Головна

Удосконалення процесуального статусу
потерпілого від злочину та системи
гарантій захисту його прав і законних інтересів

В. Нор©

Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

 

 

 

Характерною рисою сучасних світових систем кримінального матеріального і процесуального права, зокрема і вітчизняного, є зосередження уваги на злочинному діянні та його виконавцеві – обвинуваченому. Водночас такий важливий суб’єкт, як потерпілий (жертва злочину), залишається на другому плані законодавчої, а отже, і правозастосовної практики. На законодавчому рівні це виявляється в диспропорції обсягу процесуальних прав потерпілого та обвинуваченого, в недотриманні принципу рівності всіх громадян (а також учасників кримінального процесу) перед законом і судом та принципу змагальності. Недостатня увага законодавця до інституту потерпілого – це не тільки проблема України, але й інших держав та світової спільноти. Якщо проаналізувати основні міжнародні акти, які визнані більшістю країн світу, в тому числі й Україною і які закріплюють основні права і свободи людини та визначають принципи їхнього захисту, а це передусім Загальна декларація прав людини 1948 року; Міжнародний пакт про громадські і політичні права 1966 року (набув чинності для України 23 березня 1976 року); Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 року (ратифікована Україною 17 липня 1997 року), то в них немає жодного розділу, чи навіть окремої статті, присвяченої інституту потерпілого взагалі і в кримінальному судочинстві зокрема.

Щоправда, до міжнародних стандартів щодо прав потерпілих від злочину та їх захисту можна (і слід) віднести Декларацію основних принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживання владою, яка прийнята резолюцією 40/34 Генеральної Асамблеї ООН 29 листопада 1985 року, та має своєю метою “сприяння урядам і міжнародній спільноті в їхніх зусиллях, спрямованих на забезпечення справедливості і надання допомоги жертвам злочинів і зловживання владою” [8, с.230].

В Україні більшість рекомендацій і положень цього міжнародно-правового стандарту щодо захисту прав і законних інтересів потерпілих від злочину (його жертв) закріплені в чинному законодавстві і кримінально-процесуальному зокрема. Ним передбачена система правових гарантій (механізм) захисту насамперед майнових прав потерпілих від злочину, реалізація яких дає змогу, як правило, усунути негативні майнові наслідки злочинної діяльності шляхом відшкодування потерпілим, завданої їм майнової шкоди.

Норми матеріального права, які встановлюють майнову відповідальність за шкоду, завдану деліктом, у тому числі й кримінальним, можуть бути реалізовані як шляхом цивільного, так і кримінального судочинства. В останньому випадку захист порушених злочином майнових прав потерпілого може відбуватися за допомогою реалізації таких інститутів: 1) цивільного позову в кримінальній справі (з’єднаного процесу) (ст.28 КПК); 2) відшкодування завданої злочином майнової шкоди за власною ініціативою суду (ч.3 ст.29 КПК); 3) повернення потерпілому, як законному володільцеві, грошей, цінностей та інших речей, які були об’єктом злочинних дій, збереглися і визнані речовими доказами у справі (п.5 ст.81 КПК); 4)покладення на засудженого кримінально-правового обов’язку усунути негативні майнові наслідки злочинної поведінки, який (обов’язок) використовується як пробаційна умова в разі надання засудженому до позбавлення волі відстрочки виконання вироку (ст.461 КК України). Використання цих інститутів у кримінальному судочинстві дає можливість успішно захищати порушені злочином майнові права потерпілих.

Передбачена і діє в Україні також система соціальної допомоги, зокрема соціального страхування, завданням якої є охорона майнових прав громадян за умови часткової чи повної втрати ними працездатності в результаті вчинення злочину, та система державного й приватного страхування (обов’язкового чи договірного), яка також має на меті надання матеріальної допомоги жертвам злочинів. Надається потерпілим і медична та психологічна допомога з метою їхньої реабілітації від фізичних та психічних наслідків злочину.

Істотно змінилася думка законодавця в Україні і щодо відшкодування (компенсації) моральної шкоди. Як відомо, радянська правова доктрина категорично заперечувала, а радянське законодавство не допускало відшкодування в грошовому чи іншому матеріальному еквіваленті моральної шкоди, заподіяної людині різного роду деліктами, в тому числі і кримінальними, чим ігнорувався світовий досвід захисту її честі та гідності. Однак у 1993р. Цивільний кодекс України був доповнений статтею 4401, яка закріпила правило: моральна (немайнова) шкода, заподіяна громадянинові або організації діяннями іншої особи, яка порушила їхні законні права, відшкодовується нею в грошовій або іншій матеріальній формі за рішенням суду незалежно від відшкодування майнової шкоди. Пленум Верховного Суду України у своїй постанові від 31 березня 1995 року “Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди” роз’яснив, що потерпілий від злочину, відповідно до статей 28 і 29 КПК України, вправі пред’явити цивільний позов про стягнення моральної шкоди в кримінальному процесі або в порядку цивільного судочинства [10, с.421].

Незважаючи на те, що в цьому випадку найвищий судовий орган України в системі судів загальної юрисдикції вийшов за межі своїх повноважень і фактично створив нову норму, оскільки в статтях 28 і 29 КПК йдеться лише про матеріальну шкоду від злочину як підставу для пред’явлення цивільного позову в кримінальній справі, таке роз’яснення відіграло позитивну роль у захисті прав та законних інтересів потерпілих. Судова практика в Україні розвивається відповідно до наведеного вище роз’яснення. Проект нового Кримінально-процесуального кодексу України передбачає легітимізацію цивільного позову про відшкодування (точніше – компенсацію) моральної шкоди від злочину таким правилом: “Потерпілий, який зазнав майнової чи моральної шкоди від злочину чи іншого суспільно небезпечного діяння, вправі при провадженні в кримінальній справі пред’явити позов про її відшкодування, який розглядається і вирішується разом з кримінальною справою” (ст.54) [5, с.21].

Отож, аналіз діючого законодавства України дає підставу зробити висновок, що воно передбачає правовий механізм, який забезпечує відшкодування потерпілим завданої їм матеріальної і моральної шкоди, як це передбачено названим раніше міжнародно-правовим стандартом (п.4 Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів …). За даними судової статистики в 1999р. внаслідок учинення злочинів заподіяно матеріальну або моральну шкоду 129.464 особам на суму 467 млн. 800 тис. грн. Пред’явлені потерпілими (цивільними позивачами) цивільні позови задоволені судами на суму 237900 тис. грн. [1, с.26].

Проте, незважаючи на наявність в українській правовій системі різних правових засобів (механізмів), використання яких дає змогу потерпілому одержати відшкодування матеріальної шкоди, завданої злочином, реальна захищеність його майнових прав та інтересів не завжди виглядає оптимістично. Йдеться не стільки про те, що матеріальні підстави одержання відшкодування (особливо за моральну шкоду) є обмеженими і не завжди дають можливість справедливого і повного відшкодування втрат, яких зазнали потерпілі, як би це мало бути в ідеальному варіанті, скільки про те, що в багатьох випадках органи правоохорони не розкривають злочини, а отже, й не встановлюють осіб, які їх вчинили.

Як відзначено в постанові Верховної Ради України “Про дотримання правоохоронними органами України конституційних гарантій та законності в забезпеченні прав і свобод людини” від 23 березня 2000р. за станом на 1 січня 2000 року в державі не розкрито 1 млн. 781 тис. злочинів(!). У тому числі за 1999 рік – 102 тис. злочинів. Не розкритими залишаються 14 випадків бандитизму; 6334 – умисних убивств; 19112 умисних тяжких тілесних ушкоджень; 2466 – згвалтувань; 15873 – розбійних нападів; 148300 – грабежів; 418167 – розкрадань державного та колективного майна; 909572 – крадіжок приватного майна [2, с.438].

Проте, якщо такі особи й будуть встановлені й притягнуті до кримінальної відповідальності, то це ще не означає, що майнові права та інтереси потерпілого знайдуть свій реальний захист. Адже заподіювач шкоди може виявитись недієздатним (неосудним), перейти на нелегальне становище з метою ухилення від правосуддя, бути некредитоздатним та ін. З огляду на те, що такі випадки не є рідким явищем, проблема захисту майнових і особистих немайнових прав та законних інтересів потерпілих від злочину набуває великої гостроти – вони залишаються незахищеними або ж знаходять лише частковий захист (головно за рахунок соціального чи інших видів страхування).

Світовий досвід знайшов вихід з такого становища. Багато держав світу створюють спеціальні державні (публічні) фонди компенсації матеріальних збитків жертвам злочину. Згадана Декларація основних принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживання владою рекомендує державам “сприяти створенню, зміцненню і розширенню національних фондів для надання компенсації жертвам злочинів” (п.13).

Ідея створення спеціального публічного (державного) фонду матеріальної допомоги – повної або часткової компенсації жертві злочину (потерпілому) завданої матеріальної шкоди – не є новою. У вітчизняній кримінально-процесуальній доктрині вона була висунута ще в середині 70-х років О.Г.Мазаловим та В.М.Савицьким, а згодом підтримана і розвинута в працях В.Т.Нора, В.Я.Понаріна та М.Я.Шимінової. Безпосереднім інспіратором цієї ідеї стали дебати і резолюція ХІ конгресу Міжнародної асоціації кримінального права (вересень 1974р., Будапешт). Згодом вона обговорювалась і увійшла до резолюцій також інших міжнародних конгресів, симпозіумів та колоквіумів (Бостон, 1979 р.; Мюнстер, 1979р.; Токіо, 1982р.; Експоо, 1983р.; Гамбург, 1984р.).

В українській кримінально-процесуальній доктрині ідея створення держав­ного фонду допомоги жертвам злочину детально обгрунтовувалась автором цієї статті. Нами ж на початку 90-х років була підготована і концепція цього фонду.

Не вдаючись в обговорення спеціальних питань названої ідеї, обмежимося лише формулюванням низки її концептуальних положень, на підставі яких має, на нашу думку, реалізовуватись ідея створення та функціонування вітчизняного публічного фонду відшкодування матеріальних збитків, завданих громадянам злочинами.

По-перше, відшкодування з цього фонду потерпілим від злочину має бути субсидіарного характеру. Допомога настає лише за умови, якщо потерпілий не дістав відповідної компенсації в рамках обов’язкової системи соціального забезпечення та страхування.

По-друге, право на користування послугами фонду найперше має бути надане потерпілим, яким матеріальна шкода завдана в результаті пошкодження здоров’я або втрати годувальника. Компенсація з коштів фонду збитків, які виникли в результаті заподіяння шкоди майну потерпілого (його пошкодження чи втрата) може надаватися як виняток у розмірі, необхідному для забезпечення прожиткового мінімуму потерпілих і членів його сім’ї. Однією з умов відшкодування збитків у такому випадку є неможливість одержання відшкодування з інших джерел та складне матеріальне становище потерпілого і членів його сім’ї. Обов’язок доказування наявності цих обставин має бути покладений на потерпілого.

По-третє, у випадку заподіяння матеріальної шкоди потерпілому ушкоджен­ням його здоров’я або смертю матеріальне становище потерпілих не має бути вирішальним для одержання відшкодування з коштів фонду. Однак компетент­ний орган під час вирішення цього питання по суті може його врахувати.

По-четверте, організація і функціонування фонду має здійснюватись на засаді самофінансування. Кошти фонду поповнюються за рахунок: надходжень (виплат) від винних у заподіянні шкоди осіб, стягнених з них у вигляді штрафів (принаймні, певної їх частини), та в порядку задоволення регресної вимоги фонду після виплати компенсації потерпілому; конфіскації майна; державних дотацій; пожертв громадян, їхніх колективних формувань та різних доброчинних фондів тощо.

По-п’яте, як видається, немає потреби у створенні окремої організаційної структури (в центрі та на місцях) для організації відділень фонду та розпорядження його коштами. Для цього може бути використана структура органів соціального захисту громадян, рішення яких щодо заявлених клопотань про відшкодування фондом завданої злочином матеріальної шкоди може бути оскаржене до суду. Компенсація моральної шкоди фондом не допускається.

Таке наше бачення концепції публічного фонду відшкодування матеріальних збитків, завданих громадянам злочинами.

Згодом проблеми створення і функціонування такого фонду обговорювались ще й іншими авторами [9, с.70; 3, с.158]. Проте важливою нині є та обставина, що ідея створення державного фонду з теоретичної перейшла в площину практичної реалізації. Викладемо коротко її історію.

Ще в березні 1991 р. Верховний Суд України розглянув пропозицію про створення державного фонду для відшкодування збитків потерпілим від злочину, а також концепцію його організації і функціонування. На думку Верховного Суду України, такий фонд необхідно створити передусім для відшкодування шкоди, спричиненої ушкодженням здоров’я та втратою працездатності, викраденням чи знищенням майна громадян. Ініціатива найвищого судового органу держави була підтримана Міністерством внутрішніх справ України, яке в 1993р. подало свої пропозиції щодо цього фонду до Міністерства юстиції та Міністерства фінансів України. Ними були внесені відповідні пропозиції до Кабінету Міністрів України. Проте ідея створення названого фонду не була реалізована за браком коштів у Державному бюджеті. Розпорядженням Президента України №35/95рп від 10 лютого 1995 р. була підтримана ідея створення проекту положення про Державний фонд допомоги потерпілим від злочинних посягань і координацію цієї роботи покладено на Міністерство внутрішніх справ [3, с.160]. Позитивним моментом щодо практичної реалізації аналізованої ідеї є і те, що в проекті нового Кримінально-процесуального кодексу України серед процесуальних прав потерпілого передбачене і право вимагати відшкодування заподіяної злочином майнової шкоди не лише за рахунок особи, винної у вчиненні злочину чи осіб, які несуть матеріальну відповідальність за її дії, а й “у передбачених законом випадках – за рахунок Державного фонду відшкодування матеріальних збитків, завданих громадянам злочинами” (п.7 ст.53 проекту КПК) [5, с.21].

Отже, є всі підстави сподіватись, що реальний захист матеріальних прав та законних інтересів потерпілих від злочину в процесі правової реформи в Україні, яку нині проводять, істотно зросте за рахунок додаткових гарантій. Однією з них є створення і функціонування спеціального державного фонду допомоги жертвам злочинів.

Важливим завданням у процесі зміцнення гарантій захисту прав і законних інтересів потерпілого є усунення однобічності в розумінні терміна “право на захист”. Чинне кримінально-процесуальне законодавство України (як і багатьох інших держав), а також міжнародно-правові акти, спрямовані на захист основних прав та свобод людини і громадянина, вживають цей термін для окреслення і закріплення права обвинуваченого на захист від пред’явленого обвинувачення. Проте цей термін однаково може бути застосований і щодо потерпілого і означати право потерпілого на захист від злочинного посягання та його наслідків, право потерпілого на захист його порушених злочином прав та законних інтересів. І йдеться тут не про схоластичний спір чи коректно визнавати цей термін щодо потерпілого (адже традиція закріпила його стосовно обвинуваченого), – а про те, як створити реальні можливості потерпілим повноцінно здійснювати захист своїх прав і законних інтересів, тобто професійно й на засадах змагальності. Справжня ж змагальність відбувається тоді, коли сторони в спорі наділені рівними правами, а отже, і можливостями для відстоювання своїх тверджень та спростування тверджень супротивної сторони.

Обвинувачений, як сторона в кримінальному процесі, має право на захист, а це означає, що з моменту його затримання (тут він підозрюваний) чи пред’явлення обвинувачення він має право мати свого захисника. У цьому разі у випадках участі захисника в процесі, за призначенням органа, що веде процес, та малозабезпеченості обвинуваченого оплачують працю захисника за рахунок держави. Відшкодування витрат державі у таких випадках може бути покладено на державу (ч.4 ст.47 КПК).

Чи забезпечується рівність потерпілого з обвинуваченим щодо права мати свого захисника? На перший погляд – так. Потерпілий вправі мати в процесі свого представника, яким може бути адвокат (ст.52 КПК). Але свого представника потерпілий може мати лише з часу визнання його, власне, потерпілим, тобто після винесення органом, що веде процес, постанови про визнання особи, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду, потерпілим. Якщо ж взяти до уваги, що в практиці особа визнається потерпілою під кінець попереднього розслідування, то про рівність щодо реалізації наданих законом можливостей (прав) говорити марно. До того ж, якщо обвинувачений є малозабезпеченим, то держава призначає йому захисника і звільняє від оплати за послуги адвоката. Чому ж тоді потерпілий у всіх випадках має оплачувати послуги свого представника-адвоката?! Очевидно, що можливості сторін (радше – учасників процесу з протилежними інтересами) стосовно даної ситуації не є збалансованими.

У новому кримінально-процесуальному кодексі важливо передбачити обов’язок органа дізнання, слідчого та прокурора визнати особу потерпілим відразу після порушення кримінальної справи. Крім того, оплату послуг представника потерпілого, зокрема адвоката, слід покласти на засудженого або на особу, стосовно якої кримінальна справа закрита за нереабілітуючими підставами, а у випадку малозабезпеченості останніх – на державу. Реалізація цієї пропозиції у майбутньому кримінальному процесуальному законі дасть більші можливості потерпілому – жертві злочину – захистити свої права, порушені злочином.

Істотною перешкодою для безпосереднього доступу потерпілого до правосуддя, а отже, і для захисту своїх прав і законних інтересів, є чинна процедура оскарження потерпілим рішень органів дізнання та слідчого, зокрема постанов, які блокують виникнення та подальше провадження кримінальної справи. Насамперед, про право потерпілого оскаржити рішення про відмову в порушенні кримінальної справи та про її закриття. За чинним кримінально-процесуальним законодавством, потерпілий вправі оскаржити постанову слідчого і органу дізнання про відмову в порушенні кримінальної справи передусім відповідному прокуророві, а якщо таку постанову винесено прокурором – вищестоящому прокуророві, протягом семи днів з дня одержання копії постанови. Лише у разі відмови прокурора скасувати рішення про відмову у порушенні кримінальної справи потерпілий або його представник вправі подати відповідну скаргу до суду протягом семи днів з дня отримання повідомлення про відмову в скасуванні постанови, який і вирішує її по суті (ст.991; 2361 КПК).

Аналогічна процедура встановлена і щодо оскарження рішення (постанови) слідчого про закриття справи (ст.215; 2365 КПК), з тією лише різницею, що в разі оскарження прокуророві рішення про відмову в порушенні кримінальної справи він має розглянути скаргу, вирішити її і повідомити потерпілого про своє рішення впродовж трьох днів (ст.235 КПК), тоді як, оскаржуюючи постанову про закриття справи, прокурор своє рішення щодо скарги вправі прийняти протягом тридцяти днів (ст.215 КПК).

Привертає увагу різка відмінність у строках розгляду і вирішення цих двох категорій скарг прокурором. Навряд чи вдесятеро більший строк для розгляду скарги про закриття кримінальної справи є виправданим. Оскільки закриття кримінальної справи звичайно, відбувається зі згоди прокурора, то встановлення такого тривалого строку лише підсилює бюрократичний підхід та створює додаткові перепони для доступу потерпілого до правосуддя.

Отже, право потерпілого на безпосередній доступ до правосуддя з метою захисту своїх прав та законних інтересів у зазначених випадках блокується обов’язковим попереднім розглядом і вирішенням цього питання прокурором.

Як видається, така ситуація щодо захисту прав та інтересів потерпілого має бути усунена, оскільки в зазначених випадках чинне кримінально-процесуальне законодавство вступило в колізію з конституційними положеннями, згідно з якими “юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі” (ч.2 ст.124 Конституції), і що “права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади … посадових і службових осіб”(ч.2 ст.55 Конституції).

Характерно, що Верховний Суд України зайняв чітку і однозначну позицію щодо захисту прав і законних інтересів громадян у випадку виникнення колізії між Конституцією України і чинним законодавством. У постанові Пленуму Верховного Суду України №9 від 1 листопада 1996 р. “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” зазначено, що, оскільки Конституція України має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди під час розгляду конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення мають ґрунтуватись на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй [7, с.23].

Отже, наведені міркування дають підставу для висновку, що передбачений кримінально-процесуальним законодавством України порядок оскарження постанов органа дізнання, слідчого і прокурора про відмову порушити кримінальну справу та про закриття кримінальної справи, а ці процесуальні рішення найбільшою мірою зачіпають інтереси потерпілих від злочину, не відповідає Конституції України. Власне це було враховано робочою групою у справі підготовки проекту нового КПК України. Проектом у ст.287 передбачено безпосередній судовий порядок оскарження названих рішень потерпілим і цим самим забезпечується швидкий доступ потерпілому до правосуддя.

Потерпілий є одним з головних суб’єктів кримінального судочинства, проте він фактично позбавлений можливості в багатьох ситуаціях впливати на хід досудового слідства. Однією з таких ситуації є призначення і проведення судової експертизи. Чинне кримінально-процесуальне законодавство (ст.196-205 КПК) надає широкі права обвинуваченому під час проведення цієї процесуальної дії (ст.197 КПК), тоді як потерпілий цих прав позбавлений. Йому, на відміну від обвинуваченого, не надане право ознайомитись з постановою про призначення експертизи та поставити експертам додаткові питання. Цим самим потерпілий поставлений у нерівне становище з обвинуваченим, а отже, порушуються такі фундаментальні засади кримінального судочинства, як рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом та змагальність сторін (п.2, 4 ст.129 Конституції).

Отже, в новому кримінально-процесуальному законодавстві, формуючи процесуальний статус суб’єктів процесу, насамперед його учасників, необхідно чітко дотримуватись принципу, що потерпілий не може мати менше прав, аніж обвинувачений. Саме такого принципу дотримується проект нового Кримінально-процесуального кодексу України. Стаття 255 цього проекту, зокрема, наділяє як обвинуваченого (підозрюваного), так і потерпілого та інших учасників процесу під час призначення і проведення судової експертизи правом: 1) заявляти відвід судовому експерту; 2) просити призначити судового експерта з числа вказаних ними осіб; 3) ставити перед судовою експертизою додаткові запитання, крім тих, що поставив слідчий чи суд; 4) знайомитися з матеріалами судової експертизи після її висновку; 5) заявляти клопотання про призначення нової або додаткової судової експертизи. Проектом цієї норми на слідчого покладено обов’язок ознайомити всіх учасників процесу, у тому числі і потерпілого, з постановою про призначення судової експертизи і роз’яснити їм права, передбачені цією нормою, та скласти про це відповідний протокол.

З метою посилення захисту прав потерпілих необхідно надати їм можливість брати участь у судових дебатах у всіх без винятку кримінальних справах. На сьогодні стан щодо їхньої участі у цій стадії процесу порушує проголошений ст.129 Конституції України принцип змагальності судочинства та принцип рівності учасників процесу.

Оскільки ж після прийняття Конституції 1996 р. участь прокурора в справах публічного обвинувачення є обов’язковою (п.5 ст.129), то потерпілий за чинним кримінально-процесуальним законодавством може виступати в судових дебатах тільки в справах приватного обвинувачення. Що ж до справ публічного звинувачення, то він позбавлений такої можливості. А проте потерпілий за своєю суттю належить до сторони обвинувачення. Він має бути повноправним учасником процесу і мати такі ж права, що й обвинувачений (підсудний). Окрім того, що за теперішньої ситуації суд не знає остаточної думки потерпілого щодо пред’явленого обвинувачення, його ще й позбавили змоги захистити себе в тих випадках, коли підсудний чи його захисник у своїх виступах посилаються на обставини, які негативно характеризують потерпілого (наприклад, протиправна чи аморальна його поведінка, що спровокувала злочин). Адже нерідко в судових дебатах потерпілий стає предметом різної критики, і позбавлений змоги внести щодо цього ясність. З огляду на це вважаємо необхідним надати потерпілому право брати участь у судових дебатах під час розгляду всіх без винятку кримінальних справ.

Як видається, неправомірно нехтувати думкою потерпілого і під час обрання обвинуваченому (підсудному) запобіжного заходу, особливо коли йдеться про такий захід, як взяття під варту. Сьогодні ж це питання вирішує тільки особа (орган), яка веде кримінальний процес, не ураховуючи думки потерпілого.

Є всі підстави вважати, що нове кримінально-процесуальне законодавство (КПК України), підготовка якого активно ведеться, істотно зміцнить як процесуальний статус потерпілого, так і гарантії захисту його прав та законних інтересів.

––––––––––––––––––––

1. Вісник Верховного Суду України. – 2000. – №2 (18).

2. Відомості Верховної Ради України. – 2000. – №24. – Ст. 193.

3. Гошовський М.І., Кубинська О.П. Потерпілий у кримінальному процесі України. – К.: Юрінком Інтер, 1998.

4. Кримінальний кодекс України. Кримінально-процесуальний кодекс України: Постанови Пленуму Верховного Суду України із загальних питань судової діяльності та в кримінальних справах // Відп. ред. В.Т.Маляренко. – К.: Юрінком Інтер., 1999.

5. Кримінально-процесуальний кодекс України: Проект підготовлений робочою групою Кабінету Міністрів України. – К., 2000.

6. Нор В.Т. Удосконалення системи правових гарантій захисту майнових прав та інтересів потерпілих від злочинів // Проблеми формування інститутів правової держави. – Львів: Львів. ун-т ім. Івана Франка, 1990.

7. Постанови Пленуму Верховного Суду України. 1963-2000. – К.: А.С.К., 2000. – Т.1.

8. Права человека и судопроизводство // Собрание международных документов. – Варшава: OSCE, 1999.

9. Смирнов С.В. О компенсации ущерба в уголовном процессе // Вест. Днепропетр. ун-та. Правоведение. – Днепропетровск, 1994.

10. Цивільний кодекс. Цивільний процесуальний кодекс України: Постанови Пленуму Верховного Суду України в цивільних справах // Відп. ред. П.І.Шевчук. – К.: Юрінком Інтер, 1999.

 



© Нор В., 2001

 

Запобігання злочинності неповнолітніх
та молоді у Нідерландах

І. Андріїв©

Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

 

 

 

Проблема злочинності була і є однією з найгостріших на всіх етапах історії будь-якої держави. Упродовж століть держави та їхні уряди постійно розробляли і прагнули удосконалювати системи боротьби із злочинністю, зокрема шляхом посилення покарання за злочини, збільшення кількості правоохоронних органів, проте злочинність і далі існує. Єдиний результат, здобутий у цьому двобої – періодичне зменшення її рівня.

Про це красномовно свідчать факти. У 1999 р. ймовірність того, що особа може стати жертвою розбою, нападу, порівнюючи з 60-ми роками, зросла удвічі-втричі, утричі збільшилася кількість насильницьких злочинів та злочинів, які вчиняють неповнолітні. Ця тенденція характерна для багатьох країн Азії, Західної Європи та Північної Америки. Шкода, яку завдає злочинність суспільству, позбавляючи людей життя, власності, особистої безпеки, значно перевищує сукупний національний дохід багатьох держав [ 1, с.20 ].

Дослідження, проведені у 1998-1999 р. Міжнародним центром попередження злочинності, показали, що заходи спрямовані на запобігання злочинності обходяться будь-якій державі у 2-7 разів дешевше, ніж ув’язнення, і є набагато ефективнішими, оскільки спрямовані на усунення її причин.

За даними цього ж Центру, 50% усіх злочинів, які вчиняються у зарубіжних країнах – це злочини неповнолітніх та молоді. Це специфічна категорія осіб, яка легко потрапляє під негативні впливи, а відтак становить головний резерв дорослої злочинності. Тому ув’язнення або інші примусові заходи, які вживають правоохоронні органи щодо неповнолітніх злочинців, найчастіше не лише не дають бажаного результату, але й спричиняють формування у цих осіб стійкої спрямованості до подальшої злочинної діяльності. Останніми роками всі зусилля світової громадскості спрямовані саме на побудову, удосконалення системи запобігання злочинності, розробку різноманітних програм та заходів, особливе місце серед яких надається заходам запобігання злочинності серед неповнолітніх та молоді.

На сьогодні в Україні немає визначеної концепції або національної програми запобігання злочинності серед неповнолітніх та молоді. Тому, як видається, досвід, здобутий у цій сфері іншими країнами, певна методика розробки програм, організація та функціонування системи запобігання злочинності неповнолітніх та молоді можуть бути використані в процесі побудови такої системи в Україні. Як приклад ми обрали систему запобігання злочинності неповнолітніх та молоді Нідерландів, оскільки заходи, розроблені у цій країні, на нашу думку, не потребують значних витрат для їх впровадження, збільшення правоохоронних органів або створення спеціальних органів. Їх можна розробляти на місцевому рівні, переважно за ініціативою та безпосередньою участю громадян, які і є найбільш зацікавлені у тому, щоб вулиці їхнього міста були безпечними для усіх у будь-яку годину доби.

Рівень злочинності неповнолітніх та молоді у Нідерландах є досить високим і має тенденцію до зростання. За даними Міністерства юстиції Нідерландів, у 1992 р. виявлено 90000 неповнолітніх, які вчинили злочини, а у 1998 р. їх кількість збільшилася до 150000. Кількість злочинів, вчинених цією категорією осіб, у 1992 р. становила 12 342 злочини, у 1995 – 14627, у 1998 р. – 16876. Питома вага неповнолітніх та молоді серед загальної кількості осіб, які вчинили злочини у Нідерландах, у 1992 р. становила 12%, у 1995 – 13, а у 1998 – 15%. З 1992 по 1999 рік найбільше зріс рівень насильницької злочинності неповнолітніх та молоді – приблизно втричі; удвічі зріс рівень злочинів проти громадського порядку, однак рівень злочинів проти власності майже не змінився. У структурі злочинності неповнолітніх та молоді переважають злочини проти власності, частка яких становить 75% всіх злочинів, що вчиняються цією категорією осіб, насильницькі злочини становлять 20% і злочини проти громадського порядку – 5%. Серед злочинів проти власності 97% становить знищення та пошкодження майна, крадіжки; розбої та грабежі неповнолітні та молодь вчиняють зрідка, хоч упродовж останніх років спостерігається тенденція до збільшення їх частки.

Більшість злочинів (70-75%) вчиняють неповнолітні чоловічої статі. Дівчата вчиняють злочини рідше – приблизно 25% усіх злочинів, які вчиняють неповнолітні. Здебільшого це злочини проти власності (80% усіх злочинів цієї категорії) – рідше знищення та пошкодження майна (6%) та злочини проти громадського порядку (3%).

Дослідження, проведені Міністерством юстиції Нідерландів протягом 1990-1999 р. показали, що протиправна поведінка здебільшого спостерігається серед неповнолітніх та молоді, які постійно пропускають шкільні заняття, ніде не навчаються і не працюють. Тому більшість превентивних заходів, які розробляються у Нідерландах, орієнтовані саме на цю категорію населення [2, с.126].

Як же фінансуються заходи та програми запобігання злочинності неповнолітніх та молоді у Нідерландах?

Кожного року держава виділяє кошти на такі програми з умовою, що не менше ніж 10% буде витрачено на дослідження та вивчення позитивного досвіду інших країн, здобутого у цій сфері. Кошти держави становлять приблизно половину всіх коштів, які витрачаються на запобігання злочинності, оскільки місцеві програми та заходи фінансуються за рахунок коштів органів місцевого самоврядування та коштів, які перераховують для розробки і впровадження превентивних заходів комерційні фірми та приватні особи. Ця система фінансування є надзвичайно ефективною, тому що коштів держави постійно не вистачає на розробку превентивних заходів у всіх містах країни і процес їх виділення забирає багато часу.

Наявність у місцевих органів самоврядування власних коштів та внески бізнесових структур дають змогу швидко розробляти та впроваджувати програми запобігання злочинності з урахуванням конкретних місцевих потреб. Саме тому у Нідерландах ефективно функціонує багато різноманітних програм запобігання злочинності неповнолітніх та молоді, причому у великому місті, поділеному на адміністративні райони, їх може бути декілька, кожна з яких покликана допомогти молодій особі знайти своє місце у суспільстві, усунути принаймні частину причин, які штовхають її до вчинення злочину.

Прикладом великого міста, де функціонує кілька привентивних програм, може бути столиця Нідерландів Амстердам. Це місто вирізняється тим, що в ньому проживає близько 40 різних національностей і надзвичайно багато емігрантів. Діти неголландського походження відчувають дискримінацію у школі, подекуди не відвідують її взагалі. Своє дозвілля вони проводять на вулиці, порушують громадський порядок, вживають наркотики, вчиняють крадіжки. Безперечно, така поведінка притаманна не лише дітям емігрантів. У такому мультикультурному місті дуже важко створити умови для повноцінного розвитку всіх національностей, тому Центральна муніципальна рада Амстердама у 1994 р. виступила ініціатором створення проекту молодіжної політики під назвою “Молодь у 2000. Інтегрована молодіжна політика у Амстердамі”.

Муніципальна рада передусім мала на меті залучити до створення цього проекту не лише громадськість та органи місцевого самоврядування, а молодь різних національностей. Тому проект обговорювали та ухвалювали на конференції, яка відбулася 13-14 жовтня 1994р. за участю представників державних органів, громадських організацій та молоді. Саме тут молодь мала можливість висловити свої думки з приводу молодіжної політики, яку проводять державні органи.

У 1995 р. цей проект було схвалено виконавчим комітетом Центральної муніципальної ради Амстердама. Всі програми, заплановані в межах проекту, розроблені за ініціативою молоді, тому немає потреби примусово залучати до участі в цих програмах молодь, яка потребує допомоги.

Координацією програм, які функціонують у межах проекту “Молодь у 2000”, займаються департамент соціальної політики та олдермен з питань молодіжної політики. З цією ж метою у 1995р. утворено спеціальний комітет, до складу якого увійшли представники департаментів соціального захисту, освіти, економіки, спорту. Завданням комітету є управління, координація та контроль за реалізацією проекту “Молодь у 2000”. Тут діють такі програми: “Подовжений день у школі” (її мета – допомогти підліткам навчитися цікаво та корисно організовувати своє дозвілля); “Продовження шкільного навчання” (мета – боротьба з пропусками шкільних занять, а також заохочення підлітків до завершення навчання); “Гарантійний план працевлаштування” (програма, створена з метою допомогти молоді у працевлаштуванні – це своєрідна служба зайнятості; цією програмою заплановано проведення безоплатних курсів для молоді, яка бажає влаштуватися на постійну чи тимчасову роботу) та “Нові перспективи” (соціальна служба для “проблемних” дітей та молоді) [ 3, с.4 ].

Серед цих програм особливо цікавою, як нам видається, є програма “Нові перспективи”, оскільки саме вона покликана допомогти “проблемним” дітям, які конфліктують удома, в школі, пропускають шкільні заняття, вдаються до крадіжок, порушують громадський порядок, перебувають у бандах, а відтак вони стоять на порозі професійної злочинності. Таких “проблемних” дітей чимало і в Україні, проте конкретної стратегії (не кажучи вже про програму) щодо допомоги цим дітям немає.

На нашу думку з “Нових перспектив” можна перейняти хоча б методику, якщо не всю програму, для створення подібної програми в Україні. Відомо, коштів для розробки і впровадження превентивних програм та програм допомоги “проблемним” дітям в країні немає – такої статті видатків у Державному бюджеті України на 1999 рік нам виявити не вдалося, проте можна скористатися внесками комерційних організацій та коштами місцевого бюджету. Принаймні у Нідерландах така схема фінансування превентивних заходів спрацьовує.

Метою програми “Нові перспективи” є допомогти підліткам, які пропускають шкільні заняття або взагалі не відвідують школу, живуть у неблагополучних сім’ях, страждають від соціальної невлаштованості, дискрімінації та етнічної ізоляції, знайти свій шлях у житті та запобіти криміналізації цієї категорії осіб [ 4, с.11 ].

Згідно з програмою, для роботи з молоддю безпосередньо створюють робочі групи, які складаються з 5 осіб – працівників “Нових перспектив”. Головний відбірковий критерій для членів робочої групи – досвід роботи з підлітками. Це можуть бути вчителі, полісмени або консультанти у справах молоді, а також працівники соціальних служб. Наскільки це можливо, походження членів робочих груп відбиває походження групи підлітків, з котрою вони працюють: 50% – мароканці, 25% – сірійці, 15% голландці, і 10% – турки. Незважаючи на такий різноманітний етнічний склад членів групи, їхня діяльність є надзвичайно злагодженою.

Молоді люди, які бажають взяти участь у проекті, повинні зареєструватися в секретаріаті “Нових перспектив”. Допомогу може дістати не тільки підліток з так званої ризикової групи, а кожен хто, її потребує. Спосіб допомоги підлітку працівники програми обирають у кожному конкретному випадку. Період участі підлітка у програмі “Нові перспективи” називається “періодом співпраці”, тому що тут для досягнення успішного результату необхідно, щоб і сам підліток виявив бажання змінити своє життя, знайти своє місце у суспільстві. Цей період умовно поділяють на етапи.

На першому етапі працівник “Нових перспектив” вивчає умови життя підлітка, його оточення та поведінку. З цією метою він відвідує сім’ю підлітка, школу та місця, де підліток проводить своє дозвілля (молодіжні клуби, кав’ярні). Оскільки в цьому оточенні підліток почуває себе найвільніше, працівник “Нових перспектив” має змогу ближче з ним познайомитися та відшукати найефективніший спосіб надати йому допомогу.

Другий етап – збір інформації про минуле підлітка, що дає уявлення про його фізичний, розумовий стан та оточення, починаючи від народження. Працівник “Нових перспектив” намагається з’ясувати, хто має вплив на підлітка і як використати авторитет цієї особи у наданні допомоги підлітку. На цьому етапі підліток та працівник “Нових перспектив” спільно визначають цілі, яких необхідно досягнути в процесі їхньої співпраці.

На третьому етапі процесу співпраці працівник “Нових перспектив” розробляє та впроваджує план допомоги підлітку, який охоплює такі сфери, як сім’я підлітка, школа, робота та дозвілля. Сім’я підлітка посідає перше місце в плані допомоги – адже матеріальні негаразди, непорозуміння та конфлікти між членами сім’ї найчастіше є головною причиною його проблем – починаються пропуски занятть у школі, вживання наркотиків, вчинення правопорушень. Завдання працівника “Нових перспектив” – виявити ці проблеми та спробувати їх розв’язати, і в разі потреби звернутися за допомогою до соціальних служб.

У школі підліток також проводить значну частину свого часу, тому вивчення його поведінки у школі, взаємовідносин з учителями та товаришами є необхідним для пошуку найефективнішого способу надання допомоги. Якщо в результаті такого аналізу працівник “Нових перспектив” дійде до висновку, що атмосфера у школі є сприятливою для підлітка, тобто у нього нормальні взаємовідносини з учителями та друзями, то працівник “Нових перспектив” допомагає підлітку, який не відвідував занять, повернутися у школу, де він навчався. Якщо ж результати негативні або підліток сам не бажає повертатися до старої школи, йому пропонують продовжити навчання в іншій школі або здобути професійну освіту на спеціальних курсах, що дасть можливість підлітку у майбутньому мати стабільне становище у суспільстві та запобігти поверненню до попереднього способу життя, а отже втягненню у професійну злочинність.

Крім сім’ї та школи, працівник “Нових перспектив” відвідує місця, де підліток проводить своє дозвілля, тому що нерідко підлітки вчиняють злочини від нудьги, невміння розсудливо використати свій вільний час. Працівник пропонує підлітку зайнятися певним видом спорту, який викликає у нього інтерес, або ж вступити до молодіжних клубів чи гуртків. У переважній більшості працівники “Нових прспектив” виявляють причини, які призвели до протиправної поведінки їхніх підопічних, та допомагають їм повернутися до нормального життя. Коли працівник “Нових перспектив” переконується, що його допомога підлітку більше не потрібна, процес співпраці завершується. Проте це не означає, що працівників “Нових перспектив” не цікавить подальша доля їх підопічних [ 5, с.3 ].

Після завершення процесу співпраці працівник “Нових перспектив” відвідує підлітка черезі три, шість, дев’ять та дванадцять місяців з тим, щоб з’ясувати, чи не потребує підліток допомоги. У більшості випадків підліток повертається до нормального життя і подальшої допомоги працівника “Нових перспектив” не потребує. Проте, якщо у перевихованні підлітка не було досягнуто позитивних результатів, “Нові перспективи” чи інші заклади пропонують повторну допомогу. Такий підхід вселює у підліткка впевненість, що працівники “Нових перспектив” у разі потреби завжди завжди готові йому допомогти.

Аналіз “Нових перспектив” дає підставу вважати, що така програма могла б ефективно функціонувати і в містах України. ЇЇ впровадження не потребує значних державних коштів – цілком достатньо коштів місцевого бюджету. Якщо ж заохотити громадськість до участі і підтримки такої програми, то реальність її не викликає заперечень.

Досвід багатьох країн свідчить, що набагато легше та ефективніше допомогти молодій людині утвердитися, знайти своє місце у суспільстві, аніж потім витрачати величезні кошти на збільшення кількості правоохоронних органів, виконання кримінальних покарань та утримання в’язниць і виправних закладів. Побудова системи запобігання злочинності неповнолітніх та молоді в Україні на державному рівні є реальною, щоправда для цього потрібен час та кошти, а от конкретні заходи та програми, такі як “Нові перспективи”, можна розробляти і впроваджувати невідкладно. Важливо, щоб громадськість усвідомила їх необхідність та виявила бажання співпрацювати в цьому напрямку з державними органами та органами місцевого самоврядування.

––––––––––––––––––––

1. Nature and evolution of the criminality of young adults – Report by Mrs. Junger-Tas, Research and Documentation Centre, Ministry of Justice. – Netherlands, 1999.

2. Social change and juvenile delinquency. European Committee on Crime problems. – Strasbourg, 1998.

3. Yong to 2000. Integrated youth policy of Amsterdam. 1994-1998 Summary. – Amsterdam, 1998.

4. New Perspectives. – Opmaak; Amsterdam, 1997.

5. Jeltema D.C. Youth policy in North Amsterdam. – Amsterdam, 1997.

 



© Андріїв І., 2001

 

ЕКОНОМІЧНА ЗЛОЧИННІСТЬ У ПЕРІОД ПЕРЕХОДУ

ВІД СОЦІАЛІСТИЧНОЇ ДО РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ

А. Бойко©

Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

 

 

 

Результати кримінологічних досліджень дають підстави стверджувати, що характер причин та умов економічної злочинності безпосередньо пов’язаний з характером і елементами певної економічної системи. Це твердження знаходить своє вираження і в перехідній фазі від адміністративно-командної (соціаліс­тичної) системи господарювання до ринкової, про що свідчить аналіз економічної злочинності як в Україні, так і в інших постсоціалістичних країнах, які різними темпами прямують до ринкового господарювання. Безумовно, що у сфері господарської діяльності вчиняються злочини, характерні для більшості моделей господарювання, і злочини, які притаманні здебільшого саме цій системі господарювання. Проте в періоди переходу від однієї економічної системи до іншої спостерігається зростання кількості вчинюваних злочинів, які притаманні новій моделі господарювання, і злочини, типові для попередньої системи, але які матимуть тенденцію до подальшого зменшення. Їх кількісне співвідношення залежить від низки чинників та найперше – від темпів реформування соціально-економічної системи.

Протягом перших років перехідної фази соціалістичної системи господарювання до ринкової здебільшого переважають економічні злочини, властиві соціалістичному господарюванню (з його пануючою роллю державної власності і централізованою системою розподілу національного доходу). Разом з тим поступово простежуються симптоматичні прояви економічних злочинів, які є характерними для стабільних ринкових систем. Щодо України, то тут, як і в інших країнах, що змінюють свою економічну систему, з’явилися нові, не відомі в умовах ринкової економіки форми економічної злочинності, а також зросли ті традиційні злочинні прояви, що спостерігаються в кожній економічній системі (податкові злочини, кримінально-карана корупція, контрабанда та ін.).

Визначити характер та обсяги такого співвідношення дуже складно, оскільки кількість вчинюваних економічних злочинів та розміри заподіяної ними шкоди повністю не відображені в офіційних статистичних даних, а високий рівень тіньової економіки (що є характерним для різних фаз перехідного періоду) ще більш ускладнює це завдання. Однаковою мірою на це впливає також і відсутність кримінальної відповідальності за деякі прояви злочинної поведінки, типової для ринкового господарювання, які вже проявляються в країнах з перехідною економікою (зокрема, в Україні – це відмивання “брудних” грошей).

У ситуації, коли об’єктивно не можна спиратися на офіційні статистичні дані про стан вчинення економічних злочинів, необхідно за допомогою опосередкованого аналізу виявити загальні тенденції злочинних проявів тих чи інших груп економічної злочинності. Однак у цьому разі треба враховувати і тіньову сторону господарської діяльності. Проте в сучасних соціальних умовах, зокрема в Україні, виявити такі тенденції складно, оскільки це зумовлено не тільки глибокими соціально-економічними змінами, але й слабкою як в оперативному, так і в організаційному плані діяльністю органів у справі виявлення і боротьби з економічними злочинами, недостатня їхня професійна підготовка для реалізації таких завдань, помножені на рівень корумпованості цих органів.

Про деякі тенденції проявів тих чи інших груп економічних злочинів можна судити із публікацій засобів масової інформації або з офіційних повідомлень відповідних державних органів. Однак завжди треба пам’ятати про значний вплив суб’єктивних чинників таких даних.

Зокрема, засоби масової інформації у переважній більшості зосереджують свою увагу на публікаціях сенсаційного характеру, персональних скандалів і аналізують їх крізь призму партійно-політичних або ж кланових інтересів осіб, які володіють такою інформацією. Поза увагою засобів масової інформації залишається системний характер проявів економічної злочинності, її динаміка, що є важливим для її глибшого вивчення.

Точнішим джерелом інформації про економічну злочинність є видані для службового користування рапорти, доповіді та аналізи, виконані державними установами, які доступні широкому загалу тільки у фрагментах. Проте необхідно пам’ятати, що інформація цих органів також підлягає коригуванню відповідно до її певних корпоративних інтересів.

Спираючись на різні джерела, кожне з яких не дає повної інформації про сучасний стан економічної злочинності в країнах з перехідною від соціалістичних до ринкових відносин економікою (зокрема, і в Україні), можна тільки зорієнтуватися в загальних тенденціях розвитку і деяких чинниках, що сприяють її розширенню.

З огляду на існуючі застереження щодо правдивості даних зареєстрованої економічної злочинності можна з деякою мірою правдоподібності відзначити, що окремі злочинні діяння не тільки не зникають, а навіть не зменшуються. Приміром, якщо говорити про Україну, то це деякі форми розкрадання державного або колективного майна, зокрема шляхом привласнення, розтрати або зловживання посадовим становищем (ст.84 КК України); обман покупців (ст.155 КК) або обман замовників (ст.155-1 КК); одержання незаконної винагороди від громадян за виконання робіт, зв’язаних з обслуговуванням населення (ст.155-2 КК); порушення правил торгівлі (ст.155-3 КК) та ін. В одночас, з точки зору кримінології, окремі прояви економічної злочинності, в процесі зміни економічної системи втрачають характер суспільної небезпеки, яку вони становили у соціалістичній системі. Це такі злочини, як злочинно-недбале використання або зберігання сільськогосподарської техніки (ст.147-2 КК України); злочинно-недбале зберігання зерна та насіння олійних культур (ст.147‑3 КК); спекуляція (ст.154 КК) та інші (поза сумніву, це класичні суспільно небезпечні діяння для адміністративно-командної системи господарювання). Очевидно, що в міру звільнення господарського обороту від адміністративно-командного втручання та створення конкурентного ринку вони втрачають свій суспільно небезпечний характер і практичний сенс.

Уже на початку зміни соціалістичної соціально-економічної системи деякі форми злочинної поведінки, що спостерігалися раніше в системах ринкового господарювання, активно проявляються в нових умовах. Серед них найбільшого поширення набувають такі злочинні діяння, як (за законодавством України): заняття забороненими видами підприємницької діяльності (ст.148 КК); фіктивне підприємництво (ст.148-4 КК); шахрайство з фінансовими ресурсами (ст.148‑5 КК); незаконне виготовлення, підробка, використання або збут незаконно виготовлених і одержаних чи підроблених марок акцизного збору (ст.153-1 КК). Це значною мірою зумовлено зміною форм втручання держави у сферу господарської діяльності. Основою такого регулювання були і залишаються дотації та цільові кредити, передбачені для виконання завдань економічної і соціальної політики держави чи міжнародних організацій. У Республіці Польща, зокрема, предметом таких шахрайств із фінансовими ресурсами були дотації і преференційні кредити в основному ті, які скеровували на так зване створення робочих місць. Таким діям сприяли, з одного боку, брак критеріїв для визначення необхідності їх створення, з іншого – брак будь-якого контролю за потребою їх створення і також способу використання [1, с.113] В Україні, зокрема, предметом таких дій були пільгові кредити на розвиток сільського господарства.

В Україні, Російській Федерації, Республіці Польща та в інших постсоціалістичних країнах також відносно швидкого поширення набули типові для ринкового господарства злочинні діяння, пов’язані з передачею коштів у довірче управління. Значно поширилися злочини, пов’язані з приватизацією державного майна.

Напевно, найбільший інтерес для кримінології, але найважчий, з точки зору завдань кримінальної політики в усіх площинах (криміналізації, застосування права і профілактики правопорушень), викликають прояви економічних злочинів, пов’язаних з переходом однієї економічної системи в іншу.

Заходи запобігання вчиненню економічних злочинів у таких країнах, на перший погляд, могли би бути типовими для країн зі стабільними умовами ринкового господарювання і грунтуватись на їхньому великому досвіді. Разом з тим треба робити спроби в питаннях протидії проявам господарської патології, що виявляються в період переходу з однієї економічної системи в іншу.

Зв’язок цих проявів зі змінами в економічній системі є більш або менш безпосередній. З юридичного погляду вони наближаються до класичного, давно відомого зловживання владою, або перевищення влади або посадових повноважень.

До інших патологічних проявів у господарюванні, зумовлених зміною економічної системи, належать поширені на початку цього шляху нетипові для ринкового господарювання, а саме: реалізація державним підприємством, монополістом у певній галузі, своєї продукції через кооперативи та господарські товариства, які брали за цю послугу 20-30% комісійних, що збільшувало дохід осіб, цих суб’єктів підприємницької діяльності, пов’язаних безпосередньо з керівниками підприємств. У міру зростання конкуренції у виробництві і в товарному обігу ці прояви посадових зловживань зникали.

Прояви господарської корупції використовують плідну основу в самому процесі перетворень системи, що реалізовуються у ключових положеннях через органи державної влади. Встановлений для основ ринкового господарювання факт, що корупція зростає разом із роздержавленням основних галузей господарювання, може підтвердити спостереження, що подібний ефект дає приватизація. Початкові передбачення в іншому напрямі не можуть відбуватись без взаємодії з державними службовцями. Корупційні діяння проявляються звичайно там, де маємо справу з державними грошима чи іншими матеріальними цінностями, використання яких залежить від дій державних службовців. До цього ж корупція посилюється в основному тому, що сама процедура прийняття і оприлюднення управлінських рішень не врегульована настільки, щоб забезпечити прозорість таких дій і ефективний соціальний контроль.

В результаті зміни економічної системи настає лавинне зростання не залежної у своїх формах від способу господарювання так званої традиційної економічної злочинності (ухилення від сплати податків, контрабанда та ін.), а також злочинів, типових для ринкового господарювання в перехідний період. Такі тенденції в динаміці економічної злочинності мають свої джерела в рішеннях, що лібералізують господарську діяльність, а також створюють нові типові для ринкового господарювання інституції, проте, не забезпечуючи їх необхідним правовим регулюванням, засобами для ефективної діяльності і належним контролем за їхньою діяльністю. Відтак досить швидко поширилися злочинні діяння, пов’язані з незаконним виготовленням та контрабандою алкогольних і тютюнових виробів з метою ухилення від сплати податків, митних зборів та ін. Лібералізація господарської діяльності, яка не супроводжувалась створенням відповідних механізмів обмежень у сфері обороту вторинної сировини, спровокувала масові розкрадання кольорових металів, що призводило до аварійних ситуацій як у системі енергопостачання, так і в інших ділянках виробничої діяльності.

Одним із чинників економічної злочинності, який важко подолати і який сприяє водночас розширенню її вузької криміногенної ролі (в складному перехідному процесі), є сама специфіка господарської діяльності в цей період. Шанси на обмеження впливу цього чинника залежать від ефективності діяльності установ, покликаних протидіяти патології в цій сфері, і від створення умов для розвитку природного конкурентного середовища. Важливо також створити такі умови для підприємницької діяльності, які б породжували мотивацію її легальних та правомірних форм. Той факт, що загальновідомі види економічної злочинності більш чи менш тісно пов’язані з процесом переходу до іншої економічної системи, не дає достатніх підстав вважати, що з завершенням перехідного періоду прояви цієї злочинності будуть або повністю знищені, або значно обмежені. Є, однак, сумнів, що розміри, яких вона досягне в перехідному процесі, будуть рушійною силою, початком ще більшої і небезпечнішої економічної злочинності у стабілізованій ринковій системі. ЇЇ механізми і пристосованість до наступних змін у господарській сфері поступово посилюються. Економічні злочини, що дають великі прибутки, досягають чимраз вищого ступеня організації. Є також небезпека, що в тих випадках, коли пропорції між легальними і нелегальними формами господарювання зміняться на користь останніх (а ситуація в Україні близька до цього), то підприємницька діяльність може потрапити під вплив організованої злочинності або бюрократично-корпоративних кланів.

Значних розмірів досягла сучасна банківська злочинність, що спричинено умовами, за яких функціонує банківська система в період економічних змін. Банки обслуговують фінансовий і товарний обіг, у тому числі і його вагому тіньову сферу. В багатьох випадках прогалини у правовому регулюванні банківської діяльності створювали умови для досягнення корисливої мети без прямого порушення правових норм, а тільки в обхід законодавства.

У період ринкових перетворень уміння суб’єктів підприємницької діяльності працювати в обхід чинного законодавства, використовуючи його окремі суперечності та прогалини, іноді просто вражає. Проте це одна із складних проблем патологічної господарської поведінки і в ринкових системах.

Якщо ж порівнювати чинники, що зумовлюють економічну злочинність у перехідний період, з криміногенними чинниками економічної злочинності, відображеними в емпіричних дослідженнях у країнах зі стабільною ринковою системою, то можна зробити певні узагальнення.

Як видається, можна стверджувати, що в комплексі причин та умов економічної злочинності залежно пріоритетне значення надається економічним криміногенним чинникам, а з інших соціальних чинників важливим визнається криміногенний вплив правового регулювання соціально-економічної сфери. Таке вагоме місце правового забезпечення реформування економічної системи зумовлене тим, що воно є основним знаряддям, яке використовується в процесі перетворення системи.

Значення таких чинників для патологічних явищ у сучасному господарюванні широко висвітлили німецькі вчені Броль (P.Bruhl) i Сейвлзберг (J.Savelsberg). Вважаючи, що більша небезпека виникає на стику приватного сектора з публічно-правовими інститутами ринкового господарювання, вони її характеризували, зокрема так: свобода підприємницької діяльності суб’єктів господарювання – це той фундамент ідей вільного підприємництва в ринковому господарюванні, які не дають змоги їх автоматично перенести до сектора державного управління господарською діяльністю або у сферу, в якій державний капітал є суттєвим компонентом господарської співпраці разом з приватним капіталом. Пояснюється це передусім браком чітких засад у сфері таких майнових відносин. З одного боку, відбулась приватизація державних підприємств, з іншого – досі не врегульоване представництво інтересів держави щодо формування та використання державних коштів [2, с.90]. Збалансувати таку розбіжність, врахувавши інтереси держави та суб’єктів підприємницької діяльності, можна було б за допомогою ефективної податкової системи (такої, що стимулює виробництво), але цього домогтись не завжди вдається.

Джерелом патології господарської діяльності є також недосконалі фінансова і банківська системи. Ці чинники, якщо вчасно внести відповідні зміни у їхнє правове регулювання, належать до криміногенних чинників економічної злочинності, які легко усуваються. На тлі конкретних умов переходу до іншої економічної системи, безумовно, ступінь криміногенності цих чинників зростає – адже вони з самою появою економічної злочинності ускладнюють їй протидію.

До чинників, що стимулюють зростання економічної злочинності в перехідний період, належать також брак етично-моральних засад у сфері підприємницької діяльності, а також байдуже ставлення більшості членів суспільства до цього явища. Більше того, оскільки у етично-психологічному плані державне втручання у сферу підприємницької діяльності є занадто обтяжливим, то надмірно ініціюється питання щодо розширення (під лозунгами боротьби з формалізмом у цій сфері) свободи такої діяльності. З іншого боку, зауважимо: пересічний громадянин, який буде вимагати найсуворішого покарання інших осіб за вчинення ними злочинів, що набули гучного розголосу у засобах масової інформації, сам має потяг до вчинення економічних злочинів і готовий підтримати інших, які їх вчиняють, щоб покращити своє матеріальне становище.

––––––––––––––––––––

1. Gorniok О. Przestepczosc gospodarcza i jej zwalczanie. – Warszawa, 1994.

Savelsberg J., Bruhl P. Politik und Wirtschaftsstrarecht, Eine soziologische Analyse. – Opladen, 1988



© Бойко А., 2001

 

Соціальна адаптація звільнених з місць позбавлення волі в порядку амністії

Б. Телефанко©

Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

 

 

В умовах сучасного формування правової держави одне із важливих завдань, що стоїть перед правоохоронними органами, є вирішення проблеми соціальної адаптації до життя на волі звільнених з виправно–трудових установ. Насамперед це торкається осіб, звільнених у порядку амністії.

Амністія – це повне або часткове звільнення від кримінальної відповідальності і покарання певної категорії осіб, винних у вчиненні злочинів. Оголошується вона спеціальним Законом про амністію [1, ст.1], який може прийматися не частіше ніж один раз упродовж календарного року [1, ст.6]. Особи, які підлягають звільненню згідно з Законом про амністію, звільняються не пізніше як протягом трьох місяців після опублікування Закону про амністію [1, ст.8]. Для одних амністія – це радість повернення додому, до своїх рідних, шанс змінити своє життя на краще; для інших – це безвість, випробування невлаштованістю та самотністю. Непроста доля у людей, які отримали тавро “раніше засуджений”.

Під соціальною адаптацією прийнято розуміти “включення особи в соціальне середовище через отримання статусу, місця в соціальній структурі суспільства” [2, с.173]. Процес становлення особи – це процес її соціалізації. Очікується, що амністія, оголошена до Законом України “Про амністію” від 1 червня 2000 року заторкне щонайменше 30 тис. осіб. Відмежувавши від себе на певний час цю соціальну небезпечну категорію громадян, суспільство вимушене її прийняти знову, черговий раз опинившись у вельми скрутній для себе ситуації.

Перша трудність, з якою стикаються переважна більшість амністованих, – це побутове влаштування, а потім і працевлаштування.

В умовах безробіття незапитаними залишаються навіть висококваліфіковані фахівці. І хоч Законом про амністію передбачено сприяння трудовому влаштуванню на роботу працездатних, самоочевидно, що перевага надається не їм. Отож побутове і трудове невлаштування штовхає їх назад до в’язниці.

Згідно із ст.5 Закону України “Про зайнятість населення” держава забезпечує додаткові гарантії працездатним громадянам у працездатному віці, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних конкурувати на ринку праці, в тому числі особам, звільненим з установ, що виконують покарання. Для цього місцеві Ради народних депутатів бронюють на підприємствах, в установах і організаціях до 5% загальної кількості робочих місць. Не всі броньовані місця мають гарантований характер. З урахуванням внесених у жовтні 1994 року до ст.5 Закону України “Про зайнятість населення” доповнень, частина 3 цієї статті має такий зміст “У разі проведення на підприємствах, в установах і організаціях скорочення чисельності або штату працівників у розмірі, що перевищує 5% загальної кількості робочих місць, місцеві Ради народних депутатів зменшують або взагалі не встановлюють квоти для зазначених підприємств, установ та організацій”.

Зрозуміло, що в умовах повсюдного скорочення штатів та робочих місць і навіть повного закриття багатьох підприємств, установ та організацій зміст названої статті дає юридичну підставу більшості організацій відмовляти у працевлаштуванні звільнюваним з місць позбавлення волі, в тому числі і в порядку амністії і помилування. З огляду на це стає проблемним застосування згаданим законом штрафу у розмірі середньої річної заробітної плати за кожну таку відмову в прийнятті на роботу.

Відповідно до проведеної амністії за Законом України від 24 липня 1998 р. “Про амністію” з установ кримінально–виконавчої системи звільнено понад 38,5 тис. осіб [3]. За 6 місяців 1998 р. з виправно–трудових установ звільнено 21 783 особи. З них прописано – 14 015 (68,7%) і тільки 8021 (37%) особа працевлаштована [4, с.9]. Наведені статистичні дані свідчать, що сучасний стан економічного розвитку України, суспільства в цілому негативно впливають на боротьбу держави з рецидивною злочинністю, на діяльність держави в питаннях соціальної адаптації засуджених, які звільнились з місць позбавлення волі, в тому числі і в порядку амністії.

Особи, що відбули покарання в місцях позбавлення волі є найбільш криміногенною категорією населення, тому що ізоляція від суспільства тягне за собою послаблення і навіть втрату соціально корисних зв’язків та чимало інших негативних наслідків [5, с.4]. Особистість – це категорія, яка відображає соціальну сутність людини, її взаємодію з суспільством. Сутність особистості соціальна. І як би добре не був поставлений процес виховання засуджених у місцях позбавлення волі, він не може вважатися завершеним, оскільки здійснюється у штучно створених умовах ізоляції людини від суспільства. Минає певний час, перш ніж звільнений пристосується й звикне до умов життя на волі і стане повноцінним членом суспільства.

Успіх адаптації залежить від багатьох чинників. По-перше, від особистості самого звільненого: його світогляду, рис характеру, температменту, інтелекту, правосвідомісті, моральності, професії, трудових навичок та інше. По-друге, від умов зовнішнього середовища, що оточує особистість звільненого: наявності житла, прописки, сім’ї, роботи. По-третє, від умов, в яких засуджений перебував у виправно–трудовій установі і які мають вплив на його поведінку у перші місяці після звільнення: організація трудового процесу, структура колективу засуджених, виховна дія адміністрації, строк перебування в установі та ін. По-четверте, ефективність контролю за поведінкою цієї категорії осіб, тактика діяльності працівників міліції.

У багатьох країнах, щоб допомогти людині швидше реабілітуватися, правоохоронні органи спеціально приховують її тюремне минуле. У нас – навпаки: сусідів, товаришів по роботі періодично розпитують про поведінку піднаглядного, нагадуючи йому в котрий раз про його минуле. Процес адаптації звільнених з виправно–трудових установ триває звичайно протягом трьох років, а переважної їх частини – протягом одного року. Найскладніший період для адаптації – від трьох до шести місяців [6, с.252]. Саме у цей час потрібно проводити найбільш інтенсивну роботу щодо управління процесом соціальної адаптації амністованих, суворий контроль за їх поведінкою у побуті, в громадських місцях, за сферою їх спілкування.

Здійснення спеціальних заходів стосовно осіб, звільнених з місць позбавлення волі, за словами А.М.Яковлєва, – центральне питання всієї проблеми попередження рецидиву, проте саме в цій ділянці є ще багато невирішеного [7, с.19]. З часу опублікування цих слів минуло 35 років. Чимало вже зроблено для удосконалення постпенітенціарної системи. Велика увага приділяється цьому питанню і в юридичній літературі. В літературі неодноразово висловлювалась думка про необхідність створення спеціальних громадських організацій для роботи із звільненими [8, с.39-40]. У наш час, незважаючи на економічні труднощі, назріла конча потреба створити для звільнюваних з місць позбавлення волі центрів соціальної адаптації, де протягом перших місяців після звільнення вони зможуть проживати і водночас вирішувати питання працевлаштування і житла. Важливо зазначити, що центри соціальної адаптації повинні створювати не органи внутрішніх справ, а місцеві органи влади. Хоча саме правоохоронні органи мають бути ініціаторами у вирішенні такої безвідкладної справи.

Реалізація цих заходів під егідою місцевих органів влади допоможе уникнути негативних психологічних станів у амністованих, які у багатьох випадках виникають унаслідок їх небажання після звільнення звертатися за допомогою до працівників органів внутрішніх справ. Звільнені з допомогою працівників центру соціальної адаптації поступово засвоюватимуть норми і правила життя на волі, необхідні навички, втрачені під час відбування покарання.

На створення в Україні спеціальних центрів для звільнених з місць позбавлення волі спрямований і Указ Президента України “Про додаткові заходи щодо поліпшення діяльності органів внутрішніх справ та громадських формувань з охорони громадського порядку”. У ньому вказано, щоб “до кінця 2000 року вирішити питання про створення в обласних центрах, великих містах, при окремих колективних сільськогосподарських підприємствах центрів соціальної реабілітації для осіб, які повернулися з місць позбавлення волі, осіб, які не мають визначеного місця проживання, займаються бродяжництвом, втратили зв’язки з сім’ями, а також тимчасових притулків для осіб похилого віку, жінок та неповнолітніх, які зазнали утисків у сім’ї, покинуті або залишили сім’ю” [9].

Крім центрів соціальної реабілітації суттєву роль у вирішенні проблем звільнених з місць позбавлення волі можуть відігравати спеціальні ради соціальної адаптації, фонди соціальної допомоги, до складу яких можуть входити представники державних, релігійних, громадських організацій та ін.

Біля міста Броди Львівської області на території колишньої ракетної бази у 1994 р. був заснований на добровільних засадах притулок соціальної адаптації для звільнених з місць позбавлення волі. Ефективність його діяльності свідчить про необхідність створення таких притулків у всіх областях України.

––––––––––––––––––––

1. Закон України “Про застосування амністії в Україні” зі змінами від 19.12.1998р. // Відомості Верховної Ради. – 1996. – №48. – Ст. 263; 1997. – №6. – Ст. 69.

2. Зотова О.И., Кряжева И.К. Методы исследования социально–психологических аспектов адаптации личности. – М., 1977.

3. Міліцейський кур’єр. – 1999. – №10.

4. Інформаційний бюлетень Державного департаменту України з питань виконання покарань. – К. – 1998. – №1.

5. Шмаров И.В. Предупреждение преступлений среди освобожденных от наказания. – М.: Юрид. л-ра, 1973.

6. Чуфаровский Ю.В. Юридическая психология. – М.: Юристъ, 1995.

7. Яковлев А.М. Борьба с рецидивной преступностью. – М.: Юрид. л-ра, 1964.

8. Беляев Н.А. Предмет советского исправительно-трудового права. – Л., 1960.

9. Указ Президента України “Про додаткові заходи щодо поліпшення діяльності органів внутрішніх справ та громадських формувань з охорони громадського порядку” від 16 червня 1999 р. – №650/99.

 



© Телефанко Б., 2001

 

Підстави відповідальності
за кримінальним правом Франції

І. Красницький©

Львівський інститут внутрішніх справ при Національній академії внутрішніх справ України, вул. Городоцька, 26, 79007 Львів, Україна

 

 

 

 

 

Одне з першочергових завдань незалежної України, яка йде шляхом побудови правової держави, є забезпечення прав і свобод людини та додержання при цьому принципу законності. Тому перед державою постала потреба негайного оновлення діючого законодавства і приведення його у відповідність до вимог сучасності. З огляду на це великої ваги набуває питання всесторон­нього вивчення підстав притягнення особи до юридичної відпові­дальності в цілому і кримінальної – зокрема.

У радянському кримінальному праві упродовж довгого часу панувала думка, що єдиною і достатньою підставою притягнення особи до кримінальної відповідальності є наявність в її діянні складу злочину.

На сьогодні в теорії кримінального права з приводу підстав кримінальної відповідальності відомо кілька різних поглядів. Зокрема В.В.Тимошенко вказує на одну підставу кримінальної відповідальності – злочин [1, с.31]. Деякі з авторів виділяють дві підстави – матеріальну та процесуальну [2, с.64], об’єктивну та суб’єктивну [3, с.93], інші п’ять – основну та додаткову правові підстави, основну та додаткову фактичні та формальну підстави кримінальної відповідальності [4, с.81-82]. Відтак проблема підстав кримінальної відповідальності потребує ґрунтовного дослідження.

Саме тому доцільно звернутись до законодавства розвинутих країн світу з тим, щоб з’ясувати, як вирішується це питання в їхньому законодавстві. Французький правник Марк Ансель з цього приводу слушно зазначив, що вивчення закордонного права відкриває перед юристом нові обрії, дає змогу краще пізнати право своєї країни, адже специфічні риси цього права особливо яскраво виявляються порівняно з іншими системами. Це озброює юриста ідеями і аргументами, яких неможливо здобути навіть дуже добре знаючи тільки власне право [5, ст.38 ].

Предмет нашого аналізу – сучасне французьке кримінальне законодавство. Пояснюється насамперед це тим, що французьке кримінальне право викликає особливий інтерес, оскільки в основі його лежить класичний юридичний світогляд, сформований ще в ХІХ ст. До того ж українське і французьке кримінальне право характеризуються близькістю основних принципів та інститутів тому, що Україна, як і Франція, належить до однієї правової сім’ї.

Щодо поняття кримінальної відповідальності та її підстав, то їхнє законодавче визначення, незважаючи на те, що Розділ 2 Книги 1 Кримінального кодексу Франції 1992р. називається “Про кримінальну відповідальність”, у законодавстві Франції відсутні. Цих визначень не було і в попередніх французьких кодексах – 1791 та 1810 р.р. Ці поняття розроблені французькою кримінально-правовою доктриною давніше, але з прийняттям нового Кримінального кодексу вони наповнились дещо новим змістом.

Французькі юристи виділяють такі підстави кримінальної відповідальності: легальну, матеріальну та моральну[6, с.60-62]. Проте і в французькому кримінальному праві немає єдності поглядів на підстави кримінальної відповідальності. Зокрема, Мерль і Вітю виділяють легальну і матеріальну підстави, тоді як Прадель визнає достатність тільки матеріальної. Інші автори виділяють матеріальну і психологічну(моральну) підстави [7, с.32]. Вважаємо доцільним проаналізувати всі три підстави кримінальної відповідальності.

Легальна підстава полягає в тому, що кримінальну відповідальність тягне за собою лише протизаконне діяння, тобто кримінально протиправне.

Щоб притягнути особу до відповідальності, треба визначити наявність відповідної норми та встановити, що вчинене цією особою діяння точно підпадає під ознаки визначеної кримінально-правової норми. Причому ця норма, відповідно до ст.111-4 (чотиризначний набір цифр означає: перша цифра – нумерація книги, друга – розділу, третя – глави, четверта – статті) Кримінального кодексу Франції, повинна мати точне, чітке тлумачення, щоб не переслідувати діянь, які нею не передбачені [8, с.5; 9, р.9]. Тобто фактично легальна, або, як її ще називають, формальна підстава кримінальної відповідальності практично зводиться до реалізації принципу “nullum crimen sine lege” – немає злочину, не передбаченого законом. Цей принцип закріплений в Декларації прав людини і громадянина ще в 1789 р., а Декларація є одним з джерел сучасного французького кримінального права.

Щодо інших джерел кримінального права Франції, які регулюють питання кримінальної відповідальності, то їхня система характеризується суворою ієрархією – це одна з особливостей континентальної системи права. Головним джерелом сучасного кримінального права Франції є Конституція Франції 1958 р., яка, хоч і не містить конкретних кримінально-правових положень, проте закріплює основні принципи кримінального права, визначає ієрархію норм тощо. Основним джерелом є Кримінальний кодекс, прийнятий 22 липня 1992 року, коли Президент Французької Республіки Франсуа Міттеран затвердив чотири закони, кожен з яких відповідав чотирьом основним частинам, книгам нового Кримінального кодексу, і який вступив в дію 1 березня 1994 р., замінивши так званий кодекс Наполеона 1810 р.

Окрім Кримінального кодексу, джерелами кримінального права є інші галузеві кодекси, зокрема Кримінально-процесуальний кодекс, Кодекс воєнної юстиції, Дорожний кодекс, Сільський кодекс та окремі закони, зокрема Закон 1966 р. “Про комерційні товариства”, Закон 1983 р. “Про азартні ігри”, Закон 1984 р. “Про діяльність кредитних установ і контроль за ними” та ін.

До джерел кримінального права Франції відносяться також постанови – акти виконавчої влади, порушення яких переслідується на загальних кримінально-правових засадах [13, с.34]. Упродовж тривалого часу, відзначають французькі юристи Ж. Левассер, А. Шаван і Ж. Монтрей, панувала думка, що тільки закон міг бути джерелом кримінального права. Гарантію від тоталітаризму вони вбачали в тому, що право встановлення кримінальної відповідальності і покарань надавалось тільки законодавчій владі, а не виконавчій. З розвитком економічних відносин і чимраз інтенсивнішою технічною еволюцією сучасного суспільства було визнано, що в не досить важливих сферах законодавча процедура була б занадто обтяжливою, і що ці питання варто б віднести до компетенції постанов і деяких адміністративних актів як джерел кримінального права [14, с.31].

Незважаючи на те, що основним і єдиним джерелом кримінального права Франції є закон, дія якого в просторі і часі детально регламентована [8, с.6-9; 9 с.15-37], відомі виняткові випадки застосування судової практики, передусім рішень Касаційного суду [6, с.48].

Обов’язковою умовою дотримання легальної підстави у випадку притягнення особи до кримінальної відповідальності є встановлення, до якого класу відноситься діяння – до злочинів, проступків чи правопорушень. Така класифікація злочинних діянь закріплена в ст.111-1 Кримінального кодексу Франції, а в її основу покладено критерій тяжкості вчиненого діяння. Зміст цього критерію був так визначений Р.Бадинтером при поданні проекту кодексу у Сенаті: “Тяжкість шкоди, заподіяної суспільству – ось, що визначає юридичну сутність злочинного діяння. Отож, тільки посягання на суспільні цінності є злочинами і проступками, а порушеннями є не що інше, як порушення дисципліни громадського життя”[7, с.33].

Необхідність визначення класу діяння пов’язана насамперед з тим, що, згідно з вимогами ст.111-2, 111-3 Кримінального кодексу Франції, визначення злочинів і проступків та встановлення покарання за їх учинення встановлюється законом, а правопорушень – постановами [8, с.5; 9, р.1-4].

Матеріальна підстава кримінальної відповідальності характеризується так званим об’єктивним чинником, тобто вчиненням незаконного діяння (дії чи бездіяльності) і його наслідками. Матеріальну підставу визначають ознаки, що охоплюються об’єктивною стороною складу злочину в українській кримінально-правовій термінології.

У цьому зв’язку французькі юристи, аналогічно до українських, поділяють злочинні діяння на два види – матеріальні, коли відповідальність настає за діяння, що призвело до суспільно небезпечних наслідків, та формальні, коли відповідальність настає за кримінально протиправну поведінку незалежно від її наслідків.

Заслуговує на увагу те, що французькі юристи розглядають проблему відповідальності за незакінчену злочинну діяльність саме в аспекті матеріальної підстави кримінальної відповідальності.

В французькому кримінальному праві виділяють такі види незакінченої злочинної діяльності: замах на злочинне діяння (la tentative), злочинне діяння, що не відбулося (infraction manquee) і неможливе злочинне діяння (infraction impossible)[7, с.38], що за українською кримінально-правовою термінологією фактично відповідає незакінченому, закінченому та непридатному замаху на злочин.

Французький кримінальний закон не виділяє стадії готування до злочину, проте, розглядаючи справи французькими судами діяння, які за кримінальним законодавством України кваліфікуються як готування до злочину, кваліфікуються як замах.

Характерно, що під впливом теорії “небезпечного стану” в французькому кримінальному законодавстві з’явились норми, які мають превентивний характер, і це означає певне відхилення від принципу “nullum crimen sine lege”. Проте в цілому рамки матеріальної підстави зберігаються досить надійно.

Особливий інтерес викликає характеристика моральної підстави кримінальної відповідальності. Згідно з французькою кримінально-правовою доктриною, ця підстава містить у собі два чинники – наявність вини та здатність за неї відповідати, що за українською кримінально-правовою термінологією об’єднує суб’єктивну сторону складу злочину та суб’єкт злочину. Ознаками, що характеризують моральну підставу, є досягнення на момент вчинення злочинного діяння встановленого законом віку, осудність, вина та мотив.

Характеризуючи моральну підставу кримінальної відповідальності, найперше треба відзначити, що за сучасним законодавством Франції кримінальну відповідальність, поряд з фізичними, можуть нести і юридичні особи, за винятком держави, за діяння, вчинені на їх користь їхніми органами чи представниками (ст.121-2КК), що є однією з новел Кримінального кодексу Франції 1992 р., причому відповідальність одних не виключає відповідальності інших [8, с.9; 9, р.40].

Щодо відповідальності фізичних осіб, то вік кримінальної відповідальності для них, згідно з законодавством Франції, встановлюється 13 років. Проте до досягнення ними повноліття така відповідальність є значно легшою порівняно з дорослими і регулюється не Кримінальним кодексом а окремим законом.

Поняття осудності у кримінальному законодавстві Франції, як і в Україні, не має законодавчого закріплення. На схвальну оцінку заслуговує детальна регламентація в сучасному Кримінальному кодексі Франції поняття та критеріїв неосудності. Замість архаїчного “божевілля”, передбаченого Кримінальним кодексом 1810 р., введено два основні критерії неосудності – нездатність усвідомлювати вчинене і керувати своїми діями внаслідок психічного чи нервово-психічного захворювання. Встановлений законом також інститут обмеженої осудності (ст.122-1 КК), про доцільність використання якого в кримінальному праві України вже давно йде мова. Примусових заходів медичного характеру законодавство Франції не знає, проте важливо підкреслити, що стан обмеженої осудності, який не виключає злочинності діяння і кримінальної відповідальності (на відміну від повної неосудності), дає можливість застосувати до особи, яка визнана обмежено осудною, заходи медичного характеру. Ці особи повинні утримуватися в спеціалізованому закладі, режим якого поєднує режим тюремного ув’язнення і проведення медико-психіатричних заходів [15, р.383].

Досить об’ємним є перелік обставин, що виключають кримінальну відповідальність. До них відносяться: вчинення злочинного діяння під впливом сили чи примусу, яким особа не могла протистояти; помилка в праві; вчинення діяння, передбаченого чи дозволеного положеннями закону або підзаконного акта, а також учинення діяння за наказом законної влади, за винятком випадків, коли діяння є явно злочинним; необхідна оборона; крайня необхідність [14, с.35‑36].

Як бачимо, кримінальне законодавство Франції закріплює нові для українського законодавства обставини, що унеможливлюють суспільну небезпеку і протиправність діяння, які з урахуванням певних особливостей могли б бути використані під час розробки і прийнятті нового Кримінального кодексу України.

Основною ознакою в моральному елементі є вина. Варто відразу ж зазначити, що хоч у кримінальному законі встановлено, нібито злочини завжди є умисними діяннями, проступки можуть бути як умисними, так і необережними, поняття вини та її форм в законодавстві не закріплені [8, с.9-10; 9, р. 42]. Цю прогалину достатньою мірою заповнюють наука і практика.

Французька кримінально-правова доктрина розрізняє загальну і спеціальну вину. Загальна вина полягає у вчиненні особою злочинного діяння, це – воля порушити закон. Спеціальна вина передбачена в конкретних нормах Особливої частини і може виражатись у формі умислу та необережності.

Як і в українському, в кримінальному праві Франції розрізняють прямий умисел – коли винний усвідомлює злочинний характер свого діяння, бажає його вчинити і досягти певного результату. Ступінь такої вини розмежована. Французькому кримінальному праву відомий передумисел (наперед обдуманий умисел) як кваліфікований вид умислу, що обтяжує відповідальність. Умисел, що виник раптово, наприклад в результаті провокації, пом’якшує відповідальність.

Питання про відповідальність за шкоду, яка відрізняється від тієї, яка охоплювалась умислом, вирішується двома шляхами. Перший – у випадку так званого невизначеного умислу відповідальність настає за фактичні наслідки. Другий – в разі так званого претеринтенційного умислу, коли винний має чітку мету, але наслідки діяння є важчими, ніж очікувані, відповідальність повинна бути також важчою, ніж за очікувані наслідки, і легшою, ніж за наслідки, які фактично настали. Наприклад, якщо був умисел нанести побої, а в результаті діяння настала смерть особи, то відповідальність повинна бути важчою, ніж за побої, але легшою, ніж за смерть[6, с.64-65].

Непрямого умислу французька кримінально-правова доктрина не виділяє [16, с.155].

Необережна вина в доктрині поділяється на кримінальну вину у випадку вчинення проступків і вину правопорушення, якщо вчинено правопорушення, яку, до речі, притягаючи особу до відповідальності, встановлювати (чомусь!?) не потрібно [14, с.35].

Мотиви вчинення злочину на караність діяння не впливають, хоча це й критикується французькими кримінологами, які саме в них вбачають показник суспільної небезпеки правопорушника [6, с.66].

Питання фактичної помилки при вчиненні діяння веде до визнання його незлочинним або, найчастіше, до відповідальності як за необережне діяння залежно від можливості особи передбачити таку помилку.

Підсумовуючи вищевикладене, відзначимо, що питання підстав кримінальної відповідальності у французькому кримінальному праві вирішується досить своєрідно і цікаво, а сучасне французьке кримінальне законодавство, зокрема новий Кримінальний кодекс, який, на думку експертів, увібрав в себе найцінніші надбання кримінально-правової доктрини та судової практики Франції, найвищі досягнення в галузі теорії і практики інших держав, а також міжнародного права, заслуговує на детальне його подальше дослідження.

––––––––––––––––––––

1. Тимошенко В.В. К вопросу об основаниях уголовной ответственности // Теоретическое и правовое обеспечение реформ в сфере борьбы с преступностью в Республике Белорусь: Матер. междунар. научн. практ. конф. (Минск 22-23 апреля 1999г). – Минск: Право и економика, 1999.

2. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для юрид. вузів і фак. / За ред. М.І. Бажанова, В.В.Сташиса, В.Я.Тація. – Харків: Право, 1997.

3. Грищук В.К. Окремі проблеми кримінальної відповідальності і кодифікація кримінального законодавства України // ІІІ Всеукраїнська конференція “Стан кодифікаційного процесу в Україні: системність, пріоритети, уніфікація”: Тези. – К., 1995.

4. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для юрид. вузів і фак. / За ред. проф. П.С.Матишевського, доц. П.П.Андрушко, С.Д.Шапченка. – К.: Юрінком Інтер, 1997.

5. Ансель М. Методологические проблемы сравнительного права // Очерки сравнительного права.-М.: Прогресс, 1981.

6. Преступление и наказание в Англии, США, Франции, ФРГ, Японии: Общая часть уголовного права. – М.: Юрид. л-ра., 1991.

7. Крылова Н.Е. Основные черты нового уголовного кодекса Франции. – М.: Спарк, 1996.

8. Новый уголовный кодекс Франции / Пер. с франц. М.Б.Гарф и др. – М.: Юрид. колледж Моск. ун-та, 1993.

9. Code penal. Йditions Dalloz, 1997.

10. Декларация прав человека и гражданина. 26 августа 1789 г. // Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран / Под. ред. З.М.Черни­лов­ського. – М.: Юрид. л-ра., 1984.

11. Конституция Франции 1958 г. // Конституции зарубежных государств: Учебн. пособие. – 2-е изд., испр. и доп. – М.: БЕК, 1997.

12. Французский уголовный кодекс 1810г. (с изм. и доп. по 1 июля 1940г.) / Пер. Н.С.Лапшиной; Под ред. и со вступ. ст. проф. М.М.Исаева. – М., 1947.

13. Кузнецова Н.Ф. Новый уголовный кодекс Франции. // Вестник Моск. ун-та. Сер 11. Право. – 1994. – №2.

14. Levasseur G., Chavanne A., Montreuil J. Droit penal et procedure penale, 2-ĺ annee, 9-ĺ édition. Édition Sirey, 1988.

15. Rassat M.-L. Droit penal. Presses Universitaires de France, 1987.

16. Уголовное право зарубежных государств / Под ред. проф. Ф.М.Решетникова. – М,. 1973 – Вып.2 Понятие преступления и вина.

 



© Красницький І., 2001

 

Проблема кримінальної відповідальності юридичних осіб за господарські злочини

Л. Брич©

Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

 

 

 

У зв’язку з переходом до ринкової економіки та зумовленою цим потребою зміни кримінального законодавства і пристосування його до нових соціально-політичних і економічних умов у кримінально-правовій літературі відродився давній спір про встановлення кримінальної відповідальності юридичних осіб. Це питання привертає до себе увагу як широких верств населення, так і практичних працівників. Так 45% опитаних мною в ході анкетування осіб, які займаються підприємницькою діяльністю, назвали введення кримінальної відповідальності юридичних осіб за цей делікт, поряд з відповідальністю фізичних осіб, одним із найоптимальніших способів удосконалення норми про ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів. У науковій літературі ця проблема активно обговорюється щодо екологічних злочинів, особливо в сфері екологічної безпеки [2, с.35-36; 8, с.28-29]. На користь введення кримінальної відповідальності юридичних осіб автори наводять багато аргументів, зокрема: загострену екологічну ситуацію, безвідповідальну діяльність міністерств і відомств, наплив у країну міжнародних підприємців [2, с.35-36; 8, с.28-29], неефективність цивільно-правових заходів щодо юридичних осіб [14, с.89]; можливість призначати високі штрафи, можливість великого суспільного резонансу від судових процесів у справах про кримінальну відповідальність юридичних осіб з участю прокурора (останні з названих доводів висловлені А.В.Наумовим на конференції, присвяченій обговоренню проекту КК Російської Федерації [6, с.69]). Однак прихильники цього нововведення не доводять правової обумовленості відповідальності юридичних осіб і не показують перспектив її реалізації в сучасних соціально-політичних умовах [1, с.518]. Деякі інші аргументи прихильників введення інституту кримінальної відповідальності юридичних осіб, зокрема той, що виявленням протиправних діянь, які не є злочинами, майже ніхто не займається [14, с.89], заслуговують на увагу, проте це проблема не кримінального права. Вона може і повинна бути подолана іншими методами.

Як відомо, проблема кримінальної відповідальності юридичних осіб у правовій науці далеко не нова. Вона поставала в юридичній доктрині та законодавчій практиці в періоди змін в економіці та суспільному житті. Так, як вказував Н.С.Таганцев, принцип кримінальної відповідальності осіб юридичних, тобто “всього того, що, не будучи особою фізичною, здатне знаходитися в юридичних відносинах, мати права і обов’язки”, а також міст і общин був загальновизнаний в середньовіковій літературі і законодавстві Німеччини, Італії, Франції. Багато знаних німецьких, італійських, французьких криміналістів вважали це положення беззаперечним [11, с.369, 370]. Але, починаючи з праць Савіньї і Фейєрбаха, відбувається поворот у теоретичних поглядах, і з середини ХІХ ст.принцип “кримінальної безповідальності” юридичних осіб стає пануючим. У кінці ХІХ ст., незважаючи на остаточне негативне вирішення питання про притягнення до кримінальної відповідальності юридичних осіб, спір про його доцільність був відроджений німецькими цивілістами і підтриманий та розвинений представниками науки кримінального права. Такі позиції обґрунтовувались тим, що вчинення злочинів юридичними особами в межах їх дієздатності можливе, і до них, як до носіїв правових благ, кримінальне покарання може бути застосоване. Вважалося, що юридичні особи можуть вчиняти такі злочини, як обман за зобов’язаннями, лихварство, розповсюдження заборонених творів, зловживання на виборах. З можливих кримінальних покарань, які можуть бути застосовані до юридичних осіб, називались: смертна кара (у вигляді розпуску чи закриття юридичної особи); позбавлення волі (у вигляді вигнання, вислання, заборони перебувати у визначеному місці); позбавлення різних прав; майнові стягнення; опублікування вироку [11, с.370].

У російському кримінальному праві питання про відповідальність юридичних осіб було принципово поставлене тільки у зв’язку з виданням Уложення 1845 р. У матеріалах по складанню Уложення ідея відповідальності юридичних осіб заперечувалась. Можна сказати, що в російському кримінальному законодавстві юридичні особи не визнавались суб’єктами злочину, за деякими винятками дискримінаційного характеру. Зокрема, у виданні Уложення 1885р. встановлена відповідальність єврейських общин за переховування військових утікачів – євреїв [12, с.391-392].

У сучасному праві зарубіжних країн встановлення кримінальної відповідальності юридичних осіб досить поширене. Юридичні особи визнаються суб’єктами злочину за кримінальним законодавством США [10], ФРН [4]. В результаті нової кодифікаціїї інститут кримінальної відповідальності юридичних осіб введено у Франції [7, 69-80], Голландії [6, с.68], Китаї [6, с.68]. Пропонується і підтримується в теорії введення цього інституту в Японії [13, с.83].

Питання про встановлення кримінальної відповідальності юридичних осіб порушувалось у зв’язку з обговоренням проекту Кримінального кодексу Російської Федерації [5, с.82; 6, с.68-69; 14, с.89], а також проекту КК України, підготовленого комісією Верховної Ради України [3].

Видається, що встановлення кримінальної відповідальності юридичних осіб взагалі за будь-які злочини, в тому числі і за господарські, а отже, визнання їх можливими суб’єктами злочину, є неприйнятним для законодавства України.

Як зазначав ще Н.С.Таганцев, визнання принципу відповідальності юридичних осіб внесло б безладдя в теорію кримінального права, оскільки неможливо визначити обсяг і умови такої відповідальності суб’єктів злочину – юридичних осіб. Кримінальну відповідальність юридичних осіб можна припустити тільки щодо обмеженої кількості діянь. Інтерпретуючи висловлювання Н.С.Таганцева щодо сьогоднішньої ситуації, це могли б бути злочини, які вчиняються в зв’язку з економічною діяльністю юридичних осіб (екологічні злочини, господарські злочини). Крім того, умовні обмеження слід було б допускати і при застосуванні покарань до таких “суб’єктів злочину”. Існуюча система покарань не надається для застосування їх до юридичних осіб. За виразом того ж таки Н.С.Таганцева, як можна посадити в тюрму, відправити в заслання чи на каторгу акціонерне товариство, земство [12, с.388].

Введення кримінальної відповідальності юридичних осіб могло б викликати незручності при застосуванні права. Як вказує Н.Ф. Кузнєцова, такі незручності уже виникли у Голландії та Франції, нові КК яких містять положення про кримінальну відповідальність юридичних осіб. Зокрема, у Голландії за весь час існування інституту кримінальної відповідальності юридичних осіб такому суб’єкту був винесений лише один вирок – за забруднення водойм. На думку Н.Ф.Кузнєцової, труднощі в правозастосуванні виникають через те, що правопорушення юридичних осіб не узгоджуються з поняттям злочину як дії або бездіяльності; неможливо встановити причинний зв’язок між заподіяною шкодою і конкретним діянням юридичної особи, не дотримується принцип заборони подвійної відповідальності за один і той же злочин і юридичної особи, і її керівників; неможливо визначити вину в формі умислу або необережності, оскільки психічне відношення до наслідків у юридичної особи встановити не вдається [6, с.68-69]. Крім того, це видається юридично неможливим здійснити і у нашому правовому полі.

Так юридичні особи, виступаючи суб’єктами цивільних правовідносин, наділені певною правоздатністю. Причому така правоздатність обмежена. Її обсяг залежить від задекларованих цілей діяльності юридичної особи. І “тільки ті дії юридичної особи, які вчинені у відведеній їй державою правовій сфері, мають юридичне значення” [11, с.372]. Інші дії – юридично нікчемні. Але неможливо припустити, як вказував Н.С.Таганцев, щоб держава визнала спеціальну правоздатність юридичних осіб і у сфері злочинних діянь [11, с.372]. Відзначимо, що самі юридичні особи не вчиняють ніяких юридично значущих дій. У всіх правовідносинах від імені юридичної особи завжди виступають її уповноважені представники, які і вчиняють дії, що можуть бути визнані злочинними.

І далі. В основу кримінальної відповідальності покладено принцип індивідуальної вини суб’єкта. Це означає, що кожний суб’єкт може притягатися до кримінальної відповідальності лише за вчинені ним діяння, які охоплювалися його умислом або необережністю. Неможливо конкретизувати вину стосовно такого колективного утворення, як юридична особа. Як зазначав С.В.Познишев, змішати винність усіх членів колективу і вивести з цього якесь визначене ціле неможливо, вина кожного має свій особливий відтінок. Якщо ж визнати, що фізичні особи, які входять до складу юридичної особи, повинні відповідати кожний відповідно до своєї вини, то втрачається сенс відповідальності юридичних осіб [8, с.52].

Крім того, притягнення юридичної особи до кримінальної відповідальності суперечить принципу індивідуалізації покарання, бо в результаті накладення кримінально-правових санкцій на такого суб’єкта постраждають інтереси як винних тією чи іншою мірою, так і працівників, можливо, й не винних.

Отже, можна констатувати, що встановлення кримінальної відповідальності за господарські злочини суперечить основоположним засадам кримінального права: принципам персональної відповідальності, відповідальності за вину, недопустимості подвійного ставлення у вину.

Слід також зазначити, що застосування фінансових-штрафних санкцій до юридичних осіб за шкоду, заподіяну їх протиправною діяльністю, а в деяких випадках заходів заохочувального характеру (наприклад, надання пільг добросовісним платникам податків), було б більш доречним і ефективним впливом на юридичних осіб у напрямку боротьби із вчиненням ними окремих деліктів, що заподіюють шкоду системі господарства чи фінансово-кредитній системі, зокрема з несплатою належних з них податків, зборів (обов’язкових платежів) та інших господарських злочинів.

Викладене дає змогу стверджувати, що введення кримінальної відповідаль­ності юридичних осіб взагалі і за господарські злочини зокрема є недоцільним, неприйнятним і нездійсненним.

Питання про кримінальну відповідальність юридичних осіб може бути поставлене в іншому (й, наскільки мені відомо, ще не досліджуваному) аспекті. А саме, – про відповідальність керівників підприємств за їхню неналежну діяльність, у тому числі й несплату обов’язкових внесків державі керованими ними юридичними особами.

Така постановка питання, як видається, дає можливість обминути, чи, щонайменше, згладити недоліки притягнення до відповідальності лише фізичних осіб за порушення, допущені у зв’язку з роботою на підприємстві (де порушення пов’язані, викликані ще й неправильною діяльністю інших працівників).

Якщо застосовувати таку конструкцію відповідальності, наприклад, за ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів, то в цьому випадку керівнику ставиться у вину не тільки і не стільки конкретні дії по ухиленню від сплати обов’язкових внесків державі (які важко довести, а особливо умисел на їх вчинення), а й загальне неналежне керівництво. Погана робота керівника може полягати у його некомпетентності (злочинному невігластві), відсутності контролю за підлеглими, їх підборі не за діловими якостями, а зовсім за іншими критеріями. Існуючі конструкції відповідальності, по суті, породжують безкарність.

Разом з тим відповідальність керівника має бути диференційована на відповідальність за власні дії, спрямовані на ухилення від сплати обов’язкових внесків державі, і відповідальність за відсутність контролю за діями підлеглих працівників щодо сплати податків, зборів (обов’язкових платежів). Мова, по суті, йде про різновид халатності. Тому інститут відповідальності за ухилення від сплати обов’язкових внесків державі повинен містити ще й норму про відповідальність керівника суб’єкта господарювання, який в результаті халатності допустив порушення податкової дисципліни.

Викладене дає підставу для висновку про те, що є альтернатива введенню кримінальної відповідальності юридичних осіб, шлях, який, згладивши недоліки притягнення до кримінальної відповідальності лише фізичних осіб, не примушує істотно переглядати ряд положень – основ теорії кримінального права, як це було б у випадку визнання юридичних осіб суб’єктами злочину. В цій статті обґрунтовується лише один із можливих шляхів застосування кримінальної відповідальності за шкоду, заподіяну податковим відносинам діяльністю юридичних осіб. Стосовно інших господарських злочинів також можуть бути розроблені і обґрунтовані відповідні пропозиції.

––––––––––––––––––––

1. Гавриш С.Б. Уголовно-правовая охрана природной среды Украины. Проблемы теории и развитие законодательства. – Харьков, 1994. – 639с.

2. Жевлаков Э.Н. Экологические преступления: понятие, виды, проблемы ответственности. – Автореф. дис. … д-ра.юрид.наук. – М, 1991.

3. Кримінальний кодекс України (Проект): проблеми теорії та практики // Науково-практична конференція (Львів 16-17 грудня 1993 року). Доповіді та виступи. – Львів, 1994.

4. КК ФРН від 15 травня 1871р. в редакції від 1 січня 1975р.(зараз діє в редакції від 10 березня 1987р.), §14. “Действие за другого” (Інформацію про кримінальне законодавство ФРН одержано з Глобальної інформаційної мережі Інтернет).

5. Кузнецова Н.Ф. Цели и механизм реформы уголовного кодекса. // Государство и право. – 1992. – №6. – С. 82.

6. Кузнецова Н.Ф., Цзян Хуэйлинь.Реформа уголовного законодательства Китая // Вестник Моск. ун-та.Сер. 11. Право. – 1998. – №4. – С.65-76.

7. Крылова Н.Е. Уголовная ответственность юридических лиц во Франции: предпосылки возникновения и основные черты // Вестник Моск. ун-та. Сер. 11. Право. – 1998. – №3. – С.69-80.

8. Повелицина П.Ф. Уголовно-правовая охрана природы в СССР: Автореф. дис. … д-ра юрид. наук. – М., 1991.

9. Познышев С.В. Учебник уголовного права. Общая часть. – М,. 1923.

10. Примерный Уголовный кодекс (США). М. – 1969 (ст.2.07. Ответственность корпораций, некорпорированных объединений и лиц: действующих или обязанных действовать в их интересах).

11. Таганцев Н.С. Русское уголовное право. Лекции Н.С.Таганцева. – С.-Пб.: Госуд. типог, 1902. – Ч.1. – Т.1. – С. 369.

12. Таганцев Н.С. Лекции по русскому уголовному праву, читанные Н.С. Таган­цевым. Часть общая. Вып. II. – С.-Пб.: Госуд. типогр., 1898.

13. Такехико Сонэ.Теория и практика хозяйственного уголовного права в условиях рыночной экономики Японии // Вестник Моск. ун-та. – Сер. 11. –  Право. – 1998. – №4. – С.77-83.

14. Устинов В.С. Отзыв на проект Уголовного кодекса России // Государство и право. – 1992. – №6. – С. 89.

 



© Брич Л., 2001

 

Проблемні питання відповідальності
за одержання хабара, залежно від його розмірів

М. Мельник©

Секретаріат Верховної Ради України,
Львівська площа, Нестерівський провулок, 4/610, Київ, Україна

 

 

 

 

 

 

Стаття 168 чинного КК України серед кваліфікуючих ознак одержання хабара передбачає одержання хабара у великому (ч.2) і особливо великому (ч.3) розмірах. Указану статтю було доповнено Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 27 червня 1986 року. До цього розмір одержаного посадовою особою хабара не впливав на кваліфікацію її дій і міг враховуватися лише під час призначення їй покарання.

Передбачивши у ст.168 КК такі обтяжуючі вчинення одержання хабара обставини, як великий і особливо великий розмір хабара, законодавець не визначив, який саме розмір хабара слід визнавати великим, а який – особливо великим. Отож, ці ознаки були оціночними, що науковцями і практиками відзначалось як суттєвий недолік закону [1, с.18]. Питання про визнання розміру хабара великим або особливо великим органами попереднього розслідування і судом вирішувалось у кожному конкретному випадку. За такого підходу великий вплив щодо правової оцінки дій хабарника мав суб’єктивний фактор, тобто суб’єктивна позиція слідчого, прокурора чи судді. На практиці це призводило до різного розуміння і неоднакового тлумачення цих ознак злочину, що перешкоджало правильному застосуванню закону.

Така ситуація зберігалась до 7 червня 1992 року – моменту прийняття Закону України “Про внесення доповнень і змін до Кримінального кодексу України, Кримінально-процесуального кодексу України і Кодексу Української РСР про адміністративні правопорушення”, яким ст.168 КК була доповнена приміткою, згідно з якою хабар у великому розмірі визначався як такий, що у 50 і більше разів перевищує мінімальний розмір заробітної плати, а в особливо великому розмірі – такий, що у 150 і більше разів перевищує мінімальний розмір заробітної плати.

Отже, кваліфікуючі ознаки одержання хабара, залежно від його розміру, набули законодавчого визначення, щоправда, не в абсолютних грошових показниках (що, власне, і зрозуміло для періоду інфляції), а у кратному співвідношенні до мінімальної заробітної плати.

11 липня 1995 року Верховна Рада України прийняла Закон України “Про внесення змін і доповнень до чинного законодавства України щодо відповідальності посадових осіб”, яким було запропоновано новий підхід щодо визначення великого і особливо великого розмірів хабара. Відповідно до прийнятої цим законом ч.4 ст.164 КК, великим розміром хабара вважається такий, що в 2, 5 і більше разів, а особливо великим – такий, що в 7, 5 і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян. На сьогодні (тобто, на момент написання цієї статті) це становить відповідно 42, 5 гривні і більше та 127, 5 гривні і більше. З огляду на це, можна однозначно стверджувати, що такий зміст великого і особливо великого розміру хабара не відповідає кримінально-правовому значенню цих ознак, суспільній небезпеці діяння, яка визначена видом та розміром покарання, передбаченого санкціями частин 2 і 3 ст.168 КК.

Зазначимо, що ця проблема була створена самим законодавцем під час прийняття нової редакції глави “Посадові злочини” 11 липня 1995 року. В процесі підготовки відповідного законопроекту серед членів робочої групи виникла дискусія з приводу визначення великого та особливо великого розміру хабара. Предметом цієї дискусії було два питання: перше – який абсолютний грошовий показник необхідно покласти в основу великого і особливо великого розміру; друге – яким чином його відобразити в законі, враховуючи відсутність на той час національної валюти?

Дійти якогось обгрунтованого рішення з першого питання тоді не вдалося і тому робоча група зупинилась на показниках, які було передбачено у чинному законодавстві. Справедливості ради, слід зауважити, що знайти однозначне рішення цього питання тоді як, власне, і сьогодні, за браком науково обгрунтованих критеріїв визначення такого роду понять, навряд чи можливо.

Щодо другого питання, то, вирішуючи його, пішли випробуваним шляхом і запропонували законодавцю показники великого і особливо великого розмірів передбачити у мінімальних розмірах заробітної плати (відповідно 50 і 150). Хоча були й інші пропозиції. Зокрема, Верховний Суд України пропонував визнати великим розміром хабара такий, що у 100 і більше разів перевищує мінімальний розмір заробітної плати, а особливо великим розміром – такий, що у 250 і більше разів перевищує мінімальний розмір заробітної плати.

Таким чином, тривалі дебати з приводу законодавчого визначення великого і особливо великого розмірів хабара завершились тим, з чого почались – їх результатом стало те, що вже було зафіксоване у законі. На підставі цього, у підготовлений до другого читання текст законопроекту були внесені зазначені вище показники.

Однак під час розгляду цього проекту парламентом була висловлена і проголосована пропозиція одного з депутатів-юристів – В.П.Говоруна  про те, щоб у всіх нормативних актах, які торкаються юридичної відповідальності, визначати розміри не в мінімальних розмірах заробітної плати, а внеоподаткованих мінімумах доходів громадян. Ця пропозиція, власне кажучи, стосувалася зовсім іншого питання – визначення такої ознаки посадових злочинів як істотна шкода. Проте вона була висловлена і проголосована в такій редакції, з якої випливає, що запропонований підхід поширюється і на визначення великого та особливо великого розмірів хабара.

У результаті таких порушень парламентом регламентної процедури прийняття законів (вказана попередньо пропозиція не була опрацьована на засіданні профільного комітету і не була включена до порівняльної таблиці законопроекту, підготовленої до другого читання) сталося так, що великий і особливо великий розмір хабара описали в законі не у певній кратності мінімальних розмірів заробітних плат, а у відповідній кратності неоподаткованих мінімумів доходів громадян. На момент прийняття цього рішення показники великого і особливо великого розмірів у мінімальних розмірах заробітних плат суттєво не відрізнялися від їхніх показників у неоподаткованих мінімумах доходів громадян. Однак з часом в умовах постійної інфляції і періодичної зміни величин мінімальної заробітної плати створилася описана вище ситуація явної неадекватності вказаних ознак правовим і соціальним реаліям, за якої великим розміром почав визнаватися хабар на суму, меншу в еквіваленті ніж 10 доларів США, а особливо великим розміром – на суму, меншу ніж 30 доларів США.

Щоб якось виправляти ситуацію і забезпечувати призначення покарання за одержання хабара у великому чи особливо великому розмірах відповідно до положень ст.39 КК суди у багатьох випадках змушені призначати винним більш м’яке покарання, ніж передбачено санкціями частин 2 і 3 ст.168 КК. Однак такий підхід не можна визнати кардинальним вирішенням проблеми. Останнім є відповідні зміни до чинного законодавства, які імовірніше можуть статися лише в разі прийняття нового КК. У його варіанті, прийнятому парламентом у першому читанні, пропонується великим розміром хабара вважати такий, що у 200 і більше разів перевищує неоподаткований мінімум доходів громадян, особливо великим – такий, що у 500 і більше разів перевищує неоподаткований мінімум доходів громадян (ст.335). В альтернативному проекті КК, який вносили на розгляд Верховної Ради України, великий і особливо великий розміри хабара пропонували визначати такими ж сумами, проте в мінімальних розмірах заробітної плати.

Отже, проблема законодавчого визначення великого і особливо великого розмірів хабара залишається актуальною й сьогодні. І знову ж таки вона пов’язана як з пошуком критеріїв визначення вказаних розмірів хабара, так із змістовним відображенням їх у тексті закону.

Щодо іншого аспекту цієї проблеми, то очевидним є той факт, що, законодавчо визначаючи великий і особливо великий розміри хабара, слід відмовитись від застосування таких одиниць виміру, як неоподаткований мінімум доходів громадян та мінімальний розмір заробітної плати.

Запровадження зазначених одиниць виміру і збереження їх у новій редакції глави “Посадові злочини” було вимушеними кроками, які законодавець робив в умовах гіперінфляції і браку вітчизняної грошової одиниці, коли “прив’язування” тих чи інших ознак кримінального закону, що потребували грошового виміру, до конкретної грошової одиниці було фактично неможливим. І якщо в таких умовах це рішення було цілком зрозумілим та виправданим з огляду на прагнення забезпечити стабільність кримінального закону, то доцільність збереження їх сьогодні у кримінальному законодавстві, навпаки, викликає серйозні сумніви.

По-перше, і неоподаткований мінімум доходів громадян, і мінімальна зарплата є соціально-економічними категоріями й визначаються відповідними органами, виходячи не з потреб кримінального закону, а із соціальних та економічних потреб. Водночас зміна цих умовних одиниць виміру автоматично тягне за собою зміну змісту певних ознак кримінально караних діянь. Змінюючи вказані показники на підставі соціально-економічних обгрунтувань і пере­слідуючи мету підвищення життєвого рівня громадян або врегулювання відповідних питань сфери оподаткування, законодавець навіть не задумується над тим, що в результаті таких змін відбувається криміналізація чи декриміна­лізація певних діянь, посилення чи пом’якшення кримінальної відповідальності за певні злочини, змінюються підстави кримінальної відповідальності та зміст конструктивних і кваліфікуючих ознак кримінально караних діянь, виникають чи скасовуються певні кримінально-правові наслідки. Такий стан речей з нормо­творчістю у сфері кримінального законодавства, коли визнання чи невизнання діяння суспільно небезпечним залежить від вирішення соціальних, економічних, політичних проблем, не пов’язаних безпосередньо з кримінальним законом, не можна визнати нормальним. Будь-яка зміна кримінального закону повинна бути зумовленою необхідністю зміни саме норм цього закону, а не відбуватися у зв’язку з вирішенням зовсім інших питань соціального життя. З цього приводу А.Ришелюк зазначає, що “грошовий критерій, застосовуваний в кримінальному законі, не повинен прямо пов’язуватись з якимись нормами чи інститутами інших галузей права” [2, с.102].

По-друге, ось уже декілька років Україна має свою грошову одиницю – гривню, яка, незважаючи на соціально-економічну кризу, зберігає відносну стабільність на фінансовому ринку.

Таким чином, можна зробити висновок, що вказані соціально-економічні категорії виконали свою роль у забезпеченні стабільності кримінального закону і на сьогодні перетворились у джерело його нестабільності, а тому їх слід вилучити із процесу визначення кримінально-правових ознак, які потребують грошового виміру, у тому числі – великого і особливо великого розмірів хабара. Той факт, що цього не зроблено у проекті нового КК, викликає подив. Що ж до питання про те, які саме показники покласти в основу визначення цих ознак, то воно може бути вирішене двома шляхами: або взяття за основу виміру національну грошову одиницю – гривню, або ж запровадження спеціальної одиниці виміру, яка б визначалась і змінювалась, виходячи тільки з інтересів кримінального закону [3, с.101-102]. Єдиною і головною перешкодою реалізації першого варіанту є знову ж таки інфляція, рівень якої за нинішніх політико-економічних умов прогнозувати дуже складно. Стосовно запровадження спеціальної одиниці виміру, то проблемним є лише визначення її назви і змісту, що не має принципового значення. А.Ришелюк, наприклад, пропонує назвати таку одиницю мінімальним розміром штрафу, або мінімальною ставкою штрафу [4, с.101-102].

Вирішення проблеми встановлення спеціальної грошової величини для визначення розміру предмета хабара є важливим ще й з огляду на реалізацію принципу зворотної дії кримінального закону. Адже, якщо нормативно-правовим актом збільшується розмір мінімальної заробітної плати (неоподаткованого мінімуму доходів громадян), то відповідно збільшується також сума розміру великого і особливо великого розміру хабара. Отже, постає питання про правову оцінку діянь, вчинених до моменту вказаних змін, оскільки сума великого і особливо великого розмірів до і після таких змін є різною.

У теорії кримінального права немає однозначного вирішення цього питання. Так М.Хавронюк і С.Дячук вважають, що збільшення розміру мінімальної заробітної плати (неоподаткованого мінімуму) “фактично зменшує ступінь суспільної небезпеки діяння, злочинність якого залежить від такого розміру, а отже, вказаний нормативно-правовий акт, згідно з ст.58 Конституції України, повинен мати зворотну силу” [5, с.36-41]. На нашу думку, у такому випадку фактичного зменшення ступеню суспільної небезпеки не відбувається. Діяння, злочинність якого обумовлювалась грошовим виміром у попередніх розмірах мінімальної заробітної плати (неоподаткованого мінімуму доходів громадян), що були визначені на момент його вчинення, має таку ж саму суспільну небезпечність, що й діяння, злочинність якого обумовлюється грошовим виміром нових зазначених показників. Кожне з них свого часу було суспільно небезпечним, не зважаючи на різницю, що сталася з часом у змісті ознак, які визначаються у грошовому вимірі. Більше того, наприклад, одержання хабара на суму 100 гривень за одних соціально-економічних умов могло бути більш небезпечним, ніж одержання хабара на суму 1000 гривень.

Отже, в результаті зміни показників у бік їхнього збільшення фактично може статися не пом’якшення, а посилення кримінальної відповідальності. Це, по-перше. І, по-друге, як уже згадувалось, зміна суми мінімальної заробітної плати і неоподаткованого мінімуму доходів громадян зумовлюється не інтересами кримінального закону, а з огляду на зовсім інші проблеми, не пов’язані з кримінальним правом. Змінюючи вищеназвані показники, законодавець може навіть не здогадуватись, що прийняті ним новели соціально-економічного чи навіть тільки політичного характеру якимось чином вплинули на визнання того чи іншого діяння злочинним. Цього також не можна не брати до уваги, аналізуючи ситуацію із застосуванням принципу зворотної дії кримінального закону, оскільки законодавець, приймаючи таке рішення, не тільки не мав за мету пом’якшити чи скасувати відповідальність за те чи інше діяння, а навіть навряд чи допускав, що таке може статися в результаті його рішення.

Інші проблеми вже не пов’язані з недосконалістю законодавчого визначення поняття великого і особливо великого розмірів хабара, а зумовлені помилковим розумінням законодавчого опису зазначених ознак. Суть однієї з них полягає в тому, що в деяких випадках слідчі і суди вважають за можливе зменшувати визначений у законі розмір великого чи особливо великого хабара на тій підставі, що винний відповідно до чинного законодавства користувався пільгами щодо оподаткування його сукупного доходу.

Прикладом може послужити справа К., який, працюючи головним ветеринарним лікарем колективного сільськогосподарського підприємства, за складання фіктивного акту про загибель корови одержав від В. хабар у сумі 150 гривень. Органом попереднього розслідування діяння К. було кваліфіковано, зокрема, як одержання хабара у великому розмірі за ч.2 ст.168 КК. Суд перекваліфікував дії К. з ч.2 ст.168 КК на ч.1 ст.168 КК, вказавши у вироку, що “відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України “Про прибутковий податок громадян” від 26 грудня 1992 року сукупний оподаткований дохід зменшується до п’яти неоподаткованих мінімумів доходів громадян для осіб, які постраждали внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС і віднесені до категорії 3 та 4. Неоподаткований мінімум доходів громадян для вказаної категорії осіб становить 85 гривень. Таким чином, 150 гривень не є великим розміром хабара, оскільки К. є потерпілим внаслідок аварії на ЧАЕС” [6].

Така правова оцінка є помилковою. Положення вказаного декрету, на яке послався суд, не може бути поширене на випадок одержання К. 150 гривень, оскільки мова йде не про правомірний дохід, а про злочинне збагачення. Чинним законодавством України, на відміну, наприклад, від Китаю, не передбачено оподаткування коштів, одержаних як хабар.

Суттєві складнощі у правовій оцінці вчиненого можуть виникати у випадках, коли хабар у великому чи особливо великому розмірі складається з екількох частин (неодноразове одержання хабара може утворювати єдиний продовжуваний злочин, а може бути повторним одержанням хабара), або коли хабарник одержав не всю, а лише частину обумовленого хабара.

Помилкова оцінка такого роду ситуацій на практиці трапляється досить часто.

З метою забезпечення однакового і правильного застосування закону Пленум Верховного Суду України у своїй постанові №12 від 7 жовтня 1994 р. (із змінами, внесеними постановами Пленуму від 28 червня 1996 р. №7 та від

3 грудня 1997 р. №12) “Про судову практику у справах про хабарництво” роз’яснив (п.15), що “за змістом закону не об’єднане єдиним умислом одержання декількох хабарів, кожен з яких не перевищує в 2,5 (в 7,5) раза неоподатко­вуваний мінімум доходів громадян, не може кваліфікуватися як одержання хабара у великому (особливо великому) розмірі, навіть якщо їхня загальна сума перевищує ці розміри. Ось чому послідовне одержання одного хабара у великому, а іншого – в особливо великому розмірах належить кваліфікувати за сукупністю злочинів, тобто за частинами 2 і 3 ст.168 КК.

Якщо ж умисел посадової особи при одержанні декількох хабарів був спрямований на отримання збагачення у великих чи особливо великих розмірах (наприклад, у випадках систематичного одержання хабарів на підставі так званих “такс” або у формі “поборів”, “данини”), її дії слід кваліфікувати як одержання хабара у великому чи особливо великому розмірі.

Якщо при умислі посадової особи на отримання хабара у великому або особливо великому розмірі з причин, що не залежали від її волі, нею було отримано лише частину обумовленого хабара, то її дії слід кваліфікувати як замах на одержання хабара у великому чи особливо великому розмірі.

Щодо останньої ситуації, то вивчення кримінальних справ про хабарництво показує, що, незважаючи на зазначене рекомендаційне роз’яснення вищої судової інстанції, суди на місцях дотримуються різних поглядів з цього приводу і по-різному оцінюють описані дії. Проведене дослідження дало підставу виділити три позиції, на яких стоять суди, вирішуючи питання про правову оцінку дій хабарника, який одержав не всю, а лише частину обумовленого хабара.

Одні з них, кваліфікуючи зазначені дії винних, дотримуються позиції Верховного Суду України, інші – вважають, що у випадку одержання хабарником лише частини обумовленого хабара ця частина хабара кваліфікується як закінчений склад одержання хабара, а не одержана – як замах на одержання хабара, і, врешті-решт, ще одна частина судів розцінює описану ситуацію як закінчене одержання хабара в розмірі, який було обумовлено. Такий підхід щодо кваліфікації дій винного обгрунтовується роз’ясненням, що міститься у пункті 11 вказаної постанови Пленуму, відповідно до якого одержання хабара вважається закінченим, коли посадова особа прийняла хоча б його частину. Проте таке обгрунтування є помилковим, оскільки це роз’яснення стосується взагалі іншої правової ситуації, а саме – визначення моменту закінчення такого злочину, як одержання хабара.

Як нам видається, даючи правову оцінку діям винного, який одержав лише частину обумовленого хабара, слід виходити із спрямованості його умислу, а отже, визнати те, що в описаній ситуації він залишається до кінця нереалізованим. Тобто маємо класичний приклад незакінченого злочину. Такий же підхід необхідно застосовувати й оцінюючи передачі хабарнику так званої “кукли”.

Підкреслимо, однак, що за певних обставин одержання хабара у великих чи особливо великих розмірах все ж таки може бути кваліфіковано як закінчений злочин і тому разі, коли винний одержав лише частину обумовленого предмета хабара. Це може трапитись тоді, коли розмір фактично одержаного предмета хабара сам по собі є великим або особливо великим.

З розміром хабара тісно пов’язана ще одна проблема законодавчого характеру. Йдеться про пропозицію виділити дрібне хабарництво в окремий склад злочину і встановити за нього більш м’яке покарання, ніж передбачене ст.168 КК. У теорії кримінального права таку пропозицію, зокрема, висловив О. Я. Свєтлов, який пропонував передбачити в КК окрему статтю про відповідальність за одержання посадовою особою хабара у невеликому розмірі, дачу хабара у невеликому розмірі і посередництво у цьому злочині. Хабаром у невеликому розмірі він пропонував визнати хабар, сума якого (на той час) не перевищує 50крб. О.Я.Свєтлов аргументував свою пропозицію тим, що, по-перше, закон не називає мінімальної суми хабара, а отже, формально одержання посадовою особою 5 крб. і 5000 крб карбованців утворює один і той самий склад злочину, який за певних обставин буде кваліфіковано за однією і тією ж частиною ст.168 КК (на той час закон не передбачав таких кваліфікуючих одержання хабара ознак, як великий і особливо великий розміри хабара); по-друге, значна частина засуджених за ст.168 КК одержала незаконну матеріальну винагороду на суму, меншу ніж 50 крб. [7, с.199, 200, 242]. Приблизно такі ж аргументи наводять й інші автори, які вважають, що одержання хабара у дрібному (незначному) розмірі слід визнавати в законі обставиною, яка суттєво змінює суспільну небезпеку хабарництва [8, с.87-88].

Подібного роду пропозиції висловлювалися і під час підготовки проектів законів України “Про боротьбу з корупцією” та “Про внесення змін і доповнень до чинного законодавства України щодо відповідальності посадових осіб”, які було прийнято парламентом відповідно 5 жовтня і 11 липня 1995 року. Окремі народні депутати України навіть пропонували встановити за дрібне хабарництво адміністративну відповідальність, передбачивши у Законі України “Про боротьбу з корупцією” положення, відповідно до якого одержання посадовою особою незаконної винагороди на відповідну суму (називались суми, еквівалентні 10, 30, 50 і 100 доларам США) визнавалось корупційним діянням, за яке настає відповідальність за цим законом.

Були й інші пропозиції щодо розмірів незаконної винагороди. Зокрема, про визнання законним одержання посадовими особами подарунків та певної матеріальної винагороди на незначну суму. Прихильники такого підходу посилалися на світовий досвід і, зокрема, на досвід США, де як на законодавчому рівні, так і правозастосовчою практикою вироблено правило, згідно з яким державний службовець в залежності від росту інфляції може, не побоюючись переслідувань з боку правоохоронних органів, приймати подарунки вартістю до 5, 50 або навіть 100 доларів США [9, с.6].

Однак такі пропозиції не знайшли підтримки і залишились поза рамками прийнятих законів. Разом з тим вони не пройшли безслідно – опосередкованим результатом тривалих пошуків оптимального вирішення згаданої проблеми стало народження ст.191-2 КК, якою встановлено відповідальність за незаконне одержання працівником державної установи чи організації, який не є посадовою особою, в будь-якому вигляді матеріальних благ або вигод майнового характеру у значному розмірі (який у 0,5 раза перевищує неоподаткований мінімум доходів громадян) за виконання чи невиконання будь-яких дій з використанням службового становища.

Як видається, викладені вище аргументи щодо запровадження у кримінальне законодавство окремої статті про відповідальність за дрібне хабарництво не переконують у необхідності такого кроку. Про те, що суспільна небезпечність одержання хабара залежить від розміру предмета хабара, можна говорити лише досить умовно. Виходячи з логіки взаємостосунків хабародавця і хабарника, можна стверджувати, що чим більший розмір незаконної винагороди, тим небезпечнішими можуть бути дії хабарника; що розмір предмета хабара залежить від статусу посадового становища хабарника і характеру вчинюваних ним за хабар дій та ін. До того ж можна послатися на цинічний вислів – “що не можна купити за гроші, те можна купити за великі гроші”.

Не заперечуючи в принципі доцільності диференціації відповідальності за одержання хабара залежно від його розміру, зазначимо, що суспільна небезпечність цього злочину визначається головно не сумою коштів, за які вдалося підкупити посадову особу, а тим, що ця посадова особа “продається”. Ціна “продажності” посадової особи не є адекватною ціні шкоди, яка заподіюється суспільству, державі, конкретним фізичним і юридичним особам у результаті підкупу посадової особи. Голова представництва Світового банку в Україні Г.Єджейчаком, виступаючи 4 березня 1999 року на конференції “Роль парламенту в розробці та впровадженні національної політики боротьби з корупцією” (м. Київ), зазначив, що суспільна небезпека хабарництва не визначається розміром хабара. Предметом хабара, зазначив Г.Єджейчак, може бути 1 млн. доларів, а шкода від дій, вчинених хабарником за одержаний хабар, – на сотні мільйонів доларів.

На думку О.Й.Кирпичнікова, положення закону про те, що великий і особливо великий розміри визнаються кваліфікуючими одержання хабара ознаками, себе не виправдовує. “Зрозуміло, –зазначає О.Й.Кирпичніков, – коли розмір викраденого впливає на відповідальність злодія. Але суспільна небезпека хабарництва полягає зовсім не у збагаченні чиновника, а в порушенні принципу безоплатної діяльності державного апарату. Цей принцип порушується однаково, незалежно від того, великий чи дрібний хабар приймає чиновник. Потім, що є великим для одного чиновника, може бути дрібним для іншого” [10, с.210].

Класти в основу визначення характеру суспільної небезпеки одержання хабара його розмір можна лише за умови, коли головним об’єктом цього злочину визнавати встановлений порядок оплати праці посадовим особам (такий об’єкт хабара визначають, зокрема, такі вчені як О.Свєтлов, В.Лукомський) [11, с.8]. Однак, якщо враховувати те, вчиненим злочином, передбаченим ст.168 КК, найперше і головно шкода завдається авторитету державного й громадського апарату, то розмір хабара не можна віднести до обставин, які суттєво впливають на характер суспільної небезпеки цього діяння.

Та обставина, що посадовою особою було одержано хабар у незначному розмірі, може бути врахована під час правової оцінки скоєного або призначення покарання винному в рамках чинного законодавства. Якщо слідчий, прокурор чи суддя дійдуть висновку про те, що через мінімальний розмір предмета незаконної винагороди діяння, передбачене ст.168 КК, є малозначним, а отже, не являє собою суспільної небезпеки, вони можуть звільнити посадову особу, яка одержала таку винагороду, від кримінальної відповідальності на підставі ч.2 ст.7 КК. Пом’якшення покарання може бути здійснене шляхом вибору мінімального розміру передбаченого санкціями ст.168 КК позбавлення волі або застосування ст.44 КК.

Проаналізовані ситуації не вичерпують усіх проблем, які притаманні досліджуваним ознакам одержання хабара. Однак, вони переконливо свідчать, що застосовуючи ці, на перший погляд “прості”, кваліфікуючі одержання хабара ознаки, постає чимало складних питань, вирішення яких потребує серйозного наукового підходу та внесення відповідних змін до кримінального закону.

––––––––––––––––––––

1. Аслаханов А. Квалифицированные виды взяточничества // Советская юстиция. – 1992. – №9-10.

2. Ришелюк А. Кілька слів про проблему грошових величин у новому Кримінальному кодексі України // стан кодифікаційного процесу в Україні: системність, пріоритети, уніфікація / Тези ІІІ Всеукраїнської конференції. –К., 1995.

3. Пропозиція щодо запровадження у кримінальному законі спеціальної одиниці виміру (зокрема, для потреб визначення штрафних санкцій) вперше була А.М.Ришелюком. (див. вказану його працю).

4. Ришелюк А. Вказана праця.

5. Хавронюк м., Дячук С. Проблемні питання застосування у кримінальному праві принципу дії нормативно-правового акта// Предпринимательство, хозяйство и право. – 1999. – №11.

6. Архів Зарічненського районнного суду Рівненської області. – Спр. №1-37 за 1998 рік.

7. Светлов А.Я. Ответственность за должностные преступления. – К.: Наук. думка, 1978.

8. Аслаханов А. А. Проблемы уголовно-правовой борьбы со взяточничеством // Государство и право. – 1993. – №4.

9. Наявність у США такого досвіду підтверджують автори видання “Ответственностьза должностные преступления в зарубежных странах. –М.:Юрид. л-ра, 1994.

10. Кирпичников А.И. Взятка и коррупция в России. – С-Пб: Альфа, 1997.

11. Лукомський В.С. Кримінальна відповідальність за дачу хабара та посередництво в хабарництві: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – К., 1996.

 



© Мельник М., 2001

 
Авторизація
Пошук