до порушення кримінальної справи являють собою джерела, з яких встановлюють дані, що вказують на ознаки злочину, то протокол огляду місця події використовується тут переважно для оцінки їх змісту і доброякісності. Мета такої оцінки передусім полягає, у встановленні, чи містяться в наявних приводах (заяви, повідомлення про вчинений злочин та ін.) дані, що вказують на ознаки злочину, і чи достатньо їх для прийняття обґрунтованого рішення.

У стадії попереднього розслідування (досудового слідства – за Конституцією України) встановлення обставин злочину здійснюється за допомогою передбачених законом способів, основними з яких є слідчі дії. Багатоплановий характер завдань, що вирішуються в цій стадії процесу, зумовлює різноманітність форм і способів використання протоколів слідчих дій. Їх використовують вирішуючи питання про напрями розслідування і складенні плану, обранні запобіжних заходів, прийнятті рішення про проведення інших слідчих дій (наприклад, призначенні судової експертизи, відтворенні обстановки і обставин події та ін.), вирішуючи заявлені клопотання тощо. Однак найважливіше значення має використання протоколів у ході вирішення вузлових завдань цієї стадії, а саме – притягнення особи як обвинуваченого і закінчення попереднього слідства. Підставою для притягнення особи як обвинуваченого (ст.131 КПК) є достатність доказів, які вказують на вчинення ним злочину. Це означає, що в розпорядженні слідчого мають бути достовірні вагомі докази, які переконують його в тому, що: а) саме розслідувана подія (діяння) справді сталася; б) її вчинено умисно або необережно саме даною особою; в) в цьому діянні є всі передбачені кримінальним законом ознаки складу саме такого злочину [6, с.195]. Оскільки більшість протоколів слідчих дій оформляється до моменту прийняття особи як обвинуваченого (близько 78% за даними нашого дослідження), то можна стверджувати, що фактичні дані, які містяться в них, є основним доказовим матеріалам, який використовує слідчий для обґрунтування рішення про пред’явлення обвинувачення.

Особливого значення протоколи слідчих дій (разом з іншими джерелами доказів) набувають під час прийняття рішень на завершальному етапі розслідування. Обвинувальний висновок чи постанова про закриття справи повинні містити аналіз доказів, у тому числі протоколів слідчих дій, з яких можна було б зробити висновок про обґрунтованість відповідного рішення. Викладені в цих процесуальних документах обставини мають бути підкріплені посиленнями на протоколи слідчих дій з зазначенням аркушів справи (ст.223 КПК).

Завданням стадії віддання до суду є встановлення достатніх підстав для розгляду справи у судовому засіданні. Специфіка стадії віддання до суду полягає в тому, що в ній суд (суддя) не проводить судових дій. Тому головне значення у процесі прийняття рішення в справі тут мають матеріали справи, головну частину яких становлять протоколи слідчих дій. Завдання цієї стадії процесу не можна правильно вирішити, не піддавши протоколи слідчих дій аналізу і оцінці. У розпорядчому засіданні суд, не вирішуючи наперед питання про винність (ст.245 КПК), не входить в оцінку достовірності складених під час попереднього слідства протоколів слідчих дій та інших матеріалів, що є в справі. Значення їх як джерел доказів тут розглядається в плані відповідності способу одержання фактичних даних і дотримання процесуальних правил їх оформлення. В цьому й полягає особливість використання протоколів слідчих дій у даній стадії процесу. Якщо суд виявить істотні порушення закону, які не можуть бути усунуті в судовому засіданні, то справа із розпорядчого засідання повертається на додаткове розслідування (ст.246 КПК). Істотні порушення можуть торкаються і протоколів, оскільки порядок проведення слідчих дій і оформлення їх результатів регламентований нормами КПК.

Судовому розгляду властива своя процесуальна форма, яка забезпечує всебічний, повний і об’єктивний розгляд і вирішення кримінальної справи (ст.22 КПК). Вона визначає специфіку використання протоколів та інших джерел доказів у цій стадії процесу. Протоколи слідчих дій разом з іншими джерелами доказів повинні бути всебічно дослідженні в судовому засіданні. Стаття 257 КПК, називаючи методи дослідження доказів у суді, вказує як на одного з них оголошення протоколів слідчих дій. Тільки у випадку дослідження протоколів слідчих дій учасники судового розгляду вправі посилатись на них (ст.318 КПК), а суд обгрунтовувати на них вирок (ст.323 КПК).

Протоколи слідчих дій використовує та суд касаційної і наглядової інстанцій, а також особи, за скаргами, поданнями, протестами яких здійснюється провадження в цих стадіях кримінального процесу. Вивчення поряд з іншими матеріалами протоколів слідчих дій дає можливість мати уявлення не тільки про те, наскільки повно і які саме докази були покладені в основу вирішення справи, але й про дотримання встановленого порядку їх збирання, закріплення, дослідження, оцінки та використання, а відтак – про обґрунтованість і законність винесених у конкретній кримінальній справі судових рішень у цілому.

Отже, аналіз норм КПК дає підставу зробити висновок, що у цілому в них досить повно і чітко визначений процесуальний порядок використання протоколів слідчих дій в кримінальному судочинстві, які поряд з іншими джерелами доказів забезпечують прийняття законних і обґрунтованих процесуальних рішень, а відтак – встановлення об’єктивної істини в кримінальній справі.

––––––––––––––––––––

1. Мухин И.И. Объективная истина и некоторые вопросы оценки судебных доказательств при осуществлении правосудия. – Л., 1971.

2. Теория доказательств в советском уголовном процессе. – 2-е изд. – М., 1973.

3. Михеєнко М.Я., Нор В.Т., Шибіко В.П. Кримінальний процес України. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К., 1999.

4. Лисиченко В.К. Криминальное исследование документов (правовые и методологические проблемы): Автореф. дис. … д-ра юрид. наук. – К., 1974.

5. Тихонов Б.Ю. Правовая информация и стандартизация нормативных актов // Проблемы совершенствования советского законодательства. – 1978. – №11.

6. Михеєнко М.М., Шибіко В.П., Дубинський А.Я. Науково-практичний коментар кримінально-процесуального кодексу України // Відп. ред. В.Ф.Бойко, В.Г. Гончаренко. – К., 1997.

 



© Гулкевич З., 2001

 
Авторизація
Пошук

загрузка...