Головна

Кредитні спілки в україні:
історія і сучасність

С. Лепех©

Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

 

 

 

У другій половині ХІХ ст. на території України, одна частина якої входила на той час до складу Російської, а інша – до Австрійської імперій, значного поширення набуває діяльність фінансових організацій, що поряд з банками займались кредитуванням. Одними з перших крайове кредитове товариство утворили поміщики Галичини з метою надання позик під заставу нерухомого майна. Створюваним подібним кредитним товариствам були притаманні окремі ознаки сучасних кредитних спілок. Зокрема, метою їх діяльності було не отримання прибутку, а задоволення суспільних потреб у кредиті. В галицьких крайових закладах простежувалося змішування акціонерних засад із засадами взаємності [1, c.103-104].

У 1866 р. в Петербурзі було створено Товариство взаємного поземельного кредиту, яке поширило свою діяльність і на українські губернії. Особливістю цього товариства було те, що його капітал формувався із внесків членів і кредит могла одержати лише особа, яка внесла свій пай. Але оскільки такі товариства задовольняли потреби у кредиті лише великих землевласників, то в містах та селах почали створювати невеликі кредитні кооперативи. Уперше позичково-ощадне товариство у 1869 році було засноване міщанами м. Гадяч на Полтавщині. Розвитку селянських ощадно-позичкових товариств перешкоджали дві основні проблеми: – у більшості селян не було засобів для внеску (паю) і друга – наявність потреби у більш тривалому за строком кредиті, ніж спроможні були запропонувати ці товариства. Тому першим українським кредитним кооперативам як органам фінансової взаємодопомоги складно було конкурувати із банками та лихварями, незважаючи на різницю відсотків. Вирішило ці проблеми Положення про установи дрібного кредиту, прийняте царським урядом у 1895 році [2, c.109]. За цим Положенням, позиково-ощадні товариства здобули право видавати довгострокові позики. Крім того, створювались організації дрібного кредиту – безуділові. Членом такого крайового товариства можна було стати без вступного внеску. На формування позикового капіталу уряд Російської імперії виділив певні кошти.

Отже, перші прототипи сучасних кредитних спілок виникли на Україні ще в другій половині ХІХ ст. В основі їхньої діяльності містились засади кооперації. Такі товариства загалом надавали короткострокові позики, але під низькі відсотки. Найпоширенішим видом забезпечення була іпотека. Загалом цих активних учасників кредитних відносин в післяреволюційний період обумовлювався, насамперед, змінами ідеології щодо питання власника землі.

Після проголошення незалежності України почався процес відродження кредитівок як організацій реальної взаємної допомоги між громадянами на випадок тимчасових фінансових труднощів.

Закон України “Про об’єднання громадян” від 16 червня 1992 року [3] закріпив норми, що стали основою окреслення правових засад сучасного стану становлення кредитних спілок в Україні.

Констатуючи факт існування таких організацій, 20 вересня 1993 року Указом Президента України було затверджене Тимчасове положення про кредитні спілки в Україні [4].

Право на об’єднання фізичних осіб у громадські організації для задоволення, зокрема, економічних, соціальних інтересів закріплене у ст.36 Конституції України 28 червня 1996 року [5].

Згідно з п.2 названого Положення, кредитна спілка – це громадська організація, головною метою якої є фінансовий та соціальний захист її членів шляхом залучення їхніх особистих заощаджень для взаємного кредитування. Запропоноване визначення не зовсім точно розкриває мету, задля якої створюється ця кредитна організація, оскільки головним завданням спілки вбачається лише захист відповідних інтересів її членів. Необхідність захисту інтересів (прав) виникає в разі їх порушення. Головною метою об’єднання фізичних осіб у кредитівки є задоволення фінансових і, як наслідок, соціальних інтересів, а не їх захист, тому що права та законні інтереси цих осіб ніхто ще порушував. Функція захисту інтересів членів спілки могла б реалізовуватись шляхом представницької діяльності (наприклад, у суді).

Суть створення кредитної спілки також розуміється як можливість взаємної фінансової допомоги. Отже, отримати кредит може лише член цієї організації. Винятком з цієї конститутивної ознаки кредитівки є надання позик іншим кредитним спілкам та їхнім асоціаціям.

Кредитна спілка є юридичною особою, що засновується фізичними особами, які досягли 18-річного віку, незалежно від громадянства, але за умови їх постійного проживання на території України, які не обмежені судом у дієздатності та не перебувають у місцях позбавлення волі.

Крім того, бажаючих створити таку організацію має об’єднувати якась ознака (місце праці, місце проживання, професійна ознака та ін.).

Кредитні спілки діють на підставі статуту, маючи місцевий статус, вони легалізуються шляхом реєстрації в управліннях Міністерства юстиції України з тією лише особливістю (стосовно інших громадських організацій), що їхній статут підлягає погодженню з питань кредитування та розрахунків з управлінням Національного банку України.

Створена в такий спосіб громадська організація має кредитний характер, оскільки в основі її діяльності, як і банку, лежить функція залучення, акумулювання тимчасово вільних коштів та їх перерозподіл відповідно до потреби. Підпункт 2 пункту 11 передбачає, що кредитна спілка розподіляє доходи на вклади членів спілки, пропорційно до внесених ними коштів. Пункт 17 Положення тлумачить вклад члена спілки як вступний та членські внески. Статус таких вкладів містить ознаки ощадного вкладу і служить засобом залучення коштів.

Разом з тим, такий вкладник набуває своєрідних “корпоративних прав”: право на участь в управлінні справами кредитної спілки через загальні збори як найвищий керівний орган; право на виділення належної частки в майні спілки в разі її ліквідації або виходу з неї. Крім того, вкладник дістає право на кредит.

Кредитна спілка як юридична особа, самостійний суб’єкт цивільних відносин, виконує, зокрема, функцію посередника між фізичними особами, які володіють тимчасово вільними коштами, і такими, що відчувають їх тимчасову недостатність. Суб’єктами кредитної угоди виступають кредитна спілка як кредитор і член спілки як позичальник. Елементи кредитування присутні у відносинах між особою, яка передає в розпорядження юридичної особи свій внесок (вклад), та спілкою, яка на такі вклади розподіляє частину свого доходу. Специфіка посередницької діяльності кредитних спілок полягає також в тому, що надання таких послуг не має на меті прибутку. Як стороні кредитного договору, спілці належать відсотки за позику, але отримані нею доходи в основному розподіляються на вклади членів пропорційно до їх розмірів. При цьому засновники кредитних спілок ніяких переваг порівняно з іншими членами не мають. У процесі здійснення банком операцій у справі залучення коштів і розміщення кредитів різниця між відсотками за кредит і відсотками по вкладах становить його дохід. Кредитна спілка отримує дохід, але не залишає собі прибутку, оскільки є неприбутковою організацією.

В статуті кредитної спілки визначаються можливі шляхи спрямування доходів, крім розподілу їх по вкладах членів, що відповідно поповнює і позиковий фонд. Зокрема, такі доходи можуть скеровуватись на формування інших фондів (видавничих, навчальних, культурно-освітніх), на реалізацію другорядних видів діяльності (благодійництва, проведення навчальних семінарів, культурно-масових заходів, заснування засобів масової інформації тощо).

Загалом процес кредитування спілками схожий з банківським. Водночас кредитні угоди, що укладаються цими організаціями, мають окремі особливості: 1) позичальником може бути лише фізична особа – член спілки (крім надання позик іншим кредитним спілкам); 2) забезпечення вимагається лише на частину суми кредиту, що перевищує вклад; 3) низькі відсотки; 4) наслідком неповернен­ня кредиту може бути не лише договірна відповідальність, але й виключення із членів спілки.

Аналогічно до кредитних угод, де кредитором виступає банк, позика спілки повинна використовуватись за цільовим призначенням і є строковою, оплатною і забезпечуваною.

Законодавство не містить спеціальних правил відповідальності в разі нецільового використання кредиту, тому слід застосовувати норми, закріплені в статуті. Питання пролонгації кредиту теж відносять на розсуд самої кредитної спілки, в статуті якої має бути визначено, який саме орган компетентний це вирішувати.

Умови отримання позики для всіх членів спілки однакові, отже, такий договір містить ознаки публічності. Його можна також охарактеризувати як договір про приєднання, оскільки члену спілки пропонують типову кредитну угоду, і в разі відсутності заперечень чи уточнень з боку позичальника він може приєднатися до неї.

Кредитні спілки поступово займають належне місце в економіці України. Цей процес гальмується не лише через проблеми економічного, але й правового характеру. Проект Закону України “Про кредитні спілки” був схвалений в першому читанні ще в 1992 році, але й досі не прийнятий Верховною Радою. Формування законодавчої бази діяльності кредитних організацій із врахуванням досягнень світового досвіду та специфікою місцевих умов є необхідною передумовою функціонування товарно-кредитного господарства як подальшого якісного рівня становлення економіки України.

––––––––––––––––––––

1. Цяпало О.С. Іпотечні банки Галичини наприкінці ХІХ на початку ХХ ст. // Фінанси України. – №5. – 1998.

2. Кульчицька Р.Б., Щибиволок З.І. З історії ощадної справи східної України // Фінанси України. – №1. –1997.

3. Відомості Верховної Ради України. – 1992. – №34. – Ст. 504.

4. Голос України, 1993. – 23 верес.

5. Конституція України. – К., 1996.

 



© Лепех С., 2001

 

Порядок і умови поновлення майнових
прав реабілітованих громадян

Г. Яновицька©

Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

 

 

 

 

Вивчення практики розгляду судами цивільних справ, пов’язаних з поновленням прав реабілітованих, свідчить про те, що в окремих випадках їх вирішення проводять без урахування порядку і умов поновлення прав реабіліто­ваних, встановленого Законом України від 17.04.91 р. “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні [1], Положенням про порядок виплати грошової компенсації, повернення майна або відшкодування його вартості реабілітованим громадянам або їхнім спадкоємцям та Положенням про комісії Рад народних депутатів з питань поновлення прав реабілітованих, затвердженими Постановою Кабінету Міністрів України [2].

Розглядаючи справи цієї категорії, слід брати до уваги, що встановлення Законом положення про поновлення реабілітованих у всіх цивільних правах, виплата компенсацій, повернення майна або відшкодування його вартості є спеціальними нормами, і тому врегульовувати різні питання з даної проблеми треба з урахуванням цих положень [2].

Згідно зі ст.1, 2 та 7 зазначеного Закону, органи прокуратури після відповід­них перевірок та складання висновків у архівних кримінальних справах видають реабілітованим особам відповідні довідки. Якщо є підстави відмовити у реабілітації, передбачені ст.2 Закону, прокурор надсилає справу з висновком до суду (ч.4 ст.7 Закону). Суд може погодитись з прокурором і визнати особу обгрунтовано засудженою чи репресованою, або й не погодитись та реабілітувати її. Згідно з ч.2 ст.7 Закону, перегляду підлягають усі кримінальні справи періоду 1917-1991 рр., у яких судові рішення або рішення несудових органів не були скасовані до 17 квітня 1991 року.

Статтею 9 Закону вирішення питань, пов’язаних з встановленням розкурку­лення, адміністративного виселення, з відшкодуванням матеріальних збитків, поновленням трудових, житлових та інших прав громадян, реабілітованих відповідно до цього Закону, покладено на обласні, міські, районні Ради народних депутатів. З цією метою створені штатні Комісії, затверджені Кабінетом Міністрів України [2].

Згідно з п.11 Положення, рішення комісії з питань виплати грошової компенсації, повернення будівель та іншого майна або відшкодування їхніх вартості можуть бути оскаржені реабілітованим (або його спадкоємцями) та іншими заінтересованими громадянами відповідно до Комісії Верховної Ради Республіки Крим, обласної, Київської та Севастопольської міських комісій. У разі незгоди з прийнятим ними рішенням ці громадяни можуть звернутись за розв’язанням спору до суду.

Скарги на рішення районних, міських, районних у місті комісій з інших питань, згідно із загальними правилами п.5 Положення, можуть бути розглянуті у вищестоящих комісіях і оскарження їхніх рішень з цих питань законодавством не передбачене.

Отже, в порядку цивільного судочинства з питань поновлення прав реабілітованих судами вирішуються лише спори щодо виплати компенсацій, повернення майна або відшкодування його вартості за заявами реабілітованих, їхніх спадкоємців першої черги або інших заінтересованих громадян.

Стаття 24 Цивільного процесуального кодексу України зазначає, що у випадках, коли вирішення певних справ віднесено до відання адміністративних або інших органів, то їх вирішують ці органи, а не суд. Відповідно до п.18 ст.348 ЦПК, рішення Комісії Рад народних депутатів з питань поновлення прав реабілітованих підлягають виконанню за правилами, встановленими ЦПК для виконання судових рішень. У зв’язку з цим у випадках, коли звернення до суду реабілітованого або його спадкоємців викликане невиконанням рішенням Комісії, правильність якого не оспорюється, заява не підлягає судовому розгляду, оскільки питання вирішується компетентним органом і рішення його підлягає примусовому виконанню (п.1 ст.136, п.1 ст.227 ЦПК).

Згідно з ст.5 Закону [1] порядок виплати компенсації, повернення майна чи відшкодування його вартості реабілітованим громадянам або їхнім спадкоємцям регулюється однойменним Положенням [2]. За цим Положенням грошову компенсацію виплачують громадянам України, громадянам інших держав, а також особам без громадянства, які зазнали політичних репресій на території України – були позбавленні волі або примусово поміщення органами до лікувальних закладів і згодом реабілітовані відповідно до ст.1 Закону “ Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні” органами прокуратури і суду.

Заяви про компенсацію та повернення майна слід подавати одразу після закінчення трьох років з моменту набуття чинності цього Закону. У разі прострочення цього терміну з поважних причин рішенням Комісії він може бути продовжений.

Заяви про виплату грошової компенсації, повернення майна або відшкодування його вартості розглядаються Комісіями, які надсилають прийняте рішення для виконання, відповідним фінансовим органам, юридичним або фізичним особам. Заява підлягає розглядові упродовж 6 місяців, з дня надходження її до Комісії.

Відповідно до ст.5 Закону “ Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні “ і п.9 Положення реабілітованим, які відбували покарання у вигляді позбавлення волі або примусового поміщення до лікувальних закладів, з 1 листопада 1992 року виплачується грошова компенсація у розмірі однієї мінімальної заробітної плати, що встановлена на час розгляду справи, але не більше як 75 мінімальних заробітних плат, а решта грошей виплачується рівними частками протягом п”яти років.

За рішенням місцевої державної адміністрації на вимогу реабілітованого або його спадкоємця першої черги, якщо є змога, вся нарахована грошова компенсація може бути виплачена одноразово. Сума до виплати обчислюється з урахуванням розміру мінімальної заробітної плати, встановленої на момент прийняття цього рішення. Грошова компенсація за неповний місяць позбавлення волі визначається за днями.

За час перебування реабілітованого на спецпоселенні, засланні чи висланні виплату грошової компенсації не проводять.

Якщо громадянин, засуджений з політичних мотивів, під час відбуття покарання був засуджений вдруге за статтями, що не підпадають під дію Закону України “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні”, то грошова компенсація призначається лише за час відбування покарання згідно з першим вироком.

Згідно з п.15 Положення, виплата передбаченої грошової компенсації, повернення майна або відшкодування його вартості реабілітованим громадянам проводять відповідні фінансові органи за їхнім місцем проживання і за рахунок коштів місцевого бюджету, а якщо реабілітований громадянин проживає за межами України – фінансовим органом за місцем провадження попереднього слідства.

Як вже зазначалось, велика кількість репресованих була реабілітована на підставі законодавства СРСР. Цим громадянам згідно Указу Президії Верховної Ради СРСР від 18 травня 1981 року “Про відшкодування шкоди, заподіяної громадянам незаконними діями державних і громадських організацій, а також службових осіб при виконанні ними службових обов’язків”[3], була виплачена компенсація. Згідно п.22 Положення перерахунок сум виплат, щодо яких було прийнято відповідне рішення до 1 листопада 1992 року не проводиться, крім випадків, коли вказані компенсації не виплачені з поважних причин (вини комісії, фінансових органів). Однак враховуючи тяжкий моральний і соціальний стан цих осіб, потрібно б було цю норму Положення виключити і зобов”язати відповідні органи проводити перерахунок не тільки залишку грошової компенсації, але й всього відшкодування, яке було виплачено на підставі законодавства тоталітарного режиму.

Вирішуючи справи даної категорії, слід враховувати також випадки, на які дія Закону і Положення не поширюється. Згідно з Постановою Верховної Ради України про порядок введення в дію Закону, дія його ст.3, 4, 9 не поширюється на репресовані, насильно переселені народи (кримські татари, німці, греки, болгари, поляки, вірмени та ін.), оскільки питання про реабілітацію цієї категорії громадян вирішено Постановою Верховної Ради СРСР від 14 листопада 1989 р. “Про визнання незаконними і злочинними репресованих актів проти народів, яких було піддано насильницькому переселенню, і забезпечення їх прав”[4].

Отже, для невідкладного встановлення справедливості щодо жертв репресій потрібна планомірна співпраця правоохоронних органів і штатних комісій, а також самих репресованих громадян.

––––––––––––––––––––

1. Закон України від 17.04.91 “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні”// Відомості Верховної Ради України. – 1991. – №22. – ст.262.

2. Постанова Верховної ради України від 18.02.93. “Про внесення змін і доповнень до Положення про порядок виплати компенсацій, повернення майна або відшкодування його вартості реабілітованим громадянам та до Положення про Комісії Рад народних депутатів з питань поновлення прав реабілітованих. // ЗП України. –1993. – №7.

3. Указ Президії Верховної Ради СРСР від 18.05.81. “Про відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями державних і громадських організацій, а також службових осіб при виконанні ними службових обов’язків” // Відомості Верховної Ради СРСР. – 1981. – №21.

4. Постанова Верховної Ради СРСР від 14.11.89. “Про визнання незаконними і злочинними репресованих актів проти народів, яких було піддано насильницькому переселенню, і забезпечення їхніх прав” // Відомості З’їзду народних депутатів СРСР; Верховної Ради СРСР. – 1989. – №13.

 



© Яновицька Г., 2001

 

Особливості застави цінних паперів

М. Дякович©

Приватна нотаріальна контора Мирослави Дякович
Львівського міського нотаріального округу,
вул.Винниченка, 6, 79008 Львів, Україна.
E-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

 

 

 

 

 

 

 

Характерною ознакою цінних паперів є те, що їхній власник має право на виплату доходу у вигляді дивідендів або відсотків, а також можливість передачі грошових та інших прав, які випливають з цих документів, іншим особам. Тобто, цінний папір є документом майнового характеру. Відповідно в заставу передається майнове право, яке міститься в цінному папері.

Законом України “Про заставу” встановлено, якщо законом чи договором не передбачено інше, купонні листи на виплату відсотків, дивідендів та інші доходи від зазначеного в цінному папері права є предметом договору тільки у тих випадках, коли вони передані кредитору заставного зобов’язання. Отже, загалом йдеться лише про заставу саме цінного паперу, а не пов’язаного з ним права на отримання дивіденду, якщо передача останнього не зумовлена законом або договором. Відтак важливе значення має дотримання вимог щодо форми цінного паперу та його необхідних реквізитів, перелік яких щодо конкретних видів цінних паперів встановлений законодавством.

Крім того, кожний вид цінних паперів має свої особливості правового регулювання, що повинно бути враховано при заставі цінних паперів. Так акції можуть бути іменними та на пред’явника, привілейованими та простими.

В іменній акції вказується ім’я особи, яка є власником. Іменна акція може передаватися власником іншій особі на правах власності. В такому разі передача здійснюється на основі передавального напису і до акції вноситься ім’я нового власника. Обіг іменної акції фіксується у реєстрі власників іменних цінних паперів, який містить відомості про кожну іменну акцію.

Застава іменної акції здійснюється шляхом індосаменту і вручення індосованої акції заставодержателю.

Власником акції на пред’явника вважається будь-яка особа, яка володіє нею. Акції обертаються вільно в цивільному обороті і безумовно можуть бути предметом застави.

Привілейовані акції дають власникові переважне право на одержання дивідендів, а також на пріоритетну участь у розподілі майна акціонерного товариства у разі його ліквідації. Особливість застави привілейованих акцій полягає в тому, що їх можна випускати із фіксованим у відсотках до їхньої номінальної вартості щорічно виплачуваним дивідендом. Виплату дивіденду провадять у розмірі, зазначеному в акції, незалежно від розміру одержаного товариством прибутку у відповідному році.

У випадку ліквідації акціонерного товариства за рахунок його майна спочатку задовольняються претензії кредиторів, потім претензії власників привілейованих акцій і, нарешті, претензії держателів простих акцій. Але в контексті заставних правовідносин значення матиме не порядок отримання дивідендів їх власниками (у тому числі заставодержателями), а порядок передачі в заставу іменних акцій та акцій на пред’явника і переходу до заставодержателя пов’язаних з акцією прав на отримання дивідендів та управління справами акціонерного товариства.

Отже, іменну акцію в заставу можна передавати шляхом учинення передавального напису (індосаменту). Правовою формою передачі акції на пред’явника є угода між заставодержателем та особою, на ім’я якої було видано цінний папір.

До акції може бути доданий купонний лист на виплату дивідендів. У такому випадку, згідно із ст.54 Закону України “Про заставу”, купонні листи є предметом договору застави тільки в тому разі, коли передані кредитору заставного зобов’язання. Відповідно купонний лист, що додається до акції, може бути предметом заставних правовідносин, які виникають лише на підставі договору.

Одним з джерел отримання доходу є такий вид цінних паперів, як облігація. Законодавством передбачено такі види облігацій: облігації внутрішніх та зовнішніх державних позик, облігації місцевих позик та облігації підприємств. Облігації (крім облігацій підприємств) випускаються, відповідно, Кабінетом Міністрів України і місцевими Радами народних депутатів. Вони можуть бути предметом застави.

Облігації підприємств можуть випускати підприємства всіх форм власності і не дають їх власникам права на участь в управлінні цими суб’єктами господарської діяльності. Водночас власники облігацій підприємств мають право отримувати дивіденди по облігаціях. Облігації також можуть випускатися іменні та на пред’явника, процентними та безпроцентними такими, що вільно обертаються, або з обмеженим колом обігу.

Однією з важливих умов доходності облігацій є термін їхнього обігу. Звідси предметом застави можуть бути облігації упродовж терміну їхнього обігу. Одним з видів облігацій є конвертовані, тобто облігації, які після завершення певного строку обігу, конвертуються на акції.

Такі облігації значно поширені за кордоном. У контексті заставних правовідносин предметом застави можуть бути акції. Адже Закон України “Про цінні папери і фондову біржу” пропонує виключний (вичерпний) перелік цінних паперів. Проте серед них немає конвертованих облігацій. Звідси конвертована облігація не може бути предметом застави.

Одним з видів цінних паперів, як зазначалося, є казначейські зобов’язання. Останні можуть випускатися у вигляді казначейських векселів, у фіксованому розмірі на пред’явника [1].

Термін платежу за ними не повинен перевищувати одного року. Казначейські векселі можуть використовуватися їхніми держателями для:

- погашення кредиторської заборгованості за згодою відповідних кредиторів. Розрахунки казначейськими векселями здійснюються за вексель­ними сумами;

- продажу юридичним особам, які є резидентами відповідно до законо­давства України;

- застави з метою забезпечення зобов’язань перед резидентами відповідно до законодавства про заставу;

- зарахування до сплати податків до державного бюджету за бажанням векселедержателя. Це можна здійснити в будь-який момент до настання терміну платежу за казначейськими векселями.

Отже, казначейський вексель може бути предметом застави. Водночас обмежено суб’єктивний склад заставних правовідносин лише резидентами.

Наступним видом цінних паперів, допущених до обігу в Україні, є ощадний сертифікат. Ощадні сертифікати можуть бути строкові або до запитання, іменні та на пред’явника. Право власності на сертифікат банку виникає з моменту здійснення його продажу в розмірі номінальної або курсової вартості. Умови випуску сертифікатів передбачають повернення власникам сертифікатів сум депозиту та виплату відсотків по них у вказаний у сертифікаті термін. Власники ощадних сертифікатів Національного Банку України, крім отримання відсотків по них, мають право здійснювати не заборонені законодавством операції з ними на ринку цінних паперів, зокрема, переуступка іншим комерційним банкам, продаж або застава по одержанню кредитів Національного Банку України.

Отже, ощадний сертифікат може бути предметом застави за кредитами Національного Банку. Цим обмежується сфера застосування ощадних сертифікатів. Необхідно поширити сферу використання як предмета застави ощадних сертифікатів і на інші види зобов’язань. При цьому треба зазначити, що обіг іменних сертифікатів обмежений.

Одним з видів цінних паперів є вексель. В Україні можуть випускатися та бути в обігу простий і переказний вексель. Простим вважається вексель, за яким зобов’язання безумовної сплати вказаної в ньому суми грошей бере на себе особа, яка видала вексель (векселедавець). Простий вексель містить такі реквізити: найменування “вексель”, яке включене безпосередньо в текст на мові, якою цей документ складено; проста і нічим не обумовлена обіцянка сплатити визначену суму; зазначення строку платежу; зазначення місця, де має бути здійснений платіж; найменування того, кому або за наказом кого платіж повинен бути здійснений; зазначення дати і місця складання векселя; підпис того, хто видав документ (векселедавця).

Переказним визнається вексель, за яким зобов’язання сплати вказаної в ньому суми покладається на третю особу, якій векселедавець дає просту і нічим не обумовлену пропозицію сплати цієї суми кредитору (векселедержателю).

Переказний вексель містить такі ж реквізити, як і простий вексель, за винятком того, що в переказному векселі зазначається найменування того, хто повинен платити (платника). Виходячи з правової природи векселя, він може бути предметом застави.

Наступним видом цінних паперів є приватизаційні папери. Відповідно до ст.1 Закону України “Про приватизаційні папери”, вони можуть бути таких видів: майнові сертифікати, житлові чеки та земельні бони. Право на отримання у власність приватизаційних паперів мають усі громадяни України, які постійно проживали або переїхали на постійне проживання в Україну до 01 січня 1992 р.

Водночас необхідно зазначити, що законодавством передбачено випуск лише іменних приватизаційних паперів. При цьому приватизаційні папери не підлягають вільному обігу, а їх продаж або відчуження є недійсним. Вони не можуть бути використані для проведення розрахунків або як застава для забезпечення зобов’язань.

Удосконалення законодавства про цінні папери в контексті застосування останніх як предмета застави сприятиме впорядкуванню заставних правовідносин в умовах ринкової економіки.

––––––––––––––––––––

1. Порядок застосування векселів Державного казначейства (Затв. Постановою Кабінету Міністрів України від 27 червня 1996 р.) – Урядовий кур’єр. – 1996. – 4 лип.

 



© Дякович М., 2001

 

Функції договору у підприємництві

І. Грущинський©

Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Становлення сучасної ринкової економіки України об’єктивно взаємо­пов’язано з формуванням підприємництва як самостійної, ініціативної, творчої діяльності громадян та їхніх колективних утворень, скерованої на одержання прибутку. Ці сучасні динамічні процеси в економіці потребують належних правових засобів їх забезпечення, важливе місце серед яких посідає договір.

Проблема функції договору є суспільно значущою. Разом з тим поняття функції договору неоднозначно визначається в юридичній науці. Це зумовлюється тим, що ставлення до цього правового феномену у продовж деякого часу суспільного розвитку було неоднаковим – висловлювались різні оцінки призначення договору.

У правовій літературі найбільш грунтовно висвітлено функції договору через категорію господарського договору. Це пояснюється його роллю і значенням у формуванні соціалістичних виробничих відносин, що також вплинуло і на визначення суті договірної форми. Так В.Г.Вердніков розкриває функцію господарського договору як вираження основних цілей використання договірної форми відносин між організаціями у галузі господарства [1, c.83].

Досить близьким до попереднього є висловлювання А.Г.Бикова, який формулює поняття функцій договору як вираження основних цілей його використання, вияв головного, визначального призначення в соціалістичній економіці [2, c.319]

Видається обґрунтованим заперечення О.А.Красавчикова, який вважає недостатньо прийнятним розкриття функцій договору як вираження основних цілей використання договірної форми або самого договору [3, c.15]. На його думку, функція цивільно-правового договору – це не форма (вираження, вияв тощо), а певний вид дій (впливу) названого юридичного факту на суспільні відносини [3, c.16].

Загалом, саме поняття функція вживається в різних значеннях. Воно може означати здатність до діяльності і саму діяльність, роль, властивість, значення, компетенцію тощо. Тому, видається, у функціях договору поєднуються і вияв головних цілей, головного призначення договору, і його вплив на суспільні відносини, бо без використання цієї форми для конкретних правовідносин не може виявлятися головне призначення договору [4, c.29].

Правильна оцінка функцій договору необхідна для оптимального його використання в регулюванні відносин підприємництва. В радянський період ставлення до договору як засобу належної організації суспільних зв’язків було розмаїтим як у реальному житті, так і в теорії. Певною мірою це було зумовлено станом економічного розвитку держави, суть і зміст якого характеризувався монополією держави на виробництво товарів, виконання робіт, надання послуг. Підприємництво як самостійна ініціатива, систематична на власний ризик діяльності з виробництва продукції, виконання робіт, наданню послуг і зайняття торгівлею з метою одержання прибутку (ст.1 Закону УРСР “Про підприємництво”) визначає загальний напрям розвитку економіки України, який є співзвучний як з внутрішніми особливостями держави, так і світовими цивілізаційними процесами. Між підприємницькими відносинами, як системою та договором, як її компонентом, існує діалектичний взаємозв’язок. Харак­терним при цьому є те, що функції системи є інтегрованим результатом функціонування компонентів, які її створюють [5, c.131]. Договір, ґрунтуючись на свободі поведінки суб’єктів підприємницьких відносин, стає універсальною формою їх регулювання. Він, крім того, виступає активним і цілеспрямованим правовим засобом формування системи підприємницьких відносин, водночас виконуючи свою функцію.

Функція договору тісно пов’язана з метою підприємництва, тобто тим майбутнім станом, до якого прямує соціально-ринкова економіка України. Функція системи є проявом властивостей, якостей системи у взаємодії з іншими об’єктами системного і не системного рівнів, своєрідним специфічним способом поведінки системи, засобом вирішення постійних суперечностей між системою і середовищем, що її оточує. Функції системи як цілого визначають функції, які виконують у системі кожен з її компонентів [5, c.133].

Оскільки договір виступає об’єктивно необхідним засобом формування і стимулювання підприємницьких відносин, які є в свою чергу об’єктивно необ­хідними для становлення соціально-ринкової економіки України, то важливо з’ясувати, які його функції в забезпеченні цього процесу. Тому необхідно врахувати, що функціональна залежність виникає між окремими компонентами соціально-ринкової системи, до якої належить договір, та між компонентами і системою в цілому.

Функції договору – це певний вид дій (впливу) названого юридичного факту на суспільні відносини. Визначальною функцією договору є формуючо-регулююча. Ця функція дає змогу розглядати договір як переважаючий, порівняно з іншими правовими засобами, регулятор економічних відносин.

У соціалістичному суспільстві договір як єдиний регулятор економічних відносин, охоплював надзвичайно вузьку сферу – це, зокрема, відносини між громадянами, які виникають здебільшого з приводу купівлі-продажу предметів споживання. Загалом він був уведений в потужну систему централізованої регламентації економічних відносин, тісно взаємодіяв з засобами нормативного та індивідуального регулювання, зокрема – законодавчо визначений порядок укладання договору, його умови. Регламентувались адміністративно-планові передумови щодо встановлення договірних відносин. Засоби централізованої регламентації, хоч і різною мірою використовували для регулювання відносин як між організаціями, так і між ними та громадянами. Наприклад, інтенсивній централізованій регламентації з використанням нормативних засобів й індивідуальних адміністративних актів піддавались відносини з надання житла в державному житловому фонді, який був домінуючим. У той час ці відносини виникали із договору житлового найму.

Об’єктивною передумовою взаємодії договору з іншими засобами регламентації економічних відносин була загальнонародна власність і діючі на її основі закони економічного розвитку, основним з яких був закон планомірного розвитку.

Планові акти як засіб регулювання виробничих відносин були результатом такої закономірності. Договір лише формально існував як підстава виникнення правових відносин.

В умовах сучасної економічної системи, яка ґрунтується на свободі волевиявлення власника, договір виступає головним правовим засобом формування відносин між суб’єктами підприємницької діяльності. Договірна форма повніше відповідає внутрішній сутності підприємницьких відносин. Використання адміністративно-правової форми для товарно-грошових, за їх економічним змістом відносин з характерним для цієї форми владним підпорядкуванням однієї сторони іншій, приводить до деформації цих відносин, до втрати ними своїх економічних характеристик і до перетворення опосередкованих відносин у відносини іншого виду [6, c.145]. Зокрема, застосування свого часу до відносин з державної заготівлі сільськогосподарської продукції адміністративно-правової форми привело до того, що ці відносини значною мірою набули примусового, податкового характеру, втратили договірно-правову суть, чим суттєво послабили їх вплив на сільсько­господарське виробництво. Такі ж негативні явища виявлялись у результаті централізованого регулювання в матеріально-технічному постачанні підприємств.

Переведення підприємств на повний госпрозрахунок і самофінансування лише припускали їх цілковиту самостійність. Однак це не дало бажаного результату, оскільки суб’єкти господарювання не набули повної самостійності у придбанні на зароблені гроші матеріальних ресурсів, необхідних їм для випуску продукції, будівництва-реконструкції і вирішенні соціальних питань. Крім того, підприємства не несли відповідальності в повному обсязі за кінцевий результат своєї діяльності – реалізацію продукції, яку вони виготовляли.

Збут фактично забезпечувався гарантіями доведених зверху завдань і нарядів на поставку, не завжди залежав від замовлень споживачів, від конкретної ситуації.

В економіці створювалась диспропорція між виготовленням продукції та її споживанням, що призводило до невиправдано високих запасів, а відтак і до непродуктивних витрат. За станом на 1 січня 1987 року запаси товарно-матеріальних цінностей лише у виробничій сфері становили близько 300 млрд. крб. [7, c.25, 29]. По суті, виробництво працювало для виготовлення продукції, що осідала в складових приміщеннях, а не йшла в обіг для її кінцевого використання і поповнення обігових коштів виробників та бюджету держави. Такий кризовий стан виник в результаті перекосів у застосуванні правових форм у регулюванні економічних відносин. Лише визначення правильних пропорцій у використанні різних правових форм може дати ефективний результат в регулюванні сучасної економіки.

Багатолітня практика соціалістичного господарювання показала, що в його правовому регулюванні не було досягнуто оптимізації поєднання адміністра­тивно-правової та цивільно-правової форм. Пріоритетного застосування в регулюванні економічних відносин набула адміністративно-правова форма, яка забезпечувала централізовані засади в господарюванні, підпорядкування економіки планово-управлінському впливу з єдиного центру.

Соціально-ринкові засоби економічного розвитку України потребують максимального використання договірного регулювання. Договір як компонент, частина соціально-ринкової системи виконує в ній специфічні функції, скеровані на її формування, вдосконалення і розвиток, на досягнення системного результату.

Поява договору як юридичної форми суспільних відносин історично пов’язана з появою обміну товарів. Найбільш прийнятним видом для правового забезпечення товарообміну виявився цивільний договір завдяки характерним його ознаками. Подальше відгалуження від цивільного інших видів договорів (зокрема трудового, господарського) зумовлено наданням договору чимраз ширших функцій.

Наприклад, через формуючо-регулятивну функцію договір забезпечує формування переважної більшості суб’єктів підприємницької діяльності. Так, якщо власників або уповноважених ним органів два і більше, то створення суб’єкта підприємницької діяльності здійснюється на підставі установчого договору. Повне, командитне і акціонерне товариство, а також товариство з обмеженою і товариство і додатковою відповідальністю створюються і діють на підставі установчого договору (ст.4 Закону України “Про господарські товариства”) [8].

Договірне заснування суб’єктів підприємництва зумовлено поєднанням сумісних інтересів різних власників або уповноважених власника для досягнення спільної мети. За своєю юридичною природою установчий договір щодо його мети є договором про сумісну діяльність (ст.430 Цивільного кодексу України). Для досягнення мети учасники договору як самостійні власники об’єднують свої майнові інтереси шляхом внесків грошима або іншим майном (ч.І ст.432 ЦК України). У цьому зв’язку видається можливим застосування норм, що регулюють сумісну діяльність, у тих випадках, коли створюються відповідні суб’єкти підприємництва, якщо засновників більше ніж дві особи. Через договірну форму є змога сформувати конкретні відносини між суб’єктами підприємницької діяльності, які відповідають їхнім інтересам, водночас поєднуючись з суспільними інтересами.

У нинішніх умовах усі суб’єкти підприємницької діяльності, зокрема і підприємства, самостійно формують виробничі та соціальні програми свого розвитку. Основу таких формуючих планів становлять договори, укладені із споживачами (покупцями) продукції, робіт, послуг і постачальниками матеріально-технічних ресурсів (п.1. ст.20 Закону України “Про підприємства в Україні”) [9].

Породжуючи відповідні правові відносини, договір виконує свою регулятивну функцію. На рівні договору в поєднанні з іншими правовими засобами надається реальна можливість забезпечити належне врегулювання економічних відносин.

Договір забезпечує еквівалентний облік продукції (товарів) між суб’єктами підприємницької діяльності, який об’єктивно поєднує інтереси індивіда – окремого працівника, об’єднання індивідів – товариств підприємства і товариств загалом. Як засіб визначення потреб в обсягах продукції договір, крім того, є оцінюючим інструментом, з допомогою якого можна визначити затрати живої і уречевленої праці кожної виробничої структури щодо результатів її діяльності і, зокрема, сам процес реалізації здатності до праці.

І, зрештою, завдяки регулятивній функції договору, визначивши обсяги та умови товарного виробництва й обігу, створюється можливість визначення реального еквівалента в процесі реалізації продукції [10] одним суб’єктом підприємницької діяльності іншому, який виступає її споживачем (покупцем).

Регулятивна функція договору дає змогу державі розробити об’єктивно виважені і реальні щодо їх забезпечення комплексно цільові програми економічних реформ України. Державна влада повинна вдатися до таких скоординованих, рішучих та осмислених дій, які допомогли б вітчизняному підприємництву зростати, зміцнюватись, спинатися на ноги і виходити з напівкримінальної, а той кримінальної тіні [11].

––––––––––––––––––––

1. Вердников В.Г. Функция хозяйственного договора // Труды ВЮЗИ. – М., 1971. – T.XXI.

2. Хозяйственное право. – М. – 1977. – С.319.

3. Красавчиков О.А. Гражданско-правовой договор: понятие, содержание, функции. “Гражданско-правовой договор” его функции: (Сб.) – Свердловск, 1980. – С. 15

4. Цивільне право. Частина друга. – К. – 1996. – С.29

5. Афанасьев В.Г. Систематичность и общество. – М., 1980.

6. Развитие советского гражданского права на современном этапе. – М. – 1986. – С.145

7. Воронин Л. Перестройка материально-технического снабжения. В кн.: Ритм перестройки. Новая система управления економикой. – М. – 1987. – С. 25, 29.

8. Прийнятий 19 вересня 1991 року // Відомості Верховної Ради України. – 1991.

9. Відомості Верховної Ради України. – 1991. – №24. – Ст. 272

10. Під продукцією розуміються такі предмети обліку, як товари, виконання робіт, надання послуг. Надалі – продукція.

11. Держава і бізнес повинні чути й розуміти один одного. Виступ Президента Україні Л.Д. Кучми на всеукраїнській нараді з питань підприємництва 10 лютого 1998 року // Урядовий кур’єр. 1998. – 12 лют.

 



© Грущинський І., 2001

 

Договір як підстава виникнення
заставних зобов’язань

В. Коссак©

Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

 

 

Серед інших цивільно-правових способів забезпечення зобов’язань важливу роль відіграє застава. Особливого значення набуває застава в умовах переходу до ринкової економіки. Застава як спосіб забезпечення є складним юридичним та соціальним явищем. Згідно із Законом України від 2 жовтня 1992р. “Про заставу”, застава – це спосіб забезпечення зобов’язань, в силу якого кредитор (застоводержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченою заставою зобов’язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами.

Заставою може бути забезпечена дійсна вимога, в тому числі вимога, яка може виникнути в майбутньому за умови, що є угода сторін про розмір забезпечення заставою таких вимог. Виділяють характерні ознаки застави. По-перше, відокремлюється майно, яке може бути об’єктом стягнення; по-друге, заставодержатель має переваги перед іншими кредиторами.

Відповідно можна вважати, що застава, як спосіб виникнення забезпечення зобов’язань може базуватися на договорі (вільне волевиявлення) і на законі (обов’язковий спосіб забезпечення).

Застава здебільшого має похідний характер від основного договору, хоча договір про заставу може бути самостійним. Похідність випливає з акцесорного (додаткового) характеру договору застави і виявляється ось у чому: за загальним правилом застава може збільшуватися або зменшуватися у сумі залежно від зміни суми основної вимоги. Залежність застави від основної вимоги підтверджується також тим, що визнання недійсності основного зобов’язання тягне за собою і недійсність застави. Крім того, похідність застави тісно пов’язана з тим, що вона завжди виникає з основного зобов’язання і самостійно не може існувати стосовно забезпеченої нею вимоги. Задоволення основного зобов’язання автоматично стає підставою для припинення застави. Ще одним виявом принципу залежності застави від забезпечуваного нею зобов’язання є слідування застави за своїм об’єктом у процесі переходу останнього у власність іншої особи.

На похідність застави звергає увагу А.В.Черних, який підкреслює: “Якщо заставу було встановлено стосовно вимоги, яка може виникнути у майбутньому, невиконання боржником основного зобов’язання має значення лише у разі виконання кредитором-заставодержателем прийнятих на себе за основним зобов’язанням зобов’язань” (див.: Чернихин А.В. Залог недвижимости в российском праве. – М. – 1995. – с.46).

Сторонами договору застави можуть бути фізичні, юридичні особи та держава. Заставодавцем можуть бути: як сам боржник, так і третя особа (майновий поручитель); власник майна, а також особа, якій власник у встановленому порядку передав майно і право застави на це майно. Застава забезпечує вимогу у тому обсязі, який існує на момент задоволення (ст.19 Закону України “Про заставу”). Заставою забезпечують основний борг, включаючи відсотки., необхідні витрати заставодержателя на утримання заставленого майна, а також витрати на здійснення забезпеченої заставою вимоги, якщо інше не передбачено договором застави.

Положення аналогічного змісту містяться в цивільному законодавстві інших країн. Зокрема, відповідно до законодавства Російської Федерації, заставодержатель також має переважне право на задоволення вимог перед іншими кредиторами із заставленого майна, за винятком, встановлених законом. Застава може виникнути на підставі договору або закону (ст.334 ЦК Російської Федерації). Заставодавцем може бути як сам боржник, так і третя особа.

Відповідно до ст.279 Цивільного кодексу Республіки Узбекистан, право стягнення на заставлене майно для задоволення вимог заставодавця (чи заставодержателя-кредитора) може бути здійснено у разі невиконання або неналежного виконання боржником забезпеченого заставою зобов’язання у тих обставинах, за які він відповідає.

За російським законодавством, якщо інше не передбачено договором, застава забезпечує вимогу в тому обсязі, яка існує на момент задоволення, зокрема, відсотки, неустойка, відшкодування збитків, заподіяних прострочкою виконання, а також відшкодування необхідних витрат заставодержателя на утримання заставленої речі і витрат по стягненню. У разі переходу права власності на заставлене майно або права господарського відання застава зберігає силу. Якщо майно заставодержателя (чи заставодавця), яке є предметом застави, перейшло в порядку правонаступництва до декількох осіб, кожний з правонаступників (набувачів майна) має випливаючі із застави обов’язки, пропорційно до одержаного майна.

Положення аналогічного змісту щодо збереження застави в разі переходу прав на заставлене майно до іншої особи міститься в законодавстві Узбекистану. Водночас Цивільний кодекс Узбекистану (ст.284) встановлює певні гарантії заставодержателя. Так, якщо право власності заставодавця на майно, яке є предметом застави, припиняється за підставами і в порядку, передбаченому законом, внаслідок його вилучення для державних потреб, реквізиції чи націоналізації, то заставодавцю надається інше майно або відповідне відшкодування. В такому випадку право застави поширюється на передане натомість майно або, відповідно, заставодержатель набуває право на переважне задоволення своєї вимоги із вартості належного заставодавцю іншого відшкодування.

Отже, суть заставного зобов’язання полягає ось у чому: якщо одна особа повинна здійснити на користь іншої якісь дії або сплатити грошову суму, то у разі невиконання цього зобов’язання виникає питання про примус боржника до виконання свого обов’язку або про компенсацію боржником кредитору заподіяних невиконанням зобов’язання збитків. Якщо боржник добровільно не виконає свого обов’язку, то можуть виникнути проблеми із зверненням стягнення на його майно. Майна взагалі може не бути. Тому для забезпечення своїх інтересів кредитор може виділити з майна боржника об’єкт застави, з якого у разі невиконання або неналежного виконання своїх обов’язків боржником, може задовольнити свої вимоги.

Застава набуває чимраз більшого поширення в цивільному обороті. Головним актом законодавства поряд з відповідними статтями Цивільного кодексу України є Закон України від 2 жовтня 1992 року “Про заставу” (з наступними змінами). Окремі аспекти заставного права врегульовані іншими актами законодавства, зокрема Кодексом морського торговельного мореплавства, Законами України “Про нотаріат”, “Про лізинг” та ін. Окремі питання, що торкаються застави, конкретизуються в підзаконних нормативних актах. Так стягнення заборгованості регулюється постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 р. №1172 “Перелік документів, за яким стягнення заборгованості проводиться в безспірному порядку на підставі виконавчого напису державної нотаріальної контори”, Інструкцією, затвердженою наказом Міністерства юстиції від 18.06.94 р. за №18/5 “Про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України” та ін. Деякі підзаконні нормативні акти приймають на виконання законів, які безпосередньо не торкаються регулювання заставних зобов’язань, однак затверджені на виконання таких законів підзаконні нормативні акти можуть стосуватися заставних зобов’язань. Зокрема, Положення про порядок проведення аукціонів (публічних торгів) з реалізації заставленого майна відповідно до п.12.3.4 ст.12 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” визначає порядок проведення аукціонів (публічних торгів) з реалізації заставленого майна, на яке згідно із законодавством звернено стягнення.

Підзаконні нормативні акти в сфері заставного права затверджуються також наказами окремих республіканських міністерств та відомств. Насамперед це стосується Міністерства юстиції України, проте інші органи також приймають нормативні документи. Так наказом Фонду державного майна України від 4 червня 1996 року №618 (зареєстровано в Мінюсті України 29 серпня 1996 р. за №346) затверджено Положення про порядок надання Фондом державного майна України дозволу на заставу державного майна. Положення прийнято з метою упорядкування процесу надання дозволу на заставу майна, погодження умов договорів застави майна, що укладаються підприємствами, які входять до сфери управління Фонду державного майна України.

Свого часу поширення застави обмежувалось тим, що одне і те ж саме майно без відома кредитора могло бути заставлене неодноразово. Нині після затвердження зареєстрованої застави має переважне право на задоволення вимог із заставленого майна перед заставодержателями незареєстрованих застав і заставодержателями, які зареєстровані пізніше.

Реєстрація застави рухомого майна є серйозною гарантією для кредитора щодо одержаного в заставу вже закладеного майна. Заставодержатель зареєстрованого майна має переважне право на задоволення вимог із закладеного майна перед заставодержателями не зареєстрованих застав і заставодержателями застав, які зареєстровані пізніше. Заставодержателі одного і того самого майна зареєстровані в один день, мають рівні права на задоволення вимог із закладеного рухомого майна. Отже, переважне право на задоволення вимог із закладеного майна визначається на підставі дати реєстрації змін стосовно предмета в частині цих змін.

У разі виникнення застави на основі договору, останній належить до передбачених ст.4 ЦК України юридичних фактів, які є підставою виникнення цивільних прав і обов’язків. Право застави виникає з моменту укладення договору про заставу.

Стосовно майна, яке підлягає передачі заставодержателю, право застави виникає з моменту передачі цього майна, якщо інше не передбачено договором. Законом України “Про заставу” передбачено вимоги щодо змісту договору застави.

У договорі застави повинні бути зазначені імена (прізвище, ім’я та по батькові), місцезнаходження (місце проживання) сторін, суть забезпеченої заставою вимоги, її розмір і строк виконання зобов’язання, опис предмета застави, а також будь-які інші умови, стосовно яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

Укладаючи договір застави, за згодою сторін або на вимогу однієї із сторін можна провести аудиторську перевірку достовірності та повноти балансу або фінансового стану відповідної сторони договору застави.

Договір застави повинен бути укладений у письмовій формі. Якщо предметом застави є нерухоме майно, транспортні засоби, космічні об’єкти, договір застави повинен бути нотаріально посвідчений на підставі відповідних правоустановчих документів. Відповідно до теорії цивільного права, до нерухомості належать земельні ділянки та все, що розташоване на них і тісно пов’язане з ними, тобто об’єкти, переміщення яких без непропорційної шкоди їх призначенню неможливе, в тому числі будівлі, приміщення і квартири, розташовані в них, а також споруди, підприємства або їхні структурні підрозділи як цілісні майнові комплекси. До нерухомого майна належать також повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об’єкти. Законом до нерухомого майна може бути віднесено й інше майно.

З таких же позицій підходить до переліку нерухомого майна Закон України “Про заставу”, в якому (ст.31) підкреслюється, що предметом іпотеки може бути майно, пов’язане з землею – будівля, споруда, квартира, підприємство (його структурний підрозділ) як цілісний майновий комплекс, а також інше майно, віднесене законодавством до нерухомого. Отже, предметом договору застави є опис, оцінка і місцезнаходження заставленого майна. Характеристика майна, яке є предметом застави, загалом збігається з критеріями, що ставляться до предмета договору купівлі-продажу, поставки тощо. Тому не точною видається редакція ст.12 Закону “Про заставу”, а саме зміст договору становлять: по-перше, умови, щодо яких сторони дійшли згоди, і по-друге, ті умови, які приймаються ними як обов’язкові на основі чинного законодавства. Відповідно до ст.153 Цивільного кодексу України, договір вважається укладеним, коли між сторонами у відповідній в належних випадках формі досягнуто згоди за всіма істотними умовами. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Коло істотних умов можна визначити, проаналізувавши норми Цивільного кодексу України і спеціальних нормативних актів, що регулюють даний вид договірних відносин.

Для договорів застави таким спеціальним актом є Закон України “Про заставу” (ст.13). Тому незрозуміло, чому у коментованій статті до змісту договору віднесено найменування (прізвище, ім’я та по батькові), місцезнаходження (місце проживання) сторін. Адже зміст договору становлять ті умови, на яких грунтується відповідна згода сторін. Оскільки договір є підставою виникнення цивільно-правового зобов’язання, то зміст цього зобов’язання розкривається через права та обов’язки його учасників, визначені умовами договору. Тому найменування та місце знаходження сторін договору не є його умовами, які визначають зміст договору.

Істотними є й ті умови договору, які прямо не названі такими у нормативних актах, проте конче потрібні для договору певного виду. Якщо сторони досягли згоди за всіма істотними умовами, які визнані такими законом або необхідні для договорів даного виду, то договір вважається укладеним і набуває обов’язкової сили для сторін. Але серед договірних умов, крім істотних, виділяють також звичайні та випадкові умови. Звичайні – це ті умови, які передбачаються у законі чи іншому нормативному акті і стають обов’язковими для сторін внаслідок факту укладення договору. Випадковими прийнято вважати такі умови договору, які погоджені сторонами у відступі від положень диспозитивних норм або з метою вирішення питань, які взагалі не врегульовані законодавством.

Договір про заставу може бути самостійним, тобто відокремленим від договору, за яким виникає забезпечене заставою зобов’язання. Водночас умову про заставу може бути включено до основного договору. І, власне, це зумовлено змістом договору застави, передбаченого вимогою ст.12 Закону “Про заставу”, а саме – в ньому повинна міститися суть забезпеченої заставою вимоги, її розмір і строк виконання зобов’язання.

Одним з проявів похідності договору застави і залежності її долі від забезпечуваного нею зобов’язання, як уже зазначалося, є слідування застави за своїм об’єктом у разі його переходу у власність особи. В Законі України “Про заставу” підкреслюється, що застава зберігає силу, якщо за однієї з підстав, зазначених у законі, майно або майнові права, що становлять предмет застави, переходять у власність іншої особи. Таке положення має імперативний характер. Сторони в договорі застави не можуть передбачити інше, оскільки втрачається сенс самого забезпечення.

Удосконалення регулювання зазначених проблем сприятиме упорядкуванню заставних відносин.

 



© Коссак В., 2001

 

Завдаток як вид забезпечення
виконання зобов’язань

І. Мацепура©

Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

 

 

 

 

Найдавніший варіант слова завдаток – arra має близькосхідне походження. В часи римського права завдаток розглядався як грошова сума або інша цінність, яка передавалась однією стороною іншій в момент укладення договору. В цивільному праві Австрії, яке діяло на території Галичини, завдаток позначався терміном зарука. У Зібранні малоросійських прав 1807 року це слово вживається тільки у словнику юридичних термінів, які вийшли на момент упорядкування Зібрання з ужитку, і визначається так: “Зарука – зумовлене заручним листом грошове забезпечення на випадок невиконання однією із сторін укладеного договору” [1, c.347].

Завдатком могла бути грошова сума або інша цінність. У цивільному праві Австрії зазначалось, що зарука дається наперед і вважається лише знаком укладення, або гарантією виконання договору і не встановлювалось, що це має бути – гроші чи майно.

Г.Ф. Шершеневич визначав завдаток як “сплату суми, що здійснюється під час укладення договору за виконання дії, про яку домовились” [2, c.291]. За польським Кодексом зобов’язань, який діяв з 1934 року, завдаток міг бути тільки грошовою сумою [3, c.93].

У Цивільному кодексі УРСР 1922 року ч.1 ст.143 встановлювала дві форми завдатку: грошову суму або іншу майнову цінність.

В Цивільному кодексі України 1963 року завдаток уже був тільки грошовою сумою. Сума завдатку не встановлена – це може бути будь-яка частина платежу за договором. Визначення завдатку дано таке: це грошова сума, що видається однією з договірних сторін у рахунок належних з неї за договором платежів другій стороні в підтвердження укладення договору і в забезпечення його виконання.

У праві Німеччини та Франції завдатком можуть бути і гроші, й інша майнова цінність [4, c.316].

Завдаток, згідно зі ст.178 Цивільного кодексу України, може застосовуватись у відносинах між громадянами або з їх участю.

Використання завдатку (і авансу) у відносинах між соціалістичними організаціями було заборонено в 1930 році постановою ВЦВК і РНК СРСР від 30 січня 1930 року “Про кредитну реформу”[5]. Постановою заборонялося кредитування однією організацією іншої. Передбачалося, що кредити видає тільки банк. Винятками стали лише аванси за договорами підряду та аванси у формі завдатку у зовнішній торгівлі.

Для завдатку встановлювалось дві функції:

1) підтвердження факту укладення договору;

2) забезпечення його виконання.

О.С.Іоффе бачив у завдатку три функції – ще й платіжну, оскільки його вносять і зачислюють у рахунок належних за договором платежів [6, c.169].

Завдаток видається на підтвердження укладення договору і в такий спосіб засвідчує сам факт укладення договору в рахунок платежів, за яким він виданий. Це означає, що, коли сторонами не оспорюється факт видання або отримання завдатку, а також якщо цей факт оспорюється, однак він підтверджується доказами, то договір вважається укладеним. Якщо договором передбачена сплата одній із сторін завдатку, то він буде вважатися укладеним лише після виконання контрагентом свого зобов’язання.

Завдатком, як видно із ч.1. ст.195 Цивільного кодексу України, може забезпечуватися тільки виконання договорів. Завдатком може бути забезпечене тільки виконання грошових зобов’язань. Це закладене в самому визначенні завдатку – він видається в рахунок належних платежів.

Договір про завдаток є додатковим і відноситься до реальних договорів: поки завдаток не переданий кредитору, відносини, які передбачені в основному договорі, не виникають.

Стаття 178 Цивільного кодексу України передбачає, що завдаток використо­вується у зобов’язаннях між громадянами або з їх участю. Отже, забороняється застосування завдатку тільки між юридичними особами. Доцільним видається скасування цієї норми, оскільки завдаток є найпростішим видом забезпечення виконання зобов’язань і в умовах швидкого розвитку форм підприємництва є необхідність у застосуванні такого інструменту.

Сторонами договору про завдаток є кредитор та боржник за головним зобов’язанням. Однак немає застережень стосовно того, що завдаток може внести й інша сторона.

Спеціальної норми про письмову форму ст.195 Цивільного кодексу України не містить, проте оскільки завдаток виконує функцію посвідчення договору, то угода про нього, очевидно, повинна відповідати загальним вимогам про форму укладення угод.

Якщо в договорі не вказано, що сума, яка була наперед сплачена є завдат­ком, то вона вважатиметься звичайним авансом у тому випадку, коли зацікав­лена сторона не доведе, що передана сума розглядалася сторонами як завдаток.

Цивільний кодекс РСФРР 1963 року в ч.2 ст.209 та новий Цивільний кодекс Російської Федерації в ст.380 визначають необхідність укладення угоди про завдаток у письмовій формі.

Забезпечувальна функція завдатку полягає в тому, що в разі невиконання договору стороною, яка дала завдаток, він залишається у другої сторони. Боржник, отже, втрачає право на повернення цих грошей. Якщо за невиконання договору відповідальною є сторона, яка одержала завдаток, то вона має сплатити другій стороні подвійну суму завдатку. Ці заходи повинні спонукати кожну із сторін зробити все можливе для виконання забезпеченого завдатком договору. Ці правила діють тільки в тому випадку, коли зобов’язання не виконано сторонами у повному обсязі, а не тоді, коли договірне зобов’язання неналежно виконане.

Частина 2 ст.195 Цивільного кодексу України містить положення, яке визначає співвідношення між збитками та завдатком: сторона, відповідальна за невиконання договору, зобов’язана відшкодувати другій стороні збитки з зарахуванням суми завдатку, якщо в договорі не передбачено інше. Це означає, що, коли за невиконання договору відповідає сторона, яка дала завдаток, вона має відшкодувати збитки в частині, що перевищує суму завдатку. Якщо за невиконання договору відповідає сторона, яка отримала завдаток, то друга сторона зобов’язання може вимагати сплати подвійної суми завдатку і відшкодування збитків у частині, що перевищує однократну суму завдатку.

По-різному вирішується питання про звільнення від зобов’язання через повернення завдатку.

У цивільному праві Австрії передбачалося: коли “не сповнено договору із-за вини одної сторони, то невинна сторона може задержати сю заруку, яку дістала, або жадати звороту подвійної квоти тої заруки, яку дала, але якщо вона не схоче тим вдоволити ся, то може домагати ся сповнення, або коли воно неможливо, звороту шкоди”[7, c.376]. Тобто, якщо сторона, інтереси якої порушені, після отримання подвійної суми завдатку може звільнити боржника від виконання договірного обов’язку. Відтак, питання про виконання зобов’язання залишалося на розгляд сторін. Показово, що слідом за зарукою у наступному параграфі відразу обумовлюється відступне – … коли дано заруку, та вимовлено притім право відступлення, не означуючи з осібна відступного, то зарука заступатиме місце відступного. Значить, при відступленні той, хто дав заруку, тратить її, або той хто прийняв заруку звертає її подвійно [7, c.378].

Г.Ф. Шершеневич вважав, що коли без завдатку зобов’язана особа не могла з власної волі звільнитися від зобов’язального відношення, то вона не може ухилитися від виконання і в тому разі, коли відношення підкріплені завдатком. Разом з тим може йти мова про звільнення особи, яка отримала завдаток, через його повернення, оскільки на її обов’язок завдаток не мав впливу, тому що він зв’язав іншу особу, яка дала завдаток, а особі, яка отримала, тільки забезпечив право вимоги [2, c.292].

Польський кодекс зобов’язань 1934 року передбачав, що втрата завдатку не звільняє сторону від виконання зобов’язання.

Правом Швейцарії, ФРН та англо-американським правом не передбачено можливості звільнитися від зобов’язання через завдаток. Тому передбачається стягнення збитків, не покритих сумою завдатку.

Для французького законодавства головне значення завдатку якраз полягає в тому, що він відіграє роль “відступного” – тобто, якщо сторона втрачає завдаток або повертає його в подвійному розмірі, то вона взагалі може відмовитися від договору [8, c.308].

Спільним між авансом і завдатком є платіжна функція. Їх сплачують наперед і зараховують до складу платежів за договором. Але аванс сплачується тільки в рахунок платежів і не має забезпечувальної функції. Сторона, яка отримала аванс, не зобов’язана повернути його у більшому розмірі.

Якщо в договорі не вказано, що наперед сплачена сума, є завдатком, то вона буде вважатися авансом.

Сторона, яка видала аванс, може вимагати його повернення у всіх випадках невиконання договору, за винятком тих, коли за законом або договором інша сторона має право на винагороду, незважаючи на невиконання договору (виконання договорів підряду – ст.346 ЦК України).

Завдаток застосовується як у випадках повної відмови від виконання договору, який забезпечений завдатком, так і в разі порушення умов договору.

Нині завдаток не має широкого використання. Жоден нормативний акт, крім Цивільного кодексу, не згадує про його існування.

Деяку схожість з завдатком мають кошти, що вносять при аукціоні: у випадку відмови від підписання договору за результатами аукціону кошти покупцю не повертаються, а залишаються у розпорядженні продавця. Однак немає згадки про те, що продавець в разі невиконання своїх зобов’язань сплачує другій стороні подвійну суму завдатку [9].

Таку ж схему має використання тендерного забезпечення (у вигляді завіреного чека, векселя, гарантії банку, державних облігацій).

Після закінчення торгів забезпечення зараховується у виконання контракт­них зобов’язань або в рахунок забезпечення майнової відповідальності за невиконання умов контракту. Якщо з вини претендента змінюється тендерна пропозиція або переможець відмовляється від укладення контракту з виконання замовлення на умовах, передбачених тендерною документацією, або від надання гарантії виконання контракту, тендерне забезпечення не повертається [10].

––––––––––––––––––––

1. Собрание малороссийских прав 1807г. – К: Наук. думка, 1993.

2. Шершеневич Г.Ф. Учебник русского гражданского права. – М: Спарк, 1995.

3. Топольницький М. Підручник нового закону про зобов’язання. – Львів: Нова бібліотека, 1935.

4. Гражданское и торговое право капиталистических стран. – М: Гос. изд-во юрид. л-ры. 1949.

5. Сборник законов СССР. 1930. – №8. – Ст.98.

6. Иоффе О.С. Обязательственное право. – М, 1975.

7. Дністрянський С. Цивільне право. – Відень, 1919.

8. Гражданское и торговое право капиталистических государств / Под ред. Е.А. Васильева – М: Международные отношения, 1993.

9. Постанова Кабінету Міністрів №1424-96-п від 14.09.1998 року “Про затвер­дження Положення про порядок організації аукціонів з продажу природного газу та складу аукціонного комітету з продажу природного газу”.

10. Постанова Кабінету Міністрів №1369-98-п від 01.09.1998року “Про проведення торгів(тендерів) у будівництві”.

 



© Мацепура І., 2001

 

Свобода вибору контрагента
за цивільно-правовим договором

А. Луць©

Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

 

 

 

Свобода договору виявляється у можливості особи вільно обирати собі партнера у майбутньому договірному зв’язку. Залежно від характеру та виду договору ним може бути: продавець чи покупець за договором купівлі-продажу, довіритель чи повірений за договором доручення, замовник чи підрядник за договором підряду тощо; це може бути як юридична, так і фізична особа, як український, так і зарубіжний партнер тощо [1, c.17-18].

Жорстке планування матеріально-технічного постачання, поставок товарів, перевезення вантажів, будівельних робіт, дефіцит багатьох матеріальних і грошових ресурсів за часів планово-адміністративної системи зумовлювали прив’язку споживачів до конкретних постачальників, виконавців робіт, перевізників, банків та інших послугонадавачів через індивідуалізовані планові акти (наряди, плани, прикріплення, ліміти кредитування, плани перевезень тощо). Можливість вибору іншого контрагента, аніж того, що був визначений плановим завданням, фактично зводилась нанівець. Більше того, спроби реалізації продукції постачальником поза плановим розподілом і навіть використання її для власних потреб могли призвести до несприятливих наслідків. Зокрема, відповідно до п.62 Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення 1988 р. [2], за відвантаження (відпуск) розподілюваної продукції споживачам, яким вона не виділена, у разі невиконання договірних зобов’язань з поставок, виготовлювач (постачальник) сплачував за заявою органу матеріально-технічного постачання в дохід відповідного бюджету штраф у розмірі 20% вартості цієї продукції. По окремих видах продукції, які були визначені законодавством, штраф за ці порушення міг стягуватися з виготовлювача (постачальника) незалежно від виконання ним договірних зобов’язань.

Звичайно, допускалось укладення господарських договорів на поставку продукції, яка не розподілялась у плановому порядку (ч.2 ст.245 ЦК), на перевезення вантажів понад план або поза планом(ст.33 Статуту залізниць СРСР 1964 р.) тощо.

Перехід до ринкової економіки і саме функціонування ринкового механізму можливі лише за умови, що основна маса товаровиробників – підприємств, господарських товариств, кооперативів, громадян має свободу господарської діяльності та підприємництва. Результати ж цієї діяльності реалізуються на ринку товарів і послуг на договірних засадах. Шлях до ринку супроводжується звуженням планово-адміністративного впливу держави на майнові відносини і, отже, розширюється свобода вибору партнерів у господарських зв’язках і визначення змісту договірних зобов’язань. Так у сфері поставок вільний вибір контрагента можливий не тільки шляхом укладення прямих договорів між постачальниками і покупцями або за допомогою посередницьких фірм, але й через систему товарних ринків – товарних бірж, ярмарків, аукціонів, тендерів та інших ринкових структур.

У сучасних умовах розширюється свобода вибору контрагента у тих господарських зв’язках, де раніше такий вибір обмежувався законом. Так господарюючий суб’єкт може укладати тепер договори на банківське обслуговування з кількома комерційними банками. Зокрема, юридичні особи, їхні філії, відділення та інші відокремлені підрозділи, що не мають статусу юридичної особи, а також фізичні особи, в тому числі і фізичні особи – суб’єкти підприємницької діяльності, відкривають поточні й інші рахунки для зберігання грошових коштів і здійснення всіх видів банківських операцій в будь-яких банках України за своїм вибором та за згодою цих банків у порядку, що встановлюється Національним банком України. Якщо підприємство відкриває в установах банків більше ніж один рахунок, то один з цих рахунків визначається як основний [3]. За Законом України “Про електроенергетику” від 16 жовтня 1997 р. [4] споживачі електроенергії на свій вибір укладають договори з постачальниками (продавцями) на оптовому ринку електроенергії України, учасниками якого є суб’єкти підприємницької діяльності.

Разом з тим у законі можуть установлюватися й певні обмеження щодо участі в договорах окремих осіб. Так, за ст.70 Закону України від 19 вересня 1991 р. “Про господарські товариства” [5], учасники повного товариства не мають права від свого імені та у своїх інтересах укладати угоди, мета яких збігається з цілями діяльності товариства, а також брати участь (а отже, й укладати засновницькі договори) у будь-яких інших товариствах (крім акціонерних товариств), які мають однорідну з повним товариством мету діяльності.

Аналізуючи законодавство про приватизацію державного і комунального майна, доходимо висновку, що закон встановлює певні обмеження щодо кола осіб, які можуть виступати покупцями в договорах купівлі-продажу об’єктів приватизації. Відповідно до ст.8 Закону України “Про приватизацію державного майна” [6] та ст.5 Закону України “Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)” [7] не можуть бути покупцями, зокрема: юридичні особи, у майні яких частка державної власності перевищує 25%; органи державної влади; працівники державних органів приватизації (крім випадків використання ними особистих приватизаційних паперів); юридичні особи; майно яких перебуває в комунальній власності; органи місцевого самоврядування; особи, яким, відповідно до чинного законодавства, заборонено займатися підприємницькою діяльністю (крім випадків використання ними особистих приватизаційних паперів).

З однієї або з обох сторін у договорі можуть виступати одна чи декілька осіб (фізичних, юридичних), кожна з яких виявляє свою волю на укладення договору. Такі договори є підставою для виникнення часткових (пайових), солідарних або субсидіарних зобов’язань. Приміром, у авторському ліцензійному договорі ліцензіарами, що передають право на використання твору ліценціату, можуть бути особи, які спільною творчою працею створили твір науки, літератури чи мистецтва (співавтори). Відповідно до ст.12 Закону України “Про авторське право і суміжні права” від 23 грудня 1993 р. [8] відносини між авторами визначаються угодою, укладеною між ними. Право опублікування та іншого використання твору належить однаковою мірою всім співавторам. Винагорода за використання твору належить співавторам у рівних частинах, якщо в угоді не передбачено інше.

За загальними правилами, зазначеними у ст.173 і 174 Цивільного кодексу, якщо в зобов’язанні беруть участь кілька кредиторів або кілька боржників, то кожен з кредиторів має право вимагати виконання, а кожен з боржників повинен виконати зобов’язання в рівній частці з іншими за умови, якщо інше не випливає із закону або договору. У зобов’язанні, яке виникло з часткових договорів між організаціями (юридичними особами), право кредитора вимагати виконання і обов’язок боржника виконати зобов’язання визначаються в частках, встановлених договором. Солідарний обов’язок або солідарна вимога виникають, якщо вони передбачені договором або встановлені законом, зокрема в разі неподільності предмета зобов’язання.

Відмінними від такої ситуації, коли з однієї чи обох сторін договору виступає декілька осіб (співучасників), є випадки, коли, якщо відповідно до вимог закону, передумовою для укладення договору є одержання згоди (дозволу) інших осіб. Наприклад, за ст.13 ЦК неповнолітні особи віком від 15 до 18 років можуть укладати угоди за згодою своїх батьків (усиновителів) або піклувальників (за винятком дрібних побутових угод, угод щодо розпорядження своїм заробітком або стипендією та угод щодо здійснення прав інтелектуальної власності, які можуть учинятися цими особами самостійно). Громадянин, обмежений судом у дієздатності внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами, може укладати угоди щодо розпорядження майном, одержувати заробітну плату або інші види доходів і розпоряджатись ними лише за згодою піклувальника, за винятком дрібних побутових угод (cт. 15 ЦК). Згода батьків (усиновителів) або піклувальника та укладення угод неповнолітніми віком від 15 до 18 років і згода піклувальника на укладення угод особою, обмеженою у дієздатності, припускаються (презюмуються) як наявні доти, поки зацікавлені особи не заявляють вимоги (позову) про визнання таких угод недійсними (ст.53 і 54 ЦК). Крім того, у законі не визначено, в якій формі – усній чи письмовій – така згода повинна бути виражена.

За проектом нового Цивільного кодексу України (ст.34) [9], неповна цивільна дієздатність осіб віком від 14 до 18 років (неповнолітніх) характеризується тим, що ці особи, крім укладення дрібних побутових правочинів, мають право: а) самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами; б) набувати права автора на свої витвори науки, літератури та мистецтва, об’єкти промислової власності або інші результати своєї творчої діяльності, що охороняються законом; в) бути членами та засновниками громадських і кооперативних організацій відповідно до закону про такі організації та до їхніх статутів. Неповнолітні особи вчиняють інші правочини за згодою батьків (усиновителів) або піклувальників. На правочини, які вчиняються неповнолітніми особами щодо транспортних засобів або нерухомого майна, згода зазначених осіб має бути дана письмово і нотаріально посвідчена. Отже, за проектом ЦК обсяг цивільної дієздатності неповнолітніх не розширився (змінюється лише віковий діапазон – з 14 до 18 років), проте істотною є вказівка на письмову нотаріальну форму дозволу батьків (усиновителів) або піклувальників на вчинення неповнолітніми угод щодо транспортних засобів і нерухомого майна.

У ст.213 проекту визначаються правові наслідки вчинення правочину особою віком від 14 до 18 років (неповнолітніми) за межами її дієздатності. Правочин, який неповнолітній учинив без згоди батьків (усиновителів) або піклувальника, може бути згодом схвалений ними (п.1 ст.212 цього Кодексу). Якщо такого схвалення немає, то суд за позовом самого неповнолітнього або іншої сторони може визнати правочин дійсним, за умови, якщо буде встановлено, що він не суперечить інтересам цього неповнолітнього. І далі, за позовом осіб, які названі у п.1 цієї статті (батьки, усиновителі, піклувальник), суд може визнати правочин недійсним, якщо буде встановлено, що він суперечить інтересам цього неповнолітнього.

Проте правила, викладені в пунктах 1 і 2 ст.212 та пунктах 1 і 2 ст.213 проекту ЦК, не можна в цілому визнати прийнятними. По-перше, не можна однаковою мірою визначати недійсність правочинів, укладених особою віком до 14 років (малолітнім) і особою віком від 14 до 18 років (неповнолітнім). Оскільки закон не надає юридичного значення волі малолітнього на укладення правочинів (за винятком дрібних побутових і щодо внесення вкладів у кредитні установи), то укладений ним правочин є абсолютно недійсним (нікчемним). Правочин, укладений неповнолітнім віком від 15 до 18 років без згоди батьків (усиновителів) або піклувальника, є відносно дійсним, але це припущення можна спростувати за заявою цих осіб, якщо суд визнає такий правочин недійсним (оспорюваним). Це вихідні положення чинного цивільного законодавства.

Від цих положень пропонується відступ уже в пункті 1 ст.212 проекту: правочин, який вчинено малолітнім за межами його дієздатності (вчинення дрібних побутових правочинів, внесення коштів у кредитні установи та розпорядження ними – ст.33 проекту ЦК), може бути схвалений його батьками, усиновлювачами, або одним із них, з ким він проживає, або опікуном. Правочин вважається схвалений, якщо ці особи, дізнавшись про вчинення правочину, протягом трьох місяців не заявили претензій іншій стороні. За браком такого схвалення правочин є недійсним.

Виходячи із змісту зазначених новел, можна припустити, що схвалення батьками (усиновлювачами) або опікуном правочину, укладеного малолітнім, можливе як у формі прямо вираженої згоди, так і мовчазної поведінки (не заявили претензій іншій стороні протягом трьох місяців з моменту, коли дізнались про вчинення такого правочину малолітнім). Про брак такого схвалення свідчатиме поведінка батьків (усиновителя) або опікуна, які або заявляють претензії до іншої сторони, або в разі відхилення звертаються в суд про визнання правочину недійсним, а відтак, виходить, нікчемний правочин перетворюється в оспорюваний.

Відповідно до п.2 ст.212 проекту, за позовом заінтересованої особи суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він не суперечить інтересам малолітнього. Не зрозуміло, про яких заінтересованих осіб тут йдеться: про батьків (усиновителя, опікуна) чи другої сторони правочину? Якщо маються на увазі батьки (усиновителі) або опікун, то їм не потрібно звертатись у суд про визнання правочину недійсним, оскільки він, як зазначено в п.1 ст.212, може бути схвалений цими особами шляхом ясно вираженої згоди або пасивної (мовчазної) поведінки. Якщо ж друга сторона зацікавлена у збереженні чинності (дійсності) правочину, то в разі звернення її з відповідною вимогою в суд останній в оцінці інтересів малолітнього схилятиметься, очевидно, до думки його законних представників – батьків (усиновлювачів) або опікуна. Внутрішньою суперечливістю, непослідовністю характеризуються й правила ст.213 проекту щодо дійсності правочинів, укладених особами віком від 14 до 18 років (неповнолітніми) за межами їхньої дієздатності. В п.1 ст.213 сформульовано правило, аналогічне закріпленому в п.1 ст.212 проекту: правочин, який неповнолітній вчинив без згоди батьків (усиновлювачів) чи піклувальника, згодом може бути схвалений ними. У п.2 ст.213 зазначається, що за позовом зазначених осіб суд може визнати правочин недійсним, якщо буде встановлено, що він суперечить інтересам неповнолітнього. Однак, слідуючи нормі п.1 ст.212, батькам (усиновлювачам, піклувальнику) не потрібно звертатись у суд з позовом про визнання правочину недійсним, оскільки при відсутності несхвалений ними правочин вже є недійсним. Отже, відповідні правила, зазначені у п.п.1 і 2 ст.212 і п.п.1 і 2 ст.213 з проекту нового Цивільного кодексу слід вилучити.

Відповідно до ст.78 та 145 Кодексу про шлюб і сім’ю України, якщо у неповнолітніх є належне їм майно, батьки управляють ним як опікуни і пуклувальники без спеціального на те призначення, але з додержанням відповідних правил про опіку та піклування. Піклувальники (а отже, і батьки чи усиновлювачі) не мають права без дозволу органу опіки і піклування давати згоду на укладення підопічними угод, що виходять за межі побутових. Такими угодами, зокрема, є договори, що потребують нотаріального посвідчення і спеціальної реєстрації, відмова від належних підопічному майнових прав, поділ майна, поділ або обмін жилої площі, видача письмових зобов’язань тощо. Отже, для дійсності договорів, що укладаються неповнолітнім віком від 15 до 18 років і виходять за межі побутових, крім згоди батьків (усиновлювачів) чи піклувальника, потрібен дозвіл органу опіки чи піклування. Це ж, очевидно, стосується й подібних договорів, що укладаються особами, обмеженими у дієздатності наслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами.

Даючи згоду на укладення договору неповнолітнім або особою, обмеженою у дієздатності, батьки (усиновлювачі) чи, відповідно, – піклувальник не стають учасниками (співучасниками) такого договору і не несуть цивільно-правової відповідальності за його порушення (на відміну від деліктної відповідальності цих осіб за шкоду, заподіяну неповнолітнім, за наявності умов, передбачених ст.447 ЦК). Згода батьків (усиновителів) або піклувальника, а у відповідних випадках і дозвіл органу опіки та піклування на укладення договору підопічним є юридичними фактами або умовами дійсності договору. Але якщо згода батьків (піклувальника) на укладення договору має характер односторонньої угоди (правочину), то дозвіл органу опіки і піклування у вигляді відповідного рішення цього органу є адміністративно – правовим актом, що у сукупності з іншими юридичними фактами (згода батьків, договір) породжує цивільні правовідносини.

––––––––––––––––––––

1. Луць В. В. Контракти у підприємницькій діяльності: Навч. посібник. – К.: Юрінком Інтер, 1999.

2. Сборник постановлений СССР. – 1988. – №24-25. – Ст.70.

3. Пункт 3 Інструкції №7 “Про безготівкові розрахунки в господарському обороті України”, затвержденої постановою НБУ від 2 серпня 1996 р. (в редакції постанови НБУ від 19 лютого 1998 р.).-Закон і бізнес. – 1998. – №14 (193). – С. 28.

4. Закон і бізнес. – 1997. – 17 груд.

5. Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 1991. – №49. – Ст. 682.

6. ВВР. – 1992. – №24. – Ст. 348.

7. Там же. –Ст. 350.

8. ВВР. – 1994. – №13. – Ст. 64.

9. Цивільний кодекс України. Проект від 25 серпня 1996 р. – Українське право. – 1996. – Ч. 2.

 



© Луць А., 2001

 
Авторизація
Пошук