Підручники Соціологія СОЦІОЛОГІЯ ПРАВА 9. 2. Суспільна небезпека злочинів та соціальна обумовленість кримінально-правових заборон.9. 2. Суспільна небезпека злочинів та соціальна обумовленість кримінально-правових заборон.
| Соціологія - СОЦІОЛОГІЯ ПРАВА |
9. 2. Суспільна небезпека злочинів та соціальна обумовленість кримінально-правових заборон.
Формулюючи склади злочинiв, кримiнальне право вiдтворює у специфiчнiй формi певнi моделi поведiнки, якi безпосередньо вiдображують соцiальний змiст злочинностi. Соцiальнi елементи злочинного поведiнкового акта - як в планi того, що конкретно скоєне, так i в планi того, чому саме скоєне.
Соцiальне й само поєднання цих елементiв, яке й утворює вид злочину як особливу поведiнкову структуру.
Суспiльна небезпека вчинку має протирiчний характер. Оскiльки небезпечнi для суспiльства шкода або загроза шкоди тiльки певним (а не будь-яким) об'єктам, остiльки суспiльна небезпека вчинку знаходиться зовнi його самого. Оскiльки ж шкода або загроза шкоди певним об'єктам створюється тiльки певним (а не будь-яким) вчинком, остiльки суспiльна небезпека вчинку знаходиться у ньому самому. У зв'язку з таким станом речей у вчинку можна видiлити його фактичний склад та його соцiальну сторону. Фактичний склад - це дiя або вiдсутнiсть дiї; соцiальна сторона - це посягнення на iснуючий правопорядок. Завдання вдару при нападi та завдання такого ж вдару при вiдбиттi нападу може потягти i в тому i в iншому випадку спричинення тяжкого тiлесного ушкодження, але внаслiдок рiзницi соцiальної характеристики ми маємо при одному й тому ж фактичному складi у першому випадку - злочин, тобто суспiльно небезпечну дiю, а в другому випадку – необхiдну оборону, тобто суспiльно корисну дiю.
Суспiльна властивiсть злочинного вчинку - його загроза iснуючому правопорядку - об'єктивно iснує та може бути познаною шляхом з'ясування шкiдливого, негативного значення для розвитку та змiцнення суспiльних вiдносин i охорони прав та iнтересiв громадян.
В суспiльних явищах завжди необхiдно
У будь-якому суспiльствi iснують власнi визнанi межи iндивiдуальних можливостей. Цi межи обов'язково структурованi, тобто кожна мета має свої засоби досягнення, а кожен засiб має свої мети, для досягнення яких вiн може бути використаним. Злочин являє собою порушення цiєї структури, тому що у злочиннiй поведiнцi мета та засоби, мотиви та дiї знаходяться з точки зору суспiльства у ненормальному спiввiдношеннi. Пiд впливом рiзноманiтних обставин окремi iндивiди сприймають особистi межi можливостей не так, як суспiльство, тобто суб'єктивно розширюють чи звужують границi мотивiв та дiй, мети та засобiв її досягнення, та вiдповiдно змiнюють спiввiдношення мiж ними, вiдхилюючись вiд визнаного стандарту.
Якщо особистiсть не розглядає владу як вiдповiдальнiсть, то таким чином влада набуває в її глазах властивостi iнструмента, яким вона може розпоряджуватися по своєму бажанню, що протирiчить соцiальному призначенню влади i є передумовою посадового злочину. Розширення поняття влади або iнша змiна у сприйманнi елементiв соцiальної реальностi створює основу для змiни структури iндивiдуальних меж можливостей та виходу за встановленi суспiльством їх границi.
Вид злочину являє собою особливу поведiнкову структуру. Особливiсть цiєї структури мiститься в соцiальному дiссонансi мотивiв та дiй, дiй та мотивiв. Соцiальний дiссонанс дiй та мотивiв здатен спричиняти шкоду соцiальним цiнностям шляхом психiчного або фiзичного впливу на людей, фiзичного впливу на речi або розриву суспiльного зв'язку через змiну суб'єктом свого соцiального статуса, невиконанням покладеного на нього обов'язку, виданням неправомiрного акта.
Шкода може полягати у тому, що можливiсть здiйснення суспiльних вiдносин в їх конкретному одиничному буттi ускладнюється. Такими є, наприклад, посадова халатнiсть або наклеп. Шкода може полягати в тимчасовiй або частковiй лiквiдацiї суспiльних вiдносин в їх конкретному одиничному буттi. Такими є, наприклад, протиправне вилучення чужого майна або ухилення вiд сплати податкiв. Шкода, нарештi, може полягати у повному руйнуваннi суспiльних вiдносин одиничному конкретному буттi, так, наприклад, корупцiя.
Мiж соцiально дiссонованою поведiнкою, що являє собою суспiльну небезпеку, та кримiнальною забороною, що оголошує таку поведiнку злочином, стоять державнi мiркування, якi вiдбивають плюси та мiнуси кримiналiзацiї. За наявностi суспiльної небезпеки, що породжує потребу у кримiнально-правовому впливi, встановлення, змiна або скасування кримiнально-правової заборони пов'язанi з його допустимостю у полiтичному, моральному та юридичному планi, а також з правовими, органiзацiйними, економiчними можливостями його реалiзацiї та соцiальними наслiдками.
У суспільстві складаються два типи соціальних норм:
норми-цілі, які закріплюють та стимулюють зразки поведінки, що сприяють відтворенню суспільних відносин;
норми-межі, що намагаються за допомогою різних санкцій виключити із суспільного життя поведінські акти, які перешкоджають нормальному функціонуванню соціального організму.
З усіх юридичних норм-меж важливішими є норми кримінального права, що містять перелік найбільш небезпечних для суспільства діянь-злочинів.
Норма як нормативне правило поведінки є реакцією суспільства на порушення заборон, що склалися. В цьому смислі поняття крадіжки передує поняттю власності, поняття замаху на особистість поняттю недоторканості особистості або в загальній формі – поняття «злочин» поняттю «норма».
Якщо мати предметом вивчення тільки саме право поза його опосередкування економічними, соціальними чинниками, то неможливо зрозуміти, чому злочин, посягаючи на одиничну річ, на цю людину посягає з точки зору кримінального закону на суспільство, на державу, або , як іноді стверджують, на сам закон. Залишається також незрозумілим, чому покаранне є функцією всього суспільства, а помста – це безпосередня реакція потерпілого на скоєну йому шкоду – розцінюється як самоправство і в цій якості сама перетворилася у злочин.
Суспільство – це соціальний організм, історично визначений засіб зв’язку людей у колективну цілісність. Взаємодія індивідів має суспільний характер. Реалізуючи свої особисті інтереси, індивід водночас створює передумови реалізації інтересів інших індивідів, тобто суспільство. І оскільки обов’язковими умовами існування виробництва та обліку є люди, середовище їх життя, їх формальна рівність, недоторканість власновсті, недоторканість політичних основ суспільства, держави, остільки замахи на все це привертають увагу законодавця перш за все.
Соціологія кримінального права поділяє їх на три великих класи: злочини, які посягають на загальні передумови життєдіяльності людини /охорона життя, здоров’я, недоторканість особистості, її свободи, середовища життя і т.ін./; злочини, які посягають на економічну основу колективного буття людей, і перш за все злочини проти власності; злочини, які посягають на політичну основу суспільства, принципи державного управління і правопорядок.
Це дозволяє зрозуміти соціальну обумовленість основ кримінальної відповідальності, що закріплені в законі як необхідні передумови об’яви особи злочинцем та призначення йому покарання.
Той, хто діє, повинен погоджувати результати своїх дій з потребами соціального цілого. Тільки вчинок, що відповідає цій вимозі є правомірним.
Але у такому разі, по-перше, індивід повинен мати можливість передбачати наслідки своєї діяльності. Він стає суб’єктом права та відповідальності тільки за умови, що він спроможній змінити наявну дійсність відповідно своїм знанням та волі. Ця юридична умова правосуб’єктності відбивається у категорії «заподіяння».
По-друге, індивід повинен усвідомлювати, що його вчинки мають суспільне значення. Той, хто невзмозі передбачити соціальну значущисть своїх дій, не може заключити законну угоду або виявитися суб’єктом кримінальної відповідальності. Зі свого боку суспільство повинно забезпечити індивіду передумови для того, щоб він діяв правомірно без крайньої надзвичайної шкоди для себе. Право виражає ці умови в категоріях “осудність”, “необхідна оборона”, “непереборна сила”, “крайня необхідність”.
По-третє, деякими типичними рисами еквівалентного відношення володіє й сам кримінальний процес, тобто офіційний юридичний порядок визначення підсудного винним та призначення йому упровадженого законом покарання.
По-четверте, сама відповідальність, що реалізується у кримінальному процесі передбачає, що покарання розглядається суспільством та законодавцем як кара, засіб відплати за скоєне. Відплата ж пов’язана з ідеєю пропорційності відплати важності скоєного злочину, тобто, знов таки, з принципу еквівалентності відносин між людьми.
Таким чином, можна констатувати, що:
трансформація соціального в правове здійснюється шляхом абстракції – визначення в суспільному відношенні найбільш суттєвого для нормального функціонування конкретного суспільства і закріплення у нормі права;
це абстрагування є не тільки розумовим процесом, що має третичну умову. Це – реальна діяльність суспільства, його законодавчих органів по відбору того, що забезпечує умови життєдіяльності соціального організму;
об’єктивним критерієм для визначення того, що повинно бути закріплено у праві, й того, від чого закон повинен відвернутися є умови існування та відтворення економічних відносин, що створює безпосередню основу права;
загальні умови існування функціонування та розвитку супільного відношення, що є безпосередньою основою юридичного, відбиваючись у праві, трансформується у форму юридичних принципів. Останнє конкретизується, та кінець кінцем утілюються у забороняючі правові норми /дозволяючі та приписуючі тощо/, які доводяться до відома населення у виді закону;
у праві набуває відбиття не тільки економічний, але й політичний, ідеологічний, культурний та моральний стан суспільства. Суттєву роль відіграє також вже існуюча правова система.
< Попередня Наступна >