Радник

ПРАВОВИЙ СТАТУС ТА ПОВНОВАЖЕННЯ

ГАЛИЦЬКОГО НАМІСНИЦТВА (1849–1918 РР.)

Х. Моряк-Протопопова

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул.Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

е-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

Розглянуто основні питання правового статусу галицького намісництва як

колегіального органу управління державної адміністрації Галичини, очолюваного

намісником.

У своїй праці, автор розмежувала компетенцію намісництва і намісника, який був

наділений надзвичайно широкими повноваженнями у сфері управління, освіти, охорони

здоров’я, крайового господарства тощо

Ключові слова: намісник, намісництво, Галичина, повноваження, правовий статус.

Після першого (1772 р.) поділу Речі Посполитої частина українських земель

була приєднана до складу Австрійської імперії. До 1849 р. нею управляло

призначуване імператором губернське правління на чоліз губернаторам. Цей орган

управління був колегіальним і не передбачав одноособової відповідальності

губернатора краю за прийняті рішення.

Буржуазно-демократична революція в Австрії 1848 р. зумовила реформування

державного апарату імперії. У процесі перебудови центральних та місцевих органів

влади у 1849 р. замість губерній були створені намісництва на чолі з намісниками.

Відтоді на керівника краю (намісника) поклали усю відповідальність за стан ведення

справ у ньому. Тому, хоча й деякі питання мали вирішуватись колегіально

(намісницьк

), намісник завждимав право вирішального голосу.

Указом імператора 14 вересня 1852 р. була затверджена постанова "Про

створення та межі влади намісницьких правлінь". Згідно з § 1 цієї постанови

намісницьке правління було вищим урядовим органом кожного коронного краю у

сфері: політичного і поліцейського управління загалом; релігії та освіти; торгівлі та

промисловості; ремесел; будівництва, якщо це не було безпосередньо віднесено до

компетенції іншого органу У 1846 р. в Галичині запроваджено поділ на 74 повіти (чи як їх іще називали

староства), їх кількість на початку ХХ ст. зросла до 79 (серед них були два міські

повіти Львова і Кракова)[5;с. 396]. Усі повітові староства та громадські установи

повітів були підпорядковані намісництву у справах вищеперелічених.

Намісник був головою намісницького правління і всієї політичної

адміністрації Галичини (намісництва, староств). Він користувався тими

повноваженнями, наданими йому відповідно до закону та доручені в особисте

провадження імператором чи відповідними міністерствами.

Намісника імператор призначав особисто, але з часів автономії Галичини2

у

разі призначення керівника краю завжди брали до уваги думку польського кола

1

в

австрійському парламенті. Звертались до намісника "Ваша високість" [9;54].

1

Намісницьке правління – вищий колегіальний орган управління краєм, який очолювався намісником

краю та складався з високопосадовців намісництва (туди входили керівники усіх департаментів,

державні радникиіін. особи, щопризначались імператоромчинамісником).

2

Вчені по-різному визначають рік у якому Галичина отримала автономію: одні вважають, що це був

Згідно з § 2 закону від 19 травня 1868 р. "Про встановлення урядових (політичних)

органів" очолювали коронні краї Австрії їхні начальники (намісники. – Х. М-ть). На

них покладалось представництво особи глави держави в урочистих випадках, а також

вони представляли імператорський уряд перед крайовими представницькими органами

(Галицький крайовий сейм. – авт.). Компетенція політичної влади краю охоплювала

весь обсяг справ, який на загальнодержавному рівні належав міністерству внутрішніх

справ, віровизнань і освіти, державної оборони і суспільної безпеки, а також

землеробства. Участь у справах, підконтрольних міністерству фінансів і торгівлі була

можливою, але визначалась окремими постановами.[1; 8] Цей закон закріпив наявний

порядок призначення намісника особисто імператором.

Повітових старост (керівників повітів) призначав міністр внутрішніх справ (за

поданням намісника), а хто обійматиме усі інші посади в політичних органах влади

краю – визначав сам намісник[1; 10]. Постановою від 14 серпня 1852 р. за

керівниками повітів було закріплено право вчиняти щодо своїх підлеглих усі

дисциплінарні дії, які може вчиняти керівник, за винятком переведення на нижчу

посаду, примусового переміщення та звільнення зі служби [3; 13].

Галицький намісник здійснював вище керівництво поліцією в коронному краї,

на нього покладались обов’язки постійно наглядати за дотриманням спокою,

безпеки і порядку в ньому, своєчасно вживати належних заходів для попередження

будь-якого їх порушення [13; 4,5], а якщо таке відбудеться, то для його усунення

найбільш дієвим способом; для цього намісник мав право вимагати допомоги

відповідних установ, а за потреби, і допомоги військових.

Про усі найважливіші події в краї намісник мав негайно доповідати належним

вищим органам управління (міністерствам чи навіть самому імператорові), а також

подавати регулярнізвіти про стан справ краю загалом.

Намісництво у межах своєї компетенції давало підпорядкованим йому органам

і установам роз’яснення і приписи та отримувало від них звіти про виконання.

Відповідно до § 14 постанови від 14 вересня 1852 р. намісник мав право

контролювати пресу та торгівлю нею, спілки, театри та видовища, контролював

процедуру видання дозволів на проживання та займався справами іноземців.

Керуючись відповідними постановами, намісник видавав дозволи на облаштування

друкарень та на торгівлю книгами, предметами мистецтва і музичними творами;

окрім того, він дозволяв драматичні постановки й інші публічні вистави (це не

стосувалося створення постійно діючих театрів, дозвіл на які видавались

центральними органами влади) [3;14].Намісник був зобов’язаний здійснювати керівництво діловодством ввірених

йому установ, наглядати за точним виконанням ними своїх обов’язків; стосовно

цих установ і їхніх працівників йому належали усі дисциплінарні повноваження.

Однак, згідно з чинними законами, йому необхідно було негайно доповідати про

усунення з посади тих осіб, що призначені імператором чи кимось з міністрів (як

правило це були працівники високих рангів (Х-го і вище)).

Намісник мав особливу увагу звертати на будівельну службу, ретельно

вникати в її справи, наглядати за доцільним використанням коштів на будівництво.

1861, другі називають 1862 р., треті, думку яких поділяє і автор, вказують на 1867 р. Така

неодностайність у поглядах зумовлена тим, що статус автономії Галичина був фактичним і юридично

ніколинебув закріплений, хочапитанняпроцеупарламентіпольські депутатипіднімалинеодноразово.

1

Польське коло об’єднувало польських депутатів у австрійському парламенті та провадило політику,

спрямовануна захистпольськихнаціональнихінтересівАвстріїзагаломтаГаличинизокрема.

Намісництво було наділене такими повноваженнями: проводити розслідування

і вирішувати справи про право на надання статусу дворянства і титули;

встановлювати в межах краю збори для потерпілих внаслідок стихійних лих

жителів краю; призначати нагороди за врятування життя в межах, передбачених

бюджетом; здійснювати вищий нагляд за каральними, виправними, благодійними

та освітніми закладами і за всіма іншими громадськими закладами в межах краю,

якщо нагляд за ними не обмежено іншими законами; бути вищим керівництвом і

наглядати за справами громад, та брати передбачену законом участь в управлінні

їхніми справами; наглядати в межах своєї компетенції за виконанням законів у

благодійних закладах, за схоронністю їхнього майна і точним виконанням ними

своїх обов’язків; до створення Крайової шкільної ради намісницьке правління

здійснювало нагляд і керівництво народною освітою та нагляд за всіма цивільними

навчальними і виховними закладами

1

; розглядати та затверджувати кошториси

витрат на ведення доручених йому справ.

У сфері релігії намісницькому правлінню було надано право: призначати за

згодою влади єпархії на посади парафіяльних священиків, видавати дозволи на

заміщення духовних посад; створювати за погодженням з владою єпархії нові

парафії для окремих місцевостей; покривати різницю між реальним прибутком

парафіяльних священиків та визначеним їм законом утриманням

2

; надавати

допомоги старцюючим монастирським орденам замість зборумилостині3

тощо.

У справах промисловості намісницьке правління видавало дозволи на

відкриття фабрик, аптек та хірургічних установ, підприємств з термінового

перевезення вантажів, проведення ярмарків.

Для виконання своїх повноважень політичні органи могли вживати таких

заходів: грошові покарання та арешти, виконання за рахунок порушника з

наступним стягненням з нього коштів, вилучення речі, особистий примус (у тім

числі примус іззастосуванням зброї)[10; 19].

Усі справи, що підлягали вирішенню намісництвом, поділялись на дві групи.

Перша – справи, які необхідно було вирішувати в присутності правління, і друга –

справи, якіможна було вирішувати без його присутності.До справ, що мали бути вирішені в присутності правління, належали: спори

між приватними особами, станами чи общинами, справи що вирішувались в

порядку адміністративного провадження; укладення та розірвання договорів,

визнання їх виконаними чи відмова від виконання обов’язків за ними на підставі

самого договору або закону; надання права на заняття промислом та позбавлення

такого; накладення стягнень у всіх випадках, коли цього не має робити сам

намісник (головно це стосувалось дрібних службовців); розгляд приватних подань

на постанови нижчих органів; висновки, що стосувалися тлумачення змісту

законів, загальних правил управління, проектів законів, чи пропозицій щодо

запровадження громадських правил поведінки; питання, що стосувалися значних

1

Після того, як було створеноКрайовушкільну раду (28 червня 1867 р.) вона відала справами крайової

освіти. Очолював іпризначавмайжеполовинучленіврадинамісник.

2

Доплата була запровадженаще за часів австрійського імператора Йосифа ІІ, і існувала до 1918 р. Вона

призначалась тільки для духівників санкціонованих державою парафій та їх священників, що були

призначені у законний спосіб. Розмір утримання був неоднаковий. Для священників Львова і Кракова

гіднимвважавсяприбутоку 1000 гульденів (флоринів), а вдрібнихпарафіях – 600 гульденів.(флоринів).

3

В Австрії Йосифом ІІ старцюючим орденам капуцинів, францисканців, домініканців та ін., було

заборонено просити милостиню. На кожного монаха такого ордену державою був визначений розмір

допомоги, ачисельністьорденурегулюваласьдержавою. чи понаднормових не передбачених витрат, які необхідно було відшкодовувати з

державної скарбниці чи громадських фондів.

До 1868 р. на намісника було покладено відповідальність: за стан ведення

діловодства в намісницькому правлінні і підлеглих йому установах та

підпорядкованими йому особами; за доцільне і пильне керівництво справами

покладеними на нього, і за ревне та належне використання наданої йому влади; за

всі рішення та розпорядження, які він видає чи допускає. І ця відповідальність з

нього не знімалася у випадку передачі справи на обговорення намісницького

правління, чи якщо вказане рішення було наслідком постанови правління. Однак у

такому випадку відповідальність мав нести не лише намісник, а й доповідач, який

пропонував саме таке вирішення питання і усі члени правління, які голосували за

нього.

Усі рішення намісницького правління приймались простою більшістю голосів,

але за намісником була застережена ціла низка прав. У справах, що входили до

його компетенції і які він вирішив передати на обговорення в присутності

намісницького правління чи його окремих членів, він мав право вчиняти так, як

вважав за правильне, навіть якщо більшість правління і висловилась проти такого

рішення. У справах, які належали до компетенції намісницького правління,

рішення якого на думку намісника суперечили закону чи благу служби імператору,

останній міг зупинити їх виконання і або передати їхній розгляд до належного

міністерства, або, якщо мешкати небезпечно чи суспільне благо вимагало діяти

швидко, – видати необхідне розпорядження на власний розсуд, навіть таке, що

суперечило рішенню правління, повідомивши про усі погляди належне

міністерство. З 19 листопада 1868 р. повідомляти міністерство стало не

обов’язково, оскільки на намісника було покладено усю відповідальність за

ведення своїх справ і справ підлеглих.

Для виконання своїх повноважень політичні органи могли вживати таких

заходів: грошові покарання та арешти, виконання за рахунок порушника з

подальшим стягненням з нього коштів, вилучення речі, особистий примус (у тім

числі примус іззастосуванням зброї) [10;19].

Влада намісника не охоплювала війська (за винятком призову до війська, його

розквартирування тощо [7; 172–173]) пошти і телеграфу, залізничних колій,

маєтків корони і державних лісів, нагляд за якими здійснювався безпосередньо з

Відня [6; 639]Намісник підписував розпорядження намісництва про встановлення

фіксованих цін на деякі лікарськізасоби [7;157–205].

Історичні джерела свідчать, що у Галичині існувала практика, коли намісник

подавав крайовому сеймові програму діяльності урядової адміністрації. Водночас

він був зобов’язаний відповідати на запити послів [8; 237]. І хоча ми можемо

погодитися з польським професором М. Каласом, дослідником історії держави і

права Польщі, що це прояв відповідальності намісника перед сеймом, однак, на

нашу думку намісника ці звіти ні до чого не зобов’язували. Не було встановлено

жодного правового механізму впливу на нього з боку сейму (через процедуру

звільнення, висловлення недовіри чи блокування певних рішень адміністрації).

Більше того, намісник мав право брати участь в засіданнях сейму, виступати, і

нарівні з сеймовими комісіями, Крайовим виділом1

, та послами (не менше

1

Крайовийвиділ – виконавчийорганГалицького крайового сейму (1861–1918 рр.)п’ятнадцяти чоловік) мав право законодавчої ініціативи у Галицькому крайовому

сеймі.

Значними були повноваження намісника та підконтрольних йому повітових

старост під час виборів до Державної ради (австрійського парламенту) та

крайового сейму. Ці органи урядової адміністрації повністю контролювали

організацію виборів. Були першою і другою інстанцією, яка приймала скарги на

порядок їхнього проведення [ Детальніше – 11, 12, 14].

Хоча формально на рівні повітів і окремих населених пунктів існувало місцеве

самоврядування з достатніми повноваженнями, на вчинення кожного більш-менш

важливого для місцевої громади кроку потрібно було отримати дозвіл повітової

(староста) чи крайової (намісництво) адміністрації.

Намісник мав право розпустити обране гміною керівництво1

. Це рішення

можна було оскаржити до відповідного міністерства, що не припиняло його

виконання [14; 66].

Аналогічно як і репрезентацію гміни, намісник мав право розпустити повітову

раду. Це рішення вона могла оскаржити до відповідного міністерства, що однак, не

призупиняло його виконання. Щонайбільше через шість тижнів після розпуску

ради мали бути призначені нові вибори. А намісництво за погодженням з крайовим

виділом мало вжити усіх необхідних заходів для врегулювання справ аж до

обрання нової повітової ради [15; 93–111].

До компетенції намісництва входило схвалення проектів статутів про місцеве

самоврядування міських та сільських громад краю і столичного міста Львова.

Однак від початку роботи над проектом і до моменту схвалення імператором

статуту м. Львова 14 жовтня 1870 р. схвалював проект вжеКрайовий сейм[2; 126].

Ні намісник ні намісницьке правління самостійно не визначали розміри оплати

праці працівників намісництва. Це питання вирішував уряд [17]. Однак намісник

міг призначати різноманітні допомоги, пенсії, одноразові та постійні виплати

працівникам намісництва, як за власною ініціативою, так і за поданням їх

безпосереднього керівника. Також він мав право визначати розмір оплати праці

посадових осіб повітів [3; 17–18].При намісництві створювалась і діяла постійна змішана комісія під

головуванням та керівництвом намісника чи призначеного ним заступника з

намісницького правління. До її складу належав радники намісництва і члени

вищого суду в Галичині у рівній кількості. До її компетенції входив розгляд справ,

що стосувався особового складу та посадових осіб повітів (подання міністерству

внутрішніх справ трьох кандидатів на заміщення посади повітового старости,

призначення його заступника, а у випадку необхідності актуаріуса2

, накладення

стягнень за дисциплінарні проступки, надання відпусток тощо). Рішення комісія

приймала простою більшістю голосів. Її склад було сформовано так, що

одностайного голосування усіх радників намісництва, що до неї входили, та самого

намісника забезпечувало їм перевагу в голосуванні. Крім того, намісник (чи його

заступник) могли призупинити виконання будь-якого рішення комісії та передати

його голові вищого судового органу краю. В такому випадку справу вирішували за

спільною згодою голови судового органу і намісника (крім тих випадків, коли

справа мала бути вирішена міністерством). Якщо вони не знаходили компромісу,

1

Тутмаємонаувазі виборнийорганмісцевого самоврядування – Гміння рада.

2

Особа, що виконувала судові повноваження замість повітового старости, який не мав необхідного

суддівськогоцензу то справу передавали на розгляд міністерству внутрішніх справ, яке приймало

рішення з погодженням із міністерством юстиції. Більше того, якщо намісник

вважав, що випадок нагальний, він мав право видавати рішення у зазначених

справах самостійно під свою відповідальність. У такому випадку був зобов’язаний

повідомити про це міністерство внутрішніх справ ізмішану комісію [3; 16].

Усі дороги в Австрії поділялись на приватні та громадські, а останні на дороги

державного значення, крайові, повітові та гмінні1

. Прокладання нових громадських

доріг мало бути узгоджене з відповідними органами влади, а ліквідація вже

наявних відбувалася лише за їх згодою. Для доріг крайового значення цим органом

влади був крайовий сейм, який видавав крайовий закон, що мав отримати

схвалення імператора, для доріг повітового значення –повітова рада, рішення якої

потребувало схвалення намісництва, для гмінних доріг – рішення гмінної ради,

погоджене з представником панського маєтку та дозвіл повітової ради і повітового

старости [16; 28].

В Австрії відповідно до міністерського розпорядження 1857 р. № 33 діяла

обов’язкова реєстрація осіб, які тимчасово проживали на території гміни чи

залишали її. Зазвичай контроль за рухом населення здійснювали поліційні органи,

але у випадку їхньої відсутності, ця функція покладалась на органи політичної

влади. Крім того, політичні органи могли вимагати додаткової реєстрації у цих осіб

навіть, якщо вона вже була здійснена поліцією [10; 35].

Політичні органи влади могли вимагати від поліції видалення чи етапування з

підвладної їм території осіб без певного місця проживання, і які не бажають

працювати, чи волоцюг, осіб, що не мають реєстрації і не можуть пояснити мети

свого перебування на ввіреній цим органам території чи вказати на джерело своїх

прибутків, повій, щодо яких був виданий наказ про виїзд, осіб, що звільненіз місць

позбавлення волі чи примусової праці, якщо є підстави вважати, що вони

загрожуватимуть громадському порядку [10;35]. При цьому, заборонялось

видаляти чи етапувати осіб з гмін, до яких вони були приписані. Тільки з письмового дозволу політичних органів влади краю можна було володіти

чи торгувати зброєю, якуможна було приховати і використати для підступного нападу

(ножі, стилети тощо.) чи амуніцією (пижі, вибухові засоби). Тільки за наявності

спеціального дозволу на купівлю зброї чи амуніції її можна було придбати в магазині.

Інша зброя не була забороненою і могла бути придбаною особою у кількості, що не

викликала підозр. Окремий дозвіл був потрібний на носіння зброї. Його видавала

політична влада повітів. Без такого дозволу могли носити зброю урядовці, якщо вона

була частиною їхньої уніформи, зброю, яка вважалась частиною національного строю,

та інші особи, які могли довести, що носили зброю внаслідок прямої небезпеки, котра

їмзагрожувала [10; 36–37].

На намісника покладали обов’язок наглядати за дотриманням законів про

друк, союзи, зібрання тощо.[4; 37]

Намісництво розробляло і скеровувало у сейм урядові проекти й також

співпрацювало з крайовим виділом. Зрештою намісник вносив подання до ради

міністрів стосовно осіб, які могли бути призначені імператором, крайовим

маршалком та його заступниками [4; 38].

1

За крайовим законом "Про будівництво і утримання недержавних громадських доріг" прийнятого у

1907 р., недержавні дороги були поділені на дороги крайового значення, дороги повітового значення,

громадськізалізничнідоїзди, дорогигмінніпершого класутадорогигміннідругого класу [10;67]. Отже, з представленого нами матеріалу стає зрозумілим, що намісництво

самостійно керувало найважливішими справами Галичини, в решті випадків воно

діяло через повітові органи влади та органи місцевого самоврядування. Діяльність

намісника у межах його компетенції практично не була обмеженою ні місцевими

представницькими органами, ні навіть відповідними міністерствами. Більше того,

деякі галицькі намісники заявляли, що ніякі міністерства не можуть втручатися у

їхню роботу.

––––––––––––––––––––

1. Законъ 19 Мая 1868 г. (RGBI, № 44) о учрежденіе правительственныхъ

(политическихъ) установленій // Областное, административное и общинное устройство

Галиціи по австрійскому законодательству. – Петроградъ : Государственная

Типографія, 1915. – ХХХІІІ – 185 с.

2. Кіселичник В. Розробка і надання Львову статуту на міське самоврядування /

В. Кіселичник // Lwów: miasto, społezeństwo, kultura. Studia z dzejów Lwowa pod red.

H.W.Zalińskiego i K. Karolczaka. – Т. ІІ.– Krakow: Wydawnictwo Naukowe WSP, 1998. –

125 – 131 s.

3. Утвержденныя Императоромъ 14 Сентября 1852 г. Постановленія объ учрежденіи и

порядкĕ дĕйствій окружныхъ установленій (Bezirksämter) // Областное,

административное и общинное устройство Галиціи по австрійскому законодательству.

– Петроградъ : Государственная Типографія, 1915. – ХХХІІІ – 185 с.

4. Хейфницъ Я. Галиція. Политическое, административное и судебное устройство /

Ю.Я. Хейфницъ. – Петроградъ : Сенатская типографія, 1915. – 63 с.

5. Bardach J. Historia ustroju i prawa polskiego / J. Bardach, B. Leśnodorski, M. Pietrzak. –

Warszawa : Wydawnictwo Prawnicze Lexis Nexis, 2005. – 668 s.

6. Davies N. Boźe igrysko. Historia Polski. Wydanie poszerzone / N. Davies [Przeklad Elźbieta

Tabakowska]. – Kraków : Wydawnictwo ZNAK, 2009. – 1232 s.

7. Instrukcya urzędowa dla mieszanych i politycznych urzędów powiatowych i stolicowosędziowskich // Dziennik rzadowy dla kraju koronnego Galicyi i Lodomeryi z Księstwami

Oświecimskiém i Zatorskiém, tudzieź z Wielkiém Księstwem Krakowskiem. Rok. 1853 –

Lemberg, 1855. – T 1. – Cz. 1. – 157 – 205 s.

8. Kallas M. Hsstoria ustroju Polski / M. Kallas. – Warszawa : Wydawnictwo naukowe PWN. –

2006. – 464 s.

9. Mis W. Portret Hr. Andrzeja Potockiego. – Stanislawów: Druk i lit. St. Chowaniec1908. –

104 s.

10. Nusbaum-Hilarowicz T. Zarys austryackiego prawa administracyjnego. Jako repetytorium do

rządowego egzaminu politycznego / T. Nusbaum-Hilarowicz. – Lwow, 1912. – 80 s.

11. Przewodnik przy wyborach do Rady powiatowej. – Lwów : Drukarnia Zugmunda Golloba,

1896. – 43 s.

12. Przewodnik przy wyborach poslow do Rady panstwa. – Lwów: Drukarnia Polska, 1896. –

106 s

13. Rozporządzenie Ministerstwa Finansów z dnia 26. Grudnia 1854., o przeprowadzeniu

nakazanych w skutek najwyźszego postanowienia z dnia 15. Grudnia 1852 r., zmian

postanowień prawnych o podatku konsumcyjnym od piwa // Dziennik rzadowy dla kraju

koronnego Galicyi i Lodomeryi z Księstwami Oświecimskiém i Zatorskiém, tudzieź z

Wielkiém Księstwem Krakowskiem. Rok 1853. – Lemberg, 1855. – T 1. – Cz. 1. –. 1 – 19 s.

14. Ustawa gminna dla Królestwa Galiczi i Lodomerzi z Wielkiem Księstwem Krakowskiem od

12.08.1866 // Skwarczynski P. Zbiór ustaw i rozporządzeń obowiązujących w sprawah

wlasnego zakresu dzialania gmin tudzieź obszarów dworskich i Wydzialow powiatowych. –

Lwów : Drukarnia Ludowa, 1884. – Cz. 1. – 380 s. ПРАВОВИЙ СТАТУС ТА ПОВНОВАЖЕННЯ

ГАЛИЦЬКОГО НАМІСНИЦТВА (1849–1918 РР.) 103

15. Ustawa o repezentacyi powiatowej dla dla Królestwa Galiczyi i Lodomeryi wraz z Wielkiem

Księstwem Krakowskiem // Skwarczynski P. Zbiór ustaw i rozporządzeń obowiązujących w

sprawah własnego zakresu działania gmin tudzieź obszarów dworskich i Wydziałów

powiatowych/ Skwarczynski Paweł . – Lwów : Drukarnia Ludowa, 1884. – Cz. 1. – 93 –

111 s.

16. Ustawa o prestacyach i kompetencyi co do dróg publicznych // Dziennik ustaw i

rozporządzeń krajowych dla Królewstwa Galicyi i Lodomeryi wraz z Wielkiém Księstwem

Krakowskiem. Rok 1867. – Lwów: Z. ces. król. galicyjskiéj Drukarni rządowéj, 1867. – Cz.

VІІ. – 17–36 s. – C. 27–36. – С. 28.

17. ЦДІА ЛО. – Ф. 146. – Оп. 4. – Сп. 7178. – С. 61