228

---

§ 5. Соціальні індикатори та їх використання у процесі формування соціальної політики і соціальної держави

У процесі проведення аналізу ситуації в суспільстві вини­кає можливість і необхідність формулювання своєрідних ін­дикаторів, орієнтування на які дає можливість чіткіше і якіс­но формувати соціальну політику конкретного регіону, ви­значати її основні стратегічні напрями.

До таких індикаторів належать: фізичний стан і якість життя населення працездатного віку; демографічне співвід­ношення працюючого і непрацюючого населення; можли­вості (індекс) працюючої частини населення утримувати непрацюючу частину населення; рівень середньої зарплати в регіоні (з розподілом по районах і професіях); рівень латентно­го безробіття (у цілому і з розподілом по районах); співвідношення прожиткового мінімуму, встановленого де-юре і де-факто (чим більше різниця між ними, тим нижче якість жит­тя); рівень бідності (відсоток належності населення до різних рівнів бідності — абсолютна, відносна, потенційна).

Соціальні індикатори визначають стан суспільства, вони є найважливішим орієнтиром при формуванні соціальної політики і визначенні її основних стратегічних напрямів.

Одержання даних, орієнтованих на названі індикатори, та їх подальший аналіз дасть змогу спрогнозувати розвиток со­ціально-політичної ситуації в регіоні з урахуванням фактора часу, тобто скласти короткостроковий, середньостроковий, довгостроковий прогнози розвитку соціально-політичної си­туації. Це дасть можливість виробити і розпочати необхідні заходи в соціально-економічній сфері, щоб не допустити зростання соціальної напруженості і політичної нестабіль­ності в соціумі.

Стан соціальної напруженості в суспільстві є важливою ха­рактеристикою ситуації з погляду визначення перспектив у розвитку соціальних відно

син, ступеня можливості виник­нення соціальних конфліктів.

Велика проблема сьогодення — це низький рівень життя наших громадян.

Не випадково Президент України в своєму зверненні до Верховної Ради на перше місце поставив досягнення мети — забезпечити зростання реальних доходів населення, бо тільки це дає можливість повною мірою захистити громадянина.

Що стосується тактики досягнення цієї мети, то необхідно, використовуючи соціальні індикатори, виробити конкретні напрями в управлінні соціальною сферою. Для реалізації цієї роботи слід створити механізми виходу на проблему, про­аналізувати існуючий стан та сформулювати пропозиції, які допоможуть цю проблему вирішити.

Перше, що треба зробити, це забезпечити раціональне ви­користання існуючих людських ресурсів. Для цього, як зазна­чалося, необхідно провести ретельний аналіз кількості та ста­ну працездатного населення, щоб з’ясувати дійсне становище працездатної людини в суспільстві, визначити співвідношен­ня працездатного та непрацездатного населення, провести розрахунок можливостей утримання непрацездатного населення тією частиною суспільства, що працює, та економіч­ний розрахунок співвідношення рівня заробітної плати і від­рахувань з неї на утримання непрацездатного населення.

Для якісного проведення цих заходів необхідно скласти пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства.

Це треба зробити на рівні регіонів, враховуючи той факт, що кілька останніх років законодавство, яке спрямо­ване на соціальний захист громадян через надання їм пільг, не підтримується необхідними коштами. Склалася ситуа­ція, коли держава неспроможна забезпечити виконання іс­нуючих законів, необхідно переглянути всі існуючі пільги, скасувати ті з них, що роками не забезпечуються фінансу­ванням, запропонувати механізми адресної матеріальної допомоги, які підтримуватимуть дійсно матеріально незабезпечених людей.

Важливим механізмом формування соціальної політики є визначення заходів щодо підвищення якості прийнятих уп­равлінських рішень, забезпечення реалізації законодавства України високим рівнем організації роботи владних структур та служб.

Для забезпечення цього напряму треба використати нау­ково-аналітичний підхід до прийняття управлінських рішень, скласти схеми скорочення бюрократичних механізмів, які за­безпечують реалізацію прийнятих рішень, подбати про тех­нічне забезпечення всіх виконавчих органів (електронна пош­та, факсимільний зв’язок, комп’ютерне обладнання).

Дуже важливий напрям соціальних зусиль — це ліквідація корумпованості у всіх сферах управління. Для досягнення ці­єї мети на перше місце необхідно поставити принцип ретель­ного добору управлінських кадрів з урахуванням їх професій­них якостей та освітньої підготовки, змінити механізми атес­тації та переатестації (незалежні експерти, аналіз вироблено­го фахівцем та ін.), створити схеми економічної зацікавленос­ті під час виконання конкретних функцій.

При формуванні напрямів соціальної політики дуже важ­ливо вирішити питання розміщення соціальних пріоритетів.

У зв’язку з цим першочерговим об’єктом державних зу­силь має стати людина, яка працює, створює конкретні матеріальні блага і за рахунок якої в суспільстві утримуються всі непрацюючі верстви населення: діти, студенти, інвалі­ди, пенсіонери.

Якщо мати на увазі той факт, що в нашому суспільстві на одного працездатного громадянина припадає один непра­цюючий, то треба зробити все необхідне, щоб соціально за­хистити працездатну людину і створити для неї всі умови.

Велике значення при формуванні соціальної політики має якість соціальної роботи. Ця робота складається не тільки з механічних дій з нарахування пенсій та надання побутових послуг громадянам, вона, крім того, зобов’язує кожного фа­хівця володіти такими знаннями та досвідом, які змогли б за­безпечити виховання населення та поширення серед людей необхідних соціальних знань. Потрібні серйозні зусилля, спрямовані на формування нової громадської психології. В основі цієї психології має бути соціальна відповідальність за себе, свої дії та своїх непрацездатних членів сім’ї. Треба до­помогти громадянам відійти від патерналістських настроїв, які ще наявні у соціальних відносинах.

У статті 1 Конституції Україна визначила себе незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою, що є но­вим станом розвитку її державності, сутність якої полягає і в проведенні сильної соціальної політики в інтересах більшості громадян. Соціалізація держави веде до того, що набуває си­ли нова концепція, згідно з якою програмною метою соціаль­ної держави стало забезпечення гідних умов життя і благопо­луччя всіх громадян. Держава зобов’язана забезпечити умови для розвитку й саморозвитку людини. Але не тільки держава повинна відповідати перед громадянином за його рівень жит­тя, а й громадянин на основі гарантованої свободи й відносин власності має відповідати за своє матеріальне забезпечення. При цьому правова соціальна держава за допомогою багатьох важелів впливає на економіку з метою виконання своїх соці­альних функцій: оподаткування, кредитів, інвестицій, анти­монопольного законодавства, фінансування соціальних прог­рам, забезпечуючи тим самим високий рівень соціальної рин­кової економіки, спрямованої на підвищення рівня та якості життя всіх громадян.

Формування соціальної держави — складний і тривалий процес. Його початком має бути насамперед формування ринкових соціальних інститутів. Їх регуляційні функції ще не склалися або редуковані. Ринкові механізми прищеплюють­ся повільно. Тому соціальна держава перехідного типу являє собою суспільство змішаного типу (транзитивне суспіль­ство). Приватна власність на засоби виробництва і пріоритет держави у регулюванні економічних процесів, що виража­ється у соціально орієнтованій системі перерозподілу вироб­ничого продукту, визначають основи змішаного або відкри­того суспільства.

Передумовою побудови такого суспільства є потреба ук­раїнського суспільства у соціально орієнтованому ринку. Одним з підходів просування держави до ринку є інституційний. В нинішніх умовах в Україні існують публічні та квазіпублічні інститути, які перебувають на межі таких соціаль­них інститутів, як економіка й політика, а також у їх складі. Публічні інститути забезпечують задоволення тих суспіль­них потреб, ігнорування яких загрожувало б життєздатності суспільства. Це певні саморегулятори суспільства, які може сформувати лише держава. До виключно державної сфери належить побудова таких публічних інститутів: системи власності, правової системи і системи здорового фінансово­го обігу. Крім того, держава повинна створювати правоохо­ронні установи для боротьби з корупцією, монополізацією й систему соціального страхування. Квазіпублічні інститути схожі на публічні, але лише за формою. Вони теж забезпе­чують задоволення суспільних потреб, доступні широким масам, але вони не ставлять за мету захист суспільства зсере­дини, тому вони можуть бути як державними , так і приват­ними. Це кредитно-банківські заклади, спеціалізована рек­лама, інші інформаційні послуги. До речі, у країнах сфор­мованого капіталізму квазіпублічні інститути, багатоманіт­ністю яких якраз і визначається сталість суспільства, можуть бути розвинуті як державним, так і публічним сектором. Однак в Україні в ситуації швидкого переходу (навіть стриб­ка) до ринку вони повинні створюватися переважно держа­вою. Ці інститути дають змогу покупцям і продавцям знахо­дити одне одного, і держава, впливаючи на їх розвиток, на­дає допомогу у відкритті ринку за всіма напрямами. На­приклад, держава може вирішити проблему зайнятості через функціонування інституту трудового посередництва як та­кого, що створює ринок праці.

В соціально орієнтованому суспільстві державне кураторс­тво економічними структурами неминуче. Проте державне кураторство не означає простого насадження державою рин­кових утворень. Цей процес, щоб не бути суперечливим, має підлягати сфері соціальної політики, в межах дії якої функці­онують різні форми забезпечення ринку праці : некомерційні (державні і громадські), установами якої є служби зайнятості, і комерційні (приватні) — кадрові агенції з добору персоналу. Наприклад, державною службою зайнятості в межах бороть­би з безробіттям розробляються заходи, які можуть бути зве­дені до трьох типів дій з боку держави: 1) створення робочих місць; 2) трудове забезпечення через служби зайнятості на ва­кантні місця в умовах постійної реорганізації підприємств і установ; 3) забезпечення певного рівня свободи економічної поведінки населення. І якщо перший і третій типи більшою мірою вимагають розвитку багатосекторного господарства і розробки нормативно-правової бази, пристосованої до ринку, то другий — спроба формування державою ринкового квазіпублічного інституту трудового посередництва.

За умов ринку державний посередник менш ефективний, до державних служб зайнятості звертається невелика кількість населення та й обслуговування в них не дуже дієве, інформація у них неповна і поновлюється вона не оперативно, оскільки ро­ботодавці зазвичай набирають персонал не за рахунок держав­ної організації. Приватні ж фірми гнучкіші до кон’юнктури, що швидко змінюється, сприйнятливіші до коливань ринку, оскільки будуються на комерційній основі. Однак вони не мо­жуть істотно вплинути на зайнятість у цілому, тому що охоп­люють лише вузькі його сегменти, по-перше, а по-друге, до послуг приватних агентів звертається не так уже й багато гро­мадян. Основним способом працевлаштування залишається неінституційний — через родичів, друзів, знайомих.

Проте це явище тимчасове. З просуванням і розширен­ням сфер впливу приватних посередників розвиток квазіпублічного інституту трудового посередництва визначати­меться приватними формами. Цьому сприятиме активна ін­формаційна підтримка з боку держави — сприяння проведенню комплексних, масштабних, маркетингових дослід­жень ринку праці з проблем загальноукраїнського значення, які приватні агенції охопити не зможуть. Для цього необхід­но реалізувати такі заходи: 1) визначення міграційного по­тенціалу, районованих припливів і відпливів робочої сили; 2) моніторинг за рухом сезонної робочої сили; 3) можливос­ті застосування праці безробітних, що потрапили в струк­турне безробіття і згодні на переїзд; 4) прогнозування дина­міки структурного безробіття; 5) спостереження за розвит­ком гнучких форм зайнятості як таких, що найбільше відпо­відають природі ринку.

Загальна стратегія соціально орієнтованої держави може бути сформульована як створення правових і організаційних передумов для забезпечення найважливіших потреб членів суспільства.

 

< Попередня   Наступна >