Радник

До проблеми визначення
психічного стану особи у випадку
заподіяння їй моральної шкоди

О. Грищук[D1] ©

Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна.
Е-mail:Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

Одне з прав людини, як відомо, є право на компенсацію моральної шкоди. Однак слід зауважити, що, хоча це право закріплене у законодавстві України, в його реалізації виникає низка проблем. Зокрема, вважаємо важливим розглянути на проблему визначення психічного стану особи у випадку заподіяння їй моральної шкоди.

Аналізувати цю  проблему слід, виходячи з визначення моральної шкоди, даного Пленумом Верховного Суду України у Постанові “Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди”. Згідно з цим визначенням, під моральною шкодою треба розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі діями або бездіяльністю інших осіб.

Моральна шкода має різні прояви: виникнення почуття страху, безвиході, приниження, сором, переживання іншого дискомфортного стану в зв’язку з втратою рідних, неможливість брати участь у громадському житті; втрата роботи, розкриття сімейної, лікарської таємниці, поширення відомостей, що не відповідають дійсності, тимчасове обмеження чи позбавлення прав та ін [7].

Людина здатна переживати душевні страждання тому, що вона має свідомість. Через свідомість проходять різноманітні переживання, почуття, емоції, думки. Свідомість миттєво пов’язує, співвідносить те, що людина побачила, почула і що відчула, подумала, пережила. Свідомість контролює психічну діяльність людини, зберігаючи складний взаємозв’язок між різними за рівнем компонентами психіки, підпорядкування нижчих з них вищим: емоцій – почуттям, почуттів – свідомості, біологічного начала в людині – суспільним началам [2, с.23].

У процесі відображувальної діяльності починають діяти всі компоненти психіки людини, на чому відбивається активна роль її свідомості. Будь-яке діяння неодмінно викликає ті чи інші переживання (позитивні чи негативні), в яких відображається її ставлення до предметів і явищ навколишньої дійсності. Переживання – це душевний стан особи, викликаний психічними (моральними) чи фізіологічними (фізичними) відчуттями і враженнями [2, с.23]. Занюк С. визначає це поняття як особливу внутрішню діяльність, внутрішню роботу, за допомогою якої людині вдається подолати те чи інше страждання в критичній ситуації і відновити втрачену душевну рівновагу [5, с.117]. В.Василюк також зазначає, що переживання – це процес подолання критичних ситуацій. В абстрактному розумінні – це боротьба з неможливістю жити, боротьба зі смертю всередині життя [4, с.50].

Предмет переживання спонтанно і, як правило, миттєво захоплює увагу свідомості людини. Він переміщується в “центр” свідомості, відсуваючи інші об’єкти сприйняття на “периферію”. Змінюється не тільки структура свідомості, але і зміст, характер підсвідомих процесів. Пізнавальна діяльність у свідомості починає визначатись не об’єктивними умовами ситуації, а якістю домінуючих переживань. Відтак, критична ситуація потребує від людини максимальної активізації внутрішніх ресурсів для відстоювання своїх попередніх можливостей, реалізації життєвих задумів, подолання негативних емоцій (горя, тривоги, страху, образи і т.д.) [4, с.46].

Отже, якщо переживання заподіюють шкоду душевному стану людини, то відповідно вони викликають в особи негативні емоції – моральні чи фізичні страждання. Емоції – це психічні стани і процеси, в яких реалізуються ситуативні переживання людини [10, с.52]. Під емоціями розуміють переживання людиною її ставлення до навколишнього світу і до самої себе, вони виражають глибоко суб’єктивне ставлення людини до того, що відбувається.

Якщо емоції виступають як безпосереднє переживання, то почуття зберігають це переживання [2, с.23]. Почуття викликають узагальнене і стійке ставлення людини до навколишнього світу і власної особи, в них відображено емоційний бік духовного світу людини, її суб’єктивне переживання подій і емоційне ставлення до навколишньої дійсності. Почуття, як і емоції, є суб’єктивним ставленням, у них специфічно відображається об’єктивний світ, вони бувають позитивними і негативними. Досліджуючи проблему визначення психічного стану особи у випадку заподіяння їй моральної шкоди, доцільно розглянути негативні емоції як такі, що становлять суть моральної шкоди.

Психологи виділяють такі негативні емоції, як горе, депресія і страждання. Горе зводиться головно до страждання, хоча часто є комбінацією емоцій, які включають в себе страх, почуття вини і гніву [6, с.251].

Депресія характеризується негативним емоційним фоном, змінами мотива­ційної сфери, загальною пасивністю поведінки. Суб’єктивно людина відчуває пригніченість, відчай, сум. Характерними є думки щодо власної відповідальності за різноманітні вчинки і події, які відбулися в житті людини або її родичів. Почуття провини за події минулого і почуття безпорадності перед життєвими труднощами поєднуються з почуттям безперспективності. Самооцін­ка різко знижена. Для поведінки в стані депресії характерним є сповіль­неність моторики, загальмованість психічних процесів, безініціативність, швидка втомлюваність. Усе це призводить до різкого спаду продуктивності діяльності. В тяжких, тривалих станах депресії можливі спроби до суїциду (самогубства). Депресія є комбінацією таких емоцій, як страх, почуття провини і гнів. Депресія також виступає як ознака страждання [5, с.111].

Страждання  – важлива фундаментальна негативна емоція, яку людина відчуває найчастіше [6, с.252], може поєднуватися з депресією та горем, тому, як видається, є доцільним використання емоції страждання для визначення психічного стану особи у випадку заподіяння їй моральної шкоди.

Страждати – означає зазнавати моральних мук, переживань, сильного фізичного болю, мучитися від цього, мордувати себе [9, с.416]. Зазнаючи страждань, людина занепадає духом, відчуває себе засмученою, збентеженою. Страждаючи, людина може відчувати самотність, ізольованість, відірваність від людей, особливо від тих, хто про неї піклується. Вона почуває себе потерпілою кинутою напризволяще, причому таке відчуття може бути як умотивованим, так і уявним. Невдоволеність собою також дуже часто є важливим компонентом страждання. Людина відчуває своє безсилля, вона “нудиться”. Їй здається, що час ледве рухається або зупинився. Вона відчуває втрату, почуває себе нещасною [6, с.251]. Страждання людини сигналізує про необхідність надання допомоги, тобто повідомляє і самій людині, яка страждає, і тим, хто її оточує, про те, що їй зле. Отже, психічні (душевні) страждання є відображенням у мозку людини переживання її ставлення до навколишнього світу чи до самої себе, яке виражається в почутті болю, засмучення, збентеження, занепаданні духом.

Психологічні страждання, згідно з дослідженнями психологів про структуру особи, що полягає у виділенні біопсихологічних і психо-соціогенних її елементів, можна поділити на моральні страждання (моральні муки) і фізичні страждання (фізичний біль).

Отже, у біопсихологічній сфері, тобто у сфері фізичного стану організму, його функціонування можуть спостерігатися фізичні страждання. Фізичні страждання – це такі психічні страждання, які виникають внаслідок негативного впливу на фізичну сферу особи, тобто фізичного болю. Зауважимо, що фізичний біль – це певний психічний стан людини, який визначається сукупністю фізіологічних процесів центральної нервової системи, викликаний надмірно сильними чи руйнівними подразненнями. Фізичний біль має гнітючий, тяжкий характер [3, с.74]. Фізичні страждання можуть потягнути моральні страждання.

Моральні страждання виникають у психо-соціогенній сфері особи, можуть виявлятися як образа, страх, горе, депресія, почуття втрати. Психо-соціогенна сфера включає: уявлення про те, яким потрібно бути в культурному плані, щоб досягти визнання оточуючих, тобто культурний ідеал особи; виконання соціальної ролі – становище особи в різних групах, що характеризується сукупністю її прав та обов’язків; відображене “я” – уявлення про те, як особу бачать і оцінюють інші; суб’єктивне “я” – уявлення про свою справжню внутрішню сутність [8].

Аналіз вищенаведених почуттів і емоцій дає можливість дійти висновку про необґрунтованість виділення великої кількості понять для окреслення психічного стану особи у випадку заподіяння їй моральної шкоди. Це пояснюється тим, що всі вище аналізовані поняття є взаємопов’язаними, причому зміст одного поняття охоплюється іншим: психічна реакція включає в себе переживання, переживання в свою чергу включає в себе емоції, зокрема страждання. Тому найбільш вдалим видається використання терміна психічні страждання як такого, що включає в себе моральні і фізичні страждання, тобто найближче і найточніше предає емоційний стан людини у випадку заподіяння їй моральної шкоди.

Зауважимо, що позитивні емоції можуть максимально згладити негативні зміни в психологічній сфері особи, які зумовлені перенесеними стражданнями, в зв’язку з чим потерпілий зацікавлений в ліквідації всіх несприятливих наслідків, викликаних протиправними діями заподіювача шкоди.

––––––––––––––––––––

1. Азон Бернар Стрес излечим. – М.: Крон-прес, 1994. – 192с.

2. Белоконев Б. Возмещение морального ущерба военнослужащим / Юридичний вісник України. – 1997. – №51(129). – 18-24 груд.

3. Большая медицинская энциклопедия: В 36 т. / Багулев А.Н. – М.: Гос. изд. мед. лит., 1958. – Т.4.

4. Василюк В.П. Психология переживания. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1984. – 200с.

5. Занюк С. Психологія мотивації та емоції. – Луцьк: Вид-во Волин.  ун-ту, 1997. – 180с.

6. Лзару Е. Эмоции человека. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1980. – 440с.

7. Малеина М. Компенсация за неимущественный вред // Вестник Верховного Суда СССР. – 1991. – №5.

8. Мачульская Е.Е. Проблемы возмещения морального вреда в трудовом праве // Вестник Моск. ун-та. Серия 11. Право. – 1994. – №1.

9. Новий тлумачний словник української мови: У 4 т. / Яременко В., Сліпушко О. – К.: Вид-во “Аконіт”, 1998. – 941с.

10. Психологічний словник / За ред. чл.-коресп. АПН СРСР В.І.Войтка. – К.:  ВО“Вища шк.”, 1982. – 216с.

11. Селье Г. На уровне целого организма. – М., 1966.

12. Узагальнення практики розгляду судами України справ по спорах, пов’язаних з відшкодуванням моральної шкоди / Біжучий архів Верховного Суду України за 1994р.

13. Философский словарь 4-е изд. / Под ред. И.Т.Фролова. – М.: Изд-во полит. лит., 1981. – 448 с.

Право громадян України на альтернативну (невійськову) службу – невід’ємний елемент свободи віровизнання

Л. Ярмол©

Коледж “Західноукраїнський колегіум”,
вул. Ген. Чупринки, 130, 79057 Львів, Україна

Серед прав людини важливе місце посідає свобода віровизнання. До її змісту входить ціла низка можливостей (елементів), зокрема і право на альтернативну (невійськову) службу.

Коротко висвітлимо історію виникнення й існування нормативно-юридичного опосередкування цього права людини. Інститут звільнення від військового обов’язку з релігійних переконань існував у Росії ще до 1917р. Після Жовтневої революції він був узаконений рядом Декретів РНК РРФСР. Зокрема, 20 січня 1918р. прийнято Декрет РНК РРФСР “Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви”, згідно з яким допускалася зміна одного громадянського обов’язку іншим, у кожному окремому випадку за рішенням народного суду [1, c.93].

Розвиваючи це положення, в перші роки радянської влади були прийняті спеціальні документи з цього питання: Декрет РНК “Про звільнення від військової повинності з релігійних переконань” від 04.01.1919р. і Постанова РНК “Про порядок звільнення від військової служби з релігійних переконань” від 14.12.1920р. [1, c.94]. У 1923 році був прийнятий ЦПК РРФСР, який містив спеціальну главу, що визначала порядок звільнення від військової служби з релігійних переконань (ст.226-230).

Згідно з постановою РНК від 14.12.1920р., призовник здобував право на звільнення від військової служби на підставі рішення народного суду. Приймаючи рішення, суд керувався показами свідків та іншими даними про спосіб життя призовника, які засвідчували ступінь щирості і послідовності в проведенні ним свого релігійного вчення в життя. До суду також надходив висновок експертів (представників релігійних віровчень) про те, чи відповідне вчення справді забороняє своїм послідовникам брати участь у якій би то не було військовій службі, і чи дійсно та чи інша особа є послідовником саме цього релігійного вчення та практично здійснює його у свому житті. Отже, народний суд на підставі вищезгаданих підстав мав право замінити військову службу “санітарною службою, переважно в заразних шпиталях” чи іншою загальнокорисною роботою.

Інститут звільнення від військової служби діяв в СРСР до 1 вересня 1939р., а потім упродовж понад 50 років не існував. За цей час десятки тисяч віруючих на території СРСР, релігійні переконання яких не дозволяли відбувати військову повинність, не могли здійснити повною мірою свого права на свободу віровизнання і навіть підлягали кримінальній відповідальності за ухилення від чергового призову на дійсну військову службу. А відтак деякі громадяни відбували покарання двічі, а то й тричі за злочин, мотивом учинення якого були релігійні переконання. І тільки з січня 1992р. в Україні почав діяти Закон України “Про альтернативну (невійськову) службу”, який визначив організаційно-правові основи реалізації цього права громадян.

Нині правову основу механізму юридичного забезпечення права громадян України на альтернативну (невійськову) службу становлять:

1. Конституція України, в якій закріплено, що “у разі якщо виконання військового обов’язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обв’язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою”(ч.4 ст.35).

2. Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації” від 23.04.1991 р. Однак у цьому законі не фіксується право громадян про альтернативну (невійськову) службу, а лише зазначається, що “заміна виконання одного обов’язку іншим з мотивів переконань допускається лише у випадках, передбачених законодавством України” (ст.4). Доцільно було б передбачити в цьому законі і право громадян на альтернативну службу, оскільки воно є невід’ємними елементом свободи віровизнання людини.

3. Закон України “Про альтернативну (невійськову) службу” (в редакції від 18.02.1999 р.). Це є спеціальний нормативно-правовий акт, який визначає механізм проходження альтернативної служби, права та обов’язки громадян, які її проходять, та інші питання, пов’язані з нею.

4. Постанова Кабінету Міністрів України від 10 листопада 1999 р. №2066 “Про затвердження нормативно-правових актів щодо застосування Закону України “Про альтернативну (невійськову) службу”. Нею були затверджені: положення про порядок проходження альтернативної (невійськової) служби; положення про комісії у справах альтернативної (невійськової) служби; перелік підприємств, установ, організацій, що перебувають у державній або комунальній власності, на яких громадяни можуть проходити альтернативну (невійськову) службу; перелік релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю. Оскільки була прийнята вказана постанова Кабінету Мііністрів України, втратила чинність постанова Кабінету Міністрів України від 30 червня 1992р. №360 “Про заходи щодо реалізації Закону України “Про альтернативну (невійськову) службу”.

Зазначимо, що вказане законодавство України не лише декларативно закріплює право громадян на альтернативну (невійськову) службу, а й надає реальну можливість громадянам ним скористатися, про що свідчать і статистичні дані. Так 1992р. цим правом скористалися 255 чол., 1993р. – 554, 1994р. – 702, 1995р. – 1500, 1996р. – 1159, 1997р. – 1448, 1998р. – 1207. Станом на 1 січня 1999р. альтернативну (невійськову) службу в Україні проходили 3510 чол., що порівняно з 1992р. більше у 15, 6 раза [2, с.276].

Специфіка права громадян України на альтернативну (невійськову) службу полягає в тому, що воно водночас є й різновидом юридичного обов’язку громадян перед суспільством. Згідно з чинним законодавством, альтернативна служба є службою, яка запроваджується замість проходження строкової військової служби і має на меті виконання обов’язку перед суспільством.

Право на альтернативну службу мають громадяни України, якщо виконання військового обов’язку суперечить їхнім релігійним переконанням і ці громадяни належать до релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю. Перелік же таких релігійних організацій затверджений постановою Кабінету Міністрів України. До них відносяться: адевинтисти-реформисти, адвентисти сьомого дня, євангельські християни, євангельські християни-баптисти, покутники, свідки Єгови, хоризматичні християнські церкви, християни віри євангельської, християни євангельської віри й товариство Свідомості Крішни, яке було включене в цей перелік у 1999 році. Можна передбачити, що цей перелік буде доповнений й іншими релігійними організаціями, віровчення яких не допускає користування зброєю.

Отже, громадяни, які є членами вищезгаданих релігійних організацій повинні документально або іншим чином підтвердити істинність своїх релігійних переконань на засіданні комісії у справах альтернативної служби, яка й приймає рішення про направлення громадянина на альтернативну службу. Всі інші громадяни не мають права на альтернативну (невійськову) службу.

Як бачимо, законодавство України чітко визначає коло осіб, які мають право на альтернативну службу, але тим самим, як видається, обмежує, порушує права громадян на свободу віровизнання, які не бажають проходити військову службу з огляду на свої моральні, філософські, етичні переконання. Якщо звернутися до законодавства інших держав, то право на відмову від військової служби з міркувань власної совісті, що грунтується не тільки на релігійних переконаннях, надається громадянам ФРН, Франції, Данії, Італії, Нідерландів, Норвегії, Португалії, Іспанії, Словаччини, Чехії, Угорщини, Фінляндії, Швеції, Польщі, Австрії [3, c. 26].

Нині строк альтернативної (невійськової) служби, згідно з чинним законодавством України, становить 27 місяців, а для осіб, які мають повну вищу освіту – 18 місяців. Раніше (до 1999 року) такий строк був удвічі триваліший, ніж строк військової служби. Зменшивши строк альтернативної служби, законодавство України врахувало досвід світової практики. Так, загалом, у країнах Європи альтернативна служба є довшою за військову в Німеччині (на 3 місяці), Португалії (на місяць), Чехії, Латвії, Польщі (6 місяців), Угорщині (10 місяців). Однак в Італії, Данії, Швеції та Нідерландах строки альтернативної та військової служби однакові [3, c.26].

Законодавство України, як уже зазначалося, чітко визначило перелік державних підприємств, установ, організацій, на яких громадяни можуть проходити альтернативну службу. Зокрема, до них належать державні організації, які діють у сферах: охорони здоров’я, соціального захисту, захисту довкілля, будівництва, житлово-комунального господарства, сільського господарства. Зазначимо також, що громадяни, які проходять альтернативну службу, не можуть призначатися на посади, що передбачають виконання функцій представників органів влади або органів місцевого самоврядування, організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських обов’язків [4]. Отже, громадяни України проходять альтернативну службу і відповідно виконують свої обов’язки перед суспільством у тих галузях господарства, які є найважливішими та потребують найбільшої допомоги.

Торкнемося коротко питань порушення законодавства України про альтернативну (невійськову) службу. Суб’єктами його правопорушень можуть бути як самі громадяни України, яким надано право на альтернативну (невійськову) службу, так й інші особи, в тому числі посадові, які перешко­джають громадянам у реалізації цього права.

Як уже зазначалося, право громадян України на альтернативну (невійськову) службу одночасно виступає і як їхній юридичний обов’язок перед суспільством, а тому за ухилення від його виконання, згідно з законодавством України, настає кримінальна відповідальність (ст.72 Кримінального кодексу України). І хоча цим правом “скористалося” чимало громадян, проте були й такі, що відмовлялися від проходження альтернативної (невійськової) служби з релігійних переконань. Зокрема, протягом 1992-1994 рр. у Львівській області з релігійних переконань ухилилося від проходження альтернативної служби 58 призовників, більшість з яких були притягнуті до кримінальної відповідальності [5, с.157]. Аналіз кримінальних справ, які були розглянуті районними судами міста Львова, показав, що громадяни, які ухилилися від альтернативної служби, були членами релігійної організації “Свідки Єгови”. Вони обґрунтовували свою відмову від альтернативної служби тим, що присвячують своє життя Богові і можуть служити тільки йому, а Закон України “Про альтернативну (невійськову) службу” трактує її як різновид військової. Однак, як нам відомо, останніми роками у Львівській області не було випадків притягнення громадян до кримінальної відповідальності за ухилення від альтернативної (невійськової) служби.

У 1998 р. в Україні було зафіксовано 127 порушень чинного законодавства щодо релігії та церкви, зокрема законів України “Про свободу совісті та релігійні організації”, “Про правовий статус іноземців”, “Про альтернативну (невійськову) службу”. Посадовими особами релігійних організацій було допущено 15 (12,6%) порушень, 6 випадків пов’язано з порушеннями законів про військову та альтернативну службу з релігійних мотивів [6, с.25].

Зазначимо, що порушень законодавства про військову (альтернативну) службу громадянами з релігійних мотивів у Львівській області в 1998 р. зафіксовано не було [7].

Отже, можна стверджувати, що невід’ємним елементом свободи віровизнання людини є право на альтернативну (невійськову) службу, яке, вважаємо, має бути зафіксоване й у Законі України “Про свободу совісті та релігійні організації”.

––––––––––––––––––––

1. Черемных Г.Г. Свобода совести в Российской Федерации. – М., 1996.

2. Шуба О. Релігія в етнонаціональному розвитку України. – К., 1999.

3. Право на альтернативну (невійськову) службу в Україні. Офіційний вісник // Людина і світ. – 1998. – №8.

4. Закон України “Про альтернативну (невійськову) службу” в редакції від 18.02.1999р. Ст.15. // Голос України. – 1999 – 16 берез.

5. Ярмол Л.В. Свобода віровизнання: соціально-філософські і законодавчі аспекти // Філософські пошуки. Вип. І-ІІ. – Львів;Одеса, 1997.

6. Інформаційний звіт Державного Комітету України у справах релігій за 1998рік “Про стан та тенденції розвитку релігійної ситуації, державно-церковних відносин в Україні // Людина і світ. – 1999. – №2.

7. Інформаційний звіт про стан та тенденції розвитку релігійної ситуації у Львівській області за 1998 рік // Див. біжучий архів Управління у справах національностей, міграції та релігій Львівської обласної держадміністрації.

Обмеження прав людини і громадянина
в інтересах охорони навколишнього природного середовища
(за законодавством України)

І. Панкевич©

Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна.
E-mail:Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

Скинувши з себе ланцюги тоталітаризму, який залишився у спадок з радянсь­ких часів, Україна формує власну державність на демократичних засадах. Конституція України вже в одній із перших статей встановлює, що людина, її життя і здоров’я, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, а права і свободи людей та їхніх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Однак будь-які права не можуть бути безмежними, тому дуже важливим аспектом проблематики прав людини є обмежування їх дієздатності. Пiдстави обмежування прав людини встановленi як у мiжнародно-правовому, так i в нацiональному законодавствах. Однiєю із таких пiдстав, поряд з iншими, є iнтереси охорони навколишнього природного середовища. Ця пiдстава широковживана як в мiжнародно-правових актах, так i в законодавствi України. Найпершим мiжнародно-правовим документом, що був присвячений винятково питанням охорони навколишнього природного середовища, стала схвалена на мiжнароднiй конференцiї з екологiчних питань, яку було проведено пiд егiдою ООН в 1992 р. у Рiо-де-Жанейро, Конвенція про біологічне різноманіття [1, с.494-517].

У нацiональному законодавствi України iнтереси охорони навколишнього природного середовища як пiдстава обмеження прав людини i громадянина передбаченi насамперед у Конституцiї України. Так її стаття 41 встановлює, що використання власностi не може “погiршувати екологiчну ситуацiю i природнi якостi землi”. А стаття 50 проголошує, що “кожен має право на безпечне для життя i здоров’я довкiлля та на вiдшкодування завданої порушенням цього права шкоди” [2, с.141]. У цьому контекстi вiдразу ж виникає логiчне запитання: що ж розумiти пiд довкiллям, навколишнiм природним середовищем? Для конкретизацiї поняття “навколишнє природне середовище” звернемося до чинного законодавства України. Стаття 5 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища” визначає поняття навколишнього природного середовища як “сукупнiсть природних i природно-соцiальних умов та процесiв, природнi ресурси як залученi в господарський обiг, так i невикористовуванi в народному господарствi в даний перiод (земля, надра, води, атмосферне повiтря, лiс та iнша рослиннiсть, тваринний свiт), ландшафти та iншi природнi комплекси” [3, с.546]. Це визначення дає перелiк основних елементiв поняття навколишнього природного середовища. I хоча, на перший погляд, зміст цих елементів є самоочевидним, вони можуть інтерпретуватись неоднозначно. Зокрема, виникають такі запитання: що таке атмосферне повiтря, земля, надра? У даному випадку згаданий закон є своєрiдним фундаментом пiрамiди iнших законодавчих актiв, якi уточнюють кожен сегмент, складник розглядуваного поняття.

Означення поняття землi у Земельному кодексi України (ЗК) немає [4, с.354]. Однак стаття 1 цього кодексу закріплює завдання земельного законодавства, а саме: “Регулювання земельних вiдносин з метою створення умов для рацiо­наль­ного використання й охорони земель, рiвноправного розвитку всiх форм власностi на землю i господарювання, збереження та вiдтворення родючостi ґрунтiв, полiпшення природного середовища, охорони прав громадян, пiдприємств, установ i органiзацiй на землю”. Очевидно, що вживане у цiй статтi поняття “полiпшення природного середовища” i поняття “охорона навколиш­нього природного середовища” є рiзними, самостiйними поняттями, якi взаємодоповнюються. Стаття 40 ЗК України серед обов’язкiв власникiв земельних дiлянок i землекористувачiв згадує й обов’язок – “не допускати погiршення екологiчної обстановки на територiї в результатi своєї господарської дiяльностi”. Крiм того, роз­дiл III ЗК цiлком присвячений охоронi земель, яка у статті 82 ЗК України визначається як система правових, органiзацiйних, економiчних та iнших заходiв, спрямованих на рацiональне використання земель, запобiгання необґрунтованому вилученню земель iз сiльськогоспо­дарського обороту, їх захист вiд шкiдливих антропогенних впливiв, а також на вiдтворення i пiдвищення родючостi ґрунтiв, продуктивностi земель лiсового фонду, забезпечення режиму земель природоохоронного, оздоровчого, рекреацiйного та iсторико-культурного призначення. На нашу думку, поняття “охорона земель” є складовою частиною “iнтересiв охорони навколишнього природного середовища”. Абсолютно тотожною статті 40 ЗК за текстуальним викладенням та змiстом є й стаття 11 Закону України “Про селянське (фермерське) господарство” [5, с.341].

У преамбулi Закону України “Про охорону атмосферного повiтря” [6, с.678] прямо вказується, що атмосферне повiтря є одним з основних життєво важливих елементiв навколишнього природного середовища, а у статті 2 цього ж закону вказується, що вiн розроблений вiдповiдно до Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища”.

Стаття 1 Лiсового кодексу України [7, с.99] теж одразу вказує, що лiсовi вiдносини в Українi регулюються цим кодексом, Законом України “Про охорону навколишнього природного середовища”, iншими актами України. Стаття 3 цього кодексу визначає лiс як “сукупнiсть землi, рослинностi, в якiй домiнують дерева та чагарники, тварин, мiкроорганiзмiв та iнших природних компонентiв, що в своєму розвитку взаємопов’язанi, впливають один на одного i на навколишнє середовище”. У такому випадку можна говорити про деяку невiдповiднiсть мiж термiнами, вжитими у Лiсовому кодексi України, та термiнами Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища”. Детально аналiзуючи термiни, можна зробити висновок, що лiс не є, згiдно iз наведеним у Лiсовому кодексi означенням, компонентом навколишнього природного середовища, тоді як Закон “Про охорону навколишнього природного середовища” вводить його до перелiку природних ресурсiв, якi охоплюються поняттям “навколишнє природне середовище”.

Кодекс України “Про надра” [8, с.310] визначає надра як частину земної кори, що розташована пiд поверхнею сушi та дном водоймища i яка сягає до глибин, доступних для геологiчного вивчення та освоєння. Стаття 26 цього кодексу передбачає припинення права користування надрами в разi користування ними iз застосуванням методiв i способiв, що негативно впливають на стан надр, призводять до забруднення навколишнього природного середовища або шкiдливих наслiдкiв для здоров’я населення.

Закон України “Про використання ядерної енергiї та радiацiйну безпеку” [9, с.81] вже у преамбулi проголошує примат прав людини, вiн встановлює “прiоритет безпеки людини та навколишнього природного середовища”. Це – основоположний закон, своєрiдна конституцiя в ядерному законодавствi України, де наведено досить повний перелiк термiнiв та визначень, що торкаються проблем ядерної енергiї. Крiм того, у цьому законi (стаття 5) проголошується, що одним із основних принципiв державної полiтики у сферi використання ядерної енергiї та радiацiйного захисту є прiоритет захисту прав людини та навколишнього природного середовища. Стаття 46 названого Закону встановлює обмеження прав осiб, що перебувають на територiї ядерної установки. Персонал, вiдвiдувачi, їхні транспортнi засоби можуть бути оглянутi посадовими особами пiдроздiлу охорони з використанням спецiальних засобiв виявлення боєприпасiв, зброї, радiоактивних, отруйних та наркотичних речовин, iнших предметiв, за допомогою яких можливе вчинення диверсiйних та терористичних актiв. Також забороняються вiдео- та фотозйомки iнженерних та технiчних засобiв охорони ядерних установок без дозволу експлуа­туючої органiзацiї. Стаття 47 Закону встановлює заборону проведення зборiв, мiтингiв, демонстрацiй та iнших громадських заходiв на територiї ядерної установки чи об’єкта, призначеного для повод­ження з радiоактивними вiдходами, та в санiтарно-захиснiй зонi. Цiєю ж статтею забороняється органiзацiя i проведення мiтингiв, демонстрацiй, пiкетування, блокування транспортних кому­нiкацiй та iнших громадських заходiв за межами територiї ядерної установки чи об’єкта, призначеного для поводження з радiоактивними вiдходами, та їх санiтарно-захисних зон, якщо внаслiдок проведення таких заходiв може виникнути порушення дiєздатностi систем ядерної установки чи об’єкта, призначеного для поводження з радiоактивними вiдходами, або буде утруднено допуск персоналу, пiдвезення людей, вантажiв, пожежної та iншої спецiальної технiки.

Крiм названих обмежень, цей закон передбачає й iншi додатковi обмеження. Наприклад, стаття 64 закону встановлює, що керiвник пiдприємства, установи, органiзацiї допускає осіб до роботи з ядерними матерiалами та на ядерних установках за наявностi позитивних висновкiв спецiальної перевiрки всiх вiдомостей, що подають про себе особи, якi бажають виконувати роботи з ядерними матерiалами та на ядерних установках. Цю спецiальну перевiрку виконують державнi органи, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність згідно з законодавством. А стаття 65 цього закону передбачає заборону особам, щодо яких проводять спеціальну перевірку, брати участь у діяльності об’єднань громадян, яка не підлягає легалізації відповідно до законодавства або заборонена у встановленому порядку. Отже, у Законі України “Про використання ядерної енергiї та радiацiйну безпеку” встановлено дуже суттєві обмеження здійснення прав людини. На нашу думку, вони є об’єктивно необхідними з огляду на охорону навколишнього природ­ного середовища. Тут доцільно згадати колишні часи соціалістично-капіталістичного протистояння, коли дії поліції США по розблокуванню території АЕС від демонстрантів трактувалися нами як грубе порушення права людини на свободу мітингів та демонстрацій. Однак на сьогодні в нашому законодавстві введено аналогічні обмеження прав людини. Можна вважати, що законодавством досягнуто паритет між забезпеченням прав людини та інтересами охорони навколишнього природного середовища.

Для вивчення практики застосування деяких із наведених законодавчих правообмежень нами було опрацьовано матеріали, які накопичилися у Львівській міжрайонній екологічній прокуратурі Львівської області, в об’єднанні “Львівліс” та у державному управлінні екобезпеки у Львівській області. На жаль, в екологічній прокуратурі та в об’єднанні “Львівліс” не виявилось матеріалів, які проілюстрували б застосування такої підстави обмеження прав людини і громадянина, як інтереси охорони навколишнього природного середовища. Така ситуація зумовлена, мабуть, тим, що працівники екологічної прокуратури та об’єднання “Львівліс” порушують провадження стосовно лише посадових осіб, винних у забрудненні навколишнього природного середовища. Натомість у Державному управлінні екологічної безпеки у Львівській області, поряд із значною кількістю аналогічних справ, нами виявлено й яскраві випадки обмеження прав людини і громадянина в інтересах охорони довкілля. Зокрема, постановою першого заступника прокурора Львівської області було порушено провадження про адміністративне правопорушення від 30.09.1996 року. Цією постановою встановлено, що при обстеженні будинку по вулиці Клари Цеткін 9а у місті Львові, належного гр. С.М.Тепліцькому, виявлено самостійно влаштовану ремонтну майстерню автомобілів, чим порушено статті 12 і 51 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища”, згідно з якими громадяни зобов’язані здійснювати діяльність з додержанням вимог екологічної безпеки, інших екологічних нормативів та лімітів використання природних ресурсів. Однак патенту та погодження інших спеціальних служб не було виявлено. На підставі названої постанови гр. С.М. Тепліцькийбув підданий штрафу Державним управлінням екологічної безпеки у Львівській області за порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища [10].

Постановою від 07.10.1996 року першого заступника прокурора Львівської області було порушено адміністративне провадження проти гр. Л.М.Семена, жителя с. Оброшино Пустомитівського району Львівської області. Він порушив статтю 84 ЗК України та статтю 44 Водного кодексу України, оскільки зі своєї присадибної земельної ділянки скидав стоки із гноєзбірника у природний потічок, що спричинило забруднення землі і поверхневих вод, тобто були порушені стаття 115 ЗК України, стаття 100 Водного кодексу України. На підставі цієї постанови гр. Л.М.Семен був оштрафований Державним управлінням екобезпеки у Львівській області [11].

Загалом можна зробити висновок, що у законодавстві України досить повно відображено проблему охорони навколишнього природного середовища. Власне, досліджуване питання привернуло до себе увагу держави нещодавно, головно після здобуття Україною незалежності. До того часу вважалося, що жодних проблем охорони навколишнього природного середовища в Україні немає взагалі, і лише аварія на Чорнобильській АЕС змусила суспільство зрозуміти всю серйозність цієї проблеми.

––––––––––––––––––––

1. Конвенція про біологічне різноманіття. Екологія і закон: Екологічне законодавство України: У двох книгах. Книга 2. – К.: Юрінком Інтер. 1997.

2. Конституцiя України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №30. – Ст. 141.

3. Закон України “Про охорону навколишнього природного середовища”// Відомості Верховної Ради України. – 1991. – №41. – Ст. 546.

4. Земельний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – №25. – Ст. 354.

5. Закон України “Про внесення змiн i доповнень до Закону України “Про селянське (фермерське) господарство”// Відомості Верховної Ради України. – 1993. – №32. – Ст. 341.

6. Закон України “Про охорону атмосферного повiтря”// Відомості Верховної Ради України. – 1992. – №50. – Ст. 678.

7. Лiсовий кодекс України // Відомості Верховної Ради України. 1994. №17. – Ст. 99.

8. Кодекс України “Про надра”// Відомості Верховної Ради України. 1994. №36. – Ст.310.

9. Закон України “Про використання ядерної енергiї та радiацiйну безпеку”// Відомості Верховної Ради України. – 1995. – №12. – Ст. 81.

10. Постанова №03-441 Державного управління екобезпеки у Львівській області від 16.10.1996р. Архів державного управління екологічної безпеки у Львівській області.

11. Постанова №03-431 Державного управління екобезпеки у Львівській області від 16.10.1996 р. Там же.

Деякі юридичні проблеми штучного переривання вагітності

в аспекті права людини на життя

А. Соловйов©

Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна.
Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

Питання штучного переривання вагітності (аборту) дедалі частіше привертає до себе увагу вчених як елемент змісту права людини на життя. Чимало авторів розглядає аборти з погляду права людини залишити після себе нащадків, визнаючи тим самим суб’єктом такого права особу, здатну вирішувати для себе питання щодо переривання вагітності [1, с.68; 2, с.23-26]. Інші автори схильні підходити до аналізу проблеми абортів з позицій права потенційного суб’єкта народитися [3, с.45], у той час як окремі дослідники взагалі не відносять питання можливості проведення абортів до розглядуваної структури права людини на життя [4, с.50; 5, с.39; 6, с.6]. І хоча ст.27 Конституції України проголошує право кожної людини на життя невід’ємним, зміст цього права у законодавстві все ще остаточно не окреслений. Важлива спроба визначити, які можливості належать людині як суб’єкту права на життя була зроблена авторами проекту нового Цивільного кодексу України. Стаття 273 проекту Цивільного кодексу, зокрема, зазначає: “Захищається право на життя зачатої дитини”.

Водночас законодавство України, закріплюючи за жінкою право на материнство, не покладає на неї обов’язок бути матір’ю. Стаття 57 ч.2 Основ законодавства України про охорону здоров’я надає жінці право самостійно вирішувати питання про материнство. Цим самим жінці надається репродуктивна свобода і, відповідно, можливість репродуктивного вибору [7, с.30]. Ця свобода має свої межі, окреслені у законодавстві, які здебільшого зумовлені турботою про здоров’я жінки з боку держави, а не забезпеченням дитині можливості народитися. Зокрема, ст.50 Основ законодавства України про охорону здоров’я передбачає, що, за бажанням жінки, аборт може бути проведений у випадку, коли строк вагітності не перевищує 12 тижнів. У разі вагітності від 12 до 28 тижнів аборт може бути зроблено тільки в окремих випадках за наявності соціальних та медичних показань.

Відповідно до цих положень, Наказом Міністерства охорони здоров’я від 28 червня 1994 р. №111 було затверджено інструкції про порядок проведення операції штучного переривання вагітності та про порядок проведення операції штучного переривання вагітності ранніх строків методом вакуум-аспірації. Крім того, постановою Кабінету Міністрів України від 12 листопада 1993 р. №926 “Про порядок штучного переривання вагітності від 12 до 28 тижнів” було встановлено досить широкий перелік медичних та соціальних показань проведення операції штучного переривання вагітності. Штучне переривання вагітності також можна проводити не залежно від строків вагітності, якщо є загроза життю матері. Отже, регулюючи питання пріоритету права матері самостійно вирішувати, чи робити їй аборт, передбаченого діючим законодавством, та права на життя зачатої дитини, передбаченого поки що лише у ст.273 проекту нового Цивільного кодексу України, законодавець віддає перевагу інтересам матері. Відтак у такий спосіб законодавець визначив той момент, з якого перевага надається охороні та захисту прав майбутньої дитини [8, с.30].

У діючому законодавстві, згідно зі ст.9 Цивільного кодексу України, правоздатність громадянина виникає в момент народження, отже, Україна визнає за людиною здатність мати право саме з цього моменту. Тому не дивно, що впродовж багатьох років питання абортів на Україні розглядалось лише з погляду забезпечення права матері на охорону здоров’я, працю тощо, не беручи до уваги, що цим завдається непоправна шкода іншій істоті, яка потенційно також могла б стати суб’єктом права.

Однак не всі країни дотримуються цієї точки зору. Зокрема, ст.15 Конституції Словацької республіки передбачає, що життя людини охороняється ще до її народження [9, с.449]; законодавство КНР, визначаючи вік людини, додає ще дев’ять календарних місяців її внутріутробного розвитку [10, с.21], а цивільний кодекс Японії наділяє плід деякою правоздатністю [11, с.52].

Дещо іншої думки додержуються теологи, які вважають, що ембріон чоловічої статі має людську душу на 40-й день від моменту зачаття, а ембріон жіночої статі – на 80-100-й день. Тому штучне переривання вагітності до спливу цього строку не вважали убивством, на відміну від аборту, здійсненого після того, як плід став одухотвореним [12, с.12]. Відголоски такої позиції навіть сьогодні спостерігаються у судових доктринах деяких штатів США. У 1973 р. Верховний суд США у справі Roe v. Wade визнав обмеження права жінки на аборт допустимим з мотиву охорони її здоров’я лише на тій стадії вагітності, коли аборт є більш небезпечним для її здоров’я, ніж продовження вагітності і пологи (кінець першого триместру вагітності). Обмеження цього права в ім’я захисту інтересів ембріона є допустимим лише з моменту його життєздатності (початок третього триместру вагітності) [13].

Зауважимо, що передбачене законом право на життя, як і будь-яке інше суб’єктивне право, належить певному носію – правоздатному суб’єкту суспільного життя. А, як наголошує професор З.В. Ромовська, правоздатність – це є природна здатність людини мати цивільні права та обов’язки [14, с.52]. Отже, сам факт того, що перед нами – людина, означає, що вона – суб’єкт права, особа з правової точки зору.

Відтак викликає заперечення положення ст.19 Закону України “Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині”, де термін “особа” вживається стосовно мертвого ембріона, фетальні матеріали якого надані для трансплантації. По-перше, термін “особа” означає наявність правоздатності, що є спірним навіть щодо живого ембріона. Крім того, ст.9 Цивільного кодексу України визначає, що правоздатність припиняється в момент смерті. Також на сьогодні немає єдиної думки з приводу моменту виникнення конкретного людського життя, а тому спірним є час, з якого ембріон може вважатися людиною, правоздатним, а отже, і носієм права людини на життя.

Упродовж історії розвитку людства розроблено чимало критеріїв щодо характеристики і визначення людини. І майже у кожному випадку головним критерієм цього визначення було визнання того факту, що людина являє собою автономну біологічну одиницю [15, с.137-149]. Отож, здатність до автономного існування видається головним критерієм у визначенні моменту виникнення людського життя. За браком такої здатності у ембріона єдиною автономною біологічною одиницею залишатиметься мати. Наказом Міністерства охорони здоров’я від 19 лютого 1996 р. №3 затверджено інструкцію про визначення критеріїв живонародженості, мертвонародженості та перинатального періоду, згідно з якою здатним до автономного існування визнається немовля семимісячного внутріутробного розвитку, довжина тіла якого не менше ніж 35 см. а вага – не менше ніж 1000 г.

Проте прогрес медицини ставить нові запитання. Наприклад, у 1970 р. в КНР народилася дівчинка вагою 250 г, ріст якої становив близько 15 см. У п’ятнадцятирічному віці її вага становила 7, 5 кг, а зріст – 86 см. Психічний розвиток дівчинки – без відхилень. Цей факт свідчить про те, що кількісні характеристики життєздатності будуть змінюватись і законодавство повинно вчасно відображати такі зміни [16, с.50].

Отже, відповідь на запитання, з якого моменту починається життя людини, слід шукати в царині медицини та інших природничих наук. Тому викликає заперечення пункт 4 Декларації щодо медичного аборту, прийнятої 24-ю Всесвітньою медичною асамблеєю в Осло у 1970 р., де зазначено: “Медики не повинні визначати ставлення та норми будь-якої держави і суспільства щодо цих питань” [17].

Виходячи з викладеного, можна погодитись з позицією Н.В. Кальченко, що моментом виникнення права на життя слід визнати народження людини [18, с.15]. Важливо зауважити, що такий юридичний факт виникає лише за наявності умови – живонародження плоду, яке визначається на підставі медичних критеріїв. Ненароджений плід, який зв’язаний з організмом матері і повністю залежить від його нормального функціонування, треба розглядати як складову жіночого організму. Відтак право жінки приймати рішення щодо проведення чи непроведення аборту в рамках встановлених законодавством з метою забезпечення охорони здоров’я матері слід зберегти.

Проте деякі медичні та соціальні показання, передбачені постановою Кабінету Міністрів України від 12 листопада 1993 р. №926, потребують змін. Передусім викликає остороги той факт, що, незважаючи на вимогу ст.50 Основ законодавства України про охорону здоров’я щодо можливості проведення аборту в разі строку вагітності від 12 до 28 тижнів лише в окремих випадках, перелік таких “окремих” випадків охоплює понад 100 позицій, причому, цей перелік не є вичерпним.

По-друге, деякі з показань проведення аборту не відповідають нормам інших нормативно-правових актів. Зокрема, ст.16 КпШС встановлює шлюбний вік для жінок у 17 років. У той же час стан фізичної незрілості організму жінки – неповнолітньої до 18 років визнається показанням проведення операції штучного переривання вагітності. Тобто це не відповідає меті прийняття КпШС, зазначеній у ст.1 КпШС, зокрема створення сім’ї та виховання дітей. Видається, що шлюбний вік та вік настання фізичної зрілості організму жінки мають бути узгоджені.

З погляду дієздатності важко погодитись із змістом п.6 Інструкції про порядок проведення операції штучного переривання вагітності, де зазначено, що штучне переривання вагітності у неповнолітніх до 18 років проводиться за згодою батьків або інших законних представників. Як зазначає Л.О. Красавчикова, навряд чи можна залишати на самостійний розсуд неповнолітньої питання про материнство Видається, що треба б передбачити в законі необхідність письмової згоди батьків (законних представників), якщо аборт стосується особи, яка не досягнула 18 років [19, с.32]. Така позиція суперечить нормі ч.2 ст.11 Цивільного кодексу України, яка передбачає, що у випадках, коли закон дозволяє одруження до досягнення 18-річного віку, громадянин набуває дієздатності у повному обсязі з моменту одруження. Таким чином, як видається, згода батьків неповнолітньої на проведення операціїї штучного переривання вагітності необхідна лише у випадку, коли неповнолітня до 18 років не була одружена, а відтак ще не набула дієздатності у повному обсязі.

Розвиток медицини, генетики та інших природничих наук переводить проблему абортів із сфери “особистих переконань і совісті, яку слід поважати” (Декларація щодо медичного аборту), у сферу правову. Втім, встановлення чітких, хоч і змінних медичних критеріїв початку людського життя сприятиме вирішенню численних правових та етичних проблем.

––––––––––––––––––––

1. Ковалев М.И. Право на жизнь и право на смерть // Государство и право. – 1992. – №7.

2. Красавчикова Л.О. Право на жизнь // Вестник Гуманитарного университета. – Серия “Право”. – 1996. – №1.

3. Крэнстон М. Права человека. Документы о правах человека. – Paris, 1975.

4. Малеина М.Н. О праве на жизнь // Государство и право. – 1992. – №2.

5. Танаев В. М. Право на смерть // Вестник Гуманитарного университета. – Серия “Право”. – 1996. – №1.

6. Кальченко Н.В. Право человека и гражданина на жизнь и его гарантии в Российской Федерации: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – С. – Пб., 1995.

7. Красавчикова Л.О. Вказ. праця.

8. Красавчикова Л.О. Вказ. праця.

9. Конституції нових держав Європи та Азії. – К: Право, 1996.

10. Гладун З.С. Соціально-філософські засади права людини на життя і права на смерть // Права людини в Україні. – Київ; Харків, 1994. – Вип.9.

11. Ромовська З.В. Цивільна правоздатність громадян // Право України. – 1994. – №10.

12. У истоков человеческой жизни: правовые аспекты / Под ред. В. Чхиквадзе. – М, 1994.

13. Roe v. Wade 410 U.S. 113 (1973).

14. Ромовська З.В. Вказ. праця.

15. Большая Советская энциклопедия. – М.: Советская Энциклопедия, 1978. – Т.29.

16. Малеина М.Н. Вказ. праця.

17. Права человека и профессиональная ответственность врача. – К: Сфера, 1999.

18. Кальченко Н.В. Вказ. праця.

19. Красавчикова Л.О. Вказ. праця.

Доктрина меж національного (внутрішнього) оцінювання Європейської Конвенції

про захист прав та основних свобод людини
як вагомий чинник її тлумачення

С. Федик©

Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна.
E-mail:Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду,Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

Вступивши до Ради Європи і ратифікувавши Конвенцію про захист прав і основних свобод людини (далі – Конвенція), Україна повинна неухильно виконувати низку взятих на себе обов’язків.

Ратифікація Конвенції зумовила виникнення жвавих дискусій щодо юридичної природи цього акта, особливостей його застосування у конкретних умовах нашої держави і ролі та значення практики Європейського Суду з прав людини (далі – Євросуд) стосовно розуміння змісту передбачених Конвенцією прав та основних свобод людини.

Конвенція виступає чи не єдиним прикладом міжнародного договору, реалізація положень якого забезпечується ефективним механізмом, представленим Євросудом і Комітетом Міністрів Ради Європи. Завдяки їхньому функціонуванню дотримання та виконання конвенційних норм країнами-учасницями перебуває під безпосереднім контролем Ради Європи, що своєю чергою зумовлює можливість швидкого й ефективного реагування на порушення прав та основних свобод людини у тій чи іншій державі.

Рішення Євросуду у їх резолютивній частині виступають основною формою реакції контрольного механізму Ради Європи на “невідповідну” поведінку держави. Беручи до уваги практичну неможливість невиконання згаданих рішень з огляду на негативні для держави політичні наслідки такого кроку, очевидною є наявність серйозного втручання у суверенітет країн-учасниць. Таке втручання не є порушенням юридичних норм, оскільки носій суверенітету попередньо погодився на добровільне виконання рішень Євросуду, однак з погляду прихильників абсолютної національної самостійності подібний примус однозначно є неприпустимим, оскільки він безпосередньо втручається у внутрішню політику держави. Зважаючи на неабияку роль, що її відіграють у політичному житті – прихильники концепції “сильного суверенітету” у країнах-членах Ради Європи і конкретні історичні умови, в яких відбувалось підписання Конвенції, її автори передбачили щодо застосування окремих положень акта широку дискрецію національних органів державної влади.

Однак надання державам широкої дискреції не означає відсутність контролю з боку Ради Європи за її межами та способом реалізації, оскільки Конвенція безпосередньо встановлює вичерпний перелік факторів внутрішньої ситуації країни, зважаючи на які правозастосовний орган може обмежити право, яке перебуває під конвенційним захистом. Тому проблема розмежування “європейської” та “внутрішньої” юрисдикції є однією із ключових, що постали на стадії практичного застосування конвенційних норм.

Доктрина сфери оцінювання бере свої початки з теорії подвійної юрисдикції, згідно з якою окремі питання є водночас у межах компетенції двох систем права: національної і міжнародної. Практичне застосування цієї теорії покликане оптимально гармонізувати дію норм внутрішнього законодавства і положень міжнародного права. Причому важливою є можливість, чи навіть обов’язок національних правозастосовних органів використовувати при вирішенні справ як національні, так і міжнародно-правові норми.

Левову частку питань, які є предметом розгляду Євросуду, традиційно відносять до сфери внутрішньої компетенції держави. Звичайно, створення системи органів Ради Європи не мало на меті ліквідувати уряди чи будь-як  обмежити їхні владні повноваження. Перше і головне завдання полягало у створенні механізму, який був би здатний ефективно захищати права людини. Саме у такому контексті слід розглядати значення і роль Євросуду як своєрідної наглядової інстанції стосовно правозастосовних органів країн-учасниць. Стаття 19 Конвенції чітко вказує на мету створення Євросуду – забезпечення додержання Високими Договірними Сторонами їхніх зобов’язань за Конвенцією та протоколами до неї. Іншими словами, за умови виконання сторонами своїх зобов’язань взагалі не буде потреби втручання у сферу їхньої компетенції. Однак, оскільки підходи до розуміння і застосування норм щодо окремих прав у країнах-учасницях можуть докорінно відрізнятися від тих, які передбачені Конвенцією, необхідне перманентне здійснення Євросудом наглядової щодо національних правозастосовних органів функції.

Важливим у цьому відношенні є положення ст.35 Конвенції, яке серед інших умов прийнятності справи до розгляду виділяє обов’язковість вичерпання усіх національних засобів правового захисту. Тим самим констатується вторинна “наглядова” природа функцій Євросуду. Доцільність такої норми є беззапереч­ною, оскільки вона не лише уберігає Євросуд від надмірної кількості звернень та дає можливість зосереджуватись на ключових моментах, на яких акцентувалася увага на стадії розгляду справи національними органами, але й заохочує правозастосовні органи держав до повсюдного використання конвенційних положень.

Етимологію терміна сфера оцінювання слід шукати в англійському “margin of apreciation”. З точки зору відомого дослідника практики Євросуду Вонга, “apreciation” (оцінення, оцінювання) означає “ідеальне сприйняття вражень чи відмінностей”; під терміном “margin” (межа, сфера) розуміється “ліміт, поза яким щось перестає бути можливим чи бажаним”. Отже, зміст концепції зводиться до аналізу одного права крізь призму іншого. Тобто сфера оцінювання є дискрецією, якою наділені держави у справі забезпечення оптимального балансу між закріпленим Конвенцією правом та дозволеними нею ж обмеженнями цього права.

Зважаючи на загальне значення складових терміна, а також конкретну практику Євросуду, дотичну до реалізації державами права на сферу оцінення, її можна визначити так: передбачена конвенційними нормами ширина дискреції держави, яка використовується нею при вирішенні питань щодо застосування обмежень стосовно закріплених Конвенцією прав чи виконання обов’язків, що забезпечує ефективну реалізацію прав та основних свобод людини.

Наголошуючи на важливості застосування доктрини сфери оцінювання Євроcдом при вирішенні конкретних справ, вважаємо за доцільне навести декілька таких прикладів.

По справі Хендісайд проти Сполученого Королівства Євросуд виклав свою позицію з цієї доктрини у контексті свого тлумачення статей, що містять обмеження, а саме Євросуд зазначає, що в силу свого прямого і постійного контакту з рушійними силами своїх країн державні органи в принципі перебувають у вигідному становищі, ніж міжнародний суддя, стосовно того, щоб зробити висновок відповідно точного змісту цих вимог, а також стосовно “необхідності” відповідного “обмеження” або “покарання”.

По справі Санді таймс проти Сполученого Королівства Євросуд заявив, що до завдань Євросуду аж ніяк не входить підміна компетентних національних судів – вона, скоріше, полягає у перегляді рішень, що винесені ними у здійсненні свого права на оцінку.

Це не означає, що здійснюваний Євросудом нагляд обмежується засвідченням того, чи здійснює держава-відповідач своє дискреційне право осмислено, виважено і добросовісно. Навіть Договірна Країна, яка так діє, підлягає контролю з боку Євросуду щодо відповідності її поведінки до зобов’язань, взятих нею на себе за Конвенцією [1, c.36, пар.59].

Іншим прикладом застосування концепції сфери оцінювання є рішення по справі Класс проти Німеччини, де Євросуд заявив про те, що він (Євросуд) аж ніяк не повинен підміняти оцінку національних органів влади якою б то не було іншою оцінкою. Однак це не означає, що Договірні Сторони користуються необмеженою свободою дій. Договірні Держави не можуть вживати будь-яких захолів, які вони вважають належними [2, c. 23, пар.49].

Саме за Євросудом закріплено право виносити остаточні рішення з питань про те, чи відповідають обмеження положенням Євроконвенції. По справі Хендісайд Євросуд також заявив, що концепція сфери оцінювання йде пліч о пліч з функцією нагляду зі сторони європейських органів.

Зокрема, Органи Конвенції зазначали, що держави та Європейська Комісія і Євросуд наділені сумісною компетенцією у тлумаченні й застосуванні обмежувальних положень Євроконвенції. Так наприклад, по справі Лінгенз проти Австрії Євросуд заявив, що при здійсненні своїх повноважень по нагляду Євросуд не може обмежуватись розглядом оспорюваних судових рішень ізольовано. Він повинен підходити до них з позицій справи в цілому. Євросуд повинен визначити, чи було це втручання “пропорційним переслідуваній законній меті” і чи подані на його доказ підстави є “доречними і достатніми” [3, c.25-26, пар.40].

У справі Лісгоу проти Об’єднаного Королівства (що торкалася права на компенсацію і способу її здійснення) заявник скаржився на порушення ст.1 Протоколу №1 Євроконвенції. У цьому випадку Євросуд вважав природним, що для проведення соціально-економічної політики законодавчий орган має бути наділеним можливостями оцінки з тим, щоб вони не протидіяли винесенню їм рішень відносно того, що саме відповідає громадським інтересам, якщо тільки це рішення явно не позбавлене розумних підстав. Щодо різноманітних аспектів економічної політики країни-учасниці, то з цього приводу Євросуд додає, що в силу безпосереднього знання свого суспільства та його потреб і ресурсів національні органи влади перебувають у більш вигідному становищі, ніж міжнародний суддя, щодо визначення заходів, які необхідно вжити в тій чи іншій галузі, і, як наслідок, повинні бути наділені більшими граничними можливостями оцінки [4, с.51, пар.122 ].

Сфери оцінювання можуть змінюватись залежно від того, про які елементи конкретного положення йде мова. У справі Даджен проти Об’єднаного Королівства скарга торкалась існування у Північній Ірландії законодавства відповідно до якого здійснення певних гомосексуальних дій навіть між повнолітніми мужчинами кваліфікувалось як кримінальний злочин. По цій справі Євросуд заявив, що не тільки сутність цілі обмеження, але й характер пов’язаних з цим заходів впливає на сферу граничних можливостей оцінки. Ця справа торкається одного з найінтимніших аспектів приватного життя. Тому для того, щоб втручання з боку державних органів могло набути законної сили для цілей пункту 2 ст.8 Конвенції, мають бути надзвичайно серйозні підстави [5, с.21, пар.22].

Щодо позитивних зобов’язань, то Євросуд схильний залишити за національними органами досить широкі дискреції для оцінювання Конвенції. Так по справі Ріс проти Об’єднаного Королівства і по справі Коссі проти Об’єднаного Королівства (які обидва торкались відмови від визнання нової сексуальної належності прооперованого транссексуала) Євросуд заявив, що на Об’єднаному Королівстві не лежить позитивне зобов’язання змінити свою систему реєстрації актів народження. Незважаючи на широку дискрецію, надану державам у цій сфері, не можна вимагати, щоб позитивні зобов’язання, які випливають зі ст.8 Конвенції, мали настільки ж широкий обсяг [6, с.14, пар.35]. Євросуд зайняв ту ж позицію в справі В. проти Франції. Він висловив думку про неоспорюваність того факту, що ставлення до транссексуалізму змінилось, наука досягла прогресу і цій проблемі надається дедалі більшого значення. Однак серед держав – членів Ради Європи поки немає достатньо широкого консенсусу відносно того, щоб переконати Євросуд дійти інших висновків, ніж ті, які були зроблені у його рішенні по справі Ріс від 17 жовтня 1986 року і справі Коссі від 27 вересня 1990 року.

––––––––––––––––––––

1. Див. Рішення у справі Sunday Times v. UK від 26 квітня 1979 р. // E.H.R.R., Series A, №30. – Strasbourg, 1979.

2. Див. Рішення у справі Klass and others v. Germany від 6 вересня 1978 р. // E.H.R.R., Series A, №28. – Strasbourg, 1978.

3. Див. Рішення у справі Lingens v. Austria від 8 липня 1986 y. // E.H.R.R., Series A, №103. – Strasbourg, 1979.

4. Див. Рішення у справі Lithgow v. UK від 8 липня 1986 р. // E.H.R.R., Series A, №102. – Strasbourg, 1979.

5. Див. Рішення у справі Dudgeon v. UK від 22 жовтня 1981 р. // E.H.R.R., Series A, №45. – Strasbourg, 1979.

6. Див. Рішення у справі Rees v. UK від 17 жовтня 1986 р. // E.H.R.R., Series A, №106. – Strasbourg, 1979.

Застосування Конвенції про захист прав людини та основних свобод у правових системах європейських держав

М. Антонович©

Київський національний університет імені Тараса Шевченка
вул. Університетська, 17, Київ, Україна

Україна, ратифікувавши Європейську конвенцію про захист прав людини та основних свобод (далі – Конвенція) [1, с.25-42] та протоколи №1, 2, 4, 7 і 11 до Конвенції, інкорпорувала Конвенцію в національну правову систему й визнала обов’язковою юрисдикцію Європейського Суду з прав людини в усіх питаннях, що торкаються тлумачення і застосування Конвенції [2]. Для України це цілком новий механізм захисту прав людини, введення якого ускладнюється багатьма чинниками, зокрема проблемами реформування самої судової системи в Україні. Це ускладнюється ще й тим, що Україна є державою з континентальною системою права, в той час як право Європейського суду – прецедентне, а отже, перед суддями України гостро стоїть проблема вивчення та застосування не тільки норм Конвенції, а й прецедентних рішень Європейського суду.

Стаття є спробою аналізу стану інкорпорації Конвенції в національне законодавство України, узагальнення практики європейських держав щодо інкорпорації Конвенції та застосування ними прецедентного права страсбурзького Суду. Такий аналіз необхідний для визначення ефективних способів застосування Конвенції та рішень Європейського суду судами України.

Ще у 1993 р. В. Буткевич (нині суддя Європейського суду з прав людини від України) писав, що суд у Страсбурзі може розглядати українські справи лише тоді, коли українські суди приймали рішення на підставі міжнародних конвенцій про права людини [3, с.89]. На жаль, передбачення В. Буткевича про те, що у найближчі 5-8 років суди України не скористаються міжнародними пактами про права людини, справджуються. І все ж Європейський суд справи українських громадян приймає до розгляду. Тільки у травні 1999 р. були визнані прийнятними заяви Назаренка, Данькевича, Алієва та Хохліча проти України, які скаржаться на порушення статті 3 Європейської конвенції, а саме нелюдське поводження з ними на “дорозі смерті” після винесення їм смертного вироку [4, с.3]. Загалом, станом на 3 вересня 1999 р. до Європейського суду надійшло 1257 скарг від громадян України. Однак лише 349 з них було зареєстровано, а визнано прийнятними, тобто взято судом до розгляду, всього вісім. Серед цих восьми скарг від України, шість – з приводу умов утримання засуджених до смертної кари і дві – щодо заборгованої зарплати, які порушено не за самим фактом невиплати зарплати, а стосовно невиконання судових рішень з цих невиплат [5, с.3].

Отже, громадяни України, а також ті, хто на законних підставах перебувають на її території, реалізують право, яке надає їм Конституція України, а саме: “… після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна” (ст.55 ч.4) [6]. Таке ж право гарантує будь-якій особі, неурядовій організації або групі осіб і Конвенція у випадку, коли одне з прав, викладених у ній, порушено однією з договірних сторін (ст.34). При цьому повинні бути вичерпані всі національні засоби захисту, термін від дати прийняття остаточного рішення на національному рівні не повинен перевищувати шести місяців і питання до того часу не повинно розглядатись Європейським судом чи шляхом іншої процедури міжнародного розслідування чи врегулювання (ст. 35).

Визнавши Конвенцію поряд з іншими міжнародними договорами, що пройшли ратифікацію, частиною національного законодавства, вищими за статусом від звичайних законів, але такими, що посідають друге місце після Конституції, Україна наслідувала практику Франції (ст. 55 Конституції Франції передбачає таке проміжне положення Конвенції), Кіпру, Греції, Іспанії та деяких інших держав. У Франції в 1975 р. Касаційний суд, а в 1989 р. Державна рада прийняли рішення про застосування ст. 55 Конституції Франції 1958 р., згідно з якою підписані, ратифіковані і опубліковані договори мають пріоритет над французькими законами незалежно від дати набуття ними чинності. У Нідерландах подібне конституційне положення привело до того, що судді чимраз частіше прямо застосовують положення Конвенції [7, с.499].

У Німеччині та Італії положення Конвенції, які мають пряму дію, в цілому діють як норми звичайного законодавства, тобто вони мають пріоритет над положеннями тих законодавчих актів, які вступили в дію до набуття Конвенцією чинності в національному праві, але законодавчі акти, що вступили в дію пізніше, можуть мати пріоритет над положеннями Конвенції. Однак у 1987 році Федеральний конституційний суд Німеччини постановив, що в принципі Конвенція переважає над законодавством, прийнятим після набуття нею чинності, якщо лише чітко не встановлено, що законодавчий орган виразив протилежну волю, а також що Основний Закон повинен тлумачитися у світлі Конвенції [7, с.499].

Найпрогресивнішою в питанні інкорпорації Конвенції виявилась Австрія, яка надала положенням Конвенції статусу норм Конституції [7, с.499; 8, c.27]. Послідовною у визнанні примату міжнародних норм є і судова практика Голландії. Тут суди не тільки тлумачать закони у світлі міжнародних договорів, але й відмовляються їх застосовувати, якщо вони суперечать договірним нормам. Пріоритет договорів визнається щодо всього законодавства, включаючи конституційне [9, с.109].

Разом з тим невелика кількість договірних сторін вважають чи до недавнього часу вважали, що національне право та договірне право – цілком відмінні правові системи, і договори не можуть набути статусу національного законодавства до того часу, поки вони не введені спеціальними законами. Відмову деяких держав інкорпорувати Конвенцію упродовж десятків років професор І. Камерон пояснює, головно, страхом перед тим, що суди набудуть більшої влади за рахунок послаблення влади уряду [10, с.21]. Той факт, що Конвенція не була інкорпорована в національне право, давав підставу судам для відхилення позову заявника як необґрунтованого з погляду національного права. Об’єднане Королівство прийняло Закон про права людини (the Human Rights Act), яким частково інкорпорувало Конвенцію в національне законодавство, аж у 1998 р. розділ 1 цього закону торкається ст.2-18, тобто розділу 1 “Права і свободи” Конвенції, ст.1-3 Протоколу 1 та ст.1 і 2 Протоколу 6 Конвенції. Низка важливих статей Конвенції, таких як ст.41 щодо справедливої сатисфакції, британським Законом про права людини не була інкорпорована. Важливу роль у зміні позиції британських судів відіграло право Європейських співтовариств, участь в яких спонукала Великобританію ближче ознайомитись з континентальним правом, яке домінує в праві Співтовариств, і, зокрема, в Європейському суді справедливості [9, с.119].

Закони про інкорпорацію Конвенції в національне право набули чинності у Данії в 1992 р., Ісландії – в 1994 р., Швеції – в 1995 р. [7, с.499]. Згідно з Законом про інкорпорацію Конвенції у Швеції, Конвенція набула статусу звичайного закону, однак було також прийнято положення до Конституції, відповідно до якого закон чи інший нормативний акт не повинні прийматись всупереч зобов’язанням Швеції, згідно з Конвенцією, іншими словами, закон чи нормативний акт, який суперечить Конвенції, суперечить і Конституції [10, с.23].

В дійсності тільки невелика група правників-міжнародників дотримується тієї думки, що держави зобов’язані інкорпорувати Конвенцію в національне право. Європейський суд неодноразово підкреслював, що не існує такого юридичного обов’язку. Зокрема, про це йдеться в ухвалі по справі “Ірландія проти Об’єднаного Королівства” 1978 р. [8, с.29-30]. І все ж навіть у тих державах, які не інкорпорували Конвенцію у своє внутрішнє право, існує тенденція посилатись на Конвенцію та її тлумачення в рішеннях Європейського суду та уникати конфліктів між Конвенцією і національним правом. Певні презумпції можуть зменшити ймовірність того, що суду доведеться прийняти рішення, яке суперечитиме Конвенції. Одна презумпція полягає в тому, що, коли існує розумне тлумачення національного права, яке узгоджується з Конвенцією, то суд повинен застосовувати його, а не інше тлумачення, яке не відповідає Конвенції. Інша презумпція передбачає, що Конвенція, яка формально не є частиною національного права, все ж може сприяти процесу розвитку права і усуненню непевних моментів. Третій принцип, яким можуть керуватися національні суди, полягає в тому, що всі посадові особи повинні знати про міжнародні зобов’язання своєї держави і, отже, враховувати передбачені Конвенцією права окремої особи під час здійснення своїх повноважень [7, с.499‑500].

Однак дійсний статус міжнародного права в національній правовій системі визначається не тільки конституційними нормами. Він найперше визначається бажанням національних судів застосовувати норми міжнародного права у своїх рішеннях. Саме так працюють суди більшості європейських держав, прямо застосовуючи положення Конвенції. Зазначимо, що певний прогрес у цьому відношенні мають і деякі держави СНД, наприклад, Російська Федерація, де Конституційний Суд визнав антиконституційними окремі положення Кодексу Законів про Працю, оскільки вони порушували загально визнані принципи та норми міжнародного права [11, с.62]. У своїй Постанові про перевірку конституційності правозастосувальної практики щодо справ про відновлення на роботі від 23 червня 1992 р. Конституційний суд РФ посилається на Загальну декларацію прав людини [12].

Проте судова практика застосування Конвенції значно відстає від відповідних конституційних положень. Так, незважаючи на те, що в Голландії визнано пряме застосування Конвенції, суди і передусім Верховний суд, розглядають її як допоміжне джерело права і, якщо можливо, уникають посилань на Конвенцію, надаючи перевагу конституційним нормам[9, с.131]. Навіть в Австрії суди надають перевагу буквальному, обмеженому тлумаченню положень Конвенції [9, с.131]. Пряме застосування Конвенції судами договірних сторін може ускладнюватись існуванням декількох систем захисту прав людини в цих державах. У Швеції, наприклад, окрім Конвенції існує ще дві окремі системи захисту конституційних прав [10, с.26].

Більшість держав – сторін Конвенції не дозволяють позивачам постати перед найвищим національним судом особисто. Зазначимо, що більш ліберальний режим щодо цього Об’єднаного Королівства, де всім відома справа полковника Вінтла [13], котрий, програвши в суді першої інстанції та в апеляційному суді (ув’язнений, тим часом, за фізичний напад на відповідача), виграв справу у Палаті Лордів, де постав перед судом особисто [14, с.6].

Згідно з Законом України “Про Конституційний Суд України” [15], громадяни не є суб’єктами права на конституційне подання, тобто Конститу­ційний Суд України, на жаль, не розглядає скарги на порушення конституційних прав і свобод громадян на відміну, наприклад, від Конституційного Суду Російської Федерації [16, с.498]. Громадяни України, іноземці, особи без громадянства та юридичні особи можуть бути суб’єктами права на конституційне звернення з питань дачі висновків Конституційним Судом України у випадку необхідності офіційного тлумачення Конституції та законів України. Згідно з ст.94 Закону України “Про Конституційний Суд України”, “підставою для конституційного звернення щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів України є наявність неоднозначного застосування положень Конституції України або законів України судами України, якщо суб’єкт права на конституційне звернення вважає, що це може призвести або призвело до порушення його конституційних прав і свобод.”

Однак, як засвідчила справа громадянина Салова, таке конституційне звернення не є ефективним засобом захисту прав людини. Отримавши неоднозначне застосування положення Конституції та законів України судами України, а саме – Київським районним судом м. Донецька, Донецьким обласним судом та Верховним Судом України щодо права на повернення заощаджень, громадянин Салов звернувся до Конституційного Суду України з конституційним зверненням та додав копії постанов судів, які неоднозначно застосували норми Конституції та законів України. Однак у відповіді секретаріату Конституційного Суду було зазначено, що звернення не може бути прийнято, бо не наведено фактів неоднозначного застосування вказаних громадянином Саловим статей судами або іншими органами державної влади. І все ж, як зазначалось вище, заява Салова була зареєстрована в Секретаріаті Європейського суду [17].

Оскільки система права Європейського суду є прецедентною, національні суди європейських держав, включаючи ті, де діє континентальна система права, застосовують прецедентне право страсбурзького Суду. Принагідно зауважимо, що в державах з англо-саксонською системою права багато цивільних прав у свою чергу захищені законами, а не судовими рішеннями [18, с.90]. Як зазначає П.М. Рабінович, “справжній смисл багатьох норм Конвенції, сформульованих здебільшого в надто абстрактній, часто оціночній формі, конституюється, з’ясовується лише після їх тлумачення і застосування у рішеннях Суду. Практика Суду (а це сотні рішень) розвивається за відверто прецедентним принципом. І тому знання й урахування прецедентних рішень Суду, засвоєння специфіки його професійного мислення, його “правового менталітету” – одне з найактуальніших завдань, що постають нині перед суддями та будь-якими іншими суб’єктами захисту прав людини в Україні”[19, с.358]. Як відомо, за відсутності у Великобританії писаної Конституції саме прецедентне право служить конститу­ційною основою та втіленням найважливіших цінностей суспільства. Воно, отже, має вищу юридичну силу, ніж закони, в тому розумінні, що останні повинні тлумачитись відповідно до принципів прецедентного права [20, с.241]. У розділі 2 згаданого вище британського Закону про права людини 1998 року зафіксовано, що суди і трибунали повинні застосовувати все “право” Конвенції, яке на той час становило понад 500 судових справ Європейського суду та понад 30000 рішень про прийнятність Європейської комісії. Разом з тим слід пам’ятати, що, згідно зі ст.46 Конвенції, рішення Європейського суду є обов’язковими тільки для сторін у справі.

Багато прав безпосередньо в Конвенції не сформульовані, а випливають з рішень Європейського суду. Наприклад, право доступу до суду як таке не гарантується Конвенцією. Стаття 6 Конвенції передбачає лише право на “… справедливий і відкритий розгляд впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом …”. Однак у рішенні по справі “Ґолдер проти Об’єднаного Королівства” від 1975 року Європейський суд дійшов висновку, що ст.6 (1) гарантує право доступу до суду і відкинув той аргумент, що ця стаття торкається тільки процедури в суді [21]. Більше того, це право було визнане як таке, що має бути доступним навіть для особи, яка відбуває тюремне ув’язнення в Англії, незважаючи на те, що відповідно до англійського цивільного процесу реалізувати це право на практиці складно [22, с.142]. Зауважимо, що в Конституції України гарантується право кожного на захист своїх прав та свобод судом і право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ст.55).

Іншим прикладом того, що деякі права не сформульовані в Конвенції, але випливають з рішень Європейського суду, може бути право на правову допомогу в цивільному процесі. Ст.6 п.3(с) Конвенції гарантує право на безкоштовну правову допомогу людині, якщо вона не має коштів для оплати правової допомоги захисника, тільки у кримінальному процесі. Між тим, Європейський суд у справі “Еарі проти Ірландії” від 1979 року зауважив, що, незважаючи на відсутність подібної норми для цивільного процесу, ст.6 п.1 може спонукати державу забезпечити правову допомогу захисника, коли така допомога необхідна для реального доступу до суду [23]. Іншими словами, ця справа передбачає, що брак правової допомоги позивачу у поданні позову може стати порушенням ст.6 Конвенції, особливо у випадках складних позовів та неможливості для позивача постати перед судом особисто. Конституція України у 59 статтях пішла далі Конвенції, гарантуючи кожному право на правову допомогу, яка у випадках, передбачених законом, надається безоплатно.

Важливим для України як держави, в якій ніколи не застосовувалось прецедентне право у рішеннях судів і де не існує необхідних законодавчих підстав для такого застосування, є вивчення того, яким чином право Конвенції застосовується іншими національними юрисдикціями. Розглянемо, зокрема, досвід застосування Конвенції та права Європейського суду у шведській правовій системі, яка також є континентальною. На вересень 1998 р. у Швеції Конвенція була застосована у 58 справах [10, с.21]. Право Конвенції (Convention acquis) значною мірою проникає в систему національного права, однак, на відміну від права ЄС, воно не має переваги у випадку конфлікту з національним правом Швеції. Навпаки, воно застосовується паралельно з національним правом. Іншими словами, Конвенція разом з прецедентними рішеннями Європейського суду, в яких дано її тлумачення, значною мірою розглядається як принципи, а не норми. Як зазначає І.Камерон, застосування Конвенції означає, що для національного суду питання полягає не у вирішенні, що є найбільш прийнятним: норма Конвенції чи іншого закону і застосування цього, а застосування норми закону в світлі Конвенції. І.Камерон порівнює це із застосуванням законів у світлі норм Конституції, що є типовим для всіх держав, які мають писані конституції [10, с.35]. Іншим принципом застосування Конвенції у шведській правовій системі є запропонований Верховним Судом принцип “надання особливого значення договорам з прав людини” у випадку конфлікту з національним законодавством. У цілому шведські суди намагаються брати до уваги Конвенцію, та, якщо і є певні недоліки, то з причин нестачі часу, а не ворожості чи байдужості до Конвенції.

М.В.Буроменський виділяє три можливі шляхи застосування Євроконвенції в правовій системі України, а саме – через прийняття спеціальних законів, тлумачення існуючих законів на основі Конвенції та застосування міжнародних норм у світлі ст.9 Конституції України [24]. Як зазначає М.Буроменський, варто врахувати приклад Конституційного суду Іспанії, який, беручи до уваги рішення Європейського суду у справі “Кастелз проти Іспанії” (Castells v. Spain), ухвалив, що прецедентне право Європейського суду може бути прямо застосоване в іспанському правовому регулюванні [25, с.126].

Очевидно, що в недалекому майбутньому суди України повинні будуть у своїх рішеннях застосовувати не тільки норми Конвенції, але й рішення Європейського суду, в яких дається тлумачення Конвенції, а тому знати прецедентне право Європейського суду українські судді та інші суб’єкти захисту прав людини будуть зобов’язані. Як зазначає Дж. Ґінзбурґз, для успішного вирішення проблеми застосування норм міжнародного права суддям, окрім усього іншого, необхідні і певні моральні якості – значна громадянська відвага та професійна чесність. Важливість цього моменту зазначається в доктрині міжнародного права [26, с.193].

Необхідним є створення механізму моніторингу нового страсбурзького прецедентного права щодо інших держав, не чекаючи, поки Європейський суд звернеться безпосередньо до Української держави. На зразок західно­європейських держав, необхідно створити спеціальну службу в Міністерстві закордонних справ чи в Міністерстві юстиції України для встановлення відповідності нових справ Європейського суду національному законодавству, щоб уникнути проблем у майбутньому. Допомогою суддям стало б розроблення Правил застосування норм Європейської конвенції з прав людини та основних свобод (як і міжнародного права в цілому) судами України.

Доцільним видається введення навчального курсу “Європейське право з прав людини” до навчальних планів юридичних факультетів вузів України. Нині надзвичайно важливим є видання збірників “Практика Європейського Суду з прав людини: Рішення. Дослідження. Нормативні акти”, яке започатковане Львівською лабораторією прав людини Академії правових наук України в 1997 р.; “Практика Європейського Суду з прав людини: Рішення. Коментарі”, започаткованого Українською Правничою Фундацією на честь 50-річчя Ради Європи у 1999 р.

Оскаржуючи в судах України порушення своїх прав, люди можуть і повинні у позовах спиратись на статті Конвенції та рішення Європейського суду, що передбачає знання цих документів та участь кваліфікованих захисників. Це прискорить застосування міжнародно-правових актів судами України.

В цілому активізація застосування Конвенції та рішень Європейського суду національними судами відповідає тенденції росту ролі національних судів у функціонуванні міжнародного права, поглибленню взаємозв’язку міжнародного та національного права. Застосовуючи міжнародні норми з прав людини, національні суди тим самим стверджують міжнародні стандарти в цій надзвичайно важливій сфері.

––––––––––––––––––––

1. Конвенція про захист прав людини та основних свобод із поправками, внесеними відповідно до положень Протоколу №11 // Практика Європейського суду з прав людини. – 1999. – №1.

2. Закон України “Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції” // Голос України. – 1997. – 24 лип.

3. Буткевич В. Права людини в Україні. З погляду творення нової правової бази // Політична думка. – 1993. – №1.

4. Information Note No. 6 on the case-law of the Court. May 1999 // http://www.dhcour.coe.fr/eng.

5. Шевчук Ю. Євросуд занепокоєний нашими проблемами // Голос України. – 1999. – 3 лист.

6. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 черв. 1996 р. – К.: Преса України, 1997.

7. Дженіс М., Кей Р., Бредлі Е. Європейське право у галузі прав людини: джерела і практика застосування / Пер. з англ. – К.: АртЕк, 1997.

8. The European System for the Protection of Human Rights / Ed. by R.St.J. Macdonald, F. Matscher, H. Petzold. – Dordrecht; Boston; London: Martinus Nijhoff Publishers, 1993.

9. Лукашук И.И. Международное право в судах государств. – С. – Пб.: СКФ Россия – Нева, 1993.

10. Cameron I. The Swedish Experience of the European Convention on Human Rights since Incorporation // Int’l & Compar. L. Quart. – 1999. – V. 48.

11. Danilenko G.M. Implementation of International Law in CIS States: Theory and Practice // Eur. J.Int’l L. – 1999. – V.10.

12. Российская газета. – 1992. – 4 авг.

13. Wintle v. Nye [1959] 1 W.L.R. 284.

14. Walker R. Opinion: The Impact of European Standards on the Right to a Fair Trial in Civil Proceedings in United Kingdom Domestic Law // Eur. Hum Rts L.Rev. – 1999. – Is. 1.

15. Закон України “Про Конституційний Суд України” від 16 жовтня 1996 р. // Вісник Українського Центру прав людини. – 1998. – Ч. 3.

16. Комментарий к Конституции Российской Федерации. – М., 1996.

17. Ілляш І. Салов проти… // Голос України. – 1999. – 28 лип.

18. Cross F.B. The Relevance of Law in Human Rights Protection // Int’l Rev. of L.& Economics. – 1999. – V.19.

19. Рабінович П. Рішення Європейського суду з прав людини: До характерис­тики концептуально-методологічних засад їх обґрунтування // Практика Європейського суду з прав людини: Рішення. Коментарі. – 1999. – №1.

20. Allan T.R.S. The Rule of Law as the Rule of Reason: Consent and Constitutionalism // The L. Quart. Rev. – 1999. – V. 115.

21. Golder v. U.K. // (1975) 1 E.H.R.R. 525.

22. Jacobs F.G. The Right to a Fair Trial in European Law // Eur. Hum. Rts L. Rev. – 1999. – No. 2.

23. Airey v. Ireland (1979) 2 E.H.R.R. 305.

24. Буроменський М.В. Конвенції Ради Європи і розвиток законодавства України”: Доповідь на конференції “Україна і міжнародне право на межі тисячоліть (до завершення 10-ліття міжнародного права ООН 1989-1999)”. – К., 26-27 листопада 1999 р.

25. Буроменський М. Кроки до Європи: Рецензія на збірник: “Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Дослідження. Нормативні акти. Вип.1, 2, 3 / За ред. П.М. Рабіновича // Право України. – 1999. – №8.

26. Ginsburgs G. Domestic Law and International Law // Toward the “Rule of Law” in Russia. – N.Y., 1992.

Права і свободи людини:
класична доктрина і сучасна концепція
(до порівняльної характеристики)

С. Добрянський©

Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

Однією із невід’ємних складових життя як міжнародної спільноти, так і кожного політично організованого суспільства виступають права людини. Останнім часом поняття прав людини настільки вкорінилося у політико-правове і навіть побутове спілкування, стало такою мірою звичним для використання у програмних документах різноманітних суб’єктів політичної діяльності, що “неозброєним оком” його смислове навантаження іноді видається самоочевидним. Проте це далеко не так, про що свідчить, зокрема, практика судових органів України [1, с.3-7; с.35-38] або ж Європейського суду з прав людини [2, с.1]. Дається взнаки своєрідна природа такого явища, як права людини: воно, як і будь-який інший феномен, має свою, так би мовити, вдачу, свої закономірності, незнання яких спричиняє труднощі різнопланового, передусім правозастосовного (практикоприкладного) характеру. Однією з передумов подолання таких труднощів виступає з’ясування глибинних, основоположних основ природи цього явища, насамперед дослідження філософсько-світоглядних засад концепцій прав людини. Деякі аспекти таких засад розглянуто у цій статті.

Як зазначено в одному з найавторитетніших світових енциклопедичних видань – “Британіці”, права людини – це словосполучення, що увійшло у мовний лексикон лише після Другої світової війни, ознаменувавши народження сучасної концепції прав людини, яка прийшла на зміну доктрині природного права [3, с.652]. Головним чинником формування зазначеної концепції виявилося становлення нового міжнародного правопорядку, запровадженого ООН: з діяльністю цієї організації саме й пов’язано розробку документів, які згодом утворили фундамент міжнародної нормативної системи прав людини.

Однак зрозуміло і те, що сучасна концепція прав людини не з’явилася та й не могла з’явитися на, так би мовити, порожньому місці. Адже найперші документи, в яких було закріплено права людини, були результатом саме внутрішньодержавної, а не міжнародної правотворчості. Тому видається слушним та доцільним простежити наявність спільних та відмінних рис у класичній доктрині природних прав та сучасній концепції прав людини – це, гадаємо, дасть змогу з’ясувати, якою мірою сучасна концепція виступає, з одного боку, своєрідною ланкою ланцюга еволюції зазначеної доктрини, а з іншого – у чому виявляються нові, невідомі раніше риси та тенденції феномена прав людини.

Поняття прав людини як окрема категорія з’явилося лише в епоху Просвіти (XVIII ст.), хоч окремі положення, які дотичні ідеї прав людини, можна виявити задовго до того вже у творах грецьких філософів та й у деяких релігіях світу [4, с.95-100]. Зокрема, згадаємо, епохи деякі країни Європи, де було ухвалено декілька хартій, що кодифікували певні свободи людини. Приміром, такі документи, як Magna Charta Libertatum 1215 р., датська Erik Klippings Handfaestinung 1282р., не стільки виголошували права людини, які можна було відстоювати за тих чи інших обставин, скільки визначали межі втручання державної влади у життєдіяльність певної, кількісно обмеженої групи осіб. Відтак вони ще не містили всеосяжної філософської концепції свободи – концепції, в якій права людини виступали б як самостійне правове начало, а не лише критерій визначення легітимності державної влади.

В епоху Просвіти набула поширення думка про те, що саме природа наділяє людину певними фундаментальними правами, які можуть бути протиставлені урядові, але разом з тим мають ним й охорянитися. З того часу права людини, їх здійснення, стали розглядатися як елементарні передумови гідного людського існування.

Спочатку спробуємо виділити складові концепції природних прав та сучасної концепції прав людини, а потім порівняємо їх принаймні на двох рівнях: термінологічному та правозастосовному.

Одним з перших принципів концепції природних прав є їхній загальний, тобто універсальний, характер: такі права торкаються всіх без винятку людей, – лише завдяки їхньої належності до роду людського; вічність (позаісторичність) змісту таких прав, який із плином часу не змінюється – адже, породжені одного разу і назавжди, такі права є незмінними; абсолютність (невід’ємність) таких прав, заперечення наявності яких є неприпустимим з огляду на їхню “вмонтованість” у природу людини і тому може кваліфікуватися як посягання на саме існування людської істоти як такої.

Тепер простежимо основні характеристики сучасної концепції прав людини, зокрема, ті, що відображені у рішеннях міжнародних судових органів, найперше – Європейського Суду з прав людини [5, с.327]. Ця концепція деякими авторами позначається як “соціально-конструйована доктрина” прав людини [6, с.7].

До положень згаданої концепції можна віднести тези щодо: а) соціальної зумовленості змісту прав людини, тобто їхньої залежності від рівня та характеру розвитку суспільства, який визначається, з одного (внутрішнього) боку, діалектикою взаємодії людини та суспільства, а з іншого (зовнішнього) – взаємодією того чи іншого політично організованого суспільства з міжнародним співтовариством, мірою залученості цього суспільства до глобальних процесів; б) історичного характеру зумовленості як змісту, так і номенклатури прав людини, чим визначається можливість виникнення нових прав людини, яких до певного часу взагалі не існувало, і модифікування з плином часу змісту чи обсягу прав людини.

“Генна спадковість” класичної доктрини прав людини найяскравіше виявляється стосовно так званих особистих та політичних прав і свобод: неважко простежити, вони без істотних змін “перекочували” у новітню (соціально-конструйовану) доктрину прав. Однак й у цьому аспекті варто зробити певні зауваги.

Основною посилкою концепції природних прав людини служить положення про автономію індивіда, тобто вважалося, що політичні та особисті права і свободи визначають ту сферу буття індивіда, в яку не допускається втручання жодних інших суб’єктів, передусім держави та суспільства. А відтак обов’язки усіх, хто, умовно кажучи, протистоїть індивіду, зводяться до негативних: утримуватися від таких дій, які посягали б на цю окреслену сферу автономії індивіда. Сучасна ж концепція прав людини робить уже дещо інші акценти, відображаючи інші тенденції щодо цих, “випробуваних часом” прав людини. Як показує практика міжнародних органів контролю за станом здійснення прав людини, покладення на державу “простого” обов’язку лише не втручатися у здійснення прав особистого та політичного характеру в деяких випадках ще не є достатньою гарантією того, що вони не будуть порушені. Європейський суд з прав зазначає що, людини, за певних умов держава повинна вживати заходів не лише негативного, але й позитивного характеру задля забезпечення навіть таких, тобто “негативних”, прав [7, с.92].

Ще однією ознакою підтвердження, яке виявляє еволюційний характер сучасної концепції, є практика термінологічного позначення відповідних правових можливостей людини.

У процесі ознайомлення з текстами міжнародних актів та сучасних конституцій деяких держав з питань відображення прав людини виявлено часто вживане словосполучення “права та свободи” людини. Прикладом може бути використання зазначених термінів у нормах Міжнародного Біля про права людини, у назві Конвенції про захист прав та основних свобод людини, у відповідних положеннях Конституцій України, Польщі, Франції, Росії, ФРН. Звернувшись до пам’яток історії права, бачимо, що термін “свобода” як означення правових можливостей людини з’явився у внутрішньодержавних документах раніше, аніж термін “права”. Цікаво, що перший термін виявлений і в нормативних документах українського державного будівництва XVII-XVIII ст., зокрема у Березневих Статтях і Конституції прав та вольностей Війська Запорізького 1710 р. [8, с.85].

Як видається, термін “свободи”, вживаний того часу, позначав уявлення саме про права, які належать особам чи групам людей з огляду на їхні звання чи статус – адже тоді права людини виступали у формі правових можливостей обмеженого кола суб’єктів. Не зайвим буде нагадати про саме народження ідеї прав людини та її філософське обгрунтування, коли права та свободи людини мислилися як природні та невід’ємні, а часом виникнення таких прав вважали момент народження індивідів. За такого розуміння легітимність держави визначалася ступенем визнання цих прав, на чому, власне, і закінчувалися її обов’язки. Не дивно, що за такого підходу не могли визнаватись інші права, окрім політичних та особистих, тобто таких, що відображалися у домінуючій доктрині. За такого природного підходу термін “свободи” вживали для позначення тих правових можливостей людини, які були “одиничними” виявами її загальної свободи – невід’ємного атрибута кожного індивіда при народженні.

Подальший розвиток концепції прав людини привів до фіксації принципово нових можливостей людини, щодо яких вживання терміна “свободи” вже не видавалося адекватним з огляду на їхній специфічний характер.

Зазначене розмежування вживання термінів “права” та “свободи” зберігається й донині. Це спостерігається, зокрема, у працях польських авторів, причому акцент робиться на характері обов’язків держав щодо дотримування прав та свобод людини. “Свобода” – це сфера автономії буття індивіда, втручання в яку держава повинна уникати, іншими словами “свободи” – це негативні права [9, с.9, 20].

Істотна відмінність між класичною доктриною прав людини та їх сучасною концепцією спостерігається також і в питаннях щодо тих суб’єктів, яких можна вважати потенційними порушниками прав людини, що пов’язано, зокрема, з розвитком міжнародних відносин та незнаним на час існування згаданої доктрини певних суб’єктів міжнародних відносин. Якщо права, проголошені у французькій Декларації прав людини та громадянина 1789 р. і в американській Декларації Незалежності 1776 р. стосувалися головно держави та суспільства, то нині можливими суб’єктами притягнення за порушення прав людини визнаються транснаціональні корпорації й деякі інші міжнародні організації та утворення (зокрема, такі, як Європейський Союз).

У цьому ж аспекті треба також згадати раніше не відомий феномен “приватизації” прав людини. Як зазначається у правовій літературі, однією з реалій сучасного життя виступає поява нових центрів влади – таких, як асоціації різнопланового характеру, політичні партії, профспілки, корпорації, університети, а це означає, що індивід тепер зазнає тиску й відчуження не лише з боку державного апарату. Соціальний розвиток зумовив нову дифузію публічних та приватних сфер, внаслідок чого обов’язки щодо прав людини, визначені у відповідних міжнародних документах, повинні торкатися не лише держави, але й певних недержавних суб’єктів [2, с.137].

Принципово відмінними рисами сучасної концепції прав людини є й те, що вона є значно ширшою за номенклатурою прав людини, оскільки охоплює права соціально-економічні, а також так звані солідаристські, колективні (відповідно права другого і третього поколінь.)

Підсумовуючи викладене, можна дійти таких висновків: права людини є одним з найважливіших інститутів права будь-якої сучасної держави і розглядаються вони передусім як узагальнення практичного досвіду міжлюдського спілкування, а відтак за жодних обставин їх не можна розглядати як породження спекулятивної діяльності людського розуму у відриві від невпинних соціальних процесів. Щоправда, в епоху Просвіти цей досвід відображав практику спілкування окремих людських суспільств, про що свідчить різний акцент у правах, яким надавалося першочергового значення у відповідних державних документах. У наш час цей досвід стає загальнолюдським і переконливо свідчить, що визначальним критерієм прогресу людства є ступінь визнання цінності його кожного окремого представника – людини. Відтак стає зрозумілою спадковість сучасної концепції прав людини, яку можна вважати продовженням доктрини природних прав принаймні щодо низки ключових її моментів: а) визнання універсальності носіїв таких прав, якими (носіями) виступають усі люди, незалежно від існуючих між ними відмінностей, б) визнання таких прав природними, тобто констатація незалежності їхнього існування від держави (хоч, як зазначалося, розуміння такої “природи” є неоднозначним у класичній та сучасній доктринах прав людини). Схарактеризовані нами нові тенденції розвитку інституту прав людини, відображені в його концепції, слід, на нашу думку, вважати не такими, що суперечать класичній доктрині, а, скорше, природним проявом його закономірностей, що еволюціонують, трансформуються в унісон із динамікою суспільства.

––––––––––––––––––––

1. Див:.Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянки Дзюби Галини Павлівни щодо офіційного тлумачення ч.2 ст.55 Конституції України та ст. 248 (2) ЦПК України // Вісник Конституційного Суду України. – 1998. – №2; Рішення Конституційного Суду України за конституційним зверненням громадянки Проценко Раїси Миколаївни, Ярошенко Поліни Петрівни та інших громадян щодо офіційного тлумачення ст. 55, 64, 124 Конституції України // Вісник Конституційного Суду України. – 1998. – №1.

2. Clapham A. Human Rights in the Private Sphere. – London, 1993.

3. 20 New Encyclopedia Britannica. – Oxford, 1992.

4. Рабінович С.П.Тора // Права людини і громадянина: проблеми реалізації в Україні. – К., 1998.

5. Macdonald R. St.-J., Matscher F., Petzold H. European System for the Protection of Human Rights and Liberties. – Bordrecht, 1993.

6. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права і держави. – К., 1995.

7. Гомиен Д. Коментарий к Европейской Конвенции о защите прав человека. – Совет Европы, 1995.

8. Кульчицький В.С., Настюк М.І., Тищик Б.Й. Історія держави і права України. – Львів, 1996.

9. Новицкий М. Что такое права человека? // Заметки о правах человека и мониторинге прав человека. – Варшава, 1997;

10. Осятинський В. Введение в концепцию прав человека // Заметки о правах человека и мониторинге прав человека. – Варшава, 1997.