110

---

§ 3. Соціальні зміни та соціальний розвиток

Будь-яка наука, об’єктом дослідження якої є сучасне суспільство, так чи інакше звертається до проблеми су­спільної динаміки, оскільки саме вона — одна з найхарак­терніших рис сучасного світу. Соціологія внаслідок своєї предметної орієнтації на пізнання суспільства як певної соціальної цілісності досліджує соціальні зміни як грань, аспект загальної динаміки суспільства. Категорія «соціаль­ні зміни» має чітко визначений зміст, що дає змогу виділи­ти соціальні зміни як різновид суспільної динаміки. Ця ка­тегорія фіксує не будь-які зміни в тих чи інших суспільних сферах, а лише ті, що створюють у часі якісно різні стани соціальної взаємодії на рівні соціальних систем, соціаль­ної стратифікації, соціальних інститутів, соціальних орга­нізацій чи будь-яких інших об’єктів, що відповідають предмету соціології.

Вивчення соціальних змін у соціології спирається на знач­ні теоретичні традиції. Досить згадати, що вже в ранніх вер­сіях соціологічної теорії (наприклад, у О. Конта) теоретичні завдання поділялися на дві групи проблем: пояснення соці­альної статики (тобто суспільства в його структурних вимі­рах) та пояснення соціальної динаміки (тобто суспільства в його розвитку). Сучасні соціологічні теорії соціальних змін залежно від інтерпретації головних чинників можна досить умовно поділити на три різновиди:

а) соціокультурні теорії — пов’язують соціальні зміни з динамікою духовної сфери суспільства (система цінностей, ідеології, способи накопичення та поширення знань, світо­глядні орієнтири, наука і т. ін.);

б) технологічні теорії — виводять зміст та спрямування соціальних змін з особливостей техніко-технологічного роз­витку матеріального виробництва. Такі теорії особливо поширились на перших стадіях сучасної науково-технічної ре­волюції;

-align: justify;">в) соціально-економічні теорії — намагаються пояснити соціальні зміни через встановлення змісту взаємодії еконо­мічного базису та надбудови.

Незважаючи на те, що ці теорії досить часто відтворюють реальні риси зумовленості соціальних змін, повного їх пояс­нення вони не дають.

Соціологічний аналіз соціальних змін передбачає виділен­ня певних ознак, що створюють їх якісну визначеність:

а) процесуальність, тобто логічний зв’язок окремих станів об’єкта у часі, їх певним чином організована послідовність, де початковий стан може порівнюватися з кінцевим;

б) масовий характер, тобто окремі події суспільного життя можуть бути віднесені до соціальних змін тільки за умови їх масовості та значимості для тих чи інших соціаль­них систем;

в) суспільно зумовлені зміст, джерела та результати, ос­кільки вони можуть відбуватися лише в суспільстві і лише в соціальній взаємодії його інститутів;

г) наявність причинно-наслідкових зв’язків як у структурі самого процесу змін, так і з зовнішнім середовищем.

Для сучасної соціологічної науки загальновизнаною є пев­на теоретична модель процесу дослідження соціальних змін, яка спрямована перш за все на відтворення саме змін у соці­альному об’єкті.

Основними стадіями такого дослідження є такі:

фіксація за допомогою спеціалізованих соціологічних інструментів (як емпіричного, так і теоретичного досліджен­ня) початкового стану об’єкта;

вивчення окремих станів об’єкта, що виникають у часі, їх взаємної зумовленості та механізму дії зовнішніх чинників;

фіксація реальних змін, тобто порівняння початкового та (умовно) кінцевого стану об’єкта;

пошук, накопичення та систематизація знань про дже­рела виникнення цих змін;

створення на основі цієї інформації базової теоретичної моделі процесу та її застосування з науковою та практичною метою (наприклад, для прогнозування).

Існує кілька підходів до типології соціальних змін. Вони різняться ознакою, за якою виділяються ці типи. Найзагальнішою є типологія залежно від того, яких елементів соціаль­ної системи стосуються зміни. В цьому разі виділяють такі різновиди.

Структурні зміни, тобто зміни у взаєморозміщенні еле­ментів соціальної системи. Наприклад, економічні реформи, процеси приватизації в українському суспільстві спричини­лися до появи нових соціальних груп і до якісної зміни ста­рих, тобто соціальна структура зазнала структурних змін. Та­кі зміни можуть мати як кількісний (зміна чисельності і т. ін.), так і якісний (поява нових спільнот) характер.

Процесуальні зміни, тобто зміни в характері взаємодії пев­них елементів соціальних систем. Коли ми фіксуємо виник­нення соціальних суперечностей у взаємовідносинах якихось спільнот або появу конкуренції між товаровиробниками, то саме це є виявом процесуальних змін.

Функціональні зміни фіксуються як зміна одного з інституалізованих стандартів поведінки окремих елементів соціаль­них систем у конкретних ситуаціях реалізації соціальних функцій. Наприклад, реалізація в Україні стратегії дерегулювання підприємницької діяльності передбачає певні обме­ження контрольних повноважень багатьох органів державної влади, що є саме функціональною зміною у діяльності цих со­ціальних інститутів.

Мотиваційно-ціннісні зміни відбуваються у сфері суб’єктив­ної регуляції соціальної поведінки і виявляються у динаміці потреб інтересів, мотивів, настанов тощо. Такі зміни мають особливе значення, оскільки будь-які інституційні перетво­рення (керовані або стихійні) мають супроводжуватися зміна­ми в механізмах суб’єктивної регуляції соціальної поведінки. Наприклад, дослідження промислових соціологів довели, що успіх технологічних або організаційних нововведень значною мірою залежить від наявності адекватних змін у мотивації працівників, їх суб’єктивній орієнтації на прийняття цих но­вих стандартів діяльності.

Інший підхід базується на виділенні тих сфер суспільного життя, де такі зміни локалізовано. Відповідно можна виділи­ти такі різновиди соціальних змін: соціально-економічні, соціально-технологічні, соціально-політичні, соціально-право­ві, соціокультурні і т. ін.

У сучасній соціології досить важливим напрямом дослі­джень є вивчення деяких різновидів соціальних змін, що ма­ють багатовимірний комплексний характер і звичайно роз­глядаються як якісно усталені різновиди соціальних змін, як самостійний об’єкт дослідження не лише соціології, а й ін­ших суспільних та гуманітарних наук. Розглянемо деякі з них.

Революція — це комплексна зміна істотно важливих сфер життєдіяльності суспільства, що відбувається різко, у формі стрибка та є переходом від одного якісного стану до іншого. Такий підхід радикально змінює соціальну систему як струк­турно, так і функціонально. Особливість революцій полягає в тому, що в них соціальним змінам передують певні якісні зміни в політичному житті, економіці. Наприклад, ради­кальна зміна соціальної структури нашої країни після Жов­тневої революції 1917 р. стала можливою лише тому, що в результаті політичного перевороту було встановлено дикта­туру більшовицької партії, знищено приватну власність, проведено інші економічні та політичні зміни. Історія люд­ства знає чимало прикладів революційних змін. Найістотні­ший вплив мали: а) неолітична революція, яка тривала май­же три тисячі років і привела до формування нового типу господарювання — виробничого, замість привласнюючого, що мало вирішальне значення для подальшого розвитку людського суспільства; б) промислова революція (XVIII— XIX ст.), яка мала своїм змістом формування фабрично-за­водської індустрії, основаної на нових джерелах енергії та за­собах праці, а соціальною суттю — перехід до капіталістич­ного ладу; в) сучасна науково-технічна революція, соціальні наслідки якої вражають сучасників, але в перспективі очіку­ються ще радикальніші соціальні зміни.

Реформа (на відміну від революції, з якою вона є парною категорією) являє собою часткові зміни у будь-якій сфері су­спільної системи, що самі по собі не змінюють її природу. Ре­форма — це шлях поступових змін у суспільстві. Реформи бу­вають політичні (якщо змінюються елементи політичної сис­теми чи характер їх відносин; наприклад, реформа виборчої системи, реформа органів виконавчої влади — адміністративна реформа та ін.), економічні (якщо зміни стосуються форм господарювання, грошово-кредитної системи, оподаткування та ін.). Зміни в соціальних умовах людської життєдіяльності визначаються як соціальна реформа.

Модернізація — це перехід від доіндустріального до індус­тріального (в сучасних умовах — постіндустріального) су­спільства, що передбачає рішучі зміни в усіх сферах суспіль­ного життя. Теорія модернізації в сучасних умовах пояснює чинники та шляхи входження раніше відсталих країн до сві­тового співтовариства.

Модернізація може відбуватися двома шляхами. Пер­ший називають органічною модернізацією, оскільки су­спільні зміни зумовлені переважно внутрішніми чинника­ми, тобто модернізація є логічним наслідком певних тенден­цій розвитку країни. Особливістю такого шляху є те, що ор­ганічна модернізація починається з поступової зміни ціннос­тей, культурних стандартів, світогляду. Тобто перш ніж мо­дернізація стане реальністю, має бути усвідомлена потреба у відповідних їй змінах, мають сформуватися ціннісні підва­лини нового типу соціальних відносин. У сучасних умовах такий шлях модернізації не є типовим. Переважає інша мо­дель — неорганічна модернізація, що відбувається як «від­повідь на виклик» розвинутіших країн. Вона починається і концентрується у сфері економіки та політики. Під впливом економічних та політичних змін починає змінюватися соці­альна система, ціннісна структура суспільства. Вітчизняна іс­торія XX ст. знає спроби проведення такої модернізації. Наприклад, сталінська індустріалізація відбувалася саме та­ким шляхом.

На відміну від органічної модернізації, такий шлях не га­рантує від невдач, оскільки досить часто модернізація не ді­стає необхідної соціальної підтримки, а сприймається як спроба запровадити щось чужорідне.

Осмислення модернізації як специфічного феномена від­бувається в межах соціологічних теорій модернізації, які від­значаються різноманіттям підходів і не мають чітко визначе­них основних понять. Спільним для них і водночас таким, що відрізняє їх від інших теорій суспільного розвитку, є певна со­ціально-філософська концепція «сучасності» («модерну»), яка базується на певних «класичних» соціологічних теоріях. Базовим принципом цієї концепції є тлумачення модерніза­ції як процесу, що в різних формах розширює масштаб авто­номії індивідуальності, її свободи.

Саме ця проблема була основною в різних соціологіч­них теоріях суспільного розвитку, які містили полярні со­ціологічні типології суспільства з точки зору автономії особи («спільність», «суспільство» у Ф. Тьонніса, «механіч­на» — «органічна» солідарність у Е. Дюркгейма). Ці підхо­ди в різних тлумаченнях фіксували спільну рису процесів розвитку («модернізації»): загальний відхід від всеосяжної диференційованої належності людей до конкретних груп (від сімейних до «станових») як основних принципів орга­нізації суспільства і визначення базових рольових відносин «за згодою».

Основний зміст розвитку — звільнення особи. «Сучасним» стає лише те суспільство, яке здатне подолати властиве «тра­диційним» суспільствам відчуження людини від власності і від влади. Існує дві базові передумови такої свободи: абсолют­ний характер загальнолюдських моральних норм, здатних об­межити тотальні тенденції держави або певної суспільної спільноти, та плюралізм влади. Вільна особа — ядро грома­дянського суспільства на етапі його зрілості, яке створює умо­ви для політичної модернізації — обмеження всеосяжної вла­ди держави, створення ефективності представницької демо­кратії та правової держави.

Можливість модернізації суспільства пов’язується з та­кими умовами: а) перетворення місцевих (локальних) рин­ків на загальний, універсальний, безособовий механізм, що стає посередником між автономними сегментами (елемен­тами суспільства), а на цій основі зникає можливість засто­сування позаекономічного примусу; б) створення ринку праці як умови розрізнення ролей виробника та спожива­ча, виділення виробництва з сімейного господарства, про­фесіоналізації та підвищення продуктивності праці; в) тех­нічне переоснащення всіх сфер життєдіяльності людини — індустріалізація.

Нововведення (інновації) — це початкова стадія керованої (свідомої) соціальної зміни. За своїм змістом нововведення являють собою процес створення, поширення та викорис­тання (засвоєння) нових видів людської діяльності, який су­проводжується зміною соціального механізму її реалізації. Соціальна практика XX ст. свідчить, що значна частина соці­альних змін у різних сферах життя суспільства на своїх по­чаткових стадіях є саме нововведенням за своїми процесу­альними законами.

Трансформація — відносно новий термін, що використо­вується з кінця 80-х років для визначення специфіки соці­альних змін у так званих постсоціалістичних країнах. За своїм змістом трансформація передбачає кілька стадій процесу: а) усвідомлення кризового стану суспільства, що стає системним; б) визначення (на рівні соціально-полі­тичних програм та політичної ідеології) механізмів кризи та альтернатив соціального розвитку; в) формування полі­тичних рішень щодо суспільно-політичного вибору (най­частіше це відбувалося у формі політичних революцій); г) перебудова суспільної системи на нових засадах, але з чітким усвідомленням того, що суспільство саме трансфор­мується, а не руйнується. Трансформація відрізняється від модернізації не тільки своїм історичним контекстом, а й характером перебігу процесів, особливостями активності соціальних спільнот , що є рушійною силою трансформа­ційних процесів, особливо на їх початкових стадіях, коли ще не зовсім чітко визначилися початкові соціальні проце­си, які можуть супроводжувати трансформацію (маргіналізація населення, розшарування і посилення соціальних дистанцій тощо).

Циклічні соціальні зміни були зафіксовані вже на перших стадіях вивчення соціальної динаміки. Відзначалося, що со­ціальні інститути (і суспільства в їх конкретно-історичних формах) у своєму розвитку відтворюють певні загальноприродні стадії — народження, зростання, зрілість, занепад, смерть, заміна новим. Ці проблеми активно досліджувала соціально-демографічна теорія, яка намагалася визначити соціальні закономірності розвитку поколінь. Однак існують і інші соціальні процеси, що є циклічними: оновлення знань, зміна соціально-технологічних вимог до професійної підготовки тощо. Дослідження останніх років засвідчили, що в багатьох країнах циклічними (з різними періодами) є піки соціального напруження, періоди інтенсифікації, ре­алізації технічних нововведень, періоди загострення етніч­них конфліктів тощо.

Загальновизнаною для сучасної соціологічної науки є за­лежність соціальних змін від усього комплексу умов, що фор­муються в конкретному суспільстві. Але, виходячи перш за все з суто практичних проблем забезпечення можливості впливу на спрямованість та інтенсивність соціальних змін, важливо зумовленість соціальних змін розглядати диферен­ційовано, виділяючи якісно відмінні групи (типи) зовнішніх умов — фактори. Основні різновиди факторів: а) внутрішні (соціальні, тобто умови, що склалися всередині соціальної системи і виявляються як характер соціальної взаємодії, структурні та функціональні риси тощо); б) зовнішні (економіко-технологічні, політичні, культурні, ідеологічні тощо). Важливим завданням при розкритті зумовленості соціальних змін є аналіз соціальної опосередкованості впливу зовнішніх факторів, оскільки цей вплив реалізується завдяки активнос­ті соціальних суб’єктів (людей, спільнот, політичних інститу­тів тощо) і через неї.

Наприклад, дедалі очевиднішим є те, що техніко-технологічні зміни переростають у соціальні процеси не автоматич­но, а через певні перехідні форми. Виділяють три способи впливу техніко-технологічних змін на соціальні процеси. Перша ситуація: технологічні перетворення спричинюють проблеми соціального порядку (неефективність соціальних інститутів, соціальне напруження, дисфункціональність і т. ін.). Для їх розв’язання необхідні соціальні зміни (структур­ні, мотиваційні, функціональні, процесуальні).

Друга ситуація: техніко-технологічні зміни розширю­ють можливості людини, соціальних спільнот та інститу­тів у їх діяльності в різних сферах, що стає передумовою для їх активізації, появи нових соціальних інтересів і по­треб, які не завжди мають позитивну спрямованість. На­приклад, зміни у структурі злочинності в останні роки, по­ява нових її видів («комп’ютерні злочини») є наслідком доступності нових інформаційних технологій для значної частини населення.

Третя ситуація: нові технології створюють нові форми вза­ємодії людей, що за змістом є технологічними, а по суті — со­ціальними. В деяких галузях промисловості та послуг типо­вою стає ситуація виключення працівників з безпосередньої взаємодії — їх зв’язки здійснюються за допомогою новітніх інформаційних технологій. Саме це створює нові форми со­ціальних організацій на виробництві, які останнім часом ак­тивно вивчаються у соціології праці.

Важливим фактором соціальних змін є політична діяль­ність. У політичній сфері взаємодіють різні види політичних та соціальних інститутів: держава, політичні партії, соціальні спільноти, засоби масової інформації тощо. Їх взаємодія впливає на характер політичних рішень, які в свою чергу впливають на соціальні процеси. Для сучасних демократич­них держав характерна наявність двох основних типів полі­тичних факторів: а) політичні рішення, тобто рішення орга­нів влади, що безпосередньо орієнтовані на проведення пев­них соціальних змін (наприклад, прийняття нового законо­давства щодо пенсійної системи). Такі рішення у сукупності формують соціальну політику; б) політичні умови, тобто на­явні можливості реалізації певних соціальних змін, зумовле­ні чинниками, що існують поза політичною системою су­спільства. Найважливішим елементом цих умов є існуюча система законодавства та стандарти його застосування, що є типовими для органів влади. Таким чином, можна стверджу­вати, що політичні фактори можуть впливати на соціальні зміни як безпосередньо (на основі політичних рішень), так і опосередковано (як політичні або політико-правові умови).

Важливі фактори соціальних змін формуються у духовній сфері суспільства. Це перш за все ідеологія. Історія свідчить, що найвагомішим за своїми наслідками соціальним змінам передувало формування їх ідеологічних обгрунтувань. Так, соціалістична революція в Росії мала таке обгрунтування в ідеології марксизму. Сила цього ідеологічного фактора під­тверджується масштабністю (а зараз ми розуміємо — і тра­гічністю) цієї революції. Але не лише в масштабних соціаль­них змінах діє ідеологічний фактор. Навіть локальні соціаль­ні зміни, якщо вони зачіпають інтереси певних соціальних спільнот, супроводжуються інтенсивними ідеологічними процесами. Адже саме на рівні ідеології формується сама ідея (програма) змін. Не випадково, що соціальні зміни до­сить часто супроводжуються ідеологічними конфліктами, ко­ли вступають у суперечність різні уявлення про характер та спрямованість (бажаність — небажаність) змін, які є у різних спільнот і які пов’язані з конкретним процесом змін. Наприк­лад, проведення приватизації у постсоціалістичних країнах супроводжувалося досить гострими ідеологічними дискусія­ми, які мали безпосередній вплив на хід цих процесів.

Основним методологічним принципом аналізу зумовле­ності соціальних змін є відмова розглядати їх у площині од­ностороннього редукціонізму, тобто зведення до одного з ти­пів факторів (наприклад: економіка, ідеологія тощо). Важли­во зрозуміти, що соціальні зміни — це результат дії комплек­су факторів, які утворюють реальне буття суспільства.

Специфічним різновидом соціальних змін є соціальний розвиток. Якщо термін «соціальні зміни» фіксує зміни в соці­альній системі безвідносно до їх спрямованості, то поняття «соціальний розвиток» має своїм ядром оцінний компонент. Це поняття фіксує процеси вдосконалення, поліпшення, зростання. Серед важливих атрибутів соціального розвитку звичайно виділяють такі: а) спрямованість (наявність певного континууму змін, усталеного ряду якісно різних станів); б) ус­таленість, відчутність зворотності кількісних та якісних змін; в) закономірність, тобто необхідний характер.

З початку становлення соціологічної науки точаться дис­кусії відносно самої можливості вивчення проблем соціаль­ного розвитку в її предметних межах, оскільки наявність оцін­ного компонента вимагає суб’єктивного (оцінного) знання (цінностей, ідеології тощо), а це начебто суперечить об’єктив­ності наукового методу соціології. Тому мають досліджувати лише соціальні зміни, не визначаючи їх як «прогрес» чи «рег­рес». Ці дискусії, на наш погляд, відображають реальні склад­ності проблеми, неможливість її однозначного вирішення. По-перше, цінності (і оцінка в цілому) принципово не можна усунути з соціологічної науки, оскільки в пізнанні людської взаємодії неможливо чітко розмежувати об’єкт і суб’єкт дос­лідження: соціолог завжди інтегрований, включений у соці­альну реальність, тобто змушений прийняти ціннісні уявлення; по-друге, очевидно, що категорія «соціальний розвиток» не може бути універсальною. Існують такі різновиди соціаль­них змін, які принципово неможливо оцінювати з точки зору «прогресу—регресу». Це, зокрема, мистецтво, релігія, філосо­фія тощо.

По-третє, оцінюючи будь-які соціальні процеси як розви­ток («прогрес»), ми фіксуємо лише одну грань їх реального буття. Навіть на рівні здорового глузду ми розуміємо, що роз­виток будь-якого інституту завжди супроводжується дуже різними наслідками. Практика трансформаційних процесів у сучасній Україні дає багато прикладів таких амбівалентних (неоднозначних) змін.

Враховуючи сказане вище, стає зрозумілою важливість визначення оцінних понять, які мають бути критеріями для віднесення тих чи інших соціальних процесів до різновиду «соціальний розвиток». В історії сучасної соціології та соці­альної науки в цілому було чимало спроб вирішити цю не просто теоретичну, а світоглядну проблему. Рішення пропо­нувалися надзвичайно різні як за змістом цих критеріїв, так і за процедурою їх застосування. Але домінував антропологіч­ний підхід: соціальні зміни мають оцінюватися з точки зору забезпечення умов для розвитку та реалізації особистості.

 

< Попередня   Наступна >