Головна

Об’єктивна сторона контрабанди

О. Омельчук©

Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

 

 

 

 

Визначення складу злочину шляхом встановлення в законі його об’єктивних і суб’єктивних ознак є однією з гарантій обґрунтованого притягнення особи до кримінальної відповідальності.

Як елемент складу злочину об’єктивна сторона охоплює ознаки, які характеризують злочин з погляду його зовнішнього прояву. Вона містить велику кількість інформації, необхідної для кваліфікації діяння.

Об’єктивна сторона складу злочину – це сукупність передбачених законом ознак, які характеризують зовнішній прояв суспільно небезпечного діяння, що посягає на об’єкти кримінально-правової охорони, а також об’єктивні умови цього посягання [3, c.50]. Ознаками, які характеризують об’єктивну сторону злочину є: а) суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність); б) суспільно-небезпечні наслідки; в) причинний зв’язок між діянням і наслідками; г) місце, час, обстановка, спосіб, знаряддя і засоби вчинення злочину (так звані факультативні ознаки об’єктивної сторони, їх не завжди вказують у конструкції складу злочину) [4, с.133].

Таке розуміння об’єктивної сторони злочину випливає з принципового положення про те, що ні думки, ні наміри особи, а тільки її суспільно небезпечне, протиправне і винне діяння є кримінально караним.

З об’єктивної сторони контрабанда полягає в активних діях – це незаконне переміщення через митний кордон України предметів, які вказані в диспозиції ст.70, 70-1 Кримінального кодексу України, за наявності хоча б однієї із зазначених ознак, тобто переміщення поза митним контролем, з приховуванням від митного контролю, вчинене групою осіб, що організувались для заняття контрабандою, вчинення контрабанди у великих розмірах; контрабанда історичних та культурних цінностей; отруйних, сильнодіючих, радіоактивних, вибухових речовин, зброї та боєприпасів; наркотичних засобів, психотропних речовин або прекурсорів.

Для аналізу об’єктивної сторони цього злочину важливо з’ясувати поняття митного кордону. Відповідно до ст.4 Митного кодексу України, митний кордон збігається з державним кордоном, за винятком меж спеціальних митних зон.

Функції проведення митної політики України покладені на спеціальні органи держави – органи митного контролю. Безпосередньо на митному кордоні України ці функції виконують митниці. Згідно із ст.12 Митного кодексу України, митниці розміщені:

1) на митному кордоні України в пунктах пропуску через державний кордон України, через які здійснюється залізничне, автомобільне, морське, річкове, повітряне та інше сполучення, а також в інших районах митної території України;

2) у пунктах, розміщених на митному кордоні України там, де він збігається з межами спеціальних митних зон, а також на території спеціальних митних зон.

У п.3 ст.15 Митного кодексу України дано таке поняття: “переміщення через митний кордон України” – це “ввезення на митну територію України, вивіз з цієї території або транзит через територію України товарів та інших предметів будь-яким способом, включаючи використання з цією метою трубопровідного транспорту та ліній електропередач”.

Якщо ж через митний кордон переміщуються вантажі, то необхідно встановити, чи особа не приховувала від митних установ товар, що переміщується. Приховування предметів контрабанди є самостійною ознакою цього складу злочину і виражається у різноманітних за характером діях.

Згідно із Постановою Пленуму Верховного Суду України №2 від 26 лютого 1999 р., переміщення предметів із приховуванням від митного контролю – це якщо їх переміщують

- з використанням тайників або інших засобів, що утруднюють їх виявлення;

- шляхом надання одним предметам вигляду інших;

- шляхом подання до митного органу України як підстави для переміщення предметів підроблених документів або таких, які одержані незаконним шляхом, містять неправдиві дані чи є підставою для переміщення інших предметів [12, п.4].

Спосіб приховування кваліфікуючого значення не має. У нині діючій редакції ст.70, 70-1 КК України немає такої ознаки контрабанди, як незаконне переміщення товарів чи інших цінностей, вчинене з приховуванням їх у спеціальних сховищах.

Вчинення контрабанди з приховуванням у спеціальних сховищах, як свідчить правозастосовна практика, є одним із найпоширеніших способів учинення цього злочину. Такі спеціальні сховища найчастіше обладнують в автомобілях, вагонах, валізах.

Практика показує, що спеціальні сховища для приховування предметів контрабанди виявляються не тільки в транспортних засобах, але й предметах особистого вжитку (одязі та ін.)

Поширеною є також контрабанда, яка вчиняється шляхом використання фальшивих або підроблених митних та інших документів. Статті 70, 70-1 КК України не містять у собі такої кваліфікуючої ознаки цього складу злочину. Однак встановлення цього способу вчинення контрабанди, який, на нашу думку, наділений порівняно вищим ступенем суспільної небезпеки, має враховуватися під час вирішення питань призначення покарання.

Під обманним використанням митних та інших документів розуміють дії осіб, які пов’язані з поданням митному контролю у вигляді підстав для переміщення товарів та інших цінностей заздалегідь підроблених або одержаних незаконним шляхом документів чи документів, які вміщують фальшиві відомості [10, с.81].

До контрабанди, вчиненої з обманним використанням митних документів, відноситься також заміна вказаного в митній декларації виробу більш цінним. Приховування як ознака кримінально-караної контрабанди характеризується двома моментами: це, по-перше, сам факт фізичного переміщення товарів через митний кордон з порушенням встановленого законом порядку; по-друге, предмети, що переміщуються через митний кордон, не пред’являються для митного контролю або замасковуються (утаюються) від митного контролю. Незамасковані речі, навіть якщо вони і не підлягають пропуску через митний кордон за тією чи іншою підставою, не можуть розглядатися як контрабанда [1, с.85]. Винятком з цього є незаконне переміщення через митний кордон історичних і культурних цінностей, отруйних, сильнодіючих, радіоактивних, вибухових речовин, зброї та боєприпасів (крім гладкоствольної мисливської зброї та боєприпасів до неї), наркотичних засобів, психотропних речовин та прекурсорів. Переміщення таких предметів через митний кордон за всіх умов визнається контрабандою, незалежно від способу скоєння. Підставою для кваліфікації такої контрабанди за ст.70 чи 70-1 КК України є сам предмет, який незаконно переміщується через митний кордон.

Крім названих у ст.70-1 предметів, уся інша контрабанда товарів та будь-яких цінностей вважається злочином, передбаченим ст.70 КК України тільки в тому разі, якщо виявлена одна із зазначених у законі умов (незаконне переміщення через митний кордон предметів у великих розмірах або переміщення групою осіб, які організувалися для заняття контрабандою).

У примітці до ст.70 КК України є таке роз’яснення: “Під великим розміром слід розуміти контрабанду, якщо загальна вартість її предметів становить двісті і більше офіційно встановлених розмірів заробітної плати.”

У зв’язку з існуванням різноманітних роздрібних цін і за браком їх державного регулювання вартість предметів контрабанди слід визначати за висновками товарознавчої експертизи, користуючись роздрібними цінами, за якими ці предмети є у вільному продажі. Вартість іноземної валюти треба визначати за офіційним курсом НБУ на момент учинення злочину, а в разі різниці між курсами її купівлі та продажу – за курсом її купівлі НБУ [11].

На практиці інколи виникає питання про кваліфікацію непоодиноких випадків учинення контрабанди, коли в кожному окремому з них контрабандне переміщення здійснюється у незначних розмірах, а у своїй сукупності створює великий розмір. На наш погляд, тут слід брати до уваги як об’єктивний критерій (загальну суму вартості предмета контрабанди), так і суб’єктивний – умисел особи в декілька прийомів здійснити контрабанду у великих розмірах.

У процесі неодноразового незаконного переміщення предметів через кордон підсумовувати їхню вартість правомірно у тому разі, якщо умисел винного був спрямований на вчинення контрабанди у великому розмірі. Якщо такого умислу не було, то розмір контрабанди обчислюється у кожному окремому випадку [7, с.38]. Не може бути притягнута до кримінальної відповідальності особа, яка неодноразово вчиняла контрабанду в незначних розмірах у кожному випадку, хоча загальний розмір контрабанди великий, якщо немає інших ознак, зазначених у ст.70 КК України.

У правозастосовій практиці під групою осіб, які організувалися, щоб займатися контрабандою, розуміють двох і більше осіб, об’єднаних з метою спільного і неодноразового переміщення товарів через митний кордон [6, с.262].

Оскільки мова йде про злочинну групу, то всі її учасники несуть відповідальність за ст.70 чи 70-1 КК України, і немає значення, в чому конкретно виявилась злочинна діяльність кожного з її учасників. Діяльність учасників злочинної групи, у чому б вона не виявлялася, повинна розглядатись як організована діяльність усієї групи, якщо вона спрямована на реалізацію спільного злочинного плану.

Характер участі особи у злочинній діяльності групи може бути врахований в процесі призначення покарання. Неорганізоване об’єднання винних для разового незаконного переміщення предметів контрабанди не утворює такої групи [7, с.88].

Надання допомоги контрабандистам у вигляді усунення перешкод, надання транспортних засобів і тому подібні дії осіб, які не входили в групу, що організувалася для вчинення контрабанди, а також заздалегідь обіцяне приховування контрабандних товарів та цінностей, кваліфікується як співучасть у контрабанді за ст.19, 70, 70-1 КК України (як пособництво).

Об’єктивну сторону контрабанди отруйних, сильнодіючих, радіоактивних, вибухових речовин, зброї та боєприпасів становить дія, а незазначення в митній декларації і непред’явлення митному контролю вищеназваних предметів особою, яка прямує через кордон, – це бездіяльність.

Об’єктивна сторона контрабанди наркотичних засобів, психотропних речовин та прекурсорів виражається в незаконному переміщенні зазначених предметів через митний кордон або поза митним контролем, або з приховуванням від митного контролю.

Законом України “ Про внесення змін до Закону України “Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів” визначено всі основні операції, пов’язані з обігом цих засобів і речовин. Згідно зі ст.12 цього закону, імпорт, експорт або транзит наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів здійснюється відповідно до сертифіката (окремого дозволу, виданого спеціально уповноваженим органом виконавчої влади в галузі охорони здоров’я для кожного такого випадку, незалежно від того, стосується це одного чи кількох наркотичних засобів, психотропних речовин або прекурсорів). Порядок видачі сертифіката та його зразок встановлюються Кабінетом Міністрів України. Копія сертифіката, засвідчена у встановленому порядку, додається до кожної партії вантажу і надсилається урядові країни-імпортера [2, ст.12 ]

Імпорт, експорт або транзит наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів здійснюються лише через митниці, визначені Державною митною службою України. Порушення цього порядку переміщення наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів через митний кордон України утворює контрабанду. Не визнаються контрабандою випадки перевезення на суднах чи літаках міжнародного сполучення обмеженої кількості наркотичних засобів і психотропних речовин, необхідних для надання першої медичної допомоги, а також випадки, коли літак, що здійснює транзит повітряним шляхом партії наркотичних засобів, психотропних речовин чи прекурсорів, пролітає над територією України без посадки [5, с.69]. У проекті Кримінального кодексу України, який підготувала робоча група Кабінету Міністрів України, вчинення контрабанди наркотичних засобів, психотропних речовин або прекурсорів, вміщено у розділі “Злочини в сфері обігу наркотичних засобів та проти здоров’я населення”, тобто там, де містяться всі інші злочини, пов’язані з незаконним обігом наркотиків.

Редакція статті про контрабанду майже не відрізняється від попередньої редакції, тобто збігається з редакцією Закону 1995 року.

Велике практичне і теоретичне значення має правильне вирішення питання про момент визначення контрабанди закінченим злочином. З цього приводу в теорії відомі різні думки. Одні автори вважають, що контрабанда є злочином як у тому випадку, коли контрабандист перемістив товари через кордон, так і тоді, коли вони виявлені в процесі митного догляду, під час затримання в момент незаконного переходу кордону [8, с.68]. На думку інших авторів, закінченою контрабанду треба вважати з того моменту, коли товари, інші цінності були фактично переміщені через кордон [7, с.89]. А деякими авторами контрабанда визнається закінченою з моменту викриття у винного товарів або інших цінностей, які він намагався перемістити через кордон, а також коли особа затримана з контрабандними цінностями, роблячи спробу перейти через кордон України поза митним кордоном [9, с.81]

У судовій практиці контрабанду слушно вважають закінченим злочином з моменту фактичного незаконного переміщення товарів через митний кордон України.

Разом з тим на практиці виникає питання про добровільну відмову від вчинення контрабанди та в якій стадії даного злочину вона можлива. За загальною теорією права добровільна відмова можлива тоді, коли особа усвідомлює відсутність перешкод для провадження злочинної діяльності, але самостійно доходить висновку про необхідність припинення злочину. Немало слідчих та суддів вважають, що видача предметів контрабанди у відповідь на пропозицію працівника митниці під час особистого огляду немає нічого спільного з добровільною відмовою від вчинення контрабанди, крім зовнішніх ознак.

На нашу думку, добровільною відмовою слід вважати і випадки, коли після заповнення декларації та опитування громадян щодо наявності незадекларованих товарів, громадяни зізнавалися про їх наявність, пред’являючи із схованих місць, і практично добровільно відмовлялися від злочину.

––––––––––––––––––––

1. Дьяков С.В., Игнатьев А.А., Карпушин М.П. Ответственность за государственные преступления. – М.: Юрид. л-ра, 1988.

2. Закон України Про внесення змін до Закону України “ Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів” // Голос України. – 1999. – №151 (2153). – 17 серп.

3. Кримінальне право України.-К.: Наук. думка, 1995.

4. Кримінальне право України. Загальна частина. – К.: Юрінком Інтер, 1998.

5. Музика А. Загальна характеристика об’єктивної сторони злочинів, пов’язаних з наркоманією // Право України. – 1997. – №5.

6. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. / За ред. В.Ф.Бойка, Я.Ю.Кондратьєва, С.С.Яценка. – К.: Юрінком Інтер, 1997.

7. Советское уголовное право. Особенная часть. – М.: Юрид. л-ра, 1988.

8. Советское уголовное право. Часть особенная. – М.: Юрид. л-ра, 1992.

9. Уголовное право. Часть Особенная. – М.: Юрид. л-ра, 1969.

10. Уголовное право УССР. Особенная часть. – К.: Вища шк., 1989.

11. Узагальнення Верховного Суду, Генеральної прокуратури України та Слідчого управління СБУ “Про практику застосування ст.70 КК України” від 25.06.93

12. Постанова Пленуму Верховного Суду України №2 від 26 лютого 1999 р. “Про судову практику в справах про контрабанду та порушення митних правил”.

 



© Омельчук О., 2001

 

Окремі аспекти об’єктивних ознак
викрадення чужої дитини

О. Трембач©

Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

 

 

 

 

Для того щоб особу, винну у викраденні чужої дитини, притягнути до кримінальної відповідальності та відповідно покарати, необхідно, щоб в її діях був наявний склад злочину, призначення якого полягає у тому, щоб на практиці визначити, злочинне це діяння чи ні.

Встановлення і глибоке вивчення усіх елементів складу злочину необхідне не тільки для констатації конкретної підстави притягнення винної особи до кримінальної відповідальності, кваліфікації злочинів та вибору найбільш справедливої та ефективної міри покарання, але й для прийняття дієвих заходів щодо попередження, запобігання подібних протиправних діянь.

Одними з обов’язкових ознак складу злочину є об’єкт суспільно-небезпеч­ного посягання та його об’єктивна сторона. Тому з’ясування об’єктив­них ознак злочину має важливе практичне значення для вирішення багатьох кримінально-правових питань.

Будь-які дії людини мають зовнішні та внутрішні ознаки. Зовнішні – це прояв людської поведінки в об’єктивній реальності, внутрішні – це ті психічні процеси, які відбуваються у свідомості людини і зумовлюють її поведінку [3, с.114].

Ознаки об’єктивної сторони кожного конкретного складу злочину зафіксовані у відповідній нормі Особливої частини КК України. Викрадення чужої дитини (ст.124 КК України) – це таємне або відкрите чи за допомогою обману або зловживання довір’ям заволодіння живою дитиною з подальшим її вилученням або підміною. В процесі дослідження цього злочину передбачається сукупність трьох послідовних дій – викрадення або підміна, переміщення і утримання дитини.

За ст.124 КК України не може кваліфікуватись як викрадення заволодіння власною або усиновленою дитиною навіть проти волі одного з батьків чи близьких родичів, у якого дитина перебуває на вихованні. У цьому випадку не має значення, чи особа, яка вчинила викрадення, позбавлена батьківських прав, чи ні. Не вважається викраденням заволодіння і утримання дитини проти волі батьків її близькими родичами (наприклад, дідусем бабусею, тіткою), якщо ці дії вчиняються в інтересах дитини, навіть хибно зрозумілих.

Викрадення чужої дитини є злочином з матеріальним складом у диспозиції ст.124 КК України вказано: “… викрадення або підміна чужої дитини з корисливою метою, з помсти або з інших особистих мотивів”.

На нашу думку, потерпілими, тобто тими, кому заподіяно шкоду від вчинен­ня вказаного злочину, будуть батьки, у яких викрали їхню дитину. Вони позбавлені, права вільного спілкування зі своєю дитиною, можливості її вихову­вати, готувати до навчання і праці, а в похилому віці дістати від неї допомогу.

У цьому випадку процесуальне становище батьків є чітко вираженим.

Якщо розглядати склад злочину “викрадення чужої дитини” в контексті третьої глави КК України – “Злочини проти життя, здоров’я волі і гідності особи”, то дитину внаслідок викрадення також необхідно визнавати як потерпілу. Якщо ж “викрадення чужої дитини” розглядати в контексті сім’ї, то в такому разі дитина є предметом даного злочину, а її батьки є потерпілими.

Предмет злочину – це ознака, яка завжди вказана у диспозиції норми кримі­нального закону. В нашому випадку предмет виступає як необхідна ознака складу злочину. Так предметом злочину, передбаченого ст.124 КК України, є чужа дитина. Дитиною слід вважати особу, яка не досягла чотирнадцятирічного віку.

При введенні даного складу злочину, а саме “викрадення чужої дитини” у Кримінальний кодекс України у 1961р. законодавцем неправильно було враховано родовий об’єкт злочину, тому цей злочин і введено у главу КК “Злочини проти життя, здоров’я і гідності особи”.

На нашу думку, вказані злочини, які направлені “проти сім’ї”, слід виділити в окрему главу, наприклад, таку як “Злочини проти сім’ї, батьківства та материнства”.

Злочинна дія (бездіяльність), на думку В.Н. Кудрявцева, є найважливішою ознакою злочину. Вона породжує такі ознаки об’єктивної сторони злочину: причинний зв’язок та злочинний результат – шкоду об’єкта посягання. Без злочинної дії чи бездіяльності не може настати кримінальна відповідальність, тоді як іноді вона можлива без настання злочинних наслідків (наприклад, у випадку готування чи замаху на злочин). Усі ознаки злочину так чи інакше характеризують вчинену особою дію (бездіяльність) і хоча злочин в цілому не зводиться до неї, вона становить у кожному правопорушенні ядро [2, с.66].

Диспозиція ст.124 КК України позначає такий злочин термінами “викра­дення або підміна”. Викрадення чужої дитини – це найчастіше сукупність трьох послідовно вчинюваних дій – захоплення, переміщення та подальше утримання потерпілого. Захопити – означає силою заволодіти ким (чим)-небудь. [7, с.183]. Захоплення розуміється як активна поведінка, яка направлена на придушення опору жертви з тим, щоб вилучити її із звичайного середовища існування та поміщення у спеціально відведене місце, невідоме для її родичів та знайомих.

Спосіб учинення викрадення чужої дитини – це таємне або відкрите заволодіння дитиною без відома або згоди батьків, опікунів або адміністрації дитячих закладів, в яких виховуються або лікуються діти. Викрадення може бути вчинено і шляхом обману або зловживання довір’ям [8, c.421-422].

Згідно з п.5 Постанови Пленуму Верховного Суду від 25 грудня 1992р. №12 “Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності”, з об’єктивної сторони крадіжка полягає в протиправному таємному вилученні чужої, не належної йому в даному випадку дитини. Таємним є таке викрадення, здійснюючи яке, винна особа вважає, що робить це непомітно для потерпілого чи інших осіб [1, с.113].

Що означає поняття підміна? Підміна дитини полягає в заміні однієї новонародженої або грудної дитини іншою. Чому саме новонародженої? Та тому, що тільки новонароджені діти більш-менш подібні між собою. З іншого боку, злочинець враховує післяродовий стан матері, яка може не помітити такої підміни.

Вивчення кримінальних справ свідчить, що захоплення потерпілого може відбуватися в різних місцях. Так П., Т. та Ч. стежили за неповнолітнім Л. Перебуваючи у під’їзді будинку, де він проживав, Т. підійшов до Л., видаючи себе за працівника міліції, примусив його зійти з ним на перший поверх будинку, де знаходився його пособник. Погрожуючи вбивством, злочинці зв’язали Л. руки, примусили сісти у автомобіль і, зав’язавши очі, відвезли на квартиру знайомої одного з викрадачів [4]. В іншому випадку, Т. та Л. викрали М. з місця навчання шляхом застосування до нього фізичного насилля [5]. Отже, місцем викрадення дитини може бути приміщення, вулиця, пустир, автомобіль і ін.

Викрадення дитини шляхом бездіяльності неможливе. Навіть сплячу дитину необхідно винести з приміщення та перевезти в інше місце, тобто викрадачі діють активно. Разом з тим у деяких випадках під час викрадення дитини можли­ве застосування лише однієї насильницької дії – утримання. Передусім йдеться про випадки, коли жертву заманюють у місце (запрошують у квартиру чи на дачу), де передбачається її насильницьке утримання.

Місцем утримання викраденого, на думку Н.Е.Мартиненко [6, с.63], може бути будь-яке місце, за винятком його постійного або тимчасового проживання, місць навчання, виховання чи лікування. Незважаючи на те, що в цьому випадку дитина нібито добровільно покидає звичайне для неї середовища, проте подальше утримання в цілому слід оцінювати як викрадення, оскільки умислом злочинця охоплювалось вилучення (шляхом обману) із звичайної обстановки та подальше насильницьке утримання. Насильницьке утримання відбувається в такий спосіб, щоб оточуючим не було відоме місце перебування дитини. Саме ця обставина дає змогу викрадачам вимагати викуп за її повернення або навіть за повідомлення про місце її перебування.

Якщо потерпілий, перебуваючи в приміщенні всупереч своєї волі, має змогу його покинути, то в такому випадку не може йти мова про викрадення, оскільки не буде необхідного елементу викрадення – примусове утримання потерпілого.

Як кваліфікуючі ознаки викрадення чужої дитини, на нашу думку, у диспозицію статті 124 КК України слід ввести такі способи його вчинення, як таємність викрадення, викрадення з застосуванням насильства, погрози та ін.

Місця утримання викрадених чужих дітей дуже різноманітні і, як правило, завчасно підготовлені. Найчастіше місцем утримання викрадених дітей були: квартири родичів чи знайомих злочинців (іноді викрадених перевозили з однієї квартири на іншу по декілька разів). Тобто місце утримання жертви злочину завчасно готується, і, як правило, дбайливо маскується від пересічного громадянина. Це не обов’язково якесь безлюдне місце. Ним може бути квартира, будинок, але такі щоб не привертають уваги сторонніх.

Викрадених дітей переховували також на дачах, у готелях, на турбазах і навіть у кафе. Так у серпні 1999р. група злочинців викрали неповнолітнього М. і утримували його спочатку на невстановленій квартирі у м. Москві, а потім на турбазі “Зелений діл”, розташованій у Московській області, вимагаючи у батьків, за його звільнення викуп [5].

Отже, місце та час утримання викраденої дитини є факультативною ознакою і не впливає на кваліфікацію дій злочинця. Воно може впливати лише на призначення покарання, оскільки потерпілого можуть утримувати, наприклад на дачі, у будинку або прив’язати взимку до дерева та на тривалий час залишити на морозі.

Викрадення дитини потребує від викрадачів затрату значних зусиль. Жертву вибирають, висліджують. Одні злочинці визначають розпорядок дня жертви, інші готують місце утримання, треті – транспорт, на якому перевозитимуть жертву. Особливістю викрадення дитини є те, що майже у 100% викрадень злочинці застосовують автотранспорт. Усі зазначені дії вчинити одна людина не взмозі, тому і створюються злочинні групи.

На суспільну небезпеку такого злочину впливає насильницький спосіб його вчинення. Не розкриваючи детально поняття “насилля”, зазначимо лише, що воно може бути застосовано в різний час – при захопленні жертви, її переміщенні, утриманні і може бути як фізичним так і психічним.

Яким після цього може бути як фізичний, так і психічний стан дитини, ми можна лише припустити. Однак безперечним є те, що на дитину, якщо вона  залишиться живою, цей злочин накладе відбиток. Тому, удосконаляючи кримінальне законодавство, важливо це врахувати. Необхідно посилити кримі­нальну відповідальність за викрадення чужої дитини, особливо за вчинення цього злочину з корисливою метою. Це безумовно сприятиме збереженню найціннішого у нашому житті – дітей.

––––––––––––––––––––

1. Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – №1. – К., 1995.

2. Кудрявцев В.Н. Объективная сторона преступления. – М.: Юрид. лит., 1960.

3. Пионтковский А.А. Учение о преступлении. – М., 1961.

4. Уголовное дело №67718., 7 отд. СУ ГУВД г. Москвы.

5. Уголовное дело №80524., 7 отд. СУ ГУВД г. Москвы, Уголовное дело №80510., 5.08.92г., 7 отд. СУ ГУВД г. Москвы.

6. Мартыненко Н.Э. Похищение человека (Уголовно – правовые и криминологические аспекты): Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – М., 1994.

7. Ожегов С.И. Словарь русского языка. – М.: Русский язык, 1988.

8. Науково-практичний коментар кримінального кодексу України. – К., Юрінком, 1997.

 



© Трембач О., 2001

 

Законодавче регулювання кримінальної відповідальності неповнолітніх в Україні

В. Бурдін©

Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

 

 

 

Україна має багатий історичний досвід законодавчого регулювання кримінальної відповідальності неповнолітніх. На різних історичних етапах по-різному вирішували питання не тільки про вік, з якого починалась кримінальна відповідальність, а й про заходи, які застосовувались до неповнолітніх злочинців. Зокрема, українському кримінальному законодавству радянського періоду відомо встановлення досить низьких вікових меж настання кримінальної відповідальності. Взагалі в післяреволюційний період сфера кримінально-правового впливу зазнавала значних змін, особливо стосовно кримінальної відповідальності неповнолітніх. Це було пов’язано, зокрема, з тим, що на території України поряд з нормативно-правовими актами, які видавались українською владою, діяли також нормативно-правові акти РРФСР [5, с.64-65]. Наприклад, першим декретом радянської влади про кримінальну відповідальність неповнолітніх був декрет РНК від 14 січня 1918р. “Про комісії для неповнолітніх”, в якому зазначалось, що суди та тюремне ув’язнення для неповнолітніх скасовуються, а неповнолітніми вважались особи, які на момент учиненння суспільно небезпечного діяння не досягнули сімнадцяти років. Такі справи були підвідомчі комісіям про неповнолітніх [8, с.21].

Згодом декретом ВЦВК від 7 березня 1918р. №2 “Про суд” це положення було підтверджено. Зокрема, в ст.17 зазначалось, що суди та тюремне ув’язнення для неповнолітніх скасовуються, і такі справи підлягають розгляду комісією про неповнолітніх [8, с.22]. Отже, перші декрети радянської влади взагалі ставили неповнолітніх поза покаранням, визнаючи щодо них лише заходи медико-педагогічного впливу. Проте згодом це положення було змінено.

Уже Керівні начала з кримінального права РРФСР від 12 грудня 1919р., які без змін були введені на територію України постановою колегії НКЮ 4 серпня 1920р., в п.13 передбачали, що особи віком до 14 років не підлягали суду та покаранню. До таких осіб могли застосовувати тільки виховні заходи, але вже до неповнолітніх віком від 14 до 18 років такі заходи застосовували лише в тому разі, коли було встановлено, що вони діяли “без розуміння” [8, с.22; 1, с.12]. На зміну декрету від 14 січня 1918р. “Про комісії для неповнолітніх” був прийнятий декрет РНК від 4 березня 1920р. “Про справи неповнолітніх, які обвинувачуються в суспільно небезпечних діяннях”, відповідно до якого неповнолітніми вважали осіб, що не досягли 18-річного віку. Передбачалось також, що тюремне ув’язнення та суди для неповнолітніх скасовуються, але коли комісія, яка розглядає справу про суспільно небезпечне діяння, вчинене неповнолітнім віком від 14 до 18 років, встановить неможливість застосування до нього заходів медико-педагогічного впливу, то таку справу передавали у суд [8, с.67]. Відповідно до цього декрету були внесені зміни і в Керівні начала з кримінального права про те, що неповнолітні віком до 14 років не підлягають суду та покаранню, до них могли застосовувати лише виховні заходи. Такі ж заходи застосовували до неповнолітніх віком від 14 до 18 років, якщо було визнано, що стосовно них можна обмежитись медико-педагогічним впливом [3, с.368].

Незважаючи на те, що кримінальне законодавство союзних республік дублювало законодавство РРФСР, яке дуже часто діяло на їхніх територіях, в УРСР стосовно кримінальної відповідальності неповнолітніх були встановлені своєрідні положення, які діяли лише в Україні [5, с.64-65]. Так, зокрема, декретом РНК УРСР від 12 червня 1920р. “Про відповідальність неповнолітніх” було встановлено, що справи про суспільно небезпечні діяння осіб віком до 18 років підлягали веденню комісій про неповнолітніх. Проте, якщо стосовно осіб віком від 14 до 18 років, які обвинувачувались у контрреволюційних злочинах, державній зраді, шпигунстві та злочинах, передбачених у ст.36 п.1 “Тимчасового положення про народні суди та революційні трибунали”, комісією про неповнолітніх визнавалось неможливим обмежитись заходами медико-педагогічного характеру, то такі справи направляли для вирішення в суд [1, с.177-178].

21 червня 1921р. були внесені зміни у декрет “Про відповідальність неповнолітніх”, якими передбачалось справи про відповідальність осіб у віці до 18 років, які обвинувачувались у вчиненні злочинів, передати у відання комісіям про неповнолітніх. Проте, коли неповнолітніх обвинувачували у бандитизмі і коли комісія про неповнолітніх визнає стосовно до осіб віком від 17 до 18 років неможливим обмежитись заходами медико-педагогічного впливу, то таких неповнолітніх віддавали до суду [1, с.275-276].

Отже, можна визнати, що декрети УРСР, які встановлювали особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх, були більш ліберальними порівняно з аналогічними декретами РРФСР та Керівними началами, оскільки передбачали більше можливостей для передачі неповнолітнього комісіям про неповнолітніх для застосування до них медико-педагогічних заходів. Період дії декретів стосовно кримінальної відповідальності неповнолітніх відзначався різноманітністю положень, які дуже часто суперечили одне одному.

Лише починаючи з 1922р. на зміну вказаним декретам прийшло кодифі­коване законодавство. 1 червня 1922р. постановою ВЦВК було затверджено КК РРФСР, крім того доручалось ввести цей кодекс у союзних республіках [9, с.296]. 15 серпня 1922р. цей Кримінальний кодекс був введений на території УРСР. Порівнюючи з декретами, Кримінальний кодекс УРСР 1922р. посилював кримінальну відповідальність неповнолітніх, передбачаючи, що покарання не застосовувалось до малолітніх віком до 14 років, а також до неповнолітніх віком від 14 до 16 років, стосовно яких комісією про неповнолітніх було визнано можливим обмежитись заходами медико-педагогічного характеру [8, с.118].

Постановою ВЦВК від 3 січня 1923р. були внесені зміни до Кримінального кодексу УРСР 1922р., згідно з якими кримінальне покарання не застосовувалось до малолітніх віком до 14 років, а також до неповнолітніх віком від 14 до 16 років, стосовно яких судом було визнано за можливе обмежитись заходами медико-педагогічного впливу.

Отже, відповідно до вказаних змін, вже суд повинен був вирішувати питання про можливість або неможливість застосування медико-педагогічних заходів. Крім того, відповідно до ст.18-1, 18-2, призначуване неповнолітньому віком від 14 до 16 років покарання підлягало обов’язковому зменшенню на половину, проти максимально встановленої законом межі, а неповнолітнім віком від 16 до 18 років – на одну третину [1, с.606-607].

Для роз’яснення ст.181 та 182 КК УРСР Верховний Суд УРСР видав циркуляр, в якому роз’яснював, що неповноліття злочинця відповідно до ст.25 КК УРСР – це вже пом’якшуюча обставина, тому міра покарання повинна бути нижчою за ту, яка б призначалась дорослому за такий же злочин.

Таким чином, визначаючи покарання на загальних засадах, суд і далі повинен звертатись до ст.181 та 182, хоча ці статті, згідно з їхнім точним змістом, торкаються лише тих випадків, коли суд призначає максимальне покарання, передбачене відповідною статтею, однак ці положення за аналогією треба застосовувати до всіх без винятку випадків у справах неповнолітніх [1, с.619-620].

31 жовтня 1924р. були прийняті Основи кримінального законодавства СРСР та Союзних республік, які встановлювали лише загальні положення про кримінальну відповідальність неповнолітніх. Зокрема, згідно із ст.8, заходи соціального захисту медико-педагогічного характеру обов’язково застосо­вувались до малолітніх. До неповнолітніх їх мали застосовувати тоді, коли відповідний орган визнавав неможливим застосування заходів соціального захисту судово-виправного характеру. У цьому випадку можна говорити про посилення відповідальності неповнолітніх, оскільки, на відміну від Кримінального кодексу 1922р., на перше місце Основи ставили питання про застосування до неповнолітніх віком від 14 до 16 років заходів соціального захисту судово-виправного характеру. Основи ввели термін “заходи соціального захисту”, який використовувася замість терміна “покарання”.

Отже, за рівних умов до неповнолітніх у першому випадку були б застосовані медико-педагогічні заходи, а в другому – судово-виправні. В інших випадках, відповідно до Основ, питання про застосування заходів медико-педагогічного характеру вирішував суд, якщо була встановлена невідповідність застосування судово-виправних заходів соціального захисту. Встановлення ж конкретного віку, з якого починалась кримінальна відповідальність, Основи відносили на розгляд союзних республік [8, с.201]. Відповідно до Основ, був прийнятий та введений в дію Кримінальний кодекс УРСР 1927р. і Кримінальний кодекс РРФСР, які містили положення, згідно з якими до малолітніх віком до 14 років, що вчинили суспільно небезпечні діяння, обов’язково застосовували заходи медико-педагогічного характеру. До неповнолітніх віком від 14 до 16 років такі заходи застосовувались на розсуд комісії про неповнолітніх.

Отож, Кримінальні кодеки УРСР 1927р. та РРФСР 1926р. відтворювали наведені вище положення Кримінального кодексу 1922р. стосовно вікових меж кримінальної відповідальності [4, 248]. Тому незрозуміла думка В.Г.Павлова, який вважає, що, на відміну від Кримінального кодексу 1922р., де вказано, що першим віком, з якого допускалась кримінальна відповідальність, був вік 16 років, Кримінальний кодекс 1926р. передбачав першим віком 14 років [7, с.61]. Як бачимо, незважаючи на зміст Основ, у Кримінальному кодексі УРСР 1927р. знову на перше місце поставлено питання про застосування до неповнолітніх віком від 14 до 16 років саме медико-педагогічних заходів і лише у випадку неможливості їх застосування, такі неповнолітні підлягали кримінальним покаранням. Відтак першим віком, з якого починалась кримінальна відповідальність, був вік 14 років. Лише в Кримінальний кодекс РРФСР 1926р. від 30 жовтня 1929р., були внесені зміни, згідно з якими судово-виправні заходи не дозволялось застосовувати до неповнолітніх віком до 16 років, – такі справи розглядали комісії про неповнолітніх [2, с.184, 298].

Починаючи з 1935р. знову з’являються окремі нормативно-правові акти, які стосуються кримінальної відповідальності неповнолітніх. Зокрема, постановою ЦВК та РНК СРСР від 7 квітня 1935р. “Про заходи боротьби зі злочинністю серед неповнолітніх” встановлено, що неповнолітні, починаючи з 12-річного віку, викриті у вчиненні крадіжок, у заподіянні насильства, тілесних ушкоджень, каліцтв, у вбивстві або спробах вбивства, притягаються до кримінальної відповідальності із застосуванням усіх заходів кримінального покарання. Крім того, Президія Верховної Ради СРСР роз’яснила, що неповнолітні підлягають кримінальній відповідальності у випадках учинення ними злочину як умисно, так і з необережності. Фактично цією ж постановою скасовано комісії про неповнолітніх. Відтак склалась ситуація, коли неповнолітні віком до 14 років підлягали кримінальним покаранням лише за злочини, визначені у названій постанові, а неповнолітні віком до 14 років за вчинення злочинів, не передбачених цією постановою, не підлягали кримінальному покаранню – до них застосовувались лише заходи медико-педагогічного характеру [9, с.298].

Постановою від 7 квітня 1935р. також скасовано ст.8 Основних начал, тим самим питання про застосування заходів медико-педагогічного характеру до неповнолітніх віком від 14 до 16 років втратило для суду свою обов’язковість. Проте суд міг застосувати заходи медико-педагогічного характеру відповідно до ст.29 Основних начал та ст.25 КК УРСР, якщо визнавав невідповідним даному випадкові застосування до неповнолітнього судово-виправних заходів соціального захисту. Згідно зі ст.24 КК УРСР, медико-педагогічними заходами соціального захисту, які обов’язково застосовувались до малолітніх, а також, на розсуд суду, могли застосовуватись до неповнолітніх, були: встановлення опіки; віддання неповнолітніх під догляд батькам, родичам або іншим особам, а також установам і організаціям; влаштування у спеціальні заклади. Перелік злочинів, відповідальність за які починалась з 12-річного віку, був доповнений указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 грудня 1940р. “Про кримінальну відповідальність за дії, які можуть викликати аварію поїздів”. Цим указом передбачалось, що неповнолітні з 12 років, які розкручують рейки, підкладають на рейки предмети, які можуть викликати аварію поїздів, притягались до кримінальної відповідальності із застосуванням усіх заходів кримінального покарання [8, с.409]. Отож, починаючи з 1935р. можна говорити про посилення кримінальної відповідальності неповнолітніх. Суд уже не повинен був щоразу ставити питання про застосування до неповнолітніх віком від 14 до 16 років заходів медико-педагогічного характеру, оскільки це стало правом суду. Окрім того, визначено ряд злочинів, за вчинення яких кримінальна відповідальність починалась не з 14, а з 12 років. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 31 травня 1941р. встановлено загальний для всіх союзних республік вік кримінальної відповідальності неповнолітніх, зокрема передбачалось, що неповнолітні за злочини, не зазначені в указах від 7 квітня 1935р. та від 10 грудня 1940р., несли відповідальність починаючи з 14-річного віку [8, с.412]. Для Кримінального кодексу УРСР 1927р. це не потягнуло за собою жодних змін, оскільки віком, з якого починалась кримінальна відповідальність, і далі вважали вік 14 років.

За час війни 1941-1945рр. було прийнято низку нормативних актів, згідно з якими кримінальна відповідальність за передбачені в них діяння починалась не з 14, а з 16 років. Це, зокрема, указ Президії Верховної Ради СРСР від 13 лютого 1942р. “Про мобілізацію на період воєнного часу працездатного міського населення для робіт на виробництві та будівництві”, постанова РНК СРСР та ЦК ВКП(б) від 13 квітня 1942р. “Про порядок мобілізації на сільсько­господарські роботи в колгоспи, радгоспи та МТС працездатного населення міст і сільських місцевостей”, указ Президії Верховної Ради СРСР від 15 квітня 1942р. “Про відповідальність за ухилення від мобілізації на с.-г. роботи чи за самовільне відлучення з вказаних робіт” [6, с.97]. Постановою РНК СРСР від 15 червня 1943р. “Про посилення заходів боротьби з дитячою безпритульністю, бездоглядністю та хуліганством” дозволено закривати справи і відправляти в трудову колонію неповнолітніх віком до 16 років [9, с.427]. Зрозуміло, що таке положення було прийняте в зв’язку з війною, яка спричинила масову бездоглядність неповнолітніх, голод та загальну безпритульність дітей. Це зумовило вироблення нових підходів до неповнолітніх правопорушників шляхом встановлення норм, які б усували самі причини правопорушень, створювали умови для посилення педагогічного впливу на неповнолітні.

Новим етапом у розвитку кримінального законодавства про відпові­дальність неповнолітніх були Основи кримінального законодавства Союзу та Союзних республік, ухвалені Верховною Радою СРСР 25 грудня 1958р. Згідно ст.10 Основ, кримінальній відповідальності підлягали особи, яким до вчинення злочину виповнилось 16 років. За деякі злочини кримінальна відповідальність була встановлена з 14 років. Відповідно до Основ, законом від 28 грудня 1960р. Верховною Радою УРСР був затверджений, а указом Президії Верховної Ради УРСР введений в дію з 1 квітня 1961р. і нині діючий Кримінальний кодекс України. Завершальним етапом розвитку союзного законодавства про кримінальну відповідальність неповнолітніх стало прийняття в 1991р. Основ кримінального законодавства Союзу та Союзних республік, які вперше містили окремий розділ “Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх”. Новий Кримінальний кодекс Російської Федерації, введений в дію з 1 січня 1997р., виділив в окрему групу в розділі 5 “Кримінальна відповідальність неповнолітніх” норми, якими встановлені особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх, підкресливши тим самим положення про те, що неповнолітні в силу своїх психофізіологічних властивостей, особливостей соціального положення потребують посиленого захисту суспільства, і це повинно відображатися, зокрема, в особливостях кримінально-правового впливу на них.

У проекті нового Кримінального кодексу України, прийнятого у першому читанні в жовтні 1998р. Верховною Радою України, також виділено розділ ХVІ “Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх”.

Отже, можна сподіватись, що, маючи багатий історичний досвід щодо особливостей кримінальної відповідальності неповнолітніх, у новому Кримінальному кодексі України буде передбачено окремий розділ, що визначатиме особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх.

––––––––––––––––––––

1. Борьба с преступностью в Украинской ССР 1917-1925гг. – К.: Высшая шк., 1966.

2. История советского уголовного права / Под ред. А.А. Герцензона. – М.: Юрид. изд-во министерства юстиции СССР, 1948.

3. Курс советского уголовного права: В 5 т. Часть общая / Под ред. М.А. Беляева, М.Д. Шаргородского. – Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1968. – Т. 1.

4. Курс советского уголовного права: В 6 т. Часть общая. / Под ред. А.А. Пионтковского, П.С. Ромашкина, В.М. Чхиевадзе. – М.: Наука, 1970. – Т. 2.

5. Михайленко П.П. Уголовное право УССР периода перехода на мирную работу по восстановлению народного хозяйства (1921-1925гг.). – Львов: Изд-во Львов. ун-та, 1956.

6. Орлов В.С. Субъект преступления. – М.: Гос. изд-во юрид. л-ры, 1958.

7. Павлов В.Г. Субъект преступления в уголовном праве (Историко-правовое исследование). – С-Пб.: Санкт-Петербург. юрид. академия. Издательский торговый дом “Герда”, 1999.

8. Сборник документов по истории уголовного законодательства СССР и РСФСР 1917-1925гг./ Под ред. И.Т. Голякова. – М.: Госюриздат, 1953.

9. Уголовное право. Общая часть. – М.: Юрид. изд-во НКЮ СССР, 1939.

 



© Áóðä³í Â., 2001

 

Помилки в кваліфікації злочинів:
результат соціологічного дослідження

Т. Марітчак©

Львівський обласний суд,
пл.Соборна, 7, 79000 Львів, Україна.
E-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

 

 

 

 

 

 

 

Помилки в кваліфікації злочинів становлять значну частину всіх помилок, які допускають, застосовуючи кримінальний закон. Вивчення поширення та причин виникнення цих помилок є необхідною умовою для розробки заходів їх попередження й усунення, а отже, і підвищення ефективності боротьби зі злочинністю. Для цього можуть бути використані різноманітні методи і, зокрема, вивчення позиції з відповідних питань працівників, які самі кваліфікують злочини (інколи допускаючи помилки), виявляють помилки в кваліфікації, допущені підлеглими чи підконтрольними особами, виправляють їх, використовуючи передбачені законом процесуальні заходи.

З цією метою проведено анкетування ряду категорій таких працівників – слідчих та прокурорів кількох областей західного регіону України, а також суддів районних і обласних судів. Усього за спеціальною програмою було опитано 102 респондента, які проводять кваліфікацію, з них 34 судді та 68 слідчих і помічників прокурора. Серед 34 опитаних суддів 17 чол. (50%) працюють на цій посаді понад 10 років, 11 чол. (32,4%) працюють до 10 років і лише 6 (17,7%) – до 5 років. Серед опитаних суддів немає жодного віком до 30 років. Із 68 опитаних помічників прокурора та слідчих 35 респондентів (51,5%) мають стаж роботи до 5 років, 21 чол. (30,1%) – до 10 років і лише 12 опитаних (17,6%) – понад 10 років. Серед опитаних помічників прокурора та слідчих 33 респонденти (48,5%) віком до 30 років.

Категорія опитуваних вибрана не випадково. Судді, слідчі та помічники прокурора – найбільш досвідчена і кваліфікована частина континґенту осіб, уповноважених на застосування права. Окрім того, усі вони мають вищу юридичну освіту, відповідний стаж роботи за спеціальністю. У той же час серед працівників органів дізнання більшість не є спеціалістами юристами і мають незначний досвід роботи і тому на цьому етапі їхню думку не вивчали.

Серед поставлених запитань найперше з’ясовувалось, що ж розуміють опитувані під помилкою в кваліфікації. Помилка означає неправильність у діях, думках. Помилки в кваліфікації злочину – це будь-які ненавмисні порушення закону, упущення та недоліки в процесі провадження розслідування та розгляду кримінальних справ у судах. Помилка в “кваліфікації злочину” – це насамперед застосування не тієї статті(статей) кримінального закону, якою передбачено відповідальність за вчинений злочин. Тобто – це використання не тієї статті, частини, пункту статті кримінального закону (про більш або менш тяжкий, ніж фактично вчинений); кваліфікація за сукупністю при її відсутності (чи навпаки); кваліфікація злочину як закінченого, тоді як насправді має місце готування чи замах на злочин; неврахування форми співучасті і виду співучасника, тощо [1, с.72].

Опитані працівники прокуратури, суду та слідчі здебільшого правильно розуміли, що таке помилка. Зокрема, так з 69,6% опитаних правильно відповіли, що помилкою в кваліфікації злочину є неправомірне застосування кримінального закону внаслідок його недостатнього вивчення, недбалості в роботі і лише 17,7% опитаних вважали, що помилкою в кваліфікації злочину є неправильне застосу­вання кримінального закону як результат виконання вказівок керівництва, втручання інших осіб, а 11,8% стверджували, що це навмисне застосування іншого кримінального закону з метою полегшити чи обтяжити становище обвинуваченого, підсудного або зловживання осіб, що проводять кваліфікацію.

Допущення помилки в кваліфікації, самоочевидно, перешкоджає правильній оцінці характера і ступеня суспільної небезпеки посягання, призначенню справедливого покарання, визначенню підслідності та підсудності, вирішенню інших питань. Тому напрошується висновок, що помилка в кваліфікації обов’язково має вплив на становище підсудного. Це припущення підтвер­джується при детальнішому аналізі, хоча наведена теза не всіма сприймається однозначно. На практиці окремі працівники часом додержуються думки, що змінювати кваліфікацію з неправильної на правильну доцільно лише тоді, коли це тягне за собою застосування статті з іншою санкцією.

Так, проводячи опитування респондентів – суддів, працівників прокуратури та слідчих, 28,4% відповіли, що помилкову кваліфікацію, яка не впливає на становище обвинуваченого, підсудного, засудженого, слід змінювати залежно від конкретних обставин, а 4,9% вважає, що таку кваліфікацію взагалі не слід змінювати.

Однак, як видається, така позиція є однобічною і з нею важко погодитись. Правильність чи неправильність кваліфікації впливає далеко не лише на призначення покарання. “Чистота” кваліфікації є самостійною цінністю, оскільки будь-яка помилка тією чи іншою мірою рано чи пізно впливає на вирішення питання відповідальності. Показовою з цього приводу є така справа.

С., перебуваючи у нетверезому стані, 12.12.95 року викрав з автомашини УАЗ-459, що належала громадянину К., сидіння та диференціал на загальну суму 12460000 крб. В судовому засіданні С. пояснив, що, викрадаючи з автомашини чохол та диференціал, він не знав, кому належить автомашина, яка знаходилась на території санаторію “Карпати” м.Трускавець.

Вироком Трускавецького міського суду С. засуджений за ст.81 ч.4 КК України до 6 років позбавлення волі. Ухвалою Судової колегії в кримінальних справах Львівського обласного суду від 14 травня 1996 року цей вирок змінено і дії С. перекваліфіковано на ст.140 ч.2 КК України без пом’якшення призначеного покарання [1].

Якби ж в описаному випадку неправильна кваліфікація залишилась би невиправленою, то це б потягло за собою цілу низку наслідків, зокрема:

- відповідно до кваліфікації за ст.140 ч.2 КК України, має бути призначений загальний режим, а при кваліфікації за ст.81 ч.4 КК України – посилений;

- збереження помилкової кваліфікації вплинуло б і на можливість застосування амністії, оскільки, згідно з п.8 Указу Президента України “Про амністію у зв’язку з 10-ю річницею Чорнобильської катастрофи” від 16.04.1996 року, амністія не поширюється на осіб, які засуджені за розкрадання державного або колективного майна з проникненням у сховище.

У ході опитування значну увагу приділяли з’ясуванню думки респондентів щодо причин помилок у кваліфікації злочинів.

Опитувані встановили такий порядок найістотніших причин помилок у кваліфікації злочинів:

Перше місце за ступенем об’єктивної значимості посів такий чинник, як “недоліки кримінального закону, його неповнота, незрозумілість, суперечливість”, про що вказали 48% респондентів. Однак більшість опитаних лише констатує наявність у законодавстві недосконалих норм, не вказуючи на конкретні норми, які можуть бути охарактеризовані як недосконалі, застарілі та ін. В окремих відповідях відчувається бажання звільнитись від деяких процесуальних норм, прагнення до спрощення юридичної процесуальної форми.

Разом з тим багато відповідей містять у собі ділові, перевірені багаторіч­ною практикою пропозиції щодо удосконалення норм кримінального та кримі­нально-процесуального права. Зокрема, зверталась увага на відсутність норм, що регламентують порядок допиту неграмотного, зупинення провадження по справі у зв’язку з хворобою потерпілого, що перешкоджає визначенню тяжкості завданого йому тілесного ушкодження, про перевірку показів на місці події.

Недостатня обізнаність практичних працівників з Постановами Пленуму Верховного Суду України та іншими актами офіційного тлумачення кримінального закону посіла друге місце в ієрархії причин помилок, – на що вказали 33,3% респондентів. Цей чинник тісно пов’язаний з іншими, зокрема з “недоліками кримінального закону, його неповнотою, незрозумілістю та суперечливістю”, “відсутністю стабільної юридичної практики” та ін.

Якщо в працівника, що застосовує кваліфікацію, недостатній “багаж знань”, то діюче законодавство видаватиметься йому неясним і суперечливим, зростають можливості впливу на результати його роботи інших чинників, що спричиняють помилки.

Характерно, що 14,7% респондентів часто звертаються за порадами та консультаціями з приводу кваліфікації злочинів, а 80,4% опитаних звертаються за такими консультаціями інколи з приводу складних справ. Частина респондентів – 18,6%  – не звертається за консультацією з приводу кваліфікації злочину або звертається зрідка, вважаючи себе достатньо підготовленими; у 9,8% траплялися випадки, коли нефахові консультації призводили до неправильного рішення по справі; 4,9% опитаних вважають, що дістати фахову консультацію взагалі неможливо і 2,9% опитаних соромляться показати своє незнання з певних питань.

Однакова кількість респондентів – по 30,4% опитаних прокурорсько-слідчих працівників – вважає, що основні знання з питань кваліфікації злочинів вони здобули шляхом самоосвіти та на семінарах, нарадах, пов’язаних з роботою. Серед суддів відсоток опитаних, що здобули основні знання з питань кваліфікації злочинів на семінарах, нарадах у зв’язку з роботою, ще вищий і становить 61,8%, що пояснюється добре налагодженою системою проведення навчання суддів: семінари суддів області, семінари молодих суддів, щотижневі наради судових колегій з заслуховуванням узагальнень, вироблення спільної практики, обговорення нового законодавства.

Брак стабільної юридичної практики посідає третє місце в шкалі чинників, що спричинюють помилки в діяльності слідчих і суддів – про це відзначило 31,4% респондентів. Цей чинник значною мірою похідний від уміння і наполегливості вищестоящих правозастосовних органів проводити в життя вимоги єдності в розумінні і застосуванні правових норм. У більш широкому плані вона є складовою стабільності правового регулювання і визначає відносну стійкість законів, практики їх застосування.

Цей брак стабільної юридичної практики може виражатися в таких причинах помилок особи, що проводить кваліфікацію: нефаховому зборі доказів, у неправильній їх оцінці та неправильному оформленні правозастосовного акта, помилковості кваліфікації та ін. Чіткіше стабільність практики щодо кваліфікації злочинів виявляється в однаковій правовій кваліфікації однотипних юридичних справ. У ході дослідження слідчим і суддям було запропоновано назвати чинники, що допомагають правильній кваліфікації. Серед них названі: 1) консультації з безпосереднім керівником – 53,9% відповідей; 2) допомога товаришів по роботі – 49% відповідей; 3) звернення по допомогу до вищестоящого керівника обласного рівня – 31,4% (деякі опитувані давали кілька різних відповідей).

На четвертому місці в шкалі чинників, що призводять до помилок у кваліфікації злочинів, стоїть хибна правосвідомость практичних працівників, зокрема правовий волюнтаризм, нігілізм та цинізм, “обвинувальний ухил”, що відзначили 26,5 % респондентів.

Викликає подив, що лише 14,7% опитаних однією з найістотніших помилок у кваліфікації злочину вважає недостатнє мотивування рішень, які приймають слідчо-прокурорські та судові органи, і цьому чиннику відведено лише п’яте місце. При тому 78,4% респондентів наполягають на обґрунтуванні у процесуальних документах свого рішення про кваліфікацію злочину і лише 19,6% вважає, що це треба робити лише по окремих справах, а 1,96% додержується думки, що рішення про кваліфікацію злочину взагалі не варто обґрунтовувати. Водночас 84,3% респондентів відзначили, що вони обґрунтовують кваліфікацію в процесуальних актах і тільки одна особа (0,98%) відповіла, що в процесуальних документах вона інколи обґрунтовує кваліфікацію злочинів, а 14,7% взагалі не відповіли на це запитання.

Лише 21,6% опитаних вважає, що недостатні знання позиції практики, зокрема матеріалів опублікованої судової практики, чинять їм перешкоди в правильній кваліфікації злочину. За значимістю це шостий серед чинників, що впливають на помилки у кваліфікації злочинів.

Під час опитування з’ясовувалося, яку, на думку респондентів, частину фактично допущених помилок виявляють і виправляють. Близько половини опитаних (53,9%) вважає, що в ході попереднього розслідування, розгляду справи в судовому засіданні першої інстанції, в касаційному та наглядному порядках виявляється більшість помилок у кваліфікації злочину; 36,3% опитаних додержується думки, що виявляється незначна частина помилок; 2,9 % опитаних відповіли, що виявляються всі помилки і така ж частина відзначила, що жодну з помилок не помічають.

Цікаво порівняти дані, одержані в результаті опитування з відповідними статистичними даними. Наприклад у 1998 р. в порядку нагляду за протестами голови Львівського обласного суду та прокурора Львівської області виявлено та виправлено допущені помилки у 109 вироках, тобто змінено або скасовано 1,6% із 6959 вироків, винесених судами області. За цей же період у касаційному порядку змінено та скасовано 157 вироків у зв’язку з виявленими помилками, що разом становить 2,26% справ, розглянутих судами області з винесенням вироку [2].

Показовим є те, що за цей же період у 1998 р. суди Львівської області всього розглянули 8681 кримінальну справу, з яких 1055 справ на 1228 осіб закрито, на додаткове розслідування надіслано 647 справ на 821 особу і виправдано 26 підсудних по 20 справах. За цей же час суди області розглянули 9519 кримінальних справ, з яких 1059 справ на 1184 особи закрито, на додаткове розслідування надіслано 601 справу на 741 особу і виправдано 41 чол. [3].

Під час анкетування з’ясовувалася думка про поширеність помилок стосовно окремих категорій кримінальних справ. Найбільше помилок у кваліфікації злочинів, на думку респонедентів, допускається в процесі розслідування та розгляду в судах справ проти життя, здоров’я, волі і гідності особи, на що вказали 41, 2 % опитаних.

Друге місце щодо ймовірності помилки у кваліфікації злочинів посідає категорія господарських справ – 35,3% опитаних вказали на це. Труднощі в кваліфікації посадових злочинів виникають у 29,4% опитаних.

Майже не допускаються, на думку опитуваних, помилки у кваліфікації злочинів у таких категоріях справ, як злочини проти індивідуальної власності (6,9% опитаних) та злочини проти громадської безпеки, громадського порядку та народного здоров’я (також 6,9% опитаних), причому остання категорія кримінальних справ у слідчих та працівників прокуратури зовсім не викликає труднощів у процесі кваліфікації, тоді як 6,9% із опитаних суддів відзначили труднощі під час кваліфікації саме цієї категорії справ.

На наш погляд, це пояснюється тим, що під час розслідування кримінальних справ цієї категорії дії обвинувачених кваліфікуються “з запасом”, зокрема дуже часто за ст.206 КК України кваліфікуються такі дії обвинувачених, які слід кваліфікувати за ст.106, 107, 102, 103 КК України в надії на те, що судом під час слухання справи будуть виправлені допущені помилки в процесі кваліфікації.

Привертає увагу думка практичних працівників про засоби, завдяки яким можна запобігти помилок у кваліфікації. Велике значення для уникнення помилки у кваліфікації злочинів мають Постанови Пленуму Верховного Суду України. Зокрема 31,4% опитаних, які працюють суддями, слідчими, помічниками прокурорів, відповіли, що, обґрунтовуючи кваліфікацію злочину, її зміни, вони завжди посилаються на Постанови Пленуму Верховного Суду України, 26,4% посилаються на коментований Кримінальний Кодекс, а 17,6 % – на судову практику.

Найважливішим джерелом інформації про правила кваліфікації злочинів, на думку опитаних практичних працівників, є Постанови Пленуму Верховного Суду України, про що зазначило 86,3% опитаних; матеріали опублікованої судової практики як найважливіше джерело інформації про правила кваліфікації вважає 41,5% опитаних і 10,7% найважливішим джерелом інформації про правила кваліфікації злочинів назвали підручники, навчальні посібники та інші подібні джерела, а 9,8% респондентів визнали такими ухвали суду та постанови судді, якими справи повертають для проведення додаткового розслідування чи на новий судовий розгляд. Лише 5,8% опитаних вважають, що найважливішим джерелом інформації про правила кваліфікації злочинів є письмові вказівки прокурора та начальника слідчого відділення (під час опитування деякі респонденти давали декілька відповідей на одне і те ж запитання).

Практичні працівники звичайно вважають, що правила кваліфікації злочинів слід регламентувати у Кримінальному Кодексі України, подібно до того, як у законі передбачені загальні начала та правила призначення покарання. Зокрема, позитивно висловились про це 44,1% опитаних, 39,2% вважають, що потрібні деякі з таких правил і тільки 6,9% були проти регламентування правил кваліфікації злочинів у Кримінальному Кодексі України.

Заслуговує на увагу дослідження стосовно того, чи мали слідчі та судді стягнення або зауваження у зв’язку з допущеною помилкою в кваліфікації. Виявилось, що 55,9% опитаних у зв’язку з допущеною помилкою в кваліфікації не мали жодних зауважень, 3,9% мали дисциплінарне стягнення; 24,5% опитаних отримали усне зауваження, а 8,8% мали інші стягнення.

На думку опитаних практичних працівників, що кваліфікують злочини, найпоширенішими видами помилок у кваліфікації злочинів є кваліфікація з “запасом” – застосування статті, частини статті, що передбачає відповідальність за більш тяжкий вид злочину, ніж вчинено насправді. Таку відповідь дали 91,2% опитаних. На другому місці – кваліфікація замаху на злочин, готування до злочину як до закінченого, що відзначили 11,8% опитаних. І на третьому місці –  кваліфікація закінченого злочину як замаху на цей злочин, що відзначили 8,8% опитаних.

Одне із завдань проведеного анкетування було зіставлення здобутих результатів з підсумками аналогічних досліджень, проведених і опублікованих раніше [5, с.103-108].

Таке порівняння, зокрема, дало підставу впевнитися у правомірності постановки питання, переконатися в тому, що корінні причини помилок у кваліфікації залишаються відносно стабільними.

––––––––––––––––––––

1. Навроцький В.О. Проблеми кваліфікації злочинів. Конспект лекцій. – Львів: Ред.-вид. відділ Львів. ун-ту. – 1993. – С.72.

2. Архів Львівського обласного суду за 1996 рік. – Спр. №2-96.

3. Архів Львівського обласного суду. Зведений статистичний звіт Львівського обласного суду за 1997 р. та 1998 р.

4. Архів управління юстиції у Львівській області. Зведений статистичний звіт районних та міських судів Львівської області за 1997 р. та 1998 р.

5. Вопленко Н.Н. Причины ошибок в правоприменении // Советское государство и право. – 1982 – №4.

 



© Марітчак Т., 2001

 

ВИНИКНЕННЯ СУДИМОСТІ

Б. Кирись©

Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

 

 

 

Негативні для особи наслідки, пов’язані з наявністю у неї судимості, можуть настати лише з часу її виникнення. Тому правильне встановлення моменту появи судимості є водночас і точним визначенням початку дії цих наслідків.

З’ясування питання про виникнення судимості передбачає: а) визначення кола осіб, які визнаються судимими; б) встановлення моменту появи у них судимості.

Чинне законодавство не вказує з обов’язковою у таких випадках визначеністю, які саме особи і з якого саме часу визнаються такими, що мають судимість. Не завжди з належною ясністю і повнотою висвітлюються ці питання і в літературі. Іноді вони взагалі не розглядаються [1]. Однак зміст ст.55 КК, відповідних статей Конституції, КПК та інших нормативних актів дозволяє зробити висновок, що судимість виникає в осіб, засуджених до покарання без остаточного і повного звільнення від його відбування (крім випадків такого звільнення у зв’язку з відбуттям призначеного покарання), з моменту набрання обвинувальним вироком суду щодо них законної сили.

Із змісту ст.55 КК випливає, що судимість виникає лише в осіб, засуджених до покарання, від відбування якого вони остаточно і повністю не звільняються. До них відносяться засуджені до покарання, яке належить відбувати реально, або з умовним його незастосуванням (ст.45 КК) чи з відстрочкою його відбування (ст.46 і 461 КК). Обвинувальний вирок без призначення покарання чи з остаточним і повним звільненням засудженого від відбування призначеного йому покарання (крім випадків такого звільнення у зв’язку з відбуттям призначеного покарання) судимості не породжує.

З огляду на наведене судимість не виникає в осіб:

а) звільнених на підставі норм Загальної чи Особливої частини КК або в силу закону про амністію від кримінальної відповідальності;

б) звільнених на підставі ч.2 ст.50 КК від покарання. Згідно із ст.327 КПК, у цьому випадку суд постановляє обвинувальний вирок без призначення покарання;

в) остаточно і повністю звільнених постановленим вироком чи рішенням касаційної або наглядної інстанції від відбування призначеного покарання (крім випадків такого звільнення у зв’язку з його відбуттям). Відповідно до ч.3 ст.6 КПК, обвинувальний вирок із звільненням засудженого від відбування призначе­ного йому покарання постановляється у разі скінчення передбачених ст.48 КК строків давності притягнення до кримінальної відповідальності або наявності акту амністії, який повністю усуває застосування покарання за вчинене ним діяння.

Згідно з ч.3 ст.6 КПК, обвинувальний вирок із звільненням засудженого від відбування призначеного покарання постановляється також у зв’язку з його помилуванням. У літературі вказується, що закон має на увазі “випадки помилування окремих осіб ще до того, як була порушена кримінальна справа щодо них, або ж під час провадження в справі” [10, с.15-16]. Необхідно, однак, відзначити, що названі випадки помилування юридично неможливі, а тому і такий вирок постановлений бути не може. Річ у тім, що, відповідно до ст.3 Положення про порядок здійснення помилування осіб, засуджених судами України, затвердженого Указом Президента України від 31 грудня 1991 р., особа може бути помилувана тільки після набрання вироком щодо неї законної сили [3, 1992 р., №21, ст.293]. І оскільки помилувана особа – це завжди раніше судима особа, то в силу п.9 ч.1. ст.6 КПК постановлення щодо неї нового вироку за тим же обвинуваченням не допускається. У випадку ж повторного порушення стосовно помилуваної особи за тим ж фактом кримінальної справи вона, незалежно від того, в якій стадії процесу ця обставина виявляється, підлягає закриттю на підставі п.9 ч.1 ст.6 КПК у зв’язку з наявністю щодо даної особи вироку по тому ж обвинуваченню, що набрав законної сили. Зрозуміло, що на цій же підставі повинно бути і відмовлено в порушенні кримінальної справи, якщо йдеться про ті ж факти, з приводу яких стосовно помилуваної особи вже був постановлений обвинувальний вирок. Наведене дає змогу стверджувати, що помилування взагалі не може розглядатись як обставина, що виключає провадження в кримінальній справі, тому посилання на нього із ст.6 КПК слід вилучити.

У ч.2 ст.47 КК вказано, що в разі призначення особі, яка перебувала у попередньому ув’язненні, більш м’якого, ніж позбавлення волі, направлення в дисциплінарний батальйон і виправні роботи покарання, суд, враховуючи цю обставину, може повністю звільнити від нього засудженого. Однак у випадку постановлення такого рішення засуджений не може вважатися таким, що звільнений від відбування покарання, бо його перебування у попередньому ув’язненні зараховано як відбуття призначеного йому вироком покарання. І оскільки при застосуванні ч.2 ст.47 КК особа звільняється від відбування призначеного їй покарання у зв’язку з тим, що вважається такою, що вже його відбула, вона визнається судимою. Особливість даної ситуації полягає лише у тому, що, по-перше, з моменту набрання вироком законної сили засуджений не тільки визнається таким, що має судимість, але й вважається таким, що повністю відбув призначене йому покарання, і, по-друге, вид і розмір призначеного й відбутого покарання співпадають, що необхідно враховувати при обчисленні строків погашення судимості. Так само вирішується питання про виникнення судимості й тоді, коли обвинувальний вирок із звільненням засудженого від відбування призначеного покарання внаслідок його відбуття постановляється у зв’язку із зарахуванням на підставі ч.1 ст.47 КК попереднього ув’язнення до строку покарання у вигляді позбавлення волі, направлення в дисциплінарний батальйон або виправних робіт. Отже, хоч у розглянутих випадках і постановляється обвинувальний вирок із звільненням від відбування покарання, особи, щодо яких він винесений, визнаються судимими, оскільки таке звільнення зумовлене відбуттям ними призначеного їм покарання, а не тому, що з передбачених законом підстав вони не повинні його відбувати взагалі.

Принагідно слід відзначити, що положення ч.2 ст.47 КК, згідно з яким при засудженні особи, яка перебувала у попередньому ув’язненні, до більш м’яких, ніж позбавлення волі, направлення в дисциплінарний батальйон і виправні роботи мір покарання, суд, враховуючи це ув’язнення, лише може пом’якшити призначене покарання або повністю звільнити від нього засудженого, справедливим визнано бути не може. Особливо рельєфно виявляється ця несправедливість на фоні частини першої цієї ж статті, відповідно до якої у випадку засудження особи до позбавлення волі і направлення в дисциплінарний батальйон її попереднє ув’язнення підлягає обов’язковому зарахуванню до строку призначеного покарання день за день, а в разі засудження до виправних робіт – день за три дні. Тому, наприклад, якщо особа, яка вісім місяців перебувала під вартою, була засуджена до восьми місяців позбавлення волі чи до двох років виправних робіт, то в результаті обов’язкового зарахування на підставі ч.1 ст.47 КК до строку покарання попереднього ув’язнення з розрахунку відповідно день за день і день за три дні, вона підлягає звільненню від відбування призначеного їй покарання у зв’язку з його відбуттям, а в разі засудження її до двох років позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю чи до ще більш м’якшого покарання – штрафу або громадської догани, суд, врахо­вуючи попереднє ув’язнення, згідно з ч.2 ст.47 КК, лише вправі пом’якшити призначене покарання або повністю звільнити від нього засудженого. Видається, що встановлений ст.47 КК порядок, згідно з яким попереднє ув’язнення при засудженні до одних мір покарання обов’язково зараховується до призначеного покарання, а при засудженні до інших видів покарань лише може бути враховане, жодних підстав під собою не має. Перебування у попередньому ув’язненні повинно зараховуватися до призначеного покарання в усіх без винятку випадках. Щоправда, певна складність його зарахування у випадку засудження до інших, крім позбавлення волі, направлення в дисциплінарний батальйон і виправних робіт, покарань зумовлена тим, що КК не встановлює будь-якого співвідношення між цими видами покарань і попереднім ув’язненням. Врахо­вуючи ж, що з погляду істотності обмеження прав і свобод особи попереднє ув’язнення за своєю суворістю прирівнюється до позбавлення волі, а тривалість тримання під вартою як основного виду попереднього ув’язнення за загальним правилом не повинна перевищувати двох місяців, ч.2 ст.47 КК можна було б викласти у такій редакції: “У випадку засудження до інших мір покарання, засудже­ному, який перебував у попередньому ув’язненні не більше двох місяців, призначене покарання пом’якшується, а в разі перебування засудженого у попередньому ув’язненні понад два місяці, він підлягає звільненню від відбування призначеного покарання за його відбуттям”.

У ст.55 КК не зазначено, з якого саме часу виникає судимість. У літературі ж цілком підставно вказується, що особа визнається судимою з моменту набрання чинності обвинувальним вироком суду щодо неї [4, с.6; 5, с.5; 6, с.431; 7, с.226; 8, с.13-15; 9, с.331; 10, с.149; 11, с.248]. З того, що судимість виникає одночасно з вступом у законну силу обвинувального вироку суду, виходить і проект нового КК, прийнятий Верховною Радою України у першому читанні. У ч.1 ст.82 цього документа зазначено, що “особа визнається такою, що має судимість, з дня набуття чинності обвинувальним вироком”.

На користь саме такого вирішення питання стосовно початку виникнення судимості говорить наступне. Не потребує спеціального доведення той факт, що бути судимою, тобто засудженою судом до покарання, може лише особа, яка у встановленому законом порядку визнана такою, що вчинила злочин. Відповідно до ст.62 Конституції і роз’яснення, що міститься у п.18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. №9 “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” [12, с.23], особа вважається такою, що вчинила злочин, з моменту набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо неї. А оскільки це так, то лише з цього часу вона і може визнаватися судимою за його скоєння. І, навпаки, у зв’язку з тим, що до набрання обвинувальним вироком суду чинності особа юридично вважається такою, що злочину не вчиняла, вона до цього моменту і судимою за його скоєння визнаватися не може.

На думку І.А.Ребане, з правила, згідно з яким стан судимості виникає в момент вступу обвинувального вироку в законну силу, є один виняток. Він вважає, що, оскільки умовно засуджені мають судимість упродовж іспитового строку, а його початок обчислюється з моменту проголошення обвинувального вироку, то саме з цього часу вказані особи і визнаються судимими [8, с.15-16].

З цим погодитися важко. Правило, згідно з яким судимість виникає з моменту набрання законної сили обвинувальним вироком суду, має абсолютний характер й жодні винятки з нього недопустимі і, що цілком природно, законодавством не передбачені. Це означає, що воно однаковою мірою стосується як засуджених до покарання, яке належить відбувати реально, так і осіб, до яких застосовано умовне засудження. Визнання ж умовно засуджених такими, що мають судимість уже з моменту проголошення вироку, означало б визнання судимими осіб, які, згідно з законом, ще вважаються такими, що злочину не вчиняли. Проте ясно, що така ситуація юридично неможлива.

Не підтверджує того, що особи, до яких застосована ст.45 КК, визнаються судимими уже з моменту проголошення вироку і посилання І.А.Ребане на значення та початок обчислення іспитового строку у випадку умовного засудження. Вказівкою закону на те, що умовно засуджені вважаються судимими впродовж іспитового строку, визначається лише момент закінчення судимості у цих осіб, але аж ніяк не вирішується питання про час її виникнення у них. І це цілком зрозуміло, бо різним для різних категорій засуджених може бути тільки момент припинення судимості, тоді як початок її виникнення для усіх них є і повинен бути однаковим – час вступу в законну силу обвинувального вироку суду, оскільки лише з цього моменту усі вони без будь-якого винятку визнаються такими, що вчинили злочин, а отже, і судимими за його скоєння.

Що ж до обчислення початку іспитового строку у випадку умовного засудженні, то тут треба мати на увазі наступне. У постанові Пленуму Верховного Суду СРСР від 7 липня 1971 р. №5 “Про порядок обчислення іспитового строку при застосуванні умовного засудження касаційною (наглядною) інстанцією”, на яку покликається І.А.Ребане, дійсно вказувалося, що у випадку застосування умовного засудження початок іспитового строку повинен обчислюватися з моменту проголошення вироку [13, с.794]. До речі, такої ж позиції з цього приводу дотримується і Пленум Верховного Суду України. У п.5 його постанови від 22 грудня 1995 р. №22 “Про практику призначення судами кримінального покарання” зазначено, що іспитовий строк у разі умовного засудження обчис­люється з дня проголошення вироку незалежно від того, судом якої інстанції застосовано ст.45 КК [14, 1999 р., №4, с.10]. Але якщо навіть і визнати правильною таку практику обчислення початку іспитового строку (а щодо цього є серйозні сумніви), то вона все одно не може служити доказом того, що в умовно засуджених судимість виникає з моменту проголошення вироку. По-перше, судимість та іспитовий строк – це різні за юридичною природою і значенням явища, а тому між часовими рамками їхнього існування сутнісної залежності немає, хоча формально (фактично) вони можуть і збігатися. По-друге, і на це вже зверталася увага, у випадку визнання умовно засуджених судимими з моменту проголошення вироку склалася б ситуація, коли особа, яка юридично вважається такою, що даного злочину не вчиняла, уже визнавалася б судимою за його скоєння, чого, звісно, бути не може. Нарешті, і це також немаловажно, визнання умовно засуджених судимими з моменту проголошення вироку ставило б їх у значно гірше порівняно з іншими засудженими становище, бо означало б, що уже з цього часу можливе настання для них усіх тих неви­гід­них наслідків, які закон пов’язує з фактом наявності в особи судимості. Тому і з цього погляду позиція І.А.Ребане також досить-таки уразлива. До того ж законодавство і фактично не знає жодного винятку з правила, згідно з яким усі негативні наслідки, що пов’язуються з наявністю в особи судимості, можуть нас­тати лише з моменту набрання чинності обвинувальним вироком суду щодо неї.

З обстоюваного тут визначення початку виникнення судимості випливає два важливих висновки. По-перше, оскільки судимість виникає лише з моменту набрання обвинувальним вироком суду законної сили, то тільки з цього ж моменту можливе й настання негативних для особи наслідків (як загальноправових, так і кримінально-правових), зумовлених наявністю у неї судимості. Це підтверджують і нормативні акти, що передбачають такі наслідки, зокрема і Конституція. Так у п.2 ч.2 ст.81 Конституції зазначено, що повноваження народного депутата України припиняються достроково у разі “набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього”. У п.6 ч.5 ст.126 Конституції записано, що суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у випадку “набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього”. Згідно з п.2 ч.1 ст.18 Закону України від 15 січня 1998 р. “Про Вищу раду юстиції” повноваження члена Вищої ради юстиції припиняються у разі “набрання законної сили обвинувальним щодо нього вироком суду” [3, 1998 р., №25, ст.146].

По-друге, оскільки сам лише факт винесення обвинувального вироку не змінює кримінально-правового становища особи, щодо якої він постановлений, порівняно з тим, яким воно було раніше, то його наявність до моменту набрання ним законної сили не може породжувати для неї жодного з тих негативних наслідків, можливість настання яких пов’язується з виникненням судимості. Це, зокрема, означає, що скоєння засудженим хоча й після винесення (проголо­шення) стосовно нього обвинувального вироку, але до набрання ним чинності нового злочину не може бути підставою для кваліфікації його як вчиненого особою, судимою за відповідний делікт чи особливо небезпечним рецидивістом (якщо цим вироком постановлено визнати його особливо небезпечним рецидивістом). Новий злочин, вчинений у період між винесенням (проголо­шенням) обвинувального вироку і набранням ним законної сили, не може розглядатись як скоєний судимою особою і в разі призначення покарання, визнанні особливо небезпечним рецидивістом, звільненні від кримінальної відповідальності і покарання чи від його відбування, а також у випадку вирішення всіх інших правових питань.

Один з кримінально-правових наслідків наявності в особи судимості полягає, як відомо, в більш суворому порядку призначення їй покарання у випадку вчинення нею нового злочину. Він встановлений ст.43 КК і зумовлений тим, що особа, яка, вже будучи судимою, все ж ігнорує цю обставину і знову вчиняє злочин, потребує жорсткішого і тривалішого впливу на неї. Однак Пленум Верховного Суду України у п.16 своєї постанови від 22 грудня 1995 р. №22 “Про практику призначення судами кримінального покарання” вказав, що призначення покарання за кількома вироками (ст.43 КК) застосовується й “тоді, коли новий злочин вчинено після проголошення вироку, але до набрання ним законної сили” [12, с.56], з чим, звісно ж, погодитися не можна. Адже з позиції кримінального закону особа, яка вчинила новий злочин після проголошення вироку, але до набрання ним чинності, нічим не відрізняється від особи, яка вчинила новий злочин до проголошення вироку за попередній, оскільки в обох цих випадках вона стосовно жодного з них юридично ще не визнана такою, що його вчинила, а тому й за жоден з них не є судимою. Тому, цілком зрозуміло, що в обох цих випадках повинні застосовуватись одні й ті ж, але аж ніяк не різні правила призначення покарання. І ці правила встановлені ст.42 КК, відповідно до якої особі, визнаній винною у вчиненні двох або більше злочинів, за жоден з яких вона судимою не була, покарання призначається за сукупністю злочинів. Тому слід повністю погодитися з висловленою в літературі думкою, що у разі вчинення засудженим нового злочину хоча й після винесення вироку, але до набрання ним чинності покарання повинно призначатися на основі ст.42 КК, тобто як при вчиненні кількох злочинів. За кількома ж вироками, тобто на підставі ст.43 КК, покарання може призначатися лише тоді, коли особа вчинила новий злочин після набрання обвинувальним вироком щодо неї законної сили [15, с.218; 16, с.88].

З огляду на вказане наведене вище положення п.16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 р. №22 необхідно з нього вилучити, оскільки воно не лише не випливає із змісту ст.43 КК, але й до того ж зобов’язує суди в абсолютно однакових кримінально-правових ситуаціях призначати покарання за абсолютно різними правилами, чого, звісно, бути не може. Натомість у ньому повинно бути чітко зазначено, що покарання за кількома вироками призначається лише тоді, коли засуджений вчинив новий злочин після набрання вироком щодо нього законної сили. Водночас з метою усунення будь-яких сумнівів стосовно того, що встановлений ст.43 КК порядок призначення покарання застосовується тільки у разі вчинення нового злочину судимою особою, і досягнення повної відповідності між змістом та текстом цієї статті, у її першій частині слова “винесення вироку” слід замінити словами “набрання вироком законної сили”. Доцільно також уточнити і текст ст.42 КК: у ч.1 слова “її не було засуджено” замінити словами “вона не судима”, а у ч.3 слова “винесення вироку” замінити словами “набрання законної сили вироком”.

Згідно з ст.401 КПК вирок набирає законної сили після закінчення строку на касаційне оскарження та внесення касаційнного подання, якщо його не було оскаржено чи на нього не було внесено подання. Відповідно до ст.350 КПК скарга і касаційне подання на вирок суду можуть бути подані протягом семи діб з моменту його проголошення, а засудженим, який перебуває під вартою, – протягом такого ж строку з моменту вручення йому копії вироку. Згідно з ст.89 КПК, при обчисленні вказаного строку не береться до уваги день проголошення вироку чи вручення його копії засудженому, тобто він починає спливати з наступного дня після проголошення вироку чи вручення його копії засудженому. Закінчується цей строк о 24 годині останньої (сьомої) доби. В разі подання касаційної скарги чи внесення касаційного подання через суд, строк спливає у встановлений час закінчення робочого дня в суді. Однак строк не вважається пропущеним, коли до його закінчення касаційне подання або скаргу здано на пошту або адміністрації місця попереднього ув’язнення. Якщо закінчення строку припадає на неробочий день, то останнім днем строку вважається наступний робочий день. У випадку пропущення з поважних причин строку на оскарження вироку або внесення на нього касаційного подання він може бути відновлений судом (ст.351 КПК).

У разі подання касаційної скарги чи внесення касаційного подання вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після оголошення касаційної ухвали. Якщо оскаржено або внесено подання тільки на частину вироку або коли засуджено декількох підсудних, а вирок оскаржено чи внесено подання щодо одного з них, вирок в інших частинах або щодо інших засуджених осіб законної сили не набирає до моменту оголошення ухвали касаційної інстанції. У випадку, коли, на підставі ч.2 ст.379 КПК, спочатку була оголошена лише резолютивна частина касаційної ухвали, вирок набирає законної сили після оголошення повного тексту мотивованої ухвали.

Вирок, який не підлягає касаційному оскарженню і внесенню на нього касаційного подання, набирає законної сили з моменту його проголошення. Відповідно до ч.5 ст.347 КПК, таким є лише вирок Верховного Суду України, постановлений його колегією у кримінальних справах та військовою колегією.

Важливо, однак, звернути увагу на такі два моменти.

Відповідно до ст.401 КПК, обвинувальний вирок, якщо його не було оскаржено чи на нього не було внесено подання, набирає законної сили після закінчення строку на касаційне оскарження та внесення касаційного подання. А як бути тоді, коли пропущений строк на оскарження вироку або внесення на нього подання був відновлений судом? Набрав чи не набрав у цьому випадку вирок законної сили і, отже, судимою чи несудимою вважається особа, щодо якої він винесений? Прямої відповіді на це запитання КПК не дає. Враховуючи ж, що встановлене ч.1 ст.401 КПК правило, згідно з яким вирок, на який подана касаційна скарга чи внесено касаційне подання, набирає законної сили лише після розгляду справи касаційною інстанцією, має абсолютний характер, бо жодні винятки з нього не передбачені, треба зробити висновок, що воно повною мірою поширюється і на аналізовану ситуацію. Це означає, що з моменту відновлення строку на його касаційне оскарження чи внесення на нього касаційного подання вирок втрачає набуту чинність і вважається таким, що законної сили не набирав. Якщо його не буде скасовано, то він набере законної сили після оголошення касаційної ухвали. І з цього ж моменту вважатиметься судимою особа, щодо якої він постановлений.

Як уже зазначалось, вирок, який не підлягає касаційному оскарженню і внесенню на нього касаційного подання, і вирок, який було оскаржено чи на який було внесено подання, якщо його не оскаржено, набирають законної сили відповідно після його проголошення і оголошення касаційної ухвали. Але якщо встановлення моменту набрання законної сили першим з цих вироків, а отже, і виникнення судимості в особи, щодо якої він постановлений, ніяких труднощів не викликає, бо точний час його проголошення вказується у протоколі судового засідання, то з’ясувати аналогічним чином ці ж питання у другому випадку неможливо, оскільки час оголошення касаційної ухвали ніде не фіксується. З огляду на це для відповіді на запитання, чи набрав вирок законної сили і чи була судимою дана особа на ту або іншу годину дня оголошення касаційної ухвали, необхідно в кожному окремому випадку встановити точний час її оприлюднення, що не завжди можна зробити, особливо тоді, коли після оголошення ухвали минув тривалий строк і заданий час перебуває у часових межах розгляду справ касаційною інстанцією. Тому, наприклад, вчинений засудженим о 12-ій годині дня оголошення касаційної ухвали новий злочин може бути кваліфікований як скоєний судимою особою лише за умови доведення, що до цього моменту касаційна ухвала була оприлюднена. У протилежному випадку така кваліфікація унеможливлюється, хоча б фактично новий злочин і був вчинений після оголошення касаційної ухвали. Зрозуміло, що існуючий стан справ з встановленням часу набрання законної сили вироком, який було оскаржено чи на який було внесено подання, задовільним визнаний бути не може. Для його виправлення п.1 ч.2 ст.378 КПК необхідно доповнити положенням про те, що у касаційній ухвалі зазначається і час її оголошення.

Важливо звернути увагу і на таку обставину. Текст чинного КК свідчить, що для найменування особи, у якої вже виникла, але ще не припинилася судимість, використовується різна термінологія. В одному випадку вона називається “особою, раніше судимою” (ч.2 ст.79, ч.2 ст.80, ч.2 ст.125, ч.2 ст.148, ч.3 ст.154, ч.2 ст.1555, ч.3 ст.1556, ч.3 ст.1557, ч.2 ст.162, ч.2 ст.206 КК), у другому – “особою, яка раніше судилася” (ч.3 ст.108, ч.2 ст.169 КК), у третьому – “особою, засудженою” (ч.2 ст.691, ч.2 ст.1833 КК), у четвертому – “особою, яка була засуджена” (ч.2 ст.2293 КК), у п’ятому – “особою, яка раніше була засуджена” (ст.26, ч.2 ст.155, ч.2 ст.1551, ч.2 ст.161 КК). Однак жодна з цих назв не відображає змісту позначуваного нею поняття, а тому задовільною визнана бути не може.

Справді, не важко бачити, що такі словосполучення, як “особа, раніше судима”, чи “особа, яка раніше судилася”, вказують лише на те, що дана особа була судимою в минулому. Між тим у цих випадках у дійсності закон має на увазі не просто осіб, які колись судилися, а лише тих з них, які на момент вчинення нового злочину і далі перебували у стані судимості. Якщо ж на час скоєння повторного злочину судимість даної особи за попередній злочин була вже припинена, то така кваліфікуюча ознака, як вчинення відповідного злочину особою, судимою за той чи інший делікт, буде відсутня, хоча вона і залишається “раніше судимою” чи такою, що “раніше судилася”. Такої ж позиції з цього приводу дотримується і судова практика. Наприклад, у п.7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 червня 1991 р. №3 “Про судову практику в справах про хуліганство” вказано, що при кваліфікації хуліганства за ч.2 ст.206 КК за ознакою вчинення його особою, раніше судимою за хуліганство, “суди повинні мати на увазі, що минула судимість враховується лише в тих випадках, коли вона не знята або не погашена у встановленому законом порядку” [12, с.195]. Що ж до таких назв, як “особа, засуджена”, “особа, яка була засуджена”, “особа, яка раніше була засуджена”, то вони взагалі вказують лише на факт засудження особи, хоча у відповідних кримінально-правових нормах йдеться не просто про засуджених, а знову ж таки про осіб, які мають судимість. Наприклад, у п.11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 2 березня 1973 р. №2 “Про судову практику в справах про обман покупців”, зазначається, що кваліфікація обману покупців за ч.2 ст.155 КК за ознакою вчинення його особою, яка раніше була засуджена за такий же злочин чи злочин, передбачений ст.1551 КК, можлива лише тоді, коли судимість за попередній злочин не була припинена у встановленому законом порядку [12, с.155-156]. Однак цілком зрозуміло, що як за семантичним, так і за юридичним значенням “засуджена особа” (“особа, яка була засуджена”, “особа, яка раніше була засуджена) і “особа, яка має судимість” (“судима особа”) – це різні поняття. Різним є і час появи цих суб’єктів права: особа стає засудженою з моменту винесення (проголошення) обвинувального вироку суду щодо неї, а судимою – лише з моменту набрання ним чинності. Крім того, як це вже зазначалося раніше, не кожний обвинувальний вирок породжує судимість, хоча особа в усіх випадках його винесення і визнається засудженою. Інакше кажучи, не кожна засуджена особа є в той же час і особою, яка має судимість, хоча кожна особа, що має судимість, є одночасно і особою засудженою.

Зважаючи на викладене, особу, в якої вже виникла, але ще не припинилася судимість, найбільш правильно було б іменувати “особа, яка має судимість”. Використання цієї назви у КК дозволило б адекватно відобразити зміст позначуваного нею поняття, прислужилося б уніфікації термінології, сприяло б правильному розумінню і однаковому застосуванню відповідних кримінально-правових норм на практиці, що в свою чергу робило б зайвим видання з приводу розглядуваного питання спеціальних інтерпретаційних актів.

На відміну від чинного КК проектом нового КК, прийнятим Верховною Радою України у першому читанні, питання виникнення судимості пропонується врегулювати на законодавчому рівні. У ч.1 ст.82 названого документа вказується, що “особа визнається такою, що має судимість, з дня набуття чинності обвинувальним вироком”. Однак запропоноване вирішення цього питання треба визнати не зовсім вдалим.

По-перше, для позначення факту досягнення вироком такої його якості (властивості), як обов’язковість, КПК, до прерогативи якого якраз і належить вирішення цього питання, користується термінологічним зворотом “набрання законної сили”, тому саме ним і повинен послуговуватися КК, а не створювати для цього свою власну термінологію (“набуття чинності”), причому без жодної на те потреби і без будь-яких для того підстав. Відзначимо, що зворот “набрання законної сили” вживається і в усіх інших нормативних актах, у тому числі і в Конституції (ст.84, 126).

По-друге, не може бути визнано задовільним і положення про те, що особа визнається судимою саме з дня набуття чинності обвинувальним вироком, бо тут знову-таки не враховано встановленого КПК порядку набрання цим процесуальним актом законної сили. Річ у тім, що таке визначення початку виникнення судимості було б прийнятним тільки тоді, коли б кожний обвинувальний вирок набирав законної сили саме з певного дня. Проте таким є лише обвинувальний вирок, який не було оскаржено і на який не було внесено касаційного подання; відповідно до ст.401 КПК він набирає законної сили з дня, наступного після закінчення строку на касаційне оскарження та внесення касаційного подання. Стосовно ж вироку, який не підлягає касаційному оскарженню і внесенню на нього касаційного подання, і вироку, який було оскаржено чи на який було внесено подання, якщо його не скасовано, то вони набирають законної сили не з певного дня, а відразу ж відповідно після його проголошення і оголошення касаційної ухвали. Тому для позначення часу, з якого обвинувальний вирок суду набирає законної сили, а отже, і часу виникнення судимості, повинно використовуватися слово, яке враховувало б усі можливі випадки вступу в дію цього акту правосуддя. Видається, що цій вимозі відповідає слово “момент”. З огляду на це у ч.1 ст.82 проекту слід записати, що особа визнається такою, що має судимість, з моменту набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо неї.

По-третє, як уже згадувалось, судимість породжує не будь-який обвинувальний вирок, а лише той, яким особа засуджена до покарання без остаточного і повного звільнення від його відбування, що також має бути враховано при визначенні виникнення судимості.

––––––––––––––––––––

1. Михайленко П.П. Уголовное право Украины. Общая часть. – К.: РИО МВД Украины, 1995.

2. Науково-практичний коментар Кримінально-процесуального кодексу України: за станом законодавства та постанов Пленуму Верховного Суду України на 15 серпня 1997 р. / Відп. редактори В.Ф.Бойко, В.Г.Гончаренко. – К.:Юрінком Інтер, 1997.

3. Відомості Верховної Ради України.

4. Евтеев М.П. Погашение и снятие судимости. – М.:Юрид.л-ра, 1964.

5. Ераксин В.В., Помчалов Л.Ф. Погашение и снятие судимости в советском уголовном праве. – М.: Изд-во Моск.ун-та, 1963.

6. Кримінальне право України. Загальна частина. – К.:Юрінком Інтер, 1997.

7. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. – К.:Юрінком, 1997.

8. Ребане И.А. Судимость по советскому уголовному праву // Учен.зап.Тарт. ун-та, 1975. – Вып. 364. Тр. по правоведению. – №19.

9. Уголовное право УССР. Общая часть / Под ред. проф.В.В.Сташиса и доц.А.Ш.Якупова. – К.: Вища шк., 1984.

10. Уголовный кодекс Украинской ССР. Научно-практический комментарий. – К.: Изд-во полит. л-ры Украины, 1969.

11. Уголовный кодекс Украины: научно-практический комментарий. – К.:Правові джерела, 1998.

12. Збірник Постанов Пленуму Верховного Суду України в кримінальних справах. – Львів, 1998.

13. Сборник постановлений Пленума Верховного Суда СССР (1924-1986 гг.). – М.: Известия, 1987.

14. Вісник Верховного Суду України.

15. Кафаров Т.М. Проблема рецидива в советском уголовном праве. – Баку: ЭЛМ, 1972.

16. Тарбагаев А.Н., Кропачев Н.М., Бойцов А.И. Судимость и ее уголовно-правовое значение // Вестн. Ленингр. ун-та. – Сер.6. – 1990. – Вып.2 (№13).

 



© Кирись Б., 2001

 

Кримінально-правовий захист особи
за Короткою редакцією Руської Правди

В. Грищук©

Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна.
Е-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

 

 

 

 

 

 

Усунення небезпеки для життя та здоров’я людини потребує, залежно від джерела небезпеки, у кожному випадку специфічних засобів особистісного і суспільного характеру, серед яких можна виділити звичаї, норми моралі, технічні норми, організаційні, виховні, технічні та ін. Особливе місце належить нормам права. З найдавніших часів писані норми права вважалися досить ефективними засобами захисту життя, здоров’я, свободи і гідності особи.

Екскурс в історію права дає змогу проаналізувати злочини проти життя та здоров’я за Короткою редакцією Руської Правди – однією з перших пам’яток права періоду Київської Русі.

Початковий текст Руської Правди до нас не дійшов. Нині відомо 106 списків Руської Правди, як стверджують В.С.Кульчицький, М.І.Настюк, Б.Й.Тищик. На їхню думку, усі списки складені протягом ХІІІ-ХVІІ ст. Списки прийнято поділяти на три редакції – Коротку, Розширену та Скорочену [5, c.26]. Коротка редакція Правди, за А.Й.Рогожином та В.Д.Гончаренком, поділяється на кілька частин: Правду Ярослава, або Найдавнішу Правду (ст.1-18), Правду Ярославичів, або Статут Ярославичів (ст.19-41), Покону вірного (ст.42) та Уроку мостників (ст.43). Іноді появу Правди Ярослава датують 10-30-ми роками XI ст., а Правди Ярославичів – 50-60-тими роками XI століття. При цьому Коротка редакція Правди як єдиний кодифікований акт, на думку дослідників, з’явилася в кінці XI або на початку XII ст. [4, c.56].

Як пам’ятка права Руська правда вперше була від­крита В.Н.Татіщевим у 1738 р., тобто понад 260 років тому [1, с.223; 9, с.3]. Історики вважають, що найдавніша Правда з’явилася у 1016 р. [2, с.523] або в 1015 році [8, c.85]. І.Д.Бєляєв, посилаючись на літописні джерела, стверджує, що це сталося в 1019 р. [1, c.223], а М.М.Тихомиров – 1036 р. [11, c.48-49]. Попри цю розбіжність у поглядах щодо дати появи Руської Правди, всі вони одностайно пов’язу­ють цю пам’ятку з іменем князя Ярослава Мудрого [7].

Ще й нині залишається спірним питання, чи Руська правда є першим писаним джерелом права Київської Русі. Науковці припускають, що перші писані джерела права були і до Руської Правди, проте на сьогодні не збереглися [5, c.25; 12, c.186-190]. Л.В.Черепнін припускає, що між 882 і 911 роками був створений кодифікований акт ранньофеодального права, який послужив основою для Руської Правди Ярослава Мудрого [13, c.138-146]. Поряд з цим М.Б.Свердлов шляхом порівняння текстів показав схожість Руської Правди з Правдами германців, які, як відомо, були складені значно раніше. Зокрема, Салічну правду відносять до 481-511 р. [10, c.43-69]. Однак, на нашу думку, це не свідчить, що норми Руської Правди запозичені нашими предками у германців. Цілком слушним з цього приводу є висновок відомого чеського вченого XVIII ст. Г.Ірічека, що в однакових умовах розвиваються однакові закони.За його словами, порівняльний аналіз приводить до думки, що різні народи, які в інших відношеннях зовсім не схожі, мали дуже подібні правила і юридичні принципи [14, c.4]. М.Капустін дотримується подібних поглядів. Він вважає, що право як керівна сила діяльності, визначаючи постійні форми відносин між людьми і охороняючи їх, справедливо чи рівномірно для всіх перебуває в тісному зв’язку з тими явищами життя, для яких воно служить нормою. Кожний юридичний інститут існує в реальній дійсності як факт, перш ніж знайде свій вираз у звичаї або в законі. Право не створює відносин між людьми, а лише охороняє своїми заборонами і приписами ту форму відносин, в якій ці відносини мають творчий характер, тобто ведуть до збільшення матеріальних і моральних сил людини [6, c.1]. Такий висновок співзвучний сучасній теорії соціальної зумовленості норм кримінального права [3]. Разом з тим, слід пам’ятати, що відомий вплив на зміст кодифікацій права того часу справляли норми канонічного права. На схожість норм “Святого письма” і “Руської правди” звертає увагу І.Н.Данилевський [15, c.155].

Аналіз тексту Короткої редакції Руської Правди показує, що злочини проти життя та здоров’я не мають чіткої систематизації на види. Однак на його основі можна виділити такі злочини: вбивство (ст.1, 19, 20, 22-27); заподіяння тілесних ушкоджень (ст.5-8); нанесення удару (ст.З, 4, 10, 17); мордування (ст.ЗЗ); погроза (ст.9). Зауважимо, що Коротка редакція Руської Правди не поділяє злочинів на умисні і вчинені з необережності. Тому зробити висновок про караність злочинів умисних і вчинених з необережності немає можливості. Крім того, диспозиції кримінально-правових норм Короткої редакції Руської Правди є простими: вони називають злочин, проте не розкривають його ознак, і тому з’ясувати зміст кримінально-правової заборони можна, лише спираючись на сучасне розуміння поняття того чи іншого злочину.

Вбивство. В названих вище нормах Короткої редакції Руської Правди окремо виділено вбивство: вільної людини (“мужа”), дворецького, князівського тіуна, старшого конюха, князівського старости, князівського рядовича, смерда, холопа, рабині-годувальниці, дядька-вихователя. Не виділено окремо посягання на життя князя чи членів його родини. Термін “муж”, як вважають окремі дослідники, охоплював собою кожну вільну людину, в тому числі правителів, князівських дружинників, членів їх сімей [8, c.87]. Інші науковці схильні розуміти під цим поняттям дружинників князя рицарське його оточення [9, c.16].

В основу караності за вбивство покладено соціальний стан потерпілого. За вбивство русина, гридина, купчини, ябедника, мечника, ізгоя чи слов’янина (ст.1) Коротка редакція Руської Правди передбачала віру (штраф) 40 гривень, а за вбивство “мужа” – вільної людини більш вищого соціального положення – криваву помсту. Однак, якщо не буде кому вчинити помсту, то слід було сплатити віру (штраф) 40 гривень. Коло осіб, котрі мали право на помсту, на відміну від договору князя Олега з візантійцями, було звужене і чітко визначене: “брат за брата, син за батька або двоюрідний брат, або племінник з боку сестри.” Явний “чоловічий наголос” у цьому вислові та у вислові “вб’є муж мужа” зовсім не означає, що помститися можна було лише за вбивство чоловіків. Очевидно, що і за вбивство вільних жінок цього ж рангу також застосовувалася помста.

Значно суворішим був рівень караності за вбивство князівських слуг найвищого управлінського рангу. Так за вбивство дворець­кого, під’їздного (збирача податків) (ст.19, 21), тіуна (ст.22), старшого конюшого (ст.23) належало платити віру (штраф) у розмірі 80 гривень. Це може свідчити про те, що князь і його оточення надавали великого значення зміцненню державної влади. Порівнюючи ці підходи, не можна не зауважити розбіжність у розмірі віри (штрафу), передбаченої ст.1 та ст.19, 21, 22 Короткої редакції Руської Правди. А.А.Зімін стверджує, що за ст.1 цієї редакції Правди, якщо не було осіб, які могли б помститися за вбивство рядового члена общини (вільної людини. – В.К.), необхідно було сплатити також віру (штраф) 80 гривень, з яких 40 гривень йшло в княжу казну і 40 гривень – родичам вбитого [8, c.95].

За вбивство залежних людей (невільних), які належали до числа слуг князя, карали менш суворо. Зокрема, за вбивство князівського старости, рабині-годувальниці, дядька-вихователя стягували віру (штраф) у розмірі 12 гривень (ст.24, 27), а за князівського рядовича, смерда, холопа – 5 гривень (ст.25, 26).

Тілесні ушкодження. Традиційного поділу тілесних ушкоджень на види Коротка редакція Руської Правди не знає. Однак із змісту ст.5 можна припустити, що йдеться про тяжкі тілесні ушкодження – “якщо (хто-небудь) вдарить (мечем) по руці і рука відпаде або відсохне”. Караність цього злочину рівнозначна караності вбивства – 40 гривень винагороди на користь потерпілого. Очевидно, такий підхід до караності застосовувався і якщо заподіяно шкоди нозі потерпілого. Це випливає із ст.6, де сказано: “Якщо нога залишиться цілою, (але) якщо почне кульгати, то нехай усмиряють (винного) домочадці (пораненого).” Термін “усмиряють” означає можливість застосування членами родини потерпілого (“домочадцями”) кривавої помсти [8, c.89]. Поряд з цим за відрубаний палець належало платити потерпілому 3 гривні винагороди (ст.7), а за вирвані вус або жмут бороди – 12 гривень (ст.8).

За удар мечем у піхві, чи рукояткою меча (ст.4), батогом, жердиною, п’ястою, чашею або плазом меча (ст.З) стягували 12 гривень винагороди на користь потерпілого. При цьому звертає на себе увагу той факт, що винагорода потерпілому за відрубаний палець була рівноцінною (3 гривні) винагороді у випадку “коли людина попхне людину від себе чи до себе” (ст.10), тобто заподіяння образи дією.

Із змісту ст.17 Короткої редакції Руської Правди, можна зробити висновок, що розглянуті випадки кримінально-правового регулювання стосувались лише вільних людей. До холопів та інших залежних людей (рядовичів, смердів, закупів, рабів) у випадку заподіяння ними тілесних ушкоджень вільній людині застосовувалась кривава помста: “Якщо холоп ударить вільну людину … а після того, якщо де-небудь знайде холопа побита людина, нехай його вб’є.” Каралося і приховування такого холопа його володарем. Який не бажав його видати. У цьому випадку володареві хлопа треба було забрати собі і заплатити за нього 12 гривень, що можна розглядати як викуп за життя холопа. Очевидно, що такий підхід застосовували і у випадку вчинення вбивства вільної людини холопом або іншою залежною людиною.

Холоп, інша залежна людина, перебували під захистом свого володаря. Доказом цього є припис ст.ЗЗ Короткої редакції Руської Правди, де вказано: “Якщо без княжого розпорядження будуть мордувати смерда (то платити) 3 гривні за образу; а за (мордування) огнищанина, тіуна і мечника – 12 гривень.” Потерпілим у наведених випадках був князь і тому винагорода за вчинення названих діянь йшла на його користь.

Як бачимо, майже у всіх згаданих випадках (стосовно тілесних ушкоджень) віра (штраф) на користь князя не сплачувалась.

Привертає увагу те, що кривава помста допускалась у тому випадку, “коли хто-небудь буде побитий до крові або синців”, якщо ж потерпілий “за себе не може помститися, то нехай візьме собі з винного 3 гривні винагороди та ще й плату лікареві” (ст.2). Перша особливість такого роду помсти полягала в тому, що право на помсту належало винятково потерпілому, а не його близьким родичам. Друга особливість – винагорода доповнювалася відшкодуванням потерпілому заподіяної злочином шкоди – плати лікареві. Третя особливість – доказами визнавалася лише наявність крові або синяків, а якщо їх не було, то покази свідків: “Якщо хто-небудь буде побитий до крові або до синців, то не шукати цьому чоловікові свідків; якщо на ньому не буде жодних слідів (побоїв), то нехай прийдуть свідки; якщо ж не може (привести свідків), то справі кінець” (ст.2). Принагідно зазначимо, що доказом образи дією (ст.10) могли бути лише покази двох свідків. Іноземців у таких випадках приводили до присяги.

Викладену в ст.9 Правди норму (“якщо хтось оголить меч, але не вдарить (ним), то він покладе гривню”) можна розглядати двояко. По-перше, як встановлення винагороди на користь потерпілого за образу дією; по-друге, як встановлення винагороди на користь потерпілого за погрозу вбивством, заподіяння тілесних ушкоджень.

Коротка редакція Руської Правди містить у собі своєрідний зародок інституту необхідної оборони, поєднаний з кривавою помстою. Зокрема, дозволяли вбивати нічного злодія “у своєму дворі або у будинку, або біля хліва” (ст.38). Однак, якщо злодій був затриманий (зв’язаний) і в такий спосіб утримували його до ранку, то вбивати заборонялося. Той, хто затримав, зобов’язаний був доставити злодія “на княжий двір; а якщо ж (його) вб’ють і люди бачили (його) зв’язаним, то платити за нього.”

Коротка редакція Руської Правди, як перший кодекс давньоруського права, який зберігся до нашого часу, заклала основи правового захисту життя і здоров’я особи, що знайшло свій подальший розвиток у наступних кодифікованих правових актах.

––––––––––––––––––––

1. Беляев И.Д. Лекции по истории русского законодательства. – М., 1879.

2. Греков Б.Д. Киевская Русь. – М., 1952.

3. Див.: Основания уголовно-правового запрета. – М.: Наука, 1982.; Тоболкин П.С. Социальная обусловленность уголовно – правових норм. – Свердловск, 1983.; Спиридонов Л.И. Социология уголовного права. – М., 1986.

4. Історія держави і права України. – К., 1996. – Ч.1.

5. Кульчицький В.С., Настюк М.І., Тищик Б.Й. Історія держави і права України.-Львів., 1996.

6. Капустин М. История права. – Ярославль, 1872.

7. Див.:Ланге Н.И.Исследование об уголовеом праве Русской Правды. – С-Пб., 1860; Владимирский-Буданов М.Ф. Обзор истории русского права. – К., 1886; Сергеевич В.И.Лекции по истории русского права. – М., 1910; Тихомиров М.Н. Исследование о Русской Правде. – Москва; Ленинград, 1941; Юшков С.В. Русская Правда: Происхождение, источники, значение. – М., 1950; Греков Б.Д. Правда Русская. М.1947; Греков Б.Д. Киевская Русь. – М.1952.

8. Памятники русского права. – М., 1952.

9. Правда Русская. II. Комментарии. – Москва; Ленинград, 1947.

10. Свердлов М.Б. От закона Русского к Русской Правде. – М., 1988.

11. Тихомиров М.М. Исследование Русской Правды. – Москва; Ленинград, 1941.

12. Хачатуров Р.А. Становление права (на материалах Киевской Руси.) – Тбилиси, 1988.

13. Черепнин Л.В. Общественно – политические отношения Древней Руси и Русская Правда // Древнерусское государство и его международное значение. – М., 1965.

14. Черниловский З.М. Русская Правда в свете других словянских судебников // Древняя Русь: проблемы права и правовой идеологии. – М., 1984.

15. Данилевский И.Н. Древняя Русь глазами современников (IX-XII вв.). – М., 1998.

 



© Грищук В., 2001

 

Проблеми вдосконалення правової регламентації земельних відносин
у селянських (фермерських) господарствах

Н. Титова©

Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

 

 

 

Виникнення та розвиток в Україні селянських (фермерських) господарств [СФГ] є одним з головних проявів проведення радикальної земельної реформи, яка у 1990 році стала початком процесу переходу до ринкових відносин у аграрному секторі держави.

СФГ стали принципово новим суб’єктом земельних та аграрних відносин періоду реформування, а саме фермерство – новим аграрним економічним укладом на селі, який має тенденції до подальшого розвитку.

Зрозуміло, що відразу після виникнення (спочатку лише на практиці) ще у період так званої “перебудови” нових – “малих” (порівняно з колгоспами та радгоспами) форм господарювання селян на землях сільськогосподарського призначення постала потреба в їхній правовій регламентації.

Однією з таких форм стали селянські господарства, які з початку свого існування діяли на підставі Основ земельного законодавства Союзу РСР і союзних республік на засадах суб’єктів довічного успадкованого землеволодіння (ст.5, 25). Їхній конкретний спеціалізований правовий статус на той час не був урегульований, а фактичне поодиноке існування викликало здебільшого протидію керівників колгоспів. Селяни чекали закону, який би гарантував їм стабільність і впевненість у можливості по-новому вести своє господарство.

Ще в 1990 р. в УРСР було розроблено проект закону, який мав назву “Про селянські господарства Української РСР”. На той час це була законодавчо революційна спроба відійти від монопольного аграрного землевикористання колгоспів і створити правові можливості для виникнення індивідуальних та сімейних форм організації праці на землях сільськогосподарського призначення.

Науковий аналіз цього законопроекту сприяв його юридичному вдосконаленню. Зокрема, найперше було запропоновано уточнити саму назву Закону, а отже, і майбутнього нового суб’єкта землевикористання. З метою надання цьому суб’єкту визнаної в усьому світі фермерської скерованості та для його термінологічного відмежування від поняття особистого підсобного господарства було запропоновано назвати закон так: Закон УРСР “Про селянські (фермерські) господарства”. [1, с.6-7]. Як відомо, саме таку назву (лише в однині) і має нині діючий Закон України.

В.Семчик та О.Погрібний запропонували декілька конкретних змістовних змін і доповнень до законопроекту, а саме: стосовно відносин власності на майно в господарствах, товарності сільськогосподарської продукції, сімейно-трудового характеру організації праці та ін. [2, с.18-21].

Закон України “Про селянське (фермерське) господарство” прийнято вже після проголошення незалежності України – 20 грудня 1991р. Це був один з перших законів незалежної держави, який характеризував принципово нові економічні і соціальні підходи до організації сільського господарства і встановлення земельних відносин. Нині цей Закон діє в редакції Закону від 22 червня 1993р. і має ту саму назву [3].

Закон закріпив комплекс різноманітних суспільних відносин, в основу яких покладено земельні відносини, що є цілком правомірним з огляду на юридичну та економічну сутність селянських (фермерських) господарств.

Земельні відносини в СФГ, порівнюючи з іншими аграрними суб’єктами, досить детально врегульовано Земельним кодексом України (в редакції Закону від 13 березня 1992р.).

Проблеми і потреби подальшого вдосконалення правової регламентації земельних відносин у СФГ головно зумовлені такими причинами:

1) необхідністю приведення їх у відповідність з нормами Конституції України, зокрема стосовно відносин власності на землю (ст.13, 14, 41), засад підприємницької діяльності (ст.42), організації праці (ст.43) ;

2) необхідністю законодавчого усунення існуючої колізійності в регулюванні земельних відносин поміж Земельним кодексом і Законом “Про селянське (фермерське) господарство” та між нормами самого Закону;

3) потребами та з’ясуванням конкретних форм подальшого вдосконалення законодавства щодо СФГ у сфері земельних відносин у сучасний період.

Стосовно забезпечення конституційних засад земельних відносин у СФГ можна накреслити декілька напрямів, головним з яких є гарантування Конституцією України права власності на землю (ст.14). Проте конституційні норми чітко не регламентують форми власності на землі, а встановлення порядку набуття та реалізації громадянами права на землі віднесено Конституцією до компетенції законів (можна припустити – спеціальних законів, у тому числі й Земельного кодексу України).

Вихідні положення ст.14 слід, на наш погляд, розглядати у поєднанні зі ст.41 та 42 Конституції. До того ж, вони повинні бути спеціалізовані до особливостей СФГ як суб’єктів аграрних відносин. Це означає, що стосовно них може виникати право приватної власності на землі сільськогосподарського призна­чення з метою ведення аграрного підприємництва.

Правова спеціалізація зазначених конституційних засад має знайти місце в новому Земельному кодексі України та в законі “Про селянське (фермерське) господарство”, що буде його істотним удосконаленням.

Зокрема, видається, в оновлених нормах Земельного кодексу України важливо закріпити земельні права та обов’язки голови та інших членів СФГ, гарантії цих прав, а також правові засади використання земельних паїв колишніх членів колективних сільськогосподарських підприємств для створення ними селянських (фермерських) господарств. Доцільно також урегулювати в кодексі можливість використання ними орендних засад землекористування.

Праця на землях сільськогосподарського призначення є процесом землевико­ристання [4], в якому органічно і нерозривно праця людини поєднується з функціонуванням природних властивостей грунтів як основного засобу виробництва товарної продукції сільського господарства. Отже, аграрне підприємництво, на відміну від іншого, обтяжено всіма елементами природного виробничого ризику, що не може не позначитись на особливостях його правової регламентації як в Земельному, так і в Цивільному кодексах (а поки що – в Законі України “Про підприємництво”).

Між нормами Земельного кодексу України та Законом України “Про селянське (фермерське) господарство” простежується чимало колізій у сфері фермерського землевикористання. Насамперед це стосується відносин земельної власності у СФГ. Так, ст.6, 7, 50-54 Земельного кодексу правомірно визнають суб’єктом зазначених відносин громадян України (хоча чітко і не визначають, хто саме з цих громадян – голова СФГ чи всі члени господарства можуть бути суб’єктами права приватної власності на землі). Закон же про СФГ з цього приводу займає непослідовну позицію: ст.4 та 5 зазначають, що право на створення господарств, а отже і на одержання для цього земельної ділянки належить громадянам, які виявили відповідне бажання, але водночас ст.11 дає перелік земельних обов’язків самого селянського (фермерського) господарства “як власника земельної ділянки і землекористувача”. Це підкріплює й положення ст.9 про набуття СФГ “статусу юридичної особи”. На такій же позиції стоїть і ст.10 Закону, вважаючи платниками земельного податку саме господарство. Вочевидь, це створює складні ситуації на практиці.

Враховуючи загальну тенденцію ринкових відносин, у тому числі і в аграрних відносинах, а також чималий досвід земельних відносин у традиційно фермерських країнах (США, Франції, Англії), доходимо висновку про необ­хідність усунення зазначених нормативних колізій через посилення земельних прав громадян, які створили і ведуть селянське (фермерське) господарство.

Подальше вдосконалення регламентації земельних відносин у СФГ має відбуватись у правовому полі земельного, а не цивільного законодавства (як це передбачається проектом Цивільного кодексу України). Вихідним положенням для такого висновку є розуміння земель сільськогосподарського призначення як унікальної природної цінності, що не може бути створена працею людини і яка забезпечує життєво необхідні потреби не лише власника, а й усього суспільства. Тому ці землі не можна розглядати як звичайне майно в аспекті цивільно-правових відносин [5].

––––––––––––––––––––

1. Титова Н. До проекту Закону про селянські господарства. // Радянське право. – 1990. – №10.

2. Семчик В., Погрібний О. В порядку денному – відродження селянських господарств (організаційно-правові питання) // Радянське право. – 1990. – №11.

3. Закон України “Про селянське (фермерське) господарство” від 22 червня 1993 року // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – №32.

4. Титова Н. Продовольственная программа: земля, труд (правовые аспекты). – Львов, 1989.

5. Титова Н. Землі як об’єкт правового регулювання // Право України. – 1998. – №4; Будзилович І., Юрченко А. Чи можна вважати майном земельну нерухомість України? // Право України. – 1999. – №11.

 



© Титова Н., 2001

 
Авторизація
Пошук