150

---

§ 4. Зміст соціальної політики, її місце в соціальному управлінні

Характер і спрямування соціального управління забезпе­чуються соціальною політикою. Соціальна політика — це ді­яльність держави і організацій громадянського суспільства, яка спрямована на відпрацювання системи заходів, що забезпечують діяльність соціальних інститутів зі створення в суспільстві умов для реалізації громадянами своїх соціальних прав. Мається на увазі правове регулювання соціальних відносин і діяльно­сті соціальних закладів і служб, їх економічне та кадрове за­безпечення, відпрацювання понять, що мають сприяти прий­няттю управлінських рішень, спрямованих на розвиток соці­альної сфери суспільства та регулювання соціальних відно­син. Соціальна політика забезпечує формування цілісного підходу до виявлення, систематизування та створення струк­тур і механізмів, що забезпечують визначення стратегічних напрямів діяльності держави в соціальній сфері суспільства.

Таким чином, соціальна політика — одна зі складових внутрішньої політики держави, її власних структур і тих по­літичних сил, що спрямовують свою діяльність на розв’язан­ня соціальних проблем.

Об’єктом соціальної політики є одна з підсистем суспільс­тва — соціальна сфера. При цьому необхідно розрізняти по­няття «соціальна сфера» і «соціальна інфраструктура». Під соціальною інфраструктурою розуміють сукупність галузей, видів діяльності та організацій, які покликані задовольняти потреби людей, гарантуючи необхідний рівень життя відпо­відно до принципів держави, забезпечувати відтворення люд­ських ресурсів і професійно підготовлених кадрів для всіх га­лузей господарства. Ці функції стосуються житлового й кому­нального господарства, охорони здоров’я, фізкультури і спорту, громадського харчування, побутового обслуговуван­ня, роздрібної торгівлі, системи освіти, закладів культури, на­уки тощо. Соціальна

інфраструктура є складовою соціальної сфери суспільного життя. Остання ж являє собою сферу від­творення людини, сім’ї, трудових колективів та інших соці­альних груп, яка включає умови праці й відпочинку людей, їх побуту та дозвілля, рівень матеріального добробуту, освіти, виховання й охорони здоров’я. Основним у соціальній сфері є широке коло відносин між людьми і об’єднаннями, їхні сто­сунки. Вони формують різні соціальні системи, які у сукуп­ності з соціальною інфраструктурою становлять соціальну сферу суспільного життя у якій складаються відносини взаєм­ної залежності між людьми, всіма соціальними суб’єктами.

Функціональна роль соціальної сфери в житті суспільства полягає в тому, що в її межах змінюються соціальні зв’язки між людьми, умови життєдіяльності, умови формування й задоволення їхніх життєвих потреб, у тому числі й соціаль­них, головними з яких є потреби рівності, справедливості в розпорядженні життєвими благами та умовами становлення й розвитку суспільства.

Значущість соціальної політики якраз і полягає у впливі на соціальну сферу, щоб сприяти оптимальному розвиткові умов, якості й способу життя членів суспільства, вдосконалю­вати соціальні зв’язки й відносини між ними. Нині нагальним є забезпечити необхідну для нормального функціонування суспільства соціальну диференціацію і водночас запобігати невиправданим і небезпечним для його стабільності розри­вам у рівні життя різних груп і категорій населення. Напри­клад, сьогодні чітко простежуються явища, які сприяють зростанню бідності, знижують якість процесу соціалізації громадян у суспільстві, створюють соціальну кризу. Але кон­статація цих фактів ще не дає можливості їх ліквідувати без створення необхідних соціальних механізмів. Стосовно України ці механізми мають відпрацьовуватися з урахуванням усіх особливостей нашої держави, коли виникла необхідність си­стематизувати ті процеси, які наявні в суспільстві у зв’язку з реалізацією соціальних відносин. Інституціалізація соціаль­ної політики та структурування всіх внутрішніх процесів до­поможуть зрозуміти закономірності розвитку соціальних від­носин у суспільстві та передбачити можливі результати.

Соціальна політика держави, за наявності в ній внутрішніх демократичних процесів, охоплює такі основні моменти: гро­мадянська позиція членів суспільства, їх потреби та ставлен­ня до існуючих проблем; спроможність держави інтерпрету­вати соціальні потреби громадян у заходи, спрямовані на створення в суспільстві умов, необхідних для реалізації гро­мадянами своїх соціальних прав; спроможність громадян і суспільства в цілому використовувати надані державою мож­ливості для створення власних соціальних зручностей.

Метою соціальної політики держави є забезпечення пов­нішого задоволення членами суспільства своїх життєвих пот­реб, оскільки саме з цього приводу в першу чергу складають­ся соціальні відносини, саме це здебільшого є причиною кон­фліктів, саме на цій основі відбувається соціальне відтворення суспільних груп та індивідів. У соціальній політиці втілюєть­ся піклування держави про своїх членів, які потребують допо­моги. Іншими словами, соціальна політика спрямована на надання допомоги, підтримки людям з боку соціальної систе­ми, до якої вони входять, шляхом використання всього потен­ціалу суспільства.

Наявність у суспільстві можливостей для реалізації грома­дянами своїх соціальних прав, а також створення механізмів з їх реалізації сприяє встановленню соціального порядку й соці­альної справедливості.

Соціальний порядок — це збалансована система відносин між суспільством і державою, яка створює конкретні соціаль­ні структури для впорядкування дій різних індивідів та соці­альних груп з метою досягти взаємної погоджуваності та пе­редбачуваності дій.

Важливою умовою наявності соціального порядку є вмін­ня державних інститутів визначати і скоординовувати ба­ланс інтересів між частинами суспільства, що виробляє та споживає. Наявність у суспільних відносинах такого балан­су — основна умова стабільності в суспільстві, подальшого розвитку і балансу інтересів. Це перш за все порозуміння між працюючим членом суспільства, який створює мате­ріальні цінності, та тим членом суспільства, який такої змо­ги не має, але є споживачем цих цінностей. У цих відноси­нах велику роль відіграють державні інститути, які повинні відпрацьовувати такі дії, що зможуть продемонструвати суспільству спроможність держави з точки зору додержан­ня принципу справедливості при проведенні розподілу су­спільних матеріальних цінностей між частинами суспіль­ства, що виробляє та споживає.

Соціальна справедливість — це створення для всіх членів суспільства рівних можливостей для реалізації своїх здібно­стей та задоволення життєвих потреб, коли винагорода з бо­ку суспільства та його державних інститутів відповідає спра­вам, вчинкам та характерові життєдіяльності індивідів (соці­альних груп, верств). Саме поняття «справедливість», у тому числі «справедливість соціальна», дає змогу створити основні критерії розподілу матеріальних ресурсів. Це збіг розмірів одержаних матеріальних цінностей та соціальних благ з тим внеском, який зробив індивід (соціальна група) в різних фор­мах у розвиток суспільства.

Однак, слід зазначити, що існують спільноти людей, жит­тєдіяльність яких не може регулюватися принципом збігу розміру трудового внеску з тією винагородою, яку вони одер­жують. Це перш за все діти, підлітки та молодь, які є непра­цездатною частиною населення, не створюють матеріального чи інтелектуального продукту, але потребують досить вели­ких витрат суспільства на своє утримання. Такі витрати необ­хідні, тому що забезпечують розвиток суспільства шляхом ви­ховання майбутнього працездатного покоління, тобто тієї спільності громадян, яка гарантуватиме подальшу життєді­яльність та розвиток суспільства. Таким чином, для збережен­ня принципу соціальної справедливості необхідно створюва­ти в суспільстві умови для поширення можливостей розвит­ку здібностей усіх громадян та вибору такої трудової діяль­ності, яка збігатиметься з цими здібностями. Мається на ува­зі функціонування системи професійної підготовки кадрів, створення можливостей для здобуття освіти, а також умов для використання набутих знань.

Друга спільнота людей, що не створює матеріальних цін­ностей для суспільства, але споживає їх, — це люди, які одер­жують пенсію, чи ті, що закінчили свою трудову діяльність з різних об’єктивних обставин. При розподілі матеріальних ре­сурсів серед цих індивідів принцип збігу трудового внеску з тими благами, що він одержує, може використовуватись до­сить об’єктивно, адже йдеться про завершений внесок у роз­виток суспільства. В цьому разі принцип соціальної справед­ливості лягає в основу розрахунку між суспільством та індиві­дом за його багаторічну трудову діяльність, яка забезпечува­ла життєдіяльність суспільства і стала істотним внеском у йо­го розвиток.

Третя спільнота людей, яка має доступ до розподілу мате­ріальних ресурсів і при цьому своєю життєдіяльністю не бе­ре участі у створенні цих ресурсів, — це індивіди, які через свої фізичні та психічні обмеження не можуть займатися тру­довою діяльністю. Однак, незважаючи на це, суспільство по­винно створювати умови для утримання цих людей , тому що принцип справедливості передбачає гуманне ставлення чле­нів суспільства одне до одного, що забезпечує підтримку слабших сильнішими його громадянами. Тільки такі дії чле­нів суспільства можуть забезпечити встановлення балансу ін­тересів та створення соціального порядку.

Крім того, існує ще один важливий елемент, який необхід­но брати до уваги при створенні концепції соціальної політи­ки. Це можливість суспільства адаптуватися до таких заходів, які держава передбачає реалізувати в соціальній сфері. Вра­хування адаптаційних можливостей найбільше значення має для транзитивного суспільства, яке, як правило, перебуває у кризовому становищі.

При відпрацюванні концепції соціальної політики держа­ви необхідно мати на увазі не лише спільні характеристики адаптаційного процесу, а й можливі розбіжності з урахуван­ням можливостей особистості. При цьому слід звернути особливу увагу на наявність у суспільстві дезадаптаційних форм поведінки індивідів, які супроводжуються так званою протестною поведінкою, що свідчить про те, що індивід не бажає сприймати нові умови соціального середовища, які можуть мати не тільки соціальний, а й економічний та полі­тичний характер.

В основу концепції соціальної політики держави, крім прин­ципу справедливості, необхідно покласти принцип встановлен­ня пріоритетів. Соціальні пріоритети — це соціальні завдання, які визнаються суспільством на певному етапі його розвитку як найбільш значущі, нагальні і невідкладні. Особливу вагу такий принцип має в суспільстві, що перебуває у кризовому станови­щі. За наявності економічної, політичної кризи, кризи влади в суспільстві виникає ситуація обмеженості матеріальних ресур­сів, що значно зменшує можливості повного використання принципу справедливості при розподілі цих ресурсів.

Як результат, у такому суспільстві порушуються встанов­лені критерії розподілу ресурсів, а це значить, що в першу чергу страждають ті верстви населення, які мають обмеже­ний доступ до засобів виробництва, матеріальних благ, які створені в суспільстві владними структурами. В умовах такої обмеженості раціональнішим є використання принципу встановлення пріоритетів. У цьому разі перед державою стоїть завдання: створити таку концепцію соціальної політи­ки, яка б забезпечила підтримку слабших та зберігання перспективно-цінних для суспільства груп людей.

Таким чином, використання при створенні концепції соці­альної політики принципу встановлення пріоритетів як домі­нуючого характерно для суспільства, що перебуває у кризо­вому становищі, і це є гарантією його збереження. Нині в Ук­раїні серед соціальних пріоритетів: зайнятість населення, зменшення безробіття й бідності , соціальний захист деяких категорій громадян.

Процес створення концепції соціальної політики має кіль­ка етапів: аналіз ситуації, що існує в суспільстві на даний час; виявлення і формування соціальних проблем; визначення рівня розбіжності між ідеальною моделлю соціальної держа­ви й існуючою соціальною моделлю; визначення стратегії дій, які зможуть цю розбіжність змінити.

Основою стратегії соціальної політики в Україні є досяг­нення таких цілей: забезпечення зростання реальних прибут­ків населення, створення нових робочих місць, визначення заходів, спрямованих на соціальний захист населення. Одним з найважливіших моментів для реалізації стратегії є з’ясування можливості раціонального застосування існуючих людських ресурсів, адже збалансованість відносин у самому суспіль­стві — це невід’ємна частина соціального порядку. З цією ме­тою необхідно: провести ретельний аналіз кількості та стану працездатного населення; визначити співвідношення праце­здатного та непрацездатного населення; розрахувати можли­вості утримання непрацездатного населення працездатною частиною суспільства; зробити економічний розрахунок спів­відношення рівня заробітної плати до відрахувань з неї на утримання непрацездатних верств населення.

Отримані дані дадуть змогу забезпечити врегулювання чинного законодавства відповідно до критеріїв існуючих у суспільстві соціальних відносин.

У зв’язку з цим необхідно чітко уявляти співвідношення чинного законодавства з існуючими суспільними відносина­ми в соціальній сфері.

Тільки такий взаємний вплив законодавства на відносини і, навпаки, соціальних відносин на законодавство, може забез­печити рух суспільства вперед. Прикладом такого взаємного зв’язку є ті процеси, які сьогодні відбуваються в Україні.

Демографічна ситуація в Україні свідчить про те, що вже кілька років народжуваність у країні нижча, ніж смертність. Населення України старіє. Ті умови, в яких зростає молоде покоління, потребують істотних змін, у противному разі кра­їна відчує значне падіння рівня свого інтелектуального потен­ціалу. Причин кілька: старіння населення; відтік працездат­них освічених громадян із країни; проблеми економічного ха­рактеру у молодих людей із здобуттям вищої освіти; інвалідизація дітей внаслідок тяжкого економічного стану сімей, подальша їх неспроможність повноцінно здобувати освіту.

У зв’язку з цим необхідно відпрацювати одну зі стратегіч­них ідей соціальної політики держави — це створення рівних можливостей для молоді у здобутті якісної освіти, примноження інтелектуального потенціалу суспільства. Стосовно тактики реалізації цих намірів потрібно якомога скоріше провести реформування вищої освіти, внаслідок якого надати можливість громадянам здобувати її незалежно від матері­ального стану.

Наявність правової бази є основою успішного процесу формування та реалізації соціальної політики держави. Ма­ється на увазі правове регулювання дій держави та суспіль­ства у сфері соціальної політики.

Рівні регулювання залежать від масштабів прийнятих со­ціальних програм, об’єктів, на які ці програми спрямовані, та суб’єктів — виконавців цих програм.

Під загальнодержавне правове регулювання підпадають процеси, які забезпечують соціальний захист і соціальну під­тримку громадян на території всієї держави.

Таким чином, передбачається два рівні правового регулю­вання у сфері соціальної політики: 1) прийняття на держав­ному рівні законодавчих та інших нормативних актів, які ре­гулюють відносини, що виникають у зв’язку з наявністю соці­альної проблеми, розв’язати яку можна лише на державному рівні (закони, укази, постанови); 2) прийняття нормативних актів та соціальних програм на рівні органів місцевого самов­рядування, які регулюють відносини, що пов’язані з наявніс­тю місцевих соціальних проблем, розв’язати які можна на місцевому рівні (рішення сесій, виконкомів).

Слід зазначити, що діяльність органів місцевого самовря­дування регулюється Законом України «Про місцеве само­врядування в Україні», який надає діям цих органів характеру державного регулювання.

Механізми дії соціальної політики являють собою під­тримку державою та іншими соціальними інститутами шля­хом використання суспільних коштів певних категорій насе­лення, а також окремих необхідних для суспільства установ, структур, які теж не можуть самі заробляти собі гроші на іс­нування. Таку саму природу і такий самий характер мають механізми використання суспільних коштів на створення й підтримку систем освіти, охорони здоров’я, культури, на за­безпечення житлом громадян, систем, неспроможних самос­тійно вирішити це завдання. Створення, забезпечення нормального функціонування й розвитку цієї інфраструктури є завданням соціальної політики і також являє собою прояв піклування суспільства та його інститутів про своїх членів — надання допомоги у забезпеченні таких життєвих потреб, як здобуття освіти, отримання медичної допомоги, культурних благ через використання у цих цілях матеріального, фінансо­во-економічного потенціалу, що акумульований суспіль­ством або окремими його структурами.

Серед механізмів соціальної політики розрізняють соці­альний захист, соціальну допомогу та соціальну підтримку.

Соціальний захист — це система заходів, спрямованих на ліквідацію перешкод до реалізації громадянами своїх соці­альних прав. Особливістю соціальних прав людини є те, що ці права вона одержує при народженні, тому сам факт народ­ження людини покладає на державу обов’язки зі створення умов для реалізації своїх соціальних прав. Згідно з Загальною Декларацією прав людини, що проголошена резолюцією Ге­неральної Асамблеї ООН 10 грудня 1948 р., до соціальних на­лежать права на труд, освіту, охорону здоров’я, забезпечення у старості та при втраті працездатності, їжу, житло, тобто на все те, що забезпечує гідний рівень життя кожної людини та суспільства в цілому.

Принципом, на підставі якого держава починає діяти від­носно забезпечення соціального захисту громадянина, є наяв­ність конкретного соціального статусу. Окремими елемента­ми соціального статусу є вік, стан здоров’я, належність до конкретної соціальної групи. Так дитина, яка досягла шкіль­ного віку, повинна мати можливість навчатися у школі, лю­дині при досягненні пенсійного віку має бути нарахована пенсія, при захворюванні вона повинна мати можливість лі­куватися в лікарні та ін. При цьому державні механізми з за­безпечення соціального захисту існують стосовно конкретної людини незалежно від її майнового стану та матеріальної за­безпеченості. Що стосується врахування рівня матеріальної забезпеченості, то цей принцип діє при наданні соціальної допомоги. Основна мета організації соціальної допомоги з боку держави — це підтримання у суспільстві необхідної якості життя, наявність якої не дасть змоги громадянинові чи сім’ї увійти до складу малозабезпечених верств населення.

Соціальна допомога — система заходів, що передбачають створення умов для реалізації законів, соціальних програм та забезпечення роботи мережі соціальних закладів, дії яких спрямовані на збереження соціального статусу громадян, які через різні обставини мають соціальні негаразди. Соціальна допомога спрямована на збереження якості їх життя. Якість життя залежить від економічного стану суспільства, управ­лінської спроможності держави та особистої відповідальності людини за своє буття.

Під спеціальними умовами мається на увазі створення служб, структур, закладів соціального захисту, підготовка фа­хівців з конкретних питань, створення механізмів надання різ­них видів державної допомоги.

Для соціальної допомоги характерний динамізм у зако­нодавчій базі та необхідність відстежувати стан громадян для оперативного прийняття рішення про розміри та види до­помоги.

Принцип надання соціальної допомоги полягає в тому, що при прийнятті рішення враховується не лише соціальний ста­тус, а перш за все матеріальний стан людей — членів однієї сім’ї чи людини, якщо вона мешкає одна. Якщо одержувач пенсії чи працездатна людина через різні обставини знизили свій рівень життя, питання про надання допомоги розгляда­ється індивідуально, згідно з чинним законодавством, тобто допомога має адресний характер.

Соціальна підтримка — це діяльність органів місцевого самоврядування, громадських фондів та організацій, яка спрямована на конкретну людину чи групу людей, що потре­бують невідкладної соціальної допомоги. Інститут соціальної підтримки як складова соціальної політики — дуже важли­вий її напрям з точки зору розвитку демократичних процесів у суспільстві, побудови громадянського суспільства, вихован­ня соціальної відповідальності громадян. Все це закладено в особливостях об’єктно-суб’єктних відносин.

Об’єктом соціальної підтримки може бути громадянин, який з точки зору свого соціального чи матеріального стану вже став об’єктом соціальних зусиль суспільства, але спрямо­вані на нього в цьому зв’язку дії все одно не вирішують існую­чих індивідуально у нього соціальних проблем.

Суб’єктами соціальної підтримки можуть бути не тільки державні соціальні структури і не стільки вони, а перш за все органи місцевого самоврядування, громадські організації та фонди. Діяльність цих організацій регулюється як на загаль­нодержавному, так і на місцевому рівнях.

Особливістю роботи цих структур є те, що, будучи неуря­довим сектором, ці організації виражають інтереси громадян у питаннях соціальної політики перед державою та сприяють процесу реалізації соціального законодавства та соціальних програм безпосередньо в суспільстві

Принципом діяльності суб’єктів соціальної підтримки є, по-перше, адресність цих дій незалежно від соціального ста­тусу об’єкта, по-друге, їх публічність як метод створення гро­мадської думки та виховання людини.

Об’єктно-суб’єктні відносини інституту соціальної під­тримки мають велике значення для держави, особливо при формуванні концепції та стратегії соціальної політики. Ці відносини є джерелом первинної інформації про соціаль­ний стан суспільства, з одного боку, та середовищем для ви­пробовування концептуальних ідей соціальної політики дер­жави — з іншого.

Функціонування соціальної політики у будь-якому разі, у всіх її аспектах, стосовно будь-якої категорії громадян оз­начає здійснення їх соціального захисту. Неправильно ро­зуміти соціальний захист як явище, що стосується лише найменш забезпечених категорій населення і складається по суті з матеріальної підтримки. Насправді, соціального захисту, тобто використання суспільного потенціалу, сил, коштів, які має суспільство та його інститути, потребують (тільки за іншими аспектами життєдіяльності) і цілком за­безпечені громадяни (наприклад, у разі хвороби звернути­ся за допомогою). Потребують соціального захисту навіть більш-менш багаті, зокрема підприємці, яким потрібен захист і від чиновників, і від недобросовісних партнерів і навіть пряма допомога, підтримка управлінсько-владних структур у розвитку бізнесу, що також є частиною соціаль­ного захисту. Врешті-решт усі громадяни потерпають від забруднення довкілля і також потребують соціальної до­помоги.

Всі прояви соціального захисту , допомоги та підтримки являють собою реалізацію певних аспектів соціальної політи­ки. Такими аспектами можуть бути: а) планування, благо­устрій населених пунктів; б) забезпечення населення послуга­ми зв’язку, інформації та транспорту; в) забезпечення еколо­гічної безпеки населення; г) сприяння функціонуванню тор­говельного і побутового обслуговування населення; д) спри­яння охорони громадського порядку.

В усіх названих аспектах проявляється захист населення, який відображає його соціальну сутність.

Для існування інститутів соціального захисту , соціальної допомоги та соціальної підтримки необхідне використання всього потенціалу суспільства, в першу чергу фінансово-еко­номічного потенціалу. Наочно ця модель соціальної взаємо­дії втілюється державою та іншими інститутами суспільства, зокрема, як ми зазначали, муніципальними органами, які ви­користовують частину своїх коштів, у тому числі накопиче­них податковою системою, що стягує податки з тих, хто має достатні доходи, для підтримки людей, які через об’єктивні причини не мають засобів до існування.

Що стосується тих потреб, які люди можуть задовольни­ти самостійно, то роль соціальної політики полягає лише в тому, щоб створювати належні умови, які дали б змогу лю­дям вирішувати свої проблеми. Зрозуміло, що основна ма­са людей, здорових і працездатних, повинна сама заробля­ти належним для суспільства способом кошти для забезпе­чення своїх життєвих потреб, а не розраховувати на прове­дення соціальної політики. Допомога з боку суспільства мо­же проявлятися лише у наданні їм роботи, що і є завданням соціальної політики. Взагалі, багато явищ і процесів, пов’язаних з вирішенням завдань цього кола, функціонують за межами дії соціальної політики, бо вона не прямо впли­ває на них, створюючи, наприклад, для них кращі умови. Все ж самі по собі ці явища і процеси існують і розвивають­ся під діянням власних рушійних механізмів. Так, насичен­ня ринку товарами безумовно має істотне значення для за­доволення життєвих потреб людей і відтворення соціально­го життя. Однак здійснюється це за власними, в тому числі й економічними, суспільними законами. Соціальна політика не прямо впливає на цей процес, створюючи сприятливі умови для розвитку певних процесів.

Візьмемо інший приклад — проблему заробітної плати. Її величина — важливий чинник й показник добробуту біль­шості населення, але будь-яка динаміка її змін здійснюється не під впливом соціальної політики, а є частиною розвитку виробничо-економічних процесів. Величина заробітку являє собою відшкодування за витрачену робітником працю й за­лежить виключно від чинників виробництва та взаємовідно­син між робітником і роботодавцем. Її величина не може бу­ти справою соціальної політики, на відміну від різного роду соціальної допомоги, яка встановлюється і збільшується саме заходами соціальної політики, здійснюючи допомогу людині за рахунок суспільних коштів, що їх акумулює держава.

Важливо зрозуміти, що і зарплата і соціальна допомо­га, як джерело засобів до існування, являють собою необ­хідні чинники забезпечення соціального життя людей, за­довольняючи їх життєві потреби. Але природа цих дже­рел різна. В першому випадку людина отримує ці кошти в обмін на затрачену нею працю і створені у процесі цієї праці цінності, і здійснюється це за звичними законами ринку. У другому випадку кошти надаються людям як без­платна допомога з боку суспільства, окремого його інсти­туту (держави, профспілки, благодійної організації, фонду тощо) або малої суспільної структури (трудового колекти­ву, родової спільності, релігійної організації тощо) з тих ресурсів, які має певна структура.

Але не можна сказати, що соціальна політика взагалі не має відношення до вирішення питань, пов’язаних із заробіт­ною платою. Вона може і повинна здійснювати певний регу­люючий вплив на ці проблеми, встановлюючи мінімальні розміри заробітної плати, забезпечуючи порядок, який вик­лючає затримки з її виплатою, виправляючи непрямими ме­тодами соціально невиправдані розриви у розмірі доходів між високо- і низькооплачуваними робітниками. При визна­ченні відмінності між оплатою праці і соціальною допомо­гою малося на увазі, що самі виплати і встановлення їх розмі­рів за межами мінімуму здійснюються не в руслі соціальної політики, а, як зазначалося, на основі ринкових механізмів.

Враховуючи ці особливості, можна визначити такі риси соціальної політики в період переходу до ринкових відносин.

Головна увага приділяється підвищенню життєвого рів­ня населення, зростанню його доходів (зважаючи на те, що в останні роки спостерігалось його зниження), скороченню масштабів бідності, створенню умов для зростання життєвого рівня людей. Це нагальне завдання і його необхідно виріши­ти в найкоротший термін, без нього неможливо розв’язати інші проблеми, бо значна кількість населення втратила соці­альний оптимізм, перспективи власної діяльності і навіть життя. Щоб забезпечити стабілізацію життєвого рівня і ство­рення умов для його підвищення, необхідно, по-перше, сти­мулювати активну працездатну частину суспільства високое­фективною працею в усіх сферах суспільства (виробництво чи підприємництво); по-друге, змінити соціально-психоло­гічні орієнтири щодо суб’єктів забезпечення — від патерналістських до партнерських, маючи на увазі , що працездатна людина повинна не чекати благодійності від держави, а са­мостійно, своєю працею забезпечити добробут сім’ї. Що сто­сується соціальної підтримки та допомоги, то тут нагальною є проблема адресності підтримки.

Важливою рисою соціальної політики є забезпечення соціальних гарантій у сфері доходів населення, тобто гаран­тування громадянам мінімального доходу, а також медично­го і соціального обслуговування, допомоги в разі хвороби, ін­валідності тощо, також гарантії здобуття освіти і культурно­го розвитку.

Особливим завданням перехідного періоду є стриму­вання безробіття, пом’якшення його важких соціальних на­слідків. Для цього зусилля суспільства мають бути спрямо­вані на розвиток усіх сфер, перш за все виробничих.

Крім того, особливим напрямом соціальної політики є розвиток галузей господарства, безпосередньо зайнятих на­данням населенню послуг соціального характеру, тобто охо­рони здоров’я, освіти, культури.

Зважаючи на те, що перехідний період до функціону­вання повноцінних ринкових відносин є особливим станом накопичення багатства, окремі категорії людей ідуть заради цієї мети на будь-які підступні дії, в тому числі й економічні, порушуючи принцип раціонального використання природ­них ресурсів, у результаті чого можуть статися невідворотні негативні наслідки для здоров’я людини. Тому принцип ра­ціонального використання природних ресурсів і створення умов для екологічної безпеки населення є особливим завдан­ням соціальної політики, адже посилення охорони довкілля створює комплекс гідних людини умов життя, забезпечує ре­альні гарантії прав людини на здорове середовище.

Перелік рис, особливостей формування соціальної політи­ки на етапі переходу до ринкових відносин дає уявлення про деяку різнорідність її завдань і напрямів. Безперечно, тільки перший напрям за змістом завжди був, є і буде основним змістом соціальної політики. Інші ж, поки не повною мірою діють ринкові механізми, ще довго будуть об’єктами соціаль­ної політики поряд з соціальною інфраструктурою, заклада­ми освіти, охорони здоров’я тощо.

Особливо важливим моментом у цей період є підтримка малого і середнього підприємництва, яке у подальшому без усіляких організуючих і спрямовуючих зусиль держави саме зможе краще, ніж держава, задовольняти потреби населення у товарах і послугах, необхідних для його життєдіяльності.

 

< Попередня   Наступна >