214

---

§ 5. Розробка й використання соціальних технологій при розв’язанні практичних проблем суспільства

Одним з практичних завдань соціальної технології є нав­чити людей соціальним, професійним діям, методам досяг­нення життєвих цілей. Прикладом тут можуть бути країни, в яких раціонально й розумно організовано життя, це перш за все Японія і США. Розглянемо деякі з них.

Японія досягла пріоритету у багатьох галузях промисло­вості за рахунок активного включення наукового потенціалу, комплексного вивчення й вирішення проблем особистості, колективної організації праці. На їх основі розробляються системи мотивації праці, привабливі для різних категорій працівників. Із загальних соціальних технологій поширеною є зближення інтересів особистості, колективу й керівництва фірми в досягненні високої ефективності виробництва. Вона складається з двох напрямів: підготовки, виховання й ефек­тивного використання, організації контролю над персоналом фірми. Концептуальну основу кожної з соціальних техноло­гій (тобто відтворення якостей особистості робітника, ефек­тивного використання його потенціалу — знань, здібностей, психофізіологічних особливостей) становить не регламента­ція організації праці, а в першу чергу соціально-психологічні чинники. Основні з них: «тотальне втягування», «довіра», «емоційна близькість», «участь в управлінні». Суть їх полягає в такому.

«Тотальне втягування» основується на формуванні у ро­бітників ряду настанов на престижність праці, яку ті викону­ють, підтриманні ними традицій свого народу — глибокої поваги до праці, додержання суворої дисципліни. Форму­ється також кланова (колектив бригади, цеху, відділу, ка­федри) етика («життєздатність і збереження сім’ї-клану за­лежить від самовідданої праці кожного її члена»). На основі кланової етики виросла групова діяльність. Вона посідає лі­дируюче становище серед поведінських на

станов японців. Фірми претендують на статус «сім’ї», «рідного дому», і ро­бітник таким чином мобілізується на його охорону відда­ною працею, він понад усе боїться підвести колег своєю не­компетентністю або недостатньою старанністю. Це спонукає його до освоєння суміжних професій, забезпечення взаємо­допомоги й взаємозаміщування.

Другою складовою контролю над персоналом є технологія «довіри», завдяки якій досягається переконаність робітників у тому, що будь-який їх внесок в успіх компанії, будь-які жер­тви рано чи пізно дістануть визнання й підтримку. Її виразом є практика найму й винагороди. Мотиваційна роль першої полягає в забезпеченні гарантії стабільності, а другої — в га­рантії зростаючої плати за довголітню відданість фірмі.

Соціальна технологія, що побудована на використанні си­стеми «довічного найму», відображає, зокрема, виробничу підготовку новачків за різними видами їх професійного про­філю, критерії, показники, послідовність прояву їх елементів, механізм їх зв’язку. Технологія вступу у сферу найму розроб­ляється на основі такого правила менеджменту: наймання на роботу — це не просто необхідність заповнити вакансії, а честь для особистості, яку віддає фірма своєму працівникові за те, що свої знання й здібності він готовий виявити, працюючи в цій фірмі. Таке соціально-психологічне приймання дає гарантії для формування необхідної для фірми настанови на мотивацію ефективної праці, а її відтворення вже як потреби особистості.

Однією з особливостей системи «довічного найму» є опла­та праці за старшинством. Така форма оплати має значні ре­зерви впливу на прояв необхідних духовних і соціальних якос­тей, норм поведінки і стосунків між людьми у сфері праці. З одного боку, всі, хто потрапив у систему «довічного найму» зразу ж стають на драбину щорічних надбавок до заробітної плати; з другого — щорічні надбавки враховують не стільки збільшення стажу, накопичення досвіду й покращання якос­тей працездатності робітника, скільки визнання адміністрацією його попитів, які зростають з моменту, коли він вступає до шлюбу, з’являються діти тощо, що вимагає від особистості зростання відповідальності за матеріальне благополуччя.

Третя складова концептуальної основи контролю над пер­соналом — «емоційна близькість», що являє собою усунення перегородок всередині трудового колективу з метою захисту його від згубних наслідків стресових, конфліктних ситуацій, для консолідації робітників, їх загальної та індивідуальної причетності до всіх справ компанії. Ця технологія підтримує рівновагу між суворою дисципліною й автократизмом керів­них працівників, що супроводжує її, стосовно рядових пра­цівників, внутрішньою розгородженістю однієї й другої груп, відкритістю комунікаційних каналів, що з’єднують «верхи» й «низи». Менеджери вступають у контакти з робітниками у концертах, на пікніках, у туристичних поїздах, відвідують квартири робітників перед Новим роком, консультують пе­ред вступом до шлюбу.

Розроблено й ефективно діють в Японії технології «участь у виробництві», «ділових стосунків» та багато інших.

Цікавим є й досвід інших країн, де розроблено й ефектив­но використовуються вітчизняні соціальні технології у всіх сферах життєдіяльності людей. Ось, наприклад, що являє со­бою одна з технологій комунікації, яка була запроваджена в США однією з перших і яка допомагає ефективніше прово­дити різні політичні кампанії. Вона називається Шенон—Вівер і її елементи мають таку характеристику.

Джерело. Джерелом інформації (посланням) може бути індивід або організація, яку такою сприймає одержувач. Піс­ля того, як інформація отримана, завдання джерела — поін­формувати або упевнити отримувача використати або поси­лити вже існуючі стосунки. Отримувачі (в даному разі вибор­ці) розвивають своє ставлення, взаємодіючи з усім соціоеко-номічним оточенням. Ефективні джерела — необов’язково кандидати або представники партій. Часто це люди або інс­титути, які мають авторитет аудиторії.

Інформація. Для успішної передачі інформації викори­стовують такі символи: а) аудіо (слова й звуки); б) візуальні (ілюстрації), які стимулюють значення, що зберігаються у мозку отримувача.

Канали комунікації. Під час політичних кампаній в Аме­риці використовується чотири основні канали: а) радіо, теле­бачення і друковані види комунікації, які поділяються на дві субкатегорії — платні та безкоштовні джерела; б) пошта як важливе джерело зв’язку, оскільки об’єднує слова й візуальні знаки, має здатність безпосередньо адресувати інформацію ретельно відібраній аудиторії, може передавати окремі дета­лі й корисна як атакуючий засіб, оскільки невидима; крім то­го, це відносно недорогий засіб; в) телефон — це єдиний ка­нал, через який ефективно і швидко налагоджується зв’язок з великою кількістю виборців. Це виключно особистий зв’язок, і відповідь виборця отримують зараз же, але водночас зв’язок може бути нав’язливим, тому ним треба користуватися обе­режно; г) візити — це дуже багатоплановий спосіб людських контактів. Він найкращий з усіх каналів зв’язку, але потребує багато часу; д) листівки, які роздаються повсюди — біля вхо­ду в метро, біля дому, в магазинах, аптеках тощо; е) вивішу­вання плакатів тощо. Кількість способів налагодження кон­тактів безконечна: масові ралі, невеликі приватні збори т. ін.; є) телефакс.

Перешкоди. Вони можуть знищити ефективність пере­дачі інформації. Їх причини такі: а) добір послань-символів, значення яких невідоме отримувачеві; б) перешкоди каналу спілкування, коли не підходить обраний канал, не відповідає специфіці інформації; в) конкуренція з боку зовнішніх джерел.

Зворотний зв’язок. Його мета - проконтролювати про­цес комунікації. Він здійснюється безпосередньо під час спіл­кування або опосередковано (залежно від обраного каналу передачі інформації).

Частотність (повторюваність). Навіть переконливі й особисті способи спілкування потребують серії контактів з тим, щоб переконати, умовити, зачитати й підтвердити на­міри виборця голосувати.

Зміщення. Зміщення каналів комунікації важливо для подолання перешкод, що виникають при застосуванні, по-перше, багатьох каналів, по-друге, в оточенні конкурентів.

Практичне застосування каналів.

Для кожної політичної кампанії потреби в засобах комуні­кації різні. Дамо опис багатоканальної кампанії з використан­ням телефону як домінуючого засобу інформації.

Контакт ? 1. Такий телефонний дзвінок - кожному ви­борцю, його знайомлять з біографією й цілями кандидата. Наприкінці бесіди виборця повідомляють, що він скоро от­римає поштою інформацію, виборець обіцяє її прочитати.

Контакт ? 2. Виборець отримує поштову інформацію, наступний дзвоник дає змогу посланцям обговорити деякі положення поштових відправлень.

Контакт ? 3. За допомогою телефону визначається став­лення виборця до кандидата і ті проблеми, які цікавлять ви­борця. Мета такого контакту виявити дійсну думку виборця про кандидата, знайти нові доводи для переконання виборця, щоб той підтримав кандидата.

Контакт ? 4. До виборців звертаються з проханням обов’язково прийти на вибори, нерішучих просять звернути увагу на те, про що говоритиметься в ході кампанії.

Контакт ? 5. Його мета - завершити роботу з так звани­ми благополучними виборцями (з думкою на користь канди­дата). Під час розмови з нерішучими підкреслюються сильні сторони позиції кандидата

Контакт ? 6. Це завершальне переконливе спілкування. Виборцям, думка яких ще не сформувалася, дається додатко­ва інформація.

Контакт ? 7. За кілька днів до виборів усі надійні вибор­ці отримують поштову листівку, в якій їм наполегливо нагадують про необхідність взяти участь у голосуванні, адресу й час роботи виборчої дільниці.

Контакт ? 8. Насправді це два телефонні дзвінка. За тиждень до виборів телефонують усім виборцям, їм напо­легливо нагадують про необхідність явки на виборчу діль­ницю. Другий дзвінок лунає напередодні виборів або без­посередньо в день виборів. Пізніше відповіді аналізують, щоб визначити специфічне ставлення кожного виборця до даного кандидата.

Візити. Є величезний потенціал у доставці інформації. Кількість контактів істотно змінюється, але всі вони повинні включати безпосередні контакти з виборцями віч-на-віч. Системи спілкування віч-на-віч різні за своїми цілями — від ситуації з застосуванням техніки переконання до розповсю­дження листівок. Далі в технології Шенон—Вівер докладно описується техніка спілкування на міській площі, в торгово­му центрі тощо з порадами, як краще вибрати маршрут до місця зустрічі, як подолати перепони у спілкуванні в специ­фічних умовах.

Як наймати агітаторів-добровольців. Під час кампанії ядро групи становлять друзі й прибічники кандидата. Головну роль грає молодь. Якщо у кандидата є діти-підлітки, то їх тре­ба притягнути для надання допомоги. Запрошуються спор­тивні й інші знаменитості.

Обладнання й матеріал для роздачі. Придбайте вантажівку й декоруйте її. Майте переносний озвучувальний пристрій, діс­таньте дозвіл на його використання. Організуйте рок-групу, ансамбль, музику тощо. Необхідна достатня кількість таких предметів: шарфи, кепки, кошики або коробки, література, куски тканини, повітряні кульки, перепустки. Важливо орга­нізувати другий сніданок для добровольців, можна просто бутерброди і напої. В день виборів визначити місце зустрічі, зробити переклик добровольців; згідно з картою закріпити їх за районами.

Окрему частину технології становлять докладні інструкції для агітаторів (вони мають назву «від дверей до дверей»), у то­му числі, як давати відповіді на запитання, з чого починати і чим закінчувати бесіду, як проводити конкретні різноманітні агітаційні заходи.

Що стосується вітчизняних соціальних технологій, то з ба­гатьох існуючих розглянемо технологію так званого альтерна­тивного (позасудового) вирішення конфліктів. Вона містить кілька відносно самостійних таких методик, (технологій) як негоціація, медіація, фасилітація, арбітрація, човникова дип­ломатія, міні-суди, техніка мед-арб, відновне правосуддя.

Що являє собою, наприклад, технологія медіації. Медіація (англ. Mediation) — це посередництво; втручання з метою примирення. Проводити посередництво — це перебувати між сторонами, сприяти процесові переговорів і виробленню у них взаємосприйнятливих рішень, використовуючи проце­дуру (технологію) медіації. Кінцевою метою медіації є мирне вирішення спору й укладання згоди, порозуміння між кон­фліктуючими сторонами. Відносини всіх сторін при цьому будуються законними методами; вони можуть виникати й відбуватися автономно від інших процесів, у тому числі й су­дових, оскільки є різновидом соціально-правових норм і пер­вісно мають правосуб’єктний і диспозитивний характер. Во­ни можуть бути перервані на будь-якому етапі переговорів за побажанням однієї зі сторін і продовжені у разі взаємної зго­ди сторін.

Медіація будується стадійно, покроково, як і будь-яка тех­нологія. Всі кроки об’єднані і у сукупності становлять ком­плекс відносин посередництва.

1. Ініціювання медіації (клопотання зацікавленими сторо­нами або пропозиції медіатора); домовленість сторін щодо проведення медіації.

2. Прийняття справи до провадження:

прийом заяви про посередництво від сторін особою, яка координує процес медіації;

роз’яснення сторонам Правил проведення процесу, їх прав та обов’язків;

укладання угоди про проведення медіації між посеред­ником і сторонами.

3. Підготовка справи до медіації:

збирання інформації, необхідної для справи;

вияв учасників обох сторін і третіх осіб, що мають са­мостійні вимоги у конфлікті;

визначення умов і вимог опонентів;

завчасний (попередній) аналіз перспектив розв’язання спору;

призначення часу й дати проведення примирення;

вибір місця проведення посередництва.

4. Проведення процесу медіації:

вступне слово посередника;

виступи по черзі сторін і їх представників, у яких вони проголошують своє бачення проблеми;

робота сторін за допомогою посередництва з градаці­єю проблем за ступенем їх значущості, опитування сторін по­середником щодо можливостей і варіантів розв’язання;

висунення сторонами своїх варіантів можливого розв’язання спору, оцінка їх посередником;

процес вирішення проблеми;

опрацювання варіантів спірних питань;

визначення найкращих і найгірших альтернатив угоди, що обговорюється;

можлива експертна оцінка варіантів;

обговорення можливих варіантів угоди і всіх її складо­вих до повного порозуміння.

5. Досягнення згоди між сторонами спору або його части­ни і оформлення договору:

оформлення угоди;

закриття процесу посередництва.

Метою цієї стадії є врегулювання конфлікту повністю або частково, взаємовигідне вирішення загальних проблем, до­сягнення взаємосприйнятливої угоди на основі компромісу.

Таким чином, завершуючи тему, можна сказати, що соці­ологія не обмежується лише вивченням соціальних відносин, процесів, явищ. Соціальні процеси є послідовними ступеня­ми змін соціального об’єкта, що зумовлюються як внутріш­ньою логікою його саморозвитку, так і примусом суб’єкта, який управляє. І соціально-технологічний підхід до соціаль­ної життєдіяльності і соціального пізнання забезпечує рух від методу «проб і помилок» до моделювання соціальних проце­сів і ситуацій, прийняття управлінських рішень на цій основі.

 

< Попередня   Наступна >