152

---

§ 3. Причини виникнення соціальних конфліктів. Динаміка конфлікту

Щоб зрозуміти сенс конфлікту, необхідно розкрити його причини та знати мотиви. Зазвичай вони зводяться до праг­нення кожної протиборчої сторони задовольнити свої інте­реси. Універсальною причиною є суперечність між рівнем домагань і реальною можливістю задовольнити їх. Як свід­чить юридична практика, основою конфлікту часто буває прагнення забезпечити себе матеріально негайно або в май­бутньому, групових конфліктів — економічні труднощі, по­літичні симпатії і антипатії, прагнення до лідерства тощо. Різноманітними є мотиви конфлікту між державами. Од­нак мотиви поведінки не є глибинними причинами кон­фліктів. Справа в тому, що не завжди незбіжність між людь­ми та групами веде до конфлікту. Треба, щоб цю незбіж­ність усвідомлювали, відчували і сприймали учасники. І навпаки, якщо між людьми є спільність інтересів, але самі учасники відчувають одне до одного ворожнечу, конфлікт неодмінно відбудеться.

Конфлікти в сучасному суспільстві є породженням і проя­вом об’єктивно існуючих соціальних суперечностей, пов’яза­них з проблемою нерівності можливостей людей у різних сферах життя. Нерівність можливостей визначається кон­кретними умовами — належністю до тієї чи іншої соціальної верстви, держави, регіону, організації, руху тощо. Конфлікти відбуваються, коли ситуація не відповідає духовним цінно­стям людей.

Суперечності можуть бути внутрішні і зовнішні, основні та неосновні, антагоністичні і неантагоністичні. За значенням во­ни бувають основними і неосновними, головними і другоряд­ними; за перебігом — довготривалі та короткочасні. Яке зна­чення має така класифікація суперечностей для розуміння природи конфлікту? Зв’язок полягає в тому що здебільшого розвиток конфлікту відображає об’єктивну суперечність, що лежить в його основі. Так, навряд чи можна подолати кон­флікт мі

ж новими і старими елементами соціальної структу­ри, бо він виходить з об’єктивної суперечності між новим і старим суспільним устроєм. І чим гостріша суперечність, тим гостріший конфлікт. Такий конфлікт визначається як конфлікт потреб і інтересів.

Потреби й інтереси впливають на соціальну та економічну поведінку людей, вони орієнтують людей на володіння певни­ми благами, заохочують до значущих способів поведінки, до певних дій. Іншими словами, потреби, інтереси — це позиції індивіда чи соціальної верстви, які забезпечують можливість отримання певного блага. Інтереси, як правило, поєднані з со­ціальним становищем особистості чи групи. Але часто існує незбіжність між очікуванням і можливостями задоволення потреб. Такий стан може посилюватися при зменшенні мож­ливостей реалізації попитів, які уже склалися і вже задоволь­нялися, а це може породити агресивні виступи проти реаль­них або явних винуватців становища, що виникло.

Конфлікт інтересів не можна зводити лише до економіч­них відносин, які проймають усі сфери життєдіяльності. Змі­на під тиском відповідних потреб і інтересів означає новий устрій суспільства, змінюються не тільки соціальні групи, а й все суспільство, всі його елементи, в тому числі цінності і норми. Отже, виникають конфлікти вже інші за змістом, предметом, характером.

Так, ціннісні конфлікти мають чітко виражений ідеологіч­ний характер. В ньому стикаються різні, навіть протилежні, інтерпретації цілей суспільного розвитку, політичного та ду­ховного життя. Ціннісні суперечності мають за основу віру. Відповідно до віри вибудовуються знання, утворюючи таким чином систему цінностей. Розходження між людьми з приво­ду цінностей призводить до конфліктів у будь-якій сфері. Їх витоки різноманітні, але в цьому є й ресурси профілакти­ки та розв’язання конфліктів.

Таким чином, у певних сферах люди діють для задоволен­ня своїх потреб і інтересів, керуючись особистими уявлення­ми про те, що для них важливо, а що ні, тобто йдеться про норми, яких люди дотримуються чи ні або формують свої норми. Зрозуміло, що і з цього приводу також виникають конфлікти, які називають нормативними.

Отже, рушійними силами конфлікту (або глибинними їх причинами) є потреби, інтереси, цінності та норми. Вони виступають збудниками конфліктів повсюди, де можуть бути незгоди: в управлінні, в економічних, організаційних проце­сах, у цілях, засобах, методах діяльності, в емоційних, психіч­них, фізичних станах, у знаннях, уміннях, способах, особистих якостях, в оцінках, судженнях, у поглядах та позиціях.

Залежно від причин та характеристики протиборчих сил можуть бути різні стратегії боротьби, що певним чином зу­мовлює динаміку перебігу конфліктів.

Стратегії конфлікту: стратегія боротьби як намагання нав’язати іншій стороні своє рішення; стратегія поступок, компромісів, зниження своїх вимог і згода мати менше, ніж потрібно; стратегія вирішення проблеми, тобто напрацювання альтернативи, яка може задовольнити обидві сторо­ни. Характеризуючи всі стратегії, необхідно мати на увазі та­кі моменти.

По-перше, в більшості ситуацій застосовується не одна стратегія, а їх комбінація, частіше їх застосовують послідов­но. Це стосується будь-яких конфліктів — чи то збройна су­тичка, чи то страйк робітників, чи то міжнародні перегово­ри, чи то сімейна сварка, чи навіть мовчазне суперництво во­діїв машин. Використання лише однієї стратегії в житті трапляється рідко.

По-друге, кожна зі стратегій здійснюється за допомогою різноманітних тактик. Тут терміни «стратегія» і «тактика» різ­няться за своїми масштабами. Стратегія означає ряд цілей і результатів (макроскопічних), а тактика є набором заходів (відносно мікроскопічних), які дають змогу досягти цих ре­зультатів. Для досягнення цілі, наміченої стратегією, необхід­но застосування індивідуальних тактичних маневрів.

По-третє, і стратегія боротьби, і стратегія поступок, ком­промісів, вирішення конфлікту є стратегіями, що спрямовані на подолання конфлікту. Кожна з них містить досить явні й завзяті старання врегулювати конфлікт, чи наполягаючи на чому-небудь, чи зробивши поступку, чи знайшовши разом взаємовигідні рішення проблеми.

Є ще деякі стратегії, що стосуються конфлікту, але вони не є справжньою поведінкою у конфлікті безпосередньо, але причетні до конфлікту. Це, наприклад, стратегія ухиляння від конфлікту. Тут є дві лінії поведінки — уникання й бездіяння. Уникання — це фізичне або психічне ухилення від конфлікту, а бездіяння — це пасивне очікування однією стороною будь-яких дій іншої сторони.

Стратегія суперництва і стратегія поступок по суті відоб­ражають одна одну. Вони ведуть до ескалації конфлікту. Ви­рішення проблеми — це така стратегія опанування конфлікта, метою якої є узгодженість, взаємосприйнятна для кон­фліктуючих сторін, що досягається або шляхом переговорів, або поза переговорами, або за допомогою третьої сторони. Між стадіями ескалації конфлікту і його вирішення є промі­жок — стадія глухого кута.

Будь-який конфлікт має кілька стадій. Як правило, йому передує конфліктна ситуація, потім ескалація конфлікту і йо­го завершення.

Під конфліктною ситуацією слід розуміти таке поєднання, сполучення обставин, людських інтересів, яке об’єктивно ста­новить підгрунтя для реального протиборства між соціаль­ними суб’єктами. Головна риса ситуації — виникнення пред­мета конфлікту. Оскільки ситуація передує безпосередньо конфлікту, вона може бути ще не використана сторонами і навіть повною мірою не осмислена.

Конфліктна ситуація може скластися об’єктивно, поза во­лею і бажанням майбутніх сторін, що протидіють одна одній (наприклад, скорочення штатів в установі), а може бути ство­рена однією зі сторін або обома.

Конфлікту в його реальній формі передує прихована (ла­тентна) стадія. На цій стадії уже є всі елементи конфлікту, за винятком зовнішніх дій. Ця стадія не є чимось одномірним і завжди виступає як певна послідовність подій або етапів ла­тентної стадії розвитку.

Перший — це виникнення об’єктивної проблемної ситуа­ції як основи майбутнього конфлікту.

Другий етап — усвідомлення об’єктивної проблемної си­туації і своїх інтересів у ній. З точки зору назрівання конфлік­ту і можливостей запобігання йому на латентній стадії він є ключовим і вбирає в себе принаймні три аспекти розвитку подій. Перший аспект — це усвідомлення хоч би одним із суб’єктів своїх інтересів у проблемній, тобто потенційно конфліктній ситуації. Ці інтереси можуть бути реальними або хибно усвідомленими, але без процесу усвідомлення їх конфлікт не виникне. Другий аспект являє собою розумін­ня перешкод щодо задоволення своїх інтересів.

Третій аспект полягає в усвідомленні інтересів і перешкод, що існують стосовно другої сторони. Класифікація цих пе­решкод може бути здійснена за градацією і принципами, які застосовані при розгляді другого аспекту.

Третій етап можна охарактеризувати як спробу вирішити потенційно конфліктну ситуацію неконфліктними способа­ми. Вони полягають у тому, що одна зі сторін, щоб відстояти свої інтереси, здійснює певні конкретні дії, але в такій формі, що не передбачає конфлікту з другою стороною. Часто кон­фліктні дії здійснюються таким чином, щоб не втягувати до процесу їх вирішення потенційних суб’єктів об’єктивно наз­ріваючого конфлікту. При взаємному розумінні інтересів обох сторін і відповідних практичних дій саме на цьому етапі виникає реальна можливість не дати проблемній ситуації пе­рерости в реальний конфлікт.

Зазначені етапи не обов’язково чергуються у такій послі­довності. Більше того, деякі з них на практиці можуть випада­ти, інші повторюватися.

Наступна за латентною — відкрита фаза в динаміці кон­флікту. Переростання латентної фази у відкриту визначаєть­ся принаймні трьома обставинами. По-перше, стає очевид­ною для кожного учасника наявність конфлікту, оскільки кожна зі сторін намагається переграти іншу. По-друге, дії учасників назрілого конфлікту стають практичними і набува­ють певної зовнішньої форми (наприклад, використання за­собів масової інформації, насильство, погрози щодо захоп­лення спірного об’єкта). По-третє, відносно конфлікту, що вийшов із латентної фази, дізнаються сторонні треті особи. Конфлікт починає практично відчувати їхній вплив. Слід за­значити, що цей вплив не є однозначним. Так, громадськість може гасити конфлікт, але може й сприяти його розвиткові, підігріваючи агресивні настрої однієї або двох сторін. Яскра­вим прикладом такого розвитку подій є міжнаціональні та міжетнічні конфлікти.

Розуміння розвитку конфлікту на його відкритій фазі по­требує чіткого визначення змісту цієї фази , яка включає перш за все зовнішні дії, наступальні дії і погрози.

Конфлікт являє собою відносини між людьми, групами та соціальними спільнотами різного рівня і складається з чоти­рьох елементів, які добре вивчені в юриспруденції стосовно юридично значущої поведінки. Цими елементами є суб’єкти конфлікту, предмети конфлікту, внутрішній процес проти­борства (суб’єктивний), зовнішня (об’єктивна) сторона проти­борства. Зовнішні дії являють собою протилежно спрямовані дії учасників конфлікту в процесі їх конфліктної поведінки.

Зовнішні дії конфліктуючих сторін відрізняються одна від одної за типом активності і можуть бути поділені за цією оз­накою на дві групи — наступальні й оборонні.

Наступальні дії полягають у нападі на супротивника, пош­кодженні його власності, захопленні спірного об’єкта, вигнан­ні, підштовхуванні супротивника до такого економічного, со­ціально-психологічного і морального стану, який істотно зменшує активність його дій. Оборонні дії — це самозахист, утримання спірного об’єкта, захист від втрати власності або пошкодження матеріальних цінностей, нейтралізація полі­тичних, економічних або психологічних випадків. При цьому слід підкреслити, що такий поділ дій досить умовний, оскіль­ки вони переплітаються і легко переходять одна в одну.

Відкрите використання всіх форм зовнішніх дій, спрямо­ване проти суперника і призначене для захисту власних інте­ресів, визначає зміст фази періоду конфлікту. Таке викорис­тання має певний механізм, тобто внутрішньо зумовлену по­слідовність дій. Якщо одна сторона має вагому перевагу сил, то конфлікт завершується перемогою цієї сторони. Але часті­ше конфлікт має затяжний характер, особливо коли він вини­кає на міжнаціональній або політичній основі. Коріння таких конфліктів сягає в далеке минуле або має такий прихований характер, що їх справжні первісні причини практично нікому не відомі. Такими неусвідомленими причинами можуть бути залишки кровної помсти, історичних претензій, уявлення про власну зверхність. Протяжний характер можуть мати і міжособистісні конфлікти, зокрема сімейні, яким притаман­на повторюваність однакових епізодів, тобто циклічність. Зга­саючи на деякий час, такі конфлікти не долають їх справ­жньої причини, бо вона прихована, не на виду, а інколи не ус­відомлюється. Рано чи пізно така причина «поростає» новим конфліктом. Справжні причини міжособистісних конфліктів заслуговують на особливу увагу тому, що вони маскуються емоціями і неадекватними формами прояву.

Фаза відкритого конфлікту починається з інциденту. Інци­дент — це подія, зіткнення, що має неприємний характер і може виникати випадково або організовуватися однією з конфліктуючих сторін. Після виникнення інциденту кон­флікт може розвиватися не лише в негативному, а й у пози­тивному плані і завершитися повним або частковим і тимча­совим вирішенням існуючої суперечності. Але частіше бо­ротьба посилюється і загострюється, конфлікт розростається, набуваючи нових якостей і рис. Цей період фази відкритого конфлікту називають ескалацією. На етапі ескалації конфлікт набуває найбільшої гостроти і веде до того, що сторони почи­нають розуміти необхідність переходу до конструктивних і взаємоприйнятих позицій. Розуміння не є вирішенням кон­флікту: воно лише створює передумову для таких дій, що мо­жуть привести до подолання конфлікту.

Цей пошук є періодом пошуку збалансованих форм про­тидій або протистояння. Розвиток подій під час етапу збалан­сованих протидій може мати неоднозначні наслідки. Най­більш бажаним є початок вирішення конфлікту шляхом дій (рішень) самих учасників конфлікту або третьою стороною, внаслідок яких протиборство неконфліктуючих сторін при­пиняється за допомогою мирних або силових заходів. Іншим наслідком може бути відновлення протиборства, коли одна зі сторін вирішує, що вона може виграти конфлікт шляхом без­застережної перемоги. Таке продовження в свою чергу може або привести до такої перемоги, або до загибелі сторін.

 

< Попередня   Наступна >