101

---

§ 2. Основні етапи розвитку соціології

За свідченням А. Смолла, щоб якнайшвидше зрозуміти предметність та зміст будь-якої соціальної науки, необхідно вивчити її історію. Соціологія — порівняно молода наука. Її інституціоналізація відбувалася з середини XIX ст., хоч дехто з дослідників вважає, що перші соціологічні концепції з’явилися ще у спробах античних мислителів пояснити су­спільне життя. Але це були лише теоретичні передумови, що протягом століть накопичувалися у різних галузях знань і готували дисциплінарне оформлення соціології. Щоб оха­рактеризувати історичний розвиток соціології, важливо ві­дійти від уявлення про цей процес як про хаотичне нагрома­дження персоналій, шкіл, парадигм тощо. Цей розвиток має свою логіку і структурованість, які показують, що ті пара-дигмальні зміни, що відбувалися у соціології, збігаються із загальними тенденціями зміни суспільних умов (контексту) існування соціології.

Західні дослідники пропонують кілька варіантів періоди­зації історії соціології, які в принципових моментах збіга­ються. Перший етап: становлення соціології як самостійної науки на основі методології позитивізму (типові теорії тако­го типу знаходимо у О. Конта, Г. Спенсера). Другий етап: формування національних соціологічних шкіл, початок іс­нування «великих соціологічних теорій», що претендують на універсальність пояснення будь-яких проявів соціальнос­ті і закладають основи власне соціологічної методології. Ці теорії досить часто називають «класичними». Це, зокрема, теорії М. Вебера, Е. Дюркгейма, К. Маркса, Ф. Тьонніса, Г. Зіммеля та ін. Третій етап: вихід соціології за національні межі, її інтернаціоналізація. Проте цей період супроводжу­вався і поширенням теоретико-методологічного розмежу­вання, зумовленого суперечністю між прибічниками теорій еволюційного розвитку (структурний функціоналізм) і пос­лідовниками К. Маркса, які намагалися пояснити усі соці­ал

ьні процеси, грунтуючись на виділенні об’єктивно існую­чих соціальних суперечностей. У цей період важливим чин­ником розвитку соціології стало протистояння методологіч­них орієнтацій макро- і мікросоціології, що довели існування істотно різних картин соціальної реальності. Четвертий етап почався у 80-х роках і тісно пов’язаний з «постмодер­нізмом» як тлом, на якому розвивалася сучасна культура. Цей етап позначений заявами про чергову методологічну кризу в соціології, що веде до усвідомлення необхідності но­вого бачення світу, корегування уявлень про предмет, метод, суб’єкта пізнання тощо.

Виникнення соціології. В середині XIX ст. соціологія інституційно виділилася з соціальної філософії як самос­тійна наука з власним баченням суспільства і власними ме­тодами його пізнання. Але не тільки розвиток соціальної філософії підготував становлення нової науки. Вона мала як теоретико-пізнавальне, так і соціальне підгрунтя. Роз­виток буржуазного суспільства в XIX ст. потребував пояс­нення нових суспільних феноменів, що виникають перш за все у сфері соціальних відносин. Важливо було розкрити сутність нових механізмів функціонування та розвитку, що базувалися на соціальній взаємодії, і дедалі очевиднішу залежність стабільності суспільства від стану соціальних відносин.

Перший період розвитку соціологічної науки характери­зувався пануванням позитивістської методології. Чіткіше во­на була сформульована у працях О. Конта. За його визначен­ням, пізнання суспільства стає дійсно науковим лише тією мі­рою, в якій воно опановує «позитивний метод», тобто мето­дологію виявлення на основі спостереження та експерименту «незмінних природних явищ». Науку про суспільство, яка бу­дується на основі позитивного методу, завершує соціологія — універсальна наука, «наука всіх суспільних наук».

Соціологічне вчення О. Конта має дві складові — вчення про соціальну динаміку (опис закономірностей та механізмів суспільного розвитку) та вчення про соціальну статику (опис законів існування суспільства).

Позитивістська парадигма в соціології грунтувалася на ба­зових постулатах, які були визначені уже у теорії О. Конта, але в її межах існувало кілька напрямів (шкіл), що істотно різ­нилися в розумінні витоків суспільного життя (соціал-дарвінізм, географічний детермінізм, расово-антропологічна шко­ла, механіцизм тощо).

У другій половині XIX ст. відбувається урізноманітнення методологічних орієнтацій соціологічного пізнання, з’явля­ються соціологічні теорії, які тривалий час визначали основні тенденції розвитку соціології (вчення Е. Дюркгейма, М. Вебе­ра, К. Маркса). Саме ці теорії вважаються «класичними» у су­часній соціологічній науці.

Е. Дюркгейм (1858—1917), французький соціолог і філо­соф вказував, що для перетворення соціології на самостійну науку необхідно чітко визначити її предмет та відповідний метод. У визначенні предмета він ішов шляхом пошуку особ­ливої реальності, яку не вивчає жодна з суспільних наук. Таку реальність, на його думку, утворюють «соціальні факти», що характеризуються незалежним від особи існуванням (об’єк­тивність) та можливістю примусового впливу на її активність. Базовим положенням «соціологічного методу» Е. Дюркгейм вважав принцип «соціологізму», тобто «соціальне можна по­яснити лише соціальним». Соціологізм підкреслював специ­фічність та автономність соціальної реальності.

Спираючись на ці базові положення «соціологічного ме­тоду», Е. Дюркгейм створив свою теорію суспільства, яка по­яснює як механізми його єдності, так і еволюцію через аналіз значення суспільної солідарності. Він виділяє два різновиди солідарності — «механічну» та «органічну». Якщо перша ха­рактерна для примітивних суспільств і передбачає відсутність функціональної диференціації членів суспільства, то виник­нення другої стає можливим за суспільного поділу праці, який закріплює взаємозалежність індивідів, потребу і необ­хідність у співпраці.

Іншою «класичною» соціологічною теорією є вчення М. Вебера (1864—1920), німецького філософа, соціолога, істо­рика. В другій половині XX ст. не раз активізувався інтерес до теоретичної спадщини М. Вебера (так званий «веберівський ренесанс»). Проблеми, поставлені ним, залишаються в центрі методологічних пошуків і сучасних учених-соціологів. М. Ве­бера вважають засновником «інтерпретативної соціології» («розуміючої соціології») та теорії соціальної дії.

Правознавець за освітою, М. Вебер розпочав свої теоретич­ні дослідження у сфері економічної історії, що дало підстави для загальних висновків щодо природи та чинників суспільного розвитку. Він намагався розкрити зв’язок між економіч­ним розвитком та іншими сферами суспільства (політикою, правом, релігією тощо), що ініціювало створення соціологіч­ної теорії суспільства. Основним методом соціологічного ба­чення, за М. Вебером, стає метод дедукції на основі поняття «ідеальний тип»: категорії соціологічного пізнання (наприк­лад, власність, клас, держава) є лише абстракціями («ідеаль­ними типами»), зіставлення з якими реально існуючих явищ сучасності чи минулого є основою їх наукового аналізу. Цей підхід було реалізовано в дослідженні ролі протестантської «господарської етики» в генезі західноєвропейського капіта­лізму («Протестантська етика та дух капіталізму»).

Значення теоретичної спадщини М. Вебера для подальшо­го розвитку соціологічної науки визначається не лише її парадигмальним характером (йдеться про веберівську традицію світової соціології), а й важливими доробками в дослідженні спеціальних проблем. Зокрема, його називають фундатором таких спеціальних соціологічних теорій, як соціологія міста, соціологія управління, соціологія політики, соціологія релігії. В розвитку соціології права (і як спеціальної соціологічної теорії, і як спеціальної теоретичної дисципліни в системі юридичних наук) також наявний вплив вчення М. Вебера, з яким пов’язується одна з кількох парадигм, існуючих у су­часній соціолого-правовій науці.

Аналіз «класичних» соціологічних теорій буде неповним, якщо не сказати про роль марксизму в становленні та розвит­ку соціології. Сучасні історики соціологічної науки визнають К. Маркса одним з фундаторів сучасної соціології, незважаю­чи на те, що він сам уникав навіть використання терміна «со­ціологія» і досить скептично ставився до сучасних йому соці­ологів. У марксизмі слід розмежовувати елементи ідеологіч­ного змісту та суспільну теорію. У галузі методології суспіль­ного пізнання марксистська парадигма грунтується на кіль­кох базових положеннях. По-перше, це теорія соціального конфлікту, яка мала виділити механізми суспільного розвит­ку через виділення соціальних антагонізмів (класова боротьба тощо), що мають вирішуватися шляхом революційних су­спільних змін. «Конфліктна парадигма» залишається важли­вою і в сучасній соціології. По-друге, це теорія «історичного матеріалізму», який пояснює існуючі суспільні феномени че­рез їх обумовленість у кінцевому підсумку економічним бази­сом суспільства. Вчення про суспільно-економічну формацію та взаємодію базису та надбудови мали пояснити не лише ті форми, в яких існують суспільні явища, а й спрямованість їх­нього розвитку.

Наприкінці XIX ст. в Росії склалися умови для появи росій­ської соціологічної школи, в межах якої розвивалася і україн­ська соціологія. Виникнувши як запозичення західної соціо­логічної традиції, ця школа досить швидко стала помітним явищем у соціокультурному житті країни, діставши і міжна­родне визнання.

У 60—80-х роках на позиції позитивістської версії соціоло­гічної науки переходять представники різних гуманітарних наук: історики, юристи, економісти. Внаслідок цього відбуло­ся оновлення методологічних основ цих наук. Наприклад, со­ціологічна школа у правознавстві, яка виникла в ці роки, ста­ла явищем світового значення. Але в цілому методологічна неоднозначність, аморфність, що були характерною ознакою соціологічної науки цього часу, досить часто призводили до того, що соціологією називалося все що завгодно.

Серед різних соціологічних шкіл, що були заявлені в нау­ці, можна говорити про домінування позитивізму, а в його межах — кількох шкіл.

Органічна школа розглядала суспільство за аналогією з природним організмом.

Географічний детермінізм виходив з того, що соціаль­ний і культурний розвиток визначався головним чином фак­торами зовнішнього середовища.

Суб’єктивна соціологія (етико-психологічна школа) бу­ла найпомітнішим проявом соціології в суспільному житті, бо саме на цих теоретичних засадах будувалася вся світогляд­на концепція народників. Своєрідність цієї теоретичної плат­форми полягала в тому, що послідовно велася боротьба про­ти крайностей позитивізму, в першу чергу соціал-дарвінізму та органіцизму. Основним теоретичним постулатом було розмежування двох типів наук — про природу та про су­спільство. Відповідно до цього виділялися два методи — об’єк­тивний і суб’єктивний. Важливе значення для визначення суті цього підходу мав висновок про те, що саме особистість (а не клас, як стверджували основні опоненти — марксисти) є ос­новним, первинним елементом соціальних структур, а вив­чення мотивів її дій, усього внутрішнього світу — основне зав­дання соціологічної науки.

У контексті загальних тенденцій розвитку соціологічної науки ці та деякі інші положення мали значний концептуаль­ний потенціал і могли відкрити нову фазу в розвитку теоре­тичної соціології.

Події 1917 р. прискорили процес інституалізації соціоло­гії: було запроваджено наукові ступені з соціології, виникли нові кафедри в різних університетах. Істотно розширилася те­матика соціологічних досліджень. Почали створювати спеці­алізовані наукові установи. У 1919 р. було створено Соціоло­гічний інститут, де плідно працювали представники різних методологічних і політичних орієнтацій — марксисти, нео­позитивісти, неокантіанці; проводилися комплексні соціаль­ні дослідження, закладались основи низки спеціальних соціо­логічних дисциплін.

У 1920 р. в Петрограді було відкрито соціологічне відділен­ня факультету суспільних наук на чолі з П. Сорокіним, яке могло стати науковим центром світового значення. У цей же час було створено Соціологічний інститут у Києві, але про його діяльність практично нічого не відомо.

Однак досить скоро на розвиток соціологічної науки поча­ли впливати соціально-політичні та ідеологічні процеси. "Перемога пролетаріату" ставала неминучою, в тому числі у сфері соціології. В центрі теоретичних дискусій була пробле­ма співвідношення соціологічної школи та марксизму. Зокре­ма стверджувалося, "що марксистської соціології не може бу­ти, вона може бути тільки буржуазною". За таких умов ставав неможливим вільний розвиток науки, вона політизувалась. Негативно позначалося й те, що було втрачено кадри — на початку 20-х років кращі вчені були змушені покинути країну.

Тільки з початком демократичних процесів кінця 50-х ро­ків стало можливим відродження соціології. Але послідов­ність політичних змін накладала певний відбиток і на розви­ток соціологічної науки. Її предмет трактували звужено. Стверджувалося, що вона займається лише конкретними соціологічними дослідженнями. На озброєння було взято кон­цепцію 30-х років, згідно з якою історичний матеріалізм ото­тожнювався з соціологією, а конкретні соціологічні дослі­дження, як не сумісні з філософською методологією, взагалі виводилися за межі соціологічного знання.

На жаль, ідеологічні догми доби тоталітаризму призвели до того, що конкретні соціологічні дослідження давали до­сить однобічну характеристику соціальних процесів, виділя­ючи лише позитивні риси. Тобто соціологічна наука була спрямована на створення ідеологічного камуфляжу, виправ­лення тих чи інших кроків політичного керівництва. Але по­ряд з цим склалися наукові колективи, що проводили об’єк­тивні дослідження, орієнтуючись на діагностику дійсного, а не бажаного стану суспільства, пошук шляхів для розв’язання соціальних проблем. Найпомітнішим явищем такого роду були дослідження соціально-економічного розвитку села, праці та управління у промисловості, освіти, сім’ї та шлюбу, бюджетів часу та ін.

Новий етап характеризувався також початком процесу створення соціологічних наукових установ не тільки в Москві, а й на периферії. Так, саме у цей час було створено перші на­укові установи соціологічного напряму в Україні: лабораторії, відділи в НДІ. Проте цей процес організаційної інституціоналізації був неповним. Він не торкнувся освіти (жодний нав­чальний заклад не готував професійних соціологів). Негатив­ним було й те, що вітчизняна соціологія розвивалася в умовах ізоляції, штучно створеного методологічного монізму — всі інші теоретичні орієнтації, крім марксизму, було заборонено.

В результаті політичних змін кінця 80—початку 90-х років були створені принципово нові умови для розвитку соціоло­гічної науки в Україні, а саме:

а) виникло соціальне замовлення на об’єктивну соціоло­гічну інформацію. Органи влади почали орієнтуватися на по­шук реальних проблем суспільного розвитку, що неможливо

без соціального діагнозу, нагромадження та аналізу соціаль­ної інформації;

б) в ідейно-теоретичних процесах утворилися умови для методологічного плюралізму, існування різних підходів, орієнтацій у соціальних дослідженнях;

в) суспільні науки стали «відкритими» для взаємного об­міну зі світовою наукою.

Створення цих умов привело до принципово нової ситуа­ції у самій соціологічній науці. В ній розпочався процес все­бічної інституціоналізації як галузі загальнолюдського гума­нітарного знання. Такий процес характерний для всіх ра­йонів колишнього СРСР. В Україні він супроводжується по­вільним, але досить очевидним набуттям українською соціо­логічною школою рис національної школи. Це виявляється не стільки у проблематиці досліджень скільки в акцентах на традиції соціально-гуманітарних досліджень, української культури в цілому.

Уповільнений розвиток вітчизняної соціології відбувався на тлі бурхливого розвитку західної соціології. Уже в повоєн­ний період у результаті інтенсивної спеціалізації та професі­оналізації соціологія посіла одне з чільних місць у системі суспільних наук. Її вивчали в більшості розвинутих країн сві­ту, вона включала кілька десятків спеціалізованих галузей.

Поряд з нагромадженням соціальної інформації та її ана­лізом соціологічна наука виконувала важливі соціально-уп­равлінські функції — прогнозування, соціальної інженерії то­що. В середині століття визначилися основні теоретико-методологічні орієнтації. Розглянемо основні з них.

Найвпливовішим протягом кількох десятиліть був струк­турний функціоналізм (Парсонс, Мертон), який робить ак­цент на принципі цілісності та інтеграції соціальної системи. В основі пояснення всіх соціальних явищ і процесів лежить принцип функціоналізму, тобто залежності від тих функцій, що виконуються при деяких явищах у межах системи. В ме­жах структурного функціоналізму було створено досить про­дуктивну в теоретичних і прикладних дослідженнях систему категорій, яка використовується в усіх галузях соціологічної науки (соціальна система, функція, роль, структура тощо).

Інтеракціонізм (Дж. Хоманс, Е. Гофман) акцентував увагу на процесах взаємодії індивідів та груп, під час яких створю­ються стійкі соціальні структури та інститути. Виходячи з та­кого розуміння вивчаються міжособові відносини.

Феноменологічна соціологія розглядає суспільство як результат духовної взаємодії людей. Існує кілька концепцій феноменологічної соціології: соціологія знання Лукмана, ет-нометодологія Гарфінкеля, структурна соціологія Тіріак’яна та ін. Феноменологи намагаються вивчати суспільне життя у його суто людських проявах — через уявлення, мотиви, цін­ності практично діючих людей. У зв’язку з цим центр уваги переноситься у сферу психології, лінгвістики, етнології, а са­ма феноменологічна школа дедалі більше інтегрується в тра­диційні галузеві соціологічні теорії.

Досить значне місце в західній соціології посідає неопози­тивізм. Його основні постулати стосуються природи науково­го пізнання, визначаючи, що істинність наукових даних можна оцінити лише на основі емпіричної перевірки. Важливе зна­чення має теза про те, що всі суспільні явища можуть бути (і навіть мають бути) описані та виражені в кількісній формі, а сама наука має звільнитися від ідеології, різних форм ціннісно­го підходу. В останні роки неопозитивізм дещо зміцнив свої позиції у межах прикладних досліджень, попит на які зростає.

Неофрейдизм продовжує традиції психоаналізу З. Фрей­да і має значний вплив на сучасну соціологію та психологію. Центр уваги переноситься з внутрішніх психічних процесів на міжособову взаємодію: психічні норми трактуються як форма адаптації особи до суспільного середовища, а всілякі порушення соціальної ідентифікації визначаються як соці­альна патологія.

Перелік концепцій не буде повним, якщо не згадати про вплив марксизму на створення неомарксистських теорій. Для західної соціології характерна постійна конфронтація з тим «варіантом марксизму», що набув характеру офіційної док­трини в соціалістичному таборі. Поряд з цим деякі важливі положення марксизму через неомарксизм увійшли до мето­дологічного базису західної соціології. Це було особливо очевидно при вивченні соціальної структури, соціального конфлікту, економічного розвитку та ряду інших питань.

Наявність конкуруючих соціологічних парадигм стимулює пошуки сучасних соціологів у напрямі створення інтегратив­них теоретичних підходів, які б знімали односторонність тео­рій. Такі інтегративні теорії почали з’являтися у 80-х роках. Се­ред значущих слід відзначити такі: а) теорія структурації Е. Гідденса (основна теза: кожне дослідження у соціальних науках має справу з поєднанням дії та структури); б) теорія «соціаль­ної дії та соціальних систем» Ю. Хабермаса (основні положен­ня: слід диференціювати «життєвий світ» і соціальні системи, оскільки останні можуть поглинути власне соціальну дію); в) теорія «багатовимірності соціології» Дж. Александера (основна проблема: виникнення порядку з хаосу соціальних дій); г) теорія «радикальної соціології» Д. Коллінза (основний предмет досліджень — «ритуальні ланцюги», тобто виникнен­ня певної системи індивідуальних інтеракційних досвідів).

Існують і інші варіанти «інтегративної соціології», які ра­зом з сучасними варіаціями класичних теорій утворюють надзвичайно багатий спектр сучасної соціології. Підсумовую­чи тенденції розвитку соціологічної теорії, російський соціо­лог В. О. Ядов зазначав, що найпродуктивнішим шляхом по­долання методологічної кризи є, по-перше, «методологічний відступ» — використання сукупності різних теоретичних під­ходів до аналізу соціальної реальності (поліпарадигмальність), перехід від позитивістськи орієнтованих кількісних ме­тодів до методів якісного дослідження; по-друге, «теоретич­ний наступ» — створення нових глобальних теорій (мета тео­рій), що здатні поєднати нове бачення соціуму (його тоталь­ність, глобалізм) з визнанням вирішальної ролі активності со­ціального суб’єкта у процесі суспільних змін.

Сучасне становище західної соціології не можна вичерпно охарактеризувати лише на основі теоретико-пізнавальної функції. Важливим виміром її стану стає виконання приклад­них функцій. Соціологічні методи проникають практично в усі галузі людської діяльності. Сучасне західне суспільство неможливо уявити без їх широкого використання. Характер­ною рисою стає поширення міждисциплінарних праць, коли соціологічні методи інтегровані в інші прикладні науки (дис­ципліни) — соціоінженерію, маркетинг тощо.

Таким чином, у розвитку сучасної західної соціології виді­ляють два процеси: з одного боку, спроби виходу з кризи у сфері теоретичної соціології шляхом відмови від традицій­них теоретичних орієнтацій, створення нової, постмодерністської методології, з другого — широкий розвиток прикладної соціології, яка дедалі більше орієнтується на вузькі проблеми та стає менш залежною від «великих теорій».

 

< Попередня   Наступна >