Головна

Порядок надання земельних ділянок

для створення і ведення селянського (фермерського) господарства

М. Ващишин©

Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна.
E-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

 

 

 

 

 

 

Серед усіх суб’єктів права приватної власності на землі, визначених Земельним кодексом України, пріоритет надано тим громадянам, які мають намір створити і вести селянське (фермерське) господарство. Статус пріори­тетного землеволодільця на селі зумовлений тими економічними і соціальними функціями, які виконують селянські (фермерські) господарства у суспільному виробництві: вирощення продукції рослинництва і тваринництва (забезпечення продовольчими продуктами) і відродження почуття господаря на селі, передача досвіду з покоління в покоління, формування фермерських династій. Саме тому для ведення селянського (фермерського) господарства. передбачені найбільші розміри земельних ділянок, які можуть бути передані у приватну власність – до 50 га ріллі і 100 га усіх земель.

Законодавство України не є послідовним у питанні визначення суб’єкта отримання земельної ділянки для створення і ведення селянського (фермерського) господарства, що викликано нечіткістю у визначенні суб’єкта права приватної власності на землю чи права користування землею.

Таким суб’єктом, на підставі колізійних норм Земельного кодексу України [1] та Закону України “Про селянське (фермерське) господарство” [2] можна вважати: 1) громадян, які ведуть селянське (фермерське) господарство. (ст.52 Земельного кодексу, ст.4, 16 Закону України “ Про селянське (фермерське) господарство”); 2) громадянина, який веде селянське (фермерське) господарство (ст.53, 55 Земельного кодексу України, ст.13 Закону); 3) селянське (фермерське) господарство як власника земельної ділянки і землекористувача (ст.11 Закону); 4) голову селянського (фермерського) господарства (ч.5 ст.2 Закону).

Ці суперечності необхідно усунути. З метою зосередження прав і обов’язків землевласника і відповідальності за порушення земельного законодавства в одній особі доцільно, на наш погляд, визнати суб’єктом права приватної власності на землі і права користування землею у селянському (фермерському) господарстві голову господарства. Зауважимо, що в опосередкованій формі певні правові підстави для цього вже закладені в законодавстві, а саме: заява про передачу земельної ділянки у приватну власність чи в корис­тування подається від імені голови створюваного селянського (фермерського) господарства; на ім’я голови створюваного селянського (фермерського) господарства видається Державний акт на право приватної власності на землю, Державний акт на право постійного користування землею.

Порядок надання земельних ділянок для організації селянського (фермерського) господарства врегульований земельно-процесуальними нормами Закону України “Про селянське (фермерське) господарство”. Земельно-проце­суальними нормами у теорії земельного права вважаються норми про порядок виникнення, зміни, припинення і реалізації земельних прав і обов’язків, про порядок вирішення конфліктних земельно-правових ситуацій [3, с.6.].

Закон України “Про селянське (фермерське) господарство” досить детально врегулював процедуру надання земельних ділянок. Проте, на наш погляд, ця процедура має окремі неточності. Зокрема, саме формулювання надання земельних ділянок “для ведення” селянського (фермерського) господарства” доцільно замінити терміном “для створення” селянського (фермерського) господарства, оскільки отримання земельної ділянки є правовстановлюючим фактором при організації СФГ.

Створення СФГ здійснюється у два етапи:

- земельно-процесуальний;

- адміністративно-процесуальний.

Земельно-процесуальний етап охоплює декілька юридичних фактів: подання заяви до районної ради з проханням надати земельну ділянку, проходження конкурсного відбору бажаючими створити селянське (фермерське) господарство, отримання згоди місцевої ради за місцем розташування земельної ділянки на відведення землі, розробка державною землевпорядною організацією проекту відведення земельної ділянки, прийняття рішення районною радою про державне наділення землею для створення СФГ. Земельно-процесуальний етап завершується відведенням земельної ділянки в натурі (на місцевості) і виданням районною радою відповідних документів, що посвідчують право власності на землю чи права користування землею.

Особа, яка бажає створити селянське (фермерське) господарство, а нею може бути тільки повнолітній громадянин України, повинна мати не лише загальну (цивільну) дієздатність, а й спеціальну (земельну), тобто здатність своїми діями набувати прав і створювати для себе обов’язки по використанню і охороні земель. Відповідність вимогам земельної дієздатності визначає конкурсна комісія. “Головне завдання конкурсної комісії – з’ясувати рівень професійної підготовленості, вміння, практичного досвіду та щирості бажання організатора СФГ ефективно вести селянське (фермерське) господарство”. [4, с.21.].

Особлива процедура створення СФГ, врегульована Законом України “Про селянське (фермерське) господарство”, дає підстави вважати, що організація СФГ здебільшого безпосередньо пов’язана із попереднім отриманням безоп­лат­но у приватну власність земельної ділянки у межах середньої земельної частки. У земельному законодавстві України існують колізії між процедурою надання середніх земельних часток і земельних паїв, які несправедливо обмежують членів колективних сільськогосподарських підприємств у праві на землю для створення селянського (фермерського) господарства. На відміну від законодавчого порядку надання середніх земельних часток процедура надання земельних часток (паїв) урегульована підзаконними нормативно-правовими актами – Указами Прези­дента України “Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва” [5] та “Про порядок паювання земель, переданих в колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям [6]. Відповідно до цих указів отримання земельних часток (паїв), більших за розмірами від середньої земельної частки, не пов’язується із створенням СФГ.

Зазначимо, що існує три категорії громадян, які мають право створити СФГ, проте не претендують на безоплатне отримання ні середньої земельної частки, ні земельного паю. До них належать: 1) громадяни, які переїжджають з іншої місцевості; 2) неповнолітні члени сім’ї фермера; 3) непрацюючі громадяни, які бажають організувати СФГ.

За наявності рівних умов пріоритетне право для організації СФГ повинні мати особи, які володіють правом на земельну частку (пай), посвідченим сертифікатом.

Необхідно передбачити додаткові пільги для сприяння створенню СФГ колишніми членами колективного сільськогосподарського підприємства, які мають переважне право купівлі земельних часток (паїв). Це забезпечить доступ до приватної підприємницької діяльності на землях тільки тих, хто професійно пов’язаний із сільськогосподарською працею і має намір займатися аграрним підприємництвом.

У випадку відмови районної, міської (в адміністративному підпорядкуванні якої є район) ради надати земельну ділянку для створення СФГ, в позовному порядку судами загальної юрисдикції, і рішення суду про задоволення позову є підставою для відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості), для видачі документа, що посвідчує право власності чи користування землею, а також для укладення договору оренди земельної ділянки.

У цьому разі суд уповноважений вирішувати питання, які відносяться до компетенції органів місцевого самоврядування. У резолютивній частині рішення суду повинно бути зазначено місце розташування земельної ділянки, її розмір та межі [7].

На наш погляд, рішення суду про задоволення позову не може бути безпосередньою підставою для відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості), оскільки цьому факту обов’язково повинна передувати розробка державною землевпорядною організацією проекту відведення земельної ділянки. Рішення суду не може бути підставою і для видачі Державного акта на право приватної власності на землю, Державного акта на право постійного користування землею, для укладення договору тимчасового користування землею, також тому числі на умовах оренди, оскільки видання відповідних документів і реєстрація права власності, права користування землею і договорів оренди землі відноситься до компетенції відповідних рад, а не суду.

Це питання, на наш погляд, повинно вирішуватися не в позовному порядку, а в порядку окремого провадження, передбаченому гл. 31-А Цивільного проце­суального кодексу України, яка регламентує розгляд судами скарг громадян на рішення, дії чи бездіяльність державних органів, юридичних чи посадових осіб у сфері управлінської діяльності.

Особливістю судового рішення, яке постановляється у справах, що вини­кають з адміністративно-правових відносинах, є те, що, встановлюючи обгрунтованість скарги, суд визнає оскаржуване рішення, дію чи бездіяльність неправомірним і зобов’язує державний орган, юридичну чи фізичну особу задовольнити вимогу заявника й усунути порушення.

Адміністративно-процесуальний етап створення селянського (фермерського) господарства полягає у його державній реєстрації і набутті ним статусу юридичної особи.

На відміну від досить чітко врегульованого порядку надання земельних ділянок для створення СФГ, законодавством України взагалі не передбачено процедури надання земельних ділянок у процесі діяльності господарства для розширення його земельної площі. Здебільшого додаткове отримання земельних ділянок для ведення СФГ здійснюється у цивільно-правовому, а не в адміністративно-правовому порядку і полягає в оплатному придбанні земельних ділянок на підставі укладення договорів купівлі-продажу, оренди тощо. Такий порядок не потребує конкурсного відбору претендентів на земельну ділянку з питань професійної сільськогосподарської придатності, оскільки суб’єктом такого придбання землі виступає вже зареєстрований голова СФГ. Визнанням законності придбаного права на землю повинно стати отримання документів, що посвідчують це право, тобто Державного акта на право приватної власності на землю чи Державного акта на право постійного користування землею, державна реєстрація договору оренди землі [8]. Для правового регулювання договорів, предметом яких виступають земельні ділянки, недостатньо загальних вимог зобов’язального права як інституту цивільного законодавства, оскільки земельна ділянка є особливим об’єктом природи – необхідно прийняти спеціальний закон “Про угоди із земельними ділянками”.

––––––––––––––––––––

1. Відомості Верховної Ради України. – 1993. – №25. – Ст.354.

2. Відомості Верховної Ради України. – 1993. – №32. – Ст.341.

3. Краснов Н.И., Иконицкая М.А. Процессуальные вопросы советского земельного права. – М., Наука, 1975.

4. Титова Н.І. Фермерство в Україні: основні правові засади. Питання та відповіді. – Львів, 1998.

5. Урядовий кур’єр. – 1994. – 15 лист.

6. Голос України. – 1995. – 12 серп.

7. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1996р. №13 “Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ // Вісник Верховного Суду України. – 1997. – №1 (3).

8. Постанова Кабінету Міністрів України №2073 “Про затвердження Порядку державної реєстрації договорів оренди землі”, від 25.12.98 // Землевпорядний вісник. – 1999. – №1.



© Ващишин М., 2001

 

Про конституційні засади сільськогосподарської кооперації в Україні

Я. Гаєцька-Колотило©

Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

 

 

Конституція України як акт вищої юридичної сили регулює найважливіші суспільні відносини в політичній, економічній, соціальній, культурній та інших сферах. Норми Конституції є нормами прямої дії і, отже, можуть виступати безпосередньою правовою підставою для виникнення, зміни чи припинення суспільних відносин. А проте Конституція України не містить положень, які б безпосередньо стосувалися створення та діяльності сільськогосподарських кооперативів.

Разом з тим у Конституції закріплено ряд норм, які тією чи іншою мірою мають значення для розвитку сільськогосподарської кооперації. Це, зокрема, ст.14 Конституції України, яка гарантує право власності на землю, оскільки без отримання у встановленому порядку земельної ділянки сільськогосподарський кооператив не зможе розпочати своєї виробничо-господарської діяльності; ст.41 Конституції України, яка передбачає право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, що дає змогу формувати матеріальну (майнову, фінансову) базу для створення та діяльності будь-якого суб’єкта господарювання.

Важливе значення для діяльності сільськогосподарських кооперативів має ст.42 Конституції України, яка закріплює право на підприємницьку діяльність. Але, враховуючи положення чинного законодавства про підприємницьку діяльність, ця норма Конституції має значення лише для виробничих сільськогосподарських кооперативів, оскільки згідно з п.2 ст.2 Закону України “Про сільськогосподарську кооперацію”[1], вони здійснюють господарську діяльність на засадах підприємництва з метою отримання прибутку. Що ж до обслуговуючих сільськогосподарських кооперативів, то вони не ставлять за мету отримання прибутку, а відтак, не є суб’єктами підприємництва, виходячи з визначення підприємницької діяльності, яке дає Закон України “Про підприємництво” [2]. А відтак, ст.42 Конституції не може бути правовою підставою для створення та діяльності такої організаційно-правової форми сільсько­господарської кооперації.

Серед науковців [3, c.34-37] висловлюється думка про те, що основною конституційною нормою, яка забезпечує кооперативну діяльність є ст.36 Конституції України, за якою громадяни України мають право на свободу об’єднання у громадські організації для захисту своїх економічних і соціальних інтересів. Цим, по суті, стверджується що сільськогосподарські кооперативи є громадськими організаціями. В той же час Закон України “Про об’єднання громадян” [4] (згідно з цим законом, об’єднання громадян поділяються на політичні партії або громадські організації) вказує на те, що дія його на кооперативні організації не поширюється. І така позиція законодавця, на нашу думку, є цілком правильною. Не можна ототожнювати кооперативи з громадськими організаціями тільки тому, що вони мають низку спільних ознак, зокрема таких, як добровільність членства, безприбутковий характер діяльності. Щодо останньої ознаки, то на виробничі сільськогосподарські кооперативи вона не поширюється, оскільки, як уже згадувалось, вони за діючим законодавством визнаються комерційними організаціями. Отже, навіть якщо припустити, що сільськогосподарські кооперативи є громадськими організаціями, а, за словами професора В.І.Семчика, особливістю діяльності громадських організацій є те, що вони безпосередньо комерційною діяльністю не займаються [див.3, с.34], то виробничі кооперативи випадають з цього переліку. Звідси випливає висновок, про те, що ст.36 Конституції України не може бути основною конституційною нормою, яка забезпечує кооперативну діяльність (принаймні у діючій її редакції).

Як нам видається, цю проблему можна вирішити двома шляхами. Перший – це визнати сільськогосподарські кооперативи, в тому числі і обслуговуючі, специфічною формою підприємництва. Адже підприємництво це не лише діяльність з метою отримання прибутку (інакше кажучи комерційна діяльність), а найперше – це діяльність з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг чи зайняття торгівлею. В такому випадку правовою конституційною підставою для створення та діяльності сільськогосподарських кооперативів, без сумніву, буде ст.42 Конституції, яка гарантує право на підприємницьку діяльність. Цей шлях, на нашу думку, є прийнятнішим, оскільки більше відповідає економічній суті кооперації.

Другий шлях – це внесення змін до статті 36 Конституції України, стимулювавши її, приміром у такій редакції: “Громадяни України мають право добровільно об’єднуватися у різноманітні союзи громадян(осіб) для здійснення й захисту своїх прав та свобод і задоволення економічних, соціальних, культурних політичних потреб та інтересів”

У цьому випадку поняття “об’єднання громадян” мало б ширший зміст і охоплювало б поняття й “громадські організації”, політичні партії, та інші об’єднання громадян, у тому числі кооперативи. Однак тут постає нова проблема: членство в сільськогосподарських кооперативах юридичних осіб – адже під самим терміном “об’єднання громадян” розуміється членство лише фізичних осіб – громадян України.

У зв’язку з цим повернемось до самого поняття “кооперація” та її суб’єктного складу. За сучасним законодавством передбачається кооперування не лише праці (у виробничих сільськогосподарських кооперативах), але й різної сільськогосподарської діяльності, пов’язаної з наданням різноманітних послуг членам кооперативу, тому на відміну від закону СРСР “Про кооперацію в СРСР” {1} можна вважати, що членами сільськогосподарських кооперативів можуть бути не лише громадяни, а й юридичні особи. Отже, мова може йти не тільки про об’єднання громадян (фізичних осіб), але й про об’єднання (разом з ними) юридичних осіб. Таким чином, можна говорити не про “об’єднання громадян”, а про “об’єднання осіб”, які не завжди є громадською організацією.

––––––––––––––––––––

1. Закон України “Про сільськогосподарську кооперацію // Голос України. – 1997. – 13 серпня.

2. Закон України “Про підприємництво // Відомості Верховної Ради. – 1991. – №14. – Ст.169

3. Семчик В.І. Правові засади сільськогосподарської кооперації в Україні. // Право України. – 1999. – №5. – с.34-37.

4. Закон України “Про об’єднання громадян // Відомості Верховної Ради. –1992.

5. Закон СРСР. “Про кооперацію в СРСР // Відомості Верховної Ради СРСР. – 1988. – №22. – Ст.355

 



© Гаєцька-Колотило Я., 2001

 

Поняття та склад земель сільськогосподарського призначення

Т. Жиравецький©

Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

 

 

 

 

Конституцією України земля визнана основним національним багатством держави і перебуває під особливою охороною (ст.14). Це зумовлено тими важливими функціями, які виконує земля у суспільстві, а також її унікальними властивостями, якими не володіє жоден інший природний чи штучно створений об’єкт.

У земельному законодавстві України немає визначення поняття землі як об’єкта правового регулювання. На це вказують представники земельно-правової науки, зокрема В.І.Андрейцев, Н.І.Титова, Н.В.Ільницька. За проектом Земельного кодексу України, усі землі в межах державного кордону, зокрема й землі, на яких розташовані водні та інші природні ресурси, а також континен­тальний шельф і виключна (морська) економічна зона, становлять єдиний земельний фонд України. За цільовим призначенням земельний фонд України поділяється на певні категорії. Пріоритетне значення серед них займають землі сільськогосподарського призначення, які відіграють винятково важливу роль у сільському господарстві, де вони є головним засобом вироб­ництва, природною базою і територіальною основою існування й діяльності аграрного сектора економіки України.

Поняття “землі сільськогосподарського призначення” зумовлене одним із найважливіших принципів земельного законодавства – цільовим призначенням земель. Цей принцип є основою для поділу всіх земель на відповідні категорії. З віднесенням земель до тієї чи іншої категорії законодавець пов’язує встановлення визначеного правового режиму земель кожної категорії, прав та обов’язків суб’єктів, що їх використовують.

Пріоритетне значення земель сільськогосподарського призначення, пояснюється їхньою соціально-економічною важливістю. Ця категорія земель згадується в перших актах радянського законодавства. Так у ст.20 Декрету ВЦВК від 19.02.1919р. “Про соціалізацію землі” [1, с.98] зазначено про право користування землею для сільського господарства; у ст.4 Земельного кодексу УРСР 1922 р. [2, с.58] вказано на землі сільськогосподарського призначення.

Зауважимо, що принцип цільового призначення земель, відповідно до якого у складі земельного фонду виділяють землі сільськогосподарського призначення та інші категорії з’явився у радянському земельному законодавстві і збережений в сучасному земельному законодавстві України. У різних формах він наявний у наш час і в правових системах усіх держав, які мають спеціалізовані групи правових норм та регулюють земельні відносини або земельне право [3, с.48]. Це означає, що принцип цільового призначення не залежить від існуючих форм власності на землю і поширюється як на право земельної власності, так і на право землекористування, володіння землею та оренду землі. Інакше кажучи, незалежно від реформування земельних відносин в Україні цільове призначення зберігає значення принципу правового регулювання цих відносин.

Поняття “землі сільськогосподарського призначення” сформульоване в ст.47 Земельного кодексу України, де зазначено, що землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для потреб сільського господарства або призначені для цих цілей. Отже, цим визначенням закріплені дві альтернативні, первісні правові ознаки земель сільськогосподарського призначення. Водночас визначається коло землекористувачів та цілі, для яких їм можуть бути надані у користування чи передані у власність земельні ділянки.

Правове поняття “землі сільськогосподарського призначення” охоплює також характеристику їхнього складу, юридичної структури. Необхідність такої характеристики найперше пояснюється перш за все тим, що встановлення головної цілі землевикористання стосовно земель сільськогосподарського призначення не розкриває всіх сторін правового поняття цієї категорії земель.

У сільському господарстві земля функціонує у двох аспектах: як терито­ріальна умова і як основний засіб виробництва. Землі сільськогосподарського призначення за їхнім юридичним закріпленням та способом використання поділяють на два види – землі сільськогосподарського використання та землі не сільськогосподарського використання.

Перший вид – це земельні площі, які відповідно до природних властивостей, розташування та господарських потреб використовують для посівів сільсько­господарських культур і є засобом виробництва у рослинництві. Ці земельні площі в державній системі обліку земель і правових актах, які регулюють землекористування, визначаються як сільськогосподарські угіддя. Згідно із земельно-обліковою термінологією, сільськогосподарські угіддя – це земельні ділянки, які використовують у сільськогосподарському виробництві як його головний засіб.

Залежно від конкретного цільового призначення і характеру використання виділяють такі види сільськогосподарських угідь: рілля, пасовища, сіножаті, земельні ділянки, зайняті багаторічними насадженнями, та ін. Оскільки сільськогосподарські угіддя – це землі, безпосередньо використовувані для виро­щування сільськогосподарської продукції, то найбільше значення для них мають якісні характеристики, з метою збереження яких у земельному законодавстві повинні бути спеціальні норми, що передбачають їх особливу посилену правову охорону. Визначаючи поняття сільськогосподарських угідь, законодавець повинен насамперед акцентувати увагу на природних влас­тивостях і якостях цих земель як важливого природного ресурсу.

Другий вид земель сільськогосподарського призначення – це землі, які є територіальним базисом, необхідним для організації сільськогосподарського виробництва і пов’язаних з ним видів діяльності [4, с.12]. На практиці сюди відносять землі під господарськими будівлями, під виробничими спорудами, землі, що перебувають у стадії відновлення їхньої родючості.

Правове розмежування цих двох видів земель у межах категорії земель сільськогосподарського призначення покликано точніше визначити їхні відмінності, а також якнайбільше виявити й визначити у майбутньому законо­давстві правовий режим цих земель, і відповідно забезпечити найдоцільніше і найефективніше їхнє використання.

Землі, залежно від безпосереднього господарського призначення, поділяють на угіддя. Виділення видів сільськогосподарських угідь пов’язано з різницею їхнього правового режиму. У межах того чи іншого виду сільськогосподарських угідь особливості правового режиму визначаються в кінцевому результаті властивостями ґрунтів, а також залежать від меліорації (зрошення, осушення тощо).

Особливий правовий режим встановлюють стосовно високопродуктивних угідь. До їх числа законодавець відносить ріллю, земельні ділянки, зайняті багаторічними насадженнями, а також особливо цінні продуктивні землі (ст.32, 33 Земельного кодексу України).

У характеристиці сільськогосподарських угідь важливе значення мають природні та економічні властивості. Умовою та підставою призначення земельних площ для використання їх як сільськогосподарські угіддя є наявність у складі землі ґрунту [5, с.68].

Функціонування землі як основного засобу виробництва в сільському господарстві ґрунтується на об’єктивній властивості родючості, яка визна­чається ґрунтознавцями як властивість ґрунту забезпечувати потреби сільськогосподарських культурних рослин поживними речовинами, повітрям, водою, теплом, біологічним і фізико-хімічним середовищем і забезпечувати врожай сільськогосподарських культурних рослин [6, с.6].

У Російській Федерації у червні 1998 р. прийнятий Федеральний закон “Про державне регулювання забезпечення родючості земель сільськогосподарського призначення” [7, с.26], який має за мету встановити правові основи державного регулювання забезпечення відтворення родючості земель сільськогоспо­дар­ського призначення в процесі здійснення господарської діяльності власниками, володільцями, користувачами, в тому числі орендаторами, земельних ділянок.

Оскільки використання виробничих властивостей землі пов’язане з родючістю ґрунтів, то характеристика сільськогосподарських угідь як основного елемента земель сільськогосподарського призначення зводиться в кінцевому результаті до правових аспектів характеристики ґрунтів.

Ґрунтознавці розглядають ґрунти як самостійне природне тіло. Ґрунти – це не юридичний термін і його визначення в законодавстві не обов’язкове, зокрема в новому земельному кодексі. Проте останніми роками самостійне значення ґрунтів як природного і господарського об’єкта все більше знаходить визнання в законодавстві. У сучасних умовах проблема охорони і збільшення родючості ґрунтів не обмежується тільки економічними чинниками, а постає питання забезпечення та відновлення необхідних параметрів біосфери. Тому ґрунти визначаються самостійним об’єктом правової охорони.

У ст.82 Земельного кодексу України зазначено, що охорона земель включає систему правових, організаційних, економічних та інших заходів, спрямованих на їхнє раціональне використання, запобігання необґрунтованому вилученню земель із сільськогосподарського обороту, захист від шкідливих антропогенних впливів, а також на відтворення і підвищення родючості ґрунтів.

Від земель сільськогосподарського призначення необхідно відрізняти інші землі, які використовують у сільському господарстві. Так, згідно з ст.71 ЗК України, підприємства, установи, організації промисловості, транспорту, зв’язку, оборони та інших галузей за рішенням сільських, селищних Рад народних депутатів невикористовувані ними землі передають у тимчасове користування громадянам, колективним сільськогосподарським та іншим підприємствам, установам, організаціям для сільськогосподарських цілей. Згідно з ст.77 ЗК України, районні, міські, Ради народних депутатів, в адміністра­тивному підпорядкуванні яких є район, за погодженням із державними органами лісового господарства можуть надавати колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, іншим підприємствам, установам, організаціям і громадянам у тимчасове користування землі лісового фонду, що є у користуванні державних лісогосподарських підприємств, установ, організацій для сільськогосподарських цілей.

Такі землі, хоч і надані для потреб сільського господарства, не можна вважати землями сільськогосподарського призначення, їх не вилучають із складу земель промисловості, транспорту, лісового господарства тощо.

Отже, різниця в правовому режимі земель сільськогосподарського призна­чення та тимчасово використовуваних у сільському господарстві полягає у тому, що перші охороняються законодавством від використання їх у несільськогоспо­дарських цілях, а другі такій охороні не підлягають. На тимчасово викорис­товувані в аграрному виробництві землі не поширюється пріоритет права сільськогосподарського землекористування.

Проте не можна вважати, що на такі землі зовсім не поширюються основні положення правового режиму земель сільськогосподарського призначення. Поки вони використовуються в сільському господарстві їх експлуатація регламентується тими ж правовими нормами, які регулюють сільськогоспо­дарське землекористування [8, с.9].

Землі сільськогосподарського призначення – це, головно, землі інтенсивної сільськогосподарської експлуатації, тому їхня ефективна охорона неможлива без забезпечення раціонального використання земельних ділянок. Охорона і раціональне землекористування невід’ємні одне від одного – це дві сторони одного й того ж явища.

Поділ земель сільськогосподарського призначення на сільськогосподарські угіддя та інші землі необхідний для потреб сільського господарства, а в свою чергу поділ сільськогосподарських угідь на певні види (структурний склад земель сільськогосподарського призначення) закріплюється у відповідних правових нормах (передусім Земельним кодексом України) та іншими нормативно-правовими актами. З огляду на це важливе значення має правове регулювання державного земельного кадастру та землеустрою. Земельний кадастр включає в себе повний облік сільськогосподарських угідь у цілому і за основними видами, найперше в складі земель сільськогосподарського призначення, а також у складі інших категорій земель.

У проекті Земельного кодексу України необхідно дати більш повне визначення поняття земель сільськогосподарського призначення, поклавши в основу не критерії адміністративного характеру (надання земель для сільсько­господарських потреб або призначення для цих цілей), а природні властивості верхнього родючого шару земної кори – ґрунту. З уваги на це пропонуємо таке визначення цього поняття: землями сільськогосподарського призначення – це землі, які придатні для сільськогосподарських цілей.

––––––––––––––––––––

1. СУ РСФСР. – 1918. – №25. – Ст.346.

2. Гершонов М.М., Кульман Е.И. Комментарий к Земельному кодексу УРСР. – Харьков: Юрид.изд-во.Н.К.Ю. УССР, 1925.

3. Земельное законодательство зарубежных стран / Отв.ред. Г.А.Аксененок, Н.И.Краснов, П.П.Фомин. – М.: Наука, 1982.

4. Правовой режим земель в СССР. – М.: Наука, 1984.

5. Цемко В.П. Право сільськогосподарського землевикористання землі в УРСР. – К., 1975.

6. Глазовская М.А., Головенко С.В. Основы почвоведения и география почв. – М., 1969.

7. Законы Российской Федерации об охране природы. – М., 2000.

8. Янчук В.В. Правова охорона земель сільськогосподарського призначення. – К.: Урожай, 1982.

 



© Жиравецький Т., 2001

 

Оренда земель сільськогосподарського призначення: історико-правові аспекти

Н. Ільницька©

Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

 

 

 

 

Оренда земель в Україні має глибокі історичні корені. Вивчення розвитку земельних орендних відносин дає змогу виділити низку особливостей, які характеризують ці відносини. Простежимо, які етапи пройшли у своєму розвитку перетворення земельних орендних відносин з урахуванням таких основних тенденцій у розвитку правового регулювання оренди земель сільськогосподарського призначення, як перехід від абсолютної заборони угод із землями до їх дозволу та зміни у суб’єктному складі цих угод. Погоджуючись із М.Д.Казанцевим, який вважає, що “особливість права землекористування полягає у тому, що одна й та ж форма землекористування виявляється у множинності суб’єктів і на землях різного цільового призначення” [1, с.89], визначальними для аналізу приймемо організаційні форми суб’єктів землекорис­тування, які були домінуючими у той чи інший період державного розвитку на землях сільськогосподарського призначення.

Після Жовтневої революції 1917р. настав період, який характеризувався негативним ставленням до оренди земель. У Декреті про землю [2, ст.3], прийнятому ІІ Всеросійським з’їздом Рад у 1917р., є запис про те, що земля не може бути здана в оренду (п.1 Селянського наказу про землю, який є частиною Декрету). Йшлося про заборону застосування найманої праці в землеробстві та про те, щоб оренда перестала бути знаряддям експлуатації людини людиною, джерелом нетрудових доходів. Цей Декрет був запроваджений в УРСР Постановою Першого Всеукраїнського з’їзду Рад (11-12 грудня 1917р.) і проголошений основним земельним законом на Україні. На цьому етапі основними землекористувачами виступали одноосібні селянські господарства.

Вперше про дозвіл земельної оренди в Радянській країні йшлося в резолюції IX Всеросійського зїзду Рад від 26.12.1921р. “Про відбудову і розвиток сільського господарства” [3, с.158]. Страхітливий голод в Україні 1921 року змінив ставлення до оренди земель. На Україні земельна оренда і наймана праця були дозволені Декретом ВУЦВК і РНК УРСР “Про надання незаможним селянським господарствам права тимчасової переуступки користування своєю надільною землею”1922р. [4, ст.282]. За цим Декретом, оренда землі була дозволена лише трудовим господарствам, тимчасово ослабленим внаслідок стихійного лиха, за браком робочих рук (внаслідок смерті працездатного члена сім’ї, призову у зв’язку з мобілізацією, переселення та ін.), реманенту і худоби (тобто чітко визначалось коло орендодавців). Декрет встановлював строк оренди земель – на термін не більше однієї сівозміни, а в разі відсутності такої – не більше ніж на три роки. Декрет зобов’язував орендаря по-господарськи використовувати землю, не допускати хижацького виснаження орендованої земельної ділянки.

Однак практика перших років показала, що короткотермінова оренда призводила до погіршення стану ґрунтів [5, с.38]. Цей період характеризується переходом до суспільного обробітку землі. Вже у Декреті “Про соціалізацію землі” 1918р. ставилось завдання розвитку колективних господарств (ст.11). У розділі ІІ Декрету, під назвою “Хто має право користуватися землями” зазначалось, що “для зайняття сільським господарством земля надається сільськогосподарським товариствам”, під якими розуміли сільськогосподарські комуни, артілі і товариства по спільній обробці землі.

22 травня 1922р. ВУЦВК прийняв “Основний закон про трудове землекористування” [6, ст.388], до якого увійшли провідні положення Декрету “Про надання незаможним селянським господарствам права тимчасової переуступки користування своєю надільною землею”. Відповідно до нього, дозволяли здавати в оренду всієї надільної землі чи її частини тим госпо­дарствам, які через певні обставини не могли її обробляти самостійно і, навпаки, здавали в оренду землю ті селяни, які не мали змоги чи не хотіли працювати з повною віддачею. Статті цього Закону майже без змін увійшли до Земельного кодексу УРСР 1922р. [4, ст.750], який став узагальнюючим актом розвитку земельного законодавства цього періоду.

Земельний Кодекс УРСР 1922р. містив спеціальний розділ “Про трудову оренду землі”. Згідно із ст.21 Земельного Кодексу, допускалась передача трудовим господарствам селян всієї чи частини землі в оренду за грошову плату або за іншу винагороду. Оренду дозволяли на строк до 12 років, оформляли відповідним договором, який в обов’язковому порядку підлягав реєстрації у місцевій сільській Раді. Цим Кодексом регламентувалися лише відносини, що виникали при оренді земель трудового користування. До земель трудового користування належали всі землі, які були у користуванні сільського населення до революції, а також ті землі, які перебували в їхньому фактичному користуванні після революції і закріплені за ними постановами земорганів чи з’їздів Рад. Отже, перший Земельний Кодекс УРСР досить чітко регламентував земельні орендні відносини і тісно пов’язував їх з трудовими, що окрім іншого, характеризує ці відносини як земельно-трудові. Характерною рисою цього етапу є і те, що порушувалася традиційна юридична конструкція: орендодавець –власник земельної ділянки.

З 1928 року розпочалися зміни в орендній політиці, спрямовані на обмеження оренди земель. Так 30 травня 1928 року ВУЦВК і РНК УРСР прийняли доповнення до Земельного Кодексу УРСР, згідно з якими заборонялася оренда землі куркульськими господарствами. Колгоспи стали основними землекорис­тувачами на землях сільськогосподарського призначення, тому інститут трудового землекористування був замінений новим інститутом – закріплення за колгоспами земель у безстрокове довічне користування. Інститут трудового землекористування діяв лише щодо землекористування селян-одноосібників. Отже, разом із курсом на “суцільну колективізацію” на законодавчому рівні розпочалася поступова ліквідація інституту оренди земель.

4 червня 1937р. була прийнята постанова ЦВК і РНК СРСР “Про заборону здачі в оренду земель сільськогосподарського призначення” [7, ст.150]. Згідно з п.3 цієї постанови, заборонялось державним підприємствам і установам, яким надані землі для спеціальних потреб, здавати невикористовувані землі в оренду для сільськогосподарських потреб. Передача цих земель для сільськогосподарського використання могла бути проведена лише безоплатно.

З того часу і до прийняття Закону СРСР “Про кооперацію” 1988р. [8, ст.355] та Указу Президії Верховної Ради СРСР “Про оренду і орендні відносини в СРСР” 1989 р. [9, ст.244], які запровадили два види оренди: внутрішньо­господарську та міжгосподарську, законодавство відносило оренду земель до числа заборонених угод. Цими актами допускалося створення “за бажанням громадян на умовах колективного чи сімейного підряду як головної форми внутрішньогосподарських виробничо-економічних відносин, а також оренди земельних ділянок і основних фондів госпрозрахункових колективів, доходи яких формуються залежно від кінцевих результатів їх господарювання” (ст.36 Закону “Про кооперацію”), та надавалося колгоспам чи іншим сільсько­господарським кооперативам право за рішенням загальних зборів передавати на тривалі строки земельні угіддя на умовах орендного підряду членам кооперативу чи організації споживчої кооперації по договору.

У розвиток положень цих актів були прийняті Основи законодавства Союзу РСР та союзних республік про оренду 1989 р. [10]. Зміни, які відбулися в галузі землекористування, зумовили потребу внесення серйозних змін у чинне земельне законодавство. Основи законодавства про землю 1990р. закріпили різно­манітність форм землекористування, в тому числі оренду землі. Стаття 7 Основ – “Оренда землі” – закріпила положення про те, що “у тимчасове користування на умовах оренди земля надається громадянам СРСР, колгоспам, радгоспам і іншим державним, кооперативним, громадським підприємствам, установам і організаціям, спільним підприємствам, міжнародним об’єднанням і організаціям за участю радянських і іноземних юридичних осіб, а також іноземним державам, міжнародним організаціям, іноземним юридичним особам і громадянам” [11]. Це було значним кроком на шляху відродження земельних орендних відносин, які могли бути як індивідуальними, так і колективними. Хоч Основи закріпили і певні обмеження щодо індивідуального землекористування, визначаючи у ст.21 цілі, для яких можуть надаватися земельні ділянки у користування (зокрема, для городництва, сінокосіння і випасання худоби).

З 1991 року відносини оренди земель в Україні регулюються ст.8 Земельного Кодексу України, яка містить лише вихідні засади оренди земель (визначає коло орендодавців, орендарів і строки оренди).

Якісно новий важливий етап у розвитку орендних земельних відносин розпочав прийнятий 6.10.1998 р. Закон України “Про оренду землі” [12], який встановлює розгорнуте законодавче поле у сфері набуття, реалізації та припинення права на оренду земельних ділянок. Він запровадив низку позитивних новел: про оренду земельних часток (паїв), форми орендної плати, умови суборенди земельних ділянок тощо. Зазначений Закон має кодифі­каційний рівень і згодом повинен стати правовою матерією нового Земельного Кодексу України. Разом з тим цей Закон має і деякі недоліки, зокрема у частині визначення кола осіб, які можуть бути орендодавцями земель, що перебувають у державній власності.

Отже, у різні періоди земельні орендні відносини по-різному регламен­тувалися у законодавстві. Відродження їхнього повноцінного змісту в умовах переходу України до ринкової аграрної економіки має винятково важливе практичне значення. Тому актуальним є введення їх до змісту нового Земельного Кодексу України та встановлення простого механізму їх реалізації селянами.

Враховуючи історико-правові передумови існування оренди земель в Україні, можна стверджувати, що законодавче визнання оренди земель є об’єктивним процесом переходу не тільки до ринку, але й до цивілізованих правових аграрних відносин в Україні.

––––––––––––––––––––

1. Казанцев Н.Д. Законодательные основы земельного строя в СССР. – М.: Юрид. літ., 1971.

2. СУ РСФСР. – 1917. – №1.

3. Съезды Советов Союза ССР, союзных республик и автономных советских социалистических республик // Сб.документов. – М., 1959. – Т.1.

4. Зібрання Уряду УРСР. – 1922.

5. Калініченко В.В. Селянське господарство України у доколгоспний період (1921-1929). – Харків: Основа, 1991.

6. Зібрання Уряду УРСР. – 1922.

7. Собрание законов СССР. – 1937. – №37.

8. Ведомости Верховного Совета СССР. – 1988. – №22.

9. Ведомости Съезда народных депутатов СССР и Верховного Совета СССР. – 1989. – №36.

10. Ведомости Верховного Совета СССР. – 1989. – №25.

11. Известия. – 1991, 20 февр.

12. Голос України. – 1998, 24 жовт.

 



© Ільницька Н., 2001

 

Становлення та розвиток
аграрного права України

Н. Багай©

Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

 

 

 

 

Сільськогосподарське (аграрне) право є відносно новою галуззю в системі права України. Її формування свого часу відіграло значну роль у підвищенні ефективності правового регулювання суспільних відносин у сфері сільсько­госпо­дарського виробництва. Дедалі більше зростає значення сільськогосподарського (аграрного) права в період проведення аграрної реформи в Україні з метою, зокрема, підвищення ефективності аграрного сектору економіки та вирішення продовольчої проблеми в країні.

Суспільні відносини, в тому числі і в сільському господарстві, розвиваються за певними об’єктивними закономірностями, що зумовлені історичними періодами розвитку держави, їх економічними засадами, а також певною мірою й особливостями кожного регіону. Визначальну роль при цьому відіграє юридична природа відносин власності.

Тривалий час в аграрному секторі нашої економіки було дві форми власності: державна і колгоспно-кооперативна. На базі державної форми власності виробництвом сільськогосподарської продукції займалися радгоспи, інші державні сільськогосподарські підприємства, а на базі колгоспно-коопера­тивної, по суті, єдиним суб’єктом аграрних відносин були колгоспи. Галузь колгоспного права регулювала відносини, суб’єктом яких виступали лише колгоспи. Суспільні відносини за участю радгоспів, інших державних сільсько­господарських підприємств регламентувались різними галузями права: земельним, трудовим, цивільним, адміністративним, фінансовим та ін.

Разом з тим у процесі організації сільськогосподарського виробництва складалася велика кількість різноманітних суспільних відносин, у зв’язку з чим сільське господарство, будучи цілісним об’єктом управління, самостійною сферою матеріального виробництва, в правовій сфері розпадалося на “зони” впливу численних галузей права. Водночас нехтувались істотні особливості сільськогосподарського виробництва як процесу землевикористання, що завжди об’єднували сутність діяльності різних аграрних суб’єктів.

Сільське господарство – особлива галузь економіки. Це пов’язано як із специфікою господарювання, “унікальними природно-біологічними факторами цієї галузі економіки, яка використовує землі сільськогосподарського призначення як основний і незамінний засіб виробництва, так і зі значенням продовольчої продукції як життєзабезпечувального фактору для всього суспільства” [1, с.5]. У зв’язку з цим воно об’єктивно потребує “власного” правового регулювання.

Земля і праця в сільськогосподарському виробництві, на відміну від промислового, виступають в органічній єдності, без якої неможливе отримання результатів праці [2, с.24]. Крім того, сільське господарство, характеризується і такими істотними особливостями, як органічний зв’язок сільськогосподарського виробничого процесу з природно-кліматичними умовами, екологічні властивості трудових відносин, сезонний характер сільськогосподарської праці, залежність її від певних біологічних, фізіологічних процесів у рослинництві і тваринництві, високий ступінь нормального виробничого ризику, можливість визначення результатів праці по закінченні виробничого циклу тощо. Ці особливості здебільшого однаково проявляли себе в усіх сільськогосподарських структурах, що переконливо свідчило про необхідність інтегрованої і спеціалізованої правової регламентації аграрних відносин. Адже специфічні особливості сільського господарства аж ніяк не могли бути враховані традиційними галузями права, бо врахування такої специфіки не входило до їхніх завдань. Наукою аграрного права було доведено, що більш адекватний характеру суспільних відносин у сільському господарстві юридичний режим може забезпечити комплексна, інтегрована і спеціалізована галузь права – сільсько­господарське право, певну спільність норм якого повинна забезпечити їх спрямованість на уніфіковане правове регулювання виробничої сільсько­господарської діяльності [3, с.103].

Отже, об’єктивна потреба комплексного підходу до правового регулювання відносин у сільському господарстві, яке б враховувало специфіку сільсько­господарського виробництва, зумовила формування комплексної спціалізованої галузі сільськогосподарського законодавства та однойменної галузі права [4, с.72].

Як відзначалося рядом науковців (Н.І.Титовою, І.Ф.Казьміним, Г.Ю.Бистровим), значну роль в процесі становлення сільськогосподарського (аграрного) права відіграв розвиток аналогічного законодавства, формування його як системного галузевого утворення.

Загальновизнаним є те, що система права програмує систему законодавства, а отже, і галузь права як система об’єктивних властивостей, зумовлює галузь законодавства. Таке їх співвідношення насправді є характерним для тих галузей права і галузей законодавства, що вже склались і існують. Проте це традиційне співвідношення змінюється, якщо йдеться про становлення нових галузевих утворень. Як слушно вказує Н.І.Титова, “в тих галузях права, які лише формуються, історична першість належить галузі законодавства” [4, с.124]. В цьому випадку галузь права починається з формування системи законодавства, тобто галузь законодавства є юридичною основою, базою галузі права.

Аналогічно і сільськогосподарське законодавство як системне галузеве утворення стало безпосередньою юридичною базою для формування нової правової галузі – сільськогосподарського права.

Ядром сільськогосподарського (аграрного) законодавства стали уніфіковані нормативно-правові акти, основою яких є інтеграція правового регулювання діяльності усіх аграрних суб’єктів. Саме уніфіковані нормативні акти як ядро сільськогосподарського законодавства формують первинні норми комплексної міжгалузевої галузі сільськогосподарського права, до яких тяжіють і інші норми цієї галузі [2, с.136]. Можна сказати, що юридичні норми, які містяться в нормативно-правових актах основних галузей законодавства, вбираючи специфічні особливості певної сфери суспільних відносин, набувають необхідної спеціалізації. Таким чином, виникає нова правова норма, яка якісно відрізняється від тих, що їй передували, і яка повинна бути виражена у відповідному нормативно-правовому акті. Така правова норма (норми) і є “первинними клітинами” “фундаменту нової галузі законодавства, а за тим і права” [4, с.125].

Вперше у правовій науці ідея про формування нової комплексної галузі сільськогосподарського права була висловлена професорами В.М.Чхіквадзе та Ц.А.Ямпольською в 1967 році [5, с.36].

Перше ж розгорнуте визначення сільськогосподарського права як галузі права в літературі дає М.І.Козирь [6, с.43-51]. Автор виділяє об’єктивні і суб’єктивні передумови формування сільськогосподарського права, дає поняття предмета цієї галузі права, методу, системи, розкриває значення сільсько­господарського права для підвищення ефективності правового регулювання суспільних відносин. Це поклало початок дискусіям в аграрно-правовій літературі щодо визнання сільськогосподарського (аграрного) права як комплексної галузі права, розуміння змісту і структури його предмета та ін.

Прихильники сільськогосподарського права по-різному розглядають цю галузь. Одні автори (М.І.Козирь, Н.І.Титова, Г.Ю.Бистров, О.А.Кічатова, В.В.Петров, М.В.Сторожев, Ф.М.Раянов, З.С.Бєляєва, Г.В.Чубуков, О.О.Погрібний, І.Е.Середа, В.І.Семчик) вважають, що сільськогосподарське право – це комплексна галузь права. Інші – (В.С.Шелестов, Л.І.Левітін, О.О.Головко) стверджують, що сільськогосподарське право слід розглядати як самостійну галузь права. Ще інші (В.В.Лаптєв, В.С.Мартем’янов, В.В.Тадевосян) вважають його підгалуззю чи розділом господарського права або (З.А.Павлович) агропромислового права. В аграрно-правовій науці були висунуті і заперечення щодо можливості існування сільськогосподарського права як галузі права (І.Ф.Панкратов, В.З.Янчук, І.Ф.Казьмін, В.М.Яковлєв, С.М.Братусь, Я.Я.Страутманіс, Р.З.Лівшиць), які зумовлені запереченням існування в структурі права комплексних галузей та браком власного предмета правового регулювання.

Однак загальновизнаним в юридичній науці є те, що лише основні галузі права володіють усіма притаманними їм ознаками (структурними особли­востями, юридичною своєрідністю, наявністю специфічного предмета), тоді як комплексні – лише частиною цих ознак [7, с.144]. А тому виділення сільськогосподарського права у самостійну галузь не потребує єдності предмета і методу правового регулювання – адже йдеться про комплексну галузь права. А комплексність сільськогосподарського права зумовлюється якраз складним складом суспільних відносин у сільському господарстві [8, с.76]. Тому мова йде про регулювання не однорідних суспільних відносин, що є характерним для традиційних, основних галузей права, хоч і неоднорідних, проте таких, що є “органічним комплексом взаємопов’язаних суспільних відносин” [9, с.83].

Отже, предметом сільськогосподарського (аграрного) права є органічний комплекс суспільних відносин: земельних, трудових, майнових, організаційно-управлінських (як зовнішніх, так і внутрішньогосподарських), що складаються в процесі здійснення сільськогосподарськими підприємствами та іншими аграрними суб’єктами виробничої сільськогосподарської та пов’язаної з нею діяльності. Причому в цьому складному комплексі відносин земельні та трудові відносини становлять його найвагомішу частину, оскільки саме ці відносини найбільше опосередковують специфічний та унікальний за своєю суттю процес виробництва сільськогосподарської продукції.

Згодом наука перейшла від уживання терміна “сільськогосподарське право” до терміна “аграрне право”, який повніше підкреслює зв’язок цієї комплексної, інтегрованої та спеціалізованої галузі права з економікою і проведенням аграрної реформи в Україні.

В сучасних умовах у зв’язку з конкретними проблемами аграрної реформи, розвитком сучасного аграрного законодавства та розширенням змісту комплексної галузі аграрного права виникає багато проблем у цій площині.

На наш погляд, аграрне право можна визначити як комплексну, спеціалізовану та інтегровану самостійну галузь права, яка сформувалася на базі комплексної галузі сільськогосподарського законодавства і є системою правових норм, які регулюють комплекс взаємопов’язаних суспільних відносин: земельних, трудових, майнових, організаційно-управлінських, соціальних та інших, що складаються в процесі здійснення сільськогосподарськими підприємствами та іншими аграрними суб’єктами виробничої сільськогосподарської та пов’язаної з нею діяльності. Зміст аграрного права України в сучасних умовах значно розширюється. Це пов’язано насамперед з істотною зміною відносин земельної власності та виникненням нових суб’єктів аграрних відносин: селянських (фермерських) господарств, сільськогосподарських кооперативів, приватних аграрних підприємств тощо.

Сучасне аграрне законодавство охоплює певну спеціалізовану частину земельного законодавства, яка торкається земель сільськогосподарського призначення. Варто підкреслити, що нормативно-правові акти аграрного законодавства, поряд із земельними відносинами, які є базовими в аграрному праві, регулюють й інші види суспільних відносин (зокрема, трудові, фінансові, організаційно-управлінські, майнові, що складаються в процесі виробничої сільськогосподарської діяльності різних аграрних суб’єктів).

Аграрне право України в сучасних умовах робить істотний наголос на поліпшення соціальних, культурно-побутових умов життя на селі, на створенні соціальної рівності між містом та селом, що має важливе практичне значення [10, с.85].

Отже, особливості сучасного етапу розвитку аграрного права України зумовлені радикальними змінами форм власності і господарювання на селі, сучасним станом економіки. З цим пов’язаний досить активний розвиток аграрного законодавства (хоч і не завжди послідовний).

Сучасне аграрне право України характеризується поглибленням спеціалізації і комплексності правового регулювання суспільних відносин в аграрному секторі економіки. Правовим нормам, що становлять основу аграрного права як галузі права, притаманна своєрідність предмета правового регулювання та глибока аграрна спеціалізація, яка відображає специфіку сільськогосподарського землевикористання. Зумовлене активним розвитком аграрного законодавства збільшення питомої ваги аграрно-правових норм, що якісно відрізняються за змістом від генетично пов’язаних з ними норм основних галузей права, свідчить про сформованість цілісної, самостійної комплексної галузі аграрного права України.

В сучасний період ми спостерігаємо також розширення змісту комплексної галузі аграрного права за рахунок збільшення кола аграрних суб’єктів. Так, Конституція України, нормативно-правові акти цивільного, земельного та аграрного законодавства створили можливості для рівноправного функціонування в системі агропромилового комплексу не лише старих аграрних формувань, а й інших різноманітних аграрних суб’єктів, заснованих на державній, колективній чи приватній формі власності: колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств та товариств з обмеженою відповідальністю, селянських (фермерських) господарств, особистих підсобних господарств громадян, приватних аграрних підприємств, індивідуальних та сімейних агровиробників, інших аграрних суб’єктів.

Законодавче закріплення плюралізму форм земельної власності дало можливість усім аграрним суб’єктам здійснювати виробничо-господарську діяльність на землі на основі вільного вибору форм власності (відповідно до Земельного кодексу України [11, ст.354], Законів України “Про власність” [12, ст.249; 13, ст.562; 14, ст.660; 15, ст.54; 16, ст.93; 17, ст.115; 18, ст.277], “Про форми власності на землю” [19, ст.225]).

Розвиток аграрного права України, покликаного забезпечити реалізацію аграрної реформи в умовах переходу до соціально орієнтованої ринкової економіки, зумовив виникнення нових правових інститутів сільсько­господарського (аграрного) права, серед яких можна виділити: інститут приватної власності на землю; колективної власності на землю; інститут сільськогосподарської оренди; інститут селянського (фермерського) госпо­дарства; інститут приватизації майна в агропромисловому комплексі та деякі інші.

Усі згадані особливості сучасного етапу розвитку аграрного права України, виникнення нових правових інститутів у його системі потребують нових підходів до поняття, характеристики змісту, перспектив розвитку цієї галузі права України. А отже, це зумовлює подальший розвиток і розширення аграрно-правових наукових досліджень та розробок, оскільки система науки аграрного права, як і будь-якої іншої галузевої юридичної науки, визначається в першу чергу системою відповідної галузі права.

Отже, юридичне забезпечення розвитку всього сільськогоспо­дарського виробництва на сучасному етапі стало можливим у результаті чіткого відособлення в системі права такої комплексної, інтегрованої і спеціалізованої галузі, як сільськогосподарське (аграрне) право, що дало можливість охопити єдиним правовим регулюванням суспільні відносини, які формуються в процесі виробничої сільськогосподарської діяльності всіх аграрних суб’єктів.

Саме комплексний підхід до регулювання суспільних відносин в аграрному секторі економіки дає змогу максимально врахувати специфіку й особливості сільськогосподарського виробництва, що сприяє всебічному та ефективному врегулюванню суспільних відносин в сільському господарстві, а в кінцевому підсумку позначається і на ефективності функціонування аграрного сектору економіки та АПК в цілому.

Розвиток аграрного права України в умовах ринкової економіки та нових соціально-економічних умов господарювання потребує подальшої розробки його загальнотеоретичних проблем, принципів його розвитку, основних засад нових правових інститутів тощо.

––––––––––––––––––––

1. Титова Н.І. Фермер і закон. – Львів, 1996.

2. Титова Н.И. Продовольственная проблема: земля, труд (правовые аспекты). – Львов: Вища шк. Изд-во при Львов. ун-те, 1989.

3. Титова Н.И. Сельскохозяйственное право и регулирование труда работников сельскохозяйственных предприятий // Советское государство и право. – 1981. – №3.

4. Титова Н.И. Материальная ответственность работников сельскохозяйственных предприятий. – М.: Юрид. л-ра, 1978.

5. Чхиквадзе В.М., Ямпольская Ц.А. О системе советского права // Советское государство и право. – 1967. – №9.

6. Козырь М.И. Советское сельскохозяйственное право: тенденции становления и развития // Советское государство и право. – 1973. – №6.

7. Алексеев С.С. Проблемы теории права. Курс лекций: В 2 т. – Свердловск, 1973. – Т.1.

8. Петров В.В. Образование сельскохозяйственного права – результат развития системы советского права // Советское государство и право. – 1974. – №1.

9. Сельскохозяйственное право. Учебник. – М.: Юрид. л-ра, 1985.

10. Титова Н.І. Розвиток радянського сільськогосподарського законодавства в умовах перебудови // Проблеми формування інститутів правової держави. – Львів, 1990.

11. Відомості Верховної Ради України. – 1992. – №25.

12. Відомості Верховної Ради України. – 1991. – №20.

13. Відомості Верховної Ради України. – 1992. – №38.

14. Відомості Верховної Ради України. – 1992. – №48.

15. Відомості Верховної Ради України. – 1993. – №7.

16. Відомості Верховної Ради України. – 1993. – №11.

17. Відомості Верховної Ради України. – 1993. – №13.

18. Відомості Верховної Ради України. – 1993. – №26.

19. Відомості Верховної Ради України. – 1992. – №18.

 



© Багай Н., 2001

 

Принципи земельного права України

В. Федорович©

Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

 

 

 

 

Земельне право є самостійною галуззю права, яка регулює відносини, пов’язані з використанням та охороною земель як природного ресурсу, умови й засоби виробництва з метою організації їх раціонального використання і охорони, поліпшення й відновлення родючості ґрунтів, охорони прав та закон­них інтересів суб’єктів земельних відносин [1, с.7]. Земельному праву властиві основні критерії розмежування галузей права – предмет та метод правового регулювання. Однак, поряд з цим, слід враховувати й інші критерії, характерні для галузі права: політику держави у відповідній сфері суспільних відносин, принципи галузі права, наявність необхідного нормативного матеріалу [2, с.3].

Зміни в економічних відносинах, які відбуваються сьогодні в Україні істотно впливають на розуміння змісту земельного права, потребують переосмислення багатьох положень права. Особливо це стосується принципів земельного права.

У загальній теорії права принципи права розглядаються як основні (керівні) ідеї, вихідні положення, які характеризують зміст права, його суть та призначення в суспільстві. З одного боку, вони виражають закономірності права, а з іншого – є найбільш загальними нормами, які діють у всій сфері правового регулювання і поширюються на всіх суб’єктів. Ці норми або прямо сформульовані в законі, або виводяться із загального змісту законів [3, с.237]. Принципи права об’єктивно зумовлені економічним, соціальним, політичним устроєм суспільства. Під об’єктивною зумовленістю принципів права треба розуміти відповідність характеру суспільних відносин економічним, політичним, ідеологічним процесам, що відбуваються у суспільстві [4, с.21].

Залежно від того, чи поширюються принципи на всю систему права, чи на кілька галузей, чи на одну галузь права, принципи права поділяються на загальноправові, міжгалузеві та галузеві [3, с.237; 5, с.25; 6, с.150]. Галузеві принципи є тим фундаментом, на якому створюються та реалізуються норми конкретної галузі права.

Систему принципів земельного права становлять як загальноправові принципи, властиві земельному праву як складовій частині системи права України, так і галузеві, які властиві земельному праву як окремій галузі цієї системи.

У статті приділено увагу системі галузевих принципів земельного права України.

Принципи земельного права є категорією об’єктивною. Вони об’єктивно зумовлені характером земельних відносин і можуть бути виражені у спеціальних нормах – принципах або виведені з аналізу правових норм. Так М.В. Шульга, характеризуючи Земельний кодекс України, зазначає, що цей закон найперше повинен закріплювати принципи земельного права й такі правові приписи, які забезпечують стабільність земельних відносин і розраховані на перспективу. Це зумовлено тим, що принцип стабільності правового регулювання є невід’ємною ознакою правової держави [7. С.67].

Принципи земельного права можна характеризувати як виражені в нормах земельного права основні керівні ідеї, вихідні положення, які характеризують зміст цієї галузі права, надають їй цілісності та єдності. Цими принципами мають керуватися всі учасники земельних відносин – органи державної влади, підприємства, громадські організації, громадяни. Особливого нормативного значення принципи набувають у випадку наявності прогалин у правовому регулюванні земельних відносин.

Система принципів земельного права, їхній зміст не є постійними. Вони змінюються залежно від характеру земельних відносин, від змін, які відбу­ваються у зв’язку з проведенням земельної реформи в Україні. Значною мірою на систему та характер принципів земельного права у різні часи впливала і ідео­ло­гія, яка панувала в державі, оскільки від неї залежала державна земельна політика.

У радянській земельно-правовій літературі, незважаючи на окремі розбіжності в трактуванні принципів земельного права, їх система переважно визнавалась практично незмінною. Зокрема, автори підручника “Советское земельное право” (1981 рік) до принципів радянського земельного права віднесли: 1) право виключної власності держави на землю; 2) повне і безумовне вилучення землі із цивільно-правового обігу; 3) планове і раціональне викорис­тання всіх земель єдиного державного земельного фонду; 4) державне управління всім земельним фондом, незалежно від того, в чиєму володінні чи користуванні перебуває земля; 5) пріоритет сільськогосподарського землекорис­тування; 6) безоплатність землекористування; 7) всемірна державна охорона права державної власності на землю і права землекористування [8, с.23].

Аналогічна система принципів земельного права була приведена і в “Общей теории советского земельного права” [9, с.125], щоправда, на перше місце в ній був висунутий принцип соціалістичної націоналізації землі як підстави виникнення права виключної державної власності на землю. Проте, незважаючи на названі та деякі інші неістотні розбіжності, аналізуючи вищенаведені й інші джерела радянської земельно-правової літератури, неодмінно доходимо висновку, що головними принципами земельного права цього періоду були: право виключної держаної власності на землю та виключення землі з цивільно-правового обігу. Усі інші принципи мали похідний характер від цих двох головних. Така система принципів зумовлювалась багатьма факторами, серед яких домінуючими були фактори ідеологічно-суб’єктивного характеру (панівна на той час ідеологія; адміністративно-командна система управління і та. ін.).

Характеризуючи зазначену систему принципів радянського земельного права, не можна не помітити, що практично в ній не було принципів, які б відо­бражали особливості землі як специфічного об’єкта земельних відносин, як при­родного ресурсу та незмінного засобу виробництва у сільському господарстві.

Ми погоджуємося з думкою І.А.Іконицької, яка стверджує що, по-перше, принципи в концентрованому вигляді відображали як юридичну ідеологію того часу, так і основу соціально-екологічного та політичного ладу в державі; по-друге, цілком очевидно, що сьогодні чимало із вказаних принципів не відповідають правовій ідеології, основам економічного та політичного устрою, хоч деякі з них продовжують відігравати досить істотну роль у сучасному правовому регулюванні земельних відносин [10, с.31].

У зв’язку з перетвореннями, які нині відбуваються в земельному устрої України, галузеві принципи земельного права в сучасний період значно змінилися, що є об’єктивною закономірністю. Реформування земельних правовідносин, запровадження нових земельно-правових інститутів неможливо здійснювати на старих правових принципах.

Особливих змін зазнав сьогодні один з найважливіших принципів земельного права, який характеризує власність на землю. Відбулася юридична демонополізація права власності на землю, у зв’язку з чим на зміну принципу виключної власності держави на землю закріпився принцип різноманітності форм власності на землю. Земельний кодекс України (ст.3) закріпив три форми власності на землю: державну, колективну і приватну та їхню рівноправність [11, с.65]. Проте, видається, що не зовсім точним є формулювання Земельного кодексу – “усі форми власності є рівноправними”. Категорія “форми власності” не є суб’єктом правовідносин, а отже, не може володіти суб’єктивними юридичними правами. Говорити можна тільки про рівність прав суб’єктів різних форм власності на землю, яка повинна полягати в однакових можливостях правового захисту їхніх суб’єктивних прав та земельних інтересів.

З уваги на викладене цей принцип земельного права можна сформулювати так: різноманітність форм власності на землю та рівноправність їхніх суб’єктів. Від цього принципу похідний інший важливий принцип сучасного земельного права – перебування землі в цивільно-правовому обігу [1, с.8], який замінив діючий у радянський період принцип виключення землі із цивільно-правового обігу. Сьогодні на законодавчому рівні дозволено укладати (в межах, визначених законом) цивільно-правові угоди із власниками земельних ділянок, у тому числі і з приводу їх відчуження. Цей принцип закріплено і на конституційному рівні. Ст.14 Конституції України гарантує право власності на землю, яке набувається і реалізується виключно відповідно до закону [12, с.6].

На законодавчому рівні сьогодні закріплено також принцип платності використання землі. Безоплатне користування земельними ділянками, яке було домінуючим до прийняття нині діючого земельного законодавства привело до погіршення якості та родючості земель, їх безгосподарського використання. Введення плати за використання земель у вигляді земельного податку та орендної плати за землю повинно стимулювати раціональне та ефективне використання земель, вживати заходів щодо їхньої охорони. Основні положення про плату за землю закріплені у таких законодавчих актах, як Земельний кодекс України [11], Закони України “Про плату за землю”[13], “Про оренду землі” [14].

Актуальним залишається принцип державного управління землями. В сучасний період він набув дещо іншого змісту, оскільки треба враховувати державне регулювання не тільки використання та охорони земель, а й земельного обігу. Важливими залишаються такі функції державного управління землями, як ведення державного земельного кадастру та моніторингу земель, землеустрій, надання та вилучення земельних ділянок, здійснення державного контролю за використанням та охороною земель, вирішення земельних спорів, притягнення до юридичної відповідальності осіб, винних у порушеннях земельного законодавства.

Внаслідок запровадження різних форм власності на землю, значного збільшення різноманітності та кількості суб’єктів права власності на землі, важливим є принцип захисту земельних прав та законних інтересів суб’єктів земельних правовідносин.

Ціла група принципів земельного права зумовлена специфікою об’єкта земельних відносин – земель, яким властиві такі риси, як просторова обмеже­ність, постійність місцезнаходження, незамінність у процесі сільсько­господар­ського виробництва, родючість [1, с.4-5]. Найбільш повно особливості земельних відносин виявляються в землях сільськогосподарського призначення [15, с.11-14].

Ці особливості дають змогу виділити такі принципи земельного права, як пріоритет сільськогосподарського землевикористання; цільовий характер використання земель; стабільність землекористування; принцип раціонального використання земель.

Принцип пріоритету сільськогосподарського землевикористання є одним з домінуючих у земельному праві. Проходячи через усе земельне законодавство України, він охороняє землі сільськогосподарського призначення від несільсько­господарського використання. Земельний кодекс України у загальному вигляді закріпив цей принцип у ст.20, де наголошується, що землі, придатні для потреб сіль­ського господарства, слід надавати насамперед для сільськогосподарських цілей.

Цільовий характер використання земель є критерієм поділу земель на категорії, що дає змогу забезпечувати диференціацію правового регулювання земельних відносин. Використання землі відповідно до цільового призначення є одним із основних обов’язків власників земельних ділянок та землекористувачів (ст.40 ЗК України). У свою чергу, використання землі не за цільовим призначенням є однією з підстав припинення права власності чи права користування земельною ділянкою (ст.27-28 ЗК України).

Земельне законодавство сьогодні дедалі більше “екологізується”. Виявляєть­ся це насамперед у тому, що землі в процесі їх експлуатації повинні охоронятися від негативного впливу. Стаття 84 Земельного кодексу України передбачає, що власники землі та землекористувачі мають захищати землі від водної та вітрової ерозії, селів, підтоплення, заболочування, вторинного засолення, висушування, ущільнення, забруднення відходами виробництва, хімічними та радіоактивними речовинами і від інших процесів руйнування. Усі ці та інші вимоги, пов’язані з охороною земель, дають можливість виділити такий самостійний принцип земельного права, як принцип екологізації земельного права [1, с.10].

У земельно-правовій літературі простежуються деякі оригінальні підходи до формування системи принципів земельного права. Зокрема, автори підручника “Земельное право” виділяють такі принципи земельного права: пріоритет сільсько­господарського використання земель; екологічна безпека; турбота про інтереси майбутніх поколінь; пільгове надання земель деяким видам некомерцій­них організацій [16; с.7-8]. Ці принципи не відображають повністю суті та змісту земельного права.

Усе вищевикладене дає підставу виділити такі принципи земельного права України: 1) різноманітність форм власності на землю та рівноправність їх суб’єк­тів; 2) перебування землі в цивільно-правовому обігу; 3) платність використання землі; 4) державне регулювання земельних відносин; 5) захист прав та законних інтересів суб’єктів земельних правовідносин; 6) пріоритет сільськогосподарсь­кого землевикористання; 7) цільовий характер використання земель; 8) принцип раціонального використання земель; 9) стабільність землекористування; 10) екологізація земельного права.

Цілком зрозуміло, наведений перелік принципів земельного права України не може претендувати на повну вичерпність. З розвитком земельної реформи, нових видів земельних відносин будуть з’являтися й нові засади правового регулювання земельних відносин в Україні.

––––––––––––––––––––

1. Земельное право России. / Под. ред. В.В. Петрова – М.: Стоглав, 1995.

2. Аграрное право: Учебник / Отв. ред. Г.Е. Быстров, М.И. Козырь. – М.: Юристъ, 1996.

3. Теория государства и права. Учебник для юридических вузов и факультетов. / Под ред. В.М. Корельского и В.Д. Перевалова. – М.: НОРМА – ИНРФРА, 1999.

4. Колодій А.М. Принципи права України. – К.: Юрінком Інтер, 1998.

5. Общая теория государства и права: Академический курс: В 2 т. / Под ред. М.И. Марченко. – М.: Изд-во “Зерцало”, 1998. – Т.2. Теория права

6. Теория государства и права: Курс лекций / Под ред. Н.И.Матузова и А.В. Малько. – М.: Юристъ, 1997.

7. Шульга М.В. Актуальные правовые проблемы земельных отношений в современных условиях. – Харьков: Консум, 1998.

8. Советское земельное право / Под ред. В.С. Шелестова. – Харьков: ИО “Вища школа”, 1981.

9. Общая теория советского земельного права. – М.: Наука, 1983.

10. Иконицкая И.А. Земельное право Российской Федерации: Теория и тенденции развития. – М., 1999.

11. Земельний кодекс України // Земельні відносини в законодавчих актах України. – К. 1996.

12. Конституція України. – К., 1996.

13. Закон України “Про плату за землю” / В ред. від 19 вересня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №45.

14. Закон України “Про оренду землі” від 6 жовтня 1998 року // Відомості Верховної Ради України. – 1998. – №46-47.

15. Титова Н.І. Землі як об’єкт правового регулювання // Право України. – 1998. – №4.

16. Земельное право: Учебник для вузов. – М.: НОРМА – ИНФРА. М., 1999.

 



© Федорович В., 2001

 

Страховий стаж як пенсійний юридичний факт

С. Сивак©

Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

 

 

 

Однією з передумов динаміки пенсійних правовідносин є юридичні факти. Як у загальній теорії, так і в галузевій правовій літературі наводяться різнома­нітні за формою викладу, але близькі за змістом поняття юридичного факту. Це: конкретні обставини [1, с.225], події та дії [2, с.258], життєві факти певного виду і комплекс таких фактів [3, с.212-213], конкретні життєві ситуації [4, с.276], факт об’єктивної дійсності [5, с.77], конкретні соціальні факти реального життя [6, с.8], з настанням яких правова норма пов’язує виникнення, зміну, припинення правовідносин.

Фактичною передумовою динаміки саме пенсійних правовідносин є складний юридичний факт – фактичний склад. Юридичний фактичний склад – це сукупність юридичних фактів, з якими норми права пов’язують рух правовідносин. Факти, що входять у фактичний склад, формують єдину систему, яка спрямована на досягнення певного правового наслідку – реалізації пенсій­ного права особи. Юридичні фактичні склади у сфері пенсійного забезпечення є абсолютно визначеними. Це позбавляє можливості розширено трактувати положення пенсійного законодавства; сприяє легкому застосуванню на практиці та дотриманню законності в процесі реалізації пенсійних норм.

У теорії пенсійних правовідносин виділяють необхідні елементи юридичного фактичного складу, а саме: об’єктивні факти, волевиявлення особи та компетент­ного органу [7, с.155; 8, с.13-14]. Одні з них характерні для всіх пенсійних право­відносин, інші – для якоїсь групи цих правовідносин, а окремі – тільки для певних правовідносин. Залежно від складу юридичних фактів, зокрема, від виду об’єктивного факту, визначаються й різні види пенсійного забезпечення. Необхідні для виникнення пенсійних прав громадян, а відтак і для здійснення пенсій­ного забезпечення громадян об’єктивні факти визначаються пенсійними ризиками. Систему останніх становлять: старість, інвалідність, втрата годувальника.

Юридичним фактом, що зумовлює виникнення у особи права на будь-який вид трудової пенсії, є трудовий стаж. Правова природа трудового стажу достатньо вивчена і узагальнена в юридичній літературі [9; 10; 11].

Трудовий стаж – це проміжок часу, упродовж якого працівник займався певною трудовою діяльністю, а також інші визначені в законі періоди суспільно корисної діяльності, яким законодавець надає правового значення. Як юридич­ний факт трудовий стаж, дає підстави для призначення премій, підвищення заробітних плат, просування по службі (у сфері трудових правовідносин). Крім того, згідно з діючим законодавством він це є основною підставою для призначення трудової пенсії. Разом з тим проведення пенсійної реформи змушує дещо переоцінити традиційні постулати. Зокрема, можна по-новому осмислити і таку категорію, як трудовий стаж.

Як відомо, у зарубіжному законодавстві (зокрема, США, Німеччина, Велико­британія) використовують термін страховий стаж. Основи законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування вперше визначив поняття страхового стажу як основної підстави, що зумовлює право на соціальне забезпечення в системі соціального страхування. Проект Закону “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” також передбачає страховий стаж як підставу для призначення трудової пенсії. Такий підхід видається правильним з погляду його відповідності принципам ринкової еконо­міки. І не можна сказати, що це кардинально новий підхід. Адже аналіз діючого пенсійного законодавства свідчить про те, що саме страховий стаж є загальним пенсійним юридичним фактом. Зокрема, згідно із Законом “Про пенсійне забезпечення”, до стажу роботи, який дає право на пенсію, зараховують роботи, під час яких працівник підлягав державному соціальному страхуванню чи за умови сплати страхових внесків, тобто фактичний страховий стаж особи (ст.56). Роботодавці (юридичні чи фізичні особи), фізичні особи – суб’єкти підприєм­ницької діяльності, які не використовують працю найманих працівників, адвокати, нотаріуси, а також фізичні особи, які працюють на умовах трудового чи цивільно-правового договору, в тому числі члени творчих спілок, творчі працівники, які не є членами творчих спілок, є платниками збору на обов’язкове пенсійне страхування, що в свою чергу підтверджує важливість значення саме страхових внесків громадян для пенсійного забезпечення [12]. Право іноземних громадян та осіб без громадянства на пенсійне забезпечення за законодавством України виникає за умови сплати страхових внесків у Пенсійний фонд України. У заробіток для обчислення пенсій входять усі види оплати праці, на які за діючими правилами нараховуються страхові внески.

Усі викладені положення, як видається, дають підстави зробити висновок, що основним і визначальним юридичним фактом, який зумовлює право на трудову пенсію, є не трудовий, а страховий стаж особи. І не викликає жодних сумнівів щодо доцільності застосування цієї соціально-правової категорії у пенсійному забезпеченні громадян.

За правовою природою страховий стаж – це період, протягом якого особа підлягає обов’язковому державному пенсійному страхуванню та за який спла­чено страхові внески на обов’язкове державне пенсійне страхування або період сплати страхових вкладів на пенсійне забезпечення у сфері недержавного пенсійного страхування.

Страховий стаж можна віднести до фактів відносних подій (а не дій). Під відносними подіями у правовій літературі розуміють явища, викликані діяльністю людини, розвиток яких відбувається незалежно від причин, що їх спричинили [9, с.169-170]. Причиною формування страхового стажу є вольова діяльність особи – суспільно корисна праця, яка спрямована та здійснюється з метою отримання матеріального доходу за виконувану роботу. Водночас відповідно до положень пенсійного законодавства про обов’язкове державне пенсійне страхування вона стає суб’єктом сплати страхових внесків і створює страховий стаж як пенсійний юридичний факт, незалежно від суб’єктивної волі.

Характеризуючи страховий стаж, вбачається можливим використати названі в літературі кількісну та якісну властивості трудового стажу [див.: 9, с.10-11]. Перша вказує на сумарну тривалість у часі і формується з розрахунку суми страхових періодів. Вартісна величина одного страхового періоду може відповідати тривалості календарного року. Друга зумовлюється специфікою трудової діяльності суб’єкта. Ця властивість пов’язана із спеціальним страховим стажем, який дає право особі на забезпечення пільговою (професійною) пенсією за рахунок професійних (корпоративних) пенсійних фондів.

Визначена тривалість необхідного страхового стажу для реалізації особою права на пенсію залежатиме від того, повна чи неповна призначається пенсія. У Проекті закону “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” передбачена вимога щодо наявності мінімального 5-річного страхового стажу для розрахунку неповної трудової пенсії. Для призначення повної трудової пенсії тривалість страхового стажу до 31.12.1999р. буде збережено 25 років для чоловіків та 20 років для жінок. З 01.01.2000р. тривалість страхового стажу для призначення повної пенсії збільшиться до 30 років у чоловіків і 25 років у жінок, а з 1 січня 2010 року – до 35 років незалежно від приналежності до статі.

За критерієм причетності до трудового внеску весь страховий стаж, на нашу думку, можна поділити на внесковий та невнесковий періоди.

Внесковими вважатимуть періоди праці, під час яких стягуються страхові внески з працівників і роботодавців. За окрему категорію працівників внески сплачуватимуться з державного бюджету. Невнесковий період складатиметься з таких періодів, коли особа не працювала з поважних причин, але ці періоди також вважатимуться належними до страхового стажу особи.

Поняття внесковий та невнесковий періоди та діяльність, пов’язану з ними доцільно легалізувати в законодавстві. Це дасть змогу пов’язувати періоди страхового стажу особи та формулу розрахунку пенсії (скажімо, за внесковий період відсоток зарплати до пенсії повинен бути більшим).

Проект Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” не визначає поняття невнесковий період хоч і передбачає ці періоди, а саме: 1) час проходження професійної підготовки, перепідготовки або підвищення кваліфікації з відривом від виробництва у разі, коли вони дістають стипендії відповідно до Закону України “Про зайнятість населення”; 2) час отримання допомоги у зв’язку з безробіттям; 3) час отримання допомоги для догляду за дітьми до досягнення ними 3-річного віку; 4) час догляду працездатних батьків або осіб, що їх замінюють, за дитиною-інвалідом або за дитиною-інвалідом віком до 16 років, також час догляду за інвалідом І групи або особою, яка досягла 80-річного віку (ст.4).

Законодавчо визначаючи перелік невнескових періодів, держава зобов’язана визначити суб’єктів такої сплати і стати гарантом виконання цього обов’язку. У Проекті Закону “Про державне обов’язкове пенсійне страхування” це зобов’язання покладається на місцеві бюджети.

Запровадження страхового стажу замість трудового містить переваги і в процесі доказування. Так трудовий стаж підтверджується записами в трудовій книжці чи показами свідків за браком письмових даних про роботу працівника. При цьому можливі фальсифікації трудової книжки, нещирість свідків або, навпаки, невизнання показів належних свідків, що призводить до порушення прав громадян чи до невиправданих витрат коштів Пенсійного фонду.

В умовах ринкової економіки, можливостей вибору видів діяльності визначення розміру пенсії повинно відбуватися в міру участі кожного в забезпеченні своєї старості, залежно від розмірів внесків на власне пенсійне забезпечення. Важливим інструментом з цього погляду може стати плановане запровадження персоніфікованого обліку страхового стажу, розміру заробітку, з якого сплачені внески, розміру внесків. Персоніфікований облік полягає в збиранні, обробленні, систематизації та зберіганні передбачених законодавством про пенсійне забезпечення відомостей про фізичних осіб, що пов’язані з визначенням права на виплати з Пенсійного фонду та їх розмір за загальнообов’язковим державним пенсійним страхуванням. Запровадження персоніфікованого обліку зборів (внесків) на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування як одне з першочергових завдань реформування системи пенсійного забезпечення України передбачено в Указах Президента.

Такий облік, на нашу думку, забезпечить належний державний контроль за сплатою страхових внесків роботодавцями, сприятиме реєстрації населення, зайнятого в неформальній економіці, що позитивно відіб’ється і на фінансуванні пенсійного забезпечення, зробить більш прозорими для громадян усі питання, пов’язані з пенсійним забезпеченням і, нарешті, поставить розрахунок розміру пенсії кожної особи у пропорційну залежність до страхового стажу та розміру зарплати.

––––––––––––––––––––

1. Основы теории государства и права / Под ред. А.С.Пиголкина. – М.: Высшая шк., 1988.

2. Марксистко-ленинская общая теория государства и права. Социалистическое право. – М.: Юрид. л-ра, 1973.

3. Александров Н.Г. Право и законность в период развернутого строительства коммунизма. – М.: Госюриздат, 19.

4. Фаткуллин Ф.Н. Проблемы государства и права. – Казань: Изд-во Казан. ун-та, 1987.

5. Зайкин А.Д. Советское право социального обеспечения. – М.: Изд-во Моск. Ун-та, 1982.

6. Сташків Б.І. Юридичні факти в праві соціального забезпечення: Автореф. дис… канд. юрид. наук / Національний ун-т ім. Тараса Шевченка. – К., 1997.

7. Зайкин А.Д. Правоотношения по пенсионному обеспечению. – М., 1979.

8. Иванова Р.И. Соотношение пенсионных и трудовых правоотношений. Автореф. дис. … канд. юрид наук. – М., 1974.

9. Безугла Я.І. Трудовий стаж і його юридичне значення. – К.: Знання, 1979

10. Бодерскова Н.Н. Трудовой стаж рабочих и служащих. – М.: Юрид. лит-ра, 1978.

11. Гинцбург Л.Я. Трудовой стаж рабочих и служащих. – М.: Изд-во АН СССР, 1958.

12. Закон “Про збір на обов’язкове державне пенсійне страхування” від 26.06.97р. // Відомості Верховної Ради України. – 1997. – №37. – Ст. 237.

13. Красавчиков О.А. Юридические факты в советском гражданском праве. – М.: Госюриздат, 1958.

 



© Сивак С., 2001

 
Авторизація
Пошук

загрузка...