45

---

Глава 11

Соціальні технології

§ 1. Специфіка соціальних технологій: поняття, призначення та принципи

Соціальне управління (управління соціальними процеса­ми) є не що інше, як управління діяльністю людей, адже со­ціальні процеси і явища — суть продукт взаємодії людей. Оп­тимальне управління соціальними процесами, явищами, від­носинами припускає завчасне передбачення й прогнозуван­ня перспективних проблем для того, щоб кожне соціальне явище спрямувати в необхідне русло. Для цього необхідно знати, як ми вже зазначали в попередній главі, по-перше, сут­ність різних типів і видів соціальних процесів, причини їх за­родження й функціонування, по-друге, яким чином ці соці­альні явища, процеси, відносини спрямувати в необхідне рус­ло. Поєднання цих двох проблем має важливе значення, ад­же чим краще знаєш сутність соціальних проблем, тим точні­ше можна розробити шляхи їх перетворення.

Ефективне управління неможливе без спеціальних засо­бів, які дозволяли б оперативно ставити діагноз, приймати рі­шення і корегувати поведінку соціального об’єкта. Такі засо­би мають назву «соціальна технологія» — це щось на зразок ноу-хау, що буквально означає «знаю як».

Відомо, що технологія — це сукупність засобів організації і впорядкування доцільної практичної діяльності відповідно до мети й логіки процесу перетворення певного об’єкта. Під соціальною технологією розуміють раціональний спосіб со­ціальної дії з перетворення соціальної системи з одного якіс­ного стану на інший для досягнення соціального результату, під яким розуміють алгоритм, процедуру здійснення дій у різних сферах соціальної практики. Це сукупність методів, прийомів, засобів організації людської діяльності з впливу на соціальні процеси й системи. Це система відтворення розвитку, оптимального використання соціа

льного потенціалу осо­бистості або соціальної групи, відносин між людьми, а також результатів їх діяльності.

Йдеться, по-перше, про певну сукупність методів зміни стану і якостей соціальних об’єктів у якомусь певному напря­мі, по-друге, про певний спосіб здійснення людської діяль­ності щодо досягнення суспільно значущих цілей. Таким чи­ном, у першому випадку технології забезпечують перехід від нестабільності до стабільності, тобто виводять певну соціаль­ну систему на новий якісний рівень, водночас надаючи їй ди­намізму; у другому випадку (і так технологія застосовується частіше) зміст технології становить розподіл діяльності на процедури й операції з її наступним регулювання.

Соціальна технологія являє собою своєрідну «соціальну інженерію», яка допомагає осмислити і скоригувати повсяк­денне соціальне життя, соціальну практику. Тому вона вклю­чає як теоретичні, так і емпіричні інструментальні технології вивчення масової поведінки людей у різних сферах соціаль­ного життя, методи й засоби (прийоми) практичного впливу на функціонування соціальних інститутів, соціальних груп і спільнот, соціальні структури й процеси.

Розробка соціальних технологій зумовлена необхідністю вивчення нової соціальної практики, в якій з’явилися зовсім нові для українського суспільства сфери суспільного життя — вільне підприємництво, широке і повсюдне поширення мар­кетингових технологій, швидке і суперечливе зростання вір­туальних комунікацій у соціальних зв’язках, домінування за­собів масової комунікації у формуванні стандартів і образів повсякденного соціального життя і свідомості людей. Всі ці процеси і явища, які безповоротно змінили наше життя, по­требують адекватного дослідницького інструментарію, онов­лення всього арсеналу соціологічних методів і процедур.

Щоб успішно рухатися шляхом створення соціальних тех­нологій, необхідно вирішити теоретичну проблему онтоло­гічного обгрунтування соціальних технологій. В основі будь-якої соціальної технології лежить один або кілька соціальних процесів. Скажімо, технологія виховання особистості основа­на на процесах соціалізації й саморегулювання людини, її взаємодії з мікросоціальним середовищем. Без розуміння цих процесів, їх внутрішньої міри, ритму і темпу ризиковано розпочинати виховання. Доведеться повніше розробити тео­рію соціальних процесів, а для цього необхідно:

1) критично оцінити відомий дослідний набір соціальних процесів з точки зору його достатності й адекватності тому, що відбувається в реальному житті. Невивченими залиша­ються процеси соціального виживання, адаптації й самоут­вердження, соціальної конвергенції і дивергенції, соціальних інновацій і конфліктів, соціального порівняння й обліку, дег­радації і селекції. На особливу увагу заслуговують перехідні процеси, скажімо, з одного якісного стану в інший. Встанов­лено таку закономірність: якщо будь-яка соціальна система не має внутрішнього механізму нейтралізації, відхилення гір­ших ознак чи елементів, вона неминуче почне деградувати до рівня цих ознак, елементів, і прикладів цього з життя нашого суспільства більш ніж достатньо. Не відбувається внаслідок корупції природний процес соціальної селекції (коли гірші рівняються на кращих).

Не розвивається достатньою мірою процес дивергенції, тобто рух до різноманіття форм життя. Єдине наше досягнен­ня в цьому останнім часом це визначення негативного проце­су надмірної диференціації і поляризації, який уже в зародку має основи насильницького перерозподілу власності;

2) звільнитися від інерції суб’єктивістсько-волюнтарист­ських настанов на соціальні процеси, які, мовляв, готові йти за будь-якою керівною постановою або законодавчим припи­сом і можуть спокійно, безболісно перенести втручання будь-якого характеру. Суспільство — це жива система. І якщо без­думно прискорювати одні процеси, уповільнювати другі, призупиняти треті, то воно може перетворитися на конгло­мерат різних елементів і структур, втративши іманентний, органічний зв’язок одних з одними і об’єднаних, зчеплених зовнішніми, адміністративними, правовими зв’язками. За до­помогою соціальних технологій можна «оживити» соціальну систему, повернути її до самовідновлення як саморегульова­ного організму. Необхідно лише ретельно проаналізувати і вміти відрізняти передумови соціального процесу від його змісту, природну логіку переростання першого в друге, його поліфонічність й варіативність;

3) все ще залишається підміна реальних процесів їх орга­нізаційною формою, коли про зміст процесу ми міркуємо за формою його організації, хоч ця форма може лише частково відображати зміст, а нерідко й у спотвореному вигляді.

Соціальні технології повною мірою зробили соціологічну науку виробничою силою. Соціологія, розробляючи сферу широкої соціальної практики, пройшла шлях діагностичного аналізу і через моделювання суті явищ, що вивчаються безпо­середньо підійшла до розв’язання прогностичних завдань. Однак в умовах недостатньої розробки соціальних технологій щодо спрямовуючого впливу на розвиток суспільних проце­сів управління розвитком соціальних процесів є проблема­тичним. Проблематичність виникає тому, що явища, які прогнозуються, виступають вихідними, як детермінантами причинно-наслідкових зв’язків сукупності різнопорядкових процесів (економічних, соціальних, психологічних, право­вих), але саме тому і з причини заданого різноманіття втрача­ють свою однозначність. Визначеність з’являється там, де в різнорівневій за своєю природою динаміці створюється системне начало, що домінантно створює біля себе інші сутнісні сили, явища, які до того ще не управлялися. В цьому го­ловне призначення соціальних технологій.

Аналізуючи соціальні технології, необхідно також відпо­вісти на запитання — а для чого вони потрібні? Їх потрібність пов’язана з тим, що і людина, і будь-які групи і спільноти, а також людство в цілому постійно опиняються у проблем­них ситуаціях, які потребують нестандартних рішень.

Виходячи з цього, по-перше, необхідно вміти розпізнати проблему, дослідивши її певними, конкретними методами, за допомогою яких можна вчасно і правильно поставити проблему. Адже вірно поставити проблему означає наполо­вину вирішити її. Є таке спостереження: з усього того, що лю­дина сприймає як соціальні життєві (екзистенціальні) проб­леми, половина — уявні (вигадані, удавані) проблеми, чверть — у принципі не розв’язувані, невирішувані, 15% — поставлені несвоєчасно (або дуже пізно, або дуже рано), і тільки 10% можна прийняти як дійсні проблеми. Отже, кож­ного разу важливо розібратися в ієрархічності проблем, уміти виділити головну і стартову проблему.

До числа методів правильної постановки соціальних проб­лем можна віднести методи функціональних зіставлень, ло­гічних припущень, деміфологізації, проблемного моделю­вання. Методами своєчасної постановки проблем є методи послідовної редукції, «основного ланцюга».

По-друге, необхідно володіти методами вирішення нес­тандартної ситуації. Адже останнім часом наші економічні, соціальні, правові програми як на глобальному, так і на ло­кальному рівнях були налаштовані на стандартні ситуації і позбавлені механізму їх переключення, адаптації до нестан­дартних умов. Це одна з головних причин їх життєдіяльності. Сучасне ж суспільство багате на ситуації конфліктні, напру­жені, вибухонебезпечні, кризові, екстремальні, безвихідні (або ситуації глухого кута) та ін. І тут конче потрібні техноло­гії вирішення нестандартних ситуацій, методологія й проце­дури ситуаційного аналізу.

Управління соціальними процесами за допомогою соці­альних технологій дає змогу вирішувати такі завдання:

зафіксувати перелік оптимально необхідних зміс­товних операцій, які забезпечують відтворення й ціле­спрямоване регулювання якісного і кількісного станів соці­ального процесу;

забезпечити стандартизацію процесу впровадження соціальної технології (внаслідок скорочення кількості опера­цій, зниження витрат на підготовку персоналу, знаходження оптимальних форм об’єднання дій виконавців; скорочення часу на виконання завдань, цілей, зменшення або подолання суто спонтанних і помилкових дій);

визначити внесок кожного виконавця операцій у від­творення тих параметрів якості соціального, на яке розрахо­вана певна технологія;

розробити систему інформаційного забезпечення ста­ну й ходу реалізації конкретної соціальної технології, вико­ристовуючи різні способи збирання, обробки та аналізу ін­формації;

допомогти окремому працівникові, колективу, соціаль­ній групі зрозуміти сутність, виміряти той алгоритм соціаль­них дій, який створює сталість соціальних процесів, допома­гає засвоїти їх до стану особистісних настанов та норм;

визначити тенденції розвитку початково поставле­них у даній соціальній технології параметрів відтворення якості соціальних характеристик і розробити нові техноло­гічні рішення;

визначити ступінь впливу соціальної технології на фор­муванні інтересів і потреб ефективності їх реалізації для осо­бистості з урахуванням стійкості відтворення соціальних ха­рактеристик об’єкта технологізації;

підвищити рівень соціологічної культури, створити об’єктивні умови для залучення людей до активного соціаль­ного життя;

сконцентрувати накопичений діяльністю досвід за раху­нок оновлення процедур проведення соціальних технологій.

В інтересах підвищення ефективності управлінської діяль­ності соціальна технологія у прогнозуванні дає можливість:

відобразити реальний стан соціальних відносин, проце­сів, ситуацій і визначити чинники, які впливають на їх зміни;

виявити провідні тенденції розвитку соціальних відно­син і знайти оптимальні шляхи й засоби їх регулювання;

обгрунтувати плани, управлінські рішення, оцінити ефективність їх реалізації.

Цінність соціальних технологій полягає в тому, що вона дає змогу оперативніше й швидше вирішувати соціальні проблеми, маючи зразок шаблонного виконання. Адже, щоб успішно діяти, зовсім не обов’язково у повсякденному житті кожну проблему вирішувати заново. Стикаючись з нестан­дартною ситуацією, людина може покластися на типові ре­цепти, які вона сприймає як стандарти. Тим паче, що існуван­ня технологічного варіанта визнається у будь-якій сфері твор­чої діяльності, у тому числі у науковій.

Соціальна технологія характеризується тим, що в ній мо­же відбуватися не тільки постійне регулювання певних фун­кцій, якостей, відносин, а й існує потенційна готовність до но­вого, що пов’язане з включенням у технологію фахівців, які мають конкретні цілі при дослідженні соціальної проблеми. Для набування знань про досліджувану реальність необхід­ний дійсний контакт з нею, вихід суб’єкта дослідження зі сфе­ри абстракцій, статичних утворень у сферу, де здійснюється організація процесу.

В інтересах підвищення ефективності управлінської діяль­ності соціальна технологія дає можливість:

відображати реальний стан соціальних відносин, проце­сів, ситуацій і визначати чинники, що впливають на їх зміни;

визнавати провідні тенденції розвитку соціальних від­носин і знаходити оптимальні шляхи й засоби регулювання;

обгрунтовувати плани, управлінські рішення, оцінюва­ти ефективність їх реалізації.

Важливою є проблема, що пов’язана з усвідомленням то­го, що саме потрібно проектувати. Будь-яка соціальна техно­логія орієнтована на технологізацію відповідного процесу чи групи процесів. Причому сенс технологізації полягає у тако­му: а) наданні процесу (процесам) цільової спрямованості; б) їх оптимізації; в) забезпеченні стійкості соціальних проце­сів; г) створенні механізму саморегуляції; д) забезпеченні сприятливого зовнішнього тла. Проектування, створення со­ціальних технологій — це перш за все розробка методів раці­ональної й результативної соціальної дії, далі — розробка систем соціальної дії, яка забезпечує досягнення наміченої мети. При цьому система соціальної дії не зводиться до меха­нічного набору окремих операцій. Їй притаманна внутрішня впорядкованість елементів-операцій, їх повна послідовність. Наприклад, соціальне прогнозування в його пошуковому ва­ріанті йде за соціальною діагностикою і передує формуванню цілей. Цілі йдуть від прогнозу, в противному разі прогнозу­вання втрачає свою об’єктивну основу й евристичний потен­ціал, зводиться до абстрактного виправдання цілей, які дедуціюються з утопічного ідеалу. І дослідження, і розробка здій­снюються відповідно до критеріїв раціональності, результа­тивності, ефективності та оптимальності.

Соціальні технології використовуються там, де для забез­печення певних якостей необхідно виділити якусь структуру, що з необхідністю і достатністю обумовлює існування об’єкта з необхідними якостями. Це відбувається у тих випадках, ко­ли необхідно отримати певний результат і неможливо чека­ти, коли цей результат визріє природним шляхом.

Наприклад, держава ставить за мету ефективну боротьбу зі злочинністю через пошук оптимальних заходів при формуван­ні кримінальної політики, тобто при плануванні цієї боротьби, що включає вибір певних соціально-економічних, ідеологічних та юридичних засобів для досягнення поставлених цілей і оцін­ку результатів запланованої роботи. Окреслені таким чином проблеми дають змогу визначити ланцюжок ключових понять, що становлять основу категоріального апарату в межах кримі­нальної політики, потім операціоналізувати ці поняття і через цю процедуру встановити ознаки, які можуть емпірично фіксу­ватися і бути закладені як кроки соціальної технології.

Наступна проблема, що виникла у зв’язку з соціальними технологіями, стосується обгрунтування їх принципів. Серед них найважливішими є такі:

принцип варіативності, який виступає як вимога висо­кого рівня динамічності й адаптивності соціальних техноло­гій до сьогоднішніх умов, що швидко змінюються, до різних нестандартних ситуацій;

принцип саморегуляції, який виражає здатність соці­альної технології до самонастроювання, самокорекції;

принцип додатковості, який означає, що соціальні тех­нології не виключають, а доповнюють одна одну, тобто жод­на соціальна технологія не може бути абсолютною, не може претендувати на вичерпне рішення тих чи інших соціальних проблем, ситуацій;

поміркованість, яка вимагає не разраховувати лише на найкращий збіг обставин, який може-таки привести до най­кращого результату власних рішень і дій, тобто на те, що є найменш вірогідним.

У розумінні вихідних принципів створення технологій є свої пріоритети. Експерти надають перевагу побудові соці­альних технологій, виходячи з цілей розкриття особистісного потенціалу людини і регулювання взаємовідносин між соці­альними структурами.

Для визначення цього пріоритетного принципу необхідна конкретність окремих принципів системного підходу, які можна сформулювати таким чином:

розглядати об’єкт дослідження (наприклад, соціальні відносини, ситуацію) як комплекс взаємопов’язаних елементів;

розглядати цей комплекс у поєднанні з зовнішніми чинниками (середовищем), які обумовлюють його функціо­нування й розвиток;

аналізувати об’єкт як підсистему, елемент системи ви­щого порядку;

виявляти закономірності розвитку об’єкта для розроб­ки практичних рекомендацій з оптимізації управління ним.

Соціальні технології спрямовані на вдосконалення само­організації як окремого індивіда, так і суспільства в цілому. Відмінною особливістю соціальної технології є підвищення складності об’єкта впливу. Вона зумовлена єдністю його фі­зичної, психологічної і раціональної сторін діяльності, і їх врахування є обов’язковою умовою соціального проектуван­ня та впровадження.

Соціальні технології повинні відповідати вимогам макси­мальної передбачуваності наслідків і результатів діяльності, її контрольованості й керованості можливими непередбачени­ми впливами на всі сфери життя суспільства. Вибір соціаль­них технологій пов’язаний з прагненням звести до мінімуму стихійно-природний компонент суспільного буття і розши­рити сферу свободи від природної соціальної стихії.

Перевагою соціальних технологій є гарантований соціаль­ний ефект.

Соціальні технології, на відміну від рекомендацій, пропо­зицій і звітів, не тільки і не стільки підказують найефективні­ші шляхи розв’язання соціального завдання, скільки дослі­джують сам процес його розв’язання — від діагностики до оцінки ефективності впровадження й передбачення пророб­лення кількох варіантів, максимальної їх кількості. В науково-технічному обгрунтуванні всі ці варіанти можуть бути віро­гідними, однаково достовірними, але валідизація їх значною мірою визначатиметься практикою, специфікою конкретних умов, їх соціальним, економічним, моральним, правовим по­тенціалом, а також соціальною, психологічною зрілістю суб’єкта технологізації. Соціальна технологія як сукупність прийомів, методів, впливів застосовується для досягнення поставлених цілей у процесі соціального управління. Це сво­єрідний механізм поєднання соціологічних знань і соціаль­них резервів з умовами їх реалізації.

Рівень розуміння соціальних технологій відображає глиби­ну нашого реального знання, по-перше, сутності досліджува­них процесів, особливостей прояву в конкретних умовах практичної діяльності, знання одиниць виміру їх кількісних і якіс­них характеристик; по-друге, їх діалектичного зв’язку з інши­ми процесами, видами соціальної діяльності; по-третє, форм і методів управління, що забезпечують досягнення прогнозо­ваних і запланованих рівнів, станів соціальних об’єктів тощо. Таким чином, характеризуючи специфіку соціальних тех­нологій, можна виділити три рівні їх соціально-технологіч­них знань: загальний, спеціальний і прикладний. Найвищий рівень — загальна соціальна технологія. Вона досліджує зако­номірності процесів соціального впливу, їх інваріантні струк­тури й компоненти, розробляє методи ефективної соціальної дії. Технологізація окремих сфер життєдіяльності людини є предметом і метою спеціальної соціальної технології (на­приклад, соціальної технології ділових стосунків, технології політичних відносин, соціальної технології побуту). Техноло­гізація окремого соціального процесу (процесів) є предметом прикладної соціальної технології (наприклад, технологія со­ціальної адаптації, технологія соціальної корекції, технологія розв’язання соціальних конфліктів).

 

< Попередня   Наступна >