Радник

Динамічний розвиток трудового законодавства Ук­раїни про працю охоплює широкий аспект суспільних відносин. Але в законодавчому порядку поняття суб'єкта трудового права не дається.

Юридична наука виробила загальне поняття суб'єкта трудового права як конкретної особи або ор­ганізації, наділеної здатністю мати суб'єктивні права та юридичні обов'язки1.

Суб'єктами трудового права є учасники суспільних відносин, визначені трудовим законодавством, які мо­жуть володіти трудовими правами й обов'язками та реалізувати їх.

Сама можливість бути суб'єктом трудового права обумовлена наявністю трудової правоздатності й тру­дової дієздатності. Ці два правових явища в трудово­му праві нерозривні на відміну від цивільного права, у якому правоздатним громадянин стає з дня наро­дження, а дієздатність у повному обсязі настає з до­сягненням 18-річного віку. У трудовому праві праців­ник володіє єдиною правосуб'єктністю і в повному об­сязі — з досягненням 16-річного віку, а в окремих передбачених законом випадках — з 15-і 14-річного віку (ст. 188 КЗпП України).

В основу класифікації всіх можливих суб'єктів трудового права можна покласти різні ознаки. На­приклад, у найширшому розумінні за такою ознакою, як види осіб, суб'єкти трудового права класифікують­ся на два види: фізичні особи та юридичні особи.

Кожний із цих видів має як спільні, так і особливі риси. Наприклад, фізичні особи можуть бути суб'єктами трудового права лише з досягненням вста­новленого законом віку або, крім того, ще й за наявно­сті певної професійної підготовки (це стосується ліка­рів, водіїв тощо) чи складного юридичного факту (для виборних працівників, працівників, котрі призначаю­ться або затверджуються на відповідну посаду).

Особливими рисами юридичних осіб як суб'єктів трудового права є такі: а) організаційна єдність; б) відокремленість майна; в) наявність фонду оплати праці та права ним розпоряджатися; г) самостійна відпові­дальність перед другою стороною трудового

Спільність правового положення фізичних і юри­дичних осіб як суб'єктів трудового права виявляється: а) в обов'язковому додержанні норм трудового зако­нодавства; б) у належності до державного устрою; в) у можливості фізичної особи в окремих випадках бути роботодавцем.

Детальніша класифікація суб'єктів трудового пра­ва правомірна й за такою ознакою, як учасники тру­дових відносин. До них належать: 1) працівники (ро­бітники і службовці); 2) роботодавці (підприємства, установи, організації будь-якої форми власності і фі­зичні особи); 3) трудові колективи; 4) професійні спіл­ки; 5) правоохоронні органи (КТС, суд, примирна ко­місія, трудовий арбітраж, органи нагляду і контролю за додержанням норм з охорони праці й трудового за­конодавства).

Усі названі суб'єкти трудового права мають певний правовий статус, а точніше, правове положення, ви­значене трудовим законодавством: 1) наявність тру­дової правосуб'єктності; 2) визначеність основних прав і обов'язків; 3) юридичні гарантії трудових прав і обов'язків; 4) відповідальність у разі порушення тру­дових обов'язків.

Головним суб'єктом трудового права є працівники (робітники та службовці), їх правовий статус пере­важно єдиний для всіх працівників, де б вони не пра­цювали. Винятком є лише три категорії працівників: жінки, неповнолітні та працівники з пониженою пра­цездатністю (інваліди, пенсіонери, ветерани праці), їх правовий статус відображає підвищені гарантії права на працю, підвищений захист їх організму від шкід­ливих факторів, пов'язаних з виробництвом. Такий захист починається з моменту прийняття цих праців­ників на роботу, проявляючись у забороні застосуван­ня їх праці на шкідливих, важких і підземних роботах.

Основа правового положення працівників визначе­на ст. 43 Конституції України та ст. 2, 2-1 КЗпП Украї­ни, де встановлені найголовніші трудові права праців­ників. Наприклад, працівник може реалізувати право на працю з досягненням 16-річного віку, а в окремих ви­падках — 15-річного і навіть 14-річного віку, але лише з дозволу одного з батьків або особи, що їх заміняє.

Новою суттєвою ознакою правового положення працівників як суб'єктів трудового права є заборона використання примусової праці. Лише обопільна до­мовленість працівника і власника засобів виробництва (роботодавця) сприяє вільному й рівноправному всту­пу в трудові відносини.

Важливим суб'єктом трудового права є власник або уповноважений ним орган — роботодавці будь-якої форми власності, дозволеної чинним законодавством України. Ними можуть бути підприємства, установи, організації — державні, колективні чи індивідуальні, котрі наділені спеціальною трудовою правосуб'єктністю відповідно до їх завдань, визначених статутами чи положеннями про них.

Трудова правосуб'єктність підприємства як су­б'єкта трудового права — роботодавця, характери­зується тим, що підприємство, як правило, повинно мати статус юридичної особи1, фонд оплати праці та визначати чисельність і штати працівників.

Правовий статус підприємств визначається Зако­ном України "Про підприємства в Україні" від 27 берез­ня 1991 р.1, в якому відображено особливості їх діяльно­сті, регламентовано права й обов'язки, види підпри­ємств, а також можливість здійснювати підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації працівни­ків безпосередньо на виробництві, раціонально вико­ристовувати їхню працю, створювати для них належ­ні та безпечні умови праці тощо.

Правове положення державних підприємств як суб'єктів трудового права дає певні права адміністра­ції, до складу якої входить керівник і всі посадові осо­би (головні спеціалісти, керівники структурних під­розділів і служб тощо). Саме вона є посередником в організаційно-управлінських відносинах з трудовим колективом, профспілковим комітетом та іншими гро­мадськими формуваннями.

Правовий статус роботодавця включає не лише його правосуб'єктність щодо надання роботи, а й ос­новні трудові права й обов'язки стосовно кожного працівника і трудового колективу в цілому. Зокрема, це прийняття працівників на роботу, а в разі потреби — зміна трудових відносин чи їх припинення відповідно до чинного трудового законодавства.

Трудовий колектив як суб'єкт трудового права має реальний вплив на державних і колективних підпри­ємствах. Його правовий статус визначений спеціаль­ним Законом України "Про порядок вирішення ко­лективних трудових спорів (конфліктів)" від 3 берез­ня 1998р.2, гл. XVI-A КЗпП України і ст. 15 Закону України "Про підприємства в Україні" від 27 березня 1991 р.

Згідно із законом трудовий колектив підприємства утворюють усі громадяни, які своєю працею беруть участь у його діяльності на основі трудового договору (контракту, угоди), а також інших форм, що регулю­ють трудові відносини працівника з підприємством (ст. 15 Закону України "Про підприємства в Україні", ст. 252-1 КЗпП України).

У зазначених законах чітко виокремлюються два підходи щодо визначення видів трудового колективу. Згідно з першим підходом розрізняють: а) єдиний тру­довий колектив підприємства; б) трудовий колектив цеху, відділу, дільниці, бригади та інших підрозділів.

Другий підхід характеризує повноваження само­врядування трудових колективів і поділяє їх на такі: а) трудовий колектив підприємства з правом найман­ня робочої сили; б) трудовий колектив, у якому частка державного майна перевищує 50 відсотків (повнова­женнями такого колективу є внесення змін чи допов­нень до статуту підприємства, визначення умов най­мання керівника, виокремлення зі складу підприємст­ва структурних підрозділів для створення нового підприємства тощо); в) трудовий колектив на правах співвласника за умови часткового викупу майна під­приємства; г) трудовий колектив як колективний власник після повного викупу майна підприємства.

Правовий статус будь-якого виду трудового ко­лективу щодо його трудової правосуб'єктності визна­чається зазначеними раніше законами, а також ста­тутом чи положенням, де закріплюються його повно­важення й органи, що їх здійснюють. Наприклад, до органів трудового колективу належать: а) загальні збори (конференція); б) рада трудового колективу як постійно діючий орган.

Відповідно до повноважень і завдань трудовий ко­лектив виконує такі основні функції: а) економічну (організація сумісної праці, поліпшення її умов); б) со­ціальну; в) політичну; г) виховну (моральне виховання своїх членів, виховання в них сумлінного ставлення до праці).

Важлива роль у регулюванні трудових відносин належить також профспілкам як суб'єктам трудового права.

Профспілка — добровільна громадська організація, що об'єднує працівників за їх суспільними інтересами згідно з родом їхньої діяльності у виробничій і невиробничій сфері з метою захисту трудових і соціаль­но-економічних прав і законних інтересів своїх членів.

Правовий статус профспілок в Україні визначаєть­ся ст. 36 Конституції України, ст. 243-252 гл. XVI КЗпП України та іншими нормами права, зокрема За­коном України "Про професійні спілки, їх права та га­рантії діяльності", прийнятим Верховною Радою Ук­раїни 15 вересня 1999 року, Статутами профспілок тощо, в яких визначаються їх головні завдання — за­хист прав і законних інтересів працівників.

Професійні спілки виконують свою основну функ­цію щодо захисту трудових прав і законних інтересів працівників, поновлення їхніх порушених прав, вста­новлення високого рівня умов праці, побуту тощо.

Безпосередньо повноваження профспілок здій­снюються постійно діючими органами, до яких нале­жать: 1) Федерація профспілок України; 2) обласні ради профспілок; 3) профспілка Автономної Респуб­ліки Крим; 4) міські ради профспілок (міст Києва і Се­вастополя); 5) центральні комітети профспілок міні­стерств і відомств; 6) незалежні профспілки окремих галузей виробництва (металургів, гірників, науковців тощо); 7) районні комітети профспілок (комунального господарства, вчителів та ін.); 8) первинні профспілко­ві комітети (профкоми).

Правовий статус профспілок як суб'єктів трудово­го права найсуттєвіше виражений в їхніх основних правах на трьох етапах, а саме: 1) виникнення трудо­вих відносин (прийняття на роботу неповнолітніх лише за згодою профкому, встановлення випробу­вального строку до 6 місяців згідно зі ст. 27 КЗпП Ук­раїни); 2) існування трудових відносин; 3) припинення трудових відносин. Це представницькі права при ук­ладенні • колективного договору, при звільненні пра­цівника — члена профспілки.

Практично за обсягом умовно розрізняють такі права профкому:

1) на захист права на працю (участь у формуванні державної політики зайнятості населення, кон­троль за станом зайнятості тощо);

2) на соціальний захист працюючих у галузі опла­ти праці, охорони праці, побутових умов тощо;

3) на нагляд і контроль за охороною праці й до­триманням норм трудового законодавства (роз­слідування нещасних випадків на виробництві, зміщення з посади керівних працівників (ст. 45 КЗпП України);

4) на участь в управлінні державним соціальним стра­хуванням (ст. 224 КЗпП України) — надання пу­тівок, визначення допомоги з приводу тимчасо­вої непрацездатності, призначення пенсій тощо (гл. XVII КЗпП України).

Професійні спілки здійснюють повноваження, по­єднуючи свої права з правами власника підприємства, трудового колективу чи конкретного працівника. Ви­ходячи з цього права профспілок у галузі праці поді­ляються на такі: 1) дорадчі, коли адміністрація по­передньо повідомляє профспілку про необхідність ви­словити свою думку з приводу якоїсь правозастосовчої дії; 2) погоджувального характеру (прийняття не­повнолітнього на роботу); 3) на спільне вирішення певних питань (спільна підготовка й укладення ко­лективного договору); 4) виключної компетенції, що належать лише профспілкам (призначення допомоги у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, надання путівок до санаторіїв тощо).

Професійні спілки як суб'єкти трудового права ма­ють також відповідні гарантії своїх прав. Вони стосу­ються: 1) сфери виробництва, праці, побуту, культу­ри, участі в управлінні підприємством тощо (ст. 244-251 КЗпП України); 2) конкретних виборних профспілкових працівників (керівників профспілко­вих комітетів, членів профкому, ради підприємства чи ради трудового колективу) (ст. 252 КЗпП України). За­значені гарантії сприяють активізації виборних проф­спілкових лідерів у захисті прав працівників, оскільки закон зобов'язує роботодавця погоджувати свої дії щодо переведення чи звільнення профспілкових ліде­рів з їх колективним органом — профкомом чи проф­спілковим об'єднанням.