74

---

§ 2. Соціалізація людини

Опосередковуючою ланкою між цілями суспільства й особистості виступає та чи інша соціальна система. Існують два механізми, які інтегрують особу в соціальну систему: со­ціалізації та соціального контролю. Предметом нашого вив­чення є процес соціалізації. Механізм соціалізації розгляда­ється як засоби, за допомогою яких культурні зразки (цін­ності, погляди, мова та ін.) формують основні параметри особистості (свідомість, почуття, здібності і т. ін.) у процесі навчання та виховання, опанування соціальних ролей. Соціа­лізація — це процес інтеграції індивіда у суспільство, в різні типи соціальних спільностей ( група, соціальний інститут, соціальна організація) через опанування ним елементів куль­тури, соціальних норм та цінностей, на засадах яких форму­ються соціально значущі риси особистості. Процес соціаліза­ції за своєю суттю є культурним процесом, якщо розглядати культуру не просто як сукупність матеріальних та духовних цінностей, вироблених людиною, а насамперед з точки зору діяльності, яка має результатом і ту саму сукупність ціннос­тей, і саму людину як найважливішу з них; діяльності, яка пе­ретворює скарб людської історії на внутрішній скарб особис­тості і творчої діяльності з вироблення нових матеріальних та духовних цінностей, тобто єдиного у своїй основі процесу розвитку людських здібностей, які виявляються як предмет­но, так і духовно. Цей процес складається з виховання й осві­ти як специфічних засобів соціалізації людини та включає її в процес суспільного виробництва, у суспільно-історичну людську життєдіяльність.

Культура в цьому плані виконує багато функцій. Перш за все вона є засобом зберігання та трансляції людського досві­ду, тобто її можна визначити як соціальну пам’ять. Культура поєднує духовні багатства, що нагромаджені людством у ми­нулому, та духовні цінності сучасного суспільства і завдяки чому вона виконує освітню, вихо

вну, комунікативну та регу­лятивну функції. Індивід стає особистістю шляхом засвоєння культури: цінностей, норм, звичаїв, традицій його соціальної групи, суспільства, мови та певних знань. Без перебільшення можна сказати, що культура робить людину людиною. Вона здійснює соціальний контроль, стимулює та регулює пове­дінку людей. Як засіб соціального впливу культура забезпе­чує опанування та перетворення світу, тобто має інноваційну функцію. Культура також виконує функції інтеграції та ди­ференціації суспільства. Освоєння культури створює у людей почуття належності до певної групи, нації, народу та ін., тому культура забезпечує цілісність спільностей, суспільства. Од­нак якщо культура поєднує одні з них, протиставляючи ін­шим, то вона є й джерелом дезинтеграції.

Існують різні форми культури. Елітарна, або висока, куль­тура створюється привілейованою частиною суспільства або професійними творцями на її замовлення. Вона включає ви­тончене мистецтво, класичну музику та високоінтелектуальну літературу. Це важко зрозуміти непідготовленій людині, як правило, елітарна культура на десятиріччя випереджає рівень сприйняття середньоосвіченої людини. Коло її споживачів — високоосвічена частина суспільства. Якщо рівень культури на­селення зростає, коло споживачів розширюється.

Народна культура створюється анонімними творцями. Вона включає до себе міфи, легенди, епос, казки, пісні, танці. Народна культура має колективний характер. За виконанням елементи її можуть бути індивідуальними ( викладення леген­ди), груповими (виконання пісні) та масовими (карнавальний хід). Фольклор — це одна з назв народної творчості. Він є ло­калізованим, тобто тісно пов’язаний з традиціями певної міс­цевості, та демократичним, бо в його створенні беруть участь усі, хто бажає. Анекдоти, тости теж є видами фольклору.

Масова, або загальнодоступна, культура не виражає ви­шуканих смаків аристократії або духовних пошуків народу. Час її появи — середина ХХ ст., коли засоби масової інформа­ції (радіо, преса, телебачення, грамзаписи, магнітофони) ста­ли доступними для представників усіх соціальних верств та поширилися у більшості країн світу. Вона може бути націо­нальною та інтернаціональною. Масова культура має, як пра­вило, меншу за елітарну або народну культуру художню цін­ність, однак вона має дуже велику аудиторію, зрозуміла й доступна всім незалежно від віку, соціального статусу та рівня освіти. Масова культура є авторською. Це, наприклад, попу­лярна та естрадна музика.

Культура функціонує в суспільних взаємозв’язках на різ­них рівнях у певних конкретних формах. Для відображення цієї конкретної форми буття культури в соціології користу­ються поняттям субкультури.

Субкультура — це набір символів, переконань, цінностей, норм, зразків поведінки, що відрізняють те чи інше угрупо­вання або соціальну групу, визначають характерні риси осо­бистості, яка формується у даному угрупованні або соціаль­ній групі. Субкультура не заперечує загальнолюдської куль­тури або культури, яка домінує у кожному конкретному су­спільстві, але вона має свої специфічні ознаки, які пов’язані з особливостями життєдіяльності тих чи інших угруповань. Можна виділити західні, східні, конфесійні, професійні субкультури, субкультури організацій, соціальних груп та ін. Од­нак за всіх культурних відмінностей базові цінності субкультури та загальної культури, культури, яка домінує у суспіль­стві, є єдиними. Якщо ж субкультура не просто відрізняється, а й протистоїть домінуючій культурі, перебуває у конфлікті з панівною культурою, то таку субкультуру визначають як контркультуру. Наприклад, субкультура злочинців є за своїм змістом контркультурою. В літературі звичайно застосовують термін не «злочинна контркультура», а «делінквентна, або асоціальна, субкультура». У злочинців складається своя мо­раль, своя система цінностей та норм, що протистоїть цінно­стям суспільства, в якій сам злочин є морально виправданим. Особистість розвивається та діє відповідно до цінностей та норм свого кримінального оточення, не сприймаючи цінно­стей культури суспільства у цілому.

Американський соціолог В. Міллер вважає, що асоціальна субкультура дуже часто розвивається у нижчих верствах су­спільства. Її цінності та настанови виникають у результаті ім­міграції з інших країн, внутрішньої міграції з сільської місце­вості у місто, переміщення з однієї соціальної групи в іншу, коли мігрант не може або не хоче швидко опанувати ціннос­ті нового середовища. Субкультура розвивається остільки, ос­кільки існує проблема адаптації (пристосування) до іншої культури, але це пристосування має конфліктний характер. Виникнення субкультури зумовлено потребою в адаптації до незвичайного середовища, а її носіями є маргінали.

Джерела виникнення субкультури засуджених пов’язані зі зміною характеру життєдіяльності особистості у місцях позбавлення свободи, тобто субкультура засуджених також є за своєю соціальною суттю адаптивним, пристосувальним механізмом.

Усвідомлення культурного змісту процесу соціалізації потребує звернути увагу на виховання та освіту як процеси цілеспрямованого впливу на людину. До того ж треба взяти до уваги, що соціалізація — це не просто передача новим по­колінням людей соціально-історичного досвіду покоління минулого, це не просто відновлення минулого досвіду. Це від­новлення здатності до виходу за його межі, здатності на осно­ві вже існуючого створити принципово нове, яке має аналог у минулому. Єдність виховання і освіти може бути реалізована тільки в розвитку здатності до творчості, в гармонізації осо­бистості, що і є основною метою і виховання, і освіти. Але ж єдність не означає тотожності виховання і освіти. Виховання і освіта за наявності загальної основи й мети мають і свої спе­цифічні завдання, свої проблеми, свої способи й засоби їх розв’язання.

Значне місце у розвитку особистості й суспільства посідає освіта.

Протягом тисячоліть соціальний прогрес усього людства та окремих країн не був безпосередньо пов’язаний з освітою, яка була надбанням лише вузького, привілейованого про­шарку населення. Нині освіта є потенційно могутнім чинни­ком соціально-економічного, науково-технічного і культурно­го розвитку суспільства. Вона проникає у всі клітини соціаль­ного організму, бере на себе відповідальність у вихованні мо­лоді, розвитку людини, у підготовці кваліфікованих кадрів для всіх сфер життєдіяльності суспільства.

Розвиток науково-технічного прогресу, постійно приско­рюваний процес оновлення знань передбачають і потребу­ють високої професійної й загальнокультурної підготовки кожної людини, створення умов для безперервного самовдос­коналення особистості. В усьому світі сьогодні зростає кіль­кість молоді, що навчається.

Освіта являє собою процес і результат засвоєння система­тизованих знань, умінь і навичок з метою підготовки людини до життя і праці. Вона є найважливішою, стрижневою сфе­рою духовного зростання людини, формування інтелектуаль­ного й етичного потенціалу суспільства.

Функціонування освіти базується на певних принципах, до найважливіших з них слід віднести такі: 1) принцип загаль­ності або демократизації (освіта доступна для будь-якої люди­ни незалежно від її соціального становища і походження, віку, національності, статі і т. ін.). 2) принцип творчого ставлення до навчання як з боку учня, так і з боку вчителя. Освіту не мож­на зводити лише до надбання і споживання знань. Навчання сьогодні необхідно розуміти як діяльність не стільки репро­дуктивну, що відтворює, скільки як продуктивну, творчу, у процесі якої учень не тільки засвоює професійні знання й способи їх використання, а й сам створює нові знання, но­вий соціально значущий досвід; 3) навчальна діяльність має бути організована відповідно до суспільної природи будь-якої людської діяльності (спільна діяльність, співпраця); 4) прин­цип єдності навчання й виховання; 5) принцип єдності теорії і практики в системі навчання; 6) принцип єдності всієї систе­ми освіти, що забезпечує можливість кожній людині послі­довно пройти всі рівні освітньої підготовки від дошкільної до вищої школи; 7) принцип системності освіти, що передба­чає раціональну послідовність і взаємозв’язок навчальних дис­циплін і форм навчальної роботи на основі найзагальніших логіко-дидактичних вимог до навчання; 8) принцип безперер­вності освіти. Освіта повинна продовжуватися все життя лю­дини — з дитячих років до старості. Тим самим забезпечуєть­ся відповідність культурно-освітнього рівня особистості по­стійно зростаючим суспільним потребам; 9) принцип со­ціальної ефективності освіти та її постійного оновлення.

Із принципів системи освіти випливають її основні функції.

До них можна віднести:

соціально-економічну функцію, пов’язану з формуван­ням і розвитком кадрового, науково-технічного та інтелекту­ального потенціалу суспільства, з посиленням інтеграції нау­ки з виробництвом;

соціально-політичну функцію, яка регулює соціальний баланс суспільства, впливає на політичні й національні про­цеси;

культурно-гуманістичну функцію, що відображає роз­виток духовного життя суспільства, забезпечуючи трансля­цію культури і розвиток людини.

Звичайно, у житті ці функції існують у тісному взає­мозв’язку і перетинаються одна з одною. При цьому початко­вою, визначальною функцією освіти слід вважати культурно-гуманістичну. Усі інші функції, незалежно від їх значущості для різних сфер життєдіяльності суспільства, зумовлені нею. Це положення має принципове значення для визначення ос­новної мети освіти. Головна мета сучасної української систе­ми освіти, як зазначається в Національній доктрині розвитку освіти України в ХХІ ст., створити умови для розвитку і самореалізації кожної особистості, формування покоління, здатного нав­чатися протягом життя, створювати і розвивати цінності гро­мадянського суспільства.

Зміст освітніх цілей має багаторівневий характер. Їх дифе­ренціацію можна здійснити залежно від рівнів засвоєння знання, від різних сфер структури особистості, яка навчаєть­ся, а також відповідно до будови системи освіти загалом і її конкретного елемента. На основі останнього критерію можна встановити таку систему цілей освіти:

вищий рівень у системі цілей становлять початкові со­ціальні цілі освіти, які визначаються суспільством на певному історичному етапі його розвитку;

початкові соціальні цілі конкретизуються залежно від етапів і форм освіти. Вони зумовлюють напрям діяльності конкретної підсистеми освіти (наприклад, цілі освіти в почат­ковій або середній школі);

конструктивні цілі ставляться залежно від особливос­тей змісту освіти на тому чи іншому етапі і відображаються у програмах навчання, педагогічному і методичному керуван­ні. У цих цілях враховується специфіка конкретного навчаль­ного предмета і розкриваються можливості його змісту для розвитку учня;

оперативні цілі освіти визначаються у процесі реалізації програми навчально-виховної роботи в конкретних умовах.

У сукупності позначених цілей освітньої діяльності, що яв­ляє собою певну ієрархічну систему, головною, генеральною метою, яка надає загальну спрямованість навчально-виховному процесу і відображає потреби суспільства, є розвиток лю­дини, формування активного суб’єкта соціального розвитку. Освіта за основну мету ставить не просто підготовку людини до роботи в певній галузі праці, до конкретного виду діяль­ності, а піднесення її загальної культури, формування ціліс­ної, професійно підготовленої, самостійної, творчої, високо­моральної особистості.

Освіта є необхідною умовою підготовки людини до життя і праці. Основний шлях здобуття освіти — навчання у нав­чальних закладах, де воно тісно пов’язане з вихованням. Вели­ке значення в освіті має також самоосвіта, культурно-освітні заклади, участь у суспільно-трудовій діяльності. Рівень за­гальної і спеціальної (професійної) освіти зумовлюється ви­могами виробництва, суспільними відносинами, станом нау­ки, техніки і культури.

Необхідно зауважити, що динамічне життя потребує ди­намічної освіти, плюралізму в системі освіти, що знайшло своє відображення в ідеї безперервної освіти.

Потреба в освіті — одна з конкретно-історичних характе­ристик суспільства, соціальної групи, особистості. Який стан суспільства, суспільних відносин, культури — така й потреба в освіті.

Освіта відіграє універсальну роль у житті суспільства, вона не зводиться лише до розвитку «людського фактора» вироб­ництва. Суспільний прогрес ставить питання значно ширше: зростаюча потреба у продовженні освіти після завершення її базового щабля ( як результат суспільного прогресу і як не­обхідна його передумова) відчуватиметься людьми у всіх їх соціальних проявах.

Виховання — це процес систематичного і цілеспрямова­ного впливу на духовний і фізичний розвиток особистості з метою її підготовки до соціально значущої діяльності (ви­робничої, політичної, художньої та ін.).

Виховання тісно пов’язане з освітою і навчанням. Цілі, зміст і організація виховання визначаються пануючими су­спільними відносинами. Які ж цілі, а відповідно і зміст, і ор­ганізація виховання визначають наші суспільні відносини? Діалектика виховного процесу за сучасних умов, яка визна­чається демократизацією та гуманізацією нашого суспільства така, що зростає значення двох цілей формування осо­бистості: йдеться, по-перше, про творче самооновлення лю­дини, її здатність по-новому реагувати на зміни умов життя. По-друге, зі зміною людини та обставин, підвищується роль ідейного ядра особистості, її погляду на розвиток сво­боди і саморозвиток. А все це передбачає цілком певний зміст виховання.

По-перше, це формування цілісного світогляду, в основі якого лежить як наукова картина світу, так і ненаукова (вклю­чаючи образне сприймання його). Світ слід пізнавати, за ви­разом Гомера, і думкою, і серцем. Тільки поєднання наукової й емоційно-образної картин світу дає гідне людини відобра­ження світу в її свідомості і може бути надійною основою для поведінки.

По-друге, це розвиток такої колективної діяльності, в якій особистість може реалізувати себе як суспільна істота. Це і пра­ця, і гра, і діяльність, спрямовані на формування колективу.

По-третє, це формування моральності, яка містить як еле­ментарні правила поведінки (етикет) і прості норми мораль­ності (совісність, порядність, тактовність, чесність, доброзич­ливість та ін.), так і моральні якості вищого порядку. Це — ус­відомлення самоцінності інтелектуальної творчості для лю­дей, служіння загальнолюдським ідеалам, патріотизм, вимог­ливість до себе й до інших, громадянська гідність і мужність; безкомпромісність у боротьбі за правду, демократизм; почут­тя власної гідності.

Ці три основні нерозривно взаємопов’язані складові і ви­значають завдання і зміст процесу виховання. Завдання ви­ховання можна успішно вирішити лише тоді, коли принци­пи організації процесу виховання відповідають його змісто­ві. У разі вихолощування змісту процес виховання вкрай формалізується, що аж ніяк не сприяє досягненню постав­леної мети.

Чи можна сказати, що нині маємо задовільну організацію процесу виховання, що вона сприяє повному розкриттю зміс­ту і реалізації цілей? Певно, що ні.

Про необхідність вдосконалення процесу виховання свід­чать ті негативні результати, з якими ми часто-густо стика­ємося. По-перше, ми спостерігаємо вияв безвідповідальності у середовищі фахівців, які часто не розуміють, що роблять, коли в погоні за негайними дрібними окремими результатами породжують дуже серйозні проблеми гло­бального характеру.

По-друге, вже сформувалося кілька поколінь технократич­но мислячих людей, морально неповноцінних, які підносять відомчі або корисні інтереси особистості над інтересами су­спільства.

Технократичне мислення не є належністю представників технічного знання і науки взагалі. Його може мати будь-хто: і художник, і політичний діяч, і гуманітарій. Якщо людина керується принципом: «Мета виправдує засоби», якщо при­ватна, вузько зрозуміла мета закриває сенс діяльності і при цьому ігноруються загальнолюдські інтереси, якщо техніка панує над людиною — це і є технократичне мислення. І в цьо­му випадку зайвими і непотрібними стають категорії соціаль­ності, міркування людського блага, смислу і призначення людського існування.

Таке становище не може не відображатися на суспільному розвитку, на розвитку людини, на культурі й освіті.

Ми спостерігаємо, як інформація поступово підміняє знання і здатність їх творчого застосування, передчасне прий­няття рішень — всебічно обдумане розв’язання проблем; ми змушені багато говорити про милосердя, бо воно рідко трап­ляється у нашому житті; посередня освіта стала підміняти культуру в цілому.

Не може не хвилювати і феномен соціального інфантиліз­му, що характеризує певну частину молоді і, як зворотна сто­рона, — соціально-психологічний нігілізм.

Нерідко спостерігаємо і тип споживача, у тому числі інте­лектуального. Набуття знань, інформації, що стає самоціллю, призводить до порушення єдності виховання і освіти і в резуль­таті відбувається збіднення душі при збагаченні інформацією.

Таким чином, розвиток і вдосконалення суспільства, жит­тєдіяльність людини з необхідністю передбачає вирішення проблеми розвитку культури.

Культура являє собою ні що інше, як якісно визначений конкретно-історичний спосіб розвитку (творення і відтворен­ня) людини, тобто розвиток сутності людини.

Процес творення і відтворення сутності людини є проце­сом її соціалізації, який реалізується у конкретних методах, засобах і формах виховання й освіти.

Тут же встановлюються зразки спілкування, те, що соціо­логи називають соціальною взаємодією. Її можна визначити як процес, в якому люди діють та впливають один на одного, внаслідок чого корегують свою діяльність і свою поведінку.

Соціалізація, тобто шляхи, якими люди опановують су­спільний досвід, набувають досвіду та одержують атитьюди1, відповідні їхнім соціальним ролям, має дві цілі: сприяти на­шій взаємодії між собою через соціальні ролі та забезпечува­ти збереження суспільства передачею новим членам відповід­них переконань та зразків поведінки.

У змісті процесу соціалізації можна виділити два струк­турні елементи: соціальну адаптацію та інтеріоризацію. Про­цес адаптації означає пристосування людини до соціально-економічних умов, до ролевих функцій, соціальних норм, які складаються на різних рівнях життєдіяльності суспільства, до соціальних груп і соціальних організацій, соціальних інститу­тів, які виступають як середовище її життєдіяльності.

Інтеріоризація — це процес включення соціальних норм і цінностей до внутрішнього світу людини. Характер перетво­рення соціальних норм, цінностей та інших компонентів нав­колишнього середовища на внутрішнє «я» зумовлений струк­турою кожної конкретної особистості, яка сформована попе­реднім досвідом. Особистість не розчиняється у середовищі, а ставиться до нього активно, маючи певну автономність. Взає­модія соціальної системи й особистості здійснюється за допо­могою певних механізмів впливу не тільки з боку соціальних систем на соціальні якості індивідів, а й навпаки — особистість може впливати на зміну соціальної системи, виступаючи як суб’єкт соціальної взаємодії. Перше розглядається як механізм соціалізації, друге — як механізм зміни соціальної системи.

Можна сказати, що при соціальній адаптації поведінка особистості значною мірою регулюється немовби «зовні».

Зрозуміти це допомагають чотири психологічні механіз­ми соціалізації дітей: імітація — усвідомлене прагнення копіювати поведінку батьків і вчителів, які є для дітей зраз­ками; ідентифікація — засіб, яким діти сприймають і за­своюють цінності, в які вірять батьки та інші дорослі; сором та провина — негативні механізми, що забороняють чи стримують деякі види поведінки. Сором звичайно асоцію­ється з відчуттям розкриття та ганьби; почуття провини мо­же виникати незалежно від того, знає хто-небудь про пога­ний вчинок чи ні. Щодо інтеріоризації, то тут поведінка особистості регулюється немовби «зсередини», за допомо­гою самосвідомості людини, здатності до рефлексії, до мо­рального та емоційного переживання; зовнішній нагляд де­далі більше поступається місцем самоконтролю, сором при порушенні суспільних норм — почуттю провини, яка пере­живається зсередини.

У процесі соціалізації виділяють також три етапи: дотру-довий, трудовий, посттрудовий, які мають певні особливості.

Деякі соціологи вважають, що слід говорити не лише про соціалізацію, а й про ресоціалізацію особистості, адже влас­тивості особистості, які сформовані раніше, протягом життя можуть змінюватися. Ресоціалізація означає опанування но­вих цінностей і ролей для заміни тих, що раніше були недо­статньо засвоєні чи не відповідають новій ситуації.

Ресоціалізація може виявлятися у чому завгодно: від за­нять з виправлення навичок читання до професійної перепід­готовки людей, робочі місця яких ліквідовані у зв’язку з нови­ми економічними умовами. Прикладом такої ресоціалізації може бути й така її форма, як психотерапія. Люди, які прохо­дять лікування, намагаються розібратися зі своїми конфлікта­ми і змінити дещо у поведінці, базуючись на цьому розумін­ні. Перебування у місцях позбавлення волі та придбання там трудових навичок також є прикладом ресоціалізації.

Таким чином, процес соціалізації забезпечує спадкоєм­ність історичного розвитку. Через соціалізацію індивіди ус­падковують соціальний досвід, перетворюючи його на власні настанови, орієнтації, навички, здібності. Вплив соціальної системи, відбиваючись крізь внутрішнє «я» людини, виявля­ється у зміні її поведінки, яка починається з порушення рівноваги в її адаптації до особливостей даної системи і закінчу­ється стабілізацією, але вже на новому рівні.

Факторами, які визначають соціальні зміни, є об’єктивні передумови, а також індивідуальні особливості особистості та специфіка її взаємодії з середовищем.

 

1 Атитьюди (соціальні настанови) — суб’єктивні орієнтації індивідів як членів соціальної спільності на ті чи інші цінності, які диктують індивідам певні соці­ально ухвалені способи поведінки.

 

 

< Попередня   Наступна >