123

---

§ 5. Соціально-демографічна структура суспільства

Соціально-демографічна підструктура є невід’ємним еле­ментом, важливою складовою соціальної структури суспіль­ства. Вона тісно пов’язана з соціально-поселенською, класо­вою, національно-етнічною, професійною підструктурами, результатом чого є їх взаємовплив і взаємофункціонування.

Відповідно до соціально-демографічної підструктури су­спільство поділяється на певні соціальні групи, спільноти за такими критеріями: стать, вік , сімейний стан.

Оптимальна структура за статтю передбачає рівний роз­поділ чоловіків і жінок у суспільстві.

У цьому розумінні важливого значення набувають такі ка­тегорії, як біологічні та соціальні ознаки статі. Біологічна стать у простому визначенні означає біологічні ( фізичні і ге­нетичні) розбіжності між чоловіками і жінками. Те, що жінки здатні народжувати дітей, а чоловіки — ні, має велике значен­ня для визначення місця і ролі жінок і чоловіків у суспільстві.

Соціальна стать означає сукупність норм поведінки і пози­цій, які асоціюються з особами чоловічої і жіночої статі в будь-якому суспільстві. Одним із аспектів нашого соціально­го образу є те, як чоловіки і жінки навчаються, виховуються протягом життя в певних суспільствах з різними культурами в різні проміжки часу.

Тип вікової структури населення можна встановити за співвідношенням таких груп: 1) діти та підлітки до 16 років; 2) молоді люди від 16 до 30 років; 3) люди середнього віку 30— 55 років; 4) люди 55 років і старші.

Прогресивною називають таку структуру, коли частка дітей більша за частку останньої групи. На жаль, в Україні можна відзначити протилежну тенденцію. Зростання частки населен­ня у дитячому віці майже припинилося, в той час як у нас

елен­ня пенсійного віку життєвий потенціал продовжує зростати.

З огляду на вікову структуру слід згадати про різницю у ві­ці; це ще й різниця колективного соціального і політичного досвіду вікових груп, певних поглядів, неузгодження яких у мінливому суспільстві може призвести до конфліктів.

Що стосується сімейного стану, то тут розрізняють, по-перше, належність людини до сім’ї і, по-друге, соціальну роль, яка в ній виконується.

Отже, об’єктом аналізу демографічної підструктури є кількість і якість населення, що виражається через чисель­ність і темпи зростання, чисельність і склад сімей, структуру населення за статтю, віком, станом здоров’я.

Основні категорії, що пов’язані з останнім, — народжува­ність, смертність, шлюбність і міграція.

Народжуваність — частота дітонародження у тій чи ін­шій сукупності населення. Вона виражається відношенням кількості народжених дітей до тієї чи іншої чисельності насе­лення (наприклад, до загальної кількості, до жінок дітородно­го віку і т.ін.). Біологічним підгрунтям народжуваності є здат­ність людини до відтворення потомства. Потенційна можли­вість дітонародження (плідність) реалізується у сукупності жінок у результаті репродуктивної поведінки, яка в суспіль­стві детермінована системою соціально обумовлених потреб і врегульована соціальними та культурними нормами, тради­ціями, громадською думкою.

Смертність — це процес вимирання населення. Він скла­дається з сукупності одиничних смертей, які настають у різ­ному віці серед різних верств населення. Її вимірюють відно­шенням кількості померлих до чисельності всього населення або його окремих груп, диференційованих за статтю, віком, соціальною належністю, територією.

Разом з народжуваністю смертність забезпечує безперер­вність процесу відтворення населення.

У широкому розумінні шлюбність — це всі процеси, що характеризують укладання та припинення шлюбів, тобто всі зміни шлюбного стану. Шлюбність — процес утворення под­ружніх пар, який включає укладання як перших, так і повтор­них шлюбів. Поняття шлюбності поєднано з процесами овдовіння та розлучуваності і становить разом з ними відтво­рення шлюбної структури населення.

З поняттями кількості й якості населення тісно пов’язана категорія міграції. Під останньою розуміють усі види перемі­щень у просторі, що призводять до зміни географічного роз­міщення населення, його густоти та заселеності територій. Міграції супроводжуються збільшенням або скороченням чисельності населення, зміною його статево-вікового, сімей­ного, шлюбного та етнічного складу, соціальної структури те­риторіальних спільнот як у місцях виходу, так і в місцях посе­лення мігрантів.

В чому ж полягає специфіка соціально-демографічної си­туації в Україні? Які напрями має демографічна політика?

Оцінюючи соціально-демографічну ситуацію в Україні, можна сказати, що країна нині переживає стан демографіч­ної кризи. Такий висновок дають можливість зробити ті тен­денції, що спостерігаються.

По-перше, перевага смертності над народжуваністю. При­чинами цього є дорожнеча, інфляція, загальний низький рі­вень життя населення, зміна системи цінностей і т. ін. Зни­ження рівня життя і втрата опори на звичні соціальні інститу­ції, невпевненість у майбутньому сім’ї призвели багатьох лю­дей до перегляду своїх шлюбних і репродуктивних планів. Вкрай песимістичні прогнози пророкують навіть вимирання населення України як такого.

По-друге, і це є наслідком першого, спостерігається ста­ріння населення, а це значить старіння працюючого його складу. Звідси можуть виникати проблеми, які пов’язані безпосередньо з працівниками: зниження працездатності, певний консерватизм, несприйняття нових ідей і техноло­гій, необхідність активізації служби соціального захисту і допомоги і т. ін.

По-третє, перевага чисельності жіночого населення над чоловічим. Ця тенденція намітилася ще після Великої Вітчиз­няної війни і дотепер це співвідношення не вирівнялося.

По-четверте, тенденції, пов’язані з низкою проблем сім’ї. Серед них: зростання альтернативних шлюбних форм сім’ї, велика кількість одинаків (незаміжніх, нежонатих), перехід до молодіжної сім’ї. Це пов’язано зі зниженням рівня життя, втратою опори на звичні соціальні інституції, невпевненістю у майбутньому сім’ї.

По-п’яте, тенденція до еміграції, що впливає на зниження чисельності населення України. Це тривожний симптом, ад­же більшість тих, хто виїздить, — молоді й добре освічені лю­ди. Їх від’їзд істотно знижує якість трудового, демографічно­го та інтелектуального потенціалу України. Досягнувши на певному етапі критичної маси, цей процес створює серйозні перешкоди для національного відродження країни.

Наявність вищезазначених проблем свідчить про необхід­ність проведення певним чином спрямованої демографічної політики.

Демографічна політика — це частина політики народона­селення, яка включає економічні, соціальні та юридичні захо­ди, що впливають на демографічні процеси, і спрямована на досягнення у довгостроковій перспективі бажаного характеру процесів природного відновлення генерацій.

Найважливішими напрямами демографічної політики України мають бути:

охорона материнства та дитинства;

поліпшення матеріального стану багатодітних та мало­забезпечених сімей;

організація та вдосконалення служби побуту;

надання безплатної медичної допомоги;

збільшення грошових виплат у разі народження дитини;

надання пільг молодим сім’ям;

створення сприятливих умов для творчого розвитку спеціалістів у всіх галузях суспільства і т.ін.

З усіх вікових груп найбільш проблемною є така соціаль­но-демографічна спільнота, як молодь, тому на її особливос­тях ми зосередимо свою увагу.

Молодь — це соціально-демографічна спільнота, яка має свої специфічні фізіологічні, психологічні, культурно-освітні властивості. Основним змістом розвитку молодої людини є перехід від фізіологічної до соціальної зрілості, пошук сво­го місця в суспільстві, формування поглядів, навичок поведін­ки, соціальних зв’язків. У той же час їй притаманні відносна нестабільність соціального стану, мінливість життєвих наста­нов, відсутність вибіркового ставлення до джерел інформації. Засвоєння будь-яких поглядів у молоді тісно пов’язане з по­чуттями, емоціями, настроєм, з природними і духовними потребами. Молода людина зазвичай легко сприймає і ро­бить своїми ті цінності, що відповідають її потребам, викли­кають почуття задоволення чи приглушують почуття незадо­воленості.

Молодь — спільнота специфічна, тому що її істотні ха­рактеристики перебувають у стані формування і становлен­ня. Цей період у житті людини позначається певними віко­вими межами. В радянській і західній соціології існує кіль­ка визначень цих меж. Так, на Заході молодь — це люди ві­ком від 12 до 30 років, причому 12—18 років — це етап юності, 19—30 років — молоді люди на порозі дорослого життя. У радянській соціології досить довго віковими межа­ми молоді вважалися від 16 до 30 років, від моменту повно­ліття до набуття рис зрілої людини. Але зі зміною критері­їв, змінюється і віковий молодіжний інтервал. Нижчою ме­жею є 14 років, що пов’язано з настанням працездатності людини і залученням її до трудової соціалізації, з можли­вим початком самостійного життя. Верхньою межею нині називають 35 років.

Однак соціологічне визначення молодіжного віку дещо розходиться з тим, як його дає Закон України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні», який молоддю називає молодих громадян віком від 15 до 28 років.

Серед соціальних ознак категорії молоді найважливішою є молодіжна свідомість. Остання є різновидом масової свідо­мості і функціонує на трьох рівнях — когнітивному, емоцій­ному та поведінському.

Когнітивний, або теоретико-пізнавальний, рівень містить систематизовані наукові погляди і знання, які є основою фор­мування наукового світогляду, сукупності норм і принципів, що визначають духовне багатство та поведінку молодої люди­ни, здатність об’єктивно й адекватно оцінювати реальність. Емоційний рівень — це взаємодія емоцій, духовного стану, почуттів особистості. Поведінський рівень містить соціальні настанови, а також волю, прагнення і вміння здійснювати свою діяльність.

Всі ці елементи структури молодіжної свідомості перебу­вають у постійній взаємодії між собою, утворюючи в своїй су­купності єдиний цілісний механізм.

Серед основних молодіжних проблем чи не найголовні­шою є формування життєвої стратегії, планування свого май­бутнього.

Життєві плани, орієнтації молодого покоління слід роз­глядати як фактор суб’єктивний, як відображення об’єктив­них потреб суспільства і умов існування молоді, що пропус­кається через призму інтересів особистості. Це відображен­ня можна назвати «своєрідним», адже в життєвих планах безпосередньо відображаються інтереси особистості, а вони складаються як результат дії багатьох чинників, що форму­ють свідомість, як усвідомлених, так і несвідомих, які впли­вають стихійно.

Загальна напруженість і депресія, яку ми спостерігаємо в нашому суспільстві, переноситься і на ставлення до дійсності, а також на формування життєвих стратегій сучасної молоді. Більшість молодого покоління залишається без надійних со­ціальних орієнтацій, які були у попередніх поколінь. Руйну­вання традиційних форм включення молоді в соціокультурні відносини, що основані на соціальній визначеності життєвого шляху, з одного боку, підвищує особисту відповідальність за свою долю, поставивши її перед необхідністю вибору, з іншо­го — відкриває неготовність більшості молодих людей вклю­читися у нові соціальні відносини.

В соціологічному плані можна виділити дві сторони впли­ву суспільної трансформації, як об’єктивного чинника, на тенденції соціального розвитку молоді, формування її життє­вих стратегій.

З одного боку, мінливі об’єктивні і суб’єктивні умови макросередовища впливають на особливості включення молоді до соціальної структури суспільства. Це в свою чергу впливає як на формування соціального обличчя молодого покоління, так і на ступінь розвиненості самої соціальної структури. Важливим чинником, що характеризує якісні зрушення в життєвих стратегіях сучасної молоді, є сприйнятливість до зовнішнього впливу.

З іншого боку, чинники суспільної трансформації, відоб­ражаючись у свідомості молодих людей, впливають на їх по­треби, інтереси, ціннісні орієнтації, що врешті-решт познача­ється на соціальному обличчі молоді. Нові пріоритети породжують нові цінності, їх поява покликана змінити форми масової поведінки людей.

Таким чином, процеси, що відбуваються в умовах нової соціокультурної ситуації, характерної для сучасного україн­ського суспільства, тягнуть за собою зміни внутрішнього сві­ту людини. Це відображається і на трансформації системи цінностей.

Проблема соціологічного аналізу життєвих стратегій осо­бистості дуже актуальна. Дослідники цієї проблеми виділя­ють три стадії в розвитку життєвих стратегій: перша стадія — надія і руйнування; друга стадія — криза і соціальний стрес; третя стадія — адаптація. Всі зміни в соціокультурній ситуа­ції пов’язані перш за все зі зміною ціннісних орієнтацій на рівні суспільства, соціальної спільноти, особистості. Ці зміни відбуваються хаотично. Основний напрям соціальних проце­сів у цій нестабільній ситуації — руйнування старих соціокультурних структур, що призводить до зниження соціальної захищеності, падіння довіри до соціальних інститутів.

У мінливій соціокультурній ситуації вирішальний вплив на поведінку має оцінка людиною ступеня контрольованості явищ, що веде до інтенсивного формування різних життєвих стратегій, які принципово відрізняються своїми особистісною і соціальною функціями. В чому полягає ця різниця?

Перш за все можна виділити життєві стратегії, орієнтова­ні на успішну зовнішню адаптацію, основану на новій, жорс­тко організованій системі ціннісних орієнтацій, підвищеній сприйнятливості до певних зовнішніх дій.

Механізм іншого типу життєвих стратегій — ефективна внутрішня адаптація, основана на стійкості фундаментальних ціннісних орієнтацій і відносній несприйнятливості до зов­нішніх дій.

Однак обидва ці типи життєвих стратегій малокеровані. Це не означає, що суспільство не може впливати на форму­вання життєвих стратегій, але в існуючій нестабільній соціокультурній системі такий вплив принципово обмежений.

Молодь — це соціально-демографічна група, що відзна­чається динамічністю і більшою активністю, ніж інші соці­альні спільноти, сприйняттям тих змін і перетворень, які ха­рактеризують суспільство на певному етапі розвитку. Вона реагує і на процеси, що відбуваються у ціннісній структурі суспільства, причому відповідає на них створенням нової системи норм і цінностей, які відрізняють цю групу від ін­ших. Отже, ми маємо справу з феноменом молодіжної субкультури, наявність якої багато в чому виражає суспільну потребу в диференціації духовного життя і поведінки, у ви­робленні адекватніших форм поведінки і діяльності, що від­повідають новим соціальним умовам і тенденціям розвитку сучасного суспільства.

Стан молодіжної культури сьогодні обумовлюється кіль­кома чинниками. По-перше, реакція молоді на трансформа­ції, що проходять у суспільстві. Системна криза, яка торкну­лася соціальної структури і поглибилася у зв’язку з розпадом СРСР, закономірно призвела до зміни соціальних орієнтирів, переоцінки традиційних цінностей. Конкуренція на рівні ма­сової свідомості радянських і так званих західних цінностей призвела до суперечностей і хаосу в ціннісній структурі на­шого суспільства. Особливо помітно ці процеси відбуваються на рівні молодіжної свідомості.

По-друге, в кризовому стані зараз перебуває не лише сус­пільство, а й сучасна культура. З одного боку, значущість культурного розвитку населення для успішної реалізації соці­альних проектів і виходу з кризи не в повному обсязі усвідом­люється органами управління, з іншого — комерціалізація культурного процесу, дедалі більший політичний відхід від норм і цінностей «високої культури» до посередніх зразків масової культури, яка найбільш явно проявляється в елек­тронних засобах масової інформації, також не може не відоб­разитися на системі настанов, орієнтацій і культурних ідеалів молодої людини.

По-третє, на сучасному етапі необхідно враховувати стан гуманітарної соціалізації. Сьогодні практично немає єдиної системи гуманітарного виховання, а індивідуальні спроби епізодичні й охоплюють невелику кількість молоді.

Четвертий чинник пов’язаний з віковими особливостями молоді. Нестійкість бажань, нетерпимість — саме ці специ­фічні риси об’єднують молодих людей в однорідні за віком і соціальною належністю групи, які задовольняють типові юнацькі потреби в стилі поведінки, моді і міжособистісному спілкуванні. Ці групи виконують функцію переборення соці­ального відчуження. Істотно, що в цих групах є особисті куль­турні норми і настанови.

П’ятий чинник — це особливості покоління, так звані генераційні особливості. Безумовно, в межах однієї генерації існу­ють розбіжності (регіональні, національні і т. ін.), але існує де­яке субкультурне «ядро», яке тією чи іншою мірою прита­манне всім молодим людям нашого суспільства.

Молодіжна субкультура — культура молодого покоління, наділеного спільністю стилю життя, поведінки, групових норм, цінностей і стереотипів. Молодіжна субкультура має свої особливості. Її визначальною характеристикою є фено­мен «розмитості», невизначеності, відчуження від основних нормативних цінностей, яке проявляється в апатії. Також можна відзначити відсутність чітко вираженої особистісної самоідентифікації, значущість поведінських стереотипів.

Позиція відчуження проглядається як стосовно суспіль­ства, так і в міжгенераційному спілкуванні. Можна говорити про широкий спектр моментів несприйняття, починаючи з руйнування внутрішньосімейних контактів до протиставлен­ня себе іншим поколінням.

Молодіжна субкультура має контркультурні елементи. Дозвілля сприймається, особливо юнацтвом, як основна сфе­ра життєдіяльності. Від задоволення ним залежить загальна задоволеність життям молодої людини. Молодіжну субкуль­туру на рівні дозвільної самореалізації характеризують такі риси, що з різним ступенем інтенсивності притаманні різним соціальним і віковим групам:

а) переважно розважально-рекреативна спрямованість. Поряд з комунікативною, дозвілля виконує в основному ре­креативну функцію, в той час як пізнавальна, креативна і ев­ристична функції реалізуються недостатньо або зовсім не ре­алізуються. Рекреативні орієнтації дозвілля підкріплюються основним змістом теле- і радіомовлення, що поширюють цін­ності переважно масової культури;

б) американізація культурних потреб і інтересів, що озна­чає поширення схематизованих стереотипів, зразків масової культури, які орієнтовані на впровадження цінностей «амери­канського способу життя» в його примітивному відтворенні;

в) слабка індивідуалізованість і вибірковість культури. Ця риса передбачає, що вибір тих чи інших культурних цін­ностей майже завжди пов’язаний з груповими стереотипа­ми досить жорсткого характеру, а також з престижною ієрархією цінностей у неформальній групі спілкування (ре­ферентній групі). Групові стереотипи і престижна ієрархія цінностей обумовлені статевою належністю, рівнем освіти, певною мірою місцем проживання і національністю, однак у будь-якому разі суть їх одна: культурний конформізм у ме­жах референтної групи і несприйняття інших цінностей і стереотипів.

Причинами саме такого типу молодіжної субкультури на­зивають три найбільш значущі.

По-перше, молодь, яка є певним чином генераційно за­критою, живе в загальному соціальному і культурному прос­торі, і тому криза суспільства та його основних інститутів не може не відображатися на змісті і спрямованості молодіжної субкультури. Молодь і молодіжна субкультура є відображен­ням стану всього суспільства.

По-друге, криза інституту сім’ї і сімейного виховання, пригнічення індивідуальності й ініціативи дитини, підлітка, молодої людини як з боку батьків, так і з боку викладачів, не може не призвести, з одного боку, до соціального і культур­ного інфантилізму, а з другого — до прагматизму і соціальної неадаптованості.

По-третє, комерціалізація засобів масової інформації формує певний образ субкультури майже так активно, як і основні агенти соціалізації — сім’я і система освіти. Саме те­лебачення поряд зі спілкуванням — найбільш поширений вид дозвільної самореалізації. В багатьох своїх рисах моло­діжна субкультура просто повторює телевізійну субкультуру, яка має в основному розважальний, поверховий характер. Через електронні засоби масової комунікації молодь активно сприймає цінності масової культури.

Таким чином, молодіжна субкультура — феномен багато­гранний і динамічний. Він чуйно реагує на зміни, що відбува­ються в суспільстві. Тому, вивчення цього феномена, факто­рів, які його формують, необхідне для вирішення проблем со­ціології молоді.

Сучасний етап розвитку соціології молоді характеризуєть­ся падінням інтересу до неї з боку науковців-дослідників. Ви­никнення спеціальних дослідних центрів вивчення проблем молоді, поява спеціальної наукової служби при Міністерстві України у справах молоді і спорту — Українського науково-дослідного інституту проблем молоді та ін. — все це сприяти­ме подальшому збагаченню практичної і теоретичної бази соціології молоді.

Неможливо перелічити всю низку проблем молоді, що були емпірично досліджені протягом останніх десяти років. Якщо згрупувати їх за сферами дослідження, то можна виді­лити такі основні напрями: молодь і економічна сфера; мо­лодь і процеси професійного самовизначення; молодь і полі­тика; соціальне самовизначення молоді.

Коротко зупинимося на деяких з цих напрямів.

Як свідчать соціологічні опитування населення України ос­танніх років, молодь більше, ніж старше покоління, орієнто­вана на радикальні зміни в економіці, віддає перевагу ринко­вій економіці.

Молодь — це частина працездатного населення, яка актив­но формує нову психологію споживання і нове економічне мислення. Структура вимог, що їх пред’являє молодь до ви­робництва, іноді відображає не реальні можливості й умови, а загальні тенденції його розвитку, які молоді люди часто ідеалізують, піднімаючи рівень домагань у питаннях вибору професії, в процесі освіти, праці, в оцінках соціальної діяль­ності. Разом з тим ці «ідеальні» вимоги стимулюють зміни у виробництві; його інтенсифікація здійснюватиметься за ра­хунок відкриттів і винаходів. Необхідна особлива психологіч­на готовність до сприйняття нового, яку не може через вікові особливості поділяти більшість дорослих, а тим паче літніх людей. Цю готовність має тільки молодь з її відкритістю, схильністю до нового. Молодь має для виробництва особливу цінність, тому що вона наділена здатністю до періодичної зміни трудових функцій і перенавчання. Активна участь мо­лоді в економічній реформі є надзвичайно цінною.

Ставлення молодих людей до праці в даний момент — це сукупний результат попереднього історичного етапу розвит­ку суспільства в усіх його сферах, у тому числі в економічній.

Це свідчення економічної культури суспільства, загальної культури, умова здійснення реформ, запорука можливих змін на краще у майбутньому. Суспільство, де люди не хочуть або не можуть якісно працювати, не може мати досконале ви­робництво.

За результатами соціологічних досліджень, для багатьох молодих людей наприкінці 80-х років праця вже не має соці­альної значущості і розглядається головним чином як засіб задоволення особистих потреб. Суспільне визнання праці і трудових досягнень для молоді не має сенсу. Цінність праці сьогодні замінена в свідомості цінністю матеріальної забезпе­ченості, матеріального успіху. Молодь має дуже багато прик­ладів, коли збагачення здійснюється далеко не працелюбни­ми і зовсім невиробниками. У своєму прагненні до високого заробітку багато хто з молодих людей втрачає моральний са­моконтроль.

Наслідком падіння соціальної цінності праці для значної частини молодих людей стали не лише моральна деградація, а й невіра в те, що вони коли-небудь матимуть цікаву, зміс­товну роботу, яка оцінюватиметься відповідно до їх праці. Як правило, молода людина стоїть перед необхідністю вибо­ру або цікавої, або добре оплачуваної роботи. Таким чином, загальна тенденція у зміні ставлення молоді до праці сьогод­ні все ще пов’язана з наданням праці соціальної цінності і зміною трудової мотивації: пріоритет віддається не інтен­сивній, змістовній праці на виробництві, а праці з низькою інтенсивністю, яка спрямована на отримання значної матері­альної користі будь-яким шляхом. Ця тенденція суперечить очікуванням зростання економічної участі молоді в реформі і підвищенні виробництва. За існуючих форм власності, в яких домінує державна власність, ці очікування марні. Тіль­ки приватизація, приватна власність поставить молодь у такі жорсткі умови, коли вона повинна буде різко змінити своє ставлення до праці.

На сучасному етапі для більшості молоді можливості учас­ті в економічному житті погіршуються. Відсутня психологіч­на і професійна підготовка молодих людей до переходу на новий тип економічних відносин, де робітник виступає як то­вар і для того, щоб його купили, повинен мати багато переваг над іншими. Однак курс на ринкові відносини збільшує сту­пінь економічної свободи, що відкриває молоді можливості для індивідуально-трудової, підприємницької діяльності, дає нові стимули для праці. Молоді люди є ініціаторами створен­ня більшості торговельно-промислових, інвестиційних і ви­робничих структур, комерційних банків, товарних і фондових бірж і т. ін.

Підвищенню рівня економічної участі молоді сприяла б політика, спрямована на контроль за зайнятістю молоді, на запобігання зростанню безробіття, допомогу безробітній мо­лоді, а також роз’яснення молоді всіма способами смислу, до­сягнень, проблем, помилок і перспектив економічної рефор­ми, що проводиться.

Є цікаві моменти і у професійному самовизначенні молоді.

Вибір професії — один з найважливіших, який багато в чо­му визначає трудовий і життєвий шлях особистості, формує її життєву позицію. З іншого боку, цей процес має велику со­ціальну значущість, адже він детермінує зміни у соціально-професійній структурі суспільства. Від того, наскільки плано­мірно, цілеспрямовано відбуватиметься розвиток соціально-професійної структури нашого суспільства, залежить відпо­відність її реальним потребам суспільства в кадрах.

При вивченні проблеми соціально-професійного вибору молоді перед соціологами постає завдання аналізу чинників, що найбільше впливають на соціально-професійне самови­значення молоді, з’ясування питання, яким чином суб’єктив­ні уявлення і орієнтації визначають соціально значущу по­ведінку людей.

Процес соціально-професійного самовизначення склада­ється з двох етапів:

первинне соціально-професійне самовизначення, що відбувається після закінчення навчального закладу школяра­ми, коли вони вперше вирішують для себе проблему визна­чення свого місця у професійній структурі суспільства, своїх життєвих перспектив, питання про початок трудової діяль­ності або про можливість продовжити освіту в конкретному навчальному закладі;

професійне самовизначення стосовно остаточного ви­бору сфери і роду діяльності, що містить професійні плани щодо майбутньої професії і місця роботи, уточнення орієнта­цій, пов’язаних з майбутнім працевлаштуванням.

Результати соціологічних досліджень показали, що одним з важливих чинників, який впливає на професійне само­визначення, є чітка орієнтація на набуття обраної професії.

Серед тих, хто вступив до вищого навчального закладу ос­новною причиною такого рішення є прагнення стати високо­кваліфікованим фахівцем в обраній галузі, що свідчить про усвідомлений професійний вибір і ставлення до навчання як до засобу опанування цікавої і перспективної, на їх погляд, спеціальності.

Не менш важливими для молоді є матеріально-престижні орієнтації. Навчання, на думку молоді, сприяє інтелектуаль­ному і духовному розвиткові особистості, дає можливість спілкуватися з цікавими людьми і, крім того, повинно забез­печити в майбутньому досить високий матеріальний прибу­ток. Практично всі орієнтуються на матеріально-статусну функцію освіти і вважають, що після здобуття вищої освіти їх професійна діяльність матиме високий престиж в очах ото­чення і дасть змогу зайняти високе становище в суспільстві.

Другий етап соціально-професійного самовизначення мо­лоді пов’язаний з періодом навчання, бо саме в цей час закла­дається фундамент майбутнього професіоналізму, здійсню­ється залучення до професії. Перший вибір професії вже здійснився, але відбувається процес глибшого осмислення вдалості свого вибору, усвідомлення своїх здібностей до опа­нування даної професії. Професійне самовизначення на цьо­му етапі може розглядатися через такі показники, як готов­ність повторити свій професійний вибір, задоволення профе­сією, яка набувається, ціннісні орієнтації у сфері трудової ді­яльності, настанови, пов’язані з майбутнім працевлаштуван­ням, і т. ін.

Завершення процесу соціально-професійного самовизна­чення особистості пов’язано з вибором конкретної сфери ді­яльності по закінченні навчання, плануванням майбутнього працевлаштування. Результати досліджень свідчать, що бага­то учнів і студентів не можуть відповісти на питання про те, яким видом діяльності займатимуться по закінченні навчан­ня. Причина цього пов’язана з нестабільністю на ринку праці: до моменту закінчення навчання ситуація може значно змінитися.

Якщо говорити про те, які види діяльності нині популяр­ні, то це робота у сфері послуг, в економіці. В той же час пе­дагогічна та військова діяльність, які раніше вважалися пер­спективними і добре оплачуваними, сьогодні переживають зниження соціального статусу і престижу.

Таким чином, результати досліджень дають змогу зроби­ти висновки про невідповідність професійних планів молоді, яка навчається, реальній потребі суспільства, яке трансфор­мується, у формуванні збалансованої соціально-професійної структури. Потреби економічного і соціального розвитку су­спільства вимагають практичних кроків у формуванні профе­сійних планів молоді, виробленні стійких професійних інте­ресів стосовно майбутньої діяльності. Слід підкреслити необ­хідність роботи з формування таких професійних уподобань, які б оптимально відповідали потребам суспільства в кадрах з різних професій.

У чому ж специфіка соціальної ідентифікації молоді?

Проблеми самовизначення або самоідентифікації індивіда існують у будь-якому суспільстві. Актуалізація усвідомлення себе як частини тієї чи іншої спільноти відображає зміну ро­лі цієї спільноти в суспільному житті або трансформації як її особистих характеристик, так і суспільства в цілому. Загос­трення проблем самовизначення у сучасних когорт молоді сталося тому, що досвід попередніх поколінь значною мірою знецінився, тому що його не можна безпосередньо застосува­ти до нових реалій України.

Сучасна молодь стоїть на межі двох культурних систем — минулої радянської і нової культури незалежної України. Во­на формується як реальна соціальна група суспільства, бере участь у взаємодії цих культурних систем і водночас досить слабо ідентифікує себе з ними. У зв’язку з цим виникає фено­мен маргінальності.

Основа будь-якої ідентифікації — це знання про її об’єкт-мету, тобто платформу, на основі якої відбувається віднесення себе до тієї чи іншої спільноти. Знання може здобуватися че­рез самостійне усвідомлення своєї належності до неї або може бути набуте у процесі соціалізації від інших членів суспільства як нормативні настанови. В процесі значних соціальних змін молодь і старші покоління опиняються в нових умовах існуван­ня, у нових структурах і системах відносин. Через відсутність достатніх критеріїв, зв’язків і знання про нові об’єкти соціаль­ної ідентифікації внаслідок їх малої привабливості суб’єкти можуть досить слабо ідентифікувати себе саме з цими новими об’єктами або з тими, що раніше існували, але набули нового сенсу. Виникає феномен соціально-статусної маргінальності.

Молодь не має як достатніх знань про нові об’єкти соціаль­ної ідентифікації, так і достатньої кількості зв’язків, які існува­ли раніше, тому для неї складніше визначити свою належність до нових спільнот. Та молодь наділена достатнім знанням, на­бутим завдяки досвіду старших поколінь, яка дозволяє відді­лити себе від тих чи інших спільнот, що не мають для неї ак­туального значення у повсякденній реальності сьогодення.

У кризові періоди молодь є джерелом і реалізатором само­визначення суспільства. В той же час смислотлумачення є од­нією з основних соціальних функцій релігії. Тому релігійна ідентифікація молоді дуже цікава як предмет дослідження.

Основною проблемою, що зумовлює інтерес до даної те­ми, є суперечність в оцінці рівня молодіжної релігійності. На думку одних дослідників, зараз у країні спостерігається роз­квіт релігійності і посилення орієнтацій на релігійні цінності. Прогнозують зростання молодіжної релігійності та її стабілі­зацію. Інші дослідники вважають, що зі зникненням феноме­на «забороненого плоду», яким донедавна була релігія, вщу­хає і інтерес молодих людей до неї. Тому й очікується зни­ження рівня релігійності.

За результатами соціологічних досліджень, більшість мо­лодих людей України вважає себе віруючими. Серед них ос­новна маса — православні християни. Але ідентифікація себе як таких проходить у межах вузького розуміння релігії (релі­гія як внутрішній особистісній стан людини, який лежить по­за доктринальними, обрядово-культовими, інституційними визнаннями та належностями), а не широкого, як системи ре­лігійно значущих дій, ритуальної, культової практики, на­лежності до певної релігійної інституції.

Щодо соціальних характеристик молодих людей, які ви­знають себе віруючими, слід зазначити ті з них, що підпадають під демографічні, освітні, регіональні та поселенські особливості.

Зазначимо, що серед віруючої молоді існує гендерна нерівність. Більшість віруючих — жінки. Такий стан є при­родним, оскільки жінки схильні сприймати релігію на рівні емоцій, почуттів, а світобачення, світогляд чоловіків більш раціоналізований, прагматичний.

Що стосується залежності релігійного самовизначення мо­лодих людей від їх освітнього рівня, то можна зазначити, що ві­руючих і потенційно віруючих більше серед молоді з неповною середньою освітою, бо через свій фізіологічний і соціальний стан ця група більше піддається психологічному впливові ззов­ні. Особи з вищою освітою належать до старшої вікової когор­ти, світоглядні переконання якої складалися ще за часів «атеїс­тичного» минулого. Цим пояснюється їх критичніше ставлення до релігії і відповідно менший відсоток віруючих серед них.

Істотною є різниця між показниками рівня релігійної самоідентифікації молоді залежно від регіону проживання. «Найрелігійнішим» є Захід. Це пояснюється сильною релі­гійною традицією у цьому регіоні.

Що стосується найбільшої концентрації молоді, яка вва­жає себе віруючою, за типом поселення, де вона мешкає, то це здебільшого села, селища та маленькі міста. Це ще раз під­креслює, що релігійна традиція як така зберігалася переваж­но в малих населених пунктах, де великий вплив та значення має усталений спосіб життя, громада, звичай.

У сучасних умовах, коли суспільство стоїть перед альтерна­тивою вибору подальшого шляху розвитку, молодь особливо помітно відчуває і політичні реалії сьогодення. Проте, за свід­ченнями соціологів, вона ще не визначила свого місця у цих складних процесах. Зважаючи на нестабільність ситуації в су­спільстві, більшість займає пасивну, вичікувальну позицію і ли­ше невеликий відсоток молодих людей готовий діяти активно.

Разом з тим політичні партії хотіли б мати у своїх лавах свіжу, молоду силу, здатну до здійснення активних змін. Вони ведуть так звану боротьбу за молодь, у зв’язку з чим до про­цесу самовизначення молоді додаються політичні аспекти. Особливо вони посилюються під час проведення масштабних політичних кампаній (зокрема, виборів). Ця боротьба за молодь часто зводиться до використання її голосів та залучення до участі у разових політичних акціях. Лише небагато партій та політичних об’єднань мають у своєму складі молодіжні секції і вироблену молодіжну програму дій. Найактивніши­ми у цьому плані є радикальні партії.

До загальних тенденцій і характерних рис політичного са­мовизначення молоді у сучасний період можна віднести такі:

наявність суперечливих прагнень у молодіжному сере­довищі, які пов’язані з майбутнім державним статусом Укра­їни: більшість молодих людей вважає, що Україна повинна бути незалежною суверенною державою; не набагато менша частина молоді бажає бачити Україну у союзі з іншими дер­жавами, колишніми республіками СРСР;

помітна, порівняно з часами початку перебудови, па­сивність молоді до політичних процесів, що відбуваються в державі;

тенденція до департизації масової свідомості молоді та її політичної поведінки. Отже, політичні партії та рухи не ма­ють серед молодих людей стійкої підтримки;

байдуже ставлення більшості молоді до суто молодіж­них організацій та об’єднань, що свідчить про відхід переваж­ної частини молоді від намагань вирішувати власні проблеми та проблеми суспільства, про нездатність заявити про себе та свої потреби конструктивними масовими акціями.

Виходячи з аналізу основних проблем молоді, слід зазна­чити, що для їх розв’язання необхідно на державному рівні проводити певну цілеспрямовану молодіжну політику, ос­новними моментами якої повинні стати такі:

Зміцнення соціального статусу молоді у структурах су­спільства, які поповнюються або кардинально змінюються.

Підтримка політичного визначення молоді, сприяння молодіжним політизованим утворенням просоціального спрямування, посиленню їх конструктивної активності, кон­солідація зусиль для зміцнення Української держави, демо­кратизації та гуманізації суспільства.

Зміцнення професійного статусу молоді шляхом еконо­мічного регулювання молодіжної зайнятості.

Контроль за зайнятістю молоді, спрямованість на запо­бігання зростанню безробіття, допомогу безробітній молоді, а також роз’яснення молоді смислу і перспектив економічної реформи, що проводиться.

 

< Попередня   Наступна >