207

---

§ 3. Соціологічні методи дослідження: спостереження, експеримент, аналіз документів, опитування

Під спостереженням розуміється цілеспрямоване сприйнят­тя явищ об’єктивної дійсності, у ході якого ми дістаємо знання про зовнішні сторони, властивості та стосунки об’єктів, що вив­чаємо. Спостереження у соціологічному дослідженні є методом збирання первинної інформації про об’єкт, який вивчається, шля­хом прямої реєстрації подій, що стосуються цього об’єкта і від­повідають цілям дослідження.

На відміну від звичайного спостереження, в соціології у науковому спостереженні наперед планується його органі­зація, розробляється методика реєстрації, обробки та інтер­претації даних, що дає змогу забезпечити відносну надійність інформації.

Спостереження у соціологічних дослідженнях мають низ­ку особливостей. Перша з них стосується зв’язку спостерігача з об’єктом. Соціолог спостерігає соціальні процеси та ситуа­ції, суспільство, до яких він сам належить, з якими пов’яза­ний та від яких безпосередньо залежить. Цей нерозривний зв’язок спостерігача з об’єктом спостереження позначається на сприйнятті дослідником соціальної дійсності, на розумін­ні соціальних процесів, ситуацій, дій окремих індивідів, а та­кож на інтерпретації явищ, які спостерігаються. Сприйняття спостерігачем соціальної дійсності завжди позначається на його світогляді. Об’єктивність соціального дослідження поля­гає в тому, щоб критерії наукового дослідження були чітко визначені, не підмінялись емоціями, моральними та іншими ціннісними критеріями.

Друга особливість полягає у тому, що спостерігач не може зовсім позбутися емоційності сприйняття соціальних явищ. При цьому вона тим вище, чим тісніше дослідник пов’язаний з об’єктом спостереження. Це завжди слід враховувати як один з можливих чинників викривлення інформації.

ign: justify;">Третя особливість стосується складності повторного спос­тереження, тому що соціальні процеси повсякчас змінюють­ся і рідко бувають ідентичними. У зв’язку з цим спостережен­ня має бути дуже ретельним.

Головним об’єктом спостереження у соціології є поведін­ка окремих людей та соціальних груп, а також умови їх діяльності.

Метод спостереження цінний саме тим, що дає змогу без­посередньо фіксувати реальні поведінські акти. Але спостере­ження фіксує факти поверхового рівня та вельми вузького ко­ла. Це й зумовлює те, що спостереження рідко використову­ється як основне джерело соціологічної інформації.

За ступенем формалізації спостереження поділяють на неструктуралізовані та структуралізовані. У неструктуралізова-ному спостереженні (такому, що не не контролюється) дослідник не визначає наперед, які саме елементи процесу, що вивчається, він буде спостерігати. У цьому разі немає суворого плану, визначено лише безпосередній об’єкт спостереження.

Структуралізоване спостереження (контрольоване) — це та­ке, при якому соціолог наперед визначає, які з елементів про­цесу, що вивчається, мають найбільше значення для його дослідження, та складає спеціальний план запису спостере­ження до початку збирання інформації.

Залежно від ступеня участі спостерігача у ситуації, що досліджується, розрізняють включне (з участю) та невключне (без участі) спостереження.

При невключному спостереженні дослідник перебуває поза об’єктом, що вивчається, лише фіксуючи те, що відбувається.

Включним є такий різновид спостереження, за якого до­слідник безпосередньо є учасником процесу, що вивчається, перебуває у контакті з людьми, яких він спостерігає, та бере участь у їх діяльності.

За місцем впровадження та умовами організації спостере­ження поділяються на польові та лабораторні.

За регулярністю проведення можна розрізняти спостере­ження систематичні та випадкові.

Експеримент у соціологічних дослідженнях — це засіб от­римання інформації про кількісну та якісну зміну показників діяльності та поведінки соціального об’єкта внаслідок впливу на нього деяких чинників, що управляються та контролюють­ся (змінних).

Змінна, що управляється та контролюється дослідником, називається незалежною. Вона визначається як експеримен­тальний чинник (експериментальна змінна). Чинник, зміна якого визначається незалежною змінною, називається залеж­ною змінною.

Незалежна змінна повинна відбиратися так, щоб її легко було спостерігати та вимірювати.

Соціальний експеримент має дві функції: досягнення ефекту в практичній діяльності, тобто отримання певного ефекту управління соціальною системою, та перевірка науко­вої гіпотези.

За способом створення експериментальної ситуації роз­різняють експерименти реальні, тобто практичне освоєння дійсності у межах деякої матеріальної моделі, та уявні, тобто ті, які здійснюються у свідомості людини.

За часовим напрямом процесу експериментування бува­ють проективні, ретроспективні та експерименти, які оціню­ють стан процесу в даний момент часу.

За характером логічної структури доказу гіпотез розрізня­ють паралельні та послідовні експерименти. В паралельному експерименті висновки щодо ефективності новоутворення, що перевіряється, робляться за допомогою порівняння стану досліджуваного процесу в експериментальній та контрольній групах. В умовах послідовного експерименту аналізується ди­наміка стану об’єкта дослідження «до» та «після» введення в дію експериментального чинника.

За характером умов експерименти поділяються на польові (коли об’єкти перебувають у природних умовах) та лабора­торні (коли експеримент здійснюється у штучно створеному середовищі).

За наявністю або відсутністю впливу дослідника на ство­рення експериментальної ситуації розрізняють контрольова­ні та природні експерименти. В контрольованому експеримен­татор сам уводить в дію експериментальний чинник як гіпо­тетичну причину змін, що припускаються у майбутньому. В природному експерименті дослідник тільки спостерігає та чекає, доки в досліджуваному об’єкті настане чітко виражена зміна, що його цікавить, яка відіграла роль незалежної зміни.

За ступенем розробленості соціальної проблеми виділяють експерименти, що уточнюють, та експерименти, які вирішують.

За ступенем практичного напряму експерименту виок­ремлюють дослідні та інноваційні експерименти.

Аналіз документів відіграє істотну роль у соціальному пізнанні, що зумовлено їх місцем у суспільному житті.

Документом (від лат. documentum — приклад, взірець, до­каз) в соціології вважається спеціально створений людиною предмет, який призначений для передавання чи зберігання інформації.

Документи можна класифікувати за низкою підстав.

1. Залежно від засобу фіксації інформації:

1) письмові документи (рукописні, друковані), в яких ін­формація викладена у формі буквеного тексту.

Джерелами цього типу документів для дослідника є нор­мативний матеріал, державні архіви, архіви підприємств і ор­ганізацій, преса, наукові публікації, особисті документи, по­середня документація (довідники, навчально-педагогічна та художня література);

іконографічні документи (картини, кіно-, відео-, фото­документи, малюнки та ін.);

статистичні документи.

Вони містять дані та судження у кількісній (чисельній) формі, систематизовані та зведені до таблиць, графіків, схем тощо. Статистичні спостереження проводяться постійно і де­тально фіксують громадське життя з багатьох сторін протя­гом тривалого часу;

4) фонетичні документи (магнітофонні записи, грамза­писи).

2. За статусом:

1) офіційні документи, які переважно відображають су­спільні зв’язки і передають колективні точки зору.

Офіційними документами називаються всі документи, що мають службовий характер, тобто в тій чи іншій формі були складені, затребувані та затверджені державними або гро­мадськими органами, установами тощо;

2) неофіційні документи.

До них належать ділові записи, пропозиції та проекти рішень, листи, автобіографії, заяви, виступи, особисті но­татки тощо.

3. Залежно від джерела інформації:

первинні;

вторинні.

У першому випадку йдеться про описування конкретних ситуацій, про висвітлення діяльності окремих осіб, органів.

Вторинна інформація має узагальнений, аналітичний ха­рактер, у ній, як правило, відображені глибші соціальні зв’язки.

4. За своїми функціональними особливостями:

інформаційні;

регулятивні;

комунікативні.

культурно-виховні.

Звичайно при цьому скоріше підкреслюється основна, провідна спрямованість документа, однак частіше він вико­нує водночас кілька функцій.

5. За цільовим призначенням:

1) документи, які створені незалежно від дослідника. До них належать усі документи, існування яких ні прямо, ні опо­середковано не обумовлено технікою проведення соціологіч­ного дослідження:

офіційні документи, які пов’язані з темою дослідження;

статистичні відомості;

матеріали преси;

особисте листування тощо;

2) документи цільові, тобто ті, які підготовлені згідно з програмою, завданнями соціологічного дослідження. Ця гру­па документів включає:

відповіді на відкриті запитання анкети та тексти ін­терв’ю;

записи спостережень, які відображають поведінку рес­пондентів;

довідки офіційних і громадських організацій, які вико­нані за ініціативою, на замовлення дослідників;

статистичну інформацію, яку отримано, узагальнено і орієнтовано на певне соціологічне дослідження.

Існує кілька методів аналізу документів. Зовнішній аналіз — аналіз контексту всіх обставин, які супроводжували появу документа. Мета цього аналізу — встановити вид документа, його форму, місце та час його появи, автора, ініціатора, мету його створення, його надійність та вірогідність.

Внутрішній аналіз — це дослідження змісту документа. При цьому перш за все визначається повнота інформації, а також її вірогідність.

Вивчення документа — це аналіз його змісту в контексті те­оретичних завдань дослідження.

Значно підвищують об’єктивність у розумінні документів спеціалізовані наукові методи аналізу, зокрема метод юри­дичного тлумачення закону, який являє собою сукупність певних правил; спеціалізовані логіко-семантичні методи ана­лізу юридичної мови та ін.

Класичні, традиційні методи аналізу — це сукупність опе­рацій, яка дає можливість інтерпретувати текст залежно від поставлених дослідником цілей.

Традиційні методи мають одну велику ваду, яка може звес­ти нанівець усю працю дослідника в очах людей з іншими поглядами й підходами до проблеми, що розглядається. Це суб’єктивізм класичних методів аналізу. Дійсно, тут інтерпре­тація документа (документів) повністю залежить від тих наста­нов, з якими дослідник підходить до опрацювання матеріалу.

До цього часу йшлося про традиційний (класичний) ана­ліз документів, під яким розуміють усе різноманіття розумо­вих операцій, які спрямовані на інтерпретацію документа.

Але прагнення позбавитися можливої суб’єктивності тра­диційного аналізу, а також потреба у вимірюванні соціаль­них ознак зумовили виникнення іншого типу аналізу — фор­малізованого (кількісного), або контент-аналізу.

Його сутність полягає у з’ясуванні змістових одиниць, які можна однозначно фіксувати та перекладати у кількісні по­казники за допомогою одиниць обчислювання.

Змістові одиниці визначаються згідно з концепцією до­слідження. Вони повинні відображати провідну ідею тексту. Індикаторами одиниць можуть бути окремі поняття, теми, події, імена людей. Кількісна оцінка здійснюється за допомо­гою одиниць обчислювання. Як одиниці обчислювання вико­ристовують частоту з’явлення ознак у тексті, обсяг тексту, який містить одиницю.

Контент-аналіз — це якісно-кількісний метод вивчення до­кументів, який характеризується об’єктивністю висновків і су­ворістю процедури та полягає у квантифікаційній обробці тексту з подальшою інтерпретацією результатів. Предметом контент-аналізу можуть бути як проблеми соціальної дійснос­ті, які висловлюють, чи, навпаки, приховують у документах, так і внутрішні закономірності самого об’єкта дослідження.

Контент-аналіз використовують, коли потрібна макси­мальна точність і є великий обсяг несистематизованого мате­ріалу.

Обмеженість формалізованого аналізу полягає в тому, що не всю різноманітність змісту документа можна виміряти за допомогою кількісних показників.

Традиційний та формалізований аналіз доповнюють і компенсують недоліки один одного.

Опитування — найпоширеніший, універсальний метод збирання інформації у соціологічних дослідженнях.

Цей метод одержання первинної соціологічної інформації грунтується на усному або письмовому зверненні до сукуп­ності людей з питаннями, зміст яких є проблемою дослі­дження на емпіричному рівні.

За місцем проведення розрізняють опитування за місцем мешкання та місцем роботи.

За характером взаємодії можна виділити два основні різ­новиди опитування: анкетування та інтерв’ювання, кожен з яких трапляється у багатьох різновидах.

За засобами спілкування між дослідником та респондентом анкетування поділяється на пресове (анкети друкуються на сто­рінках газет чи журналів з проханням переслати у редакцію відповіді); поштове (анкети розсилаються поштою); роздаткове (опитники роздаються групі осіб, згуртованих в одному місці).

Пресова та поштова анкети звичайно дають низький відсо­ток повернення, що потребує додаткових зусиль для забезпе­чення репрезентативності.

Інтерв’ю, тобто бесіда, що проводиться за певним планом, може бути особистим і телефонним.

Розрізняють клінічні (глибокі, довгочасні) інтерв’ю та фоку­совані (короткочасні).

Анкетування проводять за допомогою анкети. Анкета — це впорядкований за змістом та формою набір питань та ви­словлювань, втілений у вигляді опитного листа, який само­стійно заповнюється тим, хто опитується, за зазначеними в опитнику правилами.

Анкета починається зі звернення, у якому викладають ме­ту опитування, пояснюють зміст, а якщо треба — правила за­повнення анкети. Далі використовують контактні питання, відповіді на які є досить легкими. Ці питання мають бути близькими до теми опитування та поступово вводити рес­пондента у проблематику, що досліджується.

Потім подаються змістовні запитання, які чергуються з фільтрами, контрольними та функціонально-психологічни­ми запитаннями.

Завершує анкету так звана паспортичка, тобто відомості про стать, вік, освіту, сімейний стан, стаж роботи опитувано­го (респондента).

Об’єктом інформації можуть бути різні сторони життя лю­дей, їх суб’єктивний стан, спостереження за подіями, які від­буваються. Як ставити запитання, які належать до різних відо­мостей, щоб підвищити вірогідність, надійність відповідей?

В першу чергу треба звернути увагу на лексику опитуван­ня. Для кожного типу аудиторії експертним шляхом можна встановити оптимальну довжину речень (припустимо, понад 20 слів — важке запитання, менше 5 — занадто спрощене), рі­вень складності граматичної структури (складносурядні ре­чення та фрази, які містять надмірну кількість загальних тер­мінів, і т. ін.), та ступінь зрозумілості основних термінів.

Якісний рівень сенсу запитання — другий важливіший критерій. Не можна формулювати запитання з подвійним за­переченням, а при опитуваннях експертів небезпечно вико­ристовувати щоденну лексику. Термінологія має підкреслю­вати особливе ставлення дослідника до опитуваного фахівця та зважати на тип його мислення.

Помилково змішувати програмні запитання, тобто ті, що націлені на одержання запрограмованої інформації, та анкет­ні запитання, які адресовані респондентові.

Третій критерій — оцінка труднощів формулювання запи­тання: рівня компетентності, пригадування подій, уявлення гіпотетичної ситуації, обчислення (наприклад, середнього до­ходу), порівняння значної кількості окремих подій, спостере­жень і т. ін. Повнота та глибина інформації істотно залежать від загального рівня розвитку та кругозору респондентів.

 

< Попередня   Наступна >