110

---

§ 2. Структура і типи соціальних технологій

При розробці соціальних технологій виділяють теоретич­ні, методичні і процедурні аспекти. Теоретичні пов’язані з визначенням мети, об’єкта технологізації, виявом сутності і принципів відтворення соціальних процесів, взагалі всього кола соціальних проблем; методичні — з вибором методу, за­собів отримання інформації, її обробки, аналізу, принципів трансформації в конкретні висновки й рекомендації; проце­дурні — з організацією практичної діяльності з розробки со­ціальних технологій.

Сутність соціальних технологій розкривається через аналіз її елементів і складових: мета відтворення соціальних характе­ристик і процесів; умови технологізації, основні принципи, ознаки технологізації тощо. Перший елемент постає як необ­хідність реалізації виробничих функцій колективу. Плануючи відтворення і розвиток у колективі необхідного середовища для функціонування різноманітних відносин між членами ко­лективу в інтересах випуску продукції, ми досягнемо й іншої мети — послідовної зміни системи вимог до людини, водно­час формуючи нову особистість з ознаками базисного типу.

Другий елемент — умови технологізації соціальних проце­сів. Технологізація як процес відтворення і розвитку можли­ва за наявності таких умов: об’єкт повинен мати певний рі­вень складності; відомі всі елементи структури, особливості їх побудови й закономірності функціонування; вміння формалі­зувати реальні процеси, представляти їх системою показни­ків, операцій, процедур і створювати середовище для відтво­рення і забезпечення необхідного рівня управління.

Характер соціальної технології, її особливості зумовлені внутрішньою природою самого об’єкта технологізації й соці­альною настановою суб’єкта (колективу, особистості) та її розробкою і впровадженням.

Третій еле

мент являє собою принципи розробки і впро­вадження соціальних технологій, які проявляються у поєд­нанні інтересів і потреб виробництва, особистості соціальної групи; врахуванні їх конкретного сполучення, прояву, розвит­ку в окремо взятій групі; у послідовності виконання процедур і операцій технологічного процесу; у безумовному виконанні всього циклу програми технологічного вирішення.

Четвертий елемент — ознаки технологізації: розмежуван­ня, поділ, розчленування соціального процесу на пов’язані між собою етапи, фази, операції; координація і поетапність дій, спрямованих на отримання прогнозованого результату; однозначність виконання процедур і операцій.

Сукупність теорії, методики і процедури відображається у системі розробки соціальних технологій. Вона включає 15 елементів, які відображають процес технологізації від по­треби виробництва соціальної якості до її реального втілення:

вияв об’єктивної потреби в зміні соціального об’єкта (у даний час, у перспективі);

діагностика реального стану об’єкта (явища, структури, процесу, відносин);

комплексний аналіз рівня відмінностей між реальним станом соціальних явищ, вияв співвідношення динаміки і ста­тики, міри зміни й стабільності об’єктів технологізації;

вияв і формування соціальної проблеми, визначення мети і завдань;

аналіз проблемної ситуації (проводиться на основі ком­плексного вивчення її стану — теоретичного й емпіричного);

розробка можливих варіантів досягнення цілі;

аналіз альтернатив;

вибір рішення (на основі побудови імітаційних моде­лей, проведення соціального експерименту, моніторингу, опитування громадської думки, експертизи фахівців тощо);

підготовка до виконання вибраного рішення (визначен­ня і перелік оптимально необхідних змістовних операцій, що забезпечують шукане, наприклад, кількість, якість, стан тощо) в соціальному процесі;

підготовка сценарію дії і його затвердження (визначен­ня форми взаємодії об’єкта і суб’єкта технологізації, визна­чення ступеня використання методів управління й самоуп­равління, рівня готовності об’єктивних і суб’єктивних умов реалізації технології);

визначення кошторису витрат (економічних, соціаль­них, технологічних);

визначення потреби у правовому, державному, полі­тичному, теоретичному забезпеченні кожного зі станів роз­робки й освоєння соціальної технології;

організація інформаційного, комунікаційного забезпе­чення;

організація контролю за ходом реалізації програми технологізації (визначення форм і методів діагностики на проміжних етапах її освоєння);

оцінка ефективності реалізації соціальної технології.

Отже, методика описування соціальної технології має такі елементи: цілі, завдання відносно соціального явища або про­цесу, задля якого конструюється соціальна технологія; фіксу­вання двох станів — вихідного й завершального; конкретні прийоми й методи, що застосовані у певному дослідженні; способи, умови й послідовність їх застосування; визначений час дії технології; кваліфікація робітників, які застосовують дану технологію; способи навчання технології.

Технології використовують у певних видах діяльності, в яких можливі дії, що можуть повторюватися, а також визначені певні вимоги до умов реалізації діяльності, до часу проведення і послідовності операцій. Якщо проаналізувати дії суб’єкта, що реалізує певну технологію, то ми зрозуміємо, що то є чіткий розподіл діяльності на простіші дії, що неод­мінно й послідовно йдуть одна за одною в певному порядку. Соціальні технології мають такі характеристики:

універсальність, тобто можливість застосування техно­логії на різних за чисельністю й специфікою об’єктах розв’язання однорідних завдань;

конструктивність, тобто націленість на вирішення кон­кретних проблем перевіреними способами;

результативність, тобто орієнтація на кінцевий наміче­ний результат;

оперативність як можливість забезпечення реалізації технології в оптимальні терміни;

відносна простота або доступність використання для фахівця певної кваліфікації;

надійність, що має за собою наявність деякого запасу міцності або механізму дублювання;

гнучкість або здатність до адаптації за обставин, що змінюються;

економічність;

валідність (або обгрунтованість) використаного інстру­ментарію.

Соціальна технологія особливо цінна тим, що вона являє собою певний алгоритм діяльності. Алгоритм — це така си­стема операцій, послідовне виконання яких за суворими пра­вилами веде до вирішення поставленого завдання. Доведено, що застосування суми розрізнених методичних засобів менш ефективне, ніж добре відпрацьована технологія.

Типологію соціальних технологій можна побудувати за кількома критеріями. За критерієм часу досягнення цілі, яку вона забезпечує, можна навести таку типологію соціаль­них технологій: довготривалі, тактичні, оперативні, рубіжні та циклічні.

Довготривалі соціальні технології спрямовані на реаліза­цію стратегічних цілей соціальної політики (до 20—25 ро­ків). Якщо часовий інтервал досягнення цілей розглядаєть­ся як самоціль (тобто важливе значення має саме час досягнення мети), то такі технології є тактичними, і вони розраховані на 2—3 роки. До таких соціальних технологій належать технології реалізації планів соціального розвит­ку установ, організацій, підприємств. Для вирішення ко­роткочасних технологій (або разових) застосовують опера­тивні технології, які дають змогу регулювати діяльність людей або груп для отримання очевидного, добре запро­грамованого результату. Це можуть бути, наприклад, тех­нології проведення виборчої кампанії, зборів тощо. Техно­логії, що забезпечують відтворення певної якості або влас­тивості, розраховані на постійне використання і діють без­перервно, мають назву циклічних. Нарешті, рубіжні техно­логії існують для вирішення відносно самостійних соціаль­них проблем для забезпечення заданих параметрів проце­су у суворо визначений час, після чого технологія припи­няє свою роботу.

Виділяють універсальні й окремі соціальні технології. Універ­сальні містять широкі можливості реального впливу на вели­ку кількість об’єктів соціальної технології. До них належать: планування соціального розвитку; комплексна система робо­ти з кадрами на виробництві; виборча (електоральна) техно­логія. Деякі соціальні технології, за правилом, є елементами універсальних. Наприклад, у структурі технології «Комплек­сна робота з кадрами» можуть бути розроблені окремі техно­логії: «Прийняття на роботу», «Адаптація», «Професійно-кваліфікаційне просування», «Мотивація трудової діяльно­сті» тощо. Виділення окремих соціальних технологій як самостійних часто призводить до розриву технології циклу соціального управління, до зниження, а то й знищення її со­ціальної ефективності.

Впровадження соціальної технології — складний і дина­мічний процес переведення теоретичних концепцій з відтво­рення характерних соціальних явищ, відносин на мову прак­тичних дій. Цей процес складається з таких операцій:

організація роботи виконавців (відповідно до обсягу, визначеному у проекті соціальної технології);

координація різних суб’єктів (окремих виконавців або груп);

контроль діяльності суб’єктів управління;

соціальна діагностика результатів впровадження соці­альної технології;

аналіз процесу технологізації за всіма напрямами і на всіх етапах;

коректування цілей і завдань у ході впровадження тех­нології;

організація інформаційного обслуговування всіх, хто є учасником впровадження технології.

Сучасний етап розвитку суспільства формулює перед со­ціологічною наукою дедалі більш прикладні завдання, наді­ляючи її соціально-інженерною функцією. Специфіка соці­ально-інженерної функції (порівняно з дослідними, де набут­тя принципово нового знання тягне за собою щораз нову роз­робку методик) висунула потребу і відповідного методичного забезпечення. При цьому його важливішою ознакою є мож­ливість багаторазового використання відпрацьованих проце­дур для вирішення типових завдань соціального управління. Під таким методичним забезпеченням, що дає змогу тиражу­вати застосування стандартних алгоритмів, і розуміється со­ціальна технологія.

Залежно від масштабів проблем, що їх вирішує соціальне управління, можна виділити два типи технологій: технологію підготовки управлінських рішень і технологію їх реалізації. Якщо призначення першого типу технологій — вияв лише за допо­могою різних методів соціальних резервів, то завдання соці­альних технологій другого типу — практична реалізація знайдених резервів шляхом вдосконалення управління соці­альними процесами.

За видами і характером тих змін, до яких вони приводять, всю різноманітність соціальних процесів можна поділити на три групи.

До першої групи належать ті соціальні процеси і явища, які охоплюють суспільство як цілісність і пов’язані з удо­сконаленням всієї сукупності суспільних відносин, з пере­будовою й оновленням чи стабілізацією суспільства. Ос­новною метою управління цією групою соціальних проце­сів є проведення суспільних перетворень пропорційно визріванню умов для них відповідно до суспільно необхід­ної норми.

Другу групу становлять соціальні процеси і явища, які ве­дуть до змін життя окремих соціальних верств, спільнот, груп, індивідів згідно з інноваційними процесами. Мета уп­равління цією групою соціальних процесів — їх оптимізація, гармонізація інтересів особистості і суспільства.

Третя група — це соціальні процеси, пов’язані з витратами суспільного розвитку, деформаціями суспільства, соціальною девіацією. Мета управління ними — поступове й поетапне скорочення, мінімізація цих явищ.

Управління соціальними процесами методами тиску, як довела суспільна практика, неефективне. Найраціональніше управління ними можливе, по-перше, опосередкованим шляхом, методом формування комплексу сприятливих еко­номічних, соціально-політичних та інших умов для їх нор­мального функціонування; по-друге, за рахунок ретельної розробки соціальних технологій щодо зміни чи стабілізації соціальних процесів, явищ.

Завдання соціальної технології — навчити людей раціо­нальним соціальним діям, методам досягнення життєвих ці­лей. Мудрість виявляється не у знанні що робити, а в якій послідовності це робити і які можуть бути наслідки. Розроб­ка й впровадження соціальних технологій — це магістраль­ний напрям раціоналізації форм і способів людської життє­діяльності. Людям необхідно навчитися жити цивілізовано, грамотно будувати свою поведінку стосовно інших людей, навколишнього світу. Щоб опанувати такі технології, треба усвідомити два підходи до управління соціальними процеса­ми — адміністративно-командний (на якому виросло кілька поколінь і залишки якого ще можуть довго тягти наше су­спільство у зворотному напрямі від соціального прогресу і побудови соціально орієнтованої держави) і соціально-техно­логічний, який є альтернативою першому.

Адміністративно-командна система управління сприймає соціальну дійсність як механічну сукупність фактів, відносин процесів, на яких можна будувати різні комбінації. Відноси­ни можна то переривати, то відновлювати, процеси то упо­вільнювати, то прискорювати — і все це рішеннями зверху. Тут не беруться до уваги ні об’єктивний зв’язок явищ, ні при­таманна їм внутрішня міра, ні природний тип змін. Як для солдата наказ командира — закон, так само і для соціального процесу припис інстанції, що управляє. Як результат, настає деформація суспільного життя, для подолання якої потрібно кілька десятиліть.

Соціально-технологічний підхід передбачає врахування живого різноманіття внутрішніх і зовнішніх зв’язків соціаль­них явищ, багатоваріантності і природності їх змін. Впрова­дження такого підходу є нагальним. Чи можна, наприклад, за наказом сформувати базисний тип особистості, без якого не виникнуть ринкові відносини, або чи можна сподіватися на успіх у вирішенні міжнаціональних проблем без науково об­грунтованої технології розв’язання соціальних конфліктів? Суспільство — занадто тонкий і складний механізм, щоб на­магатися його «відремонтувати» за допомогою тільки сокири і молотка. Соціально-психологічний підхід до соціальної життєдіяльності забезпечує рух від методу проб і помилок до моделювання соціальних процесів, явищ, відносин. Саме у цьому суть соціальних технологій як науки про сукупність способів соціальних дій людини, спрямованих на досягнення конкретних результатів. Соціальна технологія, яка поєднує світоглядний підхід до суспільного розвитку і навчання прак­тичних навичок соціальної дії, мистецтва самого життя, здат­на цілюще вплинути на всю атмосферу реформ у нашому суспільстві. Таким чином, соціальна технологія вчить не тіль­ки способів осмислення дійсності, а й практиці життя.

 

< Попередня   Наступна >