Тема ІІІ. Організаційно-правові засади управління транспортом в Україні.

72438

1. Поняття та структура транспортної системи України. Методи та суб’єкти управління транспортом.

2. Правові засади господарської діяльності підприємств транспорту.

Питання 1. Поняття та структура транспортної системи України. Методи та суб’єкти управління транспортом.

Спочатку необхідно з’ясувати, що категорія систем розглядається як безліч елементів, які знаходяться у відносинах і зв’язку один із одним і утворюють певну цілісність, єдність.

З урахуванням юридичних і економічних чинників, місця серед інших галузей виробництва, такою єдиною, цілісною системою постає транспорт України, покликаний задовольняти потреби населення та суспільного виробництва в перевезеннях.

Законодавець визначив, що транспортна система повинна відповідати вимогам суспільного виробництва та національної безпеки, мати розгалужену інфра

структуру для надання всього комплексу транспортних послуг, у тому числі для складування і технологічної підготовки вантажів до транспортування, забезпечувати зовнішньоекономічні зв’язки України.

Відповідно до Закону “Про транспорт” до транспортної системи України входять:

транспорт загального користування (залізничний, морський, річковий, автомобільний і авіаційний, а також міський електротранспорт, у тому числі метрополітен);

промисловий залізничний транспорт;

відомчий транспорт;

трубопровідний транспорт;

шляхи сполучення загального користування.

Кожен із зазначених видів транспорту у свою чергу складається із цілого ряду матеріальних елементів серед яких:

підприємства залізничного, морського, річкового, автомобільного, авіаційного та міського електротранспорту, що здійснюють перевезення пасажирів і вантажів; підприємства трубопровідного транспорту;

засоби перевезення (рухомий склад залізничного, автомобільного і міського електротранспорту, судна, літаки, транспортні засоби підприємств, установ і організацій);

залізничні, морські, автомобільні шляхи сполучення, аеродроми та землі транспорту;

вокзали, автовокзали, автостанції, порти, пристані, аеропорти;

промислові, будівельні підприємства; підприємства промислового залізничного транспорту; судноремонтні, суднобудівні – судноремонтні заводи; ремонтні заводи цивільної авіації; ремонтно-будівельні організації; ремонтно-експлуатаційні депо; заводи по ремонту рухомого складу і виготовленню запасних частин; підприємства зв’язку, споруди енергетичного господарства, сигналізації; системи управління повітряним рухом; водопостачання, каналізації;

науково-дослідні, проектно-конструкторські організації, навчальні заклади, технічні школи;

підприємства, установи та заклади соціально-культурної сфери (заклади охорони здоров’я, фізичної культури та спорту, культури, дитячі дошкільні заклади), постачальницькі й торговельні підприємства; інші підприємства, установи та організації незалежно форм власності, що забезпечують діяльність і розвиток транспорту.

Нормальне і безпечне функціонування транспортної системи, однієї із найскладніших галузей виробництва, можливе лише при умові відповідаючого сучасним умовам державного управління.

Управління у галузі транспорту має забезпечувати своєчасне, повне та якісне задоволення потреб населення і суспільного виробництва в перевезеннях та потреб оборони України; захист прав громадян під час їх транспортного обслуговування; безпечне функціонування транспорту; додержання необхідних темпів і пропорцій розвитку національної транспортної системи; захист економічних інтересів України та законних інтересів підприємств і організацій транспорту та споживачів транспортних послуг; створення рівних умов для розвитку господарської діяльності підприємств транспорту; обмеження монополізму та розвиток конкуренції; координацію роботи різних видів транспорту; ліцензування окремих видів діяльності в галузі транспорту та охорону навколишнього природного середовища від шкідливого впливу транспорту.

Зазначені завдання управління реалізуються в процесі повсякденного функціонування органів управління, зв’язаних з підприємствами транспорту управлінськими відносинами.

Управлінські відносини постають як організаційно-владні відносини. Керівництво роботою підприємств транспорту забезпечується тим, що органи управління наділені певними розпорядчими повноваженнями у зв’язку з чим їх діяльність може розглядатися як виконавчо-розпорядча.

Основні засади виконавчо-розпорядчої діяльності визначаються чинним законодавством, зокрема, Господарський кодекс визначив в ч.2 ст. 12 засади управління господарською діяльністю взагалі, в т.ч. і транспортною діяльністю. Господарський кодекс засобами регулюючого впливу держави на діяльність суб'єктів господарювання визначає:

державне замовлення, державне завдання;

ліцензування, патентування і квотування;

сертифікація та стандартизація;

застосування нормативів та лімітів;

регулювання цін і тарифів;

надання інвестиційних, податкових та інших пільг;

надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій.

Органи управління можуть здійснювати тільки такі повноваження, які віднесені до їх компетенції. В процесі реалізації своєї компетенції органи управління вправі видавати нормативні акти, що може бути віднесено до юридичного виду управлінської діяльності.

Важливим видом управлінської діяльності є застосування правових норм в конкретних обставинах, що також постає як юридичний вид управлінської діяльності.

Органи управління здійснюють управлінський вплив відповідними методами, під якими розуміється спосіб здійснення управлінських функцій.

Основними методами управління транспортом є адміністративні й економічні.

Серед адміністративних методів можна назвати: видання владних актів (Укази Президента; постанови Уряду; накази Міністерства, департаментів окремих видів транспорту, тощо).

До економічних методів відносяться такі способи управління, які базуються на використанні економічної зацікавленості підприємств транспорту і окремих їх працівників у результатах роботи.

Економічні методи базуються на майновій і оперативній самостійності підприємств, можливості вибору тих чи інших самостійних рішень у межах, передбачених статутами чи положеннями цих підприємств.

В умовах формування в Україні ринкових відносин співвідношення адміністративних і економічних методів повинно змінюватися на користь останніх.

Адміністративні методи управління повинні бути економічно обгрунтованими, тобто всякий адміністративний акт, планування, регулювання діяльності підприємств транспорту повинен враховувати реальні виробничі умови і опиратися на економічні закони.

Державне управління діяльністю транспорту здійснюється шляхом проведення та реалізації економічної (податкової, фінансово-кредитної, тарифної, інвестиційної) та соціальної політики, включаючи надання дотацій на пасажирські перевезення.

Управління транспортною системою України здійснюється за галузево-територіальним принципом.

Серед органів державного управління транспортом можна виділити дві групи суб’єктів:

Перша група – це галузеві органи управління: Міністерство транспорту України; департаменти окремих видів транспорту; органи управління залізниць, органи юридичних осіб – підприємств транспорту.

Друга група суб’єктів – це місцеві ради, державні адміністрації, інші спеціально уповноважені на те органи відповідно до їх компетенції (наприклад, підрозділи державтоінспекції).

Відносини підприємств транспорту загального користування з центральними та місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування базуються на основі податків, податкових пільг, встановлених нормативів та інших економічних засобів.

Законодавство забороняє місцевим органам влади і самоврядування втручатися у господарську діяльність підприємств транспорту, відволікати їх експлуатаційний персонал на інші роботи.

У той же час Закон України “Про транспорт” зобов’язує органи управління транспортом сприяти місцевим органам влади і самоврядування у виконанні ними своїх повноважень щодо соціального та економічного розвитку транспорту, спільно здійснювати заходи щодо захисту навколишнього природного середовища, розробляти і проводити узгоджені заходи для забезпечення безперебійної роботи транспорту у разі стихійного лиха, аварій катастроф та під час ліквідації їх наслідків, координувати роботу, пов’язану з запобіганням аваріям і порушень на транспорті, а також організовувати взаємодію різних видів транспорту з метою більш ефективного їх використання, підвищення якості обслуговування.

Органи місцевої влади і самоврядування в межах своїх повноважень надають допомогу підприємствам і організаціям транспорту у поліпшенні використання транспортних засобів відправниками (одержувачами) вантажів і розвитку (у тому числі на пайових засадах) будівельної індустрії, об’єднують кошти підприємств, організацій, колективних господарських підприємств і фермерських господарств, а також бюджетні та позабюджетні кошти для вдосконалення транспортної мережі, будівництва вокзалів, шляхопроводів та інших об’єктів транспорту.

Органи управління транспортом та органи місцевої влади об’єднують кошти державного і місцевого бюджетів та підприємств транспорту для будівництва вокзалів, станцій, портів, пристаней, аеропортів, пішохідних мостів, тунелей, пасажирських платформ, метрополітенів, придбання пасажирського рухомого складу, утримання і впорядкування шляхів сполучення та інших об’єктів пов’язаних з обслуговуванням пасажирів і перевезеннями вантажів.

Питання 2. Правові засади господарської діяльності підприємств транспорту.

Правовий статус та особливості господарської діяльності підприємств транспорту визначаються Законами України “Про підприємства в Україні” (діє до 01.01.2004 року), “Про господарські товариства”, “Про транспорт”, “Про залізничний транспорт”, “Про автомобільний транспорт”, Господарським кодексом України та іншими чинними нормативно-правовими актами.

Основні засади діяльності підприємств транспорту визначає Закон України “Про транспорт”, в якому, зокрема встановлено характер відносин між підприємствами транспорту і органами влади, які будуються, як зазначалось, на основі податків, податкових пільг, встановлених нормативів та інших економічних засобів.

Перевезення пасажирів, вантажів, багажу та пошти, надання інших транспортних послуг, експлуатація і ремонт шляхів сполучення здійснюються залізницями, пароплавствами, портами (пристанями), автомобільними, авіаційними, дорожніми підприємствами та організаціями.

Підприємства транспорту здійснюють перевезення та надання послуг на основі державних контрактів, державних замовлень і договорів на перевезення пасажирів і вантажів з урахуванням економічної ефективності провізних та переробних можливостей транспорту.

Комплекс транспортно-експедиційних послуг, пов'язаних з відправленням і отриманням вантажів, надається експедиторськими організаціями у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (постанова Кабінету Міністрів України від 21 вересня 1993 р. N 770 “ПРАВИЛА здійснення транспортно-експедиційної діяльності під час перевезення зовнішньоторговельних і транзитних вантажів ).

Економічні відносини підприємств транспорту, що виникають у процесі перевезення, грунтуються на принципах взаємної вигоди, рівної та повної відповідальності.

Виходячи з великої частки державного втручання в діяльність транспорту встановлюються тарифи на транспортні послуги відповідно до законодавства України. Рівень тарифів на транспорті визначається відповідно до нормативних витрат на одиницю транспортної роботи, рівня рентабельності та оплати податків. Розрахунки із споживачами послуг транспорту загального користування проводяться на основі чинних тарифів у порядку, визначеному кодексами (статутами) окремих видів транспорту та іншими актами законодавства України.

Відшкодування збитків від безплатних перевезень пільгових категорій громадян регулюється нормативними актами Кабінету Міністрів України.

Збір за користування шляхами сполучень України транспортними засобами іноземних власників і плата за транзитні перевезення здійснюються в порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України (Постанова № 83 від 2 лютого 1993 р. “Про Порядок збору та використання коштів для фінансування витрат, пов'язаних з будівництвом, реконструкцією, ремонтом і утриманням автомобільних доріг загального користування”).

Запроваджено режим ліцензування транспортних послуг. Ліцензування вирішує такі завдання: забезпечення безпеки і надійності роботи транспорту; обмеження монополізму та розвитку конкуренції; створення рівних умов для розвитку господарської діяльності підприємств транспорту. Ліцензії на здійснення транспортної діяльності видаються Міністерством транспорту України та іншими уповноваженими на це органами в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України та Міністерством транспорту України ( Постанова КМУ від 14 листопада 2000 р. N 1698 “Про затвердження переліку органів ліцензування” , Наказ Мінтрансу № 16 від 15.01.2001 року “Про ліцензування господарської діяльності по наданню послуг з перевезення пасажирів і вантажів автомобільним транспортом” і інші накази).

Особливий режим майна підприємств транспорту випливає в встановленому особливому порядку набуття та реєстрації прав на транспортні засоби (Цивільний кодекс України (вступає в дію з 01.01.2004 року) визначає транспортні засоби як джерела підвищеної небезпеки, як майно на яке поширюється режим нерухомого майна (ст. 181), підвищені вимоги, щодо технічного стану цього майна та умов експлуатації. Транспортні засоби, споруди, фінансові ресурси, устаткування транспорту, шляхи сполучення, закріплені за підприємствами, об'єднаннями, установами та організаціями Міністерства транспорту України, є загальнодержавною власністю і належать до єдиної транспортної системи. У загальнодержавній власності можуть також перебувати транспортні засоби, споруди, устаткування транспорту, закріплені за підприємствами, об'єднаннями, установами та організаціями інших міністерств і відомств (відомчий транспорт).

Транспортні засоби, споруди, фінансові ресурси, устаткування транспорту та дорожнього господарства, закріплені за підприємствами, установами та організаціями місцевих Рад, належать до комунальної власності.

Транспортні засоби, споруди, устаткування транспорту можуть перебувати у власності підприємств, об'єднань, установ, організацій і громадян.

Транспортні засоби, які належать транспортним підприємствам та особам які здійснюють їх експлуатацію, повинні відповідати вимогам безпеки, охорони праці та екології, державним стандартам, мати відповідний сертифікат.

Правовий режим земель транспорту має спеціальне регулювання. Землями транспорту визнаються землі, надані в користування підприємствам і організаціям транспорту згідно з Земельним кодексом України, для виконання покладених на них завдань щодо експлуатації, ремонту, вдосконалення і розвитку об'єктів транспорту.

Розміри земельних ділянок, що надаються для зазначених цілей, визначаються відповідно до затверджених у встановленому порядку норм або проектно-технічної документації.

Розміщення споруд та інших об'єктів транспорту на землях, наданих в користування підприємствам транспорту, здійснюється за погодженням з місцевими органами влади і самоврядування.

Підприємства транспорту зобов'язані раціонально використовувати надані їм земельні ділянки, не порушувати інтереси інших землекористувачів (у тому числі орендарів).

Відповідальність за утримання в належному стані земель, наданих у користування підприємствам і організаціям транспорту, і використання їх за цільовим призначенням покладається на керівників (власників) цих підприємств, установ і організацій.

З метою забезпечення належної експлуатації споруд та інших об'єктів транспорту, а також охорони земель від негативного впливу зазначених об'єктів на землях, наданих у користування підприємствам транспорту, можуть встановлюватися охоронні зони з особливими умовами землекористування.

Підприємства транспорту зобов'язані забезпечувати:

· потреби громадян, підприємств і організацій у перевезеннях;

· обслуговування пасажирів під час довготривалих перевезень доброякісною питною водою, харчуванням, можливість задоволення інших біологічних потреб;

· якісне і своєчасне перевезення пасажирів та вантажів;

· виконання державних завдань (контрактів) щодо забезпечення потреб оборони і безпеки України;

· безпеку перевезень;

· безпечні умови перевезень;

· запобігання аваріям і нещасним випадкам, усунення причин виробничого травматизму;

· охорону навколишнього природного середовища від шкідливого впливу транспорту;

· права на пільги громадян щодо користування транспортом. Підприємства транспорту мають право:

· визначати термін і графік перевезень;

· призначати регулярні та додаткові рейси і маршрути перевезень;

· пропонувати рівень комфорту на вибір самих пасажирів;

· вимагати від пасажирів, відправників і одержувачів вантажів виконання вимог цього Закону, кодексів (статутів) окремих видів транспорту та інших нормативних актів України, що регулюють діяльність транспорту.

Загальні засади відповідальності підприємств транспорту за невиконання або неналежне виконання зобов'язань щодо перевезення пасажирів, багажу, а також відповідальність перед пасажиром за несвоєчасне подання транспорту визначається кодексами (статутами) окремих видів транспорту та іншими законодавчими актами України.

Підприємство транспорту, діяльність якого пов'язана з підвищеною небезпекою, несе матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну внаслідок загибелі або ушкодження здоров'я пасажира під час користування транспортом, у порядку, встановленому чинним законодавством України.

Підприємства транспорту відповідають за втрату, нестачу, псування і пошкодження прийнятих для перевезення вантажу та багажу у розмірі фактичної шкоди, якщо вони не доведуть, що втрата, нестача, псування або пошкодження сталися не з їх вини.

Підприємства транспорту несуть відповідальність за шкоду, заподіяну навколишньому природному середовищу, згідно з чинним законодавством України.

Підприємства транспорту забезпечують збереження вантажів та багажу з часу їх прийняття для перевезення і до видачі їх одержувачам, якщо інше не передбачено договором.

Охорона вантажів і об'єктів транспорту, а також проведення протипожежної профілактичної роботи та контроль за виконанням встановлених вимог пожежної безпеки, ліквідація пожеж на транспорті здійснюються працівниками підприємств транспорту у встановленому порядку (Наказ Міністерства транспорту України 01.07.98 N 257 “Положення про відомчу пожежну охорону об'єктів морського і річкового транспорту України” та інших актів).

Вимоги про спеціальну охорону та супровід вантажів встановлюється Кабінетом Міністрів України (постанови Кабінету Міністрів України від 22 лютого 1994 року N 106 (106-94-п) "Про забезпечення охорони вантажів, що перевозяться залізничним транспортом"). Порядок охорони та супроводу таких вантажів встановлюється Міністерством транспорту України (Наказ “Про охорону і супроводження вантажів, що перевозяться залізничним транспортом України” № 18 від 20.01.1997 р.)

Перелік військових вантажів, порядок охорони і супроводу їх караулами встановлюються Міністерством оборони України за погодженням з Міністерством транспорту України (Наказ міністра оборони України від 9 грудня 1997 р. N 451 «Положення про охорону та супровід військових вантажів при їх перевезенні залізничним і водним транспортом).

Порядок охорони та супроводу вантажів, що швидко псуються, визначається відправниками (одержувачами) вантажів самостійно і погоджується з Міністерством транспорту України.

Охорона громадського порядку, забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав, свобод і законних інтересів, запобігання правопорушенням та їх припинення, виявлення і розкриття злочинів, розшук осіб, які їх вчинили, захист власності від злочинних посягань, державний пожежний нагляд на транспорті забезпечуються органами Міністерства внутрішніх справ України при сприянні підприємств транспорту.

Підприємства і організації транспорту вживають невідкладних заходів для ліквідації наслідків стихійного лиха (повінь, пожежа, замети тощо), аварій та катастроф, які призвели до порушення роботи транспорту. Центральні та місцеві органи виконавчої влади і органи місцевого самоврядування, органи внутрішніх справ на транспорті та інші підрозділи Міністерства внутрішніх справ України, Цивільної оборони України, Збройних Сил України подають негайну допомогу у ліквідації наслідків стихійного лиха, аварій та катастроф на транспорті та припиненні протизаконного втручання у діяльність транспорту, яке загрожує безпеці життя або здоров'ю людей, безпеці експлуатації транспортних засобів і збереженню вантажів.

Збитки, заподіяні транспорту внаслідок навмисного блокування транспортних комунікацій та інших незаконних дій, спрямованих на порушення безперешкодної та безперервної роботи транспортних засобів, відшкодовуються транспортним підприємствам, установам і організаціям винними особами у встановленому законом порядку.

Працівники, які безпосередньо забезпечують безпеку руху транспортних засобів, повинні мати відповідну професійну підготовку і за станом здоров'я бути здатними якісно виконувати свої обов'язки. Ці працівники, а також працівники, які зазнають впливу шкідливих і небезпечних умов праці, повинні проходити у встановленому порядку медичні обстеження.

Частини території підприємств, вокзалів, станцій, портів, пристаней, аеродромів і шляхів сполучення, де здійснюється рух транспортних засобів, проводяться маневрові та вантажно-розвантажувальні роботи, є зонами підвищеної небезпеки. Перебування громадян у цих зонах забороняється. Правила перебування в зоні підвищеної небезпеки і виконання в ній робіт встановлюються Міністерством транспорту України з урахуванням пропозицій заінтересованих організацій та за погодженням з місцевими органами влади і самоврядування.

Не допускається розміщення об'єктів, пов'язаних з виробництвом, зберіганням, навантажуванням, транспортуванням і розвантажуванням вибухових, легкозаймистих, радіоактивних і отруйних речовин поблизу місць загального користування, споруд, жилих масивів, природних територій та об'єктів, що підлягають особливій охороні. Мінімальна відстань від таких об'єктів визначається відповідними будівельними нормами та правилами, погодженими з Міністерством транспорту України, відповідними законодавчими актами.

Переобладнання всіх комунікацій, пов'язане з реконструкцією і ремонтом споруд транспорту, розташованих у смузі відведення шляхів сполучення, здійснюється власниками комунікацій за їх рахунок.

Відповідальність за дотримання встановлених нормативів при будівництві та експлуатації газопроводів, нафтопроводів та інших комунікацій, що перетинають залізничні колії та автомобільні дороги або межують з цими коліями і дорогами, несуть власники таких комунікацій.

Підприємства, установи та організації-відправники і одержувачі вибухових, легкозаймистих, радіоактивних, отруйних та інших небезпечних вантажів зобов'язані гарантувати безпеку їх перевезення, мати засоби і мобільні підрозділи для запобігання аварійним ситуаціям під час перевезення таких вантажів або ліквідації наслідків аварії.

Нагляд за забезпеченням безпеки руху транспортних засобів здійснюється в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Питання безпеки руху транспортних засобів на території України, пов'язані з діяльністю транспорту інших держав, регулюються на основі норм, прийнятих в Україні, та міжнародних договорів України (Конвенція про тривалість робочого часу і відпочинку на дорожньому транспорті N 67 від 28.06.1939 р.).

Перевезення пасажирів і вантажів повітряним, а в окремих випадках й іншими видами транспорту, підлягають обов'язковому контролю на відповідність їх вимогам безпеки.

Трудові відносини, соціальний захист і дисципліна працівників транспорту регулюються Кодексом законів про працю України (ВР УРСР від 10.12.1971 року), іншими законодавчими актами України.

Припинення роботи (страйк) на підприємствах транспорту може бути у разі невиконання адміністрацією підприємства умов тарифних угод, крім випадків, пов'язаних з перевезенням пасажирів, обслуговуванням безперервно діючих виробництв, а також, коли страйк становить загрозу життю і здоров'ю людини.

Законом встановлено умови і порядок страхування працівників, які здійснюють експлуатацію транспортних засобів, пасажирів, багажу і вантажів на транспорті визначаються чинним законодавством України.

На підприємствах транспорту, що безпосередньо беруть участь у перевезеннях, встановлюється єдиний звітно-обліковий час – київський.

ПЛАН СЕМІНАРСЬКОГО ЗАНЯТТЯ:

1. Поняття і структура транспортної системи України.

2. Мета і завдання державного управління транспортною системою.

3. Методи управління транспортом.

4. Суб’єкти управління транспортом.

5. Правові засади господарської діяльності підприємств транспорту.

РЕФЕРАТ: Правовий режим земель транспорту.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ :

1. Правове положення транспортного підприємства.

2. Ліцензування окремих видів транспортної діяльності.

3. Майно підприємств транспорту.

4. Тарифи і платежі на транспортні.

5. Транспортні засоби та вимоги до них.

НОРМАТИВНО-ПРАВОВІ АКТИ ТА ЛІТЕРАТУРА ДО ТЕМИ:

1. Закон України “Про транспорт” / Голос України. – 1995 – 11 січня.

2. Господарський кодекс України від 16 січня 2003 р.

3. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р.

4. Земельний кодекс України / N 2768-III, від 25 жовтня 2001 року.

5. Закон України “Про підприємства в Україні”/ N 887-XII від 27 березня 1991 року.

6. Закон України “Про підприємництво”/ N 698-XII, від 7 лютого 1991 року.

7. Закон України “ Про господарські товариства”/ N 1576-XII, від 19 вересня 1991 року.

8. Указ Президента України №678/2000 від 11 травня 2000 року Про Положення про Міністерство транспорту України;

9. Указ Президента України № 1572/99 від 15 грудня 1999 року“ Про систему центральних органів виконавчої влади”;

10. Указ Президента України № 1573/99 від 15 грудня 1999 року“ Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади”;

11. Постанова КМ України № 733 від 21 жовтня 1994 року, “ Про ціноутворення в умовах реформування економіки “;

12. Постанова КМ України № 135, від 22 лютого 1995 року, “Положення про державне регулювання цін (тарифів) на продукцію виробничо-технічного призначення, товари народного споживання, роботи і послуги монопольних утворень”;

13. Постанова Кабінету Міністрів України від 21 вересня 1993 р. № 770 “Про транспортно-експедиційне обслуговування зовнішньоторговельних і транзитних вантажів”.

14. Постанова КМ України від 4 червня 1994 р. №360 “Про повноваження на встановлення тарифів на послуги транспорту”.

15. Постанова КМ України від 17 серпня 1995 р. № 656 “Про вдосконалення системи ліцензування внутрішніх і міжнародних перевезень пасажирів і вантажів автомобільним транспортом”.

Тема 4. Транспортні правопорушення та юридична відповідальність.

1. Поняття та види транспортних правопорушень.

2. Транспортні злочини та особливості кримінальної відповідальності.

3. Адміністративні проступки на транспорті та відповідальність за них.

4. Особливості цивільно-правової відповідальності за порушення та невиконання транспортних зобов’язань.

Питання 1. Поняття та види правопорушень на транспорті.

З’ясування сутності правопорушень цієї групи та юридичної відповідальності за їх скоєння в навчальному курсі транспортного права має важливе значення.

Слід згадати, що правопорушення взагалі і транспортне правопорушення зокрема – це соціально-небезпечне, шкідливе, протиправне, винне діяння деліктоздатного суб’єкта (фізичної чи юридичної особи), яке передбачене чинним законодавством і за яке встановлена юридична відповідальність.

Правопорушення поділяються на дві групи:

Кримінальні злочини.

Проступки.

На транспорті мають місце як кримінальні злочини, так і проступки. Серед проступків можна назвати такі як адміністративні, цивільно-правові дисциплінарні.

В цій темі ставиться за мету розглянути транспортні злочини, адміністративні та цивільно-правові проступки, а також особливості відповідних видів юридичної відповідальності: кримінальної, адміністративної, цивільно-правової.

Дисциплінарні проступки та особливості дисциплінарної відповідальності студентам необхідно опрацювати самостійно. Детально слід зупинитись на особливості транспортних злочинів і адміністративних проступків.

Спочатку необхідно з’ясувати, що об’єктом транспортних правопорушень (злочинів і адміністративних проступків) є суспільні відносини у сфері безпечної роботи транспорту або суспільна безпека.

Суспільна безпека в якості об’єкту цих правопорушень означає сукупність відносин, що забезпечують охорону життя і здоров’я людей, матеріальних цінностей, навколишнього природного середовища, безаварійну роботу транспорту в цілому.

Наслідками цих правопорушень часто бувають аварії, катастрофи, нещасні випадки з людьми та інше. Результатом цього є шкідливі наслідки здоров’ю людей, майну, навколишньому природному середовищу, або виникає їх загроза.

Часто в результаті транспортних правопорушень порушується графік руху транспортних засобів, затримка перевезення грузів і пасажирів, дезорганізується робота транспортних підприємств.

Суспільна небезпека цих правопорушень має два аспекти: по-перше, виникає небезпека життю та здоров’ю людей; по-друге, наноситься або виникає загроза матеріальної шкоди і разом з цим порушується безпечне функціонування самого транспорту.

Особливістю цих видів транспортних правопорушень є те, що шкода особі або майну завдається в основному при порушенні правил використання джерел підвищеної небезпеки, а також шляхом порушення правил безпеки. Це дає підстави виділити транспортні правопорушення у відокремлену самостійну групу.

Як свідчить аналіз, у всіх транспортних правопорушень єдиний родовий об’єкт, багато загального в ознаках об’єктивної і суб’єктивної сторін, усі вони скоюються у певній сфері діяльності як результат взаємодії людини з транспортним засобом.

Злочини відрізняються від інших правопорушень кількістю суспільної небезпеки. Тому критерієм віднесення транспортних правопорушень до тієї чи іншої групи можуть бути ступінь і характер суспільної небезпеки.

Вони виражаються в характері порушень відповідних правил безпеки, розмірі шкоди, способі скоєння правопорушення, особливостях суб’єкту й суб’єктивної сторони.

У практичній діяльності необхідно враховувати, що у багатьох випадках склади транспортних злочинів й адміністративних проступків мають багато схожих аспектів.

Транспортне правопорушення одного й того ж виду може бути в одному випадку злочином, а в іншому адміністративним проступком, якщо певна дія не привела до тяжких наслідків.

Питання 2. Транспортні злочини та особливості кримінальної відповідальності.

Чинне кримінальне законодавство містить у собі групу норм, які передбачають відповідальність за злочинні посягання на безпеку руху і експлуатацію різних видів транспорту. В Кримінальному кодексі України законодавець виділяє їх в окремий розділ “ЗЛОЧИНИ ПРОТИ БЕЗПЕКИ РУХУ ТА ЕКСПЛУАТАЦІЇ ТРАНСПОРТУ”, крім того деякі склади злочинів передбачають зв`язок з транспортом, як кваліфікуючу ознаку.

Згідно з діючим кримінальним законодавством України систему транспортних злочинів утворюють наступні склади злочинів: Стаття 276. Порушення правил безпеки руху або експлуатації залізничного, водного чи повітряного транспорту; Стаття 277. Пошкодження шляхів сполучення і транспортних засобів; Стаття 278. Угон або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна; Стаття 279. Блокування транспортних комунікацій, а також захоплення транспортного підприємства; Стаття 281. Порушення правил повітряних польотів; Стаття 282. Порушення правил використання повітряного простору; Стаття 283. Самовільне без нагальної потреби зупинення поїзда; Стаття 284. Ненадання допомоги судну та особам, що зазнали лиха; Стаття 285. Неповідомлення капітаном назви свого судна при зіткненні суден; Стаття 286. Порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами; Стаття 287. Випуск в експлуатацію технічно несправних транспортних засобів або інше порушення їх експлуатації; Стаття 288. Порушення правил, норм і стандартів, що стосуються убезпечення дорожнього руху; Стаття 289. Незаконне заволодіння транспортним засобом; Стаття 290. Знищення, підробка або заміна номерів вузлів та агрегатів транспортного засобу; Стаття 291. Порушення чинних на транспорті правил; Стаття 292. Пошкодження об'єктів магістральних нафто -, газо- та нафтопродуктопроводів.

Підкреслимо, що основною умовою віднесення зазначених складів злочинів до цієї групи є єдиний їх родовий об’єкт: суспільні відносини в сфері безпечної роботи транспорту або суспільна небезпека.

Деякі з названих норм мають бланкетні диспозиції, для з’ясування того, які правила руху чи експлуатації транспорту були порушені, необхідно звернутись до нормативних актів, чинних на залізничному, повітряному, водному та автомобільному транспорті (наприклад, Правил дорожнього руху; Статуту автомобільного транспорту; Правил технічної експлуатації залізниць; Інструкції з руху потягів та маневрової роботи на залізницях; правила технічної експлуатації метрополітену; Єдиних правил ремонту і утримання автомобільних доріг, вулиць, залізничних переїздів, правила користування ними і охорони; Кодексу торговельного мореплавства України; Статуту внутрішнього водного транспорту; Правил технічної експлуатації суден; Повітряного кодексу України; Положення про організацію та забезпечення польотів повітряних суден цивільної авіації літерними та підконтрольними рейсами; інших статутів, правил, положень, інструкцій та наказів Мінтранспорту та керівників департаментів).

Деякі транспортні злочини мають формальні склади, тому вважаються закінченими в момент скоєння передбаченої в законі дії чи бездії. Такими є: неподання допомоги судну і особам, що зазнали лиха (ст. 284 КК України); Неповідомлення капітаном назви свого судна при зіткненні суден (ст. 285 КК України); незаконне заволодіння транспортним засобом (ст. 289 КК України); угон або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного морського чи річкового судна (ст. 278 КК України).

Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони деяких транспортних злочинів, як передбачив законодавець, є вказівка на шкідливі наслідки. Зокрема, це: порушення правил безпеки руху та експлуатації транспорту (ст. 276 КК України); порушення правил безпеки руху та експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами (ст. 286 КК України); випуск в експлуатацію технічно несправних транспортних засобів або інше порушення їх експлуатації (ст. 287 КК України); порушення правил, норм і стандартів, що стосуються убезпечення дорожнього руху (ст. 288 КК України); порушення чинних на транспорті правил (ст. 291 КК України).

Під поняттям наслідки необхідно розуміти нещасні випадки з людьми (спричинення потерпілому середньої тяжкості або тяжких тілесних ушкоджень, а також смерті); катастрофи (зіткнення рухомого складу або суден, повне або часткове затоплення судна, викидання на берег, посадку на мілину, якщо це спричинило каліцтво або смерть членам екіпажу або пасажирам чи призвело до знищення або істотного пошкодження локомотивів, рухомого складу, шляхів сполучень, повітряних, річкових, морських суден); аварії (зіткнення суден, сходження потягів з рейок, інші аварійні випадки, які не призвели до загибелі людей, але заподіяли значну шкоду або істотні порушення роботи транспорту).

Шкідливими наслідками законодавець визначає також загибель цінного вантажу, велику перерву руху поїздів або суден, істотне порушення розкладу їх руху та інше.

З суб’єктивної сторони деякі передбачені кримінальним законодавством злочини характеризуються наявністю прямого умислу, серед них: порушення правил міжнародних польотів (ст. 281 КК України); пошкодження шляхів сполучення і транспортних засобів (ст. 277 КК України); пошкодження об’єктів магістральних нафто-, газо- та нафтогазопродуктопроводів (ст. 292 КК України); неподання допомоги судну і особам, що зазнали лиха (ст. 284 КК України); неповідомлення капітаном назви свого судна при зіткненні суден (ст. 285 КК України); незаконне заволодіння транспортним засобом (ст. 289 КК України); угон або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна (ст. 278 КК України); Блокування транспортних комунікацій а також захоплення транспортного підприємства (ст. 279 КК України).

Суб’єктивна сторона транспортних злочинів може характеризуватись і необережною виною (серед яких порушення правил безпеки руху та експлуатації транспортом особами, які керують транспортними засобами (ст. 286 КК України); випуск в експлуатацію технічно несправних транспортних засобів або інше порушення їх експлуатації (ст. 287 КК України); порушення правил, нормі стандартів, що що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху (ст. 288 КК України); порушення діючих на транспорті правил (ст. 291 КК України))-- особа передбачає можливість настання суспільно небезпечних наслідків, але легковажно розраховує на їх відвернення або не передбачає можливості настання таких наслідків, хоч повинна була і могла їх передбачати.

Суб’єктивна сторона самовільної без потреби зупинки поїзда (ст. 283 КК України) характеризується як умисною так і необережною виною. При з’ясування суб’єктивної сторони транспортних злочинів необхідно виходити з того, що при порушенні діючих правил безпеки руху та експлуатації транспорту особа може їх порушувати як з необхідності так і навмисно, але стосовно тяжких наслідків у цієї особи може бути лише необережність. Якщо у особи був умисел з застосуванням транспортного засобу скоїти вбивство певної особи, нанести їй тілесні ушкодження, знищити або пошкодити державне чи колективне майно, то такий злочин не може бути віднесеним до транспортних і винний повинен притягатися до відповідальності за відповідними статтями Кримінального кодексу України.

Суб’єктами транспортних злочинів можуть бути особи які або керували транспортними засобами, або займалися їх експлуатацією чи ремонтом, або знаходяться в сфері дії транспортних засобів і були зобов’язані виконувати встановлені правила безпеки. Тобто, суб’єктами цих правопорушень можуть бути як робітники відповідних видів транспорту, так і інші особи, як громадяни України так і іноземці, а також особи без громадянства.

До кримінальної відповідальності за транспортні злочини можуть притягатися фізичні осудні особи, яким на момент вчинення злочину виповнилося 16 років.

Згідно ст.. 22 КК України у деяких випадках (це: пошкодження шляхів сполучення і транспортних засобів (стаття 277), угон або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна (стаття 278), незаконне заволодіння транспортним засобом (частини друга, третя статті 289)) суб’єктами злочину можуть бути фізичні осудні особи чотирнадцятирічного віку).

Проте, хоч законодавець і визначив, що по більшості транспортних злочинів суб’єктами можуть бути фізичні особи, що досягли 16 річного віку, окремим транспортним злочинам притаманний спеціальний суб’єкт – працівник залізничного, водного, повітряного транспорту (машиніст, черговий по станції, капітан, штурман, пілот та інші.), або працівники державних і громадських організацій, на яких чинними інструкціями чи правилами, відповідними розпорядженнями або в зв’язку з займаними ними посадовим становищем покладена відповідальність за технічний стан чи експлуатацію транспортних засобів (ст. 287 КК України – випуск в експлуатацію технічно несправних транспортних засобів), які можуть обіймати ці посади лише з 18 річного віку. Тільки при наявності усіх зазначених аспектів злочин може бути віднесеним до групи транспортних. Які особливості кримінального покарання за транспортні злочини? Загальні мета і принципи його призначення визначені в Кримінальному кодексі України. Цими ж загальними положеннями чинного законодавства керується і суд при призначенні покарання за транспортні злочини. Конкретизація мети і принципів покарання відбувається при визначенні винній особі міри покарання за конкретний злочин. Виходячи з цього, на стадії призначення покарання виникають не тільки проблеми, притаманні для всіх злочинів, а й ті, які характерні для окремих її груп.

Зокрема при розгляді кримінальних справ про транспортні злочини суд, призначаючи винній особі міру покарання, враховує мету загальної і спеціальної привенції, яка досягається за допомогою санкцій статей кримінального кодексу України.

Переважна більшість санкцій статей про транспортні злочини, мають альтернативний характер, а саме в статтях 292 КК України – пошкодження об’єктів магістральних нафто-, газо- та нафтопродуктопроводів; ст. 283 КК України – самовільне без нагальної потреби зупинення поїзда; ст. 279 КК України – блокування транспортних комунікацій, а також захоплення транспортного підприємства, – альтернативними є тільки санкції першої частини цих статей.

Закон передбачає застосування до злочинця за транспортне правопорушення покарання від позбавлення волі (в інших випадках, за вчинення транспортних злочинів, що призвели до нещасних випадків з людьми, їх загибель, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень чи інших тяжких тілесних ушкоджень чи інші тяжкі наслідки) до випраних робіт та штрафу.

Окрім цього, за ряд злочинів передбачена відповідальність у вигляді позбавлення права займати певні посади, пов’язані з відповідальністю за технічний стан або експлуатацію транспортних засобів чи права керувати транспортними засобами.

За порушення правил міжнародних польотів, пошкодження об’єктів магістральних нафто-, газо-, та нафтопродуктопроводів, угон або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна може бути призначене додаткове покарання - конфіскація повітряного судна (у першому випадку) чи майна. Це дає змогу в процесі судового розгляду справ про транспортні злочини та призначенні покарання особам, що їх скоїли, втілювати у практику принципи індивідуалізації покарання, оскільки кожен такий злочин має свої специфічні особливості, відмінний від інших злочинів ступінь суспільної небезпеки, соціальну особливість суб’єкту (йдеться про скоєння транспортного злочину особами, для яких практична дія чи бездіяльність була випадковим епізодом).

У постанові Пленуму Верховного Суду України “Про практику застосування судами України законодавства про транспортні злочини”1. З цього приводу зазначається, що при призначенні покарання слід виходити не тільки з наслідків, що настали, а враховувати і характер та мотиви допущених порушень правил безпеки руху і експлуатації транспортних засобів, ставлення винного до цих порушень, його поведінку після вчинення злочину, вину інших осіб (водіїв інших транспортних засобів, пішоходів, осіб, які відповідають за технічних стан транспортних засобів і правильну їх експлуатацію та інше, а також особу винного й інші обставини, що пом’якшують та обтяжують відповідальність).

Особливо необхідно акцентувати увагу на такому виді покарання як позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до 5 років.

З цього приводу у згаданій постанові Пленуму Верховного Суду України зазначено, що в кожному випадку судам належить обговорювати питання про доцільність застосування чи незастосування до винного такого виду покарання як позбавлення права керування транспортними засобами або займати посади, пов’язані з відповідальністю за технічний стан чи експлуатацію транспортних засобів. Причому позбавлення права керувати транспортними засобами може бути призначено і особам, позбавленим цих прав в адміністративному порядку, крім тих, котрі таких прав не мали.

Якщо транспортний злочин вчинено особою, що перебувала в стані сп’яніння, то ця обставина може бути визнана судом у відповідності Кримінального кодексу України як така, що обтяжує відповідальність винного.

Питання 3. Адміністративні проступки на транспорті та відповідальність за їх скоєння.

Даний різновид правопорушень за кількістю протиправних проявів є найбільш розповсюдженим серед всіх інших адміністративних правопорушень. Тільки за порушення правил дорожнього руху щорічно в Україні притягається до відповідальності до дев’яти млн. правопорушників.

Особливістю застосування інституту адміністративної відповідальності в транспортній сфері є те, що диспозиції багатьох правових норм, як і в кримінальному праві є бланкетними, тому при їх застосуванні необхідно звертатися до різних положень та джерел технічного характеру, до змісту окремих технічних норм, які встановлюють правила експлуатації та користування тими чи іншими видами транспорту, інколи в цій сфері діють і змішані, так звані техніко-юридичні норми.

На відміну від Кримінального кодексу України в процесі кодифікації адміністративного законодавства відпрацьована чітка система транспортних проступків. Відповідальність за них передбачена у главі десятій Кодексу України про адміністративні правопорушення “ Адміністративні правопорушення на транспорті, у галузі дорожнього господарства і зв’язку”.

До транспортних проступків законодавцем віднесені:

порушення правил безпеки руху, експлуатація на залізничному, повітряному, морському і річковому транспорті (ст. ст. 109, 111, 113, 116, 1162, КпАП );

порушення правил користування засобами залізничного, морського і річкового, автомобільного та електротранспорту (110, 112, 115, 119, 134, 135, КпАП);

порушення правил пожежної безпеки на залізничному, повітряному, морському і річковому транспорті (ст. 120 КпАП);

порушення водіями правил безпеки руху і експлуатації транспортних засобів ( ст. ст. 121, 1211, 122, 1221, 1222, 1223, 123, 124, 125, 132 КпАП);

керування транспортними засобами особами в стані сп’яніння і тими, що не мають права управління (ст. ст. Ч. ІV ст. 116, 130, 131 КпАП);

порушення правил утримання доріг без споруд відстою маломірних суден, норм і стандартів, стосовно забезпечення безпеки дорожнього руху, невиконання приписів про усунення таких порушень, випуск на лінію технічно несправних транспортних засобів, допуск до управління транспортними засобами водіїв у стані сп’яніння, а також осіб, що не мають права на управління (ст. ст. 1161, 118, 128, 1281, 129, 140 КпАП);

порушення правил руху пішоходами та іншими учасниками дорожнього руху (ст. 127 КпАП);

порушення правил, направлених на забезпечення збереження вантажів, пошкодження магістральних трубопроводів, доріг, залізничних переїздів і інших споруд або порушення правил їх утримання.

Родовим об’єктом адміністративних проступків на транспорті виступають суспільні відносини, що складаються в процесі експлуатації та користування різними видами транспорту, а також у галузі шляхового господарства. Ці проступки посягають на нормальну роботу транспорту, безпеку руху, загрожують життю ті здоров’ю людей, спричиняють матеріальну шкоду.

З об’єктивної сторони адміністративні правопорушення на транспорті характеризуються, що вони можуть вчинятися як шляхом протиправних дій (наприклад, керування транспортними засобами або суднами особами, що знаходяться в стані сп’яніння ст. ст. 130 КпАП), так і шляхом бездіяльності (наприклад, ненадання транспортних засобів працівникам міліції і медичним працівникам ст. 1241 КпАП).

Окремі протиправні прояви цієї групи правопорушень можуть характеризуватися повторністю (наприклад, повторне на протязі року керування транспортним засобом з підробленим номерним знаком або без номерного знаку – Ч. V. ст. 121 ).

Більшість з транспортних проступків утворюють формальні склади, деякі з них характеризуються матеріальними складами (наприклад, пошкодження внутрішнього обладнання пасажирських вагонів – ст. 110 КпАП).

При кваліфікації транспортних правопорушень з матеріальними складами необхідно встановлювати причинний зв’язок між протиправними діяннями і наслідками, що наступили (наприклад, порушення правил дорожнього руху пішоходами, велосипедистами, їздовими й іншими людьми, що привело до пошкодження транспортних засобів, вантажів, доріг, дорожніх і інших споруд - Ч. ІV., ст. 127 КпАП).

З суб’єктивної сторони адміністративні правопорушення на транспорті характеризуються як умисною виною, так і виною у формі необережності. Причому, намір буває, як правило, побічним. Тільки незначна частина цих проступків скоюється умисно. У більшості випадків транспортні проступки скоюються з необережності, тобто, коли особа передбачала можливість настання шкідливих наслідків своїх протиправних дій, але легковажно розраховувала на їх відвернення, або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоч повинна була і могла їх передбачати. Ця форма вини характеризується відсутністю належної уваги та обережності.

Суб’єктами даної групи адміністративних правопорушень є фізичні деліктоздатні особи (громадяни України, іноземці і особи без громадянства) 16 річного віку. Серед них необхідно виділити так звані спеціальні суб’єкти: водії; пішоходи; їздові, велосипедисти; власники транспортних засобів та осіб, які ними керують; судноводії; службові особи, відповідальні за технічний стан та експлуатацію транспортних засобів, організацію руху та технічний стан шляхів, шляхових споруд, баз для відстою маломірних суден; неповнолітні від 16 до 18 років; військовослужбовці та особи рядового і начальницького складів органів внутрішніх справ.

Серед адміністративних стягнень, передбачених за скоєння транспортних проступків, застосовується попередження, штраф, позбавлення права керування транспортними засобами (від трьох до шести місяців: Ч. І ст. 1221, ст. 124, Ч. І ст. 132 КпАП); від шести місяців до одного року: Ч. ІІ ст. 1221, Ч. ІІІ ст. 123 КпАП; до одного року: Ч. ІІ-ІІІ ст. 116, Ч. ІV ст. 122 КпАП; від одного до двох років: Ч. І ст. 130 КпАП; від одного до трьох років ст. 1222, Ч. ІІІ ст. 130, Ч. І ст. 131 КпАП; від двох до трьох років: Ч. ІІ ст. 130 КпАП).

В окремих випадках можуть бути застосовані: оплатне вилучення транспортних засобів (Ч. V ст. 121, Ч. ІІ ст. 130 КпАП), та конфіскація предметів (Ч. ІІІ ст. 133, Ч. ІІ ст. 1112 КпАП).

Службові особи, за порушення, пов’язані з недотриманням встановлених правил, забезпечення яких входить в їх службові обов’язки, несуть підвищену адміністративну відповідальність.

У разі вчинення транспортних проступків, неповнолітніми від 16 до 18 років (ст. 121 – 127, Ч. І-ІІ ст. 130 КпАП) вони підлягають адміністративній відповідальності на загальних підставах. Але у відповідності до ст. 241 КпАП до неповнолітніх можуть бути застосовані: а). зобов’язання публічно або в іншій формі просити вибачення у потерпілого; б). попередження; в). догана чи сувора догана; г). передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, що їх заміняють, або під нагляд педагогічному чи трудовому колективу з їх згоди, а також окремим громадянам на їх прохання.

У деяких випадках, відповідно до ст. 21 КпАП, особи що скоїли транспортні проступки (Ч. І ст. 129, Ч. І-ІІ ст. 130 КпАП) можуть бути звільнені від адміністративної відповідальності з передачею матеріалів на розгляд товариського суду, громадської організації чи трудового колективу, якщо з урахуванням характеру скоєння правопорушення і особи правопорушника до нього доцільно застосовувати міру громадського впливу.

Згідно зі ст. 12 КпАП військовослужбовці та особи рядового і начальницького складів органів внутрішніх справ за скоєння транспортних проступків несуть відповідальність за дисциплінарними статутами. Виключенням є порушення або невиконання, норм і стандартів, стосовно забезпечення безпеки дорожнього руху, невиконання приписів про усунення порушень таких правил, норм і стандартів (ст. 1281 КпАП) коли вони несуть адміністративну відповідальність на загальних підставах.

Правомочними суб’єктами адміністративно – юрисдикційних повноважень у справах цієї категорії виступають: керівники органів управління залізничного (ст. 224 КпАП), морського (ст. 225 КпАП), річного (ст. 226 КпАП), повітряного (ст. 228 КпАП), автомобільного і електротранспорту (ст. 229 КпАП); державної інспекції з маломірних суден (ст. 227 КпАП); адміністративні комісії органів місцевої виконавчої влади (ст.ст. 218, 219 КпАП); районні (міські) суди (судді) (ст. 221 КпАП); начальники органів внутрішніх справ (і їх заступники, начальницький та інспекторський склади державної автомобільної інспекції, дорожньо-патрульної служби, дорожньої міліції (ст. 222 КпАП); головний державний інспектор України з пожежного нагляду та його заступники, старші державні та державні інспектори з пожежного нагляду (ст. 223 КпАП).

Питання 4. Особливості цивільно-правової відповідальності за порушення та невиконання транспортних зобов’язань.

Від розглянутих транспортних правопорушень суттєво відрізняються цивільно-правові проступки. Вони мають специфічний об’єкт посягання: майнові відносини і виражаються в порушенні або невиконанні транспортних зобов’язань.

Оскільки транспортні зобов’язання є різновидом цивільно-правових, то аналогічною за характером є і відповідальність за їх порушення або неналежне виконання.

Цивільно-правова відповідальність, у тому числі і відповідальність за порушення транспортних зобов’язань, полягає в застосуванні до правопорушника (боржника) в інтересах іншої особи (кредитора) встановлених законом або договором санкцій майнового характеру: відшкодування збитків, виплату неустойки (штрафу, пені). Тобто, цивільно-правова відповідальність має два аспекти: майновий та каральний.

Цивільно-правова відповідальність носить компенсаційний характер, оскільки її мета – відновлення порушених майнових прав кредитора і тому розмір відповідальності повинен відповідати розміру завданих збитків.

Але, разом з цим, цивільно-правова майнова відповідальність за порушення транспортних засобів має свої особливості. Цю відповідальність можна назвати спеціальною у тому плані, що її правове регулювання здійснюється не тільки цивільним, а спеціальним законодавством, яке враховує специфіку діяльності транспорту. Загальні положення за невиконання або неналежне виконання зобов’язань перевозки передбачені в гл. 51, ст. 1187, ст. 1188 Цивільного кодексу , але при визначенні вини і притягненні до відповідальності перевізника за втрату, нестачу і пошкодження вантажу або багажу; порушення строків доставки вантажу та багажу необхідно керуватися транспортними кодексами чи статутами (Ч. ІІІ ст. 361, Ч. ІІ ст. 362, Ч. ІІІ ст. 364 ЦК України).

Наприклад, відповідальність перевізника за деякі порушення або неналежне виконання зобов’язань перевозки вантажів і пасажирів передбачена ст. ст. 163, 175, 182, 183, 193, 194 Кодексу торговельного мореплавства України; ст. ст. 191, 193, 195, 209, 219 Статуту внутрішнього водного транспорту; ст. ст. 92, 93, 94 Повітряного кодексу України.

Як зазначалось, формами цивільно-правової відповідальності є: відшкодування збитків і сплата неустойки.

Перша застосовується у всіх випадках порушення зобов’язання при відсутності інших вказівок у законі, друга лише тоді, коли вона встановлена для конкретного зобов’язання у нормативному порядку чи договором.

Транспортне законодавство використовує обидві ці форми, але переважною є форма сплати неустойки. Причому, розмір неустойки і спосіб визначення обсягу її стягнення різний і залежить від характеру порушення.

Необхідно зазначити, що за східні за характером порушення зобов’язань на різних видах транспорту встановлюються різні види і розміри штрафу.

Особливості цивільно-правової відповідальності за порушення зобов’язань на різних видах транспорту розглядаються в наступних розділах навчального курсу (автотранспортному, залізничному, повітряного, морському і річковому праві).

ПЛАН СЕМІНАРСЬКОГО ЗАНЯТТЯ:

1. Поняття та види транспортних правопорушень.

2. Транспортні злочини, їх характеристика та особливості.

3. Юридична відповідальність за транспортні злочини.

РЕФЕРАТ: цивільно-правові проступки та особливості відповідальності.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОГО ОПРАЦЮВАННЯ:

1. Адміністративні проступки на транспорті та відповідальність за їх скоєння.

НОРМАТИВНО-ПРАВОВІ АКТИ ТА ДО ТЕМИ:

2. Конституція України (Відомості Верховної Ради (ВВР), 1996, N 30, ст. 141 від 28 червня 1996 року).

3. Господарський кодекс України від 16 січня 2003 р.

4. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р.

5. Кримінальний кодекс України (Відомості Верховної Ради (ВВР), 2001, N 25-26, ст.131, із змінами, за станом на 07.03.2002 року).

6. Кодекс законів України про адміністративні правопорушення (Відомості Верховної Ради Української РСР (ВВР), 1984, додаток до N 51, ст.1122, 7 грудня 1984 року, із змінами та доповненнями).

7. Цивільний кодекс України (N 1540-06 від 18 липня 1963 року, із змінами і доповненнями);

8. Кодекс торговельного мореплавства України (Відомості Верховної Ради (ВВР) 1995, N 47, ст.349, від 23 травня 1995 року із змінами і доповненнями).

9. Закон України “Про Господарські суди” (Відомості Верховної Ради (ВВР), 2001, N 40, ст.194 , від 21 червня 2001 року, із змінами і доповненнями).

10. Господарський процесуальний кодекс України (Відомості Верховної Ради (ВВР), 1992, N 6, ст.56, від 6 листопада 1991 року, із змінами і доповненнями).

11. Статут автомобільного транспорту (Постанова Ради Міністрів УРСР від 27 червня 1969 р. №40).

12. Статут внутрішнього водного транспорту союзу РСР (Постанова РМ СРСР від 15 жовтня 1995 р. №801).

13. Статут залізниць України (Постанова Кабінету Міністрів України від 6 квітня 1998 р. N 457).

14. Постанова Пленуму Верховного суду України № 7, від 24 грудня 1982 року із змінами та доповненнями “Про практику застосування судами України законодавства у справах про транспортні злочини”;

15. Гончарук С.Т. Адміністративна відповідальність. – К., 1995.

1 Див. Постанову Пленуму від 24 грудня 1982 р. № 7 із змінами внесеними постановами Пленуму від 28 березня 1986 р. № 4 та від 4 червня 1993 р. № 3 // Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та цивільних справах. К., 1995. с. 181 - 184.

< Попередня Наступна >

Радник