Радник

---

РОЗДІЛ І

Тема.1 Загальні питання теорії транспортного права.

1. Поняття, предмет та система транспортного права.

2. Джерела транспортного права.

3. законність і застосування норм транспортного права.

Питання1. Поняття, предмет та система транспортного права.

Приступаючи до вивчення цієї важливої теми навчального курсу, і першого її питання зокрема, слід мати на увазі, що відносини в сфері транспорту це вид суспільних відносин, які виникають у зв’язку з діяльністю транспорту, користуванням шляхами сполучень, транспортними засобами і вимагають правового регулювання.

Виходячи з цього, можна зробити узагальнення і визначити, що транспортне право – слід розглядати як сукупність норм які регулюють суспільні відносини, що виникають у зв’язку з організацією і діяльністю транспорту, відносини між підприємствами транспорту і користувачами (юридичними і фізичними особами), а також між самими транспортними підприємствами, як одного так і різних видів транспорту.

<

p class="MsoNormal" style="margin-left: 1cm; text-indent: 1cm; line-height: 150%;">Предметом транспортного права є суспільні відносини між транспортними підприємствами і клієнтами, що виникають у зв’язку з користуванням шляхами сполучень і транспортними засобами, а також відносини між транспортними підприємствами.

З’ясовуючи це питання необхідно пам’ятати, що транспортне право не обмежується вивченням тільки тих норм, що регулюють перевезення вантажів і пасажирів чи буксировку плотів і суден, а разом з цим вивчає комплекс адміністративних, трудових, фінансових, земельних правовідносин і позадоговірних зобов’язань.

Важливо також усвідомити, що транспортне право не складає окремої галузі права.

Майнові відносини, що виникають у зв’язку з діяльністю транспорту – регулюються цивільним законодавством України, а договір перевозки виділений законодавцем в окремий інститут цивільного права. Господарсько-правові засади діяльності по перевезенню регулюються Господарським кодексом України.

Метод регулювання майнових відносин на транспорті суттєво не відрізняється від методу цивільного права.

Адміністративно-правові відносини, що виникають у сфері управління транспортом, також не мають методу, що відрізняється від методу адміністративного права.

В цілому транспортне право складається із сукупності норм різних галузей права – цивільного, господарського, адміністративного, трудового, земельного, міжнародного та інших.

Основною метою об’єднання в єдиний комплекс норм різних галузей права – є регулювання діяльності транспортної системи України і відносин, що виникають між підприємствами транспорту і користувачами.

Система транспортного права відображає особливості суспільних відносин, які воно регулює.

Відповідно до цього побудована і навчальна дисципліна, спочатку студенти повинні опанувати її загальну частину. В загальній частині розглядаються теоретичні його аспекти, організаційно-правові основи функціонування управління транспортом, поняття та структура транспортної системи, правові засади господарської діяльності підприємств транспорту, юридична відповідальність за правопорушення на транспорті.

В спеціальній частині транспортного права слід з’ясувати правові засади діяльності:

· автомобільного транспорту;

· залізничного транспорту;

· повітряного транспорту;

· морського транспорту;

· річкового транспорту;

· трубопровідного транспорту.

Питання 2. Джерела транспортного права.

Транспортне право як комплексна галузь права має свої джерела.

Слід згадати, що форма, (або джерела) права – це зовнішнє оформлення змісту загальнообов’язкових правил поведінки, які офіційно встановлені або санкціоновані державною владою або загальновизнані суспільством – правові звичаї, рішення прийняті на всенародних і місцевих референдумах.

Серед відомих чотирьох видів форм (джерел) права таких як: правовий звичай; правовий прецедент; нормативно-правовий акт; договір із нормативно-правовим змістом – два останніх є основними джерелами транспортного права.

Нормативно-правовий акт – це письмовий документ відповідного державного органу, яким встановлюються, змінюються або приймаються норми права, які за своїм змістом є правилами загального характеру.

За цією ознакою його необхідно відрізняти від інших актів, розрахованих на одноразову дію: актів застосування норм права чи індивідуальних актів.

Серед нормативно-правових актів, що є джерелами транспортного права необхідно виділити закони і підзаконні акти.

Головним джерелом транспортного права є основний закон – Конституція України, яка прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради 28 червня 1996 року.

Розглядаючи це питання слід опрацювати норми Конституції України, які закріплюють основи державного і суспільного ладу; визначають права усіх суб’єктів права власності і господарювання; право власності українського народу на землю її надра, атмосферне повітря, водні ресурси (ст. 13); визанчають обов’язки суб’єктів господарювання по забезпеченню екологічної безпеки, прав і свобод громадян. (ст. 16).

В основному законі передбачаються основні засади управління об’єктами державної власності; проведення екологічної, фінансової, цінової, інвестиційної політики та природокористування. (розділ VI).

Зазначені положення є визначними для правового регулювання діяльності транспорту.

Важливим джерелом транспортного права є цивільне законодавство України.

До прийняття нової редакції Цивільного кодексу України у 30-й главі Цивільного кодексу України були сконцентровані норми, які регулюють правовідносини що виникають при перевезенні вантажів і пасажирів.

Новий Цивільний кодекс України (вступає в дію з 1.01.2004 року) містить Главу 64 “Перевезення”, яка визначає загальні положення про перевезення (ст. 908), поняття договору (ст. ст. 909, 910), та окремі аспекти перевезень. Також Цивільний кодекс України визначив засади відповідальності володільців джерел підвищеної небезпеки (транспортних засобів) (ст. ст. 1187, 1188), встановив скорочені строки позовної давності по позовам, що випливають із відносин перевозки (ст. 258), ввів поняття “публічний договір” щодо послуг транспорту загального користування (ст. 633, ст. 915), визначив особливості відповіідальності на транспорті (ст.ст. 921- 926), врегулював відносини зберігання (ст. ст. 936, 956, 957, 972, 974, 977), відносини по транспортно-експедиційному обслуговуванню (Глава 65), відносин найму (оренди) транспортних засобів (ст.ст. 798 – 805), зберігання автотранспортних засобів (ст. 977). Цивільне законодавством передбачається відповідальність перевізників за невиконання зобов’язань, за витрату, нестачу і пошкодження вантажу або багажу.

З прийняттям Господарського кодексу України (вступає в дію з 1.01.2004 року) правове регулювання транспорту отримало додатковий розвиток. Зокрема Господарський кодекс України містить Главу 32 “Правове регулювання перевезення вантажів”, в якій регулюється перевезення вантажів, як господарська діяльність. Також Господарський кодекс України визначає основні засади господарсько-правової відповідальності в т.ч. на транспорті.

Джерелом транспортного права є цілий ряд законів, які регулюють відносини, що виникають у транспортній діяльності.

Серед них Закон України “Про транспорт” від 10.11 1994 року (із змінами і доповненнями за станом на 21.12.2000, ВВР, 2001, N 9, ст.38)  який визначає правові, економічні, організаційні та соціальні основи діяльності всіх видів транспорту в Україні. 30 червня 1993 року Верховною Радою України прийнятий Закон України “Про дорожній рух” (із змінами і доповненнями за станом від 07.02.2002, ВВР, 2002, N 29, ст.194), який визначає правові та соціальні основи, регулює суспільні відносини у сфері дорожнього руху та його безпеки, визначає права, обов’язки і відповідальність суб’єктів учасників дорожнього руху, органів державної виконавчої влади, об’єднань підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності і господарювання.

Основні правові, економічні та організаційні засади діяльності залізничного транспорту, його відносини з органами державної виконавчої влади, органами самоврядування, іншими видами транспорту, пасажирами, відправниками та одержувачами вантажів, багажу, вантажобагажу і пошти встановлені Законом України “Про залізничний транспорт”, який прийнятий Верховною Радою України 4 липня 1996 року.

Джерелом автотранспортного права є Закон України “Про автомобільний транспорт” від 05.04.2001 р. яки визначає засади діяльності автотранспортних підприємств, порядок здійснення господарювання на автотранспорті, вимоги до перевізників, до договорів на перевозку тощо.

Джерелом транспортного права є також Повітряний кодекс України, прийнятий Верховною Радою України 4 травня 1993 року (із змінами та доповненнями за станом на 15.12.99, ВВР, 2000, N 11, ст.89) .

Кодекс визначає правові засади діяльності користувачів повітряного транспорту України; державного регулювання діяльності цивільної авіації, господарської і комерційної діяльності авіації; встановлює авіації правила; визначає правові положення повітряних суден, аеродромів і аеропортів, нормує порядок сертифікації та допуску повітряних трас, польоти повітряних суден; повітряні перевезення; авіаційні роботи.

Окрім цього, Повітряний кодекс передбачає відповідальність за порушення законодавства, що регулює використання повітряного простору України, відповідальність перевізника, замовника і пасажира за невиконання обов’язків і зобов’язань.

Правові, економічні і соціальні засади діяльності морського транспорту передбачені ще одним джерелом транспортного права – Кодексом торговельного мореплавства України, який прийнятий Верховною Радою України 23 травня 1995 року (із змінами та доповненнями за станом на 21.10.97, ВВР, 1998, N 2, ст. 5) .

Нарешті ще один Закон України  - “Про трубопровідний транспорт”, від 15 травня 1996 року, який визначає правовий, економічний та організаційний порядок діяльності цього виду транспорту.

Джерелами транспортного права України є також Закон України “Про підприємства в Україні”, від 27 березня 1991 року (із змінами та доповненнями за станом на від 07.02.2002, ВВР, 2002, N 29, ст.194) (втрачає чинність з 1.01.2004 року), “Про господарські товариства” від 19 вересня 1991 року (із змінами та доповненнями за станом на від 07.03.2002), “Про підприємництво” від 7 лютого 1991 року (із змінами та доповненнями за станом на від 15.11.2001, ВВР, 2002, N 7, ст.52 )(втрачає чинність з 1.01.2004 року), Земельний кодекс України (із змінами та доповненнями за станом на 20.12.2001, ВВР, 2002, N 12-13, ст.92 ) та інші, які будуть детально розглянуті в інших темах спецкурсу.

Окрім законів, джерелами транспортного права є цілий ряд підзаконних нормативно-правових актів. Це Укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, документи національного банку України, накази міністра транспорту, деяких галузевих міністрів, керівників залізниць, портів та інші акти, прийняті на підставі та для виконання законів.

·Серед них, зокрема, як приклад, можна назвати: Укази Президента України; Постанови Кабінету міністрів України; Роз’яснення Національного банку України; Накази міністра транспорту.

·Серед джерел транспортного права особливе місце посідають Статути окремих видів транспорту.

1. Статут автомобільного транспорту затв. пост. КМ УРСР від 27.06.1969 р.  № 401.

2. Статут внутрішнього водного транспорту Союзу СРСР затв. пост. КМ Радянського Союзу 15.10.1955. № 1801.

3. Статут залізниць України (Затверджене Постановою КМУ N 457 від 6 квітня 1998 р.).

Ще одна група джерел транспортного права – охоплюється поняттям нормативно-правовий договір.

Мова йде про договори які укладаються між Україною й іншими країнами з приводу забезпечення міждержавної транспортної діяльності, а також договори між транспортними підприємствами і організаціями України і зарубіжних країн.

Це можуть бути як договори, що укладені спеціально для врегулювання правовідносин в галузі транспортної діяльності так і інші договори. У яких визначаються основні засади правового регулювання цієї сфери.

До таких договорів, можна віднести договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією від 31 травня 1997 р. та договір про відносини добросусідства і співробітництва між Україною і Румунією від 2 червня 1997 р.

Зокрема ст. 17 Договору з Російської Федерацією визначає основні напрямки співробітництва в галузі транспорту, вантажів і транспортних засобів через територію країн-учасників договору. Стаття визначає, що перевезення вантажів і пасажирів залізничним, повітряним, морським, річковим і автомобільним транспортом, операції через морські, річкові і повітряні порти, залізничні та автомобільні мережі, магістральні трубопроводи повинні бути врегульовані окремими договорами.

Питання 3. Законність і застосування норм транспортного права

В нових умовах господарювання режим законності вимагає, щоб у законах й інших нормативних актах були максимально збалансовані права та інтереси всіх суб’єктів цієї групи суспільних відносин: держави, підприємств транспорту і громадян.

1) Однією з головних вимог законності є добре продумана система правових демократичних законів та підзаконних актів, що регулюють відносини в сфері транспортних відносин.

Стосовно транспортного права цю вимогу не можна вважати реалізованою.

Хоча останнім часом законодавець вживає заходів щодо оновлення законодавства, що регулює цю галузь, але не можна визнати нормальним, що на сьогодні діє більш ніж чотириста нормативно-правових актів, більшість з яких підзаконні акти.

2) Другою вимогою законності є відповідальність підзаконних актів законам і Конституції України.

З цією вимогою теж не все гаразд, оскільки сьогодні ще діє цілий ряд нормативних актів, які були видані виходячи із відомчих інтересів і без врахування інтересів і прав користувачів транспорту.

3) Третьою вимогою законності є чітке формулювання і закріплення компетенції, прав і обов’язків державних органів, їх посадових осіб, підприємств; організацій, підприємців та громадян, їх правового статусу.

Особливою формою дотримання і виконання норм права є застосування права, тобто застосування норм права до передбачуваних ними суспільних відносин.

Норми транспортного права застосовуються до відносин, що виникають у зв’язку з діяльністю транспорту.

Кожна норма транспортного права є загальним правилом, що розповсюджується не на якийсь конкретний випадок, а на той чи інший вид відносин, на невизначену кількість однорідних випадків.

Так, ст.358 Цивільного кодексу України (діє до 1.01.2004 року) визначає, що за договором перевозки вантажу транспортна організація (перевізник) зобов’язується доставити ввірений їй відправником вантаж до пункту призначення і видати його управомоченій на одержання вантажу особі (одержувачу), а відправник зобов’язується сплатити за перевозку вантажу встановлену плату.

Ця норма передбачає не один якийсь договір перевозки, укладений між конкретним відправником: перевізником, а взагалі всякий договір перевозки.

Для правильного застосування норм транспортного законодавства необхідно знати межі дії нормативних актів в часі, в просторі і за колом осіб на яких вони розповсюджуються.

Стосовно дії нормативного акту в часі то вона починається з моменту вступу його в дію. Цей порядок передбачений ст.94 Конституції України в частині V якої зазначається, що закон набирає чинності і через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування.

Зупинення дії нормативного акту відбувається шляхом відміни його наступним актом того ж органу, або у зв’язку із закінченням терміту на який він був виданий. Дія нормативних актів в просторі полягає в тому, що закони й інші нормативні акти діють на території всієї держави, а дія деяких норм транспортного права розповсюджується на всі транспортні засоби незалежно від місця їх знаходження.

Це, наприклад має місце на морських суднах незалежно від їх перебування: в територіальних водах, в іноземних портах, чи у відкритому морі. В даному випадку діяються відповідні статути служби на суднах та дисциплінарні статути. Закони й інші нормативні акти діють відносно громадян України як на її території так і за її межами.

Громадяни України, що знаходяться за її межами, зокрема на кораблях. Відповідно до ст.38 та 69 Конституції мають  право приймати участь в виборах та референдумах, а згідно зі статтею 25 Конституції Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами.

У той же час, громадяни України, що виконують службові обов’язки на транспортних засобах і знаходяться за межами держави несуть відповідальність за законами України .

З цього приводу законодавець передбачив спеціальні норми.

Відповідно до п.8 статті 101 Кримінально-процесуального кодексу України капітани морських суден, що перебувають у далекому плаванні неділені повноваженнями органу дізнання й на них покладені обов’язки вжиття необхідних оперативно-розшукових заходів з метою виявлення ознак злочину і осіб що його вчинили та у відповідності до ст.104 кримінально-процесуального кодексу України за наявності ознак злочину, порушувати кримінальну справу і проводити слідчі дії до встановлення особи, яка його вчинила. За наявності підстав передбачених статтею 106, капітан судна наділений правом затримання підозрюваного у вчиненні злочині. Окрім цього, капітани морських суден можуть доручити проведення дізнання одному із своїх помічників або іншій особі начальницького складу екіпажу і приймати участь в слідчих діях по цій справі. Складовою частиною процесу застосування права, яки впливає на стан законності – є тлумачення норм, тобто діяльності по виявленню волі законодавця, яка закріплена в правовій нормі.

Тлумачення може бути виражене в усній і письмовій формах і мати офіційний і неофіційний характер.

Суб’єктами неофіційного тлумачення можуть бути як юристи, так і практичні працівники, зокрема працівники транспорту, громадяни, громадські організації.

Важливим для режиму законності в діяльності транспортних підприємств є офіційне тлумачення. Як випливає зі ст.147 Конституції України офіційне тлумачення Конституції та законів здійснює Конституційний суд України.

Стосовно офіційних роз’яснень державних органів, то вони мають важливе значення при застосуванні норм права у тих випадках, коли відповідний орган наділений спеціальною компетенцією. Ці акти не змінюють нормативно-правові акти, а являються лише допоміжними правовими актами, направленими на розуміння змісту норм права при їх застосуванні.

Прикладом роз’яснення нормативно-правових актів можуть бути і роз’яснення інших уповноважених на це органів: наприклад, “Роз’яснення Національного банку України від 3 серпня 1994 року, щодо впорядкування розрахунків за вантажні перевезення транспортом загального користування”.

Важливим для режиму законності в діяльності транспортних підприємств є казуальне тлумачення – коли норма роз’яснюється по конкретній справі, тобто уточнюються суб’єктивні права і обов’язки, юридичні факти і обставини в рамках конкретних правовідносин.

Воно має місце в рішеннях Вищого Господарського Суду, або Верховного суду України по конкретним справам. Наприклад, Постанова Пленуму Верховного Суду України від 4 червня 1993 року “Про практику застосування судами України законодавства про транспортні злочини”; Лист Вищого Арбітражного Суду від 18 березня 1993 р. “Про відповідальність морських портів за простої вагонів при перевезеннях експортних та імпортних вантажів”.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОГО ОПРАЦЮВАННЯ:

1. Транспортне право і галузі права.

2. Предмет і метод регулювання транспортного права.

ЛІТЕРАТУРА ДО ТЕМИ І.

· Конституція України.

· Закон України “Про транспорт” від 10 листопада 1994 р.

· Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р.

· Господарський кодекс України від 16 січня 2003 р.

· Цивільний кодекс України від 18 липня 1963 р.

Тема ІІ. Транспортні правовідносини.

Поняття та сутність транспортних правовідносин.

Система та особливості транспортних зобов’язань.

Питання 1. Поняття та сутність транспортних правовідносин.

Розгляд цього питання слід почати з з’ясування сутності правовідносин.

Правові відносини – це частина суспільних відносин, врегульованих нормами права, суб’єкти яких є носіями суб’єктивних прав і юридичних обов’язків.

Правовідношення – індивідуалізоване відношення, тобто відношення між окремими особами (гомадянами, організаціями, державнми органами, транспортнми підприємствами, підприємницькими структурами і громадянами) зв’язаними між собою правами і обов’язками, що визначають забезпечену законом міру можливої і необхідної поведінки.

Теорія права вказує на тісний зв’язок між правовою нормою і правоввим відношенням.

Норма права, по суті, є основною передумовою виникнення, зміни і припинення правовідносин. Конкретне правовідношення завжди є результатом впливу норми певної галузі права на поведінку осіб.

Правова норма створює юридичну можливість виникнення й подальшого руху  тільки тієї галузі права, в яку входить ця норма права. Тобто правовідношення пов’язане з галуззю права. Але, як ми з’ясували в попередній темі, транспортне право є особливою галуззю.

Які ж правовідносини, у зв’язку з цим, можна віднести до транспортних, які їх ознаки?

Як вже зазначалось реалізація транспортної “продукції” здійснюється на оплатній основі шляхом проведення операцій по переміщенню у просторі матеріальних цінностей і людей.

І якщо відносини по організації діяльності транспорту оформляються переважно як адміністративно-правові, то відносини в сфері надання транспортних послуг користувачам є головним в діяльності транспортних підприємств і оформлюється як цивільно-правові.

За своєю юридичною природою транспортні правовідносини мають всі ознаки цивільно-правових відносин.

Але, разом з тим, їх необхідно розглядати як різновид цивільно-правових відносин, оскільки вони мають специфічні ознаки.

Далі слід акцентувати увагу на чотирьох основних ознаках, які притаманні транспортним правовідносинам:

1. однією з сторін цих правовідносин завжди виступає транспортна організація;

2. правовідносини виникають з приводу експлуатації транспортних засобів і шляхів сполучення;

3. предметом транспортних правовідносин завжди є діяльність по наданню послуг;

4. вони виражають відносини, направлені на виконання основної транспортної функції або безпосередньо сприяють її здійсненню.

Якщо перші три ознаки мають місце і в інших відносинах, то четверта з них є спеціальною, оскільки вона притаманна виключно транспортному правовідношенню, виражає направленість цього правовідношення в цілому і надає йому ту специфічність, яка виділяє його серед інших правовідносин.

Лише наявність у правовідносинах сукупності усіх наведених вище ознак дає підстави вважати його транспортним.

Не можна відносити до транспортних ті правовідносин де наявними є тільки одна, дві або три перші ознаки, що мають загальний характер.

Сам по собі факт участі транспортного підприємства чи організації в правовідношенні не дає підстави вважати його транспортним. Прикладом цього можуть бути відносини підряду на капітальне будівництво, кредитні відносини та інші де однією з сторін може бути транспортне підприємство чи організація в яких розглянутої вище спеціальної ознаки немає.

До таких же правовідносин можна віднести зобов’язання, що грунтуються на договорах оренди транспортних засобів: рухомого складу залізниць, морських та річних суден, повітряного, автомобільного транспорту. Всі вони укладаються з приводу використання засобів перевезення, мають правову природу договорів майнового найму і не можуть бути віднесеними до транспортних правовідносин.

Прикладом цього може бути чартерне повітряне перевезення (ст. 61 Повітряного кодексу України), яке виконується на підставі договору чартера (фрахтування повітряного судна), за яким одна сторона (фрахтівник) зобов’язується надати іншій стороні фрахтувальнику за плату всю місткість одного чи кількох повітряних суден на один або кілька рейсів для повітряного перевезення пасажирів, багажу, вантажу і пошти або іншої мети, якщо це не суперечить чинному законодавству України.

Не можуть бути віднесеними до транспортних правовідносин зобов’язання, що виникають на підставі ст. 68 Повітряного Кодексу України про виконання авіаційних робіт.

Наприклад, аерофотозйомка, авіаційно-хімічні роботи, використання гелікоптерів на будівництві висотних споруд здійснюється на підставі договору на виконання цієї роботи, або разової заяви юридичної чи фізичної особи, узгодженої з органом державного регулювання діяльності авіації України.

У цьому випадку послуги у вигляді польотів повітряного судна не мають самостійного значення, а являють собою лише один із засобів виконання робіт, для чого договір і укладається.

Подібні відносини повинні регулюватися нормами договору підряду, що передбачений Цивільним Кодексом України.

Як видно з викладеного, послуга яка надається зо допомогою транспорту сама по собі не породжує транспортне правовідношення.

Все залежить від направленості послуги, від її характеру.

Ще раз зазначимо, що для визначення правовідношення транспортним необхідна спеціальна ознака, розглянута вище.

Окрім зазначеного, необхідно визначитись з правовідносинами, що виникають у зв’язку з використанням магістральних трудопроводів, якими здійснюється транспортування вуглеводнів, хімічних продуктів, води та інших продуктів і речовин з місць їх знаходження, видобутку (від промислів), виготовлення або зберігання до місць їх переробки чи споживання, перевантаження або подальшого транспортування.

Відповідно до Закону України “Про трубопровідний транспорт” від 15 травня 1996 року експлуатація трубопроводів визнається одним з різновидів транспортної діяльності, оскільки вона полягає у переміщенні в просторі матеріальних цінностей що притаманне саме транспорту.

З виробничо-економічної сторони цей вид можна назвати своєрідним оскільки він відрізняється від інших видів транспорту тим, що тут нема рухомого складу, магістральні трубопроводи одночасно є засобами доставки продукції і шляхами сполучень. Транспортування по магістральним трубопроводам необхідно розглядати не тільки як чисто транспортний процес, але і як форму постійного, на протязі довгого часу розподілу продукції споживачам за попередньою домовленістю які супроводжуються виконанням цілого ряду подібних операцій.

За юридичною природою правовідносини, що виникають при користуванні трубопроводами відрізняються від правовідносин при користуванні іншими видами транспорту.

Якщо транспортування продукції здійснюється організаціями транспорту інших видів, то вони, отримуючи продукцію для доставки, не перебирають на себе функції організації – поставщика, а виконують тільки зобов’язання по переміщенню або транспортуванню продукції.

У цьому випадку процес переміщення продукції  відокремлюється економічно і юридично в результаті чого і виникають транспортні зобов’язання.

Водночас експлуатація трубопроводів, як це випливає зі ст. 16 Закону України “Про трубопровідний транспорт” від 15.05.1996 р., є постачання споживачам продукції, яке по суті об’єднує у собі поставку і транспортування і ці відносини не можуть вважатися транспортними відносинами і повинні регулюватися нормами договору постановки, передбаченими главою 23 Цивільного Кодексу України.

Транспортними ці правовідносини можуть бути визнаними лише за умови укладення багатосторонніх договорів між організацією – постачальником (відправником) продукції; транспортною організацією у володінні (або управлінні) якої знаходиться трубопровід; та споживачами (отримувачами) продукції, які розташовані по трасі цього трубопроводу.

Теж саме можна сказати про перевозку пошти.

Якщо вона здійснюється транспортними засобами, що належать органам зв’язку, то мову про транспортне правовідношення вести не можна, оскільки це один з процесів діяльності органів зв’язку взагалі.

А у випадку, якщо пошта перевозиться транспортною організацією на своїх засобах за окремими договорами з органами зв’язку, то ми будемо мати справу з економічно відокремленим напрямком діяльності транспортного підприємства, що регулюється договором перевозки і за юридичною ознакою може бути віднесеним до транспортного правовідношення.

Можна зробити висновок, що транспортні правовідносини – це врегульовані нормами права відносини, в яких однією із сторін є транспортна організація і які виникають з метою використання засобів перевезення і шляхів сполучення і виражають основну діяльність транспорту по переміщенню, матеріальних цінностей чи людей або діяльність, що безпосередньо забезпечує її здійснення.

Правовідносини виникають, змінюються і припиняються на підставі юридичних фактів. Юридичними фактами, що породжують транспортні правовідносини є юридичні акти – договори про надання транспортних послуг, а також певною мірою плани перевезень (ст. 8 Закону України “Про залізничний транспорт”).

Керуючись нормами чинного законодавства можна виділити такі договори:

1. Договори перевозки. Різновидами договорів перевозки відповідно до 30-ї главі діючого Цивільного кодексу України та глави  64 нового Цивільного кодексу України (вступає в дію з 1.01.2004 року), глави 32 Господарського кодексу України (вступає в дію з 1.01.2004 року), ст. 6 закону України “Про транспорт”, ст. 60 Повітряного кодексу України, ст.8 закону України “Про залізничний транспорт” є:

· договір перевозки вантажу;

· договір перевозки багажу;

· договір перевозки пасажирів;

· договір перевозки пасажирів і багажу;

· договір перевозки пошти.

Суб’єктами транспортних правовідносин згідно з чинним законодавством України є управлінські структури залізничного, автомобільного, повітряного, річкового й морського транспорту, підприємства транспорту, утворені у відповідності з вимогами законів України “Про транспорт”, “Про залізничний транспорт”, “Повітряний кодекс України”, “Кодексу торгового мореплавства”, “Про підприємства в Україні”, “Про підприємства”, “Про господарські товариства” з одного боку. (Це: залізниці, судноплавні акціонерні компанії,  автотранспортні підприємства, підприємства повітряного транспорту тощо).

З іншого - суб’єктами транспортних правовідносин можуть бути юридичні та фізичні особи, користувачі транспортних засобів, що у відповідності до чинного законодавства наділені правоздатністю, дієздатністю і деліктоздатністю.

Об’єктами транспортних правовідносин є транспортні послуги по переміщенню вантажів, пасажирів, багажу, пошти у просторі.

Питання 2. Система та особливості транспортних зобов’язань.

Як ми з’ясували, найбільш розповсюдженими транспортними правовідносинами є зобов’язальні відносини, які виникають між організаціями транспорту та організаціями чи громадянами, які користуються їх послугами. Ці зобов’язання утворюють цілісну систему.

У залежності від призначення транспортних зобов’язань, які виникають між транспортними підприємствами і користувачами по перевозці вантажів зобов’язання можуть бути поділеними на основні, що безпосередньо відображають діяльність по перевозці вантажів і допоміжні, направлені на забезпечення їх виконання.

Підставою виникнення основних зобов’язань є:

1.                Договір перевозки (ст. ст. 909, 910 Цивільного кодексу України (вступає в дію з 1.01.2004 року)), ст. 8 закону України “Про залізничний транспорт”, Ч.І ст. 128  Кодексу торгового мореплавства, ст. 12 закону України “Про трубопровідний транспорт”).

2.                Державний контракт, державне замовлення (ст. 13 Господарського кодексу України, ст. 6 Закону України “Про транспорт”).

3.                План перевозки вантажів державних та громадських організацій (ст. 359 Цивільного кодексу України (діє до 01.01.2004 року), ст. 53 Статуту внутрішнього водного транспорту СРСР, ст. 18  Статуту залізниць України).

Тимчасове положення про місячне планування і організацію перевозки експортних, імпортних та транзитних грузів залізничним, морським й річковим транспортом  (затверджене постановою КМ України від 17 травня 1993 р. № 357)).

Допоміжні зобов’язання виникають:

На підставі нормативних приписів транспортного законодавства  а).зобов’язання відправника вантажів завантажувати вагони (контейнери) не нижче технічних норм, але не вище норми; б). зобов’язання відправника і одержувача вантажів зберігати  парк засобів перевезення, які є власністю транспортної організації, не допускати пошкоджень організаціями – відправниками і одержувачами – вагонів на залізничних під’їзних шляхах і на станції при навантаженні чи розвантаженні засобами цих організацій, а також пошкоджень контейнерів. Такі ж зобов’язання покладені на залізницю по відношенню до засобів перевезення що належать відправнику чи одержувачу; в). зобов’язання відправника і одержувача вантажів здійснювати навантаження та розвантаження у встановлені терміни. Ці зобов’язання передбачені Статутам залізниць, внутрішнього водного транспорту, автомобільного транспорту.

На підставі договору (до них необхідно віднести зобов’язання, підставою виникнення яких є договори на експлуатацію залізничних під’їздних шляхів, подання й придбання вагонів, а також договір транспортної експедиції.

До допоміжних зобов’язань цієї групи можна віднести також зобов’язання, що виникають з договорів на обслуговування промисловим залізничним транспортом, які укладаються між відправниками (одержувачами) вантажів і підприємствами промислового залізничного транспорту).

Розглянемо основні транспортні зобов’язання.

Договір перевезення вантажу. Як випливає із поняття договору (ст. 909 ЦК України (вступає в дію з 1.01.2004 року)) за даним зобов’язанням одна сторона (перевізник) зобов'язується доставити довірений їй другою стороною (відправником) вантаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві), а відправник зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату.

Відправниками вантажів можуть бути юридичні і фізичні особи. Перевізниками можуть бути державні транспортні організаці: морські і річкові пароплавства, автогосподарства, повітряно - транспортні підприємства, підприємницькі структури утворені відповідно до законів України “Про підприємства в Україні” (діє до 01.01.2004 року), “Про господарські товариства”, “Про підприємництво” (діє до 01.01.2004 року), Господарського кодексу України, а також фізичні особи.

Необхідно зазначити, що відповідно до ст. 8 Закону України “Про транспорт”, ст. 4 Закону України “Про підприємництво” (діє до 01.01.2004 року), ст. 9 Закону України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” внутрішні та міжнародні перевезення пасажирів і вантажів повітряним, річковим, морським, залізничним та автомобільним транспортом; агентування і фрахтування морського торговельного флоту, експлуатація об’єктів трубопровідного транспорту – здійснюється тільки на підставі спеціального дозволу (ліцензії).

З метою підвищення рівня виконання міжнародних перевезень вантажів і пасажирів Кабінет Міністрів України Постановою від 11 липня 1994 р. № 475 затвердив Положення про національного автомобільного перевізника, а постановою від 15 литопада 1996 р.  № 1397 Положення про національного повітряного перевізника.

Статус національного автомобільного перевізника надається підприємництву автомобільного транспорту Кабінетом міністрів за поданням Мінтрансу.

Цей статус надається підприємству:

·яке є юридичною особою, а основним видом його господарської діяльності є автомобільні перевезення;

·якщо не менш як 50 відсотків його рухомого складу складають автомобілі, що відповідають міжнародним технічним вимогам;

·яке здатне забезпечити управління транспортними засобами на міжнародних автомагістралях висококваліфікованими водіями, а прибутки такого підприємства за перевезення в міжнародному сполученні повинні бути не менш як 70 відсотків за останні два роки.

Національний автомобільний перевізник, відповідно до Положення, зобов’язаний забезпечувати першочергове виконання державного замовлення, державного контракту і окремих урядових завдань на автомобільні перевезення в міжнародному сполученні.

Аналогічними є вимоги і до претендентів на надання статусу національного повітряного перевізника, але водночас є й свої особливості. Зокрема, 50 відсотків майна цієї юридичної особи повинно перебувати у державній власності, її діяльність повністю відповідає вимогам Повітряного кодексу України і за останні три роки немає тяжких порушень щодо виконання польотів.

Повітряні судна цієї юридичної особи, які експлуатуються на повітряних трасах повинні відповідати міжнародним технічним вимогам. Окрім цого, претенденту необхідно мати власний сертифікат експлуатанта, товарний знак, трилітерний код ІКАО, телефонну позначку та власну перевізну документацію.

Надання такого статусу здійснюється на конкурсних засадах.

Національний повітряний перевізник зобов’язаний забезпечувати першочергове виконання обов’язків, що випливають із міжнародних договорів України, замовлень та окремих завдань Кабінету Міністрів України на повітряні перевезення.

Від імені залізниць і пароплавств договір перевозки укладають керівники станцій, портів і пристаней, від інших підприємств транспорту – органи цих юридичних осіб призначені або обрані у відповідності до їх статутів чи положень.

За своїм змістом договір перевозки є двостороннім: кожен з його учасників наділений правами і обов’язками, кожна сторона має право вимагати за свою дію відповідної дії від іншої сторони.

Договір перевозки оплатний – оскільки кожна із його сторін має за мету задоволення майнового інтересу.

Договір перевозки вважається укладеним з моменту прийняття вантажу перевізником. З цього моменту перевізник несе відповідальність за втрату, пошкодження, псування, прострочку доставки вантажу, а відправник за несвоєчасну оплату перевезення і неправильне найменування зданого до перевозки вантажу.

Договір перевозки можна вважати реальним, тобто таким, що набуває юридичного значення лише з моменту фактичної передачі вантажу контрагенту. Разом з тим слід відмітити, що з вступом в дію нового Цивільного кодексу України, розуміння договору перевозки вантажу, як реального може змінитись, оскільки, ст. 917 ЦКУ включає до зобов’язань перевізника надання транспортного засобу на перевозку, а до зобов’язань відправника – надання вантажу на первозку, тобто ті зобов’язання які виникають консенсуально.

Хоча згідно діючого ЦКУ, угода про надання автомобіля для перевозки, укладена до передачі вантажу перевізнику, і чартер (договір морської перевозки вантажу з умовою надання для перевозки усього судна або частини) вважаються консесуальними, тобто набувають юридичного значення з моменту її укладення.

Договір перевозки укладається між перевізником і відправником, як правило, на користь відсутнього одержувача і є підставою виникнення відпровідних прав і обов’язків для нього (третьої особи).

За таким договором одержувач набуває прав вимагати видачі вантажу, а у разі втрати або пошкодження – відшкодування його вартості.

Одержувач зобов’язаний прийняти і здійснити перевізні платежі не внесені відправником при здаванні вантажу для перевозки.

Право відправника покласти на одержувача обов’язок прийняти вантаж і сплатити недобір перевізних платежів має певні юридичні передумови, як от: договір між відправником і одержувачем  (найом, поставка і т.і.) або адміністративний акт (наприклад, наказ Української державної корпорації по будівництву, ремонту та утриманню автомобільних доріг про передачу устаткування одного підприємства іншому).

Як зазначалось, договір перевозки є оплатним, послуги, що надаються транспортною організацією, чи підприємством мають свою вартість.

Вантажі перевозяться за плату, причому ціна у договорах про їх перевезення визначається у відповідності з затвердженими у встановленому порядку тарифами (ст. 916 Цивільного кодексу України (діє з 01.01.2004 року) , ст.311 Господарського кодексу України, ст. 7 Закону України  “Про транспорт”) і не може бути предметом угоди сторін.

Розмір плати за перевезення вантажів залежить від ваги, відстані і способу перевозки, у зв’язку з чим законодавство вимагає від відправника правильного подання цих відомостей в транспортних документах.

Як правило, перевізні платежі й додатковий збір нараховуються при укладенні договору перевозки і відправник здійснює попередню оплату транспортної послуги. У випадках передбачених договором чи транспортними правилами, допускається переведення платежів на одержувача. При виконанні договору перевозки здійснюються розрахунки на автомобільному транспорті у випадку застосування погодинного тарифу і при користуванні автомобілями на умовах по кілометрового розрахунку.

Правові наслідки несплати перевізних платежів у встановлені договором чи правилами терміни  полягають у сплаті штрафу на залізничному і річковому транспорті; окрім цього залізниця і річкове пароплавство можуть затримати відправлення вантажів до сплати транспортної послуги, а підприємства повітряного транспорту приймають вантаж для перевезення тільки після здійснення оплати відправником.

У разі, якщо за договором перевозки на морському транспорті сплата за перевезення чи інші послуги була покладена на одержувача, перевізник може не видавати вантаж до виплати відповідних сум (оплата фрахту, оплата за простій, відшкодування витрат перевізника, пов’язаних з вантажем та ін.).

Це загальні аспекти договору перевозки. Але кожен такий договір складається з багатьох елементів серед яких:

·приймання вантажу для перевезення;

·навантаження і розвантаження;

·доставка вантажу;

·вручення вантажу одержувачу.

Пред’явленням вантажу до відправки закінчується підготовча стадія укладення договору і приймання вантажу перевізником є фактом, що свідчить про його укладення.

Кількість вантажу, що пред’являється для перевозки визначається угодою сторін або планом чи графіком перевезень.

Відправник вантажу зобов’язаний подати всі відомості стосовно нього: точне найменування за виробничим чи споживчим призначенням і властивість. Окрім цього, відправник повинен своєчасно передати перевізнику всі документи стосовно вантажу, як цього вимагають митні санітарні та інші адміністративні правила.

Водночас відправник зобов’язаний забезпечити транспортабельність вантажу: повинні бути виконаними вимоги стосовно тари, які зафіксовані у правилах перевозки окремих видів вантажів, оскільки тара має велике значення для забезпечення зберігання вантажів при перевозі, а також для виконання навантажувально-розвантажувальних робіт і раціонального використання засобів перевезення.

При прийманні вантажів, для яких встановлений вид тари і упаковки, вимоги зводяться до того, щоб вона забезпечувала повне зберігання вантажу при перевезенні. При прийнятті до перевезення вантажу з порушенням правил стосовно тари чи упаковки на перевізника може бути покладена відповідальність за пошкодження або втрату вантажу під час транспортування.

Суттєвою умовою договору, яка має велике правове значенням – є визначення ваги вантажу.

Розрахунок перевізної плати при укладенні договору перевозки і видача вантажу одержувачу як завершальна стадія договору пов’язані з визначенням ваги вантажу.

Вага вантажу може бути визначена відправником і перевізником окремо або разом. Правове значення участі представника перевізника в визначенні ваги вантажу полягає у підтвердженні достовірності ваги, яка вказана відправником в накладній.

Якщо перевізник приймає вантаж без перевірки його ваги, то у випадку зменшення ваги при видачі вантажу він може нести за це відповідальність, якщо не докаже наявність обставин, що визначають його відповідальність.

Спосіб визначення ваги встановлений транспортними статутами, кодексами і правилами перевезень. Про спосіб визначення ваги повинно бути зазначено в перевізних документах. Спосіб визначення ваги повинен бути ідентичним як при прийнятті так і  при видачі вантажу.

Одним із заходів, що забезпечує збереження вантажів при перевезенні – його маркування, яке полягає в нанесенні на вантаж надписів та умовних знаків для визначення належності вантажу і його особливостей.

Маркування є важливою умовою прийняття вантажу для перевезення і транспортним законодавством ця процедура передбачена ретельно.

Виконання правил маркування вантажів значною мірою забезпечує їх збереження, а у разі втрати перевізних документів дає можливість встановити їх належність та пункт призначення. Маркування вантажу здійснюється відправником і незалежно від цього транспортною організацією.

Важливими елементами зобов’язань перевозки є навантаження і розвантаження. Обов’язки по розвантаженню і навантаженню розподіляються таким чином:

·навантаження і розвантаження здійснюється засобами транспортних організацій на складах і шляхах загального користування, які знаходяться у віданні транспортних організацій;

·навантаження і розвантаження здійснюється засобами відправників і одержувачів у місцях незагального користування, за межами вантажних договорів, станцій портів пристаней, на під’їзних шляхах і пристанях відправників і одержувачів.

Особливості навантаження і розвантаження регламентовані правилами перевозки вантажів залізничним, автомобільним, повітряним, морським і річковим транспортом.

Окрім цього, транспортне законодавство встановлює нормативні строки навантаження і розвантаження вантажів. У деяких випадках, термін, протягом якого вантаж повинен бути навантажений чи вивантажений, може бути визначений угодою сторін. Початком терміну навантаження і розвантаження вважається момент надання засобів перевезення для навантаження чи розвантаження. Задля боротьби з нераціональним використанням засобів перевезень практично на всіх видах транспорту (крім повітряного) існує система санкцій (у вигляді штрафів) за несвоєчасне виконання навантажувально-розвантажувальних робіт.

Однією з умов збереження вантажу при перевезенні є його правильне розміщення, улаштування і кріплення при навантаженні. Відповідальність за це покладається на сторону, яка здійснює навантаження. Але вказівки перевізника відносно завантаження, кріплення і сепарації вантажу обов’язкові для юридичних і фізичних осіб, які виконують вантажні роботи (зокрема ст. 146 КТМ України).

Після закінчення вантажних робіт  одержувачем вантажу засоби перевезення повинні бути очищені, а в необхідних випадках, на вимогу перевізника, помиті і піддані дегазації, дезинсекції або дезинфекції. Якщо ці заходи не будуть здійснені, транспортна організація має право відмовитися від прийняття неочищених засобів перевезень і стягнути з одержувача вантажу штраф за їх простій з цього приводу.

Доставка вантажу в пункт призначення – основний обов’язок перевізника. Він повинен забезпечити доставку вантажу у терміни  передбачені транспортним законодавством або угодою сторін.

Вручення вантажу одержувачу завершує виконання договору перевозки. Перевізник зобов’язаний повідомити одержувача про час і адресу прибуття вантажу. Порядок повідомлення встановлюється перевізником і узгоджується з одержувачем.

Останній зобов’язаний одержати вантаж, який прибув на його адресу. Ця процедура здійснюється шляхом розкредитації документації товарною конторою станції чи порту, яка вносить в перевізні документи відповідні відомості про видачу прибулого вантажу.

З моменту видачі вантажу і відповідного про це документального підтвердження припиняється відповідальність перевізника за збереження вантажу, починається перебіг строку позовної давності.

В залежності від виду транспорту і засобів перевезення можна виділити такі договори перевозки:  договір залізничної перевозки, по внутрішнім водним шляхам , повітряної, морської та автомобільної перевозки.

Залізничні перевозки  і перевозки внутрішнім водним транспортом поділяються на перевозки місцевого і прямого сполучення.

Перевозкою місцевого залізничного сполучення є перевозка між станціями однієї залізниці, а перевозкою прямого залізничного сполучення – між станціями різних залізниць.

Перевозкою місцевого сполучення по внутрішнім водним шляхам вважається перевозка на суднах порту або пристані в межах закріплених за ними районів діяльності; перевозкою в прямому водному сполученні – між різними портами. Морські перевезення поділяються на каботажні (перевезення між портами України) та міжнародні.

Існує ще один вид перевозки: перевозка вантажів у прямому змішаному сполученні – тобто, перевозка вантажів у якій приймають участь різні види транспорту. (Насамперед, залізнично-автомобільні, залізнично-водні перевозки).

При здійсненні такої перевозки вантаж з одного виду транспорту на інший передається без участі вантажовласника. Правовою особливістю договору перевозки вантажу у прямому змішаному сполученні є її оформлення одним транспортним документом на весь шлях слідування  від пункту відправки до пункту призначення, незалежно від кількості й виду транспортних організацій, які приймають участь у перевезенні.

Вантажовідправник укладає договір перевозки у прямому змішаному сполученні з транспортною організацією пункту відправлення. Ця організація виступає представником всіх транспортних організацій, що приймають участь у перевозці, але різні види транспорту виступають у цьому випадку як самостійні учасники відносин, які виконують зобов’язання кожен на своїй дільниці.

Статути залізниць  і внутрішнього водного транспорту передбачають спеціальні норми, які регулюють перевозки у прямому змішаному сполученні.

Всі договори перевозки вантажів укладаються в письмовій формі, складаються перевізні документи: накладна; при перевозці грузовантажу – іменна багажна квитанція; документами, що підтверджують наявність і зміст договору морського перевезення  вантажу є рейсовий чартер, коносамент інші документи.

Зміст перевізних документів та їх форма встановлюються транспортними кодексами і статутами, а також правилами перевезень.

З основною діяльністю транспорту по перевезенню вантажів тісно пов’язане експедиційне обслуговування, яке постає у цьому процесі як допоміжна діяльність.

Цивільний кодекс України (вступає в дію з 01.01.2004 року) визначив правове регулювання договору транспортного експедирування в Главі 65 та ст. 316 Господарського кодексу України.

Згідно ст. 929 Цивільного кодексу України за договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов'язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов'язаних з перевезенням вантажу.

Договором транспортного експедирування може бути встановлено обов'язок експедитора організувати перевезення вантажу транспортом і за маршрутом, вибраним експедитором або клієнтом, зобов'язання експедитора укласти від свого імені або від імені клієнта договір перевезення вантажу, забезпечити відправку і одержання вантажу, а також інші зобов'язання, пов'язані з перевезенням, в т.ч. додаткові послуги експедитора (перевірка кількості та стану вантажу, його завантаження та вивантаження, сплата мита, зборів і витрат, покладених на клієнта, зберігання вантажу до його одержання у пункті призначення, одержання необхідних для експорту та імпорту документів, виконання митних формальностей тощо).

Правове регулювання зобов’язань з експедирування поширюється також на випадки, коли обов'язки експедитора виконуються перевізником.

Договір транспортного експедирування укладається у письмовій формі. Клієнт повинен видати експедиторові довіреність, якщо вона є необхідною для виконання його обов'язків.

Відносини по транспортно-експедиційному обслуговуванню регулюються цим договором, а також вимог спеціальних актів, які регламентують порядок і умови надання подібних послуг. (Наприклад, Правила здійснення транспортно-експедиційної діяльності під час перевезення зовнішньо-торговельних і транзитних вантажів, затверджені постановою КМ України № 770 від 21 вересня 1993 р.).

Права і обов’язки сторін за договором експедиції полягають в зобов’язанні експедитора здійснити доручені операції і обов’язку клієнта сплатити встановлену плату  за ту чи іншу послугу. Операції, які доручені експедитору, можуть бути різними: підготовка та відправлення вантажів, проведення взаєморозрахунків, контроль за проходженням і одержанням вантажів та інше, але у всякому договорі експедиції вони включають укладення договору перевозки або завершення договору перевозки і дії, що сприяють цим операціям.

Відповідальність сторін за договором експедиції регулюється Цивільним кодексом України (Глава 65) (вступає в дію з 01.01.2004 року), згідно з загальними правилами зобов’язального права та умовами транспортно-експедиційних договорів. Межі і розміри відповідальності за договором  експедиції визначаються у відповідності з транспортними статутами, кодексами й іншими нормативними актами.

Договір перевезення пасажира та багажу. Згідно ст. 910 ЦК України (вступає в дію з 1.01.2004 року) за договором перевезення пасажира одна сторона (перевізник) зобов'язується перевезти другу сторону (пасажира) до пункту призначення, а в разі здавання багажу - також доставити багаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання багажу, а пасажир зобов'язується сплатити встановлену плату за проїзд, а у разі здавання багажу - також за його провезення.

Детально відносини з перевозки пасажирів і багажу регламентуються в транспортних статутах, кодексах і правилах, які діють на залізничному, автомобільному, повітряному, морському і річковому транспорті. Зокрема, пасажир зобов’язується не тільки сплатити за проїзд встановлену плату і виконувати правила користування транспортними засобами.

Договір перевозки пасажира є оплатним, оскільки пасажир сплачує перевізнику встановлену плату, і двостороннім, оскільки кожна із сторін має як права так і обов’язки: пасажир має право на перевозку, але зобов’язаний сплатити за проїзд плату, а перевізник має право на отримання плати, але зобов’язаний надати послугу (виконати перевозку).

Документом, що свідчить про укладення цього виду договору є квиток на проїзд. Виключенням є легкове немаршрутне таксі, де укладання договору здійснюється в усній формі пасажира з водієм, а сплата за проїзд здійснюється після надання транспортної послуги.

У квитку на проїзд вказуються основні умови договору: пункт призначення, ціна послуги, дата і час її виконання, назва станції (пункту) відправлення транспортного засобу та інше.

На повітряному транспорті видаються іменні квитки і у разі їх передачі іншим особам такий договір уважається недійсним.

Всі перевозки пасажирів (практично всіх видів транспорту) поділяються на декілька видів, кожна з яких має свою правову специфіку.

Зокрема, на залізничному транспорті є перевозки дальні і приміські; на річковому транспорті: транзитні, місцеві, приміські, в межах міста, переправи; автомобільні перевозки пасажирів поділяються на міжміські, міські і приміські, а також перевозки маршрутними і вантажно-пасажирськими таксомоторами.

Однією стороною такого договору є транспортна організація, а іншою – пасажир, яким уважається особа, що має проїзний квиток.

Безквитковий проїзд не породжує ніяких прав і обов’язків. Перевізник зобов’язаний надати пасажиру вказане у білеті місце. У виняткових випадках у разі ненадання місця  у вагоні згідно з придбаним квитком транспортна організація (зокрема, залізниця – п. 59 Порядку обслуговування громадян залізничним транспортом (Затвердженого ПКМУ від 19 березня 1997 р. N 252) зобов’язана надати пасажиру за його згодою місце в іншому вагоні, можливо, і вищої категорії, але без додаткової оплати. Якщо пасажиру надається місце нижчої категорії, йому повертається різниця вартості проїзду.

Разом з пасажиром на один квиток можуть перевозитися діти до 5 років, транспортне законодавство передбачає можливість зупинки пасажира з продовженням терміну дійсності квитка. У договорі перевозки пасажира певну роль відіграє спосіб здійснення перевозки. Перевізник зобов’язаний надати пасажиру певні послуги на вокзалах, в аеропортах, а також забезпечити безпеку руху.

Серед послуг які повинна надати транспортна організація, законодавство передбачає облаштування залів чекання, камер схову, багажних і вантажних сховищ, кімнат для тривалого відпочинку, кімнат для матері і дитини; забезпечення у поїздах не лише трьох разів на день чаєм, а також інші послуги.

У випадках, якщо пасажир відмовляється здійснити поїздку і своєчасно повертає квиток, йому повертається вартість проїзного квитка з утриманням у деяких випадках певної суми. Перевозка пасажира повинна бути здійснена у визначений термін, який передбачений розкладом, але за його порушення перевізником транспортне законодавство відповідальності не передбачає.

Має деякі особливості і договір перевозки багажу. Багаж необхідно відрізняти від ручної поклажі, яка не приймається перевізником, а лише допускається до перевезення під особистою відповідальністю пасажира. Ручна поклажа перевозиться в межах вагових норм, які передбачені правилами перевозки.

Перевезення багажу здійснюється за умови оформлення спеціального договору між перевізником та особою, з якою транспортна організація уклала договір перевозки.

За цим договором перевізник зобов’язується доставити багаж у пункти призначення й видати його управомоченій особі, а пасажир зобов’язується сплатити за це встановлену плату. Даний договір є двостороннім і уважається укладеним з моменту здачі пасажиром відповідного майна перевізнику.

Перевозка багажу оформляється  видачею пасажиру багажної квитанції, а перевезення багажу здійснюється у тому ж транспортному засобі у якому їде пасажир.

Оплата за багаж здійснюється при його здачі перевізнику і визначенні його ваги. Пасажир зобов’язаний своєчасно отримати багаж, доставлений у пункт призначення де він зберігається безкоштовно на протязі 24 годин. За подальше зберігання пасажир повинен сплатити відповідну грошову суму.

Слід також відмітити, що новий Цивільний кодекс України ввів поняття “публічний договір” (ст. 633).  Дано визначення, що публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Поняття публічний договір може застосовуватись до всіх видів перевезень, зокрема, ті його положення які визначають, що:  умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги; підприємець не має права надавати переваги одному споживачеві перед іншим щодо укладення публічного договору, якщо інше не встановлено законом, тощо.

ПЛАН СЕМІНАРСЬКОГО ЗАНЯТТЯ

1. Поняття, ознаки та характеристика транспортних правовідносин.

2. Підстави виникнення, зміни та припинення транспортних правовідносин.

3. Система та зміст транспортних зобов’язань.

4. Договір перевезення вантажу, його форма, види та елементи.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОГО ОПРАЦЮВАННЯ:

1. Види перевезень вантажів залізничним, повітряним, автомобільним, морським і річковим транспортом.

2. Особливості договорів перевезення пасажирів і багагажу.

3. Правове регулювання транспортно-експедиційного обслуговування.

4. Договір перевозки пошти.

НОРМАТИВНО-ПРАВОВІ АКТИ ТА ДО ТЕМИ:

1. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р.

2. Закон України “Про транспорт” від 10 листопада 1994 р.

3. Господарський кодекс України від 16 січня 2003 р.

4. Цивільний кодекс України від 18 липня 1963 р.

< Попередня   Наступна >