Головне меню
Головна Підручники Соціологія СОЦІОЛОГІЯ ПРАВА 10.4. Об’єктивні та суб’єктивні чинники юридичного конфлікту.

10.4. Об’єктивні та суб’єктивні чинники юридичного конфлікту.

Соціологія - СОЦІОЛОГІЯ ПРАВА
144

10.4. Об’єктивні та суб’єктивні чинники юридичного конфлікту.

Соціологічний підхід вимагає аналізувати феномени у комплексному зв’язку об’єктивних і суб’єктивних факторів, що їх спричинюють. Кожному конфлікту, в тому числі, юридичному, передує конфліктна ситуація. Вона складається з різних життєвих обставин і характеризується різноманітними параметрами: соціальними, територіальними, часовими, психологічно-емоційними тощо. Під конфліктною ситуацією, що породжує юридичний конфлікт, слід розуміти такий збіг обставин у зіткненні людських інтересів, який утворює підвалини для дійсного протиборства між суб’єктами правовідносин.

Конфліктна ситуація в змозі як реально викривати і посилювати протистояння сторін, так і розвиватися приховано, повільно, співпадаючи з т.з. латентною фазою конфлікту (наприклад, таємна підготовка до злочину, чи приховане зростання міжособистісної неприязні); в будь якому разі вона виводить конфліктні стосунки у юридичну площину.

Шляхи формування конфліктної ситуації можуть бути об’єктивними, тобто незалежними від волі й бажання майбутніх суперників (наприклад, скорочення штатів в установі, чи дія стихійних ринкових законів), а можуть бути суб’єктивно утворені (спровоковані) однією з сторін майбутнього конфлікту. Саме тому, кожна конфліктна ситуація має дійсний об’єктивний зміст, але й також може суб’єктивно інтерпретуватися кожною із сторін у відповідності з їх бажанням, цілями і прагненнями.

Отже, в контексті конфліктної ситуації кожному юридичному конфлікту передують об’єктивні чинники, джерела, суб’єктивні мотиви й підстави, які доцільно розглянути.

Величезним об’єктивним чинником конфліктів, передумовою їх появи, чи загострення є соціальна напруга. Це – особливий стан громадської свідомості та поведінки, і специфічна ситуація

сприйняття й оцінки дійсності. Масштаби соціальної напруги значною мірою співподають з масштабами конфліктів, або перебільшують їх; так, фіксують напругу міжособистісну, міжгрупову, міжнаціональну або глобальну соціальну напругу в суспільстві в цілому. Загальні передумови соціальної напруги, які свідчать про її об’єктивно - протирічливий характер, полягають в усталеній нерозв’язаній ситуації неузгодженності між потребами, інтересами, соціальними очікуваннями мас, верств, конкретних груп населення і мірою їх фактичного задоволення, що призводить до посилення агресивності, незадоволення чи відчаю, роздратованості й психічної втомленості людей.

Як чинник макро-рівня (глобального чи загальносуспільного) соціальна напруга спричинює значну кількість юридичних конфліктів, відбиваючись у наступних моментах на соціально-психологічному і поведінському рівні:

по-перше, розповсюдження настроїв незадоволення життєвою ситуацією – стрімким зростанням цін, інфляцією, нестабільністю споживчого ринку, відсутністю особистої безпеки, забрудненням навколишнього середовища тощо;

по-друге, під цим впливом втрачається довіра до влади, руйнується її авторитет і відчуття надійності; з’являються почуття небезпеки, песимістичні настрої; виникають ознаки масової занепокоєності, психозів, розповсюджуються захоплення містикою й т.з. “нетрадиційними” цінностями; усталені норми життя, на жаль і правові, втрачають своє традиційне соціальне підгрунтя;

по-третє, на поведінському рівні соціальна напруга може виявлятися як у стихійних масових діях (ажіотажний попит і купівля, наприклад), так і у мітингах, страйках, демонстраціях, погромах та інших формах громадської непокори, ще й у добровільній міграції в інші регіони і за кордон.

Соціальну напругу нерідко супроводжує зростання активності різних громадсько-політичних формувань у боротьбі за владу і вплив на маси, активізація різноманітного напрямку, злочинних елементів і криміналізація суспільного життя в цілому.

Отже, показники соціальної напруги в найбільш наочний спосіб відбивають загострення соціальних протиріч, що спричинюють конфлікти. Але юридичний конфлікт може виникнути і на терені відносно стабільної соціальної системи й спокійного соціуму. Слід враховувати, що у підвалинах конфліктної взаємодії приховано містяться добре відомі дослідникам загальні джерела: Влада, Багатство, Гідність і Престиж. Ці вихідні джерела з глибинною суттю пояснюють неформалізовану мотивацію будь-яких соціальних (в т.ч. юридичних) конфліктів, де об’єктивні чинники переплітаються з суб’єктивними настановами і мотивами, за якими діють рушійні сили конфлікту.

Аналізуючи спричиненність конфліктної поведінки людей завжди можна помітити, що вона обумовлена прагненням задовольнити свої інтереси, досягнути певних потреб, захистити власні цінності й нормативні системи, що є прийнятими. Користь, помста, ненависть, образа чи незадоволенність, заздрість, прагнення збагатіти себе за рахунок інших тощо – це лише невелика частина мотивів міжособистісних і побутових конфліктів, які зустрічаються у судовій практиці. Психологічні фактори конфліктогенності впливають і на розвиток економічних та політичних процесів; громадська свідомість реалізується через розум, почуття та події, а звідси – позиції, думки, вчинки, дії конкретних людей, яким можна надавати правової оцінки.

Не менш різноплановими, але дещо іншими виглядають причини конфліктів, в яких задіяні соціальні групи, верстви, колективи (політичні, трудові, громадські) – це економічні проблеми, управлінська неспроможність , політичні симпатії чи антипатії, прагнення до влади, національна гідність та багато інших. Зрештою, мотивація конфліктів між державами, які торкаються інтересів цілих народів чи націй є більш крупною, але також виходить з інтересів (територіальних, політичних), потреб (ресурсних, громадських), цінностей (духовно-релігійних, ідеологічних) тощо.

Отже, пояснення природи соціальних конфліктів має усталену традицію через аналіз протиборства інтересів; крім того, потреби у безпеці, визнанні ідентичності, соціальній належності також мотивують конфліктну боротьбу; ціннісні системи (в т.ч. правові) стають об’єктом захисту чи рушійною силою в конфлікті будь-якого масштабу і надають йому, як правило, гострого та ірраціонального характеру.

Для пояснення причин значних соціальних конфліктів, які набувають юридичного характеру повільно, можна продуктивно використовувати так звану концепцію депривації, що відповідає вимогам соціально-правового підходу. Вперше її започаткував польський вчений Є.Вятр у “Соціології політичних відносин”; мова йде про передконфліктний стан, для якого характерна явна розбіжність між очікуваннями, сподіваннями людей і можливістю їх задовольнити. Конфліктологи з’ясували, що з часом депривація може скорочуватися, лишаться незмінною, або посилюватися; це залежить від співвідношення об’єктивних умов і суб’єктивних зазихань. Але посилення депривації безпосередньо впливає на ймовірність появи конфліктів соціально-правового характеру. Адже, по-перше, це трапляється, коли зменшуються можливості реалізувати вже сформовані потреби; по-друге – якщо соціальні позиви зростають скоріше, ніж реальні можливості їх вдовольнити.

В державах і суспільствах, що знаходяться у стані переходу від тоталітаризму (чи авторитаризму) до демократії, політично-правова сфера є досить конфліктною. Це пояснюється специфічними умовами політичної і соціально-економічної транзиції – за допомогою правових засобів, норм закріплюються нові економічні відносини, утверджується економічний і політичний плюралізм, змінюється правовий статус різних форм власності, реформування політико-правової системи відбувається на концептуально нових засадах, а соціально-економічно диференційоване суспільство життєво потребує правової мотивації свого поновленого стану.

Як справедливо помічає Ю.М. Тодика, підстави державно-правових конфліктів нерідко перебувають за межами права і зумовлені станом економіки, політики чи конфронтаційним стилем владних відносин. Звідси, він узагальнює комплекс політичних факторів, які прямо чи опосередковано впливають на напруженість державно-правових конфліктів: різкий перехід від однієї пануючої марксистсько-ленінської ідеології, від керуючої ролі комуністичної партії до політико-ідеологічного плюралізму; протиріччя між динамізмом політичних зрушень в Україні та необхідністю збереження стабільності політичної системи, законності і правопорядку; гальмування завдань побудови правової держави, демократичного громадянського суспільства через необхідність подолання залишків антидемократичної спадщини; неузгодженість між новими демократичними інститутами, широкими соціально-політичними правами і свободами громадян України і обмеженими формами й можливостями їх реалізації за сучасних умов1.

Разом з тим, як свідчить практика України та інших країн СНД, державно-правові (у більш широкому контексті, політико-правові) конфлікти мають своїми підвалинами і чисто юридичні чинники, до яких, за думкою харківських вчених, відносяться: відсутність у владних структур вагомого досвіду вирішення складних питань державотворення в режимі консенсусу; відставання процесуальних конституційно-правових норм від матеріальних; відсутність достатнього комплексу організаційно-правових механізмів розв’язання конфліктів між різними суб’єктами державно-правових відносин; відносно низький рівень політико-правової культури населення і державного апарату; суперечки між законодавчою, виконавчою владою і головою держави щодо повноважень і компетенції; протиріччя у законодавстві; відсутність зваженої стратегії державного будівництва; неякісне правове регулювання суспільних стосунків; порушення суб’єктами державно-правових відносин норм Конституції і законів, міжнародно-правових актів, які ратифіковані парламентом; різне тлумачення гілками влади конституційних норм; спроби окремих територій змінити свій правовий статус або ввійти до складу іншої держави; несформованість легітимних владних інститутів; утворення незаконних військових формувань; дії по підриву безпеки держави чи, по розпалюванню національної та релігійної ворожнечі; тощо2.

Соціологія права, крім того, приділяє увагу такому аспекту виникнення юридичних конфліктів, як соціальне підгрунтя процесу створення законів. Тут можна виокремити такі конфліктні підстави: по-перше, помилкове відбиття у законі проблемної ситуації, що потребує правового врегулювання; по-друге, неузгодженність мети й завдань правового акту з нормативно закріпленими засобами його реалізації; по-третє, кон’юнктурне просування окремими (часто вузькими) соціально-політичними угрупованнями бажаних норм до чинного законодавства, що не відповідають (або протирічать) інтересам головних соціальних верств.

З ідеального погляду закон повинен адекватно відбивати стан суспільних відносин, що регулюються, в іншому випадку виникає підгрунтя для неминучих соціально-правових конфліктів. Загроза їх появи посилюється, якщо прийняття закону обумовлено надзвичайними обставинами чи строк його підготовки жорстко лімітований. Як наслідок, з’являються неякісні закони, які у кращому випадку не зможуть працювати і перетворюються у “мертву норму”, а за більш хибних умов – породжують конфлікти правозастосування, що можуть довести і до озброєного протистояння.

Оскільки сучасна конфліктологія вважає безконфліктну модель суспільного розвитку ідеологічною догмою часів стагнації, то мова не йде про те, щоб повністю виключити юридичні конфлікти з життя, а про забезпечення їх розв’язання таким чином, який би відповідав законним інтересам правосуб’єктів. Але в основі конфліктів правореалізації та правозастосування досить часто полягають чинники, пов’язані як із вадами нормотворчості, так і загально правового характеру:

нерозробленість механізмів зняття протиріч (колізій) під час виникнання закону;

невизначеність функцій та засобів дії відповідних компетентних установ (посадових осіб) щодо розв’язання юридичних конфліктів у галузі правозастосування;

інколи, відсутність необхідних легітимних інститутів, яким належить впроваджувати механізм контролю за реалізацією закону та здійснювати колізійне право;

правовий нігілізм, що обумовлений низьким престижем законів та зневірою до правозахисту і режиму законності в цілому;

низька правова і загальна культура, примітивний рівень правосвідомості у значних верств населення і явної частини посадових осіб во владі.

За умов соціально-економічної нестабільності юридичні конфлікти між центром і місцями (регіонами) стають дуже ймовірними, особливо з питань бюджету, розподілу ресурсів, ступеню взаємозалежності. Так, Конституція України посилила повноваження Президента і Кабінету Міністрів по формуванню владних структур на місцях, що надало можливісті центральній виконавчій владі ефективно впливати на регіональні процеси. В той же час, це посилення практично позбило громадян можливостей впливати на вибір та дії своїх керівників по лінії виконавчої влади, оскільки вони призначаються зверху і підзвітні Президенту та Кабінету Міністрів. Це утворює потенційну конфліктну ситуацію на терені: «місцеве населення - виконавча влада», яка за цих умов, є соціально недоторканою і майже неконтрольованою а ні парламентом , а ні суспільством. Тому владним виконавчим структурам слід зважено і розумно використовувати свої повноваження, щоб не порушувати інтересів населення відповідних територій; адже це може привести не тільки до соціально-правових, а й політично-правових конфліктів, бути підставою для антиконституційних дій та виступів, сепаратистських настроїв і тенденцій порушення територіальної цілісності України, протистояння центру і регіонів, що загрожує руйнівно відбитися на стані держави і режимі законності.

Стратегія соціально-політичних і економічних зрушень та супроводжуючі її конфлікти сьогодні зосереджені на лінії: індивід – суспільство – держава. Для нас вже перестали бути абстракцією – урядова чи парламентська криза, державно-конституційний конфлікт, загроза імпічменту президенту чи відставки уряду. Вийшли з латентного стану конфлікти між виробничою і невиробничою галуззю, між сферою надання послуг, пропонування товарів і соціальними можливостями їх споживання, між безробіттям, що зростає, і невиправдано поширеною сферою адміністративного управління. Всі конфлікти цього ряду мають перспективи перетворитися на «змішані» юридичні, хоча й обумовлені вони більш широкими чинниками.

За думкою російського конфліктолога О.Г.Здравомислова, виникли нові конфлікти, пов’язані з боротьбою за владу, вплив, власність, престиж та інші засоби самоствердження у соціально-політичному просторі. Вони, у свою чергу, послабили ситуацію правопорядку й законності, певним чином функціонально послабили силові органи, що привело до некерованості процесу “первинного накопичення”, формування т.з. “кримінальних капіталів”, зростання немотивованих приватновласницьких зазіхань. Як наслідок, насильство чи його загроза широко розповсюдились у конфліктних відносинах, посилилась криміналізація багатьох сторін соціального буття, виникли нові форми злочинності (рекет, торгівля зброєю, наркобізнес, проституція і сутенерство, “заказні” вбивства, інформаційне “піратство”, експорт неліцензованої продукції, ухилення від сплати податків тощо).

Криміналізація суспільства тягне за собою руйнування довіри до влади, посилення почуття соціальної незахищеності, невпевненості у майбутньому, крім того, вона перетворює боротьбу зі злочинністю у первину мету держави, яка відсуває на задній план болючі соціальні проблеми. Все це посилює необхідність теоретико-практичної розробки проблем юридичної конфліктології.

 

< Попередня   Наступна >