44

---

Глава 1

Соціологія як наука

§ 1. Об’єкт, предмет, структура та функції соціології

Актуальність даної теми зумовлена тим, що вивчення будь-якої науки має спиратися на чітке й однозначне уявлен­ня про її предмет. Соціологія — досить молода гуманітарна наука, тому далеко не всі її методологічні проблеми виріше­но. Як зазначав класик світової соціології П. Сорокін, «не іс­нує більш-менш повної й очевидної системи соціології: скіль­ки соціологів — стільки й соціологій». Тому надзвичайно важливо встановити те, що об’єднує різні методологічні орі­єнтації у теоретичних та емпіричних дослідженнях су­спільства, утворюючи соціологію — самостійну наукову дис­ципліну, що стає дедалі впливовішою в суспільствознавстві та важливішою для суспільства.

Визначаючи науковий статус соціології, слід чітко уявляти відмінність між об’єктом і предметом. Соціологія вивчає су­спільство. Це відображено у самому терміні «соціологія» (від лат. societas — суспільство та грец.— слово, вчення). Ви­діляючи об’єкт науки, ми ще не можемо на цій підставі гово­рити про певний науковий статус тієї чи іншої галузі знань. Предмет науки, а саме через визначення предмета ми виділя­ємо наукову дисципліну, являє собою абстрактне відтворен­ня дійсності (суспільства), яке з практичної точки зору постає як система її найбільш закономірних зв’язків і відносин.

Визначення наукового статусу соціології базується на пев­ному способі розрізнення предмета й об’єкта дослідження. Проблема полягає в тому, що будь-який суспільний фено­мен (процес, явище тощо) можна досліджувати в межах різ­них гуманітарних і суспільних наук (наприклад, правові яви­ща вивчають не лише в системі юридичних наук, а й у рам­ках філософії, соціології, історичних наук), тобто визначити статус будь-якої науки лише на основі виділення

певної гру­пи явищ не можна. Цього досягають в результаті визначення предмета науки, тобто специфіки бачення цих феноменів (підходу до них).

Становлення соціології як самостійної науки відбувалося важко саме через складність визначення її предмета, яке б чіт­ко встановлювало її дисциплінарні межі та взаємодію з інши­ми науками. У другій половині XIX ст. скептично налаштова­ні стосовно соціології вчені так тлумачили предмет соціоло­гії: у кожній суспільній науці виокремили певні явища і про­цеси, що не мали пояснення в цих науках, і зібрали їх у «міш­ку», який назвали «соціологія». Соціологію визначали як «су­му знань», і її власний предмет (власне бачення суспільства) так і не дістав чіткого визначення. Але невдовзі від такого під­ходу почали відмовлятися, проблема розрізнення предмета й об’єкта соціологічного дослідження ставилась дедалі чіткіше, що давало змогу визначити специфіку соціології і відвести їй своє законне місце в системі наук про суспільство.

Протягом майже двох століть існування соціології було запропоновано безліч визначень її предмета. У XIX ст. панува­ла точка зору номінального «засновника» соціології О. Конта, який фактично ототожнював соціологію й суспільствознав­ство. Завдання соціології він вбачав у накопиченні фактів з різних сфер наукового пізнання суспільства та їх систематиза­ції. Але вже наприкінці XIX ст. для визначення статусу соціо­логії вирішальним стає виділення соціальної сторони сус­пільного розвитку, тобто тих явищ, які інші науки, що вив­чають суспільство, безпосередньо не розглядають. Таке розу­міння предмета соціології було характерне для Е. Дюркгейма, М. Вебера та інших учених XIX ст., які тією чи іншою мі­рою відмовилися від позитивістської методології. Саме відто­ді соціологія починає існувати як самостійна суспільна наука.

Визначення об’єктів, що їх досліджує соціологія, є недо­статнім, хоч і важливим моментом для розуміння її місця у системі наук, оскільки специфіка соціологічного підходу створює можливість перетворення на об’єкт соціологічного дослідження будь-якого суспільного феномена. Історія ста­новлення соціологічної науки дає багато прикладів цьому. Зокрема, якщо в середині XX ст. йшлося про існування не більш як 20 спеціалізованих соціологічних теорій, тобто «тео­рій окремих об’єктів», то на початку XXI ст. число їх зросло в кілька разів, що свідчить про появу нових «об’єктів», що рані­ше перебували поза увагою соціологів.

Для розуміння специфіки об’єкта науки взагалі й соціоло­гічної зокрема важливим є неможливість абсолютно точно визначити об’єкт. Проблема полягає в тому, що суспільне життя («факти соціальної дійсності») стає об’єктом науки за правилами певного підходу (методології) цієї науки, тобто воно є певною мірою «сконструйованим» у процесі пізнання.

Щоб уявити спільність та відмінність підходів до розв’язання проблем предмета соціології, слід проаналізува­ти низку визначень предмета, характерних для сучасної соці­ології.

Л. Брум, Ф. Селзнік: «Мета соціології — відкриття структур суспільства, які зміцнюють чи ослаблюють сили, що згуртовують групи. Соціологія вивчає умови, що трансфор­мують соціальне життя».

Г. Ходжес: «Соціологія — концепція соціальної органі­зації у межах соціальних систем».

Н. Смелзер: «Соціологія — це наукове дослідження су­спільства та соціальних відносин, що спирається на дані чи факти реального буття».

В. О. Ядов: «Соціологія — наука про становлення, роз­виток і функціонування соціальних спільнот і соціальних процесів, наука про соціальні відносини як механізм взаємо­дії між цими спільнотами, між спільнотами та особистістю».

Міжнародна енциклопедія соціальних наук: «Предмет соціології — вивчення соціальних груп у їх інституційній ор­ганізації, а також причин і наслідків змін інститутів та соці­альних організацій».

Вебстерівський соціологічний словник: «Соціологія — це вивчення розвитку, організації та проблем спільного жит­тя людей як представників соціальних груп».

Наведені вище визначення свідчать, що поняття соціаль­ного, соціальних зв’язків, відносин, способу їх організації є вихідними для розкриття особливостей об’єкта соціологічно­го пізнання, а поняття соціальних закономірностей — для визначення предмета соціології.

Необхідність розрізняти поняття «суспільне» та «соціаль­не» є передумовою точного й адекватного розкриття предме­та соціології. Складність проблеми полягає в тому, що і «су­спільне», і «соціальне» стосуються взаємодії як способу орга­нізації життєдіяльності суспільства. Таке розрізнення відбу­вається не через виділення реальних типів взаємодії (певних груп феноменів, явищ, процесів тощо), а через визначення «способу» їх бачення у процесі дослідження. Соціальне — це сукупність тих чи інших ознак чи особливостей суспільних відносин, що освоєна (інтегрована) індивідами чи іншими суб’єктами у процесі їх спільної діяльності (взаємодії) у кон­кретних умовах та виявляється в їх особливих відносинах. То­му будь-яка система суспільної взаємодії є водночас і спосо­бом соціальної взаємодії, системою соціальних відносин. Со­ціальне виникає завжди, коли поведінка будь-якої особи (гру­пи, спільноти) зазнає впливу (прямого чи опосередкованого) іншого суб’єкта. Соціальне характеризує певний аспект су­спільних відносин. Воно входить до всіх видів суспільних від­носин (економічних, політичних та ін.), але не включає в себе ці відносини і не зводиться до їх суми. Тобто соціальні відно­сини — це один із різновидів суспільних відносин. Їх характе­ристики відображають основні риси соціального як певної су­купності властивостей суспільства. Серед цих характеристик основними є такі:

соціальне — це загальна характеристика, яка властива різним групам індивідів і відображає інтеграцію тих чи ін­ших властивостей суспільних відносин;

соціальне відображає обумовлене сучасними суспіль­ними відносинами (економічними, політичними і т. ін.) вза­ємне розташування індивідів. У зв’язку з цим характер та зміст відносин між різними індивідами та їх групами зале­жить від місця, яке вони посідають у різних соціальних струк­турах, та від тієї ролі, яку вони у них виконують;

соціальне виявляється у відносинах різних індивідів та груп індивідів один до одного, до свого становища в суспіль­стві, до явищ і процесів суспільного життя;

соціальне — продукт спільної діяльності представників різних соціальних груп, що виявляється у їх спілкуванні та взаємодії.

Таким чином, соціальне виникає у процесі взаємодії людей, що своїм базисом має відмінності їх місця і ролі у конкретних сус­пільних структурах, та виявляється у різному ставленні індиві­дів та груп до явищ і процесів суспільного життя.

Природа соціальних відносин (соціального) зумовлює предмет­ну галузь соціологічної науки, яка, вивчаючи суспільство як ціліс­ну систему, орієнтована на виявлення законів соціальної взаємодії соціальних груп, інститутів, особистості. При цьому специфі­ка соціальної взаємодії розкривається через соціальні відмін­ності суб’єктів взаємодії, які лежать у її основі і зумовлюють різні цінності, мотиви, способи поведінки.

Характеристика предмета соціології розкриває її значний теоретико-пізнавальний і практичний потенціал у системі наук про суспільство.

Вивчаючи соціальну взаємодію, соціологія набуває рис «інтегральної» науки, тобто її предметна специфіка дає можливість звертатися до об’єктів, що традиційно включа­ються до «сфери інтересів» певних суспільних наук (на­приклад економічних, правових наук). На ранніх етапах свого розвитку соціологія претендувала на статус «науки всіх суспільних наук», тобто універсальної науки, що єдина вивчає суспільство в цілому, а тому інші науки, які дослі­джують його окремі сегменти, мають дістати статусу «субдисциплін» у системі соціологічного знання. Це називали «соціологічним імперіалізмом». З розвитком соціологіч­ної науки, збагаченням уявлення про її методологію та те­орію такий підхід перестав домінувати. Сучасна соціоло­гічна методологія виходить з того, що саме соціологія вив­чає суспільство як систему соціальної взаємодії, а тому со­ціологічний підхід є цінним для будь-якої науки про су­спільство, проте це не є підставою вважати її «розділом со­ціології».

Головне, що створює специфіку соціологічного підходу, це не технічні засоби збирання та узагальнення соціальної ін­формації, що зазвичай асоціюються з соціологічним підхо­дом, а його світоглядні та теоретичні засади (особливий спо­сіб тлумачення соціальної реальності, виражений у межах спеціально-наукової картини світу).

На підставі особливостей сучасних уявлень про суспіль­ство можна сформулювати основні власні вимоги соціологіч­ного підходу:

по-перше, усі досліджувані об’єкти розглядаються через призму суспільства у цілому, фокусуючи увагу на суспільних (соціальних) відносинах;

по-друге, кожне соціальне явище вивчається з позицій то­го, як воно створюється і відтворюється у процесі життєдіяль­ності специфічних суб’єктів, що мають «надособисту» приро­ду як представники соціальних спільнот;

по-третє, стан і результати розвитку суспільства оціню­ються об’єктивною мірою — превалюванням результатів со­ціальної діяльності над її витратами, вираженим у категоріях соціальної економії (принцип раціоналізації діяльності);

по-четверте, усувається фікція відокремленості особи від соціальної групи та соціального середовища в цілому.

Характеристику предметної сфери соціологічної науки можна доповнити уявленням про її внутрішню організацію. У сучасній науковій та навчальній літературі пропонується кілька підходів до побудови такої структури.

Досить часто соціологічне знання структурується на «фун­даментальне» та «прикладне». У даному разі фіксується його мета, загальна спрямованість. Якщо фундаментальне знання має змінювати основи соціологічної науки — створювати но­ві методи, концепції тощо, то прикладне знання — це «прак­тичне знання», тобто знання про реальний стан у тій чи іншій сфері суспільного життя, про можливості змін тощо. Разом з тим цей поділ є досить умовним.

Залежно від завдань, які стоять перед соціологічним до­слідженням, його можна віднести до теоретичних чи при­кладних. Відповідно у структурі соціології виділяють теоре­тичну та прикладну соціологію. Завдання теоретичної соціо­логії полягає в тому, щоб, спираючись на різноманітні науко­ві методи, формувати знання про процес соціального розвит­ку в його загальних рисах, про концептуальні основи пізнан­ня соціального. Теоретична соціологія збагачує наукові знан­ня, орієнтуючись на потреби розвитку самої науки.

Прикладна соціологія — це сукупність методологічних принципів, методів і процедур дослідження, а також соціальних технологій, конкретних програм та рекомендацій, орієн­тованих на практичне використання, досягнення соціального ефекту. Залежно від використовуваних методів прикладну со­ціологію поділяють на соціальну інженерію, яка розробляє процедури соціальної перебудови, та клінічну соціологію, яка безпосередньо впроваджує нові соціальні процеси, фор­ми відносин і т. ін.

Іншим різновидом структури соціологічного знання є йо­го поділ на «емпіричне» та «теоретичне». У цьому контексті йдеться про теоретичну та емпіричну соціологію. Такий під­хід характерний і для інших наук (не лише суспільних, а й природничих). Він фіксує рівень абстракції та узагальнення знань про певні об’єкти наукового пізнання. Якщо результа­том пізнавальних процедур є формулювання нового теоре­тичного знання (концепцій, гіпотез, понять, категорій тощо), то йдеться про теоретичну соціологію. Якщо пізнавальні про­цедури орієнтовано на певні дії з соціальними фактами (зби­рання, опис, систематизація тощо), що не мають на меті змі­ну теоретичних уявлень про об’єкти пізнання (тобто про спо­сіб тлумачення реальних процесів та явищ) і мають характер «конкретних знань», то маємо емпіричні дослідження. Слід пам’ятати, що цей поділ завжди умовний, оскільки реальне соціологічне пізнання ніколи не дає прикладів суто теоретич­ного чи суто емпіричного дослідження.

Поділ соціології на три рівні (загальна соціологічна теорія, спеціальні соціологічні теорії, емпіричні дослідження) — важлива риса сучасного стану соціології. Досить часто така структура визнається штучною, недостатньо обгрунтованою. Але реальна наука розвивається саме в межах такої структу­ри. В середині XX ст. американський дослідник Р. Мертон запропонував поняття «теорії середнього рівня». Він вихо­див з того, що великі (загальні) соціологічні теорії, які пояс­нюють природу суспільства, закони, його динаміку, мають надто загальний, абстрактний характер і не можуть бути ос­новою для емпіричних досліджень. Потрібні спеціальні тео­рії, що стосуються окремих сфер суспільного буття (проце­сів, явищ, інститутів тощо). Саме такими «теоріями серед­нього рівня» є спеціальні соціологічні теорії, що формували­ся як досить сталі субдисципліни в межах сучасної соціології. Прикладами спеціальних соціологічних теорій є соціоло­гія праці, соціологія молоді, політична соціологія, соціологія осіб похилого віку (геронтосоціологія), соціологія релігії, екологічна соціологія, соціологія права (юридична соціоло­гія), соціологія міста, аграрна соціологія, соціологія девіантної поведінки тощо. Досить важко визначити загальну кіль­кість спеціальних соціологічних теорій. Певне уявлення що­до цього може дати той факт, що у структурі Міжнародної соціологічної асоціації створено близько 40 комітетів (підко­мітетів), що об’єднують осіб, які спеціалізуються в певних га­лузях соціологічної науки.

У структурі соціології виділяють три частини наукового знання.

По-перше, це загальна соціологічна теорія, яка дає загаль­не уявлення про суспільство, його структуру, закономір­ності становлення, розвитку та функціонування. Залежно від вибору загальної соціологічної теорії формується ме­тодологічна орієнтація як теоретичних, так і прикладних досліджень. У сучасній соціології існує кілька загальних соціологічних теорій, які по-різному тлумачать суспіль­ний розвиток. Серед них марксистська концепція су­спільства (історичний матеріалізм), структурно-функціо­нальна соціологія, феноменологічна соціологія, теорія со­ціального обміну, символічний інтеракціонізм та ін. За свідченням західних учених, соціологія вступила у фазу методологічної кризи, яка виявляється у тому, що жодна з «великих теорій» (тобто загальних соціологічних теорій) не може адекватно розкрити закони розвитку суспільства. Тому вони втрачають свою привабливість, і зростає потре­ба в системному осмисленні суспільства з позицій методо­логічного плюралізму.

По-друге, це спеціальні соціологічні теорії, які забезпечують зв’язок між теоретичними, фундаментальними знаннями та емпіричними дослідженнями. За своїм змістом спеціальні соціологічні теорії — це теорії окремих соціальних підсистем (явищ, процесів і т. ін.). Інституціоналізація спеціальних со­ціологічних теорій дала змогу виділити ряд предметних галу­зей, які мають практичне і теоретичне значення (наприклад, соціологія праці, соціологія сім’ї, юридична соціологія, етносоціологія, соціологія молоді). У сучасних умовах, коли при­кладні дослідження набувають поширення, роль спеціальних теорій зростає.

По-третє, це конкретні соціологічні дослідження, які являють собою дослідження окремих, індивідуально-визначених соці­альних явищ і процесів.

Таким чином, структурованість соціології забезпечує можливість виконання нею певних суспільних функцій.

На відміну від проблеми визначення предмета соціології її функції можна встановити досить однозначно, оскільки вони істотно не відрізняються від функцій будь-якої іншої соціаль­ної науки. Слід пам’ятати, що, визначаючи соціальні функції науки, ми аналізуємо її як соціальний інститут, який має пев­ні стандартні (нормативні) засоби зв’язку з суспільством, йо­го підсистемами та інститутами. Ці зв’язки фіксує поняття «соціальні функції».

Соціологія, як і будь-яка інша соціальна наука, має такі функції:

а) гносеологічна (пізнавальна) функція — опис та пояс­нення суспільства виходячи з предметної специфіки та наяв­них пізнавальних засобів. Вона виникла як відповідь на гро­мадську потребу в знанні певного типу — саме у знанні про соціальну взаємодію як у формі узагальнюючих чи спеціаль­них теорій, так і у формі конкретного (емпіричного) знання. Але цим не вичерпується зміст цієї функції. Вона передбачає наявність цілісної системи (програми, парадигми, методоло­гії) здобуття знань. За умов тісної взаємодії та інтеграції соці­альних наук пізнавальний інструментарій соціології (її тео­рії, методи, поняття та категорії) стає універсальним засобом для пізнання «соціального» в інших науках. Соціологічне знання доповнює та збагачує пізнавальні результати інших соціальних та гуманітарних наук. Прикладом може бути по­ширення соціологічного підходу в методології правознавства аж до формування нової юридичної науки теоретичного ха­рактеру — соціології права;

б) практична функція не може бути зведена до тих зав­дань, що їх вирішує прикладна соціологія у взаємодії з «со­ціальним замовником». Вона набагато ширша. Соціологічне знання тією мірою, в якій воно здатне реально відтворювати реальні соціальні процеси, стає основою для практичної ді­яльності стосовно впливу на хід цих процесів, виходячи з на­явних суспільних потреб. Важливим аспектом практичної функції є створення можливості соціального передбачення, науково обгрунтованого планування поведінки соціальних суб’єктів, що іноді визначається як прогностична функція соціології. Практичний потенціал соціологічної науки знач­ною мірою посилюється наявністю в її структурі прикладної соціології, яка має арсенал пізнавальних засобів, що спеці­ально орієнтовані на дослідження конкретних соціальних проблем;

в) ідеологічна функція зумовлена тим, що внаслідок своєї предметної специфіки вона інтегрована в соціальну дійсність і не може бути «позаціннісною», позбавленою соціального контексту в самому процесі дослідження. Тому вона бере ак­тивну участь в ідеологічному процесі. Різні соціальні та полі­тичні інститути використовують соціологію для формування та обгрунтування своїх ідеалів і програм. У цьому не слід вба­чати недолік, це скоріше прояв реального включення соціо­логії у соціальне буття.

Система функцій соціологічної науки дає можливість конкретніше визначити її місце у системі суспільних і гу­манітарних наук. Сучасні автори рішуче виступають про­ти будь-яких спроб реанімації «соціологічного імперіаліз­му», тобто обгрунтування «зверхності» соціології. Нині йдеться не про поглинання соціологією інших наук про суспільство, а про коректне визначення форм взаємодії з цими науками.

Оскільки соціологічна наука у своїй системі знань має стійке ядро — загальну соціологічну теорію, тобто теорію су­спільства, вона не може не мати методологічного впливу на інші суспільні науки, які тією чи іншою мірою використову­ють цю загальну методологію для розв’язання теоретико-пізнавальних проблем у межах своїх предметів. Спеціальні су­спільні науки, як правило, не містять власних узагальнень що­до сутності суспільства. Вони використовують теорії та кон­цепції соціологічної науки. Так, сучасна юридична наука ви­ходить за межі логіко-семантичного аналізу юридичних (нор­мативних) текстів, розглядає правові явища у ширшому суспільному контексті. Але відповідно до її предмета вона не формулює теорії суспільства, а «запозичує» її (прямо чи опо­середковано) з соціологічної системи знань. У такій взаємодії проявляється методологічна функція соціології в сучасному правознавстві.

Соціологія, як і будь-яка інша наука, використовує певний набір пізнавальних засобів, сукупність яких звичайно визна­чають як методологію та методику науки. Слід розрізняти по­няття «методологія» та «методика». Методологія — це спосіб пізнання, загальні принципи досліджень. Методика — сукуп­ність конкретних прийомів організації та проведення дослі­джень, збирання, обробки та аналізу інформації, яку можна отримати під час таких досліджень.

Зміст методики визначається методологією, яка встанов­лює, що саме є предметом дослідження і якими методами та­ке дослідження може бути проведене.

Питання методології залишаються дискусійними в су­часній соціології. Перш за все це стосується визначення можливості існування універсального методу (способу) пізнання, який властивий лише соціології і забезпечує розв’язання усіх проблем, що досліджуються. У сучасній соціології домінує визнання необхідності застосування різ­них підходів і дослідних парадигм. «Мультипарадигмальність» забезпечує можливість розглядати одне й те саме явище як цілісний об’єкт у різних аспектах. Методику со­ціології утворює система методів. Під методом звичайно розуміють певний спосіб збирання, обробки та аналізу да­них. Сучасна соціологія використовує різноманітні мето­ди. У загальному вигляді ці методи можна поділити на три категорії: а) загальнонаукові методи, до яких належать піз­навальні засоби, властиві саме науковому пізнанню, на від­міну від буденного знання. Тобто ці методи застосовують­ся у всіх науках; б) методи соціальних наук утворюють гру­пу, яка є спільною для всіх наук, що мають об’єктом до­слідження суспільство (наприклад, історичний метод); в) методи соціології, тобто методи, які або застосовуються лише в соціології, або були створені у межах цієї науки (наприклад, кількісний та якісні методи емпіричних соціо­логічних досліджень).

 

< Попередня   Наступна >