Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна Мова йде про так званий Зелений Клин, або Зелену Україну чи Нову Україну. Ця назва з’явилася у кінці XIX ст. внаслідок масового заселення українцями півдня далекосхідного регіону Російської імперії і витіснила іншу українську назву цього регіону – Закитайщина. Землі Зеленого Клину в широкому розумінні охоплювали територію від Байкалу до Берінгового проливу, у вужчому – в гирлі Амуру і над Тихим океаном (Амурщина і Приморщина) – близько 1 млн. км2, що більше за територію України, з населенням 2,5 млн осіб, з яких понад 1 млн 200 тис. були українцями (47%) [1, с.768]. Іншою великою групою населення були козаки – забайкальські, амурські, уссурійські. Серед останніх теж немало було українців – за рахунок кубанських козаків, частину яких на початку XX ст. переселили з Кубані. Росіяни становили не більше як 5-7%, у тому числі немало старовірів та сектантів. Чимало тут було корейців та китайців. Звідки ж взялися українці на Далекому Сході – аж за 10 тис. км від України? Ці землі, зокрема Амурщину і Приморщину, на підставі укладених договорів (1858 і 1860 рр.) з слабим у ті часи Китаєм захопила Росія. Корінним населенням там були нечисленні групи даурів та ін. Росія колонізувала їх – солдатами, козаками, яким виділялися просторі землі для хліборобського обробітку. Поселенцям, як і селянам, які хотіли б туди переїхати, на підставі закону 1861 р. надавались всілякі пільги. До 1880 р. поселенців тут налічувалось близько 100 тис. осіб. Губернатор Приморщини П.Унтерберген у 1882 р. домігся права безоплатного перевозу поселенців морем з Одеси. Ними були майже винятково українські селяни, яких Унтербергер вважав цінними і працьовитими хліборобами. На 1913 рік на Далекий Схід, головно Амурщину і Приморщину, переселено близько 1 млн осіб, з них на Амурщині українці становили 60-65%, на Приморщині – 75-80% [1, с.772-773]. Незважаючи на це, як і на той факт, що відсоток росіян у Зеленому Клині був незначним (вони концентрувались в основному у містах), фактично всі найважливіші пости в місцевому державному апараті, в навчальних закладах та інших установах посідали росіяни. Вони, як, зрештою, по всій Російській імперії, не хотіли признавати в українцях окремий народ, окрему націю, що мала високу і давню культуру. Українській мові, культурі, традиціям, релігійним і побутовим обрядам та ін. доводилось з великими труднощами добиватись права на своє утвердження, особливо у містах. Навіть серед українців, які поселялись чи приїжджали у справах в міста (Благовєщенськ, Ніколаєвськ, Хабаровськ, Уссурійськ і ін.), було немало таких, які соромились розмовляти на рідній мові, особливо, якщо вони в соціальному відношенні піднялись дещо вище над своїми краянами. Російська ж бо еліта і влада запевняли всіх, що українська мова – це свого роду “сільське наріччя” російської мови. Нерідко українці з меркантильних мотивів переробляли свої прізвища на російський кшталт, додаючи до закінчення своїх прізвищ “ов” чи “ев” [2, с.17]. Перемога Лютневої революції в Росії сколихнула увесь Далекий Схід. Для українців нарешті з’явилась можливість політично захистити свої національні права. Активізували свою діяльність різні українські організації (союзи, кооперативи, товариства, політичні гуртки – “Український хлібороб”, “Просвіта”, “Студентський союз” та ін.), які виникли тут в роки війни і після неї. Вони виступили з ініціативою скликати Далекосхідний з’їзд українців, який повинен був об’єднати усіх українців краю в єдину політичну структуру з загальною програмою дій, єдиним керівним органом. Це було реалізовано. Перший Всеукраїнський з’їзд Далекого Сходу відбувся 11(24)-14 червня 1917 р. в м.Никольсько-Уссурійську (нині – Уссурійськ) за участю 57 делегатів. Очікувалось їх значно більше, але перешкодили цьому російські власті. Як в період організації, так і в час роботи з’їзду вони, як і всі російські політики, що в цьому питанні виступили одностайно, незважаючи на усякі інші політичні незгоди між собою, у проведенні з’їзду чинили всілякі перепони. Так військове командування не відпустило на з’їзд делегатів від полонених у роки війни галичан і буковинців, адміністративні власті міст не давали згоди на проведення з’їзду, відмовлялися надати приміщення тощо. А більшовицька Владивостоцька рада робітничих і солдатських депутатів постановила взагалі розігнати з’їзд, бо він, мовляв, внесе розкол в “революційний рух” [2, с.17]. Однак солдати, які переважно були українцями, відмовились виконати більшовицьку резолюцію. Всеукраїнський з’їзд прийняв ряд важливих рішень. Зокрема від Тимчасового уряду вимагали надати державно-національної автономії Україні в цілому і в Зеленому Клину у складі Росії створити при російському уряді окреме міністерство з українських справ та ін. Оскільки учасники з’їзду, навчені гірким досвідом, не розраховували на “добру волю” російських властей, то було вирішено приступити до створення українських державних органів у Зеленому Клину – як центральних, так і місцевих та формування національних збройних сил. Вищий представницький орган українського населення Далекого Сходу вирішено назвати Далекосхідна українська крайова Рада. Вона й була обрана на з’їзді. Вища виконавча влада належала Крайовому секретаріату, статут якого мав бути затверджений на майбутньому Другому Всеукраїнському з’їзді (його заплановано провести в кінці 1917 або на початку 1918 р.) [2, с.17]. Головою секретаріату обрано Юрія Мову-Глушка, членами – І.Осипенка, А.Радіонова, Я.Ситницького та Ф.Стешка. Місцем його перебування був Владивосток. Місцевими органами влади стали окружні ради з їх виконавчими комітетами. Всього таких рад створено 10, у тому числі в Харбіні, Забайкаллі, Маньчжурії та ін. На з’їзді було сформовано декілька комісій, які розробили першочергові заходи діяльності українських органів і громадських організацій Далекого Сходу. Одним з найважливіших завдань було активізувати пропагандистську роботу серед цивільного населення та солдатів. Для цього належало організувати товариства “Просвіти”, відкривати українські школи, клуби, читальні, організувати видання газет і брошур, читання публічних лекцій, проведення диспутів, щоб “підняти національну самосвідомість українців і розвіяти гіпноз минулого, коли російська влада активно проводила русифікацію і боролася з українським національним рухом” [2, с.17]. Проведення Першого Всеукраїнського з’їзду, його рішення мали велике історичне значення. Власне з цього часу почалася організована боротьба далекосхідних українців за свої національні права, свою національну державність або хоч би автономію. Українське національне життя після з’їзду різко активізувалося. Стали відкриватися українські школи (відчувався брак учительських кадрів, навчальної та методичної літератури тощо), хати-читальні та ін. У багатьох містах почали виходити українські газети: “Щире слово” і “Українець в Зеленому Клині” у Владивостоці; “Ранок” – у Хабаровську; “Амурський українець” – у Благовіщенську; “Засівні” – у Харбіні [1, с.776]. Вже з весни 1917 р. на Далекому Сході почали формуватись українські військові частини – як для самооборони на місцях, так і для відправки на допомогу в Україну. Перша сотня з синьо-жовтими пов’язками і прапором виїхала на батьківщину з Владивостока в червні 1917 р., друга – з Харбіна восени. Згодом виїжджали й інші відділи, поки шлях не був перекритий більшовиками. Вони, до речі, роззброїли і розігнали по дорозі в Україну й ці перші сотні. Командуючим українськими військовими частинами, які залишились на Далекому Сході, Далекосхідна Рада у 1918 р. призначила полковника Сліщенка. Але процес формування українських збройних сил проходив важко, вони були нечисленними. Цьому всіляко перешкоджало російське військове командування на Далекому Сході, реальна влада якого на відміну від західних земель, зокрема, на німецькому фронті, була великою. Українських солдатів і офіцерів за те, що покидали свої частини ловили й карали як дезертирів. Згодом так само чинили й більшовики. Тільки в Маньчжурії, де урядовими військами командував генерал Хорват, виходець з Сербії, предки якого довго жили в Україні і який симпатизував українському національному руху, формування українських частин проходило активніше. Після більшовицького перевороту в Петрограді з дозволу Хорвата Харбінська окружна рада доручила поручику Твардовському сформувати два українські батальони (близько тисячі осіб), які взяли під контроль Харбін і Далекосхідну залізницю. В кінці грудня 1917 р. обидва батальони (коли влада в Маньчжурії перейшла до Китаю) були відправлені в Україну. Пор. Твардовський, призначений Центральною Радою генеральним консулом України на Далекому Сході і в Маньчжурії, повернувся з Києва у Зелений Клин. Не маючи можливості надати українцям Далекого Сходу матеріальної чи військової допомоги, уряд України надсилав туди навчальну та художню літературу, що теж мало велике значення для молодого національного руху на сході імперії. Щодо переспектив розвитку національно-державного руху на Далекому Сході, то його лідери стояли на більш радикальних позиціях, ніж керівники України. Вони не сумнівалися, що Україна повинна стати незалежною державою і тоді Зелений Клин теж відокремиться від Росії. Це знайшло відображення в рішеннях Другого Всеукраїнського з’їзду Далекого Сходу, який зібрався у Хабаровську в січні 1918 р. З’їзд затвердив статут виконавчого органу – Крайового секретаріату та прийняв звернення до властей України, щоб вони вимагали від російської влади визнання Зеленого Клину частиною Української держави, оскільки населення цього краю у більшості є українським, воно ж і освоювало, заселяло, загосподарювало незаселені ніким землі. Серед самого населення був кинутий заклик: “Всі на захист України” [2, с.17]. Проте це була не зовсім продумана стратегія, яка не враховувала особливе становище Зеленого Клину. До України було надто далеко, зв’язків – майже ніяких. До того ж українське населення у переважній більшості вже не хотіло покидати свої загосподарьовані землі, залишати майно, їхати у невідоме чи посилати туди своїх дітей. Очевидно, доцільніше було б цілеспрямованіше, згуртованіше вести боротьбу за незалежність чи хоч би автономію на місці, у Зеленому Клину. Та й це було нелегкою справою, бо вся місцева адміністрація, регулярні збройні сили перебували в руках росіян, які єдиним фронтом виступали проти вимог українського населення. Це, видно, незабаром зрозуміли й самі керівники українського національного руху, бо на Третьому Всеукраїнському з’їзді, який відбувся в квітні 1918 р. теж у Хабаровську, було прийняте рішення боротися за створення незалежної української держави на Далекому Сході і формування Української армії. Організаційні питання з вирішення цих проблем доручено здійснювати Крайовому секретаріату на чолі з Ю.Мовою-Глушком. Крайовий секретаріат призначив генерала Хрещатицького відповідальним за формування Української армії Далекого Сходу. Влітку 1918 р. на ст. Ехо була сформована перша дивізія, в стадії формування перебували дві інші. Не заперечував проти цього і командуючий військами союзників на Далекому Сході генерал Жанен. Проте іншої думки був адмірал О.Колчак, який восени 1918 р. очолив об’єднані антибільшовицькі сили в Сибіру та на Далекому Сході, проголосивши себе “верховним правителем Росії”. Він заборонив подальше формування української армії, а вже створену дивізію відправив на фронт. Було заборонене і формування куреня січових стрільців, який за прикладом Галичини і Києва намагались створити колишні військовополонені з Галичини і Буковини. Недарма близька до Колчака особа – професор Гінс згодом признався, що для Росії “сибірський сепаратизм не так страшний, як український рух” [2, с.17]. Очевидно, йшлось про спроби забайкальських козаків на чолі з отаманом Семеновим створити окрему Забайкальську козацьку державу. Отож колчаківські власті не тільки категорично заперечували проти будь-яких національних чи державно-політичних домагань українців, а й проводили масові мобілізації серед українського населення і козаків до своєї армії, реквізиції продовольства, одягу, коней та ін. У такій ситуації Крайовий секретаріат дійшов до висновку, що оскільки легальні спроби встановити українську владу успіху не приносять, то слід перейти до партизанських форм боротьби. На таємній нараді колчаківському (“омському”) урядові була оголошена війна, серед населення і солдатів повелась відповідна пропаганда, створено велику кількість партизанських загонів. Територія, підвладна російським властям, по-суті, обмежувалася містами та залізницею. У відповідь колчаківській контрозвідці вдалось арендувати Ю.Мову-Глушка та інших керівників українського руху. Ю.Мова був засуджений до розстрілу (правда, вирок не встигли виконати). Арештувала контрозвідка також багато есерів, які спираючись на чеські легіони та їхнього командира ген. Гайду, готували антиколчаківське повстання з метою створення на Далекому Сході демократичну державу. Після падіння колчаківського режиму 20 січня 1920 р. голова Читинської окружної ради Василь Козак від імен всіх українців Далекого Сходу звернувся до отамана Семенова, який ще Колчаком був призначений головнокомандувачем усіма військами на Далекому Сході, з проханням передати українцям владу на місцях і дати дозвіл на формування української армії. 11 липня 1920 р. Семенов видав указ, в якому признавав за українцями Зеленого Клину право на національне самовизначення в рамках єдиної Далекосхідної держави українців, козаків і бурятів з наданням кожному народові національно-територіальної автономії. Українським органам передавалась уся повнота та влади на місцях [2, с.17]. Це ще раз було підтверджено іншим указом отамана Семенова 31 жовтня. У ньому також йшла мова про необхідність створення єдиного уряду – Далекосхідного селянсько-козачого національного комітету, якому б належала тимчасово вся повнота влади на Далекому Сході. Не гаяли даремно часу й більшовики. Оскільки захопити владу на Далекому Сході у свої руки в той час вони не могли, то підтвердили ідею і прагнення народів Далекого Сходу створити свою окрему державу. Як зазначалось, цього домогались і українці, і козаки, і буряти. І серед далекосхідних більшовиків – комуністів було багато таких, які виступали за окремішність від Москви, навіть у державному питанні. Ось тому московське партійно-державне керівництво, щоб вибити у своїх супротивників соціальну базу і не дозволити їм налаштувати проти себе широкі народні маси, погодилось на створення так званої Далекосхідної республіки, як це вони неодноразово чинили в інших національних окраїнах колишньої Російської імперії. Це, отже, було зроблено з тактичних міркувань як тимчасовий захід. Як заявляв Й.Сталін, Далекосхідна республіка могла б відігравати роль “буферної” держави – між Радянської Росією і Японією, щоб уникнути конфліктів між ними [3, с.103]. 6 квітня 1920 р. у Верхньоудінську зібрався Установчий з’їзд Забайкалля. З 351 делегата більшість становили козаки і ін. Українців було 41 особа (без Приморщини). З’їзд проголосив утворення Далекосхідної республіки, яка охоплювала Забайкальську, Амурську, Приморську області, Сахалін, Камчатку. Було створено її Тимчасовий уряд. Установчий з’їзд ДСР, оголосивши себе Народними зборами, 27 квітня прийняв конституцію республіки. Власті ДСР запропонували усім країнам визнати її як незалежну державу і встановити дипломатичні відносини. 14 травня 1920 р. нарком іноземних справ РРФСР Чичерін надіслав у ДСР повідомлення про її визнання Російською Федерацією [3, с.104]. Інші держави цього не зробили, вважаючи ДСР маріонеткою в руках Москви. Справді, усією внутрішньою і зовнішньо-політичною діяльністю цієї держави керували ЦК РКП(б), російська Рада Народних Комісарів та Наркомат іноземних справ РРФСР” [3, с.104.]. Конституція ДСР гарантувала українцям, як і іншим національностям, національно-територіальну автономію. Було створено окреме міністерство з українських справа, яке очолив П.Марчишин. Заходами цього міністерства було відкрито ряд українських шкіл [1, с.777]. Отже, і тут, на Далекому Сході, встановлювалося (як і в Україні у 1918 –1919 рр.) двовладдя – більшовицьких і антибільшовицьких органів і сил. З більшовиками, розуміючи їхню фальшивість і антиукраїнську націленість, українські партії і сили співпрацювати не хотіли. Тому у жовтні 1920 р. голова Крайового секретаріату Ю.Мова-Глушко повів переговори з отаманом уссурійських козаків Савицьким і представником отамана забайкальських козаків Калмикова полковником Савельєвим про створення єдиного збройного союзу для боротьби з більшовиками. Після визнання тоді ж українськими керівниками отамана Семенова главою виникаючої Далекосхідної держави українці отримали від нього дозвіл та матеріальну підтримку щодо створення української армії – 14 кг. золота і 10 вагонів муки [4, с.17]. У листопаді 1920 р. Крайовий секретаріат доручив ген. Вериго сформувати два українські полки у Владивостоці, де знаходились вищі українські органи влади і різні політичні організації. Вже в перші дні до української армії записалось понад 300 добровольців. Брак зброї, обмундирування, офіцерів та підофіцерів, однак, серйозно гальмував цю справу. Багатьом добровольцям довелось відмовляти. Процес створення національної армії був у Зеленому Клину перерваний у січні 1921 р., коли більшовицька Військова рада у Владивостоці, занепокоєна наростанням українського національного руху, захопила склади зі зброєю і продовольством українців. Більшовики після цього поставили вимогу перед Далекосхідною радою і Крайовим секретаріатом розпустити українські частини. Поступаючись перед силою, генерал Вериго був змушений погодитись. У 1922 р. більшовики, зміцнивши свою владу як у Центральній Росії, так і на Далекому Сході, вирішили припинити дипломатичну гру з Далекосхідною республікою. Червоній армії віддано наказ рушити на “ допомогу” ДСР, “очистити” її від інтервентів. 25 жовтня 1922 р. Червона армія увійшла у Владивосток. 15 листопада пробільшовицькі Народні збори проголосили “приєднання” ДСР до Росії. В цей же день ВЦВК РРФСР погодився включити ДСР до складу Росії. Відразу ж після встановлення на Далекому Сході більшовицької влади там почались арешти її супротивників. Характерно, що першими арештували не білих офіцерів чи чиновників, а українських національних діячів [2, с.17]. Усі українські організації, товариства були ліквідовані. Над лідерами українського національного руху в Читі, де більшовики почували себе впевненіше, відбувся показовий суд (січень 1924 р.). Але велика українська колонія міста, багато представників якої постійно перебувало у залі засідань суду, виступила на захист підсудних, не дала можливості більшовицьким суддям винести надто суворий вирок. 24 особи було виправдано, 14 – засуджені до різних строків ув’язнення. Більшовики ще довго почували себе на Далекому Сході невпевнено, тому спочатку не забороняли випуску українських газет, не закривали українські школи. В 1926-1932 рр. у Благовіщенську існував навіть український педагогічний інститут. Радянська адміністрація була змушена, враховуючи силу українського елементу, виділити на Далекому Сході українські національно-територіальні райони: 10 на Приморщині і 4 на Амурщині. Далекий Схід спочатку було названо Далекосхідною областю, потім – Далекосхідним краєм. У національних округах у школах і адміністрації дозволялось навчання і користування українською мовою. Однак з кінця 20-х – початку 30-х років комуністична влада приступила до рішучої русифікації краю. Вже по всесоюзному перепису 1927 р. виявилося, що кількість українців на Далекому Сході порівняно з 1917 р. несподівано скоротилось більше як удвічі – з 950 до 400 тис. А в росіян стався демографічний вибух – їх кількість зросла у декілька разів. Цією фальсифікацією Москва намагалась довести, що Далекий Схід навіть за національним складом населення є російським. Остаточний наступ Москва повела на українське населення, українську культуру з середини 30-х років. Стали масово закривати українські навчальні заклади, газети, в офіційних установах, адміністрації все діловодство переведено на російську мову. Українська інтелігенція масово виселялась за межі Зеленого Клину або відправлялась у концтабори та в’язниці. Чимало їх втекло від більшовицького терору в Маньчжурію, в Китай, де виникли українські поселення – колонії (напр., у Харбіні). Лідеру українського національного руху Ю.Мові – Глушко вдалося переїхати в Україну. Помер у Києві в 1942 р. від голоду. Так драматично закінчилися спроби встановити у 1917-1922 рр. Українську державність на Далекому Сході. ––––––––––––––––––––1. Енциклопедія українознавства / Голов. ред. проф. В.Кубійович. К.: Глобус, 1994. – Т. 2. 2. Мамай А. За Сибирью, где солнце входит, или почему не состоялась в Зеленом Клине вторая Украина. – Зеркало недели. – 1999. – 23 окт. 3. История государства и права СССР / Под ред. О.И.Чистякова и Ю.С.Кукушкина. – М.: Юрид. л-ра, 1971. 4. Бок М.П. Воспоминания о моем отце П.А.Столыпине. – М.: Товарищество “А.Н.Сытин и К”, 1992. – С. 165-179. Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна У перші роки радянської влади в Україні основна увага приділялася ліквідації переваг, наданих царським урядом російській мові як загально-державній, скасуванню державності будь-якої мови і утвердженню їх рівноправності [7, c.152], хоча ставлення до української мови з боку російських більшовиків було ворожим, бо українське чималою мірою ототожнювалося з петлюрівським й мова корінного народу “викликала підозріння”[8. с.8 ]. Можна стверджувати, що, володіючи історичним досвідом своїх попередників, Росія більшовицька продовжувала активну русифікацію українців, знаючи, що втрата народом мови веде до втрати національної ідентичності і загибелі нації. Двоїста політика радянського уряду призводила до відвертого, нерідко і збройного опору з боку як селянства, так і національно свідомих українців. Однак партійно-радянський уряд зволікав з прийняттям правових документів, які б чітко сприяли українській мові. Так навіть в конституції “Української Соціалістичної Радянської Республіки”, ухваленій 3 березня 1919 р. Всеукраїнським з’їздом Рад і затвердженій Центральним Виконавчим Комітетом 19 березня, немає навіть жодної згадки чи будь-якого натяку на вирішення мовного питання, лише зазначено, що будь-які національні привілеї чи національні утиски недопустимі. На користь української мови було лише положення, згідно з яким прийнятий державний герб мав написи українською й російською мовами. Зрештою, самі більшовики змушені були визнати, “що серйозним прорахунком в роботі керівників державних і партійних органів на Україні стала недооцінка ролі і значення національного питання в соціалістичному будівництві, нігілістичне ставлення до української культури і мови, виховання і добору національних кадрів”[2]. Досвід громадянської війни підказував, що без задоволення національних вимог українського народу доля більшовизму в республіці завжди буде під загрозою. До того ж до керівництва прийшло багато провідних національно свідомих діячів партій боротьбистів і борьбистів, що дало їм змогу вести і за радянського режиму боротьбу за українську державність. На початку 1920 року радянська Україна стала на шлях нової українізації. Було вжито низку заходів щодо введення української мови в цивільних і військових установах, запровадження її як обов’язкового предмета навчання у школах з неукраїнською мовою навчання, переведення частини установ з підготовки працівників освіти на українську мову викладання, створення вечірніх шкіл для навчання радянських урядовців української мови, організація в Харкові Центральної школи червоних старшин з викладанням української мови. Але вся політика радянської влади зводилася до закріплення “двомовності” на законодавчому рівні. 31 березня 1921р. V з’їзд Рад схвалив роботу народного комісаріату освіти, спрямованої на усунення національної ворожнечі і на розвиток української мови як мови більшості трудящих мас України, а 22 листопада 1922р. ВУЦВК затвердив “Кодекс законів про народну освіту УСРР”, у якому в параграфі 25 зазначалося “Українська мова як мова більшості населення України, особливо на селі, і російська мова як мова більшості населення в містах і загальносоюзна мова, мають в УСРР загальнодержавне значення і повинні викладатися у всіх навчально-виховних закладах Української Соціалістичної Радянської Республіки” [1. с.151]. Це було підтверджено і веденням у дію 13 березня 1922р. кримінально-процесуального кодексу, в якому відзначалося, що легальні процеси проводяться однією з двох державних мов, українською або російською. Правовою основою роботи з українізації апарату УРСР та забезпечення прав інших національностей стали Постанова ВЦ УВК і Раднаркому УРСР “Про заходи забезпечення мов та про допомогу розвиткові української мови” від 1 серпня 1923 р. і декрет Раднаркому УРСР “Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ”, виданий 27 липня 1923 р., та інші нормативні акти [3, c.18-25]. Загалом нормативні акти УРСР, конституція УРСР не вживали поняття “державна мова”, здебільшого ставилися до нього негативно, вважаючи, що воно суперечить принципу рівноправності мов. У зазначених актах були накреслені практичні заходи щодо переведення на українську мову діловодства центральних і місцевих державних органів та установ, навчальних закладів республіки, вивчення їхніми працівниками української мови. Встановлювалося, що ніхто з громадян, які не володіють українською мовою, не може бути прийнятий на службу в державну установу, а ті, хто вже перебуває на державній службі і не вивчить українську мову за встановлений термін на організованих при установах курсах, звільняється з державної служби [6, c.4-7]. Значну роботу у справі українізації передбачалося провести у військах Українського військового округу. Українізація торкнулася також і органів судочинства. У центральних і губернських органах суду, слідства, дізнання та розшуку, нотаріату вводилося змішане діловодство – українською та російською мовами, а в окремих регіонах винятково українською. Згодом було встановлено, що “судочинство і діловодство в судових органах УРСР проводиться українською мовою із забезпеченням для осіб, які володіють мовою більшості, повного ознайомлення з матеріалами справи через перекладача, а також права виступати на суді рідною мовою” [7, c.153]. З метою повнішого керування й координації процесом українізації було вирішено створити відповідні відомства, які б очолили цей процес, допомагали вирішувати невідкладні проблеми. Таким чином, в середині 1923р. була створена комісія Раднаркому по проведенню в радянському урядово-державному апараті директив ХII з’їзду РКП(б) з національного питання. Однак щодо практичного втілення в життя рішень уряду і партії з проблем українізації найбільше спричинилася спеціально створена урядова комісія по українізації, яку очолив секретар ЦК В.Затонський. Вагомим політико-правовим документом, яким регулювалося застосування української мови у перші роки радянської влади в Україні, була постанова ВУ ЦВК і Раднаркому УРСР “Про заходи термінового проведення повної українізації радянського апарату” від 30 квітня 1925р. За цією постановою всі державні установи і державні торговельно-промислові підприємства були переведені на діловодство українською мовою не пізніше ніж 1 січня 1926р. Відповідальність за дотримання встановленого порядку покладалась безпосередньо на їхніх керівників [4, c. 186]. Влаштовуючись на роботу, службовці повинні були пред’являти спеціальне посвідчення про знання української мови. Тих, кому не вдалося успішно закінчити такі курси, звільняли без видачі вихідної допомоги і без передачі справи на розгляд розцінково-конфліктної комісії, як це було передбачено загальними положеннями кодексу законів про працю УРСР [7, c.154]. Важливим кроком до українізації державного апарату та проведення культурної роботи став IХ Всеукраїнський з’їзд Рад, що проходив у жовтні 1925р. У його рішеннях було задокументовано доручення урядові щодо поглиблення процесу українізації, зобов’язано робітничо-селянську інспекцію звернути увагу на здійснення заходів, які б полегшували українізацію державного апарату, зменшили б опір бюрократії. Політика українізації дала позитивні наслідки. На кінець 1925 року було досягнуто успіхів у справі “українізації” держапарату та культурно-освітніх установ. Так 78% шкіл соціального виховання на той час було переведено на українську мову, технікуми українізовано на 39%. Питома вага українців у складі керівних кадрів усіх галузей народного господарства республіки становила на початку 30-х років 50%. На 1927р. українською мовою володіло 60% робітників України [5, c.30-31]. 6 липня 1927 року ВУ ЦВК і РНК УРСР прийнято нову постанову “Про забезпечення рівноправності мов та про сприяння розвиткові української культури” [7, c.154-155]. Згідно з нею скасовувались усі попередні законодавчі акти, пов’язані з українізацією і затверджувалось положення про перевагу української мови в офіційних зносинах. Це положення регулювало вживання української мови в державному житті республіки, в шкільних закладах та наукових установах, визначало спеціальні органи, які здійснювали керівництво питаннями українізації, детально висвітлювало застосування мов у національно-територіальних адміністративних одиницях і забезпечення рівноправності мов національних меншин. З посиленням адміністративно-командної системи в другій половині 20-х і на початку 30-х років набрали сили тенденції до згортання політики українізації. Звужувалася сфера застосування національних мов. В Україні поступово обмежувалась діяльність національних шкіл і культурно-освітніх установ. Багато відомих діячів української культури були безпідставно звинувачені у буржуазному націоналізмі і піддані репресіям. Тільки в липні 1929р. було заарештовано 5 тисяч членів вигаданої підпільної організації “Спілка визволення України”(СВУ). Знання та застосування української мови поступово ставало зовсім не обов’язковим для багатьох прогресивних традицій і здобутків національної культури. Разом з тим роки українізації були роками зростання, піднесення та розвитку української мови. Українізація, хоча її і планували та координували партія та уряд, була викликана умовами суспільно-політичного життя, які склалися в Україні. Піти на її проведення керівництво республіки було змушене через можливість втратити контроль над українським народом у його устремлінні до національно-культурного відродження, що могло перерости у вимогу утворення незалежної Української держави. У процесі українізації був нагромаджений певний досвід щодо створення правових гарантій у сфері функціонування української мови, розвитку української науки і культури. І хоча правові акти, що стосуються даної проблеми, не були до кінця послідовними, логічно завершеними, не було налагодженого дієвого контролю за їх виконанням, усе ж вони були важливим етапом української правової науки, а в результаті належних суспільно-політичних умов могли б стати надійним фундаментом для подальшого розвитку законодавства в умовах українського національно-культурного відродження. ––––––––––––––––––––1. Боротьба партії за освіту: Збірник документів. – К., 1973 2. Вісті ВУЦВК. – 19 лист. 3. Збірник постанов, інструкцій та матеріалів в справі українізації. – К., 1928. 4. Історія держави і права України: У 2 ч. Підручник для юридичних вищих навчальних закладів і фак. // За ред. А.Й.Рогожина. – К.: ІнЮре, 1996. 5. Історія України в запитаннях та відповідях. – К.: Знання, 1989. – Вип.1. 6. Національні відносини в Україні у ХХ ст.: Зб. док. і матер.– К., 1994. 7. Українське державотворення: словник-довідник // За ред. О.М.Мироненка. – К., 1999. 8. У боротьбі за Жовтень. – К.,1977. Добу Гетьманату, яка проіснувала впродовж семи з половиною місяців, переважна більшість істориків оцінює як період соціального і громадського спокою. Зовнішньою запорукою цього була, безперечно, окупаційна австро-німецька армія, що припинила стан громадянської війни і вторгнення на Україну російських військ. Але це можна також пояснити і внутрішньою політикою гетьмана. В цей час активізувався процес міжнародного визнання України. В галузі фінансів було започатковано українську грошову систему, засновано ряд банків. Уряд гетьмана вперше в Україні розробив власний бюджет. Були намагання створити національну армію, яка мала досягти понад 300 тис. чоловік. (Усього навесні 1918 р. українська армія налічувала 15 тис. військових, мала близько 60 тис. гармат і 250 кулеметів). Гетьманський уряд підготував проект земельної реформи, яку не змогла здійснити Центральна Рада. Павлом Скоропадським було проведено українізацію шкіл усіх ступенів, засновано Українську Академію Наук, Національну бібліотеку. Були здійснені заходи щодо організації Національної галереї мистецтв та Історичного Українського музею. Розпочав роботу Державний драматичний театр, Національна опера, Державний симфонічний оркестр тощо. На особливу увагу заслуговує налагодження судової справи. В межах судової реформи слід виділити затверджений 21 червня 1918р. гетьманом Павлом Скоропадським закон “Про організацію військово-судових установ та їх компетенцію”. Згідно з цим законом, військові суди Української Народної Республіки поділялися на Вищі, дислоковані в Києві та Єкатеринославі, і Штабні, що створювалися при штабах дивізій, корпусів та Головному штабі військ республіки [1, c.3]. Відповідно розрізнялась і підсудність судових установ. За нормальної підсудності до компетенції Вищих судів входив розгляд кримінальних справ щодо військовослужбовців, які займали посади не нижче від командира окремої частини, а також кримінальні справи стосовно інших військовослужбовців і цивільних осіб, яким могло бути призначене покарання з позбавленням чи обмеженням цивільних прав. У випадку наявності виняткової підсудності Вищі військові суди могли розглядати всі справи про військовослужбовців української армії, що обіймали посади не нижче від командира окремої частини, і справи щодо відповідно названих посад військовослужбовців іноземних військ, які перебували при українській армії, якщо стосовно них не було встановлено спеціального положення. До відповідальності могли притягатися й цивільні особи, що обіймали посади не нижче п’ятого класу, а також священнослужителі всіх конфесій. Штабним судам була підсудна решта справ, що не входила до компетенції Вищих судів. Розгляд кримінальних справ у всіх зазначених вище судах відбувався колегіально. Причому колегія Вищих військових судів складалася з голови та восьми тимчасових суддів, що обиралися за жеребкуванням терміном на два місяці з-поміж старшин та підстаршин, підвідомчих цьому суду. До колегії Штабних судів, крім голови, входило чотири тимчасових суддів, обраних на тих же підставах. Закон встановлював положення, згідно з яким до складу судових колегій не могли входити особи, звання яких були нижчі від тих, що мали підсудні. Наприклад, підстаршини не могли судити старшин, а військовослужбовці, які обіймали посади нижчі від командира військової частини, не вправі судити тих, хто був рангом вище від них. У судовому засіданні Штабного військового суду, крім членів судової колегії, брав участь судовий секретар, а в роботі Вищого військового суду – прокурор і захисник. Участь прокурора та захисника у Штабному суді не була обов’язкова. Вироки військових судів можна було оскаржити в касаційному порядку до Генерального суду Української Народної республіки. Апеляційного порядку оскарження вироків військових судів закон не передбачав. Кожний військовий суд утримував військових слідчих, в обов’язки яких входило розслідування кримінальних справ у межах компетенції. Нагляд за правильним веденням слідства, а також за розглядом кримінальних справ здійснював прокурор, який був прикріплений до Вищого військового суду. До складу прокуратури крім прокурора входив його заступник (його називали “товаришем прокурора”) і кілька кандидатів на зайняття військово-судових посад. Усі військові суди у своїй діяльності керувалися законами колишньої Російської імперії, якщо вони не суперечили (не були змінені або скасовані) законодавству Української Народної республіки. З приходом до влади Директорії деякі положення цього та інших законів були скасовані, інші змінені або доповнені. Зокрема, 21 квітня 1920 р. Симон Петлюра затвердив закон, ухвалений Радою Народних комісарів УНР, яким закони гетьмана від 21 червня 1918р. “Про організацію військових судових установ та їх компетенцію” та 30 травня 1918 р. “Про підсудність військовим судам” були змінені й суттєво доповнені, а закони від 8 листопада 1918 р. “Тимчасові правила про порядок обрання народних засідателів (тимчасових суддів) у військових судах” і від 6 жовтня 1919 року “Про організацію військових судових установ та їх компетенцію” – скасовані цілком. Встановлювалось, що Вищі військові суди створюються при дивізіях, запасних бригадах та військових гарнізонах великих міст, а Штабні суди – при кожній бригаді. Це було викликано воєнною обстановкою, яка до кінця 1920р. вкрай загострилась. Уточнювалась і змінювалась низка інших законодавчих актів, раніше ухвалених гетьманом, а також Директорією. Зокрема, Штабні військові суди могли створюватися в разі необхідності розпорядженням Військового Міністра через Судову управу, а там, де її не було, – через Головного військового прокурора. Судові колегії Вищих військових судів засновували у складі голови й чотирьох виборних суддів (двох від старшин і двох від козаків чи підстаршин), тоді як судові колегії Штабних судів складалися з голови та двох виборних членів (одного старшини і одного козака чи підстаршини) [1, c.5]. Тимчасові судді не обиралися, як раніше, а призначалися терміном на два місяці командиром військової частини, при якій засновано суд. Уточнювалась і підсудність судів. Штабним судам стали підсудними справи стосовно військовослужбовців, які обіймали посади аж до сотенного командира в тому числі, а також щодо інших посадових осіб, що скоїли менш небезпечні злочини, які, згідно з законом, каралися не вище, ніж скеруванням до дисциплінарного батальйону чи позбавленням волі без додаткових мір покарання. А Вищим судам були підсудні всі справи, які торкалися військовослужбовців, що скоїли значні злочини, а також справи стосовно військовослужбовців, цивільних та інших осіб, які не були підсудні Штабним судам. При Вищих військових судах засновувався слідчий апарат і прокуратура, що здійснювала нагляд і за діяльністю Штабних судів. Провадження дізнань покладалося на військових – військову жандармерію. Право порушення кримінальних справ покладалося на військових начальників, що обіймали посади не нижчі від командира окремої частини, та на військового прокурора. Вводили і деякі інші уточнення, проте всі вони разом не могли створити єдиної стрункої системи судочинства. Тому лише в 1920р. було ухвалено рішення про створення Кримінально-процесуального кодексу законів Української Народної республіки. Його розробляли провідні українські юристи на основі діючого тоді законодавства з урахуванням воєнної обстановки того часу. Частково роботи комісії були реалізовані в Законі “Про поступовання в Штабних судах”. Зазначимо, що за воєнного часу Штабним судам були підсудні не лише справи про злочини, скоєні військовослужбовцями, а й справи стосовно цивільних злочинців, а в деяких місцях ці суди розглядали не тільки кримінальні, а й цивільні справи. Викладене вище засвідчує, що, незважаючи на складні умови військового часу в період Гетьманату та Директорії, кримінально-процесуальне право в Україні і діяло, і розвивалося. ––––––––––––––––––––1. Закон про поступовання в Штабових судах. – Варшава: Друкарня Літерацька, 1920. Часи, в які Директорія прийшла до влади, відзначалися особливою складністю. Наприкінці Першої світової війни Україна була економічно виснажена, пограбована окупантами в період правління Гетьманату, країну лихоманило від нових соціально-політичних потрясінь. 18 грудня 1918 р. військо Директорії УНР вступило до Києва, і 26 грудня було створено перший уряд УНР на чолі з В.Чехінським. Становище нової влади було надзвичайно складним. Антанта не визнавала УНР і сприймала Україну як складову Росії. Свої подальші плани вона пов’язувала з інтервенцією, яка розпочалася 2 грудня 1918 р. за підтримкою білогвардійської армії Денікіна. Щодо більшовицької Росії, то ще під час падіння гетьманського уряду вона сформувала п’ятитисячне військо, так би мовити, для “звільнення” України, яке на початку січня розпочало свій наступ. 24 грудня 1918 р. український уряд було повідомлено, що в зв’язку з анулюванням Росією Брестської мирної угоди радянська Росія вже не визначає Україну за суверенну державу. За таких умов єдності поглядів на перспективи національно-визвольної боротьби, природно, бути не могло, а політична концепція дедалі відходила від початкових орієнтирів і прагнень, втрачала свою революційність і ставала дедалі менш зрозумілою. Щоб об’єктивно висвітлити цей складний період історії держави і права України, треба звернутися до праць науковців і політиків першого покоління літописців революції, зокрема М.Грушевського, В.Винниченка, П.Христюка, Д.Дорошенка, М.Шаповала, І.Мазепи та інших прямих учасників тих подій. Їхні оцінки подій, фактів і документів української революції зберегли свою історіографічну цінність і мають велике значення для правдивого зображення подій тих часів. Велике значення має також вивчення джерел державного права того періоду, аналіз яких допоможе з’ясувати причини поразки України у боротьбі за самостійну державність. Після повалення Гетьманату перед новою владою постало питання: яку форму влади прийняти для УНР? Більшість українських політиків була проти “диктатури пролетаріату” у формі більшовицьких Рад. Характерно, що В.Винниченко вважав однією з величезних вад Української революції те, що накреслена нею лінія (ідея трудових Рад) не просто не впроваджувалась у життя, а й всіляко блокувалась. А в основі такої позиції українських лідерів було усвідомлення, нібито реалізація ідеї Винниченка веде врешті-решт на більшовицький шлях [1, с.225]. У Вінниці на початку грудня 1918 р. директорія УНР ухвалила прийняти за основну українського державного будівництва так званий трудовий принцип, а владу на місцях передати трудовим радам. Обирати та бути обраним до них мали право селяни, робітники і трудова інтелігенція. Передбачалося, що центральна влада в Україні належатиме Трудовому конгресу, до складу якого не могли входити поміщики і капіталісти. Більшість українських політичних партій неухильно еволюціонували вліво, оскільки була незадоволеною частковими зрушеннями в національному житті, які здійснювалися гетьманською державою і втручанням окупантів. Отже, першою метою Директорії стало відновлення Української народної Республіки та знищення гетьманських органів влади. Розпочалось здійснення курсу, який відповідав передусім інтересам трудових верств суспільства. На цей момент припадає і перша за останні два сторіччя спроба об’єднати українські землі й український народ у єдину державу. Це стало одним з головних завдань першого уряду ЗУНР, а з приходом до влади Директорії, яка також розуміла важливість возз’єднання, рішення цього питання знайшло своє відображення в укладенні Передвступного договору від 1 грудня 1918 р., підписаного у Фастові, що під Києвом. У договорі зазначалось: 1) “Західно-Українська Народна Республіка … заявляє свій намір перестати існувати як окрема держава, а натомість увійти з усією територією й населенням, як складова частина державної цілості, в Українську Народну республіку.” 2) “Українська Народна Республіка заявляє свій намір … прийняти всю територію й населення Західно-Української Народної Республіки, як складову частину державної цілості, в Українську Народну Республіку”, 3) “Правительства обох Республік … уважають себе посполу зобов’язаними цю державну злуку … перевести в діло так, щоб … обі держави утворили справді одну неподільну державну одиницю”; 4) “Західно-Українська народна Республіка з огляду на витворені історичними обставинами … й соціальними різницями окремішності життя на своїй території й її населення, … дістає територіальну автономію, котрої межі означить у хвилі реалізації злуки обох Республік в одну державну цілість …” [2, с.154-156]. З боку Директорії цей документ підписали В.Винниченко, П.Андрієвський і Ф.Швець, а з боку ЗУНР – Л.Цегельський і Д.Левицький. Національна Рада на першому ж засіданні у Станіславі 3 січня1919 р. схвалила цей договір, але за умови, що до скликання Українських установчих зборів уся влада в Галичині залишається за Національною Радою і Державним Секретаріатом [ 3, с.62]. Акт урочистого об’єднання відбувся 22 січня 1919 р. в Києві на майдані Св.Софії. Однак, оцінюючи значення цієї події, треба відзначити, що Акт злуки не означав утворення унітарної або федеративної держави. Скоріше, це було конфедеративне об’єднання. ЗУНР і надалі продовжувала зберігати свої органи законодавчої та виконавчої влади, сферу та обсяг їх компетенції. Деякою мірою координувалася лише військова діяльність обох урядів. За таких умов постала проблема конституювання третьої форми української державності. Це завдання мав розв’язати Трудовий Кодекс, що відбувся 22 січня 1919 р. Конгрес репрезентував трудову інтелігенцію, робітників та селянство, ухвалив Універсал Трудового Конгресу та Закон про форму української влади, які можна вважати конституційними актами. Трудовий Конгрес також передав повноваження здійснювати верховну владу Директорії до наступної сесії. Виходячи з Акту злуки УНР та ЗУНР, принципового характеру набули рішення про створення тимчасової верховної влади Соборної України. Згідно із “законом про форму української влади” ЗУНР було перейменовано в Західноукраїнську область УНР із застереженням повної автономії. Проте війна завадила практичному злиттю двох державних утворень, яке відкладалося на майбутнє – до Всеукраїнських установчих зборів, однак фактично і ЗУНР і УНР залишалися окремими державними утвореннями. Брак необхідних фахівців з питань будівництва державного законодавства, міжпартійні та особисті суперечності, а також спроможність досягти компромісу з Антантою щодо умов надання республіканській армії матеріально-технічної допомоги, призвели до розколу Директорії. З 15 листопада 1919 р. влада фактично перейшла до рук С.Петлюри. В таких умовах Всеукраїнська національна Рада, створена 11 січня 1920 р. у Кам’янці-Подільському, була змушена скликати Державний Сейм і оголосити тимчасову Конституцію Української Народної республіки. С.Петлюра обіцяв виробити і прийняти Конституцію. 9 травня 1920 р. у Кам’янці-Подільському спільна комісія приступила до розробки проекту нової Конституції. Її очолив міністр внутрішніх справ – Михайло Білінський. Проект Конституції, підготовлений заступником всеукраїнської Національної Ради Степан баран, був прийнятий, проте з обранням нового уряду у Києві ця робота припинилася. Уряд В.Прокоповича, покликаний до справ державного будівництва, в своїй Декларації від 2 червня 1920 р. оголосив: “Порядок на Вкраїні повинен відповідати дійсним потребам її населення, його встановить Народне Представництво – парламент, складений на підставі загального, рівного для всіх, безпосереднього, таємного та пропорційного виборчого права. Тоді не зможе одна якась партія підбивати під себе всю людність, як цього хотять більшевики-комуністи для своєї партії” [4]. Але обставини не сприяли здійсненню цієї декларативної обіцянки. Однак уряд ужив заходів до реалізації своїх планів, особливо після втручання Всеукраїнської Національної Ради відносно подальшої розробки проекту Конституції. 22 червня 1920 р. була прийнята постанова, в якій доручалось міністру внутрішніх справ О.Саліковському створити комісію з представників міністерств, наукових та громадських організацій для вироблення закону про тимчасовий устрій та порядок законодавства УНР, а також про Передпарламент. 25 червня 1920 р. заступник голови комісії М.Корчинський у своїй доповіді вказував: “… перед нами стоїть завдання розробити закон про розмеження прав Верховної Влади і Ради Міністрів та побільшення прав останньої. Але нас, представників Національної Ради уповноважено бути не в такій комісії, а в комісії по розробленню повної конституції Устрою У.Н.Р.” і брати участь у цій комісії вони відмовились [5]. Постановою від 2 липня 1920 р. визначався термін роботи комісії – “не пізніш як на протязі трьох тижнів з дня затвердження цієї постанови” [6]. За основу комісією було взято законопроект Ради Міністрів. Основна мета законопроекту, на думку комісії, полягала в тому, щоб визначити правничими нормами “верховне тимчасове управління та порядок законодавства”, яке складалося в процесі безпреривної боротьби за самостійну Україну” [7]. Комісія на другому ж засіданні, 31.07.1920 р., ухвалила таку постанову: “… звернувся до Ради Народних Міністрів з докладом про необхідність розробити текст повної конституції УНР, що і було зроблено в пояснюючій записці до законопроекту про “Тимчасове Верховне Управління та порядок законодавства УНР”. Проте з такою позицією не погоджувались представники Всеукраїнської Ради, які будь-якою ціною намагалися ввести закон про державний устрій УНР, розроблений заступником голови Всеукраїнської Національної Ради С.Бараном. Комісія схвалила законопроект і передала його з своїми висновками на розгляд уряду [8]. Однак 30 серпня 1920 р. Рада Міністрів окремою ухвалою створила нову урядову комісію у складі 16 членів у справі вироблення повної Конституції Української держави. Головою комісії був призначений міністр закордонних справ А.Ніковський, але фактично очолював комісією його заступник, член Всеукраїнської Національної Ради М.Білінський. Приблизно в той час був завершений переклад українською мовою окремий проект конституції професора О.Ейхельмана. Провівши порівняльний аналіз цих двох проектів, можна побачити що, на відміну від першого проекту, який передбачав унітарний устрій Української держави, другий виходив з двох принципових положень – про суверенітет народу та феодально-державний устрій України [ 7]. З 2 вересня по 1 жовтня 1920 р. урядова комісія провела 39 засідань. На першому засіданні перевагу було віддано першому проекту, який розробила комісія і який був прийнятий за основу для подальшого обговорення [8]. Проект О.Ейхельмана також передбачали обговорити, проте голова ВНР М.Корчинський заявив що він “рішуче не погоджується з основними принципами конституції О.Ейхельмана, який на старості літ зберіг молодечу душу і закликає нас до запровадження в життя непридатної нам драгоманівщини” [9, с.122-123 ]. Комісія закінчила свою роботу наприкінці жовтня [10]. Вона виробила новий проект, який було подано Раді Міністрів для розгляду, ухвалення й оголошення [11, с.93]. Проект дістав назву “Основний державний закон Української Народної Республіки”. Він складався з 10 розділів: 1. Українська держава (з 1 по 11 артику); 2. Православна Церква (12 артикул); 3. Права та обов’язки громадян (з 13 по 53 артикул); 4. Державна Рада і Державний Сойм (з 54 по 105 артикул); 5. Голова Держави (з 106 по 119 артикул); 6. Правительство (з 120 по 132 артикул); 7. Самоврядування (з 133 по 135 артикул); 8. Суд (з 136 по 143 артикул); 9. Оборона Держави (з 144 по 150 артикул); 10. Переходові і кінцеві постанови (з 151 по 158 артикул) [12]. Згідно з арт.1, Українська держава визнавалася “незалежною державною з демократично-республіканським, на основах парламентаризму, устроєм і яка має назву: Українська Народна республіка”. У арт. 2 вказано, що “Повнота влади в Українській Державі належить загалу її громадян, що здійснює цю владу в справах законодавчої влади через Державну Раду, в справах виконавчої влади – через Голову держави і раду Міністрів, в справах справедливості – через незалежні суди”. З цього артикулу вже можна судити про деякі зміни у загальній орієнтації державної політики. Тут мова йде вже не про владу тільки трудящих, як це було раніше, а про владу усіх громадян Української держави. У Конституції закладено етнографічний принцип вивчення українських земель, що видно з арт: 4: “Територію Української Держави складають: Київщина, Волинь, Поділля, Херсонщина, Таврія, Катеринославщина, Полтавщина, Чернігівщина, Харківщина та Слобожанщина, а рівно всі інші землі, що їх в більшості заселяє український народ …”. Артикул 12 визначав правове положення Православної Церкви в державі. Згідно з цим артикулом, Православна Церква відтворювала свою автокефалію з Патріархом на чолі у Києві. Загальні основи організації Православної Церкви у межах Української Держави передбачалося визначити окремим державним законом. Порівняно з проектом Конституції Всеукраїнської національної Ради у цьому проекті більш стримано ставиться питання щодо прав автономії у законотворчості, мала місце розробка законів, які були відірваними від реалії життя й не давали очікуваного ефекту. Наприклад, закон “про відновлення гарантій недоторканності особи на території УНР” від 28 лютого 1919 р. [13]. Усе це переконує в тому, що тодішні акти є для нас не тільки пам’ятками права. Ми бачимо в них цілком актуальні проблеми, і навіть негативний досвід наших попередників має неоціненне значення, щоб їх запобігти у нинішній законотворчості. ––––––––––––––––––––1. Солдатенко ВФ. Українська революція, концепція та історіографія (1918-1920 рр.). К., – 1999. 2. Винниченко В. Відродження нації. – К., Відень. 1920. – Т.3. 3. Музиченко П.П. Історія держави і права України: У 2 т. – Одеса, 1997-1998. – Т.2. 4. ЦДАВО України. – Ф. 1065. – Оп. 2. – Спр. 88. – Арк. 1, 2. 5. Протоколи засідань комісії для вироблення закону про тимчасовий устрій та порядок законодавства У.Н.Р. ЦДАВО України. – Ф. 1065. – Оп. 2. – Спр. 295. 6. ЦДАВО України. – Ф. 1065. – Оп. 2. – Спр. 87. – Арк. 16; Спр. 119. – Арк. 1-17. 7. ЦДАВО України. – Ф. 1065. – Оп.2. – Спр. 296. – Арк. 18. 8. ЦДАВО України. – Ф. 1065. – Оп. 2. – Спр. 52. – Арк. 269; Спр. 295. – Арк. 59-63; Спр. 52. – арк. 23-24. 9. Слюсаренко А., Томенко М. Історія Української Конституції. – К., 1997. 10. Слово. – К. – 1920. – 16 жовтня. 11. Слюсаренко А., Томенко М. Історія Української Конституції. – К., 1993. 12. Текст подано за: ЦДАВО України. – Ф.1065. – Оп. 2. – Спр. 294. 13. Вісник державних законів … – К., 1919. – Вип. 17. *Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна**Тернопільська академія народного господарства,
Тернопіль, Україна У сучасних умовах розбудови правової держави зростає інтерес до історії становлення та розвитку державних органів України. Зокрема, заслуговує на увагу аналіз організації самоуправління в Галичині за часів австрійського панування. Поряд з урядовими органами адміністративного управління в Галичині існували ще органи крайового та місцевого самоуправління. Антинародний принцип австрійського самоуправління полягав у розчленуванні завдань і функцій урядового управління і самоуправління. У 1861 р. австрійський імператор Франц-Йосиф І видав “Крайовий статут і сеймову виборчу ординацію для королівства Галичини і Лодомерії з великим князівством Краківським” [9, с.120-151]. Вибори до Галицького крайового сейму, який з 1881 р. проводив свою роботу в будинку головного корпусу нинішнього Львівського національного університету ім. І.Франка, відбувалися за куріальною системою. Всі виборці поділялися залежно від їх соціально-класової належності на чотири курії, кожна з яких окремо обирала депутатів сейму строком на 6 років. До першої курії входили великі землевласники, причому одного депутата обирали 52 поміщики (за офіційними даними 1908 р. в Галичині було 2297 поміщиків). Друга курія складалась з представників великої торгово-промислової буржуазії, об’єднаної в трьох (Львів, Краків, Броди) торгово-промислових палатах. У всій Австрії було 29 торгово-промислових палат, діяльність яких регулювалась законом від 29 червня 1868 р. з деякими змінами, внесеними в 1901 році. До третьої курії входили міська буржуазія великих міст, а також чиновники і представники вільних професій (адвокати, лікарі та ін.). Одного депутата обирали 2 264 виборці цієї курії. Якщо перші три курії обирали своїх депутатів безпосередньо, то вибори в четвертій, сільській, курії були двоступеневі: на 500 так званих правиборців обирався один уповноважений, який мав право голосувати за того чи іншого кандидата в депутати. Одного депутата, по суті, обирали 8 792 виборці. Проте в силу дії майнового цензу не всі селяни входили до четвертої курії, чимало селян були позбавлені виборчого права. Помилково вважати, що сільська курія могла обирати депутатів-селян. По цій курії переважно обирали представників шляхти, рідше – сільського духовенства та інтелігенції і тільки зрідка самі селяни. Шляхта не допускала до сейму депутатів – селян. Один з поміщицьких депутатів відверто заявляв: “Знаємо, що було б не добре, а шкідливо … коли б селяни самі себе обирали. Ми цього зовсім не бажаємо” [7, с.309]. Відкрите голосування давало надзвичайно великі можливості для зловживань шляхом підкупів і терору з боку державно-адміністративного апарату. “Не хочу говорити, – вказував з трибуни сейму один з депутатів, – що в нас є майже при всіх виборах так звані урядові кандидатури, проте всі знаємо і знаєте, панове, що жандарми в тих справах мають дуже великий вплив… Що стосується їх діяння при виборах, то скажу, наприклад, що в Турці (нині Львівської області) били жандарми прикладами виборців, заводили їх до в’язниці на те тільки, щоб пізніше після виборів звільнити” [8, с.503]. На початку ХХ століття в умовах посилення боротьби за соціальне та національне визволення ставилося питання про реформу виборчого закону до Галицького сейму, його демократизацію. Воно набрало особливої гостроти після 1907 р., коли було запроваджено загальне виборче право до австрійського парламенту. Після довгих дебатів у лютому 1914 р. Галицький сейм прийняв новий виборчий закон, який запровадив “загальне” і пряме при таємному голосуванні виборче право, однак нерівне. Воно спиралось на засади представництва інтересів з поділом на шість курій. Проте у зв’язку з початком Першої світової війни призначені вибори не відбулися і новий виборчий закон до Галицького сейму не був реалізований на практиці [2ф.146, оп.4, стор.4771, арк.1-5]. Склад Галицького сейму, визначений Крайовим статутом і положенням про вибори від 26 лютого 1861 р., проіснував з незначними змінами аж до розпаду Австро-Угорської монархії у 1918 році. Число депутатів сейму було визначене в кількості 150, а під кінець існування сейму це число зросло до 161. У національному відношенні переважну більшість депутатів становили поляки. Представництво українців становило в середньому всього лише 10% депутатів. Уся діяльність сейму була підпорядкована центральній владі. Він був частиною колоніального апарату Австро-Угорщини. Його постанови, хоч і мали характер дрібних актів, були фактично актами імперської волі і вимагали в обов’язковому порядку санкції імператора. Контроль за діяльністю сейму здійснював намісник, причому на цю посаду здебільшого призначалися великі польські магнати, які вороже ставилися до корінного українського населення краю. Питання компетенції і порядку роботи Галицького сейму нормували крайовий статут 1861 р. і тимчасовий регламент 1865 р., які згодом частково змінювались. Головним у законодавчій діяльності сейму були дрібні господарські справи. Бюджетні права Галицького сейму, що перебував у повній фінансовій залежності від австрійського парламенту, були дуже мізерні і зводились до накладання додатків до безпосередніх державних податків, але від їх сплати звільнялись усі крайові чиновники, професори Львівського і Краківського університетів, учителі, служителі культів і слідчо-прокурорські працівники. Нерідко ці додаткові податки перевищували основну податкову суму [3, c.7]. Крайові бюджети, які усім своїм тягарем лягали на плечі народних мас і спричинили щораз більше їх зубожіння, збільшувались з року в рік. Крім того що поміщики і буржуазія дбали про забезпечення своїх інтересів шляхом перекладання податкових обов’язків на плечі людей праці, цей режим, який стояв на сторожі інтересів панівної нації, намагався перенести фінансові обов’язки на українську частину Галичини для полегшення її західної частини. Так Східна Галичина з населенням понад 4 млн. чоловік повинна була у 1887 р. сплатити 2 037 532 корони, тоді як Західна з населенням 3 млн – лише 932 347 корон [6, с.18]. У галузі місцевого самоуправління сейм здійснював нагляд за діяльністю органів повітів, міст і сіл, рішення яких здебільшого потребували затвердження сейму. Весь безпосередній нагляд за ними здійснював Крайовий виділ (комітет), що був виконавчим органом сейму і його постійною мандатною комісією (всіх комісій в сеймі було 12). Він був створений під головуванням маршалка (він же і голова сейму) із шести членів, обраних з числа депутатів на шість років. До складу комітету входили польські поміщики і представники великої польської буржуазії, і, як поступка, обирався один українець. Члени Крайового комітету стояли на чолі шести департаментів і з допомогою численного бюрократичного апарату керували роботою відділів, бюро та комісій. Створення крайового сейму і крайового комітету розглядалось як запровадження самоуправління в масштабі всього краю. У 1862 р. був виданий загальнодержавний закон про місцеве самоуправління, і на цій підставі у 1866р. опубліковано галицький крайовий закон про громади, що став правовою основою самоуправління в Галичині. Згодом Галицький сейм видав ще два громадські закони – у 1889 р. для 30 більших міст і в 1896 р. для кількох сотень менших міст і містечок. Проте найважливіші постанови всіх трьох законів є, по суті, тотожні. [1, с.7]. Відповідно до закону 1866 р. створювали повітові громади, що територіально збігалися з адміністративними повітами. Органами повітової громади були повітова рада як керівний та наглядовий орган і повітовий комітет як виконавчий орган. Повітову раду обирали строком на шість років у складі 26 депутатів, яких обирали жителі повіту по чотирьох куріях. Це давало змогу формувати повітову раду як орган поміщиків і буржуазії. З числа депутатів повітової ради обирали повітовий комітет у складі 7 чоловік. Очолював комітет голова повітової ради (у більшості випадків повітовий староста). Голова ради ставав на посаду після затвердження імператором. Права і обов’язки службовців повітового комітету визначались спеціальними регламентами. Забезпечивши перевагу в радах поміщиків і буржуазії, уряд не передав їм навіть частини реальної влади на місцях. До компетенції повітових органів самоуправління належали: питання бюджету повіту, завідування належним їм майном і установами, шляхи сполучення місцевого значення, боротьба з падежем худоби і з шкідниками сільського господарства, піклування про місцеву торгівлю і промисловість, піклування про народну освіту і охорону здоров’я, розкладка податків і нагляд за діяльністю органів міського і сільського самоуправління. Вони не мали примусової влади, не могли виконувати свої рішення і повинні були діяти через повітового старосту, який мав право зупинити виконання будь-яких рішень повітової ради під приводом їх невідповідності до законів держави або недоцільності, а намісникові належало право розпуску повітових рад. Рішення повітових рад у багатьох питаннях мали бути затверджені вищестоящими органами. Основними прибутками, якими розпоряджались повітові органи самоуправління, були додатки до безпосередніх податків, але їх розмір не міг перевищувати 20%. В іншому випадку потрібно було мати згоду крайового сейму, який завжди схилявся до збільшення розміру. Так у 1875 р. 3019 громад сплачували додатки менш ніж 20%; 1445 громад – від 21 до 50%, а 70 громад понад 50% [4, с.208]. Міські і сільські ради обиралися жителями міст і сіл за наявності майнового цензу по трьох виборчих групах. Автоматично входили до складу рад поміщики. Виконавчим органом рад були обрані ними міські і сільські управи (в більших містах магістрати). Бурмистри в містах і війти у селах затверджувалися повітовими старостами. Вибори до міських і сільських рад проводили, як і до австрійського парламенту та Галицького сейму, під сильним тиском з боку місцевих урядових органів. Нерідко після виборів повітові старости і сільські війти мстили тим, які не голосували за урядового кандидата. На них, як відзначав з трибуни австрійського парламенту один з галицьких депутатів, накладались штрафи за нібито поганий санітарний стан, їм відмовляли у наданні допомоги під час стихійного лиха, чинили труднощі в еміграції. Жидачівський повітовий староста (нині Львівської області), наприклад, у 1900 р. відмовив жителям с. Побережне у допомозі з приводу повені, посилаючись на вибори. “Восени будуть вибори, – сказав він, – і як будете мати розум, отримаєте допомогу. Як будете за урядом, то і уряд буде за вами” [5, с.9]. Водночас з галицьким крайовим законом про громади був виданий закон про поміщицькі маєтки, за яким поміщицький маєток становив окрему адміністративно-територіальну одиницю, очолювану поміщиком або призначеною ним особою. За бажанням поміщика і згодою громади поміщицький маєток міг об’єднуватися з громадою незалежно від того, де він знаходився чи у селі чи в місті. Закон робив виняток щодо церковних маєтків, розташованих на території міста. Вони в обов’язковому порядку входили до міської ради. Органи крайового і місцевого самоуправління у Галичині, як урядові органи служили, інтересам буржуазії і поміщиків. Якщо ж іноді це самоуправління і було більш демократичним, ніж урядові органи, то такою ж мірою воно захищало існуючі порядки і всіма способами підтримувало інтереси заможних верств населення. Галицький сейм, повітові, міські і сільські ради мали яскраво виражений класовий характер, перебували у повній залежності від австрійського уряду, були знаряддям колоніального управління західноукраїнськими землями. ––––––––––––––––––––1. Баран С. Галицький закон громадський з 1866 р. – Львів, 1927. 2. Львівський Центральний державний історичний архів. 3. Daszyńska – Golińska L. Wlasność rolna w Galicji. – Warszawa, 1900. 4. Gόrski P. Samorzad gminny. Krakόw, 1907. T. 2. 5. Oryginalne protokoly Sejmu Krajowego z roku 1900-1901. 6. Starzyński St. Sesja sejmowa 1886/7. – Lww, 1887. 7. Stenograficzne sprawozdania Sejmu Krajowego z roku 1883. 8. Stenograficzne sprawozdania Sejmu Krajowego z roku 1888. 9. Zbiόr ustaw i rozporzadzen administracyjnych. – Lwόw, 1884. T 1. Івано-Франківська обласна державна адміністрація,
вул.М.Грушевського, 21, 76004 Івано-Франківськ, Україна У 1772 р., згідно з тристоронньою угодою між Прусією, Росією та Австрією, внаслідок першого поділу Польщі Галичина була на піднесенні у своєму розвитку. За словами І. Нагаєвського, це був період “освіченого абсолютизму”, коли Марія-Тереза та її син Йосиф ІІ проводили основні реформи в державі. Загалом у цей час життя українського народу в Австрії дещо поліпшилось і склалися належні умови для розвитку порівнюючи з минулими часами за “польського королівства” [1, с.21]. Західноєвропейська просвітницька ідеологія стала величезним поштовхом у напрямі реформування державно-правового і соціально-економічного життя, що сприяло рецепції державно-правової культури в Галичину, яка була у складі Австрії. В Урядових колах столиці Габсбурзької монархії в той час радо зустрічали галицьких провідників просвітництва. У своїй абсолютній формі просвітницька доктрина, якої дотримувалися Марія-Тереза і Йосиф II у проведенні реформ утверджувала такі основні правничі ідеї: 1) громадянський уряд – як наслідок договору, він має суто світський характер; 2) для більшості населення урядова влада вигідна і тому уряд має право вимагати покори; 3) усі народи, їхня історія, культура, мова, етнічна територія мають невідчужені права на розвиток; 4) право визначене народом має здійснювати держава; 5) у міжнародних стосунках природний закон зберігає свою силу. Просвітницька теорія, згідно з якою австрійська держава проводила реформи, утверджувала, що істина зосереджена не в його частинах, а в цілому. Ці міркування приводять нас до головної проблеми, пов’язаної з оцінкою австрійської державно-правової культури та її рецепції в Галичину. Чи утверджувалися вищезазначені ідеї в правовій культурі українського народу Галичини? Чи сприяли вони формуванню національної державницької ідеї? На ці запитання ми даємо ствердну відповідь: реформування державно-правової системи в Галичині в складі Австрії мало модерністський характер і зберігало тісний зв’язок з поняттям “просвітництво”. Перші реформи Марії-Терези та Йосифа II були спрямовані на піднесення української національної культури і народної мови. На першому етапі державно-правові реформи урівноправили греко-католицьку церкву з римо-католицькою і поліпшили матеріальні, особливо фінансові, умови функціонування української церкви. Загалом можна стверджувати, що державно-правові акти Австрійської монархії надали Галичині більше свободи і можливостей щодо згуртованості української нації та її прогресивного розвитку. Якщо буквально їх розуміти, то вони усунули дуже багато обмежень, встановлених Польщею. Отож український народ Галичини у складі Австрії визначав свій розвиток не тільки за духовним покликом, а й в результаті скасування державно-правових обмежень. Зокрема, підготовці національно-елітних кадрів сприяло заснування у Відні вищої греко-католицької семінарії, в якій навчали кандидатів на священнослужителів. У 1783 р. у Львові була заснована генеральна семінарія, а в 1784 р. створено Львівський університет. Цісарський патент від 3 квітня 1817 року надавав “Королівству Галичини і Володимиреї” з Буковиною так звану Станову Конституцію із своїм власним становим сеймом. На території Галичини патентом Монарха Австрії від 6 лютого 1792 р. наказано навчати українських дітей рідною, тобто народною мовою, хоча б двічі на тиждень. Саме у Галичині на цій стадії державно-правових реформ народ мав життєвий етнічний досвід, який був законсервований на чистій традиції, а за Польщі подекуди національні елементи були витіснені з повсякденного життя. Вперше в Галичини у складі Австрії піднесено буденну національну свідомість до розуміння національних прав. З культури повсякденного життя українського народу Галичини витіснялося почуття національної неповноцінності, і з’являється нове буття історії через впровадження тих чи інших державно-правових реформ. Усі зусилля національно-патріотичної, оссобливо греко-католицької релігійної інтелигенції спрямовувались на розвиток освіти і культури в Галичині, на формування в українського народу рівня державно-правового мислення, до пізнання власної історії. За допомогою державно-правових реформ і зусиль національно-патріотично налаштованих представників українського народу Галичини у складі Австрії був подоланий старий, сформований за Польщі, спосіб державницького сприйняття світу, який позбавляв український народ надії на національне відродження. Важливо зазначити, що реформи були спрямовані на конкретні дії: спочатку на національне відродження через освіту і культуру; потім автоматизацію державно-правових інститутів Галичини; далі – на економічне відродження. Характерно, що члени галицького станового сейму носили уніформу з гербом краю [1, с.22]. Навіть такий елемент державності Галичини у складі Австрії символізував “нову форму” переживання українським народом історичного часу. Події відродження Галичини в складі Австрії під впливом державно-правових реформ, які проводив цісарський престол, відбувалися повільно, суперечливо, проте культивували національно-державницьку політику. Зрозуміло, що греко-католицьке духовенство Галичини стояло на сторожі інтересів Габсбурзької монархії. Водночас на першому етапі греко-католицька еліта була рушійною силою національного пробудження українського народу. Протягом багатьох років, будучи під владою Польщі, греко-католицька церква в Галичині була викреслена з українського національного життя. У складі Австрії греко-католицька церква стала знову національною, рідною, джерелом тодішньої національної і державницької культури. Державно-правові умови Австрії в Галичині на основі греко-католицького національно-патріотичного руху сприяли розвитку народного руху, який очолювала світська інтелігенція. Генетичний зв’язок між патерністською стосовно українського народу Галичини, державно-правовою політикою Австрії культурним і національним відродженням, а потім і політичним після революції 1848р. робив державницьку культуру галичан першорідним знаменом національності. Просвітницька стратегія проведення державно-правових реформ в Австрії, в складі якої була Галичина, містила в собі елементи демократії, гуманізму і правочинності. Незважаючи на численний опір, що чинили представники польської еліти в адміністративно-територіальних органах влади Галичини і в представницьких інститутах влади, державно-правові реформи Австрії піддавали атономізації окремі сфери життя, реконструювали Галичину в українське національне ціле, хоч і автономізоване суспільство з його державно-правовою культурою. Зауважимо, що через рік після приєднання Галичини до Австрії у 1773 р. цісарським патентом, спрямованим на забезпечення розвитку промисловості, сільського господарства і торгівлі було запрограмовано ліквідацію згубної митної політики польської шляхти. Ці митниці перейшли у державну власність, містились чітко визначені митні тарифи. В інструкції для першого губернатора Галичини Пергена були вказівки австрійського уряду надати митні привілеї галицьким фабрикантам та ремісникам, звернути увагу на торгові шляхи, особливо ті, що зв’язують Галичину з центром Австрії і торговими центрами Європи. На будівництво доріг були встановлені мінімальні митні побори. Водночас австрійська влада почала ліквідацію незаконних митних поборів, які вводила польська землевласницька шляхта. У 1830 р. розпорядженням австрійського уряду в Галичині були зменшені розміри митних платежів і вдвічі зменшено мито для селянських підвод [2, с.6-78]. Губернаторське розпорядження від 1837р. зобов’язувало місцеві органи влади Галичини організувати в сільських школах навчання агротехнічних прийомів вирощування льону, конопель, раціональних технологій обробітку льону, конопель і вовни [3, с.24]. З огляду на викладене треба визнати, що разом з відродженням національної культури і освіти, державно-правові акти були спрямовані на розвиток товарного виробництва і торгівлі. Державно-правові реформи в Галичині за змістом можна класифікувати за спрямованістю на певні сфери суспільного життя – ті, що торкалися відродження національної мови та культури; суспільно-економічних відносин; удосконалення місцевого державного управління, а після революції 1848-1849рр. було проведене реформування політико-правового змісту. Всі державно-правові реформи, що проводилися після революції 1848р. в Австрії були просякнуті принципом індивідуально-корпоративної свободи в такий спосіб, щоб державно-правові інституції можна було б підпорядкувати монарху, який начебто репрезентує інтереси всього поліетнічного суспільства. Політична необхідність примусила монарха Австрії та його оточення виробити компромісне рішення в боротьбі між прихильниками централізму в державно-правовому устрої і тих, хто осмислював принцип національно-автономічного адміністративного і самоврядного ладу на основі федералізму. Наслідком цього компромісу стало укладення угоди між Австрією та Угорщиною і прийняття Конституції 21 грудня 1867 року, після чого Австрія перетворилася у дуалістичну монархію. Тенденція розвитку від централізму до повної децентралізації простежувалась не тільки на загальнодержавному рівні. Реформи державних інституцій врядування і самоврядування сприяли формуванню такого державно-правового устрою управління землями Австрії, які сприяли залученню широких верств. Тут варто зауважити, що після скасування панщини та деяких феодальних повинностей з 1848 по 1849рр. розпорядженням Галицького губернатора “Про порядок організації самоврядування громадян” в селах і містечках почали створюватися самостійні самоврядні громади. Вже з цього соціально-політично зумовленого конфлікту та непорозуміння між консервативними і реформістськими силами Австрійської державницької еліти проростає як щось не бувале до цього часу розуміння фактичної диференціації центристських і федеративних течій державного устрою. Як і раніше, консервативна державницька думка ще раз зробила поступку – дала змогу федералістам провести низку прогресивних державно-правових реформ в Галичині у складі Австро-Угорщини. У 1861 р. разом із Законом “Про імперське представництво” були видані статути і порядок виборів представницьких органів у коронних землях. Державно-адміністративний устрій набуває форми “коронних земель”, які здобули певну земельну автономію з правом формування представницьких органів, у компетенцію яких входило вирішення питань місцевого значення. Цей вид політико-правової свободи, яку дістав український народ Галичини від австрійського уряду, типово федералістичний і він розширив правове коло діяльності та підніс державно-правову культуру ще на один щабель цивілізації. Хоча консервативним силам австрійського уряду вдалося поділитися владними повноваженнями з місцевими адміністративно-територіальними органами влади і самоврядними інституціями, суб’єктивна централізація обмежила ліберально-демократичну тенденцію й потенційно загрожувала федералізму. Розуміючи те, що революція породила тенденцію демократизації і лібералізації місцевого державного управління в Галичині, українські національно-патріотичні сили почали об’єднуватися в громадські та політичні гуртки, організації й партії і стали переносити державно-правові функції до справжніх носіїв держави – до українського народу. Національно-земельний федералізм з його місцевими органами державного управління і сформованими на демократичній основі місцевими органами самоврядування почали розуміти політичну свободу як явище, що грунтується на економічній основі, і полягає в тому, щоб звільнити громадянина від залишків феодальної залежності, від центральної державної влади, надавши правові основи громадянам діяти за власною волею і передусім повною мірою користуватися конституційним правом. Правова рівність національно-адміністративних земель, які дістали назву “коронних”, виступає логічним доповненням того типу свободи, який утверджує рівність громадян перед законом. У державно-правову культуру українського народу Галичини трансформується культура австрійськового права, яка дає змогу поступово перенести поняття “держави” з індивідуума (монарха) і феодально-станового розуміння на український народ краю “галицька громада” та націю. Недаремно ще “Тимчасовий закон для громад” 1848 року починався словами – “основою вільної держави є громада”. Хоча самостійними місцевими громадами визнавалися міські або сільські громади із власними громадськими представництвами і виконавчими органами, коронний край Галичини мав свій представницький орган та свої виконавчі його підрозділи. До компетенції органів самоврядування в Галичині в складі Австро-Угорщини відносили: розвиток промисловості і сільського господарства, шляхи сполучення, боротьбу з падежом худоби та шкідниками сільського господарства, піклування про місцеву торгівлю, народну освіту, охорону здоров’я і правопорядок згідно з чинним законодавством. Завдяки впровадженню австрійської державно-правової системи в Галичині правосвідомість та правовідносини набувають демократичного спрямування і утверджується правова думка, в контексті якої інтерпретація національної історії набуває принципово нового змісту. Український народ Галичини тісно поєднує своє минуле й майбутнє в єднанні з цілим українським народом і практично навчається в мисленні поєднувати всю історію аж до органічно цілісних державних утворень – таких як Київська Русь, Козацька держава. Характерною особливістю у формуванні державно-правової культури української громади в Галичині є те, що вона акцентує увагу на національній єдності, а не на стратифікації суспільства. Національно-державницький практикум зосереджується на минулій історії тією мірою, якою минуле живе в теперішньому, а правова думка принципово зосереджується на сучасності в його майбутньому – побудові національної держави. Тут майже не було місця для пролетарського класового розуміння державно-правової системи, яка б могла виразитися в диктатурі певного класу. Диктатура певного класу в побудові державно-правової системи українського народу в Галичині просто відкидалася. Тут вже існувала правова держава з конституційною юрисдикцією, яка виникла внаслідок боротьби за оволодіння тодішньою сучасністю, а ідея української національної державності народжувалася в лоні демократичної і ліберальної правової системи виборчого права. Важливо усвідомлювати, яка з правових позицій українського державотворення брала верх – національна чи пролетарська. Саме національно-демократична позиція українського державотворення визначалася державно-правовою культурою Австро-Угорської держави. Із всього, що коли-небудь було сказано про місце і роль австрійської державно-правової культури в розвитку українського національно-патріотичного державницького руху в Галичині в складі Австро-Угорщини, найправдивішим і найпереконливішим є той факт, що тут утверджується демократично-правова культура мислення, яка не відкидає політичний плюралізм думок, а вважає це здоровою нормою життя нації. Ніхто з монархів феодальних імперій не зробив стільки для розвитку державно-правової культури колонізованого народу, для звільнення його від науцтва і національного занепаду і прилучення до передової на той же час європейської просвітницької ідеології, як монархічний режим Австро-Угорщини для українського народу Галичини. Однак ніхто так яскраво і повно не виразив своїми державно-правовими реформами ідею “освіченого абсолютизму”. Звичайно, ми абстрагувалися від тих фактів, які засвідчують про певні труднощі формування буржуазно-демократичної державно-правової культури в лоні феодальної монархічної держави. Ми описали основний провідний національно-державницький імпульс, прихований за консерватизмом абсолютистської держави Австрії. Тепер слід визначити існування того теоретичного ядра, яке було покладено в основу державно-правової культури Австрійської монархії та його прогресуючу форму, аналіз якої дав би чітке бачення засновника концептуально-державницьких рис ідейного стратегічного муру на реформування державно-правової системи в Галичині. Таке ядро існує – це гуманістична концепція всього просвітництва як науково-теоретичної течії західноєвропейських країн. Ця течія була вимушеною раціональною опозицією до існуючого феодально-монархічного державно-правового життя. В опозиційній науково-просвітницькій течії погляди на державно-правову систему концентрувалися навколо ідеї природного права, з якого логічно виводився постулат універсальної законооснованості цієї ідеї для всіх історичних і соціальних спільнот. Французська революція безсумнівно показала, що головним чинником, який викликав в Австрії події 1848-1849рр., став антагонізм між старими феодальними тенденціями в державно-правовій системі і бюрократичним раціоналізмом в проведенні австрійською монархією реформ. Ідеї 1789 р. вимагали, на противагу принципу “освіченого абсолютизму”, будувати державно-правову систему знизу, а не зверху. У перші роки після проголошення Австро-Угорщини конституційною монархією ми бачимо державно-правовий централізм у Галичині, який показав, що може відбуватися, коли передові державно-правові ідеї, погляди, переконання, що виросли в більш розвинутих імперіях, переймають соціально-етнічні спільноти, які усвідомлюють себе нацією з правом мати свою державність. Національно-державницький імпульс сформувався в Галичині тоді, коли широко впроваджені конституційні норми і місцеві територіальні органи самоврядування, були використані українським народом як знаряддя проти польської шляхти. Щоб зрозуміти цю особливу ситуацію, слід пам’ятати, що в Галичині в складі Австро-Угорщини польська шляхта була налаштована відтворити тут, на українських землях, знову польську державність. Проте за час державно-правових реформ у Галичині сформувалась національно-патріотична еліта, місце якої в українській спільноті було як ніколи міцним і органічним. Український національно-державницький рух у Галичині в складі Австро-Угорщини, як видно з викладеного, – це явище складне і багатогранне як за своєю внутрішньою сутністю, так і стосовно впливу державно-правової культури імперії. Однак у вузлових точках державно-правовий український рух Галичини має демократичні і гуманістичні риси. ––––––––––––––––––––1. Dodatek do Gazety Lwowskjej. – 1812. 2. Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття: – К.: Укр.тижневик, 1993. 3. ЦДІА у Львові. – Ф.134 – Оп.2 – Од. зб. 815 – Арк. 6-78. Про джерела конституційного, цивільного, цивільно-процесуального, кримінального і кримінально-процесуального права, що діяли на Буковині в досліджуваний історичний період, уже було опубліковано кілька наших статей. [6, 7, 8]. Однак поняття джерел вивчення (пізнання) права не зводиться до правових пам’яток, передусім законів, а охоплює й інші різноманітні матеріали – архівні документи, мемуари, дані статистики і періодики [11, с.18-23, 13]. Саме про ці джерела йдеться у статті. Виняткове значення для дослідження проблеми мають документи, які зберігаються у фондах державного архіву Чернівецької області [3]. Під час вивчення питань про основні етапи розвитку адміністративних установ краю у 1775-1918 рр. великий інтерес викликають справи фондів “Галицьке намісництво (у справах Буковини)” [ф. 1026], “Австрійська військова адміністрація” [ф. 29], “Буковинська окружна управа” [ф. 1], Буковинська крайова управа [ф. 3], фонди Вижницької, Заставнівської, Кіцманської, Сторожинецької та Чернівецької повітових управ [відповідно ф. 880, 7, 8, 1029, 4]. Загалом це майже 72 тис. справ. У них містяться імператорські укази, директивні розпорядження Придворної військової ради, Галицького намісництва про державно-правовий статус Буковини та організацію адміністративних установ; про зміни адміністративно-територіального устрою; описи державного кордону Буковини, матеріали про оподаткування населення та організацію податкових служб, про створення регулярних військ на Буковині і проведення рекрутських наборів; звіти військової адміністрації, окружної та крайової управ Буковини про основні напрямки своєї діяльності, їх листування з центральними урядовими установами; дані про керівний склад державних установ краю (у тому числі крайових президентів); списки службовців; циркуляри про порядок ведення діловодства. Значний інтерес викликають інформації про проведення на Буковині виборів до австрійського парламенту та крайового сейму, про діяльність буковинських парламентарів. Багато справ містять матеріали про діяльність громадських управ, про заснування, правовий статус і діяльність різноманітних громадських об’єднань. Аналіз розвитку крайового самоврядування на Буковині неможливий без вивчення справ за 1861-1918 рр. з фонду “Виконавчий комітет Буковинського сейму” [ф. 2]. Тут містяться документи, що визначали структуру, функції і компетенцію виконавчого комітету сейму (українська назва того часу – Крайовий виділ), його звіти, пропозиції сеймові з шкільних, санітарних, будівельних, сільськогосподарських, фінансових та інших питань. Є у справах фонду чимало матеріалів про організацію та діяльність самого сейму, його склад, сеймові вибори, форми роботи сеймових депутатів з виборцями. Одним із наймісткіших в архіві є фонд “Чернівецький міський магістрат” [ф. 39], справи якого охоплюють період з 1793 по 1918 рік. У численних директивних вказівках центральних віденських установ, окружної та крайової управ, протоколах засідань магістрату та громадської ради Чернівців зосереджено цікаві матеріали про основні етапи історії Чернівецького магістрату, про його компетенцію та практичну діяльність, про вибори бургомістрів, радників та громадської ради. Привертають увагу алфавітні покажчики жителів міста, книги перепису населення, списки рекрутів, переліки державних та військових установ. Матеріали про розвиток судоустрою та порядок судочинства на Буковині містяться у фонді “Крайовий суд Буковини” [ф. 115] та 6 фондах повітових судів. Тут зосереджені звіти крайового та повітових судів, акти перевірки їхньої діяльності; розпорядження, інструкції, оголошення, повідомлення, листування з приводу порядку ведення судової документації; штатні розклади роботи судових службовців; списки особового складу судів і присяжних засідателів; інформації про заміщення вакантних посад суддів, адвокатів та нотаріусів, справи про дисциплінарні покарання суддів, адвокатів і нотаріусів. Уявлення про організацію роботи прокуратури на Буковині дають матеріали фонду “Чернівецька крайова прокуратура” [ф. 131]. Заслуговують на особливу увагу річні звіти прокуратур, звинувачувальні акти і доповідні записки про склади злочинів засуджених, облікові картки засуджених. Цікаві документи фонду “Крайова фінансова прокуратура” [ф. 271]. Передусім велика група справ стосується стягування податків, встановлення боргів. У багатьох справах йдеться про захист інтересів державних відомств, православного релігійного фонду в земельних та інших майнових конфліктах із сільськими громадами та окремими громадянами. Часто ці справи торкаються вимог виплати компенсації за ушкодження внаслідок нещасних випадків. Предметом обстеження з боку фінансової прокуратури був порядок управління і використання коштів із благодійних фондів. У воєнний час виявлено найбільше справ про конфіскацію майна дезертирів, засуджених за “шпигунство і сприяння російським військам”. У фонді “Дирекція поліції” [ф. 10], що діяла на Буковині з 1853 р., варті уваги циркуляри Вищого поліцейського управління у Відні, річні звіти про діяльність Дирекції поліції, інформації про поліцейські пости; патрулі, порядок їхнього розміщення; послужні листи службовців поліції. Іншу групу джерел до вивчення державного ладу і права становлять опубліковані документи. Найбільше місце серед них належить багатотомним стенографічним протоколам Буковинського сейму та австрійської державної ради [26, 27]. Викликають інтерес опубліковані джерела про діяльність Чернівецького магістрату [17, 31, 32]. Окремі аспекти досліджуваної проблеми розкриваються в документах, поміщених у збірниках, опублікованих у радянський час [1, 9, 12, 16]. Цікавий збірник, що містить документи про революційні події на Буковині у 1848-1849 рр., опублікував у 1983 р. у Мюнхені Р.Вагнер [29]. Чимало цінної інформації для дослідження міститься в довідковій літературі. Це довідники про персональний склад основних органів крайового та повітового управління за 1897-1917 рр. [23] та “Провінційні покажчики герцогства Буковини” за 1870-1914 рр., які друкувалися здебільшого у щорічних календарях (наприклад, “Haus – Kalender”) [24]. Близький до них за змістом “Покажчик Буковинського фінансового управління”, опублікований у 1902 р. Цікаві дані містяться у довіднику про “Ранги та доходи чиновників Чернівців” [25]. Починаючи з 1855 р., в Австрії виходили щорічні покажчики адвокатів і нотарів, що містили інформацію про склад адвокатських та нотаріальних палат, їхні керівні органи, кількість адвокатів у різних повітах Буковини [28]. Важлива інформація з досліджуваної теми міститься у довіднику “Учреждения Западной Украины до воссоединения ее в едином Украинском Советском социалистическом государстве”, що вийшов з друку у видавництві Львівського університету в 1955 р. Суттєве значення для вивчення адміністративно-територіального устрою, діяльності представницьких, урядових та правоохоронних органів мають матеріали статистики, як загальноавстрійської, так і крайової [19-22]. Статистичні дані дають змогу детальніше проаналізувати розвиток податкової справи, динаміку виборчих кампаній, рівень злочинності, ефективність діяльності судів. Окремі відомості з історії державного ладу на Буковині можна почерпнути з мемуарів. Їх, на жаль, небагато. На особливу увагу заслуговують збірники виступів депутата австрійського парламенту та Буковинського сейму, одного з найвідоміших українських політичних діячів Буковини Миколи Василька [2, 30]. Важливі повідомлення містяться у спогадах С.Смаль-Стоцького [14, 15], О.Поповича [10], Т.Галіпа [3]. До цього кола джерел можна віднести й книгу спогадів колишнього начальника буковинської жандармерії Е.Фішера [18]. Важливим джерелом для вивчення означеної проблеми є матеріали тогочасної періодичної преси. За даними О. Добржанського, напередодні 1914 р. на Буковині виходило 63 періодичні видання (28 з них – політичних, а за мовою: німецьких – 42, українських – 12, румунських – 8, польських – 1) [4? C/ 54]. Особливе значення мають матеріали урядових газет “Algemeines Landesgesetz und Regierungsblatt fur das Herzogthum Bukowina”, “Gesetz – und Verordnungsblatt fur das Herzogtum Bukowina”, “Landesgesetz – und Regierungsblatt fur das Herzogthum Bukowina”, “Bukowina”, “Czernowitzer Zeitung”. Цінна інформація стосовно діяльності розглядуваних питань міститься в українських газетах – “Буковині”, “Новій Буковині”, “Народному голосі”, “Народній справі”, “Буковинских ведомостях”, “Народной раде”, в румунській газеті “Bucovina” та польській – “Gazeta polska”. Навіть наведений короткий огляд джерел до історії державного ладу і права на Буковині (крім нормативно-правових актів) свідчить про їх масштабність і різноманітність. Більшість архівних матеріалів, переважно німецькомовних, багатотомні німецькомовні зібрання протоколів сесій буковинського сейму, матеріали різномовної преси ще чекають на своїх дослідників. Назрів час для публікації українською мовою найважливіших загальноавстрійських та крайових законів, за якими жила тривалий час Буковина (підвалини цієї роботи були закладені ще С.Смаль-Стоцьким, який здійснив український переклад “Підручника для громадської управи в воєводстві Буковині для ужитку членів ради громадської і громадських секретарів”, виданого у 1904 р.). Не менше заслуговують на видання українською мовою зібрання виступів у сеймі, державній раді та делегаціях М.Василька. Повчальною для сучасних депутатів обласної та міської рад була б публікація хоч окремих матеріалів із зібрання стенографічних протоколів сесій Буковинського сейму (та чому б не відродити й саму практику публікацій таких протоколів?!). ––––––––––––––––––––1. Боротьба трудящих Північної Буковини проти соціального і національного гноблення у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. // Зб. док. і матер. – Ужгород: Карпати, 1979. 2. Василько Н. Справоздание посла Николая рыцаря Василька о его деятельности в державной думе и краевом сейме в роках 1898 и до конца 1900 / Пер. с нем. Е.Маковиевич. – Черновцы, 1952. 3. Галіп Т. З моїх споминів // Буковинський журнал. – 1994. – Ч. 1-4. 4. Добржанський О. Національний рух українців Буковини другої половини ХІХ – початку ХХ ст. – Чернівці: Золоті литаври, 1999. 5. Ляпунов Ю., Никирса М. Документальна скарбниця Буковини (до 90-річчя створення архіву). – Чернівці, 1998. 6. Никифорак М.В. До питання про джерела державного права на Буковині у 1775-1918 рр. // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наук. праць. Вип. 75: Правознавство. – Чернівці: ЧДУ, 2000. 7. Никифорак М.В. З історії кодифікації австрійського цивільного та цивільно-процесуального права // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наук. праць. Вип. 82: Правознавство. – Чернівці: ЧДУ, 2000. 8. Никифорак М.В. Джерела кримінального та кримінально-процесуального права на Буковині у 1975-1918 рр. // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наук. праць. Вип. 91: Правознавство. – Чернівці: ЧДУ, 2000. 9. Під колоніальним гнітом. Північна Буковина в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. Док. і матер. – Ужгород: Карпати, 1986. 10. Попович О. Відродження Буковини. – Львів: Червона калина, 1933. 11. Рогачевский А.Л. О публикации источников по истории государства и права // Правоведение. – 1999. – №2. – С. 18-23. 12. Селянський рух на Буковині в 40-х роках ХІХ ст. – К.: Політвидав України, 1949. 13. Скакун О. Джерельна база наукових досліджень з історії політичних і правових вчень та інтерпретація політико-правового вчення // Вісник Академії правових наук України. – 1999. – №3. 14. Смаль-Стоцький С. Моя політика. – Чернівці, 1913. 15. Смаль-Стоцький С. Моя сповідь // Діло. – 1913. – 27 лютого. 16. Споконвічна українська земля. Історичні зв’язки Північної Буковини з Росією і Наддніпрянською Україною: Док. і матер. – Ужгород: Карпати, 1990. 17. Gemeinderaths – und Magistrats – Handbuch – Czernowitz, 1895. 18. Fischer E. Krieg ohne Heer. Meine Verteitigung der Bukowina gegen die Russen. – Wien, 1935. 19. Mitteilungen der Statistischen Landesamtes des Herzogtums Bukowina. Heft I-XVII. – Czernowitz, 1892-1913. 20. Ősterrtichische Justizstatistik. Ein Handbuch fűr die Justizverwaltung. Erstes Jahrgang. 1910. – Wien, 1913. 21. Osterreichische Stadtebuch. Statistische Berichte von großeren osterreichischen Stadten. Bd. I-XI. – Wien, 1886-1906. 22. Oesterreichisches statistischen Handbuch fűr die in Reichsrathe vertretenen Konigreiche und Lander. XXXI Jahrgang. 1912. – Wien, 1913. 23. Personalsland des Herzogthums Bukowina. 1897-1917. 24. Provinzial – Schematismus fur das Herzogthums Bukowina. 1870-1914. 25. Rang-Klassen und Bezuge der Beamten der Landeshauptstadt Czernowitz. – Czernowitz, 1869. 26. Stenographische Protokolle des Bukowinaer Landtages. 1863-1913. 27. Stenographische Protokolle uber die Sitzungen des Hauses der Abgeordneten. 1898-1914. 28. Verzeichnis der Advokaten, Notare und Verteidiger in Strafsahen in Oesterreich. –Wien, 1855. 29. Wagner R. Die Revolutionsjahre 1848/49 in Konigreich Galizien – Lodomerien (einschlißlich Bukowina). Dokumente aus osterreichischer Zeit. – Munchen, 1983. 30. Wassilko N. Rechenschaftsbericht uber seine Thatigkeit im Reichsrathe und Landtage 1898-1900. – Czernowitz, 1901. 31. Verwaltungsbericht der Landeshauptstadt Czernowitz fur das Jahr 1887. – Czernowitz: Verlag der Stadtmagistrates, 1889. 32. Verwaltungsbericht der Landeshauptstadt Czernowitz fur das Jahr 1891/1894. – Czernowitz, 1987. |