Радник

Деякі аспекти формування
предмета криміналістичної тактики

В. Кузьмічов, В. Сас©

Львівський інститут внутрішніх справ при НАВС України,
вул. Городоцька, 26, 2001, Львів, Україна

Стаття присвячена історичному аспекту формування криміналістичної тактики. Пропонується періодизація формування та розвитку предмета криміналістичної тактики.

Обґрунтовуються виявлені тенденції та закономірності в процесі історичного розвитку криміналістичної тактики на етапі її формування.

Пропонується новий погляд на формування передумов для наукового пояснення предмета криміналістичної тактики.

Ключові слова: предмет криміналістичної тактики; історія криміналістики; слідчі дії.

Історія розвитку криміналістичної тактики невіддільна від історії розвитку поглядів на її предмет. Відповідно, досліджуючи етапи формування предмета, можна простежити тенденції розвитку криміналістичної тактики, визначити межі її дослідження, встановити шляхи її взаємодії з іншими галузями знань, скоординувати взаємозв’язки з суміжними дисциплінами.

Поняття предмета та сутності криміналістичної тактики відносяться до категорій, які динамічно розвиваються і відображають стан розділу науки криміналістики на кожному етапі її розвитку.

Проблема дослідження предмета і сутності криміналістичної тактики складна і дискусійна. Вже з перших спроб визначити предмет дослідження криміналістичної тактики і до сьогодні не припиняються суперечки з приводу того, які положення повинні складати дефініцію криміналістичної тактики як розділу науки криміналістики, в якому напрямі треба удосконалювати це визначення. Причину цих суперечок В.І. Комісаров вбачає в тому, що інтерес до наукових основ роботи слідчого, актуальність цієї проблеми, як і раніше, так і на сучасному етапі, викликають суперечки навколо предмета і сутності криміналістичної тактики, які вже стали традиційними [1].

Т. Павлов правомірно вважає, що, коли наука не має свого предмета, то незалежно від того, чи змішує вона його з предметами інших наук, чи ототожнює його з ними, вона втрачає право на існування як окрема, самостійна наука [2].

Наведемо таке визначення самого поняття предметаце все те, що може перебувати у відносинах або мати будь-які якості [3]. Правильне формулювання предмета дослідження дає можливість безпомилково встановити межі криміналістичної тактики, визначити шляхи її взаємодії з іншими галузями знань і скоординувати взаємозв’язки з суміжними дисциплінами.

Чітке обґрунтування предмета криміналістичної тактики також відіграє вирішальну роль у практичній направленості всіх теоретичних досліджень, та успішному впровадженні їхніх результатів у практику.

Досконале вивчення будь-якої проблеми немислиме без звернення до її історії. Самоочевидно, що й у вивченні проблеми поняття предмета криміналістичної тактики, важливо додержуватись історичного підходу.

Досліджуючи історичний аспект розвитку криміналістичної тактики, цілком закономірним є використання досліджень учених-криміналістів з питань історії криміналістики, а самевиникнення, розвитку і сучасного стану її підсистеми.

Питанням історії криміналістики присвячена низка наукових праць, зокрема дослідження Р.С. Бєлкіна, А.І. Вінберга, В.О. Коновалової, І.Ф. Крилова, В.С. Кузьмічова, В.К. Лисиченка, С.І. Тихенка [4; 6; 19; 20], які сприяють подальшому розвитку цієї науки.

Разом з тим, детальний аналіз наукових розробок з цього питання свідчить, що на сьогодні ще немає комплексного монографічного дослідження з проблем розвитку криміналістичної тактики.

Різні вчені по-різному визначають періодизацію історії криміналістики як науки. Розбіжність полягає у виборі критерію, на підставі якого слід виділяти той чи інший етап у її розвитку. На нашу думку, таким головним критерієм повинні бути уявлення про розвиток теорії криміналістики (відповідноі її підсистем), а самепро її предмет. Н.І. Клименко пропонує розрізняти в історії криміналістики три її головні етапи [5].

Перший етап емпіричний розвиток знань (з моменту виникнення науки криміналістики до середини 30-х рр.).

Другий етап розробки окремих криміналістичних теорій (40-50-ті рр.).

Третій етап формування загальної теорії криміналістики (з середини 60-х рр. до наших днів).

Подібну періодизацію розвитку криміналістичної науки дають Р.С. Белкін та В.І. Віндберг [6].

На підставі наведених етапів у розвитку криміналістичної тактики як розділу науки можна виділити відповідно етапи її формування та вдосконалення.

1. Накопичення емпіричного матеріалу, без якого неможливо закласти основи криміналістичної тактики. В цей період формуються передумови для наукового пояснення предмета криміналістичної тактики (друга половина ХІХ ст. 30-ті рр. ХХ ст.).

2. Розробка наукових основ криміналістичної тактики (розвиток учення про її предмет, слідчу версію та планування розслідування і дослідження в галузі тактики окремих слідчих дій). У цей період криміналістична тактика набула статусу самостійного розділу криміналістики (19401950-ті рр.).

3. Подальше вдосконалення предмета криміналістичної тактики, розробка проблем тактичних операцій та комбінацій, розвиток учення про слідчі ситуації, подальше дослідження в галузі тактики слідчих дій (з 60-х років дотепер).

Часові межі етапів розвитку криміналістичної тактики –умовні, оскільки розвиток науки взагалі і криміналістичної тактики зокрема – процес неперервний. Відтак наведена періодизація головно має наукознавчий характер, допомагає впорядкувати вивчення криміналістичної тактики та її головних елементів, у тому числі дослідження, формування та вдосконалення її предмета.

Ми обмежимося дослідженням лише першого етапу розвитку криміналістичної тактики як розділу науки криміналістики – етапу її формування, коли закладалися передумови для наукового визначення її предмета.

Специфічною для України умовою періоду зародження і початкового розвитку криміналістичної тактики була її територіальна розчленованість між Російською імперією, Австро-Угорщиною, Польщею та Румунією. Тому різні частини України підпадали під вплив різних тактико-криміналістичних учень, що виникали на цих теренах: менша (західна) – під вплив австро-німецької імперії, класичним виразником якої є Г. Гросс, більша (центральна, південна, північна та східна) – російської. Як видається, порівняно швидка зміна політичних устроїв і правових систем (австро-угорська, польська, радянська, німецька) не сприяла створенню та розвитку в західній частині України до 1944 року стабільної криміналістичної, зокрема – тактико-криміналістичної системи.

У формуванні криміналістичної тактики важливе значення мала судова реформа 1864 р., головним змістом якої була відмова від теорії формальних доказів. Це викликало інтерес до проблем побічних доказів і способів їх збирання та дослідження. Разом з кримінально-процесуальними дослідженнями, в яких знайшли місце криміналістичні рекомендації, інші наукові криміналістичні дослідження безпосередньо пов’язані з проблемами криміналістичної тактики. В цей час поряд з російськими з’являються в перекладі праці зарубіжних дослідників, присвячені різним аспектам проведення слідчих дій.

Серед наукових досліджень, які стосуються першого етапу розвитку криміналістичної тактики, привертають увагу праці А.А. Квачевського, І.М. Угрюмова і П.В. Макалінського [6, 7; 7; 8].

Вперше в науковій літературі А.А. Квачевський виділив в окремі групи початкові засоби розслідування злочинів та другорядні. До початкових він відносить огляд, освідування, "розшукування зовнішніх предметів за допомогою обшуку, виїмки і збору речових доказів" [7].

У 90-х роках ХІХ ст. видають різноманітні інструкції, посібники щодо розшуку, дізнанню і слідству, зокрема М.О. Шепелєвим (1883), В. Давидовичом (1898) та Г.М. Рудим [9].

Серед зарубіжних праць, які мали значний вплив на вітчизняну криміналістику, передусім назвемо працю Г. Гроса [10]. У ній не тільки узагальнено досвід тогочасної слідчої роботи, але й запропоновано використовувати в слідчій практиці тактичні прийоми з інших, переважно природничих наук, які спеціально застосовують для розслідування злочинів. Створену нову галузь знань Г. Гросс визначив як науку, що має своїм предметом фактичну сторону злочину і відомості, необхідні під час проведення окремих слідчих дій.

Вважаємо, що Г. Гросса називають засновником наукової криміналістики цілком правомірно, оскільки у дев’яностих роках ХІХ ст. він заснував для цієї науки пристосовану до сучасних на той час вимог систему. Основи науки криміналістики відносяться до часу, коли розслідування почав проводити "слідчий" [11]. Ідеї Г. Гросса мають численних послідовників: А. Вейнгарта (Німеччина), А. Рейса (Швейцарія), С.М. Трегубова, Б.Л. Бразоля (Росія) та ін. [12; 13].

Уперше термін "тактика" в криміналістиці запропонував А. Вейнгарт. Його праця "Кримінальна тактика" присвячена прийомам і засобам розслідування злочинів. У передмові до першого видання автор пише, що особа, яка провадить розслідування, зобов’язана поєднувати енергію та особисту ініціативу зі швидкістю. "Вона повинна спочатку з’ясувати, які питання слід вирішити, які труднощі подолати, і, відповідно, скласти повний план дій" [13].

В системі поліцейських і жандармських установ використовували праці криміналістів І.М. Снєгірьова "Про розшук" (1908) і В.І. Лебедєва "Мистецтво розкриття злочинів" (1909). Відзначимо, що В.І. Лебедєв вперше в російській криміналістичній літературі дав визначення криміналістики, вказавши, зокрема, що "ця наука виявляє винних у злочинах, прийоми "кримінального" дізнання (розпитування обізнаних осіб і свідків, допити, обшуки, виїмка і огляди) з метою розкриття злочинів і виявлення істини події" [6, 12].

До видань цього періоду відноситься довідникова література, в якій різною мірою висвітлювалися питання криміналістичних засобів розслідування злочинів. Це праці Л.А. Добкевича "Настільний поліцейський словник (1904), В. Долопчева "Участь поліції в провадженні кримінальних справ. Посібник для чинів поліції" (1901), Е.П. Акулініна "Інструкція для городових міської поліції" (1912) та ін. [6, 13].

У період зародження криміналістики як самостійної галузі знання, тактика розглядалась як частина поліцейської ("кримінальної") техніки. У працях учених Австро-Угорщини та Німеччини Г. Гросса, А. Вейнгарта, Г. Шнейкерта, В. Штібера та інших відбилися перші уявлення про криміналістичну тактику. Як і техніка, тактика спочатку називалась "кримінальною" і визначалась як "система доцільних способів переслідування злочинця для його затримання і знешкодження" [14]. До моменту становлення криміналістики як науки, тактика структурно ще не виділялась у предметі криміналістики і являла собою емпірично накопичені і певним чином упорядковані досягнення слідчої практики.

Початок радянського періоду розвитку криміналістики має яскраво виражений практичний нахил, видається низка інструкцій, навчальних посібників, довідників, у яких висвітлюються питання щодо розслідування злочинів. У той період переважала перекладна криміналістична література, яка видавалась з метою задовольнити зрослий інтерес до цієї галузі знань. "Пік" видання такої літератури припадає на 1925-1932 роки. Публікувалися переважно праці німецьких вчених, які за своєю суттю були практичними порадниками для працівників слідства, карного розшуку та ін. У середині 20-х років публікуються переклади праць: Г. Гельвіга "Сучасна криміналістика (методи розслідування злочинів" (1925), А. Гейндля "Кримінальна техніка. Із майстерні карного розшуку" (1925), В. Штібера і Г. Шнейкерта "Практичне керівництво для працівників кримінального розшуку" (1925), Г. Шнейкерта "Вчення про прикмети для впізнання" (1925) і "Тайна злочинця і шляхи до її розкриття" (1925 р.), Е. Анушата "Мистецтво розкриття злочинів і закони логіки" (1927). Тиражі цих видань коливались від трьох до п’яти тисяч примірників.

Зрозуміло, що перекладена література не могла задовольнити потреби слідчої практики ні якісно, ні кількісно, однак вона була вагомим доповненням до наукового доробку вітчизняних авторів, поява яких свідчила про інтенсивний процес формування як науки криміналістики в цілому, так і, зокрема, криміналістичної тактики.

Що ж до перших праць радянських криміналістів з питань тактики, то вони були, по-перше, нечисленними, а, по-друге, роздрібнені і не систематизовані. Проте зауважимо, що вже на той час вони несли відповідне методологічне навантаження, сприяючи становленню криміналістичної тактики. Подібні теоретичні положення знаходимо, наприклад, у працях С.О. Голунського, В.І. Громова, Г.Ю. Манса, Б.М. Шавера, І.М. Якімова та ін.

Найскладнішим і водночас найважливішим для становлення криміналістичної тактики було завдання визначення її предмета та змісту.

Перші спроби свідчать про те, що на той час серед учених криміналістику оцінювали як прикладну, технічну або природничо-технічну науку, а стосовно її предмета, то виразно позначились ідеї Г. Гросса та інших закордонних вчених (переважно німецьких).

Г.Ю. Манс увів до предмета науки криміналістики прийоми розслідування злочинів, професійні особливості та побут злочинців [15].

Велике значення у формуванні уявлень про предмет і систему радянської криміналістичної тактики мають наукові праці І.М. Якімова. Криміналістичну тактику він називав "кримінальною". На його думку, "кримінальна тактика вивчає злочинців і способи вчинення злочинів для вироблення найкращих методів їх розслідування" [14]. Щодо системи науки криміналістики, то він вважав, що вона складається з кримінальної техніки та тактики. У складі тактики І.М. Якімов розрізняв загальну частину (за змістом нагадує криміналістичну тактику пізнішого часу) і особливу частину (збігається з сучасними уявленнями про криміналістичну методику). Аргументуючи прийняту систему, він писав: "Такий розподіл курсу криміналістики найбільш відповідає характеру і особливостям викладеним у ньому предметів"[16].

У 1935 р. вийшов з друку перший радянський підручник з криміналістики, в якому вказувалось, що криміналістика – це наука про розслідування злочинів, яка складається з трьох розділів: кримінальної техніки, тактики і методики. Щодо предмета кримінальної тактики, то вона вивчає з одного боку, найкращі прийоми для проведення окремих слідчих дій (допитів, оглядів, обшуків тощо), а з іншого – найбільш цілеспрямований взаємний розподіл цих дій, систему і планування процесу розслідування [17]. Як систему прийомів попереднього слідства, визначив тактику О.І. Зіцер, назвавши її тактикою розслідування злочинів. У вступі до підручника з криміналістики 1938 р. він зазначав, що тактика розслідування злочинів визначалася як "система прийомів попереднього слідства, яка дає можливість на основі вивчення особливостей кожної конкретної слідчої справи найефективніше і з найменшими затратами сил та засобів реалізувати в цій справі вимоги кримінально-матеріального та процесуального права" [18].

У трактовці сутності кримінальної тактики спостерігається деяке злиття її з особливостями розслідування конкретних кримінальних справ [19]. Це пояснюється тим, що на час виходу першого радянського підручника (1935) до кримінальної тактики структурно входила методика розслідування окремих видів злочинів. Проте, як показала історія, така система не витримала перевірку часом. У наступні роки вчені не раз обговорювали цю проблему, однак єдності поглядів щодо розуміння її сутності, структури і предмета тактики досягнуто не було.

Вивчення особливостей першого періоду у формуванні та вдосконаленні криміналістичної тактики та їх аналіз дав змогу виявити тенденції та закономірності її формування. Виділимо головні зних.

1. Певне ігнорування, особливо у перші роки, теоретичних розробок та гіперболізація практичних рекомендацій, накопичених до 1917 року. Неприйняття вже вироблених теоретичних положень та брак "нових" привели до надмірно вираженої "практичної" направленості використання криміналістичних прийомів та заходів. У цей час широкого використання набули чисельні порадники, інструкції, навчальні посібники, які регламентували використання різних криміналістичних прийомів та засобів, зокрема передбачали найдоцільніші тактичні прийоми проведення слідчих дій.

2. Наявність великої кількості рекомендацій щодо використання криміналістичних прийомів та засобів, запозичених із закордонних перекладних праць, які не відбивали реальну дійсність – новий соціально-економічний лад, не враховували історичний досвід та особливості боротьби зі злочинністю в Україні та Росії. В ці роки було видано понад 30 назв, переважно німецьких авторів [20].

3. Розгляд питань з криміналістичної тактики у науковій літературі, практичних посібниках відповідав рівню теоретичного усвідомлення методології криміналістики, зокрема її предмета. Про це свідчать перші наукові праці, присвячені предмету науки криміналістики.

У цей період видають цільові самостійні праці, присвячені проблемам тактики слідчих дій, що свідчило, по-перше, про подальше формування предмета криміналістичної тактики, по-друге, про тенденцію диференційованого розгляду криміналістичних прийомів та засобів як технічних, так і тактичних. Технічним аспектом використання прийомів та засобів присвячені праці І.М. Якімова і М.П. Макаренка [14; 16; 21].

Тактичні проблеми проведення слідчих дій вперше були висвітлені в працях І.М. Якімова [14; 16; 17; 22] і В.Г. Громова [17; 23].

Зауважимо, що у цих працях відображені основні положення тактики слідчих дій у тому вигляді, в якому вони склались на цьому етапі розвитку криміналістичної тактики. Ці праці мали важливе значення у формуванні предмета криміналістичної тактики. Вони озброїли практичних працівників конкретними рекомендаціями щодо застосування принципів криміналістичної тактики під час розслідування злочинів. На тому етапі розвитку криміналістичної тактики вони виконували роль підручників, у яких узагальнювалась теорія і практика застосування тактично-криміналістичних прийомів під час розслідуванні злочинів, що стало підґрунтям для подальшого вдосконалення предмета криміналістичної тактики.

Подальша розробка тактичних проблем закономірно сприяла підготовці та виданню перших радянських підручників з криміналістики. На наш погляд, у них вперше була зроблена спроба дати наукове пояснення застосуванню на практиці низці слідчих дій. Так у підручнику, виданому у 1935 р., були викладені теоретичні положення, які стосуються проведення обшуку, виїмки, допиту, впізнання тощо [17]. Сформульовані у ньому вихідні теоретичні положення про слідчі дії набули свого подальшого розвитку в підручниках з криміналістики 1938, 1939, 1940 років та ін [18].

Актуальність та значимість дослідження історичного аспекта визначеної проблеми полягає в тому, що дає можливість простежити становлення, формування і тенденції розвитку криміналістичної тактики, оцінити ефективність застосування, глибше зрозуміти її джерела (природу), сформулювати предмет пізнання.

На підставі огляду дореволюційної криміналістичної літератури ми дійшли висновку, що наука криміналістика і, зокрема, її підсистема – тактика, почали формуватися, починаючи з середини ХІХ ст. А консолідація знань (природничих, технічних та ін.), яка з особливою силою виявилась у кінці ХІХ ст. і на початку ХХ ст., мала вирішальний вплив на їх становлення.

Отже, у розглянутий нами період формувалися передумови для наукового визначення предмета криміналістичної тактики – закладались її основи і цьому головно сприяло накопичення емпіричного матеріалу.

Погляди на предмет та сутність криміналістичної тактики неодноразово зазнавали змін у теорії криміналістики. Історія науки знає різноманітні терміни, що визначали її поняття: частина поліцейської техніки, кримінальна тактика, слідча тактика, криміналістична тактика. Змінювалась не лише назва тактики, а й її зміст. Про це пишуть Р.С. Бєлкін та Є.М. Лівшиц: "Погляди на сутність і зміст криміналістичної тактики не один раз зазнавали змін. Якщо спочатку до тактики відносили поряд з прийомами проведення окремих дій при розслідуванні злочинів характеристику злочинця, потаємні способи спілкування злочинців (А. Вейнгарт, І.М. Якімов), то потім, переважно, прийоми здійснення слідчих дій (О.І. Зіцер)" [24]. Процес становлення та розвитку тактики йшов від вивчення особи злочинця та засобів вчинення злочинів до розробки найефективніших методів їх розкриття та дослідження прийомів провадження окремих слідчих дій.

Отже, на підставі вищевикладеного ми дійшли висновку, що в досліджуваний період криміналістична тактика ще не могла чітко визначити предмет свого дослідження. Різні вчені розуміли його по-різному. Проте аналіз їхніх висловлювань дає змогу говорити про певну тенденцію – у перший період (період накопичення емпіричного матеріалу) до її предмета завжди відносили прийоми розслідування: За А. Вейнгартом, – це прийоми і засоби розслідування злочинів разом з дослідженням характеристики злочинців та потаємних способів їх спілкування; за Г.Ю. Мансом, – прийоми розслідування злочинів, професійні особливості та побут злочинців; за І.М. Якимовим, – вивчення особи злочинця і способи вчинення злочинів для вироблення найефективніших методів їх розслідування; за О.І. Зібером, – спочатку найкращі прийоми для проведення окремих слідчих дій; а потім – система прийомів попереднього слідства. Наведенні визначення тактики вказують на те, що предмет тактики на той час не одержав(і не міг одержати) свого відображення, оскільки криміналістика як наука перебувала ще в стадії формування, а тактика не була сформована в її структурно самостійний розділ [1, 13].

––––––––––––––––––––

1. Комиссаров В.И. Научные, правовые и нравственные основы следственной тактики. – М., 1980, – С. 7.

2. 2.Павлов. Т. Основное в учении И.П. Павлова в свете диалектического материализма – М., 1958 – С. 98.

3. Советский энциклопедический словарь. – М.: СЭ, 1982. – С. 1530.

4. Коновалова В.Е. Некоторые вопросы советской криминалистики (1917-1920) // Учен.записки Харьк. юрид. ин-та.-Вып. 2. – С. 71; Тіхенко С.І. Лісіченко В.К. Розвиток криміналістики в УРСР // Рад. право. – 1967. – №9. – С. 18-21.

5. Клименко Н.И., Криминалистика как наука. – К., 1997. – С. 11-12.

6. Белкин Р.С., Винберг А.И.. История советской криминалистики. Этап возникновения и становления науки (1917-1930 годы). – М., 1982. – С. 3.

7. Квачевский А.А. О уголовном преследовании, дознании и предварительном исследовании преступлений по судебным уставам 1864 г. – СПб., 1869 – Ч. 2 – С. 240.

8. Макалинский П.В. Практическое руководство для судебных следователей, состоящих при окружных судах. СПб, 1901 – С. 256.

9. Рудой Г.М. Инструкция чинам киевской полиции розыска. – К., 1905.

10. Гросс Г. Руководство для судебных следователей как система криминалистики. – СПб, 1908.

11. Анушат Е. Искусство раскрытия преступления и законы логики. – К., 1997. – С. 36.

12. Рейс Р.А. Научная техника расследования преступлений. – СПб., 1912.

13. Практическое руководство для судебных следователей. – Петроград, 1915.

14. Бразоль Б.Л. Очерки по следственной части. Петроград, 1916.

15. Вейнгарт А. Уголовная тактика. – Овруч. 1910. – С. 4.

16. Якимов И.Н. Практическое руководство к расследованию преступлений. – М., 1924. – С. 117.

17. Манс Г.Ю. Криминалистика как прикладная дисциплина и предмет преподавания. // Труды проф. и препод. Иркут. ун-та – Иркутск, !921. – С. 147.

18. Якимов И.Н. Криминалистика. – М., 1925. – С. 25.

19. Криминалистика: Кн.1. Техника и тактика расследования преступлений. – М., 1935. – С. 7.

20. Криминалистика. – М., 1938. – С. 4-5.

21. Крылов И.Ф. Очерки истории криминалистики и криминалистической экспертизы. – Л., 1975. – С. 158.

22. Кузьмичев В.С. Теория и практика следственной деятельности. – К., 1997. – С. 123.

23. Макаренко М.П. Техника расследования преступлений. – Харьков., 1925.

24. Якимов И.Н Криминалистика. Уголовная тактика. – М.. 1929;

25. Громов В.Н. Осмотр места преступления. – М, 1931.

26. Белкин Р.С., Лившиц Е.М. Тактика следственных действий. – М., 1997. – С. 4.

Особа злочинця як елемент
криміналістичної характеристики фальшивомонетництва

О. Калужна©

Львівський національний університет імені Івана Франка
вул. Університетська, 1, 79000, м. Львів, Україна

У статті аналізується сучасна криміногенна ситуація в Україні, зокрема такий вид економічної злочинності, як фальшивомонетництво. Зосереджено увагу на проблемі формування криміналістичної характеристики злочинних діянь, пов’язаних з підробкою грошей та цінних паперів, зокрема на дослідженні такого її елементу як особа злочинця.

Ключові слова: фальшивомонетництво; елементи криміналістичної характеристики; особа злочинця.

Таке соціально негативне явище як "економічна злочинність" в умовах нинішньої криміногенної ситуації в Україні, зберігаючи колишню назву, наповнюється новим змістом. Очевидним став процес розширення масштабів усталених та формування нових видів злочинних діянь, який знайшов своє відображення у розд. 7 нового Кримінального кодексу України.

Впливу вищенаведених процесів зазнали і суспільно небезпечні діяння, спричинені підробкою грошей, цінних паперів. Не випадково в новому КК 2001 року стаття про фальшивомонетництво характеризується розширенням кількості діянь, за які встановлена кримінальна караність. Тепер кримінальна відповідальність настає, за виготовлення з метою збуту та збуту, а також за зберігання, придбання, перевезення, пересилання, ввезення в Україну з метою збуту підроблених грошей, цінних паперів, білетів державних лотерей (ст. 199 КК України).

Статистичні узагальнення за роки чинності КК 1960 р., свідчать, що на "виготовлення та збут підроблених грошей, цінних паперів, білетів державної лотереї (ст. 79 КК 1960 р.) припадало приблизно 20% статистичного масиву, що давали "Інші злочини проти держави" [5, c. 550]. Статистичні дані Головного інформаційного бюро МВС України і дані судової статистики свідчать, що, починаючи з 1992 р., кількість злочинів цієї категорії і судимість за них зростають [2, с. 6].

Поширення фактів вилучення фальшивих грошей з обігу останнім часом зобов’язує правоохоронців особливу увагу приділяти виявленню, розкриттю та розслідуванню злочинів, зумовлених фальшивомонетництвом [9, c. 107]. Як показала практика, ці злочини здебільшого скоюють групи осіб чи організовані злочинні групи, нерідко з розгалуженими міжрегіональними, а інколи й міжнародними зв’язками, що викликає певні труднощі в розслідуванні кримінальних справ цієї категорії та потребує високої майстерності й професіоналізму як оперативних працівників спецпідрозділів, так і слідчих.

Нагальні потреби правоохоронної практики поставили перед наукою завдання всебічного вивчення нових процесів та явищ, пов’язаних з фальшуванням грошей, цінних паперів та білетів державних лотерей, удосконалення існуючих і формування нових ефективних криміналістичних методик боротьби з ними.

Одним із важливих напрямів у розробці методичних рекомендацій стосовно розслідування фальшивомонетництва є дослідження його криміналістичної характеристики. Центральна ідея, яка робить проблему криміналістичної характеристики такого виду злочинів важливою для слідчої практики, – об’єктивна детермінація складових елементів цієї характеристики: виявлені і на статистичному рівні узагальнені зв’язки, які виявилися між цими елементами в минулому, мають діагностичну цінність і в такій якості можуть використовуватися під час розслідування конкретного злочину. Без урахування криміналістичної характеристики важко уявити можливість обґрунтованого висунення версій та їхньої ефективної перевірки.

Зауважимо, що криміналістична характеристика злочинів упродовж останніх років є предметом суперечок та досліджень багатьох науковців і практиків, проте однозначності щодо її поняття, змісту та структури не досягнуто. Аналіз викладених у юридичній літературі поглядів на загальне поняття криміналістичної характеристики злочинівдає підставу трактувати її як певним чином упорядковану сукупність даних (відомостей) про криміналістично значимі ознаки злочинів [1, с. 359]. Проте найбільша розбіжність думок криміналістів спостерігається стосовно структурних елементів криміналістичної характеристики.

Будь-яке діяння, передбачене ст. 199 КК, має свої індивідуальні ознаки. Це положення зберігає своє значення і для злочинів, об’єднаних у вид на підставі загальних класифікаційних критеріїв. Злочини одного виду. маючи загальні ознаки, разом з тим, не втрачають своєї індивідуальності. Самоочевидне, що детальна характеристика всіх елементів ситуацій скоєння злочинів такого виду неможлива, адже, для цього потрібно описувати кожний злочин зокрема. Тому для формування криміналістичної характеристики цього виду злочинів, як фальшивомонетництво, потрібно зупинитися на елементах, найважливіших з погляду розробки криміналістичних рекомендацій, прийомів для їхнього розслідування. Такими є закономірно повторювані типові елементи ситуацій вчинення злочинів даної категорії.

В.В. Радаєв зазначає, що, визначаючи структурні елементи криміналістичної характеристики певного виду злочинів, необхідно враховувати положення наук кримінального права, кримінального процесу, кримінології та ін [7, c. 9].

Зокрема, кримінальний закон, визначаючи загальні ознаки злочинного діяння і елементи складу злочину, тим самим зумовлює направленість криміналістичної характеристики, націлює її на створення передумов для встановлення обставин, які мають кримінально-правове значення. Тому зміст криміналістичної характеристики певною мірою визначається обставинами, які підлягають встановленню з метою правильної кваліфікації в цій категорії справ. Велике значення мають також норми кримінально-процесуального законодавства, які визначають предмет доказування, оскільки обставини, що підлягають доказуванню у кримінальній справі, є вихідною базою для визначення компонентів криміналістичної характеристики злочинів [3, с. 25; 4, с. 80-81]. А відповідно до ст. 23 КПК України, до предмета доказування в кожній кримінальній справі входять причини злочину та умови, що сприяли його вчиненню, які є головним стрижнем кримінологічної науки.

Адаптуючи ці компоненти до традиційних кримінально-правових ознак складів злочинів, передбачених ст. 199 КК, і враховуючи визначений КПК предмет доказування, видається можливим визначити такі імперативні елементи, властиві видовій криміналістичній характеристиці фальшивомонетництва: безпосередній предмет посягання, спосіб учинення злочину, особа злочинця, мета злочину, слідова картина в широкій її інтерпретації.

Важливим складовим елементом криміналістичної характеристики злочинів, пов’язаних з підробкою грошей, цінних паперів, є дані про особливості особи злочинця. У криміналістичному вивченні особи фальшивомонетника доцільно виділити два напрями. По-перше, здобуття інформації про особу невідомого злочинця. Цей напрям є актуальним у разі порушення кримінальної справи за фактом виявлення і вилучення підроблених грошей, цінних паперів, білетів державних лотерей. По-друге, збирання і дослідження відомостей про вже відомого слідству затриманого підозрюваного з метою вичерпної криміналістичної оцінки особи суб’єкта для: а) вибору тактики провадження окремих слідчих дій; б) досягнення необхідного психологічного контакту з підозрювиним (обвинуваченим); в) прогнозування поведінки злочинця; г) планування розслідування злочину.

Досліджуючи особу злочинця як елемент видової криміналістичної характеристики фальшифомонетництва, важливо мати на увазі, що на сьогодні ще немає достатньої кількості результатів правоохоронної практики стосовно зберігання, придбання, перевезення, пересилання, ввезення в Україну з метою збуту підроблених грошей, цінних паперів, білетів державних лотерей, які служили б інформаційною базою для формування криміналістичної характеристики осіб, що вчиняють злочини, передбачені ст. 199 КК, такими способами. Адже криміналістична характеристика будь-якого злочину повинна базуватися на матеріалах вивчення слідчої практики [7, c. 9; 1, c. 366-368], що забезпечує об’єктивність її змісту, дає можливості виявити закономірності, які лежать в основі механізму вчинення і механізму утворення слідової картини злочину. Тому видається можливим сформувати криміналістичну характеристику фальшивомонетництва лише стосовно двох складів злочинів: виготовлення з метою збуту підроблених державних казначейських білетів, білетів Національного банку України, металевої монети, державних цінних паперів, або іноземної валюти, або білетів державної лотереї; збут цих предметів.

Статистичні узагальнення станом на 1998 рік свідчать, що в 97% справ винні притягувались до кримінальної відповідальності за збут підроблених грошей і лише у 3% – за виготовлення [6, c. 7]. Поряд з цим у зв’язку з удосконаленням поліграфічного обладнання, ксерокопіювальної, множильної та комп’ютерної техніки, особливо з відносним зниженням цін нацю техніку, та їх безконтрольним придбанням, підвищенням рівня загальної освіти населення і технічних знань зокрема, що простежуються останніми роками, слід очікувати відносного збільшення питомої ваги виготовлення підроблених грошей чи цінних паперів у складі фальшивомонетництва.

Особа фальшивомонетника досить специфічна. При всій подібності з іншими злочинцями, вони, однак, становлять окремий тип особистості і її поведінки. Незаконним виготовленням грошових знаків займається обмежене коло осіб, тісно пов’язаних між собою дружніми чи родинними стосунками, або є вихідцями з однієї місцевості. Практика розслідування показує, що фальшивомонетники-одиночки трапляються досить рідко. Ними стають переважно особи середнього віку (від 18 до 40 років), головно жителі міст, які володіють знаннями в галузі хімії і поліграфії, мають певні технічні навики чи навики користувача персонального комп’ютера. Фальшивомонетництво – прерогатива злочинців-чоловіків. Жінки, причетні до вчинення таких злочинів, трапляються зрідка і тільки як збувачі підробок чи пособники (найчастіше поставляють сировину). Конкретні кримінальні справи вказують на те, що суб’єктами збуту були й іноземні громадяни [9, c. 107], притім джерело виготовлення фальшивок у більшості випадків знаходиться за кордоном.

Зазначимо, що вік, освітній рівень злочинця-фальшивомонетника безпосередньо залежить від способу вчинення злочину, а також і від розміру суми виготовлених чи збутих підробок. Так виготовлення підробок струменево-крапельним способом з використанням комп’ютерної техніки (таке виготовлення найчастіше здійснюється в домашніх умовах на техніці персонального користування) і їх збут у невеликих розмірах учиняють особи чоловічої статі віком 18-25 років, безробітні, з середньою (середньо-технічною) освітою; судимостей не мають; на обліку в нарко- чи психіатричному диспансері не перебувають; серед знайомих чи за місцем проживання нічим особливим уваги до себе непривертають, характеризуються позитивно; в громадському житті, як правило, не заангажовані, особливих зацікавлень (хобі) не мають. Про молодий вік злочинця говорять підробки низької якості, відсутність слідів приховання злочину, непродуманість та необачність дій злочинця.

Перед тим як виготовити першу фальшиву купюру, злочинці вивчають спеціальну літературу, займаються пошуками необхідного обладнання, різноманітних пристосувань, фарб, хімічних реактивів. Добиваючись ідентичної подібності підробок із оригінальними грошима, доводиться проводити багато експериментів, вкладається велика праця, а також витрачаються значні кошти [8, c. 89]. Власний технологічний процес виробляється не відразу.

В тактико-криміналістичному аспекті під час розслідування конкретних злочинів можуть успішно використовуватися і типологічні дані про особистість злочинця, розроблені в кримінології, і такі особисті якості злочинців, які залишаються за рамками кримінологічної характеристики злочину: наприклад, їхні "професійні" навики, обачність, інші риси, які створюють їх соцально-психологічний і функціональний портрет.

Вилученим з обігу фальшивим грошам, здебільшого властиві ознаки їхнього виготовлення однаковим способом, на тому ж обладнанні, з використанням однакових матеріалів і однакових технологій захисту. свідчить Отже, з цілковитою впевненістю можна стверджувати, що їх збут, учинений групою осіб з певними навиками для цієї діяльності. Відтак, виготовлення підробок способом поліграфічного друку, фотографічним чи комбінованим способом у великих розмірах указує на групу осіб, яка змовилась для цієї діяльності, чи організовану групу, до числа якої входить професійний фальшивомонетник. Останній – це, як правило, особа, віком 25 – 30 років; мешканець міста; зайнятий (працюючого); матеріально забезпечений; в повсякденному житті уваги до себе не привертає; володіє організаторськими, художніми здібностями, з інженерним способом мислення; за професійною підготовкою (освітою) чи власними інтересами – має знання в галузі хімії, поліграфії, технологічних процесів, а також необхідний досвід; соціальноспрямований на самовдосконалення, самоствердження; з високим рівнем інтелекту та високими вольовими властивостями. При виготовленні підробок поліграфічним, фотографічним способом спостерігаються сліди дій, спрямованих на унеможливлення виявити сліди злочину і особу злочинця. Приховання слідів може бути елементом вибраного способу злочину, а в певних випадках заходи щодо знищення слідів злочинець вживає лише після вчинення злочину.

З’ясувавши питання щодо формування видової криміналістичної характеристики фальшивомонетництва, зокрема такого її елементу, як особа злочинця, перелічимо властиві йому головні ознаки:

1) криміналістична характеристика особи фальшивомонетника виступає як інформаційна модель типового суб’єкта цього виду злочинів;

2) у криміналістичній характеристиці особи фальшивомонетника повинні відо­бражатися такі її ознаки, які мають тактико-криміналістичне значення і тим самим сприяють оптимізації розкриття і розслідування конкретних злочинів;

3) інформація, закладена в криміналістичну характеристику під час її формування, здобута на вірогідному (статистичному) рівні. Відповідно в практичній роботі слідчого може використовуватися тільки як орієнтовна, як така, що має оперативно-тактичне значення.

Значення криміналістичної характеристики особи фальшивомонетника полягає в тому, що між окремими її елементами криміналістичної характеристики цього виду злочинів існує прямий чи опосередкований, зворотний чи зустрічний зв’язок. Тому, володіючи інформацією про взаємозв’язок особи злочинця з іншими елементами криміналістичної характеристики фальшивомонетництва, можна з оптимальною затратою часу висувати і успішно перевіряти версії про особу злочинця чи про вчинення злочину групою осіб, і навпаки.

––––––––––––––––––––

1. Біленчук П.Д., Лисиченко В.К., Клименко Н.І. Криміналістика.: Підручник./ За ред. П.Д.Біленчука. – 2-ге вид. – К.:Атіка, 2001.

2. Верещак М.В. Питання, що стосуються розгляду кримінальних справ про фальшиво­монетництво// Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 1998. – №1.

3. Криминалистическая характеристика преступлений и пространственно-временные факторы/ Под ред. В.І. Шиканова. – Иркутск, 1991.

4. Криминалистическая характеристика преступлений / Сб. Науч. тр. – М., 1984.

5. Криминология: Учебник для вузов/ Под ред. проф. А.И. Долговой. – М.:Норма, 2000.

6. Коментар судової практики в кримінальних та адміністративних справах// Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 1998. – №1.

7. Радаев В.В. Криминалистическая характеристика преступлений и ее использование в следственной практике: Лекция. – Волгоград: ВСШ МВД СССР, 1987.

8. Шаталов В.С., Ваксян А.З. Фальсификация, подделка, подлог…(научно-популярное издание). – М.: Лига Разум,1999.

9. Яковенко М. Фальшивомонетництво як різновид економічної злочинності// Вісник прокуратури. – 2001. – №2. – Квітень.

Особливості формування доказової інформації
в ході проведення слідчих дій

З. Гулкевич©

Львівський національний університет імені Івана Франка
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

У статті досліджено особливості формування доказової інформації, розкрита її природа (сигнальна, знакова), а також показано специфіку слідчих дій, які проводяться для її виявлення, дослідження і закріплення.

Ключові слова: формування, доказова інформація, слідчі дії

Термін слідчі дії часто вживається в кримінально-процесуальному законодавстві. Наприклад, у Кримінально-процесуальному кодексі України (далі КПК) він виявлений більше ніж в 30 статтях. Однак законодавець не розтлумачує цю понятійну категорію і не роз’яснює її зміст, як це зроблено стосовно інших юридичних термінів (ст. 32 КПК).

Неоднозначно це питання вирішується і в правовій літературі [1, с. 92; 2, с. 484; 3, с. 14]. Ми поділяємо позицію І.Є. Биховського, який слідчими вважає лише ті процесуальні дії, які направлені на виявлення, закріплення, вилучення і дослідження доказів і характеризуються наявною в кримінально-процесуальному кодексі спеціальною процедурою їх проведення [5, с. 49].

Складна природа слідчих дій розкривається в дослідженні процесу формування доказової інформації в ході їх проведення. Процес формування доказової інформації прийнято поділяти на дві стадії, яким відповідає спочатку відображення події злочину в об’єктивній дійсності (матеріальному середовищу і в свідомості людей), а потім перенесення цих відображень в протокол особою, яка проводить слідчу дію. Все те, що міститься між початком процесу утворення слідів злочину і завершенням процесу реалізації процесуальної форми, і є змістом формування доказової інформації в ході проведення слідчих дій.

Злочин як явище об’єктивної дійсності, взаємодіючи з оточуючим середовищем, викликає в ній як різноманітні зміни матеріальних об’єктів і зв’язків між ними, так і зміни в психіці людей, які спостерігали цю подію. Ці зміни (сліди) є результатом "первинного відображення" злочину в оточуючому середовищі. Отже, подія злочину в процесі відображення на різних об’єктах живої і неживої природи [6] залишає про себе різні види сигналів, які прийнято називати (використовуючи термінологію теорії інформації) сигналами-відображеннями. У кожному такому сигналі розрізняють зміст (інформаційний сигнал) і форму його існування та передачі (носій інформації). Залежно від носія розрізняють інформацію, яка зафіксована на матеріальних об’єктах, і інформацію, яка зафіксована в свідомості очевидців. Так у результаті події злочину в матеріальній обстановці у вигляді різноманітних змін властивостей і структури матеріальних об’єктів, відображається інформація про злочин, яка має сигнальний характер і зовні виступає у вигляді різних слідів взаємодії або ознак, зумовлених природними законами механізму їх утворення. Сигнальна інформація завжди виражена в фізичних ознаках: протяжності, формі, об’ємі, кольорі, температурі, запахах. Такими є місце події, місцевість, приміщення, розшукувані предмети і документи, їх місцезнаходження.

Інший процес відображення події злочину в свідомості людини. Вплив злочинної події в цьому випадку викликає психічні реакції, які формуються і закріплюються в свідомості людини у вигляді образа сприйнятої події або окремих її сторін. Ця інформація є знаковою (вербальною) і на момент проведення слідчої дії являє собою наповнені змістом наглядні образи сприйнятої події, а також більш узагальнені відображення у вигляді понять і суджень.

Незважаючи на вказані відмінності, природа "схованих" у свідомості людини відбитків-образів така ж матеріальна, як і природа слідів, залишених злочином на матеріальних об’єктах. Проте на відміну відматеріальних, як правильно відзначають Р.С. Бєлкін і А.М. Вінберг, за своєю "фактурою" вони такі, що не можуть бути сприйняті стороннім стосовно них спостерігачем [7, с. 178]. Відтворення ("зняття") зафіксованої в свідомості людини інформації можливе лише з допомогою знаків мови (усної чи письмової), які мають, як відомо, похідний характер від відповідних понять і образів реальних явищ, сприйнятих особою, що їх спостерігала. Розглядаючи зв’язок знака і образа, А.М. Коршунов зауважує, що, незважаючи на те, що знак виступає носієм інформації, засобом матеріалізації образа і передачі його змісту, образом він не є за браком суттєвої ознаки образа – гносеологічної подібності з об’єктом [8, с. 33-34].

На відміну від слідоутворення в неживій природі, де зв’язок між слідоутворюючим (подія злочину) і слідосприймаючим об’єктом (матеріальне середовище) завжди безпосередній, зв’язок між знаком і об’єктом умовний, створений самими людьми в процесі спілкування в словесній формі для однозначної передачі і сприйняття відповідних повідомлень про них. А.М. Коршунов правомірно вказує, що мова з об’єктом перебуває на в причинному зв’язку, а в функціональному відношенні [8, с. 34].

Унаслідок з неоднакової природи доказової інформації (сигнальна, знакова) кримінально-процесуальне законодавство визначає різний режим її збирання і використання. Збирають доказову інформацію про подію злочину, яка має сигнальний характер, шляхом проведення слідчих дій, які ґрунтуються на безпосередньому спостереженні слідчим відображуваних об’єктів (огляд, освідування, обшук, виїмка та ін.). Особливість указаних дій полягає в тому, що безпосередньо сприйняті слідчим фізичні ознаки і стани матеріальних об’єктів формують в його свідомості певний образ, який потім трансформується в протокольний опис. Особливе становище слідчого під час проведення і протоколювання таких слідчих дій дає можливість пояснити, чому законодавець установив систему спеціальних гарантій, дотримання яких покликано сприяти одержанню і закріпленню в протоколах достовірних, повних і об’єктивних даних. Зокрема, проводячи слідчі дії, які ґрунтуються на безпосередньому сприйнятті фізичних ознак того чи іншого об’єкта, закон передбачає обов’язкову участь "не зацікавлених у справі осіб", так званих понятих, покликаних засвідчити факт, зміст і наслідки дій, під час проведення яких вони були присутні*. Зауваження понятого з приводу проведених слідчих дій підлягають обов’язковому занесенню в протокол (ст. 127 КПК).

Збирають же знакову інформацію з допомогою слідчих дій, в основі яких лежить метод опитування (допит, очна ставка). Проводячи ці дії, слідчий безпосередньо не спостерігає відображуючий злочинну подію об’єкт, а одержує вербальну інформацію про нього від інших осіб у готовій суб’єктивно-образній формі. Цю інформацію він оцінює і відповідно до вимог закону фіксує в протоколі, засвідчивши підписами допитуваних осіб правильність записів у ньому. Тому під час проведення допиту закон не передбачає участі понятих. Посвідчувальну функцію тут виконують допитувані особи (свідок, потерпілий, підозрюваний, обвинувачений).

Кримінально-процесуальне законодавство передбачає низку слідчих дій (пред’явлення для впізнання, відтворення обстановки і обставин події), у ході проведення яких формується неоднорідна за своєю природою інформація (сигнальна, знакова), оскільки вона є відображенням неоднорідних об’єктів (показання особи, властивості предметів, зміни обстановки, сліди та ін.). Тому умови формування її дещо відрізняються від умов формування розглянутих вище слідчих дій. Доказова інформація тут формується у результаті аналізу слідчим раніше одержаних даних з певних джерел (свідок, потерпілий, обвинувачений, підозрюваний), зіставлення їх з елементарними відображеннями на матеріальних предметах, оцінки виявлених причинних, просторових, часових та інших зв’язків з розслідуваною подією. Отже, в цих випадках мова йде не про просте підсумовування двох потоків доказової інформації, а про якісно нову інформацію, яку вдається добути в результаті об’єднання і зіставлення двох окремо існуючих систем. Наприклад, під час пред’явлення для впізнання слідчий сприймає об’єднану інформаційну систему, елементами якої є: а) показання особи; б) властивості і ознаки предметів; в) збіг або розбіжність першого і другого.

Враховуючи відмінності умов формування і методів одержання доказової інформації, закон встановлює і різний режим використання її в ході доказування в кримінальній справі. Зокрема, дані про подію злочину, які мають доказове значення, зафіксовані в протоколах слідчих дій на підставі безпосереднього виявлення і вивчення слідчим сигнальної інформації на місці події або в окремих речових доказах, використовуються в ході доказування, наприклад у судовому засіданні, як правило, шляхом оголошення змісту протоколу огляду, доданих до нього фотографій та інших матеріалів, що пояснюють його зміст.

Показання ж про подію злочину або її окремі обставини, зафіксовані в протоколах допиту, в судовому засідання сприймаються не з протоколу, а в формі безпосередньої розповіді про неї особи, яка є її першоджерелом, наприклад свідка, потерпілого, підсудного (за винятком випадків, передбачених ст. 301, 306 КПК).

––––––––––––––––––––

1. Гусаков А.Н. О понятии следственных действий по собиранию доказательств // Вестн.Моск. ун-та. Серия ХІІ. Право. – 1972. – №5.

2. Теория доказательств в советском уголовном процессе. – М., 1973.

3. Ларин А.Н. Следственные действия (определение понятия и терминология). // Оптимизация расследования преступления. – Иркутск, 1982.

4. Іщенко В.М. Протоколи слідчих і судових дій та інші документи як джерела доказів у кримінальному судочинстві: Автореф. дис. канд. юр. наук. – К.,2002.

5. Быховский И.Е. Процессуальная регламентация следственных действий // Вопросы борьбы с преступностью. – 1974. – Вып. 21.

6. Про особливості відображення події злочину в живій і неживій природі. // Полевой Н.С. Криминалистическая кибернетика. – М., 1989.

7. Белкин Р.С., Винберг А.И. Криминалистика и доказывание (методологические проблемы). – М., 1969.

8. Коршунов А.М. Отражение, деятельность, познание. – М., 1979.

Щодо питання про систему і компетенцію органів дізнання в Україні

О. Баулін©

Національна академія внутрішніх справ України

Стаття присвячена проблемі формування державно-правового механізму, здатного ефективно протистояти проявам сучасної злочинності і надійно захищати законні інтереси кожної фізичної та юридичної особи.

Ключові слова: державно-правовий механізм, органи дізнання.

Важлива роль у цьому механізмі належить органам дізнання, які покликані першими виявляти ознаки злочину, встановлювати обставини його вчинення і осіб до цього причетних. Завдяки цілеспрямованій діяльності органів дізнання, що активно використовують не тільки процесуальні, але й свої адміністративні та оперативно-розшукові повноваження, вдається розкрити більшість замаскованих і ретельно підготовлених злочинів, вчасно відшукати необхідні для викриття злочинців сліди, вжити заходів щодо затримання підозрюваних, забезпечити відшкодування завданої злочинними діями шкоди, реалізувати інші завдання кримінального судочинства.

Незважаючи на багатогалузевий характер розвитку державного управління і створення широкого спектра різних державних органів та служб, система органів дізнання в країні залишається практично незмінною вже понад півстоліття. Її розширення останніми роками обмежилося лише наділенням повноваженнями по провадженню дізнання податкової міліції і підрозділів, скерованих на боротьбу з організованою злочинністю. В іншому система зберігається без змін і на сьогодні є досить застарілою, що зумовлює існування величезної кількості так званих "мертвих" чи "не працюючих" норм Загальної частини КК України, а звідси і декларативне забезпечення правовідносин, які перебувають під їхньою охороною.

Про цей недолік кримінально-правової політики неодноразово згадувалося, однак, варто підкреслити, що він значною мірою зумовлений прогалинами у правовому регулюванні і відсутністю компетентних державних структур зі статусом органів дізнання, які безпосередньо відповідають за виявлення, попередження і розкриття низки злочинів, у тому числі проти політичних та трудових прав громадян, правосуддя, господарювання, землекористування, навколишнього середовища і здоров’я населення. Саме відсутністю спеціалізованих органів дізнання можна пояснити бляклу судову статистику "інших злочинів", більшість з яких залишається латентними. У сучасному демократичному суспільстві статті кримінально-правового закону мають застосовуватись у реальному житті і позитивно впливати на соціальні явища. Громадськість же повинна володіти об’єктивною статистичною інформацією про всі вчинені у країні суспільно небезпечні діяння, у тому числі про конкретну кількість фактів жорстокого поводження з тваринами, незаконного видобутку корисних копалин, порушення правил охорони ліній зв’язку, приховування або перекручування відомостей про стан екологічної обстановки та захворюваності населення тощо.

Наявність таких зведень значно підвищує якість контролю над станом боротьби з окремими видами злочинів, сприяє формуванню правильної державно-правової політики і забезпечує загальну профілактику злочинності, оскільки дієвість кримінально-правових норм або їх недостатня ефективність стає для всіх органів і осіб очевидними.

Вивчення положень чинного КК України дає змогу виявити чималу кількість діянь, які вважаються злочинними і тягнуть за собою кримінальне покарання. Водночас важко уявити ефективний механізм реалізації кримінальної відповідальності за вчинення таких злочинів, якщо цей механізм не передбачає органів, які безпосередньо відповідають за виявлення подібних діянь і початок діяльності щодо притягнення до кримінальної відповідальності осіб, винних у їх вчиненні. Наприклад, який державний орган відповідає за виявлення фактів порушення права людини на таємницю листування, телефонних переговорів і телеграфних повідомлень, маючи право заводити кримінальні справи і проводити слідчі дії? В сучасній правовій системі України ми не знайдемо такого органу, а проте він має діяти у будь-якій правовій державі, що справді піклується про захист конституційних прав своїх громадян.

У США з цією метою діє Служба поштової інспекції [1, с. 84], яка щорічно виявляє і документально забезпечує притягнення до кримінальної відповідальності чимало правопорушників, зокрема і приватних детективів, адвокатів, поліцейських, службовців установ зв’язку. Невже в нашій країні конфіденційна інформація не користується попитом і подібні злочини не вчиняються? Видається, що, скоріше за все їхні сліди залишаються не виявленими. Тому, для встановлення таких злочинів і винних у їх вчиненні осіб доцільно було б наділити оперативними і процесуальними повноваженнями окремі підрозділи установ зв’язку. Подібних прикладів, можна навести багато.

Досить розгалужені системи дізнання відомі в державах Західної Європи. У Франції, наприклад, функції дізнання виконують не тільки офіцери жандармерії та різних поліцейських служб, але й лісові єгеря, паркова охорона [2, 23-24]. Деякі держави – члени СНД вживають заходів щодо розширення мережі своїх органів дізнання. Так у Казахстані до їх кола нещодавно увійшли органи юстиції керівники дипломатичних представництв і консульств, начальники деяких інших державних установ (ст. 65 КПК РК) [3, 29-30].

З діючих в Україні органів дізнання широкою компетенцією наділені міліція і капітани морських суден, що перебувають у далекому плаванні. І якщо для останніх це є природним, оскільки вони мають усю повноту юридичної влади на судні у відкритому морі, то для міліції подібну універсальність, особливо в сучасних умовах, не можна вважати нормальним явищем, оскільки це означає, що вона зобов’язана займатися виявленням, профілактикою, припиненням і розкриттям усіх злочинів, які кримінально-процесуальним законом прямо не віднесені до компетенції інших органів дізнання.

Однак часи, коли відомство внутрішніх справ контролювало всі основні сфери внутрішнього життя держави, зокрема торгівлю, комерцію, сільське господарство, охорону здоров’я, і, відповідно до цього було зобов’язане не тільки з управляти ними, але й боротися з усім, що порушувало їхній порядок, відійшли в історію. Хоча навіть за Статутами Російської імперії 1864 року коло органів дізнання було значно ширшим за існуюче і охоплювало не тільки чинів загальної, розшукової, спеціальної і політичної поліції, начальників військової, морської, залізничної і деяких інших адміністрацій, а й керівників усіх державних установ, до ведення яких належали справи про посадові злочини [4, с. 46-53].

Досить численною система органів дізнання була й у перші десятиліття радянської влади. Зокрема, за законодавством УРСР 1927 року, функції дізнання виконували міліція, карний розшук, органи Головного політичного управління, органи інспекції праці, лісова варта, органи податкової, санітарної, технічної, торговельної інспекцій та деяких інших урядових закладів [5, с. 383].

Значне звуження кола цих органів у подальшому було спричинене не стільки необхідністю, скільки з метою зосередження карального апарату в одному відомстві - НКВС, що давало змогу політичному керівництву легко управляти їм і використовувати для масових репресій. Монополія НКВС і штучне звеличування ролі його органів у кримінальному процесі були справедливо засуджені суспільством. Однак, чи не у зазначених перекрученнях судочинства містяться витоки сучасної універсальності міліції як органа дізнання? І якщо невизначеність компетенції міліції у виявленні і розслідуванні злочинів у післявоєнний період можна було пояснити розрухою, браком фахівців у тій чи іншій галузі державного управління, недостатнім правовим регулюванням, то вже у 80-х роках це немогло бути причиною.

Подальший розвиток і удосконалення нормативного регулювання суспільних відносин призвели до того, що деякі з них перейшли у повне ведення спеціальних органів державного управління, а міліція втратила деякі із своїх адміністративних повноважень у тій чи іншій галузі (це стосується, наприклад, санітарного нагляду). Разом з тим галузеві органи державного управління як невиконували, так і дотепер не виконують жодних кримінально-процесуальних функцій, хоча нерідко у сфері їхньої компетенції відносини охороняються не лише нормами адміністративного, але й кримінального права.

Ефективне регулювання у будь-якій галузі життєдіяльності сучасного суспільства важко уявити, якщо немає можливості застосовувати органами державного управління примусових заходів. І якщо ці органи здійснюють управління у сфері відносин, що перебувають під охороною кримінального закону, то вони обов’язково повинні мати відповідні повноваження кримінально-процесуального характеру. Інший підхід приводить до усунення цих органів від відповідальності за стан регульованих ними відносин у тих випадках, коли управління порушено не адміністративним правопорушенням, а злочином. Як наслідок, їхня відповідальність автоматично перекладається на міліцію, що чомусь повинна пожинати гіркі плоди чужих помилок і прорахунків. З такою практикою миритися важко.

Іноді неможливість наділення ряду державних органів кримінально-процесуальними повноваженнями пояснюється тим, що їм нібито не властиві оперативно-розшукова діяльність і засоби примусу, які так необхідні для виявлення і розкриття злочинів. Не всі органи дізнання і тепер мають право проводити оперативно-розшукові заходи, проте це зовсім не впливає на їхнє правове становище в кримінальному процесі. До таких, зокрема, відносяться командири військових частин, капітани морських суден, органи державного пожежного нагляду. Характерним для них є те, що виявляти і розкривати злочини їхньої компетенції вони можуть під час своєї повсякденної адміністративної (дисциплінарної) роботи. Посадові особи деяких органів забезпечені вогнепальною зброєю і засобами індивідуального захисту (співробітники органів рибоохорони, лісового і мисливського господарства та ін.). Тому зазначені аргументи проти можливості адміністративних органів виконувати функції дізнання в сфері своєї компетенції явно недостатні.

Таке становище дає підставу часто покладати на міліцію, яка повинна забезпечувати громадський порядок і громадську безпеку, обов’язки, далекі від її основного призначення і повсякденних турбот. Адже органом дізнання про злочини проти порядку землекористування, медичного обслуговування, безпеки будівельних робіт і багато де чого іншого, є саме вона, а не більш компетентні у цих відносинах органи земельних ресурсів, санітарного нагляду та ін. Хоча це виглядає просто абсурдним.

Здійснюючи дізнання у зазначених злочинах, працівники міліції відчувають брак у спеціальних знаннях і вони змушені залучати до провадження у кримінальній справі різних фахівців, висновки яких дають можливість прийняти основні процесуальні рішення. Фахівцями ж найчастіше є посадові особи органів, у сфері управління яких виникла кримінальна ситуація. І замість того, щоб ці особи самостійно розібралися в обставинах події, провели потрібні слідчі дії і швидко прийняли правильне рішення, вони лише консультують недостатньо кваліфікованих у цих питаннях працівників міліції. Часто це призводить до зайвого формалізму, тяганини, втрати або пошкодження слідів злочину, а відтак і до уникнення злочинцями відповідальності.

Адже відомо, що на первинному етапі розслідування злочинів вирішальну роль відіграє своєчасне проведення невідкладних слідчих дій і найменше зволікання може призвести до непоправної втрати важливих доказів. У реальному житті період передачі матеріалів з органів державного управління до міліції і прийняття нею їх до свого провадження зазвичай займає від декількох днів до тижня. Зрозуміло, у цей термін злочинцям нерідко вдається позбутися низки обвинувальних доказів чи сфальсифікувати їх на свою користь, сфабрикувати такі докази, що їх виправдовують, а якщо це вже неможливо - ухилитися від попереднього розслідування і суду.

Таке становище перешкоджає реалізації принципу верховенства права, зменшує авторитет органів державної влади, штучно знижує рівень злочинності і, отже, сприяє порушенню конституційних прав та свобод людини і громадянина, інтересів держави й суспільства.

Можна заперечити, що органи державного управління, виявивши під час своєї діяльності ознаки злочину, зобов’язані відразу реагувати на такі факти і можуть передати відповідні матеріали для розслідування не тільки в міліцію, але й у прокуратуру. Саме такий порядок виправдовував себе у минулі роки і тепер влаштовує тих, хто формально ставиться до виконання своїх обов’язків і не бажає обтяжувати себе новими турботами.Видається, що в умовах нових демократичних перетворень діяльності органів державної влади цей порядок потрібно змінювати.

І справа не лише у тому, що звернення до прокуратури не може реально зменшити час з моменту виявлення злочину до початку його розслідування і що працівникам прокуратури, як і їхнім колегам з міліції, також буде потрібна допомога фахівців у сфері державного управління. Прокуратура як орган нагляду за додержанням законності в державі покликана вирішувати завдання, що суттєво відрізняються від покладених на органи дізнання, і тому не повинна підміняти їх на шкоду виконання своїх конституційних обов’язків.

Відтак – чи не краще прямо зобов’язати органи державного управління виявляти злочини у сфері свого регулювання, і, виявивши їх, не лише використовувати свої адміністративні повноваження для встановлення обставин їх вчинення, але й самостійно проводити з цією метою дізнання.

З цього приводу деякі автори слушно пропонують надати права органів дізнання керівникам санітарно-епідеміологічних станцій та інспекцій [6, с. 80]. Підтримуючи цю пропозицію, вважаємо, що до складу органів дізнання варто ввести: державні органи санітарного нагляду, до компетенції яких віднести справи про кримінальні порушення санітарних правил; екологічні інспекції, які уповноважити здійснювати дізнання у справах про кримінальні забруднення навколишнього середовища; органи контрольно-ревізійної служби, рибоохорони, лісового і мисливського господарства для розслідування злочинів у сфері їхньої діяльності; усіх керівників органів виконавчої влади у справах про посадові злочини підлеглих службовців. Повноваженнями органів дізнання потрібно наділити усі державні органи, інспекції, служби та посадових осіб, які виконують владні функції у сфері регулювання правовідносин, що перебувають під охороною кримінально-правових норм.

Якщо найближчим часом не зробити цього, то реальне забезпечення конституційних прав, свобод та інтересів людини і громадянина, інтересів юридичних осіб, громадськості й держави в Україні видається досить проблематичним.

Крім того, у КПК повинна бути чітко визначена компетенція всіх органів дізнання, як це зроблено під час визначення підслідності кримінальних справ для слідчих, з наведенням конкретних норм КК. Це дасть змогу уникнути суперечок про предметну належність справ і матеріалів про злочини, усунути прогалини у процесуальному забезпеченні реальної дії норм КК і сприятиме зміцненню взаємодії кримінального і кримінально-процесуального права.

На жаль, за ч. 1 ст. 31 проекту нового КПК України [7, с. 11], передбачається наділити повноваженнями щодо провадження дізнання досить вузьке коло органів і посадових осіб. Фактично у цьому законопроекті перелік органів дізнання і їхня компетенція майже не відрізняється від переліку, закріпленого у ст. 101 чинного кодексу. Вважаємо, пропозиція щодо значного розширення системи органів дізнання в Україні та уточнення їхньої компетенції не залишиться поза увагою і матиме позитивний вплив на формування нового кримінально-процесуального законодавства України.

––––––––––––––––––––

1. Дубровин А.П. Краткая информация о структуре органов расследования основных капиталистических стран // Бюллетень Главного следственного управления МВД СССР. – №4 (66). – М., 1990. – С. 83-89.

2. Головко Л.В. Дознание и предварительное следствие в уголовном процессе Франции. – М.: СПАРК, 1995.

3. Уголовно-процессуальный кодекс Республики Казахстан. - Алматы, 1998.

4. Луковников Г.Д. Истоки дознания в российском уголовном судопроизводстве // Уголовный процесс и криминалистика на рубеже веков: Сб. научн. тр. – М.: Академия управления МВД России, 2000. - С. 41-55.

5. Борьба с преступностью в Украинской ССР. – В 2 т. / Под ред. П.П. Михайленко. – К.: КВШ МООП СССР, 1967. – Т.2.

6. Михеєнко М.М., Нор В.Т., Шибіко В.П. Кримінальний процес України: Підручник.- К., Либідь, 1992.

7. Кримінально-процесуальний кодекс України: Проект, підготовлений робочою групою Кабінету Міністрів України / (за станом на 1 березня 2000 року).- К., 2000.

Типові ситуації та обставини,
пов’язані з дійовим каяттям

І. Когутич©

Львівський національний університет імені Івана Франка
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

У статті досліджено питання про типові слідчі ситуації, що виникають на початковому етапі провадження у справах, зумовлених дійовим каяттям. Проаналізовано окремі обставини щодо предмета і процесу його доказування.

Ключові слова: дійове каяття, типові ситуації, обмова.

Упродовж віків вітчизняний і закордонний досвід кримінальної юстиції неодноразово переконував, що одним тільки посиленням засобів покарання неможливо досягнути зниження кількості вчинюваних злочинів та забезпечити їх повне розкриття.

Враховуючи цей досвід, законодавство України суттєво змінюється у напрямі закріплення заохочувальних норм щодо спонукання громадян добровільно припиняти свою злочинну діяльність із гарантуванням їм звільнення від покарання за умови проявів дійового каяття. Мова йде про норми ст. 45 КК України і ст. 7-2 КПК України.

Згідно з цими нормами, особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона після вчинення злочину щиро покаялася, активно сприяла розкриттю злочину і повністю відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду.

За наявності цих підстав прокурор, а також слідчий за згодою прокурора вправі своєю мотивованою постановою направити кримінальну справу до суду для вирішення питання про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності.

У цих справах, що надійшли до суду з обвинувальним висновком, суд у судовому засіданні виносить постанову про їх закриття.

Самоочевидно, що для звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям, факт цього каяття необхідно довести. Попередньо це відбувається під час досудового розслідування.

У рамках запропонованого дослідження розглянемо лише декілька із багатьох аспектів процесу встановлення і правової оцінки дійового каяття, а саме – пов’язані з ним типові ситуації та деякі обставини його розслідування.

Загальновідомо, що кожен злочин розслідується у конкретних просторово – часових умовах і взаємозв’язку з об’єктивною дійсністю та поведінкою певного кола людей, залучених у судочинний процес. Від взаємовпливу чинників цього дійства утворюється конкретна обстановка розслідування злочину, яка в криміналістичній науці набула назву "слідча ситуація".

Не вдаючись до аналізу наявних у спеціальній літературі підходів науковців до визначення поняття цієї категорії, в узагальненому вигляді слідча ситуація – це сукупність умов, за яких у конкретний відрізок часу проводиться розслідування в кримінальній справі, тобто та обстановка, в якій відбувається доказування (1, с. 129-139; 2, с. 90; 3, с. 13; 5, с. 75; 8, с. 58 та ін.).

Залежно від обставин справи, періоду провадження, умов перебігу процесу доказування у ній та багатьох інших чинників слідчі ситуації можуть бути різноманітними, зокрема, початковими, проміжковими і завершальними; типовими, окремими і специфічними; одно- та багатоелементними; конфліктними і безконфліктними; сприятливими і несприятливими. На утворення й видозмінення ситуації розслідування у конкретній справі впливають як об’єктивні, так і суб’єктивні чинники, сутність яких у співвідношенні з класифікацією слідчих ситуацій ґрунтовно досліджена в криміналістичній літературі (4, с. 28; 6, с. 5; 7, с. 64 та ін.).

Вивчення й узагальнення відповідної літератури і практики доказування обставин, які пом’якшують покарання та становлять зміст дійового каяття (п. 1, 2 ст. 66 КК України) спонукає до висновку, що під час досудового розслідування і судового слідства у кримінальних справах можуть виникати такі типові слідчі ситуації:

1) дійове каяття підозрюваного, обвинуваченого, підсудного (далі – обвинуваченого) виявляється в повному щирому визнанні ними своєї вини у вчиненні злочину, правдивому викладі всіх обставин справи, викритті співучасників у всіх епізодах злочинної діяльності;

2) обвинувачений під виглядом дійового каяття обмовляє себе у вчиненні злочину;

3) неправдиве дійове каяття або імітування каяття, тобто особа визнала вину і покаялась у вчиненні одного чи кількох злочинів з метою пом’якшення або уникнення кримінальної відповідальності за ці або інші (приховані і більш тяжкі) злочини;

4) дійове каяття у вчиненні одного чи кількох злочинів, поєднане з самообмовою у скоєнні інших епізодів злочинів;

5) дійове каяття, поєднане з обмовою інших осіб;

6) каяття у вчиненні лише власних діянь без викриття співучасників;

7) каяття, поєднане з частковою зміною (спотворенням, замовчуванням) показань щодо своєї участі та ролі співучасників у вчиненні злочинів;

8) дійове каяття з наступною повною відмовою від визнання своєї вини у вчиненому і від попередніх показань;

9) дійове каяття, поєднане з тимчасовою відмовою від дачі показань, дачею неправдивих показань і з наступними активними діями, що сприяють розкриттю й розслідуванню злочинів (9, с. 123; 10, с. 42-58).

Для перших двох названих ситуацій, тобто за умов справжнього дійового каяття, характерним є наявність обставин, що утворюють зміст об’єктивних ознак, причин та мотивів цього каяття

Зміст ситуації, пов’язаної з удаваним дійовим каяттям, формально утворюють справжні елементи такої поведінки, внаслідок чого його на початку практично неможливо відрізнити від справжнього каяття. Про таку ситуацію, з якою реально стикаються на стадії досудового розслідування, стає достовірно відомо лише тоді, коли на підставі інших джерел, окрім показань обвинуваченого, вже доведено факт учинення ним ще інших, більш тяжких злочинів, кримінальної відповідальності за які він намагався уникнути.

Разом з тим і за такої ситуації стосовно окремих злочинів, щодо яких обвинувачений проявив дійове каяття, винуватість у скоєному, окрім його показань, доказується іншими матеріалами справи. Тому сумнівів у щирості його каяття щодо вчинення інших злочинів у слідчого може і не виникати. У кожному разі показання обвинуваченого як особи, заінтересованої у результатах справи, не слід сприймати на віру і необхідно ретельно перевіряти.

Аналізуючи інші перелічені типові ситуації, відзначимо, що всім їм притаманна одна спільна особливість – у кожній із них обов’язково є загальні ознаки дійового каяття. Для багатьох із цих ситуацій є схожими причини, мотиви і умови їх утворення, заінтересованість обвинуваченого в результатах справи, небажання нести заслужену кару за вчинене, різноманітні прояви інстинкту самозбереження та самозахисту. Разом з тим кожній з них притаманні і певні відмінні риси, наприклад імітація каяття, обмова, самообмова, часткова зміна показань, відмова від попередніх свідчень.

Відомо, що обмова обвинуваченим інших осіб – це дача ним свідомо неправдивих показань про вчинення цими особами тих злочинів, до яких вони фактично не причетні. Причинами і мотивами обмови можуть бути помста, зведення особистих рахунків з іншими людьми, бажання уникнути кримінальної відповідальності. Інколи ініціаторами обмови можуть бути й окремі недобросовісні працівники оперативних підрозділів органів дізнання, які таким способом намагаються покращити показники щодо рівня розкривання злочинів.

Наступною є слідча ситуація, за якої обвинувачений повністю визнає свою вину у вчиненому, правдиво повідомляє про всі обставини злочину, що розслідується, сприяє проведенню слідчих дій, однак уже з перших допитів відмовляється назвати своїх спільників, хоча й не заперечує їх наявність. Мотивами такої поведінки можуть бути небажання піддавати небезпеці кримінального переслідування своїх родичів (яких, відповідно до ст. 63 Конституції України та ч. 2 ст. 69 КПК України, він і не зобов’язаний викривати), острах перед помстою з боку співучасників, певна залежність від них тощо.

Для ситуацій, коли змінюють показання або відмовляються від них стосовно визнання своєї вини або ролі співучасників, характерним є те, що причинами цього може бути винятково негативна або позитивна поведінка винної особи.

Негативна поведінка в таких ситуаціях передусім обумовлюється: бажанням обвинуваченого повністю уникнути кримінальної відповідальності за всі діяння або окремі епізоди, щодо яких, як він вважає, недостатньо зібрано доказів; небажанням у повному об’ємі відшкодовувати заподіяну злочином шкоду; впливом на нього з боку співучасників, співкамерників, знайомих, раніше суджених, а інколи і адвокатів; почуттям страху перед помстою з боку співучасників за свої правдиві показання щодо їхньої злочинної причетності; намаганням затягнути закінчення справи або прискорити розслідування з метою зміни місця перебування чи режиму утримання під вартою та ін.

Позитивною поведінкою у зазначених ситуаціях під час дійового каяття винної особи може бути зміна нею позиції щодо оцінки своїх показань про співучасників злочинної діяльності; повідомлення правдивої інформації внаслідок глибоких особистісних переживань після самообмови, що стала наслідком застосування незаконних методів ведення розслідування; а також коли виявлена добросовісна помилка внаслідок несприятливої процесуальної обстановки (під впливом непрямих доказів особа визнала себе винною у вчиненні злочину, помилково вважаючи, що заперечення вини лише погіршить її становище, а внаслідок оманливого каяття вона уникне кримінальної відповідальності, або покарання буде значно меншим).

Важливо врахувати, що та чи інша ситуація, як уже наголошувалось, формується також під впливом фізичного і психічного стану обвинуваченого; особливостей його мислення, пам’яті, сприйняття. Вона може зумовлюватись віком або статтю особи, рисами її характеру, орієнтацією щодо духовних і матеріальних цінностей суспільства; ставленням до сім’ї та родичів та ін.

З’ясуємо тепер деякі обставини доказування дійового каяття. Процес доказування дійового каяття на стадії досудового слідства, аналогічно процесу встановлення вини обвинуваченого та інших обставин справи, утворює передбачену законом діяльність слідчого щодо збирання, перевірки і оцінки фактичних даних про вчинений злочин, а також особу винного.

Доказуванню дійового каяття притаманна певна специфіка, зумовлена, власне, своєрідністю його змісту. Специфіка дійового каяття обвинуваченого полягає в тому, що обставини, внаслідок яких воно виникає, безпосередньо випливають із причин їх породження. Каяття пояснюється не тільки матеріальним інтересом у бажаному завершенні справи, але також і психологічними (передусім – емоційними) спонуканнями особи, яка вчинила злочин. Саме ті причини, що призвели особу до каяття, і треба встановити та довести (звичайно, паралельно і взаємоузгоджено із встановленням та доказуванням усіх інших обставин справи).

Першу інформацію про дійове каяття особи, паричетної до розслідуваного злочину, слідчий одержує переважно від оперативних підрозділів, із матеріалів дізнання, явки з повинною, а також у процесі допиту цієї особи. Інколи вже із цих матеріалів стають зрозумілі причини дійового каяття. Так чи інакше, спочатку ця інформація і викликає інтерес у слідчого, і насторожує його.

Процесуальна заінтересованість слідчого пояснюється бажанням швидкого розкриття і розслідування злочину, а настороженість – можливістю самообмови, обмови чи іншими прихованими негативними чинниками. Однак у кожному разі слідчому належить не обмежуватись формальним закріпленням показань, проведенням сприятливих слідчих дій, що підтверджують вину особи, а ретельно, систематично і паралельно з цим виконувати доволі складну роботу щодо доказування каяття з всебічною його перевіркою у контексті одержаних відомостей про інші обставини кримінальної справи.

Вивчаючи первинний і, як правило, невеликий за об’ємом матеріал дійового каяття (серед іншого матеріалу дослідчої перевірки), слідчому необхідно окремими пунктами у загальному плані розслідування накреслити дії щодо його доказування, і, в першу чергу, з участю особи – ініціатора каяття. Крім того, потрібно сконструювати і в подальшому опрацювати всі можливі версії про обставини каяття. Версії у таких випадках – це найбільш обґрунтовані та ймовірні припущення, гіпотези про мотиви, причини і цілі каяття, які потребують перевірки та оцінки на підставі встановлених фактичних даних.

Процес доказування дійового каяття обов’язково передбачає конструювання і відпрацювання слідчих версій щодо встановлення його істинності та правдивості. З урахуванням одержаних даних, що вказуватимуть на характерні ознаки дійового каяття, можна виділити такі загальні версії:

1) особа, що кається, говорить правду: подія злочину, про який слідству нічого не було відомо, насправдівідбулася, і особа, що визнала свою вину, готова до відповідальності за вчинене;

2) особа повідомляє завідомо неправдиву інформацію: злочину вона не скоювала і наявна самообмова;

3) особа, яка нібито кається, говорить не всю, неповну, правду.

Щодо кожної із цих загальних версій одночасно будуються і окремі версії про справжні причини та мотиви правдивого чи неправдивого каяття, самообмови тощо, які у подальшому, залежно від наявних слідчих ситуацій, коригуватимуться.

Складовим елементом дійового каяття виступає, як уже зазначалось, низка передбачених законом обставин, що пом’якшують кримінальну відповідальність, які разом з іншими охоплені предметом доказування. Вивчаючи особу обвинуваченого, не варто обмежуватись направленими щодо нього запитами в інформцентри (з метою одержання відомостей про минулі судимості), медичні установи (підтвердження відповідного соматичного і психічного стану), долученням до справи його офіційних характеристик. З цією метою також потрібно допитати як свідків знайомих та родичів обвинуваченого (якщо вони проти цього не заперечують).

У тому випадку, коли у процесі дослідження матеріалів справи із показань обвинуваченого випливатиме інформація, що причиною самообмови, неправдивого каяття, відмови від попередніх показань про визнання своєї вини і каяття у скоєному були застосовані стосовно нього незаконні методи провадження дізнання, слідчий повинен не тільки зафіксувати це у протоколі допиту та у разі потреби виконати його медичне освідування, але й скерувати копію протоколу допита або відповідне повідомлення про це начальнику органа дізнання і наглядаючому прокурору для проведення перевірки такого факту. Згодом до матеріалів кримінальної справи долучається копія прийнятого за результатами цієї перевірки рішення.

Під час перевірки й дослідження доказів щодо слідчих ситуацій, пов’язаних з дійовим каяттям, обов’язково підлягають встановленню умови, за яких були одержані перші показання про визнання особою своєї вини. Важливо звертати увагу на послідовність, логічну узгодженість або суперечливість таких показань. Часто обвинувачений на повторних допитах причину зміни своїх показань або повної відмови від них пояснює неправильністю або неповнотою запису своїх свідчень у протоколах попередніх допитів. Така ситуація характерна для випадків, якщо до справи несвоєчасно запросити перекладача (у разі необхідності) або забезпечити участь захисника, а також коли визнання вини і дійове каяття не були належно зафіксовані та засвідчені (шляхом відео- або магнітного запису, проведенням повторних і детальних допитів та очних ставок).

Оцінюючи слідчі ситуації, пов’язані із самообмовою обвинуваченого, слідчий повинен визначити доказовість вини, встановити якість і кількість зібраних викриваючих або виправдуючих доказів. Важливо правильно оцінити достовірність та об’єктивність причин і мотивів, озвучених обвинуваченим, які, за його словами, слугували спонукою у визнанні своєї вини і каяття у скоєному. Особливо складно оцінювати ситуації, створені самообмовою, спричиненою незаконними методами дізнання, коли з метою "розкрити злочин" за певні обіцянки і завіряння умовляли особу взяти на себе вину у злочині, попередньо повідомивши їй про обставини його вчинення. Такий "обвинувачений" швидше за все, не називатиме слідчому причини свого "каяття" і перевіркою показань цю неправду викрити буде важко. Однак за такої ситуації слідчий, здебільшого, спостерігатиме прояви певних негативних обставин – дисимуляцій: показання обвинуваченого вирізнятимуться неадекватною однотипністю, завченістю, стенографічним характером. До раніше даних показань він уже нічого не зможе доповнити, уточнити, хоча людині властиво щось забувати, а щось згадувати, уточнювати.

Оцінюючи докази дійового каяття обвинуваченого у ситуаціях, пов’язаних із обмовою інших осіб, необхідно враховувати ступінь доказаності епізоду, в якому вона (обмова) простежується. Як правило, щодо цього епізоду у ланцюзі доказів бракуватиме певної логічної ланки, що зв’язує обмовлену особу з нібито нею вчиненим діянням. Зокрема, "співучасник" заперечуватиме свою злочинну причетність, бракуватиме закономірних для його злочинної діяльності речових доказів, очні ставки не призведуть до позитивних результатів.

Не менш складною є оцінка доказів в умовах ситуації неправдивого дійового каяття або його імітування. Досвідчені злочинці використовують ці ситуації як спосіб уникнути кримінальної відповідальності. Така проблема виникає у випадках, коли у доставленої в органи міліції особи виявлено зброю, наркотичні засоби тощо. Проте вона заявляє, що зброю або наркотики у неї опинились випадково (знайдені на вулиці, в громадському транспорті, у себе на квартирі, куди їх хтось підкинув; куплено без відома, що ця речовина – наркотик, а ніж – це зброя). Дізнавшись або зрозумівши, що це наркотик або зброя, особа вирішила здати їх у міліцію, але по дорозі була затримана її співробітниками...

Відтак слід констатувати, що каяття як прояв суб’єктивного світу особи важко піддається доказуванню. Що саме послужило мотивом каяття – докори сумління за скоєне, прояви совісті, або прихований розрахунок на зменшення чи уникнення покарання, або намір визнанням вини у вчиненні більш легкого злочину приховати участь у скоєнні більш тяжкого суспільно небезпечного діяння, або ж бажання когось видати чи, навпаки, приховати від органів правосуддя – встановити доволі важко. Саме тому, в процесі доказування й оцінки обставин дійового каяття обвинуваченого за будь-яких слідчих ситуацій потрібно враховувати не голий факт повного визнання ним своєї вини у злочинній діяльності, а мотив, який керував особою, привівши її до каяття. Отже, дійове каяття встановлюється не тільки і не стільки визнанням особою своєї вини у вчиненні злочину, а всією сукупністю доказових обставин справи.

––––––––––––––––––––

1. Белкин Р.С. Курс криминалистики: В 3 т. – М.: Юристъ,1997. – Т.З: Криминалистические средства, приемы и рекомендации.

2. Гавло В.К. О следственной ситуации и методике расследования хищений, совершенных с участием должностных лиц // Вопросы криминалистической методологии, тактики и методики расследования. – М., 1973. – С. 88-109.

3. Драпкин Л.Я. Общая характеристика следственных ситуаций. // Следственные ситуации. – М., 1985. – С. 10-25.

4. Драпкин Л.Я. Понятие и классификация следственных ситуаций. // Следственные ситуации и раскрытие преступлений. // Науч. труды Свердл. юрид. ин-та. – Свердловск, 1975. – Вып. 41. – С. 25-35.

5. Клочков В.В. Проблемы теории следственной ситуации. // Следственные ситуации. – М., 1985. – С. 70-89.

6. Лисиченко В.К., Батюк О.В. Следственная ситуация и ее значение в криминалистике и следственной практике. // Криминалистика и судебная экспертиза. – К., 1988. – Вып. 36. – С. 5-11.

7. Поташник Д.П. Криминалистическая тактика. – М.: Зерцало, 1998.

8. Селиванов Н.А. Криминалистическая характеристика преступлений и следственные ситуации в методике расследования. // Соц.законность. – 1977. – №2. – С. 50-62.

9. Преступления и наказания в РФ. // Отв. ред. А.Л. Цветинович, А.С. Горелик. – М.: Бек, 1997.

10. Щерба С.П., Савкин А.В. Деятельное раскаяние в совершенном преступлении. – М.: Спарк, 1997.

Проблеми правового регулювання
перейняття кримінального переслідування
за клопотанням іноземної держави (кримінально-процесуальний аспект)

А. Маланюк©

Львівський національний університет імені Івана Франка
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

– Стаття присвячена проблемі вдосконалення правового регулювання одного з інститутів правової допомоги у кримінальних справах – перейняття кримінального переслідування. Автор вказує на недоліки чинного законодавства України з цих питань і прогалини, які простежуються у проекті КПК України. Запропоновані рекомендації щодо вдосконалення проекту КПК України з досліджуваних питань.

– Ключові слова: перейняття кримінального переслідування, міжнародно-правовий акт, Кримінально-процесуальний кодекс України.

Останнім часом поглиблюється співпраця українських та іноземних органів у формі перейняття кримінального переслідування. Така тенденція зумовлює потребу дослідження цього інституту правової допомоги у юридичній науці. Вказаний інститут є одним з найдієвіших засобів реалізації принципу невідворотності покарання, який не лише регулює відносини держав у сфері боротьби зі злочинністю, але й виступає гарантією виконання завдань кримінального судочинства. Зміст перейняття кримінального переслідування складає діяльність визначених державою органів. В Україні такими установами є Міністерство юстиції, Генеральна прокуратура та її органи на місцях. Їхня діяльність спрямована на перейняття чи передачу провадження у кримінальній справі. Враховуючи, що така діяльність безпосередньо пов’язана з провадженням у кримінальній справі і скерована на виконання завдань кримінального судочинства, то виявлення і вивчення закономірностей її правового регулювання також входить у предмет дослідження науки кримінального процесу.

Сучасному рівню розвитку цього інституту правової допомоги у міжнародній практиці держави має відповідати і рівень наукового дослідження цих питань у кримінально-процесуальній науці, яка розвивається поряд з законодавством, що визначає засади і порядок перейняття кримінального переслідування, та практикою його застосування. Вона сприятиме їхньому теоретичному осмисленню і розробці на цій підставі рекомендації щодо вдосконалення. Зауважимо, що в українській кримінально-процесуальній науці питанням перейняття кримінального переслідування не приділялась достатня увага.

Система досліджуваного законодавства, як і законодавства про правову допомогу у кримінальних справах у цілому, складають дві взаємодоповнюючі частини: міжнародна й внутрішньодержавна (національна). Міжнародна частина – це всі укладені чи ратифіковані Україною міжнародно-правові акти, що повністю чи частково присвячені процесуальним питанням перейняття кримінального переслідування, притому вона відіграє домінуючу і першочергову роль у системі досліджуваного законодавства. Міжнародно-правові акти, укладені Україною у цій сфері, виступають необхідною юридичною підставою щодо виникнення зобов’язання розглянути клопотання іноземних установ і, за наявності підстав, прийняти рішення про перейняття кримінального переслідування. Саме тому їм і відводиться першочергова роль. Домінування їх у системі досліджуваного законодавства пояснюється тим, що в Україні немає належного законодавчого регулювання процесуальних аспектів перейняття провадження у кримінальній справі – і це на фоні постійного розширення міжнародної договірної бази.

Особливу увагу треба звернути й на те, що міжнародна частина правової бази, яка регулює питання перейняття кримінального переслідування, формувалась упродовж тривалого часу. Розпочавшись у 50-х роках ХХ ст., цей процес не припиняється і сьогодні. В результаті у міжнародно-правових актах, укладених Україною, відображаються різні етапи становлення цього інституту правової допомоги у міждержавній практиці, з притаманними їм особливостями вирішення окремих питань. Отже, враховуючи їхню різноманітність і різні підходи до врегулювання питань перейняття кримінального переслідування, названі акти можна класифікувати на декілька груп:

– міжнародні договори про правову допомогу колишнього СРСР, щодо яких оформлено правонаступництво України (Договір між СРСР і Республікою Кіпр про правову допомогу у цивільних і кримінальних справах 1974 р.);

– міжнародні договори, укладені Україною. Серед них слід виділити: а) двосторонні договори, які регулюють питання надання правової допомоги у кримінальних справах, у тому числі і перейняття кримінального переслідування (Договір між Україною та Республікою Грузія про правову допомогу і правові відносини у цивільних та кримінальних справах 1995 р. й ін.); б) двосторонні договори про екстрадицію (Договір між Україною та Китайською Народною Республікою про екстрадицію 1998 року);

– міжнародні багатосторонні конвенції, які були ратифіковані Україною: а) конвенції, що регулюють процесуальні питання перейняття кримінального переслідування (Європейська конвенція про передачу провадження у кримінальних справах 1972 року, Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р.; б) конвенції, які визначають лише загальну засаду перейняття кримінального переслідування і не містять процесуальних норм (Конвенція про боротьбу з торгівлею людьми і експлуатацією проституції третіми особами 1949 р., Європейська конвенція про видачу правопорушників 1957 р. та ін.)

– міжнародні угоди з питань надання правової допомоги, укладені між міністерствами і відомствами окремих держав (Угода про правову допомогу і співробітництво між Генеральною прокуратурою України і Прокуратурою Республіки Грузія 1994 р.)

Чинні для України міжнародні конвенції, договори, угоди визначають, в основному, загальні засади перейняття кримінального переслідування, зміст відповідного клопотання та перелік матеріалів, що додаються до нього [9, с. 240; 10, с. 174; 11, с. 35]. Окремі з них додатково врегульовують такі питання: доказова сила одержаних матеріалів [8, с. 226; 10, с. 174], наслідки передачі кримінального переслідування і повідомлення про остаточне рішення у кримінальній справі [6, с. 146 ;7, с. 199]. Щодо цього, вигідно відрізняється з-поміж інших міжнародно-правових актів, що укладені Україною, Європейська конвенція про передачу провадження у кримінальних справах 1972 року. У Конвенції, крім вищезгаданих аспектів, також докладно врегульовано процедуру передачі матеріалів кримінальних справ, підстави для відмови у прийнятті клопотання про перейняття кримінального переслідування, застосування примусових заходів щодо підозрюваної особи, питання множинності кримінального провадження та ін.

Отже, поза межами регулювання міжнародно-правових актів залишаються: підстави передачі провадження у кримінальній справі, порядок розгляду відповідних клопотань і прийняття щодо них рішень. Вони повинні вирішуватись у кримінально-процесуальному законі України. Необхідність урегулювання перейняття кримінального переслідування у національному законодавстві України викликана також іншими причинами, до яких відносимо проблему встановлення єдиного підходу до регулювання окремих питань перейняття кримінального переслідування. Наявність уніфікованої норми у кримінально-процесуальному законі не лише сприяла б усуненню прогалин та відмінностей міжнародно-правових актів у регулюванні таких правовідносин, але й полегшило б роботу правоохоронних органів. Не менш важливою причиною є й те, що Україна ще не сформувала достатньо широку міжнародно-правову договірну базу у цій сфері. Проте, як свідчить міжнародна практика, клопотання про перейняття кримінального переслідування можуть надходити і від держави, яка лише забезпечує взаємність у цих правовідносинах. Тобто Україна може перейняти чи передати кримінальне переслідування державі, з якою вона не має двостороннього договору чи яка не є учасницею відповідних багатосторонніх конвенцій, що ратифіковані Верховною Радою України. У такому випадку звернення по правову допомогу чи надання такої іноземній державі повинно здійснюватись за правилами, що передбачені національним законодавством.

Процесуальні аспекти перейняття кримінального переслідування не знайшли свого врегулювання у КПК України. Лише окремі з них регулюються Інструкцією "Про порядок виконання європейських конвенцій з питань кримінального судочинства" від 29.06.1999 р., наказом Генерального прокурора України від 26.11.1998 р. "Про організацію роботи органів прокуратури України в галузі міжнародного співробітництва і правової допомоги" та затвердженою наказом Генерального прокурора України від 29.12.1998 р. Інструкцією "Про порядок підготовки, передачі та виконання органами прокуратури України звернень про правову допомогу у кримінальних справах". Останні два нормативні акти мають суто відомчий характер. Вказані підзаконні нормативно-правові акти складають національну частину досліджуваного законодавства.

Розв’язанню проблеми законодавчого регулювання мав би сприяти новий кримінально-процесуальний кодекс України. І знову треба визнати, що й у розробленому робочою групою Кабінету міністрів проекті цей інститут залишено поза увагою. Хоча, наприклад, відповідні норми містяться у новому КПК Російської Федерації [4, ст. 458,459], а в чинному КПК Республіки Польща цим питанням присвячено цілий розділ [2, с. 1144-1148].

Враховуючи викладене, проект КПК України доцільно доповнити розділом, який, поряд з визначенням загальних засад і порядку перейняття кримінального переслідування, повинен врегулювати й інші питання, які не знайшли свого закріплення у міжнародних конвенціях, договорах, укладених Україною. Зокрема, слід погодитись з В.М. Волженкіною, яка зазначає, що є потреба правового регламентування підстав для передачі кримінальних справ, порядку обчислення строків досудового слідства і тримання під вартою та можливості зарахування часу перебування під вартою у іноземній державі, порядку продовження таких строків [1, с. 241]. Також, на нашу думку, потребує врегулювання питання допустимості доказів, що передаються разом з кримінальною справою.

На наш погляд, проект КПК України може бути доповнений главою "Перейняття кримінального переслідування" такого змісту:

Стаття 574¹. Перейняття кримінального переслідування

1. Генеральний прокурор або Міністр юстиції України, за клопотанням органу іноземної держави, відповідно до міжнародної конвенції, договору, що ратифіковані Верховною Радою України, чи на засадах взаємності, переймає провадження у кримінальній справі і скеровує її за підслідністю (підсудністю) у випадку вчинення злочину на території цієї іноземної держави особою:

– яка є громадянином України;

– яка має в Україні постійне місце проживання;

– яка відбуває чи має відбувати в Україні покарання у вигляді позбавлення волі;

– щодо якої в Україні порушено кримінальну справу за той же чи будь-який інший злочин.

2. Перейняття кримінального переслідування прирівнюється до порушення кримінальної справи згідно з законодавством України. Досудове слідство і судовий розгляд здійснюється у порядку, передбаченому цим Кодексом.

3. Докази зібрані органами іноземної держави до перейняття кримінального переслідування, вважаються допустимими, якщо відповідають вимогам ст. 567 цього Кодексу.

4. Генеральний прокурор або Міністр юстиції України повідомляє зацікавлений орган іноземної держави про остаточне рішення, яким закінчено провадження у кримінальній справі.

5. Відповідно до міжнародного договору чи угоди України, повноваження, передбачені ч. 1 і 4 цієї статті, можуть бути покладені на прокурора області або прирівняного до нього прокурора.

Стаття 574². Порядок обчислення строків при перейнятті кримінального переслідування.

1. У випадку, коли перейняття кримінального переслідування поєднане з передачею особи, строк тримання під вартою обчислюється з моменту її передачі компетентним органам України за правилами ст. 114 цього Кодексу.

У випадку продовження строк тримання під вартою не може перевищувати максимальний строк, передбачений ст. 114 цього Кодексу, з урахуванням часу перебування під вартою в іноземній державі.

2. Строки досудового слідства при перейнятті кримінального переслідування обчислюються за правилами ст. 216 цього Кодексу з моменту винесення слідчим постанови про прийняття кримінальної справи до свого провадження.

Стаття 574³. Передача кримінального переслідування.

1.У випадку вчинення злочину на території України особою:

– яка є іноземним громадянином;

– яка постійно проживає поза межами України;

– яка відбуває чи має відбувати в іноземній державі покарання у вигляді позбавлення волі;

– щодо якої органами іноземної держави порушено кримінальну справу за той же самий чи будь-який інший злочин слідчий, прокурор, суддя (суд) за наявності підстав готує клопотання про перейняття кримінального переслідування і направляє його разом з необхідними матеріалами відповідно Генеральному прокурору чи Міністру юстиції України.

2. Генеральний прокурор або Міністр юстиції України після перевірки клопотання про перейняття кримінального переслідування надсилає його органу іноземної держави відповідно до міжнародної конвенції, договору, що ратифіковані Верховною Радою України, чи на засадах взаємності.

3. Відповідно до міжнародного договору чи угоди України, повноваження, передбачені в ч. 1 і 2 цієї статті, можуть бути покладені на прокурора області або прирівняного до нього прокурора.

Стаття 574⁴. Підстави передачі кримінального переслідування.

Підставами передачі кримінального переслідування органам іноземної держави є:

1)   неможливість провадження у кримінальній справі за відсутності підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, який перебуває поза межами України;

2)   інтереси встановлення істини у кримінальній справі;

3)   можливість швидшої соціальної реабілітації особи в іноземній державі у випадку її засудження.

Стаття 574⁵. Наслідки передачі кримінального переслідування.

1. У випадку передачі кримінального переслідування слідчий, прокурор, суддя (суд) виносить постанову (ухвалу) про зупинення провадження у кримінальній справі.

2. Зупинена кримінальна справа підлягає закриттю після повідомлення про результати її розгляду органом іноземної держави з підстав, передбачених п. 6,7 ч. 1 ст. 200 цього Кодексу, про що слідчий, прокурор, суддя (суд) виносить мотивовану постанову (ухвалу).

––––––––––––––––––––

1. Волженкина В.М. Нормы международного права в российском уголовном процессе. – СПб: Юрид. центр Пресс.– 2001.

2. Gregorczyk T. Komentarz kodeksu postepowania karnego. – Zakamycze, 1998.

3. Проект кримінально-процесуального кодексу України станом на серпень 2000 р. – К., 2000.

4. Уголовно-процессуальный кодекс Российской Федерации. Принят Государственной Думой 22 ноября 2001 года. – М.: ООО Юрлитинформ, 2002.

5. Європейська конвенція про передачу провадження у кримінальних справах 1972р. // Міжнародні договори України про правову допомогу: Офіційне видання. – Ужгород: ІВА, 2000.

6. Договір між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах 1993р. // Там же.

7. Договір між Україною і Республікою Молдова про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах 1993р. // Там же.

8. Договір між Україною і Естонською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах 1995 р. // Там же.

9. Договір між Україною та Монголією про правову допомогу у цивільних і кримінальних справах 1995р. // Там же.

10. Договір між Україною і Литовською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р. // Там же.

11. Договір між СРСР і Угорською Народною Республікою про надання правової допомоги в цивільних, сімейних і кримінальних справах 1958 р. // Там же.

Витрати на проведення судової експертизи
у кримінальній справі – судові витрати

А. Павлишин©

Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна.

Стаття присвячена окремим проблемам стягнення коштів на проведення експертизи у кримінальному процесі. Проаналізовано колізії у чинному законодавстві. Дані пропозиції щодо удосконалення правового регулювання інституту судових витрат.

Ключові слова: відшкодування. судові витрати, експертиза.

Постійний дефіцит бюджетних коштів, який останнім часом щораз гостріше відчувається в усіх державних установах, змушує їхніх керівників виявляти неабиякі бізнесові здібності для його подолання і забезпечення нормального функціонування своїх підлеглих. Проблема ця не обминула державних установ судової експертизи, які також змушені вишукувати кошти з метою забезпечення хоча б мінімально необхідних умов для роботи.

Одним із аспектів цієї проблеми є питання відшкодування витрат на проведення судової експертизи у кримінальних справах. Зауважимо, що розслідування майже кожної другої кримінальної справи не обходиться без проведення щодо неї судової експертизи. Усе це потребує чималих коштів, якими поки що держава не володіє. На сьогодні експертні установи фактично кинуто напризволяще: вони переведені на самофінансування, а для "виживання" їм дозволено надавати платні послуги. Зокрема, відповідно до п. 1 Переліку державних платних послуг, які надаються науково-дослідними інститутами судових експертиз Міністерства юстиції, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 7 серпня 1999 р. №1432, до цих послуг входить проведення судових експертиз, а саме: криміналістичних, біологічних, автотехнічних, економічних, бухгалтерських, товарознавчих, будівельно-технічних, гірничо-технічних та інших у кримінальних, цивільних, арбітражних та адміністративних справах [1, с. 5]. Органи розслідування – МВС, прокуратура, які є головними замовниками експертиз у кримінальних справах, також не одержують від держави коштів на оплату експертиз.

З метою рятування ситуації, оскільки експертизи ці проводяться у зв’язку із провадженням у кримінальній справі, відповідно до ст. 91 КПК України, витрати на їх проведення відносять до судових і стягують із засуджених. Отож на перший погляд видається, що стягнуті із засуджених кошти певною мірою знімають проблему фінансування експертних установ.

Проте усе не так просто. Справді, сьогодні склалася така ситуація, коли усі установи, які займаються судово-експертною діяльністю, за проведені експертизи у кримінальних справах надсилають органу, який веде справу, рахунок з визначенням вартості судової експертизи. Кошти ці, за рішенням суду, стягуються із засуджених (у справі яких була проведена відповідна експертиза) як судові витрати.

А чи усі оці кошти є судовими витратами?

За своєю природою вони належать до судових витрат, оскільки виникають унаслідок провадження у кримінальній справі. Однак аналіз теорії кримінального процесу та чинного законодавства породжує певні суперечливі думки з цього приводу. Зокрема, чимало науковців зазначають, що витрати на оплату праці експертів (за проведену експертизу) будуть віднесені до судових витрат, якщо проведення експертизи не входило в коло їхніх службових обов’язків [2, с. 147; 3, с. 41]. Відповідно до п. 5 ст. 13 Закону "Про судову експертизу", судовий експерт має право на винагороду за проведення судової експертизи, якщо її виконання не є службовим завданням [4, с. 88].

Що ж розуміти під експертизою, яка виконувалася не в порядку службового завдання? Якогось роз’яснення у законодавстві чи судовій практиці з цього питання немає. Серед науковців В.Т. Томін і В.А. Дунін зазначають, що експертам винагорода виплачується лише у тих випадках, коли експертне дослідження проводять спеціалісти, що не працюють в експертній установі, а залучені до неї безпосередньо постановою органу попереднього розслідування, прокурора, судді чи ухвалою суду [3, с. 41]. Відтак виникає ще одне запитання: які є експертні установи?

Щоб відповісти на це запитання, необхідно ще раз звернутися до Закону "Про судову експертизу", зокрема до ст. 7. Зі змісту цієї статті випливає, що судово-експертну діяльність здійснюють державні спеціалізовані установи та відомчі служби. До них належать: 1) науково-дослідні та інші установи судових експертиз Міністерства юстиції України і Міністерства охорони здоров’я України; 2) експертні служби Міністерства внутрішніх справ, Міністерства оборони та Служби безпеки України. Крім того, судово-експертна діяльність може здійснюватися на підприємницьких засадах на підставі ліцензії, а також громадянами за разовими договорами [4, с. 88]. Напевно В.Т. Томін і В.А. Дунін мали на увазі випадки, коли експертна діяльність здійснюється на підприємницьких засадах, а також громадянами за разовими договорами.

Отже, якщо виходити з викладеного, спеціалізовані установи та відомчі служби, які здійснюють експертну діяльність, не мають права на відшкодування витрат унаслідок проведення експертизи у тій чи іншій кримінальній справі. Відповідно такі витрати не можна вважати судовими.

Проте на законодавчому рівні цим проблема не вичерпується. Положеннями, викладеними у ст. 15 Закону "Про судову експертизу", вона, навпаки, ще більше загострюється. Зокрема, відповідно до ч. 1 ст. 15 цього закону, проведення науково-дослідними установами судових експертиз, наукових розробок з питань організації та проведення судових експертиз фінансується за рахунок державного бюджету. Частина 2 цієї статті містить дещо протилежну норму. Вона визначає, що проведення судових експертиз іншими спеціалізованими установами та відомчими службами фінансується за рахунок коштів, що виділяються їм на цю мету з державного та місцевих бюджетів, а науково-дослідними установами – за рахунок замовника [4, c. 88]. Тобто, всупереч ч. 1 цієї статті, науково-дослідні установи проводять експертизи за рахунок коштів замовника, а не за рахунок бюджетних коштів.

Правило, за яким науково-дослідні установи судової експертизи проводять експертизу за рахунок замовника, закріплене і у п. 11 Інструкції "Про порядок і розміри відшкодування витрат та виплати винагороди особам, що викликаються до органів дізнання, попереднього розслідування, прокуратури, суду, або до органів, у провадженні яких перебувають справи про адміністративні правопорушення, та виплати державним науково-дослідним установам судової експертизи за виконання їхніми працівниками функцій експертів і спеціалістів"(надалі – Інструкція). При цьому, як видається, під науково-дослідними установами треба розуміти науково-дослідні установи судових експертиз Міністерства юстиції та Міністерства охорони здоров’я. Експертні ж служби МВС, СБУ та Міноборони фінансуються з державного та місцевих бюджетів.

Серед практиків побутує також думка, що цю діяльність треба проводити в експертних установах, які утримуються не з державного бюджету, а перебувають на самофінансуванні. Відтак витрати на проведення судових експертиз у кримінальних справах у науково-дослідних установах судової експертизи теж треба відносити до судових, оскільки вони проводять свої дослідження за рахунок замовника (принагід­но зауважимо, що практика йде цим шляхом) і не фінансуються з державного бюджету. Як відомо, такими замовниками є органи, що здійснюють провадження у кримінальній справі, тобто інші державні установи, які перебувають на повному державному утриманні. Враховуючи те, що вони несуть певні витрати, відшкодову­ючи вартість проведеної експертизи науково-дослідним установам, вони цілком пра­вильно визнають їх судовими, на підставі чого суд стягує ці витрати із засудженого.

Варто, однак, зазначити, що сьогодні органи дізнання, попереднього розслідування, суди з державного бюджету не отримують практично жодних коштів на покриття судових витрат. У результаті склалася ситуація, за якої науково-дослідні установи судової експертизи дістають кошти за проведені експертизи не від замовника – органів розслідування, а прямо від засудженого, у справі якого проводилася експертиза за рішенням суду, вже після завершення провадження у справі. Хоч процедура така і не зовсім правильна, у нинішніх умовах це все ж таки певний вихід із становища.

Стосовно витрат, пов’язаних з оплатою вартості експертиз, проведених у кримі­нальній справі, то зауважимо, що слідчо-судова практика характеризується ще деякими особливостями. Сьогодні довідки – розрахунки з визначенням вартості проведених експертиз подають не тільки науково-дослідні установи судової експер­тизи, а також експертні служби органів внутрішніх справ, прямо порушуючи за таких умов вимоги ст. 15 Закону "Про судову експертизу". Для прикладу наведемо кримі­нальні справи з архіву Залізничного районного суду міста Львова. Зокрема у кримі­нальній справі №1-35/99 про обвинувачення О.М. Халявки у незаконному носінні і зберіганні вогнестрільної зброї (ч. 1 ст. 222 КК України) Експертно-криміналіс­тичним відділом УМВСУ у Львівській обл. проводили балістичну і криміналістичну експертизу. Згідно з розрахунку, вартість проведених експертиз становила 834 грн. 33 коп. У довідці про рух кримінальної справи цю суму названо судовими витратами, а у вироку суд постановив стягнути зазначені кошти із засудженого Халявки [5,].

У кримінальній справі №1-37/99 про обвинувачення Кобрина у самоуправстві (ст. 198 КК) і вимаганні, поєднаному з насильством (ч. 3 ст. 144 КК), ЕКВ УМВСУ у Львівській обл. проводилася криміналістична експертиза, вартість якої становила 55 грн. 8 коп. Суд у вироку постановив стягти ці витрати із засудженого як судові витрати, хоча у довідці про рух кримінальної справи вони не згадуються [5].

Подібна ситуація і у справі №1-335/99 про обвинувачення А.Г. Мансурова у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 229/6 КК (незаконне виготовлення наркотичних засобів, учинене повторно). У справі Науково-дослідний експертно-криміналістичний центр при УМВСУ на Львівській залізниці проводив фізико-хімічну експертизу. За кошторисом витрат на проведення експертизи загальна її сума становила 11 грн. 90 коп., а у довідці про рух кримінальної справи вона віднесена до судових витрат. Вироком суду постановлено стягнути із засудженого Мансурова в користь УМВСУ на Львівській залізниці 11 грн. 90 коп. [5]. Доцільно зазначити, що приклади такі є і в інших судах міста Львова та області.

Вивчення згаданих справ свідчить, що вартість проведених експертиз експертні служби визначали, керуючись "Положенням про порядок внесення юридичними та фізичними особами плати за проведення експертно-криміналістичними підрозділами органів внутрішніх справ України досліджень та інших робіт (послуг) із застосуванням науково-технічних засобів і криміналістичних методів та використання цих коштів", затвердженим наказом Міністра фінансів та Міністра внутрішніх справ від 6 липня 1998 р. №694/499. Однак цим самим вони навіть порушили вимоги цього ж положення, зокрема п. 1, який встановлює, що ним визначається порядок внесення юридичними і фізичними особами плати за проведення досліджень не по кримінальних справах.

Очевидно, враховуючи нинішній стан справ, витрати усіх експертних установ на проведення експертиз у кримінальних справах треба відносити до судових і тим самим створювати можливість повернення державі цих коштів за рахунок стягнення їх із засудженого. Причому, враховувати треба й те, що за кордоном йдуть саме цим шляхом. Зокрема, у КПК Республіки Польща [6, c. 345] та Франції [7, с. 74-75] витрати на проведення експертизи у кримінальній справі відносять до судових, незалежно від того, хто її проводив. Тому, видається, необхідно внести зміни до чинного кримінально-процесуального законодавства, у якому прямо передбачити, що до судових витрат належать витрати, зумовлені проведенням експертизи у кримі­нальній справі. За таких умов усім без винятку експертним установам чи службам буде надано можливість повернути витрати, спричинені проведенням експертизи, незалежно від того, чи вони виконували їх у порядку службового завдання, чи ні.

––––––––––––––––––––

1. Збірник урядових нормативних актів: 7-30 серпня 1999р. – К.: Видавництво "Україна", 2000. – №7.

2. Нор В.Т. Защита имущественных прав в уголовном судопроизводстве. – К.,1989.

3. Томин В.Т., Якупов Р.Х., Дунин В.А. Процессуальные документы, сроки и судебные издержки в уголовном судопроизводстве. – Омск, 1973.

4. Закон України від 25 лютого 1994р. Про судову експертизу// Право України. – 1994. – №5-6.

5. Архів Залізничного районного суду міста Львова за 1999р.

6. Kodeks karny, postępowania karnego, karny wykonawczy. Wydawnictwo Zrzeszenia Prawnikуw Polskich. – Warszawa, 1997.

7. Законодательство зарубежных стран: Реферативный сборник. – М., 1989.