45

---

Глава 10

Соціальне управління та соціальна політика

§ 1. Поняття, функції і принципи соціального управління

Управління — це функція, вид діяльності з керівництва людь­ми в будь-яких організаціях і суспільствах у цілому.

Соціальне управління являє собою лише один із видів уп­равлінської діяльності. Не можна, наприклад, питання регу­лювання виробничою діяльністю або управління в політичній сфері розглядати як соціальне управління. Все коло явищ, від­носин і процесів, що існують суспільстві і зазнають на собі ці­леспрямованого впливу, підлягають загалом суспільному уп­равлінню. Щоб забезпечити ефективність управлінської діяль­ності, необхідно чітко розуміти специфіку різних її видів і на­прямів, адже всі вони складаються з різних дій, функцій, мають різні принципи, використовують різні засоби і методи.

Розрізняють види управління за суб’єктами і об’єктами. Під суб’єктом управління розуміють систему, що управляє, організаційно оформлені спільноти людей, які мають фун­кції зі здійснення управлінського впливу. Об’єктом управ­ління є система, якою управляють. За суб’єктами вони мо­жуть бути державними або позадержавними і водночас ма­ти загальнонаціональний або місцевий (муніципальний) рі­вень. За об’єктом виділяють такі види управління, як техно­логічне, економічне, соціальне. Перше регулює сукупність дій, операцій членів організації з виконання нею основних цільових функцій, незалежно від того, який продукт вона виробляє — виробничий чи надає послуги у будь-якій сфе­рі — освітянській, правоохоронній, медичній тощо. Еконо­мічне управління регулює економічні аспекти діяльності ор­ганізації і її зв’язків з навколишнім середовищем. Сукуп­ність цих аспектів створює другу підсистему життєдіяльнос­ті, відмінної від технологічної.

fy;">Існує й особлива третя підсистема, яка потребує особ­ливого спрямування управлінської діяльності. Це сукуп­ність елементів, у яких втілюються соціальні якості людей, що її створюють, рівень їх культури, загальних і професій­них знань, їхньої потреби, інтереси, цінності, а також став­лення до умов своєї життєдіяльності, характер людських взаємовідносин тощо. Тобто об’єктом соціального управ­ління є така соціальна система, елементами якої є су­спільство, соціальні групи, що взаємодіють між собою з приводу реалізації загальних і специфічних інтересів. З точки зору елементно-структурної — це люди, організа­ції, поселенські, соціально-класові, демографічні, етнічні спільноти тощо, в яких, по-перше, проявляються соціаль­ні відносини — відносини між соціальними суб’єктами з приводу їх рівності і соціальної справедливості в розпо­ділі життєвих благ і умов становлення й розвитку особис­тості, задоволення матеріальних, соціальних, духовних потреб, а по-друге, відображаються соціальні процеси, тобто відбувається послідовна зміна станів або рух систе­ми і її підсистем, будь-якого соціального об’єкта, розгор­тання у часі того чи іншого соціального явища.

Отже, під соціальним управлінням розуміють цілеспрямова­ний вплив на соціальні відносини, структури й процеси. Крім то­го, соціальне управління притаманне всім без винятку сфе­рам людської діяльності, воно наче проймає їх, забезпечує розробку й застосування способів, методів і форм здійснення намічених змін. Соціальні проблеми у вирішенні багатьох за­ходів мають неабияке значення: соціальні чинники, ціннісні орієнтації й настанови, симпатії й антипатії впливають на темпи і якість багатьох не соціальних, а часто технологічних, економічних, правових та інших процесів. Таким чином, при­хід соціології в загальну науку управління знаменував собою пошук глибинних резервів, багато з яких прямо залежали від громадської свідомості та поведінки людей. Соціальні резер­ви — це соціальні можливості індивідів і колективів, які у да­ний час не реалізуються для підвищення їх активності та ефективності певних видів соціальної діяльності. Такими ре­зервами є здібності, кваліфікація, компетентність, трудова й управлінська культура тощо.

В основі соціального управління лежить необхідність на­вчитися виявляти вторинні, віддаленіші суспільні наслідки нашої виробничої діяльності, серед яких значне місце посіда­ють соціальні наслідки, тобто результати (плановані або несподівані, стихійні, передбачувані або непередбачувані то­що) перетворень у суспільстві, які позначаються на соціаль­них відносинах груп, спільнот, індивідів, що супроводжують­ся змінами в їх становищі. Тому очевидно, що, крім суто со­ціального напряму розвитку суспільства, соціальні наслідки проявляються і в управлінні соціально-економічними, со­ціально-політичними і духовними процесами.

Управління соціально-економічним розвитком — це одна з форм суспільного управління, що пов’язана зі здійсненням гос­подарчо-організаторської функції. Управління має завжди со­ціальну спрямованість, незважаючи на те, що, скільки і як ви­робляють заводи. Соціальна спрямованість економічного роз­витку — це, по-перше, управління первинними виробничими організаціями, в тому числі комерційними підприємствами, акціонерними товариствами, біржами, сумісними підприємс­твами, вільними економічними зонами тощо. По-друге, управ­лінські функції зосереджуються на вирішенні соціальних проб­лем праці. Тут проявляється вплив на умови трудової діяльнос­ті, зміст праці, спрямованість її інтелектуального розвитку.

Управління соціально-політичними процесами постає як здійснення політичних змін, тим паче, коли йдеться про полі­тичні зрушення, політичні реформи. Сьогодні в центрі прак­тичної політики стоїть питання демократизації суспільства. Наявним є нестандартний стан, тому сам механізм управлін­ня потребує пристосування до нових умов розвитку. Так, полі­тичними стали питання забезпечення населення грошима (своєчасна виплата зарплати), продуктами, розв’язання супе­речностей між містом і селом, розумовою і фізичною працею, регулювання національних відносин. Найважливішим об’єк­том у сфері соціально-політичних відносин став розвиток де­мократії як на виробництві, так і в усіх сферах суспільного життя.

В управлінні у сфері політики перше місце посідає визна­чення мети, задля якої мобілізуються зусилля людей. Тут тре­ба передбачити як результат, так і те, на чому він базується.

Адже показники розвитку соціально-політичних процесів не завжди можуть бути обмежені кількісними характеристика­ми (наприклад, скільки проголосувало, скільки партій). Фун­кціонування політичних структур залежить і від того, як лю­ди голосують, які права мають, які з них реально забезпечені, який вплив можуть мати люди на прийняття рішень. Управ­ління національно-політичними процесами не зводиться ли­ше до технічних прийомів, методів, це механізм централізації і самоврядування.

Управління духовними процесами — поняття у певному розумінні умовне, тому що має серйозні відмінності від тих процесів, які відбуваються, наприклад, в економіці. Воно не може бути чітким, суворим, жорстким, орієнтованим на кіль­кісні показники. Це скоріше глибокий аналіз стану духовнос­ті, вияв тенденцій і передбачення можливих змін у вироб­ництві духовних цінностей.

Управління духовними процесами націлене на створення реальних умов для оптимального розвитку культурних попи­тів людини і їх задоволення. Воно проявляється в умілому, гнучкому впливові на зміни, що відбуваються у сфері освіти, науки, літератури, мистецтва, релігії. Важливими є процеси взаємодії національних культур, розвитку свідомості, найак­туальнішим з яких є процес формування правової культури та її складової — правової свідомості.

Зміни в духовному житті залежать від матеріального фак­тора. Тому при управлінні духовними процесами врахову­ються матеріальні можливості, наявність економічних умов для різних соціальних груп у духовному розвитку. Управлін­ня духовними процесами дуже складне, бо пов’язане з бази­сом, надбудовою і тому відносно самостійне. А це ускладнює пізнання закономірностей духовного життя і управління. Управління має на меті вияв тих факторів, що забезпечують духовний розвиток індивіда.

Отже, визначити суть і специфіку соціального управлін­ня означає виробити чітке розуміння того, яке коло суспіль­них процесів воно обіймає своїм результатом, спрямовую­чим впливом.

В усіх зазначених напрямах суспільного розвитку прояв­ляються соціальні відносини з приводу нерівності і справедливості щодо розпорядження матеріальними благами, які відображаються у соціальних індикаторах — якісних і кіль­кісних характеристиках окремих властивостей і станів соці­альних об’єктів ( систем, організацій) і процесів, сукупність яких відображає їх особливості в статиці і динаміці. До та­ких індикаторів належать: рівень життя, якість життя, рівень зайнятості і безробіття, прожитковий мінімум, показники смертності й народжуваності, рівень конфліктності у су­спільстві (у трудовому колективі, сім’ї, між етносами або конфесіями) тощо.

Виділення й розуміння суті й специфіки соціального управління як певної підсистеми в управлінській діяльності, яка має відмінності від інших її систем (технологічної, еконо­мічної), має практичне значення. Наприклад, на виробниц­тві, в організації можуть існувати ідеальна в організаційному і функціональному відношенні система управління виробни­чими процесами (тобто технологічна), дуже добре налашто­вана економіка, в той же час процеси, що відображають дина­міку взаємовідносин між людьми, їх соціальне самопочуття, задоволення трудовим осередком та інші соціальні показни­ки через недостатню увагу до них починають деградувати. Це неминуче негативно вплине й на суто виробничі, економічні показники, результати діяльності організації і матиме нега­тивні соціальні наслідки.

Цілі соціального управління — це вдосконалення умов життя людей, їх взаємовідносин і соціальних якостей осо­бистості. Зважаючи на те, що іманентною рисою нашого суспільства є соціальна орієнтованість (смисл якої в тому, що головною, конечною метою функціонування економіч­ної, політичної влади та інших структур і інститутів має бути забезпечення й задоволення потреб населення), то зрозумілою стає проблема пізнання законів соціального управління соціумом взагалі. Соціум являє собою велику стійку соціальну спільноту, що характеризується єдністю умов життєдіяльності людей в якихось істотних відноси­нах і внаслідок цього єдністю культури. Різновидами соці­уму є суспільство як цілісна соціальна система, сімейно-родинні, стратифікаційні, поселенські, демографічні, ет­нічні спільноти.

Щодо соціального управління важливо підкреслити, що будь-який соціум — це цілісне, відносно автономне утворен­ня, взаємопов’язане з іншими спільнотами, внаслідок чого зазнає позитивних змін або деформацій залежно від того, яким чином здійснюється управління.

Функції соціального управління. Зміст будь-якого виду й спрямування управлінської діяльності конкретно проявля­ється у функціях управління. Якщо виходити з того, що фун­кціями називають певну діяльність, обов’язок, роботу, при­значення, то функціями управління можуть бути певні види управлінської діяльності, сутність яких полягає в цілеспрямо­ваному впливові на об’єкт управління. Функції управління за­безпечують вияв і обгрунтування сукупності характеристик мети і шляхів розвитку об’єкта управління, а також відповід­них способів досягнення цілей розвитку об’єкта, яким управ­ляють, і реалізації призначення системи в цілому. Якщо цілі й завдання відображають зміст діяльності суб’єктів управлін­ня, то функції управління — форми й методи управлінської діяльності.

Управління взагалі можна уявити як безперервну серію взаємопов’язаних управлінських функцій (це так би мови­ти професійний підхід до управління, поряд з такими, як адміністративне управління, управління людськими відно­синами, системний та ситуаційний підходи). Управління можна розглядати як процес, бо робота щодо досягнення цілей — це не будь-яка одноразова дія, а серія безпе­рервних дій. Ці дії, кожна з яких у свою чергу є процесом, дуже важливі для організації цілеспрямованого впливу на соціальні процеси, структури, відносини.

А. Файоль, який здійснив первісну розробку функцій уп­равління, виділив п’ять вихідних функцій. На його думку, уп­равляти означає прогнозувати, планувати, організовувати, розпоряджатися, координувати, контролювати. Інші автори згодом запропонували інший перелік функцій — плануван­ня, організація, командування, мотивація, керівництво, коор­динація, контроль, комунікація, дослідження, оцінка, прий­няття рішень.

Соціальне управління як регулювання процесів розвитку систем, що створюють соціальну сферу суспільного життя у будь-яких масштабах і на всіх рівнях, складається зі своїх функцій, притаманних саме даному виду діяльності. Їх набір і система визначаються сукупністю процесів, які створюють різновиди соціальної управлінської діяльності.

Згідно з ними є два підходи до визначення функцій: пер­ший з точки зору призначення, спрямування впливу; дру­гий — характеристики самого процесу управління.

Стосовно першого підходу виділяють три групи кон­кретних функцій соціального управління: 1) зміни в умовах якості і способу життя людей; 2) формування й розвиток со­ціальних якостей особистостей; 3) формування функціону­вання й розвиток соціальних систем як цілісних утворень. Стосовно другого, процесного підходу, виділяють діагно­стичну, організаційну, регуляційну, обліково-контрольну функції, які органічно поєднуються. Розглянемо обидва підходи докладніше.

Функції призначення, напрямів вияву включають зміни в зовнішніх умовах життєдіяльності людей і спрямовані пе­реважно на створення сприятливих умов життя людей і послідовне їх поліпшення. Важливо зазначити, що ство­рення сприятливих умов життєдіяльності залежить перш за все від самої людини, і вона повинна в рамках закону ви­користати цю можливість, маючи на увазі що повної рів­ності у суспільстві бути не може, тому управління має на меті пом’якшити наслідки природної і соціальної нерів­ності людей за рахунок соціальної політики. Шляхами уп­равління тут може бути вилучення частини доходів у бага­тих людей для допомоги бідним, надання останнім деяких пільг для здобуття освіти, працевлаштування тощо. Але розміри такої допомоги не можуть бути великими, інакше цим неминуче буде заподіяно великої шкоди нормальному суспільному життю: втрата стимулів до праці, зростання безробіття тощо, в результаті чого може настати деграда­ція і руйнування суспільства.

Саме тому в першій групі функцій виділяють і таку, як за­безпечення порядку та умов безпеки громадян. Багатосто­роння й складна діяльність багатьох соціальних інститутів і перш за все держави щодо запобігання і припинення зама­ху на життя, здоров’я, честь, власність громадян, а також на основи громадського правопорядку не може в цілому роз­глядатися як соціальне управління. І все ж у ній є соціально-управлінські аспекти — діяльність з поліпшення організації правоохоронної, судової роботи, що веде до змін у роботі цих органів, а через ці зміни забезпечується вдосконалення умов життя населення, які стосуються його безпеки.

Функціями соціального управління першої групи є також створення умов, які гарантують права і свободи громадян че­рез підтримку і вдосконалення умов забезпечення їх захисту; створення і вдосконалення умов участі громадян в управлінні соціальними процесами.

Функції другої групи охоплюють процеси внутрішніх змін у самому змісті цієї життєдіяльності, тобто в самому способі життя людей (а не його умовах), а також в їх соціаль­них якостях (а не умовах їх формування). До цієї групи відно­сять такі функції: формування, підтримання, розвиток твор­чої енергії людини, надання їй можливості виявляти ініціа­тиву, самостійність, заповзятливість; формування у людей сприйнятливості до інновацій і забезпечення зростання ос­вітнього і культурного рівня тощо.

Третя група охоплює цілеспрямований вплив на процеси формування, функціонування й розвитку соціальних систем як цілісних утворень, змін їх соціальної організації й структу­ри. Будучи результатом природного ходу розвитку суспіль­них змін, соціальні системи ( класи, етноси, сім’ї, демографіч­ні групи тощо), відчувають у процесі свого формування й роз­витку різноманітні управлінські впливи, які можуть ради­кально їх змінити.

Другий підхід до аналізу функцій соціального управління ми визначили як процесний. Термін «другий» не означає, що можна використовувати той чи інший. Їх використовують водночас, і один без другого вони не здійснюються, формула їх застосування така: певні суспільні призначення знаходять певні форми і методи здійснення. Особливості функцій процесного підходу полягають у тому, що вони формулюються не довільно (як у першому підході), а являють собою певну систему.

Послідовно використовувані у діалектичній єдності функції створюють управлінський цикл. Управлінський цикл являє собою одночасне існування функцій і етапів. Він відбувається таким чином.

Все починається зі збирання інформації. Ця функція від­криває управлінський цикл. Суть її полягає в тому, що вона обгрунтовує цілі управління, розробку завдань і засоби їх ре­алізації, забезпечуючи соціальну діагностику. Соціальна діаг­ностика — це вид оперативного аналізу соціального об’єкта з метою визначення його стану, оцінки конкретної ситуації, проблемної характеристики. Результатом такого аналізу є описування об’єкта в системі показників, тобто кількісних і якісних характеристик окремих властивостей і станів соці­альної системи.

Наступним етапом і функцією є прийняття управлін­ського рішення. Управлінське рішення — це не лише доку­мент, який являє собою певний план дії. Це розгорнутий у часі логіко-розумовий, емоційно-психологічний, організа­ційно-правовий процес, що здійснюється у межах компе­тенції суб’єкта управління, результатом якого є певним чи­ном зафіксований проект будь-яких змін у конкретних си­стемах суспільства. Зважаючи на те, що управлінське рішен­ня приймається не тільки на другому етапі управлінського циклу, а й супроводжує наступні етапи, цій проблемі буде приділено додаткову увагу.

Третій етап і функцію управління становить організація, яка спрямована на формування об’єкта і суб’єкта управлін­ня, тобто двох систем: системи, яка управляє, і системи, якою управляють. Оптимальна організація, за якої коорди­нується діяльність людей на досягнення цілей, значно під­вищує її результати за рахунок, по-перше, систематизова­ного, свідомого об’єднання дій людей, а, по-друге, наявно­сті комплексу організаційних положень (регламентів, нор­мативів, інструкцій, вимог, відповідальності), які визнача­ють порядок управління.

Четвертий етап і функція управління — це регулювання, спрямоване на збереження, підтримку і вдосконалення систе­ми управління. У кожній системі діють тенденції до організа­ції і дезорганізації, тому і потрібне регулювання. Воно завжди пов’язане з правом, з впливом на свідомість і поведінку лю­дей, забезпечує стабільність функцій управління. На цьому етапі знову приймається управлінське рішення, яке форму­люється за тими законами і на тих принципах, що й на попе­редніх етапах.

Управлінський цикл завершують функції обліку і кон­тролю. Облік — це отримання, обробка, аналіз і система­тизація інформації, яка за правилом виражається у кіль­кісній формі (види обліку: статистичний, бухгалтерський, оперативно-технічний тощо). Контроль — це система спос­тереження й перевірки відповідності процесу функціону­вання прийнятим рішенням, визначення результатів. Кон­троль являє собою процес, в якому з’ясовується, чи дося­гає суспільство чи певна система (організація) своїх цілей, виділяються проблеми і знову приймаються рішення, зав­дяки яким мають бути вжиті заходи щодо запобігання можливій шкоді. Контроль також дає можливість визна­чити, чи треба переглядати попередні плани, оскільки їх або виконано, або не можна виконати в принципі. Такий зв’язок між плануванням і контролюванням завершує уп­равлінський цикл, який і створює управління як процес взаємопов’язаних функцій.

Зрозуміло, що такий розподіл управлінського циклу на функції дещо умовний. Всі вони пов’язані, накладаються од­на на одну, переплітаються. Жодна функція окремо не дає уявлення про управління. Лише всі разом вони і становлять сам процес соціального управління.

Принципи соціального управління. Сучасна соціальна система складна й багатоманітна, водночас вона являє со­бою єдину й безперервну організаційну систему. Механіз­мом соціального управління виступає інтеграція: а) спрямо­вуючого впливу, суть якого становить досягнення запланова­ного результату; б) самоорганізації, відмінною властивістю якої є відсутність єдиного організуючого начала, самодо­статність, у підвалинах якої лежать різні цілі суб’єктів соці­альної системи, досягнення яких задає процес самовдоско­налення; в) організаційного порядку, який являє собою сис­тему соціальних, моральних і правових норм, які, з одного боку, задані цільовим управлінським впливом, формалізаці­єю, а з другого — системою правил і норм, які склалися сти­хійно і діють активно.

У процесі самоорганізації виникають норми, правила, ціннісні орієнтації та соціальні зв’язки, які внаслідок їх ко­рисності, доцільності поділяються більшістю учасників певного соціального процесу і переходять у розряд стабіль­но діючих, повторюваних, довготривалих. Організаційний порядок у свою чергу забезпечує оптимальний ступінь ста­більності соціальної системи. Однак сучасна система уп­равління у нашому суспільстві мало скидається на поря­док, незважаючи на постійну демонстрацію керівниками управлінських структур своєї прихильності демократич­ним цінностям, ідеалам і проголошення їх базовими орієн­тирами розвитку нашого суспільства. При цьому цілі, які досягаються таким чином, часто діаметрально протилежні волі більшості населення.

Отже, розглядаючи такі складові управління соціальною системою, як спрямовуючий вплив та самоорганізацію і ре­зультат їх взаємодії, можна припустити, що найефективніше соціальне управління полягає у визначенні місця й функцій кожного з компонентів управління в побудові їх взаємодії, в єдності їх стратегічних цілей і завдань. Така сама проблема вирішується через додержання певних принципів соціально­го управління.

Під принципами управління розуміють, по-перше, основопо­ложні начала, узагальнені основні правила, які визначають відбір стратегічних цілей управління, побудову організаційних структур, функціонування й розвиток системи, що управляє, прийняття рішень за певних умов і на відповідних рівнях; по­друге, найважливіші вимоги, додержання яких зумовлює забез­печення ефективності управлінських рішень, управлінської діяльності, управління в цілому.

Принципи соціального управління можна поділити на за­гальні, окремі й організаційно-технологічні. Всі вони взаємо­пов’язані, і лише цілісне застосування їх спроможне забезпе­чити успіх в управлінні соціальними процесами.

Перша група принципів —загальні принципи соціаль­ного управління.

Принцип соціальної орієнтації. Він означає, що згідно з ієрархією факторів у системі управління на першому місці стоять люди, за ними — фінанси і техніка. Людський капітал є наріжним каменем конкурентоспроможності й ефектив­ності, тому затрати на людину — це не витрати, а внесок, який необхідно грамотно використовувати. Соціальні факто­ри, тобто врахування потреб людини, значно підвищують ефективність економіки і результати будь-яких дій.

Основний зміст принципу наукової обгрунтованості полягає у вимозі застосування наукових методів при підготовці і реа­лізації управлінських дій. Це означає, що цілеспрямований вплив на соціальні системи здійснюється на основі пізнання і використання об’єктивних закономірностей розвитку су­спільства, враховуючи і випадковості.

Принцип системності визначається як упорядкування си­стеми. Управління покликане забезпечувати й удосконалю­вати структурну і функціональну єдність системи, викривати та переборювати перепони на шляху до здійснення мети, нейтралізовувати дисфункції. Водночас цей принцип озна­чає всебічну підготовку управлінського рішення, аналіз без­лічі варіантів їх реалізації, координацію зусиль на деяких напрямах. У соціальних системах цей принцип передбачає тісне пов’язування рішень, економічних, політичних, куль­турних проблем у процесі підготовки та реалізації управлін­ських завдань.

Сутність принципу ефективності — досягти поставленої мети у можливо короткий термін і за найменших втрат мате­ріальних коштів й людської енергії.

Принцип конкуренції означає суперництво на будь-якому полі діяльності в організації, системі між людьми, спільнота­ми, зацікавленими в досягненні однієї й тієї самої мети. Роль конкуренції полягає у виявленні найрезультативніших, ефек­тивних шляхів соціального розвитку, що виражається у по­рівнянні, відборі й перетворенні на національне надбання найкращих способів управління будь-якою сферою у соціумі.

Принцип стимулювання виходить з положення, що немож­ливо управляти соціальними процесами, відносинами, структурою, не навчившись управляти мотивами людської поведінки. Виразом цього принципу є поєднання матеріаль­них і моральних стимулів.

Друга група принципів соціального управління, як ми зазначали, складається з окремих принципів. Сфера їх дій обмежена, локальна. Це конкретні принципи, що їх застосову­ють у певній, окремій, специфічній соціальній системі. Виді­ляють принципи соціального партнерства, державної служ­би, юридичної діяльності, управління кадрами, правової со­ціалізації тощо.

Принцип соціального партнерства: 1) тристоронність на основі трипартизма — представництва уряду, профспілок, підприємців; 2) рівність сторін на переговорах; 3) пріори­тетність примиренських методів і процедур на перегово­рах; 4) поліпшення умов договорів і угод з кожним наступ­ним рівнем; 5) обов’язковість виконання договорів; 6) дові­ра у відносинах; 7) регулярність проведення консультацій у процесі співробітництва; 8) відповідальність за прийняті зобов’язання.

Принципи співробітництва між народами: 1) взаємне виз­нання прав і поваги цих прав; 2) неприпустимість геноциду й етноциду, тобто винищування у будь-якій формі будь-якого народу і його культури; 3) самоідентифікація, тобто визна­чення самими громадянами своєї національної належності; 4) суверенітет, самовизначення, самоврядування; 5) збережен­ня культурної самобутності, включаючи сфери мови і освіти, культурної специфіки та народних традицій; 6) контроль за використанням природних багатств і ресурсів території їх проживання; 7) доступ до досягнень світової цивілізації та їх рівноправне використання.

Принципи створення мегаполісів: 1) житлове будівництво; 2) планування й розміщення виробничих підприємств; 3) розширення наукових зон; 4) доступність і легкість контак­тів з природною зоною; 5) раціональність; 6) наявність міцної, грамотної влади, яка може впоратися з будь-яким егоїзмом і корупцією.

Принципи правової соціалізації особистості такі: 1) принцип участі. Відповідно до нього кожна особистість, яка втягнута у той чи інший правовий процес, має бути його рівноправним учасником, її діяльність є необхідною ланкою цього процесу і визнається усіма останніми учасниками. Участь є моментом реальної діяльності і соціальною формою виразу статусу цієї діяльності. З цього випливає, що без учас­ті не існує реального входження у діяльнісно-правову систему, а значить немає правової соціалізації, принаймні позитивної. Важливу роль у реалізації цього принципу відіграють відпо­відні цінності і настанови професіоналів, що організують, про­водять у життя і контролюють ті чи інші правові акції;

принцип правового пріоритету. Неодмінною вимогою будь-якого аспекту правової діяльності, в якій би сфері вона не здійснювалася, є абсолютний пріоритет закону, його без­роздільне панування. Не може бути політичних, ідеологіч­них, психологічних та інших факторів, які могли б ініціювати найменше відхилення від закону, причому не тільки того за­кону, що дає оцінку соціальному явищу, а й того, який визна­чає процес тієї чи іншої правової дії. Відхилення від цієї ви­моги на практиці означає руйнування соціальної системи че­рез правовий аспект діяльності;

принцип гарантії. Він полягає в тому, що забезпечуєть­ся активність будь-якої особистості в тому правовому проце­сі, де йдеться про її долю чи інтереси. Таке забезпечення має гарантувати закон, причому гарантії повинні мати такий ха­рактер, що жодна гілка влади чи посадова особа не можуть її ігнорувати або ослабити. Наприклад, зразком гарантій де­мократичних прагнень, незважаючи на порівняно невеликий обсяг, може бути Конституція США. Мабуть, це можна пояс­нити тим, що її автори і ті, хто приймав Конституцію, нас­правді, а не про людське око, прагнули до торжества демок­ратичних принципів;

принцип компенсації. У реальному житті часто трапля­ються ситуації, коли порушено те чи інше право особистості, яке передбачене законом. У таких випадках закон повинен передбачати матеріальну і моральну компенсацію, а правоо­хоронні органи гарантувати її отримання. З точки зору пра­вової соціалізації важливість цього принципу полягає в тому, що він може захистити від соціальної апатії та правового нігі­лізму, які завжди виникають або принаймні мають тенден­цію до виникнення під впливом порушень закону, допуще­них некомпетентними або несумлінними діячами правової сфери. Цей принцип може стати одним із основоположних принципів соціального розвитку взагалі та правової соціалі­зації зокрема лише у тому разі, коли вимоги компенсації, про кого б не йшлося, стали нормою правової свідомості і практичної поведінки. Реалізація цього принципу має особливу важливість ще й тому, що він сприяє корекції правової соці­алізації не тільки звичайних громадян, а й посадових осіб у всіх соціальних системах і структурах, тобто на вищих щаб­лях управлінської діяльності.

Третя група принципів складається з організаційно-тех­нологічних принципів. Організаційно-технологічний аспект уп­равління — це перш за все організаційно-розпорядча, адмі­ністративно-виконавча діяльність. Її дослідив ще А. Файоль, і вона залишилася майже незмінною. До таких принципів, за А. Файолем, належать:

розподіл праці. Спеціалізація є природним порядком ре­чей. Метою розподілу праці є виконання роботи більшої за обсягом і кращої за якістю при тих же зусиллях;

повноваження й відповідальність. Повноваження є пра­вом віддавати накази, а відповідальність це її складова про­тилежність. Там, де даються накази — там виникає відпові­дальність;

дисципліна. Вона передбачає слухняність і повагу щодо досягнутих угод між організацією та її робітниками. Дисцип­ліна також припускає справедливе застосування санкцій;

єдиноначальність. Робітник повинен отримувати накази лише від одного безпосереднього начальника;

єдність напряму. Кожна група, що діє в межах однієї мети, має бути об’єднана єдиним планом і мати одного ке­рівника;

підпорядкування особистих інтересів загальним. Інтереси одного робітника або групи робітників не повинні бути ви­щими за інтереси колективу або організації;

винагорода персоналу. Щоб забезпечити вірність і під­тримку робітників, вони повинні отримувати справедливу за­робітну плату за свою службу;

централізація. Як і розподіл праці, централізація є при­родним порядком речей. Необхідна правильна пропорція між централізацією і децентралізацією;

скалярний ланцюг. Скалярний ланцюг — це ряд осіб, які мають керівні посади від найнижчого до найвищого рівня, ієрархія повинна бути оптимальною;

порядок: місце для всього і все на своєму місці;

справедливість. Справедливість — це поєднання добро­ти і правосуддя;

стабільність персоналу. Висока плинність кадрів зни­жує ефективність організації;

ініціатива. Ініціатива означає розробку плану і його успішну реалізацію. Це надає організації сили й енергії;

корпоративний дух. Союз — це сила, а вона є результа­том гармонії персоналу.

 

< Попередня   Наступна >