Радник

---

Процес трудової діяльності — явище багатогранне, тому при виконанні працівником відповідної роботи можуть виникати певні суперечності чи непорозумін­ня між працівником і власником чи уповноваженим ним органом.

Трудові спори (конфлікти) можуть виникати не лише між сторонами трудового договору, а й між про­фесійною спілкою чи страйковим комітетом і власни­ком підприємства — їх називають колективними тру­довими спорами. З огляду на учасників трудові спори поділяються на індивідуальні — між сторонами тру­дового договору, та колективні — між профспілковим або страйковим комітетом і власником (адміністраці­єю) підприємства.

Чинне законодавство України про працю не роз­криває поняття "трудові спори". У сфері трудового права трудові спори — це конфлікти між працівни­ком і власником або між працівниками і роботодавця­ми з приводу застосування законодавства про працю або встановлення чи зміни умов праці, що розглядаю­ться в установленому законом порядку.

У цьому визначенні чітко вказується на три основні взаємозумовлені частини: а) суб'єкти трудового спо­ру; б) позовний і непозовний характер; в) вирішення трудового спору в установленому законом порядку.

Крім зазначеного, поняття трудового спору певною мірою спонукає й до з'ясування причин, через які він може виникнути. Зокрема, зазначення того, що кон­флікти між працівником і власником можуть виникати за двох взаємозумовлених обставин: по-перше, у процесі застосування законодавства України про пра­цю і, по-друге, під час встановлення умов праці.

Конкретні ж причини виникнення трудових кон­фліктів можуть бути:

1) об'єктивного характеру (помилки сторін трудо­вого договору, недоліки в культурно-виховній роботі тощо);

2) організаційно-правового характеру (нечіткі фор­мулювання окремих правових норм, прогалини в діючому законодавстві про працю тощо);

3) організаційно-господарського характеру (недолі­ки у проведенні обліку, контролю, у постачанні, фінансув

анні та інших господарських справах).

Саме класифікація причин, унаслідок яких може виникнути трудовий спір, спонукає до розгляду двох видів індивідуальних трудових спорів, що зумовлюю­ться: застосуванням норм трудового законодавства (позовні спори); встановленням нових або зміною дію­чих умов праці (непозовні спори).

Обидва види трудових спорів широко застосовую­ться. Наприклад, позовні трудові спори можуть вини­кати: а) із трудових правовідносин (у разі порушень в оплаті праці, здійснення компенсаційних виплат тощо); б) із правовідносин у сфері працевлаштування;

в) із правовідносин між профспілковим комітетом і власником з питань виробництва, праці, побуту тощо;

г) із правовідносин з приводу компенсації матеріаль­ної шкоди; д) із правовідносин, пов'язаних із наглядом і контролем за додержанням законодавства; е) із пра­вовідносин щодо матеріального забезпечення праців­ників і членів їхніх сімей за рахунок коштів соціаль­ного страхування, а також між власником і органом соціального страхування з приводу створення фонду соціального страхування (стосовно строків сплати внесків у фонд, їх розмірів тощо).

Трудові спори другого виду (непозовні) виникають: 1) із правовідносин у сфері встановлення умов праці між профспілковим органом і власником підпри­ємства (під час укладення колективного догово­ру, введення норм виробітку тощо); 2) із трудових правовідносин між працівником і власником (у разі зміни власником окладу пра­цівникові в межах схем посадових окладів тощо).

Вирішення трудових спорів — процес, тісно по­в'язаний з іншими демократичними засадами право­вої системи України в цілому і трудового права зо­крема. Тому під час розгляду трудових спорів застосо­вується демократичний підхід. Це реалізується в дотриманні таких основних принципів, як доступність і зручність; колегіальність і швидкість розгляду тру­дових спорів; додержання законності та забезпечення виконання рішень.

Правовою базою під час вирішення трудових спо­рів є Конституція України, Кодекс законів про працю України, де система норм виокремлена в самостійну главу XV під назвою "Індивідуальні трудові спори", Закон України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" від 3 березня 1998 р.1, постанова № 9 Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 р, "Про практику розгляду судами тру­дових спорів" зі змінами, внесеними в 1994 і 1995 pp.2

Згідно із зазначеними правовими нормами трудові спори вирішуються системою спеціальних органів. Так, індивідуальні трудові спори, ґрунтуючись на по­ложеннях гл. XV КЗпП України, розглядаються: 1) ко­місіями з трудових спорів (КТС); 2) районними (міськими) судами; 3) вищими органами в порядку підлеглості, що встановлюється законодавством.

Серед зазначених первинним обов'язковим орга­ном щодо розгляду трудових спорів на підприємствах, в установах, організаціях є комісія з трудових спорів (КТС). Цим зумовлюється необхідність з'ясування та­ких найголовніших питань, як організація, види та компетенція КТС.

Організація КТС включає: 1) обрання цього необ­хідного громадського органу на загальних зборах (конференції) трудового колективу; 2) визначення його чисельності, складу, строку дії загальними зборами трудового колективу (конференцією); 3) обов'яз­кове обрання робітників у кількості, не меншій ніж половина складу КТС; 4) наявність печатки встановле­ного зразка. За рішенням загальних зборів трудового колективу (конференції) підприємства, установи, орга­нізації КТС створюються як у цілому на підприємстві, так і в окремих цехах та інших аналогічних підрозді­лах. При цьому КТС обирається на тих підприємст­вах, в установах, організаціях, де працює не менше ніж 15 чоловік. На першому засіданні обрані члени КТС голосуванням вибирають зі свого складу: а) го­лову КТС; б) його заступника чи заступників, які за рішенням загальних зборів трудового колективу (кон­ференції) можуть бути звільнені від основної роботи; в) секретаря КТС, котрий обов'язково звільняється від основної роботи й працює в КТС на постійній осно­ві. Отже, КТС є постійно діючим органом з розгляду трудових спорів.

Компетенція комісії з трудових спорів визначає­ться законом, де наголошено на двох обов'язкових ви­могах: а) КТС є обов'язковим первинним органом з розгляду трудових спорів на підприємстві, в установі, організації, тобто така вимога зумовлює обов'язко­вість створення КТС на всіх підприємствах незалеж­но від форми власності; б) КТС розглядає трудовий спір у випадку, коли працівник самостійно або за уча­стю профспілкової організації, що представляє його інтереси, не врегулював розбіжності під час перегово­рів з власником або уповноваженим ним органом (ст. 224 КЗпП України).

Другим органом з розгляду трудових спорів є суд, який може бути як другою, так і першою інстанцією, що вирішує трудові спори. Так, у суді як другій ін­станції розглядаються трудові спори за заявами та­ких осіб: 1) працівника чи власника, які не погоджую­ться з рішенням КТС; 2) прокурора, коли рішення КТС суперечить чинному законодавству. Як перша інстанція суд розглядає трудові спори сторін трудово­го договору, а також окремих працівників, які праг­нуть вступити в трудові правовідносини. Наприклад, безпосередньо в суді як першій інстанції розглядаю­ться трудові спори: а) працівників підприємств, де не обирається КТС; б) працівників з питання поновлення на роботі; в) власника або вповноваженого ним органу про компенсацію працівником матеріальної шкоди, заподіяної підприємству; г) працівників з питань за­стосування законодавства про працю; д) про відмову у прийнятті на роботу, наприклад, молодих фахівців, направлених на роботу, працівників, запрошених на роботу в порядку переведення з іншого підприємства, виборних працівників після закінчення строку повно­важень тощо (ст. 232 КЗпП України).

Самостійне значення у вирішенні трудових спорів мають строки, які умовно поділяються на три групи: 1) строки звернення до суду за вирішенням трудового спору; 2) строки вирішення; 3) строки виконання рі­шень з трудових спорів. Перший вид, тобто строки звернення, мають дві особливості: одні з них вста­новлені для працівників, а інші — для власника, про­курора чи вищого в порядку підлеглості органу. Так, працівник залежно від органу, що вирішує справу, може звернутися: а) до КТС протягом трьох місяців з моменту, коли дізнався чи мав дізнатися про пору­шення свого права; б) до суду протягом десяти днів для оскарження рішення КТС, у разі звільнення з ро­боти — протягом одного місяця, з інших спорів — про­тягом трьох місяців, якщо суд є першою інстанцією вирішення. Власник, прокурор, вищий орган можуть звернутися до суду впродовж 10 днів через незгоду з рішенням КТС і протягом одного року з питань стяг­нення з працівника матеріальної компенсації шкоди, заподіяної підприємству.

Другим видом є строки вирішення трудових спорів. У КТС і в суді трудові спори розглядаються протягом 10 днів, а вищим у порядку підлеглості органом — у строки, які визначаються спеціальними нормами. Для виконання рішення з трудових спорів як строк третього виду встановлено триденний строк після закінчення 10 днів, передбачених для оскарження рі­шень. Це стосується рішень, винесених КТС і судом, крім рішень про поновлення на роботі незаконно звільнених чи переведення працівників, які підляга­ють негайному виконанню.

Способи виконання рішень КТС по трудових спо­рах умовно поділяються на два види: 1) добровільне виконання; 2) примусове — спосіб виконання, який полягає в тому, що КТС видає працівникові посвід­чення, яке має силу виконавчого листа. Це посвідчення працівник може пред'являти до суду впродовж трьох місяців. При цьому доречно зауважити, що в посвід­ченні обов'язково вказуються: а) найменування орга­ну, який виніс рішення з трудового спору; б) дата його прийняття та видачі; в) прізвище, ім'я та по батькові працівника; г) рішення по суті спору; д) підпис голови чи заступника, скріплений печаткою КТС.

Другим видом трудових спорів є колективні. Пра­вова база їх забезпечення — Закон України "Про по­рядок вирішення колективних трудових спорів (кон­фліктів)" від 3 березня 1998р.1, який містить загальні положення, порядок вирішення колективного трудо­вого спору (конфлікту), визначення страйку, поло­ження про його проведення, гарантії, відповідальність і відшкодування збитків, заподіяних страйком.

До основних положень названого Закону доцільно віднести:

1) сферу дії Закону;

2) сторони колективного трудового спору (конфлікту);

3) органи з розгляду колективного трудового спору (конфлікту).

Закон України "Про порядок вирішення колек­тивних трудових спорів (конфліктів)" поширюється на найманих працівників, на організації, створені відпо­відно до законодавства, і на власників підприємств не­залежно від форм власності. Колективний трудовий спір (конфлікт) визначається в ст. 2 Закону як розбіж­ності, що виникли між сторонами соціально-трудових відносин з будь-якої з чотирьох причин: а) встанов­лення нових або зміни існуючих соціально-економіч­них умов праці та виробничого побуту; б) укладення чи зміни колективного договору, угоди; в) виконання колективного договору, угоди або окремих їх поло­жень; г) невиконання вимог законодавства про працю.

Специфіка Закону (ст. 3) полягає в тому, що класифі­кація сторін колективного трудового спору (конфлікту) визначається залежно від трьох рівнів: 1) виробничого; 2) галузевого, територіального; 3) національного.

Так, сторонами колективного трудового спору (кон­флікту) на виробничому рівні є наймані працівники (або окремі їх категорії) підприємства чи його струк­турного підрозділу або профспілкова чи інша уповно­важена найманими працівниками організація; влас­ник підприємства, установи, організації або уповно­важений ним орган чи представник.

На галузевому, територіальному рівнях сторонами ко­лективного трудового спору (конфлікту) є наймані праців­ники підприємств однієї або кількох галузей (професій) чи профспілки, їх об'єднання або інші уповноважені найма­ними працівниками органи; власники, об'єднання власни­ків або уповноважені ними органи чи представники.

На національному рівні сторонами колективного тру­дового спору є наймані працівники однієї або кількох га­лузей (професій) чи профспілки або їх об'єднання, чи інші уповноважені працівниками органи; власники, об'єднання власників або уповноважені ними органи.

До основних положень Закону належить система органів з розгляду колективних трудових спорів (кон­фліктів). До них належать:

1) примирна комісія, яка створюється з ініціативи однієї зі сторін;

2) трудовий арбітраж — орган, що створюється з ініціативи однієї зі сторін або з ініціативи неза­лежного посередника.

Незалежний посередник — конкретна особа, визначе­на сторонами спору з метою сприяння взаємодії між сторонами, проведення переговорів тощо (ст. 10 Закону).

Значне місце в Законі приділено страйку — визна­ченню його поняття, права на страйк, умов його про­ведення, а також гарантіям працівників тощо (ст. 17~28 Закону). Страйк — тимчасове колективне добровіль­не припинення роботи (невихід на роботу чи невико­нання трудових обов'язків) працівниками підприємст­ва чи структурного підрозділу з метою вирішення ко­лективного трудового спору (конфлікту).

< Попередня   Наступна >