Радник

---

Відповідно до ст. 43 Конституції України 1996 р. "кожен має право на належні, безпечні і здорові умо­ви праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом". Це основні положення щодо реалізації пра­ва громадян на працю, забезпечення працівникам без­пеки, гігієни праці та здорового виробничого середо­вища і єдиного порядку організації охорони праці в Україні.

Правове забезпечення охорони праці крім консти­туційних норм визначають норми КЗпП України, За­кон України "Про охорону праці" від 14 жовтня 1992 р.1 (в редакції Закону від 21 листопада 2002 р.)2 та інші підзаконні правові норми з охорони праці.

З урахуванням умов праці (важкі, шкідливі), пси­хофізіологічних особливостей працівника (жінка, не­повнолітній, інвалід) система законодавства з охорони праці включає загальні та спеціальні правові норми. Саме це й зумовлює визначення охорони праці в ши­рокому та вузькому розумінні. У ст. 1 Закону України "Про охорону праці" охорона праці розглядається як система правових, соціально-економічних, організаційно-технічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збереження здоров'я і працездатності людини у процесі праці. Це поняття охорони праці в широкому розумінні, оскільки воно включає великомасштабні заходи щодо забезпечення безпечних і здорових умов праці: правові, економічні, організаційно-технічні, лікувально-профілактичні то­що. У вузькому ж розумінні охорона праці — це систе­ма правових заходів і засобів забезпечення безпеч­ного життя і здоров'я працівників у процесі праці на виробництві, у тому числі й правових норм щодо оздо­ровлення та поліпшення умов праці. У такому розу­мінні охорона праці є одним із принципів трудового права, суб'єктивним правом працівника на належні умови праці, правовим інститутом.

Як система правових норм, що входить до визна­чення охорони праці в широкому та вузькому розу­мінні, вона формує самостійний інститут особливої частини трудового права України

. До основних норм права такого інституту належать: а) КЗпП України; б) Закон України "Про охорону праці"; в) Основи за­конодавства України про охорону здоров'я; г) спеці­альні положення, правила, стандарти, інструкції тощо. За загальною класифікацією система норм з охорони праці поділяється на дві групи: норми загаль­ного характеру та спеціальні норми. За сферою поширення це норми права, що охоплюють: 1) усю терито­рію України; 2) відповідні підприємства; 3) відповідне коло працівників.

Правова організація охорони праці має комплекс­ний характер, відбиваючи три взаємозумовлених ас­пекти, що й визначають її сутність для сторін трудо­вих правовідносин. По-перше, охорона праці має соці­альне значення, включаючи: а) охорону життя та здоров'я працівника (ст. 4 Закону України "Про охо­рону праці"); б) збереження працездатності, трудово­го довголіття працівника; в) гуманізацію праці.

По-друге, охорона праці має економічне значення, що виявляється у таких процесах: а) скорочення втрат робочого часу та економії фонду соціального страхування, оскільки за належної охорони праці трапляється менше виробничих травм, професійних захворювань тощо; б) зростання продуктивності праці працівників, а разом з цим і зростання виробництва та розвиток економіки країни.

По-третє, правове значення охорони праці полягає в тому, що правові норми з охорони праці сприяють можливості: а) працювати за здібностями (з ураху­ванням умов праці, фізіологічних особливостей пра­цюючих жінок, неповнолітніх, осіб з пониженою пра­цездатністю тощо); б) визначати правовий статус пра­цівника, включаючи право на охорону праці, його гарантії та захист; в) утвердження охорони праці як важливого елемента трудових правовідносин праців­ника з роботодавцем (адміністрацією) у забезпеченні охорони праці на робочому місці.

Центральне місце в системі охорони праці посіда­ють працівники, тому й норми права визначають як зміст і гарантії права працівників на охорону праці. Такі гарантії реалізуються у процесі праці і включа­ють комплекс правомочностей, зокрема права: 1) на безпечні умови праці під час роботи на виробництві (ст. 6 Закону України "Про охорону праці"); 2) на соці­альне страхування від нещасних випадків та профе­сійних захворювань (ст. 5 Закону); 3) на пільги і ком­пенсації за важкі та шкідливі умови праці (ст. 7 Закону); 4) на забезпечення спецодягом та іншими засобами ін­дивідуального захисту, мийними та знешкоджувальни­ми засобами (ст. 18 Закону); 5) на компенсацію влас­ником матеріальної та моральної шкоди працівникові в разі ушкодження його здоров'я (ст. 9, 12 Закону). Зміст права на охорону праці зумовлений цими гаран­тіями. Наприклад, виплата компенсації працівникові за втрату здоров'я чи травми здійснюється лише тоді, коли ушкодження його здоров'я пов'язане з виконан­ням трудових обов'язків. Право на охорону праці та­кож передбачає відмову працівника від дорученої ро­боти, якщо виробнича ситуація небезпечна для його життя чи здоров'я або для людей, які його оточують, і навколишнього природного середовища (ч. II ст. 6 За­кону "Про охорону праці").

За Конституцією України (ст. 24) жінки мають рівні з чоловіками права щодо праці та винагороди за неї. Працюючі жінки мають можливість поєднувати пра­цю з материнством. Система норм з охорони праці жі­нок має особливий характер. Одна група цих норм, з огляду на особливості жіночого організму, забороняє залучення й застосування жіночої праці на важких, небезпечних і нічних роботах, обмежує застосування праці жінок у нічний час. Інша група передбачає охо­рону праці жінок у зв'язку з материнством. Це вста­новлення знижених норм виробітку вагітним жінкам відповідно до медичного висновку, а працівниці, які мають дітей віком від трьох до 14 років або дитину-інваліда, не можуть залучатися до надурочних робіт або направлятись у відрядження без їхньої згоди (ст. 177 КЗпП України).

Додаткові пільги для жінок у зв'язку з материнст­вом передбачають надання відпусток і перерв для го­дування дитини та низку інших. Так, у зв'язку з ва­гітністю та пологами встановлена відпустка строком на 70 календарних днів до пологів і на 56 календарних Днів після пологів, а в разі народження двох і більше дітей — на 70 календарних днів (ст. 179 КЗпП Украї­ни). Така відпустка обчислюється сумарно й надаєть­ся жінкам повністю незалежно від кількості днів, фактично використаних до пологів. Жінкам-працівницям передбачені й інші додаткові пільги в галузі праці.

Особливе місце в системі правових норм посідають норми з охорони праці молоді. Це спеціальні норми, які умовно класифікуються за двома групами. Перша група об'єднує норми, що сприяють залученню непов­нолітніх у сферу праці, встановлення для підпри­ємств броні щодо прийняття молоді на роботу чи про­фесійне навчання на виробництві. До другої групи на­лежать норми, що забороняють працю молоді віком до 18 років на важких, небезпечних і шкідливих роботах, обмежують вік прийняття молоді на роботу, як прави­ло, до 16 років, і лише у виняткових випадках дозво­ляють приймати на роботу молодь з 15 та 14 років за згодою батьків. Неповнолітні (до 18 років) працівники у трудових правовідносинах прирівнюються у правах до повнолітніх (ст. 187 КЗпП України). Вони приймаю­ться на роботу тільки після попереднього медичного огляду і в подальшому, до досягнення 21 року, щороку проходять медичний огляд (ст. 191 КЗпП України). Для неповнолітніх встановлено скорочений робочий час, їх заборонено залучати до нічних, надурочних робіт і робіт у вихідні дні. їм передбачена відпустка тривалістю 31 календарний день з використанням у літній час або, за бажанням неповнолітнього, у будь-який інший час.

Чинне законодавство про працю передбачає полег­шені умови праці також для працівників з пониженою працездатністю. До таких осіб належать інваліди та пенсіонери. Відповідно до закону власник або уповно­важений ним орган зобов'язаний організувати навчання перекваліфікацію та працевлаштування інва­лідів згідно з медичним висновком, встановити на прохання інваліда неповний робочий час (день чи тиждень) та створити пільгові умови праці. Залучати інвалідів до надурочних робіт, праці в нічний час без їхньої згоди не допускається (ст. 172 КЗпП України, ст. 19, 20 Закону України "Про основи соціальної за­хищеності інвалідів в Україні").

Пенсіонерам за віком та інвалідам III групи в обов'язковому порядку надаються відпустки без збе­реження заробітної плати тривалістю ЗО календарних днів щорічно, а інвалідам І та II групи — до 60 календарних днів щорічно (ст. 25 Закону "Про відпустки" від 15 листопада 1996 p.).

Реальним виявом турботи про працівників є право­ва організація охорони праці на виробництві. Система норм права про організацію охорони праці передбачає широкі мережі заходів. Наведемо найголовніші з них.

1. Управління охороною праці на підприємстві та обов'язки власника. Конкретне забезпечення охорони праці цього напрямку здійснюється за допомогою та­ких заходів: а) створення відповідних служб і призна­чення посадових осіб з питань охорони праці; затвер­дження інструкцій про їх обов'язки тощо; б) розробки за участю профспілок заходів з охорони праці та реа­лізація прогресивних технологій тощо; в) розробки і затвердження положень та інструкцій з охорони пра­ці, що діють у межах підприємства, тощо.

2. Визначення обов'язків працівника виконувати вимоги норм і правил з охорони праці. Одним із важ­ливих обов'язків працівників є медичний огляд, який поділяється на три види: а) попередній (під час при­йняття на роботу); б) періодичний (протягом трудової діяльності); в) позачерговий (з ініціативи працівника чи власника), якщо працівник вважає, що умови праці спричинили погіршення його здоров'я (ст. 17 Закону України "Про охорону праці"). Суттєвим обов'язком сторін трудового договору є навчання з питань охоро­ни праці, що здійснюється шляхом проведення інст­руктажів, які умовно поділяються на три види: а) по­передній інструктаж під час прийняття на роботу (його проходять усі працівники); б) періодичний інст­руктаж з питань охорони праці (працівники, зайняті на роботах з підвищеною небезпекою, проходять його один раз на рік, а посадові особи — один раз на три роки згідно з переліком, затвердженим Держкомітетом України з нагляду за охороною праці); в) не до­пускаються до роботи працівники, які не пройшли навчання, інструктаж і перевірку знань з охорони праці (ет. 18 Закону України "ІІро охорону праці").

3. Фінансування охорони праці та додержання ви­мог щодо охорони праці під час проектування, будів­ництва та реконструкції підприємств (ст. 19 і 21 Закону України "Про охорону праці").

4. Розслідування та облік нещасних випадків, про­фесійних захворювань і аварій, які покладаються на власника підприємства та здійснюються з урахуван­ням вимог Положення про розслідування й облік не­щасних випадків, професійних захворювань та аварій на підприємствах, в установах, організаціях від 10 серп­ня 1993 р. № 623і.

Правове забезпечення охорони праці здійснюється й системою норм зі стимулювання охорони праці, які включають такі правові заходи:

1) економічне стимулювання охорони праці, суть якого полягає у заохоченні працівників за актив­ну участь та ініціативу у здійсненні заходів щодо підвищення безпеки та поліпшення умов праці. Конкретні ж види заохочень визначаються ко­лективним договором, трудовим договором чи угодою;

2) відшкодування власником підприємствам, грома­дянам і державі збитків, завданих порушенням вимог щодо охорони праці, а в разі незабезпе­чення таких вимог — коштів на соціальне стра­хування від нещасних випадків, лікування та професійну реабілітацію потерпілих тощо (ст. 26 Закону України "Про охорону праці");

3) застосування штрафних санкцій до підприємств, організацій та установ за порушення норм і пра­вил з охорони та гігієни праці; при цьому штра­фи не можуть перевищувати п'яти відсотків мі­сячного фонду заробітної плати підприємства (ст. 43 Закону України "Про охорону праці").

Додержанню учасниками трудового процесу норм і правил з охорони праці сприяє й державне регулю­вання охорони праці. До складу органів державного управління охороною праці згідно зі ст. 31 Закону Ук­раїни "Про охорону праці" належать: а) Кабінет Міні­стрів України; б) спеціально уповноважений орган ви­конавчої влади з нагляду за охороною праці; в) міні­стерства та інші центральні органи виконавчої влади; г) Рада Міністрів АР Крим, місцеві державні адміністра­ції та органи місцевого самоврядування.

Важливо не лише визначити державні органи управління охороною праці, а й чітко встановити їх компетенції та повноваження щодо охорони праці.

Певні повноваження об'єднань підприємств (асо­ціацій, корпорацій, концернів тощо) визначаються їх статутами або договорами між підприємствами, які утворили об'єднання, а конкретна робота щодо вико­нання делегованих об'єднанню функцій здійснюється службами охорони праці, що створюються в його апа­раті.

Сприяють раціональній охороні праці й наукові до­слідження з цих проблем, які здійснюють Науко­во-дослідний інститут охорони праці, а також інсти­тути Національної академії наук України на розра­хункових засадах та інші науково-дослідні установи, навчальні заклади та окремі фахівці.

Відповідно до ст. 38-42 Закону України "Про охоро­ну праці" державний нагляд і громадський контроль за охороною праці здійснюють два види органів — державні та громадські.

Державний нагляд за додержанням Законів та ін­ших нормативно-правових актів про охорону праці здійснюють спеціально уповноважені державні орга­ни, зокрема, це:

1) центральний орган виконавчої влади з нагляду за охороною праці;

2) державний орган з питань радіаційної безпеки;

3) державний орган з питань пожежної безпеки;

4) державний орган з питань гігієни праці. Органи державного нагляду за охороною праці не залежать від будь-яких господарських органів, об'єднань громадян, політичних формувань, місцевих державних адміністрацій і органів місцевого самовря­дування, їм не підзвітні і не підконтрольні.

Спеціально уповноважений центральний орган ви­конавчої влади з нагляду за охороною праці реалізує свої права через посадових осіб, які мають широкі повноваження, зокрема у будь-який час перевіряти дотримання законодавства про охорону праці, надси­лати керівникам підприємств приписи про усунення порушень і недоліків у галузі охорони праці, зупиняти експлуатацію підприємств чи окремих цехів, дільниць до усунення порушень щодо охорони праці, притягати до відповідальності працівників, винних у порушенні норм і правил з охорони праці тощо (ст. 39 Закону Ук­раїни "Про охорону праці").

Громадський контроль за додержанням законодав­ства про охорону праці здійснюють: 1) професійні спілки в особі своїх виборних органів і представників; 2) уповноважена найманими працівниками особа, у разі відсутності професійної спілки на підприємстві. Повноваження професійних спілок і уповноважених осіб з питань охорони праці чітко визначені ст. 41 і 42 Закону України "Про охорону праці".

У разі порушення законодавчих та інших норма­тивних актів про охорону праці залежно від конкрет­них обставин винні особи притягаються до дисциплі­нарної, адміністративної, матеріальної або криміналь­ної відповідальності.

< Попередня   Наступна >