Радник

МЕТОДОЛОГІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ ПРАВОВОГО СТАТУСУ

УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ У ГАЛИЧИНІ

У МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД 1919–1939 РР.

В. Марковський

Львівський державний університет внутрішніх справ

вул. Городоцька, 26, 79007 Львів, Україна

Висвітлено методологію дослідження мовних відносин у Галичині в міжвоєнний

період. Висвітлено застосування загальнонаукових та спеціальних юридичних методів у

дослідженні інституту правового регулювання мовних відносин та правового статусу

української мови. Про ціннісно-правовий підхід у дослідженні правового статусу

української мови.

Ключові слова: правове регулювання мовних відносин, порівняльно-правовий

метод, системний метод, історичний метод, тлумачення норм права, ціннісно-правовий

підхід, мовні відносини.

Держави, у складі яких перебували українські етнічні землі, намагалися

різними способами спинити або уповільнити природний розвиток української

мови, штучно звужуючи спектр її соціальних функцій. Сучасна мовна ситуація в

Україні є результатом тривалої війни проти української мови, української

ідентичності і української державності, яку вели впродовж кількох століть

держави, до складу яких входили землі, населені українцями. Боротьба української

нації за права та державну незалежність з початком ХХ ст. була нерозривно

пов’язана з боротьбою за правовий статус української мови. Повноцінне

функціонування мови залежить від її статусу в державі, відсутність державності

української нації мала своїм наслідком правові заборони та обмеження прав

українців на вільний розвиток своєїмови.

На думку Є. Ткаченка, автора монографії про конституційно-правове

регулювання мовних відносин в Україні, характерною особливістю сучасної

вітчизняної юридичної науки є недостатній рівень дослідження процесів правового

регулювання мовних відносин та мовної політики в Україні. Не дослідженою

залишається і мовна політика окупаційних режимів на Західній Україні до

возз’єднання українських земель у складіСРСР.Аналізуючи наукові дослідження, що стосуються статусу української мови,

констатуємо, що більшість дослідників зосереджували свою увагу передусім на

процесах русифікації, яку активно проводила Російська імперія у ХІХ–на поч.

ХХ ст. Також наявні дослідження, які присвячені темі українізації в УРСР,

наступному геноциду та подальшій русифікації (під назвою “інтернаціоналізація”)

українців в СРСР. Отож, мовна політика Російської імперії та СРСР отримала

оцінку юристів і висвітлена, зокрема, в підручниках з історії держави і права

України.

Водночас, проаналізувавши низку видань з цього предмета, ми з’ясували, що

питання національних взаємин у мовній сфері та правового статусу української

мови в Галичині (у міжвоєнний період) до цього часу спеціально не

досліджувалося. У підручнику В. Кульчицького 1996 та 2001 рр. видань зазначено:

“У 1924 році був виданий закон про заборону української мови в усіх державних і

муніципальних установах, у т.ч. сільських” [1]. Те саме зазначено у навчальних

посібниках П. Музиченка 2001 та 2006 рр. видань і Г. Трофанчука 2010 р. видання [2]. У підручнику за авторством О. Кузьминця про мовну проблематику в Галичині

взагалі не згадано [3].

Окрім того, відсутній будь-який аналіз нормативно-правових актів, що

визначали правовий режим функціонування української мови у публічних сферах

суспільного життя на території Галичини у період з ІІ пол. ХІХ ст. до середини

ХХ ст. Саме у цей період історії України відбувається інтенсивний процес

формування сучасної української нації. Він був тісно пов'язаний з боротьбою за

рівноправність української мови у публічному та приватномужитті.

Отже, відсутній цілий пласт боротьби українців за національний суверенітет, а

мовна політика окупаційних режимів у Галичині ще, на жаль, не отримала

належної оцінки істориків права.

Однією з теоретичних та практичних проблем правового врегулювання

мовних відносин є встановлення меж державно-правового впливу (у публічних

сферах суспільного життя) на цей тип суспільних відносин. “Особливістю

правового регулювання мовних відносин у сфері освіти та інформаційній сфері є те

що, з одного боку, держава має забезпечити загальнонаціональні інтереси –

переважання державної мови у сфері освіти та інформаційному просторі держави; з

другого боку, забезпечити громадянам всіх національних груп право на навчання

своєю національною мовою та отримання інформації незалежно від її мови” [4,

с. 22]. Отже, забезпечення статусу державної мови та дотриманням правового

статусумови національноїменшини складає діалектикумовної проблематики.

Процес становлення інституту правового регулювання мовних відносин

(мовного законодавства) відображає взаємообумовлений і суперечливий розвиток

цього особливого типу національних відносин – мовних. “… мовні відносини – це

суспільні відносини, змістом яких є зв’язки між суб’єктами цих відносин –

особами, національними меншинами, корінними народами, етнічними групами,

органами державної влади, що виникають з приводу збереження, використання та

поширення національних мов” [4, с. 20]. Поштовхом до розвитку цього інституту

державного будівництва стала необхідність вирішення суперечностей у

національних відносинах між титульною нацією і національними меншинами, які

населяють те чи інше державне утворення.Процес теоретичного пізнання об’єктивної реальності, як відомо, передбачає

поєднання двох напрямів розумової діяльності: по-перше, формування спочатку

емпіричних, а згодом – теоретичних узагальнень на основі фактів (сходження від

конкретного до абстрактного); по-друге, застосування отриманих понять і

категорій для аналізу, пояснення та інтерпретації фактів (сходження від

абстрактного до конкретного).

Дотримуючись правил діалектичної логіки, спробуємо проникнути у сутність

права. Сутність права – це ті суперечності, які виявляють себе і у нормах, і у

правосвідомості, і у правовідносинах. На думку Ю. Лободи: “Виокремлення норм,

правосвідомості та правовідносин відбувається на рівні емпіричних узагальнень та

втілює системний та структурно-функціональний підходи до пізнання правової

реальності” [5, с. 21]. Вдамося до використання схеми сходження від конкретного

до абстрактного у пізнанні феномена права, яку пропонує цей автор, а саме:

– Переглянемо факти правового життя тодішньої Польщі (частково також і

Австро-Угорщини), які так чи інакше пов’язаніз боротьбою за правовий статус

української мови – скарги, судові процеси та дискусії у парламенті з цього

питання (тобто, проаналізуємо практику правового регулювання мовних

відносин). – Проаналізуємо правові норми, які становили інститут правового регулювання

мовних відносин міжвоєнної Польщі (частково такожі Австро-Угорщини).

– Дослідимо думки, погляди, ідеї, уявлення та почуття з приводу того, якими є

норми права, що регулюють національні взаємини у мовній сфері, чи якими

вони повинні бути (вивчення протилежних поглядів представників різних

наукових шкіл, зокрема, польської та української у питанні статусу державної

мови та правового статусу мови національної меншини є діалектичним

підходом до мовного питання).

Отже, першим кроком нашого дослідження є з’ясування правової реальності у

сфері міжнаціональних взаємин, які були простежені в Галичині у період з другої

половини ХІХ ст. до першої половини ХХ ст.

На основі емпіричних фактів та їх узагальнень ми зможемо оцінити мовне

законодавство Австро-Угорщини та міжвоєнної Польщі як на основі de lege lata

(тобто права, яке насправді діяло у конкретноісторичний період), так із позиції de

lege ferenda (з погляду права сучасного). У мовному законодавстві цих країн було

задекларовано формальну рівність націй та їх мов. Проте, на нашу думку, на

практиці це законодавство було дискримінаційним. Передусім щодо використання

української мови у сфері освіти та у діяльності органів державної влади [6].

У дослідженнях про правовий статус української мови доцільно дослідити

юридичну практику регулювання мовних відносин в усіх країнах, які впродовж

ХІХ–ХХ ст. утримували українські етнічні землі. До 1917 р. це – Російська та

Австро-Угорська імперії; після 1919 р. – це Друга Річ Посполита, СРСР,

Чехословаччина та Румунія. У правових системах цих держав по-різному

регламентувалося, а точніше обмежувалося функціонування української мови.

Перебування українських етнічних земель у складі різних держав упродовж

XVIII–XX ст. потребує проведення як діахронного, так і синхронного порівняння

мовного законодавства цих країн. Коли йдеться про Галичину, то варто порівнювати

мовне законодавство Австро-Угорщини із мовним законодавством Другої Речі

Посполитої, у складі якої ці українські землі знаходилися до 1939 р. Відомим є той

факт, що частина правових норм з правової системи Австро-Угорщини

використовувалися і в правовій системі міжвоєнної Польщі. Так само це стосувалося

і правових норм, які були частиною мовного законодавства. Результатом такого

порівняння стане виявлення загальних для конкретно-історичного періоду

закономірностей у підходах до правового регулювання мовних відносин, а також

еволюція інституту правового регулювання мовних відносин на території Галичини.

Отже, застосування порівняльно-правового методу забезпечить нам порівняння

стану об’єкта на різних ступенях його розвитку.Що стосується порівняння “по горизонталі”, тобто в межах однієї правової

системи (чи Австро-Угорщини, чи Другої Речі Посполитої), то й тут є перспективним

використання порівняльно-правового методу. Міжвоєнна Польща була типовою

багатонаціональною державою. Майже третина її громадян – це представники

меншин, які, – як і українська, населяли компактну національну територію, наприклад,

німці, білоруси та чехи. Євреї мешкали на території всієї Польщі і становили 8,7% її

населення [7, с. 435]. Мовні права зазначених національних меншин, були не однаково

врегульовані, як міжнародно-правовими актами, так і національним законодавством

Польщі. Певні національні меншини, перебували у привілейованому становищі, інші –

навпаки зазнавали дискримінації [8, s. 64]. З допомогою такого застосування

порівняльно-правового методу зможемо порівняти правовий статус української мови з

правовимстатусоммов інших національнихменшин. Застосування системного методу дасть змогу окреслити предмет

дослідження, оскільки погоджуємось з думкою Ю. Лободи про те, що: “системний

метод є продуктивним тоді, коли необхідно дослідити, з яких частин складається

явище та якими є зв’язки між ними” [4, с. 41]. Предметом нашого дослідження є

інститут правового регулювання мовних відносин міжвоєнної Польщі. Інститут

правового регулювання мовних відносин складається: з конституційних норм, що

визначають статус державної мови та правовий статус мов національних меншин,

законів, підзаконних нормативно-правових актів, що регламентують використання

мови тої чи іншої національної меншини в органах державної влади, освіті, у суді,

у війську та органах місцевого самоврядування, а також міжнародно-правові акти,

які мали б охороняти права національних меншин у мовній сфері, наприклад,

Ризький мирний договір 1921 р. [9, с. 52]. Отже, елементами інституту правового

регулювання мовних відносин є конституційно-правові норми, закони та

різноманітні підзаконні акти у мовній сфері. Окреме місце посідають міжнародно-

правові договори, і одним іззавдань наукової розвідки буде з’ясувати, їхню роль та

місце уфункціонуванні цього державно-правового інституту.

Визначити справедливість чи несправедливість (з позиції наявної на той час

правової системи) мовного законодавства міжвоєнної Польщізможемо, відповівши

на деякі питання. Наприклад, чи дотримано принцип ієрархічності в системі

мовного законодавства? Чи узгоджувалися закони та підзаконні акти органів

державної влади (наприклад, розпорядження Міністерства юстиції) з положеннями

та нормами конституцій Другої Речі Посполитої? Чи існували правові гарантії

захисту мовних прав національної меншини, зокрема, які санкції були передбачені

за порушення прав національної меншини умовній сфері?

У дослідженні необхідно визначити, наскільки відповідало законодавство

держави у мовній сфері міжнародно-правовим договорам та зобов’язанням, що їх

взяла на себе Друга Річ Посполита перед країнами Антанти щодо анексованої

Галичини. Під тиском держав-союзників Антанти Друга Річ Посполита

задекларувала у своєму Основному Законі принцип рівноправності усіх громадян

держави і поваги до національних меншин. Йдеться про те, що в Березневій

конституції Польщі 1921 р. було проголошено рівноправність націй (ст. 95) та

право на розвиток рідної мови (ст.109) [10, с. 31]. Забігаючи наперед, зазначимо,

що на практиці мовні закони від 1924 р. дискримінували права українців у мовній

сфері, зокрема, право на освіту рідною мовою та право на звернення до суду

рідною мовою [6].Про стан дотримання правових норм у сфері мовної політики і мовної практики,

відповідність міжнародно-правовим стандартам, зокрема, умовам Версальського

мирного договору 1919 р., рішенням Паризької мирної конференції, рішенням Ради

послів, свідчать скарги, які надсилали українці до Ліги Націй [11], та судові справи

про порушення мовних прав українців у суді й інших органах влади [12]. Відтак,

метод усвідомлення та роз’яснення (тлумачення) норм права дає змогу дослідити

складові інституту мовного законодавства, починаючи від конституційних норм у

сфері мовних відносин, аж до вказівок та розпоряджень міністерств щодо

використаннямовних законів у публічній сфері суспільногожиття.

Конкретно-історичний аналіз мовного законодавства Австро-Угорщини чи

Другої Речі Посполитої з допомогою історичного методу дає змогу не лише

описати закони, спрямовані на заборону чи обмеження української мови, а й

зрозуміти підґрунтя польсько-українського конфлікту, що тривав з різною

інтенсивністю протягом усього ХІХ–середини ХХ ст. Вивчення як негативного, так і позитивного досвіду мовної політики Австро-Угорщини, після 1921 р. – Другої

Речі Посполитої на території Галичини, мовної політики Російської імперії та

СРСР на Наддніпрянській Україні у перспективі дадуть змогу зробити висновки та

рекомендації щодо удосконалення сучасної мовної політики в Україні і

вітчизняного інституту правового регулювання мовних відносин.

Історичний досвід дає підстави оминути низки помилок, зроблених

недемократичними режимами у сфері мовних відносин. Історики права повинні

дослідити негативний та позитивний досвід цього виду міжнаціональних відносин.

Метою таких досліджень є уникнення помилок у мовному плануванні на

сучасному етапі державотворення. Без урахування історичного досвіду неможливо

вибирати ефективні правові норми, які б забезпечили належне функціонування

української мови та мов національних меншин у новітній українській державі.

Право на розвиток рідної мови належить до основоположних прав нації,

посягання на які спричинює міжнаціональні конфлікти [13]. Нація, яку

асимілюють, має моральне право на опір для того, щоб забезпечити своє

виживання. Порушення одного з основоположних прав нації – права на розвиток і

культивування рідної мови – заважає нормальному процесу розвитку носіїв тієї

мови – окремої нації. Такі заборони і обмеження мають протиправний характер і

повинні отримати належну юридичну оцінку Право безперешкодно навчатися рідною мовою ушколі найкраще охарактеризує

нам статус, який має та чи інша нація в окремо взятій державі. Що стосується права

на освіту рідною мовою, то український мовознавець О.О. Потебня вказує на те, що

передумовою асиміляторства народу є “ослаблення традиції між дорослим і

підростаючим поколінням, тобто усунення останнього з-під впливу родини” [14,

с. 97]. Шляхом до цього є виховання молодого покоління на основах іншої, не рідної

мови і припинення або обмеження природного розвитку мови народу. Порушення

одного з основоположних прав нації – права на розвиток і культивування рідної

мови, навчання рідною мовою, гальмує нормальний процес розвитку носія певної

мови – окремої нації. Такі заборони і обмеження мають протиправний характер і

повинні отримати належнуюридичну оцінку.

З метою проведення нашого дослідження вважаємо перспективним

використання термінологічного методу для вивчення походження термінів і понять,

що використовувалися для нормативно-правового регулювання мовних відносин. У

законодавстві Австро-Угорщини та міжвоєнної Польщі, витворилася термінологія

для визначення статусу, в якому є “право мови” певної нації. Мова титульної нації в

австрійському законодавстві, це – “мова державних законів, автентичного тексту

законів”; “краєва мова” або “вживана в краю” – це мова національних меншин

імперії; мова “урядова”, “мова внутрішнього користування”, “мова зовнішнього

користування”, “рідна мова”, “матірна мова” – усе це поняття, що мали різний за

сутністю політико-правовий зміст у нормативно-правових актах Австро-Угорщини

та Другої Речі Посполитої. Уточнення змісту й обсягу цих понять дасть нам змогу

чіткіше усвідомити (простежити) еволюцію загальновживаних юридичних термінів,

як державнамова, офіційнамова тамови національнихменшин.

Статус мови визначається нормами та законами, що їх розробляють та

приймають законотворці. Тому, на нашу думку, статус мови у тій чи іншій правовій

системі доцільно позначати за допомогою поняття “правовий статус мови”. У

сучасному розумінні поняття “правовий статус мови” полягає у законодавчому

забезпеченні прав і обов’язків громадян щодо використання державної мови та мов

національних меншин у публічному житті держави, визначених положеннями Основного Закону та іншими нормативно-правовими актами країни. Об’єктом

регулювання таких норм та законів є публічна сфера суспільного життя. До

публічної сфери належить насамперед здійснення повноважень органами

законодавчої, виконавчої та судової влад та органами місцевого самоврядування,

навчальний процес в державних закладах освіти тощо [15, с. 241].

Іноді в українській гуманітарній науці, для позначення мовної політики, яку

проводила та чи інша держава стосовно української мови використовують терміни

“денаціоналізація” або “асиміляція”, що, на нашу думку, є не зовсім правильним.

Термін “денаціоналізація” у конституційному праві вживається на позначення

передання державної власності у приватну або процедури позбавлення

громадянства [16, с. 105]. На нашу думку, правильно вживати термін

“асиміляторство”, тобто: “насильницьке нав’язування пригнобленим

національностям мови й культури панівної нації” [17, с. 26].

Про ціннісно-правовий підхід у дослідженні правового статусу української

мови. Від О. Потебні та його ідеї про цінність кожної мови до сучасних

лінгвокультурологічних теорій вітчизняних вчених (Р.Кісь), українські науковці

зосереджують увагу суспільства на необхідності усвідомлення та врахування у

сучасному державотворенні таких відношень як “мова–культура”, “мова–

мислення”. Український етнограф Р. Кісь вважає, що “як неможливо розчленувати

мовлення і мислення, так само годі розчленувати культуру, мову і мовлення. Адже

на рівні живого мовлення відбувається не тільки інтерпретація та реінтерпретація

культури, але й витворення тієї складної мережі культурних смислів (насамперед

через вербальне кодування), які стають функціональним опертям дійсного

культурного процесу і навіть програмують його перебіг, не кажучи вже про

відповідне програмування (смислове “задавання” порогів, фільтрів, спрямованости,

вибірковости, інтенціональности) свідомості реципієнтів культури” [18, с. 101].

Запропонована теза про взаємозв’язок таких системоутворювальних категорій, як

“мова–культура”, “мова–мислення” є частиною більш складної проблеми, а саме: чи

мова – обов’язковий елемент у визначенні поняття нації. Мабуть доречним є

твердження про те, що “замість того, щоб дискутувати взагалі, що має бути

обов’язковою ознакою будь-якої нації, основна увага повинна зосереджуватись на

тому, яку роль відіграє той чи той чинник в об'єднанні людей” [19, с. ХХІІІ].Аксіологічному осмисленню підлягають такі духовні цінності, як мова та культура

українського народу. Ціннісний підхід до феномену мови як найбільш характерної

ознаки будь-якої нації, дає підставу стверджувати, що українська мова є невід’ємним

елементом національного суверенітету, суттєвою ознакою держави [20, с. 57]. Саме

тому, забезпечення розвитку і функціонування української мови як державної в усіх

сферах суспільного життя на всій території України визнано одним з пріоритетів

національних інтересів у ст. 6 Закону України “Про основи національної безпеки

України” [21]. До речі, згадані твердження та вимоги цього закону кореспондують з

фундаментальним на нашу думку положенням про те, що: “українська правова система

передусімповинна втілювативітчизняні культурніцінності” [5, с. 45].

Ціннісний підхід визначає стратегію дослідження, його спрямованість на

знаходження, відбір фактів, які свідчать про важливість боротьби за правовий

статус української мови на різних етапах державотворення української нації,

зокрема і в Галичині. Принциповим у нашому дослідженні є теза про те, що одним

з першочергових завдань українських юристів було і є правове забезпечення

правового статусу української мови на усіх етапах державотворення, зокрема й у

досліджуваний нами період – часиДругої Речі Посполитої.Що стосується Галичини (у період від ІІ пол. ХІХ ст. до кінця І пол. ХХ), то

боротьбу за правовий статус української мови активно велася українськими

політики з 1861 р. як у Галицькому крайовому сеймі [22] так і в парламенті

міжвоєнної Польщі [23, с. 28–36]. Це було невід’ємною частиною української

ідеології та політичної боротьби за національний суверенітет.

До речі, про існування в Галичині традиції боротьби за національні права

писав І. Франко: “Надто довголітня боротьба за національні права виробила у нас

певну традицію і немалий засіб досвіду в таких справах, що все може дуже

пригодитися тепер, коли й Російську Україну жде перспектива проходити й ту

саму школу поміж двома вогнями – польським і московським” [24, с. 135]. Відтак

запропонуємо тезу про те, що активна боротьба галичан за розширення сфери

функціонування української мови є частиною української державно-правової

традиції, що є положенням наукової новизни нашого дослідження.

Як зазначає з цього приводуЮ. Лобода: “Ми дотримуємося тієї точки зору,

згідно з якою кожен народ, який у своєму розвитку дійшов до державно-правових

форм організації соціального співжиття, є носієм власної правової традиції, яка

поряд зіншими ознаками, становить його етнічну та етнонаціональну ідентичність

і самобутність” [5, с. 86].

Розуміння феномена мови, його важливість для національної ідентифікації

українців спонукають правників віднаходити оптимальні шляхи нормативно-

правового регулюваннямовних відносин. Мова, а такожсамаможливість українського

світосприйняття, що базується на мовному ґрунті, є культурними надвартостями, які

можуть бути втілені лише за наполегливого ведення державної мовної політики. На

сучасному етапі державотворення суть державного планування у мовній сфері має

полягати в етнонаціональній та лінґвокультурній демарґіналізації українців.

Негативні наслідки асиміляторства у своїй монографії окреслює етнограф і

культуролог Р. Кісь: “Недостатня залученість змарґіналізованих (в

етносоціальному аспекті) верств української людности у власну культуру (вона,

властиво, перестає бути “їхньою” культурою) що вже само собою “розріджує”, ба

навіть і розриває, тяглість етнокультурного (лінґвокульутурного) середовища,

спричинюється не тільки до уповільнення культурного поступу нації, але й до

загальної дестабілізації українського суспільства” [18, с. 56]. Тому, значна увага, яку приділяли українські правники Галичини в міжвоєнний період (об’єднані тоді в

Союз українських адвокатів) питанням боротьби “За право мови” [25, с. 12–14],

цілком відповідала інтересам української нації. Боротьба за правовий статус мови у

цей час була не менш важливою, ніж збройний спротив, який чинили українські

націоналістичні організації польським окупантам.

З погляду науки про державу і право мовна проблематика є питанням

державно-правової ідеології (державної політики), яка є основою процесу

націотворення та державотворення. У часи ж відсутності власної державності

боротьба українських юристів за правовий статус мови була боротьбою за

збереження національної ідентичності народу.

Можна стверджувати, що саме боротьба за право користуватися рідною мовою у

всіх сферах життя, яку вели українці, зокрема в Галичині, є державно-правовою

закономірністю етногенезу українського народу. Особливістю державно-правового

розвитку українського народу упродовжмайже двох століть був неналежний правовий

статус українськоїмови у зв’язку з відсутністюреального суверенітету аждо 1991 р.

Зважаючи на хронологічні рамки дослідження та характер використовуваних

джерел (нормативно-правові акти, міжнародно-правові договори, матеріали судових справ та теоретичні розробки з мовного питання юристів того часу), наше

дослідження має історико-правовий характер. Використання історичного методу

надає змогу простежити ґенезу правовідносин між націями як суб’єктами права у

сфері мови, що виникли у процесі утвердження права націй на самовизначення у

державному та договірному міжнародному праві.

Принциповим є осмислення цінності мови з правого погляду. Вважаємо

перспективним використання у цьому дослідженні ціннісно-правового підходу. На

будь-якому етапі державотворення одним з першочергових завдань є організація

заходів на забезпечення належного правового статусу української мови. Це

завдання було актуальним тоді, коли українці перебували у статусі національної

меншини (Галичина у міжвоєнний період), також це завдання є актуальним і на

сучасному етапі державотворення. Сьогодні воно полягає у забезпеченні статусу

української мови як державної.

Попередній аналіз мовної політики Другої Речі Посполитої дає підстави

зробити висновок про її дискримінаційний характер. Мовне законодавство не

відповідало міжнародно-правовим зобов’язанням, які взяла на себе Польща

щодо національних меншин, зокрема українців. Такі зобов’язання були

закріплені у Версальському (1919 р.) та Ризькому мирних договорах (1921 р.).

Крім того, мовні закони Польщі від 1924 року не узгоджувалися з положеннями

та нормами Березневої конституції (1921 р.) у тій її частині, де було

задекларовано рівноправність націй та право на вільний розвиток мов

національних меншин

1. Див.: Кульчицький В.С. Історія держави і права України / В.С. Кульчицький, М.І. Настюк,

Б.Й. Тищик. – Львів : Світ, 1996. – 296 с.; Кульчицький В.С. Історія держави і права

України : Навч. посібн. / В.С. Кульчицький, Б.Й. Тищик. – К. : Атіка, 2001. – 320 с.

2. Див.: Музиченко П.П. Історія держави і права України: Навч. посібн. – 3-тє вид., стер /

П.П. Музиченко. – К. : Т-во “Знання”, КОО, 2001. – 429 с.; Музиченко П.П. Історія

держави і права України: Навч. посібн. – 5-тє вид., випр. і доп. / П.П. Музиченко. – К. :

Т-во “Знання”, КОО, 2006. – 437 с.; Трофанчук Г.І. Історія держави та права України:

Навч. посібн. / Г.І. Трофанчук. – К. : Юрінком Інтер, 2010. – 384 с.

3. Кузьминець О. Історія держави і права України / О. Кузьминець, В. Калиновський. – 2-

ге вид. доп. – К. : Україна, 2002. – 448 с.

4. Ткаченко Є.В. Конституційно-правове регулювання мовних відносин: Монографія /

Є.В. Ткаченко. – Харків: Видавництво “ФІНН”, 2010. – 336 с.

5. Лобода Ю.П. Правова традиція українського народу (Феномен та об’єкт

загальнотеоретичного дискурсу) / Ю.П. Лобода. – Львів : Світ, 2009. – 280 с.

6. Три закони про вживання мов: української, білоруської та литовської в адміністрації,

самоврядуваннях, судах, прокураторських урядах, нотаріаті та школах Речі Посполитої

Польської / Пер. Ю.С. Кириченка. – Варшава, 1924. – 15 с.

7. Дейвіс Н. Боже Ігрище: Історія Польщі / Норман Дейвіс. Пер з англ. П. Таращук. – К. :

Вид-во Соломії Павличко “Основи”, 2008. – 1080 с.

8. Horak S. Poland and her national minorities / Stephan Horak. – New York, Published by

Vantage Press, 1961. – 257 s.

9. Давидовський Л. Міжнародна охорона національних меншостей / Л. Давидовський. –

Львів : з друкарні НТШ, 1929. – 69 с.

10. Домбчевський Р. За право мови / Р. Домбчевський. – Львів : Діло, – 1934. – 88 с.

11. Перфецький Р. ПостановиВерсальського договору (про охоронушкільництва непольських

народів вПольщі) / Р. Перфецький // Життя і право. – 1929. – Ч.4. – С. 27– 28

12. ЦДІА України уЛьвові. – Ф.151. – Оп.1а, справа №75. – 198 арк.

13. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави / П.М. Рабінович. – Львів :

Край, 2008. – 244 с.

14. Потебня О.О. Мова, національність, денаціоналізація. Статті і фрагменти /

О.О. Потебня. – Нью-Йорк, 1992. – 155 с.

15. Мовні питання в Україні. 1917-2000: Документи і матеріали / Укладач Ю.Ф. Прадід. –

Сімферополь : Доля, 2003. – 288 с.

16. Шляхтун П.П. Конституційне право: словник термінів / П.П. Шляхтун. – К. : Либідь,

2005. – 586 с.

17. Великий тлумачний словник сучасної української мови / [Уклад. і голов. ред. В.Т.

Бусел]. − К., Ірпінь : ВТФ “Перун”, 2003. − 1440 с.

18. Кісь Р. Мова, думка, культурна реальність (від Олександра Потебні до гіпотези

мовного релятивізму) / Р. Кісь. – Львів : Літопис, 2002. – 304 с.

19. Націоналізм: Антологія. – 2-е вид. / [Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий]. – К. :

Смолоскип, 2006. – хliv + 684 с.

20. Кельман М.С. Загальна теорія держави і права / М.С. Кельман, О.Г. Мурашин. – К. :

Кондор, 2006. – 477 с.

21. Про основи національної безпеки України: Закон України від 19 червня 2003 р. із

змінами від 15 грудня 2005 р. і 01 липня 2010 р. // Відомості Верховної Ради України. –

2003. – №39. – Ст. 351; 2006. – №14. – Ст. 116; Офіційний вісник України. – 2010. –

№55 (30 липня). – Ст. 1840.

22. Sprawozdaniа stenograficzne z posiedzen Sejmu Krajowego Galicyjskiego we Lwowe. –

Lwow, 1861. – 541 s.

23. Волошин М. Права української мови (в законодавстві Австро-Угорської монархії, а

тепер у законодавстві Річипосполитої Польської) / М. Волошин // Життя і право. –

1928. – Ч.1. – С. 28–36.

24. Франко І. Одвертий лист до галицької української молодежи / Іван Франко //

Україна: антологія пам’яток державотворення, Х-ХХ ст. : у 10 т. / Редкол. І.М.

Дзюба [та ін.]. – К. : Вид-во Соломії Павличко “Основи”, 2008. – Т. 7. – С. 128–

136.

25. Левицький К. За права української мови / К. Левицький // Життя і право. – 1939. – Ч. 2.

– С. 12–14.