156

---

4.4. Міжнародно-правові акти як форма права соціального забезпечення

Прийнята в 1996 р. Конституція України відповідає загаль­ноприйнятим міжнародним стандартам. У ст. 9 Основного Зако­ну України зазначено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, тобто після їх ратифікації парламентом, є частиною національного законодавства України. Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України. Однак Пленум Вер­ховного Суду України у своїй Постанові № 9 від 1 листопада 1996 р. "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" роз'яснив, що міжнародні договори застосовують­ся, якщо вони не суперечать Конституції України. Таким чи­ном, у ст. 9 Конституції України закріплений принцип пріори­тетності конституційних норм щодо норм міжнародного права й останніх стосовно до норм поточного законодавства.

Конституційні положення про те, що ратифіковані Верхов­ною Радою України міжнародні договори є частиною національ­ного законодавства України, закріплені в ст. 2 Основ законо­давства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування (14 січня 1998 р.), ст. 4 Закону України від 23 ве­ресня 1999 р. "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та профе­сійного захворювання, які спричинили втрату працездатності", ст. З Закону України від 2 березня 2000 р. "Про загальнообов'­язкове державне соціальне страхування на випадок безробіт­тя", ст. З Закону України від 11 січня 2001 р. "Про загально­обов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тим­часовою втратою працездатності та витратами, зумовленими на­родженням та похованням", ст. 4 Закону України від 9 липня 2003 р. "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхуван­ня". У ст. 1 Закону України від 5 листопада 1991 р.

"Про пенсійне забезпечення" зазначено, що іноземні громадяни та особи без громадянства, які живуть в Україні, мають право на пенсію нарівні з громадянами України на умовах, передбачених зако­нодавством або міждержавними угодами. Таким чином, укра­їнське законодавство ратифіковані міжнародні договори одно­значно відносить до форм національного права.

Найчастіше зовнішніми формами міжнародного права нази­вають міжнародні договори (договори, угоди, конвенції, пак­ти, протоколи та ін.), міжнародні звичаї, рішення міжнарод­них організацій, загальні принципи права, які визнані цивілі­зованими націями, а також судові рішення (прецеденти) і док­трини найбільш кваліфікованих фахівців права. Звичайно, не всі вони нині можуть бути віднесені до форм права соціального забезпечення. Офіційно, як уже зазначалося вище, таке право визнане лише за міжнародними договорами.

Під міжнародним договором розуміють міжнародну угоду, укладену між державами в письмовій формі й регульовану міжнародним правом, незалежно від того, викладена така уго­да в одному, двох чи кількох пов'язаних між собою докумен­тах, а також незалежно від її конкретного найменування. Таке визначення міжнародного договору дано у ст. 2 Віденської кон­венції від 23 травня 1969 р. "Про право міжнародних договорів".

Відповідно до ст. 17 Закону України від 22 грудня 1993 р. "Про міжнародні договори України" укладені й належним чи­ном ратифіковані міжнародні договори України становлять невід'ємну частину національного законодавства України і за­стосовуються в порядку, передбаченому для норм національно­го законодавства. Якщо міжнародним договором України, укладення якого відбулось у формі закону, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору України.

Міжнародні договори України з іноземними державами та міжнародними організаціями можуть укладатися від імені України (Договір між Україною та Чеською Республікою про соціальне забезпечення, підписаний 4 липня 2001 р. і ратифі­кований Законом України від 22 листопада 2002 p.), Кабінету Міністрів України (Угода між Урядом України і Урядом Ли­товської Республіки про співробітництво в галузі пенсійного забезпечення, підписана 27 вересня 1994 р. і ратифікована 16 травня 1995 p.), міністерств та інших центральних органів державної виконавчої влади (Угода між Пенсійним фондом України і Соціальним фондом Республіки Молдова про взаєм­ний переказ і виплату пенсій від 29 серпня 1995 p.). Міжнарод­ними договорами, що укладаються від імені органів виконав­чої влади, не можуть змінюватися положення законів Украї­ни. За цією ознакою міжнародні договори поділяються на міждержавні, міжурядові та міжвідомчі.

Класифікація міжнародних договорів здійснюється й за іншими критеріями. Так, залежно від кількості держав, що беруть участь в укладенні договору, розрізняються двосторонні (Договір між Україною та Республікою Болгарія про соціальне забезпечення, підписаний 4 вересня 2001 р. і ратифікований 22 листопада 2002 р.) і багатосторонні (Угода про взаємне ви­знання пільг і гарантій для учасників та інвалідів Великої Вітчизняної війни, учасників бойових дій на території інших держав, сімей загиблих військовослужбовців, підписана 15 квітня 1994 p., ратифікована Україною 26 квітня 1996 p.).

За сферою дії міжнародні договори поділяються на універ­сальні (акти ООН, МОП), регіональні (акти СНД) і локальні (договори між 2-3 країнами). За предметом (об'єктом) правово­го регулювання міжнародні договори можна поділити за окре­мими видами виплат залежно від соціального випадку (хворо­ба, інвалідність, досягнення пенсійного віку, втрата годуваль­ника), але Україна відповідні конвенції ще не ратифікувала.

У міжнародному праві до основних форм права належить міжнародний звичай, який у ст. 38 Статуту Міжнародного суду ООН визначений "як доказ загальної практики, визнаної пра­вовою нормою", тобто загальна практика стає міжнародною звичаєвою нормою внаслідок визнання її міжнародним співто­вариством. Г. Гроцій розглядає міжнародне звичаєве право як мовчазний договір. Американський професор Ч. Хайд підкрес­лює, що звичай являє собою скоріше лінію поведінки, яку міжнародне співтовариство погодилося вважати обов'язковою. На думку англійського дослідника Я. Броунлі, складовими зви­чаю є: 1) тривалість існування практики; 2) однаковість, постійність практики; 3) загальний характер практики; 4) пе­реконаність у її правомірності й необхідності.

У навчальній літературі підкреслюється, що міжнародній практиці держав відомі випадки, коли одні й ті самі правила поведінки для одних держав існують у договірній формі, а для інших — у формі міжнародних звичаїв. Це буває тоді, коли одні країни вже стали учасниками якої-небудь конвенції, а інші не беруть участі в ній, але добровільно виконують ті самі до­говірні норми як звичаєві міжнародно-правові норми. Саме під цим кутом зору можна говорити про міжнародні звичаї як фор­му права соціального забезпечення.

Україна відмовилася від політики самоізоляції, активно співпрацює з міжнародними організаціями в розробці й при­йнятті внутрішніх нормативних актів, використовує вже нако­пичений досвід інших країн і міжнародно-правові акти. Еконо­міка України все ще перебуває у процесі становлення і не дає можливості на цьому етапі істотно поліпшити матеріальний стан населення. З цієї причини Україна не поспішає приєдну­ватись до одних конвенцій і ратифікувати вже підписані. Та­ких договорів у сфері соціального забезпечення населення зібра­лась уже значна кількість, вони суттєво впливають на націо­нальне законодавство. Розгляд їх як одного з видів форм права соціального забезпечення є виправданим.

Зазначені міжнародні акти безпосередньо не регулюють суспільні відносини у сфері соціального забезпечення і захисту українського населення, але визначають тенденції і спрямо­ваність розвитку національного законодавства, мінімальні види і норми матеріального забезпечення, яких добровільно дотри­мується держава. Проекти соціальних законів проходять спе­ціальну експертизу на відповідність міжнародним стандартам. У вітчизняному законодавстві можна знайти багато норм, які запозичені з міжнародних договорів, що ще не стали обов'яз­ковими для України.

Як правила поведінки звичаєвого права слід розглядати нор­ми, які закріплені в деклараціях і рекомендаціях міжнарод­них організацій. Викладені в них норми не є обов'язковими для держав-учасниць цих організацій, але, як правило, вони виконують їх добровільно.

До основних форм права соціального забезпечення належать такі міжнародні акти:

1. Загальна Декларація прав людини. Прийнята Генераль­ною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. Це перший в історії міжнародних відносин акт, у якому було наведене широке коло прав і свобод людини у різних сферах суспільного життя, яких мають дотримуватись і поважати всі без винятку держави. У Декларації подано положення, що виражають основні ідеї права соціального забезпечення, його принципи. Перш за все, соціальні права визнаються за всіма людьми незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, станово­го або іншого становища (ст. 2). У ст. 22 зазначено, що кожна людина як член суспільства має право на соціальне забезпечен­ня і на здійснення необхідних для підтримання її гідності й для вільного розвитку її особи прав в економічній, соціальній та культурній галузях за допомогою національних зусиль і міжна­родного співробітництва та відповідно до структури й ресурсів кожної держави. Усезагальність соціального захисту має абсо­лютний характер і не може бути обмежена національним зако­нодавством, тобто нормативними актами не можна позбавляти соціального захисту окремих категорій громадян.

Право на соціальне забезпечення і соціальний захист люди­на має за умови настання обставин, яким закон надає правово­го значення. Декларація наводить основні з них, а саме: безро­біття, хвороба, інвалідність, удівство, старість, материнство, дитинство.

Теоретичними засадами для визначення прожиткового мінімуму є ст. 23, 25 Декларації. У п. 1 ст. 25 зазначається, що кожна людина має право на такий життєвий рівень, який є необхідним для підтримання здоров'я і добробуту її самої та її сім'ї. У п. З ст. 23 уточнюється, що кожний, хто працює має право на справедливу і задовільну винагороду, яка забезпечує гідне людини існування її самої та її сім'ї, а в разі необхідності доповнюється іншими засобами соціального забезпечення.

Декларація відносить сім'ю, дітей і жінок, які мають ма­лолітніх дітей, до найбільш вразливих груп населення. З ме­тою їхнього захисту в міжнародному акті зазначено, що сім'я є природним і основним осередком суспільства і має право на захист з боку суспільства та держави (п. З ст. 16), що материн­ство і дитинство дають право на особливе піклування і допомо­гу (п. 2 ст. 25). Декларація вимагає гарантування з боку дер­жави безплатності хоча б початкової та загальної освіти (п. 1 ст. 26).

2. Міжнародний пакт про економічні, соціальні й культурні права. Прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 р. і ратифікований УРСР 19 жовтня 1973 р. Значну увагу в Пакті приділено правам людини у сфері соціального захисту населення, де не лише підтверджені зазначені права, що були проголошені в Загальній декларації прав людини, а й значно розширені, що зобов'язує держави гарантувати їх належними ресурсами. Відповідно до ст. 9 Пакту держави визнали право кожної людини на соціальне забезпечення, включно з соціаль­ним страхуванням.

У ст. 11 Пакту підтверджується, що держави визнають не лише право кожного на достатній життєвий рівень, а й на не­ухильне поліпшення умов життя як його, так і його сім'ї, зобо­в'язуючись при цьому вживати заходи щодо забезпечення реа­лізації цього права. Держави також визнають право кожної людини на свободу від голоду. У ст. 10 Пакту зазначається, що особлива охорона має забезпечуватися матерям протягом ро­зумного періоду до і після пологів шляхом надання оплачува­ної відпустки чи відпустки з достатньою допомогою на соціаль­не забезпечення.

3. Декларація соціального прогресу і розвитку. Прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 11 грудня 1969 р. У ній підкрес­лено, що соціальний прогрес і розвиток мають спрямовуватися на постійне підвищення матеріального і духовного рівня жит­тя всіх членів суспільства шляхом досягнення, зокрема, таких головних завдань: подолання голоду і недоїдання та гарантія права на належне харчування; ліквідація злиднів і забезпечен­ня неухильного підвищення рівня життя, а також справедли­вого і рівномірного розподілу прибутків; досягнення найвищо­го рівня охорони здоров'я і забезпечення охорони здоров'я всьо­го населення, по можливості безоплатного забезпечення всіх, особливо осіб, які мають низький прибуток і великі сім'ї, задо­вільним житлом і комунальним обслуговуванням; надання все­бічного соціального забезпечення і послуг соціального піклу­вання, створення і поліпшення системи соціального забезпечен­ня і страхування для всіх осіб, що через хворобу, непраце­здатність або похилий вік тимчасово або постійно не можуть за­робляти на життя, з метою забезпечення належного рівня жит­тя для таких осіб, їхніх сімей і утриманців; охорона прав матері й дитини, турбота про виховання і здоров'я дітей, проведення заходів, спрямованих на охорону здоров'я і добробуту жінок, особливо матерів, що працюють під час вагітності та догляду за немовлятами, а також матерів, заробіток яких є єдиним джере­лом забезпечення сім'ї; надання жінкам відпусток і допомог у зв'язку з вагітністю і материнством із збереженням за ними місця роботи і заробітної плати; захист прав і забезпечення добробуту дітей, престарілих і інвалідів, забезпечення захисту дітей, які страждають фізичними і розумовими вадами.

На підставі принципів, викладених у Декларації, досягнути зазначених вище цілей можна за допомогою таких засобів і методів: надання безплатного обслуговування у сфері охорони здоров'я всьому населенню і забезпечення того, щоб відповідні профілактичні й лікувальні установи, а також медичне обслу­говування були доступні всім; прийняття і втілення в життя законодавчих заходів і адміністративних положень з метою здійснення всебічних програм у сфері соціального забезпечення і соціального піклування, а також у поліпшенні й коорди­нації існуючого обслуговування; вжиття заходів і надання об­слуговування у сфері соціального забезпечення робітникам-мігрантам і їхнім сім'ям відповідно до прийнятих міжнародно-правових актів; вжиття належних заходів для відновлення працездатності осіб з розумовими або фізичними вадами, особ­ливо дітей і молоді, з метою допомогти їм якомога більшою мірою стати корисними членами суспільства; підготовка націо­нальних кадрів і персоналу, необхідних для соціального роз­витку, в тому числі й у сфері соціального захисту населення; створення в інтересах дітей і батьків, що працюють, відповід­них дитячих установ і розробка міжнародних програм у сфері всебічного соціального захисту населення планети.

4. Декларація прав дитини. Прийнята Генеральною Асам­блеєю ООН 20 листопада 1959 р. У ній зазначені основні права і свободи, які належать дітям, зокрема, у сфері соціального за­безпечення, і яких слід дотримуватися шляхом законодавчих та інших заходів, поступово застосованих відповідно до таких принципів:

дитині законом та іншими засобами має бути забезпече­ний спеціальний захист і надані можливості та сприятливі умови, що дозволяли б їй розвиватися фізично, розумово, мо­рально, духовно та в соціальному відношенні здоровим і нор­мальним шляхом і в умовах свободи та гідності. У виданні з цією метою законів головним міркуванням має бути найкраще забезпечення інтересів дитини;

дитина повинна користуватися благами соціального за­безпечення, їй має належати право на здорове зростання і розвиток, із цією метою спеціальний догляд і охорона мають бути забезпечені як їй, так і її матері, включно з належним допологовим та післяпологовим доглядом. Дитині має належати пра­во на відповідне харчування, житло, розваги і медичне обслу­говування;

дитині, яка є неповноцінною у фізичному, психічному або соціальному відношенні, мають забезпечуватися спеціальні режим, освіта й піклування, які необхідні з огляду на її особ­ливий стан;

на суспільстві й на органах публічної влади має лежати обов'язок здійснювати особливе піклування про дітей, які не мають сім'ї, і про дітей, які не мають достатніх засобів до існу­вання. Бажано, щоб багатодітним сім'ям надавалася державна або інша допомога на утримання дітей;

дитина має право на здобуття освіти, яка має бути без­ коштовною і обов'язковою, принаймні на початкових стадіях;

дитина повинна за всіх обставин бути серед тих, хто пер­шим одержує захист і допомогу.

5. Конвенція про права дитини. Прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1989 р. Цей документ розгля­дається як всесвітня дитяча Конституція, на базі якої має роз­виватися відповідне законодавство різних країн. Значне місце в Конвенції відведене правам дитини у сфері соціальної підтрим­ки та захисту і гарантіям забезпечення цих прав. Червоною ниткою через Конвенцію проходить ідея, що дитина потребує спеціальної охорони і піклування, включно з належним право­вим захистом як до, так і після народження.

Конвенція визнає найбільш бажаною формою соціального захисту дитини її виховання в колі сім'ї. Дитина, яка не має батьків, має право на заміну догляду. У Конвенції зафіксовані обов'язки держав та їхніх спеціалізованих установ щодо дітей. Спеціальний захист передбачений у ст. 23 Конвенції для дітей з фізичними та розумовими вадами. У вказаному міжнародно­му акті розкриті права дитини у сфері охорони здоров'я та ос­віти. З метою виконання зобов'язань, прийнятих відповідно до Конвенції, створено Комітет з прав дитини.

6. Конвенція № 102 "Про мінімальні норми соціального забезпечення". Прийнята Генеральною конференцією МОП 28 червня 1952 р. Це універсальний міжнародно-правовий акт, що передбачає всебічний соціальний захист людей від найбільш поширених соціальних ризиків, а саме: потреба медичної профілактичної або лікувальної допомоги; хвороба; безробіття; старість; трудове каліцтво або професійне захворювання; на­явність дітей; вагітність і пологи; інвалідність; втрата годуваль­ника. Відповідно до цих ризиків зазначено дев'ять видів соці­ального забезпечення, що держава зобов'язується надати осо­бам, які проживають на її території.

7. Конвенція № 117 "Про основні цілі і норми соціальної політики". Прийнята Генеральною конференцією МОП 22 черв­ня 1962 р. Конвенція розглядає особу як таку, яка при ство­ренні їй належних умов здатна самостійно забезпечити себе засобами до існування і взяти активну участь у створенні соці­альних фондів, за допомогою яких зможе убезпечити себе від соціальних ризиків. Держави зобов'язалися вживати заходів для забезпечення незалежним виробникам і найманим праців­никам умов, які створять їм можливість підвищити свій жит­тєвий рівень особистими зусиллями й забезпечать підтриман­ня прожиткового мінімуму, що встановлюється шляхом офі­ційних обстежень життєвих умов, які проводяться після кон­сультацій з представниками організацій роботодавців і праців­ників. При визначенні прожиткового мінімуму беруться до уваги такі основні потреби сімей працівників, як продукти харчування та їх калорійність, житло, одяг, медичне обслуго­вування та освіта. З метою поліпшення добробуту працівників, складовою якого є соціальне забезпечення і самозабезпечення, державам рекомендується заохочувати добровільні форми за­ощаджень.

8. Конвенція № 118 "Про рівноправність громадян держа­ви та іноземців і осіб без громадянства в галузі соціального забезпечення". Прийнята Генеральною конференцією МОП 28 червня 1962 р. Дає перелік сфер соціального забезпечення, у яких слід дотримуватися принципу рівноправності, а саме: 1) медична допомога; 2) допомога у зв'язку з хворобою; 3) допо­мога у зв'язку з вагітністю і пологами; 4) допомога у зв'язку з інвалідністю; 5) допомога у старості; 6) допомога у зв'язку з втратою годувальника; 7) допомога в разі трудового каліцтва та професійного захворювання; 8) допомога у випадку безробі­ття; 9) родинні допомоги. Цей перелік відтворює види соціаль­ного забезпечення, перелічені в Конвенції № 102.

9. Конвенція № 157 "Про встановлення міжнародної систе­ми збереження прав у галузі соціального забезпечення". При­йнята Генеральною конференцією МОП 21 червня 1982 р. У ній зазначено, що укладаючи між собою дво- чи багатосторонні акти, члени МОП зобов'язані, зокрема, закріпити в них таке: галузі соціального забезпечення, до яких вони застосовуються з урахуванням принципу взаємності; категорії осіб, до яких вони застосовуються; порядок відшкодування виплаченої до­помоги та інших витрат, яких зазнала установа одного члена МОП за рахунок іншого члена МОП, крім випадків відмови від відшкодування; правила, мета яких уникати неправомірного підсумовування внесків чи інших виплат і видів допомоги.

З метою запобігання колізій правових норм встановлені такі правила: 1) працівники, які працюють за наймом на території однієї з держав, підпадають під дію її законодавства, навіть якщо вони живуть чи якщо підприємство, де вони працюють, юридично зареєстроване на території іншої країни; 2) праців­ники, які працюють не за наймом і здійснюють свою діяльність на території однієї країни, підпадають під дію її законодавства, якщо вони живуть на території іншої держави; 3) працівники, які працюють за наймом і не за наймом на борту судна, що плаває під прапором одного з членів МОП, підпадають під дію законодавства цієї держави, навіть якщо вони живуть або якщо підприємство, де вони працюють, юридично зареєстроване на території іншого члена МОП чи їхній наймач проживає на те­риторії іншого члена МОП; 4) особи, які не належать до еконо­мічно активного населення, підпадають під дію законодавства тієї держави, де вони живуть, настільки, наскільки на них поширюється соціальний захист.

Система збереження набутих прав передбачає підсумовуван­ня періодів страхування, роботи за наймом, професійної діяльності чи проживання, залежно від випадків, визначених на підставі законодавства відповідної держави, з такою метою: участі в добровільному страхуванні або продовження участі у страхуванні; набуття, збереження чи поновлення прав та, у відповідному випадку, обчислення допомоги.

10. Рекомендація № 167 щодо встановлення міжнародної системи забезпечення прав у галузі соціального забезпечення.

Схвалена Генеральною конференцією МОП 20 червня 1983 р. Покликана сприяти ухваленню дво- або багатосторонніх актів щодо соціального забезпечення між членами МОП, а також сприяти міжнародній координації цих актів. У Рекомендації подано положення щодо соціального забезпечення, які слід, за взаємною угодою, застосовувати до іноземців, осіб без грома­дянства, а також до біженців з питань: визначення законодав­ства, яке застосовується; збереження прав, що набуваються; збереження набутих прав і виплати допомоги за кордоном.

11. Європейська соціальна хартія. Підписана 18 жовтня 1961 р., а 3 травня 1996 р. прийнято переглянуту редакцію цієї Хартії, яка набрала чинності 1 липня 1999 р. У Європейській соціальній хартії розкрито зміст таких прав людей у сфері со­ціального забезпечення, як: право на соціальне забезпечення (ст. 12); право на соціальну та медичну допомогу (ст. 13); право сім'ї на соціальний, правовий та економічний захист (ст. 16); право трудящих-мігрантів і членів їхніх сімей на захист і допо­могу (ст. 19); право жінок, що працюють, на охорону материн­ства (ст. 8); право на охорону здоров'я (ст. 11); право на кори­стування соціальними службами (ст. 14); право інвалідів на са­мостійність, соціальну інтеграцію та участь у житті суспіль­ства (ст. 15); право дітей та підлітків на соціальний, правовий та економічний захист (ст. 17); право осіб похилого віку на соці­альний захист (ст. 23); право працівників із сімейними обо­в'язками на рівні можливості та однакове ставлення до них (ст. 27); право на захист від убогості та соціального відчуження (ст. ЗО). У Хартії дається перелік не лише соціальних, а й економічних прав. Критерієм їх розмежування служать сфера праці (економічні права) і життєдіяльність людини поза сферою за­йнятості (соціальні права). Узяті на себе зобов'язання держави виконують за допомогою законів або правил, угод між робото­давцями та організаціями працівників, а також за допомогою поєднання цих двох методів та інших відповідних засобів. Хар­тія передбачає механізм контролю за дотриманням державами взятих на себе зобов'язань.

12. Європейський кодекс соціального забезпечення. Підго­товлений у співробітництві з МОП та підписаний державами — членами Ради Європи 16 квітня 1964 року. Кодекс і протокол до нього гарантують мінімальний рівень соціального захисту, включно з медичним обслуговуванням, виплату допомог у разі хвороби і тимчасової непрацездатності у зв'язку з виробничи­ми травмами, допомог у зв'язку з народженням дитини, у разі безробіття, інвалідності, в разі смерті годувальника, а також сімейні допомоги і пенсії. Переглянутий і доповнений варіант Кодексу 1990 р. враховує зміни в законодавстві, що стосується соціального забезпечення в країнах, які входять до Ради Євро­пи і закріплює розширені норми соціального захисту.

 

< Попередня   Наступна >