Радник

Поняття та правова природа давності
в цивільних правовідносинах

В. Цікало©

Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

Усе відбувається в часі. Його вплив відображається і на цивільних правовідносинах, а відтак суб’єктивні цивільні права та обов’язки, що становлять зміст правовідносин, завжди існують у часі. Початок або межу існування цивільних прав закон зумовлює часом. Такі випадки називають часовим обмеженням прав. Іноді, може бути пов’язане з часом і здійснення цивільних прав. Нарешті, час може впливати на виникнення або припинення суб’єктивних прав.

Час покладено в основу інституту давності в цивільних правовідносинах.

Відповідно до ст.71 Цивільного кодексу України, позовна давність визначається як строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено. Під строком у юридичній літературі прийнято розуміти “період або момент часу” [1, с.21]. Отже, час, періодом або моментом якого є строк, виступає невід’ємним елементом давності.

Автор поділяє думку тих цивілістів, які вважають, що для цивільних правовідносин правове значення має не сам час, а закінчення визначеного період часу. Правові наслідки у вигляді припинення або набуття суб’єктивних цивільних прав зумовлюються не часом, як явищем соціальним, а закінченням його періоду. Відповідно до ст.240 проекту Цивільного кодексу України строком визнається період у часі, зі спливом якого пов’язана певна дія чи подія, яка має юридичне значення.

Саме із спливом часу прийнято пов’язувати в цивільно-правовій науці поняття давності. “Позовна давність  це час, після закінчення якого погашається право на позов [2, с.4]. “Якщо закінчення певного проміжку часу (строку) призводить до втрати можливості позовного захисту порушеного права, вплив часу на цивільні правовідносини опосередковується інститутом позовної давності” [3, с.5]. На закінчення строку вказує і чинне цивільне законодавство України. Згідно із ст.80 Цивільного кодексу України підставою для відмови в позові є закінчення строку позовної давності до пред’явлення позову. Представники інших галузевих дисциплін теж підтримують цю думку. В зв’язку із закінченням встановленого строку можливість захисту порушених прав втрачається [4, с.154]. Інакше кажучи, втрачається можливість здійснення права в примусовому порядку за рішенням суду. “Суть інституту давності полягає у звільненні від кримінальної відповідальності і покарання особи після закінчення встановленого у законі часу” [5, с.20]. “В найбільш загальному вигляді родове поняття давності можна визначити як закінчення певних строків” [6, с.13].

Однак і закінчення періоду часу, наприклад 3-х років, у випадку із  позовною давністю, ще не достатньо, щоб настали правові наслідки, які зумовлюються давністю. Закінчення часу ще не свідчить про давність. Для сили давності необхідно, щоб період часу закінчився, а в деяких випадках і тривав, за наявності та/або відсутності певних умов. “Закінчення певного часу володіння чи промовчання позову є лише однією із причин давності, але не сама давність”[7, с.2]. Так, відповідно до параграфу 937 Німецького цивільного уложення, який і називається “Умови набувної давності”, володілець може стати власником рухомої речі, якщо він у момент придбання володіння і в подальшому діяв добросовісно, здійснював володіння як власник протягом 10 років.

З аналізу ст. 78-80 Цивільного кодексу України випливає, що позовною давністю може бути викликано правовий результат лише за умов, коли особа не вчинила дій, спрямованих на примусову реалізацію свого порушеного суб’єктивного права протягом встановленого законом строку, який не переривався, не зупинявся, і не було поважних причин його пропуску.

Подібні умови були і залишаються характерними для різних видів давності в інших країнах світу.

Отже, закінчення часу як давність може призвести до припинення або набуття прав та обов’язків лише за наявності певних  умов, передбачених законом.

Умови давності залежно від наявності та/або відсутності яких вона спричиняє правові наслідки, можна поділити на: позитивні та негативні.

Позитивні умови давності – це умови, з наявністю яких закон пов’язує припинення або виникнення цивільних прав та обов’язків. Зокрема, позитивними умовами набувної давності можна назвати добросовісність і відкритість володіння, яке здійснюється у вигляді власності.

Негативними є такі умови, з відсутністю яких пов’язується припинення або виникнення цивільних прав та обов’язків. До негативних умов позовної давності відносяться:

- не вчинення управненою особою дій, спрямованих на примусову реалізацію свого порушеного суб’єктивного права;

- відсутність підстав для перерви строку позовної давності;

- відсутність підстав для зупинення строку позовної давності;

- відсутність поважних причин пропуску строку позовної давності.

Подібні негативні умови позовної давності характерні і для давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку (виконавчої давності).

Згідно з  цивільним законодавством багатьох іноземних держав (Австрія, Німеччина, Португалія, Росія, Франція, Японія та ін.) правові наслідки спливу  позовної давності застосовуються диспозитивно, тобто, лише за заявою сторони в спорі. Така ж норма міститься в проекті Цивільного кодексу України. Заява про застосування наслідків спливу позовної давності не може розглядатися як її умова, оскільки здійснюється вже після закінчення визначеного законом строку за наявності та/або відсутності встановлених умов. Звідси, слід зробити висновок, що правові наслідки спливу позовної давності можуть і не настати, якщо не буде відповідної заяви заінтересованої сторони. Тому, закінчення строку позовної давності, в таких випадках, лише спрямовується на погашення цивільних прав та обов’язків, але не робить цього автоматично.

Подібне розуміння давності в цивільних правовідносинах з урахуванням її умов було характерне для правових джерел кінця ХІХ – початку ХХ ст. Зокрема, професор цивільного права українського походження  Г.Ф.Шершеневич визначав давність як “закінчення відомої кількості часу, яке за наявності ще інших умов здатне припинити юридичне відношення, а в деяких випадках перетворити фактичне становище в юридичне відношення” [8, с.221-222]. Інший видатний учений цивіліст Є.В.Васьковський дотримувався аналогічної думки: …закінчення визначеного періоду часу за певних умов перетворює фактичне відношення в юридичне, тобто, іншими словами, легалізує факт. Така легалізація називається давністю [9, с.147].

На основі проаналізованих положень юридичної літератури та висловлених автором  міркувань можна запропонувати поняття давності в цивільних правовідносинах.

Давність у цивільних правовідносинах – це закінчення визначеного законом періоду часу за наявності та/або відсутності певних умов, яке спрямоване на припинення або встановлення цивільних прав та обов’язків.

При визначенні поняття давності в цивільних правовідносинах треба враховувати і той факт, що в українському законодавстві та цивілістичній літературі давність, зокрема позовну, прийнято ототожнювати із строком. Віддаючи належне вітчизняній традиції, під давністю в цивільних правовідносинах можна було б також розуміти строк, із закінченням якого, за наявності та/або відсутності певних умов, можуть припинятися або виникати цивільні права та обов’язки.  

Поняття давності в цивільних правовідносинах нерозривно пов’язане з її правовою природою.

Якщо визначати давність як вид цивільно-правових строків, що випливає, зокрема, із ст.71 Цивільного кодексу України, то вирішення питання про її правову природу залежатиме від трактування правової природи строків у цивільному праві. З цього приводу в юридичній літературі немає єдності думок. Так професор Красавчиков О.А. пропонує поділяти події як вид юридичних фактів на абсолютні та відносні. Під абсолютними подіями він розуміє явища, виникнення та існування яких не зумовлені діяльністю людини.  Відносні події – це явища, які виникли внаслідок діяльності людини, проте в подальшому розвитку не залежать від підстав їх виникнення. З огляду на це, автор вважає закінчення строків абсолютними подіями, бо “спливу часу людина не може протиставити свою діяльність, оскільки вона сама існує в часі”[10, с.168].

На думку В.П.Грибанова, у цивільному праві строки можуть встановлю­ватися людьми, однак їх плин, за загальним правилом, від волі людей не залежить. На цій підставі він робить висновок, що “юридичні строки в системі юридичних фактів цивільного права посідають самостійне місце поряд з юридичними подіями та юридичними діями і за своїм характером представляють дещо середнє між ними” [11, с.10]. З цього питання підтримую точку зору професора В.В.Луця, який не вважає, що строки посідають самостійне місце в системі юридичних фактів: “Виступаючи часовою формою, в якій відбуваються події і вчиняються дії (бездіяльність), строки породжують юридичні наслідки лише у зв’язку з діями і подіями”[1, с.20]. Оскільки зміст строку становлять або дія або подія, то поза цими фактами встановлення та існування строків втрачає сенс.

Такий підхід до вирішення питання про правову природу строків у цивільному праві може мати своїм результатом стосовно давності два висновки: або позовна давність як строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено, сама по собі не може вважатись юридичним фактом, або ж її поняття потребує перегляду з урахуванням визначених законом умов настання давності.

Та обставина, що закінчення строку позовної давності до пред’явлення позову згідно із ст.80 ЦК України є причиною відмови в позові, тобто породжує правові наслідки, дала підстави відомим науковцям вбачати в давності ознаки юридичного факту. Професор Зорислава Ромовська вважає, що “закінчення позовної давності – правоприпиняючий юридичний факт”[12, с.47]. Думки про те, що “позовна давність – це юридичний факт”[13, с.252], дотримуються також інші вчені.

Істотною ознакою давності, яка врахована і в запропонованому автором цієї статті визначенні даного поняття, є її вплив на припинення або встановлення цивільних правовідносин. Такий вплив можуть спричиняти лише юридичні факти, тобто конкретні життєві обставини, з якими закон пов’язує настання юридичних наслідків: встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов’язків.

Отже, правова природа давності в цивільних правовідносинах полягає в тому, що вона є юридичним фактом.

Давність, зокрема позовна, як юридичний факт поєднує в собі обставини, які є наслідком свідомої поведінки людей, а також “які не залежать від волі й намірів суб’єктів права”[14, с.129]. Обставиною, яка є наслідком свідомої поведінки людини, слід, зокрема, вважати: не вчинення управненою особою дій, спрямованих на примусову реалізацію свого порушеного суб’єктивного права. Обставиною, яка не залежить від волі і намірів суб’єкта матеріального цивільного права, є закінчення визначеного в законі строку (позовної давності). Поважні причини пропуску позовної давності, відсутність яких розглядається як умова її настання, можуть мати характер як дій, так і подій. Наведені приклади свідчать, що юридичний факт – давність не охоплюється ні поняттям дія, ні подія.

На цій підставі, можна стверджувати, що давність у цивільних правовідносинах займає самостійне становище в системі юридичних фактів і поєднує в собі ознаки дій та подій.

У юридичній літературі відомі визначення поняття давності, в яких акцентується увага на правових наслідках, що нею викликаються: “Давність є узаконенням фактичного стану здійснення чи нездійснення відомих прав після закінчення встановленого законом часу” [15, c.225]; “Під давністю взагалі розуміють виникнення і припинення або втрату сили прав внаслідок безперервного здійснення чи безперервного нездійснення їх” [16, c.405]. Наведені визначення не відображають правовий зміст давності в повному обсязі.

Давність – це, передусім, юридичний факт, який спрямований на встановлення або припинення цивільних правовідносин, а не самі правові наслідки, що їх причиною і є давність.

––––––––––––––––––––

1. Луць В.В. Строки в цивільних правовідносинах: Конспекти лекцій з спецкурсу. – Львів: ЛДУ, 1992.

2. Кравцов М.А. Позовна давність в радянському цивільному праві. – К.: Вид-во Київ. ун-ту, 1960.

3. Болотников И.М. Проблемы исковой давности в советском гражданском праве: Автореф. дис. канд. юрид. наук. – Ленинград: Юрид. фак-т, 1964.

4. Вишновецька С.В. Строки в трудовому праві. – Чернівці: Рута, 1996.

5. Смольников В.Е. Давность в уголовном праве. – М.: Юрид. л-ра, 1973.

6. Ткачевский Ю.М. Давность в советском уголовном праве. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1978.

7. Любавский Александр. Опыт комментария русских законов о давности // Юридический вестник, 1864.

8. Шершеневич Г.Ф. Учебник русского гражданского права. – 11-е изд. – М., 1914. – Т.1.

9. Васьковский Е.В. Учебник гражданского права. – Вып.1. Введение “Общая часть”. – С.-Пб, 1894.

10. Красавчиков О.А. Юридические факты в советском гражданском праве. – М.: Госюриздат, 1958.

11. Грибанов В.П. Сроки в гражданском праве. – М.: Знание, 1967.

12. Ромовская З.В. Спорные вопросы учения об исковой давности // Вестник Львов. ун-та. Серия юрид., 1988. – Вып.26.

13. Гражданское право Украины: [Учебник для вузов системы МВД Украины]: В 2 ч. / А.А.Пушкин, В.М.Самойленко, Р.Б.Шишка и др.; Под ред. проф.А.А.Пушкина, В.М.Самойленко. – Харьков: Основа, 1996. – Ч.1.

14. Окіншевич Лев. Вступ до науки про право і державу. – Мюнхен: Український Вільний Університет, 1987.

15. Азаревич Дмитрий. Система римского  права: Университетский курс. – С.‑Пб, 1887. – Т.1.

16. Эннекцерус Л., Кипп Т., Вольф М. Курс германского гражданского права.  –М.: Изд-во иностр. л-ры, 1950. – Т.1. Полутом 2.

Суб’єктивне право на рекламу

Л. Мамчур©

Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна.
E-mail:Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

Зміни політичного та соціального устрою, що відбуваються на Україні протягом останнього десятиріччя, без жодного сумніву мають істотний вплив на становлення правової системи незалежної держави. З появою потужних сучасних способів передачі, обробки та тиражування інформації зростає кількість суспільних відносин, що складаються з приводу інформації в тому чи іншому вигляді. Через свою значущість для окремої особи та для суспільства в цілому інформація дедалі частіше стає предметом регулювання конституційного [1, с.14], адміністративного, цивільного [2, с.190-191], кримінального і навіть міжнарод­ного [3, с.279] права.

Стаття 19 Загальної декларації прав людини визнає за фізичною особою право на свободу переконань і вільне їх виявлення. Зміст цієї свободи складається з двох елементів: по-перше, свободи дотримуватися власних, уже сформованих переконань та, по-друге, свободи формувати переконання і виявляти їх шляхом пошуку, отримання чи поширення інформації та ідей за допомогою будь-яких засобів незалежно від державних кордонів [4, 40]. Отже, інформація набуває статусу особистої немайнової цінності.

Багатоваріантність форм існування інформації визначає потребу в правовому регулюванні окремих, специфічних її видів. Однією з форм існування і руху інформації в суспільстві є реклама – інформація про осіб, товари, послуги або ідеї, подана особливим чином з метою популяризації серед наперед невідомої групи осіб. З її допомогою досягається збільшення обсягів продажу товарів, надання послуг, підвищення рейтингу особи чи ступеня визнання ідеї в суспільстві.

Рекламній інформації, як об’єктові права на рекламу, притаманні загальні ознаки особистих немайнових благ: 1) реклама є нематеріальним, ідеальним компонентом буття, і тому вираження її фактичної, реальної цінності для особи в грошовому еквіваленті видається проблематичним; 2) реклама має неспоживчий характер; вона фізично не витрачається, не “старіє”. Єдино можливим старінням для неї є моральне, у вигляді поступової втрати з плином часу актуальності смислових понять або уявлень; 3) рекламну інформацію можна фіксувати на матеріальних носіях, з подальшим необмеженим тиражуванням, розпов­сюдженням і перетворенням цих носіїв; 4) законодавчо не встановлена монополія на володіння і використання як рекламної будь-якої інформації, крім тієї, що становить комерційну чи державну таємницю, або є об’єктом інтелектуальної власності.

Разом з тим рекламі притаманні і специфічні ознаки: 1) повторюваність, з допомогою якої реклама впливає на формування уявлення чи інтересу у тих, кому вона адресована; 2) реклама стала звичним явищем, невід’ємною складовою суспільного життя, є інструментом активного впливу на суспільну свідомість [5 с.128] і сприймається людиною автоматично, а інколи і підсвідомо (наприклад, у випадках використання сумнозвісного 35-го кадру в рекламних телероликах або при прослуховуванні радіоролика [6, с.33]), паралізуючи самостійність людини у виборі; 3) конкурентність середовища існування. Реклама привертає увагу до конкретної ідеї, особи, послуги змушуючи виділити її серед низки інших, подібних до неї ідей, особи чи послуг. Безальтернативність, нав’язливість чи умови дефіциту перетворюють рекламу у мертвонароджену: вона втрачає здатність впливати на суспільство [7, c.12]; 4) реклама завжди має на меті стимулювати появу правового результату: виникнення цивільних правовідносин (наприклад, укладення договору купівлі-продажу, міни, перевозки тощо), їх зміни або припинення (збільшення чи зменшення кількості прихильників ідеї економічних реформ), виконуючи тим самим роль виклику на оферту або своєрідного каталізатора суспільної активності громадян. Оскільки мета досягається не в кожному випадку, то й кінцевий результат може бути як бажаним, так і небажаним для рекламодавця.

Ці особливості зумовлюють специфічні функції реклами в суспільстві та необхідність спеціального правового регулювання. Окремі аспекти існування реклами в українському суспільстві врегульовуються Законами України “Про інформацію”, “Про інформаційні агентства”, “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”, “Про захист прав споживачів”, “Про захист від недобросовісної конкуренції”, низкою інших законів та підзаконних нормативних актів. Основні питання обігу реклами знайшли своє вирішення в Законі України “Про рекламу”.

Відповідно до цього Закону, правом на рекламу в Україні володіє будь-яка фізична, юридична особа чи держава, в тому числі іноземна (за умови наявності у неї цивільної правосуб’єктності), що є замовником реклами для її виробництва та/або розповсюдження. Така особа називається рекламодавцем (ст.1). Рекламодавцями можуть виступати:

громадяни України та іноземці:

- без спеціальної процедури державної реєстрації – у тому випадку, якщо результатом реклами буде задоволення їхніх соціальних та побутових потреби;

- з реєстрацією в якості суб’єкта підприємницької діяльності – якщо здійснюється реклама видів або результатів їх статутної діяльності;

юридичні особи національної та іноземної юрисдикції за умови належної державної реєстрації:

- суб’єкти підприємницької діяльності;

- громадські організації, в тому числі релігійні громади та міжконфесійні об’єднання, політичні партії та рухи, професійні спілки;

держава в особі органів влади і управління як в центрі, так і на місцях.

Практика свідчить, що найчастіше правом на рекламу користуються суб’єкти підприємницької діяльності. Для рекламування окремих видів товарів чи послуг, зокрема, алкогольних чи тютюнових виробів, юридичних послуг, лікарських засобів та ін., їм необхідно також пройти процедуру ліцензування.

Право на рекламу належить до особистих немайнових прав, пов’язаних з майновими, оскільки здійснення цього права може мати для його носія досить відчутні наслідки економічного характеру (наприклад, суттєво збільшує обсяги або можливості реалізації предмета реклами). Метою здійснення суб’єктивного права на рекламу є популяризація об’єкта реклами. Відтак суб’єкт володіє такими юридичними можливостями-правомочностями [8, с.118]: а) створює інформацію та надає їй вигляду індивідуально визначеного рекламного продукту; б) використовує готовий рекламний продукт шляхом його розповсюдження [9, с.137]. Єдиною підставою для реалізації права на рекламу є затрата або оплата рекламодавцем певної кількості праці, спрямованої на здійснення даних правомочностей.

Створити рекламний продукт рекламодавець може безпосередньо, самостійно визначаючи зміст, розмір, форму, дизайн, рекламні засоби для інформаційного повідомлення. Проте для створення ефективної реклами необхідно володіти професійними, вузькоспеціальними знаннями та навичками. За браком таких якостей у рекламодавця, він може звернутися за допомогою до будь-якої рекламної агенції. Уклавши з нею цивільно-правовий договір на надання рекламних послуг, клієнт опосередковано реалізує належну йому правомочність щодо створення рекламного продукту.

Використання готової до оприлюднення рекламної інформації теж може бути здійснене рекламодавцем як безпосередньо, так і опосередковано. В першому випадку рекламне повідомлення розповсюджується зусиллями спеціально створеного структурного підрозділу підприємства; в другому – шляхом укладення договору з рекламною агенцією. Оскільки розповсюдження реклами теж вимагає професійного підходу, то на практиці рекламодавець надає перевагу опосередкованому способу реалізації свого права.

При безпосередній реалізації рекламодавцем своїх правомочностей жодного сумніву у немайновому характері права на рекламу не виникає. Складнішим, мабуть, є визначення характеру даного суб’єктивного права у випадку, коли воно здійснюється опосередковано, оскільки і виготовлення (створення), і розповсюдження рекламного продукту здійснюється рекламною агенцією на підставі оплатного цивільного договору. Вирішальним аргументом в цій ситуації має бути той факт, що критерієм визначення суми договору на створення чи розповсюдження реклами є не характеристики рекламного продукту (розмір, форма тощо) чи обрані для його поширення методи, а кількість та якість праці, вкладеної у створення реклами, або місце в друкованих засобах масової інформації чи ефірний час. Отже, і в разі опосередкованого здійснення право на рекламу зберігає особистий немайновий характер.

Суб’єктивне право на рекламу є невідчужуваним від особи носія. Проте це не означає того, що його здійснення і захист можуть бути доручені третім особам. Подібно до інших особистих немайнових прав, право на рекламу має абсолютний характер. Його суб’єкт є управомоченим, а праву суб’єкта протипоставлено обов’язок невизначеного кола осіб утримуватися від порушення цього права.

Суб’єкт права на рекламу може здійснювати його на власний розсуд; здійснення вважається правомірним у випадку надання належної реклами. Позитивних критеріїв належності реклами в Законі немає. Натомість встановлено вимоги обмежувального чи заборонювального типу, що дає нам можливість встановити межі правомірності рекламних засобів. Поведінка є правомірною, якщо вона вчиняється відповідно до мети, для досягнення якої право було надане суб’єкту, і не порушує права та охоронювані законом інтереси третіх осіб, тобто є добросовісною.

Кінцевою метою будь-якої реклами є формування бажаного для рекламодавця уявлення у певної третьої особи (юридичної чи фізичної). Така особа визначається в Законі України “Про рекламу” як споживач реклами (п.п.3, 8 ст.2). Його права та інтереси охороняються при правомірному здійсненні права на рекламу. Реклама не повинна завдавати споживачеві моральної, фізичної чи психічної шкоди, створювати небезпеку для його життя і здоров’я, особливо якщо споживач – неповнолітній.

Недопустимо використовувати зброю, навіть іграшкову, при створенні реклами, або моделювати ситуації, при імітації яких неповнолітньому чи іншим особам може бути заподіяна шкода (ст.19 Закону). Як видається, відповідне положення закону є не зовсім вдалим. Доцільно було б вказувати мету реклами із застосуванням зброї: якщо внаслідок розповсюдження такої реклами заподіюється або може бути заподіяна шкода інтересам особи, держави чи суспільства, то така реклама є недопустима; і навпаки така реклама є бажана, якщо вона пропагує суспільно ціннісні ідеї (наприклад, соціальна реклама, що спрямована на формування уявлення про неприпустимість збройного розв’язання суспільних конфліктів).

Забороненим способом реклами для неповнолітніх є звернення до них із прямими закликами придбати продукцію чи звернутись до третіх осіб з проханням зробити покупку; розміщення внутрішньої реклами (крім соціальної) у дошкільних та загальноосвітніх закладах освіти (п.2 ст.16 Закону) та зовнішньої реклами тютюнових виробів чи алкогольних напоїв ближче ніж за 200 м від території таких установ (абз.7 п.7 ст.21 Закону).

Заборонено розповсюджувати рекламний продукт, орієнтуючись на дітей віком до 14 років. Зокрема, не допускається трансляція реклами у передачах телебачення і радіо, що розраховані на дитячу аудиторію (абз.2 п.2 ст.12 Закону). Допустимою є лише реклама у дитячих друкованих засобах (ст.13). Такі обмеження відповідають мінімальному обсягу дієздатності дітей, встановленому ст.14 ЦК України. Щодо неповнолітніх віком від 14 до 18 років забороні підлягає реклама, що може мати негативний вплив на свідомість підлітка (наприклад, із зображенням вживання неповнолітніми продукції, не призначеної або забороненої для них; що спрямована прямо чи опосередковано на підрив авторитету дорослих чи їх дискредитацію). Розбіжність між положенням Закону України “Про рекламу” та ст.ст.13, 14 ЦК України щодо вікового цензу (14 і 15 років відповідно) дає нам підстави констатувати наявність спеціальної часткової “рекламної дієздатності” при загальній мінімальній цивільно-правовій дієздатності.

Здійснення права на рекламу не повинно порушувати права третіх осіб. Наприклад, недопустимо використовувати в рекламі ім’я чи образ фізичної особи без її згоди. В рекламі не допускається жодної дискримінації за ознаками походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, роду та характеру занять, місця проживання і т. ін. Реклама, що є предметом авторського права, використовується з дотриманням вимог Закону України “Про авторське право і суміжні права”. Цей Закон також врегульовує питання використання об’єктів авторського права в рекламі.

Суб’єктивне право на рекламу не може бути припинене за життя його носія – фізичної чи юридичної особи ні добровільно, ні примусово [10, с.71]; воно припиняється лише одночасно зі смертю чи ліквідацією управомоченого; питання про правонаступництво цього права у вітчизняному законодавстві не вирішене.

––––––––––––––––––––

1. Закон України “Про авторське право і суміжні права” від 23.12.93. – ВВР, 1994, №13, ст.64; із змінами і доп., внесеними Законами України від 28.02.95 №75\95 ВР, ВВР, 1995, №13, ст.85; від 16.07.99 №998-ХІV. Голос України, 01.09.99.

2. Закон України “Про інформаційні агентства” від 28.02.95. – ВВР, 1995, №13, ст.83.

3. Закон України “Про інформацію” від 02.10.95. – ВВР, 1992, №48, ст.650.

4. Закон України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” від 16.11.92. – ВВР, 1993, №1, ст.1; із змінами і доп., внесеними Законом України від 14.02.97 №70\97 ВР;

5. Закон України “Про захист від недобросовісної конкуренції” від 07.06.96. – ВВР, 1996, №36, ст.164; із змінами, внесеними Законом України від 18.11.97 №642/97-ВР;

6. Закон України “Про захист прав споживачів” від 12.05.91. – ВВР, 1991, №30, ст.379; із змінами і доп., внесеними Законами України від 15.12.93 №3682-ХП, ВВР, 1994, №1, ст.1; від 02.03.95 №82\95-ВР, ВВР, 1995, №14, ст.90; від 20.06.95 №230\95-ВР, ВВР, 1995, №23, ст.182; від 18.06.97 №365\97-ВР, Урядовий кур’єр, 08.07.97.

7. Закон України “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності” від 18.02.92. – ВВР, 1992, №21, ст.297; із змінами і доп., внесеними Законами України №75\95-ВР від 28.02.95, ВВР, 1995, №13, ст.85; №82\95-ВР від 02.03.95, ВВР, 1995, №14, ст.90; №258\95-ВР від 05.07.95, ВВР, 1995, №28, ст.202; №642\97-ВР від 18.11.97, ВВР, 1998, №10, ст.36; №154\98-ВР від 03.03.98, ВВР, 1998, №34, ст.229.

8. Закон України “Про рекламу” від 03.07.96. – ВВР, 1996, №39, ст.181; зi змінами і доп., внесеними Законом України від 18.11.97 №642/97-ВР.

9. Письменицкий А. Взаимодействие государства и средств массовой информации: Автореф. дис. … канд. юр. наук. –Харьков, 1997.

10. Гражданское право. Учебник для юрид. вузов и ф-тов. // Под ред. Толстого Ю.К., Сергеева А.П. – М, 1996. – Ч.1.

11. Vahrenwald A. The Advertising Law of the European Union // European Intellectual Property Review. – 1996. – Vol.18. – №5.

12. Загальна декларація прав людини від 10.12.1 948 р. – ООН. Офіційні звіти першої частини третьої сесії Генеральної Асамблеї. А/810.

13. Письменицкий А.А. Информационное право Украины // Бизнес-Информ. –1996. – №4.

14. Коркодил О., Сидорук С. Радіо FM: стереозваба для меломанів, рекламодавців та кандидатів у Президенти // Галицькі контракти. – 1999. – №36.

15. Гермогенова Л.Ю. Эффективная реклама в России. Практика и рекомендации. – М.: Партнёр ЛТД, 1994.

16. Алексеев С.С. Общая теория государства и права: В 2 т. – М.: Юрид.лит., 1982. – Т.2.

17. Шмиттгоф К. Экспорт: право и практика международной торговли / Пер. с англ. – М.: Юрид.лит., 1993.

18. Братусь С.Н. Предмет и система советского гражданского права. – М.: Юрид.лит., 1963.

Поняття і сутність юридичної особи
в сучасних умовах

О. Яворська©

Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

Сучасні економічні системи немислимі без існування різного роду об’єднань, союзів, спілок. Вони поєднують особисті зусилля і капітали для досягнення певних цілей. Основною правовою формою таких колективних утворень, які беруть участь у цивільному обігу, є конструкція юридичної особи.

Ідея юридичної особи, як суб’єкта цивільних правовідносин належить римським юристам, хоча це поняття древні римляни не використовували. Але саме в римському праві була обґрунтована і розвинута теза про необхідність розширення кола суб’єктів цивільних правовідносин за рахунок особливих організацій, спілок, об’єднань, які створювалися громадянами – особами фізичними.

Поняття юридичної особи з’явилося в ранньому середньовіччі для характеристики певного об’єднання, вигідного і визнаного державою. Одне з перших понять юридичної особи дав папа римський Інокентій ІV. У 1245 році він писав, що юридична особа існує лише як поняття і завдяки фікції. Вона не наділена тілом, а отже і не володіє волею. Перше капітальне наукове дослідження юридичних осіб проведено Ф.К.Савіньї в середині ХІV ст. і увійшло в історію під назвою “теорія фікції”, оскільки волею, свідомістю, тобто властивостями суб’єкта права володіє тільки людина, з іншого боку майнові права можуть належати не тільки окремій людині, а союзу, корпорації. Тобто законодавець визнає за такими союзами властивості суб’єкта права, а отже, звертається до фікції.

Інший напрям обґрунтування колективних утворень пропонує теорія реальності (органічна теорія) юридичної особи. Ця теорія пов’язана з іменем німецького юриста ХІХ ст. Гірке. Він розглядав юридичну особу як реально існуючий суб’єкт права, необхідний для нормального функціонування держави як союзну особу. Така союзна особа є визнана правопорядком діяльність людського об’єднання. Союз виступає як щось відмінне від людей, які в нього входять і є суб’єктом права.

Політичний і економічний розвиток вніс свої корективи у розуміння суті юридичної особи. С.І.Аскназій держави автор теорії радянського періоду, суть якої полягає в тому, що юридична особа не що інше, як сама держава, але взята не в єдності всіх функцій, а діюча на певній ділянці системи [1, c.33]. (така теорія могла існувати і сприйматися тільки в умовах повного одержавлення економіки). За теорією директора, автор якої Ю.К.Толстой, з огляду на “людський субстрат” юридична особа зводиться до відповідального директора, керівника, котрий є органом юридичної особи і здійснює її представництво [2, c.88]. Згідно з теорією соціальної реальності (автори Д.М.Генкін, Б.В.Черепахін), сутність юридичної особи зводиться до соціальних зв’язків між людьми [3, c.17].

За теорією колективу (автор А.В.Венедиктов), юридична особа – це організований державою колектив робітників та службовців на чолі з відповідальним керівником, на який держава поклала виконання певних завдань і якому для цього надана відповідна частка державного майна [4].

Названі теорії сформувалися у специфічних політичних і економічних умовах, та разом з тим аргументи на користь тієї чи іншої позиції дають змогу правильно оцінити поняття і місце юридичних осіб як суб’єктів цивільних правовідносин.

Стаття 23 ЦК (в редакції 1963 р.) визначає юридичні особи як підприємства, установи, організації, які наділені відокремленим майном, можуть від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав та нести обов’язки, бути позивачами і відповідачами в суді, арбітражному або третейському суді.

Традиційно в науковій літературі виділяють і обгрунтовують такі ознаки юридичної особи [5, c.90-93]:

1) майнова відокремленість;

2) організаційна єдність;

3) виступ у цивільному обороті від свого імені;

4) здатність нести самостійну майнову відповідальність;

5) здатність бути позивачем і відповідачем у суді, арбітражному чи третей­ському суді.

Перелічені ознаки визнають істотними. Як неістотні(похідні, додаткові) вважають такі: право на рахунок у банку, мати печатку тощо.

Проте не всі з перелічених істотних ознак є визначальними, первинними для характеристики юридичної особи. В сучасних умовах можливе створення юридичної особи однією фізичною особою (приватне підприємство). Такої ознаки, як організаційна єдність, тобто в деякому розумінню організований колектив, зовсім немає. Юридична особа може не мати власного майна (приміром, юридична фірма надає послуги населенню, будь-яка консалтингова фірма, зареєстровані в установленому законом порядку). Здатність мати права і набувати обов’язки, виступати позивачами і відповідачами, нести самостійну юридичну відповідальність очевидно можуть тільки створені (зареєстровані, легалізовані) юридичні особи. Тобто ці ознаки не є визначальними, первинними, а випливають власне із визнання певного об’єднання юридичною особою. Такий, лише поверховий погляд на визначення та ознаки юридичної особи свідчить про необхідність глибокого наукового осмислення і дослідження поняття юридичної особи.

Характерною ознакою юридичної особи у праві Англії і США визнають її незалежне існування від осіб, що входять до її складу. Виділяють таку ознаку, як самостійна воля юридичної особи, що відрізняється від волі тих, хто входить до неї.

У будь-якому випадку юридична особа повинна була з’явитися і з’явилася як самостійний суб’єкт права передусім для розмежування відповідальності її засновників і об’єднання, яке ними утворювалося. Наділяючи юридичну особу певним майном(майнова відокремленість), фізичні особи (її засновники) тим самим мінімізували свій ризик. Адже надалі за будь-якими зобов’язаннями юридична особа несла самостійну майнову відповідальність закріпленим за нею майном. Фізичні особи не відповідали за зобов’язаннями юридичної особи. Саме цей принцип порушується у випадку визнання за чинним законодавством повних та командитних товариств юридичними особами. Адже в таких господарських товариствах не розмежовується відповідальність засновників і створюваних ними юридичних осіб. Учасники повного товариства, як і повні командити в командитному товаристві, відповідають за зобов’язаннями цих товариств усім своїм майном.

Украй заплутаним є законодавче визначення “підприємства”, “госпо­дарського товариства” як юридичних осіб. У ст.2 Закону “Про підприємства” [6] господарські товариства розглядаються як вид підприємства. Стаття 1 Закону “Про господарські товариства” [7] визначає господарські товариства як підприємства, установи, організації, створені на засадах угоди юридичними особами і громадянами шляхом об’єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку. Проте підприємство і господарське товариство – це різні види юридичних осіб, більше того, умови їх створення істотно відрізняються. Так для створення підприємства і його реєстрації не вимагається формування статутного фонду, тоді як така умова є необхідною у разі створення і реєстрації господарських товариств(крім повних і командитних). Тому законодавча неефективність визначення таких важливих понять негативно позначається і на практичній діяльності. Реєструються “унікальні” організаційно-правові форми – підприємство у формі товариства з обмеженою відповідальністю. Питання, який режим правового регулювання такої структури – залишається відкритим.

Потребує докорінної зміни розуміння природи статутного фонду. На сьогодні законодавець в імперативному порядку потребує формування певної частки статутного фонду для новоутворюваних юридичних осіб на момент державної реєстрації (для товариств з обмеженою, з додатковою відповідальністю та акціонерних товариств). Після державної реєстрації доля статутного фонду нікого не цікавить, отже, кошти статутного фонду можуть бути використані на заробітну плату чи інші потреби засновників. По суті, такий законодавчий режим є своєрідною легалізацією “тіньових” грошей. Проте статутний фонд насамперед покликаний бути гарантією потенційних контрагентів юридичної особи на ринку. Законодавча можливість фактичної розтрати статутного фонду вже наступного дня після реєстрації аж ніяк не сприяє гарантії інтересів контрагентів юридичної особи.

Водночас вимога про сформування статутного фонду до моменту реєстрації інколи буває нездоланною економічною перешкодою для малого бізнесу. Тому вимога про існування статутного фонду і його непорушність (поточне поповнення) протягом повного періоду діяльності юридичної особи повинна бути універсальною для всіх суб’єктів – юридичних осіб, – які займаються виробничою діяльністю, тоді як для юридичних осіб сфери послуг, благодійницьких та інших невиробничих сфер така вимога не повинна ставитися. У цивільному обігу не повинні створюватися та існувати юридичні особи не наділені майном, особливо у виробничій сфері. Діяльність таких юридичних осіб фактично зводиться до фіктивного підприємництва. Соціальні й економічні наслідки такої діяльності надзвичайно складні і зводяться до прямих втрат довірливих громадян та інших добросовісних суб’єктів на ринку.

На підставі викладеного, як видається, має бути вироблений єдиний уніфікований законодавчий підхід до розуміння суті та ознак юридичної особи в сучасних умовах.

––––––––––––––––––––

1. Аскназий С.И. Об основаниях правовых отношений между государственными социалистическими организациями // Ученые записки Ленингр. юрид. ин-та. – Л., 1947. – Вып. 4.

2. Толстой Ю.К. Содержание и гражданско-правовая защита права собственности в СССР. – Л., 1955.

3. Генкин Д.Н. Значение применения института юридического лица во внутреннем и внешнем товарообороте СССР. // Собрание научн. работ Моск. ин-та народ. хоз-ва. – М., 1955. – Вып. 122.

4. Б.В. Волеобразование и волеизъявление юридического лица // Правоведение. – 1958. – №2.

5. Венедиктов А.В. Государственная социалистическая собственность. – М.; Л., 1948.

6. Див.: Загальна теорія цивільного права / За ред. Підопригори О.А. і Бобрової Д.В. – К., 1992.

7. Відомості Верховної Ради України. – 1991. – №24. –Ст.272 (з наступними зміна і доповненнями).

8. Відомості Верховної Ради України. – 1991. – №49. – Ст.682 (з наступними змінами і доповненнями).

Тлумачення й кваліфікація норм права
та кваліфікація правовідносин
у міжнародному приватному праві

Г. Фединяк©

Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

Перед заінтересованими особами, що є учасниками певних відносин, а також перед судом чи іншим органом, які повинні вирішити спір з “іноземним елементом”, виникають проблеми, пов’язані з кваліфікацією відносин як правових. Це також проблеми визначення галузі чи інституту права, норми яких слід застосовувати до регламентації правовідносин та питання тлумачення норм законодавства. Зазначену діяльність фізичних осіб, у тому числі службових, а також юридичних, у багатьох правових системах сучасності регулюють норми права, які містять закони з міжнародного приватного права та процесу, цивільне законодавство, міжнародні договори. Ці норми охоплюються, як правило, загальною частиною юридичних актів, бо застосовуються до регулювання усіх приватно-правових відносин з “іноземним елементом”: цивільних, сімейних, трудових та ін. Чинні законодавчі акти України таких норм не мають. Проте вони конче потрібні, оскільки сьогодні формується законодавство України, покликане регулювати міжнародні приватно-правові відносини. Незважаючи на брак у законодавстві України (та й колишнього СРСР) норм, які б регулювали це питання, все ж спірні моменти вирішувалися практично.

Можна стверджувати, що тлумачення норми – це з’ясування її змісту. Кваліфікація відносин – це з’ясування їх належності до таких відносин, що регулюються нормами права, а також з’ясування галузі права та правових інститутів, які слід застосувати до правовідносин.

Так у правових системах по-різному може вирішуватися питання співавторства. Зокрема, французьке право вважає творців музично-драматич­ного твору (композитора та лібретиста) співавторами. Проте, за німецьким правом, мова йде про існування взаємопов’язаних, але все ж самостійних авторських прав на два твори. Та й саме порушення авторських прав може бути врегульованим у одних правових системах нормами інституту авторського права, в інших – нормами, що регулюють деліктні правовідносини.

Різну правову кваліфікацію як спадкове право або ж зобов’язання з делікту може мати, залежно від правової системи, факт смерті особи та право певного кола осіб на отримання у зв’язку з цим відшкодування. Деякі інститути, наприклад, “позовна давність”, “зарахування зустрічних вимог” можуть належати до різних галузей права. Так у “сім’ї” “загального” права – це питання цивільного процесу, в інших правових системах вони є матеріально-правовими інститутами. Від вирішення питання їх кваліфікації залежить й можливість застосування цих інститутів. Вони не будуть застосовуватися, якщо належатимуть до процесуального права – адже відомо, що правові системи не використовують іноземне процесуальне право.

Кваліфікація норми є елементом її тлумачення й полягає в юридичній оцінці цього правила. Вона спрямована на встановлення мети норми права. Для позначення цієї проблеми юристами різних правових систем вживається й інша термінологія: “класифікація” (Бекетт й Чешир), “характеристика” (Фелкенбрідж та Робертсон), “класифікація”, “кваліфікація” (Дайсі). Останній термін викорис­товувався вітчизняним ученим В.М.Корецьким і знайшов постійне застосування у вітчизняній правничій термінології та термінології держав “сім’ї” континен­тального права [1, с.139-165].

Тлумачення та кваліфікація є різними за своєю суттю та значенням. Проте це взаємопов’язані процеси у правозастосувальній практиці. Норма права потребує свого тлумачення оскільки вона існує. Проблема кваліфікації норми виникла у XIX ст., коли виявилася найбільша нерівномірність економічного розвитку держав. Саме тоді римське право, зокрема Corpus juris civilis Юстініана, як джерело єдиних для європейського континенту, і частково для Англії, юридичних понять почало втрачати своє значення. У перших кодифікаціях кінця ХIX – початку ХХ ст. юридичні терміни мають різне значення. Крім того іноді одна й та ж проблема набувала своєї регламентації у різних галузях права чи правових інститутах.

Не виділяючись протягом століть, питання предмета кваліфікації як самостійне вперше знайшло своє відображення у кінці ХІХ ст. у працях німецького правника Кана та французького Бартена. Обидва вчені дійшли висновку, що колізійні норми різних правових систем, навіть у випадку їх формулювання однаковою термінологією, мають у собі так звані “приховані колізії”, що породжують “конфлікт кваліфікацій”, тобто неузгодженість принципів національного права. Так поняття “доміцілію” має різний зміст у праві Великобританії та Франції. Правові наслідки кваліфікації цього поняття за правом різних держав не є однаковими.

Питання тлумачення та кваліфікації стосується як колізійних, так і матеріально-правових норм, на підставі яких має бути вирішений спір про право. Мова йде про поняття приватного права конкретної держави, понять міжнародних угод, звичаїв.

Кваліфікація обставин справи (суті спору) чи норми права може бути різною залежно від того, принципи якої правової системи застосовуватимуться. Тому розрізняють декілька основних способів кваліфікації: за законом суду; за системою права тієї держави, до якого відсилає колізійна норма; за принципом автономної кваліфікації [2, с.133].

Перший спосіб кваліфікації – за законом суду (lege fori) – означає, що суд, застосовуючи колізійну норму, кваліфікує її поняття відповідно до змісту, який вони мають у цивільному законодавстві правової системи місця знаходження суду. Кваліфікація за lege fori виявляється й тоді, коли суд, керуючись визначеннями, поняттями, категоріями свого права, кваліфікує іноземне право як власне. Названа теорія виникла в період буржуазних революцій в Європі, коли суди прагнули застосувати норми власної правової системи. Якщо ж їм доводилося застосовувати закони інших держав, вони пристосували їх до своїх інтересів.

Англійці поширювали своє “загальне” право на інші правові системи, використовуючи готові місцеві форми. Зокрема, англійські суди розглядали бельгійське право ніби вони засідали в Бельгії. При цьому спостерігалася схильність британських суддів вносити англійську кваліфікацію в іноземне право. Адже іноземне право для англійського суду не є правом у його звичайному розумінні, а фактом. Про цей факт суд дізнається через експертів і оцінює його на свій розсуд, як і будь-який інший факт, що має значення для вирішення справи. Тому в англійській доктрині вважається, що кваліфікацію інститутів іноземного права повинен робити англійський суд. Іноземну кваліфікацію він не вважає обов’язковою для себе.

Доцільність кваліфікації за законом суду підтримувалася Каном, Бартеном, Батіффолем, Мельхіором. Вони вважали, що оскільки у кожній державі є власна система колізійного права, то кожна з них користується поняттями та термінами свого цивільного права, власних цивільних кодифікованих актів. Сьогодні як у доктрині, так і в судовій практиці більшості країн Західної Європи питання кваліфікації вирішується за законом суду. Так, відповідно до швейцарського Закону з міжнародного приватного права 1989 р., суди повинні самостійно встановлювати зміст іноземного закону у разі його застосування.

Такий спосіб кваліфікації часто унеможливлює застосування іноземного права. У випадках, коли одна із сторін наполягає на застосуванні невідомого суду права, він прагне відхилити позов чи захист, побудований на іноземному праві на підставі неможливості доведення факту, або знаходить відповідну норму у відомій йому правовій системі третьої держави, або ж застосовує “загальні принципи цивілізованих націй”, чи йому доводиться застосувати закон суду. У деяких випадках кваліфікація за lege fori є єдино можливою.

Кваліфікація за законом суду вважається допустимою для вирішення питання про застосування права певної держави, так звана “первинна кваліфікація”. Якщо колізійна проблема вирішена на користь іноземного закону, то подальша кваліфікація називається “вторинною”. Цілком логічним є здійснення “вторинної” кваліфікації на підставі принципів та понять тієї правової системи, до якої відсилає колізійна норма, хоч у практиці відомі випадки застосування lege fori.

Опоненти зазначеного способу кваліфікації за законом суду М.Вольф, Ф.Малорі та інші вважали більш доцільним проведення кваліфікації за принципом lex causae. На їхню думку, суд повинен тлумачити колізійну норму відповідно до принципів, понять того права, до якого ця норма відсилає. Вказана теорія не знайшла широкого схвалення. Адже фахівцю, правовий світогляд якого формується здебільшого під впливом принципів, понять, категорій, термінів власної правової системи, складно зрозуміти іноземне право так, як його розуміють у країні походження. Та й прихильники кваліфікації за принципом lege causae суперечить собі, стверджуючи, що суд має суверенне право тлумачити іноземний закон.

Має сенс й заперечення, згідно з яким нелогічно брати за основу тлумачення й кваліфікацію поняття іншої правової системи, яку на підставі цієї ж колізійної норми ще слід встановити.

Третій спосіб кваліфікації – “автономну кваліфікацію” запропоновано у 30-х роках ХХ ст. німецьким юристом Е.Рабелем та незалежно від нього англійським правником Бекеттом. Його зміст зводиться до того, що суд, розглядаючи спір з “іноземним елементом”, повинен провести кваліфікацію понять норми права не шляхом звернення до конкретних існуючих правових систем, а на основі загальних правових понять, що утворюються шляхом порівняльного юридичного аналізу законодавства окремих держав. Кваліфікація повинна бути “автономною”, “вільною” від будь-якої конкретної системи права (“наддержавною”). Внаслідок застосування цієї теорії можуть бути сформовані поняття, до яких повинен звертатися суддя будь-якої держави у випадку виникнення “конфлікту кваліфікацій”. Водночас “загальне поняття” за своїм значенням може досить далеко відходити від змісту відповідного поняття у конкретній системі права чи не мати з ним нічого спільного.

Автономна кваліфікація не може відбуватися поза порівняльним правознавством. Проте порівняльне правознавство позбавлене нейтральності і його застосування часто охоплює й конкретну національну правову культуру. Спосіб “автономної кваліфікації” критикується багатьма правниками. Вони вважають, що його застосування є нереальним, оскільки не можна вимагати від суду знання та застосування методів порівняльного правознавства, важко сформувати систему понять, на основі яких можна було б проводити кваліфікацію. До того ж різниця в змісті навіть однойменних понять у праві різних держав є суттєвою. Порівняльне правознавство може створити деякі загальні правові поняття. Але тільки там, де різниця в змісті інститутів і понять позитивного права різних країн є мінімальною чи її немає взагалі. Тобто саме там, де “конфлікту кваліфікацій”, як правило, й не виникає.

Водночас слід зважати на те, що окремі поняття, інститути не є притаманними окремим правовим системам. Наприклад, праву України не відоме поняття “набувальної давності”, англійській правовій системі – інститут визнання особи померлою або такою, що пропала без вісті. У цих випадках використання порівняльного правознавства з метою застосування “автономної кваліфікації” є недоцільним.

Як зазначалося, у законодавстві України немає правил про тлумачення й кваліфікацію норм та про кваліфікацію правовідносин. У вітчизняній правозастосувальній практиці важко визначити єдиний принцип кваліфікації для всіх видів норм та фактичного складу правовідношення, незважаючи на те, що є норми, які регулюють механізм з’ясування змісту іноземного законодавства.

Кроком уперед у творенні цивільного законодавства України є передбачена у проекті Цивільного кодексу України ст.1554 за назвою “Правова кваліфікація” [3, с.1122]. У ч.1 цієї статті вказано, що правова кваліфікація судом або іншим державним органом України фактичних обставин, пов’язаних із правовими відносинами, для визначення права, що підлягає застосуванню, ґрунтується на їх тлумаченні відповідно до права України, якщо інше не передбачено законом. У ч.2 зазначено: “… якщо юридичні інститути не відомі праву України, або відомі під іншою назвою, або з іншим змістом і не можуть бути визначені шляхом тлумачення за правом України, то при їх правовій кваліфікації необхідно також враховувати право іноземної країни”.

Отже, ч.1 зазначеної статті стосується кваліфікації фактичних обставин справи, ч.2 – тлумачення та кваліфікації юридичних інститутів. Проте не вказано, якими принципами треба керуватися при тлумаченні та кваліфікації норм права, до того ж слід чіткіше сформулювати назву вказаної статті, приміром: “Правова кваліфікація фактичних обставин справи, юридичних інститутів та норм”.

––––––––––––––––––––

1. Корецкий В.М. Избранные труды. / Ред.кол.: Денисов В.Н. и др.-К.: Наук. думка, 1989. – Кн.1.

2. Див.: Лунц Л.А. К вопросу о “квалификации” в международном частном праве // Cоветский ежегодник международного права. 1979.-М.: Наука, 1980.

3. Українське право.-1996.-№2.

Співвідношення принципів
диспозитивності та публічності
цивільного процесуального права України

А. Андрушко©

Київський національний університет імені Тараса Шевченка,
вул. Володимирська, 60, 01033 Київ, Україна

Публічність як державно-правовий принцип закріплена у ч.2 ст.3, ч.2 ст.6, ч.2 ст.19, п. 2 ст.121, статтях 124 і 129 Конституції України. Відповідно до ч.2 ст.3 Конституції, “права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави”[1, с.4].

Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження відповідно до меж встановлених Конституцією і відповідно до законів України (ч.2 ст.6 Конституції). А відтак суд, органи прокуратури, органи державного управління як органи держави здійснюють у цивільному судочинстві свої повноваження у загальнонародних та загальнодержавних інтересах, на захист прав та охоронюваних інтересів громадян, тобто їх процесуальне становище неодмінно має характеризуватися публічністю. Так, згідно зі ст. 118 ЦПК, ст.33, 35 Закону України “Про прокуратуру” прокурор вправі звернутися із заявою до суду або право вступу у процес по справі на захист прав і законних інтересів громадян, держави і суспільства, зокрема:

- має право на порушення справи про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним (ст.256);

- може порушити справу про позбавлення батьківських прав і про їх поновлення (ст.71, 75 Кодексу про шлюб та сім’ю);

- може порушити справу про відібрання і повернення дітей та ін. (ст.69, 76, 119 КШС);

- має право звернутися до суду із заявою про визнання незаконним правового акта органу, рішення чи дії посадової особи (ст.248-15 ЦПК).

Публічність, на думку більшості вчених-процесуалістів, є принципом цивіль­ного процесу [2]. Інші дослідники прямо стверджують, що самостійного принципу публічності немає, а зміст його поглинається дією принципу законності. Так М.А.Чельцов, який раніше виділяв офіційність (публічність) як самостійний принцип [3, с.182-183], у подальшому стверджує, що публічність входить до змісту принципу законності, охоплюється ним [4, с.48]. Аналогічну позицію займає і М.Л.Якуб. Як основний аргумент він висуває положення, що обов’язки, які лежать на посадових особах органів розслідування, прокуратури і суду, покладені на них законом, у строгій відповідності з ним, і ніякої різниці між обов’язком вести провадження по справі як службовий обов’язок і відповідно до закону немає і бути не може [5, с.42].

З такою думкою не можна погодитись. Посадові особи, здійснюючи владні повноваження як представники органів державної влади, діють відповідно до свого положення передусім в інтересах держави, суспільства та громадянина і тим самим виконують свій службовий обов’язок, реалізуючи свої функції у строгій відповідності до закону. Законність виражає вимогу точного і неухильного виконання законів, у той час як принцип публічності підпорядковує діяльність органів держави публічно-правовим інтересам, визначає їхні обов’язки щодо виконання завдань цивільного судочинства. Принцип публічності зобов’язує ці органи самим виявляти ініціативу, діяти активно, цілеспрямовано, не очікуючи прохань чи вимог зі сторони.

Рахунов Р.Д. вважає, що принцип публічності було б точніше назвати державним началом у діяльності органів юстиції, аргументуючи це тим, що термін “публічність” часто застосовують у розумінні гласності процесу і це породжує плутанину. Крім того, він недостатньо чітко визначає правову суть цього поняття. Якщо звернутися до етимології терміна “публічність”, то побачимо, що в його основі лежить слово “публічний”, утворене від латинського “publicus” – суспільний, яке має два значення: 1) відкритий, гласний і 2) суспільний, не приватний. Саме у другому значенні, хоч і з відомою часткою умовності, вживається цей термін у юриспруденції, де, окрім принципу публічності, існує ще й спеціальний принцип гласності.

Органи державного управління, профспілки, підприємства, установи, організації і окремі громадяни у випадках, передбачених законом, мають право звернутись із заявою до суду на захист прав та охоронюваних законом інтересів інших осіб, тобто з публічною метою (ст.121 ЦПК). Публічний характер мають численні повноваження суду. Суд зобов’язується вживати всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного і об’єктивного з’ясування істинних обставин справи, прав та обов’язків сторін, не обмежуватися поданими матеріалами та поясненнями. Суд повинен роз’яснити особам, які беруть участь у справі, їх права та обов’язки, і сприяти у здійсненні цих прав (ст.15 ЦПК). У цьому дуже рельєфно виражена публічно-правова природа діяльності суду. Широкий вияв принципу публічності полягає також у тому, що суд контролює розпорядчі дії сторін та не приймає відмови від позову, визнання позову відповідачем і не затверджує мирової угоди сторін, якщо ці дії суперечать закону або порушують чиї-небудь права й охоронювані законом інтереси (ст.103 ЦПК). У випадках, коли є труднощі щодо витребування доказів для сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, суд за їхнім клопотанням сприяє у витребуванні таких доказів (ст.30 ЦПК), зокрема вимагає від громадян та юридичних осіб письмові й речові докази або надає повноваження на їх отримання (п.7 ст.143 ЦПК). Залежно від з’ясованих обставин суд може вийти за межі заявлених позивачем вимог, коли це необхідно для захисту прав та інтересів підприємств, установ, організацій або громадян (ст.203 ЦПК). Публічний характер мають повноваження суду в інституті забезпечення позову (ст.149 ЦПК) і забезпечення можливих для відповідача збитків (ст.158 ЦПК). Суд, який розглядає касаційну скаргу чи протест у порядку судового нагляду, не пов’язаний доводами касаційної скарги чи протесту і зобов’язаний перевірити справу у повному обсязі (ст.310, 336 ЦПК).

Наведені приклади свідчать, що практично всі правила, які виражають принцип публічності кримінального процесу, мають свої аналоги у цивільному судочинстві. Проте є одна суттєва різниця: у кримінальному процесі неможливе припинення справи за мировою угодою сторін. У цивільному ж судочинстві діяльність суду скерована передусім на мирне вирішення конфліктів, що знаходить свій вияв у обов’язку головуючого розпочинати розгляд кожної справи з’ясуванням бажання сторони закінчити справу мировою угодою (ст.178 ЦПК).

Відтак можна визначити, що принцип публічності – це закріплене у процесуальному законодавстві керівне начало, яке зобов’язує органи правосуддя при порушенні, розгляді та вирішенні цивільних справ активно використовувати свої повноваження в інтересах держави та суспільства на захист порушених прав та охоронюванних законом інтересів осіб, які беруть участь у справі.

Право на звернення до суду за судовим захистом – одне із найважливіших суб’єктивних прав у сфері правосуддя, яке закріплене у ст.32, 35, 55 Конституції України. Судовий захист займає ведуче місце серед інших форм захисту й охорони прав та інтересів громадян. Гласність судового процесу, змагальність, незалежність суддів і підлягання їх тільки закону, інші основоположні принципи судочинства створюють сприятливі умови для з’ясування істинних обставин справи, правильного й швидкого вирішення спору про право. Науковцями слушно зазначено, це – найбільш демократична, найбільш універсальна форма захисту права [6, с.89]. Даний інститут поєднує у собі і публічне, і диспозитивне начало.

Захист оспорюваних і порушених прав та охоронюваних законом інтересів громадянина, підприємств, установ та організацій гарантується їхнім правом на звернення у встановленому порядку з вимогою до компетентного органу , наділеного юрисдикційними функціями розпочати діяльність щодо розгляду і вирішенню справи з спірних правовідносин (ст.4, 5 ЦПК, ст.6 Цивільного кодексу). Цивільним процесуальним засобом, яким забезпечується реалізація права на звернення до суду з метою здійснення правосуддя у справах, що виникають у спорах з цивільних, трудових, сімейних, та інших правовідносин виступає позов, позовна вимога. Громадянин, чиї права та охоронювані законом інтереси порушені, якщо дотримані умови реалізації права на пред’явлення позову, визнається позивачем із наданням йому цілого кола прав, які дозволяють йому бути активним учасником процесу.

Отож слід визнати, що право на звернення за судовим захистом, як інститут цивільного судочинства, гармонійно поєднує як публічне, так і диспозитивне начала.

Диспозитивний характер цивільного процесу надає проблемі передумов для порушення справи особливої ваги та актуальності. Як відомо, загальні правила цивільного судочинства призначені для розгляду і вирішення справ по спорах про право цивільне, тобто позовних справ. В процесі розгляду цивільних справ, віднесених до непозовних видів провадження, загальні правила судочинства застосовуються за окремими, передбаченими законом, винятками. Зокрема, справи позовного провадження порушуються шляхом подачі позовної заяви, а справи, що виникають із адміністративно-правових відносин і окремого провадження, – скарги та заяви. В цьому чітко знаходить свій вияв принцип диспозитивності на вказаній стадії процесу. Разом з тим дія принципу диспозитивності на стадії позовного провадження цивільного процесу не безмежна.

В інтересах інших осіб з публічною метою справа може бути розпочата у зв’язку зі зверненням прокурора до суду із заявою на захист прав і законних інтересів громадян та державних інтересів (ст.118 ЦПК). Обов’язковою є участь прокурора в цивільному процесі на вимогу закону під час розгляду справ у порядку судового нагляду (ст.355 ЦПК), а також у справах: по спорах про дітей (ст.69 КШС), про позбавлення батьківських прав і про поновлення у батьківських правах (ст.71, 75 КШС), про відібрання дітей у батьків та їх передачу на піклування до органів опіки і піклування (ст.76 КШС). Прокурори, захищаючи права та охоронювані законом інтереси інших осіб, діючи в їхніх інтересах не повинні заміняти самих заінтересованих осіб, права й інтереси яких порушені або оспорені. Гарантованість судового захисту дає можливість їм самим порушити цивільну справу в суді й брати участь у її розгляді. І лише у тому випадку, коли сам громадянин за станом здоров’я або з інших поважних причин не може відстоювати в суді свої права, прокурор вправі звернутися до суду з вимогою захистити права і законні інтереси таких громадян. При цьому прокурор повинен виходити з того, що поновлення порушеного правопорядку має принципове значення для держави й суспільства, а заінтересовані особи через поважні причини не можуть самі подати позов. У цивільному процесі позов прокурора є лише підставою для порушення справи судом. Тому мета діяльності прокурора одна – більш повно захистити державний, суспільний інтерес, права громадян, і зумовлена вона єдиним началом – публічністю.

Крім прокурора, звернутися до суду із заявою на захист прав та охоронюваних інтересів інших осіб у випадках, передбачених законом, можуть органи державного управління, профспілки, підприємства, установи, організації та окремі громадяни. Підставами участі в процесі зазначених суб’єктів є норми цивільного процесуального права й інших галузей права, які надають їм повноваження захищати права й інтереси інших осіб. Виконання житлово-комунальними органами функцій управління житловим фондом України зумовлює їхню необхідну участь у цивільному процесі по справах, пов’язаних зі зміною юридичного, технічного, комунального стану споруд та будівель. Житлово-комунальні органи заінтересовані в такому вирішенні справ судами, яке б відповідало політиці держави в галузі житлового будівництва і захищало б права громадян, підприємств, установ та організацій. Захист прав інших осіб та інтересів держави в цивільному процесі можуть здійснювати фінансові органи місцевої державної адміністрації по справах, які виникають із спорів про право власності, спадкування, а також у справах окремого провадження про встановлення юридичних фактів, від яких залежить здійснення громадянами таких прав.

Так, згідно із ст.71 Кодексу про шлюб та сім’ю, профспілки мають право розпочати справу в суді про позбавлення батьківських прав. Пояснюється це тим, що вони заінтересовані у тому, щоб підростаюче покоління зростало фізично і морально здоровим, було всебічно підготовленим до суспільно корисної діяльності – адже у кінцевому підсумку це все торкається інтересів держави. Діяльність прокурора, органів державного управління, профспілок, скерована на захист прав інших осіб, активно досліджується у процесуальній літературі. Привертають до себе увагу рекомендації, спрямовані на захист саме державних, суспільних, публічних інтересів, що набуває виняткового значення на сучасному етапі розвитку України.

Підготовка цивільної справи до судового розгляду – друга обов’язкова стадія цивільного процесу, підготовку якої проводить суддя, виконуючи комплекс процесуальних дій, визначених ст.143 ЦПК. Процесуальні дії осіб, які беруть участь у справі і які не беруть участі у справі, виконуються на вимогу судді і є відповіддю на його дії. Особи, які беруть участь у справі, мають право за своєю ініціативою виконувати процесуальні дії, спрямовані на підготовку справи до розгляду. Виконання ними процесуальних дій (подача доказів, заява клопотань) характеризуються принципом диспозитивності. Дії судді та заінтересованих осіб у підготовці справи до розгляду мають свою самостійну мету, визначену ст.143 ЦПК – забезпечення своєчасного і правильного вирішення справи.

Готуючи справу до розгляду, суддя, з урахуванням характеру, складності та громадського значення справи, вирішує питання про її розгляд з участю прокурора та про притягнення до участі в справі представника належного органу державного управління, представника або громадської організації (п.4 ст.143 ЦПК). Встановивши, що справа має значний громадський інтерес, суддя в порядку підготовки її до розгляду вирішує питання про допущення до участі в судовому розгляді представника громадської організації чи трудового колективу (п.5 ст.143 ЦПК), що є проявом принципу публічності. Суддя під час підготовки справи до розгляду наділений законом цілою низкою прав, які характеризуються принципом диспозитивності, а саме: згідно із п.8 ст.143 ЦПК, суддя має право з урахуванням думки осіб, які беруть участь у справі, призначити експертизу, коли необхідність експертного висновку випливає з обставин справи і поданих доказів, з урахуванням характеру спору вправі вимагати у сторін й інших учасників процесу (ст.33 ЦПК) в письмовій формі відомості про факти, які мають значення для вирішення справи.

Судовий розгляд – основна, найвідповідальніша стадія провадження по справі. Саме на цій стадії процесу суд розглядає і вирішує справу по суті, із винесенням рішення по справі. Розгляд справи у суді першої інстанції – серцевина цивільного процесу. На цій стадії повною мірою реалізуються всі основні демократичні принципи судочинства, які виступають важливими гарантіями, що забезпечують захист суспільних і особистих інтересів. Не є винятком щодо цього і принципи публічності та диспозитивності. На цій стадії процесу зазначені начала набувають свого завершеного й повного виразу.

Так проявом публічного начала у цивільному процесі є передбачене п.7 ст.203 ЦПК право суду вийти за межі заявлених позивачем вимог, коли це необхідно для захисту прав і охоронюваних законом інтересів громадян, підприємств та організацій. Проте суд не може виходити за межі розміру позовних вимог, коли їх розмір випливає з закону чи договору [7]. У юридичній процесуальній літературі питання про вказану правомочність суду є одне із найскладніших і найбільш дискусійних. Спір викликаний передусім різним тлумаченням поняття “межі позовних вимог”. Так К.С. Юдельсон вважає, що суд вправі вийти не тільки за межі розміру позовних вимог, але й змінити предмет та підставу позову. На його думку, така можливість випливає із обов’язку суду вжити всіх заходів для всестороннього, повного, об’єктивного з’ясування справжніх обставин справи, прав та обов’язків сторін [8, с.50]. Інші вчені, навпаки, вважають, що суд не може без згоди позивача змінити предмет чи підставу позову [9, с.135-140]. Передбачене процесуальним законодавством право суду залежно від обставин справи вийти за межі позовних вимог не означає якогось обмеження прав та свобод учасників цивільного процесу, навпаки, воно спрямоване на максимальне забезпечення цих прав, на повноту та своєчасність їхнього захисту в інтересах як самих учасників, так і суспільства. Таке повноваження суду не слід розглядати як довільне, протизаконне втручання у сферу особистих інтересів учасників процесу.

Проявом публічного начала є право суду за своєю ініціативою притягнути до участі у справу третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору. Публічні інтереси у цій стадії процесу підтримуються не тільки судом, але й прокурором, а також у випадках, передбачених законом органами державного управління, профспілками, окремими громадянами, підприємствами, устано­вами, організаціями.

––––––––––––––––––––

1. Конституція України. – К., 1996.

2. Гальперин И. М. О принципе публичности (официальности) в советском уголовном процессе // Правоведение. – 1960. – №2. – С.109-119; Бибило В.Н. Конституционные принципы правосудия и их реализация в стадии исполнения приговора. – Минск: Университетское, 1986. – С.55-70.

3. Чельцов М. А. Уголовный процесс. – М.: Госюриздат, 1948. – С. 182-183.

4. Чельцов М. А. Советский уголовный процесс. – М.: Госюриздат, 1962. – С.48.

5. Якуб М. Л. Демократические основы советского уголовно-процессуального права. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1960. – С.42.

6. Актуальные проблемы теории и практики гражданского процесса. – Л.: Изд-во Лвов. ун-та, 1979. – С.89.

7. Постанова Пленуму Верховного Суду України №11 від 29 грудня 1976 р. “Про судове рішення” (п.8), із змінами, внесеними Постановою від №4 від 24 квітня 1981р.

8. Боннер А. Т. Применение нормативных актов в гражданском процессе. – М., 1980. – С.50.

9. Авдюков М. Г. Принцип законности в гражданском судопроизводстве. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1970. – С.135-140.

Поняття і правова природа
неподаткових доходів

В. Левкович©

Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна.
E-mail:Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

Неподаткові доходи є частиною доходів держави (державних доходів). Відомо багато визначень поняття державні доходи, проте загалом усі вони зводяться до того, що під державними доходами розуміють сукупність різних видів грошових надходжень до фондів держави, які використовуються нею для здійснення її завдань і функцій [1, c.99].

Уся система державних доходів складається з доходів децентралізованих, під якими розуміють доходи державних підприємств, установ, організацій, що формуються здебільшого за рахунок їхнього прибутку, та доходів централізо­ваних, які надходять на формування централізованих грошових фондів: Держав­ного і місцевого бюджетів, Пенсійного фонду України, Фонду соціального страхування України, Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, Державного інноваційного фонду та ряду інших.

Поняття державних доходів значно ширше від поняття доходів Державного бюджету. Воно охоплює не тільки доходи Державного бюджету, а й доходи інших централізованих і децентралізованих фондів коштів. У розрізі цієї статті дане застереження необхідне тому, що значна частина неподаткових доходів надходить до різноманітних державних цільових фондів, а також у місцеві бюджети.

Неподаткові доходи є частиною системи державних доходів, яка являє собою “внутрішню єдність, що склалася на даний період часу … всієї сукупності доходів, з одного боку, та її диференціацію на окремі групи і види – з іншого” [2, c.33]. Єдність і диференціація всієї сукупності доходів зумовлюється єдністю економічного джерела утворення державних доходів – національного доходу, який створюється у сфері матеріального виробництва, і різноманітністю окремих видів доходів. Різноманітність видів державних доходів дозволяє класифікувати їх за багатьма критеріями, зокрема, за суб’єктами і об’єктами відносин, які виникають, бюджетним значенням, формами, методами і умовами залучення, територією стягнення коштів тощо.

Одним з різновидів класифікації державних доходів є їхній поділ на подат­кові і неподаткові. І такий поділ має право на існування, оскільки не заперечується і визнається багатьма вченими-правознавцями [див.: 1, c.100-101; див.: 2, c.33; 3, c.94; 4, c.377-380; 5, c.51]. Варто погодитись з польською вченою Я.Яскевічевою, яка вважає такий поділ чи не найполемічнішим [6, c.92]. І з нею слід погодитися.

Які ж критерії поділу державних доходів на податкові й неподаткові? Так, Б.Н.Іванов зазначає, що у зв’язку з різноманітними методами мобілізації фінансових ресурсів у загальнодержавний фонд коштів і, відповідно, з відмінностями в характеристиці фінансових відносин, які регулюються правовими нормами, можна виділити три основні фінансово-правові інститути: 1) обов’язкові платежі державних підприємств та організацій в бюджет і податкове право; 2) неподаткові доходи; 3) державний кредит [5, c.51-52]. Такої ж думки дотримується Ципкін С.Д., стверджуючи, що стягнення обов’язкових платежів можна проводити двома способами – податковим і неподатковим, а поділ доходів бюджету на податкові і неподаткові за методами вилучення коштів має значення не тільки для суто фінансової, але й для юридичної характеристики системи доходів [див.: 2, c.40-41]. Інші вчені також вважають метод стягнення коштів єдиним критерієм поділу державних доходів на податкові і неподаткові.

Видається, проте, що одного методу стягнення коштів недостатньо для відмежування податкових доходів від неподаткових. При стягненні податків держава застосовує податковий метод, для якого характерним є встановлення державою обов’язкових безвідплатних і беззворотніх грошових платежів, які мобілізуються в бюджет у точно визначених розмірах і в заздалегідь встановлені строки [див.: 2, c.43]. Застосовуючи цей метод, держава використовує спеціальні юридичні конструкції – суб’єкт податку, об’єкт оподаткування, одиницю оподаткування, ставку податку, неоподатковуваний мінімум, строки сплати тощо. Порівнявши, наприклад, порядок стягнення зборів до державних цільових фондів з порядком стягнення податків, ми побачимо, що вони фактично не відрізняються, хіба що збори надходять у державні цільові фонди (до речі, більшість з яких включені в Державний бюджет), а також, в кінцевому підсумку, є зворотними. Усі елементи податку є характерними для зборів до державних цільових фондів. Тому можна стверджувати, що при їх стягненні держава застосовує податковий метод.

Ось чому слушною є думка Н.І.Хімічевої, яка пропонує здійснювати поділ державних доходів на податкові та неподаткові залежно від форми самих платежів і методів їх стягнення [7, c.223]. Отже, більш прийнятним є поділ державних доходів на податкові і неподаткові за двома критеріями: методом стягнення коштів та формою платежів. Він дає змогу грунтовніше провести розмежування між цими двома видами державних доходів.

До неподаткових доходів належать державне мито, реєстраційні збори, плата за ліцензії та інші послуги, що надаються державою, збори до державних цільових фондів (Пенсійного фонду, Фонду соціального страхування та ін.), надходження, пов’язані з використанням майна, яке є державною власністю (плата за спеціальне використання природних ресурсів, надходження від приватизації державного майна, орендна плата тощо), доходи штрафного та компенсаційного характеру, добровільні внески фізичних та юридичних осіб, доходи від проведення грошово-речових лотерей та ін. Отож, склад даної групи державних доходів вельми неоднорідний. Саме тому неподаткові доходи відрізняються конкретними умовами акумуляції коштів, змістом, призначенням, але їх об’єднує одна ознака негативного плану: всі вони не є податками [див.: 2, c.44]. Отже, є потреба порівняти неподаткові доходи з податками, встановити грані відмінностей, а також подібність, схожість цих двох видів державних доходів, з тим, щоб визначити суть і призначення неподаткових доходів, їх характерні риси.

Податки являють собою обов’язкові платежі юридичних та фізичних осіб до бюджету. За їхнім економічним змістом – це фінансові відносини між державою і платниками податків з метою створення загальнодержавного централізованого фонду грошових коштів, необхідних для виконання державою її функцій.

Існує не один десяток визначень податку – від зовсім невдалих до близьких до істинного визначення. На наш погляд, найоптимальнішим із цих визначень податку, яке найповніше відображає його суть, властивості та юридичні ознаки, є наступне: податок – це встановлений законом для досягнення загально­державних або місцевого значення цілей обов’язковий (або примусовий) індивідуально безвідплатний грошовий платіж, який вносять юридичні та фізичні особи у державний або місцевий бюджет (чи розподіляється між ними) за наявності матеріальних передумов (доходу, прибутку чи майна) у чітко визначені строки та у законодавчо передбачених розмірах і не призначений для конкретних витрат [8, c.126-127].

На відміну від податків, неподаткові доходи можуть перераховуватися не тільки до бюджетів, а й до різноманітних державних цільових фондів і навіть на рахунки державних органів, установ (у визначеній пропорції), які надають чи вчиняють певні дії на користь платників.

Неподаткові доходи досить часто мають цільовий характер, тобто кошти створених за допомогою неподаткових надходжень фондів використовуються за наперед визначеною метою (приміром, для виплати пенсій, ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи тощо), а податкові доходи не мають цільового характеру.

Зазначені платежі на відміну від податків мають, здебільшого, не односто­ронній, а двосторонній відплатний або компенсаційний характер (державне мито, штрафи за порушення законодавства, плата за використання водних ресурсів та ін.).

Неподаткові доходи не залежать від доходу (прибутку) платника, не пов’язані з результатами його господарської діяльності – ця особливість властива податкам.

При стягненні неподаткових доходів використовуються як обов’язкові (примусові) методи мобілізації фінансових ресурсів, так і добровільні методи, які нехарактерні для податків.

Значна кількість неподаткових доходів (державне мито, різноманітні збори, плати, штрафи тощо) сплачується одноразово при зверненні до держави (уповноважених нею органів) за вчиненням певної дії на користь платника, тоді як податки стягуються регулярно, періодично, у точно встановлені законодавцем строки. Платіжне зобов’язання суб’єкта неподаткового доходу виникає лише в момент звернення до державного органу чи установи і припиняється в момент сплати. Після сплати митного платежу для держави виникає обов’язок виконати ту дію, за вчинення якої одержують плату. Відмова від його виконання дає привід для оскарження бездіяльності державних органів. Обов’язок сплати неподаткового доходу – обов’язок одиничний, який минає, непостійний, нетривалий і далеко не загальний. Значно складніші ті правові відносини, які виникають між державою, з одного боку, і платниками податків – з іншого. Обов’язок сплати податку (за рідкими винятками) не є обов’язком одномоментним, таким, що припиняється, не повторюється періодично, а є обов’язоком, який триває залежно від того, чи продовжує існувати той об’єкт оподаткування, що встановлений законом. Податковий обов’язок триває, періодично відновлюючись, доки існує той факт (об’єкт оподаткування), який служить підставою для стягнення податку згідно із законом. Податковий обов’язок не є наслідком звернення до держави чи її органів за якою-небудь послугою. Він діє завдяки закону і його вимогам, звернениним до платників, які, за визначеними в законі ознаками, визнаються такими, що підлягають оподаткуванню. За сплатою податку не настає вчинення будь-якої дії з боку держави в інтересах того, хто заплатив податок.

Платниками неподаткових доходів можуть виступати як підприємства та організації, так і окремі громадяни. Причому, якщо до сплати податків залучаються всі підприємства, організації, громадяни (за винятком тих, які користуються пільгами), то питання про коло платників неподаткових доходів вирішується інакше. Їх сплачують не всі підприємства, організації, громадяни, а лише ті, які одержують для користування деякі види державного майна, звертаються до державних органів за вчиненням певних дій та ін. Поряд із суб’єктами підприємницької діяльності до сплати деяких видів неподаткових доходів можуть залучатися і державні неприбуткові установи (школи, лікарні тощо).

Підприємства і громадяни стають платниками неподаткових доходів у більшості випадків у зв’язку зі своїм волевиявленням, звертаючись до відповідних державних органів за вчиненням певних дій, за одержанням деяких видів державного майна, купуючи білети грошово-речової лотереї, та ін. Проте у деяких випадках вони повинні вчиняти такі дії в обов’язковому порядку, наприклад, громадяни – прописку паспорта. Правовою підставою для стягнення податку, навпаки, не є звернення будь-якої особи до державної установи чи посадової особи, що породжує певну дію з їхнього боку. Податок стягується з цієї особи незалежно від її волевиявлення, тому що держава визнає за необхідне вимагати від неї пожертви на користь держави для покриття державних видатків та у зв’язку з тим, що ця особа володіє певним майном, одержує доходи [9, c.245].

Одним із обов’язкових суб’єктів податкових правовідносин є фінансовий орган, який представляє інтереси держави в цілому. Стягуючи ж неподаткові доходи досить часто від імені держави виступає не спеціалізований фінансовий орган, а інші органи, установи, організації, основним предметом діяльності яких є не стягнення платежів, а інше (наприклад, головне завдання суду – здійснення правосуддя).

Підсумовуючи викладене, можна виділити на відміну від податків такі основні ознаки (риси) неподаткових доходів:

1) надходять як у бюджети (Державний і місцеві), так і у державні цільові фонди, а також на рахунки державних організацій, які вчиняють певні дії на користь платників;

2) мають здебільшого цільовий характер;

3) як правило, мають відплатний або компенсаційний характер;

4) не залежать від доходу (прибутку) платника;

5) методи мобілізації як обов’язкові, так і добровільні;

6) нерегулярність, непостійність сплати;

7) коло платників вужче;

8) фактом виникнення правовідносин щодо сплати платежу може служити волевиявлення платника;

9) стороною у правовідносинах з приводу сплати платежу може виступати неспеціалізований фінансовий орган.

Зазначені риси неподаткових доходів мають загальний характер і можуть бути застосовані до всієї сукупності цих доходів загалом. Якщо взяти конкретний вид неподаткового доходу чи їхню групу, то деякі з цих ознак не будуть їх стосуватися. Як уже зазначалося, це пов’язане з тим, що ці доходи відзначаються великою різноманітністю і відрізняються за методами і формами стягнення, джерелами, суб’єктами платежів та іншими підставами.

Спробуємо запропонувати таке визначення неподаткових доходів: неподаткові доходи – це врегульовані правовими нормами обов’язкові та добровільні платежі до Державного та місцевого бюджетів, державних цільових фондів, позабюджетних фондів, які вносяться юридичними та фізичними особами, мають, як правило, цільовий, відплатний або компенсаційний характер і не залежать від доходу (прибутку) платника.

Це визначення, звичайно, не є вичерпним, має описовий характер тощо. Пояснюється це великою різноманітністю та значними відмінностями між неподатковими доходами.

––––––––––––––––––––

1. Фінансове право: навч. посібник для студентів юрид. вузів та факультетів. – К.: Вентурі, 1995. – С.99, 100-101.

2. Цыпкин С.Д. Доходы государственного бюджета СССР. – М., 1973. – С.33, 40, 41, 43, 44.

3. Воронова Л.К.Радянське фінансове право. – К., 1973. – С.94

4. Годме П.М. Финансовое право. – М.: Прогресс, 1978. – С.377-380

5. Иванов Б.Н. О системе советского финансового права // ВЮЗИ. Труды. Т.IX. – М., 1967. – С.51-52.

6. J.Jaskiewiczowa. Prawo finansowe. – Gdansk, 1988. – С.92.

7. Советское финансовое право: Учебник. – М.: Юридическая литература, 1987. – С.223.

8. Пацурківський П.С. Правові засади фінансової діяльності держави: проблеми методології. – Чернівці: ЧДУ, 1997. – С.126-127.

9. Берендтс Э.Н.. Русское финансовое право. – С.-Пб., 1913. – С.245.

До питання про структуру
фінансово-правових інститутів

В. Косаняк©

Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна.
E-mail:Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

Фiнансово-правовий iнститут є самостiйним структурним пiдроздiлом системи фiнансового права, який має свiй склад i спосiб зв’язку елемен­тiв. До складу фiнансово-правового iнституту як елементи входять правовi норми. Фiнансово-правовий iнститут при цьому охоплює не будь-якi правовi норми, а тiльки тi з них, якi вiдповiдають певним вимогам.

У юридичнiй лiтературi правомірно зазначено, що першою умовою, яка перетворює неорганiзовану сукупнiсть в окрему систему (або пiдсистему), є те, що норми, якi її становлять, належать до однорiдного предметного середовища, вiдображають i дiють на однi i тi ж вiдносини [2, c.57]. Така умова обов’язкова i у вирiшеннi питання про включення або невключення правових норм до складу певного iнституту фiнансового права, до складу якого можуть входити лише однопредметнi, тобто однорiднi правовi норми. Причому, як видається, про однорiднiсть норм, якi становлять змiст iнституту фiнансового права, можна говорити як у широкому, так i у вузькому розумiннi.

Однорiднiсть правових норм у широкому розумiннi в даному випадку означає, що всi вони є фiнансово-правовими i регулюють фінансові (фiнансово-економічні) та фінансово-організаційні (фінансово-процесуальні) вiдносини. Тiльки такi норми можуть бути включенi до складу iнституту фiнансового права. Галузева чистота iнститутiв фiнансового права якраз i передбачає включення до їх складу тiльки норм цiєї галузi права.

В науцi фiнансового права відомі рiзноманiтнi визначення поняття норми фiнансового права [4, c.68; 5, c.42]. Видається, що в найбiльш iнтегрованому виглядi це поняття можна визначити так: фiнансово-правова норма – це встановлене або санкціоноване Українською державою i забезпечуване заходами державного примусу формально визначене, загальнообов’язкове правило поведiнки, яке регулює суспiльні фiнансові та фінансово-організаційні вiдноси­ни, що виникають у процесi утворення, розподiлу i органiзацiї викорис­тання державою та місцевими самоврядуваннями централізованих і децентра­лізованих грошових фондiв, яке надає їхнім учасникам юридичнi права i покладає на них юридичнi обов’язки.

Отже, склад iнституту фiнансового права становлять тiльки фiнансово-правовi норми. Включення до складу iнститутiв цiєї галузi права норм iнших галузей права призводить до порушення цiлiсностi і єдностi системи фiнансового права та до суперечливостей у нiй, якi неможливо усунути.

Проте, розглядаючи питання про склад iнститутiв фiнансового права, обмежитись лише цим висновком не можна. Адже виникає цiлком логiчне запитання: чи будь-якi фiнансово-правовi норми можуть бути включенi до складу iнституту фiнансового права? Зокрема, норми, якi визначають види, склад, конкретний розмiр та порядок мобiлiзацiї доходiв Державного бюджету України, республіканського бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів, є фiнансово-правовими нормами, але єдиного iнституту не утворюють.

Для характеристики iнституту не менш важливе значення має i поняття однорiдностi його норм у вузькому розумiннi [7, c.74]. Пiд однорiд­ними нормами у вузькому розумiннi ми розумiємо такi фiнансово-правовi норми, якi спецiалiзуються на регулюванннi якоїсь однiєї конкретної дiлянки фiнансових або фінансово-організаційних вiдносин, їх елементiв (сторiн), ознак тощо. Ця спецiалiзацiя в межах галузi права має досить широкий дiапазон i її слід обов’язково враховувати при включеннi фiнансово-правових норм у конкретний правовий iнститут.

Так норми, якi визначають види, склад, конкретний розмiр доходiв Держав­ного бюджету i норми, якi регулюють порядок мобiлiзацiї цих доходiв не можна включити в один правовий iнститут фiнансового права, оскiльки вони спецiалi­зуються на регулюваннi рiзних видiв фiнансових вiдносин – вiдповiдно бюджет­них i податкових. Таке об’єднання призведе не тiльки до порушення системи фiнансового права, але й до порушення єдностi його змiсту. До аналогiч­них наслiдкiв призвело б об’єднання в одну правову спiльнiсть, наприклад, норм про види, склад i конкретний розмiр видаткiв Державного бюджету України, республікан­ського бюджету Автономної Республіки Крим та місце­вих бюджетів i норм про порядок здiйснення бюджетно-кошторисного фiнансування.

З викладеного випливає, що основу змiсту фiнансово-правового iнституту повиннi становити такi фiнансово-правовi норми, якi є однопредметними, тобто спецiалiзуються на регулюваннi своєї дiлянки фiнансових чи фінансово-організаційних вiдносин.

Звичайно, норми фiнансово-правових iнститутiв спецiалiзуються на регу­лю­­­­ван­нi окремих елементiв фiнансових або фінансово-організаційних вiдносин (суб’єкти, змiст, об’єк­ти, пiдстави виникнення, зміни i припиненння). Така функцiональна спецi­а­лi­­за­цiя визначає й тiснi функцiональнi зв’язки мiж самими правовими норма­ми. За А.Ф.Черданцевим, цi зв’язки цементують iнститути, галузi права, надають їм якостi єдино­го пiдроздiлу системи права, а норма права надає таку якiсть, як системнiсть. Вона виражається саме у функцiональних взаємозв’язках з iншими нормами права [6, c.12].

Однорiднiсть фiнансово-правових норм – це, безумовно, перша i найважливiша умова їх включення в один iнститут, однак не єдина. Зважаючи на цю ознаку фiнансово-правових норм часом важко пояснити, чому деякi, здавалося б, однопредметнi норми в галузi фiнансового права розмiщенi по рiзних iнститутах. Наприклад, фiнансово-правовi норми якi визначають види, склад, конкретний розмiр доходiв, а також регулюють порядок мобiлiзацiї цих доходiв входять не тiльки до складу iнституту “Доходiв Державного i мiсцевих бюджетiв”, але й до складу iнститутів “Податкового права”, “Неподаткових доходів”. Норми, якi визначають види, склад i конкретний розмiр видаткiв Державного бюджету, а також регулюють порядок бюджетно-кошторисного фiнансування входять не тiльки до складу iнституту “Видаткiв Державного i мiсцевих бюджетiв”, але й iнституту “Правового режиму бюджетно-кошторисного фiнансування”.

Однак для такого розмiщення фiнансово-правових норм є серйознi пiдстави. Такі норми рiзнопорядковi за сферою їхньої дiї i не можуть становити змiст одного фiнансово-правового iнституту. Тому цiлком правомірним є їхнє розмiщення по рiзних фiнансово-правових iнститутах.

Iнститут – це структурний пiдроздiл однiєї з пiдсистем фiнансового права, яка своєю чергою є складовою системи вищого порядку. Тому правовi норми, якi становлять змiст iнституту фiнансового права, повиннi бути не тiльки однорiдними, але й однопорядковими за сферою дiї. Причому однопорядковiсть норм, якi становлять змiст фiнансово-правового iнституту, також слiд розглядати в декiлькох аспектах.

За словами В.М.Шерстюка, iнститут галузi права – це цiлiсне правове утворення i його нормам властивi процеси диференцiацiї та iнтеграцiї. Остання приводить до видiлення в iнституті загальних норм (або норми). Загальнi (iнтегро­ванi) норми є такими стосовно всіх інших, що становлять даний iнститут. Усі ж інші норми, в свою чергу, треба розглядати як спецiальні стосовно перших – загальних. Таке спiввiдношення, зазначає автор, має важливе значення не тiльки для системи права, але й для системи законодавства [7, 75]. Загальнi для всього iнституту норми мають бути видiленi в нормативно-правовому актi у самостiйну статтю. Об’єднання в однiй статтi загальних i спецiальних норм може внести певнi суперечностi в систему права i породити неправильнi уявлення про сферу дiї кожної з них.

Фiнансово-правовi норми повиннi бути однопорядковими за сферою дiї не тiльки “всерединi” iнституту, але й “ззовнi”. Адже фiнансово-право­вий iнститут як цiлiсне i вiдносно самостiйне правове утворення, поряд з цим є складовою системи бiльш високого порядку – роздiлу (пiдгалузі) фiнансового права. Такий рiвень системи також є цiлiсним правовим утворенням i характеризується диференцiацiєю та iнтеграцiєю правового регулювання. Iнтеграцiя приводить тут до утворення загальних iнститутiв, якi повиннi містити тiльки загальнi норми. Загальнi для всього роздiлу норми, якi становлять змiст загальних iнститутiв, не можуть бути включенi у змiст спецiальних iнститутiв цього рiвня системи i, навпаки, спецiальнi норми – у загальнi iнститути. Це призведе у першому випадку до звуження, а у другому – до необґрунтованого розширення “радiусу” дiї правових норм.

I нарештi, однопорядковiсть правових норм, якi становлять змiст фiнансово-правового iнституту, означає i недопустимiсть включення до його складу загальних i спецiальних норм, видiлених на рiзних рiвнях системи фiнансового права. Недооцiнка цiєї обставини також може призвести до порушення системи галузi фiнансового права.

Вiдтак до складу iнституту фiнансового права можуть бути включенi лише однопорядковi за сферою дiї норми.

Однорiднiсть i однопорядковiсть фiнансово-правових норм надають iнституту єднiсть i цiлiснiсть. Однорiднiсть норм є основою для iнтеграцiї право­вого регулювання “всерединi” iнституту. Наявнiсть же нормативних узагальнень, якi виражаються у загальних нормах, саме i є реальним показником iснування правового iнституту i цiлiсностi цiєї правової спiльностi. Вони цементують, об’єднують правовi норми, надають їхнім зв’язкам стiйкий i закономiрний характер.

Правовий iнститут вiдзначається певною внутрiшньою органiзацiєю охоплю­­ва­ного ним нормативного матерiалу. “Ззовнi”, у взаємозв’язках з iншими пiд­­роз­дiлами правової системи правовий iнститут являє собою системно-цiлiсне, не­подiль­не утворення, єдину правову спiльнiсть. Проте ця цiлiснiсть, неподiльнiсть iснує саме тому, що окремi нормативнi приписи пов’язанi не тiльки однорiднiстю фактич­­но­го змiсту, iнтелектуально-вольовою, юридичною єднiстю, але й певною внутрiш­­ньою органiзацiєю. Iнакше кажучи, правовий iнститут має свою структуру.

Має рацію С.С.Алєксєєв стверджуючи, що структура правового iнституту багато в чому залежить вiд його рiзновиду: за своєю будовою загальнi, регулятивнi i охоронювальнi iнститути не можуть бути повнiстю тотожними один з одним. Разом з тим тут є i деякi спільні моменти, зв’язанi з функцiонуванням iнститутiв, з тiєю роллю, яку вони вiдiграють у правовiй системi [1, c.123-124].

На його думку, для структури правового iнституту є характерним:

а) наявнiсть комплексу “рiвноправних” нормативних приписiв. На вiдмiну вiд асоцiацiї норм (де, по сутi, є одна генеральна норма iз супроводжуючими її конкретизуючими приписами) в iнститут входять декiлька однопорядкових нормативних положень;

б) певна, як правило, юридична неоднорiднiсть приписiв. Вони тому i зв’язанi в єдиний комплекс, що забезпечує рiзностороннiй вплив на певну дiлянку суспiль­них вiдносин. Наприклад, регулятивнi iнститути в багатьох випадках об’єдну­ють зобов’язуючi i уповноважуючi норми, включають заборони, загальнi норми i iн.;

в) об’єднання всiх норм стiйкими закономiрними зв’язками, якi вираженi в загальних приписах, а головне – в юридичнiй конструкцiї [1, с.124].

Остання з перелічених ознак i є вирiшальною. Структура правового iнституту, як i iнших правових спiльностей, характеризується не тiльки певною будовою, диференцiйованiстю нормативного матерiалу, але й iнтегрованiстю, своїм законом зв’язку елементiв, хай i не таким жорстким, як у нормативному приписi, але все ж таким, що виражає системну цiлiснiсть, стiйку композицiю елементiв [1, c.124]. З огляду досліджуваного питання проаналiзуємо юридичнi норми, згрупованi в законах, якi регулюють стягнення рiзних видiв податкiв. На перший погляд може створитися враження, що перед нами не вiдособлений правовий iнститут, а декiлька, оскiльки приписи цих законiв регламентують стягнення рiзних за елементним складом видiв податкiв.

Проте бiльш уважніший аналiз показує, що приписи, якi мiстяться в податкових законах, утворюють самостiйний iнститут податкового права. I головним аргументом на користь такого вирiшення розглядуваного питання є юридична єднiсть цих приписiв.

Хоча податковими законами регламентовано стягнення декiлькох десяткiв видiв податкiв, однак загалом вони побудованi за єдиною юридичною конструк­цiєю. Головними її моментами є: обов’язковiсть платежу, адреснiсть до бюджету, iндивiдуальна безоплатнiсть та безеквiвалентнiсть, регулярнiсть стягнен­ня, однотипнiсть елементного складу за єдиною схемою – об’єкт оподаткування, суб’єкт оподаткування (платник податку), одиниця оподаткування, податкова ставка, податковi пiльги та строки стягнення. Тому i в даному випадку необхiдним є спiльне врахування правових i еконо­мiч­них ознак. Аналiзуючи дiючий порядок встановлення i стягнення подат­кiв, неважко переконатись у наявностi цiлої низки юридичних ознак, характерних для податкiв: цi платежi встановлює держава в законодавчому порядку; обов’язко­вiсть; адреснiсть до бюджету; безоплатнiсть, безповоротнiсть для платни­ка; безеквiвалентнiсть; регулярнiсть стягнення; точне визначення суб’єктiв i об’єк­тiв оподаткування, а також податкових ставок; внесення податків у певнi, визначенi законодавством строки та ін. Використання державою таких юридичних конструкцiй, властивих податко­вому методу вилучення доходiв, зумовлене необхiднiстю забезпечити повноту i своєчаснiсть надходжень до бюджету величезної частини державних грошо­вих засобiв. Для досягнення цiєї мети саме податковий метод є дуже зручним.

Отже, застосування державою податкового методу мобiлiзацiї грошових ресурсiв можна вважати критерiєм для видiлення вiдповiдного фiнансово-правового iнституту – податкове право. А подiл роздiлу фiнансового права “Державнi доходи” на окремi iнститути залежить вiд методiв залучення державою грошових засобiв.

Юридична єднiсть нормативних приписiв, якi мiстяться в податкових законах, виражається i в наявностi загальних норм. У статтях 4, 6, 7, 9, 10, 11 Закону України в редакції від 18 лютого 1998 р. “Про систему оподаткування” визначаються, зокрема, платники податкiв, об’єкти оподаткування, порядок встановлення податкових ставок, обов’язки, права та вiдповiдальнiсть платникiв податкiв [3, Cт.104]. Цi загальнi норми поширюються на всi види податкiв.

Змiст правового iнституту пройнятий також загальними юридичними засадами, iдеями. Тому не випадково в достатньо розвинутих iнститутах фiнан­со­вого права, якi вiдзначаються високим рiвнем кодифiкацiї, нормативних узагаль­нень (наприклад, податкового права, бюджетного процесу), фiнансово-право­вi iнститути “очолюються” нормами-принципами, сформульованими безпосередньо в текстi нормативно-правових актiв. Так, iнститут податкового права “очолюється” нормою-принципом, вмiщеною в ст.3 Закону України “Про систему оподат­кування”, яка визначає принципи побудови системи оподаткування [3, Ст.104].

З огляду на викладене доходимо висновку, що до складу кожного окремого фінансово-правового інституту можуть бути включені фінансово-правові норми, які є:

1) фактично однорідними, тобто такими, що, по-перше, за своєю юридичною природою є лише фiнансово-правовими i регулюють фiнансовi і пов’язані з ними фінансово-організаційні вiдносини; по-друге, – однопредметними, тобто спецiалiзуються на регулюваннi якоїсь однiєї конкретної дiлянки фiнансо­вих або фінансово-організаційних вiдносин, їхніх елементiв (сторiн), ознак та ін.;

2) однопорядковими за своєю дiєю як “всерединi” iнституту, так і “ззовнi”. Це з одного боку, означає недопустимість виділення загальних і спеціальних норм в одній статті нормативно-правового акта, а з іншого, – недопустимість включення до складу одного фінансово-правового інституту загальних і спеціальних норм, виділених на одному (окремий розділ) або різних рівнях (різні розділи і частини) системи фінансового права;

3) юридично неоднорідними, тобто такими, які вміщують різні за характером приписи (дозволи, зобов’язнання, заборони), що забезпечує різносторонній вплив на певну ділянку відносин;

4) об’єднаними між собою стiйкими закономiрними зв’язками, які грунтуються на їній юридичній єдності, що виражається в наявності загальних приписів і, головне, – у використанні спеціальних юридичних конструкцiй.

––––––––––––––––––––

1. Алексеев С.С. Структура советского права. – М.: Юрид. л-ра, 1975.

2. Веденеев Ю.А. О применении системного подхода в исследовании права (введение в методологию проблемы) // Проблемы государства и права. Вып.9. – М., 1974.

3. Відомості Верховної Ради України. 1997. – №16. – Ст.119; №22. – Ст.159; 1998. – №20. – Ст.104.

4. Советское финансовое право / Отв. ред. Воронова Л.К., Химичева Н.И. – М.: Юрид. л-ра, 1987.

5. Советское финансовое право / Ровинский Е.А, Иванов Б.Н., Барышев М.И. и др. – М.: Юрид. л-ра, 1971.

6. Черданцев А.Ф. Системообразующие связи права // Советское государство и право. – 1974. – №8. – С.12.

7. Шерстюк В.М. Система гражданского процессуального права (Вопросы тео­рии). – М.: Изд.-во Моск. ун-та, 1989.