Радник

Створення перших прообразів вищих
державних представницьких органів
на території нинішньої Канади

К. Марисюк©

Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна.
E-mail:Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

Канада є однією з найменше досліджених вітчизняними науковцями країн, а проте державотворчий досвід цієї країни міг би бути використаний і в Україні. Особливого значення набуває дослідження історії та правового статусу найвищого представницького органу цієї країни – Парламенту, а також його місця в системі вищих державних органів. Однією з найважливіших проблем у цьому плані є майже повна відсутність у самій Канаді, не кажучи вже про Україну, напрацювань, які б стосувались перших прообразів представницьких органів державної влади в цій країні. Більшість авторів відносять перший період творення таких органів до другої половини XVIII ст., як-от Юджин Форсі – до 1758 року [1, c.3]. Більш ранній період, а саме – період французького панування в Канаді (XVII – перша половина XVIII ст.), як період формування будь – яких представницьких органів, за незначним винятком, залишається взагалі не дослідженим. Наприклад, такі дослідники Канади, як Мар’ян Гжибовськи [2] та Гі Лашепель[3] у своїх працях зовсім не торкнулись цих питань. У пропонованій статті ми робимо спробу хоч частково заповнити цю прогалину.

В жовтні 1626 р., прагнучи підпорядкувати собі колоніальні справи, кардинал Рішельє, який у той час, по-суті, правив Францією, призначив сам себе “найвищою посадовою особою, главою та управляючим Французького мореплавства та торгівлі”. Кардинал скасував посади адмірала Франції та віце-короля Нової Франції, визнав нечинними існуючі монополії, і 29 квітня 1627 р. заснував “ Компанію Сотні Акціонерів (Company of One Hundred Associates) для торгівлі в Канаді “з виключними правами синьйоральної власності та юстиції”. Як синьйори Нової Франції, члени Компанії несли відповідальність за управління колонією під наглядом Рішельє, діючи в ім’я і під владою короля Франції Людовика XIII і відповідно до умов статуту.

Перший уряд, встановленний для Канади, був надзвичайно простим за структурою. Із представлених Компанією трьох кандидатів Рішельє на свій розсуд вибирав та призначав одного, який у випадку відсутності на даній території кардинала, управляв Новою Францією “для служби короля”. [5, c.12]. Ця особа набувала статусу генерал-губернатора.

Теоретично генерал-губернатор повинен був призначатись на трирічний строк, однак це перетворилось у правило лише після 1645 р. Він мав повну владу в колонії: керував збройними силами, управляв громадським життям колонії, вводив в дію декрети Державної Ради; крім того, він мав право виносити вироки та приймати рішення, які були остаточними й оскарженню не підлягали, як у кримінальному, так і у цивільному процесі, однак це торкалось лише справ надзвичайної важливості чи складності. Генерал – губернатор повинен був співпрацювати з деякими посадовими особами з числа аристократії (в досліджуваний нами період такими службовими особами виступали Ноель Южеру де Шателе та Ачіль Врехо Деліль).

Крім генерал-губернатора та його випадкових радників, державний механізм складався лише з одного службовця – секретаря суду, часто секретаря губернатора, який водночас відігравав роль нотаріуса, хоч і не носив цей титул офіційно. Лише фінансове управління колонією було довірене агенту (або загальному клерку) Компанії в Канаді – єдиному серед посадових осіб, який не підпорядковувся генерал-губернатору.

Після смерті Рішельє у 1642 р. Нова Франція потрапила під юрисдикцію міністра закордонних справ, але жодних змін у внутрішній адміністрації колонії не відбулося.

Перша важлива зміна у державному устрої колонії сталася у 1647 р., через 2 роки після утворення Компанії Ста Акціонерів. За нею король засновував перший прообраз майбутніх колегіальних та представницьких органів Канади – Управлінську та Наглядову Раду. Цю Раду, часто звану також Першою Радою Нової Франції, а інколи – Радою хутряної торгівлі, важливо відрізняти від Суверенної Ради, яка була заснована наступного року (5 березня 1648 р.). До Управлінської та Наглядової Ради входили генерал-губернатор, начальник Єзуїтів, колишній генерал-губернатор Канади і 2 радники (або 3 – в разі відсутності колишнього губернатора), які обиралися постійними членами Ради після консультації з обраними представниками мешканців колонії (синдиками). Крім того, місцеві губернатори Монреаля та Труа-Рів’єз мали право засідати в Раді і брати слово та голосувати, коли відвідували Квебек.

Ця Рада мала важливі функції: адміністрація громадських фондів (ця функція перейшла після 1645 р. до агента Компанії Сотні Акціонерів), нагляд за торгівлею, введення в дію громадських приписів, призначення різних посадових осіб, наприклад адмірала флоту, клерка складів, а також секретаря Ради, що виконував за сумісництвом також обов’язки нотаріуса. Поява цих адміністративних механізмів, однак, не понизила ролі генерал-губернаторів, які мали ту ж владу, що і в минулому. Це виявлялось, зокрема, у тому, що генерал-губернатор отримав право вето в Раді, що було виправдано, оскільки саме він ніс виключну відповідальність за всю адміністрацію колонії. Цю Раду важко ототожнювати з Парламентом у сучасному розумінні цього слова, але її роль як першого колегіального та представницького органу є неоціненною для подальшого розвитку Колонії.

Постійні труднощі, пов’язані з хутряною торгівлею, та спекуляції Губернатора Лаусона і деяких панівних канадських сімей, призвели до подальшої реорганізації Ради в Новій Франції в 1657 р. У цьому році король Франції прийняв декрет, згідно з яким Рада повинна складатись з генерал-губернатора, директора торгівлі, що представляє Компанію Сотні Акціонерів, та 4 радників, які мали обиратися на дворічний термін на принципах більшості голосів та вільного волевиявлення.

Закріплення цього положення в 1657 р., за словами Гюстава Ланкто, було видатною подією в історії Нової Франції. І справді, це положення встановлювало народне представництво в колонії Франції, яка до того управлялась абсолютною монархією. Радники Нової Франції були дійсними представниками населення колонії, що співвідносило їх з нинішніми членами Парламенту [4, c.222]. Проте з цим важко погодитись. Роль цієї Ради, як і раніше, полягала в нагляді за Компанією Сотні Акціонерів і це перетворювало її в аналог колегіального замісника губернатора. Навіть сам Ланкто зазначає, що делегування поселенцям влади з обрання представників не надало їм жодних політичних прав. “Повноваження, яке надається їх делегатам, було простим закріпленням їхніх адміністративних обов’язків, як членів цієї торгової компанії” [4, c.223].

Поява наступного колегіального органу датується березнем 1663 року. Саме тоді Компанія Сотні Акціонерів надіслала до короля Франції лист про свою ліквідацію та передала Канаду під пряме королівське управління. Внаслідок цього було зруйновано і всю адміністративну структуру Компанії. Поряд з іншими припинила своє існування й Управлінська та Наглядова Рада. Нова державна система Канади набула звичного вигляду інших французьких провінцій, до якої входили генерал-губернатор, інтендант та Суверенна Рада.

Значно нижча за правовим статусом, ніж губернатор та інтендант, Суверенна Рада (Souverain Council) була заснована королівським декретом 1663 року. Саме її, щоправда, з певною натяжкою, й можна назвати продовжувачем традицій Управлінської та Наглядової Ради. Її повноваження були надзвичайно подібні до тих, які мали парламенти (parlements) у Франції, відповідно до яких вона й моделювалась. Суверенна Рада реєструвала та оголошувала укази і закони королівства, виступала в ролі апеляційного суду та протягом певного часу як перша інстанція в цивільних та кримінальних справах приймала закони для потреб колонії. Спочатку її членами були генерал-губернатор, інтендант, єпископ, міністр юстиції та 5 радників. Згодом, щоб справитись з обсягом справ, який зростав пропорційно до зростання населення, кількість радників було збільшено до 7, а згодом – до 12. Радники спочатку призначались спільно генерал-губернатором та єпископом, які також мали право зміщувати їх з посади, але в 1675 р. Корона вирішила перетворити радників у членів королівської адміністрації, внаслідок чого вони вже займали посади за королівською, а не за губернаторською волею.

Інтендант, однак, навіть після цього залишився домінуючою фігурою в Суверенній Раді. Як її голова, він був відповідальний за “збирання голосів” радників, після чого проголошував вирок або визначав долю законопроекту. Збирання голосів полягало не лише в їх підрахунку. Це означало, що після проголошення всіма радниками, починаючи з наймолодшого, своїх думок з приводу обговорюваного питання, інтендант був зобов’язаний розробити та запропонувати Раді варіант рішення, який би задовольняв усіх. У важливій сфері поліцейської юрисдикції, він мав право приймати правила незалежно від Ради, коли тільки забажає [6, c.4].

У результаті вищезгаданих перетворень населення Нової Франції було, по-суті, відсторонене від усіх виконавчих, законодавчих та судових функцій, за винятком обрання синдиків, яких можна теоретично прирівняти до нинішніх народних представників чи депутатів, що мали право бути присутніми на сесіях Ради. Вони не мали права дорадчого голосу, але могли брати слово, щоб висвітлити питання, які стосувались їхніх виборців. Але й цю інституцію у 1670-х роках було ліквідовано.

Ще раніше, у травні 1664 р., тобто через рік після ліквідації Компанії Сотні Акціонерів, Людовик XIV під впливом першого міністра Франції Кольбера створив Компанію Західної Індії (La Compagne des Indes Occidentales) та передав їй Нову Францію у повну власність. Ще раз колонія потрапила під вплив синьйоральної адміністрації, хоч і в послабленій формі. За статутом Компанії, король зберігав за собою прерогативу давати доручення генерал-губернаторам та службовцям Суверенної Ради, які призначались та обирались Компанією, Компанія ж мала право призначення всіх інших посадових осіб та юристів – службовців. Але це був Людовик XIV, який славився тим, що сам призначав губернаторів, а згодом – й інтендантів, а генерал-губернатори та інтенданти по черзі призначали радників.

Як результат, весь адміністративний механізм колонії за якихось 10 років було ліквідовано. Суверенна Рада передала до Компанії нагляд за хутряною торгівлею, регулювання комерції, призначення суддів, працівників судових органів та нотаріусів, а також контроль за колоніальними фінансами. Лише повноваження в сфері фінансів та в сфері дотримання правопорядку, які, до того ж, перехрещувались з повноваженнями генерал-губернатора та Компанії, відрізняли Суверенну Раду від тогочасних парламентів у Франції.

Зі свого боку, сам генерал-губернатор у сфері військових справ став, по-суті, агентом Компанії, чию виключну юрисдикцію було затверджено Статутом 1664 року. Врешті, судді, працівники судів та нотаріуси вже могли не зазначати в суді свої королівські титули з метою підтвердження своїх повноважень. Відтак адміністрація юстиції ще раз потрапила під синьйоральний режим, а точніше – під вплив місцевої влади.

Цю систему державних органів ще не було повністю прийнято в Квебеку на момент прибуття туди першого інтенданта Нової Франції, Жана Талона, якого призначив король Франції на цю посаду 23 березня 1664 р., і з яким пов’язувалась можливість встановлення певної збалансованої системи адміністрації в колонії. Але “інтендант, відповідальний за юстицію, правопорядок та фінанси” мав настільки різноманітні та обширні повноваження, що тією чи іншою мірою знищив цю систему цілком, підпорядкувавши її своїй владі. Громадська адміністрація також цього не уникла. Як відповідальний за юстицію та як остання апеляційна інстанція загального права, інтендант, по-суті, контролював Суверенну Раду, частиною якої був сам, а також призначав її членів, що робило Раду повністю підвладною інтенданту.

У сфері правопорядку його функція громадського адміністратора та обсяг повноважень, наділили величезною владою, тому інтендант міг вже не зважати на генерал-губернатора та Раду, на яких також покладались ці функції. Фінанси, ще недавно контрольовані компанією за консультацією з радою, відтепер входили тільки до його відання. Отож, усе, що не виходило за межі його повноважень, тобто всі питання, за винятком військових та релігійних, він міг вирішувати особисто, за власною волею, пояснюючи це необхідністю служити королю. Водночас, Суверенна Рада дедалі більше перетворювалась у судовий орган, позбавлений будь-яких адміністративних повноважень.

Як результат названих причин, а також конфліктів між місцевими правителями Суверенна Рада взагалі не скликалась у період між 6 липня 1664 р. та кінцем 1665 р., внаслідок чого деякою мірою було паралізовано судову, але аж ніяк не адміністративну систему колонії, що чітко показала роль Суверенної Ради в системі органів державної влади Нової Франції. І хоча 6 грудня 1666 р. й було зроблено спробу її реорганізації на засадах реформи 1663 р., але це зовсім не змінило роль Суверенної Ради, яка вже повністю перетворилась в аналог нинішнього Верховного суду, який не має жодних повноважень поза сферою юстиції [5, c.50].

Отже перший представницький орган державної влади на території нинішньої Канади був ліквідований. Хоч він і не відігравав визначальної ролі в системі органів державної влади в колонії і не залишив якихось значущих пам’яток своєї діяльності, йому все ж вдалося досягти того, чого не вдалося парламентам Франції того часу. На короткий час, хоч і не повною мірою, проте цей орган постав як перший прообраз Парламенту в нинішньому розумінні цього поняття, тобто в державний представницькийорган, який створюється народом, діє для народу і може бути контрольований лише самим народом.

––––––––––––––––––––

1. Forsey E. How Canadians Govern Themselves / Ottawa: Library of Parliament, 1997.

2. Grzybowski M. Parlament Kanady / Warszawa: Wydawnictwo Sejmowe, 1994.

3. Lachapelle G., Bernier G., Salee D., Bernier L. The Quebec Democracy. Structures, processes and policies / Toronto: McGraw-Hill Ryerson Limited of Canada, 1993.

4. Lanctot G. A History of Canada / Harvard University Press, 1963. – V.1.

5. Vachon A. The Administration of New France. 1627 – 1760 / Quebec: Le Presses de l’universitй Laval, 1970.

6. Zoltvany Y.F. The Government of New France: Royal, Clerical or Class Rule? / Scarborough: Prentice-Hall of Canada, 1971.

Становлення та суть сеньйоріальної системи землеволодіння у Канаді в період
французького колоніального панування
(середина XVI ст. – 1763 р.)

В. Качур

Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

Колоніальна експансія Канади французами розпочалася в середині XVI ст., коли в 1535 р. французький мореплавець Жак Картьє знайшов дорогу до гирла р. Св. Лаврентія. Отримані ним відомості про багаті природні ресурси і жителів цих земель спонукали Францію заснувати колонію в Північній Америці.

Для залучення переселенців та устрою колонії король Франциск І (1494-1547) у королівській грамоті від 15 січня 1541 р. передав своєму фавориту-протестанту Робервалю усі права на відкриті землі за умови їх розподілу на ділянки і передачу “в оренду, в довічне, а потім і в спадкове користування як феоди або сеньйорії”. Крім того, Роберваль дістав дозвіл на організацію спеціальної колоніальної кампанії, члени якої користувалися монопольним правом торгівлі з колонією. Майбутні прибутки завчасно розподіляли на три частини: одна – королю, друга – Робервалю, третя – іншим учасникам експедиції [1, c.247-248, 249-250]. Так були введені сеньйоріальна система і монополія торгівлі – інститути, покликані сприяти колонізації. Так Франциск І установив принцип, згідно з яким лише ефективне освоєння території, а не просто відкриття нових земель, дає право на колоніальні володіння [2, c.289].

Отож, процес колонізації та введення сеньйоріальної системи володіння землею з самого початку були між собою пов’язані. Про це свідчить і хартія 1598 р., видана Марку де ла Роше, про надання йому права подрібнювати сеньйорії між дворянами та іншими особами “з умовою, що вони сприятимуть підтримці й захисту території” [3, с.69].

Інтенсивна роздача феодальних пожалувань у Канаді розпочалася у 1638 р. Її здійснювали Компанія Нової Франції, а з 1663 р. – королівський уряд. Саме тоді король Людовік XIV (1638-1715) проголосив цю частину Північної Америки королівською провінцією. Її справами в метрополії керував міністр фінансів Кольбер (1619-1683) – прибічник відродження величі Франції на основі економічної могутності і розвитку торгівлі. В одній з інструкцій, надісланих інтенданту Нової Франції* Жану Талону** зазначалося:© “Щодо колонізації – то сприяти землеробству, намагаючись долучити до обробітку землі тих, які займалися торгівлею і мисливством” [4, c.115]. Тому королівський уряд зберіг сеньйоріальну систему, яка була ще життєздатною, проте вже чинила опір капіталістичним відносинам, що починали зароджуватися у Європі, зокрема у Франції.

З одного боку, збереження цієї системи відображало спроби підтримати колонізацію приватними особами шляхом надання їм певного соціально-правового статусу, а з іншого – головною причиною було бажання використати її як засіб контролю королівського уряду над новими територіями. Тому вона і залишилася основною формою землеволодіння в Канаді ще близько 200 років* .

Модель новофранцузької сеньйоріальної системи була повністю скопійована з сеньйоріального ладу, який існував у метрополії і базувався на феодальному принципі “немає землі без сеньйора” (nulle terre sans seignuer).

Із земельного фонду торговельними компаніями, а з 1663 р. – урядовою адміністрацією виділялися сеньйорії, площа яких інколи сягала сотні квадратних кілометрів. Кандидати на володіння землею затверджувалися королем. Ними переважно були представники колоніальної верхівки суспільства (губернатори, акціонери кампаній, релігійні ордени й ін.) або офіцери. Була встановлена спеціальна процедура передачі сеньйорії у власність.

Сеньйор ніс відповідальність перед королівською адміністрацією за заселення отриманої землі, розчищення її від лісу під оранку і пасовиська, будівництво млинів і доріг. Чимало сеньйорів не виконували цих обов’язків. Тому французькі королі були змушені видавати укази про конфіскацію земельних володінь, які не оброблялися і не очищалися [3, с.70-71].

Канадський сеньйор користувався також і значними правами: стягував з підвладного йому населення податки, здійснював судочинство, здавав в оренду свої землі, заповідав їх.

Земля сеньйорії поділялася на дві частини: землю сеньйора (домен) і землю, яка передавалась на основі феодального держання – цензиви, французьким селянам-переселенцям, яких у Канаді називали абітанами. Землі домену сеньйор міг використовувати особисто або здавати в оренду. Існували також і субсеньйорії, які передавалися сеньйором на правах лену залежному від нього феодальному держателю – субсеньйору, який мав право передавати землі абітанам і стягувати з них податки.

Основні права та обов’язки сеньйорів й абітанів визначалися на підставі норм так званого паризького права** і могли уточнюватися під час укладення контрактів.

Феодальна рента, яку отримував сеньйор в результаті експлуатації держателів-абітанів, складалась з численних платежів і повинностей. Серед них можна виділити такі: cens et rentes, corvee, lods et ventes і banalites.

Феодальні платежі (cens et rentes) включали: 1) ценз (cens) – платіж у розмірі від 1 до 8 су як знак визнання прав сеньйора; 2) щорічну ренту від 1 до 5 ліврів; 3) щорічний платіж, який вносили грошима або натурою в свято Св. Мартіна. Новий держатель, вступаючи в права (у випадку продажі чи передачі цензиви), вносив податок lods et ventes у розмірі 12 частини вартості держання. Існувала також і панщина (corvee), тривалість якої становила 6 днів на рік, а в першій четверті XVIII ст. зросла до 30 днів. Обтяжливими для абітанів були сеньйоріальні баналітети (banalites). Наприклад, право помолу, коли цензитарій зобов’язувався молоти зерно на млині сеньйора і віддавати йому за це 14-ту частину муки. До того ж на користь сеньйора відходила 11-та частина улову риби, яку абітан зловив біля свого житла [5, с.64-65]. Якщо селянин-держатель хотів щось продати, то сеньйор, за бажанням, міг стати першим покупцем.

Незважаючи на обтяжливість платежів та повинностей, які ніс канадський цензитарій, його доля була набагато легшою, ніж французького. Це пояснюється тим, що абітан був озброєний і у зв’язку з цим необхідний сеньйорам для захисту від індіанців. До того ж він міг у будь-який момент піти від сеньйора і оселитися в іншому місці або зайнятися торгівлею хутром. Це не можна було не брати до уваги.

У господарстві та будинках сеньйорів, крім батраків, орендаторів, поденників, експлуатувалися сервенти (білі раби), а також негритянські та індіанські раби. Африканські раби були в Канаді рідкісним явищем, оскільки коштували дуже дорого через затрати на їх перевезення. Щодо індіанського рабства (здебільшого домашнього), то воно було досить поширеним. Працю індіанських рабів часто застосовували і цензитарії.

З викладеного бачимо, що встановлення сеньйоріальної системи в Канаді випливало з рішення Франції про заснування колонії в Північній Америці. Королівська влада завжди вважала сеньйоріальний лад однією з основних підпор держави, тому, природно, що це призвело до відтворення тих форм землеволодіння, які існували в метрополії [6, с.190].

На практиці сеньйоріальна система виявилася малоефективним засобом сприяння колонізації, тому що не відповідала соціально-економічним умовам Нової Франції. Відображаючи реалії європейського походження, вона була перенесена на нові території, де вже почали зароджуватися і розвиватися капіталістичні відносини. Це привело до руйнування цього феодального інституту та раннього краху феодальної формації в цілому.

Оскільки в Канаді не склались відповідні умови, які б сприяли розвитку феодальних відносин, як у метрополії, сеньйоріальна система землеволодіння зазнала там і певної трансформації. Серед причин можна виділити: 1) особливе становище білого вільного землеробського населення, яке експлуатувалося великими землевласниками і водночас виступало агресором щодо аборигенного населення Канади; 2) поширення такого явища, як скватерство – незаконне, всупереч волі колоніальних властей, захоплення індіанських земель фермерами та іншими малозабезпеченими колоністами; 3) наявність лісних багатств та великої кількості хутрових звірів сприяла значному розвитку торгівлі хутром, набагато легшої і більш прибуткової.

Сеньйоріальна система, експортована з Франції, залишалась однією із систем землеволодіння і після того, як Канада у 1763 р. перейшла під юрисдикцію Англії. Вона постійно стримувала розвиток капіталістичних відносин, що починали зароджуватися в цьому регіоні Північної Америки. Її вдалося ліквідувати лише ціною тривалої і жорстокої боротьби канадського народу, значну роль в якій відіграло повстання 1837-1838 рр.

––––––––––––––––––––

1. Harrise H. Notes pour servir a l’histoire, a la bibliograchie et a la cartograchie de la Nouvelle-France et des pays adjacints, 1540-1700. – P., 1872.

2. Коленеко В.А. Петешествия Жака Картье (из истории открытия Канады) // Американский ежегодник 1982. – М.: Наука, 1982.

3. McInnis E. Canada. – Toronto, 1969.

4. Генен Е. Новая Франция. – М.: Типогр. Поплавского, 1901.

5. Harris R.C. The Seignuerial System in Early Canada. – Quebec, 1966.

6. Блок М. Характерные черты французской аграрной истории. – М.: Изд-во иностр. лит., 1957.

Встановлення радянських органів влади 
в Західній Україні у 1939-1941 роках

В. Кульчицький*, С. Кондратюк**©

*Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

**Банк “ Україна”, вул. Чоловського, 2, 79017 Львів, Україна

Згідно з таємним протоколом пакту Молотова – Ріббентропа від 23 серпня 1939р., Західна Україна переходила у “зону інтересів” СРСР. Реалізуючи домовленість з Німеччиною про поділ польської держави, Червона армія 17 вересня 1939р. вступила в Західну Україну і повністю зайняла її територію. Блискавичне захоплення краю спричинило виникнення цілком нової суспільно-політичної ситуації в регіоні. Для встановлення нових порядків услід за передовими червоноармійськими підрозділами у міста та містечка краю прибуло по 20-30 “уповноважених” ЦК КП(б)У. Надісланим партфункціонерам належала вся влада: вони вирішували політичні, адміністративні, господарські, культурно-освітні проблеми. Спираючись на військові підрозділи, надіслані “уповноважені” у максимально короткий термін ліквідували державні органи Другої Речі Посполитої і почали формувати тимчасові органи управління нової влади: у містах і повітах – тимчасові управління, у волостях і селах – селянські комітети. Такі управління і комітети й були створені за сприянням військових та партійних працівників.

Наступним кроком стало створення в колишніх воєводствах обласних тимчасових управлінь з центрами у Львові, Станіславі, Тернополі і Луцьку. Утворені за офіційною постановою військової ради Українського фронту, ці органи влади мали здійснювати керівництво міськими, повітовими управліннями і селянськими комітетами [1]. Однак тимчасові органи влади не могли від свого імені вирішувати питання територіально-правового статусу та суспільно-політичного устрою Західної України – зовні це виглядало б явно не демократично. Тому у Москві вирішили сформувати представницький орган, який, бодай формально, міг вважатися виразником волі населення краю. 1 жовтня 1939 р. у розгорнутому рішенні Політбюро ЦК ВКП(б) було викладено детальний сценарій, час, місце і термін проведення Народних Зборів Західної України. Першого секретаря ЦК КП(б)У М.Хрущова Політбюро зобов’язало підготувати текст декларації для затвердження депутатами Народних Зборів від імені населення краю [2].

22 жовтня 1939 р. відбулися вибори до Народних Зборів Західної України і 26-28 жовтня у Львові Народні Збори розпочали роботу. Було затверджено декла­рації про встановлення радянської влади у Західній Україні і про її входження до складу Української РСР, а також про націоналізацію банків та великих промислових підприємств, поміщицьких та церковних земель. 1 листопада 1939 р. Верховна Рада СРСР прийняла Закон про включення Західної України до складу СРСР і возз’єднання її з Радянською Україною [3, с.101]. 15 листопада того ж року аналогічний закон схвалила Верховна Рада Української РСР [4, с.13].

Згадані декларації і закони становили легітимну основу запровадження радянського режиму в Західній Україні. Розпочалося насадження державно-політичної системи тоталітарного взірця. Основні владні функції взяли на себе обласні, міські та районні комітети КП(б)У. 27 листопада 1939 р. ЦК КП(б)У сформував обласні партійні організації і затвердив склад бюро обкомів партії. У свою чергу обкоми формували партійні структури по містах і повітах. Для заповнення вакансій ЦК КП(б)У постійно надсилав у Західну Україну номенклатурних працівників. Так лише в кінці 1939 – на початку 1940 рр. в західні області було надіслано 495 партпрацівників для заміщення посад перших, других і третіх секретарів райкомів; 1215 комуністів і комсомольців відряджено в ролі інструкторів та пропагандистів партійних комітетів [5]. Протягом 1940 р. на партійно-пропагандистську роботу було відряджено ще 3845 чоловік [6, с.12]. Сформовані у верхах партійні органи стали одноосібно керувати всіма сферами економічного і культурного життя регіону.

Формування постійних органів радянської влади розпочалося у Західній Україні лише у січні 1940 р. Цьому передував Указ Президії Верховної Ради СРСР від 4 грудня 1939 р. “Про організацію Волинської, Дрогобицької, Львівської, Рівненської, Станіславської і Тернопільської областей у складі Української РСР” [7, с.184-185]. Невдовзі Указом Президії Верховної Ради УРСР від 17 січня 1940 р., старий адміністративно-територіальний поділ було ліквідовано і замість повітів створено райони. Всього створено 202 сільських райони. У Волинській, Дрогобицькій і Рівненській – 30 районів, у Львівській і Станіславській – 37, Тернопільській – 38 районів. У Львові, за зразком великих обласних центрів східних областей УРСР, створено чотири міських райони. 14 міст виділялося в обласне підпорядкування [8]. Новий адміністративно-територіальний поділ сприяв зміцненню тоталітарного режиму шляхом насичення краю органами влади і репресивним апаратом.

Відповідно до нового адміністративно-територіального поділу формувалися (але не обиралися) радянські державні органи. Президія Верховної Ради УРСР затвердила обласні виконавчі комітети західних областей [9]. Облвиконкоми затверджували в складі голови, заступника голови, секретаря і 7-8 членів. Для радянської політичної системи типовим було переплетення партійних і державних структур, що свідчило про подвійну структуру влади та існування симбіозу партії – держави. В західних областях така практика виявилася в тому, що до складу усіх обласних, міських та районних виконкомів Рад входили перші і другі секретарі відповідних партійних комітетів. Так Львівський облвиконком був затверджений у такому складі: М.Козирєв – голова облвиконкому; С.Грищук – перший секретар обкому КП(б)У; М.Мацько – другий секретар обкому КП(б)У; Я.Томашевич – заступник голови облвиконкому; І.Дриль – секретар облвиконкому; І.Майборода – начальник облземвідділу; Т.Жарченко – завідувач відділу освіти; Н.Шабельник – завідувач облфінвідділу; М.Панчишин – завідувач облздороввідділу; К.Краснов – начальник управління НКВС [10]. Серед членів облвиконкому був лише один місцевий – лікар Мар’ян Панчишин.

Важливо зазначити, що ядро виконкомів Рад становили члени ВКП(б). Зокрема, членами Волинського облвиконкому були: Г.Гришко – голова облвиконкому; В.Таценко – перший секретар обкому партії; В.Дідур – другий секретар обкому партії; С.Родік – заступник голови облвиконкому; М.Кононенко – секретар облвиконкому; І.Сакуй – начальник облземвідділу; С.Ткач – заступник начальника облземвідділу; Г.Черноусанов – завідувач облторгвідділу; Ф.Лисенко – завідувач відділу освіти; І.Білоцерковський – начальник управління НКВС [11].

Облвиконкоми в свою чергу затверджували районні та міські виконавчі комітети. Так Львівський облвиконком своїм рішенням від 14 грудня 1939 р. затвердив Львівський міськвиконком у складі 13 осіб (голова міськвиконкому Д.Єременко, заступник голови О.Кармазін, секретар М.Лопатіна і 10 членів) [12]. Ухвалою Рівненського облвиконкому від 26 лютого 1940 р. в області утворено 856 сільських виконкомів Рад, а у містах Дубно, Сарни, Здолбунів, Костопіль, Корець і Остріг затверджені міськвиконкоми районного підпорядкування [13, с.65]. На квітень 1940 р. у Волинській області сформовано 855 сільських, 19 селищних і 8 міських виконкомів Рад [14]. Для формування сільських виконкомів формально проводили збори громадян сіл. Усього на території західних областей України було створено 84 міськвиконкоми Рад, 89 селищних і 4944 сільські виконавчі комітети Рад [15, с.46].

Існування протягом року виконавчих комітетів Рад без самих Рад (вибори місцевих Рад депутатів трудящих відбулися у Західній Україні тільки наприкінці 1940 р.) є яскравим свідченням того, що й ці владні структури анітрохи не залежали безпосередньо від волі виборців і що вони є лише придатком партійних органів. З організацією районних і міських виконкомів Рад тимчасові управління припинили свою діяльність.

Для заповнення вакансій у новостворених управлінських структурах потрібна була велика кількість лояльних щодо режиму кадрів. Проблема вирішувалася двома шляхами: на всі більш-менш відповідальні посади призначали уповноважених із східних областей УРСР. Місцеві кадри допускалися на другорядні посади. Секретаріат ЦК КП(б)У 29 грудня 1939 р. ухвалив рішення, яким зобов’язав обкоми партії східних областей до 5 січня 1940 р. з числа голів та секретарів районних виконавчих комітетів, завідувачів райфінвідділами, райземвідділами, відділами освіти та інших груп господарських працівників відібрати 1534 особи для роботи у західних областях на зазначених посадах [16]. І все ж присланих радянських керівників і господарських працівників не вистачало. Тому партійні органи залучали на окремі посади в радянські органи влади і управління місцевих жителів, так званих висуванців. Зокрема, у Рівненській області заступниками голів райвиконкомів було призначено 22 чол. з місцевого населення, завідувачами відділами райвиконкомів – 93 чол. Головами сільських виконавчих комітетів призначено 856 чол., секретарями – 854. Серед висунутих на керівну радянську роботу були М.Козійчук, у минулому селянин-бідняк, політв’язень, який став заступником голови Дубнівського райвиконкому, а колишній батрак І.Ткачук був призначений заступником голови Володимирецького райвиконкому [17, с.66]. На квітень 1940 р. у Волинській області заступниками голів райвиконкомів стало троє місцевих мешканців. На посади голів сільських виконкомів Рад висунуто 855 чол., їх заступниками і секретарями – 1566 чол. [18]. У Львівській області лише 9 чол. з місцевих було призначено на посади заступників голів райвиконкомів і 67 осіб – на посади завідувачів відділами. Тільки в сільських виконкомах Рад посади голів і секретарів посіли місцеві жителі [19]. Однак коло їх повноважень було таке обмежене, що лише номінально їх можна вважати власне представниками органів державної влади.

Діяльність радянських органів жорстко регламентувалася. На засіданнях бюро обкомів, райкомів і міськкомів КП(б)У регулярно обговорювали роботу виконкомів Рад, приймали постанови, які позбавляли їх реальної самостійності. Диктат партійних комітетів призводив до формалізму в роботі радянських органів. Насправді відбувалась оганізаційна метушня (засідання виконкомів, навчання активу), яка мала засвідчувати високий рівень оргмасової роботи, яка перебувала у занедбаному стані. Так виконком Шумської районної Ради Тернопільської області за друге півріччя 1940 р. провів 16 засідань, на яких розглянув понад 300 питань, що в середньому становило 20 питань на кожне засідання [20]. Цілком очевидно, що це робилося лише для справного звіту.

У березні 1940 р. в західних областях України були проведені вибори до центральних Рад. У Верховну Раду СРСР обрано 33 депутати, у Верховну Раду УРСР – 80. Вибори до місцевих Рад відбулися лише у грудні 1940 р. за сценарієм, прийнятим у СРСР: у бюлетень вносили лише одну кандидатуру. Партійні органи заздалегідь визначали кількість серед депутатів комуністів і безпартійних, робітників та селян, молоді, жінок, людей з вищою освітою та ін. Проведення цих виборів завершило перебудову державного апарату і формально легалізувало нову політичну систему. Слід зазначити, що тоді депутатами місцевих Рад було обрано чимало знаних і авторитетних у регіоні людей різних професій. Зокрема, депутатами Львівської обласної Ради стали в грудні 1940 р. професори І.Крип’якевич і Я.Парнас, письменниця Є.Шемплінська і композитор В.Барвінський. У складі 519 депутатів Львівської міської Ради налічувалося 212 представників інтелігенції, у тому числі 36 учителів, 13 інженерів, 6 лікарів, 13 майстрів сцени, 31 науковий працівник. Серед них професори медичного інституту Р.Вайгль, Я.Ленартович, Я.Грек, Ф.Гроєр, С.Новицький, Т.Островський; політехнічного інституту – С.Пілят, І.Багінський, Є.Лазорко, В.Кроковський; університету – К.Студинський, С.Банах, С.Мазур, С.Рудницький та ін. [21, с.587]. Однак в умовах, коли виконавчі структури повністю домінували над представницькими, а штатний апарат – над депутатським корпусом, функції останнього обмежувалися переважно його присутністю на сесіях, участю в обговоренні окремих питань і схваленням попередньо підготовлених рішень.

Отже, місцеві Ради депутатів трудящих, які теоретично вважалися органами власне державної влади, були позбавлені таких функцій і служили поширенню та зміцненню тотального контролю партії – держави над усіма громадянами. В системі державних органів виконавчі структури домінували над представ­ницькими, штатний апарат – над депутатським корпусом, а названа система в цілому повністю підпорядковувалась “керівним вказівкам партії”. В умовах радянського тоталітаризму діяв особливий тип “демократії”, коли вибори депутатів були безальтернативними, радянські органи цілковито залежали від партійних комітетів, народні обранці одностайно схвалювали рішення, підготовлені апаратом. Режим, що функціонував у Західній Україні з вересня 1939 по червень 1941 рр. був аналогічним до системи і способу здійснення влади в цілому СРСР чи будь-якому його регіоні.

––––––––––––––––––––

1. Вільна Україна. – 1939. – 4 жовт.

2. Російський центр зберігання та вивчення документів новітньої історії. – Ф.17. – Оп.3. – Спр.1014. – Арк.57-61.

3. Позачергова п’ята сесія Верховної Ради СРСР. 31 жовтня – 2 листопада 1939 р. Стенографічний звіт. – М., 1939.

4. Позачергова третя сесія Верховної Ради УРСР. Стенографічний звіт. – К., 1939.

5. Цетральний державний архів громадських об’єднань України (далі – ЦДАГОУ). – Ф.1. – Оп.6. – Спр.516. – Арк.117, 194-195.

6. Тесленко Н.П. Партийное строительство в западных областях УССР (1939-1941гг.): Автореф. дис… канд. ист. наук. – Львов, 1979.

7. Сборник Законов СССР и Указов ПВС СССР. 1938-1967. – М., 1969. – Т.1.

8. Вісті. – 1940. – 18 січ.

9. Советская Украина. – 1939. – 9 дек.

10. Вільна Україна. – 1939. – 20 груд.

11. ЦДАГОУ. – Ф.1. – Оп.6. – Спр.513. – Арк.234.

12. Вільна Україна. – 1939. – 20 груд.

13. Радянська Ровенщина. Документи і матеріали. – Львів, 1962.

14. Державний архів Волинської області (далі – ДАВО). – Ф.1. – Оп.1. – Спр.1а. – Арк.26.

15. Більшовик України. – 1940. – №6.

16. ЦДАГОУ. – Ф.-1. Оп.6. – Спр.516. – Арк.194.

17. Радянська Ровенщина. Документи і матеріали. – Львів. – 1962.

18. ДАВО. – Ф.1. – Оп.1. – Спр.1а. – Арк.26.

19. ДАЛО. – Ф.Р-3. – Оп.1. – Спр.13. – Арк.25.

20. Державний архів Тернопільської області. – Ф.1. – Оп.1. – Спр.10. – Арк.7.

Луцький О. Інтелігенція Львова (вересень 1939 – червень 1941рр.) // Вісник Львів. ун-ту. – Серія історична. – Т.3. – Львів, 1999.

Декрети Народної Ради Закарпатської України

з питань прав громадян та їхНЬОГО захисту
(1944-1945 рр.)

Г. Левицька©

Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

У жовтні 1944 р. територія Закарпаття була визволена від німецької окупації. На цей час Закарпатська Україна ще формально, за Сен-Жерменським догово­ром, вважалася складовою частиною Чехословаччини. В результаті переговорів між чехословацькою делегацію та урядом СРСР 29 червня 1945 р. був підписаний Договір між СРСР і Чехословацькою Республікою про Закарпатську Україну, за яким Закарпатська Україна возз’єднувалася зі своєю споконвічною батьків­щиною – Україною. Цим актом було покладено кінець історичній несправед­ливості та колоніальному гнобленню населення Закарпаття. Уперше за багатовікову історію всі українські землі були зібрані в єдиній державі.

У грудні 1947 р. на всій території Закарпаття відбулися вибори до місцевих рад і вся державна влада перейшла до їх рук.

У період з моменту визволення від німецької окупації до 1947 р. найвищим органом державної влади в Закарпатській Україні була Народна Рада Закарпат­ської України, обрана наприкінці листопада 1944 р. Місцевими органами влади були окружні, міські і сільські Народні комітети та їхні виконавчі органи – президії.

Народна Рада видавала декрети, постанови і розпорядження. Ці акти стосу­валися всіх галузей господарства, всіх аспектів суспільного життя Закарпатської України. Це й декрети про наділення землею малоземельного і безземельного селянства, про націоналізацію підприємств, банків, залізничного транспорту, засобів зв’язку, про реформу системи освіти, про запровадження цензури на періодичні і неперіодичні видання тощо. Декрети Народної Ради приймалися простою більшістю голосів присутніх на засіданні членів Народної Ради і підписувалися всіма її членами. Інші правові акти підписували Голова Народної Ради і керівник відповідного відділу. Підписані правові акти вступали в силу з дня їх опублікування у спеціальному друкованому органі Народної Ради – Віснику Народної Ради Закарпатської України. Вісник виходив з жовтня 1944 р. по січень 1946 р., до часу, коли указом Президії Верховної Ради СРСР була утворена Закарпатська область у складі УРСР, і на територію Закарпаття поширилось законодавство УРСР.

Для захисту завоювань народної влади були створені право­охоронні органи. Серед них важливе місце займала підзвітна Народній Раді і Народним комітетам народна міліція. Головним її завданням була охорона громадського порядку, ліквідація фашистського порядку, встановленого окупантами. 18 грудня 1944 р. був виданий Декрет про організацію Народних дружин – своєрідних збройних си­л Закарпатської України [1, c.16]. 26 грудня 1945 р., Народна Рада з метою більш ефективного використання Народної мілі­ції і дружин прийняла постанову про об’єднання і координацію опера­тивних дій Народної міліції та Народної дружини і створення Управління внутрішніх справ Закарпатської України.

Декретом №22 від 18 грудня 1944 р. при Народній Раді засновано Спеціаль­ний суд, завданням якого було здійснювати охорону нових демократичних порядків і вести боротьбу з державними злочинами як найбільш небезпечними для народного демократичного ладу. Цим декретом були позбавлені чинності всі закони і розпорядження, які діяли на Закарпатті до встановлення народної влади. Спеціальний суд складався з обраних Народною Радою голови, заступника голови і членів суду. Його вироки вважалися остаточними, але смертні вироки потребували затвердження Народною Радою [2, c.15].

На підставі декрету №33 від 12 січ­ня 1945 р. у всіх округах і містах Закарпаття були створені на­родні суди, що обиралися відповідними Народними комітетами і затверджувалися Народною Радою строком на три роки. Згідно з декретом всі справи розглядалися в народному суді з участю народних засідателів, що як новий демократичний принцип організації дійсно народного суду мало надзвичайно велике значення. Вищою судовою інстанцією встановлювався Вищий народний суд, який обирала Народна рада. При цьому Спеціальний суд увійшов до складу Вищого народного суду як окрема колегія – суд першої інстанції про злочини, що були віднесені до його підсудності.

Порядок діяльності Народних судів регулювався Тимчасовою інструкцією в кримінальних справах і Тимчасовою інструкцією в ци­вільних справах. Обидві інструкції були затверджені Народною Радою Закарпатської України 22 січня 1945 р. і на той час заміняли процесуальні кодекси.

Одночасно з організацією нових судів за декретом Народної Ради №34 від 12 січня 1945 р. в усіх адміністративних округах і містах Ужгороді та Мукачеві були створені органи прокуратури на чолі з головним прокурором Закарпатської України [3, c.5]. Всіх прокурорів призначала Народна Рада. Декретом №35 для надання населенню юридичної допомоги була організована народна адвокатура [4, c.6]. У кожному окрузі при народному суді створювалися юридичні консультації. 23 лютого 1945 р. Народна Рада прийняла постанову про організа­цію державних нотаріальних контор і затвердила Положення про державний нотаріат Закарпатської України.

Демократичні перетворення на Закарпатті в період 1944-1945рр. торкалися всіх галузей народного господарства. Корінні зміни відбулися в галузі політичного, соціально-економічного та культурного життя народу. Населення Закарпаття здобуло право на працю, право на відпочинок, на матеріальну і медичну допомогу в старості, в час хвороби, право на отримання грошової пенсії у випадку втрати працездатності та в старості, право на освіту на рідній українській мові, свободу слова, друку, зборів, демонстрацій, право вільного об’єднання в різні громадські організації.

Право на працю гарантувалось передусім націоналізацією фабрик та заводів, ліквідацією безробіття, впровадженням планового ведення народного господарства. Декретом №31 від 12 січня 1945 року була націоналізована лісопромислова фірма “Латориця”, а згідно з постановою Народної Ради від 29 січня 1945 р. – конфісковані хімічні заводи в Перечині, Сваляві і Великім Бичкові.

Отже, цими та іншими нормативними актами було юридично здійснено перехід рухомого і нерухомого майна, а також усіх прав майнового характеру до власності народу.

Незалежно від форми власності підприємства чи установи трудящим гарантувалось право на відпочинок. Народна Рада Закарпатської України для робітників і службовців робочий день скоротила до 8 годин на добу, 48 годин на тиждень, із забезпеченням кожному працюючому після одного року праці по найму 14-денної щорічної відпустки із збереженням заробітку. Був утворений санаторій для хворих ревматизмом у м. Синяку. Замок, який раніше належав графу Шерборну, був переданий у розпорядження Ради Профспілок Закарпат­ської України для організації в ньому будинку відпочинку для робітників і службовців.

Народна влада встановила також соціальне страхування трудящих, чим забезпечувалось таке важливе право, як право матеріального забезпечення в старості у випадку хвороби чи втрати працездатності. Згідно з Декретом №49 Про соціальне страхування робітників і службовців, соціальне страхування поширювалось на всіх осіб найманої праці, незалежно від того, чи працюють вони в державних, громадських, кооперативних, конфесійних, орендних, мішаних чи приватних підприємтсвах, установах чи господарствах, або у приватних осіб, незалежно від характеру та тривалості їх роботи та способів розрахунку з ними [5, c.64]. Соціальне страхування охоплювало: надання медичної допомоги, видачу допомог у разі тимчасової втрати працездатності, народження дитини, смерті і безробіття, видачу грошових пенсій та подання інших видів допомоги, що заміняли грошові пенсії, у випадку інвалідності чи втрати годувальника, видачу грошових пенсій по старості.

Важливе значення для закарпатських українців мало здобуття права на освіту. Насамперед була проведена реформа народ­ної освіти. Право на навчання в державних школах та дошкільних закладах дістали всі діти, незалежно від соціального стану та релігійної при­належності. Обов’язковою стала 7-річна освіта. Школи всіх категорій та ступенів, а також дитячі садки на території Закарпатської України стали державними, за винятком богословських шкіл. До того часу на території Закарпатської України функціонували й недержавні школи – школи комунальні, церковні, частково церковні, частково комунальні. Будинки з належним їм майном використовували тільки для потреб шкіл.

На початок 1945-1946 навчального року в Закарпатській Україні працювало 505 початкових, 165 неповних середніх і 27 середніх шкіл. Уперше в історії Закарпаття були створені вищі навчальні заклади, зокрема в липні 1945 р. Народна Рада видала Постанову Про утворення Закарпатоукраїнського університету в м.Ужгороді [6, c.177]. Були організовані також й інші вищі і середні спеціальні навчальні заклади. Так 26 липня І945 р. постановою Народної Ради Закарпатської України була відкрита художня школа, 20 березня того ж року – музична школа ім.П.Чайковського. У березні 1945 р. проведено олімпіаду народної художньої тверчості в м.Ужгороді.

Особливо важливе значення для закарпатських українців мало здійснення права на освіту рідною українською мовою. У параграфі 36 Декрету Про організацію державно-адміністративного управління Закарпатської України було закріплено, що державною мовою є мова українська для всіх органів державної влади [7, c.23]. А для національних меншин (румуни, чехи, угорці та ін.) закріплене право застосовувати й свою національну мову як допоміжну в місцях компактного їх проживання. Українська мова була закріплена й як мова судочинства. Підсудним, які нею не володіли, надавався перекладач.

Декретом №47 Про родину та одруження закріплювалась рівноправність жінок та чоловіків як в родинному житті, так і в по­буті. Жінкам забезпечувалось рівне з чоловіками право на працю і оплату праці, на освіту та соціальне забезпечення. Рівноправність торкалась і політичних прав: права обирати і бути обраними. Право бути обраним мав кожний громадянин Закарпатської України, мешканець даного округу без різниці статі, який досяг 18 років [8, c.59]. Були надані й інші політичні права – свобода слова, друку, зборів, мітингів, демонстрацій, право на об’єднання в різні громадські організації.

Населенню Закарпаття надавалось також право свободи віро­сповідання: “Кожному повнолітньому громадянинові Закарпатської Украї­ни надається право вільно змінити свою релігію або вийти з числа віруючих зовсім і залишитись без віросповідання”[9, c.90]. 3 метою врегулювання таких питань 20 квітня 1945 р. створено Управління у справах культів при Народній Раді Закарпатської України [10, c.114].

На селі теж відбулися зміни. Передусім це стосувалося земельного питання – адже вперше за всю історію Закарпаття тут було ліквідоване безземелля. У Декреті про наділення землею безземельних і малоземельних селян, робітників і службовців Закарпатської України були визначені конкретні заходи щодо конфіскації та негайної передачі земель безоплатно безземельним та мало­земельним селянам. Відбувалось переселення селян з гір на урожайні низинні землі. Отже, Народна Рада вирішила одне з найбільших прагнень закарпатських українців – конфіскувала землю у поміщиків і передала її в руки народу.

Активна нормотворча діяльність Народної Ради тривала протягом осені 1944 р. до січня 1946р. За цей період було прийнято низку важливих документів, що врегульовували всі сторони суспільного життя в Закарпатті. Народна Рада Закарпатської України припинила свою діяльність в 1947 році, коли на всій території Закарпаття відбулися вибори місцевих рад, і вся державна влада перейшла до їхніх рук.

––––––––––––––––––––

1. Вісник Народної Ради Закарпатської України. – 1944. – №3.

2. там же. – С.15.

3. Вісник Народної Ради Закарпатської України. – 1945. – №1.

4. там же. – С.6.

5. Вісник Народної Ради Закарпатської Українию. – І945. – Ч.6.

6. Вісник … – І945. – Ч.15.

7. Вісник … – 1945. – Ч.3.

8. Вісник. – 1945. – №6.

9. Вісник. – 1945. – №7.

10. Вісник. – 1945. – №9. – С.114. – Декрет №57.

ПОЛІТИКО-ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ ЗАКАРПАТТЯ
У СКЛАДІ ЧЕХОСЛОВАЦЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ

М. Дзидз©

Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

В умовах розбудови незалежної української держави зростає значення наукових досліджень історії національної державності і права. Зокрема це стосується тих проблем, висвітлення яких сприятиме сучасному процесу державотворення в Україні. Адже врахування досвіду минулого дасть змогу не лише уникнути повторення помилок, але й обрати найоптимальніші шляхи розвитку українського суспільства.

Особливий інтерес у розкритті багатовікової історії державотворення, окремих її етапів є вельми актуальним. Особливий інтерес у цьому плані викликає вивчення правового становища Закарпаття за конституцією Чехословаччини 1920 р.

Після закінчення Першої світової війни виникли нові держави, зокрема Угорщина, до складу якої насильно було приєднане Закарпаття. Населення Закарпаття неодноразово робило спроби возз’єднатися з Україною. Щоб послабити визвольні прагнення закарпатців, угорський уряд М.Карольї створив у грудні 1918 р. так званий Руський Край, що охоплював територію Закарпаття, і видав “народний закон №10 про автономію русинів, які проживають в Мадьярії” [2, c. 293]. Цей закон мав декларативний характер, оскільки проголошена культурна автономія не забезпечувалася в практичному житті. Крім цього, закон не врегульовував політичні права, свободу слова, товариств тощо. Щоправда, Закарпаттю у складі Угорщини була надана певна автономія щодо господарського і культурного життя, проте заперечувалося прагнення до національної єдності закарпатських українців з Україною, і стара назва “Руський край” збереглася. Політична ситуація в Угорщині залишалася складною. До влади прийшов М.Хорті, який встановив свою диктатуру. В цілому радянська влада в Угорщині проіснувала 133 дні, а на Закарпатті, що раніше зазнано інтервенції, лише 36 днів.

За Сен-Жерменським від 10 жовтня 1919 р. і Тріанонським договорами від 4 червня 1920 р. Закарпаття відійшло до складу Чехословаччини [4, c. 20-21].

На відміну від загарбання Галичини і Північної Буковини, приєднання Закарпаття до Чехословаччини було добровільним. У наслідок угоди, укладеної між чеськими лідерами у м. Скрентоні (штат Пенсільванія, США) ще в листопаді 1918 р., емігранти із Закарпаття погодилися на включення своєї батьківщини до складу нової Чеської держави при умові надання Закарпаттю автономії.

8 травня 1919 р. в Ужгороді об’єдналися Ужгородська, Хустська та Пряшівська Народні ради в Центральну Руську Народну раду. Того ж дня вона прийняла документ про приєднання на автономних правах Закарпаття до Чехословаччини. Було створено спеціальну комісію з фахівців, які мали підготувати проект рішення про політико-правове визначення автономії підкарпатських русинів (так офіційно називали тоді закарпатських українців. – М.Д.) у рамках Чехословацької держави. В середині травня 1919 р. проект цієї комісії було схвалено. [1, c.30]

Чехословацька влада стала запроваджувати старі порядки. У серпні 1919 р. було створено Цивільне Управління Підкарпатської Русі (офіційна назва Закарпатської України у складі Чехословаччини до 1928 р.) на чолі з адміністратором. Цивільному управлінню підпорядковувались жупанські управ­ління, що своєю чергою, контролювали діяльність окружних управлінь, а останні – роботу нотарських, тобто сільських управлінь. Проте наростання революцій­ного руху змусило чехословацький уряд видати в листопаді 1919 р. Генеральний статут про організацію та адміністрацію Підкарпатської Русі. За статутом уся влада передавалася адміністратору, якого призначав чехословацький уряд. До речі, Генеральний статут став першим нормативним актом Чехословаччини, що визначав державно-правове становище Закарпаття.

Було створено Тимчасову автономну директорію у складі п’яти членів, призначених урядом. У випадку конфлікту між директорією й адміністратором арбітром мав бути президент республіки або призначена ним особа. У Генеральному статуті зазначалося, що не пізніше ніж через 90 днів після виборів до чехословацького парламенту (Національних зборів) повинен бути обраний автономний сейм Підкарпатської Русі.

Згідно з прийнятою 29 лютого 1920 р. Конституцією Чехословацької Республіки, Закарпаття проголошувалось автономною територією з правом мати свій крайовий сейм, компетентний у справах мови, навчання, релігії, місцевої адміністрації та інших питань, віднесених до його відання законами Чехословаччини. Закони, ухвалені сеймом Підкарпатської Русі, набирали чинності тільки після їх затвердження президентом республіки. Однак вибори до сейму не були проведені, а 26 квітня 1920 р. чеський уряд видав розпорядження “Про зміну Генерального статуту Підкарпатської Русі”, за яким управління зосереджував губернатор і віце-губернатор, яких призначав президент республіки. При губернаторі створювали Губерніальну раду, куди входили губернатор як голова Ради, віце-губернатор як заступник голови, десять обраних членів Ради, та чотири члени, призначені урядом Чехословаччини за поданням губернатора. У зв’язку зі схваленням змін у Генеральному статуті на Закарпатті припинила існування директорія, а також скасовувалася посада адміністратора краю [3, c. 36-37].

Щоб ліквідувати особливість статусу Закарпаття, в липні 1927 р. був прийнятий закон про організацію політичного управління. За цим законом, що набув чинності з 1 липня 1928 року, територія Чехословаччини була поділена на чотири адміністративні одиниці – краї: Чехія, Моравія і Сілезія, Словаччина, Підкарпатський край. Після Мюнхенської змови, підписаної 29 вересня 1938 р. главами урядів Англії, Франції, Німеччини та Італії, Прага дозволила створити автономний уряд, прем’єр-міністром якого став діяч москвофільської орієнтації А.Бродій (у 1945 р. засуджений радянською владою до страти).

Оскільки русофіли А.Бродій і міністр без портфеля С.Фецик дискредитували себе як агенти Угорщини і Польщі, 26 жовтня 1938 р. Уряд Карпатської України очолив греко-католицький священик А.Волошин (1874-1946).

Тим часом уряд Чехословаччини змушений був дати згоду на розв’язання спірних питань про угорську національну меншину арбітражною комісією у складі міністрів закордонних справ Німеччини та Італії (Й.Рібентроп і Г.Чівно), яка 2 листопада 1938 р. у Відні ухвалила найбагатшу частину Закарпаття з містами Ужгород, Мукачеве, Берегове приєднати до Угорщини. Столицю Карпатської України було перенесено з Ужгорода до Хуста.

Існування Карпатської України, незважаючи на її недовгочасність, вважалося першим кроком на шляху створення самостійної соборної України. 12 лютого 1939 р. відбулися вибори до сейму Карпатської України, який проголосив 15 березня 1939 р. її самостійність, прийняв конституцію і обрав А.Волошина президентом. Але за день до цієї історичної події регент Угорщини М.Хорті з санкції А.Гітлера видав наказ угорській армії окупувати всю територію Закарпаття.

Протягом декількох днів, незважаючи на запеклий опір Карпатської Січі, регулярна угорська армія силою зброї підкорила весь край. Водночас вранці 15 березня 1939 р. німецькі війська вступили в Прагу, а 16 березня Гітлер видав розпорядження про створення Протекторату Чехії і Моравії. Чехословаччина як самостійна, суверенна держава припинила своє існування. Панівні кола Угорщи­ни проводили політику мадяризації українського населення, придушуючи рух за демократизацію життя. Територію Закарпаття було поділено на три адміністративні експозитури (Ужанську, Березьку, Марамороську з центрами в Ужгороді, Кошиці і Хусті) та 12 жуп, які очолювалися регентськими комісарами.

––––––––––––––––––––

1. Бисага Ю.М. Державно-правове будівництво в першій Чехословацькій республіці: Автореф. дис. д-ра. юрид. наук. – К., 1998.

2. Кульчицький В.С., Тищик Б.Й. Історія держави і права України. – Львів, 2000.

3. Кульчицький В.С., Настюк М.І., Тищик Б.Й., Глубіш М.І. Входження Галичини, Північної Буковини та Закарпаття до складу України (1939-1945 рр.). – Дрогобич, 1995.

4. Стерчо П. Карпато-Українська держава. – Львів, 1994.

Суди присяжних у Галичині
в 1930-х роках

О. Липитчук©

Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

Значне місце у розвитку судової системи міжвоєнної Польщі посідали суди присяжних. В їх долі відбилася суспільно-політична боротьба, яка точилася в країні і в період демократичної фази її розвитку, і, особливо, після державного перевороту 1926 року, який привів до зміни політичного устрою держави, що дедалі більш визначався тенденцією до встановлення авторитарного режиму. Створення тоталітарного режиму супроводжувалося обмеженням компетенції судів присяжних, що привело врешті решт до їхньої ліквідації [1, с.485]. Тому становище цих судів на різних етапах розвитку держави і права міжвоєнної Польщі викликає значний інтерес у науковців – істориків права.

Певний доробок з даної проблеми становлять праці польського дослідника П.Стаханчика [2, 3]. Аналізуючи дискусії, що велися навколо судів присяжних, автор узагальнив позицію польської та української преси щодо цих інституцій. Західноукраїнський журнал “Життя і Право” (1928-1939) П.Стаханчик відносить до тих органів преси, який найбільш принципово і компетентно висловлювався за утримання судів присяжних та їх удосконалення як однієї з основ демократичного судочинства [3, с.162].

Журнал “Життя і Право” – орган Союзу Українських Адвокатів і Товариства Українських Правників у Львові у радянські часи зберігався в спеціальних фондах, які були недоступні для істориків права. Лише частково уже в пострадянський період польські та українські дослідники змогли з ними ознайомитись. Зокрема, заслуговує на увагу праця М.Петріва, яка містить систематичний покажчик змісту журналу [4].

Звернення до журналу “Життя і Право” дає змогу глибше висвітлити його засади і напрям, які виявлялися у захисті саме інтересів українського громадянства і намаганні зберегти для нього певні гарантії у судовій системі та судочинстві Польщі в міжвоєнний період.

Характерно, що в своїх публікаціях провідні автори журналу відстоювали найбільш прогресивні принципи судового права. Так відомий західноукраїнський адвокат і захисник у карних процесах, журналіст, голова проводу Української соціал-демократичної партії (1930-1934) Лев Ганкевич у статті “Чи усунути суди присяжних?” доказово полемізував з видатним польським правознавцем, суддею Найвищого Суду, секретарем Кодифікаційної Комісії в Варшаві, професором Станіславом Раппапортом, який схилявся до обмеження компетенції присяжних судів та їх ліквідації [5, с.25].

Свою позицію С.Раппапорт обґрунтовував тим, що нібито в Польщі немає традиції судів присяжних, тому в них потреби немає, і в Західній Європі взагалі активізувався рух проти цих судів [5, с.25]. Він вважав, що “державний суддя” більш об’єктивний і незалежний, а незалежність присяжного судді – це тільки “віра”, тільки “ефектовна і суґґестивна отрута” [5, 28]. У відповідь на це Л.Ганкевич доводив, що суди присяжних – це здобуток розвитку демократичної думки, а їх не терпить диктатура і головна ідея цієї інституції полягає в тому, що “судять не на основі мертвої букви закону, а на основі своєї совісті” [5, с.25]. Л.Ганкевич нагадує, що вже упродовж тривалого часу суди присяжних існували в Галичині, Шлеську; лавничі суди – в Познанщині. Вони характеризувалися надзвичайною людяністю, і свого часу відіграли велику роль у захисті польських демократів і прогресивних студентів від розправ царського уряду Росії [5, с.25, 26]. Полемізуючи, Л.Ганкевич стверджував, що навіть у державі, де є сучасне законодавство, особливо в справах політичних з ідейних міркувань “треба дати якнайширше поле громадянській совісті”, а для Польської Республіки, де ще існують закони Романових, Гогенцолєрів і Габсбургів треба “в душі сервілістичного громадянина цісарської австрійської імперії створити нову душу вільного республіканця”, тому суди присяжних потрібні “як подув свіжого повітря” [5, с.26, 27]. Дещо дивною для Л.Ганкевича видається позиція ще одного польського доктора Гупки, який, посилаючись на опір та саботажі польській владі в східних воєводствах, волів, щоб у польському карному кодексі була стаття, яка б дозволяла тілесне покарання [5, с.28]. Говорячи про це, як про “страшне середньовіччя”, яке “пхається до XX століття”, Л.Ганкевич наводить приклад, як в одному із східних воєводств страчували через повішання сім чоловік від сьомої до другої години пополудні (шибениці зле функціонували!) і “не відозвався ні один голос …” [5, с.28].

З цих широких загальнодемократичних позицій Л.Ганкевич поставив вимоги пропорційного представництва серед присяжних судів українського населення краю та зрівняння української мови з польською у судовому процесі [5, с.29]. Він доходить висновку, що українські демократи мусять обстоювати суди присяжних “як гарантію громадянської свободи” та майбутнього національного розвитку [5, с.29].

У публікації “Ще в справі судів присяжних” Л.Ганкевич у відгуку на роботу III Міжнародного Конгресу з питань карного права, який відбувся в квітні 1932 р. у м. Палермо, акцентував увагу на моментах, що стосувалися дискусії навколо судів присяжних. Торкаючись виступів прихильників функціонування цих судів, він надав перевагу їхнім аргументам, підтверджуючи їх висловлюваннями відомих європейських правників Шуїда, Перро, Феррі [6, с.39].

Полеміка навколо долі судів присяжних тривала і в наступні роки, Л.Ганкевич брав у ній найактивнішу участь. Привертає увагу його стаття, надрукована в журналі “Життя і Право” у 1937 році. В ній автор послідовно виявляє неспроможність усіх основних аргументів противників судів присяжних, наводячи міркування з цього приводу вчених із світовим іменем, у тому числі і польських дослідників, адвокатів, депутатів. Зокрема, професор Врублєвський, голова Академії наук у Кракові, професор С.Глязер, доктор Яків Бросс, депутат Моравський, депутат, адвокат Волянський, депутат Еміль Зомерштайн, які, відстоюючи суди присяжних, стверджували, що вони є “запорукою громадянських свобід”, “голосом громадянської совісті”, “суспільним чинником у вимірі справедливості” [7, с.34-37, 39, 40].

Водночас Л.Ганкевич наголошував на необхідності реформи інституту судів присяжних. Він вважав, що найважливішим критерієм для визначення відповідності статусу присяжних має бути не розмір сплачуваного податку, а їхня освіченість та інтелігентність, і за національним складом вони повинні рівномірно представляти всі національності, які проживають на даній території [7, с.43]. Ці спостереження Л.Ганкевича щодо національного та соціального складу присяжних виявлені в матеріалах, що зберігаються в державному архіві Львівської області. Так із 5 рекомендованих до складу присяжних від Новояворівської гміни у 1922 році 4 були селянами [8, арк. 6, 7]. До цієї категорії відносилися і всі 10 чоловік, рекомендованих у 1923 році від гміни Глуховичі [9, арк. 4], 24 – рекомендованих від Бродської гміни [9, арк. 13], 13 із п’ятнадцяти – рекомендованих від гміни Нова Хрусна [9, арк. 17], 5 із дев’яти – рекомендованих від гміни Великі Голоски [9, арк. 48], 21 – рекомендований від гміни Малишковичі [9, арк. 97], всі 5 – рекомендованих від гміни Малехів [9, арк. 94], у 1925 році всі 4 – рекомендованих від гміни Брюховичі [10, арк. 4]. Такий соціальний склад, рекомендованих на посаду присяжних був характерним і для інших гмін [9, арк. 38, 39, 43, 44, 64, 84, 98].

Як свідчать архівні документи, влада намагалася формувати склад присяжних з низькою освітою, вважаючи, що ними можна було легше маніпулювати, оскільки вони більш піддавалися тиску, не знаючи відповідних законів та власних прав.

Автор висловив пропозиції щодо поліпшення ефективності роботи присяж­них судів, а саме: усунути присутність на нарадах присяжних судді коронного суду, як це практикувалось раніше; суди присяжних не повинні розглядати такі справи, як грабунки, проте найважливіші звинувачення, наприклад, справи про вбивства або політичні, входили до їх компетенції [7, с.43].

Пропозиції Л.Ганкевича щодо перетворення судів присяжних на більш дійові і впливові, як видається, можуть бути корисними і для здійснення української судової реформи в наші часи.

Ганкевич Л. вважав, що суди присяжних будь-якою ціною слід відстоювати “перед абсолютизмом, диктатурою одиниці і партії” і саме ця інституція боронить як інтереси поляків, так і українців [8, с.43].

У полеміці навколо судів присяжних твердо виступив на їхній захист відомий галицький громадський та політичний діяч адвокат А.Горбачевський. Він був одним із співзасновників ліберальної Української національно-демократичної партії, а в 1927-1939 рр. – сенатором польського сенату. Обстоюючи свої позиції, журнал надав А.Горбачевському голос на своїх сторінках, опублікувавши дві його промови, виголошені на пленумі Сенату у Варшаві (березень 1937 р.) під час дебатів навколо закону про скасування судів присяжних та на пленарному засіданні Сенату (березень 1938 р.) в дискусії з цього ж питання.

В першій публікації “Справа судів присяжних”, обґрунтовуючи необхідність збереження цих судів у судовій системі Польщі, автор навів досить вагомі аргументи на їхню користь. На думку А.Горбачевського, саме у вироках судів присяжних, які нібито суперечать нормам права, міститься правотворча думка і цей чинник в європейській судовій практиці не раз приводив до реформ у законодавстві. А.Горбачевський вважав, що в сучасних йому умовах, коли влада висунула та обстоювала ідею “загального добра”, попираючи “добро одиниці”, суди присяжних повинні обстоювати засади свободи громадянина та його особистої гідності [11, с.17, 19].

В іншій промові під назвою “За вдержанням судів присяжних” А.Горбачевський гаряче обстоював принципи демократичного суспільства та захищав політичні гарантії українства. Він ще раз нагадував, що суди присяжних не є “чужою польській психіці” інституцією, бо польське населення, яке проживає в Галичині і в Шлеську вже від 1873 року, брало активну участь у творенні таких судів. У скасуванні цієї інституції А.Горбачевський вбачав намагання влади опанувати і взяти під контроль громадське життя країни та обмежити суспільний чинник. Він стверджував, що тоталітарний режим став системою як в радянській Росії, що заперечує її правовий лад, так і в самій Польщі, яка поширює ці тенденції на свої найближчі терени, де ще існують традиції демократизму. Тому, наполягав А.Горбачевський, треба відстоювати демократичні засади судової системи, оскільки “добровільне здавання позицій рівняється політичному самогубству” [12, с.10, 11].

Отже, українські правники, виступаючи в міжвоєнний період за збереження судів присяжних у судовій системі Польщі, захищали загальнодемократичні права громадянства і національні права українства Галичини в їхній єдності.

––––––––––––––––––––

1. Бардах Ю., Леснодорский Б., Пиетрчак М. История государства и права Польши. – М., 1980.

2. Stachańczyk Piotr. Sąd przysięgłych w ustawodawstwie karnym i doktrynie w Polsce w latach 1918-1929 // Czasopismo prawnohistoryczne. – 1989. – №1.

3. Stachańczyk Piotr. Spór o sądy przysięgłych w Polsce (1930-1938) // Studia z historii prawa. – Krakуw, 1992.

4. Петрів М. Союз Українських Адвокатів у Львові. – К., 1998.

5. Ганкевич Лев. Чи усунути суди присяжних? // Життя і Право. – 1932. – Ч. 1.

6. Ганкевич Лев. Ще в справі судів присяжних // Життя і Право. – 1932. – Ч. 2.

7. Ганкевич Лев. Суди присяжних в сеймі і в сенаті // Життя і Право. – 1937. – Ч. 1-2.

8. Державний архів Львівської області (далі – ДАЛО). – Ф. 7 (Львівське повітове староство). – Оп. 3. – Спр. 55.

9. ДАЛО. – Ф. 7. – Оп. 3. – Спр. 59.

10. ДАЛО. – Ф. 7 – Оп. 3. – Спр. 99.

11. Горбачевський Антін. Справа судів присяжних // Життя і Право. – 1937. – Ч.3.

12. Горбачевський Антін. За вдержанням судів присяжних // Життя і Право. – 1938. – Ч. 2.

Органи самоврядування
на західноукраїнських землях
(1921-1939 рр.)

В. Кульчицький, Л. Присташ, Б. Тищик©

Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

За ризьким мирним договором, підписаним 18 березня 1921 р., до Польщі відійшли західна частина Білорусії, де проживало близько 80% білорусів (поляки на цій території становили близько 10% всього населення), і західна частина України – Волинь і Східна Галичина [1], де українців проживало 70-80%, 10-11% на цих землях становило єврейське населення. Решта – поляки та ін [2, с.220-221].

Територія відродженої Польщі становила 388,6 тис. кв. км, тобто 52% в кор­донах перед 1772 р. За даними перепису 1921 р., Польща налічувала 27, 2 млн. чоловік населення. З них поляки становили 69,2%, українці – 14,3%, євреї – 7,8%, білоруси – 3,9%, німці – 3,9% та інші – 0,9% населення. Національні меншини становили 29,8% загальної кількості населення Польської держави [3, с.304-305].

Укладаючи мирний догові з Польщею, радянський уряд домігся ввести в договір статтю, яка зобов’язувала польський уряд гарантувати права національних меншин – українського, російського і білоруського народів, і забезпечити їм вільний розвиток культури, мови та віросповідання. “Польща, – підкреслювалось в ст.7 договору, – надає особам російської, української і білоруської національностей всі права, які забезпечують вільний розвиток культури, мови і виконання релігійних обрядів. Взаємно Росія і Україна забезпечують особам польської національності, які перебувають у Росії, Україні і Білорусії, всі ті ж права. Особи російської, української і білоруської національностей у Польщі мають права в межах внутрішнього законодавства поширювати рідну мову, організовувати і підтримувати свої школи, розвивати свою культуру і закладати з цією метою товариства і спілки” [4, с.626-627].

Введення цієї статті створювало правову основу захисту життєвих інтересів українців, росіян і білорусів, які опинилися у складі Польщі. Проте на практиці цю статтю не виконували. Щоправда, польський сейм 26 вересня 1922р. ухвалив закон про так звану воєводську автономію [5, с.1553-1555], за яким у Львівському, Станіславському (нині Івано-Франківському) і Тернопільському воєводствах [6] створювалися воєводські сеймики [7] та їх виконавчі органи – воєводські виділи (комітети). До компетенції сеймиків відносилися, зокрема, питання релігії, початкової і середньої освіти, охорони здоров’я, будівництво шляхів, сприяння промисловості й торгівлі тощо. Прийняті сеймиками воєводські закони у переважній більшості потребували санкції президента держави. Воєвода як представник уряду міг зупинити виконання рішень сеймику, які не потребували санкції президента, а також будь-яких рішень воєводського комітету.

Отже, діяльність “автономних” органів була поставлена під суворий контроль з боку органів урядової адміністрації. Стаття 21 закону забороняла державним органам проводити на території названих воєводств колонізаторську політику, а ст.24 обіцяла навіть заснування українського університету. Статті цього закону передбачалося реалізувати упродовж двох років після опублікування, проте насправді вони ніколи не були впроваджені в життя.

На пленарному засіданні Ризької мирної конференції радянська делегація оголосила заяву Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету від 23 вересня 1920 р. про те, що вирішення долі Західної України залежить від вільного волевиявлення всіх національностей, які її населяють. Проте у березні 1923 р. Рада послів у Парижі на вимогу польського уряду узаконила анексію Західної України Польщею, яка до того вважалася лише військовим окупантом Західної України [8, с.29].

17 березня 1921 р. була прийнята конституція Польщі, яка дістала назву “Березневої”. В ній записані демократичні права і свобод, що було, безперечно, великим досягненням прогресивних сил. Але постанови Березневої конституції з бігом часу щораз залишалися у значній суперечності з повсякденною практикою [9, с.155]. Внаслідок травневого перевороту 1926 р. у в Польщі був створений політичний режим, який зводив нанівець основні принципи, що лежали в основі Березневої конституції. У 1928 р. приступили до перегляду, а 25 квітня 1935 р. в умовах переходу Польщі до тоталітарного режиму прийнято нову конституцію, яка дістала назву “Квітневої”. Обидві конституції поряд з урядовою адміністрацією передбачали утворення органів місцевого самоврядування.

Інститут самоврядування як форма державного управління виник у процесі гострої боротьби, коли політично безправні верстви намагалися захищати свої права і створювали окремі органи управління на місцях, протиставляючи їх органам урядового управління. Незважаючи на велику кількість структурних форм самоврядування, вони завжди були придатком до бюрократичного централізованого державного апарату.

Самоврядування поділялось на територіальне, яке називалось також загальним, господарське і професійне. Становище самоврядування, що відбивалося як на його організаційній структурі і сфері компетенції, так і на ступені підпорядкованості урядовій адміністрації, залежить від форм політичного ладу. Ліберально-демократичні режими надають самоврядуванню значну функціональну самостійність, тоді як тоталітарні режими намагаються обмежити його компетенцію і самостійність аж до повного підпорядкування адміністративним органам.

Творці Березневої конституції хотіли, щоб політичний лад держави спирався на розширення самоврядування, яке подекуди неправомірно ототожнюється з автономією [10, с.69]. Цій проблемі Конституція присвятила 12 статей (3, 65, 67, 68, 70, 71, 72, 73, 109, 113, 114, 115). Але декларації про запровадження “широкого територіального самоврядування” (ст.3) не перешкоджала проголосити в цій же Конституції підпорядкування органів самоврядування чиновницькому апаратові управління. Демократичні декларації Березневої конституції були продиктовані революційною обстановкою в Польщі і мали на меті послабити цю ситуацію обіцянками різного роду формально-демократичних інститутів та свобод, у тому числі й інституту самоврядування.

Визначаючи основи територіально-адміністративного поділу держави, Березнева конституція передбачала двоякого роду органи державної влади і управління на місцях – органи урядової адміністрації та органи самоврядування. Стаття 65 Конституції встановлювала: “З адміністративною метою Польська держава буде поділена в законодавчому порядку на воєводства, повіти і міські та сільські общини (гміни), які будуть одночасно одиницями територіального самоврядування”[11, с.250]. Наступна ж 66 стаття уточнювала, що “органи урядової адміністрації в окремих територіальних одиницях мають бути об’єднанні в міру можливості в одній установі під одним керівництвом” [12]. Так Конституція забезпечувала урядовим органам можливість керівництва діяльністю органів самоврядування і нагляду над ними.

На західноукраїнських землях, що примусово увійшли до складу Польщі, діяли дві системи самоврядування. На території Львівського, Станіславського і Тернопільського воєводств (Східна Галичина) територіальне самоврядування було організовано на основі австрійського закону від 12 серпня 1866 р. [13, с.40-44], за яким принцип самоврядування полягав не в залученні громадян до діяльності державних органів, а в розчленуванні завдань і функцій урядового управління і самоврядування. Проте структура органів місцевого самоврядування і порядок їх формування за австрійським законом перебувала в різкій суперечності з декларативними принципами Березневої конституції Польщі. Вибори органів самоврядування відбувалися на основі феодальної куріальної системи, яка забезпечувала виняткову перевагу поміщиків [14] і буржуазії. Урядові органи контролювали діяльність органів самоврядування, які не мали жодної реальної влади і були “п’ятим колесом до воза” державного управління. Відповідно до територіально-адміністративного поділу в Східній Галичині діяла триступенева структура органів місцевого самоврядування: громадське (гмінне), повітове і воєводське.

Питання структури і способу організації органів самоврядування у Волинському і Подільському воєводствах були врегульовані декретом Начальника держави (офіційна посада Ю.Пілсудського з 14 листопада 1918 р. до 9 грудня 1922 р.) від 4 лютого 1919 р. Тут була залишена чотириступенева структура органів місцевого самоврядування з поділом на громадське, волосне, повітове і воєводське, яке залишилось від земської реформи 1864 р. в Росії [15, с.406-409].

За законом від 23 березня 1933 р. “Про часткову зміну устрою територіального самоврядування” ця структура місцевого самоврядування була поширена на всю Польщу.

Квітнева конституція 1935 р. пішла по шляху обмеження ролі самовря­дування в житті суспільства і перетворення його в придаток органів урядової адміністрації. Конституція визначила роль самоврядування як “здійснення завдань урядової адміністрації в галузі місцевих потреб” (ст.25). Уся діяльність органів самоврядування відбувалась під пильним наглядом уряду, який здійснював цей нагляд за допомогою органів урядової адміністрації (повітові старости, воєводи, міністри) і органів місцевого самоврядування вищого ступеня (повітові і воєводські ради).

Громада (гміна) була найнижчою адміністративною одиницею територіального самоврядування. Кілька місцевостей могли бути об’єднані в одну громаду. Органами громадського самоврядування були громадська рада (8-36 членів) і громадське правління, до якого входили війт (з 1933 р. – солтис), його заступник (підсолтис) і присяжні. Активне виборче право мали особи, що досягли 24 років і протягом року проживали в даній громаді. Остання вимога не стосувалася державних службовців, військових на дійсній службі та їх сімей, а також осіб, що мали в громаді нерухоме майно. Пасивним виборчим правом володіли особи, яким виповнилося 30 років. До того ж призначувані урядом виборчі комісії в Західній Україні різними засобами не допускали небажаних осіб до голосування [16, с.46-47].

Якщо під час виборів оголошувався тільки один список кандидатів у члени громадської ради або в кількох списках загальне число кандидатів не перевищувало кількість мандатів, вибори не відбувалися, а кандидати ставали членами громадської ради. З цією метою виборчі комісії оголошували недійсними опозиційні до уряду списки кандидатів, а проурядові партії подавали спільні компромісні списки, тому у більшості громад Західної України вибори, як правило, не відбувалися [17, с.48]. Так внаслідок вилучення компромісних списків у 1939 р. в Жовківському повіті (нині Львівської області) голосування відбулося тільки в 7 громадах з 68, у Рава-Руському – в 15 з 68, а в Рудківському – в 21 з 68 [18, с.49].

Солтиса і підсолтиса обирала громадська рада на 3 роки з осіб віком не менше ніж 30 років, що володіють усно і письмово польською мовою. Повітові старости затверджували на посадах солтисів і підсолтисів, мали право, порозумівшись з повітовою радою, звільнити їх з роботи, розпустити громадську раду і оголосити нові вибори.

Волосне (об’єднання декількох сіл) самоврядування, що, як зазначалось, існували тільки на території колишньої царської Росії (Волинь і Полісся), у 1933р. було поширене на територію всієї Польщі, в тому числі й на три інші воєводства Західної України. У трьох східногалицьких воєводствах було створено 540 волостей з понад 7-тисячним апаратом війтів, писарів та ін. [19, с.5].

Органами волосного самоврядування були волосна рада (12-20 членів), яку обирала виборча колегія, що складалася з членів громадських рад волості, їх солтисів і підсолтисів, а також волосне правління (війт, підвійт, волосний писар і 2-3 лавники), яке обиралося на 5 років волосною радою таємним голосуванням. Члени волосного правління могли обиратися і не з членів волосної ради, що давало урядові можливість насаджувати на західноукраїнських землях чиновників з інших воєводств корінної Польщі. Вибір війта і підвійта вимагав затвердження повітового старости.

У випадку, коли з якихось причин волосна рада не обирала війта чи підвійта або кандидат двічі не був затверджений повітовим старостою, останній призначав війта чи підвійта без обрання. Волосні писарі призначалися війтом і затверджувалися повітовим старостою, причому до них, як і до війтів, пред’являлися досить високі вимоги.

До 1933 року на західноукраїнських землях діяли дві системи міського самоврядування: австрійська – у Східній Галичині і німецька – на Волині і Поліссі. Проте закон від 23 березня 1933 р. не скасовував повністю старі законодавчі акти про міське самоврядування, а лише вносив деякі зміни.

Міста були поділені на виділені і невиділені з повітового самоврядування. До першої групи належали міста з населенням понад 25 тис. мешканців. Міста з населенням понад 75 тис. мешканців (у Західній Україні – Львів) утворювали окремі міські повіти. В усіх містах обиралися на 5 років загальними, рівними [20] і прямими виборами при таємному голосуванні міські ради, що складалися з 12-72 членів відповідно до кількості населення.

Виконавчими органами міського самоврядування були міські управи (магістрати), що складалися у виділених містах з президента, віце-президента і лавників, а в невиділених містах – з бургомістра, його заступника (віце-бургомістра) і лавників. Міські управи обиралися міськими радами і затверджувалися повітовими старостами (бургомістри та їх заступники), воєводами (президенти та їх заступники) і міністром внутрішніх справ (президент і віце-президент міста Львова).

Повітові ради очолювалися старостами і обиралися на 5 років членами волосних рад і членами міських рад невиділених міст. Нагляд над повітовим самоврядуванням здійснювали воєводи, які призначалися президентом держави за поданням міністра внутрішніх справ і наділялися широкими повноваженнями. Зокрема, їм була підпорядкована поліція, яка будувалася за армійським зразком [21].

Воєводське самоврядування в Польщі, за винятком Познанського, Поморського і Сілезького воєводств, не було організоване [22], а також не було створено органу, який очолював би і координував роботу всіх рад. Функції воєводського самоврядування на західноукраїнських землях виконували призначені воєводські ради та їх комітети, що очолювалися воєводами і були їх дорадчими органами.

Компетенція органів місцевого самоврядування обмежувалась другорядними господарськими питаннями і їх діяльність цілком і повністю підпорядковувалась органам урядової адміністрації. Увесь державний апарат довересневої Польщі (у тому числі жалюгідна роль органів самоврядування) був у Західній Україні знаряддям соціального і національного пригнічення широких народних мас.

––––––––––––––––––––

1. Загарбавши за першим поділом Польщі 1772 р. українські і польські землі, австрійський уряд об’єднав їх в один коронний край та офіційно встановив назви Східної і Західної Галичини.

2. Див.:Ольшанский П.Н. Рижский договор и развитие советско-польских отношений 1921-1924 гг. – М., 1974.

3. Kallas M. Historia ustroju Polski X-XXw. – Warszawa, 1997.

4. Див.: Документы внешней политики СССР. – М., 1959. – Т.3.

5. Dziennik ustaw Rzeczypospolitej Polskiej. – 1922. – №90.

6. Територія Польщі поділялася на 16 воєводств і одне виділене місто-Варшава, 264 повіти (в тому числі 23 міських), 611 міських гмін і 3195 сільських гмін.

7. Львівський сеймик мав 100, а Станіславський і Тернопільський – по 60 членів з поділом на українську і польську палати.

8. Див.: Герасименко М., Дудикевич Б. Боротьба трудящих Західної України за возз’єднання з радянською Україною. – К., 1960.

9. Rozwoj demokracji socjalistycznej. – Lublin, 1977.

10. Див.: Кumaniecki K. Ustroj wtadz samorzgdowych na ziemiach Polski w zarysie. Warszawa; Krakow (б.р.).

11. Konstytucja Rzeczypospolitej Polskiej. – Warszawa, 1997.

12. Там же.

13. Див.: Кульчицький В.С. Державний лад і право в Галичині (в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.). – Львів, 1965.

14. Вони входили до складу рад автоматично.

15. Див.: Хрестоматия по истории государства и права СССР. Дооктябрьский период. – М., 1990.

16. Докладніше див.: Калинович В.І. Органи місцевого “самоврядування” панської Польщі в Західній Україні // Вісник Львівського університету. Серія юрид. – 1956.

17. Там же.

18. Там же.

19. Putek J. Balagan biurokratyczny i smierc samorzgolu. – Biola, 1936.

20. Рівність виборчого права була фіктивною, оскільки для пасивного виборчого права вимагалося знання польської мови усно і письмово. Це позбавляло багатьох українців права бути обраними, бо кандидати до міських рад мали складати іспит з польської мови.

21. Державну поліцію очолював головний комендант. Йому підлягали воєводські і повітові коменданти. У 1934 р. повноваження поліції були значно розширені.

22. Бардах Ю., Леснодорский Б., Пиетрчак М. История государства и права Польши. – М., 1980.