Головне меню

§ 4. Публічне і приватне право

Теорія держави та права - Загальна теорія держави і права - М.В.Цвік
85

§ 4. Публічне і приватне право

Теоретичне обґрунтування поділу системи права на публічне і приватне сягає ще часів Стародавнього Риму. Саме римські юрис­ти були першими, хто вважав цей поділ природним, оскільки він відображає природні відносини між державою і приватною осо­бою. Видатний римський юрист Ульпіан писав, що публічне право має відношення до держави (римські юристи не бачили різниці між поняттями «держава» і «суспільство»), а приватне — відби­ває інтереси окремих осіб.

Майже через тисячоліття на Заході відбулася рецепція рим­ського права разом з ідеєю про поділ права на приватне і пуб­лічне. І це було цілком закономірно, оскільки розвиток буржуаз­них ринкових відносин і формування громадянського суспільства об'єктивно викликали до життя ідею відокремлення приватного права і повернення до вчення про приватне і публічне право.

Такий поділ права дістав теоретичну підтримку в працях мис­лителів Західної Європи (Г. Гроція, Т. Гоббса, Ш. Монтеск'є, І. Канта, Г. Гегеля та ін.). Ідея поділу права була ґрунтовно роз­роблена на теренах дореволюційної Російської імперії відомими правознавцями Л. Петражицьким, М. Коркуновим, Г. Шершене-вичем та ін. У тій чи іншій формі вона зберігається і сьогодні. Як­що в континентальній Європі ідея поділу права на публічне і при­ватне набула майже повного визнання, то в країнах англо-сак-сонської правової системи вона підтримується не всіма юристами і трактується по-іншому.

Протягом існування радянської держави офіційна юридична наука негативно ставилась до поділу права на публічне і приватне. Такий підхід був обумовлений ідеологією марксизму-ленінізму. У відомій записці Д. Курбському В. Ленін висловив свою жорстку позицію щодо приватного права. «Ми нічого «приватного», — пи­сав він, — не визнаємо, для нас все в галузі господарства є публічно-правовим, а

не «приватним». Звідси — розширити за­стосування державного втручання у «приватно-правові» відноси­ни; розширити право держави скасовувати «приватні» договори; застосовувати до «цивільних правовідносин» нашу революційну правосвідомість...». Ця ідеологія стала основою тотального одер-жавлення всієї правової системи.

Сьогодні, коли визнана і законодавчо закріплена приватна власність, коли Україна взяла курс на ринкові відносини, легалізація приватного права є природною і необхідною для форму­вання громадянського суспільства, стимулювання приватно­підприємницької діяльності. Закономірно, що в юридичній науці відродився і підхід до поділу права на приватне і публічне.

Сутність цього поділу права полягає ось у чому: в кожній сис­темі права є норми, які покликані забезпечувати насамперед загальнозначущі публічні інтереси, тобто інтереси суспільства, дер­жави в цілому, а є норми, які захищають інтереси окремих осіб, перш за все — приватних власників. Тому сфери суспільних відно­син, які пов'язані з державними або приватними інтересами, є предметом регулювання публічного і приватного права. Виходячи цього можна дати і їх визначення.

Публічне право — це сукупність норм, предметом регулю­вання яких є сфера публічних (державних) інтересів. Це пере­дусім норм конституційного, адміністративного, кримінально­го, фінансового, процесуального права. Тут юридичний пріори­тет має воля органів державної влади, котра, однак, у першу чергу спрямована на захист інтересів особи і населення країни в цілому.

Приватне право — сукупність норм права, предметом регу­лювання яких є сфера приватних, індивідуальних інтересів. Це норми цивільного, торгового, підприємницького та інших галузей права. Тут юридичний пріоритет належить волі приватних осіб, громадян, їх об'єднань, регулювання відбувається на засадах ко­ординації, тобто за принципами юридичної рівності, автономії.

Приватне право має велике значення в забезпеченні свободи автономної особи, незалежності і самостійності приватних осіб і тому є умовою і гарантом розвитку ринкової економіки, демо­кратії, громадянського суспільства. Воно охоплює відносини, учасники яких не володіють ніякою примусовою владою один що­до одного, а більше того, відокремлені від державної влади і тому є «приватними». Однак, і це дуже важливо, їх договори, акти, в тому числі односторонні, наприклад акти власників, мають повноцінне юридичне значення, захищаються судом, визнаються і забезпечу­ються державою як її власні веління. Приватне право створює зону свободи, ізольовану від державної влади, в якій здійснюють свою майнову, господарську діяльність приватні особи. Державна влада може втручатись у цю діяльність тільки в передбачених законом випадках або за рішенням суду. Водночас дії приватних осіб, якщо вони не порушують встановлених законом заборон, державна вла­да зобов'язана не тільки визнавати, але й захищати.

Між публічним і приватним правом нема неперехідних кор­донів. Вони взаємопов'язані між собою. Ті функції, які вони ви­конують, зрештою відповідають інтересам усіх. Тому приватне право фактично не існує без публічного, оскільки публічне по­кликане охороняти і захищати приватні відносини. Приватне право ґрунтується на публічному, без якого воно могло б бути знецінене. Окрім того, в процесі історичного розвитку грані між ними в ряді сфер суспільного і державного життя стираються, ви­никають змішані публічно-правові і приватно-правові відносини (наприклад, з питань соціального, трудового та іншого права). Разом з тим, на сьогодні публічне і приватне право лишаються фундаментальними вихідними частинами дійсно демократичної правової системи.

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук