118

---

§ 2. Соціальна взаємодія та соціальні відносини

Соціальна взаємодія — це процес, у якому люди діють і випробовують вплив один на одного. Механізм соціальної взаємодії включає індивідів, які здійснюють ті чи інші дії, змі­ни в соціальній спільноті чи суспільстві в цілому, що їх спри­чинюють ці дії, вплив цих змін на інших індивідів, які станов­лять соціальну спільноту, і зворотну реакцію індивідів.

Будь-який вид соціальної діяльності людей, будь-який со­ціальний процес складається з простих елементів, які відоб­ражає поняття «соціальна дія». М. Вебер під соціальною дією розумів «дію людини (незалежно від того, чи має вона зов­нішній або внутрішній характер, чи зводиться до невтручан­ня або до терпеливого прийняття), яка за передбаченою дією особи або діючими особами згідно зі своїм змістом співвідно­ситься з дією людей або орієнтується на неї». Зрозуміло, що соціальна дія має дві особливості: по-перше, вона є раціо­нальною та усвідомленою, а по-друге, орієнтованою на пове­дінку інших людей. Очевидно, що, здійснюючи соціальні дії, кожна особистість відчуває на собі дії інших людей. Відбува­ється обмін діями, або соціальна взаємодія.

Соціальна взаємодія — це система взаємозумовлених соціаль­них дій, пов’язаних циклічною причинною залежністю, за якої дії одного суб’єкта є водночас причиною та наслідком відповідних дій інших суб’єктів. Можна сказати, що кожну соціальну дію спричинює попередня соціальна дія та водночас вона є причиною наступних дій.

У здійсненні соціальних дій велику роль відіграє система взаємних очікувань, що їх виявляють один до одного індивід та соціальні групи перед здійсненням соціальних дій. Такі очікування можуть мати невизначений характер при корот­кочасній взаємодії, а можуть бути й сталими при взаємодії , що часто повторюється, чи при рольовій взаємодії. У разі ста­л

ої взаємодії очікування індивідів постійно видозмінюються, але разом з тим з’являється певний набір сталих соціальних очікувань, які надають взаємодії досить упорядкованого та передбачуваного характеру. Така взаємодія веде до станов­лення тривалих і самостійних зв’язків — соціальних відносин.

Розрізняють два загальні типи взаємодії: співробітництво та суперництво (конкуренція). Співробітництво розуміють як взаємопов’язані дії індивідів, спрямовані на досягнення за­гальних цілей, з обопільною вигодою для взаємодіючих сто­рін. Взаємодія на основі суперництва включає намагання ви­передити прагнення до ідентичних цілей.

Існують два рівні соціологічного дослідження соціальної взаємодії: мікрорівень та макрорівень. Взаємодію людей один з одним у парах, малих групах або міжособову інтеракцію (англ. interaction — взаємодія людей у групі, суспільстві) вивчають на мікрорівні.

Макрорівень соціальної взаємодії включає великі суспіль­ні структури, основні інститути суспільства, право, сім’ю та ін. В соціології є кілька основних теорій міжособової взаємодії: теорія обміну (Дж. Хоманс, П. Блау), теорія керування вра­женнями (Є. Гофман), психоаналітична (З. Фрейд).

Розглянемо, наприклад, теорію обміну. Теорія обміну визначає соціальну поведінку як взаємодію людей, які перебу­вають у безперервних процесах матеріального та нематеріаль­ного обміну один з одним, що можна пояснити положеннями, основаними на психологічному біхевіоризмі. Відповідно до бі­хевіоризму поведінка людини підпорядкована основному пра­вилу: чим частіше соціальна дія особистості винагороджуєть­ся, тим частіше вона намагатиметься робити цю дію. При цьо­му людина має бути впевнена в тому, що інша людина з корис­ті, яку вона вам надає, не дістане вигоду, більшу за вашу.

За другим положенням біхевіористів — положенням цін­ності, чим ціннішим для особистості є досягнення певного ре­зультату, тим більше вона намагатиметься вчинити дію, спря­мовану на його досягнення.

Таким чином, соціальний зв’язок встановлюється та під­тримується, якщо він відповідає особистій доцільності і пла­та не перевищує винагород; якщо досягнуто взаємної пого­дженості та єдності критеріїв плати і винагороди всіх учасни­ків соціальної взаємодії, тобто досягнуто взаємної ефектив­ності зв’язку. Якщо одна зі сторін ображена, вона намагати­меться ці зв’язки відрегулювати по-новому, так виникає осно­ва для конфлікту.

Але ці положення сприяють розумній поведінці людей у тому разі, коли взаємодія є симетричною та взаємовигідною. Для пояснення несиметричних відносин, тобто феномена влади, насильства, соціальної нерівності, Дж. Хоманс пропо­нує принцип найменшого інтересу, який полягає в тому, що особа, найменше зацікавлена у продовженні соціальної ситу­ації обміну, володіє більшою здібністю визначати умови об­міну інших учасників ситуації. Результатом цього є поява влади, оскільки в обміні одна людина має більшу здібність винагородити інших, ніж вони можуть винагородити її.

Для пояснення соціальної стратифікації Дж. Хоманс ко­ристується принципом дистрибутивної справедливості, згідно з яким деяке відношення обміну полягає у винагоро­ді учасників пропорційно їх затратам, що обов’язково по­роджує диференціацію людей, їх соціальну нерівність, і са­ме це, на думку вченого, є цілком справедливим, закономір­ним, бо відображає пропорції особистих внесків людей у суспільне ціле.

Автор концепції соціальної еволюції соціолог Р. Парк роз­глядав конкуренцію як рушійну силу розвитку взаємодії лю­дей, яка може набувати форми конфлікту, внаслідок чого лю­ди змушені внутрішньо пристосовуватися до ситуацій, спри­чинених змаганням і конфліктом, а коли це відбувається, кон­флікт згасає. Завершує цей процес асиміляція, що веде до глибокої трансформації особливостей під впливом тісних контактів, тобто простежується лінія: конкуренція, конфлікт, пристосування, асиміляція.

П. Сорокін зазначав, що сукупність індивідів, що перебува­ють у взаємодії, становить соціальну групу.

Взаємозалежність сторін у процесі взаємодії може бути рівною або одна сторона може більше впливати на іншу, то­му можна відзначити одно- та двосторонню інтеракцію. Інтеракція може охоплювати всі сфери людської життєдіяльнос­ті (тотальна інтеракція), а може лише одну. В незалежних сферах люди не впливають один на одного.

П. Сорокін виділяє такі типи соціальної взаємодії: організовано-антагоністична система інтеракції, яка основана на примушуванні; організовано-солідарна система інтеракції, яка основана на добровільному членстві; організовано-змішана солідарно-антагоністична система, яка частково керується примусом, а частково — добровільною підтримкою усталеної системи взаємовідносин та цінностей. Він підкреслює, що со­ціальні взаємодії виступають як соціокультурні, водночас від­буваються три процеси:

взаємодія норм, цінностей стандартів, що містяться у свідомості людини та групи;

взаємодія конкретних людей та груп;

взаємодія матеріалізованих цінностей суспільного життя.

Соціальні взаємодії породжують соціальні відносини. Од­нак схожі взаємодії іноді породжують різні за розміром со­ціальні відносини. Це відбувається тоді, коли соціальні взає­модії здійснюються на різній основі. Деякі соціологи вважа­ють, що цією основою, яка визначає зміст соціальних відно­син, є цінності.

Соціальні відносини виникають із взаємодій, спрямованих на досягнення різного роду цінностей. Під цінностями добро­буту розуміють ті цінності, які є необхідною умовою підтри­мування фізичної та розумової активності індивідів. До цієї групи цінностей належать перш за все благополучність, тоб­то здоров’я та безпека людей; багатство — різні послуги та матеріальні блага; майстерність — набута професійність у де­якій практичній діяльності; освіченість — знання та інформа­ційний потенціал особистості, а також її культурні зв’язки.

Інші цінності, як правило, виявляються у діях як даної особистості, так і інших. Серед них значущою є влада, тому що володіння нею дає змогу придбати будь-які цінності. По­вага — це цінність, яку становлять статус, престиж, слава та репутація. Прагнення до володіння цією цінністю вважаєть­ся однією з основних людських мотивацій. Моральні ціннос­ті включають доброту, відчайдушність, справедливість, пра­цьовитість і т. ін. Афективність — це цінності, що включають перш за все любов і дружбу.

Соціальні відносини створюються внаслідок взаємодій, що повторюються, коли, з одного боку, спостерігається по­треба до придбання цінностей або контролю над ними, а з другого — є ресурси бажаних цінностей. Зміст та суть со­ціальних відносин залежать від того, як поєднуються у взає­модії потреба у цінностях та володіння ними.

Підхід до вивчення соціальних відносин під кутом зору во­лодіння та обміну цінностями дає можливість проаналізува­ти відносини у сфері політики, бізнесу, виробництва та ін.

Взаємодія веде до становлення нових соціальних відносин, які являють собою відносно стійкі і самостійні зв’язки між ін­дивідами і соціальними групами.

Таким чином, суспільство складається з безлічі індивідів, їх соціальних зв’язків, взаємодій і відносин. Однак його не мож­на розглядати як просту сукупність індивідів, їх зв’язків, взає­модій і відносин. Суспільство — це не сумативна, а цілісна система, яка наділена системною якістю. Суспільні взаємодії і відносини мають надіндивідуальний, надособистісний ха­рактер, тобто суспільство — це деяка самостійна субстанція, яка стосовно індивідів первинна. Кожен індивід, народжую­чись, підпадає під вплив певної структури зв’язків і відносин і в процесі соціалізації включається до неї.

Системна якість суспільства досягається завдяки кореля­тивним зв’язкам, взаємодіям і відносинам, що включають ко­ординацію і субординацію елементів. Координація — це пев­на узгодженість елементів, той особливий характер їх взаєм­ної залежності, який забезпечує збереження цілісної систе­ми. Субординація — це підлеглість і супідрядність, що вказує на особливе специфічне місце, неоднакове значення елемен­тів у цілісній системі. В результаті координації і субординації суспільство стає цілісною системою з такими якостями, яких не має жоден із включених до нього елементів. Внаслідок своїх інтегральних властивостей соціальна система набуває самостійності стосовно її складових, самостійного способу свого розвитку.

 

< Попередня   Наступна >