Радник

Про істотні умови трудового договору

Т. Парпан©

Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

Розширення сфери договірного регулювання суспільно-трудових відносин потребує всебічного дослідження трудових прав учасників трудового договору. В теорії цивільного права договірне регулювання суспільних відносин пов’язується з певними умовами, які становлять зміст договору і без яких такий договір не можна вважати укладеним [1, с.35]. Такі умови прийнято називати істотними. Істотність тих чи інших умов, як правило, вирішується в законодавчому порядку. У трудовому законодавстві, на відміну від того ж цивільного [2] чи земельного [3] законодавства, таких умов для трудового договору не передбачено. Хоча термін “істотні умови” також притаманний трудовому законодавству, він вживається дещо в іншому контексті, зокрема, коли йдеться про “істотні умови праці” (п.6 ст.36 КЗпП України). Важливо зазначити, що поняття “умови трудового договору” і “умови праці” є не однозначними. Л.Ю.Бугров з цього приводу зазначає, що ці два поняття співвідносяться, як ціле і його частина (широке і більш вузьке поняття) [4, с.89].

На відміну від трудового законодавства в науці трудового права поняття “істотні умови трудового договору” все ж використовують деякі автори [5], хоча не всі вони уточнюють, які саме з умов трудового договору слід вважати такими. Н.Г.Гладков ототожнює істотні умови трудового договору з його необхідними умовами [6, с.132-133], а автори підручника “Советское трудовое право” зазначають, що до істотних умов трудового договору належать також і обов’язкові, і факультативні [7, с.260].

Спробуємо з’ясувати, які ж саме умови трудового договору можна виділити як істотні. Для цього найперше треба визначити зміст поняття “істотні умови договору”. У зв’язку з цим варто звернутися до історії договірного регулювання. Зокрема, поняття “істотні умови договору” використовували у римському праві. Їх вважали однією із складових змісту договору. “Без них договір взагалі не міг існувати (наприклад, у договорі купівлі-продажу – товар, ціна)” [8, с.164-165]. Крім істотних умов, договір містив звичайні (наявність звичайних умов передбачалася сама по собі, хоча вони і не обумовлювались у договорі) та випадкові умови [9, с.132].

Сучасне цивільне право зберігає подібну класифікацію умов договору, однак зміст поняття “істотні умови договору” більш широкий, а саме: “… істотними умовами договору вважають такі умови, які визнані законом або ж вони необхідні для договорів даного виду, а також всі умови, щодо яких за заявою однієї із сторін повинно бути досягнуто згоди” [див.: 1, с.35-36]. Відзначимо, що у цивільному законодавстві йдеться лише про істотні умови договору. Звичайні і випадкові умови виділяються наукою цивільного права.

Для визначення поняття “істотних умов трудового договору” важливо звернутися до лексичного змісту терміну істотний. У словникових джерелах його тлумачать як “такий, що становить суть або стосується суті чого-небудь; дуже важливий, значний, вагомий” [10]. Отже, істотні умови трудового договору повинні бути для нього важливі і становити його суть.

У трудовому праві умови трудового договору прийнято поділяти на: визначені законодавством і прийняті за домовленістю сторін – договірні. Договірні в свою чергу поділяють на основні (необхідні) і додаткові (факульта­тивні) [11]. Якщо проаналізувати існуючі варіанти класифікації умов договору за цивільним і за трудовим правом, то можна зауважити, що група умов, які визначені законодавством, у трудовому праві відповідає групі умов, які у цивільному праві називають звичайними (умови, які передбачаються в законі чи іншому нормативному акті і стають обов’язковими для сторін внаслідок самого факту укладення договору) [див.:1, с.36]. В.І.Прокопенко, вважає, що істотні питання трудового договору визначаються не стільки волею сторін, скільки законом, нормативними актами, правилами внутрішнього трудового розпорядку й колективним договором [12, с.55].

Щодо договірних (необхідних та додаткових) умов трудового договору, то в цьому випадку можна провести аналогію з істотними умовами, які виділяються в цивільному праві з уваги на зміст їхнього існування, оскільки і ті, і інші важливі й складають с у т ь договору.

Отже, узагальнюючи викладене, істотними умовами трудового договору можна назвати умови, визнані такими законодавством, а також внесені в трудовий договір за ініціативою будь-якої із сторін і до яких сторони трудового договору повинні досягтизгоди.

Однією з істотних умов трудового договору є умова про трудову функцію працівника. Важається, що трудова функція працівника – це робота за визначеною спеціальністю, професією, кваліфікацією чи посадою. Встановлення трудової функції договором “зумовлює комплекс прав і обов’язків, що випливають з законодавства; від характеру роботи можуть залежати порядок оплати праці і її розміри, тривалість робочого дня та відпустки, різні пільги” [див.:7, с.255]. Отже, ця умова є важливою і становить суть договору, тобто вона є для трудового договору істотною.

Істотною умовою трудового договору є і умова про місце роботи. Під місцем роботи прийнято розуміти конкретне підприємство (установу, організацію), на якому працівник виконуватиме трудову функцію, а також місцевість, де це підприємство (установа, організація) знаходиться. В окремих випадках місце роботи може бути більш конкретизовано (наприклад, визначено цех, відділ, місце торговельного об’єкта). Важливість включення цієї умови до трудового договору зумовлюється тим, що, не обумовивши її, у сторін можуть виникнути труднощі, зокрема, у зв’язку з переведенням працівника на іншу роботу або при відшкодуванні власником шкоди, завданої працівнику ушкодженням здоров’я, тощо.

Умову про оплату праці працівника теж слід віднести до істотних умов трудового договору. Хоч оплата праці працівника здійснюється за встановленими на підприємстві тарифними ставками чи посадовими окладами, згода працівника на таку оплату обов’язково повинна бути. Крім того, на підприємствах встановлюються так звані “вилки” в оплаті праці, які потребують конкретизації розміру заробітної плати працівника. На важливості цієї умови, наголошують і автори підручника “Трудовое право”, які зауважують, що “в умовах ринку праці при укладенні трудового договору працівник не може бути позбавлений можливості особисто домовитись з власником про умови оплати його праці” [13, с.176-177].

До істотних умов трудового договору можна віднести також умову про строк дії договору. Якщо сторони, укладаючи строковий трудовий договір, не обумовлять її, договір буде вважатися укладеним на невизначений строк.

Зрештою, будь-яка умова (крім умов, передбачених ст.9 КЗпП України), узгоджена сторонами і зазначена у трудовому договорі, і буде вважатися істотною. Тобто важливість внесення до трудового договору тієї чи іншої умови залежатиме від ініціативи його сторін. До таких істотних умов трудового договору можна віднести: умову про час, коли працівник повинен приступити до роботи, умову про робоче місце працівника, про режим роботи, тривалість відпустки, пільги, випробування тощо.

––––––––––––––––––––

1. Цивільне право. – К.: Вентурі., 1997. – Ч.2.

2. Закон України “Про оренду майна державних підприємств і організацій” від 10.04.1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – №30. – Ст.11.

3. Закон України “Про оренду землі” від 06.10 1998 // Голос України. – 1998.

4. Бугров Л.Ю.Свобода труда и свобода трудового договора в СССР. – Красноярск: Изд-во Краснояр. ун-та, 1984.

5. Русакова В.А. Недействительность условий трудового договора: Новая кодификация законодательства и развитие трудового права // Сб. ученых трудов. – Свердловск, 1974. – Вып.35.; Жигалкин Т.И.Трудовое право в обеспечении кадров. – К.: Вища шк. – 1977.; Гончарова Г.С.Переводы и перемещения в судебной практике. – Харьков: Вища шк., 1982; Ронжин В.Н.Твое трудовое право. – Горький: Волго-Вятское кн. Изд-во, 1984; Трудове право України / За ред. П.Пилипенка. – Львів, 1996.

6. Гладков Н.Г. Изменение содержания трудового договора. – Ташкент, 1985. – С.5; Сыроватская Л.А. Трудовое право. – М.: Высшая шк., 1997.

7. Советское трудовое право / Под ред. А.С.Пашкова, О.В.Смирнова. – М., 1988.

8. Підопригора О.А. Основи римського приватного права. – К.: Вища шк., 1995.

9. Дроніков В.К. Римське приватне право. – К.: Вид-во Київ. ун-ту., 1961.

10. Словник української мов / Під ред. А.А.Бурячка і М.Л.Мандрика. – К.: Наукова думка, 1973. – Т.4.

11. Анисимов Л.Н. Трудовой договор. – М: Сов. Россия, 1989; Советское трудовое право / Под ред. А.С.Пашкова, О.В.Смирнова. – М., 1988. Колбасин Д.А. Содержание трудового договора на современном этапе. – Минск: Наука и техника, 1990.

12. Прокопенко В.І. Трудовий договір і трудові правовідносини. – К.: Вид-во Київ. ун-ту. 1971.

Трудовое право: Учебник. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Проспект, 1997

Міжнародний договір
як форма трудового права

Н. Чубоха©

Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

Кожна суверенна держава створює власну систему законодавства з притаманними їй формами права. Ця система має обмежену територією держави сферу дії і функціонує лише на цій території. Проте це не означає, що вона є абсолютно незалежною від форм права, які існують за межами території держави. Розвиток міжнародного співробітництва, необхідність вирішення проблем, які виходять за межі національних рамок, потребують спільного правового врегулювання питань, що знаходять своє відображення і в національному законодавстві. Однак це різні системи права, кожна з яких має свої особливості, що відображають у властивих їм формах.

Існуючим двом системам права – міжнародного та національного (внутрішнього) – відповідають власні форми: міжнародний договір, міжнародно-правовий звичай – для однієї системи; нормативно-правовий акт, правовий договір, правовий звичай, судовий прецедент – для іншої.

Для того щоб норми, які містяться в міжнародних формах права, юридично були здатні регулювати відносини між національно-правовими суб’єктами, їм треба надати юридичної сили норм національного права, вони мають бути, як зазначає Г.К.Дмитрієва, сприйняті національним правом [1, с.63].

Першими кроками України в цьому напрямі була Декларація про державний суверенітет України прийнята 16 липня 1990 року, в якій Українська держава визнала “пріоритет загальнолюдських норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права”.

У подальшому Закон України “Про дію міжнародних договорів на території України” від 10 грудня 1991 року визначив, що “належним чином ратифіковані” міжнародні договори України є частиною її національного законодавства. Ця норма була повністю сприйнята Законом України “Про міжнародні договори України” від 12 грудня 1993 року (ст.17).

Прийнята 26 червня 1996 року Конституція України створила нормативно-правовий фундамент для розвитку взаємодії міжнародної і національної систем права, визначила умови введення міжнародних договорів у національне законодавство.

Відповідно до ч.1 ст.9 Конституції України, частиною національного законодавства України є чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Функціональне призначення цього положення виявляється у визнанні поширення дії міжнародних договорів на відносини суб’єктів внутрішньодержавної діяльності та юрисдикції, у приписі застосовувати ці норми судами, іншими органами, суб’єктами господарювання, посадовими особами, громадянами (індивідами).

Відповідно до ст.2 Віденської конвенції про право міжнародних договорів “договір” означає міжнародну угоду, укладену між державами в письмовій формі і регульовану міжнародним правом, незалежно від її конкретного найменування. Це дає підстави вважати, що Конституція України під міжнародними договорами розуміє як власне договори між державами, так і конвенції, пакти, декларації та інші форми міжнародного права.

Як було зазначено вище, ст.9 Конституції України передбачає дві умови введення міжнародних договорів у національне законодавство: 1) згода на обов’язковість міжнародного договору надана Верховною Радою України; 2) чинність міжнародного договору.

Згоду держави на обов’язковість для неї міжнародного договору, відповідно до Віденської конвенції про право міжнародних договорів ст.(11-15), може бути виражено шляхом підписання договору представниками держави, обміну документами, які становлять договір, ратифікацією, прийняттям або затвер­дженням договору, а також виражена приєднанням до нього. Стосовно чинності міжнародних договорів це питання вирішується переважно за домовленістю сторін, і законодавство України спеціально не передбачає порядку набуття чинності міжнародними договорами України. Проте аналіз ст.20 Закону України “Про міжнародні договори України” дає підстави вважати, що міжнародні договори набувають чиннності для України тільки після їх ратифікації, затвердження, прийняття або приєднання до них.

Отже, частиною національного законодавства є лише міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України і які у зв’язку з цим набрали чинності для України. Закріплення за парламентом повноваження щодо дачі згоди на обов’язковість міжнародного договору, яке ми маємо в Конституції України, свідчить, безумовно, про авторитет міжнародних форм права, про їх вищу юридичну силу в державі.

До міжнародних форм трудового права відносяться міжнародні договори та угоди, двосторонні та багатосторонні, безпосердньо присвячені праці або якщо вони містять окремі трудові норми.

За ст.8-1 Кодексу Законів про працю України в редакції Закону України від 20 березня 1991 року “Про внесення змін і доповнень до Кодексу законів про працю України при переході республіки до ринкової економіки” передбачено, що, коли міжнародним договором або міжнародною угодою, в яких бере участь Україна, встановлено інші правила, ніж ті, які містить законодавство України про працю, то застосовуються правила міжнародного договору або угоди. Цим визначено не просто можливість застосування у регулюванні трудових відносин правил міжнародних договорів, а встановлено їх пріорітет щодо національного законодавства. Варто зазначити, що у багатьох країнах світу (США, Франція, Іспанія та ін.) діють аналогічні правила, а норми міжнародного права вже стали невід’ємною частиною їх правових систем.

Проникнення норм міжнародно-правового регулювання в трудове законо­давство України відбувається у двох напрямах: по-перше, шляхом ратифікації конвенцій та інших актів міжнародних організацій і їхні органів, учасником яких є Україна; по-друге, шляхом укладення Україною двосторонніх та багатосторонніх міжнародно-правових договорів з іншими державами.

Найважливіше значення серед міжнародних форм трудового права мають Конвенції та Рекомендації Міжнародної Організації Праці (МОП), які разом утворюють Міжнародний Кодекс праці, що регулює питання тривалості робочого часу, охорони праці, оплачуваних відпусток, безробіття, мінімальних ставок заробітної плати, виробничого травматизму, профзахворювань тощо.

В науковій та практичній доктрині існують різні думки щодо природи конвенцій МОП., досліджуючи дану проблему, С.О.Іванов зазначав, що незалежно від того, як називають конвенції різні вчені (наприклад, Ж.Ссель – “міжнародними законами”, А.Том – “компромісом між поняттями договір-угода і договір-закон”) та, незважаючи на їхні особливості, за своїм характером конвенції є міжнародними договорами [2, с.42].

Договірний характер конвенцій також випливає із Закону України “Про міжнародні договори України” у ст.1 якого зазначено, що закон застосовується до міжнародних договорів України – міждержавних і міжвідомчих, регульованих нормами міжнародного права, незалежно від їхньої форми і назви (договір, угода, конвенція, пакт, протокол, обмін листами або нотами, інші форми та назви міжнародних договорів). Крім того, Україна ратифікувала Віденську конвенцію про право міжнародних договорів, де під поняття договір підпадають конвенції МОП.

Україна, як дійсний член МОП, ратифікувала основну частину конвенцій і тим самим вони набули значення норм, які можуть застосовуватись для регулювання трудових відносин у межах її території. Ратифікація конвенцій МОП, які містять більш високий рівень гарантій, втілюють ідеї та принципи справедливості, рівності, свободи, гуманізму, людяності, дає змогу розвивати та удосконалювати, оновлювати, “омолоджувати” національне законодавство, заповнювати прогалини в правовому регулюванні, здатна внести елементи стабільності в умови праці та трудові відносини. Однак тут виникає певна проблема, яка пов’язана з одним із принципових положень трудового права. Відповідно до статті 9 КЗпП, “умови договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно з законодавством України, є недійсними”. Отже, як бути, якщо національне законодавство встановлює більш пільгові умови праці, ніж міжнародний договір, учасником якого є Україна. Стосовно конвенцій МОП, то тут перешкод не існує. Статут останньої (п.3 ст.19) вирішує питання на користь більш пільгової національної норми. Видається, що і стосовно інших міжнародних договорів необхідно керуватись головним принципом трудового права і віддавати перевагу більш пільговим нормам національного законодавства, які й необхідно застосовувати у кожному конкретному випадку.

Не ратифіковані конвенції МОП самі по собі не є формами трудового права. Якщо їх норми введені в законодавство, то вони стають формою, але не міжнародного, а внутрішньодержавного права [3, c.73]. Визнання конвенцій МОП формами трудового права означає те, що під час вирішенні трудових спорів у судах і працівники, і роботодавці можуть посилатися на них, захищаючи свої права, а суд зобов’язаний брати їх до уваги. Суддя ж у свою чергу вправі посилатися на конвенцію, якщо закон чи інший нормативний акт їй не відповідає або ж норма конвенції більш точна та визначена, ніж норма законодавства. Конвенції МОП є формами трудового права особливої правової сили, а зумовлено це тим, що застосування їхніх норм може бути перевірено не лише судом, а й спеціально для цього створеним МОП контрольним механізмом.

Крім конвенцій, міжнародні норми про працю втілюються і у форму рекомендацій МОП, які ратифікації не підлягають, а є допоміжними формами міжнародного права, побажаннями, моделлю, яку держава може, проте не зобов’язана, використати, здійснюючи правове регулювання праці. Вони видаються з тих же питань, що й конвенції, які приймаються цією організацією. Часто рекомендації супроводжують ті чи інші конвенції, пропонуючи більш широке коло прав і більш високі їх межі. Відповідно до п.6 “а” ст.19 Статуту МОП, “рекомендація повідомляється всім Членам Організації для розгляду її з метою надання їй сили шляхом прийняття закону або іншими шляхами”. Це дає підстави погодитися з твердженням тих авторів, які вважають, що рекомендації являють собою допоміжні форми міжнародного права [4, с.62].

Поряд з конвенціями та рекомендаціями МОП, формами трудового права міжнародного походження є також двосторонні та багатосторонні договори між державами, що ставлять за мету врегулювання певних питань у галузі трудового права. “ Міждержавний договір як спосіб створення норм міжнародного права – це виражена угода між державами стосовно визнання того чи іншого правила як норми міжнародного права, зміни чи скасування існуючих норм міжнародного права”[5, с.102]. Наприклад, у 1994 р. країнами Співдружності незалежних держав за участю України була підписана Угода про взаємне визнання прав на відшкодування шкоди, заподіяної працівникам каліцтвом, профзахворюванням, іншими ушкодженнями здоров’я, що пов’язане з виконанням ними трудових обов’язків. Крім цього, Україна уклала двосторонні угоди про працевлаш­тування та соціальний захист із Молдовою (1993), Російською Федерацією (1993), Білоруссю (1995), Вірменією (1995), та про взаємне праце­влаштування працівників з Польщею (1994), Протокол із Чехією (1997) та ін. [6, с.189-200].

І національне, і міжнародне право існують самостійно, хоча й пов’язані між собою. Особливістю їх співвідношення є те, що і міжнародні, і національні норми про працю регулюють ті ж самі трудові відносини всередині держави і разом утворюють органічну систему правового регулювання.

Для реалізації міжнародно-правових норм у правовій системі України та виконання міжнародних договорів повинні бути вирішені проблеми ратифікації конвенцій, інформованості щодо їхнього змісту, а також проблема їх реалізації. Остання ж тісно пов’язана з визнанням за конвенціями МОП статусу національних форм трудового права, зокрема шляхом визнання їх норм нормами прямої дії. В разі виникнення колізій щодо застосування конвенцій МОП їх вирішення варто віднести до компетенції Конституційного Суду України та Пленуму Верховного Суду України.

Україна як суверенна держава повинна законодавчо врегулювати питання укладення міжнародних договорів, а також чітко визначити процедуру їх виконання. Адже вирішення цих проблем впливає на імідж держави, дієвість та ефективність її правової системи, можливість забезпечення захисту прав і свобод людини, в тому числі у сфері трудових відносин.

––––––––––––––––––––

1. Дмитрієва Г.К. Міжнародний договір у системі джерел міжнародного приватного права // Проблеми гармонізації законодавства України з міжнародним правом. Матеріали науково-практичної конференції. – К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 1998.

2. Иванов С.А. Проблемы международного регулирования труда. – М., 1964.

3. Иванов С.А. Применение конвенций МОП в России в переходной период: Некоторые проблемы // Государство и право. – 1994. – №8-9.

4. Аметистов Э.М. Международное право и труд: Факторы имплементации международных норм о труде. – М.: Международные отношения, 1982.

5. Кодекс Законів про працю з постатейним матерілами // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 1997. – №11-12.

6. Тункин Г.И. Теория международного права. – М.: Юрид. л-ра., 1979.

Судово-психологічна експертиза:
поняття, предмет та методика

Р. Лемик©

Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

Юридична природа кожного процесуального інституту повинна бути чітко визначена теорією права. Лише за цієї умови можна досягнути встановлення ролі кожного окремого інституту в здійсненні правосуддя, а це означає домогтися правильного використання його в практичній судово-слідчій діяльності [1, с.26].

Законодавець термін “судова експертиза” врегульовує в ст.1 Закону України “Про судову експертизу” як “дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об’єктів явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває в провадженні органів дізнання, слідства чи суду” [2]. Таке визначення є дещо неточним, оскільки судова експертиза – це не просто дослідження, а й оцінка експертом у межах своєї компетенції виявлених фактів. Результатом такої діяльності є висновок експерта, що служить засобом доказування по справі на рівні з іншими видами доказів.

Визначення терміна судова експертиза в спеціальній літературі також подається не однозначно.

Алєксандров М.К. експертизою називає сукупність дій, що проводиться експертами в процесі встановлення поставлених перед ними питань [3, с.3]. На нашу думку, таке визначення є неповним, оскільки автор не називає, хто може бути ініціатором проведення такого дослідження, а також не вказує на специфіку питань, що ставляться перед експертами.

Клєйнман А.Ф. визначає експертизу як спосіб сприйняття, дослідження і перевірки доказів, необхідних суддям у тих випадках, коли вони не мають спеціальних знань, без яких певні факти і докази не можуть бути правильно досліджені, сприйняті, перевірені та оцінені судом [4, с.55]. Однак автор не називає, хто вправі допомагати суду в сприйнятті, дослідженні і перевірці цих доказів, тобто, хто проводить це дослідження.

Лілуашвілі Т.А. визначає судову експертизу як наукове дослідження, що проводить особа, призначена судом в якості експерта з дотриманням встановленої цивільно-процесуальним законодавством форми [5, с.8]. Проте таке визначення є теж неповним, оскільки автор не пояснює мети цього дослідження.

Тому перш ніж дати визначення терміна судова експертиза, на нашу думку, треба визначити ознаки цього поняття.

1.Судова експертиза – є дослідження, і кожен, хто намагається дати визначення судової експертизи, це відзначає. Отже, судова експертиза – це наукова діяльність, мета якої – встановити наявність чи відсутність факту, що має значення по справі.

2. Дослідження проводить експерт. Термін експерт походить від латинського expertus, що в перекладі означає досвідчений. Це особа, добре обізнана в певній галузі знань, фахівець, що залучається до дачі висновку з спеціальних питань науки, техніки, мистецтва, ремесла, та ін.

3. Діяльність експерта в процесі проведення дослідження регулюється чинним законодавством, зокрема: Законом України “Про судову експертизу”; Цивільним процесуальним, Кримінальним процесуальним та Арбітражним процесуальним кодексами України; Інструкцією Міністерства юстиції України “Про призначення та проведення судових експертиз”.

4. Експертизу проводять за ініціативою слідчого чи суду. Підставою проведення дослідження є процесуальні документи, що складені відповідно до вимог законодавства – постанова слідчого чи ухвала суду. Геккер Е.Б. вважає, що призначення експертизи – це процесуальна дія і тому її проведення можливе лише в порушеній справі [6, с.11]. Така ж думка на сьогодні висловлена і в законодавстві. В п.4 Інструкції “Про призначення та проведення судових експертиз” зазначається, що “підставою для проведення експертиз в експертних установах є передбачений законом процесуальний документ про призначення експертизи, складений уповноваженою на те особою (органом)” [7]. Відповідно до ст.57 ЦПК України, такими уповноваженими особами є суддя чи суд, а процесуальний документ, який служить підставою для проведення дослідження, є ухвала про призначення експертизи.

Як видається, таке обмеження є недоцільним, оскільки воно позбавляє права особу, яка вважає, що її права порушено, обґрунтувати свої позовні вимоги таким засобом доказування, як висновок експерта, тобто звернутися в експертну установу для проведення відповідної експертизи ще до порушення справи в суді. Дослідження, які проводять за письмовою заявою замовника, законодавець називає “іншими дослідженнями” [7, п.4; 5]. Результати таких досліджень розглядаються і оцінюються судом як письмові докази, а не як висновок експерта.

5. Експертиза призначається лише тоді, коли дослідження обставин, що торкаються справи, потребують для свого виявлення спеціальних наукових знань, які застосовуються в процесі дослідження.

Законодавець не розкриває поняття спеціальних знань. У юридичній літературі, а також більшістю процесуалістів прийнято вважати, що це знання, які перебувають за межами загальновідомих узагальнень, емпіричних спостережень, людей та норм і правил, що склалися в житті, й відображають моральні чи інші погляди і переконання суспільства [5, с.16].

6. Метою експертного дослідження є не лише констатація явищ, що встановлені з допомогою спеціальних знань. Експерт у межах своєї компетенції у більшості випадків повинен давати оцінку виявленим фактам.

7. Правильне розуміння спеціалістом мети встановлення істини при формулюванні висновку – ще не достатньо. Необхідно знати методологію, володіння сучасними високоефективними методами дослідження [8, с.63].

8. Дані, встановлені в процесі дослідження поставлених перед експертом завдань чи питань, складають у формі висновку, що є процесуальним документом і служить засобом доказування по справі нарівні з іншими видами доказів.

Отже, судова експертиза – це регламентована законом діяльність спеціаліста, чиї знання у відповідній галузі науки, техніки, мистецтва чи ремесла на підставі процесуальних документів слідчого чи суду застосовуються в процесі дослідження обставин, що торкаються справи, з метою встановлення об’єктивної істини. Оцінка виявлених фактів у межах компетенції експерта за допомогою ефективних методів дослідження формулюється у висновку експерта, що є результатом його діяльності і служить доказом по справі.

Предметом експертизи може бути будь-яке питання, на яке та чи інша наука, мистецтво чи ремесло взмозі дати відповідь, якщо суд визнав, що ці питання мають безпосередній причинний зв’язок з основними обставинами, які підлягають доказуванню. На думку М.К.Алєксандрова, факти, для встановлення яких ставлять ці питання, повинні бути визнані такими, що підлягають доказуванню і потребують такий спосіб доказування, як експертиза [3, с.8]. Не можуть бути предметом експертизи факти, встановлення яких не потребує застосування спеціальних знань, а також питання матеріального і процесуального права, що являють собою виняткову компетенцію судово-слідчих органів.

Основні принципи, з позиції яких проводять експертне дослідження і дають пояснення здобутого результату, становлять методологію судової експертизи. У процесі розвитку юридичної психології як науки розширювалося і коло методів (способів підходу до дійсності в процесі дослідження).

Спостереження і експеримент – це головні методи, які застосовують у психології і в експертному дослідженні зокрема. Всі інші методи, такі як тести чи анкетування, є лише певними їх видозмінами.

У класичному розумінні спостереження – це метод безпосереднього дослідження. Дослідник спостерігає за явищем, яке його цікавить, не застосовуючи жодних допоміжних пристроїв. Явище досліджується, як правило, в таких умовах, в яких воно, відбувається.

Цей метод має і свої недоліки: дослідник змушений пасивно очікувати настання явища чи стану, що досліджується, не втручаючись в його перебіг. Цей метод не дає змоги провести кількісний аналіз здобутої інформації і з його допомогою не можна встановити причини того чи іншого явища, процесу чи стану [9, с.35].

Експеримент – це теж спостереження, проте тут дослідник вправі втручатися в виникнення і перебіг досліджуваних явищ та процесів шляхом створення відповідних умов.

До експериментальних методів дослідження відносять тести. Тест – це пильне спостереження реальної поведінки в стандартних (змодельованих) умовах [1, с.43].

Перші тести застосовували психіатри до психічно хворих, однак уже на початку ХХ ст. вони набули великого поширення і їх стали використовувати в усіх галузях психології.

Перші тести належать Альфреду Біне. В 1905 р. він сконструював метричну шкалу для визначення інтелекту дітей, яка складалася з комплексу тестів. Кожен комплекс тестів служив для визначення інтелекту, тобто загальних розумових здібностей дітей певного віку. Середню кількість балів, що припадала на певний вік, Біне називав “віком життя”, кількість балів, одержаних у процесі тестування, – “розумовим віком”. Маючи ці дані, порівнював вік життя з інтелектуальним віком і в такий спосіб одержував показник, що інформував про рівень інтелектуального розвитку досліджуваної особи.

Окрім тесту на інтелектуальність є ще тести особистості. Найчастіше – це так звані інвентарі особистості у формі анкет з великою кількістю запитань. Недоліком у такому методі дослідження є те, що піддослідний не завжди готовий сказати всю правду про себе, а тим більше – об’єктивно оцінити особливості своєї поведінки. Тому результати такого тестування, скоріше, нагадують гіпотезу, яку слід перевіряти в процесі співбесіди.

Окрему групу тестів особистості становлять так звані проективні тести. Наприклад, тест Роршаха полягає в об’єднанні симетричних плям; у тесті тематичної аперцепції Маррея досліджуваний описує малюнки, на яких зображені різні життєві ситуації; у тесті дерева Коха досліджуваний малює дерева. Ці тести використовують для якісного аналізу і лише незначною мірою для кількісного. У зв’язку з обмеженістю можливостей статистичного опрацювання вони потребують дуже великого клінічного досвіду дослідника. Можна стверджувати, що в цих тестах мінімальна можливість обману, бо суттєвим є не те, що піддослідний бачить, а що говорить. Попри це, діагностичне значення мають не лише відповіді, але й утримання від них (так звані шоки) [1, с.43-44].

Ще один підвид експериментального дослідження – метод анкетування. Під анкетою або опитувальником розуміємо комплекс спеціально підібраних запитань, що логічно пов’язані з основною проблемою дослідження, на які піддослідний повинен дати відповідь. Відмінність між анкетою та опитувальником полягає в тому, що анкета містить більш відкриті і загальні запитання, на які піддослідний дає вільну відповідь цілим реченням, тоді як в опитувальнику запитання більш закриті, а відповіді часто зводяться до чіткого “так” чи “ні”. Ще одна відмінність – у кількості запитань. Анкета здебільшого містить кілька чи кільканадцять запитань, тоді як опитувальник може містити їх кілька сотень (наприклад, в опитувальнику на виявлення психічних порушень WISKAD – 500 запитань).

Про те, що запитуємо в анкеті чи опитувальнику, можемо дізнатися безпосередньо за допомогою методу бесіди чи інтерв’ю. На відміну від бесіди інтерв’ю проводять з чітко визначеною метою. Такою метою є пізнання психічної активності людини, її внутрішніх та зовнішніх цінностей, а також встановлення психологічного діапазону через опис порушень у поведінці, що спостерігаються у досліджуваного. Запитання, що ставляться в процесі інтерв’ю, є більш формалізованими. Це “блокує емоційний контакт з підекспертним та активізує у нього механізм захисту” [9, с.36].

Названі методи – це лише основна частина методологічного арсеналу спеціаліста. Підбір методів для експериментально-психологічного дослідження повинен мати індивідуальний характер відповідно до завдань, що поставлені перед психологом, а також залежно від форми використання спеціальних психологічних знань та виду психологічної експертизи.

Відповідно до Закону України “Про судову експертизу”, організація науково-методичного забезпечення судово-експертної діяльності покладається на міністерства і відомства, до системи яких входять спеціалізовані установи та відомчі служби, що проводять судові експертизи [2, ст.8].

Оскільки експертне дослідження – це цілісний об’єктивний процес, а не лише встановлення фактів, у процесі застосування судової експертизи слід дотримуватися принципів (основних правил) проведення такого дослідження. Деякі з цих положень закріплені в законодавстві [2, ст.3], частина сформувалася в процесі практичної роботи як експертів, так і працівників судово-слідчих органів.

Усі ці принципи умовно можна поділити на загальні і спеціальні. До загальних відноситься:

- принцип законності – призначення і проведення експертного дослідження регулюється чинним законодавством;

- принцип незалежності – незалежність судового експерта та правильності його висновку забезпечується: процесуальним порядком призначення судового експерта; забороною під загрозою, передбаченою законом втручатися будь-кому в проведення судової експертизи; існуванням установ судових експертиз, незалежних від органів дізнання та попереднього слідства; створенням необхідних умов для діяльності судового експерта, його матеріальним та соціальним забезпеченням; кримінальною відповідальністю судового експерта за подання свідомо неправдивого висновку та відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов’язків; можливістю призначення повторної судової експертизи; присутністю учасників процесу в передбачених законом випадках під час проведення судової експертизи [2, ст.4].

- принцип об’єктивності – дані, одержані в процесі дослідження, фіксуються у висновку експерта і не повинні ґрунтуватися на очікуваних чи бажаних результатах;

- принцип повноти дослідження – для забезпечення виконання цього принципу законодавець виділяє такі види експертиз, як: нова, додаткова, повторна, комплексна, що дають змогу повно і об’єктивно дослідити об’єкт чи обставину, що має значення по справі;

- принцип науковості – методи дослідження повинні відповідати рівню досягнення сучасної науки.

Серед спеціальних принципів можна виділити:

- принцип методичності – вибір експертів, постановка завдань, узагальнення їх суджень повинні базуватися на певній методиці [10, с.6];

- принцип спрямованості – дослідник зобов’язаний дотримуватися чітко встановленої мети, сформульованої в ухвалі чи постанові про призначення експертизи;

- принцип плановості – у переліку запитань, поставлених перед експертом, визначається категорія фактів, на яких дослідник повинен зосередити свою увагу;

- принцип етичного ставлення до піддослідного – у процесі експерименту піддослідній особі гарантується збереження її прав, зокрема волі, недоторканості й гідності. Досліджуваний вправі вимагати найобережнішого висвітлення інтимних сторін його життя.

- принцип конфіденційності – експерт зобов’язаний дотримуватися професійної таємниці і не прагнути дізнаватися про піддослідного більше того, що йому доручено судом;

- принцип максимального збереження об’єктів дослідження – під час проведення судових експертиз об’єкти дослідження можуть бути пошкоджені або втрачені лише тією мірою, в якій це необхідно для дослідження [2, ст.5].

Дотримання цих принципів є запорукою проведення дослідження на належному рівні і умовою для використання висновку експерта як засобу доказування в процесі розгляду судової справи.

––––––––––––––––––––

1. Дидковская С.П., Клименко Н.И., Лисиченко В.К. Подготовка и проведение отдельных видов судебных экспертиз. – К.: Издательство Киев. ун-та, 1977.

2. Закон України від 25 лютого 1994 р. “Про судову експертизу”// Відомості Верховної Ради.-1994. – №28.

3. Александров М.К., Терзиев Н.В. Экспертиза на следствие и суде. – М.: Юрид.изд-во Мин.Юст.СССР, 1947.

4. Клейнман А.Ф. Основные вопросы теории доказательств в советском гражданском процессе. – М.: Изд-во АН СССР, 1950.

5. Лилуашвили Т.А. Экспертиза в советском гражданском процессе. – Тбилиси: Меиниереба, 1967.

6. Геккер А.И. Основы теории судебных доказательств: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – Л., 1956.

7. Інструкція Міністерства юстиції України “Про призначення і проведення судових експертиз”.

8. Винберг А.И., Малаховская Н.Т. Судебная экспертология (общетеоретичес­кие и методологические проблемы судебных экспертиз): Учебное пособие. – Волгоград: Науч.-ислед. и ред. – изд-кий отдел высшей следственной школы МВД СССР, 1979.

9. Костицький М.В. Використання спеціальних психологічних знань в радянському кримінальному процесі. – К.: НМК ВО, 1990.

10. Костицький М.В. Судебно-психологическая экспертиза в гражданском процессе. – Львов: Вестн. Львов. ун-та. Серия юридические науки. – 1983. – Вып.22.

підвідомчість спРав за скаргами громадян
у сфері управлінської діяльності

О. Угриновська©

Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

Становлення України як демократичної правової держави передбачає реалізацію принципів правової держави. Про це, зокрема, свідчить функціону­вання в Україні автономної системи судової влади з наданням їй можливості розглядати справи, що виникають не тільки з цивільних (приватних) правовідносин, а й з адміністративних (публічних) правовідносин, і тим самим здійснювати захист прав та інтересів їхніх суб’єктів.

Одним із шляхів конституювання незалежної судової влади є максимальне розширення судової підвідомчості справ, де предметом оскарження є управлінська діяльність. На сьогодні теорія цивільного процесуального права ще не виробила чіткого науково-обґрунтованого критерію підвідомчості і розмежування її між правозастосовуючими органами. Законодавець визначає підвідомчість апріорі, з посиланням на доцільність і життєві потреби (відповідно до ст.124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі). Відтак на практиці немає чіткого законодавства, яке регулює підвідомчість, виникає чимало помилок у юрисдикційній діяльності. Науково обгрунтоване визначення критеріїв підвідомчості справ, що виникають з адміністративно-правових відносин, судам, чітке розмежування компетенції суду з іншими правозастосовуючими органами можуть значно підвищити результативність діяльності кожного з них і в цілому підвищити ефективність правого захисту особи в державі.

Аналіз справ, підвідомчих судовим і адміністративним органам, свідчить, що в основу розмежування їх підвідомчості покладений спосіб виникнення правовідносин у спірній справі – якщо спірні правовідносини виникли на диспозитивній основі (на цивільному, трудовому договорі тощо), то такі спори розглядає суд; якщо вони виникли внаслідок виконання владних функцій (на імперативній основі), то такі спори розглядаються адміністративним органом.

Найближчою до досліджуваної категорії справ є альтернативна підвідомчість, під якою розуміють підвідомчість справи як суду, так і іншому визначеному в законі юрисдикційному органу. Наявність рішення юрисдикційного органу, що прийняте в межах його компетенції, унеможливлює звернення до суду за розглядом спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. У справах по скаргах громадян у публічно-управлінській діяльності в “чистому вигляді” ця альтернативна підвідомчість не справджується, оскільки навіть управлінський орган вищестоящого рівня не може прийняти остаточного рішення; адміністративно-правовий спір може вирішуватись як в адміністративному, так і в судовому порядку, і якщо громадянин не задоволений результатом вирішення спору вищестоящою уповноваженою інстанцією, то він може звернутись за вирішенням спору до суду.

Загалом усі справи, які віднесені до компетенції судових органів і становлять судову підвідомчість, можна поділити на деякі підвиди судової підвідомчості (спеціалізована судова підвідомчість у порядку окремих глав чи розділів ЦПК України). Такою ж специфічною підвідомчістю є підвідомчість суду в порядку глави 31-А ЦПК України.

Так ст.248-3 ЦПК України викладає загальний перелік справ, які непідвідомчі суду в порядку розглядуваної глави ЦПК України. Отже, суду непідвідомчі скарги на акти органів державної і виконавчої влади, що підлягають розгляду щодо їхньої конституційності. При цьому, як випливає зі змісту ст.150 Конституції України і Закону України від 16 жовтня 1996 року “Про Конституційний Суд України” [1] судам загальної юрисдикції надаються повноваження щодо розгляду скарг на нормативні акти та акти індивідуального (правозастосовчого) характеру, крім актів Верховної Ради України, Президента України, Кабінету міністрів України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, законність яких може визначатися лише Конституційним Судом України.

З цього можна зробити висновок, що новою редакцією глави 31-А ЦПК України передбачена можливість оскаржувати не тільки рішення ненормативного (індивідуального) характеру, але й нормативних актів.

Згідно з правилами глави 31-А ЦПК України суду непідвідомчі скарги на акти, що стосуються забезпечення обороноздатності держави, державної безпеки, зовнішньополітичної діяльності держави, збереження державної, військової та службової таємниці. Правила цієї норми дещо обмежують права громадян на оскарження дій саме цієї категорії, насамперед, це стосується військовослужбовців. Адже всі рішення, дії органів військового управління торкаються забезпечення обороноздатності держави, державної безпеки тощо. Аналогічна проблема виникла у 1993 році, коли в Російській Федерації був прийнятий закон “Про оскарження до суду дій та рішень, що порушують права і свободи громадян” від 27 квітня і на вимогу парламентарів цю норму вилучили з проекту закону. В Україні ж, зважаючи на норму ст.55 Конституції, яка надає право на оскарження до суду будь-яких рішень, дій чи бездіяльності будь-яких державних органів, цю норму ст.248-3 ЦПК України слід вважати такою, що втратила чинність, оскільки вона суперечить нормам Основного закону нашої держави.

Кримінально-процесуальним, цивільним процесуальним та іншим законодавством встановлено інший порядок оскарження актів і дій службових осіб органів дізнання, досудового слідства, прокуратури й суду, а тому оскарження їх в порядку глави 31-А ЦПК України не допускається.

Суду непідвідомчі справи за скаргами на акти і дії об’єднань громадян, які відповідно до закону, статуту належать до їхньої внутрішньої компетенції (наприклад, прийняття статуту громадської організації, внесення до нього змін та доповнень).

Суду непідвідомчі справи, що стосуються порушення прав юридичних осіб, оскільки, відповідно до ст.24 ЦПК України суду підвідомчі справи, в яких хоча б одна із сторін є громадянин (фізична особа), а в таких правовідносинах такий суб’єкт відсутній – адже існує адміністративно-правовий спір між юридичною особою та органом управління. В судовій практиці був випадок, коли у 1992 році Яремчанська туристична база “Гуцульщина” звернулася до суду зі скаргою на рішення Державної податкової інспекції по м.Яремче від 03.01.1992 року, посилаючись на те, що цим рішенням з них неправомірно стягнуто податок на трудові ресурси, на різницю в цінах, яка утворилась при реалізації автошин та грошовий штраф. Рішенням Надвірнянського районного суду, залишеним без змін ухвалою судової колегії в цивільних справах Івано-Франківського обласного суду, скаргу задоволено частково. Постановою Президії Івано-Франківського обласного суду протест голови обласного суду залишено без задоволення, а судові постанови – без змін. І лише за протестом заступника Голови Верховного Суду України про скасування зазначених судових постанов судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України всі постановлені по справі рішення скасувала і провадження по справі закрила у зв’язку з непідвідомчістю[2, c.12].

Висновок грунтувався на правилах, встановлених ст.24 ЦПК України, оскільки в даному випадку справа може розглядатися лише арбітражним, а не загальним судом.

З усіх інших правових спорів, в яких однією із сторін виступає управлінський орган, слід згадати ті, які вирішуються в позовному провадженні, тобто спори про право цивільне. Отож ці спори можуть розглядатися за правилами згаданої глави. Також непідвідомчі суду в порядку глави 31-А ЦПК України справи що торкаються: неправильності в списках виборців та в списках громадян, які мають право брати участь в референдумі (глава 30 ЦПК України); скарг на рішення і дії територіальної, окружної виборчої комісії по виборах депутатів і голів сільських, селищних, районних, міських, районних в містах Рад; заяв про скасування рішення виборчої комісії (глава 30‑А ЦПК України); скарг на рішення і дії Центральної та окружної виборчої комісії по виборах Президента України; заяв про скасування рішення Центральної виборчої комісії (глава 30-Б ЦПК України); заяв про скасування рішення окружної виборчої комісії по виборах народного депутата України; реєстрації кандидата в народні депутати (глава 30-Г ЦПК України); рішень адміністративних органів по накладенню адміністративних стягнень (глава 31 ЦПК України); рішень, прийнятих стосовно релігійних організацій (глава 31-Б ЦПК України). Їх співвідношення із главою 31-А ЦПК України можна визначити як конкуренцію загальної та спеціальної статей.

У практиці судів України виникали й виникають деякі труднощі при застосуванні правових норм, викладених у главі 31-А ЦПК України стосовно деяких правовідносин, зокрема житлових, земельних, справ з приводу прописки, та деяких інших. Зокрема, трапляються випадки розгляду за цими правилами скарг на рішення комісій з питань поновлення прав реабілітованих щодо повернення майна або відшкодування його вартості, в тому числі і застосування встановлених законом строків звернення до суду. Приміром, Іллічівський районний суд м.Одеси рішенням за скаргою Г. визнав неправомірним рішення Одеської обласної комісії з питань поновлення прав реабілітованих щодо передачі частини будинку спадкоємцям реабілітованого і зобов’язав цю комісію скасувати своє рішення і привести його у відповідність з чинним законодавством [3].

Відповідно до ст.9 Закону України “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні”, інших нормативних актів, що прийняті на його виконання, рішення комісій районної, міської Ради з питань виплати компенсації, повернення будівель та іншого майна або відшкодування їхньої вартості може бути оскаржено реабілітованим (або його спадкоємцями першої черги) та іншими зацікавленими громадянами відповідно до комісії Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласної, Київської та Севастопольської міських комісій. У разі незадоволення прийнятим такою комісією рішенням, ці громадяни можуть звернутись за розв’язанням спору до суду. У такому випадку вирішується не справа за скаргою в порядку глави 31-А ЦПК України, а в позовному провадженні: спір з приводу повернення майна чи відшкодування його вартості.

Щодо стосується житлових спорів, то слід розрізняти два види житлових правовідносин. За своїм характером відносини на стадії забезпечення житлом – це відносини адміністративно-правові, а на стадії користування наданими житловими приміщеннями – цивільно-правові (оскільки засновані на договорі житлового найму). Отож спори, які виникають з останнього виду правовідносин, підвідомчі суду в загальному порядку, а справи першої групи довгий час були непідвідомчими суду (вирішувались тільки в адміністративному порядку). Науковці вказували на необхідність розширення сфери дії закону в частині, що стосується можливості оскарження до суду таких дій, як відмова у прийнятті на облік осіб, що потребують житла або його поліпшення, необгрунтоване перенесення черги на отримання житла на більш пізній час, виключення з черги та інші. При цьому зазначалось, що віднесення подібних скарг до компетенції суду “дозволило б посилити гарантії справедливого розподілу житла”[4, c.8].

Верховний Суд України висловив позицію, що дані спори підвідомчі суду, але не за скаргами, а за заявами, тобто у позовному провадженні. З цим не можна погодитись, оскільки, як уже було зазначено подібні спори мають адміністративно-правовий спірний характер і не можуть бути предметом судового розгляду в загальному порядку. Зокрема, ухвалою Залізничного районного суду міста Львова від 25 квітня 1995 року провадження по справі за скаргою Львівського комітету захисту прав громадян в інтересах сім’ї М. на дії Львівської виробничо – торговельної мебльової фірми “Карпати” про спільне рішення профкому і адміністрації щодо надання житла, було провадженням закрито. Ухвала районного суду залишена без змін Львівським обласним судом на підставі того, що згідно з ст.57 Житлового кодексу України, скарги на рішення адміністрації і профкому з питань обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов і надання їм житлових приміщень, розглядаються виконавчими комітетами відповідних Рад, а оскарження рішення в судовому порядку не передбачене[5, c.219-220].

Нова редакція глави 31-А ЦПК України не містить застереження про підвідомчість суду лише тих справ, по яких не встановлено іншого порядку оскарження, і ця категорія справ підвідомча суду і повинна розглядатися за правилами глави, що розглядається.

Справи, які виникають з приводу користування житлом (договірні відносини) розглядаються в загальному судовому порядку. Хоча на практиці трапляються порушення з боку судових органів. Так Франківський районний суд м.Львова розглянув за правилами глави 31-А ЦПК України скаргу Л. на неправомірні дії начальника паспортного відділу Франківського РВВС м. Львова, в якій заявники посилались на те, що в квартирі №14 на вул.Скорини, 6, де основними квартиронаймачами є ці заявники, як піднаймач прописаний П., який протягом року в квартирі не проживає, не сплачує за житло, на їхнє попередження про виписку не реагує і вони змушені брати на себе всі витрати по оплаті житла. З цього приводу заявники звернулись відносно його виписки у Франківський паспортний відділ, проте їм у цьому було відмовлено. Заявники вважали, що цією відмовою порушено їхні права і просили суд зобов’язати паспортну службу задовольнити їхнє прохання. На підставі цієї скарги, після судового розгляду було винесене рішення про задоволення заявлених вимог [6, c.29].

У наведеному випадку немає адміністративного спору. Як повідомив паспортний відділ Франківського РВВС, він не вправі самовільно виписати громадянина, оскільки в разі тривалої відсутності особи, вона втрачає право на житло за спливом певного строку, визначеного ст.72 ЖК України, і це питання (визнання особи такою, що втратила право на житлове приміщення) вирішується в судовому порядку, в позовному провадженні, бо грунтується на договорі найму житла. А вже на підставі судового рішення паспортна служба здійснює виписку особи.

Судовим рішенням у порядку глави 31-А ЦПК України, при задоволенні скарги дія, рішення чи бездіяльність визнаються неправомірною, хоча дії паспортного відділу повністю відповідають чинному законодавству. В наведеному випадку справа, в порядку розглядуваної глави, судові непідвідомча, але обов’язок суду – розглянути позов між зовсім іншими особами, на інший предмет та з інших підстав.

У значній частині областей окремі суди розглядають скарги на відмову органів державного управління і службових осіб провести приватизацію наймачами жилих приміщень державного житлового фонду, хоча спори з цього приводу виникають з цивільно-правових відносин [7].

До справ, які певним чином відносяться до приватизації житла і розглядаються за правилами глави 31-А ЦПК України можна віднести справи за скаргами про відмову службових осіб видати документи, які необхідні для проведення приватизації житлового приміщення. Зокрема, у листопаді 1995 р. Г. звернувся із скаргою на неправомірні дії голови ЖБК М. У скарзі зазначалось, що Г. є членом названого житлового кооперативу і, що у 1993 р. ним повністю сплачена вартість кооперативної квартири, в якій проживає його сім’я. Для приватизації цієї квартири необхідно було подати довідку кооперативу про оплату вартості квартири, у видачі якої голова житлового кооперативу відмовив. Рішенням Шевченківського районного суду м.Львова, залишеного без змін судовою колегією в цивільних справах Львівського обласного суду, скаргу було задоволено і зобов’язано голову кооперативу М. видати всі необхідні документи для приватизації квартири [8].

Визначивши проблему судової підвідомчості як вкрай важливу для постановлення законного і обгрунтованого рішення, а згодом і успішного захисту прав, свобод та законних інтересів громадян і суб’єктів публічно-управлінської діяльності, доцільно визначити судову підвідомчість у змісті глави 31-А ЦПК України як компетенцію суду вирішувати всі правові спори між громадянами, з однієї сторони та суб’єктами публічно-правової діяльності з другої, за винятком тих, для яких передбачений інший порядок судового вирішення.

––––––––––––––––––––

1. Закон України від 16 жовтня 1996 року “Про Конституційний Суд України” (Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №49. – Ст.272).

2. Практика судів у цивільних справах // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 1995. – №2.

3. Узагальнення Верховного Суду України по практиці розгляду судами справ за скаргами на неправомірні дії органів державного управління і службових осіб, які ущемляють права громадян. – Цивільна колегія Верховного Суду України. – 1993. – С.8.

4. Осипов Ю.К. Вопросы подведомственности споров, возникающих из жилищных правоотношений // Проблемы реформы гражданского процессуального права и практики его применений.-Свердловск, 1990. – С.12.

5. Залізничний районний суд м.Львова. – Справа №2-497/95.

6. Франківський районний суд м.Львова. – Справа №2-224/96.

7. Узагальнення Верховного Суду України по практиці розгляду судами справ за скаргами на неправомірні дії органів державного управління і службових осіб, які ущемляють права громадян. – Цивільна колегія Верховного Суду України. – 1993. – С.29.

8. Шевченківський районний суд м. Львова. – Справа №2-1285/95.

Особливості підвідомчості трудових спорів

С. Коссак©

Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

Під судовою підвідомчістю треба розуміти коло спорів та інших правових вимог, розгляд і вирішення яких закон відносить до ведення суду [1, с.123]. Стаття 24 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК) зазначає, що судам підвідомчі справи по спорах, що виникають з цивільних, сімейних, трудових і кооперативних правовідносин, якщо хоча б однією із сторін у спорі є громадянин, за винятком випадків, коли вирішення таких спорів віднесено законом до відання інших органів.

Із змісту ст.24 ЦПК випливає, що, вирішуючи питання чи трудовий спір, підвідомчий суду, необхідно з’ясувати зміст спірних правовідносин (трудові правовідносини), суб’єктний склад спірних правовідносин (якщо однією із сторін є громадянин) та відсутність випадків, коли вирішення таких спорів віднесено законом до відання інших органів.

З прийняттям Конституції України виникла потреба у перегляді низки положень чинного законодавства, зокрема й тих, які регулюють питання підвідомчості. З урахуванням ст.124 Конституції України Пленум Верховного Суду України у п.8 постанови “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” зазначив, що судам підвідомчі всі справи про захист прав і свобод громадян [2]. Тому судам підвідомчі будь-які справи, які виникають з трудових правовідносин.

Слід зазначити, що не підлягають судовому розгляду спори, пов’язані з відстороненням працівників від роботи за постановою прокурора або слідчого, а вирішуються в порядку, встановленому для оскарження постанов цих органів. Після скасування такої постанови трудовий спір вирішується в загальному порядку [3, с.374].

Враховуючи вимогу трудового законодавства чи бажання, волю заінтересованої особи, яка звертається до суду за захистом трудових прав, можна виділити, відповідно, виключну чи альтернативну підвідомчість справ, які виникають з трудових правовідносин.

Суть виключної підвідомчості трудових справ полягає в тому, що ст.232 КЗпП відносить вирішення певних трудових спорів тільки до компетенції суду. Це трудові спори про поновлення на роботі незалежно від підстав припинення трудового договору, зміну дати і формулювання причин звільнення, оплату за час вимушеного прогулу або виконання нижчеоплачуваної роботи; працівників підприємств, установ, організацій, де КТС не обираються; власника або уповноваженого ним органу про відшкодування працівниками матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі організації; працівників у питанні застосування законодавства про працю, яке відповідно до чинного законодавства попередньо було вирішено власником чи уповноваженим ним органом і профспілковим органом підприємства, установи, організації в межах наданих їм прав; про відмову у прийнятті на роботу: працівників, запрошених на роботу в порядку переведення з іншого підприємства, установи організації, молодих спеціалістів, виборних працівників після закінчення строку повноважень тощо.

Альтернативна підвідомчість трудових справ допускається в тих випадках, коли один і той же трудовий спір може бути вирішений як судом, так і КТС. У випадку альтернативної підвідомчості позивач на свій розсуд вирішує, до якого органу звернутися за захистом порушених трудових прав. Виникнення такого виду підвідомчості справ, які виникають з трудових правовідносин, зумовлене тим, що Пленум Верховного Суду України своєю постановою “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” заборонив судам відмовляти особі у прийнятті позовної заяви лише на тій підставі, що її вимоги можуть бути розглянуті в передбаченому законом досудовому порядку (п.8). Тому звертатися в КТС – це право, а не обов’язок заінтересованої особи. У зв’язку з цим, потребує законодавчої зміни ст.224КЗпП, яка й надалі передбачає, що КТС є обов’язковим первинним органом по розгляду трудових спорів, що виникають на підприємствах, в установах, організаціях.

Кодекс законів про працю не містить переліку трудових спорів, які можуть розглядати КТС. Аналізуючи трудове законодавство, доходимо висновку, що заінтересована особа вправі звернутися до КТС за вирішенням будь-якого трудового спору, крім тих, які за законом належать до виключної підвідомчості суду.

У контексті підвідомчості судам трудових спорів важливо звернути увагу на те, що ст.232 КЗпП встановлює порядок розгляду індивідуальних трудових спорів. Порядок вирішення колективних спорів, пов’язаних з виконанням колективних договорів та інших угод, передбачений Законом України від 3 березня 1998р. “Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)” [4], яким встановлено розгляд таких спорів тільки трудовим арбітражем (ст.7). Однак з урахуванням вимоги Конституції України про те, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі, такі трудові спори повинні бути підвідомчі судам. Тому доцільно встановити єдиний порядок судового захисту як індивідуальних трудових прав, так і колективних у межах єдиного охоронного механізму.

Аналізуючи підвідомчість зауважимо, що значні труднощі виникають у судах у процесі вирішення спорів про стягнення заробітної плати у тих випадках, коли щодо відповідача (підприємства, організації, установи, іншого суб’єкта підприємницької діяльності) в арбітражних судах порушувалося чи вирішувалося питання про визнання його банкрутом або приймалося рішення про його ліквідацію. Окремі суди вирішували такі спори по суті, не беручи до уваги наявність спору про банкрутство в арбітражному суді та не з’ясовуючи належно питання про ліквідацію підприємства. Деякі суди в таких випадках залучали до участі в справі на стороні відповідача ліквідаційну комісію. В окремих випадках суди з метою забезпечення позову забороняли ліквідаційній комісії вчиняти дії стосовно розпорядження майном банкрута, чим фактично зупиняли ліквідаційну процедуру. В такому випадку треба враховувати, що, відповідно до ст.28 Закону України “Про оплату праці”[5], у разі банкрутства підприємства чи його ліквідації у судовому порядку зобов’язання перед працівниками такого підприємства щодо заробітної плати, яку вони повинні одержати за працю, виконану за період, що передував банкрутству чи ліквідації підприємства, здійснюється відповідно до Закону “Про банкрутство”. Згідно зі ст.5 Закону України “Про внесення змін і доповнень до Закону України “Про банкрутство”, провадження у справах про банкрутство регулюється цим Законом, Арбітражним процесуальним кодексом України (АПК), іншими законодавчими актами.[6]. За ст.1 цього Закону, кредитором є юридична або фізична особа, яка має у встановленому порядку підтверджені документами вимоги щодо виплати заборгованості по заробітній платі працівникам боржника. Після опублікування оголошення про порушення справи про банкрутство в офіційному друкованому органі всі кредитори незалежно від настання строку виконання зобов’язаннь мають право подавати заяви з грошовими вимогами до боржника (ст.11 Закону). Заяви подаються у місячний строк з дня опублікування до арбітражного суду (ст.15 Закону).

Таким чином, з моменту порушення арбітражним судом справи про банкрутство заяви працівників цього підприємства про стягнення з нього будь-яких коштів, у тому числі заробітної плати, не підлягають розгляду в загальних судах, оскільки зазначені спори за законом підвідомчі арбітражному суду. Тому, відповідно до п.1 ст.136 ЦПК, в прийомі таких заяв повинно бути відмовлено, а провадження по вже порушених справах – закрито (п.1 ст.227 ЦПК).

Отже, до сформування системи судів загальної юрисдикції і внесення змін у ЦПК підвідомчість цивільних справ судам належить визначати з урахуванням як відповідних правил ЦПК, так і положень ст.124, 55 та інших статей Конституції України.

––––––––––––––––––––

1. Цивільне процесуальне право України / Під ред. проф. Комарова В.В. – Харків, 1999.

2. Юридичний вісник України. – 1996. – 28 лист., 4 грудня.

3. Про практику розгляду судами трудових спорів: Постанова Пленуму Верховного Суду України // БЗЮП. – 1995. – №1.

4. Урядовий кур’єр. – 1998. – 2 квітня.

5. Відомості Верховної Ради України. – 1995. – №17. – Ст.121.

6. Голос України. – 1999. – 31 серпня.

Представництво сторін
у виконавчому провадженні

С. Чабан©

Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

Конституцією України не лише визначене широке коло прав громадян, але й встановлені дієві гарантії їх реалізації. Однією з таких гарантій є право на захист суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів. Найбільш повному здійсненню права особи на судовий захист значною мірою сприяє юридична допомога, у тому числі і у формі представництва. Представництво можливе у будь-якій справі і на усіх стадіях розвитку цивільного процесу, починаючи з порушення справи і завершуючи виконанням судового рішення.

Законом України “Про виконавче провадження” від 21 квітня 1999 року передбачена можливість сторонам реалізувати свої права та обов’язки у виконавчому провадженні самостійно або через представників. Визначені законом і загальні правила представництва сторін та коло осіб, які не можуть бути представниками у виконавчому провадженні (ст.12, 13 Закону “Про виконавче провадження”). Проте законодавцем до таких осіб не віднесені адвокати, які прийняли доручення про надання юридичної допомоги з порушенням правил, встановлених законодавством України про адвокату, а також особи виключені з колегії адвокатів, хоча ст.116 Цивільного процесуального кодексу України містить таку заборону. Колізія норм в юридичній літературі пояснюється тим, що представництво у виконавчому провадженні є представництвом в матеріальних правовідносинах, а не процесуальним представництвом [2, с.23]. Однак таку точку зору не можна вважати прийнятною. Дія норм Цивільного процесуального кодексу України, які регулюють участь представника, поширюються і на відносини, що виникають у процесі виконання судових рішень, бо саме ця стадія завершує юрисдикційну діяльність по захисту суб’єктивних прав громадян та юридичних осіб.

Повноваження представника сторони підтверджуються довіреністю, виданою і оформленою відповідно до вимог закону (п.5 ст.12 Закону “Про виконавче провадження”). Обсяг повноважень представника залежить від сторони, яку він представляє, та визначається змістом договору доручення між ним та довірителем [1, с.133]. На підставі ст.12 Закону України “Про виконавче провадження” представник вправі вчиняти усі процесуальні дії від імені особи, яку він представляє, окрім випадків, коли особа (боржник) зобов’язаний, згідно з рішенням, вчинити певні дії особисто. В Законі “Про виконавче провадження” не визначені ті повноваження представника у виконавчому провадженні, які повинні спеціально обумовлюватися довіреністю. Проте статтею 115 ЦПК України, яка визначає повноваження представника в суді, до повноважень представника на стадії примусового виконання рішення суду віднесені: укладання мирової угоди, відмова від виконання, передача повноважень іншій особі (передоручення), подача виконавчого листа до стягнення, одержання присудженого майна або грошей.

Представник сторони (стягувача) вправі подати до відповідного відділу Державної виконавчої служби України заяву про примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа (ст.18 Закону “Про виконавче провадження”), тим самим порушити процес виконання. Той факт, що процес примусового виконання рішення порушується представником, не заперечує можливості сторони самостійно виступити у виконавчому провадженні, що є однією з особливостей процесуального представництва.

Набувши статуту учасника виконавчого провадження, представник сторони повинен бути ознайомлений з правами на цій стадії процесу. Представник вправі брати участь у проведенні виконавчих дій, знайомитися з матеріалами виконавчого проводження, робити з них виписки, вимагати від державного виконавця надання повної інформації про хід виконання (ст.29 Закону “Про виконавче провадження”), оскаржувати дії чи бездіяльність державних виконавців, брати участь у розгляді скарг у суді (ст.248²⁰-248²⁶ ЦПК), порушувати в суді питання про поновлення пропущеного строку для пред’явлення виконавчого документа до виконання (ст.350 ЦПК), про поворот виконання (ст.420, 421 ЦПК).

Представник сторони в разі виникнення обставин, що ускладнюють виконання чи роблять його неможливим, порушує провадження у суді з приводу відстрочки або розстрочки виконання, зміни способу та порядку виконання рішення (ст.351 ЦПК). Іноді на практиці виникає потреба у конкретизації виконання рішення чи то у його роз’ясненні. В такій ситуації державний виконавець може звернутися до суду (або до іншого органу, який видав виконавчий документ) з заявою про роз’яснення змісту документа, однак представник в інтересах довірителя повинен ставити це питання перед державним виконавцем.

Більш досконалою формою надання юридичної допомоги є представництво адвоката в процесі, оскільки, як правило, громадяни не мають достатніх правових знань для захисту власних прав, свобод, охоронюваних законом інтересів, а кваліфікована допомога фахівця завжди ефективніша.

Адвокат, особа, яка володіє спеціальними знаннями в галузі права, своєчасно реагуватиме на необхідність забезпечення виконання по майнових стягненнях, опису майна боржника і накладення на нього арешту, звільнення від арешту, виключення майна з опису. Встановлюючи факт відчуження майна боржником і перевіривши законність угоди, адвокат може поставити перед повноважними особами питання про пред’явлення позову щодо визначення угоди недійсною в разі підозри про фіктивність такої угоди [3, с.159‑160].

Захист законних інтересів сторони у виконавчому провадженні адвокат може здійснювати і в інших формах: надання юридичних консультацій, складання заяв, клопотань, інших процесуальних документів. Особливо ефективним способом виконання у провадженнях про звернення стягнення на майно, поділ майна є укладення мирової угоди, адвокат може запропонувати сторонам проект угоди, яка подаватиметься до суду для подальшої перевірки та затвердження.

Участь представника на завершальній стадії процесу захисту цивільних прав забезпечує повноту надання юридичної допомоги громадянам та юридичним особам, реалізацію прав, поновлених судовим актом чи актом іншого юрисдикційного органу. Щодо переваг фахового представництва, то загальновизнаним є той факт, що ведення цивільних прав потребує високої юридичної кваліфікації та досвіду. Адвокати, надання юридичної допомоги для яких є професійним заняттям, володіють спеціальними знаннями в галузі права і можуть надавати належну й найбільш кваліфіковану допомогу, ефективно здійснювати представництво сторін і у виконавчому провадженні.

––––––––––––––––––––

1. Святоцький О.Д., Михеєнко М.М. Адвокатура України: Навчальний посібник для студентів вищих юридичних закладів і факультетів. – К.: ІнЮре, 1997.

2. Сибилёв Д.М. Закон Украины “Об исполнительном производстве”. Научно-практический комментарий. – Харьков: Легас, 2000.

3. Штефан М.Й. Цивільний процес. – К.: Ін Юре, 1997.

Цивільна процесуальна дієздатність
іноземців як умова реалізації права
на звернення до суду в Україні

Л. Фединяк©

Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

Відповідно до норм цивільного процесуального законодавства України подати заяву про порушення цивільної справи в суді можуть тільки дієздатні особи (п.8 ст.136 ЦПК України). Процесуальна дієздатність полягає у здатності особи самостійно реалізувати своїми діями процесуальну правоздатність, тобто здійснювати свої права у суді та доручати ведення справи представникові (ч.І ст.101 ЦПК). В Україні цивільна процесуальна дієздатність визнається за особами, які досягли повноліття (18-річного віку), а у випадках, передбачених законом, – за особами віком від 15 до 18 років. Процесуальна дієздатність не поширюється на неповнолітніх осіб віком до 15 років, а також на осіб, які виз­на­ні недієздатними внаслідок душевної хвороби чи недоумства або обмежено дієздат­ними внаслідок зловживання спиртними напоями чи наркотичними засобами (ч.2, 3 ст.101 ЦПК). Процесуальна дієздатність припиняється зі смертю особи.

Ці правила в Україні поширюються і на іноземних громадян та осіб без громадянства, оскільки, відповідно до ст.423, 424 ЦПК, іноземці мають право звертатися до судів України і користуються цивільними процесуальними правами нарівні з громадянами України. Винятки становлять випадки реторсії щодо іноземних громадян. Тому, іноземець досягнувши повноліття за законо­давством України, володіє на її території повною цивільною процесуаль­ною дієздатністю, навіть якщо за своїм особистим законом він вважається непов­нолітнім і недієздатним. Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть бути обмежені у процесуальній дієздатності на тих же підставах, що й громадяни України. Такі обмеження допускаються навіть у тих випадках, якщо особистий закон іноземця не знає інституту обмеженої процесуальної дієздатності.

Однак іноземний громадянин та особа без громадянства можуть бути визна­ні недієздатними або обмежено дієздатними у порядку, встановленому законо­давством України тільки в тому випадку, якщо вони постійно проживають на території України (ч.4 ст.566¹ ЦК України). В інших випадках використовується прив’язка до законо­давства громадянства особи (ст.19-21 Договору з Болгарією 1975 р., ст.18-20 – з Кубою 1984 р., ст.20-22 – з Чехословаччиною 1982 р., ст.23 – з Грузією 1995 р., ст.23 – з Литвою 1993 р., ст.22 – з Молдовою 1993 р., ст.22 – з Польщею 1993 р., ст.23 – з Естонією 1995 р., ст.24 Мінської конвенції 1993 р.).

Зміст (обсяг) процесуальної дієздатності визначається законодав­ством України, згідно з яким іноземці можуть брати участь у цивільному процесі як сторони, зокрема, як позивачі, а також як треті особи та інші заінтересовані особи (ст.4, 5, 98 ЦПК України), вести справу особисто або через представника (ст.110 ЦПК України), бути представником інших осіб, які беруть участь у справі (ст.111, 112 ЦПК України), користуватися цивільними процесуальними правами, визначеними у ЦПК для таких осіб у всіх видах провадження та стадіях цивільного процесу (ст.99, 103, 107, 108 ЦПК України).

Інститут цивільної процесуальної дієздатності тісно пов’язаний з матеріаль­ною дієздатністю. Про це свідчить саме формулювання тексту ст.101 ЦПК України: “… Неповнолітні віком від 15 до 18 років наділені в суді цивільною процесуальною дієздатністю як сторони лише у справах, що виникають з угод, які вони вправі згідно з законом укладати самостійно, та у справах про відшкодування заподіяної ними шкоди …” Отже, обмеження цивільної процесуальної дієздатності у цьому випадку зумовлена цивільною дієздатністю. Це підтверджується окремими міжнародними договорами про надання правової допомоги, що мають норму, відповідно до якої дієздатність особи під час укладання дрібних побутових угод визначається за законодавством держави, на території якої укладається угода (ч.2 ст.17 Договору з Болгарією 1975 р., ч.2 ст.21 – з В’єтнамом 1981 р., ч.2 ст.16 – з Кубою 1984 р.). Однак цивільна процесуальна дієздатність має самостійний галузевий характер, оскільки її зміст (обсяг) полягає не у матеріальних правах та обов’язках, а в процесуальних.

Норми міжнародних договорів про правову допомогу за участю України містить ст.1, відповідно до якої громадяни однієї договірної держави перебу­вають в однаковому процесуальному становищі з громадянами держави суду. Поряд з цим більшість договорів мають загальну норму про дієздатність громадян, відповідно до якої дієздатність особи визначається за законодавством держави, громадянином якої вона є (наприклад, ст.24 Договору з Румунією 1958 р., ст.25 – з Югославією 1962 р., ст.22 – з Грузією 1995 р., ст.21 – з Польщею 1993 р., ст.23 Мінської конвенції 1993 р.). У договорах за участю Алжиру, Греції, Іраку, Італії, Йємену, Китаю, Кіпру, Тунісу, Фінляндії взагалі немає норми про дієздатність особи.

Тлумачення загальної норми тих міжнародних договорів, які її мають, є різним, про що зазначається у науковій літературі. Деякі вчені, зокрема А.Рубанов, тлумачать цю норму як таку, що охоплює цивільну і цивільну про­цесуальну дієздатність. Адже, на їх думку, застосування різних колізійних прив’язок щодо цивільної й цивільної процесуальної дієздатності суперечило б принципу взаємного визнання правопорядків договірних держав. Отже, набуте на підставі вітчизняного закону іноземцем право може не дістати визнання і захисту в іншій договірній державі. Якщо ж процесуальна дієздатність іноземця визначатиметься за законом держави, громадянином якої він є, це дасть змогу уникнути таких випадків. Водночас умови та форми реалізації процесуальної дієздатності, як суб’єктивного права, визначаються за законом суду, який розглядає справу [1, c.133].

Інші вчені, наприклад П.Каленський, В.Штейнер, вважають, що оскільки йдеться про передумови процесуального характеру, то стосовно цивільної процесуальної дієздатності повинен діяти закон держави, суд якої розглядає справу. На їхню думку, норми про дієздатність, що є у міжнародних договорах про надання правової допомоги, поширюються тільки на цивільну дієздатність [2, c.251]. Сьогодні вчені також тлумачать норми національного законодавства та міжнародних договорів про надання правової допомоги стосовно цивільної процесуальної дієздатності як такі, що поширюють на іноземних громадян принцип національного режиму [3, c.460].

Принципово іншим є підхід до визначення цивільної процесуаль­ної дієздат­ності іноземців у національному законодавстві іноземних держав. По-перше, у законодавстві деяких держав поняття “цивільна процесуальна дієздатність” не використовується. Натомість застосо­вується поняття “судова і процесуальна здатність”, яке означає можливість учасника процесу самостійно виступати у суді (Болгарія, Польща, Чехія).

По-друге, у законодавстві багатьох іноземних держав для визначення процесуальної дієздатності іноземців застосовують колізійні норми. Наприклад, в Англії здатність іноземця бути позивачем у цивільній справі, тобто реалізувати право на звернення до суду, визначається за законом доміцілія іноземця, а у комерційній справі – за законом місця укладення угоди. Здатність іноземного громадянина бути стороною у цивільній справі судах Франції розглядається як складовий елемент загальної праводієздатності і визначається за національним законом особи. У французькому цивільному процесі іноземці, як правило, корис­туються такими ж цивільними процесуальними правами та мають такі ж цивільні процесуальні обов’язки, як і громадяни Франції, тобто на них поширю­ється принцип національного режиму щодо обсягу цивільної процесуальної дієздатності. Виняток становлять питання оплати іноземцями судових витрат. У ФРН процесуальна дієздатність визначається з застосуванням колізійних прив’язок або за законом громадянства, або за законом доміцілія особи. У Румунії, Болгарії, Угорщині та більшості інших постсоціалістичних державах Європи процесуальна дієздатність іноземця визначається за його національним законом. Законодавство лише деяких держав, наприклад Польщі, вказує, що судова і процесуальна здатність громадян іноземних держав встановлюється відповідно до норм закону суду (§1 ст.1117 Цивільного процесуального кодексу Польщі). Таким чином, здатність іноземного громадянина бути стороною по справі визначається переважно колізійними нормами законодавства іноземних держав. Вони відсилають до особистого закону іноземця. Обсяг процесуальних прав та обов’язків визначається за законом суду.

Враховуючи інтеграцію України у європейське співтовариство держав та необхідність наближення її процесуального законодавства до законодавства цих та інших держав, норми міжнародних договорів та національного законодавства України повинні закріплювати колізійну прив’язку – закон громадянства щодо визначення моменту настання цивільної процесуальної дієздатності іноземного громадянина.

Важливо також врахувати, що іноземні громадяни користуються в Україні не тільки цивільними процесуальними правами, як вказано у ч.1 ст.423 ЦПК України, але й повинні виконувати процесуальні обов’язки. Це також варто відобразити у цивільному процесуальному законодавстві України.

Потребує аналізу момент виникнення дієздатності осіб без громадянства. Стаття 424 ЦПК України вказує, що особи без громадянства користуються цивільними процесуальними правами нарівні з громадянами України. Міжнародні договори про надання правової допомоги за участю України не містять загальної норми, яка б визначала дієздатність осіб без громадянства. Не мають вони й спеціальних норм про цивільну процесуальну дієздатність апатридів. Тільки у багатосторонній Мінській конвенції 1993 р. є ст.І, яка надає право особам без громадянства нарівні з громадянами іноземних держав звертатися до суду, а також міститься загальна норма, сформульована у ч.2 ст.23, відповідно до якої дієздатність особи без громадянства визначається за правом держави, в якій вона має постійне місце проживання.

Частину 2 ст.23 Мінської конвенції 1993 р., як і такі ж норми двосторонніх міжнародних договорів щодо дієздатності іноземних громадян, можна також тлумачити двояко. По-перше, як таку, що охоплює тільки цивільну дієздатність, або як таку, що охоплює цивільну і цивільну процесуальну дієздатність. Щоб уникнути різного тлумачення норм Мінської конвенції 1993 р. та усунути прогалини у міжнародних двосторонніх договорах про надання правової допомоги редакцію ст.424 ЦПК України зміст якої: “Особи без громадянства мають право звертатись до судів України і користуються цивільними процесуальними правами нарівні з громадянами України” слід змінити. Треба змінити і назву цієї статті. У ч.1 ст.424 ЦПК України має бути правило про правоздатність апатридів, про цивільні процесуальні права та обов’язки (ч.2), і колізійна прив’язка, яка допоможе визначити момент виникнення цивільної процесуальної дієздатності осіб без громадянства (ч.3).

Отже, іноземець, який бажає звернутися до суду України, повинен володіти цивільною процесуальною дієздатністю. Якщо він не наділений такою дієздатністю, то суддя зобов’язаний відмовити у прийнятті заяви (п.8 ст.136 ЦПК України). Якщо ж провадження по справі в суді України буде порушено і під час судового розгляду з’ясується, що заяву було подано іноземцем, не наділеним цивільною процесуальною дієздатністю, то суддя залишає заяву без розгляду з правом повторного звернення до суду України в загальному порядку після усунення цієї умови (п.2 ст.229 ЦПК України). У випадку втрати процесуальної дієздатності іноземцем-позивачем під час судового розгляду суд зобов’язаний зупинити провадження в справі до вступу в справу або притягнення до справи правонаступника чи законного представника такого іноземця (п.2 ст.221, п.1 ст.224 ЦПК України).

––––––––––––––––––––

1. Рубанов А.А. Процессуальное положение граждан по договорам о правовой помощи // Правовое сотрудничество между социалистическими государствами.— М.: Изд-во ИМО, 1962.

2. Каленский П., Штейнер В. Вопросы международного гражданского процессуального права в договорах о правовой помощи Чехословацкой Социалистической Республики // Правовое сотрудничество между социалистическими государствами.— М.: Изд-во ИМО, 1962.

3. Гражданский процесс / Под ред. В.А.Мусина. – М.: Проспект, 1998.