178

---

§ 3. Соціальне управління і соціальне прогнозування, проектування та планування

У системі наукового управління особливе місце посідає прогнозування. Ніякий інший напрям в управлінні за останню чверть століття не супроводжувався такими зигзагами у своє­му становленні — від повної зневаги до визнання його надмір­ної могутності.

У чому ж суть прогнозування? Прогноз — це особливий різно­вид наукового передбачення. Прогнозування не передбачає вирі­шення проблем майбутнього, його завдання інше — допо­могти науковому обгрунтуванню планів і різних заходів. Під прогнозом треба розуміти ймовірне твердження про майбут­нє з високим ступенем достовірності. Прогнозування можна визначити як процес здобуття наукової інформації про тенденції розвитку і майбутній стан соціального процесу, відносин, явищ і подій у соціальній практиці.

Мета прогнозу: на основі аналізу стану і поведінки систе­ми в минулому і вивчення тенденції зміни факторів, що впли­вають на систему, правильно визначити кількісні і якісні па­раметри її розвитку у перспективі, розкрити зміст ситуації, у якій опиниться система.

Соціальне прогнозування не має директивного характеру. Відмінність від плану полягає в тому, що прогнозування дає інформацію для обгрунтування рішень і вибору методів планування. Воно вказує на можливість того чи іншого шляху розвитку у майбутньому, а у плані є рішення про те, які з можливостей суспільство реалізує.

В методології соціологічної науки соціальному прогнозу­ванню відведено значне місце, адже воно дає змогу досліджу­вати динаміку й перспективи розвитку соціальних процесів та явищ з метою підвищення ефективності й наукової обгрун­тованості соціального програмування, проектування та уп­равління в цілому. Специфічною особливістю соціального прогнозування є тісний взаємозв’яз

ок між передбаченням і попередженням, який у деяких випадках здатний призводи­ти до самоздійснення. Цього можна досягти значною мірою за умов керованості тим чи іншим соціальним об’єктом, який досліджується, через впровадження прогностичних цілей, планів, проектів, програм і рішень.

Однією з головних умов наукової коректності щодо здій­снення соціального прогнозування виступає розуміння того, що прогноз не можна ототожнювати зі спробами передбачи­ти всі деталі майбутнього внаслідок діяння досить великої кількості макро- та мікрофакторів і окремих специфічних чинників, що опосередковують досліджувані феномени. Саме тому закони суспільного розвитку можуть мати ймовірний характер, а прогностичні висновки найконкректніше форму­лювати як тенденції або варіативні моделі. Прогнозування оперує категоріями «передбачення» і «передрікання» (вказів­ка), але водночас сам термін «прогноз» є науково опредмеченою формою їх реалізації. Якщо передбачення може втілюва­тися у форму складного передбачення, навіть емоційного пе­редчуття та виявлятися у формі описування можливих або бажаних перспектив, станів, рішень і проблем майбутнього, то передбачення пов’язане з використанням інформації про майбутнє для цілеспрямованої діяльності щодо вирішення відповідно проблем, що виникають.

У методології прогнозування виокремлюють прогнози двох видів — пошуковий та нормативний.

Пошуковий прогноз — це визначення можливих станів досліджуваного феномена у майбутньому (наприклад, інварі­антні моделі вдосконалення держави, правової системи). Він будується за певною шкалою можливостей, згідно з якою потім встановлюється ступінь імовірності явища (процесу), що прогнозується.

Нормативний прогноз — це визначення шляхів, напрямів, засобів і термінів досягнення можливих станів явища, які прийнято як мету (наприклад, тенденції оптимізації певних моделей правового регулювання; подолання криміногенності чи впорядкування, скажімо, судочинства). Нормативне про­гнозування також базується на розподілі ймовірностей, але у зворотному напрямі — від передбачуваного стану до тенден­цій, що спостерігаються.

За масштабом чи об’єктом прогноз може бути терито­ріальним (національно-державним, регіональним, місце­вим); інституційним (державні органи, політика, закон); особистісним (правосвідомість, поведінка, правова культу­ра); громадським чи суспільним; інтегрованим або дифе­ренційованим. Якщо ж брати до уваги періоди часу, на який розраховано прогноз, то розрізняють оперативні (по­точні), коротко-, середньо-, довгострокові та надстрокові прогнози.

Соціальні прогнози будуються на таких принципах: сис­темності, варіативності, логічної узгодженості, безперервнос­ті та наступності, верифікованості та рентабельності. Зокре­ма, обгрунтування ступеня ймовірності зростання активності громадян неможливо без оцінки можливостей попередньої (апріорної) перевірки надійності прогнозованих висновків у моделях чи варіаціях.

Існує типова методика проведення прогностичного до­слідження. Структурно вона містить такі етапи: перед-прогнозна орієнтація (визначення об’єкта, суб’єктів, пред­метної проблеми, мети і завдань, робочих гіпотез і методів, організація дослідження); прогнозоване поле (збирання да­них, які впливають на об’єкт, за суміжними непрофільованими галузями прогнозу); вихідна (початкова) модель, тобто система параметрів і показників, які відображають структуру і характер об’єкта; пошуковий прогноз; нормативний прогноз; оцінка ступеня вірогідності (верифікація) та уточ­нення прогностичної моделі шляхом опитування експертів; вироблення рекомендацій щодо оптимізації рішень на осно­ві порівняння прогностичних моделей.

Прогнозування має специфічні методи — складну екстра­поляцію, моделювання, експеримент.

Метод експертних оцінок найпоширеніший. Його суть: створення об’єктивної характеристики кількісних і якісних сторін об’єкта прогнозування на основі обробки й аналізу су­купності індивідуальних думок експертів. Якість експертних оцінок, їх надійність і обгрунтованість залежать від обраної методики збору й обробки індивідуальних експертних ви­сновків, яка має такі етапи:

а) вибір складу експертів і оцінка їх компетентності;

б) складання анкет для опитування експертів;

в) отримання експертних висновків;

г) оцінка достовірності результатів;

д) складання програми для обробки експертних висновків.

Метод екстраполяції. Екстраполяція — це поширення ха­рактеристик процесу в даний час на його стан у майбутньому або обчислення за рядом даних визначень певної системи на визначення в інших системах, що перебувають поза нею.

Великий ефект дає використання складної екстраполяції — висновків теорії ймовірності, теорії ігор —арсенали математи­ки і кібернетики. Це дає змогу правильно оцінити масштаби можливих зрушень у тенденціях, які екстраполюються (так відбувся американський прогноз щодо розпаду СРСР).

Екстраполювати складно, бо соціальні процеси розвива­ються не по прямій лінії, а по кривій: процес до певного мо­менту повільно наростає, потім настає період швидкого, бур­хливого розвитку, який завершується періодом насичення; після цього процес знову стабілізується (період Великої французької революції — 5 років). Неврахування цієї вимоги призводить до серйозних помилок.

Одним зі шляхів перевірки надійності цього методу може бути екстраполяція кривих ризику «до абсурду».

Метод математичного моделювання (оптимізація рішень) пов’язаний з пошуком різних варіантів розвитку, що дає змогу відібрати оптимальний за даних умов варіант. Мате­матичних моделей багато. Всі математичні моделі і методи прогнозування мають імовірний характер і видозмінюються залежно від тривалості періоду прогнозування. Використан­ня моделей підвищує ефективність прогнозів, дозволяє проаналізувати велику кількість можливих варіантів і вибрати найліпший.

Досвід соціального прогнозування свідчить, що воно не завжди ефективне. А це значить, що воно не виправдалося.

В СРСР у 60—70-х роках, незважаючи на всі суперечності застійного періоду, було здійснено прогнозування шляхів можливого розвитку ряду суспільних процесів. Були, на­приклад, цікаві прогнози щодо визначення майбутнього ста­ну життя у районах нового освоєння. Понад 25 років вчені, які займалися проблемами формування нових виробничих ко­лективів, нових міст, територіально-виробничих комплексів, прогнозували ситуацію з робочою силою, її використанням і можливими витратами.

Дослідники (А. Г. Аганбегян, Г. Ф. Куцев та інші) перекон­ливо довели, що неврахування соціальних параметрів у райо­нах нового освоєння призведе до ще більшого соціального напруження, і, як наслідок, до великих економічних втрат. Так і сталося.

Але більшість прогнозів були неспроможні, зокрема щодо посиленої інтелектуалізації суспільної праці або щодо підго­товки спеціалістів. У плані першої проблеми ставилися пи­тання про зміну структури суспільної праці, про зміну вимог до професійної підготовки і перепідготовки робітників різ­них категорій, про вдосконалення загальноосвітньої підготов­ки тощо. Прогноз не здійснився. Неспроможним був прогноз щодо підготовки фахівців, у тому числі і з вищою освітою.

Нормативний метод насиченості спеціалістами, який діє у всіх країнах, у нас не спрацював (було не враховано низку моментів), а застосувавши метод екстраполяції, вийшли ли­ше на кількісні показники. Це послужило підгрунтям для по­рівняння СРСР з США, тим більше, що рівень інженерів пе­ревищував американський рівень у 4—5 разів. Не враховува­лася тут «дрібниця» — з одного боку, якість фахівців, з друго­го — їх відповідність вимогам прогресу. Ще й зараз у нас є диспропорції у підготовці спеціалістів.

Чому ж прогнози були неефективними? Які причини призвели до цього? В чому були прорахунки?

По-перше, при прогнозуванні змін, завжди потрібен ком­плексний підхід. Прогнози будувалися ізольовано від процесів, які відбувалися в інших сферах життя. Вони базувалися на тому, що розрахунки щодо змін соціального життя не зачіпа­ли інші процеси, такі прогнози були приречені на провал. Соціальні процеси поєднані з економічними, духовними та політичними, а це не було враховано.

По-друге, необхідні надійні методи прогнозування. Часті­ше користувалися методом умоглядних спостережень або без достатньої апробації. Наприклад, в основу кількох прогнозів були покладені очікування опитуваних осіб — мігрантів із се­ла про життя у місті, про перехід на п’ятиденний робочий тиждень, про роль читання в сучасному житті.

По-третє, прогнозування було обмежене слабкою інфор­маційною базою: офіційна статистика викривляла реальний стан соціальних процесів, тому невірними були уявлення про «престиж», «пріоритет», «досягнення». Життя рано чи пізно приведе його у відповідність з реальними цифрами, але, на жаль, процеси уже матимуть негативний розвиток.

Можна зробити висновок, що наукове обгрунтування соці­ального розвитку, теорії і практики управління соціальними процесами потребує широкого розвитку досліджень, що за­безпечить якісний прогноз.

Прогнозування є базою для чотирьох специфічних форм реалізації варіантів майбутнього. Це соціальне проектування, коли вирішується доля нових процесів і організацій або тих, що реконструюються; соціальне програмування, яке націлене на вирішення найактуальніших і значущих проблем; соціаль­не планування, що охоплює все суспільне життя на всіх рів­нях суспільної організації, експеримент для апробації варіан­тів розвитку, коли опрацьовуються можливі варіанти май­бутнього.

Соціальне проектування — це специфічна діяльність, пов’язана з науково обгрунтованим визначенням варіантів розвитку нових соціальних процесів і явищ та з цілеспрямо­ваною докорінною зміною конкретних соціальних інститутів.

У цьому суть соціального проектування. Людина або орга­нізація перш ніж щось вчинити, завжди обмірковує кілька варіантів і одному з них надає перевагу.

Застосовується проектування, зокрема, при вирішенні проблем розселення, при вдосконаленні управління. Нині виникають нові проекти «людино-машинних систем», еколо­гічні, інженерно-психологічні. Був проект розвитку людини майбутнього, в основі якого лежав «моральний кодекс будів­ника комунізму».

Проектування — це форма випереджаючого відображен­ня дійсності, створення прообразу передбачуваного об’єкта, явища чи процесу за допомогою специфічних методів.

Специфікою є те, що проектування може й не мати пев­них термінів, базуючись лише на приблизних підрахунках без обмеження у часі. Проектування є ще і певним циклом управління, що забезпечує реалізацію його інших функцій. Але, на відміну від планування, воно менше зумовлює, детер­мінує інші функції, бо припускає багатоваріантність рішень, виходячи з конкретного стану матеріальних ресурсів.

Проектувати — не означає стихійно перебирати варіанти і схеми майбутнього розвитку, майбутньої дії. Є ряд певних ви­мог, необхідних для підготовки проекту:

орієнтація на досягнення конкретного результату, не упускаючи головних питань (принцип мінімальних зо­бов’язань;

концентрація уваги на основній меті;

врахування можливості невдалого експерименту з пе­ревірки ідей;

проекти мають бути оригінальними.

Проектування — відповідальний етап соціального управ­ління, що вимагає знання законів суспільного розвитку. Воно не повинно спиратися на суб’єктивні побажання і прагнення людей, якими б благими намірами вони не супроводжували­ся. Позбавитися суб’єктивізму у проектуванні можна, тільки спираючись на певні методи. До них належать:

Матриця ідей. Цей метод полягає у такому: на основі кіль­кох незалежних перемінних створюються різні варіанти рі­шень. Як правило, соціальний проект залежить від складнос­ті і першочерговості поставлених завдань, від термінів, у ме­жах яких необхідно здійснити замисел, від ресурсів. Підрахо­вуючи варіанти з цих перемінних, можна визначити най­ефективніший шлях реалізації проекту в заданих умовах. Ме­тод застосовують, як правило, при обмежених можливостях, в умовах так званої «області свободи».

Вживання в роль. Цей метод допомагає дістати точніше уяв­лення про те, що треба зробити у проекті. Це не просто екс­курс у майбутнє, а намагання глибше зрозуміти, як буде реа­лізовуватися проект.

Аналогія. У нас є міста, виробництва, соціальні інститути, які добре функціонують. Підходи до вирішення справ там у певних межах можуть бути еталоном.

Асоціація. Метод розв’язання проблеми, коли вирішення соціальної проблеми в іншій сфері суспільного життя підка­зує шлях, яким легше дійти до мети.

Реорганізація. Метод пов’язаний з асоціацією. Попередній стан перетворюється. Асоціація передбачає поєднання засо­бів пристосування, модифікації.

Мозковий штурм. У процесі проектування можливі ситуа­ції, не схожі на попередні засоби вирішення проблеми. В цих випадках і застосовують метод мозкового штурму, коли мобі­лізується весь інтелектуальний запас: оголошується своєрід­ний конкурс ідей, здатних знайти оптимальне рішення проб­лем проекту. Цей метод, що його у 1939 р. обгрунтував Осборн, пов’язаний з генерацією ідей, їх рівноправною кон­куренцією, з можливістю зіставлення.

Розробка соціального проекту часто починається в умовах певної невизначеності. Тому треба притримуватися деякої послідовності. Тобто у процесі соціального проектування є своя логіка, свої етапи:

аналіз суспільної проблеми ( пошук, вияв її суті);

визначення мети;

збирання інформації;

на базі інформації визначається завдання проектуван­ня і те, яким параметрам воно має відповідати. Завдання — це частина концепції проекту;

перевірка концепції;

приймання рішення (складання конкретної програ­ми дій).

Існує багато видів проектування, наприклад, соціальне проектування нових виробництв; соціальне проектування но­вих міст тощо.

Як домогтися дієвості, ефективності соціального проекту­вання? Проект, аби він не був маренням, фантазією, повинен не просто враховувати об’єктивні закони, а й адекватно їх ві­дображати у проекті.

На кожному етапі розробки проекту має бути такий нау­ковий фундамент вирішення завдання, на основі якого можна створити план дій, що органічно поєднає як результати, от­римані шляхом аналізу попереднього розвитку, так і вимоги, які висуваються новим етапом.

У процесі здійснення функцій організації, регулювання, обліку і контролю часто уточнюються положення. Зміни ма­ють бути внесені до проекту. Таким чином, соціальний про­ект — це своєрідний документ (сукупність документів), що ха­рактеризує цілі, засоби й етапи реалізації програми соціаль­них змін.

Життя доводить, що лише документа недостатньо, має бу­ти механізм його перетворення у життя, бо багато добре ство­рених проектів так і не було реалізовано. В результаті місто не має свого обличчя, в ньому відсутні запроектовані зручності життя, а дещо з того, що заплановано, зовсім не здійснено. Це призводить до того, що заводи збудовано, а кінотеатрів, спор­тивних майданчиків, установ побутового обслуговування, шкіл тощо немає. Так місто втрачає свій потенціал, воно не задовольняє потреб мешканців і не притягує мігрантів. Тобто ефективність соціального проектування визначається можли­вістю забезпечити комплексний розвиток.

Соціальне планування. У чому суть соціального плану­вання? Соціальне планування являє собою науково обгрунтоване визначення цілей, показників, завдань розвитку соціальних проце­сів і основних засобів їх перетворення в життя.

Вперше термін «соціальне планування» був використаний у «Новому курсі» Т. Рузвельта, який розробив шлях виходу з кризи 30-х років ХХ ст. У подальшому в американській соці­ології це поняття аналізувалося у тісному зв’язку з формами і методами соціальної політики, зокрема з забезпеченням со­ціального захисту населення. Основним положенням концеп­ції соціального планування є відповідність соціальних і еко­номічних параметрів розвитку суспільства. В СРСР перші плани соціального розвитку з’явилися на ленінградських під­приємствах, у промисловості, будівництві, сільському госпо­дарстві. Заради справедливості слід сказати, що ці плани були предметом піклування керівників, які не за формою, а по суті займалися соціальними проблемами.

І ось парадокс: як тільки ідею соціального планування бу­ло закріплено в Конституції 1977 р., від цього юридичного закріплення програла теорія і практика соціального плану­вання. Чому? Складання планів стало справою формальною. Державний план до своїх традиційних розробок додав «соці­альний апендикс». За показники соціального розвитку ніхто не ніс відповідальності, як і раніше, виробничий план мав бу­ти виконаний будь-якою ціною, частіше за рахунок нехтуван­ня інтересами людини.

І все ж нелегкий шлях теорії і практики соціального пла­нування приніс свої результати:

по-перше, стало очевидно, що об’єктами соціального планування мають виступати всі рівні соціальної організа­ції — від суспільства до конкретного підприємства;

по-друге, об’єктами соціального планування висту­пають функції суспільного життя: у сфері праці, культури, ос­віти, сім’ї тощо;

по-третє, планового вирішення потребують процеси, які раніше були поза увагою планової думки: спосіб і якість життя, поведінка людей, соціальні катастрофи тощо.

Досвід свідчить, що управління соціальним життям вима­гає розглядати соціальне планування як єдність пізнавальної і суспільно-перетворювальної функцій, а також бачити спе­цифіку у всіх сферах суспільного життя.

Рівні соціального планування:

соціальний розвиток трудових колективів (що і як може зробити робітник і як він змінюватиметься під впли­вом прогресу, які умови може створити колектив для робітника);

регіональний рівень — це особлива форма цілеспрямо­ваного регулювання соціальних процесів на рівні економічно­го району, області та інших адміністративних одиниць. Тут іс­нують такі соціальні проблеми: вирівнювання рівнів соціаль­ного розвитку територій, регулювання міграційних процесів, раціональне використання трудових ресурсів, розвиток наці­ональних відносин, розподіл і споживання культурних цін­ностей, вдосконалення системи освіти;

рівень окремих сфер суспільного життя, пов’язаного з професійним розподілом праці.

Методи соціального планування. Зважаючи на те, що пла­нування є і наука, і діяльність, метод треба розуміти і як спо­сіб здійснення, і як спосіб розробки програм чи завдань.

Загальні методи: аналітичний метод поєднує аналіз і уза­гальнення. В ході планування соціальний процес розгалужу­ється на складові і на цій основі визначаються основні напря­ми реалізації програм; метод варіантів як визначення кількох шляхів, а далі — уточнення і вибір одного варіанта; економіко-математичний метод. Це умовна назва. Йдеться про кількіс­ний аналіз при використанні попередніх методів планування. Математичні методи не можуть підмінити соціальний аналіз, а лише вдосконалюють його.

Показники соціального розвитку — це кількісні і якісні харак­теристики стану, тенденцій і напрямів соціального розвитку, що застосовуються у плануванні для оцінки відповідності реаль­ного стану науково обгрунтованим вимогам.

При виявленні рівня розвитку використовують два по­казники: а) загальний, за яким можна визначити: чи від­стає, чи випереджає, чи перебуває на рівні досліджень про­цес; б) нормативний: визначає відповідність вимогам. Ці показники можуть не збігатися з існуючими у країні та регіоні, але вони характеризують ступінь розвинутості певного явища чи процесу.

Проблеми і резерви соціального планування. Можливості, що їх мало соціальне планування на етапі становлення, май­же вичерпані. Потрібен наступний етап. Необхідні соціальні нормативи, тобто кількісна і якісна характеристики стану со­ціального процесу. Показники мають чітку визначеність, яд­ром якої є мета. Треба, щоб показники були узгоджені між собою. Потім нормативи диференціюють залежно від особ­ливостей (національних, соціально-демографічних тощо), во­ни не можуть бути незмінними. Нормування стосується бага­тьох сторін життя людини — праці, культури, побуту.

Правові аспекти соціального управління. Серед засобів, інструментів соціального управління особливе місце посідає право. Воно встановлює позитивні правила поведінки, орга­нізує всю систему соціальних відносин, координує соціальні взаємозв’язки. В соціальній життєдіяльності право диктує кожному члену суспільства ту поведінку, якої він повинен до­держуватися, і ту поведінку, якої він повинен уникати, тобто право управляє його поведінкою. В результаті право впливає на встановлення офіційно обов’язкового для всіх людей су­спільного порядку. Досягається це шляхом, по-перше, точно­го визначення прав та обов’язків через визначення того, хто на що має право (може робити) і що він повинен робити; по­друге, утворення держави як матеріальної основи влади, ви­значаючи її конкретні функції із забезпечення порядку.

Зміст засобів права як інструмента соціального управління становлять, по-перше і в основному, принципи і норми пра­ва. Регулююча функція права здійснюється також за допомо­гою складного механізму, до якого входять усі правові засоби, в тому числі індивідуальні правові приписи або акти застосу­вання норм права, міри фізичного, політичного, організацій­ного примусу, які передбачені правом.

Мета правового регулювання троїста: по-перше, це закріп­лення в суспільстві тих соціальних відносин, які вже склалися і мають прогресивну спрямованість; по-друге, витіснення тих соціальних відносин, що склалися, але не вигідні суспільству; по-третє, це покликання до життя відносин, які ще не склали­ся, але вони потрібні суспільству; цієї мети можна досягти че­рез сприяння розвиткові базисного типу особистості.

Отже, правове регулювання, при здійсненні якого право виконує функцію соціального управління, можна розуміти як сукупність правових норм, шляхів, засобів, способів ціле­спрямованого впливу на поведінку і діяльність людей, а через них — на суспільні відносини, структури і процеси. І якщо те чи інше законодавство не діє (тобто не настають передбачені ним наслідки або настають наслідки, які суперечать право­вим приписам), то правове регулювання не здійснюється, то­му що однією з глибинних сутнісних характеристик права як­раз є його дія, яка полягає у втіленні правових приписів у життя, у поведінку, діяльність людей.

Предметом (сферою) правового регулювання є визначен­ня співвідношення всіх соціальних відносин і відносин, які ре­гулюються правом. Право не може і не повинно регулювати всі існуючі в суспільстві відносини, бо це може спричинитися до безініціативності, страху і пасивності людей. Труднощі ви­никають при встановленні меж і чітких ознак тих суспільних відносин, які доцільно регулювати.

Визначаючи сферу правового регулювання відносин, не­обхідно взяти до уваги такі моменти: по-перше, це відноси­ни, в яких відображаються як індивідуальні інтереси членів суспільства, так і інтереси загальносоціальні; по-друге, в цих відносинах реалізуються взаємні інтереси їх учасників на ос­нові компромісу, тобто взаємних поступок задля задоволен­ня інтересів іншого; по-третє, відносини ці будуються на ос­нові згоди діяти згідно з певними правилами, визнання їх обов’язковості; по-четверте, ці відносини потребують додер­жання правил, обов’язковість яких підкріплена дієвою, ре­альною силою держави. Сфера правового регулювання не залишається незмінною: вона може як розширюватися, так і звужуватися.

Розрізняють централізовані і децентралізовані способи (методи) правового регулювання. Централізоване регулюван­ня — це практично однозначний припис конкретної поведін­ки учасників соціальних відносин, тобто імператив або метод субординації. Його використовують при реалізації компетен­ції між органами держави і підлеглими їм державними службовцями або між державними, муніципальними служ­бовцями, з одного боку, і громадянами — з іншого. При вико­ристанні цього методу правове регулювання здійснюється на владно-імперативних засадах. У тих соціальних відносинах, які регулюються за допомогою цього методу, пріоритетним є, за правилом, загальносоціальний інтерес.

Спосіб (метод) децентралізованого регулювання, або метод координації, будується на узгодженні цілей і інтересів сторін у соціальних відносинах, хід і процес у яких визначається учас­никами відносин шляхом договору, односторонніх правомір­них юридичних дій. Цей спосіб діє у тих відносинах, де реалі­зуються приватні інтереси громадян. Зрозуміло, що в практи­ці суспільного життя ці методи синтезуються, вони лише мо­жуть мати перевагу при впливі на конкретні відносини.

Специфіка методів регулювання розкривається і виража­ється в особливостях юридичних норм. Існує три основні спо­соби правового регулювання: дозвіл (чиніть, як вважаєте за потрібне), заперечення (тільки так не чиніть) і зобов’язання (чиніть тільки так). Перший спосіб виражається у делегуван­ні комплексу дозволів особі, яка управляє, на виконання пев­них дій. Другий спосіб покладає на особу обов’язок утрима­тися від проведення певних дій; третій спосіб регулювання означає припис здійснити певні дії.

Особливості дії цих методів у сукупності створюють пев­ний правовий режим, який залежить від історичного досвіду правового життя суспільства та здорового глузду у впливі на соціальні процеси.

 

< Попередня   Наступна >