Радник

---

КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО

АНАЛІЗ СПІВВІДНОШЕННЯ ЗМІСТУ ТЕРМІНІВ

“ЗАСАДА” І “ПРИНЦИП” КРІЗЬ ПРИЗМУ

ПРАВОВИХ ПОЗИЦІЙ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ

В. Божко

Полтавський національний технічний університет імені Ю. Кондратюка

Проспект Першотравневий, 24, 36011 Полтава, Україна

 

 

 

 

 

Стаття присвячена аналізу співвідношення змісту термінів “засада” і “принцип”

відповідно до правових позицій, сформульованих Конституційним Судом України. Не

дивлячись на непослідовну позицію єдиного органу конституційної юрисдикції, зроблено

висновок про близькість, але не тотожність досліджуваних термінів, адже перша

категорія охоплює значно більше правових явищ.

Ключові слова: засада, принцип, Конституційний Суд України.

Аналіз вітчизняного законодавства не дав нам вичерпної відповіді на питання

щодо співвідношення змісту термінів “засада” і “принцип”, але засвідчив, що

законодавець прагне розмежувати їх зміст, однак це йому не дуже вдається. Саме

тому звернемо свою увагу на дослідження правових позицій Конституційного

Суду України (далі – КСУ) як єдиного органу конституційної юрисдикції,

діяльність якого спрямована в тому числі й на офіційне тлумачення Конституції та

законів України (ст. 150 Конституції України), для того, щоб виявити його

розуміння щодо співвідношення змісту названих категорій.

Актуалізує наше дослідження той факт, що в назві багатьох вітчизняних

нормативно-правових актів використовується

термін “засада”, а не “принцип”. До

того ж, актуальність такого аналізу, на нашу думку, зумовлена ще й тим, що

відповідно до ч. 1 ст. 92 Конституції України виключно законами визначаються:

засади регулювання праці й зайнятості (пункт 6); засади регулювання

демографічних та міграційних процесів (пункт 10); засади утворення і діяльності

політичних партій, інших об’єднань громадян, засобів масової інформації

(пункт 11); засади місцевого самоврядування (пункт 15) тощо Тобто, скажімо, ухваливши в першому читанні проект Трудового кодексу

України, або прийнявши Закон України “Про оплату праці”, внормувавши

механізм правового регулювання оплати праці, встановивши, врешті-решт,

розмір мінімальної заробітної плати, – чи не вийшла Верховна Рада України за

межі своїх повноважень? Адже відповідно до ч. 1 п. 6 ст. 92 Конституції України

вона може визначати виключно засади регулювання праці і зайнятості. До того

ж, згідно ч. 2 ст. 6 Основного Закону України, органи законодавчої, виконавчої та

судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією

межах і відповідно до законів України. Цьому припису відповідає і диспозиція

останнього абзацу ст. 85, згідно з якою Верховна Рада України здійснює й інші

повноваження, які відповідно до Конституції України віднесені до її відання. Але

ж, у жодній нормі Основного Закону України парламент нібито не наділений

повноваженнями внормовувати відносини оплати праці. Можливо, таке

повноваження і випливає з п. 6 ч. 1 ст. 92, бо засади регулювання праці

охоплюють і оплату праці?Отже, пам’ятаючи тезу О.С. Піголкіна про те, що в мові не може бути двох

різних термінів, які б мали однакове значення [1, с. 114], спробуємо виявити

позицію Конституційного Суду України щодо цієї, вже не зовсім лінгвістичної, а

швидше юридичної ситуації.

Науково-теоретичною основою дослідження стали праці О.С. Піголкіна [1],

О.В. Зайчука [30], П.Д. Пилипенка [31].

Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, котрим

присвячується дана стаття. Віддаючи належне науковому доробку названих

дослідників, співвідношення змісту досліджуваних термінів не було предметом їх

спеціального аналізу.

Метою нашого дослідження є пошук відповіді на запитання щодо

співвідношення змісту термінів “принцип” і “засада”.

Виявляється, що при використанні досліджуваних термінів і єдиний орган

конституційної юрисдикції не є термінологічно бездоганним. Так, лише в одному

своєму Рішенні від 2 листопада 2004 року №15-рп/2004 іменник “справедливість” він

використовує в таких контекстах: “ідеологія справедливості”, “ідея справедливості”,

“вимоги справедливості”, “справедливість – властивість права”, врешті-решт,

“справедливість – одна з основних засад права” і “принцип справедливості” [2].

Тобто, на думку КСУ справедливість є водночас не лише ідеєю, ідеологією, але

й принципом і засадою права. В цьому ж Рішенні про “верховенство права” КСУ

говорить не лише як про принцип демократичного суспільства, але й як про засаду.

В іншому Рішенні КСУ розмірковує про “засади рівності” та “принцип

рівності” [3]. І якщо наведені приклади використання досліджуваних термінів єдиним органом

конституційної юрисдикції в Україні породили впевненість щодо синонімічності їх

змісту, то аналіз інших правових позицій засвідчив, на нашу думку, його

термінологічну легковажність приформулюваннімотивувальної частини своїх рішень.

Адже, КСУ використовує не лише такі терміни як “загальні принципи права” [4],

“загальнодемократичні принципи” [5], “загальновизнані принципи сучасного права”

[6], “загальновизнані правові принципи” [7], “загальновизнані принципи права” [8], але

й навіть “загально-правові засади” – в резолютивній частині свого рішення [8]. Хоча,

при цьому, навіть не намагається пояснити, наприклад, чим загальновизнані принципи

права відрізняються від загально-правових засад.

Ще більше ускладнюють розуміння сутності досліджуваних термінів наступні

формулювання КСУ. Так, обґрунтовуючи свою правову позицію в Рішенні від 16

січня 2003 року № 1-рп/2003, єдиний орган конституційної юрисдикції виходить з

того, що “засадничими є положення Конституції України” [9], натомість в своєму

Рішенні від 10 травня 2000 року № 8-рп/2000 “виходить з Конституції України, яка

визначає принципові положення” [10].

Згідно ст. 71 Конституції України вибори до органів державної влади та

органів місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального,

рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування, про що нагадує

КСУ в аб. 6 п. 3 мотивувальної частини свого Рішення від 19 жовтня 2009 року

№26-рп/2009 [11]. Однак, у своєму Рішенні від 24 березня 2005 року № 3-рп/2005

стверджує, що “Конституція України закріпила засади виборчого права,

встановивши, що вибори до цих органів є вільними і відбуваються на основі

загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування” [12].

Тут доречно, напевно, нагадати, що відповідно до ст. 1 Закону України “Про

вибори Президента України” від 5 березня 1999 року№ 474-XIV, яка в редакції Закону України від 18 березня 2004 року №1630-IV має назву “Основні засади виборів

Президента України”, Президент України обирається громадянами України на основі

загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Крім

того, про те, що законність та заборона незаконного втручання будь-кого у цей процес,

публічність, рівність всіх кандидатів тощо є саме засадами виборчого процесу вказано

і в ч. 2 ст. 11 названого Закону. Хоча в своєму Рішенні від 22 грудня 2004 року №22-

рп/2004 КСУ наполягав на “дотриманні засад загальних, рівних, вільних і

справедливих виборів, законності, прозорості та відкритості виборчого процесу як

основних принципів виборчого права, встановлених Конституцією України” [13].

Тобто засади виборчого права є водночас його основними принципами?

Зверніть також увагу на абзац 1 пункту 3 Окремої думки судді

Конституційного Суду України В.М. Шаповала стосовно згаданого Рішення, в

якій, розмірковуючи над змістом принципу рівності, він приходить до висновку,

що “зазначений принцип є ключовою засадою у правозастосуванні”.

На нашу думку правова позиція КСУ щодо співвідношення змісту

досліджуваних термінів красномовно виявляється також і в його Рішенні від 17

жовтня 2002 року №17-рп/2002, відповідно до якого “Верховна Рада України …

складається із чотириста п’ятдесяти народних депутатів … обраних на основі

виборчого права … функціонує на засадах колегіальності … за демократичним

принципом прийняття рішень” [14].

Хотілось би привернути увагу і до Рішення від 17 квітня 2003 року № 9-

рп/2003, в якому КСУ поставив знак рівності між досліджуваними категоріями,

сформулювавши наступним чином свою правову позицію: “Конституційний Суд

України, вирішуючи порушене в конституційному поданні питання, виходить з

того, що у статті 71 Конституції України встановлено засади (принципи) виборчого

права України” [15]. Про тотожність цих термінів говорить ізаконодавець. Адже згідно ст. 2 Закону

України “Про Центральну виборчу комісію” від 30 червня 2004 року, під назвою

“Основні принципи діяльності Комісії”, вказано наступне: “Комісія відповідно до

своїх повноважень забезпечує дотримання передбачених Конституцією України та

законами України принципів ізасад виборчого і референдумного процесів” [16].

Відповідно до ст. 129 Конституції України законність, рівність усіх учасників

судового процесу перед законом і судом, забезпечення доведеності вини,

змагальність сторін тощо є основними засадами судочинства. Тому і в своєму

Рішенні від 27 січня 2010 року №3-рп/2010 КСУ теж розмірковує про “основні

засади судочинства” [17]. Однак, у Рішенні від 30 червня 2009 року №16-рп/2009

говорить, що “судове рішення повинно базуватись на принципах неупередженості,

незалежності, змагальності сторін та рівності усіх учасників судового процесу”

[18], одночасно стверджуючи, що “обов’язковість рішень суду є однією із

основних засад судочинства, яка гарантує ефективне здійснення правосуддя” [18].

Отже, чи можна вважати доведеним той факт, що “принцип” і “засада” є

тотожними термінами і відображають одне і те ж явище? У читача, мабуть,

виникне запитання: навіщо далі аналізувати правові позиції КСУ, якщо вони такі

термінологічно багатоманітні? Маємо визнати певне підґрунтя для такого

висновку, а тому вважаємо, що єдиний орган конституційної юрисдикції повинен

більш виважено формулювати свої правові позиції, адже його рішення є

загальнообов’язковими до виконання. Окрім того, слід погодитись з тим, що в

окремих рішеннях КСУ таки можна відшукати і певне раціональне зерно для

розмежування змісту досліджуваних термінів. Так, у Рішенні від 10 червня 2003 року №11-рп/2003 КСУ стверджує наступне: “Засади правового регулювання

відносин власності та її форми встановлено Конституцією України. Основним

Законом України, зокрема, визначено суб’єкти та об’єкти права власності,

закріплено рівність суб’єктів права власності перед законом, гарантії права

власності й обов’язки власників, положення про те, що сама власність не повинна

використовуватися на шкоду людині і суспільству” [19].

Раціональність наведеної правової позиції КСУ вбачаємо в тому, що, на його

думку, засади правового регулювання відносин власності охоплюють такі явища,

як суб’єкти та об’єкти права власності, гарантії права власності й обов’язки

власників, тезу про те, що сама власність не повинна використовуватися на шкоду

людині й суспільству. Тобто за своїм змістом засади правового регулювання

відносин власності охоплюють значно більше правових явищ, аніж принципи

правового регулювання цих відносин.

Відповідно до Рішення КСУ від 12 червня 2007 року №2-рп/2007

“Конституцією України передбачено загальні засади утворення і діяльності

політичних партій” [5]. А в попередньому реченні цього ж рішення він стверджує,

що “Конституція України допускає додаткове унормування законом загальних

засад утворення і діяльності політичних партій за умови дотримання

загальнодемократичних принципів”. Шкода, що при цьому КСУ не звернув уваги

на п. 11 ч. 1 ст. 92 Конституції України, відповідно до якої виключно законами

України визначаються засади утворення і діяльності політичних партій.

Однак, у своєму Рішенні від 3 березня 1998 року №2-рп/98 КСУ стверджує, що

“згідно з пунктом 11 частини першої статті 92 Конституції України засади

утворення і діяльності політичних партій, інших об’єднань громадян визначаються

виключно законами України. Це означає, що законами України визначаються

основні, вихідні положення, на яких ґрунтуються утворення і діяльність

політичних партій та інших об’єднань громадян” [20].У своєму Рішенні від 16 жовтня 2007 року №9-рп/2007 КСУ також наголошує:

“Створення структури партійних організацій політичних партій належить до

основоположних засад їх діяльності” [21]. Це є свідченням того, що термін

“засада” охоплює значно більшу кількість явищ, аніж термін “принцип” та

визначає основні, вихідні положення певного явища.

Підтвердження цього можна відшукати і в Рішенні КСУ від 10 червня 2010

року № 15-рп/201, згідно якого “однією із засад правової системи України є

визнання і дія принципу верховенства права” [22]. Тобто, принцип є елементом,

складовою засад правової системи України.

У своєму Рішенні від 13 травня 1998 року №6-рп/98 КСУ сформулював

правову позицію, відповідно до якої “основоположні принципи місцевого

самоврядування закріплені в Конституції України (розділ XI)” [23]. Однак згодом,

у Рішенні від 18 червня 2002 року №12-рп/2002 він стверджує інше: “У розділі XI

“Місцеве самоврядування” Конституції України, зокрема, визначено засади

організації і діяльності місцевого самоврядування як конституційно-правового

інституту” [24]. І далі: “Установивши в статтях 140-145 Конституції України

основні засади функціонування місцевого самоврядування, його органів,

матеріальну і фінансову основу тощо, Конституція України решту питань

організації місцевого самоврядування, формування, діяльності та відповідальності

його органів віднесла до визначення законом” [24].

Проте, по-перше, загальновизнано, що правовий інститут є сукупністю норм

права [30, с. 388], а тому, на нашу думку, не коректно говорити про засади організації та діяльності місцевого самоврядування як конституційно-правового інституту. По-

друге, не зовсім зрозуміло, що саме визначено в Розділі XI Конституції України:

принципи чи засади функціонування місцевого самоврядування? Виходячи із

попередньої правової позиції КСУ, можна вважати, що засади. “Решта питань

організаціїмісцевого самоврядуваннямає бути визначена законом”, – вказавКСУ. Але

ж, відповідно до п. 15 ч. 1 ст. 92 Конституції України виключно законами України

визначаються засади місцевого самоврядування. Впевнені, що не потрібно нагадувати

про те, що сам КСУ не схильний поширювати дію загального терміну “закон” на

Конституцію України. Отже, відповідно до Основного Закону України засади

місцевого самоврядування мають бути визначені виключно в законі, а згідно правової

позиції КСУ – вони вже визначені в Конституції України. То як же вирішити колізію,

створену КСУ? Однак, чи не перевищив своїх повноважень парламент, прийнявши

Закон України “Про місцеве самоврядування в Україні” від 21 травня 1997 року, яким,

відповідно до преамбули, визначив не лише засади місцевого самоврядування в

Україні, але і його “систему та гарантії, засади організації та діяльності, правового

статусу і відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування” [25]?

Цікавим також є той факт, що лише ст. 5 названого закону містить, як випливає з її

назви, основні принципи місцевого самоврядування. Тобто місцеве самоврядування в

Україні здійснюється на таких принципах, як: народовладдя; законність; гласність;

судового захисту правмісцевого самоврядування тощо.

Щоправда, відповідно до Рішення КСУ від 27 травня 2008 року №11-рп/2008

“Основний Закон держави визначає загальні засади місцевого самоврядування в

Україні (розділ XI), на основі та на виконання яких приймаються закони, що

безпосередньо врегульовують питання організації місцевого самоврядування,

формування, діяльності та відповідальності органів місцевого самоврядування”

[26]. І далі: “Засади організації та діяльності, правового статусу і відповідальності

органів та посадових осіб місцевого самоврядування визначено у Законі України

“Про місцеве самоврядування в Україні”” [26]. Тобто в Конституції України визначено загальні засади, а безпосередньо

врегульовують відносини – норми закону (чи визначають просто засади)? А як тоді

бути із приписом частини 3 ст. 8 Конституції України, що її норми є нормами

прямої дії, що ж вони тоді внормовують? До того ж у Рішенні від 18 червня 2002

року №12-рп/2002 КСУ стверджував, що в розділі XI Конституції України

визначено засади організації і діяльності місцевого самоврядування як

конституційно-правового інституту, а тепер стверджує, що засади організації

місцевого самоврядування, формування, діяльності та відповідальності органів

місцевого самоврядування має бути визначено законом.

Разом з тим, стає очевидним, що зміст терміну “засада” є ширшим, аніж

терміну “принцип”, хоча зміст першого чітко не визначив ані законодавець, ані

КСУ. Крім того, варто згадати, що відповідно до ст.140 Конституції України та

частини 1 ст. 2 названого Закону місцеве самоврядування – це право

територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення в

межах Конституції і законів України. А якщо воно ототожнюється із правом

територіальної громади, тобто визначає межі можливої поведінки одного із

суб’єктів конституційно-правових правовідносин, то, по-перше, чи можуть взагалі

існувати принципи, які визначають здійснення будь-якого права? Адже принципи

визначають основні напрямки, засади правового регулювання. Тобто існують

принципи лише того, що є об’єктом правового регулювання. А чи може право, як

елемент правового статусу суб’єкта права, знаходитись в сфері правового впливу,чи воно є його результатом? По-друге, який зміст може мати принцип “судового

захисту прав місцевого самоврядування”, – тобто захист прав права?

У Рішенні від 2 березня 1999 року №2-рп/99 КСУ констатує, що згідно пункту

5 частини першої статті 85 Конституції України до повноважень Верховної Ради

України належить визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики. “Під

державною політикою розуміються стратегічні напрями діяльності держави в

економічній, соціальній, правовій та інших сферах її внутрішнього життя, а також

у сфері відносин з іншими державами. Натомість засади внутрішньої і зовнішньої

політики – це відправні ідеї стратегічної лінії діяльності держави у названих

сферах. Вони є базою для проведення політики органами виконавчої влади” [27].

Тобто засади – це те підґрунтя, на основі якого здійснюється певна діяльність;

це ідеї, які визначають стратегічний напрям діяльності держави в будь-якій сфері

життєдіяльності суспільства.

У названому Рішенні КСУ далі стверджує: “Цінова політика … є однією із

складових частин внутрішньої економічної і соціальної політики держави.

Конституційне повноваження Верховної Ради України на визначення засад цієї

політики реалізоване нею, зокрема, у Законі України “Про ціни і ціноутворення”,

який сформулював основні принципи встановлення, застосування цін і тарифів та

організації контролю за їх дотриманням на території України” [27].

Таким чином, реалізація засад здійснюється через формування принципів.

Тобто засади визначають зміст принципів, а останні є похідними від засад. Іншими

словами, парламент визначає засади, формулює принципи правового регулювання

оплати праці. А Кабінет Міністрів України, відповідно до пункту 3 ст.116

Конституції України, забезпечує проведення політики у сфері праці й зайнятості

населення, соціального захисту, в тому числі й оплати праці.Відповідно до Рішення КСУ від 10 лютого 2000 року №2-рп/2000 “засади

цінової політики – це відправні, вихідні ідеї, які виражають найважливіші

підвалини і закономірності політики цін, в той же час – це відносно самостійна,

відокремлена від конкретного регулювання цін і тарифів категорія. Головною

метою засад цінової політики є спрямування і забезпечення збалансованості

усього механізму ціноутворення, єдності в регулюванні відносин у цій сфері” [28]. І

далі: “Невід’ємною частиною реалізації засад політики ціноутворення в державі є

визначення механізму та конкретних органів, на які покладено обов’язки щодо

забезпечення виконання політики в цій сфері” [28].

Отже, засади визначають найважливіші підвалини і закономірності певного

явища. Їх метою є збалансування, узгодження здійснюваного впливу. При цьому

реалізація засад здійснюється через визначення механізму та конкретних органів,

на які покладено обов’язки щодо реалізації такої політики.

І, нарешті, в Рішенні від 9 липня 1998 року №12-рп/98 КСУ вказує: “Визнаючи

важливість права на працю як основи життєдіяльності людини, Конституція

України закріплює та гарантує основні трудові права громадян і встановлює, що

засади регулювання праці й зайнятості визначаються виключно законами України.

Найбільш соціально важлива частина трудових відносин, яка охоплюється

конституційним поняттям “засади регулювання праці й зайнятості”, визначається

лише законом, решта – іншими нормативно-правовими актами” [29]. І далі:

“Шляхом укладення трудового договору з роботодавцями громадяни реалізують

своє конституційне право на працю… Саме тому основні елементи інституту

трудового договору (порядок укладення трудового договору, його зміст, гарантії

працівникам при укладенні, зміні та припиненні трудового договору, підстави припинення договору тощо) як такі, що мають засадничий характер, повинні

врегульовуватись лише законом”, – узагальнює КСУ [29].

Єдиний орган конституційної юрисдикції названою правовою позицією не лише

дає найбільш вичерпну відповідь на питання про те, які явища охоплюють засади

регулювання праці й зайнятості та як засади співвідносяться із принципами, але й

породжує низку додаткових запитань. По-перше, сумнівним є визнання засад

елементом, частиною трудових відносин, а не вектором, який визначає напрям їх

правового регулювання. Тобто, якщо в своїй правовій позиції, сформульованій в

Рішенні від 2 березня 1999 року №2-рп/99, засади визначали ідеї, підґрунтя, але не

були елементом, частиною відносин ціноутворення, то в Рішенні від 9 липня 1998

року №12-рп/98 засади становлять частину трудових відносин. Натомість

загальновизнано, що суспільні відносини, які врегульовані нормами права,

складаються із суб’єкта, об’єкта, врешті-решт суб’єктивного права та юридичного

обов’язку [30, c. 436]. То до якої із названих складових входять засади регулювання?

По-друге, на думку КСУ основними елементами інституту трудового договору

є порядок укладення трудового договору, його зміст, гарантії працівникам при

укладенні, зміні та припиненні трудового договору, підстави припинення договору

тощо. Однак, загальновизнано, що правові інститути складаються виключно із

сукупності правових норм [30, c.388]. А тому сумнівним є віднесення, скажімо,

порядку укладення трудового договору, чи його змісту до норми права –

загальнообов’язкових правил поведінки.По-третє, оскільки складовими правового інституту є норми права, однією із

властивостей яких є формальна визначеність [30, с. 387], важко уявити як вони (як

елемент інституту трудового договору) не лише можуть, але й повинні

врегульовуватись законом! Тобто Конституційним Судом України норма права

визнається об’єктом правового впливу, хоча на нашу думку, вона є засобом, за

допомогою якого здійснюється правове регулювання суспільних відносин.

Сумнівною також є можливість визначення змісту трудового договору за

допомогою закону, адже, як справедливо стверджує П.Д. Пилипенко, одним із

принципів правового регулювання трудових відносин є договірне встановлення

умов праці [31, с. 51]. Гарантії працівникам при укладенні, зміні та припиненні

трудового договору, підстави припинення договору – чи все це взагалі може бути

предметом правового регулювання? До того ж КСУ не навів вичерпного переліку

основних елементів інституту трудового договору, які через засадничий характер

мають врегульовуватись лише законом.

Таким чином, в результаті дослідження було виявлено, що “засада” і

“принцип” є дуже близькими, але не тотожними категоріями, тобто вони не є

синонімами. Саме тому і законодавець, і КСУ іноді навіть їх використовують у

схожому значенні. Однак, ретельний аналіз засвідчив, що термін “засада” є

ширшим за своїм змістом та охоплює також і ті явища, які окреслюються

категорією “принцип”. Так, наприклад, засади правового регулювання оплати

праці, керуючись правовими позиціями КСУ, охоплюють принципи та функції

оплати праці, її правовий режим та механізм правового регулювання; визначають

суб’єктів оплати праці, їх правосуб’єктність, гарантії реалізації ними свого

правового статусу тощо. Але принципи оплати праці є найважливішою складовою

цих засад, адже саме вони зумовлюють зміст всіх інших її компонентів.

Саме тому переконані, що зміст терміну “принцип” можна розкрити через

ширшу за своїм змістом категорію “засада”, а не навпаки

1. Язык закона / Под ред. А.С.Пиголкина. – М.: Юрид. лит-ра, 1990. – 200 с.

2. Рішення Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004 //

Офіційний вісник України. – 2004. – №45. – Ст.2975.

3. Рішення Конституційного Суду України від 6 грудня 2001 року № 17-рп/2001 //

Офіційний вісник України. – 2001. – №50. – Ст.2239.

4. Рішення Конституційного Суду України від 24 березня 2005 року № 2-рп/2005 //

Офіційний вісник України. – 2005. – №13. – Ст.674.

5. Рішення Конституційного Суду України від 12 червня 2007 року № 2-рп/2007 //

Офіційний вісник України. – 2007. – №54. – Ст.2183.

6. Рішення Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року № 1-зп // Офіційний

вісник України. – 1997. – №20. – С.117.

7. Рішення Конституційного Суду України від 11 липня 1997 року № 3-зп // Офіційний

вісник України. – 1997. – №29. – С.85.

8. Рішення Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року № 18-рп/2004 //

Офіційний вісник України. – 2004. – №50. – Ст.3288.

9. Рішення Конституційного Суду України від 16 січня 2003 року № 1-рп/2003 //

Офіційний вісник України. – 2003. – №5. – Ст.192.

10. Рішення Конституційного Суду України від 10 травня 2000 року №8-рп/2000 //

Офіційний вісник України. – 2000. – №37. – Ст.1592.

11. Рішення Конституційного Суду України від 19 жовтня 2009 року № 26-рп/2009 //

Офіційний вісник України. – 2009. – №82. – Ст.2793.

12. Рішення Конституційного Суду України від 24 березня 2005 року № 3-рп/2005 //

Офіційний вісник України. – 2005. – №13. – Ст.675.

13. Рішення Конституційного Суду України від 24 грудня 2004 року № 22-рп/2004 //

Офіційний вісник України. – 2004. – №52 (частина 1). – Ст.3455.

14. Рішення Конституційного Суду України від 17 жовтня 2002 року № 17-рп/2002 //

Офіційний вісник України. – 2002. – №44. – Ст.2045.

15. Рішення Конституційного Суду України від 17 квітня 2003 року № 9-рп/2003 //

Офіційний вісник України. – 2003. – №17. – Ст.791.

16. Про Центральну виборчу комісію: Закон України від 30 червня 2004 року № 1932-IV //

Відомості Верховної Ради України. – 2004. – №36. – Ст.448.

17. Рішення Конституційного Суду України від 27 січня 2010 року № 3-рп/2010 //

Офіційний вісник України. – 2010. – №9. – Ст.466

18. Рішення Конституційного Суду України від 30 червня 2009 року № 16-рп/2009 //

Офіційний вісник України. – 2009. – №52. – Ст.1800.

19. Рішення Конституційного Суду України від 10 червня 2003 року № 11-рп/2003 //

Офіційний вісник України. – 2003. – №25. – Ст.1217.

20. Рішення Конституційного Суду України від 3 березня 1998 року № 2-рп/98 //

Офіційний вісник України. – 1998. – №24. – Ст.896.

21. Рішення Конституційного Суду України від 16 жовтня 2007 року № 9-рп/2007 //

Офіційний вісник України. – 2007. – №80. – Ст.2980.

22. Рішення Конституційного Суду України від 10 червня 2010 року № 15-рп/2010 //

Офіційний вісник України. – 2010. – №52. – Ст.1745.

23. Рішення Конституційного Суду України від 13 травня 1998 року № 6-рп/98 //

Офіційний вісник України. – 1998. – №23. – Ст.851.

24. Рішення Конституційного Суду України від 18 червня 2002 року № 12-рп/2002 //

Офіційний вісник України. – 2002. – №26. – Ст.1233.

25. Про місцеве самоврядування в Україні: Закон України від 21 травня 1997 року //

Відомості Верховної Ради України. – 1997. – №24. – Ст.170. 132 В. Божко

26. Рішення Конституційного Суду України від 27 травня 2008 року № 11-рп/2008 //

Офіційний вісник України. – 2008. – №40. – Ст.1328.

27. Рішення Конституційного Суду України від 2 березня 1999 року № 2-рп/99 //

Офіційний вісник України. – 1999. – №10. – Ст.396.

28. Рішення Конституційного Суду України від 10 лютого 2000 року № 2-рп/2000 //

Офіційний вісник України. – 2000. – №30. – Ст.1284.

29. Рішення Конституційного Суду України від 9 липня 1998 року № 12-рп/98 //

Офіційний вісник України. – 1998. – №32. – Ст.1209.

30. Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник / За ред. О.В. Зайчука,

Н.М.Оніщенко. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 688 с.

31. Трудове право України: Академічний курс: Підруч. для студ. юрид. спец. вищ. навч.

закл. / П.Д.Пилипенко, В.Я.Буряк, З.Я.Козак та ін.; За ред. П.Д.Пилипенка. – К.:

Концерн Видавничий Дім “ІнЮре”, 2004. – 536 с.

 

< Попередня   Наступна >