§ 4. Шляхи і засоби подолання конфлікту

Розв’язання проблеми під час конфлікту можна визначи­ти як будь-які зусилля з метою розробити взаємоприйнят­ний спосіб улагодження конфлікту. Вирішення проблеми не обов’язково є останньою стадією конфлікту. Нерідко цей підхід використовується в першу чергу, особливо коли сторо­ни цінують свої взаємовідносини і у них є усвідомлені загальні інтереси. В цьому разі проблеми розв’язуються відразу й ескалації не відбувається. Інші конфлікти проходять через іншу послідовність ситуацій і дій: спочатку робляться спроби вирішити проблему, а коли вони не вдаються, сторони пере­ходять до протистояння, деякий час відбувається ескалація конфлікту, але врешті-решт досягається мертва крапка, й знову робляться спроби вирішити проблему.

У кращому разі розв’язання проблем має на увазі загальні зусилля зі знаходження взаємоприйнятного рішення. Сторо­ни або їх представники ведуть переговори. Але через розхо­дження інтересів повномасштабна дискусія з метою вирішен­ня проблем не завжди є доцільною, тоді застосовується варі­ант з третьою стороною або посередниками. В усякому разі проблемою обов’язково треба займатися, щоб не допустити ескалації конфлікту: діяльність з вирішення проблем не ста­новить загрози протидіючій стороні і психологічно несумісна з суворою тактикою протистояння. Робота з вирішення проб­лем впливає також на виявлення компромісів і можливостей для об’єднання, яке відповідає інтересам обох сторін. Мож­ливими формами завершення конфлікту можуть бути:

припинення конфлікту внаслідок взаємного прими­рення сторін;

припинення конфлікту силовими методами;

припинення конфлікту шляхом його симетричного вирішення, коли виграють або програють обидві сторони;

припинення конфлікту шляхом його асиметричного розв’язання, коли виграє одна сторона;

переростання конфлікту в інше протиб

поступове згасання конфлікту;

глухий кут.

Успішне розв’язання проблем веде до результатів, які можна згрупувати у три великі класи: 1) компроміси; 2) угода щодо процедури для визначення переможця; 3) інтегративні рішення.

Компроміс — це узгодження на основі взаємних поступок між представниками різних інтересів, думок, що стикаються між собою. Співробітництво, союз між різнорідними силами можливий лише у формі компромісів. Одна з головних умов компромісу — забезпечення неможливості ухилитися від його умов і право на практику таких відхилень, але без наміру дискредитувати партнера по компромісу. Це означає, що в основі компромісу мають лежати певні принципи або кон­кретно окреслені умови поведінки, без чого вимога додер­жання компромісних угод на практиці неможлива. Умовами поступок, аби вони стали основою компромісу, є а) впевне­ність у правоті в чомусь протилежної сторони; б) такий стан речей, коли непоступливість і відмова від співробітництва ве­дуть до ще більших втрат.

Найкращою формою подолання розбіжностей з питань узгодження у процесі підготовки компромісу є дискусія, від­критий обмін думками. Неприпустимими є такі компроміси, що ведуть до втрати впливу однієї зі сторін або розглядають­ся як наслідок слабкості і ведуть до нових вимог поступок. Здатність до виважених і необхідних компромісів є однією з передумов життєздатності груп, колективів, спільнот, а засо­би їх досягнення і форми реалізації виступають як один з го­ловних критеріїв культури. Причинами розриву компроміс­них угод частіше буває такий поворот однієї зі сторін у змісті або формі її діяльності, що надає співробітництву з нею ха­рактеру відмови від власних принципів або спроб розшири­ти їх до неприпустимих для другої сторони поступок.

Об’єктивною основою компромісів є непрямолінійний хід соціальних процесів, і завдяки компромісам можна до­сягти по частинах того, що є недосяжним відразу. Критері­ями ефективності компромісу є збереження на вищому рів­ні здатності до діяльності, надання завдяки компромісові нових просторів і можливостей для дій, розширення мож­ливостей вирішення особливо важливих проблем, припи­нення непотрібної виснажливої боротьби зі своїми опонен­тами і надання можливості зосередити власний потенціал на вирішенні фундаментальних проблем. З огляду на це, проблема компромісу завжди конкретна і має виходити з зазначених критеріїв.

Небезпечність компромісів, яка іноді веде до негативного ставлення до них, пов’язана з ілюзіями щодо їх можливостей, а також з тим, що компроміси можуть стати засобом обману. Отже, компроміси повинні бути суто діловими, ясними, від­критими і складатися згідно з принципом «чим поступилися і що придбали». Особливо плідними є компроміси, пов’язані зі збереженням миру і співробітництва.

Компроміс — не єдине рішення, яке здається справедли­вим. Іноді результатом вирішення проблеми є процедура визначення того, хто буде переможцем, тобто правило, за яким одна сторона отримує все, а інша — нічого або дуже ма­ло. Існує багато різних процедур для таких випадків: а) порів­нюють потреби і віддають перевагу тому, хто більше всіх опі­кується проблемами, які розглядаються; б) звертаються за до­помогою до третьої сторони, і перевагу дістає той, чия пози­ція ближча до поглядів арбітра чи судді; в) голосують, і пере­магає той, хто матиме більшість голосів.

Існує три види узгоджень: 1) узгодження в результаті збігу думок сторін; 2) узгодження відповідно до законодавчої або моральної волі зовнішньої сили; 3) узгодження, нав’язане од­ній зі сторін. Разом з тим, як свідчить практика, односторон­нє нав’язування волі сильнішого суб’єкта слабшому не вичер­пує сутності конфлікту, і він у будь-якій формі поновлюється. Особливо це стосується міжнародних (територіальних кон­фліктів. Програш у війні тягне за собою реваншистські на­строї й стремління до повернення втрачених інтересів.

Не можна сказати, що така процедура дуже ефективна, проте користуватися нею іноді необхідно, зокрема тоді, коли є лише два варіанти розв’язання проблеми («або ти, або я»). Але здебільшого можливі інтегративні рішення, бо процеду­ра визначення переможця містить приховану небезпеку, під­риваючи прагнення сторін шукати продуктивніші рішення з усіма перевагами, які з ними пов’язані.

Інтегративне рішення таким чином інтегрує суперників, примиряє інтереси сторін конфлікту. З трьох можливих ти­пів розв’язання проблем саме воно дає змогу отримати мак­симальну сумісну користь, вигоду, хоч і інтегративні рішен­ня бувають не дуже успішними. Іноді альтернативні рішен­ня основані на відомих альтернативах або передбачають по­шуки нових можливостей, потребують творчості й уявлен­ня. Такі рішення з’являються насамперед як результат твор­чого мислення. Їх можуть придумувати кожна зі сторін ок­ремо, обидві сторони разом або третя сторона, яка виступає як посередник.

Інтегративні рішення вигідні кожній зі сторін, тому їх тре­ба добиватися. Для цього є чотири причини.

Якщо домагання сторін високі й сторони без бажання йдуть на поступки, розв’язання конфлікту може бути немож­ливим, доки не знайдеться спосіб об’єднання інтересів сторін.

Чим взаємовигідніші рішення, тим більша вірогідність, що вони будуть стабільними. Компроміси й інші процедур­но-механічні способи досягнення узгоджень часто не задо­вольняють одна одну або обидві сторони, і тому залишаєть­ся ймовірність того, що ця проблема знову виникне в май­бутньому.

Інтегративні рішення внаслідок їх взаємовигідності для обох сторін мають властивість зміцнювати відносини сторін, що, по-перше, цінне само по собі і, по-друге, полегшує роз­робку інтегративних рішень надалі.

Як правило, інтегративні рішення сприяють благопо­луччю ширшого співтовариства, в яке входять сторони кон­флікту. Якщо, наприклад, представникам організації вдалося врегулювати свої суперечності, то виграє в цілому організація.

Якщо можна віднайти інтегративне розв’язання проблем у конфлікті, то це зменшує розходження інтересів. Можливі компроміси між двома альтернативами зовсім не відпові­дають очікуванням сторін. Очевидно, що якщо інтегративне рішення є з самого початку виникнення проблеми, конфлік­ту можна уникнути.

Таким чином, єдиних форм завершення конфліктів не іс­нує, як не існує і однакових конфліктів. Конфлікт можна не помічати, ігнорувати, пояснювати, але він розвиватиметься стихійно, загострюватиметься і врешті-решт може зруйнува­ти всю систему.

Завершення конфлікту — ширше поняття, ніж його розв’язання, вирішення. Конфлікт може закінчитися, завер­шитися й загибеллю обох сторін, але це не означає, що тим самим він (конфлікт) завершений. Завершення конфлікту — це його припинення, закінчення з будь-яких причин. Вирі­шення конфлікту — це певна позитивна дія (рішення) самих учасників конфлікту або третьої сторони, яка припиняє про­тиборство мирними або силовими засобами і конструктивно вирішує проблему. Досвід свідчить, що для розв’язання конфлікту необхідно приділяти значні зусилля, і його важливою засадою може бути добра воля суб’єктів конфлікту.

Головними засадами розв’язання конфлікту є, по-перше, усунення об’єктивних причин, які породили конфліктну ситу­ацію, а по-друге, ретельне вивчення можливого перебігу май­бутніх подій у разі неможливості усунення причин. Ретельне вивчення має три сторони: діагностика протиборства (причи­ни, мотиви поведінки тощо); здійснення ситуаційного й пози­ційного аналізу (пояснення ситуації, що склалася, позиції сто­рін); прогнозування перебігу подій та наслідків конфлікту, в тому числі вигод і збитків для кожної сторони в разі розв’язан­ня проблем у конфлікті та його повного завершення.

З’ясування суті конфліктної ситуації, її об’єктивне розу­міння, адекватне усвідомлення учасниками конфлікту може бути основою для компромісів, інтегративних рішень, угод щодо оптимальної процедури для визначення переможця і навіть для ліквідації конфлікту. Чим точніше й чіткіше буде окреслено предмет розбіжності, тим більше шансів ефектив­ного закінчення конфлікту.

Якщо врахувати, що основою конфлікту є суперечність між інтересами суб’єктів, то найкращим способом розв’язання кон­флікту є усунення суперечностей. Але цей шлях не завжди дос­тупний, та й суперечності можуть бути різних типів — явні і ла­тентні, об’єктні й безоб’єктні, їх рівні, особливості суб’єктів тощо.

В науці відомі і застосовуються на практиці основні спосо­би усунення суперечностей, які лежать в основі конфлікту. Це зокрема:

усунення об’єкта конфлікту;

поділ об’єкта конфлікту між сторонами;

встановлення черговості або інших правил використан­ня об’єкта;

розведення сторін конфлікту;

переміщення відносин в іншу площину, яка здатна ви­явити в них загальний інтерес, тощо.

Такі способи можуть стати у пригоді при розв’язанні будь-якого конфлікту і перш за все наймасштабнішого, який визрі­ває у світі наразі, міжцивілізаційного, коли створюється нова міжнародна система, в якій силові блоки в перспективі різни­тимуться належністю до певної цивілізації, а не до націй або ідеологій, як це було донедавна. Прикладом може слугувати вірмено-азербайджанський конфлікт у 80-х роках XX ст., коли успіхи Вірменії у конфронтації з Азербайджаном спонукали Туреччину до підтримки своїх побратимів за релігією, етніч­ним походженням і мовою в Азербайджані. Симпатії ж Росії були на боці вірмен-християн, які дістали не тільки моральну підтримку, а й воєнну допомогу. Розлам протиборчих сил у Югославії в подіях кінця 90-х років XX ст. також значною мі­рою проходив по лінії різних релігій, і, природно, сторони підтримували країни, які належать до різних цивілізацій.

Конфліктні події на міжнародній арені в останні роки і на­віть місяці дають підставу погодитися з висновком багатьох дослідників про те, що в зіткненні сучасних цивілізацій фор­муються два протилежні полюси цього конфлікту. І до аме­риканських подій минулого року і до московських подій ни­нішнього ставлення не лише різне, а й протилежне. Якщо мільйони людей співчували горю американців і росіян, то можливо не менше людей відкрито раділи й аплодували з приводу цих трагедій. І хоч лідери ісламського світу заявили по своє обурення щодо злочинів терористів, власники кафе й закусочних у палестинських містах, у секторі Газа пригощали безплатно всіх відвідувачів — для них це було свято.

Є підстави думати, що конфлікт між західною і незахідною цивілізаціями наростатиме, бо в його основі лежать сер­йозні причини. Країни західної цивілізації, перш за все США, Велика Британія, Франція, Німеччина, зосередили у своїх ру­ках велику матеріальну і фінансову могутність і намагаються нав’язати країнам незахідних цивілізацій свої економічні, по­літичні й інші інтереси, використовуючи різноманітні ресур­си для управління світом у своїх інтересах.

Нині стало очевидним, що пов’язані з глобалізацією пози­тиві результати й блага розподіляються у світі вкрай нерівно­мірно. І якщо сильні (західні) держави багатшають, то країни, які не мають доступу до економічної глобалізації, продовжу­ють деградувати. Так, на кожні 65 доларів, отриманих у багатих країнах, припадає 1 долар у бідних країнах. Як пише О. Біло­рус, «управління глобальними процесами сьогодні наштовху­ється на великі труднощі. І головна трудність — конфлікт гло­бальних інтересів між глобалізаторами та глобалізованими».

Крім істотних відмінностей в економіці, в рівнях матері­ального життя, політичних системах, важливим джерелом конфлікту між західними і незахідними цивілізаціями є сфе­ра культури, ціннісні орієнтації. У незахідних цивілізаціях життєвий уклад підпорядкований відтворенню історично створеного способу життя як раз і назавжди даному. Звичаї, звички дуже стійкі, а особистість підпорядкована загальному порядку й орієнтована на його збереження.

В основі західної цивілізації — ідеї індивідуалізму, лібера­лізму, прав людини, рівності, свободи, влади закону, демо­кратії, відокремлення церкви від держави. І зусилля Заходу, спрямовані на поширення цих ідей, викликають негативну реакцію у незахідних цивілізаціях. Цінності, які на Заході вва­жаються найважливішими, для населення незахідних цивілі­зацій не є такими і навряд чи стануть такими навіть у далеко­му майбутньому. А наполегливе нав’язування цінностей за­хідної цивілізації всьому світові вже дістає суворий опір на Сході, де такі намагання ототожнюються з поведінкою коло­нізаторів у минулому.

Сучасні дослідники, прогнозуючи розвиток конфлікту між цивілізаціями, вважають, що центральною віссю світової політики може бути конфлікт між «Заходом та іншими», а відповідні реакції на «тиск» Заходу можуть проявитися у трьох формах: по-перше, деякі країни (наприклад, Бірма, Північна Корея) стануть на шлях ізоляціонізму своїх держав від проникнення західної цивілізації. Цей шлях пов’язаний з великими труднощами, зокрема з економічними, і навряд чи таким шляхом підуть багато країн. По-друге, очевидно, знайдуться країни, які хоч би зовнішньо спробують піти на зближення з Заходом і сприйняти його цінності й інститути. По-третє, це розвиток власної економіки та політичної систе­ми, співробітництво з іншими незахідними країнами і проти Заходу, зберігаючи при цьому свої цінності й інститути, які розвиватимуться на власній цивілізаційній основі.

Можна припустити, що третя форма взаємодії Заходу й незахідних цивілізацій найближчим часом буде найпоши­ренішою. Більшість країн незахідних цивілізацій не бажає приєднатися до Заходу, розвиває власну економіку, збройні сили, співробітничає з незахідними країнами.

Важливим елементом глобального конфлікту цивілізацій останнім часом є міжнародний тероризм. Останні події дове­ли, що сучасний тероризм переріс у загрозу не тільки для ок­ремих країн, а й став серйозним викликом регіональній і гло­бальній безпеці. Стало очевидним, що нині традиційне наро­щування збройних сил і воєнної техніки не відіграє вирішаль­ної ролі в національній безпеці. Ключові поняття геополіти­ки — могутність держави, забезпечення воєнно-економічним потенціалом, територія, природні ресурси та ін. — все це вже уявляється застарілим. Можна мати всі атрибути могутньої держави і бути не в змозі захистити себе від глобальних траге­дій. Конфлікт між Заходом і Сходом сьогодні має інші риси.

Об’єктивно, з точки зору прогресивного розвитку людства уже позначене коло універсальних загальнолюдських цінностей, які необхідні народам навіть для того, аби нормально жити в од­ній цивілізованій співдружності. Це такі життєві потреби, як право на життя, продовження роду, збереження здоров’я й недо­торканність особи, захист від неправового насильства й примусу та ін. Очевидно, вже сьогодні багато з перелічених цінностей мо­жуть слугувати підвалиною для їх реалізації та пристосування до особливостей способу життя й мислення кожної цивілізації. Хоч не менш очевидно й те, що процес цей дуже складний і забере багато часу — десятиліття і століття. І тут ще раз необхідно під­креслити відокремлюючу, роз’єднальну роль релігії.

У країнах незахідної цивілізації, особливо ісламських, не­мало людей, у тому числі молодих, які, не замислюючись, мо­жуть віддати життя за релігійні догми. Смерть «за Аллаха» в боротьбі з «невірними» стала героїчною і почесною. Число таких смертників постійно зростає, і вони становлять ядро міжнародного тероризму. По телебаченню показують, як мати-мусульманка на Ближньому Сході, яка вже загубила свого сина-терориста, радісно сповіщає журналіста, що готує на смерть «за Аллаха» свого другого сина.

Інше становище у країнах Заходу. Якщо донедавна смерть за Вітчизну вважалася однією з головних сил, що об’єднує на­цію, й оцінювалася як героїчний вчинок, то відтепер цей чин­ник втрачає своє значення. Соціологічні опитування населен­ня, проведені в середині 90-х років XX ст., дали таку картину: лише 70% населення США і Великої Британії, 66% — Росії, 50% — Португалії та Іспанії, 34% — Німеччини та Італії гото­ві воювати за свою країну.

В умовах зростаючого міжцивілізаційного протиборства, посилення міжнародного тероризму перед кожною країною сучасного світу постало питання: з ким вона — з терористами чи проти? Західна цивілізація принципово заперечує теро­ризм як спосіб досягнення будь-яких результатів; ядро терориз­му сьогодні — в ісламській, незахідній цивілізації. А яке місце України, на якому боці глобального конфлікту цивілізацій пе­ребуває вона? Вся історія України, традиції, звичаї, орієнтацій-ні цінності становили невід’ємний елемент її населення. Нещо­давно Україна була однією з високорозвинутих країн світу з мо­гутнім економічним потенціалом і відносно високим рівнем життя населення. І понині одним із її стратегічних спрямувань у зовнішній політиці є «західний вектор» — поступове збли­ження з НАТО, Європейським співтовариством у цілому.

Україна зразу ж після трагічних подій 11 вересня 2001 р. рішуче засудила прояв тероризму й екстремізму в будь-яких формах. Висловивши співчуття американському народу, Ук­раїна приєдналася до антитерористичної операції в Афганіс­тані, встановила стратегічні завдання щодо боротьби з теро­ризмом, чітко визначила свою прозахідну позицію.

Разом з тим соціально-економічний стан України залишаєть­ся вкрай тяжким і за цими показниками її не можна віднести до числа західних країн. У 2000 р. в Україні частка ВВП на душу на­селення за поточним валютним курсом понизилася відносно 1991 р. майже в 4 рази і становила 657 доларів. Відповідно до сві­тової класифікації — це рівень бідних країн (середньосвітовий рі­вень нині перевищує 5700 доларів, а рівень передових країн — 20000 доларів). Це 130 місце у світі. За індексом розвитку люд­ського потенціалу Україна в 2000 р. посідала 74 місце у світі.

Як зазначалося, розрив у рівнях життя між західними і незахідними країнами навряд чи можна вважати причиною ниніш­нього протиборства західної і незахідної цивілізацій. І все ж ця проблема, безсумнівно, певним чином впливає на взаємовідно­сини держав, що належать до різних полюсів конфлікту.

Як розвиватиметься конфлікт цивілізацій, якою стане нова система міжнародних відносин? — питання, на які наразі на­магаються відповісти вчені в різних частинах світу. Український вчений С. Бодрук виділив такі напрями у світовому розвиткові на найближчу перспективу:

базові функції в антитерористичній боротьбі виконува­тиме Північноатлантичний альянс, що поширюватиме свою активність поза межами Європи на інші регіони;

зміцнюватиметься партнерство США і НАТО з Росією, а можливо й з Китаєм щодо боротьби з тероризмом;

формуватимуться «рухливі коаліції країн» з різним ступенем участі в цій боротьбі;

створюватиметься максимальна «прозорість» у міжна­родних відносинах у фінансово-економічному аспекті, посилю­ватиметься контроль за торгівлею зброєю, тіньовою економі­кою, наркоманією як фінансовими джерелами тероризму, що, зокрема, передбачає різні форми тиску на втручання у внут­рішні справи інших країн. Отже, і поняття суверенітету держа­ви поступово переглядатиметься відповідно до нових реалій.

Проблема взаємовідносин Заходу і Сходу, західних і незахідних цивілізацій уже стала найважливішою для розвитку людства. Від того, яким шляхом розвиватиметься конфлікт між цими двома суб’єктами залежить доля всієї загально­людської цивілізації. Сьогодні різко зростає вірогідність ши­рокомасштабних воєнних конфліктів з переростанням у сві­тову війну. Звідси актуальне завдання — знайти оптимальні шляхи й засоби для повільного, але впевненого вирішення цього складного глобального конфлікту. Для виходу з кризи є певні об’єктиві і суб’єктивні передумови, які політичні лідери перш за все повинні використати.

Якщо не вдається віднайти рішення, яке задовольнило б обидві сторони, можлива зміна предмета конфлікту, мотивів протистояння сторін і навіть самих учасників. Так, у судовій практиці щодо цивільних і трудових спорів нерідко трапля­ється така ситуація: сутяжництво, інтриги тривають роками і навіть тоді, коли вже немає предмета конфлікту і змінився склад керівників, винуватців спірного рішення. Мистецтво цивілізованого життя якраз і полягає в тому, щоб не плодити незадоволених, скривджених, а будувати благополуччя лю­дей на основі нормальних взаємовідносин. Зусилля людей, спрямовані на запобігання конфлікту або його розв’язання, мають враховувати інтереси не однієї, а обох сторін.