128

---

§ 6. Соціальна стратифікація і соціальна мобільність

Різноманітність відносин, ролей, позицій породжує від­мінності між людьми у кожному конкретному суспільстві. Виникає потреба певним чином упорядкувати ці відносини між категоріями людей, які різняться у багатьох аспектах.

В сучасних суспільствах співіснують кілька систем нерів­ності (або ієрархії): влади, власності, престижу. Для опису системи нерівності між групами (спільнотами) людей у соці­ології використовують поняття «соціальна стратифікація» (від лат. stratum — настил, шар і ficatio, від facio — роблю).

Отже, стратифікація — це нашарування груп, що мають різний доступ до соціальних благ внаслідок їх становища в со­ціальній ієрархії. Кожне суспільство має свою систему со­ціальних стратифікацій. Існує два її різновиди: закрита (жорстка) та відкрита. Закрита стратифікація передбачає іс­нування жорстких меж, страт, заборони переходу з однієї верстви до іншої (кастовий лад в Індії, касти у деяких країнах Африки). Однак у сучасному суспільстві поширена відкрита стратифікація, яка не має формальних обмежень для перехо­ду з однієї верстви до іншої. Стратифікація припускає, що певні соціальні відмінності між людьми набувають характеру ієрархічного ранжування, тобто розташування соціальних позицій за їх вагомістю.

Для визначення всього спектра відмінностей між людьми існує поняття соціальної диференціації, стосовно якої соці­альна стратифікація виступає як часткове поняття. Термін «диференціація» використовується для класифікації статусів, ролей, соціальних інститутів та організацій. Саме диференці­ація зумовлює майнову, статусну та владну нерівність. Крім того, диференціація включає і такі соціальні відмінності, які не пов’язані з соціальною нерівністю.

В теорії стратифікації в центрі уваги постійно пер

ебуває проблема рівності — нерівності. Під рівністю розуміють рівність особисту, рівність можливостей досягти бажаних цілей, рівність умов життя (добробут, освіта та ін.), рівність резуль­татів. Нерівність виявляється у тому самому. На особливу ува­гу заслуговують розподіл прибутків та добробуту, відмінності в якості та тривалості освіти, участь у політичному житті, у владних структурах, володіння власністю та рівень престижу.

Дослідження основних компонентів нерівності, як прави­ло, починається з поняття влади, що розглядається як спро­можність суб’єкта в своїх інтересах визначати цілі та напрями діяльності інших соціальних суб’єктів (безвідносно до їх інте­ресів), розпоряджатися матеріальними, інформаційними та статусними ресурсами суспільства, формувати та нав’язувати правила та норми поведінки (встановлення заборон та припи­сів), надавати повноваження, послуги та привілеї. Крім того, поміж соціальними суб’єктами існують взаємозв’язки, за яких один суб’єкт перетворює іншого на об’єкт своєї дії. У структу­рі владних відносин основним є розпорядження ресурсами, що дає змогу суб’єктові підкоряти собі інших людей.

Другий компонент соціальної нерівності — це власність, яка є одним з важливих соціальних інститутів. Це основні економічні відносини між індивідуальними та груповими учасниками процесу виробництва, що опосередковані їх став­ленням до засобів виробництва. Власність розкривається як процес розпорядження, володіння та привласнення. Це озна­чає, що власність є владними відносинами, формою еконо­мічної влади, тобто владою власника предмета над тими, хто ним (предметом) не володіє, але потребує його. Багатство та бідність створюють багатомірну стратифікаційну ієрархію.

Третім компонентом вимірювання нерівності є соціаль­ний престиж, що, безумовно, визначається двома першими. Американський соціолог Л. Уорнер, спираючись на існуючі уявлення про соціальну нерівність, виділяє п’ять ознак класу (верстви): рід занять, джерело доходу, розмір доходу, район мешкання, тип житла. Відповідно до цього він поділяє су­спільство на три класи (або верстви): вищий, середній, ниж­чий, які у свою чергу мають внутрішню диференціацію, тоб­то кожний має дві верстви — вищу та нижчу.

Однак у суспільстві відбуваються постійні зміни, переміщен­ня людей та соціальних груп з одного класу (верстви) до іншого, переміщення в межах однієї верстви з однієї групи до іншої, зміна владних верств, створення нових соціальних груп та ін.

Усі соціальні переміщення особистості або соціальної гру­пи включаються у процес мобільності. За визначенням П. Сорокіна, «під соціальною мобільністю розуміється будь-який перехід індивіда або соціального об’єкта чи цінності, створе­ної чи то модифікованої завдяки діяльності, від однієї соці­альної позиції до іншої». Він розрізняє два типи соціальної мобільності — горизонтальну та вертикальну. Горизонтальна мобільність — це перехід від однієї соціальної позиції до ін­шої, що лежить на тому самому рівні (наприклад, перехід студента з однієї групи до іншої). Індивід не змінює соціаль­ного статусу, він залишається у тій самій соціальній верстві.

Важливішою є вертикальна мобільність, коли внаслідок су­купності соціальних взаємодій індивід або соціальний об’єкт переміщується з однієї верстви до іншої (наприклад, службо­ве підвищення — професійна мобільність; істотне поліпшен­ня добробуту — економічна вертикальна мобільність; перехід на інший рівень влади — політична вертикальна мобільність). Суспільство може підвищувати статус одних індивідів та зни­жувати статус інших. Залежно від цього розрізнюють висхідну та низхідну соціальну мобільність, тобто соціальне піднесення та соціальний спад. Висхідні течії мобільності існують у двох основних формах: як індивідуальне піднесення та як створен­ня нових груп індивідів з включенням груп до вищої верстви поряд з існуючими групами цієї верстви або замість них. Навпаки, низхідна мобільність — це виштовхування окремих індивідів з високих соціальних статусів на нижчі, а також зни­ження соціальних статусів цілої групи.

Стратифікація — процес об’єктивний, що відбувається у будь-якій спільності. Так, в угрупованні засуджених, яке за ти­пом є закритим суспільством, а за характером соціальної структури — станово-кастовим, також є три основні страти: ви­ща, середня та нижча, які у свою чергу мають внутрішню ди­ференціацію. Так, виокремлюють 5 каст, по 2 з вищої та ниж­чої і 1 середню: особливо привілейовані (злодій, пахан, ріг зо­ни); привілейовані (борзий, бугор); нейтральні (мужики); непривілейовані (шістка, шмига, чушка); цілком позбавлені привілеїв (ті, кого «опустили», ображені). Ранжування соціального статусу засудженого здійснюється за стажем злочинної діяльності (кількість судимостей), за видом злочинної діяль­ності, за строком позбавлення волі, за особистими якостями, соціально-регіональним походженням та фізичною силою.

У період якісного оновлення суспільства, істотних змін со­ціально-економічних та політичних відносин процеси соці­альної мобільності є особливо інтенсивними. Це можна про­стежити на прикладі нашої країни. З’явилися нові соціальні групи — підприємці, банкіри, фермери, здійснюються зміни в політичній еліті та ін.

У цей час особливої гостроти набуває проблема маргінальністі. Ракурси розуміння маргінальності можна визначи­ти такими ключовими словами: окраїнність, проміжне стано­вище, існування на межі різних культур, дії у ролі, яка лежить між двома поряд розташованими ролями. Поняття маргінальності характеризує стан тих, хто відірвався від своєї вер­стви, але ще не адаптувався до нової, не прийняв її цінностей та норм, тобто термін «маргінальність» визначає перехідний, структурно не визначений соціальний стан суб’єкта.

Маргінал — це особистість або група, спільнота, яка форму­ється на межі соціальних верств та структур і в рамках процесів переходу від одного типу соціальності до іншого або в межах одного типу соціальності внаслідок її серйозної деформації.

Основним критерієм, що визначає стан маргінальності ін­дивіда або групи, є стан, пов’язаний з періодом переходу, який уявляється як криза. Другий базовий критерій — неви­значеність соціального стану, невключення або неповне вклю­чення до соціальної структури чи групи. Третій — це статус­на неузгодженість чи несумісність.

Типовим прикладом маргінальності є стан людини, яка пе­реїжджає з села в місто, змінює рід занять (була вчителем — стала реалізатором), включається до управлінської структури, не маючи досвіду.

Труднощі адаптації до нового соціокультурного середови­ща породжують явища так званої соціальної фрустрації, тоб­то внутрішнє напруження, стреси, відчуття глухого кута, без­виході. Все це може відображатися в формі девіантної пове­дінки і підвищувати рівень криміногенності суспільства.

 

< Попередня   Наступна >