Радник

Організаційна структура системи
органів прокуратури: стан
та напрями удосконалення

М. Якимчук©

Чернівецький державний університет ім.Ю.Федьковича,
вул. Коцюбинського, 2, 58012, Чернівці, Україна.
E-mail:Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

Ефективність діяльності прокуратури здебільшого залежить від того, як організована система органів прокуратури. Формування і подальші зміни організаційної структури органів прокуратури здійснювались звичайно під впливом політичних рішень. Це торкається як системи органів прокуратури, так і їхньої внутрішньої структури [10, с.43]. Основним принципом формування органів прокуратури виступає відповідність їхньої організаційної структури прийнятому в державі адміністративно-територіальному поділу. Цей принцип доповнюється похідним, якщо базисні (управлінські, господарські) організаційні структури і процеси їхньої діяльності технологічно не збігаються з адміністративним поділом або якщо правопорушення та їхні наслідки розвиваються під дією не соціальних, а екологічних, природно-географічних закономірностей. З цим пов’язане цілком виправдане та обґрунтоване відтворення скасованих у 1961 р. транспортних прокуратур, створення та розвиток природоохоронних прокуратур.

Правове забезпечення діяльності і організації структури органів прокура­тури здійснюється на підставі норм Конституції України, Закону України “Про прокуратуру”, указів Президента України та наказів Генераль­ного Прокурора України.

Прокуратура України відповідно до ст.121 Конституції України, ст.6, 13 та 14 Закону України “Про прокуратуру” від 5 листопада 1991 р. становить єдину централізовану систему, що від імені України здійснює нагляд за виконанням діючих на її території законів і яку очолює Генеральний прокурор України, з підпорядкуванням нижчестоящих прокурорів вищестоящим.

У систему прокуратури України входять: Генеральна прокуратура України, прокуратури Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя (на правах обласних), міські, районні, міжрайонні, інші прирівняні до них прокуратури (транспортні, природоохоронні), а також військові прокуратури регіонів і військові прокуратура Чорноморського флоту та Військово-Морських Сил України (на правах обласних), військові прокуратури гарнізонів (на правах міських).

У поняття організаційної структури управління системи вкладають різне значення [7; 92]. Відповідно до класифікації структур систем структура органів прокуратури характеризується:

1) за принципом рівнів ієрархії – багаторівнева, а точніше, така, що має три рівні з неоднорідними ланками, (тобто функції та характеристики ланок одного рівня неідентичні);

2) за принципом управління та підпорядкованості – централізована;

3) за цільовим призначенням та функціям, що виконуються – оперативного планування з фіксованою структурою;

4) за принципом розбиття елементів системи на підсистеми – розрізняють структуру систем, в яких елементи об’єднуються за функціональними чи об’єктними ознаками, тому районні, міжрайонні, міські прокуратури, які функціонують у територіальному розрізі відносять до територіальних (регіональних) прокуратур, а військові, транспортні та природоохоронні прокуратури – до функціональних.

За рівнем компетенції усі органи прокуратури поділяють на три рівні. Перший рівень прокурорської системи утворюють міські, районні, міжрайонні та прирівняні до них спеціалізовані прокуратури. Другий – прокуратури Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, Військова прокуратура Чорноморського флоту та Військово-Морських Сил України та Військові прокуратури регіонів. На третьому рівні прокурорської системи знаходиться Генеральна прокуратура України.

Наведена класифікація органів прокуратури України є неповною, оскільки вона не охоплює прокуратури великих міст з районним поділом, які виконують деякі функції управління стосовно до районних прокуратур, що функціонують на території міста. Ці прокуратури фактично діють та проводять значну роботу, укріплюючи законність та правопорядок, хоч їхній статус не визначений ні в наказах Генеральної прокуратури України, ні в Законі України “Про прокуратуру”, що своєю чергою негативно відбивається на роботі цього органу [11, с.75]. Усунення зазначеного недоліку сприятиме підвищенню ефективності не лише прокуратур міст з районним поділом, але й прокурорської системи в цілому. Оскільки процесуальні повноваження даних прокуратур є такими ж, якими володіють міські та районні прокуратури, їхнє місце в прокурорській системі можна визначити, як проміжне між першим та другим рівнями.

Найбільшим об’ємом управлінських повноважень у системі органів прокуратури володіє Генеральний прокурор України. Відповідно до діючого Закону України “Про прокуратуру” (ст.15), Генеральний прокурор України спрямовує роботу органів прокуратури та контролює їхню діяльність, видає обов’язкові для усіх органів прокуратури накази, розпорядження, затверджує положення та інструкції, виконує інші функції управлінського характеру [4, с.127].

Генеральну прокуратуру очолює Генеральний прокурор України, який має першого заступника та заступників. У Генеральній прокуратурі України утворюється колегія у складі Генерального прокурора України, його першого заступника, заступників, прокурора Автономної Республіки Крим, інших керівних працівників прокуратури. Крім того, до структури Генеральної прокуратури України входять головні управління, управління і відділи. До структури Генеральної Прокуратури України на правах структурних підрозділів входять: Головне управління військових прокуратур, яке очолює заступник Генерального прокурора України – начальник Головного управління військових прокуратур, і Інститут Генеральної прокуратури України з підвищення кваліфікації прокурорсько-слідчих кадрів та науково-практичних розробок з питань організації роботи на основних напрямах прокурорської діяльності (на правах Головного управління). При Генеральній прокуратурі країни діє науково-методична рада для вивчення пропозицій щодо поліпшення організації та діяльності органів прокуратури.

Іншою ланкою структури органів прокуратури України є прокуратури Республіки Крим, міст Києва та Севастополя, областей, військові прокуратури регіонів і військова прокуратури Чорноморського Флоту та військово-Морських Сил України (на правах обласних) У складі вказаних прокуратур утворюються колегії, управління і відділи. Начальники управлінь і відділів є старшими помічниками, а їх заступники – помічниками прокурорів Автономної Республіки Крим, міст Києва та Севастополя, областей та прирівняних до них прокуратур.

Останньою ланкою в системі органів прокуратури України є прокуратури міст, районні, міжрайонні, районні в містах, а також інші прирівняні до них прокуратури (військові прокуратури гарнізонів, транспортні, природоохоронні). У названих прокуратурах встановлюються посади першого заступника, заступників, старших помічників і помічників прокурорів, страшних прокурорів-криміналістів, прокурорів-криміналістів, старших слідчих і слідчих з особливо важливих справ та їх помічників.

Обласна прокуратура і підпорядковані їй міські та районні прокуратури є органами різних ланок прокурорської системи. В той же час обласна та підпорядковані їй прокуратури, утворюють відносно самостійну підсистему єдиної прокурорської системи України регіонального рівня, оскільки вони мають загальні функціональні завдання, пов’язані між собою організаційно-управлінськими відносинами, мають загальне територіальне та зовнішнє середовище, володіють іншими системоутворюючими ознаками(детально про прокуратуру як цілісну систему див.: [5, с.11-33].

Обласна прокуратура, займаючи середню ланку прокурорської системи, в межах своєї компетенції, з одного боку, безпосередньо виконує майже всі покладені на прокуратуру зовнішні функції, а з іншого – здійснює оперативне управління підпорядкованими їй прокуратурами [6, с.29].

Структура апарата обласної прокуратури в загальному плані повинна відповідати апарату Генеральної прокуратури України, оскільки в іншому разі виникнуть проблеми в управлінні прокурорською системою в цілому, оскільки управлінські команди Генеральної прокуратури не матимуть прямих каналів зв’язку. Водночас апарат обласної прокуратури повинен мати таку структуру, яка була б адекватна її зовнішнім та внутрішнім функціям.

Будуючи організаційну структуру апарату, треба виходити з того що усі функції обласної прокуратури повинні бути прив’язані до її підрозділів. Оскільки функції обласної прокуратури поділяються на зовнішні та внутрішні, усі підрозділи апарату можна умовно поділити на дві групи. Першу створюють оперативні підрозділи, що виконують зовнішні та внутрішні функції прокуратури (кримінально-судовий, цивільно-судовий відділи, управління з нагляду за дотриманням законів під час здійснення оперативно-розшукової діяльності, дізнання, попереднього слідства, відділ нагляду за дотриманням законів про права неповнолітніх та ін.). Другу групу створюють підрозділи організаційно-управлінського характеру або, за іншою термінологією, неоперативні підрозділи обслуговуючого призначення (служби статистики, систематизації, контролю виконання, прийому громадян та ін.).

Ця класифікація є умовною, оскільки управління та відділи, що реалізують зовнішні функції прокуратури, тією чи іншою мірою виконують і організаційно-управлінські функції стосовно вищестоящих прокуратур. Об’єм управлінських повноважень прокурорів областей (та прирівняних до них прокурорів) похідний від повноважень Генерального прокурора України [4, с.127].

Суть концепції організаційної перебудови апарату обласної прокуратури полягає в тому, що його структура повинна бути адекватною функціональним завданням даного органу з урахуванням того моменту, що вона виступає не лише як суб’єкт управління щодо підпорядкованих прокуратур, але й сама є об’єктом управління з боку Генеральної прокуратури. Тому структура апарату обласної прокуратури має відповідати структурі Генеральної прокуратури, тобто всі підрозділи Генеральної прокуратури повинні мати свої аналоги на рівні обласних прокуратур [3, с.29]. В іншому разі організаційно-управлінська діяльність Генеральної прокуратури не буде достатньо ефективною через відсутність прямих каналів зв’язку з вищестоящими органами прокурорської системи.

Важлива роль у плані оптимізації роботи обласної прокуратури належить регламенту роботи апарату та положенням про управління, відділи та інші структурні підрозділи. Аналіз документів свідчить, що не у всіх прокуратурах ці документи, а особливо положення, відповідають встановленим вимогам. Причина цього полягає в тому, що положення розробляються кожною обласною прокуратурою самостійно. Тому видається доцільним підготувати на рівні Генеральної прокуратури України Положення про відділи та управління обласних прокуратур, чітко визначивши в ньому завдання та основні напрями діяльності (функції) управлінь та відділів, повноваження їхніх керівників, зональних прокурорів, форми їхньої взаємодії та інші питання. М.П.Каркач справедливо зазначає, що прийняття такого положення дає змогу: [2, с.25]:

1) ліквідувати нормотворчу самодіяльність в обласних прокуратурах;

2) підвищити роль керівників відділів та управлінь щодо керівництва підпорядкованим апаратом;

3) чітко визначити права та обов’язки прокурорів відділів;

4) підвищити роль зональних прокурорів та визначити їхній правовий статус;

5) ліквідувати суб’єктивний підхід у визначенні ролі, місця та функцій відділів (правлінь) та прокурорів;

6) поліпшити взаємодію відділів (управлінь).

Вбачається також доцільним законодавчо закріпити повноваження прокурора області управління підпорядкованими прокурорами. У діючому Законі України “Про прокуратуру” (ст.16) ідеться лише про його повноваження щодо штатів підпорядкованих йому прокуратур, однак вважаємо, що в новому Законі перелік організаційно-управлінських повноважень та функціональних обов’язків прокурора області повинен бути суттєво розширений та чітко сформульований.

У великих містах з районним поділом поряд з районними прокуратурами є й прокуратура міста, що виконує координаційну та інші функції управління щодо відношенню до районних прокуратур, які функціонують на території міста.

Прокуратури таких міст виконують низку функцій, які своєю чергою також можуть бути поділені на дві групи. Першу створюють функції, що випливають зі ст.5 Закону України “Про прокуратуру” і відносяться до компетенції прокуратури міста. Другу групу функціональних обов’язків утворюють функції управлінського характеру, найважливішою з яких є координація діяльності у боротьбі з злочинністю районних прокуратур та інших органів кримінальної юстиції, що функціонують на території міста [11, с.75].

Поряд з цим прокуратура міста виконує чимало інших функцій управління, що торкається районних прокуратур: контролює їхню роботу; надає їм методичну та іншу допомогу, вивчає передовий досвід роботи, організує спільні заняття з підвищення кваліфікації працівників прокуратури тощо.

Прокуратури, що розглядаються, відрізняються за об’ємом повноважень як від районних, так і від обласних прокуратур. Порівняно з районними прокуратурами вони відрізняються більшим об’ємом повноважень, а порівнюючи з іншими – меншим. Разом з тим у своїй сукупності вони утворюють, на наш погляд, не самостійну, а додаткову ланку прокурорської системи, оскільки функціонують лише у великих містах, в яких є районні прокуратури.

Міські, районні та міжрайонні прокуратури утворюють основну групу прокурорської системи, виконуючи свою функцію на всій території України.

Міські прокуратури функціонують у межах окремих міст, які не мають районного поділу (хоч є й винятки: Чернівці – місто обласного значення, що має районний поділ, проте не має прокуратур районів міста). Другу групу утворюють районні прокуратури у великих містах. Третю, найчисленнішу утворюють районні прокуратури у сільській місцевості та міжрайонні прокуратури, які обслуговують або два сусідніх райони, або місто та район, що його оточує, які у своїх правах не відрізняються від міських.

На території України створені та функціонують транспортні та природоохоронні прокуратури З правами міських, районних прокуратур.

За ознакою фактичної штатної чисельності усі територіальні прокуратури, що функціонують в Україні, поділяють на три групи:

1) прокуратури з невеликим штатом – до чотирьох оперативних працівників: прокурор, один-два помічника та слідчий;

2) прокуратури зі штатом від п’яти до восьми оперативних працівників: прокурор, замісник прокурора, три-чотири прокурори, два-три слідчих, старший слідчий;

3) прокуратури зі штатом більше восьми оперативних працівників: прокурор, замісник прокурора, старший помічник прокурора, більше трьох слідчих, в тому числі старший слідчий.

На сьогодні вже ліквідовано спецпрокуратури з нагляду за додержанням законів у оборонній промисловості, практично закінчено роботу з реформу­ва­нням структури військових прокуратур. Реорганізовано структуру транспортних прокуратур – їхні обласні апарати передані до територіальних прокуратур. Скорочено штати прокуратур міст, що є обласними центрами [8, с.6]. Отже вдалося змістити акценти на роботу безпосередньо в районах і містах, підвищити відповідальність прокурорів областей за стан справ у регіонах.

Реформування структури органів – процес еволюційний. Структури, що склалися, лише час від часу піддаються ревізії і ще рідше – корінним перетворенням. Відбувається це лише тоді, коли функціонування органів управління починає з середини деформувати сталу структуру. Отож, на перетворенні структур відбивається переосмислення цілей, а відтак усвідомлення нових завдань, які мають намір успішно вирішити, створюючи конкретні структури органів управління. Структура органу формується у ході перебудови чи створення органу за допомогою свідомого передбачення необхідних функцій, їхнього угруповання й організаційно правового закріплення. Завдяки цьому досягається стійкість функціонування органів і забезпечується гарантія від довільного трактування функцій посадовими особами.

Розробляючи нову структуру органів прокуратури, необхідно виходити з обґрунтування функціонального підходу до дослідження діяльності органів прокуратури, в розробці теоретичних і правових аспектів управління в апараті Генеральної прокуратури України, у визначенні основних напрямів управлінської дії на процес підвищення ефективності наглядової та іншої діяльності органів прокуратури [12, с.45].

Дослідження діяльності прокуратури на функціональній основі дасть можливість розробити комплекс пропозицій щодо вдосконалення та розвитку правового регулювання діяльності в органах прокуратури, організаційно-управлінських правовідносин і актів їхньої реалізації у взаємозв’язку з іншими правовідносинами, створить належні правові підвалини для управлінської дії на процесі оптимізації всієї діяльності прокурорської системи України. Отже, завдання, що стоїть перед прокурорським наглядом, і його принципи визначають систему і структуру органів прокуратури.

Внутрішня структура органів прокуратури не може бути однаковою на різних рівнях їхньої системи та у різних регіонах. Вона неминуче повинна відтворювати особливості їхнього соціально-економічного або іншого стану, бути максимально адаптованою до цих умов при незмінності функціонального змісту діяльності прокуратури [10, с.43]. Кожному рівню організації управління відповідає специфічний рівень управління [1; 158].

Ступінчастий характер управління забезпечує надійність та економічність системи. Кожен рівень суб’єкта здійснює управління об’єктом відповідного рівня.

На сьогодні ліквідовано дисбаланс між управлінськими апаратами Генеральної прокуратури, обласних прокуратур та низовими ланками, які виконують головний обсяг прокурорсько-слідчої роботи з метою впровадження оптимального варіанта організації роботи і опрацьовується питання вдосконалення структури прокуратур міст, де існує районний поділ з метою підвищення ефективності їхньої діяльності [9, с.25]. Враховуючи, що обставину і те, що робота таких прокуратур, звичайно дублює функції обласної, а її існування та функціонування завдає зайві перепони у зв’язках обласної та районної прокуратур, на думку автора, можливо, треба ставити питання не про реорганізацію структур цих прокуратур, а взагалі про їхнє існування. Хоч є поборники іншої думки [11, с.75].

Саме недоліки спеціалізації підрозділів апарату є головною причиною багатоступінчатості управління та брак організаційних заходів, необхідних для високопродуктивної управлінської діяльності. Навпаки, в умовах належної спеціалізації підрозділів апарату створюється лише необхідна кількість рівнів управління щодо можливості для кожного підрозділу вирішувати завдання, які входять до його компетенції в умовах мінімальних взаємозв’язків з іншими підрозділами [6, с.148]. Можливості апарату управління повинні зростати, звичайно, не за рахунок його розширення, а шляхом застосування сучасної обчислювальної техніки.

Багатоманітність управлінської системи передбачає відповідну багатоманіт­ність інформації, яка від неї виходить. У кінцевому підсумку зменшення багато­манітності об’єкта управління значно полегшує побудову апарата управління, який відрізняється необхідною багатоманітністю з погляду як його функцій, так і організаційної структури, здатною протистояти штучному ускладненню та бюрократизації.

Як узагальнення наведених вище положень можна сформулювати деякі основні принципи побудови організаційних структур управління в органах прокуратури [6, с.148]:

- доцільний мінімум рівнів ієрархії управління та максимальне скорочення часу проходження інформації від вищого керівництва до безпосереднього виконавця;

- чітке відособлення складових частин системи, що проектується;

- здатність до швидкого та адекватного реагування на зміни в керованій системі;

- надання повноважень щодо вирішення питань у кожному конкретному випадку тому підрозділу, який володіє найбільшою інформацією з даного питання;

- адаптація окремих підрозділів апарату управління до всієї системи і системи в цілому до зовнішнього середовища;

- визначення характеру взаємодії між підрозділами, враховуючи, що вона може здійснюватись паралельно, послідовно або змішаним способом.

––––––––––––––––––––

1. Афанасьев В.Г. Научное управление обществом (Опыт системного исследования). – 2-е изд., доп. – М.: Политиздат, 1973.

2. Каркач П.М. Проблемы организации работ областной и подчиненных ей городских и районных прокуратур // Проблеми організації прокуратури й оптимізації її діяльності в сучасних умовах: Збірник наукових праць. – Харків: Інститут підвищення кваліфікації. Генеральна прокуратура України., 1998.

3. Кривобок В.В. Деякі питання організації та діяльності обласної прокуратури // Там же.

4. Кулаков В.В. Деятельность областной прокуратуры по надзору за соблюдением законов органами, осуществляющими оперативно-розыскную деятельность, дознание и досудебное следствие (системно-структурный анализ) // Там же.

5. Новиков С.Г. Прокурорская система в СССР. – М., 1977.

6. Омаров А.М. Социальное управление: Некоторые вопросы теории и практики. – М.: Мысль, 1980. – С.148.

7. Организационное управление: Учеб. пособие для вузов / Н.И.Архипова, В.В.Кульба, С.А.Косяченко, и др.; Под. ред. Н.И. Архиповой. – М.: Изд-во ПРИОР, 1998.

8. Потебенько М. Прокуратура України: проблеми сьогодення і майбутнього // Вісник прокуратури. – 1999. – №1.

9. Потебенько М. Роки становлення і утвердження // Вісник прокуратури. – 1999. – №2.

10. Рябцев В.П. Концептуальные проблемы организации и функционирования прокуратуры: Автореф. дис. … д-ра.юрид. наук. – М., 1991.

11. Славский С.М., Зимовец А.С. Место прокуратуры города с районным делением в структуре прокурорской системы Украины // Проблеми організації прокуратури й оптимізації її діяльності в сучасних умовах. Збірник наукових праць. – Харків: Інститут підвищення кваліфікації. Генеральна прокуратура України, 1998. – С.75.

12. Шумський П.В. Деякі проблеми діяльності органів прокуратури у перехідний період // Проблеми організації прокуратури й оптимізації її діяльності в сучасних умовах. Збірник наукових праць. – Харків: Інститут підвищення кваліфікації. Генеральна прокуратура України, 1998. – (200 с.). С.43-51.

Зміст засади гласності
кримінального судочинства

В. Король©

Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

На даний час серед процесуалістів немає єдиної точки зору щодо визначення змісту засади гласності кримінального судочинства. Одні автори визначають зміст даної засади, як сукупність правових вимог, що встановлюють права та обов’язки для учасників процесу, спрямовані на конкретизацію конституційної вимоги проведення відкритого судового розгляду [2, 31-32, 15, 8]. Інші відносять до змісту засади гласності судового процесу сукупність елементів, які передбачені процесуальним законом і кожен із яких так чи інакше відображає її суть [5, 14-15]. Причиною цього є різні підходи щодо питання реалізації засади кримінального судочинства.

Засада гласності кримінального судочинства базується на конституційній вимозі гласного судового процесу (п.7 ч.3 ст.129 Конституції України). Тому, для вирішення питання змісту засади гласності кримінального судочинства, нам слід встановити свівідношення між конституційною і галузевою нормами-принципами.

Для того, щоб конституційні засади були втілені в тканину реально функціонуючого кримінального судочинства, вони повинні бути опосереднені в галузевому законодавстві [12, 47]. Стосовно засади гласності правосуддя це означає її включення до Кримінально-процесуального кодексу, причому не тільки шляхом відтворення в нормах КПК, але через розвиток і конкретизацію з урахуванням специфіки її реалізації в окремих стадіях кримінального судочинства. І хоча Конституція України (ч.2 ст.8) передбачила пряму дію її норм, все ж в більшій чи меншій мірі норми-принципи, які вміщуються в ній, потребують механізму їх реалізації стосовно окремих стадій та інститутів кримінального процесу.

В п.7 ч.3 ст.129 Конституції України вказується, що однією із засад судочинства є гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами. Таким чином, нам слід визначити, які саме найзагальніші та специфічні для судочинства у кримінальних справах правові вимоги повинні увійти в зміст засади гласності та відповідної статті КПК України для конкретизації, опосереднення п.7 ч.3 ст 129 Конституції України.

На нашу думку, зміст засади гласності кримінального судочинства складають правові вимоги звернені прямо до суду (процесуальний зміст) і положення, які закріплюють права громадян (публіки), що виникають у зв’язку з проведенням відкритого судового розгляду.

У процесуальний зміст засади гласності судового розгляду кримінальних справ входять наступні елементи:

1) розгляд справ у всіх судах відбувається відкрито;

2) повідомлення про час і місце розгляду справи ;

3) повне фіксування судового розгляду кримінальних справ технічними засобами;

4) підстави та загальний порядок здійснення розгляду кримінальної справи у закритому судовому засіданні;

5) прилюдне оголошення вироків, ухвал і постанов, якими закінчується розгляд справи.

6) найбільш повна гласність здійснюється у відкритому судовому розгляді, який, згідно ч.1 ст.20 КПК України, є основним елементом змісту гласності судового розгляду кримінальних справ. Такий розгляд проходить у формі відкритого судового засідання.

Ст. 20 КПК України встановлює, що розгляд справ у всіх судах є відкритим. Законодавець вживає терміни “судовий розгляд” (глава 24 КПК “Загальні положення судового розгляду”), “розгляд справи” (глава 30 КПК “Розгляд справи за касаційною скаргою і поданням”) та “судове засідання” (глава 25 КПК “Підготовча частина судового засідання”). Аналіз статей 20, 359, 391, 400, 411, 419 та 447 КПК України дає підстави вважати, що розгляд справ у суді першої інстанції, в касаційному порядку, в порядку нагляду, у зв’язку з нововиявленими обставинами, вирішення питань, зв’язаних з виконанням вироку, розгляд справ про застосування примусових заходів медичного та виховного характеру проходять у судових засіданнях. Гласність прямо передбачена в суді першої та касаційної інстанцій, при розгляді справ про застосування примусових заходів медичного та виховного характеру.

Більш широка гласність потрібна в стадії виконання вироку. В нашій практиці ще недостаньо використовується великий потенціал виховного впливу стадії виконання вироку, хоча в коментарі до ст.411 КПК України (п.4) і вказується, що розгляд питань пов’язаних з виконанням вироку, відбувається у відкритому судовому засіданні [8, 579-580].

Щодо дії засади гласності в стадії наглядного провадження, то тут думки науковців розділились. Одні автори вважають, що в наглядному провадженні здійснюються всі засади кримінального судочинства, в тому числі і гласність, хоча і у звужених межах [9, 31-32; 6, 14]. Інші ж стверджують, що в даній стадії не діють деякі засади, серед яких називають і гласність [13, 461]. В наглядній інстанції судове засідання проходить відкрито, однак доступ публіки на це засідання обмежений. Оголошення про такі засідання не вивішуються, але на них можуть бути присутніми представники громадскості, преси, і результати розгляду справ в необхідних випадках друкуються в пресі, оголошуються по радіо і телебаченню [5, 44].

Петрухін І.Л. пропонує в главу “Основні положення” КПК ввести статтю, в якій засада гласності була би поширена на касаційне та наглядне провадження і тоді ст.359 КПК України стала б зайвою [10, 182].

Згідно статей 364 та 393 КПК України суд в касаційній чи наглядній інстанції може скасувати вирок попередньої інстанції і закрити справу, залишити його без зміни, змінити та прийняти інше важливе процесуальне рішення. Тому вирішення таких важливих питань в касаційному чи наглядному провадженні не повинно залишатися поза увагою громадськості.

Хоча формулювання ч.1 ст.20 КПК України чітко вказує, що “розгляд справ у всіх судах відкритий…”, судами воно розуміється буквально тільки при розгляді справ по першій інстанції. Тому доцільною видається пропозиція З.В. Макарової про деталізацію цієї норми [5, 45]. Видається, що ч.1 ст.20 КПК України слід викласти в такій редакції: “Розгляд справ у всіх судах першої, касаційної, наглядної інстанцій і при відновленні справ у зв’язку з нововиявленими обставинами, а також при вирішенні питань пов’язаних із виконанням вироку є відкритим…”.

В статті 125 Конституції України зазначається, що в Україні діють апеляційні та місцеві суди. Апеляційному провадженню присвячено і главу 46 Проекту КПК України [11, 195-211].

Процедура апеляційного розгляду щодо дослідження нових обставин відбувається за нормами, які регулюють процес по першій інстанції [7, 22]. Апеляційне провадження відрізняється від касаційного і тим, що перше служить для перегляду по суті як незаконних, так і несправедливих, з точки зору фактичних обставин справи, рішень (питання права і факту), а касаційне провадження служить для відміни з направленням на новий розгляд у суд першої інстанції рішень, прийнятих з порушенням процесуального або матеріального закону (тільки питання права) [3, 45].

Введення в кримінальне судочинство України вказаного інституту більш повно гарантуватиме реалізацію права особи на судовий захист, забезпечить певне пришвидшення вирішення справ і більшу чіткість у здійсненні правосуддя [14, 5].

Таким чином, на необхідність гласного апеляційного провадження вказує те, що перегляд справ у Апеляційному суді проходить по суті та завершується він постановлення нового рішення. Як вказує М.Михенко та В.Шишкін, це фактично квазі-судове рішення по першій інстанції [7, 23]. Все це, тим не менш, не применшує гласності при перегляді справ у касаційному порядку. Тому, ч.1 ст.12 Проекту КПК України слід викласти наступним чином: “Розгляд справ у всіх судах першої, апеляційної, касаційної інстанцій і при вирішенні питань пов’язаних із виконанням вироку є відкритим …”.

Принциповим положенням гласності кримінального судочинства є і загальне правило про те, шо ніхто не може бути позбавлений інформації про час і місце розгляду справи. В ч.5 ст.20 КПК України закріплена норма, згідно з якою “з метою підвищення виховної ролі судових процесів і запобігання злочинам суди у необхідних випадках повідомляють трудящих за місцем роботи або проживання підсудних про судові процеси, які мають відбуття …”. Ця норма є додатковим засобом реалізації засади гласності і підвищення виховної ролі судових процесів та їх профілактичного впливу [8, 45], тому включення її до числа норм-принципів є недоцільним. Інша річ, коли мова йде про оголошення, які повинні інформувати невизначену кількість населення про абсолютно всі судові розгляди кримінальних справ, які мають відбутися.

Так, З.В.Макарова до причин зниження зацікавленості до відкритого судового розгляду відносить і недостатню інформованість про судові процеси, які мають відбутися, та несвоєчасний їх початок [5, 35]. Не виключені і випадки, коли окремі учасники процесу, в тому числі і суд, можуть бути зацікавлені у тому, щоб випадково не були виявлені окремі свідки [5, 21] чи хід судового засідання не висвітлювався у засобах масової інформації і т.д. Тому доцільно залишити у ст.12 Проекту КПК України наступне положення: “Ніхто не може бути позбавлений інформації про час і місце розгляду справи…” [11, 8].

Положення ст.129 Конституції України про повне фіксування судового процесу технічними засобами отримує двояке відображення: перше полягає в обов’язку суду забезпечити повне фіксування судового процесу технічними засобами (як мінімум – повинен вестись протокол судового засідання); друге – це право громадян, присутніх на судовому розгляді справи, вести записи, звукозапис, фото – і кінозйомку, теле – і відеозапис.

На особливу увагу заслуговує право осіб, які присутні в залі суду вести звуко-, теле- і відеозапис, фото – і кінозйомку. Застосування цих засобів в ході судового засідання розглядалось у процесуальній літературі в основному як джерело фіксації доказів [4]. Але дані засоби можуть використовуватися представниками засобів масової інформації як для підготовки репортажів, так і для транслювання судового засідання. І. Петрухін вказує, що всі присутні в залі судового засідання можуть вести записи, стенографування і навіть безшумний звукозапис з тією умовою, щоб це не заважало ходу процесу [10, 171; 10, 217].

Пленум Верховного Суду СРСР в постанові від 5 грудня 1986 року “Про подальше зміцнення законності при здійсненні правосуддя” зробив наступне роз’яснення: всі присутні в залі суду особи мають право вести будь-який запис по ходу судового процесу; фото-, теле- і кінозйомка із залу суду проводиться тільки з дозволу головуючого у справі (п.11) [1, 10-11].

Отже, щодо використання технічних засобів при фіксуванні судового процесу висуваються дві умови: 1) вони не повинні заважати ходу судового розгляду; 2) необхідно дозвіл суду на їх використання. Перша стосується абсолютно всіх технічних засобів, як то диктофона, так і стаціонарної апаратури (технічні засоби призначені для обслуговування судового засідання, а не навпаки). Друга стосується фото- і кінозйомки, теле-, відео- і звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури та транслювання судового засідання. Тут слід зазначити, що дозвіл повинен надавати саме суд, заслухавши думки учасників розгляду справи і винести про це ухвалу. Як вказує З.В.Макарова, недопустимо ставити застосування цих засобів у залежність від згоди сторін, бо у більшості випадків навряд чи підсудний або потерпілий будуть згідні з їх використанням у залі суду [5, 36], тобто тут проявляється публічний інтерес і в цьому випадку він буде мати перевагу над приватним.

Видається, що ч.3 ст.12 Проекту КПК України слід викласти в такій редакції: “Присутні на відкритому судовому засіданні особи вправі робити письмові нотатки, вести стенограми і звукозапис без застосування стаціонарної звукозаписуючої апаратури. Використання в залі судового засідання фото- і кінозйомки, теле-, відео- і звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури, а також транслювання судового засідання допускається з дозволу суду”.

Наступним елементом змісту засади гласності кримінального судочинства виступають підстави та загальний порядок закритого судового розгляду кримінальних справ. Але ці питання є досить великими за обсягом і тому потребують окремого розгляду.

Важливим елементом засади гласності судочинства є також публічне проголошення вироку у всіх випадках. Ця норма закріплена в ч.4 ст.20 КПК України і процесуально забезпечує безумовну, яка не залежить ні від волі суду, ні від волі інших осіб, гласність будь-якого судового вироку [2, 47]. При чому, оприлюднюється вирок і незалежно від того, в якому судовому засіданні розглядалася справа, закритому чи відкритому. Правило про прилюдність проголошення судових вироків повинно поширюватись і на ухвали та постанови, якими закінчується розгляд справи.

Вважаємо, ч.4 ст.20 КПК та ч.8 ст.12 Проекту КПК України слід подати у наступній редакції: “Вироки, ухвали і постанови, якими закінчується розгляд справи, у всіх випадках проголошуються прилюдно”.

І декілька слів про пропозиції до структури ст.12 Проекту КПК України. Схематично її положення слід викласти в такій послідовності:

ч.1 – відкритість судових розглядів кримінальних справ;

ч.2 – інформування про час і місце розгляду справи;

ч.3 – фіксування технічними засобами судового процесу (як обов’язок суду);

ч.4 – використання технічних засобів у судовому засіданні (як право присутніх у залі суду осіб);

ч.5 – підстави проведення закритого розгляду справи;

ч.6 – недопущення втручання громадської думки в сферу приватного життя громадян, які беруть участь в судовому процесі;

ч.7 – принципові положення проведення закритого судового розгляду;

ч.8 – прилюдність проголошення судових рішень, якими закінчується розляд справи.

Дана послідовність буде відображати хід процесу (від ологошення про розгляд справи до проголошення судового рішення): спочатку – загальні засади відкритого судового розгляду (частини 1-4); далі – загальні положення розгляду справи у закритому засіданні; і нарешті – проголошення судового рішення як кінцевого результату судового розгляду справи. Що стосується такої деталізації положень ст.12 Проекту КПК України по частинам, то вона сприятиме застосуванню санкцій (в т. ч. – кримінально-процесуальних) за їх порушення.

––––––––––––––––––––

1. Бюллетень Верховного Суда СССР. – 1987. – №1.

2. Гласность судебной деятельности по уголовным делам. / Отв. ред. В.В. Леоненко. – К.: Наук. думка, 1993.

3. Димитров Ю. Навіщо нам потрібний Апеляційний суд? // Право України. – 1994. – №3-4

4. Леви А.А., Горинов Ю.А. Звукозапись и видеозапись в уголовном судопроизводстве. – М.: Юрид. лит., 1983.

5. Макарова З.В. Гласность уголовного процесса: Монография / Под ред. З.З. Зинатуллина. – Челябинск: ЧГТУ, 1993.

6. Мартынчик Е.Г. Гарантии прав осужденного в надзорном производстве. – Кишенев, 1985.

7. Міхеєнко М., Шишкін В. Апеляційне провадження як резерв змагальності в судах другої інстанції // Право України. – 1995. – №1.

8. Науково-практичний коментар Кримінально-процесуального кодексу України / Бюлетень законодавства і юридичної практики України, №4-5, 1995 р.

9. Перлов И.Д. Надзорное производство в уголовном процессе. – М., 1974.

10. Петрухин И.Л. Гласность судопроизводства / Конституционные основы правосудия в СССР. Под ред. В.М. Савицкого. – М.: Наука, 1981.

11. Проект Кримінально-процесуального кодексу України. Підготовлений робочою групою Кабінету міністрів України. – К., 1996.

12. Уголовный процесс. Общая часть. Учебник для учащихся вузов. – М.: Издательство “Спарк”, 1997.

13. Чельцов М.А. Советский уголовный процесс. – М., 1962.

14. Шевчук П.І. До питання створення та дії апеляційних судів у судовій системі України // Вісник Верховного Суду України. – 1998. – №2.

15. Шушанашвили А.А. Гласность в советском уголовном процессе. – Тбилиси: МЕЦНИЕРЕБА, 1969.

Правовий статус заставодавця

в кримінальному процесі України

Ю. Донченко©

Шевченківський районний суд м. Львова,
вул. Січових Стрільців, 12, 79000 Львів, Україна

Відповідно до Закону України від 20 листопада 1996р., в систему діючих запобіжних заходів, передбачених ст.149 КПК України, була запроваджена застава.

Згідно із ст.154¹ КПК України, суть застави як запобіжного заходу полягає у внесенні на депозит органу попереднього розслідування або суду підозрюваним, обвинуваченим, підсудним або іншими фізичними чи юридичними особами грошей чи передачі їм інших матеріальних цінностей з метою забезпечення належної поведінки, виконання зобов’язання не відлучатися з місця постійного проживання або з місця тимчасового знаходження без дозволу слідчого чи суду, явки за викликом до органу розслідування і суду особи, щодо якої застосовано запобіжний захід.

Отже, законом передбачено, що заставу можуть вносити як особисто підозрюваний, обвинувачений, підсудний, так й інші фізичні та юридичні особи.

Проте, як свідчить судова практика, застава вноситься особисто підозрюваним, обвинуваченим, підсудним в поодиноких випадках. В основному заставу вносять родичі обвинувачених, підсудних, іноді – самі обвинувачені, їх адвокати, юридичні особи. Очевидно, на це впливає не тільки та обставина, що у затриманих осіб обмежені матеріальні можливості, але й те, що, згідно з ч.7 ст.154¹ КПК України, застава, внесена підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, може бути звернена судом на виконання вироку в частині майнових стягнень.

Допускається можливість внесення застави в певних частках обвинуваченим спільно з іншою фізичною чи юридичною особою; декількома фізичними або юридичними особами; одночасно фізичною та юридичною особами у визначених частках.

Залежно від того, хто вносить заставу, можна визначити такі її види:

- особиста, якщо заставу вносять безпосередньо підозрюваний, обвинувачений, підсудний;

- неособиста, якщо заставу вносять інші – фізичні чи юридичні особи;

- частково особиста, якщо заставу вносять у певних частках обвинувачений, підсудний разом з іншими фізичними чи юридичними особами.

У зв’язку з запровадженням застави як запобіжного заходу в кримінальному судочинстві України з’явився новий суб’єкт процесу – заставодавець.

Правовий статус заставодавців у кримінальному процесі чітко не визначений, донині немає й ґрунтовних наукових розробок з цього питання, хоча воно має неабияке практичне значення.

У цивільному праві заставодавцем може бути як сам боржник, так і третя особа (майновий поручитель), що передбачено ст.11 Закону України “Про заставу”. Згідно з цим Законом, заставодавець – це сторона договору застави, яким забезпечується виконання зобов’язання. Заставодавцем при заставі майна може бути його власник, який має право відчужувати заставлене майно на підставах, передбачених законом, а також особа, якій власник у встановленому порядку передав майно і право застави на це майно (ст.11 Закону “Про заставу”).

Вносячи заставу в кримінальному процесі, підозрювані, обвинувачені, підсудні, також є в певному розумінні заставодавцями, однак при цьому вони не змінюють свій основний процесуальний статус, визначений їм у зв’язку з порушенням кримінальної справи та притягненням їх до кримінальної відповідальності. Тому заставодавцями в кримінальному судочинстві треба визнати інших фізичних чи юридичних осіб, які вносять заставу з метою забезпечення виконання взятих на себе зобов’язань особою, яка притягається до кримінальної відповідальності.

Визначаючи правовий статус заставодавця, відмітитимо, що існує широке коло суб’єктів кримінального процесу. Усі особи, які вступають між собою в процесуальні правовідносини, незалежно від обсягу їх прав і обов’язків, є суб’єктами кримінально-процесуальної діяльності. Це – всі державні органи, посадові і приватні особи, які ведуть кримінальний процес або залучаються до нього, вступають між собою в процесуальні правовідносини, набуваючи процесуальних прав та виконуючи процесуальні обов’язки.

Оскільки суб’єкти кримінально-процесуальної діяльності, відрізняючись за своїм процесуальним становищем, роллю, функціями, завданнями, що виконують, мають неоднакову мету, М.М. Михеєнком запропонована така їх класифікація:

1) державні органи й посадові особи, які ведуть кримінальний процес і залучають до його сфери всіх інших суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності: суд, суддя, прокурор, слідчий, начальник слідчого відділу, органи дізнання, особа, яка проводить дізнання;

2) особи, які захищають свої інтереси або інтереси інших осіб в кримінальному процесі. Вони можуть здійснювати функцію приватного обвинувачення або функцію захисту від підозри, обвинувачення та захисту інших законних інтересів. Це зокрема: потерпілий, цивільний позивач, обвинувачений, підсудний, цивільний відповідач та їхні представники, захисник.

3) представники громадських організацій і трудових колективів;

4) особи, які відіграють допоміжну роль у кримінальному процесі, зокрема: свідок, експерт, перекладач, поняті, поручителі, педагог, лікар, законні представники неповнолітнього свідка, особи, присутні під час провадженні обшуку або виїмки.

Саме до останньої групи суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності М.М. Михеєнко відніс і заставодавців [1, с.169-170].

З цією думкою можна частково погодитись, оскільки за певних обставин роль заставодавця в кримінальному процесі може бути змінена і замість допоміжного, пасивного становища він вправі зайняти активну позицію щодо захисту своїх інтересів.

З метою обґрунтування наведеного з’ясуємо, хто вправі бути заставодавцем, за яких обставин стає він суб’єктом кримінально-процесуальної діяльності, які його права і обов’язки.

Проаналізувавши діюче кримінально-процесуальне законодавство, визначимо, що заставодавці – це фізичні чи юридичні особи, які вносять заставу на підставі постанови особи, що проводить дізнання, слідчого, судді чи ухвали суду про застосування запобіжного заходу – застави та визнання їх заставодавцями за цими процесуальними документами. Лише після визнання їх державними органами та посадовими особами, які ведуть кримінальний процес, заставодавцями вони стають суб’єктами кримінально-процесуальної діяльності.

Статтею 154¹ КПК України не встановлено обмежень, за яких особа не може бути визнана заставодавцем, проте існують інші особливості, що слід враховувати, надаючи особі цього статусу.

По-перше, особа не може бути визнана заставодавцем всупереч її бажанню та волі, тобто вона повинна висловити своє добровільне волевиявлення на внесення застави та згоду нести матеріальну відповідальність за дії особи, за яку вона вносить заставу. Будь-який примус до цього не допустимий.

Фізичні особи, які погодились бути заставодавцями, повинні бути дієздатними. Не може бути заставодавцем недієздатна фізична особа, оскільки вона нездатна набувати права та нести обов’язки.

Фізичні особи з обмеженою дієздатністю можуть бути заставодавцями, але тільки за згодою на це піклувальників [2, с.14-15].

Законом не врегульовано питання про можливість внесення застави неповнолітнім. На нашу думку, неповнолітні особи не вправі бути заставодавцями, оскільки не зможуть виконувати пов’язані з цим обов’язки заставодавця, зокрема, щодо забезпечення явки обвинуваченого, підсудного до органу розслідування чи суду у випадку невиконання прийнятих на себе зобов’язань для заміни застави на інший запобіжний захід.

По-друге, заставодавцем може бути визнана особа, якій належить відповідне майно – предмет застави – і немає перешкоди для його внесення.

У науковій літературі відзначається необхідність з’ясовувати дані про джерела здобуття предмета застави, оскільки виникає можливість для появи лихварів, які вдаватимуться до “бізнесу”, позичаючи під великі відсотки гроші незаможним для внесення застави або вносячи її як заставодавці і ставлячи таким способом цих осіб у залежність від себе з наміром “вибивати” з них гроші з відсотками або втягнути їх у злочинну діяльність для “відробітку” позиченого [1, с.169-170].

Зауважимо, що позичка грошей, як і оплата відсотків за прострочення повернення боргу, передбачена цивільним законом і не є кримінальним злочином, тобто позичені гроші можуть бути прийняті як застава.

Щодо лихварів, то в разі вчинення ними незаконних дій, вони повинні притягатись до кримінальної чи іншої відповідальності. У випадку встановлення органами попереднього слідства чи суду факту, що гроші чи цінності, пропоновані заставодавцем чи самим обвинуваченим у вигляді застави, здобуті злочинним шляхом, вони не можуть бути прийняті та визнані предметами застави. За таких обставин слід вирішувати питання у встановленому законом порядку про притягнення осіб, що скоїли кримінальний злочин, до відповідальності.

Однак з наведеного випливає ще один висновок: заставодавець може бути визнаний таким лише за згодою обвинуваченого, підсудного. Якщо не має згоди осіб, щодо яких вирішується питання про обрання запобіжного заходу, то конкретну особу не можна визнавати заставодавцем навіть і за бажання останньої внести предмет застави. І це зрозуміло, адже з внесенням застави у обвинуваченого чи підсудного виникають певні моральні зобов’язання перед заставодавцем, що не повинні мати примусового характеру.

Серед практичних працівників існує думка, що заставодавцем може бути тільки особа, яка заслуговує на довіру органу дізнання, слідчого, прокурора чи суду, тобто громадянин, котрий за своїми моральними якостями має авторитет і спроможний забезпечити належну поведінку обвинуваченого, а також його явку за викликом зазначених органів та посадових осіб [3, с.18]. Однак таке твердження не ґрунтується на вимогах закону.

Є деякі особливості і в питанні визнання заставодавцями юридичних осіб.

У КПК України немає переліку юридичних осіб, які не можуть бути заставодавцями, отже, з першого погляду видається, що будь-які юридичні особи можуть бути заставодавцями. Проте це не зовсім так.

Науковці в різні періоди неоднозначно висловлювали думки щодо можливості визнання певних юридичних осіб заставодавцями.

Так, на думку З.Д.Єнікеєва та З.Ф.Ковриги заставодавцями не могли бути визнані юридичні особи, які входили в політичну систему держави, державні та громадські органи, оскільки вони не вправі використовувати свої кошти не за цільовим призначенням [4, с.24-25], [5, с.123].

На думку А.Д.Бурякова внесення застави державними організаціями з метою забезпечення явки обвинуваченого за викликами слідчих чи судових органів, було б незаконною дією, спричинило збитки державі, що суперечило б завданням кримінального судочинства [6, с.279].

Розв’язуючи це питання, як видається, слід застосовувати аналогію з цивільним правом, а відтак встановити, що право внесення застави в кримінальному процесі можуть мати лише ті юридичні особи, які є власниками майна і мають право відчужувати заставлене майно, а також особи, яким власник передав це майно з правом його застави.

Пленум Верховного Суду в Постанові №6 від 26 березня 1999р. “Про практику застосування судами застави як запобіжного заходу” (п.3) роз’яснює, що не може прийматись від державних підприємств, установ і організацій, тобто ці юридичні особи не можуть бути заставодавцями.

Вирішуючи питання щодо визнання заставодавцями інших юридичних осіб, треба з’ясовувати дані про правомірність виділення грошей чи майна для внесення їх у вигляді застави.

Законом конкретно не визначено, з якого часу особа набуває процесуального статусу заставодавця.

На нашу думку, статус заставодавця особа може набути лише за наявності декількох факторів.

По-перше, фізична чи юридична особа за наявності умов, за яких вона загалом здатна бути заставодавцем, повинна дати на це згоду.

По-друге, вона має пред’явити докази на підтвердження факту володіння нею майном, яке може бути визнане предметом застави.

По-третє, підозрюваний, обвинувачений, підсудний вправі дати згоду на визнання конкретної особи заставодавцем.

По-четверте, слідчі органи чи суд повинні винести  відповідний процесуаль­ний документ – постанову чи ухвалу про обрання застави та визнання конкретної особи заставодавцем.

Лише за таких умов особа набуває статусу заставодавця, а відтак – відповідних прав та обов’язків.

Однак, як свідчить судова практика, органи попереднього слідства, застосовуючи заставу, не завжди вважають за необхідне навіть встановити особу заставодавця. Зокрема, органами слідства м. Києва було прийнято рішення про застосування застави до гр. Т., обвинуваченого у скоєнні злочинів, передбачених ч.1 ст.140 і ч.1 ст.80 КК України. Застава була внесена не обвинуваченим, а іншою особою, проте відомостей про цю особу в справі взагалі не було.

У справі про обвинувачення гр. Г. за ч.2 ст.81 КК України органи попереднього розслідування Садгірського району Чернівецької області, застосовуючи заставу, не вирішили питання про визнання конкретної особи заставодавцем. Прізвище цієї особи можна встановити лише за квитанцією про внесення грошей на депозитний рахунок органу розслідування [2, с.4-5], Інших даних про цю особу в справі не виявлено, що може спричинити складнощі у випадку вирішення питання про повернення застави чи її звернення в доход держави в разі невиконання взятих на себе зобов’язань обвинуваченим.

Хоча у науковій літературі висловлювалась думка про те, що заставодавець має тільки одне право – на повернення застави у разі відмови від взятих на себе зобов’язань чи після зміни запобіжного заходу на інший до виникнення підстав для звернення застави в доход держави, а також після набрання вироком чинності [3, с.18], на нашу думку, заставодавець має значно більше прав.

Зокрема, згідно з ч.3 ст.154¹ КПК України, встановлено обов’язок органів слідства та суду під час внесення застави роз’яснювати заставодавцю, у вчиненні якого злочину підозрюється чи обвинувачується особа, щодо якої застосовується запобіжний захід, і що в разі невиконання нею своїх обов’язків застава буде звернута в доход держави. З цього випливає висновок про право заставодавця знати суть справи та наслідки невиконання обвинуваченим своїх обов’язків, тобто ці права повинні бути роз’яснені заставодавцю під час внесення застави.

Вирішуючи питання про обрання застави та визначення її розміру, особа, що погодилась бути заставодавцем, має право висловлювати свою думку щодо суми чи майна, які вона може внести, предмета застави, заявляти клопотання про призначення експертизи щодо визначення дійсної вартості майна.

Законом не встановлено конкретної відповідальності за невнесення застави. На підставі відповідної постанови чи ухвали суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності заставодавець вправі внести заставу, але й може відмовитись від цього, що тягне скасування обраного заходу і його заміну на інший. Отже, внести заставу є правом заставодавця.

Згідно із ч.5 ст.154¹ КПК України, заставодавець має право відмовитись від взятих на себе зобов’язань до виникнення підстав для звернення застави в доход держави, а також отримати внесену заставу після обрання нового запобіжного заходу. В цьому випадку Законом покладено на заставодавця обов’язок забезпечити явку підозрюваного, обвинуваченого, підсудного до органу розслідування чи суду для вирішення питання щодо заміни застави на інший запобіжний захід.

В зв’язку з викладеним постає запитання: які зобов’язання заставодавець бере на себе?

П.П.Пилипчуком висловлена думка про те, що термін “зобов’язання”, вжитий у ч.5 ст.154¹ КПК України, означає лише обов’язок заставодавця не заперечувати проти звернення застави в доход держави за наявності відповідних підстав [3, с.18].

Проте, згідно із ч.6 ст.154¹ КПК України, питання про звернення застави в доход держави у разі порушення підозрюваним, обвинуваченим, підсудним зобов’язань, прийнятих на себе, вирішується не автоматично, а судом, в судовому засіданні, на яке викликають заставодавця для пояснень.

Якби законом був встановлений обов’язок заставодавця не заперечувати проти звернення застави, то для цього не було б потреби проводити судове засідання, заслуховувати пояснення заставодавця, зокрема його докази щодо поважності причин невиконання обвинуваченим обов’язків та відсутності підстав для звернення предмета застави у дохід держави. Тому, на нашу думку, вищезазначене не є обов’язком заставодавця.

Головним його обов’язком, що випливає з суп застави як запобіжного заходу, є те, що заставодавець несе лише майнову відповідальність за дії особи, за яку внесено заставу. В п.4 зазначеної Постанови Пленуму Верховного Суду №6 від 26 березня 1999р. вказано, що покладення на заставодавця інших обов’язків (наприклад, забезпечити належну поведінку підсудного) законом не передбачено, крім обов’язку забезпечити явку цієї особи до органу розслідування чи суду у випадку, передбаченому ч.5 ст.154¹ КПК України.

Загалом погоджуючись з цим роз’ясненням, зауважимо, що хоча й заставодавець безпосередньо не забезпечує належну поведінку обвинуваченого, підсудного, однак діє опосередковано, оскільки внесена ним застава породжує у обвинуваченого, підсудного мотиви економічного та морального характеру щодо необхідності належного виконання ним прийнятих на себе зобов’язань.

Крім того, в разі внесення застави у вигляді нерухомого майна заставодавець зобов’язаний належним чином зберігати його та не вчиняти дій щодо його відчуження.

До обов’язків заставодавця входить і доказування ним цінності предмета застави.

Важливо звернути увагу на право заставодавця брати участь у судовому засіданні у процесі розгляду справи по суті, так і в іншому судовому засіданні, під час вирішення питань, пов’язаних з обранням застави та щодо її повернення, а також у випадку звернення майна в доход держави.

У судовому засіданні заставодавець, крім вищезазначених прав, має й інші процесуальні права: він вправі давати пояснення, заявляти клопотання, вимагати повернення майна у випадку виконання зобов’язань і скасування застави чи відмови від своїх зобов’язань; висловлювати думку щодо поважності причин невиконання обвинуваченим чи підсудним взятих на себе обов’язків у випадках вирішення питання про звернення застави в доход держави; дати згоду щодо звернення застави на виконання вироку в частині майнових стягнень; одержати предмет застави після обрання нового запобіжного заходу, а якщо це буде взяття під варту – лише після арешту підсудного на виконання відповідної постанови (ухвали суду).

Крім того, згідно із ст.355 КПК України, заставодавець вправі подати окрему скаргу на ухвалу суду чи постанову судді про звернення застави в доход держави у разі порушення підозрюваним, обвинуваченим чи підсудним взятих на себе зобов’язань належно поводитись, не відлучатися з місця постійного проживання або з місця тимчасового знаходження без дозволу слідчого чи суду, з’являтись за викликом до органу розслідування і суду.

Цією нормою забезпечується захист прав і законних інтересів заставодавця. Аналіз прав і обов’язків заставодавця дає підстави дійти до висновку, що його правовий статус дещо ширший, ніж осіб, які відіграють допоміжну роль у кримінальному процесі.

В окремих випадках, особливо вирішуючи питання про звернення застави в дохід держави, заставодавець буде належати до іншої категорії суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності, тобто до осіб, які захищають свої або представлені інтереси в кримінальному процесі.

Правильне визначення правового статусу заставодавця як суб’єкта кримінального судочинства необхідне не лише з наукового погляду. Це питання має важливе практичне значення, оскільки досконале знання та належне роз’яснення прав і обов’язків заставодавця в процесі провадження конкретних кримінальних справ сприятиме більш широкому застосуванню застави, що відповідає нормам міжнародного права та Конституції України у справі посилення правових гарантій захисту прав і свобод людини.

––––––––––––––––––––

1. Михеєнко М.М., Hop В.Т., Шибіко В.П. Кримінальний процес України. – К., 1999.

2. Довідка за результатами узагальнення слідчої і судової практики застосування запобіжного заходу у вигляді застави. – К., 1998.

3. Пилипчук П.П. Питання застосування в слідчій та судовій практиці запобіжного заходу у вигляді застави // Вісник Верховного Суду України. 1998. – №3.

4. Еникеев З.Д. Применение меры пресечения по уголовным делам. – Уфа, 1988.

5. Коврига З.Ф. Уголовно-процессуальное принуждение. – Воронеж, 1975.

6. Залог как мера пресечения в советском уголовном процессе / Вопросы борьбы с преступностью по советскому законодательству. – Иркутск, 1969.

Поняття судових витрат
у кримінальному процесі

А. Павлишин©

Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

Складне соціально-економічне становище, в якому сьогодні перебуває молода Українська держава, потребує зміни поглядів на відносини, пов’язані з фінансами. В умовах, що склалися, виникає потреба приділити окрему увагу невеликому, проте надзвичайно важливому інституту кримінального процесу – судовим витратам, що становлять певну частку матеріальних затрат, яких зазнають правоохоронні органи і суд у процесі своєї діяльності [1, с.29-31]. Роботу цю слід почати із з’ясування поняття судових витрат, оскільки точність визначення поняття певного інституту чи явища відіграє визначальну роль у розумінні його суті в цілому.

Починаючи аналіз поняття судових витрат у кримінальному процесі України, зазначимо, що чинне кримінально-процесуальне закондавство його не розкриває. Стаття 91 КПК України розкриває лише склад судових витрат. За цією статтею судові витрати складаються: 1) із сум, що видані і мають бути видані свідкам, потерпілим, експертам, спеціалістам, перекладачам і понятим; 2) із сум, витрачених на зберігання, пересилання й дослідження речових доказів; 3) з інших витрат, зроблених органами дізнання, попереднього слідства та судом.

Теорія кримінального процесу також не досягла великих успіхів у розв’язанні цієї проблеми. Не останню роль у цьому відіграла політика колишнього Радянського Союзу і комуністичної партії, які мали негативний вплив на погляди науковців. На підтвердження цього згадаємо положення “Про народний суд Української РСР”, прийняте у 1920 році у Харкові, в якому у ст.82 наголошувалось на тому, що жодні пошлини і збори по цивільних і кримінальних справах не стягуються, але судам надається право покладати на сторону штраф за недобросовісний позов або спір, а також присуджувати на користь виправданої сторони понесені нею збитки і витрати [2, с.272]. Наведемо також слова М.А.Чельцова: “Провадження кожної кримінальної справи пов’язане із значними витратами. Однак тоді як в цивільному процесі всі вони підлягають відшкодуванню сторонами, криміналне провадження в принципі безкоштовне” [3, с.198].

Разом з тим все ж таки є кілька вартих уваги підходів до визначення поняття судових витрат. Наприклад, автори монографічного дослідження “Настольная книга судьи” під судовими витратами розуміють витрати, пов’язані із збиранням і дослідженням доказів [4, с.361]. Аналізуючи такий підхід до визначення цього поняття, зазначимо, що судові витрати у кримінальному процесі виникають у результаті діяльності органів, які ведуть кримінальний процес, направленої на розкриття злочинів, а процес доказування є найбільш вагомою частиною цієї діяльності. Тому запропоноване визначення є надто аморфне. Згідно з ним, до судових витрат можна віднести будь-які витрати, і навіть заробітну плату працівників цих органів, що не можна вважати правильним.

Суперечливу позицію щодо цього питання займає Л.Кругліков. Він розглядає судові витрати, як реально понесені витрати фізичних і юридичних осіб, а також винагороду за відрив від звичайних занять. При цьому обидва види витрат об’єднує особливе джерело компенсації затрат і виплати винагороди – засоби місцевого бюджету. Крім того, автор вважає, що до судових витрат можуть бути віднесені лише такі витрати у кримінальній справі, які становлять собою винагороду або компенсацію витрат, що зазнали особи, які залучалися органами попереднього слідства чи судом для подання допомоги в процесі збирання, дослідження та оцінки доказів. Виплата винагороди і компенсація витрат, пов’язаних з явкою, проводиться з засобів органів дізнання, попереднього слідства чи суду [5, с.8]. Проте за таких обставин не можна повністю охопити всі судові витрати, передбачені в чинному КПК, зокрема, суми, витрачені на зберігання, пересилання і дослідження речових доказів та інші витрати, зроблені органами дізнання, попереднього слідства і судом при провадженні у справі (п.2, 3 ст.91 КПК України).

В.Т.Томін і В.А.Дунін вважають, що судові витрати – це перелічені в законі матеріальні витрати, яких зазнали органи дізнання, попереднього слідства та суд, які можуть бути стягнуті з засудженого [6, с.37]. Таке визначення, як видається, найбільш точно відображає суть судових витрат, хоч і щодо нього є певні зауваження. Адже крім органів дізнання, попереднього слідства та суду ці витрати зазнають і інші органи. Якщо, наприклад, до судових витрат відносити витрати, пов’язані з оплатою праці адвоката, який брав участь у справі за призначенням без укладення угоди з клієнтом, то таким органом буде управління юстиції. Крім того, з цього визначення не видно у зв’язку з чим виникають такі витрати, хоч у ньому є досить конкретна вказівка на те, що вони стягуються із засуджених. Схожа позиція щодо стягнення судових витрат з засуджених була виражена і в пункті 8 постанови Пленуму Верховного Суду СРСР від 18 березня 1963р. №4 “Про усунення недоліків у практиці стягнення судових витрат по цивільних і кримінальних справах”, де віднесення тих чи інших видів витрат до числа судових пов’язується саме з можливістю їх покладення на засудженого [7, с.94].

Дещо подібну позицію у визначенні поняття судових витрат розділяв свого часу й І.О.Барсуков. Він вважає, що всі судові витрати, виплачені з державних коштів, за законом повинні бути відшкодовані державі за рахунок осіб, визнаних винними у вчиненні злочину. Винятки з цього можуть бути лише в тих випадках, коли суд, враховуючи обставини і матеріальне становище сторін, мотивованою постановою віднесе ці витрати на рахунок держави. Більше того, до сум, які входять до складу судових витрат за законом, він відносить ще й суми, виплачені юридичною консультацією за участь адвоката в процесі у випадках, передбачених у законодавстві [8, с.79].

Деякі дослідники у визначенні поняття судових витрат головну увагу приділяли складу судових витрат, передбаченому у кримінально-процесуальному законодавстві та розгорнутому переліку елементів, що входять до нього, і в зв’язку з цим зосереджували свої думки на інших витратах, зроблених органами дізнання, попередього слідства і судом. Так, на думку А.М.Рекункова, для визначення поняття судових витрат велике значення має з’ясування суті “інших витрат”, як складової частини судових витрат, а відтак п.5 постанови Пленуму Верховного Суду РСФСР від 26 1973 року №8 “Про судову практику при застосуванні законодавства про стягнення судових витрат у кримінальних справах”, в якому поняття “інші витрати” роз’яснюється як складова частина судових витрат, а саме: під ними треба розуміти такі витрати, яких зазнали у зв’язку з провадженням у справі органи дізнання, попереднього слідства і суд, не передбачені в п.1 і 2 ст.105 КПК РСФСР, як відшкодування вартості речей, зіпсованих або знищених у процесі слідчих експериментів чи експертиз [9, с.20]. Таку саму позицію висловлював у своїй статті і голова Верховного Суду РСФСР В.В.Шубін [10, с.3].

Подібний підхід до визначення поняття судових витрат дещо розвинули прокурор Київської транспортної прокуратури В.Недвиженко та його заступник Н.Мазуркевич. Вони пропонують відносити до “інших витрат” і суми на оплату слідчим і працівникам органів дізнання відрядження з метою збирання доказів (допити свідків, потерпілих, виїмки та ін.), витрати на розшук підозрюваного, обвинуваченого і підсудного. Вони також вважають, що законодавство про судові витрати потребує вдосконалення і у ньому передусім має міститися вичерпний перелік витрат, віднесених до числа судових, що усуне труднощі у визначенні і розумінні поняття судових витрат [11, с.34].

Таку позицію у визначенні поняття судових витрат на свій лад розвинув помічник прокурора Орджонікідзевського району міста Харкова Л.Шоха. На його думку, судові витрати – це всі витрати, яких зазнали органи дізнання, попереднього слідства і суд у зв’язку з провадженням у тій чи іншій кримінальній справі і вони повинні, відповідно до ст.93 КПК України, стягуватись із засуджених осіб. Оскільки ж ст.91 КПК не вилучає з числа судових витрат сум, виплачених як заробіток працівникам правоохоронних органів, то ці суми також, на його думку, мають стягуватись із засуджених осіб [12, с.42]. Проте зауважимо, що заробітна плата працівників правоохоронних органів не може входити до складу судових витрат, оскільки вони є державними службовцями, які виконують свої обов’язки у справі забезпечення законності і правопорядку, а не лише розслідують злочини, причому займаються цим не всі працівники правоохоронних органів і отримують за це відповідну заробітну плату. Віднесення заробітної плати до складу судових витрат перетворило б правоохоронців з державних службовців на підприємців і створило б умови для зловживань цих осіб з метою збільшення своєї заробітної плати.

Особливої уваги у визначенні поняття судових витрат заслуговують думки Н.А.Сидорової. Вона вважає, що для осмислення природи судових витрат необхідно звернутися до диференціації усіх можливих витрат у кримінальному процесі, які, на її думку, поділяються на: 1) витрати, що виникли внаслідок діяльності учасників кримінального провадження, які несуть вони самі; і 2) витрати суб’єктів компенсаційних відносин, де одна сторона (фізичні і юридичні осби, які беруть чи не беруть участь у кримінальному судочинстві) компенсує витрати іншої (учасника кримінального судочинства), що утворились унаслідок діяльності останньої. До числа судових відноситься власне другий вид витрат. Отож судові витрати – це витрати суб’єктів врегульованого нормами кримінально-процесуального права відношення з приводу компенсації понесених витрат і неотриманого доходу учасників кримінально-процесуальної діяльності [13, с.74-75].

Однак таке визначення є не зовсім вдалим, оскільки з нього не випливає, що саме спричиняє такі витрати, і, крім того, воно не вказує, що ці витрати стягуються з особи, визнаної винною у вчиненні злочину. Якщо проаналізувати запропоновані автором компенсаційні відносини, то з’ясується, що такі відносини можуть мати кілька розгалужень, чого не видно із визначення. Для прикладу розглянемо таку ситуацію: свідок для дачі показань у справі прибуває у прокуратуру з іншої області, в зв’язку з чим йому відшкодували витрати на проїзд, найм житла і добові із спеціально передбачених коштів, які виділяють прокуратурі. Коли справа завершується обвинувальним вироком, такі витрати, за рішенням суду, стягуються з засудженого чи особи, визнаної винною у вчиненні злочину, проте звільненої від покарання, так би мовити, в примусовому порядку, а не засуджений з власної ініціативи ці витрати відшкодовує. Часто такі витрати свідкам відшкодовують не відразу, а питання про це ставиться лише в суді. Крім того, такі компенсаційні відносини при глибшому аналізі можуть охоплювати і відносини, пов’язані з виплатою заробітної плати працівникам відповідних правоохоронних органів і судів. Тому запропоноване Н.А.Сидоровою визначення є занадто абстрактним, дещо неточним, воно не відображає усіх розгалужень запропонованих нею відносин, і, що головне, не вказує на те, що ці витрати пов’язані із здійсненням провадження у справі.

Відмінно від українського КПК визначення поняття судових витрат подається і в зарубіжному кримінально-процесуальному законодавстві. Так ст.243 КПК Угорської Народної Республіки визначає, що витратами пов’язаними з кримінальним провадженням є всі витрати, зроблені державою по справі, починаючи з порушення справи до закінчення виконання вироку, витрати приватного обвинувачувача та підсудного, витрати і винагорода представників приватного обвинувачувача й захисника [14, с.132].

Проаналізувавши різноманітні підходи до визначення поняття судових витрат і приклади зарубіжного законодавства, можна виділити окремі моменти, які є ключовими для його виведення:

1) вказівка на те, що судові витрати пов’язані із здійсненням провадження у кримінальній справі;

2) що ці витрати стягуються з засудженого;

3) вказівка на суми, виплачені безпосередньо органами дізнання, попереднього слідства і судом;

4) розгорнутий перелік сум, що становлять судові витрати;

5) вказівка на компенсаційні відносини з приводу відшкодування витрат одних учасників кримінального процесу іншими.

Зауважимо також, що проаналізовані підходи і визначення судових витрат розвивалися в інших умовах, ніж у тих, які ми маємо сьогодні. Вони, безумовно, містять чимало корисного, що варте уваги, проте сьогодні є дещо застарілими. Тому з них варто прийняти те, що відповідає умовам сьогодення і дати нове визначення. Як видається, виводячи поняття судових витрат, доцільно враховувати:

1) що ці витрати пов’язані із здійсненням провадження у кримінальній справі;

2) їхній склад (елементи судових витрат) визначений у законодавстві;

3) суб’єкта, з якого ці витрати стягуються або на якого покладаються в кінцевому результаті.

Щодо виртат, пов’язаних із кримінальним провадженням, то жодних заперечень вони не викликають – адже судові витрати виникають у зв’язку з провадженням у певній кримінальній справі, на розслідування та судовий розгляд якої вони були проведені, і лише на основі аналізу й узагальнення конкретних кримінальних справ можна говорити про суму судових витрат з певної категорії кримінальних справ, у певному регіоні чи країні в цілому.

Стосовно складу (елементів судових витрат), то він повинен бути чітко передбачений у законодавстві, оскільки, як зауважує Н.А. Сидорова, призначення норм про судові витрати полягає не стільки в тому, щоб законодавчо закріпити факт наявності тих чи інших витрат кримінально-процесуальної діяльності, скільки в тому, щоб попередити, а в разі виникнення вирішити конфліктні ситуації, які можуть з’явитися у ході перерозподілу таких витрат [див.13, с.75]. Інша справа, що у чинному законодавстві немає вичерпного переліку сум, які становлять судові витрати, і це призвело до певних суперечок у дослідників цієї проблеми з приводу того, що відносити до судових витрат, а також стосовно розуміння суті цього інституту загалом.

Тут слід також погодитись з В.Недвиженко і Н.Мазуркевич, які наголошують на тому, що законодавство про судові витрати потребує вдосконалення і що в ньому насамперед має бути наведено вичерпний перелік витрат, віднесених до судових, а на підставі цього заінтересовані відомства мають розробити підзаконні нормативні акти [див.11, с.34]. Як свідчить практика слідчих органів та аналіз зарубіжного законодавства, в процесі розслідування кримінальних справ є й інші витрати, крім тих, що передбачені у ст.91 чинного КПК України, які варто було б віднести до числа судових і стягувати їх із засуджених чи осіб, визнаних винними у вчиненні злочину, але звільнених від покарання.

Є певні застереження щодо суб’єкта, з якого судові витрати стягуються або на якого покладаються в кінцевому результаті. Тут дуже важливо визначити саме того суб’єкта, з якого такі витрати стягуються на завершальній стадії кримінального процесу. Для з’ясування цього питання звернемося до чинного КПК України. Відповідно до частини четвертої ст.92 КПК, витрати свідків, потерпілих, перекладачів, експертів, понятих, пов’язані з явкою за викликом в органи дізнання, попереднього слідства і до суду виплачуються з коштів органів дізнання, попереднього слідства і суду. Останнім часом до судових витрат пропонують відносити й витрати, пов’язані з оплатою праці адвоката, який брав участь у справі за призначенням без укладення угоди з клієнтом (пропозицію цю враховано у проекті КПК Російської Федерації, підготовленому робочою групою Міністерства юстиції Російської Федерації [15, с.35]), а такі витрати, за чинним законодавством, спочатку відшкодовуються управлінням юстиції з коштів, що виділені Міністерством юстиції.

З аналізу цих норм випливає, що органи дізнання, попереднього слідства і суд, управління юстиції не є первинними органами, які зазнають чи відшкодовують такі витрати, не є вони також суб’єктами, на яких покладаються судові витрати після завершення кримінального провадження. Стаття 93 КПК дещо конкретизує ситуацію, визначаючи у частині 1, що судові витрати покладаються на засуджених, крім сум, що видані і мають бути видані перекладачам або приймаються на рахунок держави.

Отже, суд, органи дізнання, попереднього слідства, інші органи не виступають остаточними, головними суб’єктами, з яких стягуються судові витрати. Відповідно до законодавства, ними виступають засуджені, за певними винятками, передбаченими законодавством, коли судові витрати відносяться на рахунок держави. Щодо органів дізнання, попереднього слідства, суду та інших, то вони виступають проміжними суб’єктами, з коштів яких проводять зазначені витрати, щоб не чекати часу стягнення цих витрат з засудженого, оскільки на практиці це досить тривалий період, і тим самим не створювати затримок у здійсненні розслідування у строки, передбачені кримінально-процесуальним законодавством. Зауважимо також, що основний суб’єкт, з якого стягуються судові витрати, відіграє провідну роль у визначенні поняття судових витрат, тому що від можливості стягнення тих чи інших матеріальних витрат з винної особи залежить можливість їх віднесення до складу судових, оскільки, як вже згадувалось раніше, не всі матеріальні витрати, які виникають під час кримінального провадження є судовими, а лише ті, які чітко передбачені в законодавстві і які можуть бути стягнуті з засуджених [див.1, с.31].

Розглянувши основні чинники, які мають бути враховані при формулюванні поняття судових витрат, можна приступити до його визначення, проте найперше треба з’ясувати, чи відповідає зміст цього поняття своїй назві, і відповісти на запитання: чи всі ці витрати справді пов’язані із судовою діяльністю? Адже у цивільному процесі під судовими витратами розуміють витрати, зроблені судом у зв’язку із здійсненням правосуддя. Як видається, навіть проаналізувавши ст.91 КПК України, яка визначає склад судових витрат, можна дійти негативного висновку. Відповідно до п.1 ст.91 КПК судові витрати складаються із сум, що видані і мають бути видані свідкам, потерпілим, експертам, перекладачам та понятим. Аналізуючи стадії кримінального процесу, приходимо до думки, що ці витрати могли виникнути не лише на стадії судового розгляду, а й на будь-якій іншій стадії, тобто такі витрати можуть бути зроблені не тільки судом, а й слідчими органами.

Згідно з п.2 ст.91 КПК України до судових витрат входять витрати, які складаються із сум, витрачених на зберігання, пересилання і дослідження речових доказів. Такі витрати також можуть бути зроблені на будь-якій стадії кримінального процесу, будь-яким з правоохоронних органів, які ведуть кримінальний процес. Подібну ситуацію можна простежити і з іншими витратами, що їх зробили органи дізнання, попереднього слідства, суд і тим більше з витратами, пов’язаними з оплатою праці адвоката, який брав участь у справі за призначенням, оскільки ці витрати відшкодовують органи Міністерства юстиції.

Отже, з вищевикладеного бачимо, що зміст поняття судові витрати значно ширший від назви. Тому, очевидно, для означення цих витрат так, щоб зміст поняття відповідав назві і, щоб відрізняти їх від витрат у цивільному процесі, доцільнішим було б застосування іншого терміна, тим більше, що у зарубіжних державах термін “судові витрати” не вживають, а використовують, наприклад, термін “витрати, пов’язані з кримінальним провадженням” [див.14, с.132]. У проекті КПК Російської Федерації вживається термін “процесуальні витрати”[див.15, с.35] і навіть у проекті КПК України станом на серпень 1999 року, підготовленому робочою групою Кабінету міністрів України вживається термін “процесуальні витрати”[16, с.98]. Ці терміни, на відміну від терміна “судові витрати” є більш точними і охоплюють витрати, які можливі на всіх стадіях кримінального процесу. Однак, як видається, ще більш точним був би термін “кримінально-процесуальні витрати”, оскільки він, охоплюючи витрати, які можливі у кримінальному процесі на всіх його стадіях, крім того проводить розмежування від витрат, які можливі у цивільному процесі.

З урахуванням усього викладеного, сформулюємо досліжуване поняття: судові (кримінально-процесуальні) витрати — це передбачені у законодавстві витрати, пов’язані із здійсненням провадження у кримінальній справі, які стягуються з засудженого на користь держави.

Запропоноване визначення є найзагальнішим і водночас точним. З нього видно, що такі витрати мають бути чітко визначені у законодавстві, що вони пов’язані із здійсненням провадження у справі і, що найважливіше, воно вказує на те, що такі витрати стягуються з засудженого на користь держави. Воно також усуває суперечки з приводу того, що саме відносити до складу судових витрат, оскільки цей склад має бути чітко передбачений у законодавстві, разом з тим залишаючи законодавцю можливість змінювати його відповідно до конкретних умов.

––––––––––––––––––––

1. Демидов В.Н. Уголовный процесс и материальные затраты. – М.:Изд-во “СПАРК”, 1995.

2. Землянский П.Т. Уголовно-процессуальное законодательство в первые годы советской власти (на материалах УССР). – К., 1972.

3. Чельцов М.А. Уголовный процесс. – М., 1948.

4. Настольная книга судьи // Под редакцией А.Ф.Горкина. – М., 1972.

5. Кругликов Л. Судебные издержки в уголовном деле // Советская юстиция. – 1975. – №4.

6. Томин В.Т., Якупов Р.Х., Дунин В.А. Процессуальные документы, сроки и судебные издержки в уголовном судопроизводстве. – Омск, 1973.

7. Сборник постановлений Пленума Верховного Суда СССР. 1924 – 1927. – М., 1978. – Ч.1.

8. Барсуков И.О. О судебных расходах // Социалистическая законность. – 1962. – №5.

9. Рекунков А. Взыскание судебных издержек – требование закона // Социалистическая законность. – 1974. – №1.

10. Шубин В.В. Судебная практика по взысканию судебных издережек по уголовным делам // Советская юстиция. – 1973. – №22.

11. Недвиженко В. і Мазуркевич Н. До питання про судові витрати // Радянське право. – 1988. – №3.

12. Шоха Л. Про матеріальний стан правосуддя і судові витрати // Право України. – 1993. – №5-6.

13. Сидорова Н.А. Понятие судебных издержек в советском уголовном процессе // Правоведение. – 1987. – №1.

14. Уголовный и уголовно-процессуальный кодексы Венгерской Народной Республики. – М., 1953.

15. Российская газета. – 1994. – №11.

16. Кримінально-процесуальний кодекс України. Проект. – К.: Право, 1999.

Визначення характеру і розміру
майнової шкоди, заподіяної злочином,
і розкриття злочину

Н. Анікіна©

Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

Одним із завдань кримінального судочинства поряд з охороною прав фізичних та юридичних осіб, які беруть у ньому участь, викриттям винних та забезпеченням правильного застосування кримінально-процесуального закону є також швидке і повне розкриття злочинів.

У науці кримінального процесу відомі різні погляди щодо змісту поняття розкриття злочину, які можна систематизувати так:

Розкриття злочину – поняття оперативно-розшукове, яке означає, що злочинець знайдений; все інше “скоріше характеризує стадію розслідування злочину, ніж розкриття його, тому що він уже розкритий (злочинець знайдений)” [ 3, с.152]:

- встановлення даних про злочин та про винного в його вчиненні в такому обсязі, який дає підставу пред’явити обвинувачення; момент розкриття злочину пов’язується з вине­сенням постанови про притягнення особи як обвинуваченого [2, с.25];

- встановлення всіх обставин предмета доказування, що виступає підставою для закінчення попереднього розслідування і складення обвинувального висновку [4, с.44];

- весь процес провадження у справі, який закінчується вступом у законну силу вироку суду; розкритий злочин – це злочин, щодо якого вирок вступив у законну силу [ 5, с.51].

Усі викладені позиції, трактуючи поняття розкритого злочину, момент розкриття пов’язують з певним процесуальним рішенням – від прийняття слідчим справи до свого провадження до набрання чинності вироком суду.

Отже, єдиної думки стосовно моменту розкриття злочину, поняття розкритого злочину наука не виробила. Це негативно впливає, насамперед, на ведення чіткого обліку злочинів та осіб, винних в їх вчиненні. На думку Р.С.Бєлкіна, яку вважаємо слушною, поняття розкритого злочину має бути таким, щоб його зміст вкладався в основу обліку розкритих злочинів або служив визначенню показників їх розкриття. Для цієї мети придатний лише жорсткий однозначний критерій – або момент пред’явлення обвинувачення, або направлення обвинувального висновку на затвердження прокуророві [1, с.383]. У 1987 р. прокуратурою та МВС колишнього Союзу РСР були розроблені та введені в дію єдині документи первинного обліку злочинності. В них були чітко визначені критерії, за якими реєструються злочини і особи, які їх вчинили: злочин – лише після порушення кримінальної справи, а особа, яка вчинила злочин, – тільки з моменту пред’явлення обвинувачення. Ці положення були сприйняті вітчизняною практикою: 21 грудня 1995 року Гене­ральним прокурором України за узгодженням з Міністром внут­рішніх справ України була затверджена Інструкція про єдиний облік злочинів за №11/21, в якій зазначалось, що органи попереднього розслідування виставляють картку на злочин як на розкритий з моменту пред’явлення обвинувачення у вчиненні зло­чину конкретній особі.

Усі ці питання щодо моменту, з якого злочин можна вважати розкритим, в плані теми цієї статті є актуальними лише тією мірою, в якій вони торкаються характеру і розміру майнової шкоди, заподіяної злочином. Постає запитання: чи можна вважати злочин розкритим, коли не встановлений характер і розмір шкоди, заподіяної злочином?

На нашу думку, у випадку невстановлення характеру і розміру такої шкоди злочин не може вважатися розкритим, тому що характер і розмір шкоди входять в обвинувачення, яке пред’яв­ляється особі. На користь цієї позиції можна навести такі аргументи. Оскільки злочин вважається розкритим з моменту пред’явлення обвинувачення, то слід з’ясувати, що ж входить у поняття обвинувачення. У законі, теорії і практиці кримінального судочинства це поняття вживається для позначення тих протиправних фактів (обставин), які вмінюються обвинуваченому у вину як підстава його кримінальної відповідальності. Обвинувачення виступає свого роду моделлю розкритого органами слідства злочину, яка виражає фактичні і юридичні ознаки певного складу злочину з посиланням на відповідну норму кримінального закону.

Одним з елементів обвинувачення в його матеріально-правовому розумінні є його фабула – це встановлені у справі факти, які інкримінують обвинуваченому. У фактичну фабулу обвинувачення входить, насамперед, вчинене обвинуваченим суспільно небезпечне діяння; час, місце, спосіб, предмет посягання і шкідливі наслідки вчиненого особою діяння; факт вчинення цього діяння саме обвинуваченим і обставини, в яких виражається пси­хічне ставлення винної особи до вчиненого нею злочину [6, с.23].

Майнова шкода є одним з видів суспільно небезпечних нас­лідків, заподіюваних злочином, складовим елементом його об’єктивної сторони. Спираючись на схему складових частин обвинувачення, запропоновану Ф.Н.Фаткуліним, можна стверджувати, що характер і розмір майнової шкоди, заподіяної злочином, є складовою обвинувачення в його матеріально-правовому значенні. Видається, що невстановлення характеру і розміру заподіяної злочином шкоди, відсутність вказівки на це в постанові про притягнення особи як обвинуваченого тягнуть за собою порушення права обвинуваченого на захист, оскільки обви­нувачений повинен і має право захищатися і від вміненої йому у вину майнової шкоди, незалежно від пред’явлення чи непред’явлення цивільного позову в кримінальному процесі. Тому, якщо шкода входить у зміст обвинувачення, то стосовно обвинуваченого має бути дотримана вимога закону, яка гарантує обвинуваченому право знати, в чому його обвинувачують (ст.43 КПК України). Не слід вважати, що встановленню підлягає лише шкода, заподіяна злочином з матеріальним складом. Те, що у статті кримінального закону (у злочинах з формальним складом) відсутня вказівка на необхідність настання такої шкоди, не означає, що таку шкоду не треба встановлювати. Встановлення, доведення такої шкоди має кримінально-правове значення (наприклад, для визначення ступеня суспільної небезпеки діяння і призначення покарання), процесуальне значення (характер і розмір заподіяної злочином шкоди є одним з елементів, які входять у предмет доказування, а в п.4 ст.64 КПК не зазначено, що доказуванню підлягає лише шкода у злочинах з матеріальним складом), а також цивільно-правове (оскільки у справі може бути заявлений цивільний позов про відшкодування шкоди, заподіяної злочином, а в його основі лежать матеріальні цивільно-правові відносини).

Викладені міркування дають підставу стверджувати, що злочин може вважатися розкритим лише в тому випадку, коли встановлений характер і розмір шкоди, заподіяної злочином.

––––––––––––––––––––

1. Белкин Р.С. Курс криминалистики. – М.: юристъ, 1997. – Т.3

2. Гаврилов А.К. Раскрытие преступлений.-Волгоград, 1976.

3. Карпец И.И. Проблемы преступности. – М, 1969.

4. Майоров Н. Учет раскрытия преступлений // Социалистическая законность. – 1970. – №2.

5. Остроумов С., Панченко С. Критерии оценки раскрытия престу­плений. // Социалистическая законность. – 1986. – №4.

6. Фаткуллин Ф.Н. Обвинение и защита по уголовным делам. – Казань: Изд-во Казан. ун-та, 1976.

Відшкодування в кримінальному судочинстві завданої злочином шкоди за ініціативою суду та покладення судом кримінально-правового обов’язку усунути завдану злочином шкоду

М. Гузела©

Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна.
E-mail:Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

Чинне законодавство України передбачає можливість усунення негативних майнових наслідків злочину шляхом реалізації в кримінальному процесі декіль­кох непозовних способів. Такими способами (формами) усунення негативних майнових наслідків злочину є, зокрема, відшкодування заподіяної злочином майнової шкоди в кримінальному процесі з власної ініціативи суду та покладення на винну у вчиненні суспільно-небезпечного діяння особу обов’язку усунути завдану шкоду. Зрозуміло, що наука кримінально-процесуального права не може залишити поза увагою питання про правову природу цих способів та про їх співвідношення зокрема.

Найперше підкреслимо, що за своєю правовою природою це два абсолютно різні правові інститути. І хоч як у першому, так і в другому випадках відшкодування збитків здійснюється винятково з ініціативи суду, все ж між цими двома інститутами існують докорінні відмінності. Ці відмінності простежуються, принаймні, у трьох напрямах: щодо характеру обов’язку, який покладається судом з приводу відшкодування збитків; щодо характеру судового рішення про їх відшкодування; щодо обсягу відшкодування і процесуальних наслідків прийнятого рішення.

Покладення на засудженого обов’язку усунути шкідливі майнові наслідки злочину шляхом реалізації зазначених у цивільному законі України (ст.453 ЦК України) засобів у порядку ч.3 ст.29 КПК України є лише процесуальною формою реалізації норм цивільного та інших галузей права, які встановлюють майнову (матеріальну) відповідальність за конкретні злочинні дії. У таких випадках покладення названого обов’язку в кримінальному процесі майнової відповідальності не встановлює, а лише виконує роль інструменту реалізації цієї відповідальності.

Інша справа – це норми особливої частини кримінального закону, санкції яких передбачають можливість застосувати кримінальне покарання у вигляді обов’язку усунути завдану злочином шкоду. Вони є нормами матеріального, а не процесуального права, а тому й виконують абсолютно інші функції. Крім того, відмінності між цими обов’язками проявляються і в характері норм матеріального права, за допомогою яких досягається захист порушених злочином майнових прав та інтересів потерпілих осіб.

Покладення на засудженого обов’язку усунути шкідливі майнові наслідки злочину в порядку, зазначеному в ч.2, 3 ст.29 КПК України, передбачає насамперед реалізацію норм цивільного права, що встановлюють майнову відповідальність за заподіяння шкоди злочином. Основна ж функція такого обов’язку полягає у відновленні (компенсації) майнових втрат, причиною яких став цей злочин.

Кримінально-правова норма, що встановлює кримінальне покарання у вигляді покладення на засудженого обов’язку усунути завдану злочином шкоду, покликана реалізувати іншу мету: покарання і перевиховання особи, яка вчинила злочин (відновлення ж порушеного права є додатковим (побічним) результатом), а тому, ця норма за своїм характером зовсім інша.

Слід наголосити, що в кримінальному законодавстві України не передбачено кримінально-правового обов’язку засудженого усунути завдану шкоду, як окремого виду кримінального покарання (такий обов’язок як міра основного чи додаткового кримінального покарання застосовувався (або застосовується й сьогодні) деякими державами колишнього СРСР).

Кримінальний кодекс України в ст.46¹ передбачає за певних умов можливість відстрочки виконання вироку та покладення на засудженого кримінально-правового обов’язку у визначений судом строк усунути заподіяні внаслідок вчинення злочину матеріальні збитки [9, с.149]. У випадку застосування відстрочки виконання вироку суд вправі зобов’язати засудженого в певний строк усунути заподіяну шкоду (ч.6 ст.46¹ КК України), а також виконати інші, передбачені цією нормою умови та обов’язки. Якщо протягом встановленого судом строку засуджений виконає покладені на нього обов’язки та не вчинить нових правопорушень, суд звільняє засудженого від покарання. В іншому випадку суд може винести ухвалу про скасування відстрочки виконання вироку до позбавлення волі та про направлення засудженого для реального відбування покарання у вигляді позбавлення волі, призначеного вироком.

Отже, за своїм характером строк відстрочки виконання вироку є випробувальним строком для засудженого, протягом якого шляхом виконання покладених на нього обов’язків він доводить своє виправлення. Сам обов’язок відшкодування заподіяної злочином шкоди виступає як пробаційна (допоміжна) умова, від виконання якої залежить звільнення його від покарання.

При покладенні на засудженого кримінально-правового обов’язку усунути заподіяну шкоду у випадку відстрочки виконання вироку, майновий характер позбавлення правових благ не змінюється, але наявність постійної (на період строку пробації) загрози скасування відстрочки виконання вироку та скерування засудженого для відбування позбавлення волі в разі невиконання цього обов’язку посилює страждання та переживання засудженого (тобто реалізується, насамперед, пенальна функція) [1, с.19].

У випадку ж реалізації цивільно-правового обов’язку відшкодування заподіяної злочином шкоди з ініціативи суду в кримінальному процесі, позбавлення винної особи певних правових благ полягає тільки у зменшенні сфери її майнового (матеріального) володіння. Ніяких каральних функцій реалізація цивільно-правового обов’язку відшкодування шкоди з ініціативи суду в кримінальному процесі не здійснює.

Разом з тим, як уже зазначалось, обов’язок відшкодування заподіяної злочином шкоди як умова пробації виконує і компенсаційну функцію, оскільки в результаті його виконання повністю або частково усуваються негативні майнові наслідки злочину. Якщо інші обов’язки, що можуть покладатись на засудженого в разі застосування відстрочки виконання вироку більше спрямовані на спеціальне попередження, щоб позбавити можливості засудженого вчинити новий злочин, то усунення заподіяної злочином шкоди як умова пробації першочергово має за мету виправлення та перевиховання засудженого [9, с.148].

Безумовно, що покладення на засудженого винесеним вироком у кримінальній справі обов’язку відшкодувати завдані злочином збитки з власної ініціативи суду (тобто має місце реалізація цивільно-правової відповідальності в кримінальному процесі) також містить певний каральний елемент і має виховне значення, оскільки як засуджений терпить обмеження свого майнового стану. Проте кримінально-процесуальний обов’язок, що покладається на засудженого з ініціативи суду в кримінальному процесі, аж ніяк не ставить за мету покарати чи перевиховати засудженого. Цей обов’язок спрямований на реалізацію насамперед цивільно-правової відповідальності шляхом відновлення пору­шеного злочином майнового стану потерпілої особи, тобто має суто компенса­ційний характер. У цьому й полягає принципова різниця між аналізованими інститутами.

Із зазначеної принципової різниці аналізованих двох видів юридичної відповідальності логічно випливає різниця і в характері самого судового рішення, яким суд покладає на засудженого правовий обов’язок відновити порушене злочином майнове положення потерпілої особи.

Покладення обов’язку усунути завдану шкоду як засобу кримінального покарання чи як іспитової умови на певний строк – це результат остаточного вирішення у вироку суду основного питання кримінального судочинства – обвинувачення особи у вчиненні злочинного діяння, визнання обвинуваченого винним чи невинним у цьому, а у випадку винності – визначення вказаного в кримінальному законі покарання (умови). В цьому разі обов’язок усунути завдані збитки виникає у засудженого лише з моменту вступу в законну силу вироку суду (і обмежується певним строком, який визначається судом). До того часу, поки вирок не вступив в законну силу, на засудженому вказаний обов’язок не лежить.

З моменту проголошення вироку, яким з особи засудженого постановлено стягнути завдані ним збитки, над останнім тяжіє тільки цивільно-правовий обов’язок відшкодувати збитки, що випливає з норм цивільного права. Цей обов’язок суд підтверджує в своєму вироку під час вирішення з власної ініціативи питання про цивільно-правову відповідальність, тобто про відновлення порушеного злочином майнового стану потерпілого. Тому у випадках, коли суд з власної ініціативи у резолютивній частині вироку ухвалює рішення як з питання реалізації захисту прав потерпілого, так і покладення кримінально-правового обов’язку усунути завдану злочином матеріальну шкоду (незалежно – чи як кримінальне покарання, чи як пробаційний захід у разі надання відстрочки виконання вироку), то у винесеному вироку суду реалізуються водночас два види юридичної відповідальності – кримінальна і цивільно-правова, які за своїм характером і метою є абсолютно різними правовими інститутами.

Зазначимо, що пред’явлення та вирішення в кримінальній справі цивільного позову або покладення судом з власної ініціативи обов’язку на засудженого відшкодувати завдані злочином збитки не унеможливлює покладення на засудженого кримінально-правового обов’язку усунути заподіяну злочином шкоду як міри покарання, так і іспитової умови при відстрочці виконання вироку. Таким чином, суд може реалізувати водночас (паралельно) в одній і тій же кримінальній справі різні за своєю правовою природою обов”язки: цивільно-правовий та кримінально-правовий.

Можливість реалізації кримінально-правового обов’язку відшкодування заподіяної злочином шкоди в кримінальному судочинстві України як пробаційної умови тісно пов’язана з впровадженням в судочинство інституту відстрочки виконання вироку (до впровадження цього інституту покладення судом кримінально-правового обов’язку відшкодування заподіяної злочином шкоди в практиці не застосовувалося). Проте не можна сказати, що його використання набуло широкого застосування у судовій практиці так само, як і відшкодування заподіяної злочином шкоди з ініціативи суду в кримінальному судочинстві.

Це підтверджують, зокрема, результати вивченої судової практики щодо злочинів, внаслідок вчинення яких потерпілим було заподіяно майнової шкоди. З проаналізованих 163 кримінальних справ (були проаналізовані справи, розглянуті судами в Західному регіоні України) тільки у семи випадках на засудженого покладався кримінально-правовий обов’язок усунути заподіяну злочином шкоду в порядку ст.46¹ КК України. У розглянутих 59 кримінальних справах питання відшкодування заподіяної злочином шкоди вирішувалось судом шляхом задоволення заявленого в кримінальній справі цивільного позову потерпілого. На момент винесення вироку в 39 кримінальних справах цивільний позов взагалі не пред’являвся. Встановлено, що у 8 кримінальних справах з розглянутих 59-ти, цивільний позов пред’являвся прокурором, а суд з власної ініціативи вирішив питання про відшкодування матеріальних збитків, завданих злочином, на підставі норм кримінально-процесуального закону(ст.29 КПК України) тільки в 16 випадках (в 11 з них суд стягнув із засуджених на користь держави вартість лікування потерпілих від злочину). В решті вивчених кримінальних справ питання відшкодування заподіяної злочином шкоди потерпілому взагалі судом не розглядалось і не вирішувалось (потерпілий не пред’являв цивільного позову, а суд з невідомих причин не реалізував відшкодування з власної ініціативи, а також не поклав на засудженого обов’язку відшкодувати заподіяну шкоду в порядку ст.46¹ КК України, хоч у дев’яти випадках було застосовано відстрочку виконання вироку).

Які ж причини такого відвертого ігнорування в судовій практиці застосування судами як кримінально-правового обов’язку усунення заподіяної злочином шкоди в разі відстрочки виконання вироку в порядку ст.46¹ КК України, так і відшкодування заподіяної злочином шкоди потерпілому з ініціативи суду в кримінальному судочинстві в порядку ст.29 КПК України? Цьому, як видається, є певні пояснення.

Обов’язок відшкодування (усунення) завданої злочином матеріальної шкоди як пробаційна умова був скерований передусім на виконання певних пенальних функцій – на досягнення цілей ресоціалізації засудженого без ізоляції його від суспільства. Проте “тягар” виконання цим обов”язком пенальних функцій ніби поставив у тінь його можливості щодо здійснення ним функції компенсаційної. Це простежується в тих результатах, які були отримані в результаті опитування 86 суддів та працівників прокуратури з метою з’ясування їх професійної позиції щодо застосування в судовій практиці кримінально-правового обов’язку відшкодування заподіяної злочином шкоди.

За результатами проведеного опитування можна дійти висновку, що 62,8% опитаних респондентів взагалі не розуміють правової природи, функцій та мети застосування обов’язку відшкодування (усунення) заподіяної злочином матеріальної шкоди в кримінальному законодавстві. Звідси й результат – 56,9% респондентів не вбачають доцільності в існуванні цього обов’язку в законодавстві України, а 90,6% вказали, що застосування цього кримінально-правового обов’язку першочергово спрямоване на задоволення інтересів потерпілого, що є не чим іншим, як реалізацією відшкодування судом з власної ініціативи в кримінальному судочинстві. 86% респондентів не змогли вказати, чи можливе одночасне покладення на засудженого в разі відстрочки виконання вироку обов’язку про відшкодування заподіяної злочином шкоди за цивільним позовом та на підставі ст.46¹ КК України. 55.8% з опитаних не змогли також відповісти, чи підлягає покладений на засудженого обов’язок усунення заподіяної злочином шкоди на підставі ст.46¹ КК України примусовому виконанню, чи ні. Тобто здобуті дані є свідченням того, чому практичні працівники судових органів уникають застосування обов’язку усунення заподіяної злочином шкоди У випадку відстрочки виконання вироку на підставі ст.46¹ КК України, оскільки для них є не до кінця зрозумілою суть та порядок застосування цього обов’язку. Цьому значною мірою сприяла також позиція Пленуму Верховного Суду України, який з часу введення обов’язку відшкодування в кримінальне законодавство України не дав тлумачення та орієнтації судам щодо застосування цього обов’язку. Пленум Верховного Суду України завжди орієнтував суди на здійснення відшкодування заподіяної злочином шкоди шляхом використання цивільного позову або, принаймні, винесення рішень про її відшкодування за власною ініціативою на підставі норм цивілістичних галузей права [14]. Проте тих же 55,8% опитаних респондентів зазначили, що вони не до кінця розуміють порядок реалізації відшкодування заподіяної злочином шкоди з ініціативи суду.

Наведені аргументи свідчать про те, що порядок реалізації судом як кримінально-правового обов’язку усунення заподіяної злочином шкоди в разі відстрочки виконання вироку на підставі ст.46¹ КК України, так і відшкодування заподіяної злочином шкоди з ініціативи суду в кримінальному судочинстві на сьогодні не достатньо законодавчо врегульований. Законодавець визначив, що у випадку відстрочки виконання вироку на засудженого може покладатись обов’язок відшкодувати заподіяну злочином шкоду тільки шляхом її усунення (виправлення пошкодженої речі, надання потерпілому речі такого ж роду та якості й інше, тобто йдеться фактично тільки про відшкодування заподіяної злочином шкоди в натурі), що значно обмежує можливості його застосування через залежність від фактичної можливості засудженого здійснити усунення заподіяної злочином шкоди (фізичні дані, фах та інші особливості). Таке розуміння усунення заподіяної злочином шкоди в сенсі ст.46¹ КК України дають також С.Д.Шапченко та Н.В.Володько. Так, Шапченко С.Д. відзначає, що під усуненням заподіяної злочином шкоди треба розуміти “відновлення тієї цінності, якій була завдана шкода, або надання потерпілому такої ж цінності” [8, с.120]. Володько Н.В. також пише, що усунення заподіяної шкоди полягає в ліквідації наслідків злочину шляхом, приміром, ремонту пошкодженого майна або повернення потерпілому викраденої речі [12, с.165]. Проте в літературі була висловлена й інша позиція, за якою усунення заподіяної злочином шкоди можливе як шляхом відшкодування її в натурі так і покладенням обов’язку відшкодувати завдані збитки [10, с.247].

Сам термін “усунути заподіяну шкоду” та його смислове навантаження в законодавстві не визначений. Цивільне законодавство України використовує термін “відшкодування”, яке можна здійснити як в натурі, так і повністю відшкодувати заподіяні збитки (ст.453 ЦК України) [6, с.453]. Російський законодавець визначає, що усунення заподіяної злочином шкоди є одним із способів загладжування завданої шкоди і не включає в себе відшкодування збитків. Це також підтверджує і те, що в КК Російської Федерації до обставин, які пом’якшують відповідальність віднесено “відвернення винним настання шкідливих наслідків вчиненого злочину, або добровільне відшкодування завданих збитків, або усунення заподіяної шкоди”. Тобто, проводиться розмежування відшкодування завданих збитків і усунення заподіяної шкоди.

Якщо знову звернутись до результатів опитування, то на запитання: “Який правовий зміст закладено в поняття “усунення заподіяної злочином шкоди” за ст.46¹ КК України”? 38,3% респондентів під усуненням заподіяної злочином шкоди розуміють відшкодування заподіяної злочином шкоди як в натурі (надання речі того ж роду і якості, виправлення пошкодженої речі та інше), так і відшкодування заподіяних збитків; 29,8% опитаних вказали, що усунення заподіяної шкоди треба розуміти як відшкодування заподіяної шкоди в натурі; решта ухилились від відповіді на це запитання. Тобто це питання також становить певну складність для практичних працівників судових органів. Вивчення судової практики стосовно реалізації кримінально-правового обов’язку усунення заподіяної злочином шкоди також показало, що судді не завжди під “усуненням заподіяної злочином шкоди” розуміють відшкодування її в натурі. Так, у справі про обвинувачення Ю. за ст.102 КК України Рожнятівський районний суд Івано-Франківської області виніс вирок, за яким підсудна засуджувалась до позбавлення волі на два роки в колонії загального режиму з відстрочкою виконання вироку (ст.46¹ КК України) на один рік. Суд поклав на засуджену обов’язок відшкодувати збитки за час вимушеного прогулу і в шестимісячний строк відремонтувати автомобіль. Тобто у цьому випадку суд поклав на засуджену на підставі ст.46¹ КК України обов’язок усунути заподіяну шкоду (в шестимісячний строк відремонтувати автомобіль), а крім того, ще й відшкодувати завдані збитки (збитки за час вимушеного прогулу). Як бачимо, суд розширив розуміння терміна “усунення” заподіяної шкоди, передбачаючи і відшкодування завданих збитків.

Навряд чи можна погодитись з цією позицією суду, адже таке вирішення питання могло б привести до погіршення майнового становища потерпілого. У випадку невиконання засудженим покладеного на нього обов’язку усунути заподіяну злочином шкоду у визначений судом строк він (обов’язок) після спливу цього строку не підлягає примусовому виконанню, а тому майновий інтерес потерпілого залишиться незахищеним. Однак вкажемо на те, що цей обов’язок може покладатися судом паралельно з вирішенням питання про примусове виконання цивільно-правового обов’язку відшкодування заподіяної шкоди (задоволення цивільного позову чи присудження до відшкодування з власної ініціативи суду), що певною мірою не погіршувало б майнових прав та інтересів потерпілого від злочину. Вважаємо, що виконання цивільно-правового обов”язку відшкодування заподіяної злочином шкоди в кримінальному процесі та покладення судом кримінально-правового обов’язку усунення заподіяної злочином шкоди є можливими в кримінальному судочинстві як такі, що взаємодоповнюють один одного, а їх паралельна реалізація є додатковою гарантією якнайшвидшого відновлення порушеного злочином майнового положення потерпілих. Аналогічно могло б застосовуватись і покладення на неповнолітнього правопорушника кримінально-правового обов’язку усунути завдані матеріальні збитки як примусового заходу виховного характеру (ст.11 КК України) [7].

Непоодинокими є випадки, коли судова практика йде шляхом ширшого розуміння поняття “усунення” заподіяної злочином шкоди відповідно до ст.46¹ КК України. Так Залізничний районний суд м. Львова, розглянувши справу про обвинувачення П. за ч.3 ст.140 КК України засудив, його на три роки позбавлення волі з застосуванням відстрочки виконання вироку на підставі ст.46¹ КК України на два роки. Суд зобов’язав П.: протягом трьох місяців з дня винесення вироку усунути заподіяну шкоду потерпілому К.; до 1.03.1994 року влаштуватись на роботу; не змінювати без дозволу органів внутрішніх справ місця проживання, один раз на два місяці з’являтись для реєстрації в органи внутрішніх справ. Суд також присудив задовольнити цивільний позов та стягнути з П. на користь К. 3 800000 крб. З матеріалів справи видно, що суд засудив П. до трьох років позбавлення волі за ч.3 ст.140 КК України без конфіскації майна. Майна у засудженого не було, до того ж П. ніде не працював. Зрозуміло, що таке становище не могло не ускладнити примусове виконання задоволеного цивільного позову і значно розтягнути таке виконання в часі, а, враховуючи значну інфляцію української грошової одиниці (карбованця) в цей період, відшкодування взагалі могло звестись до мізерної суми.

Вважаємо, що в цьому випадку суд прийняв оптимальне рішення, поєднавши при відстрочці виконання вироку задоволення цивільного позову та застосування обов’язку усунути заподіяну злочином шкоду на підставі ст.46¹ КК України. Таке рішення змушувало засудженого (під загрозою реального виконання вироку до позбавлення волі, якщо б він не виконав цього обов’язку) докласти всіх зусиль, щоб здійснити відшкодування, а це мало позитивно вплинути на його виправлення та перевиховання і, що безперечно важливо, – поліпшувало матеріальне становище потерпілого. Але оскільки суд розширив розуміння поняття “усунути” заподіяну шкоду до “відшкодувати” і при цьому поєднав покладення обов’язку усунути заподіяну шкоду під час відстрочки виконання вироку з задоволенням цивільного позову, то в цьому є закладена певна суперечливість. Ця суперечливість полягає в тому, що задоволення цивільного позову в кримінальному процесі передбачає примусове стягнення коштів у розмірі заподіяних збитків у порядку виконавчого провадження, а здійснення обов’язку усунути заподіяну злочином шкоду на підставі ст.46¹ КК України – його добровільне виконання засудженим. У розглянутому випадку це ніби й не має принципового значення, оскільки у засудженого не виявлено майна на яке можна звернути стягнення, а покладення кримінально-правового обов’язку мало б стимулювати його до здійснення відшкодування. Але за умови такого поєднання може скластися ситуація, коли примусове виконання цивільного позову про відшкодування матеріальних збитків випередить здійснення засудженим обов’язку у визначений строк усунути заподіяну шкоду. То ж, в такому випадку, пенальне спрямування цього кримінально-правового обов’язку просто втратить сенс, оскільки, за суттю цей обов’язок покладається на засудженого, щоб він проявив власну волю здійснити відшкодування, що власне і сприяло б його виправленню та перевихованню.

Поряд з вже сказаним багато вчених заперечують саме подальше використання (чи, навіть існування) кримінально-правового обов’язку усунення завданих злочином збитків.

Так, П.С.Дагель зазначає, що покладення на засудженого обов’язку відшкодування заподіяної злочином шкоди, як виду покарання чи як іспитова умова на певний строк при відстрочці виконання вироку може ним, фактично сприйматися як звільнення від покарання, тому цей вид покарання повинен якнайрідше застосовуватися в судовій практиці [4, с.58].

А.Л.Цвєтинович зауважує, що покладання обов’язку відшкодування заподіяної злочином шкоди в першу чергу має своєю метою задоволення потерпілого, тоді як покарання – такої мети не має і мати не може. На думку автора відшкодування заподіяної злочином шкоди необхідно розглядати не як вид покарання, а як обов’язковий наслідок вчиненого злочину, який в своїй основі має мету відновлення попереднього стану, тобто мету за своєю суттю цивільно-правову [13, с.57-58].

А.С.Міхлін, висловлюючись проти використання обов’язку відшкодування заподіяної злочином шкоди як покарання вказав, що покладення обов’язку усунення завданої шкоди – це чисто цивільно-правовий засіб. Автор також зауважив, що обов’язок відшкодувати матеріальну шкоду лежить на винному незалежно від вироку суду. Тому вирок абсолютно нічого не добавляє [11, с.73‑74].

Досить багато вчених стверджують, що особа, яка в результаті вчинення злочину заподіяла матеріальні збитки, і без того зобов’язана їх відшкодовувати незалежно від покладення на нього кримінально-правового обов’язку відшкодування в силу реалізації судом матеріальної (цивільної) відповідальності про відшкодування, що виникла в момент заподіяння шкоди [5, с.39;13, с.58].

Такі автори як П.С.Дагель, В.Г.Даєв, І.М.Гальперін, Г.Б.Віттенберг [4, с.58; 5, с.39;3, с.69;2, с.92] притримуються думки, що характеристика кримінально-правового обов’язку усунення заподіяної злочином шкоди як виду покарання не має під собою підгрунтя, адже останній має правовідновлюючий характер і повністю позбавлений елементів кари, без чого не можливим є кримінальне покарання.

Як на нашу думку, досить важливим аргументом є також твердження про те, що кримінальне покарання використовується виключно в публічних інтересах і воно не може застосовуватись для задоволення приватного інтересу, тоді як використання обов’язку відшкодування заподіяної шкоди має на меті, насамперед, задоволення приватних інтересів потерпілого [4, с.58; 5, с.39; 13, с.57; 11, с.74].

П.С.Дагель та В.Г.Даєв висловили також думки, що вирок суду про покладення обов’язку відшкодування заподіяної злочином шкоди в розумінні його здійснення не забезпечується примусом з боку держави і залежить від волі засудженого, що належним чином не забезпечує майнових інтересів потерпілого.

Звичайно, такого роду заперечення вчених в галузі кримінального матеріаль­ного та процесуального права з приводу правової природи, використання чи, навіть, самого існування кримінально-правового обов’язку усунення завданої злочином шкоди як міри покарання або ж іспитової умови при відстрочці виконання вироку є аргументами на користь кримінально-процесуальних способів захисту порушених злочином майнових прав потерпілих осіб в кримінальному судочинстві.

Ми схильні підтримати позицію, що кримінально-правовий обов’язок усунення завданої злочином шкоди є за своєю правовою природою кримінально-правовою мірою впливу на засудженого [10, с.196]. Проте, вказаний обов’язок, як такий, що реалізується безпосередньо в кримінальному процесі, в основі застосування даного обов’язку лежить ініціатива суду, як видається є не чим іншим, як саме кримінально-процесуальним способом (формою) впливу на засудженого, однією з цілей якого є відновлення порушеного злочином майнового стану потерпілого.

––––––––––––––––––––

1. Бойко А.М. Кримінально-правовий обов’язок відшкодування заподіяної злочином шкоди. Автореф. дис. … канд. юрид. наук:12.00.08. – К., 1995.

2. Віттенберг Г.Б. Совершенствовать уголовно-правовые средства борьбы с преступностью // Сов.государство и право. – 1972. – №7. – С.89-94.

3. Гальперін И.М. О видах и системе наказания // Проблемы совершенствования уголовного законодательства и практики его применения. – М., 1981. – С.69-81.

4. Дагель П.С. Особенности общей части уголовных кодексов союзных республик // Уч.записки ДВГУ. – Вып.12. – Владивосток., 1965. – С.58-69.

5. Даев В.Г. Современные проблемы гражданского иска в уголовном процессе. – Л., 1972.

6. Кодекси України. – Кн. 2. – К., 1998. – С. 13-169, с.170-351.

7. Кодекси України. – Кн. 3. – К., 1998. – С.153-270.

8. Науково-практичний коментар кримінального кодексу України // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – Спец. випуск. – К.: – 1994.

9. Науково-практичний коментар кримінального кодексу України. – К.: Юрінком інтер, 1997. – 801 с.

10. Нор В.Т. Защита имущественных прав в уголовном судопроизводстве. – К.: Выща шк., 1989.

11. Обсуждаем проект УК Российской Федерации // Государство и право. – 1992. – №10. – С.73-74.

12. Уголовный кодекс Украинской ССР. Научно-практ. комментарий. – К., 1987.

13. Цветинович А.Л. Дополнительные наказания в советском уголовном праве. – Калининград, 1980.

14. Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 1995. – №1. – С. 78, 97, 110-111, 122-123, 303-304.

Про зміцнення гарантій права
обвинуваченого на захист
в стадії виконання вироку

В. Бойко©

Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

Беручи участь у вирішенні загальних завдань кримінального процесу, стадія виконання вироку має свій предмет дослідження, свій порядок вирішення питань, що виникають на цьому етапі кримінально-процесуальної діяльності, своє коло суб’єктів, які беруть участь у реалізації її безпосередніх завдань. Предметом цієї стадії процесу є питання, які виникають після набрання вироком, ухвалою, постановою законної сили і у зв’язку з їх виконанням. У цій стадії повною мірою реалізуються такі важливі принципи кримінального судочинства, як принцип змагальності, всебічності, повноти й об’єктивності дослідження обставин справи, усності, безпосередності, забезпечення засудженому права на захист та ін. В зв’язку з цим не можна погодитись з позицією окремих авторів, які свого часу стверджували, що принцип забезпечення обвинуваченому права на захист на стадію виконання вироку не поширюється [1, с.251]. Адже дія цього принципу не обмежується лише тією частиною провадження по справі, яка здійснюється до набрання вироком законної сили, а поширюється на всі інші стадії процесу. Безумовно, що зміст права засудженого на захист у стадії виконання вироку є дещо іншим, ніж у стадії судового, касаційного і наглядного провадження, виходячи із тих завдань, які покладаються на вирішення цієї стадії. Реалізуючи це право, засуджений і його захисник у стадії виконання вироку можуть домогтись надання відстрочки, застосування умовно-дострокового звільнення від покарання, включення часу виправних робіт до трудового стажу та ін.

Разом з тим чинне кримінально-процесуальне законодавство України ще не повною мірою забезпечує реалізацію цього права в даній стадії процесу, оскільки під час вирішення судом багатьох питань, які при цьому виникають, участь захисника законом не передбачена. Крім того, участь засудженого в цій стадії закон відносить на розсуд суду (ст.411 КПК України), у тому числі вирішення таких важливих питань, як відправлення осіб, умовно засуджених до позбавлення волі і умовно звільнених з місць позбавлення волі з обов’язковим залученням до праці, у місця позбавлення волі (ст.409¹ КПК України), зміна призначеного засудженому виду виправно-трудової установи з відповідним режимом (ст.410 КПК України) тощо. З уваги на це вважаємо слушною позицію тих авторів, які пропонують закріпити в новому Кримінально-процесуальному законодавстві України положення про обов’язкову участь захисника в процесі вирішення всіх питань, які виникають у стадії виконання вироку [2, с.22-23]. Крім того, доцільно надати засудженому та іншим заінтересованим особам право на оскарження всіх рішень, що ухвалюються в порядку виконання вироку, оскільки це є невід’ємним складовим елементом його права на захист у цій стадії процесу.

Важливість цього питання зумовлено тим, що, винесенням більшості рішень судом у даній стадії, закон не передбачає можливості їх оскарження засудженим, його захисником чи законним представником, тоді як, судова помилка у ході вирішення окремих питань, які виникають під час виконання вироку, може призвести не тільки до істотного обмеження прав засудженого, але й негативно позначитись на його подальшій долі. Це стосується, зокрема, вирішення таких важливих для засудженого питань, як застосування умовно-дострокового звільнення від покарання і заміни покарання більш м’яким (ст.407 КПК України), скасування умовного засудження, відстрочки виконання вироку, а також звільнення від покарання засудженого, стосовно якого виконання вироку відстрочено (ст.408² КПК України), направлення осіб, умовно-засуджених до позбавлення волі, в місця позбавлення волі відповідно до вироку (ст.409¹ КПК України), зміна призначеного засудженому виду виправно-трудової установи з відповідним режимом, а також заміни невідбутого строку перебування у виховно-трудовому профілакторії, штрафу і виправних робіт іншими мірами покарання (ст.410 КПК України).

Як видається, доцільно також поширити право принесення прокурором окремого протесту на всі постанови, які приймаються у даній стадії, в тому числі і в бік поліпшення становища засудженого, що послужило б істотною гарантією охорони прав та законних інтересів засудженого і постановлення законних та обгрунтованих рішень у цій стадії процесу. Крім того, це наповнило б реальним змістом принцип змагальності в стадії виконання вироку.

Своєю чергою важливим кроком на шляху зміцнення гарантій права засудженого на захист у стадії виконання вироку стало б, на наш погляд, розширення сфери застосування кримінально-процесуального законодавства під час вирішення деяких питань фактичної реалізації вироку, що істотно зачіпають права і законні інтереси засудженого. Це торкається, зокрема, віднесення на вирішення суду в порядку виконання вироку таких питань, як переведення засуджених, яких тримають у виправно-трудових колоніях загального і суворого режиму, а також засуджених, утримуваних у звичайних житлових приміщеннях у колоніях особливого режиму, в приміщення камерного типу на строк до шести місяців; переведення засуджених, яких тримають у колоніях особливого режиму в приміщеннях камерного типу, в одиночні камери на строк до одного року, а в тюрмах – на строк від двох до шести місяців. На сьогодні ці питання вирішуються в порядку, який визначається виправно-трудовим законодавством України, при цьому такі переведення застосовують як заходи стягнення адміністрацією виправно-трудової установи (ст.45, 67, 68 ВТК України).

У таких випадках, як слушно зазначає М.Свиридов, відбувається зміна кримінальних правовідносин, істотно змінюється каральний і виховний вплив на засудженого на тривалий строк, а тому ці переведення повинні бути опосередковані кримінально-процесуальними правовідносинами і питання про них необхідно ввести в предмет стадії виконання вироку [3, с.190]. Адже в цих випадках стягнення застосовують не за окремий проступок засудженого, а за систему його дій, які свідчать про зміну (збільшення) суспільної небезпеки особи засудженого, коли застосування до нього інших заходів впливу виявились безуспішними. Оскільки в таких випадках істотно змінюється правове становище засудженого, то й порядок прийняття рішення про переведення його на більш тяжкий режим відбування покарання повинен охоплювати цілий комплекс процесуальних прав та гарантій і передусім гарантій права засудженого на захист, що повною мірою може забезпечити лише стадія виконання вироку. Саме в цьому напрямі має відбуватись удосконалення стадії виконання вироку і всієї системи процесуального законодавства України, що забезпечить успішне виконання завдань Кримінального судочинства в цілому.

––––––––––––––––––––

1. Див.: Бекешко С.П. Защита как процессуальная функция в советском уголовном процессе // Вопросы уголовного права и процесса. – Минск, 1958; Николюк В.В. Уголовно-исполнительное судопроизводство в СССР. – Иркутск: Изд-во Иркут. ун-та, 1989; Савицкий М.Я. К вопросу о системе принципов советского уголовного процесса // Советское государство и право. – 1950. – №1.

2. Перлов И.Д. Исполнение приговора в советском уголовном процессе. – М., Юрид. лит-ра, 1963; Саркисянц Г.П. Участие защитника в кассационной, надзорной инстанциях и при исполнении приговора. – Ташкент, 1965; Цыпкин А.Л. Право на защиту в кассационном и надзорном производстве и при исполнении приговора. Саратов. – 1965.

3. Свиридов М.К. Сущность и предмет стадии исполнения приговора. – Томск, 1978.