114

---

Розділ І. ПРЕДМЕТ І МЕТОД СТАТИСТИЧНОЇ НАУКИ.

§ 1. Поняття та історія розвитку статистики.

Статистика, як і інші науки, виникла, формувалася і встановилася на основі розвитку практичної, інтелектуальної і виробничої діяльності людей. Але шлях формування статистики як науки був довгим і складним. Фактично ж вона почалася з усвідомлення потреб господарського обліку і зародженням математичних знань.

Вперше термін “статистика” в його сучасному значенні було введено в науковий обіг німецьким вченим Готфрідом Ахенвалем (1719-1772) в 1749 році, який його запозичив з італійської мови. В Італії в епоху Відродження отримали розповсюдження знання про політику, які склали спеціальну науку, яка отримала назву raqione di stato або diciplina de statu. Слова stato і statu відповідали поняттю “держава” (Вважається, що німецьке Staat і англійське state також мають походження з цього терміну). Людину, яка гарно орієнтувалась у політиці, а також була знавцем різних держав називали statis­ta. Тому в Німеччині в 17 сторіччі було розповсюджено словосполучення diciplina statistica – статистична дисципліна. Ахенваль, який замінив прикметник іменником, запровадив слово Statistica, яке позначало суму знань, яка була потрібна купцям, політикам, військовим, а також всім іншим зацікавленим в цьому особам.

Статистика має багато вікову історію розвитку. Виникла вона із потреб об`єктивного розвитку суспільства, тому що без необхідного мінімуму знань про рух товарно-матеріальних цінностей та людських ресурсів неможлива діяльність держави. Державі були потрібні дані про чисельність населення для збору податків та набору війська. Тому і вважається, що статистика в подальшому розвивається з потреб господарського обліку. Так, щоб мати відомості про чисельність населення та його рух, треба було запровадити якусь систему облік

у за певними критеріями. І такі первісні критерії запроваджувалися виходячи з рівня знань того періоду на базі натуральних одиниць виміру і первинних знань математики. Наприклад, по підношенню богині Мінерві в IV віці до нашої ери було відомо про те або народилась людина (міра пшениці), або померла (підносилася міра ячменя). Щоб одержати дані про чисельність війська, персидський цар Дарій (522-486 рр. до нашої ери) зобов`язав кожного воїна принести та покласти у визначене місце каміння. У Персії людину, яка займалася обліком, називали “очі та вуха царя”. За свідченнями грецького історика Геродота (484 – 420 рр. до нашої ери), скіфський цар Аріанта, бажаючи отримати дані про чисельність своїх підданих, наказав кожному скіфу під загрозою смертної кари принести мідний наконечник стріли.

В Древньому Єгипті, Дворіччі, Іудеї склалися розвиті системи госпо­дарського та адміністративного обліку. Суворо контролювалось використання земель, їжі, робочої сили, будівельних матеріалів, складалися кошториси доходів та витрат. Існував порядок обов`язкової звітності тих осіб, яким було надано матеріальні цінності, але не існувало суворої періодичності їх подання. З`явилися штучні одиниці обліку, такі, як умовна цегла, людино-день, і деякі інші.

Перші кроки у розвитку обліку відображались у священних книгах різних народів. Відповідно з цим вже у Древньому Китаї ще в 2238 році до н.е. було проведено перший перепис населення. У Біблейських книгах раннього християнства вже розповідалося про обчислення населення чоловічого полу, яке здатне носити зброю.

Античний світ значно прискорив процес розвиток обліку. Відокремлен­ня державної влади від служників культу призвело до необхідності описувати державний устрій і умови його функціонування за допомогою цифрових показників. Одне з найбільш відомих описів належить Аристотелю (384-322 рр. до н.е.), який склав опис 157 міст і держав свого часу. «Розмір держави, - писав Аристотель, - вони вимірюють кількістю його населення; але скоріше треба звертати увагу не на кількість, а на його можливості». Ці можливості він пов`язував з характером народу, а його – з географічним середовищем. Він писав, що племена, що живуть у країнах з холодним кліматом, в першу чергу у Європі, сповнені мужності, але недостатньо наділені розумом і здібностями до ремесел. Тому вони довше зберігають свою волю, але не здатні до самостійного створювання держави і не можуть панувати над своїми сусідами. Племена, що живуть у Азії в духовному відношенні мають розум і відрізняються здібністю до ремесел, але їм не вистачає мужності; тому вони живуть у підпорядкуванні і рабському стані.

В Древньому Риму розвиток державного обліку отримав новий імпульс. У 550 р. до н.е. Сервій Тулій розробив ценз (територіальний орган) для проведення перепису населення. Чиновники цього органу опитували главу сім`ї про усіх членів родини, а також про її майно. При цьому глава родини давав клятву про вірність відомостей. Спочатку такі переписи проводилися кожні п`ять років. В подальшому – раз на десять років. Останній перепис було проведено в 72 р. н.е. Відповідно до одержаних даних усе вільне населення відповідно до майнового положення поділялось на п`ять розрядів (або класів): І клас – з майном вартістю до 100 тисяч асів, ІІ клас – не нижче 75 тис. асів, ІІІ клас – не нижче 50 тис. асів, ІV клас – не нижче 25 тис. асів, V клас – не нижче 12,5 тис. асів. Оцінка включала нерухоме майно разом з землею та інвентарем. Існував і VІ клас – незаможні, але вони були позбавлені права військової служби та права голосу, тому не враховувались взагалі при перепису.

Крім періодичних переписів було також організовано поточне спостереження руху населення. Воно було таким, що дало змогу Ульпіану (170-228 рр. н. е.) зробити обґрунтовані припущення про вірогідну довжину життя людей різних вікових груп.

Але особливого розвитку в Римі отримав облік приватних господарств. Таким чином в античному світі простежується два, а не один, як на Древньому Сході, джерела обліку: держава і приватна ініціатива власників.

Середньовіччя з його мракобіссям і інквізиційною психологією для процесу розвитку обліку було в цілому кроком назад, але і в цих умовах зростання міст обумовило виникнення муніципального обліку.

Наступний етап формування статистики – це епоха Відродження – епоха розвитку культури та науки, зародження капіталізму. Інтенсивний розвиток міжнародної торгівлі в цей час сприяло формуванню митної та описової статистики. Особливо активно розвивала свою торгівлю Венеціанська республіка (ХП – ХУП ст.) Вже у 12 столітті в цій республіці усі консули та посли після того, як вони поверталися із-за кордону повинні були подавати до сенату звіти-реляції про політичні, економічні та фізичні умови різних країн. Ці звіти мали вигляд систематизованих докладних описів, але вони не містили цифрових показників.

Ось який вигляд мав звіт Амброджо Контарини в 1477 році. Він писав, що «Місто Москва розташована на невеликому пагорбі; воно усе дерев'яне, як замок, так і інше місто. Через нього протікає ріка, однойменної назви. На одній стороні її знаходиться замок і частина міста, на іншій – інша частина міста. На ріці багато мостів, по яких переходять з одного берега на іншій. Це столиця, тобто місце перебування самого великого князя. Навколо міста великі ліси, їх узагалі дуже багато в країні. Край надзвичайно багатий усякими хлібними злаками. [Росіяни] продають величезну кількість коров'ячого і свинячого м'яса; думаю, що за один маркет його можна одержати більш трьох фунтів. Сотню курей віддають за дукат; за цю же ціну – сорок уток, а гусаки коштують по три маркета за кожного».

Зрозуміло, що такий опис дуже мало чим відтворює статистичний опис у сучасному розумінні слова, тому що не наводиться жодної кількісної характеристики явищ, крім відомостей про ціни.

Подальший розвиток географічних відкриттів, який обумовив не­звичайний інтерес до інших країн, призводить до появи спеціальних оглядів. Найбільш серйозний з них – це праця «Del governo et am­ministratione di diversi regni et repupliche…» сина тосканського скульптора та архітектора Андреа Сансовіно – Франческо Сансовіно (1521-1586). Ця праця була надрукована в 1562 році; вона містила опис 22 країн. При чому три країни – Афіни, Спарта та Рим – вже перестали існувати, а одна – Утопія Томаса Мора – ніколи не існувала. По кожній із країн автор наводить відомості про природу, населення та його побут, військо та державний устрій, культуру, торгівлю, релігію. Ця праця Ф.Сансовіно мала величезний успіх. Тільки за перші сорок років була надрукована п`ять разів, не враховуючи переклади на іноземні мови. Однак в цьому творі при опису країн майже не наводилось цифрових характеристик.

В цей же час францисканський монах і математик Лука Пачолі (1445-1517) видав в 1494 році фундаментальну енциклопедичну працю “Сума арифметики, геометрії, вчення про пропорції та відношення”. Цією працею було закладено основи виникнення бухгалтерського обліку та теорії ймовірності – науки, яка щільно пов`язана зі статистикою.

В ХІV ст. в Італії та Нідерландах з`являються перші морські страхові то­вариства. Невдовзі виникає і страхування усіх видів перевезень. При цьому обов`язково підраховуються шанси, оцінується зиск перевезень – при більш значному зиску перевезень гарантувалася більша страхова премія. Страхові премії при морських перевезеннях складали 12-15 %, а при перевезеннях в межах держави – 6-8% від вартості перевезених вантажів. З ХVІ століття морське страхування було введено в більшості країн. З ХVІІ ст. з`являються і інші види страхування. Діяльність страхових товариств ґрунтувалася на на­копиченні статистичних даних і тому суттєво стимулювала розвиток статистики та загальної теорії ймовірності.

Взагалі в Західній Європі в 17 столітті склалися умови, які призвели до появи статистики в її початковому вигляді. В цілому в історичному аспекті формування статистики, як науки стало можливим завдяки:

– появі потреби в кількісному вимірі явищ суспільного життя, які були обумовлені запитами практичної діяльності – політичної, економічної, адміністративної і інших, а також наук, які вивчали суспільство;

– широкому розвитку первинного обліку, накопиченню масових описо­вих даних в галузі суспільних явищ, які можна застосовувати для статистич­ного узагальнення;

– змінам людського пізнання, формуванню нових уявлень про державу та суспільство;

– наявності верств суспільства, для яких такі знання сприяли по­силенню їх влади і ефективності системи державного управління;

– розвитку фундаментальних наук (в першу чергу філософії, математи­ки, права), які дозволили усвідомити суспільству необхідність статистики, як знаряддя соціального пізнання і ефективного керування розвитком суспіль­них процесів.

Усі ці фактори накопичувалися і реально постали перед суспільством у другій половині 17 ст. Це був переломний етап в історії розвитку статистич­ної науки, який обумовив епоху грандіозних соціальних змін в Західній Європі.

Грандіозні зміни 17 вік привніс і в сферу соціально-економічних відно­син. В цей період розвиваються суттєво товарно-грошові відносини; держава починає втручатися в економічне життя. В цьому столітті майже одночасно були сформовані Академії наук в Англії, Франції, Німеччині. Працями таких вчених, як Г.Галілей, Ф.Бекон, Р.Декарт, І. Кеплер, Б. Спіноза, Г. Лейбніц, І.Ньютон, були збудовані основи сучасної статистичної науки. Особливо іс­тотними були досягнення математики, фізики та астрономії, які також потре­бували статистичного обліку.

Усе це обумовило формування статистики, як самостійної науки. Вона формувалася майже одночасно як два самостійні напрямки: в Англії – полі­тична арифметика (математичний напрямок); в Європі – як державознавство (описовий напрямок).

Математичний напрямок з`явився в Англії і одержав назву політичної арифметики. Праці вчених цього напрямку присвячені соціально-економіч­ним питанням. Вони виявляли закономірності суспільного, головним чином, економічного життя. Застосування математичних методів вважалося обов`яз­ковою умовою дослідження масових облікових даних. Сам термін “політична арифметика” свідчив про застосування математики при вимірюванні фактів соціально-економічного життя (термін “політика” в цей час застосовувався як “наука про державу”).

Основоположником цього напрямку усі вважають Вільяма Петті (1623 – 1687). Для історії статистики цікаві його дві праці: “Політична арифметика” (1671-1676, надрукована в 1690 р.), “Політична анатомія Ірландії”(1672). В.Петті замість словесних порівнянь, похвал розвитку країни і абстрактних аргументів, які характеризують тенденції зміни суспільних явищ, підкріплює свої висновки мовою чисел, ваги і міри. Петті, таким чином, в цілому вірно визначив сутність статистики, її завдання і значення; тому що він першим прийшов до висновку, що статистика – це метод і знаряддя соціального пізнання, яка базується на обліку реальних фактів і обов`язково використовує кількісні характеристики розвитку соціальних явищ. Він першим розробив і застосовував метод побічних обчислень, завдяки якому недостатність відо­мостей первинних даних, можуть реконструювати інші показники, які має у своєму розпорядженні дослідник.

Ім`я Петті нерозривно пов`язано з ім`ям його друга та однодумця Джона Граунта (1620 – 1674), який першим розробив таблиці умовної вірогідності терміну життя лондонців і істотно розвив теорію ймовірності для аналізу природного руху населення.

Представники цієї школи такі, як Г. Кінг (1648 – 1712), Ч. Даветант (1656 – 1714), Е. Галей (1656 – 1742), А. Депарс`є (1707 – 1768), П. Зюсмільх (1707 – 1767), Г.Госсен (1810 – 1858), Ф. Гальтон (1822 – 1911), К. Пірсон (1857 – 1936), Р.Фішер (1890 – 1962) та багато інших також зробили значний вклад в розвиток не тільки демографічної статистики, яка розвивалась в першу чергу, а і для усієї теорії статистики. Так, наприклад, П. Зюсмільх на базі статистичного спостереження даних про населення німецьких земель, Голландії, Данії, Швеції та Швейцарії прийшов до висновку, що існують за­кономірності в складі населення, його міграції, природного руху (народжу­ваності і смертності). У ХVІІІ столітті були зроблені перші кроки представ­никами політичної арифметики (Дюто, Карлі) на шляху до вивчення динамі­ки цін за допомогою індексів.

Описова школа, або державознавство, вважала, що головне завдання статистики – це систематизація та описування тих фактів, які визначають характеристику величі та могутності держави. Головні представники описової школи – німецькі вчені Г.Конрінг (1606 – 1681) і Г.Ахенваль (1719 – 1772). Представники цієї школи найбільшу увагу приділяли лише опису фак­тів у вигляді міркування краще чи гірше соціально-економічне положення в тій чи іншій крайні в той чи інший термін часу. Вони не приділяли достатньої уваги використанню числових даних для аналізу закономірностей і взаємозв`язків між суспільними явищами і тому цей напрямок став неперспективним для розвитку статистики як самостійної галузі статистики.

Таким чином, державознавство і політична арифметика – два головних напрямки, які обумовили поступовий розвиток статистичної науки. В них був один об`єкт дослідження – суспільство, але різні методи дослідження – описування і математичного вимірювання і аналізу.

ХІХ століття поставило завдання у необхідності в розробці теорії статистичної науки. Усе це призвело до того, що в ХІХ сторіччі починає формується статистика, як наука політико-економічного напрямку, у основі якої лежали і математичний, і описовий напрямки.

Одним із засновників теорії статистики, як суспільної науки, вважається бельгійський вчений А.Кетле (1796 – 1874). Його наукові праці, в першу чер­гу “Соціальна фізика”, дали змогу, застосовуючи математику, вивчати зако­номірності суспільного життя. Він звернув увагу на головну методологічну основу статистики – це вивчення явищ в масі! Це і дало йому змогу пізніше сформулювати закон великих чисел. В його працях розглянуто багато питань теорії статистики: необхідність статистики як знаряддя соціального пізнання, предмет статистики, теоретичний зміст основних методів статистичного до­слідження та багато іншого.

Теоретичні побудування Кетле основані на протиріччях природи со­ціальних явищ – високосталих у своїй масі і разом з тим сугубо індивідуаль­них у окремих проявах. Він доказав, що індивідуальні, безладно варюючі явища, коли вони об’єднуються у сукупність, проявляють закономірність, навіть по відношенню до таких явищ, які здається повністю пов`язані з волею людини (самогубство, злочини, вступ до шлюбу). Для пояснення причин формування цих закономірностей Кетле висунув вчення про наявність “по­стійних” (загальних) і “пертурбаційних” (індивідуальних, діючих нерівно­мірно і в різних напрямках) причин, під впливом яких складаються законо­мірності у розвитку явищ. Спільну дію причин обох категорій (індиві­дуальних і масових) він вважав найважливішою складовою частиною пред­мета статистичного пізнання, з якою пов`язано своєрідність статистики і саме її існування.

Відповідно до вчення Кетле постійні причини діють однаково на кожне явище, що вивчається. Вони роблять усі явища схожими. Якщо б не існувало інших причин, крім постійних, усі б явища були однаковими. Пертурбаційні причини не пов`язані з постійними причинами і підкоряються дії закону випадковості. Під впливом їх одиничні явища неминуче відхилюються від типу. Тому дія пертурбаційних причин, які маскують вплив постійних, і складають основну тяжкість статистичного пізнання.

Вчення Кетле про загальні та індивідуальні причини пов`язано із наступ­ними припущеннями про характер предмету статистичного пізнання:

спільність структури предмету (поєднання постійних і пертурбаційних причин – де б і коли б не застосовувалася статистика);

сталість предмету – загальні причини, сталі по своїй природі, індиві­дуальні причини підкоряються завжди і всюди дії одного і того ж закону випадкових причин (відхилення від типового рівня із знаком плюс і мінус рівно ймовірні, ймовірність відхилень зменшується при зростанні їх кількості );

незалежність дії постійних і пертурбаційних причин одне від одного, як результат сталості їх дії.

На основі цих принципових положень Кетле заклав основу для вирі­шення усіх інших проблем статистичної теорії і визначення предмета стати­стичної науки. В якості головного положення він висунув гіпотезу про пога­шення випадкових відхилень. Це погашення, на думку Кетле, може і повинно забезпечуватися важливішою принциповою особливістю статистики – масо­вістю даних. «Якби ми захотіли пізнати, – писав Кетле, про фізичні та мо­ральні особливості людей, – загальні закони, яким підпорядковані ці останні, ми повинні були б зібрати досить велику кількість спостережень, щоб усе випадкове було виключено».

Цей теоретичний висновок Кетле отримав своє практичне підтверд­ження і реалізацію у повному обсязі лише у кінці ХІХ століття. На початку ХІХ ст. в більшості країн світу взагалі були відсутні спеціальні статистичні установи. Лише у Швеції в 1748 році була створена Табельна комісія – державна установа, яка організовувала статистику населення в країні. На межі ХVІІІ і ХІХ ст. у Франції було організовано Статистичне бюро. Протягом ХІХ ст. статистичні установи з`являються у всіх розвинутих краї­нах. Як правило, вони входили до складу того чи іншого міністерства.

При становленні статистичної науки в Росії не було такого чіткого відокремлення окремих напрямків.

Обліково-статистичні роботи в Росії зародились дуже давно. Їх розви­ток стимулювався в першу чергу фіскальними потребами. Прийняття хри­стиянства – хрещення Русі в 988 р. – прискорило розвиток культури та обліку як її складової частини. Позитивним було і створення централізованої влади, утворення Київської Русі.

Усі звітні дані реєструвалися та зводилися в окремих книгах: писцевих, вартових, межових і т. ін. В місцевостях, які спустошувалися війною, писцям доводилося не тільки проводити облік, але й перемірювати землю, приводити у порядок документи на її володіння. На жаль, істотна частина цих книг згоріла під час Великої московської пожежі 1626 р.

Поземельні переписи проводилися дуже часто. Нерідко для диферен­ціації податкового обкладення землі поділялися на “добрі”, “середні” та “худі”.

До середини ХVІІ ст. в крупних вотчинах Росії з`явилися та почали ши­роко застосовуватися різні облікові книги. Князя, воєводи, монастирі розро­били та вели систему обліку посівів, зерна, скота, птиці, інвентарю, грошей і т. ін., які відображалися у цих книгах.

Якісне зрушення у внутрішньо вотчинному обліку відбулося у ХVІІІ ст., коли почали розроблятися відповідні інструкції. До них, в першу чергу, відносяться складені А.П.Волинським у 1724 р. “Инструкции дворецкому Ивану Немчинову…», «Регламент, или Устав Конюшенный», які були надруковані в 1733 році; складені П.І.Річковим «Наказ для управителей или приказчика о порядочном содержании и управлении деревень в отсутствии господина» (1770) и работу А. Т. Болотова «Наказ управителю или

приказчику, каким образом ему править деревнями в небытность своего господина» (1770). Книга Болотова давала найбільш повну програму внутрішньої господарської документації.

Наступний етап в розвитку статистики – початок ХVІІІ ст. Реформи, які були розроблені Петром 1 (1672 – 1725), охопили усі основні сторони сус­пільного життя: армію та адміністрацію, промисловість і торгівлю, культуру та побут. Перебудові та переустрою піддавалось усе, а для цього необхідні були повні та достовірні облікові дані. Потужним стимулом для розвитку обліку була господарська політика держави, політика активного розвитку промисловості та торгівлі. Істотно впливала на розвиток обліку мобілізація матеріальних і людських ресурсів для потреб війни.

В епоху правління Петра І в Росії зародився поточний облік населення – систематична реєстрація шлюбів, народження і смерті, яка проводилася церквою. Початок такого обліку було закладено указом 1702 року «О подаче в Патриарший Духовный приказ приходским священникам недельных ведо­мостей о родившихся и умерших”. Спочатку цей указ не виконувався, але у другій четверті ХVІІІ ст. поточний облік руху населення стає регулярним. Була введена ще одна форма поточного обліку населення – ведення церков­них списків населення, що в якійсь мірі компенсувало нерегулярність прове­дення ревізій. Списки включали в себе відомості про стать, вік прихожан, їх стан. Зрозуміло, що часто дані були неповними, до того ж включали тільки православних, але в цілому ведення таких списків було великим досягненням.

У шістдесяти – сімдесяти роки ХVІІІ ст. характер російської статистики істотно змінюється – вона стає знаряддям соціального пізнання. Зміна функцій статистики, її організація, методи роботи обумовили серйозні зру­шення в економічному, політичному та культурному житті Росії. З другої по­ловини ХVІІІ ст. російська урядова статистика починає застосовуватися не лише для оперативних цілей, але й для розвинутої характеристики стану ок­ремих районів держави. Зміна завдання дослідження призвело до зміни обся­гів програм і напрямків використання одержаних відомостей. Тому в цей тер­мін часу більшого значення набувають проблеми узагальнення даних і їх аналіз.

Перший статистико-економічний огляд Росії було підготовлено Іваном Кириловичем Кириловим (1689 – 1737), обер-секретарем Сенату, який вико­риставши обліково-статистичні дані, які поступали до Сенату, написав книгу «Цветущее состояние Всероссийского государства, в каковое начал, привел и оставил неизреченными трудами Петр Великий, отец отечествия, император и самодержец всероссийский, и прочая, и прочая, и прочая», яка була закін­чена в 1727 р. В цій книзі наводились дані про населення Росії, про наявні монастирі та школи, відомості про промисловість, доходи казни, про шляхи сполучення. Усі дані були наведені в систематичному вигляді – від губернії до губернії. Замість простого опису усі дані були наведені у вигляді стати­стичних таблиць, в яких вони розміщувалися у логічному порядку. Широко застосовувалися і узагальнюючі показники. На жаль, ця праця була надруко­вана лише в 1831 р.

Ярким представником російської описової школи був Василь Микито­вич Татищев (1686 – 1750), який поставив питання про єдиний поточний облік населення, підкресливши при цьому недоліки ревізій, розробив кон­кретні пропозиції по їх проведенню. Почавши писати географію Росії і встановивши недостатність даних, він розробив анкети для збирання даних (в 1734 р. – 92 питання; в 1737 р. – 198).

До представників цього направлення відносять і вченого енциклопедич­них знань Михайло Васильовича Ломоносова (1711 – 1765), хоча його робо­ти, наприклад, «Слово похвальное императору Петру Великому», де була да­на оцінка Петровської ревізії (1718 р.), не носила чисто описового характеру, а включали і елементи аналізу. Він в 1760 р. організував “академічну анкету” для збирання даних, які характеризують окремі райони і усю країну в цілому. Анкети дали поштовх народженню статистичної науки в Росії.

Представником державознавства був і російський письменник Радищев Олександр Миколайович (1749 – 1802).

Представниками політичної арифметики в Росії в цей час були Д. Бер­нуллі (1700 – 1782), В. Крафт (1743 – 1814) і К. Ф. Герман (1767 – 1838). Д.Бернуллі, спираючись не теорію ймовірності, обрахував середню вірогід­ність життя для усього населення; розробив метод знаходження середньої тривалості шлюбу при різному віці дружини і чоловіка; він підкреслював значення статистики для пізнання закономірностей розвитку суспільства. В.Крафт сформулював повні вимоги, які необхідно пред`являти до статистич­них даних статистики населення; розробив систему показників смертності, дослідив закономірності зростання населення, сформулював формулу для об­числення періодів зростання, зокрема, для подвоєння населення. К.Ф.Герман розвив необхідність розробки теорії статистики.

Велике значення в розвитку статистики мали роботи російського стати­стика, історика та географа К.І.Арсеньєва (1789 – 1865), який зробив багато для практичної організації статистики в країні.

Значною подією в історії розвитку вітчизняної статистики було появ­лення в 1846 р. праці статистика і демографа Д.П.Журавського (1810 – 1856) «Об источниках и употреблении статистических сведений». В цій роботі об­ґрунтовано визначалася статистика, як наука “категорійного обчислення”, що обумовлювало повний її відрив від державознавства і давало основу для роз­витку сучасної статистики. Д.П.Журавський дав системне викладення основ теоретичної бази статистики як науки, визначив поняття статистичної науки, приділив велику увагу питанню вірогідності даних, методу групувань, роз­крив принцип єдності кількісного і якісного аналізу.

Найвизначнішим теоретиком статистики початку ХХ ст. був О.О.Чупров (1874 – 1926). Праці його передбачили і стимулювали поворот в бік ймовір­ного обґрунтування статистичного пізнання, сприяли розвитку математичної статистики, її логіко-філософському обґрунтуванню. О.О. Чупров прагнув дати філософське аргументування положенням і методам статистики. Цей видатний статистик був представником математичної школи в статистиці. Значним внеском О.О. Чупрова у вітчизняну науку було і його багаторічне керівництво організацією земською статистикою. Великий вплив на розвиток математичного напрямку в статистиці Росії оказали праці російських мате­матиків П.П.Чебишева (1821 – 1894), А.А.Маркова (1856 – 1922), А.М.Ляпу­нова (1857 – 1910).

На початку ХХ ст. Росія стала одним з визнаних центрів наукової статистичної думки.

Після 1917 року радянська статистика пройшла значний етап розвитку і становлення, тому що перед нею було поставлене завдання задовольнити по­треби управління держави в цілому, окремими галузями народного госпо­дарства і регіонами, планування і оцінки виконання планів. За цей період часу істотно змінювалися історичні обставини, економічні та соціальні зав­дання статистики, відношення держави та суспільства до статистики і стати­стичного обліку взагалі. Для того, щоб прослідкувати еволюцію розвитку ра­дянської статистики, можна виділити такі етапи її становлення:

І етап – (1917 – 1930) – формування державної статистики, піднесення статистичної науки, становлення поточної статистики, а також її зв`язків з органами управління та планування. В червні 1918 р. було проведено перший з`їзд статистиків, який обсудив і схвалив проект Положення про державну статистику, який було введено в дію 25 липня 1918 р. Відповідно до цього Положення була сформована єдина статистична установа – ЦСУ (центральне статистичне управління), яке стало головним органом по веденню статисти­ки усіх галузей народного господарства, включаючи і правоохоронні органи. В цей період розпочав складатися апарат державної статистики. Але в його діяльності існували і певні недоліки: неповнота обліку, низька вірогідність звітних даних, а також недостатня оперативність статистичних робіт. Крім того в цей час не було тісного взаємозв`язку статистики з плануванням, а також узгодженості у проведені статистичних робіт різними відомствами.

Найбільш видатні вчені цього періоду – Немчинов В.С.(1894 – 1964), Птуха М.В.(1884 – 1964), Слуцький Є.Є.(1880 – 1948), Струмилін С.Г.(1877 – 1974), Четверіков М.С. (1885 – 1973), Ястремський Б.С. (1877 – 1962) і багато інших. Особливістю цього періоду було те, що в більшості усі вчені працю­вали в різних державних установах, але це не заважало їм плідно розвивати статистичну науку. Особливих успіхів вони досягли у розробці проблем ін­дексного методу, вибіркового спостереження, методів кореляції, типологіч­них групувань.

П етап – (1931 – 1954) характеризується підпорядкуванням статистики органам планування, перетворенням її в народногосподарський облік, ізольо­ваністю статистики від суспільства (зменшення значення соціальної стати­стики, перетворення правової статистики із загально державної повністю у внутрішньовідомчу). Цей період охоплює значний час. І лише у кінці цього етапу починають проводити аналітичні дослідження.

Найбільш видатні вчені цього періоду –Немчинов В.С.(1894 – 1964), Некраш Л.В.(1886 – 1949), Петров О.І.(1897 – 1980), Ротштейн О.І.(1891 – 1976), Савінський Д.В. (1885 – 1959) і багато інших. В цей час з`являються перші підручники по окремим галузям статистики. Значним досягненням цього періоду було проведення наукової наради по теоретичним питанням статистики в 1954 р. На цій нараді було сформульовано поняття статистики, визначено її предмет, що дало змогу уточнити теоретичні погляди на статис­тику, як науку, і стимулювати її наступний розвиток.

ІІІ етап – (1955 – 1985) відзначається формуванням технічної бази дер­жавної статистики, завершенням централізації статистики заходами, спрямо­ваними на повернення їй аналітичних функцій, а також подолання пасивного відношення суспільства до статистики, розквітом прикладної статистики. В цей час починає друкуватися щорічний статистичний збірник “Народне гос­подарство України”. В ньому наводяться фактичні дані по окремих галузях і всього господарства країни. Істотно піднімається рівень механізації та авто­матизації статистичних робіт.

У наукових колах продовжується дискусія про значення закону великих чисел в статистиці, застосування кореляційного аналізу в статистиці, значно була розвинута теорія індексів, а також проблеми статистики галузей матері­ального виробництва. Значний внесок в розвиток цих питань внесли Боярсь­кий А.Я.(1906 – 1985), Володарський Л.М.(1911 – 1989), Казінец Л.С.(1917 – 1979), Ліфшіц Ф.Д. (1897 – 1975), Лукомський Я.І.(1906 – 1961), Мас­ловП.П.(1902 – 1978), Пасхавер І.С.(1907 – 1980), Рябушкін Т.В.(1915 – 1986), Урланіс Б.Ц.(1906 – 1981). В цей період почали систематично прово­дитися Всесоюзні наради статистиків по різним питанням теорії та практики статистичної роботи. На них ставилися питання впровадження міжнародних стандартів обліку.

ІV етап – (1986 по теперішній час) знаменується початком перебудови державної статистики, істотним розширенням аналітичних функцій, повер­ненням до повної централізації статистичних органів (усі правоохоронні ор­гани зараз звітують органам державної статистики), підвищенням її суспіль­ної значущості, гласності, відкритості усіх зведених даних, звільненням від адміністративних і ідеологічних пут.

У сучасному розумінні термін “статистика” застосовується для характе­ристики статистичних даних, які отримані шляхом масових спостережень; практики діяльності статистичних установ; статистичних досліджень, а також у цілому статистичної науки. Кожен із цих термінів характеризує різні сто­рони статистичної науки. Таким чином, статистика – це самостійна суспільна наука, яка вивчає суспільні і природні явища для вивчення і підвищення якості суспільного життя.

 

< Попередня   Наступна >