Підручники Соціологія СОЦІОЛОГІЯ ПРАВА 10.3. Характеристика окремих видів юридичного конфлікту.10.3. Характеристика окремих видів юридичного конфлікту.
| Соціологія - СОЦІОЛОГІЯ ПРАВА |
10.3. Характеристика окремих видів юридичного конфлікту.
Специфіка юридичних конфліктів полягає в особливих критеріях, на засаді яких їх доцільно типологізувати. До цих критеріальних засад слід віднести:
галузь права, у межах якої виник конфлікт;
конфлікти нормотворчості та правозастосування;
природу й структуру норми, що полягає у мотивації конфлікту;
різновид правозастосовчої установи (інститут, орган), з якою пов’язана конфліктна ситуація.
Під кутом зору розподілу по галузях права, конфлікти рівнозначно можливі в кожній з них, найбільш природньо юридичні конфлікти (як “чисті” так і змішані) виникають у зв’язку з питаннями цивільного, трудового, фінансового, екологічного, господарського, сімейного, житлового права; досить гучним і складним є державно-правові або політико-правові конфлікти, що підпадають під дію норм державного, конституційного чи адміністративного права; особливо небезпечними лишаються конфлікти, що мають відношення до чинності кримінального, кримінально-процесуального й виправничо-трудового законодавства; зрештою, особливу групу складають міжнародні та міжнаціональні конфлікти, які мають врегульовуватися нормами міжнародного, міжнародного приватного, міжнародного гуманітарного права, угодами й договорами держав і внутрішнім конституційним законодавством.
Відмітимо, що галузь матеріального права, до якої віднесено конфлікт, не визначає обов’язково якими саме процесуальними засобами він може бути розв’язаний: так, цивільні справи, що побудовані на підставі відповідного юридичного конфлікту, можуть розглядатися судом чи арбітражем, але припустима і адміністративна процедура (наприклад, скасування шлюбу в органах ЗАГСу).
Якщо типологізувати конфлікти в залежності від природи відповідної норми права (уповноважуючої, з
В процесі нормотворчості та правозастосування виникає актуальна проблема “конфлікти і закон”. Конфлікти здатні супроводжувати всі етапи життєвого циклу законів: від утворення до скасування. Згруповуючи їх, можливо виділити юридичні конфлікти, що виникають – у процесі створення законів; в ході їх реалізації чи застосування; під час вдосконалення, внесення змін чи поправок; врешті скасування тих чи інших нормативних актів.
Важливо підкреслити ієрархічний зв’язок, що має місце між означеними конфліктами. Так, конфлікт на стадії утворення закону, за яким в багатьох випадках стоять протиріччя інтересів окремих соціально-економічних прошарків, політичних угруповань, етно-культурних верств населення тощо, в разі не розв’язання його правочинним шляхом неминуче потягне за собою конфлікти на наступних етапах реалізації закону. В свою чергу, конфлікти на стадії виконання нормативного акту (наприклад, ігнорування судового рішення щодо скасування заборгованості по заробітній платні у зв’язку з фінансово-економічними труднощами) здатні знищити цінність та збочити гуманний зміст навіть найдосконалішого за параметрами закону.
В літературі “конфлікти законів” досить часто пояснюються крізь призму юридичного аспекту даної проблеми. В цьому випадку виокремлюють: конфлікти національного законодавства з нормами міжнародного права, протиріччя чинного законодавства з Конституцією, й розбіжності підзаконних актів із законами. Цей підхід, на наш погляд, має свої вади, які полягають в тому, що поняття конфлікту у цьому випадку підмінюється протиріччям, яке його спричинює (найчастіше це – юридична колізія). Так, за думкою Ю.А.Тихомірова, юридичні конфлікти – це протиріччя між чинними правовими нормами, актами й існуючими інститутами права, зазіханнями, діями по їх зміні, порушенню, відчуженню тощо. Мова йде про: а) праворозуміння і тлумачення; б) процедуру розгляду конфліктів, що передбачена законом; в) використання і оцінку доказів; г) наявність органів та установ, які уповноважені розв’язати конфлікти; д) визнання обов’язкової сили рішення щодо спору; є) компенсацію ушкодувань та відновлення минулого юридичного стану, бо формування нового стану1.
Погодитись цілком з такою трактовкою неможливо. Адже конфлікт – це не просто протиріччя між нормами, актами й інститутами, це – зіткнення між людьми, що є суб’єктами права і носіями певних юридичних поглядів, позицій, які діаметрально протилежні та потребують конфліктної взаємодії з метою досягнення урівноваженості. Юридична ж колізія, як протиріччя, безумовно полягає у підгрунті конфлікту, але не може підмінити всієї його суті, структури і механізмів розвитку.
Досить плідною є класифікація юридичних конфліктів за системою державних правозастосовчих чи правоохоронних органів та установ. Вона дає необхідну уяву про компетенцію цих органів у разі виникнення конфліктних ситуацій і, як слід, корисна громадянам, щоб отримати чітку інформацію про те, куди слід звертатися щодо вирішення конфліктних проблем. Ця компетенція досить чітко визначена чинним законодавством України стосовно правоохоронних органів (суду, арбітражу, прокуратури, міліції тощо), але, якщо конфлікти виникають у зв’язку з діями інших державних установ – міністерств, відомств, управлінь, адміністрацій міст і областей, їх відділів тощо, ще нерідко провокується адміністративна плутанина, затягнення по інстанціях і таке інше. Лише порівняно недавно введений порядок оскарження незаконних дій посадових осіб та державних установ через суд надає можливості скоротити ці юридичні конфлікти, запобігаючи активно даним негативним явищам.
Конфліктологічний підхід дозволяє виключно цікаво інтерпретувати зміст професії юриста. По-перше, предметно-об’єктний зміст та спрямованість професійної діяльності юриста безпосередньо пов’язані з розв’язанням (або попередженням) кримінально-правових, цивільно-правових, державно-правових , міжнародно-правових та інших чисельних юридичних конфліктів, що складають “поле” юридичної науки і практики. По-друге, виконання юристом (будь-якої кваліфікації) своїх функціональних обов’язків, різноманітність професійних стосунків (адміністративних, трудових, колегіальних, психологічних), а також ступінь соціалізації та розгорнутості його особистості (з точки зору духовної цілісності, зрілості та інтелектуального рівню) обумовлюють природність виникнення багатьох різнопланових конфліктів. В них цей фахівець може виступати як організатор (у тому числі співпадаючи з конфліктуючою стороною), як рядовий учасник (якщо його втягнуто до системного конфлікту), або буде виконувати певну роль в реальному чи “імітованому” конфлікті (наприклад, як у “відрежисованому” законом процесуальному конфлікті).
Отже, конфлікт у професійній діяльності юриста є формою прояву і розв’язання міжособистістних, внутрішньоособистісних та соціально-професійних протиріч, які виникають в процесі виконання ним фахових функцій, а також під час колегіально-адміністративної комунікації. Виходячи з рушійних сил, що обумовлюють динаміку подій у цих юридичних конфліктах, можна говорити про специфіку трудової діяльності фахівця-юриста, в якій відбивається принципове неспівпадання цілей і засобів їх досягнення з боку, наприклад, правозастосовника і правопорушника, або про протиборство моральних, духовних, когнітивних чи інших психологічних цінностей та орієнтацій різних фахівців - юристів (в міжособистісному, етично-правовому чи інтелектуальному конфлікті).
Різноманіття конфліктних ситуацій, які виникають в професійній галузі практичної і аналітичної юриспруденції, настільки велике, що доцільно їх певним чином впорядкувати, зосередившись більше на особливостях діяльності юриста-правозастосовника (бо правник у якості політика, адміністратора, менеджера, викладача, науковця тощо є більше пов’язаним зі специфікою конфліктів тієї галузі, де він працює).
Конфліктологічна наука надає досить багато методологічних засад щодо можливості класифікувати конфлікти у професійній юридичній сфері.
Цікавою, в певній мірі, є типологія конфліктів, запропонована О.Я.Баєвим щодо діяльності слідчого1. Конфлікти різного характеру і форми вирізнюються тут на підставі окремих критеріїв:
Внаслідок виникнення діалектичного протиріччя, що сприйняло форму протиборства, виникають зовнішні (міжособистісні) та внутрішні (особистісні) конфлікти.
На підставі якості та відповідності виконання слідчим притаманних йому професійних ролей і рольових функцій, – конфлікти поділяються на внутрішньорольові та міжрольові.
Згідно з цілями кримінального судочинства виникають конфлікти у зв’язку – з забезпеченням неминучості справедливого покарання; з гарантуванням презумпції невинності; з необхідністю досягнення головних правових цілей судочинства.
Згідно з виробничими завданнями кримінального судочинства виникають конфлікти пов’язані – із засобами викриття обвинувачених; з необхідністю швидкого і найповнішого розкриття злочину й у зв’язку з забезпеченням виключно правильного застосування закону.
На підставі засобу розв’язання, конфлікти поділяються – на такі, що потребують активного використання слідчим своїх професійних і людських ресурсів; і такі, що не потребують таких значних зусиль.
Але дана типологія не є досить вичерпною (повною), щоб відповідати будь-якому різновиду правозастосовчої діяльності.
Оскільки правозастосовник найчастіше зіткається в своїй діяльності з конфліктами морального, когнітивного, адміністративно-управлінського (зокрема, субординаційного) і чисто психологічного характеру, то до їх вирізнення доцільно задіяти, на наш погляд, суб’єктний критерій. У такому випадку професійно-юридичні конфлікти лягають у схему:
конфлікт між особою юриста-фахівця і суспільством (народом), правове волевиявлення якого є порушеним;
конфлікт між юристом і його професійним колективом;
конфлікт між юристами, які є учасниками процесуальних дій;
внутрішній морально-правовий конфлікт (всередині особистості), що пов’язаний з протиріччями в розумінні та застосуванні норми права.
Використовуючи методику Д.Волкогонова, спробуємо, зрештою, здійснити найбільш плідну, за нашою думкою, класифікацію професійно-юридичних конфліктів за їх змістом, мотивацією і виявленням конкретних протиріч в акті відтворення свободи професійного вибору:
між глибиною професійного знання і рівнем правозастосування (якість юридичного акту, рішення);
між моральною метою правозастосовника як фахівця і засобами її досягнення (коли засоби не правомірні);
між потребами та інтересами юриста, які зростають, і можливостями суспільства, держави їх вдовольнити (конфлікт депривації);
між мотивами і результатами (наслідками) певного професійного вчинка юриста;
між потребою, запитом суспільства (громадськості) і здатністю правозастосовника їх реалізувати;
між застарілими професійними навичками та новими умовами і вимогами – інноваційний конфлікт (за умов змін у законодавстві).
Таким чином, розглянувши досить широке коло конфліктів, які виникають у професійній діяльності правозастосовника та спричинені різними чинниками, можна зробити підсумок – професійно-юридичний конфлікт, як ситуація і форма взаємодії, ціннісно пов’язаний з юридичною етикою, свідчить про ступінь її сформованості і гармонійності або про наявність дезінтегруючих її протиріч.
Особливе місце в юридичній сфері посідають державно-правові конфлікти, оскільки вони пов’язані зі складом суб’єктів цих конфліктів (народ, владні структури, регіони, політичні партії та інші); з особливими об’єктами конфліктів (суверенітет держави, територія, розподіл владних повноважень, дії владних структур тощо); із суттєвими наслідками розв’язання (або ні) конфліктів, оскільки вони торкаються інтересів досить великих груп населення; з вирішенням принципових питань державотворення.
Виходячи з цих важелів, акад. В.Я.Тацій та проф. Ю.М.Тодика цілком слушно надійшли висновку, що державно-правові конфлікти, як це свідчить політико-правова практика СНД та інших посткомуністичних країн, проявляються: у відчуженні громадян від влади; у масових порушеннях конституційного поточного законодавства різними суб’єктами державно-правових відносин; у поширенні правового нігілізму, неповаги до Конституції; у незаконних страйках, мітингах, демонстраціях; у вимогах зміни нелегітимними засобами політичного і економічного курсу держави; у відвертих виступах населення проти влади, чи окремих її гілок:; у формуванні альтернативних владних структур (аж до неконституційних центрів влади); у незаконному наділенні тими чи іншими повноваженнями громадських об’єднань, національних конгресів чи зборів; у масових порушеннях прав людини і громадянина; у зіткненнях на міжетнічній та релігійній основах1. Це досить яскраво в останні роки виявилось в Югославії, Грузії, Російській Федерації (особливо у Чечні та Дагестані), в Азербайджані, Вірменії та, деякою мірою, в Україні.
Державно-правова сфера, особливо у перехідні етапи суспільного розвитку, не може бути безконфліктною. Безконфліктність, яку пропагувала як модель розвитку ортодоксальна марксистсько-ленінська наука 30-70-х років, веде до стагнації, застою політичного життя і конституційно-правових відносин. Конфлікти в політико – правовій та державно-правовій сфері мають місце не тільки у країнах «транзиції», але й у державах з розвитою демократичною традицією та усталеною політичною системою, особливо між гілками влади. Отже, виникнення протиріччя між законодавчою і виконавчою владою, як слушно зауважує акад. М.В.Цвік, є нормальним явищем.
< Попередня Наступна >